, ще вчора ми були однаковi, а зараз - рiшуче iншi. Живе й неживе!
Нi, не те. Але щось подiбне. Вони намагаються прорватися крiзь ту стiну, i
намагаюся я, але всi ми розумi╨мо, що те - неможливо. Iснують бар'╨ри, якi
людина не може подолати.
   - Ну що ж... Якщо ти готовий,  можемо  зробити  зараз,  -  каже  Лiтнiй
Микола.
   Я пiдводжуся iз стiльця. Обидва Миколи пiдводяться слiдом за мною.
   Чомусь я сприймаю все зовсiм не так, як тодi, коли заходжу ось  в  такi
кабiнети в бiлому халатi. Виявля╨ться,  на  однi  й  тi  ж  предмети  може
дивитися з однi╨© оболонки дво╨ людей, i  цi  люди  зовсiм  не  схожi  мiж
собою. Й нiякi сили свiту не можуть звести тих двох людей в одну людину.
   А яка холодна пластмаса екрана. Я притулився до не© грудьми, пiдборiддя
поклав у спецiальну ямочку, так, як  менi  наказав  Зимовий  Микола.  Саме
наказав. А  чий  це  голос  луна╨  з  сусiдньо©  кiмнати?  Його,  Миколин?
"Вдихнути. Затримати вiддих. Дихати". Все в наказовiй формi. Нi, це якийсь
чужий голос. А точнiше, не чужий, а  очужiлий.  Там,  у  тiй  кiмнатi,  за
пультом Микола не ма╨ права на  спiвчуття,  бо  тодi  погано  виконуватиме
роботу. Ма╨ ч ©© не ма╨? Не ма╨? Ма╨? А можи, все це менi просто зда╨ться?
Миколин голос нi трiшечки не помiнявся?
   "Вжж-ж, вжж-ж" - двiчi вжика╨ бiля  мо©х  грудей  невидима  пилочка.  I
знову той самий незнайомий холодний  голос:  "Можна  одягатися".  I  -  на
терцiю теплiше: "Посидь тут або погуляй надворi".
   Вони залишилися в рентгенкабiнетi,  а  я  вийшов  на  вулицю.  Я  ходив
довкола будинку, ходив по лiкарняному парку, де  майже  всi  лавочки  були
вiльнi, але не мiг сiсти на жодну. Ходив i ходив i намагався не думати про
рентгенкабiнет, про майбутню розмову. Я думав  про  свою  лiкарню  (просто
неймовiрио, що  можу  думати  зараз  про  таке:  мене  вразило  обладнання
рентгенкабiнету, от би нам хоч половину того, що в там),  про  Марiю,  про
Раю, про Iнну, про Iпну я думав найбiльше, я ©й так i не  подзвонив  пiсля
того дня й тепер шкодував. Можливо, я вже ©й i не подзвоню. Дуже  можливо.
Я бачив ©х  усiх  неначе  через  густо  сито,  нередi  мною  висiло  якесь
запинало, крiзь яке не могли пробитися чистi i яснi думки.
   Перед порогом зупинився, зiбрався на силi. Важко, але  досить  упевнено
прочинив дверi чуланчика. Петро та Миколи вже були там. Я поглянув на них,
i щось затремтiло в мо╨му серцi, гаряча хвиля заповнила його, аж я хапонуи
ротом повiтря.
   - Що ж ти, охламоне, пас обманю╨ш? - сказав  Петро.  Його  очi  iскрили
радiстю.- В тебе ж нiчого нема╨. Ось твiй знiмок.
   I вiн поклав породi мною на стiл вологу плiвку.
   - Маленька, як горошина, плямочка, - сказав Зимовий Микола. - Вже майже
розсмокталося. Нiякий це не канцер.
   Я дивився на знiмок, я, звичайно, вiрив, хоч силою iнерцi© що був  десь
там, у чорному темному  тунелi,  в  циклофазотронi,  i  летiв,  як  мезон.
Потрiбно ще якийсь час, щоб остаточно вийти з нього.
   - Ну що ж, хлопцi, - взяв у руки склянку Петро. -  Пропоную  випити  за
найщасливiшу людину на землi. Все в нього, як  вiн  сам  сказав  -  о'кей!
Пiдозри не справдилися, син до iнституту поступив, вдома на нього чека╨ не
дочека╨ться кохана дружина... Тво╨ здоров'я, Вiкторе. Будьмо.
   - Будьмо, - сказав я.
   Ми випили.
   А земля крутилася й далi, летiла, не  вiдчуваючи  мо╨©  ваги,-  мабуть,
щасливi люди стають невагомi.