а погоджувався. Бачив-бо: се i ╨ та нагода, коли зможе явити себе свiтовi. Убо©ться iмператор i пiде зi Склавинi© по добрiй волi - усi знатимуть: примусили пiти анти; дiйде мiж антами i ромеямв до сiчi - знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти, а вiв антiв князь Келагаст. I най посмi╨ тодi попрiкнути в чомусь Даная чи нагадати зайвий раз: ти - князь до пори до часу. Сильних не судять, а здатних узяти гору над таким супостатом, як роме©, не зрiкаються. XXXVII До стратегiв, що стояли на чолi ромейських легiонiв у Склавинi©, послали iнших слiв. Свiтозаровi ж, яко знаному в стольнiм городi Вiзантi©, порадили правитися в Константинополь. Та й сам вiн не перечив. Одне, не дуже певен був, що стратеги ромейськi послухаються антських слiв i пiдуть iз Склавинi© без дозволу iмператора, а друге, вiн, Свiтозар, справдi добре знаний у Константинополi, йому легше буде доступитися до iмператора, нiж комусь iншому з антського сольства. Якусь вагу у виборi сольсько© мiсi© мало й те, що нiхто не був так обiзнаний iз норовами ромейських слiв, як вiн. Заприсягтися може: рiшенець iмператора про ратний похiд чи його припинення залежить не так вiд iмператора, як вiд тих, що обертаються довкола нього. А серед таких, що стоять близько до iмператора, немало його, Свiтозарових, навчителiв, як i содругiв по альма-матер. На них i поклада╨ надiю. Хай не всю, та все ж не останню. Коли прибув до Константинополя та заговорив iз сольськими про свою мiсiю, не мiг не завважити: роме© подивованi, ба сполошилися, чуючи з уст свого виученика намiри антiв втрутитися у ©хню суперечку з склавинами. Той сполох швидко пiшов гуляти по Августiону i не обминув, звичайно, аварського сольства, яке за Маврикiя постiйно перебувало в Константинополi. А вiд тих довiрених слiв Свiтозарова мiсiя не забарилася стати набутком каганових вух i в сумнiвнiй, як на його розсуд, версi©. Бо не тiльки Таргiт доповiдав йому, доповiли й посланi до Склавинi© вивiдники, i, що найбiльше бентежило дух Ясноликого, запевняли, нiби ©м достеменно вiдоме iнше: анти, лишаючись вiрними соузницькiй домовленостi, подають помiч: ромсям i вже тодi, як здолають склаиинiв, пiдуть купно з ромеями на аварiв. "Знай, Ясноликий, - застерiгали, - дружини антських князiв стоять на обводах Склавинсько© землi в Карпатах i ось-ось пiдуть по нiй лавами". Рiзнобiй звiдiв не мiг не зродити в кагановiм серцi сум'яття, а вiдтак i лютi: як смiють однi з другими iти в Склавинiю, топтати комонями ©© землю? Хiба забули: Склавинiя - його земля! Вiн був там, володiв нею, а те, що пi: шов звiдти, не ╨ ще резоном. Пiшов iз власно© волi, як i прийде брати данину з не© яко з повержено© в сiчi також. - Небо свiдок тому, - висiк iскру i зродив полум'я, - цього не можна так лишати. - Ано! - пiдхопилися покликанi на раду терхани. - Цього не можна так лишати! ╞х пiдтримали недавнi отроки, передусiм тi з них, що встигли вiдзначитися в сiчах i стати привiдцями в турмах, а вiдтак i радниками. I сколихнулося море, пiшла гуляти хвиля людського гнiву. Одна вища друго© i дужча за другу. - Ми поганьбленi, Ясноликий! Завваж, роме© усе ще мають нас за сво©х найманцiв, тих, що ╨ в них конюхами i не можуть корити собi iнших! - А анти? Чого йдуть у Склавинiю анти? Труби, достойний привiдцю, похiд! Дай нам волю - i ми витуримо за Дунай роме©в, заступимо путь до Склавинi© антам! Старшi й мудрiшi потерпали вже: невже цi крикуни вiзьмуть гору? - Не поспiшайте! - урезонювали молодших. - Поспiшнiсть належить являти на боролищах, не тут. Тверезий розум iнше каже: хай станеться так, щоб анти розбили з ромеями глека з-за склавинiв та потяли один одного в сiвчах. Ми ж, авари, дiждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад. - Ждiть, якже, дiждетеся! Сидиння не пiде нам на по житок. Небо тому свiдок: не пiде! Досi мовчазний, хоча не менше, нiж його раднi, обурений каган пода╨ знак i тим кладе край суперечкам. - Пристаю до мислi одних, - каже значущо, - не цураюся поради й других. У сiчу одразу, не розгледiвшись, лiзти нам не випада╨. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинiю, не личить. Кличте писцiв. Баян був уже надто лiтнiй, щоб метати, як колись, блискавицi й котити долами громи. Сидiв на узвишшi бiлий, мов лунь, i геть зсутулений, а ще порiзаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зiбратися а мислями, а зiбратись не може. Гнiв вiдтiсня╨ ©х чи старiсть неспроможна вiдшукати в закамарках пам'ятi бажане? Бiгме, молодшим i тямковитiшим незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликiсть, коли привiдця ©хнiй бiльше на зловiщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а вiн нiяк не спроможеться явити ©©. Присяйбiг, тому й вибира╨ золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: "Iди, старче, до©ти кобилиць на випасах, поступися мiсцем iншому привiдцi". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб смiти казати вголос те, що дозволяв собi пота╨мна мисль. - Випишемо гнiв свiй на папiрусi, - таки надума╨ться Баян, - i пошлемо його яко застереження iмператоровi Вiзантi© i осiбнопривiдцям антiв. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в сiчу з ними, хай знають, чому встря╨мо. Пишiть, - повелiв писцям i знову змовк, ба навiть приплющив, зосереджуючись, очi. Послання ве було таким гнiвним, яким хотiли б бачити його раднi, а все ж воно не приховувало того, що думали вони i чого жадали. "Милостивий iмператоре! - розмiрене диктував каган. - До нас дiйшов невтiшний поголос, а люд склавинський ствердив його й свiдченнями, що ромейськi легiони, скоряючись тво©й волi, перейшли нещодавно Дунай i рушили у Склавинську землю яко караюча i свавiльна сила. Вельми подивованi i обуренi цим тво©м вчинком, iмператоре. Кiлька лiт тому укладали ми з тобою ряд i заприсягалися, що рiка Дунай буде вiднинi мвроносним обводом ромейсько© й Аварсько© землi, нам - до вас, вам - до нас, а також до пiдвладних нам, аварам, слов'ян не вiльно буде ходити, що житимемо вiдтепер у мирi та злагодi. А де вiн, той обiцяний мир, i де злагода? Чи вам, ромеям, не вiдомо, що земля Склавинська вiдтодi, як гуляв там аварський кiнь i возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу i славу належить, василевсе! Пощо ж пiшов туди й береш те, що ╨ нашим? Чи це не та татьба, в якiй роме© так голосно попрiкають iнших? Чи содруги й добрi сусiди чинять так? Волiли б знати, як розумiти цю виправу? Невже iмперiя прагне ново© сiчi з аварами? Лишаюся вiрний нашiй домовленостi i сподiваний на лiпше. Каган аварiв, гепiдiв i слов'ян Баян". Антам писали iнше послання, ©м не нопрiкали за порушення миру i злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинсько© землi, авари вважатимуть ©х сво©ми супостатами i дiятимуть по вiдношенню до них так, як велить дiяти сумлiння кожного, на чи╨ посягають татi. - Гiнцi, що доправлять наше послання Таргiту в Константинополь, знайдуться, - уголос мiркував каган. - А кого пошлемо слом до антiв? - Дозволь менi, - вихопився Апсих. - Я швидко вгомоню ©х. - Ти тут потрiбний, - одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. - Хто вiда╨, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми i вести на котрогось iз супостатiв. По©де, мабуть, Калегул. Брат не явив кагановi тако© рвiйностi, як хакан-бег. Пiдвiвся звiльна i мовив: - Ти справдi так вважа╨ш, Баяне? - Не вважав би, не називав би твого iмевi. - Може ж, саме менi й не варто правитись до антiв i з'являтися ©м на очi. - А це ж чому? - Хiба каган не пам'ята╨, як сталася смерть Мезамi ра? Молодший брат його ╨ нинi привiдцею в антiв. Вiн був тодi i все бачив. - То й що? - Може вiдомстити менi тепер, а через мене i всiм аварам. | - Коли то було? I ти давно уже не отрок, i ант. Не пiзнав вiн тебе, Калегуле. А пiзна╨, то що ж, цим ми й перевiримо, який iз нього привiдця. Калегул, видно, не розумiв чогось, довго монявся та доглядався до мiсця, на яке мав сiсти. Тим скористався один iз Баянових синiв, що ходили уже в терханах, i вихопився " наперед. - Дозволь менi, отче, пiти до антiв. То був Iкунiмон, його, Баянова, утiха i надiя. Всього лиш двадцять п'ять лiт ма╨ за плечима, а он який дужий ©й ставний сто©ть перед вiтцем i який доброликий. Точнiсiнько таким був вiн, Баян, за молодих лiт, дарма що мадерi в них не одно© кровi. Ось тiльки певнiстю в собi, мабуть, i младомладий Баян не мiгби зрiвнятися з Iкунiмояом. Воно й зрозумiло: не чийсь там - каганiв син, не якийсь там - наймиловидiший з усiх миловидих i найвiдважнiший серед вiдважних. Проте не лише аварськi дiви гомонять мiж собою, воi, що були з Iкунiмоном у сiчах, також. - Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один iз слiв пiдеш? - А чому купно? Калегул вiдмовля╨ться, то пiду я. Ближче пiзнаю антiв, сво©х супостатiв у будучинi, коли очолюватиму сольство. Одвага його при╨мно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всiх, присутнiх на радi, умиротвореним зором i сказав: бути по-тво╨му, сину. Та щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Iкунiмон занадто молод для тако© виправи, може привезти вiд антiв не мир, а супротивно тому - воабуякня гнiву антського i сiчу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити антiв, не допустити ©хнього вторгнення? Де молодiсть, там одвага, а де одвага, гай i звитяга. Будь-кого до антiв не пошлеш. Слати треба знаного й такого, що йому не браку╨ кебети. Iкунiмон усiм е такий. Може, справдi варто зупинити свiй вибiр на ньому? До тi╨© слави, що мав син яко во©н i терхан, звитяга у сольському по╨динку з супостатом аварiв не була б зайвою. А так, вiн, Баян, на схилi лiт уже, останнiм часом почував себе геть змалiлим на силi. Аби каганом по ньому став Iкунiмон, а не помiркованiший i бiльше шанований воями Дандал, цi╨© звитяги Iкунiмоновi таки не завадило б. I все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антiв. "Хiба так зробити, - мiрку╨ й пригляда╨ться до радних, - аби авари повiрили: звитягу в сольськiм по╨динку з антами здобув Iкунiмон, чiльним в аварськiм сольствi призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дiйде до перетрактацiй - бери ©х на себе. Iкунiмон най буде першим радником при тобi i надiйною обороною". А що, це мисль". - Те, що поклада╨мо на тебе, вельми багато важитиме в долi родiв наших. Чи розумi╨ш це, синку? - Чом нi? Маю затримати антiв на обводах землi Склавинсько©, не допустити ©хнього вторгнення в Склавинiю. - Коли упора╨шся з цим, найбiльшо© шани досто©н будеш. Запам'ятай, стрима╨ш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинiю до нiг родiв аварських. Аби те сталося, пiдеш до антiв у парi з Калегулом. Досвiд прийде, на випадок чого, на помiч молодостi, а молодiсть - досвiду. XXXVIII Iмператора Маврикiя не вельми збентежило каганове послання: у нього ╨ там, за Дуна╨м, як i на полудень вiд Дунаю, сила, спроможна угомонити будь-кого. Це не злютованi наспiх когорти, це палатiйське вiйсько, варваре. Угомонить воно чи й зовсiм витурить iз Придунав'я склавинiв, вiзьметься й за тебе, чекай. I все ж щось муляло Маврикiю. Найбiльше те, мабуть, що його вторгненням у землi склавинiв невдоволенi не лише авари, а й анти. Цi не обмежуються посланням, самi стукаються до Августiону, жадають говорити. - Аварам дайте вiдповiдь на послання та й по всьому, - каже сенаторам. - А цих, антiв, доведеться вислухати. - Що ж скажемо вислухавши? - Найперше, ма╨мо запевнити ©х, що виннi в розбратi склавини. Вони ось уже багато лiт не припиняють татьби на вiзантiйських землях, те й роблять, що вторгаються в обводи iмперi©, грабують люд, ба навiть поселяються на теренi Вiзантi© всупереч волi iмператора. Якщо анти так дуже уболiвають за долю склавинiв, хай угомонять ©х. Не ' буде татьби, посягань на чужу землю, не буде й нашо© присутностi за Дуна╨м. Маврикiй вiдмовчу╨ться певний час, не iнакше як дошуку╨ться чогось. - Хто з антiв прийшов на перетракцi© з нами? I - Стольник Свiтозар. Кiлька лiт тому навчався у вившiй школi Константинополя i був винагороджений сим титулом за успiшне оволодiння науками. - Он як! Ну що ж, це може, й на лiпше. Завтра запросiть його до мене. Небагато домiгся Свiтозар, побачившись з iмператором, так небагато, що змушений був сказати йому на останок: - В такому разi мiж антами i ромеями нема╨ бiльше ряду про мир i злагоду. - Як то?! - не повiрив Маврикiй. - Такого не може ; бути! - Одначе так ╨. Була, василевсе, домовленiсть не переступати Дунай, вважати його довiчною межею мiж ромейськими й слов'янськими землями. А ви переступили. Iмператор почав вiдступати, вертiвся, гейби необ'©жджений огир пiд сiдлом, та Свiтозар лишався непохитним, знай свого домагався: або iмперiя вiдкличе сво© когорти а Склавинi© i тим недвозначно засвiдчить, що мав твердий намiр i далi жити з слов'янами в мирi, або мiж нею i антами буде сiча. Довелося поступатися Маврикiю: пообiцяв знайти iз сплавинами угодну для них i iмперi© мову, а знайде - одразу стане так, як i було: роме© сидiтимуть у сво©й землi, слов'яни - у сво©й. - То най iмператор зараз уже, - вхопився за те Свiтозар, - повелить сво©м стратегам - Петру та Гудуicy - припинити сiчу i постаратися домовитись iз склавинами про мир i злагоду. Маврикiй дивився на нього очима, в яких блудили i прикрiсть, i сум, i невдоволення. Видно було, ось-ось не стрима╨тся й скаже: а чи не забагато хочеш ти, молодче? Одначе сказав iнше: - Ми подума╨мо про це. Обiцянка була воiстину ромейська: i так, i нi. А то мала утiха. Свiтозар йшов з Августiону i ледве волiк ноги. Знав: даремно сидiв он скiльки в Константинополi, нiчого не висидiв. Понад пiвстолiття жили анти а ромеями в мирi, нинi наста╨ кiнець йому: коли роме© купно з iмператором сво©м не одумаються за той час, доки вiн правитиметься до сво©х, буде Кривавиця, i неабияка. Та вiн поспiшив зневiрюватись i опускати, зневiрившись, руки. Бiльшого, як не дивно, домiгся той iз антського сольства, що його послали в Склавинiю, до привiдцi ромейсько© виправи за Дуна╨м iмператорового небожа Петра та його содрута по виправi стратега Гудуiса. Був такий спритний той антський сол чи незалежно вiд нього так склалося, одначе склалося лiпше, нiж у Свiтозара, i доволi не зле. Поява антiв у ромейськiм таборi за Дуна╨м, як i погрози антсько© сили - пiти супроти роме©в, коли не заберуться з Славинi©, не стали надбанням лише Петра та Гудуiса. Про те довiдалися деякi стратиги, а вiд стратегiв вiстi про наближення антiв доволi швидко i буряно пiшли гуляти серед легiонерiв. Тi ж, будучи до краю змордованими, не забарилися загомонiти, ба явити навiть дух непокори: допоки триватиме похiд? Он скiльки лiт не бачили жон сво©х, дiтей та матерiв, стинаючись в Iранi, а iмператоровi й того мало, загнав ©х аж за Дунай, у слов'янськi пралiси, звiдти багатьом i багатьом не буди вороття. Бо сiчi, як тако©, нема╨, а легiонери гинуть та й гинуть у дрiбних, хоча й доволi вiдчутних сутичках. То те нинi, а що буде, як застука╨ тут зима, коли в Склавинi© об'являться ще й анти? Неспокiй вишукав не лише однодумцiв, вишукав i привiдцiв, а тi не побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим: - Легiонери до краю стомленi походом i вимагають повернення за Дунай, до жон i дiтей. Обидва стратеги - i Петро, i Гудуiс - без нагадувань знали, в ромейськiм вiйську узвича╨но це: за першо©-лiпшо© нагоди легiонерiв вiдпускають на всю зиму додому на прокорм i перепочинок бiля жони, дiтей, як знали й те,'що тако© нагоди не було ось уже кiлька лiт пiдряд, принаймнi для тих, що прийшли з Iрану. Та що вони, стратеги могли вдiяти, коли когорти ©хнi рискають по землi Склавинськiй доволi вiльно, а звитяги над склавинами як не було так i нема╨. Ото лише й утiхи, що стялися, перейшовши Дунай, iз воями Ардагаста, затим - Мусокiя та взяли гору над ними. По тiй сiчi нiхто не виходить i не ста╨ ромейським легiонам на перепуттi, одначе й покори нема i скореного люду не бачать. Усi i все хова╨ться в лiсах, порослих лiсами горах. А на свiтаннi чи й поночi як не в одному, то в iншому мiсцi об'являються ватаги склавинiв i наносять когортам вiдчутнi удари. Присяйбiг, давно пiшли б iз цi╨© триклято© Склавинi©, та як пiдуть, коли нiчого не домоглися вiд ©© привiдцiв? - Слiд зачекати, - сказали тим, котрi вийшли перед них i виголосили бажання легiонерiв iти на зиму по домiвках. - Уже послано нарочитих до iмператора, ждатимемо, що скаже iмператор. - Ждатимемо, доки на нас пiдуть анти? - Пощо не кажете, з чим прибули антськi сли? - кричали тi, що стояли далi. - Волi╨мо знати, що роблять привiдцi, аби не дiйшло до сiчi з антами? - А так, волi╨мо знати! Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а вгомонити не знали як. I стратеги змушенi були згадати, чого хочуть анти. - Покора i спокiй! - повелiли зично. - Антам сказано: похiд у Склавинiю припиня╨мо, ждатимемо, доки iмперятор завершить перетрактацi© iз слами антськими та повелить нам, як бути надалi з склавинами, як - iз антами'. Вiдповiдь ця спинила антiв на обводах Склавинсько© землi, вгомонила, тож вгомонiться й ви! То була неправда. Стратеги ромейськi нiчого такого не казали ще антським слам, та пiсля цих домагань i, погроз з боку власних легiонерiв змушенi будуть сказати. XXXIX Келагаст нудьгував. I йти в обводи Склавинi© передчасно було, ждати слiв набридло. Най Свiтозара нема╨ так довго, тому он куди правитись та й там, у Константинополi, не швидко обернеться. Королi, iмператори вельми проханi ╨, до них не так просто достукатися. А чому нема╨ тих, що ©х послано до ромейських стратегiв, у Склавинiю? До них не така вже й далечiнь. Не пiддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так само, як авари а Мезамiром? Не повинно б бути. I одiспався вже привiдця антсько© сили пiсля походу, i з мужами дружини сво╨© набенкетувався досхочу. Що ж далi! Так i ждатиме вiдлежуючись? Сказитися ж можна. - Ополчення дулiбське прибуло вже на визначене мiсце? - Коли б прибуло, звiдомило б. - А князi окольнi? Теж не дають про себе знати? - Уличiв, русiв не було ще, а князь Радим прибув учора надвечiр i став табором. - Готуйте застiлля i кличте князя Радима та чiльних мужiв його на трапезу. Вiдтодi веселi застiлля коли й припинялися бiля Келагастового намету, то хiба лиш на час, коли треба було одiспатися захмелiлим. Князь обставив себе содругами з дулiбсько© дружини й повелiв тим, що дбали про страву та питво, аби столи гнулися вiд щедрот землi Дулiбсько©, а застiлля було достойне привiдцi тако© сили, як антська. I наполягав на тiм, i гримав на челядь, коли щось було не так. А бiльше пив та упивався славою, що на не© не скупилися пiдпилi, дозвiллям, що його було та й було тут, далi вiд Волина i його постiйних вимог, вiд пiдозрiлих позиркiв завжди мовчазно© жони. До всього й приводiв не бракувало. Учора гостили тиверцi, сьогоднi прибуло дулiбське ополчення, завтра, хай пiслязавтра прибудуть уличi. Усiх ма╨ покликати, вiдзначити щасливий перехiд, напутити на те, що жде попереду, i, отже, випити, воздати кожному яко побратимовi i содругу. Тиверцi, як i уличi, вiдвiдали хлiба-солi в Келагаста, обмiнялися з ним братницями та й пiшли до себе в табiр. А тi, що були Келагастовi содругами й опорою в дружинi, гостювали та й гостювали. Коли - в надвечiр'я i поночi, при свiтлi багать, коли - серед бiлого дня. I все величали свого привiдцю та обiцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед дружинникiв та й у ратi ополченськiй. - Ми вiримо тобi, - казали, - вiр i ти нам. Коли дiйде до сiчi, не зганьбимо мечiв, що ©х уславили дiди та прадiди нашi, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу. Захмелiлому море по колiна. Захотiв - сприйняв обiцяне, як ласку, захотiв - возбуяв духом i вирiк перше, що спало на думку. - I то е правда? Добудете звитягу? - Ано. - А я не вiрю, що добудете. - Се нам, мужам i содругам сво©м, не вiриш? - Якi ви мужi? Якi, питаю, мужi i якi содруги, коли не зугарнi добути для свого князя найпростiше - дiвкуутiху, ту, що подiлила б iз ним самоту i не дозволила б почуватися самотнiм? Гостi притихли, певно, не сподiвалися почути таке хай i в сво╨му, все ж у гуртi, далi заяснiли очима, видом та й стали попрiкати самих себе. - Ми й справдi не достойнi свого привiдцi, коли так дба╨мо про привiдцю. - Се ж не на день стали, братове! Чи в свiтi тiльки й солодощiв, що мед-напiй, багатий стiл та веселе застiлля? Ма╨мо подбати i про щось iнше! - Ано! I то негайно! Вони й справдi не барилися з тим. Кiлькох дiвок при' везли наступно© ночi й поставили перед Келагастом. Ось, i ма╨ш. Вибирай, яка тобi до вподоби, а то i всiх бери. i Князь повагався ще мить-другу i зупинив свiй вибiр на однiй, такiй вишнево-пишнiй i такiй не по лiтах дозрiлiй. Налякана лишень була до краю. - Як звуть тебе? - Дарина. - Лишишся при менi, Дарино. В жони беру тебе собi. Всi iншi, - ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, - прислуговуватимуть тобi. Волi╨ш того, аби прислуговували, яко княгинi? - Ба нi. Нiчо не хочу вiд князя i не потребую. Про ©дне прошу: най шука╨ собi iншу княгиню, мене вiдпустить до мами. - Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Iди й готуй себе до слюбу. Плакала, благала плачучи - дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скiльки ©х плакало, а де тепер готi плачi? Аби зломити якось дiвку, всiм iншим, що лишив при нiй, яко челядниць, сказав: пiдуть iз табору тодi лиш, як ублагають Дарину стати князевi жоною та пiдготують до воседля в оселi. Богами заприсяга╨ться: буде так i тiльки так. Намiри його правдивi i щирi е, а що умкнув Дарину, то дива в тiм нема╨: такий в землi ©хнiй iз дiда-прадiда покон. Чи повiрила Дарина в щирiсть та добропоряднiсть князевих намiрiв, нiхто не мiг сказати, все плакала та жахалася, а що дiвки повiрили, те всi бачили. Бо не встигле лишитися в однiм наметi з Дариною, як заходились обходжувати ©©, улещувати та благати: "Будь щедра з ним i лагiдна. А ще покiрна будь. Не котрiйсь iншiй, тобi послали боги щастя - бути княгинею на антах". Так старалися i такi певнi були в сво©х стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край ©хнiй певностi, ©© послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила себе травами благовонними, вона ж... Боги свiтлi та боги яснi, скористалася, що лишили на самотi, i повiсилась. Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, нiби язвлений веприще, не знав на кому зiгнати злiсть. Заприсягтися можуть, таки на них, дiвок-челядниць, вилився б гнiв його, коли б не нагодився гiнець та не сказав: обри прислали до князя-привiдцi слiв сво©х, i тогi сли волiють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гiнця, й велiв отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся iншим клопотом i забувся про винуватцiв Даринино© смертi, а тi не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору. - Як же бути iз слами? - пiдiйшов котрийсь i запитав князя, - Сказати, най розбивають намети i ждуть. - А чо мають ждати? - подивувався. - Хочуть бачитися, то й прийматимемо. Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовiм серць а вiд серця - в мислях через тоту прикрiсть iз дiвкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путi, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивiдати, чого прибулi©, що сказати, коли зустрiнеться з ними. Поспiшив ставити намета, в якому прийматиме непроханих i менш за все бажаних слiв, кликати князiв окольних, чiльних мужiв ратi сво╨©. Вiдчував-бо: розмова пiде про дiла всеантеькi, тож усi анти мають взяти участь у пiй. Прихисток аварам без князя, ясна рiч, дали. А про перепочинок вони самi не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слiв, тож мусили подбати, аби вийти i виглядiти на перетрактацiях достойно. I ве схибили: ©х таки покликали раннього надвечiр'я до намету князя Келагаста. Приймав ©х доволi врочисто. Сам возсiдав на узвишшi святковий, i князi соузних племен сидiли обабiч не менш святковi. Лише мужi були як мужi: у звичнiм для ратних людей одiяннi. Не присутнiсть, чисельнiсть ©хня, мабуть, подивувала аварських слiв. Дивилися i казали: он скiльки радникiв у антського князя. Та й тодi, як стали перед Келагастом i почали виголошувати йому хвалу, потiм класти перед ним кагановi дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бiк. Не iнакше як питалися: навiщо це? Сол аварський був по-асiйськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до дiла, не став таким, одразу i недвозначно запитав, пощо це вiн, привiдця антiв, он скiльки во©в вивiв на обводи землi сво╨©? Невже то правда, нiби ма╨ намiр виступити супроти роме©в i тим самим вступитися за склавинiв? А може, правдою ╨ iнше: йде на помiч ромеям? Умиротворений перед побаченням iз слами Келагаст знову спохмурнiв i не втримав себе вiд спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серцi. - Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що ма╨мо пояснювати сво© дiяння? - Того не кажемо, - поспiшив заперечити обрин. - Всякий волен чинити так, як велить честь i сумлiння. А все ж мусимо застерегти... Властиво, затим i прибули ми до антiв, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами i ╨ вiдтодi повинною перед ними. Антський похiд у Склавйнiю - на боцi склавинiв чи супроти них - означав би посягання на володiння каганату. - Отак? - Келагастовi не стало зрештою терпцю, i вiн обiрвав аварського речника на словi. - А ти, достойний сол, купно з родичами сво©ми чогось iншого не мiг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинiя стала вашою? Се по якому праву? - Казав уже: ми здолали склавинiв у сiчi, вони платять нам данину. - Ти лжеш! - вибухнув гнiвом привiдця антiв й зробив рвiйний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стiл, на якому возсiдав. - Склавини не були вами скоренi i данини вам не платять! Коли вони данники вашi i як такi перебувають пiд вашим накриттям, чому ви поспiшили iз сольством до нас, а не послали в помiч ©м турми сво©? Чому, питаю? - Затим i прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотiв би, аби i вiн втручався у суперечку мiж ромеями i склавинами. Ми, авари, прийдемо на помiч склавинам. Дiждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинiю роме©, i пiдемо, коли не залишать. Вiдповiдь сла аварського видавалася доволi-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста. - Склавини присилали до нас, сво©х кревнякiв, людей i просили помочi у ратнiм змаганнi з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю? Обрин завагався, i того доста було, аби доля виправи його повисла на волосинi. - Гада╨ш, я не пiзнав тебе? - звiвся-таки Келагаст i став на рiвнi. - Гада╨ш, такому, як ти, повiрю? Чи обри настiльки зухвалi ╨, чи вiд богiв глузду не мають, що посипають випрошувати миру i злагоди тих, хто здатний сiяти лиш смерть? Ти ╨ брат каганiв Калегул, так? - Я не приховую цього. - Одначе й не зiзнався. Гада╨ш, не вiдаю, чому? Хто кричав тодi, коли перед братом тво©м. Баяном, стояло антське сольство: "Убий цього анта!"? Хто домiгся того, що в кагановiм наметi була пролита кров i впав жертвою брат мiй Мезамiр? Не ти хiба? I пiсля всього посмiв прийти й погрожувати нам? - Достойний князю! - зробив крок уперед i став поруч iз Калегулом Iкунiмон. - До тебе прийшло сольство вiд каганату, а не заслiплений ревнiстю отрок, на якого ма╨ш гнiв у серцi. Завваж, коли то було кажуть, коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одiбрали вони i в мужiв, посланих на велике дiло - добути мир i злагоду. Замiсть перетрактацiй зчинили вони сварку, а замiсть розуму явили безум. I пiшов бродити хмiль у мiзках, возбуяли гнiвом нiким i нiчим не стримуванi серця. - Мста - голос кровi! - заперечив Iкунiмону Келагаст. - Вона не зна╨ забуття! - Зате знав iнше, - не визнав за потрiбне промовчати Калегул i вдався до погроз. - Кий теж ма╨ два кiнцi. Коли знiмеш десницю на наше сольство, не лише ти, весь рiд твiй буде покараний найжорстокiшою карою. Авари не прощають невинно пролито© кровi! - А-а! То отак, значить? - Келагаст ступив крок уперед i вихопив меча. - Авари не прощають, а ми ма╨мо прощати?! - Князю, зупинись! - схопився i в змиг ока став мiж Келагастом та аварами Радим. - Тут правду казали: ти ма╨ш дiло не з родаками кагановими, а зi слами каганату. Та його втручання не порятувало Калегула. Привiдця дулiбiв на те був вправним во╨м, аби вчинити, що замислив: спритно обiйшов тиверського князя i проткнув убаяного заступництвом обрина мечем. На мить усi зацiпенiли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри - на ©хнього князя. Iкунiмон скористався тим i не став ускладнювати й без того непевне становище свого сольства: пiдхопив смертельно язвленого родака пiд руки i, задкуючи, став вiдступати до виходу. За ним подалися i всi iншi авари; Були сумирне тихi i знiченi. Та тим не порятували себе. Затьмарений каламуттю, що знялася в ньому i геть затопила його, Келагаст знову возбуяв гнiвом i кинув клич: - В мечi ©х! Потяти всiх до ╨диного, аби i на насiння не лишилося! Тиверський князь встиг стати при виходi й заходився напоумляти, дулiбiв: зупинiться, заслiпленi, втямте, що робите! Та його не слухали. Завваживши те, всi iншi князi землi Трояново© поспiшили зайняти сво╨ мiсце поруч iз Радимом. - Чините супротив? - лютував Келагаст. - Явля╨те непокору?! - Явля╨мо волю бiльшостi, княже! - Радим йому. - Прошу коритися ©й. - Ми в походi. Тут моя воля - закон. Вперед, мужi! Князi змушенi були вiдступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися купно з мужами сво©ми пiвколом i вiдгородили дулiбiв вiд обрiв, якi поспiшали вже залишити табiр. Зчинився гвалт, а далi й справжня сiча, i хто вiда╨, чим завершилася б та веремiя, коли б не нагодився загiн комонних. - Агiй на вас! Що сталося? - крикнув котрийсь iз тих, що над'©хали. Ворохобники спинилися i вже не посмiли вiдновлювати сiчу: до них наближався Свiтозар iз супроводом сольських. - Що сталося, питаю? - А те, що бачиш, - першим обiзвався Радим. - Князь-привiдця пiдняв руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати вiд його гнiву всiх iнших слiв. Свiтоаар довго i сумно дивився на родакiв сво©х. - Що ви наробили? - запитав перегодом. - Тебе питаю, Келагасте, сину славного Iдарича. Що ти наробив? - Анiчого! - зле огризнувся князь. - Помстився на винуватцi смертi брата мого Мезамiра i тiльки. - Не тiльки, привiдцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людовi нашому. I жорстоко помстився. Мав би пам'ятати, се не роме©, здатнi зрозумiти чи╨сь божевiлля, се обри. XL З рiзних земель поверталися антськi сди до Келагастового табору при горах Карпатах, однак i тi, i другi повернулися мало не в один день, i що найбiльше втiшило усiх - принесли добрi вiстi. Як стало явним по ©х звiдах, боги не тiльки Келагаста покарали того лiта, iмператора Вiзантi© Маврикiя теж не помилували. Десь чимось прогнiвив вiв свого всевидящего або ж не при собi був тi╨© митi i не згадав, що а усiх благочестивих дiянь, найбiльш прикрашують iмператора витримка i помiркованiсть. Йому радили: стань вище гординi, поступися сво©м. Це не хтонебудь зворохобився, аворохобились легiонери, опора трону твого. Хочуть, аби вiдкликав на зиму в обводи iмперi©" - вiдклич, кажуть, стомилися в сiчах - зваж i дай перепочинок. Твое нiколи не пропадало i не пропаде. Не послухався стратегiв, анi тих, що були за Дуна╨м i волали з-за Дунаю, анi тих, що промовляли ©хнiми устами тут, в Августiонi, впав натомiсть у великий гнiв i вирiк у гнiвi: "Нiяких поступок! Теж вигадали - правитись на зиму до жон. Там, у Склавинi©, хай зимують, коли не зумiли скорити ©© до зими". А того виявилося доста, аби легiонери вiд ворохобнi перейшли до дiла - взялися за мечi й примусили стратегiв, як i стратигiв сво©х, втiкати за Дунай, пiд крило iмператора. -: Простiр, кажуть мудрi люди, не терпить порожнечi. Не' потерпiли ©© й ромейськi легiони. Заволодiвши таборами - кожна когорта сво©м, легiонери кричали до хрипоти i вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не вiдшукався серед багатьох один, який вийшов наперед i взяв гору над зворохобленими. - Гада╨те, пiдемо на зиму до жон i удосто©мось супокою? А що скаже iмператор, коли довiда╨ться, що ми пiдняли меча на сво©х привiдцiв, бiльше того, самочинно полишили боролища, вiддали супостату те, що взяли у нього цiною власно© кровi? Невже не розумi╨те: за те матимемо не супокiй i не перепочинок - вериги, а то й гiрше - смерть? Куцо мислите, легiонери! I не так, як належало б мислити. То був центурiон Фока, коренастий, збитий iз м'язiв напiвварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легiонери знали його як смiливого й прихильного до них привiдцю. Знали також, що вiн нiколи не молився на iмператора, нерiдко дозволяв собi глузувати з нього, хоч сам мав примiтну ваду - спотворений у сiчах вид. Злiсть Фокину пояснювали всiляко: i шрам дiстав через Маврикiя, i жони не ма╨ через таких як Маврикiй. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легiонерiв. - Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними iмператоровi? - Ба нi! - поспiшив заперечити Фока, - Що дасть зимiвля в Склавинi© i що - покора iмператоровi? Нi в тому, нi в другому не бачу глузду. До iншого кличу вас легiонери: станьмо плече в плече й рушаймо на Константинополь та усуньмо Маврикiя з престолу - ото буде звитяга i перепочинок на довгi часи! Пам'ятайте, доки в Августiонi сидить Маврикiй та повелiва╨ сво©м iменем, супокою нi вам, нi кревним вашим не буде! Все сiчi та сiчi будуть! Хiба не вiда╨те: Константинополь ненавидить I Маврикiя, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине його в Пропонтиду. - Правду каже! Доки в Августiонi сидить Маврикiй супокою не знатимемо! ' - На Константинополь! Станьмо плече в плече i на Константинополь! Сли антськi не поспiшали полишати землю Склавинi© ждали, чим завершиться ворохобня в ромейських легiонах.' Проникнути мiж них i знати достеменно, що дi╨ться там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не обминула ©х ©гта, остання, що надiйшла вiд роме©в, чутка: не комусь iншому, напiвварвару i всього лиш центурiону Фоцi пощастило злютувати зворохоблених легiонерiв та повеств на Константинополь, прибрати з ©хньою помiччю Маврикiя й сiсти на його мiсце в Августiонi. А вже як сiв, скарав на горло не лише Маврикiя i його рiд - брата, жону малолiтнiх синiв, доньок, а й багатьох iз зпатi i серед всiх - визначного стратега Вiзантi© Коментiола. Склавини не забарилися вийти з лiсiв i стали гуртувати свою доволi-таки порiдiлу силу, сiдати там, де й ранiш сидiли. Вiдпала потреба iти на цомiч ©м i в антiв. А тi перемiни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене прикрою сутичкою з обрами сум'яття. - Слава богам! - казали i лаштувалися полишити цей i щасливий i нещасливий табiр. - Слава мудрим i добрим богам! Оберегли-таки нас вiд боролищ i згубних сiч на бородищах. Правилися в зворотну путь i радiли, потiшали себе веселими бесiдами i старались увiрувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А так, сольство ж врятували вiд погрому, загинув лиш Калегул. А по тому Калегулу жалю мало. Хiба каган не вiдав: брат його спричинив невинну смерть антського сла Мезамiра, тож i удосто©вся того, чого заслужив. Ано, в такiм разi покон у всiх один: смерть за смерть i кров за кров. Певнiсть, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося сольство до антiв, та й прикусять язика, - швидко убаяла всiх. Навiть вiдомi деяким погрози аварського сольства, кинутi не без умислу: "Не думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут кров", - вивiтрилися з пам'ятi. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не встигли анти доправитися до сво©х домiвок та роз'©хатись по домiвках, як у Баянове стiйбище над Дуна╨м пригналось кiлька iз тих, що були з Калегулом та Iкунiмоном. - О великий i мудрий! - водночас упали до нiг. - Покарай антiв, вони зняли руку на слiв тво©х! - Як то? - Спершу тiльки Калегула потяли, всiх iнших вiдпустили. А в путi, уже по цей бiк гiр, настигли i витнули до ноги. Лиш тро╨ нас, що рятували зраненого Iкунiмона, лишилося. - То де ж син мiй? Де Iкунiмон? - Не доправили, сконав вiд ран, i то невдовзi по сiчi. Сказав, аби ти не вiрив, що то хтось iнший вчинив татьбу, то - анти. Захотiли замести кривавi слiди сво©... Й без того зiгнутий уже лiтами та понурий надмiру каган, здавалось, приплюскнув до мiсця, на якому возсiдав тi╨© жахливо© митi, й став схожий на зловiщого, що зирить iз дупла. Воiстину так: приплюскнув i зацiпенiв, слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вiсть, отетерiло. Так до безтями перепуджено i так отетерiло, що уцiлiлi вiд погрому сольськi самi перепудились до краю i стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали: - На помiч! Каган помира╨... На помiч мерщiй! Прибiгли всi, хто мiг допомогти чимось i кого привела всього лиш тривога чи цiкавiсть, а Баян шукав очима одного - хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварiв i далеко поза аварами привiдцю турм, котрий, певен був, ╨диний спроможний здiйснити його волю - поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутнiх у наметi. Коли ж вiн появився й нагледiв, Баян порива╨ться до нього, останню силу збирав в собi, аби звестися чи бодай повелiти: пiдiйди,- збудився й поспiшив на поклик. - Що, Ясноликий? - Анти... анти... О Небо! Як мало залишилося вiд колись могутнього i грiзного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубiлими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силку╨ться наблизити до себе i не може. - Пiдiйми всiх, - спромiгся нарештi на слово. - Усiх, хто здатний тримати меча, i поведи на антiв. Пометись за Iкунiмона... Живим i мертвим - усiм помстись! Сказав - i спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. I за руку тримав, нiби домагався: "Чув, що повелiваю? I мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!" Смерть та сталася в перше лiто сьомого столiття. Сусiди казали: "Це знаменно. З вiдходом невгамовного аварського привiдцi вiдiйдуть у небуття такi частi i незрозумiлi чвари мiж людом, що осiв при Дуна©, перестане литися щедро пролита впродовж вiдшумiлого в сiчах вшу кров". А чи буде так, однi боги. вiдають. Люд земний створений для лiпшого, йому завжди хочеться вiрити: буде лiпше, анiж було, нiж зараз ╨. Ки©в, 1982-1984