через те вiн утiкав з роботи i йшов у лiкарню провiдати товариша студентських лiт. Саме через те залишав свою роботу i допомагав провести дослiд тому ж Вадиму Бабенку, котрий уже давно захистив дисертацiю, а в Юлiя лежали гори неопрацьованого матерiалу. Спочатку до всього того в лабораторi© ставилися з пiдозрою. Навiть Дмитро Iванович колись думав, що все те робиться для себе, принаймнi для отого: "Я добрий, я справедливий". I тiльки пiзнiше вiн зрозумiв, що Юлiй не дума╨ про те, навiть не здогаду╨ться, що так можна думати. Iакi люди, як уже впевнився Марченко, бувають дуже щасливi. Юлiй же не мав i того. А змiнитися не мiг - змiнити себе - це змусити жити за чужими приписами, за позиченими в когось законами. I пам'ятати про це повсякчас, тобто вже не бути собою. Дмитро Iванович передбачав усю складнiсть розмови з Юлi╨м, готуючись до не©, добрих пiвгодини кував сталь для свого голосу, та коли заговорив, вiдчув у ньому майже жалiсливi нотки. - Юлiю,-сказав вiн,-тут до мене приходив чоловiк Вiри 1 ресь. Вiн скаржився i погрожував... Ну, рiч не в тому. Ви розумi╨те, як це... в однiй лабораторi©... Вiра - жiнка замiжня... Марченко помiтив, як зблiд Юлiй, вiн запалив сигарету, збив у попiльничку попiл, хоч його нагорiло зовсiм мало, й мовив, дивлячись кудись убiк, повз Юлi╨ву голову: - Я вже не кажу про якiсь моральнi норми. Але, признаюся, нiколи не чекав такого саме од вас. Подумайте... ваше життя, ваше майбутн╨... Я нiкому не дозволю втручатися в мо╨ життя. I в мо╨ майбутн╨! - сказав Юлiй i пiдвiвся. У його словах справдi подзвонював метал, той метал, якого не викував для себе Марченко. I це страшенно здивувало його. I трохи розсердило. - Ви дума╨те, менi при╨мно втручатися? - летiв його голос до крику. - I що ж накажете робити?.. - Нiчого. Нiчого - повторив Юлiй i чомусь притулив руки до грудей. - Я люблю ©©. Люблю! Ви розумi╨те? I вона - вiн ще дужче почервонiв - Теж любить мене. Дмитро Iванович побачив, як у Юлi╨вих очах загорiлося ясне голубе свiтло, як вiн увесь спалахнув, зашарiвся, мовби засвiтився зсередини. - Це вже давно... Я боровся з собою, - сказав вiн, притишивши голос, i Марченко зрозумiв, що Юлiй дiлиться з ним найпота╨мнiшим - i нiчого не мiг з собою зробити. - Я вас розумiю,-тихо сказав Дмитро Iванович. Вiн уже не помiчав, що на сигаретi нагорiло на пiвпальця попелу й що вiн ось-ось впаде разом з жаром на штани.Тiльки... Юлiй зблiд i нахилився вперед: - Вас непокоять розмови в лабораторi©? I все iнше, пов'язане з ними? Дмитро Iванович кивнув головою, хоч йому й було непри╨мно, що Юлiй вiдгадав його думку. - Вам треба моя заява? - пiдвiвся Юлiй. Але в його словах не було виклику. Навпаки, в них уловлювалися радiсть i внутрiшня свобода. - Я ©© зараз напишу. - Ну, для чого ж так,- знiтився Марченко. Юлiй ступив до дверей, вiдтак вернувся й сказав проникливо, розважливо, аж було не схоже, що це каже вiн: - Мабуть, я сам не напишу. Бо ви подума╨те, що я тiкаю через оте... через невдачу... Чи хтось там подума╨. Ви скажiть, як буде краще для вас. Зачекайте трохи, i як воно складатиметься - скажiть. - Менi, Юлiю, не треба тво╨© жертви, - вже й справдi в серцем сказав Дмитро Iванович. - Менi треба тво╨ щастя. Я... я радий за тебе. I за Вiру. Передай ©й. I розумiю вас. I йди звiдси геть, а то я... заплачу. - Спасибi, - тихо сказав Юлiй i вийшов з кабiнету. А Дмитро Iванович ще довго сидiв, пiдперши голову рукою i дивлячись у вiкно. Його ошелешила Юлi╨ва поведiнка. Вiн пригадував усе сказане ним, пригадував вираз обличчя, з яким той вiдповiв йому, i все дужче й дужче дивувався силi, смiливостi, твердостi, якi крилися в цьому iнфантильному, завжди розгубленому, завжди покiрному хлопцевi. Вiн не мiг вiдгадати, чи вони в ньому жили одвiку, чи ними його повнило те нове почуття, що заволодiло його серцем. Вiн пригадав власнi, двiчi повторенi слова: "Я вас розумiю". Нi, вiн нi дiдька не розумiв. Йому було незбагненне, як може хлопець, котрий ма╨ ось-ось захистити дисертацiю, котрому в першому кварталi наступного року обiцяли дати квартиру, котрий ма╨ роботу по серцю, покинути все й пiти в свiт, зiгрiтий тiльки отим теплом. Яке ж могутн╨, мабуть, те тепло© I да╨ться, либонь, воно не всiм, а тiльки людям цiльним, щирим, здатним безкорисливо пожертвувати собою для iнших. В ту мить Дмитро Iванович подумав, що тi його розмiрковування непевнi. Кохають i корисливцi, й негiдники, i навiть бандити. По-сво╨му, але кохають. Просто йде воно невiдь од чого, як сон, як сонячне промiння, як спiв соловейка. Воно - життя. I тому йому треба довiряти найбiльше. Дмитро Iванович вiдчув, що вiн заздрить Юлiю. Бажа╨ йому щастя, добра i заздрить. I вiн знову вiрив у оцей широкий, обсипаний сонячним промiнням свiт, який умi╨ народжувати такi дива. "То сонце руха╨ ними,- подумав розчулено.- Юлi╨м. Вiрою, ©хньою любов'ю". РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ У великiй кiмнатi з трьома вiкнами, у якiй працювало четверо молодших i дво╨ старших наукових спiвробiтникiв, Неля залишилася удвох iз Зо╨ю - решта були у вiдпустцi. Через чотири днi у вiдпустку йшла i Зоя, а ще через три мала пiти й Неля: дослiди, якi вони проводять, комплекснi, одному чи двом тут робити нiчого. Вони й не робили: читали книжки, правили теревенi або ж тихцем по черзi втiкали з iнституту й штовхалися по промтоварних крамницях. Вони розмовляли й зараз, зручно обсiвшись у кутку кiмнати пiд величезним оранжево-червоним кущем бегонi©, що росла у обгорнутому кольоровим папером ящику. Зоя поклала на другий стiлець ноги, перешивала гудзики на блузi, Неля схилилася пiдборiддям на поставлений на пiдвiконня кулак, дивилася в сад. Зоя допитувалась у не© про Борозну. Вiн двiчi приходив сьогоднi до Нелi, вони шепотiлися про щось у кутку, потiм кудись ходили, i Неля потому вернулася чи то злякана, чи стривожена. А ще ж кiлька днiв тому вона казала Зо©, що в не© з Борозною нiчого нема╨, що вона й слухати про нього не хоче. Зоя в те не вiрила, та й хто б повiрив, адже Борозну бачили бiля Нелиного дому, й чого тодi вiн, коли вони ходили по морозиво, так рiшуче вiдтрутив ©© вiд Нелi, й чого вони шепотiлися сьогоднi. Певно, вiн добивався Нелино© приязнi, а Неля... Про Нелю вона не могла сказати нiчого певного. Проте вона приховано й гостро заздрила ©й. Дарма що Рибченко вже невдало побувала замужем, дарма що й з Борозною в них не ладна╨ться (та й як могло ладнатися, коли вiн виявився отаким пiдступним i нечесним). А все одно вiн чоловiк... сильний i звабливий, i в них з Нелею вже щось було. У не© ж, хоч ©й недавнечко сповнилося двадцять сiм рокiв, нiколи не було нiчого, ©© навiть не провiв жоден хлопець (зрозумiло, вона не рахувала шкiльних i студентських товаришiв, котрi проводжали з чемностi), хлопцi не казали ©й двозначних жартiв i не намагалися притримати в темних коридорах. Тiльки раз до не© причепився на вулицi молодий кавказець, красивий, смаглявий, але вiн був п'яний, i вона втекла од нього, хоч в ту мить щось у нiй радiсно й болюче тремтiло й навiть зупиняло од втечi. Але й таке сталося тiльки раз. Широкi, по-чоловiчому зрослi на перенiссi брови, великi витрiшкуватi очi - чоловiки вiдводили погляди, ледве мацнувши по нiй очима. Коли б ще вона мала гарну фiгуру. А то ж плечi худенькi, талi© майже нема╨... Проте вона щодалi частiше марила дужою чоловiчою рукою На сво╨му станi, й бачився ©й жаский погляд, i чулися гарячi й нiжнi слова. I, мабуть, саме через те, залишившись наодинцi з Нелею, на ©© погляд вельми досвiдченою в коханнi, вона щоразу зводила розмову на непевнi стежки. - I Борозна не був у тебе дома? I ти не приходила до нього на квартиру? - допитувалася вона й червонiла при тому. - Зна╨ш, роблять трохи iнакше, - чомусь розсердившись, гостро вiдповiла Неля. - Тих, кого хочуть прив'язати до себе, на кого покладають серйознi надi©, на квартиру не водять. Водять iнших. А з тими вдають цнотливiсть. Вона вiдчула, що вiдказала не тiльки Зо©, а й ще комусь, i спалахнула. Вона зрозумiла, що мислено спереча╨ться з Борозною, вiдповiда╨ на його докори, на його звинувачення. Вона сама не знала, чому весь цей час спереча╨ться з ним, чому i в чому виправдову╨ться. Адже все, що було мiж ними, давно поховано. I сьогоднi вона шепотiлася з Борозною зовсiм не про те. Тиждень тому Борозна нагнав ©© по дорозi до трамвая. Вона пам'ята╨, як злякалася тодi, оглянувшись на твердi чоловiчi кроки, як щось мовби рвонулося в нiй, як ©й в одну мить пригадалася ©хня перша зустрiч, коли вiн так само наздогнав ©© пiсля сабантуя, ©й стало чогось шкода, вона вiдчула, що цi кроки й досi мають над нею силу, i твердо сказала собi, що вони не повиннi мати над нею сили. Мабуть, вiн помiтив лякливу перемiну на ©© обличчi i тому сказав насмiшливо: - Нелю, не лякайтеся. Я бiльше не буду вам набридати собою. Може, я й справдi винуватий... Ну, одне слово, я не за тим прийшов. Я хочу попросити вас, щоб ви з лаборантками приготували для мене суспензiю. Я сам уже не встигну та й не зумiю, як треба. А гороху там наросло... Вона здивовано й пильно подивилася на нього, вiн не опустив очей, хоч i зблiд на виду. - В мене ╨ одна думка... Ви менi повiрте, що нiчого поганого вже не буде. Слово честi... - вiн важко передихнув, виказавши тим i сво╨ хвилювання, - в яку, тобто мою честь, ви, звичайно, не вiрите. Але ж, бува╨, вiрять навiть злочинцям.Борозна посмiхнувся гiрко, тiльки очима. - Вважайте, що це саме такий випадок. Злочинець розкаявся... Пробачте, я не те кажу. Але в iм'я того... кращого, що було мiж нами, ви зробiть. А зашкодити я вже й справдi не зможу, коли б навiть хотiв, чи... з дуростi. Я залишаю iнститут... Ви©жджаю звiдси зовсiм. Вона тодi враз вiдчула, як кров вiдлила вiд серця, вона боялася, що видасть сво╨ хвилювання й новий, вже зовсiм iнший страх, нахилила голову й тихо сказала: - Добре, я зроблю. I от сьогоднi вона передала Борознi суспензiю. I тепер не знала, що ©й робити, ©й було надзвичайно тривожно, так тривожно, що хотiлося кудись утекти, десь забутися чи попросити чийогось захисту. Або бодай поради. Вона вчинила дурницю й мусить чекати, чим усе скiнчиться. Отак само, подумала, мимовiльний злочинець чека╨ кари за вчинене зло. ©© опанував майже мiстичний страх, позасвiдоме передчуття яко©сь велико© бiди. Вона ще не знала, з якого боку постане бiда, але вчувала ©©, як вчува╨ мисливець присутнiсть хижого звiра, хоч i не бачить його. Щоправда, це передчуття було не тiльки мiстичне, воно починалося з того, що Борозна не пiшов у лабораторiю радiоактивних iзотопiв, де мав би виконати всю подальшу роботу. Вiн залишався у сво©й кiмнатi, десь пiсля обiду вона не витримала й заглянула до нього, вiн сидiв за столом i щось писав. День збiгав, i Борозна з суспензi╨ю нiчого не робив. Вона почала здогадуватись, що вiн не робив заявки в iзотопну лабораторiю i не мав паспорта, i все це сповнювало ©© тривогою. "Тодi для чого йому суспензiя?"-запитувала вона себе. Вона згадувала це, а розтривожена власними словами й думками Зоя намагалася випитати, чи був у не© на квартирi Борозна. I тому вона вiдказала так гостро. I Зоя розсердилася й пiшла до свого столу. Невдовзi вона пiшла зовсiм. Неля провела п вниз, до столу вахтера - по дорозi попросила пробачення за грубiсть - послалася на болi голови, подивилася на щит: ключа од тридцять восьмо© кiмнати, кiмнати, в якiй працював Борозна, ще не було. Вона пiшла коридором i спустилася в пiдвал. Лабораторiя радiоактивних iзотопiв була майже порожня: тiльки в останнiй кiмнатi порався бiля штативу з пробiрками Костя Вечоренко, та й вiн, очевидно, збирався додому- навiть не додому, а на побачення чи якусь вечiрку: був у новому костюмi i в галстуцi. У коридорi гудiв змiшувач, квадратне сито бiгало по колу, але воно iнодi бiга╨ й тодi, коли тут нiкого нема╨. Дверi до кiмнати, у якiй працювали з ядерними фотоемульсiями, радiоактивними порошками i рiдинами, були зачиненi. На них на товстiй шворцi висiв лист картону з незграбно намальованим черепом i перехрещеними внизу кiстками. Дотепники казали, що то Микола Яструбець, котрий вiда╨ всiм отим i справдi смертоносним начинням, вивiшу╨ череп, а сам спокiйнiсiнько ляга╨ спати. Долаючи хвилювання, Неля легенько штовхнула важкi металевi дверi. Вони заскрипiли й до половини прочинилися. У кiмнатi справдi нiкого не було. Вона зачинила дверi й пiшла нагору. Вже можна було йти додому, але вона залишилася в кiмнатi. Тривога й далi не одпускала ©©. Неля полила квiти, прибрала в себе на столi й сiла з книжкою до вiкна. То був "Солярiс" Станiслава Лема. Вона нещодавно подивилася кiнофiльм, i ©й захотiлося прочитати книжку. Проте, мабуть, то було читання не на сьогоднi. Вона почувала, що моторошнi та╨мничi сили, якi тиснули на геро©в книги, тиснули й на не©, що довкруж не© i в нiй самiй теж ходило щось та╨мниче, застережливе i що ©©' хвилювання й страх од читання "Солярiса" тiльки побiльшуються. Вона одклала "Солярiс" i пройшлася по кiмнатi довкруж великого лабораторного столу, що стояв посерединi. Попiд стiнами стояло шiсть звичайних, однотумбових i двотумбових столiв. Рибченко звикла бачити за ними сво©х колег, чути робочий гомiн i шурхiт, i тиша й порожнеча, якi панували тут сьогоднi, змусили ©© серце стиснутись. Мабуть, утiкаючи од них, вона пiдiйшла до вiкна. Але й парк, i сад о цiй порi року й дня теж були порожнi, якiсь мовчазнi й настороженi. У саду вже червонiли на горiшнiх гiлках яблука (на нижнiх пообносила дiтвора), i ледь почервонiло листя на американських кленах, i рожева зажура впала Нелi на душу. Вона пригадала, як весело кружляла з дiвчатами помiж дерев торiк, як зачiпали хлопцiв i хлопцi зачiпали ©х, i ©й стало сумно. А потiм перед очi спливла постать Борозни, вiн стояв отам, бiля басейну, й дивився на ©© вiкно, i страх знову холодно тенькнув у ©© серце. Так тенька╨ молодий льодок, коли на нього вперше ступають ногою. Вона знову вийшла з кiмнати i спустилася в пiдвал. Та ледве зiйшла зi сходiв, побачила, iцо дверi в лабораторiю iзотопiв замкнутi, ©х перехрещувала широка залiзна штаба, замкнута на великий висячий замок. Отже, там не було нiкого. Вона пiднялася на перший поверх i знову пройшла мимо вахтера. Ключа от тридцять восьмо© кiмнати не було. Пiднiмаючись центральними сходами на третiй поверх, вона раптом подумала, чого оце ма╨ переживати й хвилюватися. Вона приготувала суспензiю, а тепер бо©ться запитати, що з нею дума╨ робити Борозна. I одразу ж зрозумiла: боiться не запитати, а що вiн у кiмнатi сам, i ©й доведеться дивитися йому в очi й розмовляти з ним у цiй особливiй тишi, в якiй вони жодного разу не розмовляли з дня розриву, що стався мiж ними. Вона боялася саме тi╨© тишi, у якiй треба довiрятися чомусь одному - серцю або думцi, очам або думцi, i не хотiла йти в не©. Але й носити в грудях тривогу теж стало несила. Неля рiшуче пiдiйшла до тридцять восьмо© кiмнати й натиснула на ручку дверей. Вони були замкненi. Вона постукала, прислухалася й постукала ще раз. Нiхто не обiзвався на ©© стукiт. Вiдчуваючи, як гулко калата╨ в грудях серце, Неля вернулася до сво╨© кiмнати. I ледве переступила порiг, ледве ©© погляд упав на витяжну шафу в кутку, як у ©© головi немов одкрився досi затемнений кутик. Вона пригадала, що з другого боку в пiдвалi бiля котельно© ╨ ще двi кiмнати. I в них витяжнi шафи. У тих кiмнатах уже не працювали, але шафи залишились. Неля швидко пройшла коридор i спустилася в пiдвал. З цього боку вiн був зовсiм iнший - полупленi стiни, обдертi перила, пiсок, вугiльний порох; в куточку горiла од-на-╨дина лампочка, слабенька, ват на сорок, вона ледь розсiвала морок, що сотався пiд важким чорним склепiнням. Але дверi лiворуч були яскраво освiтленi. Точнiше, свiтилися щiлини в них. Вони одчинялися досередини, Неля торкнулася ©х плечем, за ними щось заторохтiло, вона натиснула дужче й посунула дверi разом iз стiльцем, що ним були пiдпертi. Ще не одчинивши дверi до кiнця, побачила все. Залиту яскравим свiтлом маленьку пiдвальну кiмнатку з поламаним столом у кутку, маленьким вiконцем навпроти дверей i старою витяжною шафою з побитими стеклами. Бiля шафи, спиною до дверей, стояв Борозна. Бiля його нiг валялися два чорнi розпломбованi контейнерики, тi контейнерики, у яких транспортують радiоактивнi iзотопи, в шафу було поставлене захисне скло. Борозна був у довгих, вище лiктiв, гумових рукавицях i масцi-респiраторi. Зачувши скрип дверей i гуркiт стiльця, Борозна повернув голову. Неля побачила тiльки його очi - всю нижню частину обличчя закривав круглий м'який диск респiратора - широко розкритi, чорнi, налитi напругою i якимсь важким вогнем. Вона вiдчула, як щось закричало в нiй, пiднесла до уст руку, щоб не випустити той крик, i враз побачила, що очi в Борозни ще поширшали й що в них спалахнув гнiв. - Вийдiть! - закричав Борозна, i його крик, притлумлений респiратором, був глухий i незнайомий i вiд того ще страшнiший.- Негайно вийдiть! - ще раз крикнув вiн. Неля стояла, мов скам'янiла. В ту мить вiн потягнувся рукою до маски й вона зрозумiла, що вiн ©© зараз зiрве, рвонулася з кiмнати. Вона бiгла по сходах угору, спотикалася, падала, ©© струшували ридання, вона притискувала руки до грудей, немов намагаючись утримати в грудях серце. Вбiгши до кiмнати, зачинивши за собою дверi, впала на стiл i тяжко заридала. Вона плакала з страху, з розпуки, з жалю та вiдчаю. З жалю до себе, до навiженого Борозни, до Дмитра Iвановича, всiх, на кого впала ця проклята брила. Зона плакала й од того, що не знала, що ©й робити. Кудись бiгти, комусь заявити, але кому? Та й знову ж - боялася зробити ще гiрше. Адже сам Борозна не захотiв казати нiкому. "Ну чому, чому вiн нiкому не сказав, чому не зробив як годиться?-думала вона, закипаючи злiстю на Борозну.-Не зробив заявки, не передав суспензiю в лабораторiю iзотопiв". Та ледве пригас гнiв, вона зрозумiла чому. Бо тодi б усi сказали, що вiн таки заповзявся добити Дмитра Iвановича. Що вiн сам експериментальне вирiшив пiдтвердити хибнiсть шукань, якi вела лабораторiя. I цим би пiдтвердив, що це його тверда лiнiя, що вiн бажав Марченку провалу давно, що й сказав Нелi Рибченко не випадково, а з того б вийшло, що й анонiмку написав теж вiн. Все це так. Але нащо тодi вiн робить оце, коли збира╨ться ви©жджати? Нащо ризику╨ сво©м життям? Звичайно, всi, що ризикують на цьому полi, сподiваються бути спритнiшими за розгнiванi атоми, сподiваються, що все якось минеться. А якщо не минеться? Певно ж. Борозна працю╨ не з воднем, у якого пробiг в один мiкрон, i, може навiть не з фосфором. Тi розгнiванi, роздратованi атоми, попавши в людину, можуть зата©тися на роки. © раптом вибухнути, спрямувати удар на мозок, на кров... Звичайно, Борозна не робить злочину. Вiн ризику╨ тiльки собою. I тут Неля переставала мислити як науковець. У нiй щось зривалося, й вона знову починала гаряче проклинати Борозну й ще гарячiше благати в долi, аби вона була ласкавою й милосердною, милосерднiшою за не© саму, Нелю Рибченко, аби таки все обiйшлося щасливо. Коли вона через годину спустилася вниз. Борозни там уже не було. У кiмнатi пахло дезактиватором, у раковинi чорнiли залишки попелу - видно, Борозна спалював рештки на вогнi ("А носив усе i промивав руками, тут нема╨ навiть регулювання зливу педалями!"), на поламаному столi лежало захисне скло з плексигласу. Мабуть, вiн його залишив до завтра. Неля важко зiтхнула, вимкнула свiтло й пiшла з кiмнати. Коротко стукнувши кiсточками пальцiв у дверi. Борозна зайшов до кабiнету Марченка. У Дмитра Iвановича, коли вiн побачив Борозну, стрiпнули в очах бiленькi вогники й навiть смикнулася пiд нижньою повiкою лiвого ока жилочка, але вiн враз приборкав хвилювання й вiдкрито подивився тому в очi. Це не було маскуванням, не була дво╨душнiсть, вiн давно дав собi слово не помщатися Борознi, триматися з ним рiвно, не похмуро й не улесливо. Звичайно, це було нелегко, вiн не раз помiчав, що вда╨ться у фальш, i осмикував себе. Вказавши рукою Борознi на стiлець, подивився на нього запитально, по-дiловому, без помiтного хвилювання. Борозна поклав на стiл перед Марченком двi маленькi акуратнi теки, жовту й зелену, зелена була товща i лежала зверху, жовта пiд нею. Марченко здивувався такiй, не помiченiй ранiше за Борозною акуратностi, але не сказав нiчого. Мить повагавшись. Борозна помiняв течки мiсцями, розкрив жовту й дiстав з не© два папiрцi. - Пiдпишiть, будь ласка,- пiдсунув ©х ближче до Марченка.-Це обхiдний лист, а це атестацiйне посвiдчення. - Ви таки надумали йти,- не розкриваючи ручки, ска-вав Дмитро Iванович. - Не надумав, а йду. Ще використаю вiдпустку, покачаюся на пiсочку - там такого пiсочку нема╨, i... Одне слово, усе. - А може, таки не йдiть? - не зовсiм певно мовив Дмитро Iванович. - Про це вже нема чого казати. Я вже надiслав документи, вчора говорив по телефону. Ось-ось мав прийти запрошення. Дмитро Iванович мовчки попiдписував обидва папiрцi i, щоб затерти нiяковiсть, поспiшливо показав на другу течку: - А що це таке? Вiн посунув ©© до себе й аж тодi помiтив, що то не течка, а коробочка. Борозна хвилину помовчав i сказав: - Конi, мiченi таврами.- I в ту ж мить власнi слова здалися йому фальшивими, вiн подумав, що на крутих гребенях його таки добряче заносить. Вiн не любив пози, нiколи мислено не посягав на далекi займища, не вибiгав на вершечки горбiв, на яких би iншi могли його бачити, не думав абстрактно про благо для людей. Вiн звик його робити. Нехай невелике, як оте його опромiнення свiтловим пучком насiння бурякiв, що вже цього року дали добрячий урожай у колгоспi iменi Щорса, але конкретне, i не виказувати його як благо й не чекати оплескiв. А оце несподiвано зааплодував собi сам. Вiн розсердився на себе, засоромився й похапливо розкрив коробочку. На днi ©© лежало з пiвдесятка скелець. Звичайних предметних скелець, вже проявлених, бiлих, на кожному з них червонiла ледь помiтна плямочка, здавалося, хтось брав скельця брудними пальцями. - Я не розумiю,- пiдвiв голову Дмитро Iванович, вiдчуваючи, як дивне хвилювання охоплю╨ його. - Звичайнi мiченi атоми,- намагаючись говорити спокiйно, щоб знову не зiрватись на патетику i воднораз почуваючи, що теж хвилю╨ться, сказав Борозна. - Я запустив мiчений амонiл-тетрафос у суспензiю. Вiн включився в реакцiю. Пiшов у реакцiйнi центри... Вашi реакцiйнi центри... Тобто... ви розумi╨те... Дмитро Iванович слухав, але вже не чув нiчого. Вiн пiдвiвся з стiльця, тремтячою рукою увiткнув у розетку вилку мiкроскопа, що стояв на лабораторному столi, пiдклав скельце. В першу мить, мабуть, а напруги, не побачив нiчого, далi перед очима мелькнула блiдо-жовта пляма, схожа на бiлу тiнь, вiн схопився обома руками за окуляр i сфокусував його. Двi бiлi тiнi злилися в одну, вони були навiть не блiдо-жовтi, а рожево-жовтi, схожi на сонця, яснi, просвiтленi знизу, такi знайомi, такi звичнi й незвичнi воднораз. Бо ще не встигли два круги злитися в один, як вiн уже побачив по них чорнi плями, бiльшi й меншi, розсипи чорних зерен, чимось схожих на ягоди ожини. Унизу, на зрiзi, чорнiла найбiльша, в пiвнаперстка, посерединi - двi меншi, а довкруж них - ще меншi, i вони розсипалися скрiзь помiж острiвцiв, i рiчечок, якi були просто пiдтьоками - слiдами не до кiнця охайно виконано© роботи. Коли Дмитро Iванович одiрвався од мiкроскопа, у нього не було сили на велику радiсть. Вiн вiдкинувся на спинку стiльця, опустив руки, аж Борознi здалося, що вiн розчарувався. Але в наступну хвилю Дмитро Iванович пiдхопився, ступив до Борозни, схопив його за руку й стис, аж той ворухнув з болю плечем. Вiн не пiдозрював у цьому важкому тiлi тако© сили. Дмитро Iванович розхвилювався так, що не мiг вимовити слова. Губи йому бринiли, немов вiд холоду, руки тремтiли, i вiн мало не впустив другу пластинку на пiдлогу. - Ви зна╨те, що ви принесли менi! - сказав вiн.- Боже мiй, боже мiй, скiльки я ©х виглядав, оцих коней! - I враз затнувся, знiтився, сполоханий раптовою думкою:-А ви... не жарту╨те? Це справдi мiчений по фосфору амонiл-тетрафос? - Не зовсiм,- посмiхнувся Борозна.- Це мiченi нуклеозид-трифосфати. А решта - за вашою програмою. I менi зда╨ться,- спробував вiн зразу ж охолодити радiсть Марченка, - це ще далеко, як казала генеральша, не фураж. Чорт його зна╨, чого вiн вступив у реакцiю. Слово честi, я не знаю. Вiн може ще сто разiв не вступити. - Може, й тисячу,- пiдтвердив Марченко.- Там мiльйон причин. Починаючи з погодних умов, грунту, живильного середовища, на якому вирiс горох, i кiнчаючи ступiнню збудження електрона. Про що ми поки що зна╨мо зовсiм мало. Я про це здогадувався. Але ж важливо, що вiн пiшов один раз. I що ми ма╨мо право й обов'язок зробити отой мiльйон спроб, аби знайти закономiрнiсть. - Може, й не знайдете. - Не знайдемо ми, знайде хтось iнший. Але вони знатямуть, що треба шукати саме тут. Та нi, знайдемо ми. Ми, ми! Слухайте, дорогий мiй, не ©дьте ви в Ленiнград, - у щирому поривi схопив за руку Борозну. - На той рiк ми придба╨мо лазерну установку. Давно обiцяли, та все... Тепер грошi дадуть. Ви працюватимете на нiй. На високе чоло Борозни наповзла важка тiнь. Вiн усмiхнувся Щиро i вдячно, але тiнь на чолi залишилася. - Нi, не зможу. Пiсля тако© пiдозри... - Та нащо б ви тодi оце робили, якби... якби писали ту анонiмку? Господи боже мiй, та я б зараз сам написав на себе анонiмку! Та нехай вона пропаде пропадом! Забудьмо, плюньмо. Дмитро Iванович розумiв, що говорить трохи не те, але не мiг стримати почуттiв. Вiн вiдчув, що йому близько, до самих очей пiдступили сльози, що може кожно© хвилини розридатися, але не боявся того. - Забути, плюнути не можна,- чомусь холодно заперечив Борозна.- Я бачу, що ви зараз повiрили менi. Але... ми того не доведемо нiкому. Якщо навiть вивiсимо на дошцi оголошень обопiльну клятву чи пiдемо по коридорах i почнемо цiлуватись на очах у всiх. Скажуть, ╨зу©ти, фарисе©... - Це я винен, - подавлено опустив голову Марченко. - Через недосвiдченiсть,- холодно пожартував Борозна.- Я радий, що ви повiрили. А негiдник таки сво╨ одержав. Його не взяли на роботу в Iнститут бiохiмi©. - Щоб закiнчити цю розмову, вiн нахилився над мiкроскопом. - А все-таки красиво,осмiхнувся. Якби я був художником, намалював би картину i назвав ©© "Бiла тiнь". Подивiться, якесь бiле та╨мниче поле, а на ньому невiдомi свiти. То, мабуть, справдi свiти, тiльки ми про них ще дуже мало зна╨мо... Вони вернулися розмовою до проведеного Борозною експерименту, а вiдтак i до всi╨© проблеми. Розпитуючи Вiктора Васильовича про роботу з мiченими нукле©зид-трифосфатами, Дмитро Iванович раптом занепоко©вся: адже то дуже сильний реагент. Проте Борозна заспоко©в його, сказав, що все було зроблено в лабораторi© iзотопiв з дотриманням усiх правил безпеки. Сам вiн добре знав, чим ризикував, i що воно може виявитися i через десять, i через п'ятнадцять лiт, але раз i назавжди поклав не вертатись до нього думкою, просто не дозволяти собi думати про те. А Дмитровi Iвановичу в ту мить спала думка, яка схвилювала його, змусила на мить пiднятися над усiм: над буднем, над ©хньою проблемою й над усiма проблемами. "Де, в якiй кра©нi, за яких умов ще може бути отака висока жертовнiсть, отака безкорислива офiра людини людинi! Якi помисли, якi сили влили ©© в серце?" Вiн знав, якi це сили, i вони сповнювали його гордощiв, якогось аж побожного внутрiшнього трепету й крицево© вiри. А ще вiн знав, що теж би вчинив так. Колись, може, не змiг би, а тепер змiг би. I усвiдомлення цього сповнило його радiстю. Вони проговорили ще з годину. Дмитро Iванович знову намагався умовити Борозну не ©хати в Ленiнград, але той твердо й настiйно попросив не нагадувати бiльше про це. Коли вже Борозна попрощався i хотiв iти, Дмитро Iванович зупинив його й запитав, чи може вiн оголосити в iнститутi наслiдки проведеного дослiду. - Звичайно,- сказав Борозна.- Тiльки з посиланням не на мене, а на когось iншого. Скажiмо, на Нелю Платонiвну Рибченко. Вона й справдi брала участь у пiдготовцi. Крiм того, я там у себе залишив трохи суспензi©. Вона ще не зафiксована. Нехай Рибченко передасть у лабораторiю. Щоб... ну... офiцiйно. - А чого ви не оддасте ©й самi?-здивувався Мар-ченко. - Так... одне слово... я вже ©ду. Зараз. - Куди ви зараз ©дете?-не зрозумiв Дмитро Iванович. - У вiдпустку. На наш iнститутський Бережок. Борознi дуже хотiлося передати суспензiю Нелi. А також ще раз поговорити з нею. Але вiн розумiв, що то буде не паритетна розмова. Вiн прийде як переможець, як рятiвник, i вона пiд впливом хвилинного розчулення може пiти йому назустрiч. А потiм, можливо, каятиметься й шкодуватиме. Вiн знав, йому з його складом душi буде у сто крат важче впевнитися в цьому, розчаровуватись, анiж стерпiти бiль до кiнця один раз. Вiн вдруге попрощався з Дмитром Iвановичем i вийшов з кабiнету. Борозна викупався в рiчцi, трошки посидiв на сонцi, чекаючи, поки обсохне, й пiшов до намету. Його намет з самого краю, од нього до води крокiв двадцять. Усе iнститутське мiстечко Бережок розмiстилося на високому широкому пiщаному намивi, що пролiг уздовж лiвого берега Десни й порiс лозами та вербами, помiж якими уже пiднялися чималi тополi та берести. Одразу за пiщаним пасмом починався луг з густими травами, чистими, зарослими бiля берегiв лататтям озерами та оазами верболозiв. Намети & пофарбованi зеленою, синьою, рожевою фарбою дерев'янi будиночки на високих лалях (щоб не позносило весняними повенями), стояли густо, надто багато ©х збилося пiд могутнiми кронами кiлькох старих осокорiв i верб, а також по березi рiчки, де кучерявилися густi й високi верболози. У будиночках на палях жили люди сiмейнi, з дiтьми, а також старшi, статечнiшi науковцi; вся iнститутська молодь цiлим день була на рiчцi й тiльки на нiч та в найбiльшу спеку ховалася до наметiв, що теж були непогано обладнанi'-на дерев'яних настилах, з подвiйними дашками, в них стояли металевi лiжка та маленькi столики й стiльцi. Борознi, доктору наук, видiлили окремий намет, менший за iншi, на одне лiжко, з укопаним бiля входу столиком, брезентовою запоною, яка вдень пiднiмалася й ставала дашком, i запнутим марлею вiконечком на воду. Першi двi ночi Борозну будили пароплави та рибалки, що вдосвiта одчалювали на човнах од примiтивно© дерев'яно© пристанi внизу, а цю нiч вiн спав добре. Правда, вчора вельми натомився. Мiсяць тому придбав "Москвича", й оце вперше випробував його на дальнiй дорозi - ©здив у Чернiгiв, у Седнiв, старовинне мiстечко з неймовiрно© краси кра╨видами, що одкриваються з гори над Сновом, хотiв гайнути у Новгород-Сiверський, але до©хав тiльки до Сосницi й вернувся. Новгород-Сiверський, Глухiв, Батурин залишив ще на мандрiвку. Вiн брав машину майже знехотя - записався на чергу, й ось вона надiйшла, i вiн уже склав iспит з правил водiння, але, взявши, не шкодував; вiдчував справжню втiху вiд швидко© ©зди й думки, що може будь-коли сiсти за руль i помандрувати куди заманеться. Вiн мимоволi здогадувався, що вона мовби замiню╨ йому частину чогось великого, втраченого, i хоч знав, що це залiзо нiколи не стане для нього фетишем, морочився з нею залюбки. Ось i зараз, перед купанням, вимив од мотора до колiс, залишив на сонечку просихати, а зараз пiде, зажене в кущi та накри╨ брезентом, але спочатку перевiрить тиск повiтря у балонах, зчеплення, гальма, рiвень мастила й води - все, як вказано у iнструкцi©. Вiн ще не знав, що всi власники машин починають з цього, а кiнчають радiстю, що продали ©© й здобули собi спокiйний сон. I що вже не треба думати, чи ще сто©ть вона на вулицi, чи вже на нiй мчить по Гостомельському шосе якийсь зiрвиголова, не треба роздобувати запчастини i запобiгливо, по-собачому заглядати в очi автоiнспекторам. Вiн ще того не знав i залюбки думав про те, що ось незабаром по©де в Новгород-Сiверський, а потiм у Канiв, якщо встигне - то й в Умань, i навiть довга дорога до Ленiнграда на власних колесах видавалася не такою сумною, як напочатку. Йому здавалося, що й туди вiн по©де не сам, а повезе часточку чогось рiдного, ки©вського. Йому захотiлося ©сти, вiн пiдняв фанерну накришку погрiбничка праворуч вiд входу й дiстав бiдончик з молоком, яке купив у тiток з Лiток. Тiтки приходять сюди щоранку, окрiм молока, приносять свiжi огiрки, помiдори, картоплю, а також яблука й грушi. Вiн налив у велику пластмасову чашку молока, поставив ©© на столик, а сам зайшов у намет за хлiбом. На тумбочцi стояло кругле дзеркало, вiн мимоволi подивився в нього. На нього глянуло незнайоме обличчя з рiзко окресленими великими губами, тупими кутами вилиць i глибокою ямкою на пiдборiддi. Бороду вiн поголив три днi тому, не мiг звикнути до безбородого обличчя i мимовiльно тягнувся до дзеркала. Вiн повернув дзеркало iншим, збiльшувальним, для бриття, склом, але тепер губи видалися надзвичайно великими i ямка на пiдборiддi дуже глибокою. Вiн не любив свого обличчя - не те щоб не любив, нiхто не може гребувати собою,- але колись давно упевнив себе, що воно негарне, i не знаходив утiхи в самоспогляданнi. Кинувши зверху на дзеркало рушник, одламав добрий шмат паляницi й сiв до столу. Почав ©сти, дивився на рiчку, що вже добряче змiлiла, на зелене зарiччя з темною гривкою лiсу на обрi©, а думав про свого "Москвича", тiльки тепер уже зовсiм iнакше. Йому згадалося, як два мiсяцi тому, довiдавшись, що ма╨ незабаром одержати машину, вихимерював в уявi свiй перший ви©зд. Вiн поставить ©© трохи нижче iнституту, сидiтиме за кермом i, дочекавшись, коли вийде з ворiт Неля та пiде до тролейбусно© зупинки, хвацько промчить повз не©, загальму╨, прочинить дверцята й скаже: "Баришня, вам куди?" або: "Сiдайте, провезу з вiтерцем". Вiн поводитиметься бадьористо, трохи нахабно, як поводяться з вродливими дiвчатами молодi таксисти, казатиме ©й банальностi, як-то: "Вперше доводиться пiдвозити таку красиву дiвчину",- i вони обо╨ смiятимуться з того. Впiймавши себе на тому, що ще й зараз розвива╨ те, тепер уже остаточно мертве видиво, Борозна нахмурився, вiдсунув чашку з молоком. I раз збляк у думцi автомобiль, вiдсунувся кудись далеко, i навiть не хотiлося до нього йти. Його похмуру думку перерiзав гуркiт "ракети", вона пролетiла по рiчцi, здiйнявши вiяло бризок i збуривши воду до самого дна. Вiн мимоволi подумав, як у тому гуркотi, в тому шумовиннi ще трима╨ться риба. Чи й вона мiня╨ сво© тисячолiтнi звички, пристосову╨ться, як пристосовуються люди до того, чого навергали сво©ми ж руками, чи просто вона глуха до всього й живе завдяки отiй сво©й глухостi й здатностi не втягуватись у закручений людиною вир? Нi, вона не може не втягуватись у ту кручiю. Туди втягу╨ться все. I насамперед людина. Вона закручу╨ вир i сама ж пливе в ньому. Це вже, мабуть, i не залежить од не©. Це мимовiльний ©© плин, ©© рух уперед. Вона тiльки тлiнна частка вiчно© субстанцi©, яка саморозвива╨ться, ще й намага╨ться осягнути саму себе. I тут, звичайно, iсну╨ суперечнiсть. Борозна вловив ©© давно, проте нiколи не мiг осягнути до кiнця. I це його мучило. Вiн не любив нiчого невнзначеного. Навiть якщо це була зовсiм випадкова думка. За тими думками, якi вiн мiг розмотувати нескiнченно, й здебiльшого розмотував, вишукував собi дедалi новi й новi запитання, за скрекотом "ракети", яка долала сусiднiй закрут Десни, Борозна не почув, що його кличуть. Вiн тiльки тодi пiдвiв очi, коли дядько Гнат, сторож бази, пiдiйшов до самого столика. - Там вас зове по телефону якась женщина,- неприязно сказав вiн. Неприязно, може, тому, що Борозна ще жодного разу не пригощав його горiлкою, не сплатив "вступне", а може, просто заздрив його силi, його мiцним бiцепсам, машинi, тому, що йому дзвонить молода жiнка. Вiн дивився в очi Борознi нахабним поглядом, мабуть, усе ще сподiваючись, що той скаже: "Зачекайте мене тут". Але Борозна не сказав. Вiн нiколи не пригощав алкоголiкiв. А вiд давнiшнiх мешканцiв Бережка вже знав, що дядько Гнат гiркий, нiкчемний п'яниця, через те й не трима╨ться колгоспу, що й до ©хньо© бази прилiпився тiльки через те, що науковцi - люди непрактичнi й щедрi: того перевезе на той бiк човном, тому продасть десяток черв'якiв, а ще комусь мiсце, де ловиться риба, й на кожен день ма╨ пляшку. Щоправда, зараз Борозна чи й думав про те. Вiн був вельми здивований, що його кличуть до телефону. Хто б то? Адже в нього нi родичiв, нi друзiв, та й нiкому вiн не казав, що ©де на Бережок. Зда╨ться, сказав тiльки Марченку. Так мислено говорив самому собi, щоб не розчаруватись, бо вiдчував, що хвилю╨ться, що щось у ньому радi╨ цьому дзвiнковi. А увесь його холодний i тверезий розум, вся логiка думок, за якими звик жити, заперечували те, на що мимоволi сподiвався. Намагаючись не видати хвилювання, вiн пiдвiвся й запитав: - Телефон де, "у кают-компанi©"? - А де ж iще,- буркнув сторож i, грузнучи по кiсточки в пiску босими ногами, пiдкачаними до колiн холошами штанiв, почав спускатися до води. А Борозна, як був у трусах i майцi-сiточцi, вузенькою пiскуватою стежечкою, що звивалася мiж верболозових кущiв, подався до "кают-компанi©". "Кают-компанi╨ю" хлопцi називали великий дощатий хлiв, у якому стояв телевiзор, маленький бiльярд, а також шафа з дрiбним спортивним iнвентарем - ракетками для бадмiнтону, шахами, домiно. Тут, як i скрiзь, де тiльки оселяються люди, уклався свiй маленький свiт: був свiй "король" бiльярду, чемпiон iз шахiв, найудатнiший рибалка i найбiльший рибалка-брехун. Борозна, тому що до "кают-компанi©" майже не ходив, заблудився в плетивi стежок, потерпаючи, що там не стануть чекати, рвався через кущi. Вiн розiрвав майку, подряпав руки, та коли вбiг до хлiва, побачив, що трубка на тумбочцi ще чекала. Вiн ухопив ©©, але якийсь час лише важко сапав i аж потiм змiг видихнути: - Борозна слуха╨. Мабуть, там, на другому кiнцi, не впiзнали його голосу, бо перепитали: - Це ви, Вiкторе Васильовичу? I в ту мить вiн зрозумiв, що то Неля. Серце шалено закалатало йому в грудях, вiн вiдчув, що його заплеснула гаряча хвиля радостi й тривоги i, вже не думаючи про те, що надто бурхливо виявля╨ ©х, закричав: - Я, я, це я задихався. Бiг од свого намету. Я слухаю вас, Нелю. Зелена пластмасова трубка мовчала. Борозна нетерпляче переступив босими ногами в пiску (тут не було пiдлоги), переклав ©© з лiво© руки в праву. Йому здалося, що ©х роз'╨днали, i в цю мить вiн пригадав, що Неля Рибченко вже теж у вiдпустцi й ма╨ кудись ви©хати, й страшенно злякався, що бiль©ве нiколи не почу╨ ©© голосу. Вiн дмухнув у трубку й запитав хрипким голосом: - Ви мене чу╨те ? - Чую,-сказала Неля.-Я подзвонила вам, Вiкторе Васильовичу, щоб подякувати за те... за те, що ви зробили... Для нашого шефа. Для нас усiх... ╞© голос теж тремтiв, i вiн чув це. Але вiн чекав iнших слiв, бодай якогось рятiвного колечка, яко©сь зачiпки i, бачачи, що може не дочекатися, сам рвонувся назустiч. - Нелю, ви розумi╨те, не в тому суть. Для мене й для вас. - Чому ж не в тому,- перебила його Рибченко.- Якби ви навiть щось зробили, цим вам пробача╨ться... - Я не хочу пробачення,- тепер уже перебив ©© вiн. - Я не хочу прощення. Я хочу вiри. Тiльки вiри... I тодi, тодi... Нелю, ви вiрите менi? - Менi так хотiлось вiрити,- долинув до нього тихий Нелин голос. - I ви не могли ? А зараз - можете? Неля мовчала. - Не мовчiть же! - крикнув вiн i враз збагнув, що нинi щось сталося або ось-ось ма╨ статися, адже iнакше б вона не сказала про цi сподiвання в минулому часi. - Звiдки ви дзвоните? - запитав вiн. - Од кас Аерофлоту,- сказала вона.- Через сорок хвилин вiдходить автобус у Бориспiль. Я ©ду на Кавказ. Ми вже нiколи нег побачимося. Я хочу попрощатися з вами. "Ну от,- тужно подумав вiн.- Усе. Т