ого ("Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський та Миргородський, якi вiрно тобi служать i готовi за тебе живiт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджу╨ тобi, вели скликати нову раду на нашiй сторонi, на Солоницi, за Лубнами, де такi ради не раз бували, ми виберемо гетьмана достойного й тво©й милостi до гробу вiрного"). Пушкар з вiйськом стояв у Лубнах, Виговський - у Миргородi, а тим часом у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тiльки продуховина, з яко©, неначе з справжньо© медвежо© барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снiгах при©хав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний i оружейничий, ржевський намiсник. Москва не оповiщала, для чого вiн iде, й козаки губилися в здогадах: однi казали - мирити Пушкаря з гетьманом, iншi - вчинити нову раду на вибори гетьмана. Останн╨ вельми стурбувало козакiв, надто старшину, навiть тi, кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в нiс, обурилися: обирати нового гетьмана - стоптати чобiтьми вiльний козацький вибiр, погодитися, що вiднинi гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всi давнини й саме право козацьке. Задумалися сивочолi козачi голови. Григорiй Лiсницький, помiркувавши в сей бiк, зрiкся сво©х претензiй на булаву, по©хав до Виговського, й вони разом вимудровували, що чинити. Насамперед потрiбно було достеменно вивiдати за мiри боярина, а також виманити його з Переяслава, де пiд склепiннями церков i соборiв ще висiв дух Переяславсько© угоди, де мiщани та козаки пiдкупленi потвердженим Москвою мiсту пiсля ради Магдебурзьким правом, звiдки близько до натушкованого московським вiйськом Ки╨ва. Гетьман послав до Переяслава свого довiреного чоловiка Захара Голубенка. Боярин з почтом зупинився у грека Iвана, Захара Голубенка приймав у свiтлицi, де всю покутню стiну займали полицi з iконами, Захаровi здавалося - святi бачать його наскрiзь, вiдгадують пота╨мнi думки. Хтозна, чи намагалися зробити те святi, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до дна душi; його невпевненiсть, хисткiсть, захланнiсть, користолюбнiсть були бояриновi вочевидь. В хатi грека пахло часником та смаженими грецькими ковбасками, густий пах ладану не мiг подолати тi запахи, було жарко - Хитрово все ще витрушував з свого дебелого тiла дрижаками лютi морози, котрi долягали його в дорозi. Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було змазане гусячим жиром i вiдсвiчувало мiддю при свiтлi свiчi. Мiддю вiдсвiчували й очi боярина, мовби спокiйнi, байдужi, на справдi сторожкi, як двi мишi в чужiй коморi. Сам боярин - статний, лисий, над очима двома гострими ножами чорнiли брови, борода була коротка, але густа, як хащi дерези. Хитрово розпитував Голубенка про гетьмана, про минулi вибори, стелив мову, як шовкову траву, здавався балакучим, - завертав балачкою то в той, то в iнший бiк - насправдi ж вiдводив думку спiврозмовника вiд небезпечних тем, присипляв ©© й вертався знову на потрiбне йому тирло, але вже з iншого кiнця. - ╞хати менi в Чигирин далеко, ломить менi костi i в грудях болить. Вручу я гетьману клейноди тут. Так i його царська милiсть велiв: дати гетьману булаву в Переяславi, там вiн перейме на себе славу Хмельницького i чин його, переяславськими угодами скрiплений. Чого Виговському боятися? Цареве слово тверде, й мо╨ також. То пустi балачки - про вибори. Навiти... Ти скажи йому, порай, щоб ©хав сюди. Гарненько порай... Я бачу, ти чоловiк вiри гiдний. I шани також...- i пильно подивився Голубенковi в очi. Й вичитав те, що хотiв вичитати - письмена були нескладнi. Боярин пiдiйшов до шкiряного мiшка, вийняв звiдти двi соболинi шкурки, розстелив на столi й погладив по шерстi. Соболi спалахнули чорним срiблом, аж Захаровi рiзонуло в очах. Боже, яка коштовнiсть, яка краса! - Сховай... Ось так...- i власною рукою попхнув ©х Захаровi за пазуху, й там враз затеплiло, защипало при╨мно й трохи лячно. А боярин знову засунув руку в мiшок, зачерпнув, скiльки змiг захопити, червiнцiв i впустив ©х Голубенковi до кишенi. Важкий золотий дощ покотився в чорну безодню козацько© кишенi. - Ось так... Голубок... Голубенко? Значить, Голубок... Скажи гетьмановi, що я на нього смиренно чекаю, нехай при©жджа╨. Я вже послав у полки листи. ...Глабцями, козирками, розвальнями полковники торували дорогу до Переяслава. Скликав ©х туди не гетьман, а Хитрово. Мусив ©хати й Виговський i призначати раду. Хоч достеменно не було вiдомо нiчого: прочита╨ боярин царський указ на схвалення козацького вибору чи розпочне новi вибори. Увечерi гетьман сказав у тiсному старшинському колi: - Москаль поверта╨ вибори нанiвець, супроти наших звича©в, супроти наших давнiх законiв, спочатку призначить, кого сам захоче, а далi присилатиме свого - кацапа. Попустимо раз -попустимо навiки, i втратимо всi нашi вольностi, отож мiркуйте i обирайте, кого самi схочете. Те, що раду зiбрано на новi вибори, розвиднилося всiм аж уранцi двадцять п'ятого сiчня: дзвонили дзвони, гримiли литаври, з соборно© церкви винесли i поставили стiйма в снiг корогви, й винесли та заслали килимом столика, боярин поклав на стiл привезенi вiд царя булаву та бунчук. Зiбрали люд на тому самому майданi, де вiдбувалася рада на злагоду Хмельницького з царем, майдан густо цвiв червоними, синiми, зеленими козацькими шликами, сiрими та чорними баранячими шапками, кобеняками. Люди хвилювались, гомiн стояв на все мiсто. Хитрово чипiв супроти Апостольсько© церкви, спиною до головного входу, за ним - кiлька дякiв, пiддячих, писарiв та канцеляристiв. Усi в довгих та дорогих кожухах-шубах - малоросiйськi пiдданцi мали чудуватися на царськi багатство та статок, думати про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та чорних лисицях. Мороз пощипував боярина за червоний нiс, i вiн обережно торкав його пальцями -боявся вiдморозити, нервувався, хоч i не показував того - гетьмана не було. Скрипiв пiд козацькими чобiтьми снiг, з ротiв валувала пара, зоддалiк здавалося, що козаки запалили люльки. Та ось на протилежному кiнцi майдану стала помiтна якась товчiя, шемрання, людськi голови загойдалися - козаки розступалися, когось пропускаючи. То йшов митрополит Дiонiсiй i духовенство. Тiльки вчора вiн вернувся з Лубен: ©здив до Пушкаря, запрошував його на раду. "Нехай вся рада ©де сюди до мене в Лубни", - вiдказав Пушкар. Й знову напружена тиша, й знову хвилювання натовпу, розчахуваного навпiл; до столу, де лежали царевi клейноди, йшов чернець Петронiй, гетьманiв духiвник, за ним дво╨ козакiв, один з них нiс щось, зав'язане в хустку. Петронiй, високий, наче стовп, з довгою, клинцюватою бородою, взяв з рук козака вузол i поклав на засланий килимком столик поверх привезено© Хитрово з Москви булави, видихнув з рота клубок пари й прогудiв: - Панове рада! Загадав Виговський переказати вам, що вiн зрiка╨ться булави, вона йому бiльше нi до чого, в Москвi його за гетьмана не вважають, пошанiвку йому нема╨, й у вiйську вiд того бродiння, нехай боярин настановля╨ вам за гетьмана кого схоче, а Виговський утомився довгою працею, бачить на себе звiдусiль лихi заходи, тож бажа╨ решту свого вiку присвятити Боговi в монастирi. На майданi запала вiдчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецевi слова, але не могла одразу перетравити ©х. Дивилася поперед себе, повитрiщавши очi, так бойнi козаки дивляться на ядро, яке впало в ©хнiй круг, шипить i димить ось-ось ма╨ вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотiв щось сказати, не сказав, забув його закрити, вiн розгубився не менше за iнших. I враз майдан заревiв, загудiв, застогнав, з натовпу вискочив маленький рудобровий сотник i закричав просто в заiне╨ну бороду Хитрово: - А бодай того нiхто не дiждав, щоб Виговського з булави скинули, анi царевi, анi тобi, боярине, козаки нiчого не заподiяли, щоб ви право наше козацьке у нас видирали; Виговський у походах голову смажив, наш люд з неволi лядсько© визволяючи, .всi ми з ним умерти й жити готовi, вся Укра©на йому присягнула, i нинi ми всi йому присяга╨мо! - Правда, правда! - гули козаки. Полковник Григорiй Гуляницький - ставний, пiдтягнутий, чорновусий, чорнобровий, чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в чоловiка, - пiдняв над головою пернач: - Ми, боярине, сповнятимемо царськi велiння, а обрання гетьмана з наших рук не вiддамо, за те рани i смерть у битвах приймали й прийма╨мо, щоб заслужити славу i честь у нашому народi. Почали гукати й iншi козаки та старшини - невiдомо, чи були намовленi звечора гетьманом та його пiдпомiчниками, чи з власних розуму та спонуки, й тиснули на боярина, вимахували кулаками, й Хитрово злякався, затрусив бородою: - Хiба ж я що?.. Коли бажа╨те, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде з вашо© волi i по ваших звичаях. А що козаки напирали й далi, закричав: - Привiз я грамоту царську на пiдкрiплення i утвердження... Ось вона, - й вихопив з-за пазухи скручену в трубочку грамоту. - Чого ж досi крутiйствував! Ану дай...потягнув до себе грамоту Зарудний. Пробiг по нiй очима, вголос прочитав: "...Його царська величнiсть при стародавнiх вольностях вас залишити зводить i без будь-якого применшення завжди тримати буде, в тому ╨сте на нашу царсько© Величностi милiсть будьте надiйнi". У грамотi тiльки раз, i то на початку, згадувався Виговський, що йому по смертi Хмельницького всi справи врученi, далi ж грамота була крутiйська, ©© можна було притулити до будь-якого "новообраного" гетьмана. Але Зарудний того не тлумачив, а густим басюрою прорiк: - Утверджено пана Виговського царською грамотою. - А що я й кажу! - потягнув до себе грамоту Хитрово. - Нехай тiльки гетьман заприсягнеться, що не ╨днатиметься з ворогами царськими, а на полякiв, якщо не оберуть царську величнiсть на престол польський, як сейм обiцяв, битиме, i на туркiв битиме, а тодi нехай ©де перед яснi очi його царсько© величностi до стольного граду Москви. Покляклими вiд холоду руками боярин вручив Виговському, котрого майже силомiць привели старшини, клейноди. Увечерi Виговський жартував до старшини: - Тепер я вже тричi гетьман... Але на четвертий раз не згоджуся нiзащо. Увечерi ж Хитрово виказував Виговському при старшинi все те, що мав сказати на радi, але не одважився при розварйованому натовпi. - Великий государ для вашо© користi зволив учинити сво©х во╨вод i ратних людей по значних мiстах Укра©ни: Чернiговi, Нiжинi, Переяславi, i де годиться, так само, як у Ки╨вi, щоб вас боронити. Во╨води робитимуть у мiстах осади й судитимуть та розправу чинитимуть над осадними людьми, а козакам чинитимуть управу полковники, вiйти й бурмiстри по ваших правах. Податки iз оренд збиратимуть i даватимуть Запорозькому вiйську i на ратних людей...- I плутано та вiтiювато повiв мову про те, яка то гетьману i старшинi буде з усього того велика користь. - Во╨води оборонять мiста i весь люд укра©нський, i ви знатимете, що хати вашi цiлi, ©х во╨води бережуть, i грошi подiленi на всiх порiвну, й порядку скрiзь дотримано. Вiн боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним чином не йшлося, щоб по укра©нських мiстах стояли московськi залоги, та ще й податки з укра©нцiв правили, але старшина, одiгрiвшись з морозу й розiмлiвши вiд грiтого з перцем угорського вина, мовчки слухала тi боярськi слова, всiм вони були не до вподоби, але нiхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали домову, але без пiдписiв i печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що посполитим байдуже, кому платити податки - во╨водам чи сво©м державцям, либонь, краще таки во╨водам, так буде один податок, одна мiра, нiхто понад не© чиншу не правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все мiсто i всi iншi мiста та села, а те - супроти них, не на ©хню користь. Одначе Виговський не хотiв приймати тих накидiв з нiмою покорою, хмуро крутив вуса, а далi сказав: - Але в яких мiстах сидiтимуть во╨води, я скажу царськiй величностi... А сам знову думав: "Там буде видно, може, дасть Бог, викрутимось". Вимог i пунктiв боярин привiз цiлий мiх: другою вимогою було, щоб гетьман вивiв козакiв з Старого Бихова та Чаусiв, вiдкликав сво©х полковникiв, а всiх, хто там записався в козаки, з ре╨стрiв виписав. Москва вважала Велике Князiвство Литовське сво©м, завойованим кра╨м, по наставляла там сво©х во╨вод i збирачiв податкiв. Старшини переглядалися, деякi то й зовсiм невдоволено - ущiмлено ©хню звитягу, саму честь,- тi землi завоювали козаки, а тепер ©х проганяли звiдти втришия, неначе потурнакiв, i не в однiй головi зродилася думка: поки що геть козакiв з Оршанщини та Могилiвщини, а далi й з власного краю. Ще боярин вимагав, аби не приймали крiпакiв iз повiтiв Брянського, Карача©вського, Путивельського, Рильського, бо вони не тiльки втiкають вiд сво©х державцiв, дiдичiв, а iнодi вертаються та чинять помсту - убивають сво©х колишнiх панiв, замикають ©х по хатах i або спалюють, або засипають тi хати землею, й пани помирають голодною смертю. Старшини обiцяли втiкачiв не приймати. - Ти перш, нiж щось зробити, порадься з государем, - повчав Виговського Хитрово, тицяючи йому пальцем у груди. - Та ж до нього далеко... - А ти не квапся. А коли щось нагальне трапиться - шли гiнця до Бутурлiна. Вiн тебе настановить... У Виговського сiпався лiвий кутик рота. Це була ознака, що вiн драту╨ться. Чорний гнiв пiднiмався з дна серця, одначе мали силу вихованiсть, шляхетнiсть, проте, врештi, терпець йому увiрвався: - Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я до того не гожий i того не дозволю. Запала важка мовчанка. Аби ©© розбити, хтось iз полковникiв запропонував випити за здоров'я гостя, але не всi пiдняли келихи. Гуляницький випив i закашлявся. Богун торохнув його кулаком по спинi. - Не в те горло пито. Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи то йому було велено виповiсти всi невдоволення на гетьмана i вiн боявся, що хтось донесе, казав далi: - Великому государевi вiдомо, що до Запорозького вiйська при©жджав чернець Данило, француз, а служить вiн шведському королевi... - Ми ранiше нiяких плiток не слухали й тепер слухати не будемо, - обрiзав Виговський. Й знову перебирав у думцi Переяславськi статтi, укладенi Хмелем, не було там пунктiв, якi б забороняли козакам зносини з iншими державами, отже, з царевого велiння боярин чухрав тi статтi, як молоденьке деревце. Швидко ж москалi забули про сво© обiцянки, швидко пробiгли вiдстань вiд одного Переяслава до другого. А Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали вiд шведського короля замирення з Москвою, а якщо той вiдмовиться, послали йому оповiстку на вiйну. В кiнцi Хитрово сказав: - Небiжчик, сам великий гетьман Хмельницький, пiд писувався до царя "вiчним пiдданцем його царсько© величностi", ти ж, Iване, на сво©х листах кладеш пiдпис "вiльний пiдданець". "Вiчним пiдданцем царсько© величностi" ма╨ш пiдписуватися i в листах до всiх iнших державцiв. I час вже тобi стати перед пресвiтлi царськi очi. Виговський усмiхнувся й схитнув головою: - Мрiю ще раз побачити опiвнiчну столицю, - i спохмурнiв. - А пiдданi ми справдi вiльнi. Та й... треба шанувати себе хоч трохи. Iнакше нас нiхто не пошану╨.-А сам подумав, що в Москву не по©де нiзащо, тут вiн може торгуватися з Москвою, а там доведеться пiдписувати все, що оце зараз торочить боярин, а може, й дещо гiрше, там цар i бояри обчухрають Хмелеву вербичку до бiлого дерева, змусять геть мана клястися на хрестi та ╙вангелi© або й позбавлять життя. I боярин, i Виговський грали гру зi зцiпленими зубами: Хитрово обвiшав гетьмана соболями (безмiрна, завойована царськими ратниками Сибiр постачала ©х в достатку) i вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та дiамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах - угорських i румейських, - вмiв пiднести келиха, вмiв i слово мовити: розкутурхав царського посла, аж розтанув у його очах мiдний блиск, i розправилися на великому, що зливався з лисиною, лобi брижi-зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою i в кiнцi, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й вельми йому смакували козацькi страви - холодцi та ковбаси, вареники та ковбики, гречанi та пшеничнi галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина i пундики. Проте клопiтними, важкими для Хитрово i всього московського посольства були ночi: боялися самi спати, в ногах та головах у кожного куняло по козаковi при збро©, а який то сон, коли всю нiч хтось кашля╨ та чха╨ в тебе над головою. Настирився всiм боярин - i старшинi, й козакам: зупиняв козакiв просто на вулицi й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигиринi та Корсунi, тицявся зi сво©ми порадами, навiть архi╨ре╨вi зауважив у церквi, що той не так править лiтургiю. Гетьман хилив кубки такi самi, як i боярин, i сидiв за столом до третьо© свiчi, одначе справжнi його мислi не спливали наверх румейських i угорських вин, мiцний горiшок був гетьман, i звитяги, й зача╨ностi набрався од покiйного гетьмана, ще й усi щiлини в душi позаливав сургучем та поза печатував печатками. Суворий i пiдтягнутий, незворушний, ледь усмiхнений, а що там, у душi, нiхто не зна╨. Пив з польськими та московськими послами - з польськими по-польськи, по-шляхетському, з московськими по-московському, пив з старшиною, пив з козаками й вдавав з себе простого козака, а то не за ката - чи╨сь пильне око одразу помiтить найменшу фальш. Не помiчали! Бо, вдаючи з себе простого козака, водночас давав вiдчути, що вiн-таки гетьман, вiн - такий, як вони, але долею поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й нечасто вiн гуляв у козацькому крузi. Що менше ти на людях - бiльше та╨мницi й шани! Х ...Сьогоднi Благовiщення. В гетьманських палатах - бенкет. При©хали гетьмановi родичi, з'©халася старшина. Матвiй також одягнув люстриновий жупан - запрошений у гостину. Не як рiвня, звичайно, на кожен такий бенкет запрошують кiлька простих козакiв - щоб було, як у давнi часи, коли старшина й нетяги гуляли разом, - сьогоднi ти полковник чи кошовий, а завтра - рядовий козак, - отож, i сидiло за столом дво╨ чи тро╨ пошрамованих у боях дiдiв та кiлька писарiв i канцеляристiв. Звичайно, честь велика сидiти за столом з гетьманом, але (Матвiй розумiв те) для нього не по чину, - кожен повинен знати сво╨ мiсце. Вiн сво╨ вiднайшов зразу, в куточку кiмнати, яка прилягала до свiтлицi. Але з того свого мiсця бачив i гетьмана, й тих, що сидiли побiля нього... Виговський мочив у чарцi губи - мiцних напо©в не любив, i якщо можна було не вдавати з себе вiдчайдушного пропийголову-козака, не вживав ©х, i бенкет цей не стiльки гулянка, безпечна й весела, не вiдпочинок, скiльки огляд сил. Найперше -родичi, брати Данило, Костянтин, Федiр. Особливо Данило - перший порадник, гетьманова пiдпора, вiн - в'яже докупи, в помiч йому й iншим - одружений на смяглявiй, веселiй Катеринi, старшiй дочцi Хмеля, молодша - тиха, як лiтня вода, Олена - за Iваном Неча╨м, братом Данила Нечая, про якого вже й нинi спiвають пiснi кобзарi, отож обо╨ з ним у злуцi. Василь Золотаренко - рiдний брат третьо© жiнки Богдана, мовби й нiякий не родич, а мовби й входить до сього кола, одначе цей собi на мислi, лестивий i привiтний, а булаву з думки викинути не може. Першою дружиною покiйного гетьмана була сестра Якима Сомка, сьому дiамантовi вiдсвiти з булави також пропекли дiрку в головi, одначе поки що обо╨ з ним, порадiли б з його смертi, зчепилися б мiж собою, як лютi пси, але при господаревi - зась, Юрiй Немирич не родич, але певнiшо© людини в геть мана нинi нема╨ - рейментар затяжних вiйськ - всiх отих найманцiв у панцирях i без панцирiв, з кожним з них вмi╨ погомонiти на його мовi, i трима╨ всiх ©х у руках, а без того наброду гетьмановi зараз не обiйтися; по той бiк столу палахкий, звитяжний Богун, Петро Дорошенко - козак валечного клича, красень i мартопляс Григорiй Гуляницький, Михайло Ханенко - чоловiк нишковий, собi на мислi - все це полковники досвiдченi, пороховим димом обкуренi, вiйсько вий вишкiл пройшли пiд корогвою Хмеля. Таких звитяжцiв нинi нема╨ нi в полякiв, нi в Москви, а може, й по всiй ╙вропi. Якби ж тiльки мислили в одне. Вiн... - вознiсся над ними. Серед них ╨ друзi й прихованi недруги, заздрiсники. Й тi й тi ходять довкола нього, як звiзди довкола мiсяця. Однi ходять охоче, iншi по неволi. Сподiваються на винагороди, бояться кари... Все в нього, гетьмана, нiби добре й усе нетривко. Тi, що за нього, лихо© години можуть одхитнутися, тi, що проти - не прихилитися й за добро© години. А треба б прихилити всiх. Не шкоду╨ грошей, нагороджу╨ ма╨тностями. Собi пiд руку взяв Чигирин i Гадяч. Декотрi за дарунки вдячнi щиро, iншi тiльки вдають щирiсть. Тепер йому вгадувати правдиву щирiсть важко. Навiть найближчi, з ким донедавна ©ли сухарi з одного мiшка, починають лестити: "Ну, ти, гетьмане, й загнув гака! Я б зроду до такого не додумався". Ось i вгадай: каже правдиво чи лестить. На цьому майже всi державцi ловляться. Починають вiрити у власну мудрiсть, непогрiшимiсть. Вiрити у мудрiсть i непогрiшимiсть державця мають пiдлеглi. А сам вiн повинен проглядати сутiнь лестощiв оком розуму. I в усьому сумнiватися. I все ж полковники в нього чудовi! Якби тiльки пiд ©хнi перначi стiйкi, бойнi полки... Заразою не ушкодженi. Зараз та розповза╨ться, зачiпа╨ все новi й новi полки та сотнi. Вже ушкодила й Миргородський полк - Лiсницького зсунуто з уряду й на його мiсце викричано Степана Довгаля, Пушкаревого полигача, й тепер той Довгаль посила╨ в Москву на гетьмана наклепницькi листи. Колотить Запорожжям, як чорт ковбанею, Якiв Барабаш, Запорожжя - то поважна сила, сiчовi корогви звабливi й не потьмаренi для всiх козакiв, гетьман змушений поста вити застави, котрi б не пропускали на Сiч порохового та хлiбного перевозiв, хоч i розумi╨, що застави тi з одного боку одгороджують од сво╨вольно©, розбiйно© Сiчi його полки, з iншого - його самого, гетьмана, вiд тих полкiв, вiд простих козакiв. Але найчорнiшою заразою, найбiльшим чиряком на бiлому тiлi Гетьманщини ╨ Пушкар. Множить i множить доноси, вже його гiнцi на дорозi вiд Полтави згубили стiльки пiдкiв, що ними можна б обкувати цiлий комонний полк. Викохав полтавський полковник чемерицю й полива╨ ©© щедро. I Москва не повiдбива╨ йому руки, навпаки, прийма╨ та ниже на один шнур всi наклепницькi суплiки. Й не просто прийма╨... Хитрово, котрого гетьман гречно вiтав у Переяславi й напував солодкими медами, який божився Виговському в дружбi, з Переяслава по©хав до Пушкаря, котрий отаборився у Гадячi й кiлька разiв шарпався на Переяслав i зупинявся, обiйнятий страхом, вiдходив назад. Хитрово обвiшав Пушкаря соболями, обсипав золотом, запевняв полтавського полковника у царськiй милостi, висловлював свою прихильнiсть до нього. Москва грала в двi труби й щодалi голоснiше. Цар кликав Виговського, грiзно наполягав, аби ©хав до пiвнiчно© столицi, в Путивлi вже наготували й пiдводи для нього, i супровiдну варту, а гетьман вигадував усiлякi приключки, посилався на недобрi звiстки: король польський змовля╨ться з шведами й хоче рушити на Ки©в та Москву, й велика литовська сила скупчена на границi, татари вже вихрять на Киселях з великою потугою - не можу я покинути край у такий час. Виговський знав, що в Москвi йому продиктують умови, пiсля яких вiд укра©нських давнин, вiд укра©нських вольностей залишиться хiба що шабатурка. Пушкар же наперед обiця╨ царевi пiдписати будь-якi пара графи, будь-якi пункти, й Москва рiшуче ста╨ на його бiк, хоч про людське око ра╨ йому не ворогувати з гетьманом. Пiсля Хитрово до Пушкаря при©хали стольник Iван Олфiмов та шляхтич Нечипiр Волков, вивiдували, пiдбурювали, а на миру вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. "Яко вiрний пiдданий його величностi, я вiдкинувся вiд властолюбства Виговського й прохаю як собi, так i всiм вiрним пiдданим його величностi царсько© оборони та ласки", - вiдповiдав ворохобний полковник. Вiн послав до Москви значного полтавського товариша Iвана Iскру з карткою, на якiй списав усi негаразди гетьмана, трохи не вiд народження, називав його зрадником i намовляв усунути вiд гетьманства. Було над чим замислитись гетьману. Почував свою вiд повiдальнiсть перед Укра©ною, яку любив палко, й та любов перемiшувалась у серцi з гнiвом на Пушкаря та пушкарiвцiв, на всiх тих, хто ставав йому на дорозi. Не знав, на яку кладку ступити, де шукати опертя та пiдмоги. На союз, який у кiнцi життя укладав Хмельницький, нинi надi© не було: Швецiя загрузла у вiйнi з Данi╨ю. Ракоцiя погромили австрiяки, Литва ледве дихала. Гетьман далi зволiкати не мiг: стягнуться по веснi води, й розжохувана пiвнiчними вiтрами пожежа по сухому почне ковтати волость за волостю. Вже он i зараз отаман Донець, котрий побував у Москвi посланцем вiд Барабаша, двiчi добiгав майже до Чигирина: побив багато людей, попалив села та хутори i скрiзь поширював чутки, що по травi буде нова рада в Солоницi й Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря. Отож, зiбравши на Благовiщення старшину, сам гетьман нiяко© благо© вiстi ©й подати не мiг, навпаки, хотiв промацати ©©, почути ©© раду. Спочатку трохи повеселилися: найперше розсмiшив усiх Гуляницький: принiс у хустцi на тацi гiндичку, буцiмто засмажену в тiстi якимось особливим способом, поставив тацю на стiл, а гiндичка раптом пiдвелася й подибцяла по столу - вона була тiльки облiплена тiстом, далi Тетеря так конозисто закрутив тоста за Богуна на його знаменитiй буланiй кобилi, так завертiв, що виходило, буцiм пропону╨ пити не за полковника, а за його кобилу. Розвеселилися, наче школярi, у Носача тремтiли вiд смiху щоки, в гетьмана злетiла з чола одвiчна тiнь задуми. Але по якомусь часовi розмова перекинулася на Донця, далi - на страшного прибиша Яцупу, який шарпа╨ багатих людей i ма╨ свiй катiвський триб - топить ©х у рiчцi в сiтях, i вловити його неможливо, бо вiн i його комишники перевдягаються то в монахiв, то в iноземних затяжникiв, старшини стали серйознi, й гетьман закинув першого гака: - Отримав я, панове добродi©, через путивльського во╨воду з Москви указ правувати менi туди... З чим ©хати - не знаю... - З чим - то невелика докука, - мовив Гуляницький. - Для чого? - Стати перед яснi очi його величностi, - скромно й покiрно мовив Виговський, та так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро, мовив у кпин. - Ти ж не красна дiвиця, - скривив над кухлем маснi губи Ханенко. Гуляницький дивився на п'ятисвiчник, який стояв перед ним, двi свiчi згоряли швидко, наче людськi життя, три - повiльно: - Повезти в нас ╨ що... А що привезеш?.. Москва вимага╨ нових статей. У Переяславi ти ©х не пiдписав... - Хоч i робив уступки... - Богун. - Уснi, - зазначив гетьман. - Вони сили не мають. Розуму не доберу, що його чинити, куди повернутися... - А що тут добирати, - гукнув Ханенко. - Якщо по ©деш - на нашу погибiль. А може, й на власну. Хмiль не ©здив, i ти не ©дь. Його пiдтримали всi заднiпрянськi полковники, загомонiли разом, виповiдаючи доводи на те, що ©хати гетьману до Москви - погибiльно. Гетьман виловлював виделкою з тарiлки гриба, виловлював думки й все дужче ставав на рiшеннi, що зволiкати довго не можна, треба бити на Пушкаря, поки вiн не набрав велико© сили. Те саме раяли йому й полковники, одначе не всi були впевненi у вiйську. Й не всi брали в одну руку: з ким бути в подальшому - з Москвою чи Польщею? Заднiпрянцi дужче хилилися в польську сторону, лiвобережцi - в московську. За столом стояв гомiн. Рiчище розмови розбилося на струменi й потоки, струмiнцi й допливали, розмовляли по дво╨, по тро╨, перегукувалися через столи. Чернiгiвський полковник Iоаникiй Силич перепив, лiз чоломкатися до гетьмана й цiлував його в губи (i всiм було видно, що гетьману непри╨мно) й до всiх чiплявся; виголосив вiншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, що гетьман дба╨ "pro publico bono"[1] - _й Силич закричав на всi свiтлицi: "Не говори по-лядськи, кажи по-нашому", той лишень огризнувся, що з таким неедукованим чоловiком взагалi розмовляти не хоче, й Носач важко звiвся за столом: - Ти сво© лядськi викрутнi облиш... - А ти сво© московськi витрiшки, - визвiрився Тетеря. Хмурилися навiть бiлокрилi янголи, розлiталися вусiбiч, Голуб-Дух схилив свою красиву голiвоньку, приплющилося Всевидяче око: картина так i називалася - "Всевидяче око", висiла над столом, на всю стiну. Виговський гримнув кулаком по столу: пiвнiв розвели. Аби вiдвести вiд небезпечних розмов й надати бенкету вишуканостi, шляхетно© принадливостi, Юрiй Немирич зажадав: - Хочу келиха з бiло© руки панi гетьманово©. Побiгли по гетьманшу, й незабаром вона прийшла. Вичавлювала на блiдi вуста усмiшку, намагалася вдавати з себе гостинну козачку-господиню, одначе крiзь козацьке вбрання з кожного позирку, з кожного подиху i поруху проступали панськiсть, лядська шляхетнiсть, була з князiвського роду Стеткевичiв, Виговський привiз ©© в Чигирин у золоченому ридванi, за яким скрипiв цiлий обоз з поко©вками, французькими кухарями та iншою челяддю. Не малася погордливо, вiдзначалася стриманiстю i розумом, але стара чигиринська челядь не переносила й духу ©©, - так собача зграя не терпить помiж себе вовка, хоч би яким домашнiм, покiрливим, собачим вiн не здавався. Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, вiтаючи гостя усмiшкою. Все було гаразд, бенкетуючi справдi заспоко©лися, присмирнiли перед жiночою достойнiстю, доки черга не дiйшла до столу, за яким сидiв Матвiй. Поруч нього куняв рубаний i смалений у боях простий козак Кирило Куць, розбуджений Матвi╨вим поштовхом, вiн витрiщився на дiамантову дiадему на кораблику гетьманшi, на ©© тонке обличчя й закричав: - Братцi, шляхта! Щоб я здох - шляхта. Гетьманша впустила келих, вибiгла з кiмнати, за столом вчинилося замiшання, невдатного козака провели штурханами за порiг. ... Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торiшн╨ перепрiле листя гострi ножi пiвникiв, кущиками по лiзли з землi Федоринi пiвонi©, пробудився, викинув синi бубочки барвiнок - ╨дине зело на Матвi╨вому подвiр'© од Журавчиного кореня - вiдсадив з батькiвського подвiр'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровицi Матвi╨вих чорномурих тягали два важкi плуги: Нишпорка i В'юн орали Холерне - там у кожну руку по двадцять десятин поля i по дванадцять толоки, - Сидiр волочив кiньми засiяне вчора Пшикове. Матвiй готував зерно на посiв на Холерному, набирав вiдром з кадубiв i насипав у мiшки в сiнях. Помiтив мишо©д бiля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на нiч у комору кота. Насипав чотири мiшки, пiшов до криницi напитися, погнав у глибiнь цебер на тичинi, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипiв, загойдався журавель, - обiрвалася i впала на землю колодка, прив'язана для рiвно ваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пiшов до сiней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку. З сiней бачив, як Федора збирала орачам обiд, але перш нiж узятися за корзину з горщиками, двiчi заглянула до вмазаного в помащену бiлком стiну дзеркала й послинила пальця, провела по бровi. Гострий цвяшок пiдозри кольнув у Матвi╨ве серце. Завважив на Федориних плечах i нову шовкову хустку. "Для Каленика та Трохима?" Не помiтивши Матвiя, Федора з корзиною пiшла до перелазу. Матвiй стояв, розгублений i стривожений. Либонь, i сам не вiдаючи для чого, потягнув з полицi великого колiйського ножа, запхнув його за пояс й також рушив до перелазу. Стежка звивалася помiж кущiв, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленiло нiжне, як перша усмiшка немовляти, листячко, збiгала на згiрки й падала у видолинки. Цi╨ю стежкою Матвiй марив у останнiх походах - уже купивши хутiр, - i в задушливiй, пропахлiй дьогтем та духом мiцного тютюну тишi канцелярi©. Вона бiгла до його грунтiв i до його пасiки, пролягала через луг i дiброву i в кожну пору року вела свою пiсню. В ту пiсню вплiталися журкотiння горлицi, щебет синицi, дудонiння водяного бугая, сюрчання коникiв, хлюпiт води в потiчках, шелест вiльх i капотiння жолудiв. Пам'ятав на нiй кожну ви©мку, кожен закрут. Вона завжди навiвала йому добрий настрiй. Тепер стежка бринiла тривогою. Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бiк. Матвi╨ве серце зупинилося: на Пшикове. Сидоровi Федора ©сти не повинна нести, Сидiр ма╨ скiнчити роботу до обiду, ну, може, трохи перетягне, все одно обiдатиме вдома... Матвiй зупинився. Далi чорнiв лан, посеред якого бiлiв березовий гайок, навiть не гайок, а кущ берiз та лiщини. Там орачi й жниварi перепочивають в обiд, там ховають барильце з водою. Сидiр був у другому кiнцi лану. Побачив Федору й захльоскав батогом - поспiшав. Вони обо╨ наближалися з двох сторiн до гайка. Першою добiгла Федора й сховалася серед бiлих стовбурiв. За хвилю тпрукнув на конi Сидiр - вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези вiжки й подався в хащi й собi. Червона каламуть застелила Матвi╨вi очi, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в рiллi, вiн подався до гайка. Влетiв у хащу, аж затрiщало гiлля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидiр сидiв на землi... i ©в вареники. Федора сидiла поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвiя, обо╨ посхоплювалися на ноги. Матвiй вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але нiж зачепився за штани. Журавка шарпав його (мабуть, був смiшний, а може, й жалюгiдний), врештi вирвав i кинувся на Сидора. Той вiдскочив, Матвiй кинувся знову, Сидiр низько пригнувся, пiрнув Матвi╨вi пiд руку, опинився в нього за спиною, i поки Матвiй розвернувся, вхопив саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче пiдстьобнув Матвiя, вiн замахнувся, i в ту мить страшний бiль оперезав його руку. Нiж полетiв у кущi, Матвiй завив i вкляк на колiнi, обхопивши праву руку лiвою. Сидiр стояв пiд кущем лiщини, ощирившись, наче вовк, i спiдлоба дивився на Матвiя. А тодi пожбурив пiд ноги обарок, повернувся й зник у хащi. Тiльки вiття затрiщало, та з того боку, куди вiн пiшов, заскрекотала сорока. Зiрвалася з мiсця й побiгла Федора. Матвiй перечекав бiль, пiдвiвся. Свiт спротивiв i був немилий, ╨дине, що ще жило в Журавцi, це - лють. Рушив по стежцi, але господар, отой одвiчний хлiбороб, який сидiв у ньому, завернув назад: поскидав iз стельваг посторонки, позакидав на спини коням i повiв ©х за собою, покинувши борони на рiллi. Вiв конi, а його самого вела тужна думка: який-бо ж вiн дурний, адже давно запримiтив недобре й мiг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а вiн навiсив на очi шори, жив оглуплений i обдурений. Ще тодi, як Сидiр позначив бортнi сосни, вiн хотiв покласти пiдозру на нього, й тепер також - виломив казани й пiдкинув Матвi╨ву рукавицю; Сидiр хотiв згладити його з свiту й боявся брати увесь грiх на душу, хотiв залишитися вдвох з Федорою. Матвiя зморозило, вiн аж застогнав, аж зупинився, й конi наштовхнулися на нього; ну, чому, чому вiн заступився за Сидора, чому зараз не показав копiвчанам на розхитанi цвяхи у вiконнiй рамi В'юново© хати, де той ночував? Телепень несосвiтенний. Сидiр мiг i вбити його. Й знову скрикнуло серце: вiд образи, вiд потоптано© вiри, вiд неймовiрно© пiдступностi - Сидiр, якого пiдiбрав з порохнi, якому був за батька, за товариша, за брата, пiдступно ошукав його. Горе-горе, який же страшний свiт. I якi страшнi люди! Чому вони за добро вiдплачують злом? Такий закон? А вiн сам який же нiкчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка... Привести людей. Сво©м не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розумiють життя зовсiм по-рiзному, що для Сидора нема╨ законiв, i вiн зна╨ один закон - сили й нахабства. Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кiмнати, за цей час гаряче полум'я в грудях пригасло, i ©х заповнила така туга, така жалiсть до себе, що сльози виступили йому на очi, вiн не збирався вбивати Федору, але хотiв урiзати ©й поли, зганьбити ©© на вiки вiчнi. А що буде далi - не знав: прожене ©©, пiде свiт за очi сам... (Куди прожене й куди пiде сам? Дiти, конi, господарство, - про це здогадувався, й через це було ще образливiше та болючiше). Побачивши Матвiя з ножем, Федора впала навколiшки: - Матвi╨чку... Я нiчого... Тiльки так... Жалiла його: сирота... - Брешеш, гадюко. Я знаю все... Це ©© налякало. Що вiн зна╨, скiльки?.. - Сирота... Приголубила... - Приголубила! - Вiн такий нещасний. Матвiйку, пожалiй, у мене дiти... - Ти мене пожалiла? - Вiн знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були при╨мнi ©© страх, ©© приниження, вперше на вiку став над нею - i чистотою душi, i гнiвом, i пострахом, - й грiзно сказав: - Не вдарю. Йди прiч... У старцi. Це налякало ©© не менше, нiж можливий удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в не© помiж пальцiв: - Куди я пiду?.. Я загину. Не проганяй мене, Матвi╨чку. В цю хвилину до кiмнати вбiг Дениско, побачив заплакану матiр, кинувся до не©. Вiдтак повернувся до Матвiя, стиснув кулачки: - Ти за вiщо б'╨ш мамку? Я тобi... Я тобi...- Й заплакав також. А в самого Матвiя смiх i сльози перемiшалися в одне, й вiн, похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за дверi. ...Прокинувся серед ночi. Другу нiч спав у клунi. Два днi катував себе роботою, виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це прокинувся, i все закипiло в ньому, й чорне вiстря виткнулося з глибини пам'ятi, зсунув з себе кожуха та кирею, побiг до хати. Вхопив Федору за плечi, почав трусити, бити об подушку головою, хрипiв крiзь спiненi губи: - Ти з ним спала? Признавайся, спала? Федора звивалася, металася по постелi, а вiн тормосив ©©, бив кулаками, хапав за горло: - Кажи правду. Не скажеш правди - уб'ю. Вона обхопила його за плечi, обвинулася довкола нього - пругка, гаряча, запашна, - приголошувала й шепотiла: - Не було нiчого, Матвi╨чку. Нiчого... Нiколи. Й знову тиснулася, ©© тугi, палаючi перса пропiкали йому груди, перетоплювали лють у яру хiть, намагався вирватися з ©© обiймiв, а сам стискав ©© усе дужче й дужче, до болю, до почамрiння, до стогону. А потiм кинув ©© на постiль, брав невситимо й грубо, аж ©й було боляче, й згоряв у солодкiй пекучiй муцi. Цур i пек - так гарно йому ще не бувало з Федорою нiколи. Це повторювалося багато разiв, багато ночей, вдень вiн утiкав у роботу, з'©жджав кудись з дому - в поле, на озеро по рибу, на пасiку, а вночi прокидався й божевiльна невiдомiсть мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумiв, що правди не дознати, та вона й не потрiбна йому, одначе ©дь ревнощiв катувала й далi. Водночас десь у далекому схронi серця блискотiла iскорка отi╨© невiдомо© ранiше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч вiн у тому й не признавався. Хто зна, скiльки б це тривало, але одного квiтневого дня з Чигирина прискакав козак з наказом прибути до гетьмансько© столицi. [Зiбравши велике вiйсько, Виговський захопив Полтаву. В бою проти нього гине Мартин Пушкар. Матвiй знаходить на полi бою Супруна i ряту╨ його. Про це дiзна╨ться генеральний суддя Богданович-Зарудний i виганя╨ Матвiя з гетьмансько© канцелярi©. Пiсля цього вiн служить простим козаком в Чигиринському палку.] XIV ... Листа гетьман Виговський прочитав на радi. В ньому писано вiд царя Шереметьеву, аби пiд приводом того, що гетьману вiддадуть Барабаша, боярин заманив до Ки╨ва Виговського, схопив i вiдправив його