, покiс бунтувався в пояс. Двi широкi дороги лишалися за полковником, здавалося, то про©хав вiз, а не людина вдавила стерню чобiтьми, бiлiла сорочка на широкiй спинi, пiд кiнець друго© ручки на нiй "сiв орел, -проступила пляма вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи трави пiд самий корiнь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силi, впевненостi, подумав, що нiколи не змiг би нi косити так (я справдi взяв косу, за першим же помахом загнав ©© носком у купину й, хоч далi тримав ©© як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в двi четвертi), нi господарювати, нi владарювати. Нема╨ в мене нi хисту до того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк, з тако© само© плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь його нема╨ в iнших? Вони самi не хочуть того, чи не вмiють, не можуть примусити себе наказувати iншим людям розпоряджатися ©хнiми долями? А може, i тим не дане таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють себе, що так i повинно бути? Поки так розмiрковував, помiж косарiв сталося замiшання. Старий Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знозу пiдчовгав до полковника: - То що да╨те за мо© грунти? Може, через те, що роздумував над тим, хто ма╨ право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку - тiльки Бог), а чи з якогось iншого боку побачилася менi кривда, яка чинилася перед мо©ми очима,- Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а вiн же, мабуть, вже коха╨ якусь дiвчину,- я раптом ступив наперед i голосно сказав: - Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний. Та й просто не можна, не по правдi це. Полуботок подивився на мене, i менi назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв мене, але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi. Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував. - Веди його, Терешку, додому,- сказав полковник. I син узяв батька пiд руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i той погляд був менi вiддякою. Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин, вiн не випив з косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закупку та покласти все те на покiс. I не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi - жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я зiпсував його. Ми пере©хали через село - невеличке сiльце на двi вулицi та два завулки, хат на тридцять-сорок, роздiлене навпiл рiчечкою, яку люди називають Ровом, ви©хали на горб, i Полуботок оглядав жита, сво© жита, не добрi й не поганi, такi собi, але вже рославi. В житах пiдпадьомкав перепел, Полуботкiв перепел, полковник дивився на жито без радостi, либонь, я таки добре пригiрчив йому душу, а може, вiн думав про щось зовсiм iнше. За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i Якiв сказав, що то недобре втручатися в чужi справи, але раптом пiдхопилася Уляся й заступилася за мене: - Iван зна╨, де правда, а де ошуканство... Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима: - Звiдки вiн зна╨? - Душа в нього така, правдива. Я пiк ракiв, але щось танцювало в мо╨му серцi. Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi по©здки, але через три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався, що за всiлякий дрiбний непослух, кабешi, сказане наперекiр полковник зла не трима╨. Наступного дня розмовля╨, мовби нiчого й не сталося, й навiть не зна╨ш, насправжки забув усе чи дотриму╨ться такого штабу. А з приводу Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два тижнi: "Роз'ятрив ти мене таки, не в сво╨ вклюнувся... Одначе - люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на тебе, хоч давно кортiла менi та земля,. З нами мав ©хати Охрiм, який пильнував при полковнику його особисто© канцелярi©, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося везти менi. Ми ©здили до мiста Любеча, де в пана полковника були чи не найбiльшi сiножатi. У полковника був двiр i дiм з свiтлицею бiля ринку та П'ятницько© школи, однi╨ю стороною двiр виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. I прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на луки, безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам не було кiнця-краю, i не було кiнця-краю мо©м думкам. Я вимрiював собi таке мiсце, тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi: я бачив ©© на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить ча╨чка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i... як калатають нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi. Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник ©здив на луки в урочище Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я ©здив з ним i записував у книгу пожиткiв, скiльки поставлено стогiв, скiльки накошено копиць; об'©хали Плiохiв, Мама╨вський та Клiтнянський. лiси, де Полуботок визначив дiлянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн не довiряв сво©м управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн i скаржникiв, i тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався i, якщо не вдавалося примирити позивачiв, вiдправляв ©х до полкового суду. Найбiльше мене зацiкавила скарга селян Домишлина. Аби об'╨днати сво© землi в Любечi i бiля нього, Полуботок обмiняв село Домишлин на село Боровичi та слободу Боровицьку, котрими володiв вiйськовий товариш Василь Полуницький. I ось тепер у свiтлицi стояло четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли: "З гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiга╨мо до вельможностi вашо©, ускаржу╨мось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незноснi i невиповiднi несемо долегливостi i утяжiння, так в роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх державцiв платили в рiк по пiвталяра грошей i по пiвосьмачки вiвса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики вiвса. I так робить що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле в Любещину, в сво╨ село Козел, для оранки i сiвби, й працю╨мо там недiль по шiсть i по сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на панщинi, в дворi пана Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн, пан Полуницький, обкладати нас всiлякими поборами: ви©хавши на днях в Чернiгiв, наказав сво©й панi брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв 5, у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей до в'язницi тюремно© i мучить ©х не по-християнськи, оточивши крiпкою сторожею i не дозволяючи нам i хлiба ©м подати. I все це, щоб ми заплатили побор. Та й ма╨тностями нашими розпоряджа╨ться пан Полуницький, як сво©ми, бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й слова йому не кажи. Землi нашi власнi вiдбира╨, а ми й гетьманськi унiверсали мали на нашi землi, а вiн, пан Полуницький, ©х вiдiбрав, бортi нашi руба╨ i знищу╨. Вся обще громада домишлянська вiд мала до велика,. Я читав це послання, й сльози застилали менi зiр. Крiзь сиву пелену бачив полковника, який стояв бiля вiкна й дивився в сад, менi здалося, що вiн не чу╨ того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жiнок та дiтей, навiть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянцiв з сердечним болем, але трохи й з при╨мнiстю, адже ранiше цим селом володiв пан полковник i селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник ©х не утискував, не ув'язнював, не одбирав землi. Таких поборiв, як у Домишлинi, либонь, не було бiльше нiде. Отже я дещо "прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. I я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, вiн шкоду╨ за тим, що сам не брав стiльки, як Полуницький, може, розгнiвався й зараз прожене селян?.. Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Бува╨, вiн мовчить i про щось дума╨, а погляд пронизливий i мовби закам'янiлий, але то закам'янiлiсть перед важливим рiшенням,- тодi вiн неначе забува╨ про тебе, й тобi ста╨ непри╨мно, тривожно. Або ж мовби й чу╨, пройде по кiмнатi, зупиниться й знову дума╨. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти ╨ i чого сто©ш тут, i ти чомусь малi╨ш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловiк здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов i свого, й, може, не знайду нiколи оту свою долю. Може, я нiкчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собi стежечку вузеньку, протоптану в сторонi вiд стежок, вигепаних мiцними чоботиськами. На тих сво©х вузеньких стежечках я цар i Бог, (у мрiях), i тiльки там менi добре. Одначе полковникову владнiсть терпiв. Почував, що за нею щось сто©ть, що то не просто владнiсть, а щось бiльше. I терпiв його зауваження: "Ну чого, Iване, манiжишся, ти ж не дiвка,.- "Я не манiжуся... Я такий ╨,.- "Ставай iншим. Гостри зуби. Бо розжують i виплюнуть,.- "Не вмiю iншим... i не хочу..., - "Отако©,. Сам знав, що життя - то сутнiсть жорстока й зла i що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугастi брови, щось там у ньому всерединi борсалося кострубате й болюче, що й вiн не мiг його викинути, i, либонь, через те я примирявся з ним та терпiв. Полуботок викликав повагу. Якусь iншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Вiн викликав повагу як людина розумна, самостiйна. Я також прагнув у життi незалежностi, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний. Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв сво╨, а не чуже мiсце, й саме таке, яке вiдповiда╨ тобi, тво╨му призначенню, що вмi╨ш розпорядитися собою i тим мiсцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми переклада╨мо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi нашi похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати, ми ж того не вмi╨мо, бо©мося. Коли ми дума╨мо про себе,, примiря╨мо все до совiстi, вона бiжить по хiдниках нашо© душi, ми поспiша╨мо за нею й бачимо самi негаразди, ми ладнi зупинити ©©, ми бо©мося посуватися далi, аби не побачити чогось гiршого. З такими думками, таким стро╨м душi багато не здобудеш. Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до iнших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти в його товариствi, вiдчутися, спокiйнiше, мiцнiше. Але що стояло за тим полковниковим споко╨м, за тi╨ю владнiстю, я ще не знав. Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв за стiл. Його руки важко темнiли на бiлiм убрусi. - Вiзьми, Iване, скаргу. А ви,- до селян,-при©здiть на п'ятницю до Чернiгова.Коли селяни вклонилися й пiшли, мовив менi:- Не маю права розглядати скаргу сам. То бiльше - село колись було мо©м. Я здивувався, що вiн поясню╨ менi. Таке було вперше. Менi ледь-ледь затеплiло в грудях. Хоч думав я зовсiм про iнше: коли ми вже по©демо додому. А що, як не застану Уляну? А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав. - Добре пишеш. Випис у тебе хороший, i думка жива. Охрiм старий i ледачий, вестимеш книгу пожиткiв на ви©здах. Тiльки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив? Вiн подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене пiдборiддя. - А може, й не тямиш. А доведеться... Все доведеться робити. Життя, Iване, це не Плутарх з -Тацiтом. Важко тобi буде... Ох i важко. Я вiдчув, що вiн жалi╨ мене й зовсiм не гнiва╨ться на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi тодi, нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю ©©, рахую прибутки пана полковника. Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi. Окрiм полковника, в судi засiдали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжi, чернiгiвський вiйт Федiр Лопата - немолодий чоловiк з дрiмучою замшавiлою бородою, вiн вiйтував впродовж багатьох рокiв, а також бурмистр Овсiй Звiр та райцi. Повiдна сторона - тi самi домишлянськi селяни, одвiтна - державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловiк з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку вiн вертiвся й дзигорiв, хотiв матися з полковником та суддями за панi-брата, одначе полковник швидко остудив його. - Коли я отримав у державу вiд пана полковника Домишлин, тодi ж був переданий менi й iнвентар - скiльки з людей повинностi брати,- так одповiв на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддiв. Я бачив, як заграли на обличчi Полуботка жовна, але вiн вiдказав спокiйно й тихо, так, що його ледве розчули: - Неправда. Я такого iнвентаря не давав i дати не мiг. По всiх мо©х селах люди платять лише осенщину, вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв, й не платять на жодну копiйку бiльше. I нiхто нiколи в нашiй сторонi таких поборiв не бачив, i на те ╨ унiверсал гетьманський. Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцiмто там лежить отой "iнвентар,, але так його й не показав. Суд винiс ухвалу: вимишленi паном Полуницьким "побори знищити, з пiдтвердженням, щоби по старих звичаях, як усi колишнi державцi села, так i вiн, п. Полуницький, в одбираннi годового восени од жителiв датку вдовольнявся й не вимишляв нiяких нових поборiв, вiдносився до сво©х пiдданих лагiдно, як належить державцю,. Либонь, Полуницький не сподiвався такого рiшення, бо враз поблiд, смикнув себе за вуса й закричав: - Вони Орлика мазепинського вiншують величними словами... Пан Полуницький, як сказав вiйт Федiр Лопата "випав з воза й горнув на власних селян колоддя,. Селянин, що стояв попереду iнших, мовив з гiднiстю: - Ми згадували Орлика не як мазепинського фамiльянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навiть осенщини. - Таки ж згадували! -гукнув Полуницький. - I не сором тобi,-сказав Полуботок i пiдвiвся. На тому скiнчився суд. Полуницький написав у Пiтер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупi славлять Орлика й плекають надi© на його повернення, що тiльки минулого мiсяця Полуботкiв посланець бачився з Орликом бiля Кальмiуса. В те не повiрили в Сенатi навiть найбiльшi незичливцi Укра©ни. Вiдчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смертi Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському мiстечку Крiстiанштадтi у ветхому будиночку на три кiмнати, там же тулилися його родина i весь його почт. Так швидко сягнуги звiдти на Укра©ну вiн не мiг, i картку Полуницького просто викинули. Варто сказати, що, на вiдмiну вiд багатьох iнших урядових людей. Полуботок засiдати в судi не любив. Найчастiше, коли йшлося про речi дрiбнi, очевиднi, вiн казав позивачевi та одвiтнику: "Годiться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам,. А бувало й так: "Кладiть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходiть у шибок i випийте мирову,. Вельми часто позивачi слухалися тi╨© поради. Iнодi справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишляиськiм позовi прийшло до нього два куми - Яремiй та Ярема, вони випивали в шинку, i Ярема, не певний себе, вiддав Яремi╨вi на нiч на збереження грошi. Коли ж уранцi, похмелившись, Ярема зажадав сво╨© калитки, Яремiй мовив: "Вперше чую про не©,. Полуботок довго мовчав, а тодi запитав кумiв: - Хто звечора платив за горiлку? Обо╨ вiдказали: Ярема. - А чого не Яремiй? - В мене не було грошей. - А вранцi ви похмелялися? - Так. - I хто платив? - Яремiй. - I де ж ти взяв грошей? Яремiй знiтився й опустив голову. Я реготiвся. - Вiддай грошi й кладiть заруку,-- сказав полковник. * * * ...Сказати правду, справами я тодi переймався не вельми i ледве пам'ятав про них. Жив у тривозi i в солодкiй муцi, либонь, то були найкращi днi мого життя. ...По ставочку проплива╨ гордовита черiдка лебедiв, по той бiк пiд берегом тужливо перегукуються крiзь дрiмоту китайськi гуси. Може, ©м щось болить, а може, ©м сниться iхня далека кра©на, яко© нiколи не бачили, бо повилуплювалися з пiдсипаних пiд квочки я╨ць тут-таки, над Стрижнем. А менi чомусь нiколи не сниться моя далека дитяча кра©на, така хороша та мила, з мамою i затишним куточком у малинi, а сняться всiлякi химери, небаченi будинки, лiси та рiки. Цi╨© ночi приснилася повiнь, тепла весняна повiнь, яка залила велетенськi луки, але залила неглибоко, вона вкрила й мiсточок через рiчечку, а по цей бiк на горбi зiбралося дуже багато людей, чоловiкiв i жiнок, i дiтей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосi, щось там шукав, та так i не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мрiло мiсто... Дивовижне мiсто з високими бiлими будинками, золотоверхими церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi, i всiм нам потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли занiмiлi, ©х лякав велетенський, у кiлька верст, водяний простiр. I тодi я закачав холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище кiсточок i була як лiтепло. - Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною,- сказав я. I всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки дiтей i ввiйшли в воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i смiялися - такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на нiй промiнням, подекуди виднiлися зеленi острiвцi, i люди йшли вiд острiвця до острiвця. Я затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи пiшли всi, стояв i перечiкував, аж поки останнi - чоловiк у брилi та жiнка в голубiй намiтцi з хлопчиками на руках - не поминули мене. Ще якийсь час стояв i дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною. А тодi рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i що дужче .поспiшав, то бiльше вiдставав, i вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, вiдвихнувся кудись убiк i вже не бачив нiкого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди менi йти. А потiм натрапив на колюче терня, суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого гiлля. Шукав лазу, поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до мiста. Я шукав у густому чагарниччю дiрки й не знаходив. I почав непоко©тися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, i вже не мiг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. I раптом помiтив, що вже сутенi╨, в розпачi рвонувся з усi╨© сили й завис на тернi. Тодi й пробудився. I тепер думаю, що означа╨ те терня й оте, що всi люди пiшли, а я залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь? Бiля мо©х нiг повурку╨ сiрий кiт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я знаю, що це не так. Що кожно© митi на будь-кого з нас може звалитися несподiване лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт - це величезна страшна невiдомiсть, у якiй ми пролiта╨мо, як жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре, якщо пролiта╨мо, а не летимо на вогонь, який хтось пiдпалив зумисне. Так, ми свiтлячки, тiльки зна╨мо, чим усе кiнча╨ться для нас, але для чого летимо й куди, того не вiда╨мо, як не зна╨мо, не вiда╨мо, як треба в свiтi жити. Ми - листя на древi всесвiту, яке прокльову╨ться з бруньок, шумить i облiта╨. Кожен листочок рiс по-сво╨му, кожна душа страждала, мрiяла, але що до них свiтовi, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, нi, зачекай, Iване, поглянь, якими будинками заставлена земля, якi ридвани котяться по нiй, все те поробили люди. I не всi вони листочки. ╙ серед них могутнi дуби, якi тримають на верхiвках небо. Такi як Олександр Македонський, Юлiй Цезар, Арiстотель... I не всi нашi останнi... Петро Могила, Дмитро Туптало i нашi славнi чернiгiвцi - архi╨пископ Лазар Баранович, архiмандрит Iоаникiй Галятовський, письменники та полемiсти, чи© ноги ступали по цiй землi i чи© голоси чуло склепiння чернiгiвських соборiв. Люди проживають життя не однаково, бо й самi не однаковi. Навiть простi, звичайнi люди. Один увесь вiк пнеться до багатства, досяга╨ його, iнший прогайнову╨ зiбране батьками... Нi, не в тiм суть, скупив багатство чи прогайнував його. I якi ридвани котяться. Вони будуть все кращi й кращi. А в тому, який сам. ╙ люди, котрi сплять на голiй лавi, накрившись кожухом, вiн у них один, i можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а ╨ такi, якi сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нiзащо, й ладнi пiти на злочин, аби придбати ще декiлька ковдр (може, вже й непотрiбних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто ма╨ одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, нiж цей за ковдри, а от же... А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось мiсця. ...З саду через перелаз перестрибу╨ Уляся, наближа╨ться до мене. Я так i не навчився розпiзнавати з ©© вигляду, чого вiд не© сьогоднi чекати-доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи пiдступу. - Що це ти робиш, Iване? - запиту╨ Уляся й показу╨ на патички, якi я заготував на кiлочки для кобзи.- Це що, пакулi, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стiльки кiз? - Бачу поки що одну. I тетерiю, чи не образив, чи це втече вiд мене. Вона не втiка╨. Чекаю гостро© вiдповiдi, кпину, вже почуваюся на гарячiй пательнi, але Уляся враз сiда╨ на траву, охоплю╨ руками колiна й каже: - Заграй менi, Iване, що-небудь. Я нiяковiю. Нiбито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворi. Уляся, либонь, розумi╨ те, й ми вiдступа╨мо вбiк, пiд горiха. Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах,- як здавалося менi, пiд настрiй Улясi й пiд нашу розмову: Ой пiду я до млина, до млина, А у млинi новина, новина. Там-то, мамцю, мельник, Там-то, мамцю, добрий, Там-то, мамцю, хороший - Меле гречку без грошей. - Не мели, Iване,- сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), i втяв у тому ж ладi: Козак, мамо, гуля╨, бряжчать його грошi, Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший. - Де ти навчився стiльки дурниць? - каже Уляся. Одначе я не здаюся: Як була я маленька, Колихала мене ненька. Ой, дуб, дуба, дуба, Дiвчино моя люба. А як стала пiдростати, Стали хлопцi колихати... Я сподiвався, що Уляся розсердиться, й хотiв, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо: - Заграй щось таке, до смутку. Я хотiв заглянути ©й в очi, але вона очей не пiдвела. I тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому собi: Ой не шуми, луже, Зелений байраче! Не плач, не журися, Молодий козаче! Ой як не шумiти - Корiнь вода ми╨, Як менi не плакать, Що серденько ни╨. Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, сво╨ горе, хоч у цiй пiснi не все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало. Я дiвчину люблю, I Бог про те зна╨; Карай, Боже, того, Що нас розлуча╨... Ой, умру ж я, мила, А ти будеш жива, Чи згада╨ш, мила, Де моя могила. Ой, моя могила Край синього моря. Хто не зна любовi, Той не зна╨ горя. Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а коли поглянув на не©, вона пiдвела голову. Здивований, побачив у ©© очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка ©© забаганка враз викону╨ться... А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми зна╨мо про свiт, що ми зна╨мо самi про себе? Нiчого. - Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодi©,- стиха мовив я. - А я сама не знаю, якi мелодi© менi подобаються. - Коли який стрiй душi - пiд нього й мелодiя? - Скорiше навпаки. - Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближа╨ ©© до Бога. - Вона спонука╨ ©© до танцю або й... до пиятики,- незгiдливо вiдказала Уляся. - Люди потiшають свою плоть... Здивовано поглянув на дiвчину. -То зле. За тим забувають про душу. - Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло. - Це неправда. Уляся подивилася на мене глузливо. - Ти б ходив оце за мною, якби мо╨ обличчя було рябе, ще й нiс кривий? Тiльки не бреши... "Краса душi, краса душi,,- перекривила мене чи ще когось.Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса зiв'яла або ©© попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тi╨© людим вид, яка б добра душа в не© не була. Ось ти... Хiба зна╨ш, яка в мене душа? - Ясна... - Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебiльшого ницi й пiдлi. Я надивилася... Стелються бiля батька, згинаються в три погибелi... А я дивлюся в ©хнi очi, а там заздрiсть i ненависть. -- Всi такi?.. - Не всi. Але багато. - Я знав iнших людей. Якi служать науцi, Боговi... Постують... - I що мають? - Вони й не хочуть нiчого мати... - Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нiчого в мирському життi. - Ти так пiдносиш мирське життя? - Пiдношу... I люблю. Люблю оцю цар-бороду, оцi мальви, оцi дерева. Люблю убори коштовнi. Люблю хороми... Скiльки казала батьковi, щоб збудував палац, а вiн не хоче. Бо©ться людсько© заздростi. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б. Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спуде©в мрiяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мрiях полковниками, гетьманами, королями... Я ж нiколи не залiтав думкою високо, навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А тут про щось подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу, силу, яко© не мав сам, i враз подумав, що все, що було допiру, примарилося менi, така дiвчина нiколи не зрозумi╨ i не покоха╨ мене. Злякався ще раз, бо зрозумiв, що кохаю вiдчайдушне i прагну кохання. - Ти, мабуть, дума╨ш про князя чи графа? - осмiлився запитати. - Та вже ж дурня не покохаю.-I подивилася на мене пильно-пилвьно.- А з рiдкого тiста спекла б тверду паляницю. I враз пiдвелася з трави, круто повернулася на закаблуках i кинула через плече: - "Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела, а бовдур -телушечку, припiчок - ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився,. Я отетерiло дивився на не©, не знав, як тлумачити ©© придибенцiю. Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни сво©ми пiвнями i сво©ми мудруваннями, а сам макогiн макогоном. За хвилину з вiдчиненого вiкна будинку почулися деренчливi звуки - дiвчата грали на попсованих фарганах. Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв ©© в мiстi. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усiм напоказ, i майже всi оглядалися на не©, на ©© дорогi намиста, на ©© шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби нiхто не пограбував, позаду йшов козак з пiстолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кiлька разiв прогулювалася по Чернiгову з Оленкою та Яковом, але я повiв ©© не на широкi майдани та не на Любецьку вулицю, а по сво©х затишних куточках, де старi хрести та могили, де капличка з чудодiйною iконою, де сплелися вiттями три дубочки й сховали камiнь, на якому написано: "Живiть, як я жив, i здобудете царство небесне,, де з вузенького камiнного шпиля видно всi банi чернiгiвських церков та монастирiв. Уляся видряпувалася зi мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтiв i вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владнiсть i гордовитiсть. I верталася по Любецькiй вулицi вже звичайна дiвчина, й люди не оглядалися на не©, хоч мала на собi дорогi убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулицi й деякi багатi чернiгiвськi мiщанки. Нинi ж було свято - Седмиця Тро©цька, й ми зустрiли кiлька таких жiнок та дiвчат. Вернулися пiзно, у вiкнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрiй Полуботок з сiм'╨ю, вже вiталося, але великий скляний лiхтар у сiнях чомусь не горiв, там було тро╨ дверей, i ми заблудилися з Улясею й весело смiялися, а потiм раптово зiштовхнулися, i я несамохiть ухопив дiвчину за стан, i вона принишкла, задихала швидко-швидко, i я вiдчув велике хвилювання, губи менi пошерхли, хотiв пригорнути дiвчину й не осмiлився. Менi чомусь здалося, що вона не одiпхнула б мене, i потiм довго на те шкодував. Седмиця закiнчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глуховi мати якщо й випускала ©© за ворота, то лише в каретi, в супроводi охоронних козакiв, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити ©© якомога бiльше. Оленка йти не захотiла,. Якiв теж. Я взяв двi корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубкiв та дiвчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бiр, там розкинулися широченнi луки, а по них мiлководнi болота, порослi молодим очеретом та ситнягом. Там i гнiздилася качва. Дiвчата стояли на сухому, бiля верболозiв, а хлопцi, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то iнший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщiй добирався до берега, де виливав з чобiт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босонiж не можна, попробива╨ш ноги на скошеному по льоду очеретi. А в повiтрi шугали качки - крижга, чирята, шилохвiстки, iнодi зривалися гуси, й десь далi курликали журавлi. Птаства була гибiль, але я╨ць ми зiбрали мало, тiльки дво╨ чи тро╨ парубкiв назбирали по пiвкорзини, весна миналася, бiльшiсть я╨ць були насидженi. Я зiбрав зовсiм мало я╨ць, та й то маленьких, чирячих. Верталися назад через лiс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею вiдбилися вiд гурту й, аби не заблудитися, пiшли далеким кра╨м лiсу, понад озером. Понад берегом озера стояли старi верби, мили в водi довге вiття, там схлюпувала риба. Десь у гущавинi п'янко виспiвувала сопiлка, либонь, вигравав на нiй пастух. В одному мiсцi рiс дивовижний кущ, я нiколи не бачив подiбних, не знав, як вiн назива╨ться: гiлки схожi на гiлки крушини, а листочки дрiбнi, як у акацi©, й цвiв вiн дивовижним лiлово-рожевим цвiтом. Пишнi суцвiття пiдносилися, неначе свiчi - невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, i ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, вiн трапився саме нам, цвiв для нас, i в цьому вбачав вiщий знак. Добрий знак. Цвiт - це життя, краса, вiн завжди на добро. Ми зiрвали лише по одному суцвiттю, й зробили це не змовляючись, ми пожалiли кущ, й зглянулися, i одна думка пройняла нас, i один вогонь побiг по наших жилах, це була мить надзвичайно© близькостi, яка ╨днала. Певен, що не тiльки я вiдчув це, а й Уляся -©© очi були широко вiдкритi, щоки пашiли, й була вона така гарна, аж менi стало страшно. Ну як це я отакий, нiкчемний, можу сподiватися на кохання дiвчини-красунi, тонко© розумом, щедро© серцем i палко© вдачею! А щось одразу заперечувало, пiдказувало: а чом би й нi? Ти ж не калiка, ма╨ш хист до спiву, зна╨ш трохи про свiт... I раптом сталося щось таке, що й кущ, i лiс, i весь свiт крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетiв. Уляся опекла мою щоку поцiлунком. А далi зiрвалася й побiгла по присипанiй торiшнiм листям стежцi. Довгу мить стояв спантеличений, а тодi засмiявся й побiг за нею. Наздогнав ©© вже на краю лiсу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землi я чи на небi, серце менi стукотiло, цi╨© митi мiг звершити неймовiрне. Я ладен був обiйняти увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя. Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарiвшись, але дивлячись менi просто в очi сво©ми чорнющими очима, мовила: - Пам'ята╨ш, ми говорили про поцiлунки. Ти сказав, що поцiлунки ╨ грiшнi i ╨ безгрiшнi - на Великдень. То вважай, що сьогоднi Великдень. Христовi поцiлунки. I пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi хотiлося смiятись i плакати. Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати - пiднебесному, мо╨ життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв про речi високi, прекраснi й навiть спiвом сво©м сягав таких висот, яких не сягав нiколи. До того ж став охайнiше вдягатися, ковнiр вишито© сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою, шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав з-пiд не©, i купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: "Що це ти, Iване, в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але Улясин смiх не образив мене. Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що ти сотворив зi мною! Як менi тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого цей свiт, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й вона усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого не треба. Я мовби летiв понад свiтом на невидимих крилах, був по вiнця заповнений коханням, навiть поховальнi дзвони в Онуфрi©вськiй, найближчiй до нас, церквi видзвонювали менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се грiх великий, i вiн також на менi. Як i той, що Божi слова "любiть один одного так, як я любив вас, я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини. Плекав мрiю пiти з Улясею в лiс ще раз, .сподiвався, що отой чар повторяться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню мить, коли пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця. Наступного дня Оленка запитала мене: - Ну як той мiй наречений? Менi чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби йшлося про рiч, до яко© вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така. - Наречений? - сказав я.- Хiба вже заручилися? - Не заручилися... А чого ото ми ©здили до Глухова i Якiв при©здив сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогаду╨шся? Всi здогадалися. - Всi - нехай, тобi це встид. - Отако©,- розвела руками Оленка.- Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою. - То й поцiновуй сама. Я сердився, бо Якiв увесь час зiгноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорiкою. -Я його ранiше не бачила i боялася, що вiн буде негарний,- вже щиро зiзналася Оленка. I додала радiсно: - А вiн... вродливий i веселий, коли захоче. - Отож, коли захоче. - А твоя гетьманiвна... Я спалахнув, як пороховий гнiт. - Що ти мелеш... - Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона менi казала... - Що вона тобi казала? - Що ти... дурний... Нi, це я так.... Сказала, що ти не такий, як усi парубки. Бачив по ОленцI, що вона гра╨ться i навiть у мислях не ма╨, щоби Уляна могла насправжки зацiкавитися мо╨ю скромною персоною. I менi стало тоскне на душi. Дуже зрадiв, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу - приспiв час обревiзувати сотнi полку, а також його власнi ма╨тностi. По©хало нас тро╨: я, Борзакiвський i Рубець, й пробули в мандрах аж три тижнi. Тиждень прожили в селi Неданчичi над Убiддю. Полковник виторгував у козачки ╙вдокi© Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих i тридцять монет дрiбно© копiйчано© лiчби укра©нсько© в урочищi Розсудовщина сiножать та лiс з бортним i не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лiсi на хуторi ми й жили, копали копцi та ставили стовпи межовi - кляки. Тодi ще полкова скарбниця не була вiдокремлена вiд скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця - багатшим i полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тiльки ранговi ма╨тностi, а всi iншi лишалися у його володiннi. Дво╨ неданчичiвських селян та нас тро╨ викопували в урочищi Розсудовщина мiж рiчкою та болотом старi потрухлi стовпцi й ставили новi. Обiдньо© пори селяни по©хали возом до села, а ми розташувалися на галявинцi пiд двома корячкуватими дубками й зварили кулiш з таранею. Селяни видрали гнiздо диких бджiл i половину стiльника залишили нам, отож сьорбали ще й окрiп, заправлений материнкою. Туркотiла десь у лiсi горлиця, повiвав легiт-вiтерець, ми розкошували на галявинi довго. I розповiв я за обiдом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка. - А що ж,- мовив Борзакiвськмй, ладненько, ножичком, якого носив на поясi в шкiряному чохлику, краючи на лустi хлiба тоненькими смужками сало. Навiть тут, серед лiсу, вiн був вштивий, охайний. Такий скрiзь. В чернiгiвському "Пiд звiздою,, найчастiшого чину шинку, вiн п'╨ вишуканi угорськi вина, а в чорнiй, неначе дiгтярня, придорожнiй корчмi смердючу, з пригарою горiлку, але й там i там п'╨ шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь - тому ж корчмаревi - ласку - Козаки ще тодi, десять лiт тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби ©м такого вождя... - Якого там ©м вождя... ╞м поми©в добрих та дертi. Череда, вона череда i ╨,-буркнув Рубець. - Та що ти таке кажеш,- обурився Борзакiвський.- Скiльки валечних козакiв прославилися пiд Ревелем та пiд Дербентом... - Еге ж, на чужiй вiйнi. А ©хнiх малжонок та дiтей москалi женуть на фортечнi роботи... - Розсмикали народ, розтягли... - А я що кажу,- похмуро правив Рубець.- I вся громада... Хто в луг, хто в плуг. Скiльки ╨ таких, що ладнi злизувати порох з чужинських чобiт, якби тiльки ©х не чiпали. Посхиляли голови - погубленi копiйки на землi шукають, позгинали ши©, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волi, тягнуть до дуба... - Та ж не всi, не всi,- гарячкував Борзакiвський. Його вродливе продовгувате блiде обличчя розчервонiлося, очi сiяли iскри.-Ще ж недавно, згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича... - Який там вождь i де вiн кинув клича? В себе в подушках? - Рубець цiдив слова крiзь тонкi губи, ледве розтуляючи ©х. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тiнь.- Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Та©в од усiх свiй замисел, клявся царевi в дружбi, от i дота©вся. Розтягнули цар та Меншиков усе вiйсько гетьманське - п'ять тисяч пiд Ревель, п'ять тисяч у Глухiв... i лишилося з ним врештi-решт п'ять тисяч козакiв, якi нiчого не знали, не вiдали. I коли гетьман вiдкрив ©м свiй замiр, порозтуляли з дива роти. I навiть тодi гетьман барився... А цар Петро - картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велiнням, робив з вас панщинникiв. Я, бiлий цар, за вас, за вашi вольностi, а Мазепа хоче одiбрати у козакiв звання козацькi, хоче запровадити вас у рабство. Отако вiн писав. А гетьман твiй - води в рот набрав. Хiба не так? Зацiпило йому. У царя вiйська двiстi тисяч, а шведiв жменька. Та й тi обтiпалися, обносилися, охляли, тиняючись по ╙вропах. Не дав ©м гетьман пiдмоги. - Старий вiн уже був, вельми старий,- скрушно мовив Борзакiвський.- Он Орлик... - Орлик, сокiл, горобець... I правильно зробили тi козаки, що не пiшли за Мазепою,- раптом пiднiс голос Рубець.- I не пiдуть вони нiколи... Правдиво, Iване, я кажу?- Зненацька повернув до мене голову, i його гострi брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь. Я щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати. ' - Чого це ти унадився до нас?.. I вуха в тебе, як вареники... Такi вуха багато вмiщають. Так дай одвiт - правдиво я кажу чи нi? Що ти дума╨ш про Мазепу та про царя нашого? * - Цар... вiн вiд Бога