и i платить ось уже стiльки лiт справно. Ви i вашi побратими чесно виконали свою повиннiсть: у першiй же сiчi завдали супостатовi нашому вiдчутного удару й заволодiли полоном його, що став по праву набутком усiх аварiв. Хвалю за те i воздаю вам дань© - Каган вклонився, а вже по тому сказав, зiбравшись iз мислями. - Однак не можу не висловити тут i осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас i одступники, татi ненаситнi, котрi забули про повиннiсть, як i про покон: добуте всiма належить усiм. Забули й посягнули на ваше, во©, i на ваше, - обернувся в бiк натовпу, - людове. Хочете бачити ©х? Глядiть! - показав нага╨м. - Хочете знати, яко© ганьби доскочили i яким брудом обкаляли нас iз вами? Аби знали i впевнилися, покажу. Вiн обернувся до вiрних, i вiрнi по одному позирку Ясноликого збагнули, що i як мають вчинити: вивели на видне мiсце - перед люд i перед турму - комоней, що належали донедавна пiдсудним, i показали, де ховали вони вiд сво©х побратимiв, вiд люду аварського добутi потугами всiх коштовностi. Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками i мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим - i обурення. - Яка кара ма╨ бути таким? - Ганьба i смерть! Родам - ганьба, цим - смерть! - Бути по-вашому! - махнув рукою каган, i того було доста, аби вiрпi налетiли буряно й зашторгнули ви© приречених арканами, з свистом i гиками потягли ©х у поле. Настала нiякова тиша. Навiть тi, що напирали щойно i вимагали смертi, вжахнулися того, що побачили, й занiмiли, схоже, нiби не чекали такого вiд кагана. Та Баяна не похитнула нiмота людська. Баян лишався сам собою. - Що скаже нам привiдця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате? Терхан ступив крок уперед, одначе не посмiв глянути кагановi у вiчi. Як стояв сумовито-похнюплений, так i лишився ним. А Баян ждав. - Путь була далека i стомлива, - озвався зрештою. - Я не мiг угледiти за всiма i всiм. - Не мiг чи не хотiв? - Не мiг, достойний. - А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобi? - Яку визначив усiм. - Так тому й бути. Пiдведiть його огира, - повелiв тим, що покликанi були виконувати волю кагана. - I обшукайте, як обшукували iнших. Вiрнi лишалися вiрними: шукали старанно i довго, а проте змушенi були доповiсти Ясноликому: пошуки нiчого не дали. - Того не може бути, - пе повiрив. - Шукайте ще. Знову шукали i знову доповiли те саме. Баяна розбирала лють. - Носиш при собi? - не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата. - Я витязь, - спохмурнiв i гостро глянув на кагапа Сумбат, - i ходжу, мiж iншим, у найдовiренiших у хаканвега. Те каган мусив би знати i не ганьбити мого iменi, тим паче перед людом! Обурення було аж надто вже щирим i переконливим. Такого, зда╨ться, нiхто ще не дозволяв собi в розмовi з каганом. А що вдi╨, коли татьби за Сумбатом не встановлено. - Якщо я справдi зганьбив тебе безневинно, вiзьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тодi перед усiма яко мужа чеснот. I все ж хай буде це потiм, коли удостовiрюсь до кiнця. А зараз пiди в намет i покажи вiрним усе, що б на тобi i при тобi. Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайникiв якого виймали та й виймали дорогоцiнностi, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча i, рвiйно занiсши його над собою, вiдтяв терхановi голову. - Засолiть цю нерозумну башку, - повелiв вiрним, - й одiшлiть хакан-беговi. Хай бачить i вiда╨, якими вiрними ╨ йому його найдовiренiшi. XXV Вiдтодi, як сини подалися купно з старiйшинами на всеантсько вiче, князю Волоту не по собi стало в острозi. Тiснили мури, дратувало iржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навiть метушня челядi змушувала перевертатися в ложi й полишати його врештi-решт. - Воеводу Стодорка до мене, - повелiв, i коли Стодорко переступив невдовзi порiг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводiв землi Тиверсько©. - Анiчого. - Стодорко не мiг не примiтити: князь вельми подався за останнi днi, через те силився бути зовнi спокiйним i переконливим. - Нашi не пориваються до кутригурiв i кутригури поводять себе тихо. - Ну, а з-за Карпат що чувати? - Обри в гори не пiшли. Вiстуни доповiли: вiдходять нiбито. Пограбували весi та гради склавинськi, що мiж Дуна╨м i горами, спалили все, що пiддалось вогню, й вертають восвоясi. - Не втямлю щось, - гнiвався, - вертають лиш чи вернули вже, вiдiйшли з землi склавинiв чи лиш вiдходять? - По правдi кажучи, головнi сили обринiв вiдiйшли, зачувши, що з роме©в верта╨ рать скдавинська, розгулюють по Склавинi© лиш тi iз турм, що не вдовольнили себе грабунками. - А рать склавинська таки верта╨ з роме©в? - Таки верта╨. - Обри сво╨ зробили, виходить: примусили Ардагаста вiдмовитись вiд найважливiшого в його походi на роме©в - взяти багату й мiцну, гейби горiх, Фессалонiку. - Вона йому так потрiбна була? - Гадаю, що найпотрiбнiша. Стала б Фессалонiка склавинською - i всi лавини стали б твердою ногою у Фракi© та Iллiрику. То другий Константинополь бiля Теплого моря. Ардагаст на не© передусiм i цiлився. А верта╨, бач. I все через обрiв. Удар в спину завжди найболючiший. Я чо покликав тебе, - заговорив по роздумi. - Марудно менi щось у стольнiм городi, иодамсн цими днями до Соколино© Вежi. Бери собi в помiч Добролика та й лишайся в Чернi за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нинi, стеж за обрами. - Слухаю, князю. - Ще одне: будеш тут iз синами - Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай ╞х дiлу княжому. Я ©ду надовго, либонь, на все лiто. - Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим. Коли обертався та виходив iз терема, Волот не мiг не завважити, як постарiв за останнi лiта його во╨вода. "Тра б iншого вже шукати для Черна, - подумав. - Хтохто, а во╨вода мав бути стооким i при повнiй силi. Та не випада╨ якось вести про се рiч. Он скiльки лiт вiрою i правдою служив менi Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрiбен бiльше"? Най буде, як ╨. Принаймнi доки сам не попроситься". Кликав i сина по тому, давав повелiння, тлумачив та й тлумачив, як ма╨ тримати себе на мiсцi вiтця свого. Зрештою нагледiв жону i повелiв ©й збирати найменшого, Остромира, та й лаштуватися в путь. - А як же всi iншi? - Всi iншi в ратi, хiба не вiда╨ш? Дядьки наглядають за ними. - Додому ж теж навiдуватимуться. - Добролик лиша╨ться тут, вiн i дасть ©м раду. А матимуть вiльний день, до Соколино© Вежi пришле. Чи се так далеко? Бачила: князь он як тiшить себе сподiванкою, що там, у Соколинiй Вежi, воспряне духом, почу╨ себе на силi. Тому й не опиралася. Каже збиратися - збиратиметься, скаже по©хали вже - по©де. Тим паче, що самiй ©й Соколина Вежа i наймилiша, i найрiднiша. Там вона зустрiла по мандрах у землi ромейськiй Волога, там була чи не найщасливiшою з ним. - Може, з нами, на возi по©деш? - питалася та заглядала у вiчi, як тiльки вмiла заглядати. - Нi, жоно моя ласкава, - добрiшав i платив за ласку ласкою. - Доки стою на ногах, доти й у сiдлi ©здитиму. А проте сiв не на того, що носив у сiчах, огира, велiв засiдлати тиху та сумирну кобилицю. В путi тримався коло воза та перемовлявся з сином, жоною. I в Соколинiй Вежi не побажав одпочивати, пiшов iз Остромирим подвiр'ям, оглядав, та показував його, та потiшався тим, що видiв, або гомонiв iз челяддю. Лиш по вечерi вгомонився й сiв при свiчах у колi родини [: сво╨©. - А ти, Остромирку, був без мене на вежi? - поцiкавився в сина. Нi, не посмiв. Дарма. Я в тво© лiта на саму гору забирався з брагодував соколiв та й ловив ©х для дiда не хтось iн|пгай - я. Свiтлi днi були то, синку, гой, якi свiтлi! I довго та з смаком пригадував, яка то розкiш i яка благодать була для нього - свiтлi дитячi днi в Соколинiй Нежi. I "Зiстарився мiй муж", - зiтхала Миловида i зайвий раз мiряла його скрадливим позирком. А князь i другого, i третього дня, i потiм не вгомонявся, або удвох iз сином йшов у поле, до лiсу чи на узлiсся, або утрьох - i жону свою, кликав. Тодi був надмiру уважний та говiркий. Коли ж траплялося так, що лишалися Дтiльки з жоною, розглядався й казав розчулено: - Ось тутки ми були з тобою, Миловидко, тодi, пам'ята╨ш, як взяли слюб, та тiшились щастям-долею, та завдя1 чували Ладi за те, що зробила нас щасливими. - I там теж, i там, - осмiхалася. - В Соколинiй Вежi рема╨ тако© мiсцини, котра не засвiдчувала б чогось i педусiм гарного. - Ано. Бо вона е нашим вира╨м, мiсцем перепочинку до трудах праведних. Тут народилися всi шестеро синiв ваших, тутки зростали вони, вперше ставали на ноги I мазали: "Мамо". Чи я, що так сподiвався на них, мiг ве радiти ©хнiй появi, дитячому щебету, тобi, котра умнокала тотi сподiванки й умiла усолодити путь мою житейifcky? Через ту усолоду й труди княжi, тi, що йшли на кертовник землi i люду тиверського, теж були схожi ю знадний лет, на труд-вiдраду. Радiла за нього й потерпала разом з тим: не надiрвав би тебе зустрiччю з минулим. А дарма. За кiлька днiв сама цпевнилася: не те надiрвало князя. Повернулися сини iз Волина - Радим i Свiтозар, переповiли, що було на вiчi, Кого визнало воно князем-привiдцею у землi Трояновiй, t тим неабияк вразили вiтця свого. - Келагаст - князь-привiдця? - обурився i став на внi, - А се ж з якого дива, коли вiн нiякий не князь, лише зять княжий? Я ж казав тобi, Радиме, тягти руку за Острозором? Де ж ©й був, чому допустив? Чи тобi боронив хтось переговорити про се з росичами, уличами? - Що я мiг вдiяти, коли князь Острозор сам вiдмовився на користь нашого Свiтозара? - Вiдмовився? Та вiн що, при сво©м глуздi? I чому на користь Свiтозара? До чого тут Свiтозар? - А до того. Так обернулося, що вiче зажадало знати, хто з двох князiв пайдостойнiший - Келагаст чи Острозор. Свiтозар супротивний був обом ©м i переяв славу та змогу - вiче його нарекло князем-привiдцею. Старiйшини - а надто старiйшини-дулiби - стали супроти то© речницi вiча стiною. Тодi князь Острозор взяв слово й сказав: пай князем-привiдцею буде поки що Келагаст, а першим радником у нього - Свiтозар. Молодiсть - не гандж, сказав, мине вона - достойним мужем i князем буде. Волот нiяк не мiг вгомонитися. - Ну, а ти, - накинувся на Свiтозара, - ти чо полiз не в сво╨ дiло? - Та спершу так, отче, - Свiтозар лишався на диво супокiйним, - спершу з цiкавостi, а далi пiшло та й пiшло. Самi князi спонукали на те. Не вельми думаючi в. - А ти - вельми думаючий? - Та й я не так щоб, а все ж здолав, як бачите. Усi те визнали. - I що не тепер буде? - Келагаст сказав: "©дь до вiтця свого, набирайся лiт та й розуму при вiтцевi-матерi", а я так собi мислю: коли тут засяду, не багато вже наберусь. Тож i хочу просити вас, отче, i вас, матусю: вiдпустiть мене на всi чотири сторони. - Як то? - Було б найлiпше, коби ви дали менi стiлькись там сотень солiд та пустили до Константинополя. Купцi, в котрих я купував книги-письмена, казали: там в школа вищих паук. Доки молодий, маю силу та бажання, най би повчився в нiй. Для князя i мужа думаючого то було б те, що тра. - Хто тебе вiзьме в ту науку? - Купцi казали: були б солiди, вiзьмуть. А надто коли ви, отче, попросите iмператора. Князь i слухати не хотiв про те. - Пусте намислив, отроче. Письмена зна╨ш - i доста з тебе. Повертайся до дядька та вчись тримати меча в руцi - ото найлiпша наука, Свiтозар вимiряв вiтця свого не вельми прихильним позирком. - Шкода, що ви не розумi╨те мене, отче. Коли так, я iншу оберу путь. - Яку ще? - За седмицю-другу в Чернi обiцяли бути люди перехожi - гуслярi. З ними й пiду по землi Трояновiй. Доки обiйду ©© всю, багато побачу, ще бiльше почую, а бачене та чуте теж наука. - Що ти, синку! - збiлiла на виду мати. - З калiками перехожими хочеш пiти. Як можна? Пощо обира╨ш собi стезю знедолених? Чи в тебе iншо© путi нема? - Бо таки нема╨, матiнко гожа. До то©, на яку вiтець посилав, серце не лежить, а до то©, що ©© вiче визвачвяо, не дорiс. Лиша╨ться iти в калiки перехожi, коли до Константинополя не зважу╨тесь послати. - Ой лишенько. Отче, врозуми його. То була тривога i турбота кiлькох днiв i не лише для князя та княгинi. Довелося кликати з стольного Черна радних та доходити з ними яко©сь сприятливо© для всiх кислi. - А чому б справдi не послати в Константинополь, коли йже так сто©ть на сво╨му? - Хто зна╨ його там i хто вiзьме в науку? - Вiталiан зна╨. До нього, гада╨мо, й слiд вдатися. Князь не став бiльше перечити i сперечатись, схоже, що згадка про Вiталiана викресала в ньому iскру надi© i породила рятiвну мисль. Так i сказав, коли покликали Свiто"ара. - Ось що, молодче. Пошлемо днями гiнця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополi. Коли вона зголоситься на се, бути по-тво╨му, по©деш навчатися. А нi, лишишся при менi жгй братимеш науку од мене. Свiтоаар погодився, та не вгомонив тим вiтця свого. Щось у ньому надiрвалось вiд того дня, як повернулися Д вони з Радимом iз вiча, i що не день, то помiтнiше хилило лао землi, видимiш та й видимiш забирало силу. "Се я завдав йому такого болю", - брав князеву немiч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не мiг. Гнiтився немiччю вiтця свого, таки не мiг. - Вам зле через мiй непослух? - одважився й запитав якось. - Ei, - од-махыувся. - Коби тiлт.тсп iт клопоту, що сой тра було менi одпиратися вiд участi в вiчi. Тра було ©хати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили! Аби не ятрити вiтцевi серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливiшим, нiж у мужiв, серцем мати i сказала якось Свiтозаровi: - Я подiляю цей твiй памiр, синку, iти й навчитися в роме©в, та, може, зачекав би якийсь час? - Чо так? - Вiтець твiй вiдмовився тодi, як кликали бути князем-привiдцею в землi Трояновiй, тепер, бачиш, як кара╨ться тим? Не додавав би сво©м непослухом болю 'та смутку. - Таж зголосилися вже. - Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пiшов iншою стезею. Молодець кривився, i кривився болiсно. - Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волi серця дiло. - А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вiтець здола╨ немiч свою та стане на ноги. - До того лiта тобто? - Ано, не довше як до того лiта. Потiм я сама стану тобi в помiч. Казала одне, а знала i мислила, далебi, iнше. Бо не до подолання немочi йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свiй ряст, i покликав жону та сипiв до себе. - Зле менi, - мовив через силу. - Скачiть, синове,'до Черна i вкладiть Стодорковi до вух мов повелiння: йай склика╨ раду старiйшин i шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати сво╨ слово ©й, а прибути не можу вже. Скачiть котрийсь, i негайно, а ти, жоно, залишся. При дiтях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвiйно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим i таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не вiдала, нащо те робить. - Не полишай мене! - осилила зрештою ©х, сво© плачi-ридашiя. - Молю, благаю тебе, не полишай! Князь безсило гладив ©© завжди причесане, зараз збите в поривi вiдчаю волосся. - Вгомонися, радiсть моя. Не ятри й без того зболiле серце. Зна╨ш-бо; не з власно© волi пiду, праотцi кличуть. Слухай, що казатиму, доки самi та маю снагу казати. - Я не зможу без тебе! - пiдвела голову й явила йому свiй до краю зболений, умитий сльозами вид. - Я теж пiду з тобою! - .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утiхо моя, ти була менi ту©, у життi земнiм, найусолодженiшою вiдрадою. Се завдяки тобi я взяв вiд нього все, що можна було взяти, звiдав, що таке блаженство, втiха, велич i краса, ба навiть винiс певнiсть: бiльшого над те, що ти дала менi вiд щедрот, сво©х, узяти вже й не можна. Маю вiддячити тобi чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зi мною до Вираю. Поклади початок новому покону в родах наших: жона не повинна iти з життя разом iз мужем, вона мав жити для дiтей сво©х. Глянь, скiлькох ©х лиша╨мо. На кого лишимо? Хто дасть ©м раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся i давай ©©, тоту раду. Ти - пристиянка, тобi он як личитиме започаткувати його, новий покон. Хто вiда╨, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагомiша, котра начисто одмiнить пiзнiше життя люду тиверського. Старiйшини знатимуть, що на се в мов повелiння. Освiдомлю ©х. Миловида, здавалось, i не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась бiля нього, затим побiгла, принесла студено© води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю. Осмiхнувся i, мабуть, додав тим осмiхом певностi. МилоNда.i метушилась та дбала про князя проворнiше, i запевняла, що одужа╨ ще, завзятiше, нiж досi. Не полишала вже Його анi того, анi наступного дня, й тодi лиш уступила мiсце бiля ложа iншим, як до Соколино© Вежi прибули старiйшини. ╞х де так i багато об'явилося в теремi, зате знатнiшi i старшi. Заходили поважнi, супокiйно-зосередженi, кланялися князевi й сiдали. Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли i тим дали знати: ма╨ говорити найстарший. - Се що ж ти намислив, княже? - по-отньому докiрливо, хоча й сумирно почав старiйшина. - Зовсiм недавно водив на сiчу рать, iз сольством он куди правився, нипi ж вiдходну раду скликав. До ста тобi далеко, ще мiг би не поспiшати. - Розтратив силу я, старiйшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землi нашо© немало забрали ©©. Часи Сули ие з лiпших ~ бсзлiття поганяло безлiттям. Ось i вимотали силу. Чую, доживаю останнi днi, i хочу знати: кого ви волiли б маги за князя в землi нашiй? Старiйшини дивилися собi пiд ноги й вiдмовчувались. Одначе не довго. - Ми не хотiли б нiкого iншого, окрiм тебе, - пiдвiвся й мовив той же, найстарший. - Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зiзнаюсь, княже, ми попередженi були сином тво©м, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегiдь радилися i ось що врадили. Найперше, прийми вiд нас доземний уклiн, - вiн низько вклонився князевi, - i дяку сердечну за труди тво© добродiйнi на благо землi Тиверсько© i люду тиверського. Ти заслужив вiд нього пайщирiшо© дяки i мусиш знати про се, одходячи. - Трудивсь як мiг. - Не всякий, княже, трудився так до тебе, трудитиметься i пiсля тебе. Одне те, що анти, завдяки тобi, в усякiм разi, передусiм тобi, ось уже бiля сорока лiт не мають звад i не стинаються з ромеями, чого варте. А звитяга над обрами... Умiли б дякувати лiпше, подякували б. Нинi ж прийми вiд нас уклiн i запевнення: на ознаку дяки нашо© i в угоду всiм нам, князем по тобi буде один iз синiв тво©х. З сим вийдемо опiсля перед вiче й жадатимемо вiд вiча. - Спаси бiг. Кого ж iз синiв мо©х ма╨те на примiтi? - Покон велить саджати на стiл найстаршого. Гада╨мо, так i буде. Радим у тебе достойний муж. Iнших теж не зобидимо. - Свiтозар волi╨ пiти до роме©в у науiгу. Посприяйте йому, коли не передума╨. - Буде вроблено, княже. - Ще про одне проситиму i проситиму уклiнно: нсона моя Миловида най не йде зi мною в небуття. Лишаю ©© в дiтьми сво©ми й повелiваю: най дасть ©м раду беа мене. - Тво╨ слово - закон, князю. - Скажiть вiчу i всьому людовi, був би дуже потiшений там, у Вира©, коби приклад княгинi Миловиди став поконом для всiх родiв наших. А ще знайте... Хотiв, видно, сказати, аби не кривдили жону яко християнку, та сiпнувся раз, вдруге i вже потiм випростався й затих. XXVI Привiдця всi╨© Склавинi© князь Лаврит сидiв високо в горах i добре бачив, що дi╨ться в долах - як у ближнiх так i в дальнiх, куди пiшли вождь словенiв Ардагаст i вождь бiлих хорватiв Мусокiй. Бо хоч авари й затопили собою Придунав'я, вони не могли перехопити гiнцiв, що пробиралися з Карпат за Дунай чи з-за Дунаю, вiд Ардагаста та Мусокiя. Ще не об'явився на свiтi супостат, котрий мiг би зашкодити слов'янам проникати мiж чужих, тим паче на сво©й землi. Погано лиш, що принесенi ними вiстi не тiшили князя Лаврита. Очоленi Ардагастом та Мусокiвм ратi пройшли далеко, мало не до Теплого моря, а досягти того, чого хотiли, чи й зможуть. Авари вторгнулись у ©хню землю i спопелили доли дунайськi по самi гори. Люд вола╨ про помiч i вiдплату, а силу ма╨ лише для такого-сякого стриму навали. Тi╨©, котра могла б погнати аварiв за обводи слов'янсько© землi, нема де взяти, окрiм як покладатися на Ардагаста та Мусокiя. А коли так, доведеться кликати ©х передчасно, не давши довершити того, заради чого пiшли в ромейськi землi. "Достойнi привiдцi! - переказував через гiнцiв. - Повiдомляю вам, що зусилля нашi, потраченi на захоплення Фессалонiки яко твердi, з яко© ширилося б заселення земель мiж Дуна╨м i Теплим морем, коли вони не принесли вам бажаного, мусять бути визнанi за даремнi. Обри прийшли i сплюндрували геть усе пониззя мiж Дуна╨м i Карпатами, забрали з собою товар людський, набутки всякi. У горах зупинили ©х, та з долiв, окрiм вас, нема╨ кому погнати. Тож повелiваю: хутчiш повертайтеся в землю отцiв сво©х, проженiть обринiв i пометiться ©м за глум та пожарища". Привiдцi слов'янсько© ратi в ромеях знали вже, що обри вдарили ©м у спину i не лише в Подунав'©, а й у Фракi©: нападають на тих, що супроводжують полон, забирають ©хнi ратнi набутки. Одначе не думали i не гадали, щоб удар був такий вразливий: кличуть кидати все й повертатися рятувати роди, землю свою. Невже й напади на сотнi, котрим доручено доправити в Склавинiю полон, не поодинокi? Невже з усього, що посилалося, нiчого не дiйшло? Гiнцi не вiдають, Лаврит не удостовiрюе, що мав щось вiд склавинсько© ратi. Виходить, так i е: в землю Склавинську нiчого з полону не дiйшло. - Що ма╨мо дiяти? - Ардагаст перший прибув iз цi╨ю тривогою до Мусокiя. - Iншо© ради нема╨: тра повертатися i провчити обрiв. - Коли вже кидати усе, нами затiяне, i повертатися з одпим намiром - провчити обрiв, то вчити ма╨мо так, щоб пiр'я летiло. Вiда╨ш, про що йде рiч? - Сподiваюсь, сам скажеш. - Скажу, одначе не зараз, перегодом. Най вистояться мислi, - пожартував, - та наберуть ваги достовiрностi. Сказав так та й подався до свого табору. - Ока з Фессалопiки не спускати, - повелiв тисяцьким. - Робiть вилазки, шукайте вразливi мiсця, най не думають роме©, що ми вiдмовилися вiд мислi взяти сю твердь штурмом. А тим часом посилав сво©х вивiдникiв на путi майбутнього вiдступу, велiв ©м знати про обрiв усе, себе ж нiде й нiчим не виказувати. I вже тодi, як вивiдав та знав, покликав Мусокiя. - Настав час, содруже, почати новий похiд - супроти а i; арiв. Чи ма╨ш полон i який? Мусокiй заходився перелiчувати. Зрештою поцiкавився, нащо се Ардагастопi. - Вiддай ного менi. Власне, з'╨днай на певний час в мо©м. - Най буде так. А далi що? - А далi ось що вдi╨мо? Аби збити аварiв на ложний путь, робитимемо вигляд, що осади з Фессалонiки не знiма╨мо, най девнi будуть, що сила наша як стояла, так i сто©ть тут. Обоз же свiй i полон пошлемо в супроводi надiйно© охорони - завважую: вельми надiйно©, аби авари зiбрали й кинули на не© якщо не всю, то добру половину сiю╨© ратi. Коли ув'язнуть з охороною обозу в сiчу, отут ©х i вiзьмемо рештою сво©х тисяч у лещата - так, щоб не випустити вже анi обозу, анi турм аварських. - Ловко, - зголосився Мусокiй. - Смiливо i ловко. Лиша╨ться подбати, аби було ще спритно, без жадного розголосу. - Се те останн╨, про що мав просити тебе i мужiв тво©х. Обоз ©хнiй як рушив з-пiд Фессалонiки тлумиськом, так i правився узвича╨ним для всякого тлумиська робом: попереду i по боках комоннi звiдуни, в повиннiсть яких входить одне - завчасу нагледiти можливого супостата й попередити охорону, за звiдунами, що йшли попереду, - кiлька сот комонних при мечах, сагайдаках iз стрiлами ©а сулицях, за комонними - обоз i тi, що доглядають iнну хуру в обозi, далi - полоненi, товар, а вже за товаром - знову комоннi. Значно чисельиiшi, нiж тi, що попереду. Правилось те тлумисько лиш вдень. На нiч ставало табором, хто перепочивав, хто пильнував за табором i тими, що могли вторгнутись i перервати перепочинок. Усе робилося тут, як вимагала ратна повиннiсть. Зате комоннi тисячi склавинiв iшли, всупереч узвича╨ному серед ратних людей, лише поночi i прискорено, так, щоб i не випереджати полон i не вiдставати вiд нього аж надто. Вiдали чи не вiдали авари про рать, що йде за обозом навирцi, про те лиш боги могли знати. Зате нi в кого не лишалося сумнiвiв, що вони певнi: Фессалонiка усе ще в осадi, бо там, як i ранiш, яро металось камiння з катапульт, таранились стiни й рискали по околiях комоннi роз'©зди, виказуючи всiм, хто хотiв знати: слов'яни усе ще тут. - А полон посувався та й посувався торованими путями Фракi©, ба навiть поповнювався в путi возами iз збiжжям, вiвцями та коровами. Вивiдники склавинськi, гасаючи по околiях, не гайнували час, прихоплювали все, що можна було прихопити в збiглих пiд захист фортець ромейських курiалiв, i прихоплювали безборонне. Аж поки не натрапили на таких же ласих на дурничку, як i самi. - Гей, ви, хто будете? - запитали найближчих, тих, що поралися на курiальському подвiр'© бiля свиней та овець - рiзали чи кололи ©х i кидали на воза. Тi сторопiли, далi метнулися до комоней i, кинувши наХаиане, сягнули через загорожу й подалися геть. - Обрини? - перепитав привiдця. - А ти не видiв? Лиця мають темнi, гейби в тих, що в, болотах сидять. I патли заплетенi в коси, стрiчки-кiсвики, на кiнцях. - Таки вони, обрини. Вiсть та стала невдовзi вiдома слов'янам, що йшли попереду обозу, вiд них - тим, що позаду i що на вiдстанi одного переходу. - Не подавати вигляду, що бачили i зна╨те, - повелiли привiдцi охоронi - йдiть, як i йшли. Тi так i дiяли. Були лиш пильнi та чуйнi, далi, нiж досi, висилали вивiдникiв, одначе йшли вiд рана до ночi; коли яг зупинялися на нiч, обставлялися возами й лагодилися зустрiти обрiв з-за возiв. Так було одну нiч, другу, а на третю тi ж вивiдпики доповiли: обри вийшли й стали попереду заступом. Все, отут уже зiйдуться й помiряються силою. Товар i полонених одвели осторонь i полишили на iнших. Себе ж знов заслонили возами. За сим разом не з усiх бокiв - лише спереду, вiд рiки до лiсових зарослiв пiд горою i не в один, у два ряди. Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на вiдстанi двадцяти римських стадi©в. Коли ж не дiждалися, як i слов'яни, послали вперед вивiдникiв. Тi не довго затримались перед возами. Спинилися на вигинi путi, що повертала круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином. Тепер усе залежало вiд того, як дiятимуть обри: ударять всi╨ю комонною силою на заступ чи шукатимуть обхiдно© путi? Було б лiпше, коли б пiшли на вози. За нвмв надiйнiше боронитися. Та й довше боронилися б. А тим часом обхiдною путтю безборонне пройшли б склавипськi тисячi. Вона не така вже й близька, та обхiдна путь, навiть комонним не менше трьох дiб треба. Зате коли посланi в обхiд тисячi здолають ©©, вийдуть за спину обрам i замкнуть вихiд iз гiр ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не вся вона, сподiвана звитяга. Сталося, як жадалось, хоча й не зовсiм. Тi з склавинiв, що сидiли за возами, боронились уперто, так уперто, що полеглi перед возами обрини i ©хнi комонi стали ще однi╨ю загородою. I все ж не вистояли. Бо обри теж явили в тiй сiчi не меншу, анiж вони, склавини, упертiсть. А ще винахiдливiсть: не пробившись через заступ за дня, скористалися нiччю, розкидали, прибравши сторожу, вози при рiчцi й хлинули в той пролом у склавинськiм заступi всi╨ю комонною повiнню. Що сталося потiм, не багатьом судилося бачити. Потявши всiх, хто був у таборi i трапив пiд руку, обри анi на мить не спинилися. Певно, за дня ще бачили i знали: це не тi скарби, на якi заряться. Тi там десь, позаду погромленого табору, тож скористалися тим, що свiтало вже, i кинулись на пошуки полону, возiв iз скарбами. Хто - у найближчi ущелини мiж гiр, хто долаючи не далi, як позавчора пройдену сплавинами путь. Жаданого полону не вiдшукали на тiй путi, зате з черговим заступом склавинiв здибалися, за сим разом таким, що мусили стати й подумати, як пробитися крiзь нього. А поки думали, склавини встигли здолати обхiдну путь i заперти аварiв у горах. Коли Ателевi повiдали про те, вiн не повiрив. - Того не може бути. - Так ╨, привiдцю. Склавини обiйшли нас поза горами. Вони вiдходять вiд фессалонiки всi╨ю раттю, ©х тут тьма. - Звiдки вiда╨те? Хто сказав таке? - Схопленi нами склавини. - Не правда то ╨. Лжа! Вас вводять в оману. Скiльки тих, що стали заступом на путях до городця Сардика? - Не вiда╨мо. - То довiдайтесь! То, певно, з Склавинi© надiйшла слов'янам помiч. А помiч - не та сила, яко© ма╨мо боятися. Метався, гейби загнаний у пастку звiр. I вiрив: не може бути, аби йому уготували тут найгiрше. З ним он скiльки во©в - шiстнадцять турм. Чи такiй силi можна заступити путь, чи таку стрима╨ хтось i одним, i другим заступом? Змете, мов дитячу запруду на путi стiчних вод... А проте не поривався вперед, ждав, коли прийдуть i скажуть: "Правда твоя, хакан-бегу, тих, що заступили нам путь, мiзерiя. Ми злама╨мо ©м карк i тими турмами, що ма╨мо при собi". Та ба, не об'являлися звiдтам вiстуни i не тiшили при╨мними вiстями. Iншого дiждався хакан-бег: склавини, що прикривали полон, розступилися перед сво©ми тисячами, i тi, розгортаючись, лавами пiшли на аварiв. Вибору не було. Мусив сiдати в сiдло й кликати за собою завжди готовi вiдгукнутися на його поклик турми. Долина, на якiй зiйшлися двi комоннi сили, не була аж надто вже вузькою, дозволяла вiдходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з не© мiг лише звитяжець. Всi iншi путi заказанi. За плечима в одних стояла повин©рiсть - будь-що вiдплатити аварам за пагубу так вдало Започаткованого дiла, за плечима в других - зла Обида, та пiдступна манiя, котрiй усе дозволено, коли надумалася покарати. Захотiла затуманити привiдцi аварiв легкою звитягою над склавинами мiзки - затуманила, захотiла позбавити розуму, коли зважувався виходити й ставати в горах заступом - позбавила. Тепер i волiв би Атель вчи нити обачнiше, бути хитрiшим i далекогляднiшим, та дар ма. Один лиша╨ться вихiд - стинатися, мати те, чого най менше хотiв, - криваву сiчу. Тривала вона день - i не явила звитяжця^тривала другий, третiй - i знов не явила. На четвертий не хотiлось уже й виходити на бородище. Бачив-бо: нема╨ з ким. А вийшов та стявся, нi про що iнше не думав уже: вистояти б до ночi. Вночi збере рештки i зважиться пробитися крiзь один iз заступiв. Небагатьом аварам поталанило випорснути iз зашморгу, що накинули на пих склавини, - лише одиницям. Ателя ж не долiчилися серед них, як не долiчилися i чотирьох Баянових синiв, що були пiд рукою в Ателя. Коли тi, кому пощастило вихопитися з кривавицi, що спiткала ©х у горах, прибули до решти аварських турм та оповiстили привiдцiв, яка пагуба спiткала родакiв, терхани не стали випробовувати долю i думати про вiдплату. Уступили з путi i лише здалеку спостерiгали, як посувалося склавинське тлумисько в тому напрямi, де Дунай, яка силе йшла в них попереду полону, позаду, рискала по околiях. Стинатися з тою силою годi було й думати. ; Привiдцi турм зiбралися на раду. - Що скажемо кагановi, коли повернемось? - Насамперед ма╨мо визначитись, хто скаже. Ателя нема╨. Терхани перезирнулися i, не змовляючись, затримали догляди на молодшому братовi Ясноликого - Калегулу, а вже нотiм - на Баянових синах, ©х тут немало ╨, крiм тих, що полягли у сiчi з склавинами, серед терханiв лиш два - Дандал та Iкунiмон. Що котрийсь iз цих трьох ма╨ стати на мiсце Ателя, сумнiву не було, далебi, нi в кого. Хто зважиться постати зараз перед каганом i доповiсти йому: "Карай як зна╨ш, Ясноликий, успiхами в походi не потiшимо. Шiстнадцять турм втратили у сiчi з склавинами, i все дарма. Змушенi були уступити з ©хньо© путi". Лиш хтось iз кревних повелителя може зважитись на це. Та хто - ось заковика. Коли начистоту, усi хотiли б бачити хакан-бегом аварського вiйська Iкунiмона. Вiн i витязь нездоланний, i на розум гострий, i на вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось iз супостатiв битий, хоч ходив у вогонь i в воду. Та ба, занадто молод ╨ i, може, саме тому легковажить iнодi. Дандал старший i помiркованiший, а ще не такий свавiльний, як Iкунiмон. Цей не скаже: "Я надумав - i буде так". Що ж до Калегула, то йому й зовсiм личило б стати на мiсце Ателя, а не стане: його недолюблю╨ Ясноликий. - Бiльше нема╨ кому, - заговорив один iз терханiв, - тобi, Дандале, доведеться взяти на себе повиннiсть хаканбега i долю всi╨© виправи. - А так, - пiдтримали його й iншi. За лiпших, нiж цi, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку честь являють ратнi содруги, хочуть, аби був привiдцею всiх аварських турм. Та зараз i слухати не хотiв про це. - Чому саме я? - видивився на всiх. - Ти найбiльш достойний серед усiх нас. Завваж не нам, тобi доручив Атель правити турмами, що залишалися поза виправою. - ╙ старшi за мене, хоча б i терхан Калегул. Змагались та й змагалися на словесах, а таки нi до чого не домовились, мусили тягти жереб. Вiн випав не на когось iншого, таки на Дандала. - Це повелiння Неба, - сказали йому i тим сказали багато. Отож Дандал i не став бiльше сперечатись, хоча й похмуростi не позбувся. Анi того, анi наступного дня. - Хто мiг сподiватися такого? - поспiвчували йому - Шiстнадцять турм втратили i на одному боролищi. - Що турми? Пiдростуть отроки - i будуть турми. Полону не буде вже, золота, паволоки ромейсько©. - Гада╨ш, це найбiльше гнiтитиме Ясноликого? - Не гадаю, напевне знаю. Атель нако©в бiди а менi розплачуйсь тепер. Сумним було повернення аварських турм iз Фракi©. Може, саме тому аж надто уповiльненим. Десь по полуднi ставали на перепочинок, пiч перепочивали i вранцi не одразу поспiшали в путь. Схоже було, що привiдця недобитих у сiчi iз сплавинами турм взагалi вага╨ться, повертатись чи не повертатися йому за Дунай. Або мiзку╨ на перепочипках, що вчинити, аби мiг повернутися. Таки мiзкував, мабуть, бо по одному з нiчлiгiв покликав терхапiв i сказав: - Далi не правитимемося купно. Берiть кожен свою турму i йдiть по Ромейськiй землi, гейби по такiй, що е землею супостата. Берiть у всiх i все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стiйбища за Дуна╨м ма╨те повернутися не з порожнiми руками. XXVII Десь на полiттi в стiйбище кагана аварського прибуло сольство з Константинополя i зажадало побачення а привiдцею. - Велiть сво©м людям, - була вiдповiдь, - розбити намети й перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрiтися з вами. Ждали до ночi - дарма, ждали другого, третього дня - зпов не кличе. - Ви доповiли кагановi, хто ми i звiдки? - А так, вiн зпа╨. - То чому не кличе? Кажiть, ма╨мо послання вiд iмператора. Коли не допустить до себе сьогоднi, завтра повернемо назад i скажемо iмператоровi: не зажадав вислухати. Авари i це обiцяли сказати Баяновi. А Баян вiдмовчувався. Десь аж на п'яту добу згадав, що ╨ щось там вiд iмператора й велiв покликати його слiв. - Шо там у вас? - Письмове послання до тебе iмператора Тиверiя. - Читайте котрийсь. Чiльний iз слiв недовго боров у собi бентегу. "Його милостi кагановi вiйська аварського Баяновi, - нетвердо почав сол. - Iмперi© стали вiдомi прикрi i незрозумiлi нам, людям просвiщенним, дiла i вчинки пiдвладних тобi турм. Досi ми знали, ба певнi були, оскiльки мали пiдписаний з тобою ряд: авари, яко люд i во©нство, перебувають на службi в iмперi© i як такi мають стояти на сторожi ©© iнтересiв, передусiм на Дуна© та супроти тi╨© сили, що йде на пас iз-.ча Дунаю. За це iмперiя щедро i послiдовно платить аварам за службу. Нинi стало вiдомо, привiдцю, що турми тво©, вiдходячи з фракiйських земель, куди ©х кликано супроти склавинiв, повелися не лiпше, нiж варвари склавини: вони йшли по землi нашiй, яко пруги, i брали в поселяп усе, що можна було взяти, а тих, котрi чинили опiр, карали на горло. Iмперiя жада╨ знати, I; чим це пояснити. Окрiм того, звiдомля╨мо твою милiсть, Д© що збитки, нанесенi воями каганату iмперi© i ©© людовi перевишують трирiчну плату аварам за службу i становлять триста тисяч золотих солiд. Це змушу╨ нас утриматися вiд сплати субсидiй тво©м турмам в найближчi три роки i просити тебе прислати до Контантинополя слiв сво©х, аби залагодити цю непри╨мнiсть i визначитись, як житимемо далi. Iмператор Вiзантi© Тиверiй". Баян слухав iмператорове послання i що далi, то помiтнiше хмурився. Тi з ромейських слiв, що стояли поруч i стежили за ним, потерпали вже: чи цей лютий привiдця не вчинить зараз те, що вчинив свого часу iз слом антiв Мезамiром? Одначе того не сталося. - Це все? - запитав перегодом. - Усе, достойний. - Можете йти. Скажете iмператоровi, я взяв його послання на карб. Вiдповiдь свою надiшлю дещо пiзнiше. Маю удостовiритися, наскiльки то правда ╨, про що вiн пише. Сли не стали ждати гiршого, вклонилися i вийшли. А Баян не кликав до себе нi Дандала, котрий був привiдцею турм пiсля Ателя, нi когось iз слiв, якi обов'язково присутнi при хакан-беговi чи iншому привiдцi, що йде в чужi землi. Далебi, й без них знав, чого натворили у Фракi© та на путях вiдступу. Знав i дошукувався тепер, кого i як покарати за сваволю. Повелiвав-бо ж роме©в не чiпати. - Дандал, як i сли, що були при ньому, сон втратили, - шепталися тi, що стояли близько до хакап-бега i до сольства. - Геть звелися, чекаючи кари. - А кари не минути. Чули, що писав iмператор? Вiдмовля╨ться платити нам за те, що ходили на склавинiв в один i другий кiнець, правдиво кажучи, врятували Вiзантiю вiд погрому, як i вiд можливостi втратити землi, що лежать мiж Дуна╨м i Теплим морем. А все через те, що вчинили турми, вiдходячи з Фракi©. Хмари збирались та й збиралися, ось-ось, здавалося, гряне грiм. Вiн i грянув, та не там, де сподiвалися: за Дуна╨м, у ромейськiй землi сумно задзвонили в дзвони, а невдовзi й до аварiв дiйшла вiсть: помер iмператор Тиверiй. - О Ясноликий! - вбiгли до памсту i впали до нiг сли. - По всiй Вiзантi© сумно дзвонять у дзвони - помер iмператор Тиверiй. I звiвся на ноги Баян, да так рiшуче, що в тих, котрi хилилися перед ним, кров похолонула в жилах. - Це напевно? - Певнiше не може бути. Були в церквах, сво©ми вухами чули. - Ось вона, рятiвна мить, - зiтхнув важко i знову . сiв. - Довiдайтесь, кого посадять в Августiонi на мiсце Тиверiя. Як тiльки довiда╨тесь, одразу скажете менi. Нi, його, кагана Баяна, доля не обiйшла-таки. Ось уже третього iмператора пережив. Переживе й четвертого. А так, бо почував в собi он яку силу, бо пала╨ жаданням мсти. Таким великим i таким обнадi╨но певним, присяйбiг, на всiх його стане. Вперше за багато седмиць побачили його не в наметi - зажадав ви©хати за стiйбище, на великоханськi лови. А такi лови тривають не день i не два, i розважа╨ться на них та блаженству╨, розважаючись, не лише каган. Ви©здять жони, наложницi як Ясноликого, так i тих, що стоять най- , ближче до нього, терханiв. Як i самi терхани, мужi лiпшi та думаючi. Ганяли по долах тарпанiв - i потiшалися вправнiстю свого привiдцi накидати аркан, валити жертву з нiг i сплутувати ноги, пускали в дикiв сулицi чи в серн стрiли - i знову потiшались та галасували на все роздолля, смажили поночi дичину, пили вино чи кумис - i знов галасу- . вали, возносячи свого привiдцю та воздаючи дань йому . яко найхоробрiшому з усiх хоробрих. Чулись у тому хорi похвали голоси мужiв, чулися i голоси жон, тих, що завжди, стоять до кагана близько, i тих, що лише тут, на великоханських ловах. Одного з нещодавно наближених не примiтили за трапезою бiля Ясноликого - сина Дандала, i там-таки, на ловах, довiдалися: не вiн посiда╨ по