на Карадаг, йому повивертають очi буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм-Гiрей, ще не зазнав жоден гяур. Хан надiв на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до вiйська, коли до Селiм-Гiрея пiдскакав маленький, пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному бахматi, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко сказав: - Нехай тво╨ серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi-ага з ордою. - Хай прославиться на вiки переможне ханове iм'я! - молодо закричав перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i за те, що тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною головою. - Хай застогнуть земля i небо! - вигукнув калга-солтан. - Смерть гяурам! - I витер рукавом солонi краплi зi стемнiлого од утоми, хижого обличчя. Хан торкнув правим колiном коня, той слухняно, широкою, розмашистою риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до лiвого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селiм-Гiрей дивився в степ. Там справдi вставала курява. Хан пiдняв угору руку з двома розчепiреними вбоки пальцями. Дво╨ сейменiв з почту ви©хали з-за його спини. - Скажiть азi, - мовив, - нехай стане на лiвому крилi. Сеймени попустили поводи, помчали назустрiч вiйську. - Сонце свiту мого, великий хане, - наблизився до ханського стремена, засвiтив бiлками вузьких очей бей племенi аркан, - аллах провiща╨ перемогу. Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним, приламаним нiгтем, i хан пiдвiв голову. Високо в небi ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленiючи в бiк Сиваша. ╞х уже бачило все вiйсько, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмiшка, й без того широкий, iз запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух - бей перший вказав на вiсникiв перемоги i сподiвався на винагороду. Та в цю мчть хан перевiв погляд у степ i побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не встигли до©хати до вiйська Седi-аги. I враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого кiнь затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов, вдивлявся в пiднятi над головами значки та постатi вершникiв. Значки були ©хнi, ординськi. А вершники... Досвiдченим оком степового во©на хан розпiзнав, що то не ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку, що ©© називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо. - Це козаки! - гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячо© сльози вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося щось у головi. Одначе опанував себе, викинув убiк праву руку. - Вiйську - списами сюди! Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по конях i людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали iнший поклик - рушати: треба було розiгнати орду для зустрiчного удару. В них за спинами тремтiв iнший згук - гугнявий, протяжний - козацьких труб, проте ординцi його вже не чули. Татарськi конi брали з копита. Лава була туга, лiве крило обганяло праве сонце свiтило вершникам в очi, слiпило ©х. Свист, стукiт копит, шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, рукiв'я шаблi береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипа╨ться злiсть, а в серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в коня були ощиренi роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик. Двi лави вдарили одна в одну, неначе двi хвилi, й закрутилися шаленi кручi©, завируiзал:i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського во©нства була потужнiша, вона почала тиснути козачу кiнну лаву, ось-ось мала перекинути ©©, та в цю мить на татар налетiла ззаду третя лава, й бiй знову завирував на мiсцi. Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ. Бахкали пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од кiнських копит, в скаженiй яростi вони пiдтинали знизу коням сухожилля й розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона пiна юшила бiлий ковил. Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв-велетнiв, намагався пробитися до лiвого крила, вирватися з бою. Над його головою трiпотiв бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед самими ханськими грудьми свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй ши©, залишивши на нiй кривавий слiд. Звiздочолий, золотисто© мастi румак звинувся. Селiм-Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх: ще жодного разу, одколти став на чолi орди, йому не припадало крутитися в такiй сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття - солоно© лютостi, певностi свого мiсця - поки караче© бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця. Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався бiй, земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила криця, трiщав одяг, ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i вже не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю, лютi й страху, рубалися наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий, тонко-вусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита. Меншало во©нiв, ширшало поле бою - вiн розповзався в усi боки. Один по одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi. I враз скрикнув високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочц© перерубав ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кiстка. Спритно, кiшкою, сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на коня вискочити не встиг - упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його руки встиг ухопити iнший запорожець, дво╨ сейменiв кинулися за ним й згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе ©© не втратив ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув шаблею по рiпицi хвоста сiрого, в яблуках коня. Бiлий, розкiшний хвiст упав на землю. Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах, але ага вже встиг вiдскочити вбiк. Iз запалено©, прокушено© губи татарина текла кров. Очi горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста, схопив держално, обiрваним з ши© шовковим шнурком прив'язував до нього криваво-бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в поводi коня, - вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено, скочив на коня, пiдняв над головою бунчук. Червоний струмок збiгав по держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червонi краплi зрошували виголену до блиску голову. Вiн крутив нею на всi боки, закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне "аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було ©х мало. Вони стратили во╨нну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм-Гiрей бачив це. Вiн далi не пильнував бою, правував конем у бiк гiр. Вирватися у чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер! На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари, що втiкали. Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну сурму кiнь. Iнший свiтло-рудий румак спинався на переднi ноги й не мiг зiп'ястися, в нього був розпорений живiт, i з криваво© пiни виглядали кишки. Хан об'©хав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях. Вiн ударив коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi й пустив учвал. Вiтер свнстiз йому у вухах, хан зiгнувся в сiдлi, лiвою рукою правував, а правою, зовсiм не по-вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив силу й боявся впасти. Тепер за ним бiгло тiльки дво╨ сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на заднi ноги. Та хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблi, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летiв, як птиця. Бiла пiна падала йому з рота й осiдала на пожухлих травах. Над степом високо-високо в небi ширяли два орли. * * * ...Сироватка одразу побачив, що то не простi татари, й помчав ©м навперейми. Надто значний був перший - у блискучому шоломi, на рудому, що одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг ©м дорогу, проте татарин у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй шапцi з пером, повернув i поскакав назустрiч Мокi╨вi. Сироватка сам не знав, що його кинуло в погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух - гнатися за тим, що втiка╨? Мабуть, останн╨. Але одразу ж побачив: здобич не по силi. Татарин був велетенсько© статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм риштунку й на доброму конi. А Мокi©в Савур важко йойокав селезiнкою. Сироватка теж притомився вiд довго© дороги, риштунок його - стара, тонша в одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й не стрельнеш без розсiшка), ще й телiпалися ззаду при сiдлi сакви та дзеленькав мiдний казанок - його таки доп'яв. Одначе уникати бою не випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi! Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю - пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повiв плечем, розслабляючись, збираючись силою до змаги. Вони летiли чистим притихлим степом назустрiч один одному, важкий, сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний у костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi, у якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих, у червоних прожилках вух, якi висiли, наче в зайця. Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як пес на стозi", - ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з конем. Мокiй знав, що не витрима╨ того першого скаженого удару. Лишалося сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в правий бiк кiнь. Татарин звiвся в стременах: вiн збагнув маневр, очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i шаблею в правий бiк - не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохi╨ву шаблю. Був чорний, пласколиций, крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'© у нього чорнiли тiнi злостi, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт. Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його пiдборами, i Савур уже лiз до його бахмата, вкривав крийма, так, що татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку. Хекнувши з натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию - сеймен прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей, замахнувся знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши ©© супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи лiвою рукою за обушок, усiм тiлом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку, але вдарив тiльки рукiв'ям шаблi Сироватку по головi. Червонi iскри спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився за гриву коня. Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й похиливсь у правий бiк - на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина шабля, вiн лежав на землi, залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що потяв такого дужого ворога. Розпалений бо╨м, потерпаючи, що гнiдий бахмат утiка╨, Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв з дво╨, натягнув повiддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнiдого бахмата й то бiльше вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь - цiле багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську гриву шаблю, сховав ©© в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо злилися перед ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили. * * * Запорожцi перейшли Сиваш успак у тому самому мiсцi, в якому перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак, до Кочкар i Чорно© долини. Везли чималу здобич, вели сiм тисяч визволених християн, гнали полоном кiлька аг, бе©в, а серед них найзнатнiшого та найбагатшого пiсля хана мурзу - Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на кiлька верст. Убоки розлетiлися козацькi загони - шарпали татарськi таши, одбивали худобу й табуни коней. Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашiло жаром, хмари ходили на обрi© бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той час бiльшу силу. Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був мертвий а чи сонний, i навiть табуни диких коней та сайгакiв не будили його. Вони зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою. Кiнськi копита вилякували з не© коникiв, вони розлiталися вусiбiч рудими бризками, скрекотiли шорстко, непри╨мно, здавалося, хтось черка╨ склянкою по залiзу. Невiдступне ©хали в далекiй далинi, обiч валки, дивовижнi велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по водi. Люди тяглися в той бiк очима, хоч знали, що то - омана. Степ хворiв спекотою, безводдям, марив дощами та синiми рiками. Валка йшла важко, волокла за собою хвiст сiро© кушпелi, позначила шлях витовченими бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками, ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями - знаки для партiй, що вiдстали. Обличчя козакiв побурiли вiд сонця, шкiра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з того одягу нiчого для себе пiдiбрати не могли. Йшли конi пiд в'юками, махали головами, одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися i похудли, животи ©м попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипiло в небi, а сонце шмалило немп-лосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сiрко доторкнувся до мiдно© луки й одсмикнув руку - пропекло вогнем. Визволенi з полону брели окремо, на деякiй вiдстанi, щоб не ковтати пилюку й не годувати сво╨ю кров'ю гедзiв та мух, як ро©лися бiля коней. До пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти, кого радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах. Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни. Вертаючись од бiчного пiд'©зду, Сiрко вирiшив пiд'©хати до валки, наздоганяв ©© ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавнiх бранцiв несуть клунки, хотiв порадити оддати ©х козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на конi, - але це вже пiсля привалу, - захопленi в татар табуни пiшли попереду. Вiн ©хав, поклавши кунтуш на холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть спека не могла випалити радостi з його душi, щось молоде, давн╨ пульсувало в нiй, отак би звiвся на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги в усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато кровi, але пролили не марно - вона шуга╨ волею в жилах он тих людей. Як-то зараз свiтяться ©хнi душi! Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон - смерть у катiвницьких мурах. Але й для iнших козакiв нема╨ в свiтi нiчого страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорнi дiри анатолiйських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока бiлява дiвчина, либонь, литвинка, поруч не©, ведучи за повiд коня, ступав молодий запорожець у збитiй на потилицю шапцi. Уподобав козак дiвчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далi вився бiля не©, щось говорив, говорив i усмiхався. I в помiч йому були сонце, степ, минулий бiй i страх та радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини. Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i таранкуватий парубiйко, обо╨ в татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з-пiд руки парубiйковi якiсь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина. Бо не рвався вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi? Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели з кошем до волi одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тi╨ю волею, порадiти ©хньою радiстю. Але що довше приглядався, то меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу подумав, що тро╨ визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бiк. I вiн уловив у тих поглядах щось нишкове, злодiйкувате, нерадiсне. Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю снiгу. Не довiряючи собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима далi й помiтив, як разом оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi клунка. Може, вони оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в ©хнiх очах теж привидiлася йому? А отой майже вiдверто ворожий позирк - вiд утоми, а може, з болю... Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство - воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, нiж той, з яким народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звича©. Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони ╨ на свiтi? Для чого бережуть звича© батьки? Для того, щоб дiти обмiняли ©х у чужому кра©, як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звича© можуть бути й гарними, але ж вони - чужi. Тiльки потурнаки мiняють сво╨, батькiвське, на чужинське. Так можна помiняти все. Але ж тодi збiднi╨ свiт. Це якби барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звича©, вiтцiвщину - це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих пiснях - пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк промiняв рiдну пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв та налив чужо©! У чужому кра© теплiше сонце, у чужому кра© солодшi плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цура╨шся його? Край, як i долю, не вибирають, вони - од бога. Огрiтий iзнагла нага╨м, кiнь завертiвся, мов помрачений. А далi рвонувся й, стелячись низько, полетiв за козацькою партi╨ю. Аж надвечiр стали в неглибокiй балцi, по дну яко© хлюпотiв помiж сухих осок степовий струмок. Його облiпили конi й люди, i хоч як перiщили ©х нагайками козаки з варти, але не могли нiчого вдiяти. Воду скаламутили тi, що стояли нижче, бiгли вгору, учинилися лемент, стовпотворiння. Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу. По тому Сiрко наказав варити на всiх кашу - на козакiв, недавнiх невiльникiв i полон. Казанiв мали вдосталь сво©х та й захопили чимало в татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухi кiзяки, рубали в балцi лозу i терен. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемiшувався з пахощами полину, буркуну, iнших уже сухих трав. Сiрко довго блукав понад балкою, вiдтак зiйшов на могилу, що самотньо чорнiла у степу плескатою макiвкою, дивився на багаття, на визволених з полону, що розташувалися на схилi балки й перевзувалися, вмивалися у струмку, декотрi прали. Був схожий на степового пiдорла, котрий щойно сiв на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над перенiссям, стримiла стрiла. Пекуча дума краяла мозок. Не веселив навiть степ, котрий хоч вже й пахнув домiвкою, близьким вiдпочинком, але навiвав тугу сво©м безмежжям i безконечнiстю. Душi кортiло кудись сховатися, а сховку не було. По той бiк струмка на горбi сидiв ворон, вiн поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табiр, вишукував здобич. Отаман почував - вiн клю╨ йому серце. Вiтер доносив вiд струмка лоскiтливий запах димку та кулешi, але вiяв вiн не тiльки з балки, а й ще звiдкiлясь - iз далекого далеку - й доносив запах iншо© кулешi, чимось схожо© й не схожо© на цю. Смачна, круто заварена була то кулсша, що ©© варили на кризi Березанського лиману. Там стояли зимiвлею турецькi галери, в по-занавiгацiйну пору вони правили за тюрму. Дерев'янi черева галер були наповненi кайданниками, котрих приковували не до лав, а до одного велетенського ланцюга, що звивався вздовж борту галери. Кайданники спали в сiнi, страшенно мерзли, ©х морили голодом, i вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них першим справжнiм обiдом за кiлька мiсяцiв. Одначе до тi╨© кулешi теж спочатку потрiбно було дiйти. Козаки залишили коней в кущах бiля лиману, а самi добувалися по кризi. Вiд моря вже наступала весна, вдень пригрiвало сонце, снiг на кiлька сот крокiв од берега пiдтанув, i в кожному ©хньому слiду хлюпала вода. Iнодi вона перехлюпувала й через халяву в чобiт. Вони вирушили перед свiтанком, над лиманом висiв вологий, густий туман, що осiдав на одежi, на обличчi, на бровах, i Сiрко пам'ята╨, - бач, не забулося, - як звезькував його мокрою долонею. Був вiн тодi молодим козаком, молодим i зеленим, як барвiнок, вiдчайдушним i безжурним, як степовий вiтер. Мчав попереду iнших сайгачим скоком i накликав на сво╨ серце найдужчого з ворогiв. Сторожа почула ©х крокiв за сто, але нiчого не могла вдiяти, козаки змели ©© вмить, Сiрко встиг потяти тiльки одного турка, який обороняв вузенькi, спущенi на лiд сходи. I така тодi змагала Сiрка вiдвага, й такий у серцi бринiв жаль до кайданникiв, така великодушнiсть вихлюпувала з серця, що вiн бив молотом по ланцюговi, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники, й лепетiли та вигукували всiма мовами, й молилися кожен сво╨му боговi i боговi богiв - безмежнiй спочутливостi й великодушшю визволителiв. Й тодi козаки розпалювали з дощок, вiдiрваних iз галер, вогнища й варили кулiш. Бо без то© страви кайданники не були спроможнi пiти з ними, а вони всi хотiли йти з козаками далi, до Очакова, щоб помотатись сво©м лютим ворогам. То був банкет ╨днання i спiльно© наснаги на грядущу битву, бачив справедливiсть у тому, що визволеним на тому банкетi присвiчували велетенськi смолоскипи, якими стали жахливi катiвнi - турецькi галери. Вони пили молоде турецьке вино й не п'янiли. Жоден iз визволених не втiк у лози, хоч ©х нiхто не стерiг, жоден не поспiшав повертатися додому, й жоден не помишляв про подальше життя серед катiв сво©х - туркiв. Були, зда╨ться, одностайнi у сво╨му гнiвi, в дружбi, в жаданнi помсти. З думою, iз свiтлим спомином Сiрко зiйшов з могили й побрiв помiж бранцями, iнодi зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволi. Всi вони уже знали його. Осторонь iнших сидiла смаглява черкешенка в дорогiй одежi - кажуть, жiнка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав пiдiбрати для не© взу-вачку, знайшли чоловiчi ремiннi постоли, вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала - усмiхалася. А може, подумав, посмiхалася зi страху, щоб задобрити його? Вони, недавнi бранцi, не всi щирi. Знову ловив скрадливi й навiть приховано ворожi погляди. Серед радостi, щастя стрiчалася байдужiсть, а часом зловорожiсть. Молодий, зарослий до самих очей чорною бородою парубiйко сидiв по-татарськи, пiдiбгавши босi ноги, неподалiк од води, розминав у руках онучi, що взялися коржем. Сiрко пiдiйшов до нього. Забачивши отамана, той пiдхопився, вклонився - не по-татарському, а таки по-козацькому, але очима втiк у степ - ген через струмок, на той бiк балки. Й Сiрко не впiзнав його. В далекiй-далекiй глибинi, як тонкий промiнець на днi глибоченно© копанки, змигнув неясний спомин i згас... А Марко стояв i вростав у землю, у вiчний степ... По кiсточки, по колiна, по пояс. Зараз Сiрко пригада╨, як приходив вiн до нього i скрадливо розповiдав, що дво╨ козакiв Кислякiвського куреня не дишкретно щось про нього казали. Отаман тодi прогнав його... Або пригада╨, як приходив до Лаврiна. Якось сидiли на долiвцi й лаштували набо© до полювання. Сiрко пiдсiв до них, i довго розмовляли... Нi, не впiзнав його отаман. Може, коли б заглянув у вiчi, то й упiзнав би. Але очi Марко ховав. - Ти козак чи татарин, чоловiче? - запитав Сiрко. - А може, - тум?[28] - З Ладижина я, пiдсусiдок козака Чересленка. Сiрко не повiрив тим словам. Чи тому, що вчорашнiй невiльник не дивився йому в очi, чи через те, що Сiч вела з Бахчисара╨м довгi перетрактацi©, аби викупити козакiв, якi попали в полон пiд Ладижином, й таки нiчого не домоглася - увесь узятий в Ладижинi ясир поганини продали в рабство в Персiю. Звичайно, можна було спробувати дознати в цього чоловiка, хто вiн, але нащо? Небавом доля розшерету╨ ©х сама. Вiн ще не знав, як-то розшерету╨ ©х доля, сподiвався, що якось воно складеться. Ця думка вперше змигнула в ного головi бiля шанцiв, коли ховали порубаних у бою запорожцiв. Тодi до могили не пiдiйшло чимало визволених iз неволi. ╞© погасила iнша думка, iнший бiль - про те, що вороги не залишать у споко© могили. Везти ж полеглих iз собою в таку спеку було неможливо. Так i залишили ©х на чужинi, в таборi за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землi - накошеним шаблями керме.там. Але пiсля того, як догнав у степу валку визволених, як побачив подеколи скрадливi позирки назад, на Крим, ця думка вернулася. Вона була важка, як та земля, що ©© навалили на груди порубаним побратимам, гнiтила його неясним передчуттям та неясним рiшенцем. Зроджувалася в грудях скарга на долю i на сво©х землякiв, що так легко горнулися до чужого берега, так легко переймали чужi звича© i пiснi. Чужиною переймаються тi, в кого душа як барабан: хто по ньому вдарить, тому й честь прогуркоче, тi, в кого нема╨ в душi нiчого святого, хто самi суть - патолоч, пужина, смiття. А воно ж засмiчу╨ й чистi береги, чистi ниви. В ╨вангелi© сказано: колись зiйдуться водне усi народи, всi нарiччя. Може, й буде таке. Але чому ма╨ першим зникнути його нарiд, вливши сво© сили в iнших? Несправедливо це i проти божого закону. Вiн на цiй землi одвiку й розпочинався з себе, а не вiд когось. У горлi стояло прокляття, але кому його кинути - не знав. Дивився на чоловiкiв та жiнок, що прудили сорочки, шепотiлися чи просто спали, й те почуття, з яким зустрiв ©х пiсля кривавого бою над Сивашем, тануло. Тепер майже кожен погляд здавався пiдступним, кожне слово - скрадливим. Вiн не мiг приймати ©х у серце через те, що серед них були такi, яким очужiла рiдна земля. Розумiв: то - несправедливо, але серце було зле, воно мало свою волю - лиху. I зводилась у головi страшна думка - вiн не може, не ма╨ права привести ©х на Укра©ну. Не може поселити зловорожцiв серед сво©х людей, не може висiяти власною рукою серед пшеницi кукiль. То що ж робити? Пустити ©х, нехай iдуть у Крим, а потiм вертаються з ятаганами? Якщо й не самi прийдуть, то ©хнi дiти... Отаманiв гнiв, його бiль i розпука злютувалися в запитання, з яким i звернувся до чоловiка, що видавав себе за ладижинця: - Там тобi було добре чи погано? Марковi пересмикнулися губи, i Сiрко, не в змозi перемогти неприязнь до нього, сказав: - Тiльки не бреши. Нема╨ для чого. Стояли в спекотi, на краю балки, обо╨ закiптюженi, серед сухих, стоптаних трав, один прямий i суворий, другий знiчений i обмерлий. Десь поруч було гнiздо шершнiв, великi, туго перетягнутi в станi, вони з iржавим гудiнням зривалися з трави й пролiтали помiж кошовим i Марком. Циганкуватий дядько, що за кiлька крокiв вiд них струшував з сорочки вошi, метляючи нею по кущевi полину, враз пiдскочив на мiсцi й, махаючи сорочкою в повiтрi, побiг з горба до рiчки. - Не знаю... - одказав Нога╨ць, згоряючи в страховi: чого це до нього причепився кошовий отаман, що хоче вiд нього й чи, бува, таки не впiзнав? Звичайно, не впiзнав, iнакше б розмовляв з ним якщо не шаблею, то нагайкою. Марко гриз себе каяттям, що не сховався в Бахчисара© бiля монастиря свято© Софi©, що дався погнати в степи. Тепер йому не минути лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивiдувань, розпiзнання. Весь цей час вiн ховався в натовпi, намагався триматися подалi вiд запорожцiв. I ось зненацька зiткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля, котить ним, як бур'яниною, та все в чи©сь багаття. Але нiякi iншi думки не бралися Марковi до голови, страх знову заполонив його всього од кiнчикiв вух до п'ят. I знову стояв на герцi з долею за власне життя, й сподiвався вистояти. Його не впiзна╨ нiхто. Борода - до самих очей, на головi - чорна куделя. Одяг - татарський. Немов у вiдповiдь на Марковi думки, впало нове Сiркове запитання: - Якби одпустили, вернувся б назад?.. Маркове обличчя пересмикнулося, в очах потекла сiра каламуть. - Не знаю. Вiн боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмiшку догiдливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко переступав з ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього. Сiрко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось на нього - на козакiв, на всiх. То не була степова пожежа, й сонце хилилося не в той бiк. Йому аж сльози набiгли в кутики очей. Заплющив i розплющив очi, степ ще раз майнув багряно й упав до нiг сiрою кире╨ю. А десь у пам'ятi бродив голос - Лаврiнiв голос i якийсь iнший, регiтливий, але й лестивий. Сiрко спробував подивитися туди - в далекi днi, напружився згадкою, йому здавалося, ось зараз щось обiрветься в головi, щось перевернеться. Вже зовсiм iншими очима подивився на Марка. Вiн бачив цього чоловiчка маленьким-маленьким i дрiбненьким-дрiбненьким. Той iшов до нього оддалеку, пробирався через нетрi, розгортав комиш, аж поки не пiдiйшов на вiдстань, з яко© кошовий побачив його посмiшку. Тодi й пригадав цього чоловiка. Густа борода сховала його обличчя, вона сплелася з вусами, з чуприною, залишивши тiльки бiлi латки пiд очима та самi очi - вузькi, схожi на татарськi. Вони вводили в оману всiх. Ввели i його. А тепер вiн знав, хто це такий. От тiльки не пам'ятав ймення. Але це колишнiй козак. Вiн не раз бачив його з Лаврiном. Про цього козака казали... I враз ще одна згадка блискавицею висвiтлилась в пам'ятi. Полоненi басурмани казали, що ©х навiв на Сiч запорожець, схожий на татарина. Сiрковi гаряче вдарила в голову кров, люто зчепила пальцi в кулаки. "Взяти тебе на спитки... Ти скажеш... Все скажеш..." I одразу ж iнша думка, холодна, як припорошена iне╨м шабля: "Рано... Ще рано". Вона змикалася з тi╨ю, котра вперше виникла бiля шанцiв, коли ховали порубаних побратимiв. А за ними й ще одна: "Чи треба накликати прокляття на власнi голови? Чи треба, щоб усi знали, що серед запорожцiв ╨ зрадники? Адже нiяка кара не в змозi спокутати зради". А серце ятрила злiсть, вiн не мiг погамувати ©©. Через те й запитав ще раз, важко впершись Марковi поглядом у груди: - Так пiдеш назад, коли вiдпустимо? - Й казав далi, не чекаючи вiдповiдi: - Пiдеш, пiдеш. "Пiдеш до отця свого й понесеш йому кривду свою". - Нема в мене нi отця, нi неньки, - тихо сказав Нога╨ць. Зиркнув скрадливо отамановi в очi, але в них стояла чорна мжа, й вiн знову опустив голову. - Не того отця маю на мислi. А що неньки нема╨ - брешеш. У всiх нас ╨ ненька. Вона одна - во вiки вiкiв. Бува╨ тiльки серце без неньки... Бува╨... - й осмикнув себе думкою: "Рано ще, рано". Важко повернувся й пiшов. А Марко лишився стояти в страховi та невiдомостi, плутаючись у прикро обрiзаних кiнцях, що затягнули вузол власного життя. По обiдi та короткому спочинку кошовий наказав пiдняти й зiбрати докупи всiх, кого виручили з неволi. Вони збийся у великий тiсний гурт над балкою, декотрi поглядали здивовано, декотрi злякано. Досi йшли мовби за власною волею, самi по собi - щоправда, позаду й з бокiв у степу мрiли козачi пiд'©зди, але ж то було для ©хньо© i всього вiйська оборони, й це вперше мовлено до них словами наказу. Сiрко пiшов уподовж натовпу, припадаючи на лiву ногу. ©© потягла рана - нова чи давня, нова рана нiби й не болiла, пiсля бою вiн промив ©© мiцною горiлкою, присипав перепаленим порохом та обiклав зiллям воронячого ока, перев'язав чистою шматиною. Вона заживала. Кошовий отаман пройшов у кiнець, вернувся й став перед натовпом. Довгим поглядом обвiв усiх, здавалося, рахував людей чи шукав когось. Натовп стояв притишений: був вiн рiзноликий i рiзнобарвний, тихий i згнiчений. Багато виморених, вимучених облич, весь одяг чужинський, вiд того й люд видавався мовби не сво©м. Одначе ж це були сво©, християни, - волиняки, подоляки, слобожани, запорожцi й трохи полякiв та литвинiв, московитiв i молдаван. Усi вони занiмiли в тривожному чеканнi. Сiрко тепер уже знав певно, що чекання те не однакове для всiх i що жадають не всi одного. - Люди добрi, - сказав суворо й тихо, але так, що почули i в тому кiнцi натовпу, - козаки, посполитi i всi iншi, кого недоля закинула пiд басурманина. Ми визволяли вас од поганина й привели в оцей степ. Тепер вибирайте самi, кому куди стелиться путь: у землю батькiв чи назад у ханську сторону. Вести силомiць на налигачi не будемо нiкого. У кожного з вас ╨ серце, а в ньому любов, що вибира╨. ╙ совiсть, ╨ честь... - Отаман примовк з досади на себе, що не втримав тих слiв... - Отож воля ваша. Хто пiде з нами, лишайтеся на мiсцi, хто хоче вернутися, проходьте вперед, за мою спину. Юрба заворушилася, загомонiла. Тi, що були посiдали, пiдводилися, заднi спиналися навшпиньки, заглядали через плечi переднiх. Сiрко не сподiвався, що все станеться так швидко. Ще полонений нога╨ць-товмач не переклав до кiнця його слiв, - не всi розумiли по-укра©нському, - а вже цiлi гурти недавнiх бранцiв потяглися за його спину. Декотрi навiть бiгли, наче боялися, що ©х зупинять. Допiру вiн думав: ©х буде небагато. А вони йшли i йшли: однi - радiсно посмiхаючись, iншi - похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман i козаки, й, може, десь глибоко в серцi обзивалася совiсть. Отаман спочатку намагався втримати ©х поглядом, а далi опустив очi й дивився в землю. Сiрковi здавалося, то не люди, то гранiтнi брили одриваються од скелi й котяться на нього. Либонь, скелi, про яку мислив, у яку вiрив усе життя, - не було. Були каменi, багато каменiв, i то тiльки доля могла злютувати ©х водне. Але чому цi люди не боялися божо© кари? Чому не боялися, що помруть з туги по вiтчизнi? Чи в них нема╨ вiтчизни? Чи стала нею та, бiля гiр? Тi, що перебiгали, обминали його, немов чумну вiху. Яра злiсть ходила гомоном по рядах запорожцiв: на отамана, що дав таке повелiння, на недавнiх бранцiв, за визволення яких скiльки наклали життям, бранцiв, котрих мали за братiв, з котрими гомонiли на спочинках, дiлилися хлiбом, тютюном i радiстю. Виходило, вони ©х дурили? Й тодi козаки намарно лили кров? I в могилi над Сивашем надаремно заснуло на вiки вiчнi двi тисячi побратимiв! Страшно ©м стало свого походу й отаманового умислу. Стояли похмурi, з важкою оскаргою в очах. Уже останнi перевiтники долучилися гурту за отамановими плечима. Кошовий пiдвiв голову, повернувся: було ©х трохи менше, нiж тих, що лишилися. Отаман не йняв вiри очам. Запитував себе й не мiг вiдповiсти: що штовхало недавнiх бранцiв назад? Спочатку гадав - зажадають повернутися отакi, як черкешенка. Звикла до розкошiв, ситого життя, промiняла на нього волю; Коли йому сказали, хто ця жiнка, повелiв не чiпати ©©, хоч могли б одвести полоном i потiм заправити в хана викуп. Проте вона не пiшла, лишилася на краю балки. Вiтер трiпотiв ©© блакитною намiткою, вона тримала ©© тонкими бiлими пальцями й дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отамановi стислося серце, вiн ледве стримався, щоб не вклонитися тiй жiнцi. Сiрко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима - чорнобородий татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та й де мiг стояти? "От i розшеретувала доля, - подумав отаман. - Нехай лиша╨ться безiменним навiки". Потiм пiдiйшов до трьох чоловiкiв, подолякiв (на них ще шапки й пояси подоляцькi), що стояли праворуч од нього й тихо перемовлялися. - Скажiть менi, чого йдете туди, а не в рiдний край? - запитав. - Може, я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля? Подоляки довго переминалися з ноги на ногу, а тодi за всiх, знявши бриля, вiдповiв високий, вже немолодий чоловiк з коротко пiдголеною рудуватою бородою. - Пробач нам, отамане, але, може, тобi й справдi важко до всього дорозумiтися. В Криму в нас осiдлиська й господарства, а дома - нiчого. Чого ж нам iти туди? Ми простi хлiбороби, а ще ж помiж нас немало майстрового люду. Майстровому в Кримськiй Таврi© й зовсiм добре. Бондарi ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без лiку. - Либонь, по-тво╨му, отчизна там, де господарство й де сите життя? - з гiркотою мовив отаман. Чоловiк пом'яв у руках бриля, зiтхнув. - Може, я щось i не так сказав. То прости нам, отамане. Не годнi ми на високi розмисли. - Вiн пiдвiв голову, на днi його очей горiли недовiрливi, неприязнi вогники. - Прецiнь, уже шкоду╨ш на сво╨ добре велiння? Тодi вкажи пов'язати нас i гнати в отчий край, буцiм пожартував, але вклав у слова стiльки прихованого глузу, злостi, що злякався сам, швидко заморгав спаленими сонцем вiями. Сiрковi очi налилися червоним вогнем. - Я нi за чим не шкодую, - не стiльки подоляковi, скiльки собi сказав вiн. - Бог нам суддя! I вчинкам нашим. Вiн суддя всiм. Нiхто не зрозумiв до кiнця тих його слiв, нiхто нiчого не вичитав з отаманових очей. Тiльки один чоловiк прочитав у них невмолимий присуд, прочитав наструненою душею, струпцюватою пам'яттю, тремким серцем, налитим по вiнця перегiрклою зрадою. На мить вiн закам'янiв. Став ще одною камiнною бабою у степу. А коли трохи вiдтало серце, вiн подумав, що, може, це найлiпший кiнець. Вже не мiг нести далi чорного вантажу у душi й не мiг натягти на себе ще одну личину. Тiльки подумав, що в гуртi все-таки помирати легше. Й гаразд знав, що дати о собi вивiд не може, бо то - гiрше смертi. Кошовий повернувся й, накульгуючи дужче, нiж ранiше, важко погупотiв чобiтьми до зчорнiло© од сонця могили. Та враз, ступнувши кiлька крокiв угору, зупинився, немов наштовхнувся на натягнену линву. Прислухався, здивовано, повiв бровою. Серце стукотiло якось дивно, здавалося, воно ось-ось зупиниться й н