е стрепенеться бiльше. Отамановi зроду не болiло серце. Пекли рани, вже з десяток лiт терпнув лiвий бiк, але як болить серце - не знав. Тепер йому здавалося, що хтось ввiткнув у спину довге шило й повiльно повертав у серцi. Вiн несамохiть засунув пiд сорочку руку, стиснув груди. Навiть подумав, чи не вiща це пересторога, чи не покара за задумане? Ось зараз впаде на цiй могилi й залишиться на нiй навiки! Тривожний холодок пробiг у грудях. Одначе те не злякало отамана. Тiльки подумав: треба поспiшати вiддати велiння, а по тому - будь що буде! Але ще не до кiнця вмерла надiя на цих людей, йому просто не вiрилося, що вони потечуть у кримський бiк. Вiн оглядався, зупиняв ©х думкою, поглядом, молив бога, аби злучилися з тими, що стояли над балкою. Того не сталося. Закинувши на плечi клумаки, менша валка потягла на Крим. Йшли помiж двох живих стiн, i козачi погляди пропiкали ©х до кiсток. Поспiшали поминути цей останнiй рубiж совiстi, докорiв, рубiж вiтчизни. Останнiм вiдходив Марко. Вiн навiть постояв якусь мить, неначе вагався. Проте хiба мiг вагатися? Душа його була як випалене поле, йому нiчого не хотiлося, нiчого не бажалося. Якщо вiн i помилився в отамановому замiрi, то вже нiколи не вернеться в рiдний край. Донедавна втiкав думкою од рiдного краю. А тепер ось дихнув У його обличчя козацький степ, послухав рiдно© мови, i серце стиснулося з чорного болю. Донедавна на кожен крок сво╨© провини бачив причину, приневолю, а тепер причини змалiли, а провина виросла до огрому. Марко так катувався сво╨ю зрадою, шо останнiм часом не раз зринала думка: нехай би погасла мука разом iз свiтом. Ця думка зблиснула й тодi, коли розмовляв з кошовим, щось аж молило в ньому, аби той вийняв шаблю i спинив бiг свiту в його очах. А вже в наступну мить жаско захотiлося жити, аж страшно стало свого майже несвiдомого бажання. Як же вiн любив себе! Дорожив сво©м життям, у душi вивищувався над iншими людьми, хоч розум пiдказував, що насправдi - дрiбний i нiкчемний. Ним одмалечку володiв страх, диктував усi вчинки. Марко здогадувався про це, але жодного разу не спробував боротися. Адже на другу шальку треба було покласти власне серце. Все це зрозумiв до кiнця тiльки в оцьому степу, в оцьому походi. Страшний то був для нього похiд, але вже зовсiм з iншого боку. Про свою зраду думав день i нiч, носив ©©, як отой проклятий Марко торбу з душами загублених грiшникiв. Й не раз спливала думка про того Марка, бачив у тому лихе провiщення долi. Мука випалила душу, й була вона як криниця без води. Тiльки одна думка билася в головi: коли б можна було розпочати життя од порога, вiн би пройшов його iнакше. Божечку, вiн би швидше тричi вмер, нiж один раз зрадив. У цю мить йому мовби перевернулося все в душi. Каяття розривало ©© на шмаття, його всього виповнив плач, вiн ридав безголосо. Хотiлося спокути, хоч крихту, хоч краплю. Вiн i сам не знав, на що те йому. Може, для того, щоб увесь вiк, якщо ©х справдi вiдпустять, чимось втiшатись у чужому кра©? Щоб мати й там якесь право на життя? Але що мiг зробити вiн, тричi проклятий рiдною землею? Проклятий Сiччю, ладижинцями, Лаврiном... I враз йому пригадалося, як розбалакався по дорозi од монастиря свято© Софi© Мокiй Сироватка, розказав, що шука╨ сина, Лаврiна, й що Лаврiн не зна╨, ким йому доводиться вiн, Мокiй. Запитував i його, чи нiчого не чував про того козака. Сироватка не впiзнав Марка та й не мiг впiзнати, не бачив його майже чотири роки. Марко тодi одказав, що, мовляв, не чував. А тепер йому хотiлося сказати бодай про Лаврiна. Вiн i справдi мало знав про нього, не вiдав, куди татари його подiли, що з ним зробили. Марка одразу по хановому наказу повезли в балку до татарського вiйська й тримали там. Серед запорожцiв, що стояли тут, вiн не бачив Сироватки. Й був радий тому. Вiн почував, що самому Сироватцi цього сказати не змiг би. А оцьому старому козаковi, що обiперся на ратище, либонь, зможе. Вiн пiдступив до козака, що стояв з самого краю, й мовив, дивлячись поза його плече, в степ: - Знайди Мокiя Сироватку з Васюринського куреня й скажи йому, що його Лаврiна запопали татари на хуторi зимiвчанина Мартина Драпака. Я не знаю, де вiн зараз, а тiльки бачив, як його привезли на хутiр зв'язаного. I, не оглядаючись, швидко пiшов за валкою. Спочатку всi вони йшли густою юрмою, далi наперед вирвалося кiлька чоловiк - цi майже бiгли, - валка розтяглася по степу. Пожухлi сивi трави сягали ©м вище пояса, здавалося, люди бредуть через спiнену рiку. Тi, що вирвалися наперед, прямували не по недавнiх слiдах, а забирали праворуч, либонь, добре знали степ, били слiд на Перекоп. I вся валка журавлиним ключем потяглася за ними. Над балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запанову╨ на кладовищi бiля свiжо© могили пo останнiй лопатi землi. Втiкачi зникали в травах, здавалося, вони ховаються в них. Тiльки Сiрковi, що стояв на могилi, було видно чорнi та сiрi шапки й клунки на плечах, вони неначе пливли по сiрих хвилях. А ще вiн бачив на далекому пагорбi, за який сiдало сонце, великого оленя. Здавалося, олень трима╨ сонце на рогах. Мабуть, оленя дивував i тривожив ключ, що тягнувся степом. Вiдтак вiн скинув рогами, гребонув копитом i полетiв на захiд. Сiрко й далi дивився в степ, у бiк Перекопсько© башти. Тонкий, гострий спис повiльно входив йому в груди й врештi зупинився на рiвнi серця. Там заболiло, запекло, як нiколи ранiше, i вже то було не серце, а вiдкрита рана. Стиснутi в кулаки руки теж були гарячi, i вiн великою напругою розтис долонi. У горлi став клубок, на очi накотилися сльози, кожно© митi вони могли потекти по щоках. "Зараз би впасти i вмерти", - подумав. Але i вмирати не мав права. Коли голови втiкачiв стали зливатися з обрi╨м, кошовий наказав окличниковi погукати старшину; ледве зiйшлися всi восьмеро похiдних полковникiв, а також осавули й пiдосавули i стали перед ним, вiн поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ: - Рубати всiх упень! Слова впали в козацькi серця, як розпеченi цвяхи. Полковники стояли, ураженi дужче, нiж би наглим гарматним випалом iз залоги. - Сумно дивитися на таке, - казав далi Сiрко, - але цим людям милiшими виявилися басурмани, нiж рiднi брати. Землю батькiв, яку татарин i турчин вiками заливають кров'ю, вони промiняли на землю ворогiв рiдно© вiтчизни. Вiру, з якою прийшли в свiт i в якiй одвiку жили ©хнi предки, вiддали на глум i посмiх. I все те задля ласого шматка, задля власно© користi. I не тiльки. ╙ серед них i прямi злочинцi, для яких нема╨ вороття додому. Для цих людей нема╨ нiчого святого. Вони пiдуть проти брата, множитимуть ворогiв наших. Важко менi вiддавати таке повелiння, ох як важко. Але зрада оплачу╨ться тiльки кров'ю. Старшини стояли, скованi мовчанкою. Допiру всi бiгли думками за визволеними бранцями й навiть сподiвалися, що кошовий накаже завернути перекиньчикiв, але це його велiння видалося ©м неймовiрним. Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли вiками на могилах камiннi велети, були такi ж незворушнi й невмолимi. В обкладених сумними зморшками очах кошового вiдсвiчували червонi вогнi - чи то ©х кинуло туди призахiдне сонце, чи вони зайнялися зсередини. Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь i самi горiли в ньому. Вони знали, що отаман все життя горить на пекельнiм вогнi любовi й ненавистi. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли - на всю Укра©ну, а все величезне горе ©© вмiщу╨ться в його серцi. Тiльки в його. Вони вiрили, що iншого повелiння вiн скласти не мiг. - Тому, хто вiдцурався вiтчизни, нема╨ мiсця на землi, - знову сказав кошовий. - А грiх од бога - на менi одному. - Хвилю помовчав, знову перевiв погляд на степ. - Вишикуйте, пачове отамани, козакiв по командах. Одберiть молодих. Вони мають виконати повелiння долi. Вiн рушив до коня. Руки йому налилися свинцем, i сам був неначе iз свинцю, аж кiнь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його, притиснув вуха й здригав на холцi шкiрою. Щось вловив у господаревi таке, вiд чого сахався й наливався диким страхом. I отаман довго лозив ногою стремено i, сiдаючи в сiдло, обома руками тримався за передню i задню луки. Дикий степ сполохав кiнський тупiт. Марко оглянувся й побачив вершникiв, що летiли, низько попригинавшись до кiнських грив; здавалося, вони ховали в гривах обличчя, над ними червоно блищали шаблi. Вiн зрозумiв усе. В одну мить спливли отамановi слова, шарпнулася тужна думка, що мiг залишитися бiля балки, й згасла, як гнiт пiд дощем, не почував страху, й розпач не рвав груди. Доля з усiх бокiв обступила його глухою стiною, й Нога╨ць давно вже втратив надiю проломити ©© та втекти на чистi, зеленi оболонi. Та й де його оболонi? За солоним Сивашем, на ханському подвiр'©? Коли б ще не побачив запорожцiв, не почув ©хньо© весело© вольно© мови, може б, i жив. Пригадував Чортомлик, i широкий радний майдан, i високi могили понад кручею. Вiн запродав усе - високi могили, майдан, Чортомлик i вольнi© води. Йому бiльше не хотiлося жити, хоча не хотiлося й помирати. Нога╨ць не втiкав, не голосив, не падав на колiна. Й коли над ним захропiв кiнь, прийняв смерть як божу кару за всi содiянi на землi грiхи. Вже несамохiть затулився руками, й залита синiм вогнем гаряча шабля впала на чубату голову. Задушливо пахли стоптанi копитами полини. Сiрко ©хав стопою, ©хав по слiдах у травi, там неначе проплинула рiчка, нахиливши типчаки, ковили i поклавши ©х в один бiк. Ворон хропiв, iшов бокаса, отаман правував ним майже несамохiть, а сам дивився на посiчених. То було щось несосвiтенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття в ньому не було. Не втiкав очима од розкритих мертвих очей, в котрих позастигали жах, подивуваннл, здавалося, хотiв назавжди забрати собi в душу тi осклiлi погляди. Майже всi лежали головами до Криму. Над ними пiнилися ковили, що вже одцвiтали, свiчками стояли в головах полинi. Витолоченим степом по трупах котився кущ кураю, зачепився за чорну чубату голову, забринiв на вiтрi й затих. Молодий рудовусий козак пучком трави витирав шаблю, кинув траву пiд ноги коневi, й вона лежала кривавою пiною. Козак похилився на гриву коня, вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь ©хав без дороги в степ, як помрачений. Його не зупиняли. Сiрко натягнув поводи. Кiнь не хотiв стояти, пряв ногами. Отаман зняв шапку, сумно похилив голову. Похропували конi, подзвякувала криця. Порубанi лежали, витягнувшнсь в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справдi нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетiв не в той бiк. Сiрковi зарябiло в очах, на мить йому здалося, нiби тi руки зво-дяiься, вимахують, вiн уже чув посвист вiтру й тихий жалiбний клич. Вiн знав, що чутиме його довго - все життя. Що вертатиметься сюди душею та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволi зводилася думка: чи правильно вчинив i чим одкупиться перед свiтом. Правильно - не правильно, хто судитиме? Для нього - правильно, для когось - неправильно. I все ж стало страшно, нагнувся над трупом, що лежав бiля кiнських копит, немов хотiв щось вичитати в мертвих очах. По худому, з широкою бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось з дна душi, стисло серце. Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив себе перед божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотiв сухими губами: "Карай, боже, якщо я неправий. Я не мiг вчинити iнакше. В пострах онукам i правнукам, у науку всiм мо©м братам. Я так люблю ©©, мою вiтчизну, що готовий мучитися за не© довiку!" Пiдвiв голову, ще раз окинув поглядом степ. Намагався охопити зором увесь ключ. Не всi трупи було видно, декотрi ледве чорнiли в травi, iнших сховала ковила. - Простiть нас, брати, - мовив гiрко, крiзь бiль, що проймав груди, - а самi спiть тут до страшного суду господнього, анiж мали б у Криму мiж басурманами розмножатися на нашi молодецькi християнськi голови, а на свою вiчну без хрещення погибель. Потiм оглянувся на козакiв, що непорушне сидiли в сiдлах, низько вклонився ©м. - А ви, - мовив, - простiть менi, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. Вина перед богом - на менi одному. А у вас народяться дiти, ви розкажете ©м про сумнi поминки на Чорнiй долинi. Нехай знають: хто одцурався рiдно© землi, не гожий дивитися на сонце! Нема╨ двох сонць, нема╨ двох богiв, нема╨ двох неньок. Розкажiть про це сво©м дiтям. Нехай ©х теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть сво©м дiтям. Сухий, колючий вiтер зiрвав з отаманово© щоки солону сльозу. Вiн одвернувся, удав, що молиться, але молитися не мiг. А опiвночi, коли вичахлий, безкровний мiсяць заховався у хмарах, отаман пiшов у степ. Вiн iшов, i Стожари гойдалися на обрi©, як п'янi. Зорi мерехтiли. Чумацький Шлях плинув, неначе рiка. Все тут, у степу, жило й умирало за вiчним законом, тiльки вiн звершив свiй власний закон, свою волю - гiрку, праведну, яка здавалася йому едино праведною i вiд яко© не мiг вiдступитися, хоч це було неймовiрно важко. А що, як вершить ©© не так, як треба? Хто розвi╨ сумнiви? Тi, якi вiд нього за сто, за триста рокiв! Вiн несе вiдповiдальнiсть перед ними, а вони перед ним - нi. Неправда! Вони теж зв'язанi з ним одним законом, бо в ©хнiх жилах тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими полинами i закипiла вiд шабельних смерчiв. Вiн вiрить, що праведна. А тiльки ж... Сiрко впав у густу траву. Важкий, тисячопудовий тягар повалив його. Тримав на плечах увесь свiт, перейнявши на себе i земнi, й божi справи. Коли вiддавав наказ на сiчу, вiдчув, як обпалило блискавицею серце, але воно не здригнулося, вiн прозирав ним далеко-далеко, у вiки. А тепер знову став звичайною людиною, i такий великий був свiт, i такий широкий степ, що почувався в ньому крихiтною зерниною, яка може прорости i яку можуть звiяти вiтри в солоне море. Козачий стан гомонить у тисячу голосiв, готовий пiдвестися по одному покиву його пальця, справля╨ сумну тризну. Всi козаки злякалися содiяного, й вiн злякався теж, i не мiг пробачити собi кремiнностi, й не мiг вчинити iнакше. Боявся сво╨© самотностi й плакав з нелюдсько© одвiчальностi, яку перейняв на себе. Вiн оплакував сво©х порубаних зрадливих землякiв i козакiв, що погинули марно, визволяючи тих зрадливцiв, оплакував власну долю i долю Укра©ни, яку запродують усi, хто тiльки може. Нiхто не чув того страшного плачу, тiльки самотня, ясна й червона, неначе крапля кровi, зiрка стояла над його головою, а тодi враз зiрвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по собi вогненний слiд. Та повеснi на тому мiсцi, куди падали отамановi сльози, виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти нi коса, нi шабля. ...За кiлька днiв у верхiв'© рiчки Конки, на старому татарському шляху, званому Муравським, запорожцi дiлили вiйськову здобич. Дiлили порiвну, на всiх - на козакiв i визволених з полону. Сiрко пильнував сам, щоб не обдiлили нiкого - нi досугого дiда, нi сиротини. Хто не мiг чи не хотiв узяти свою частку кiньми, кожухами, килимами, тому вiддавали грiшми. Там же, в зеленiй долинi Конки, пiд вербами прощалися. Козаки повертали до Днiпра, з ними вiдходило з пiвсотнi недавнiх бранцiв, що вирiшили записатись у запорожцi, решта прямувала до Ворскли, аби звiдти, з Полтавщини, розiйтися по домiвках, ©м дали про©жджi листи з печатками - хвацький вусатий запорожець з рушницею на плечах був гарантом ©хньо© недоторканостi. Тi листи, склавши удво╨, вчетверо, ховали до пазух або шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима ╨врей-столяр зробив з вербових патичкiв бiленьку рамку, вправив листа в не© i почепив на шворцi собi на шию. * * * "Ясновельможний мосцi хане кримський з многими ордами, близький наш сусiде! Не мислили ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством кримським у велику неприязнь i вiйну заходити, якби од вас не побачили того початку, який минуло© зими ваша ханська милiсть учинив, послухавши дурно© ради шаленого й безумного вiзиря Цареградського, а по нiй i неслушного ординанцу найяснiшого й найвельможнiшого султана свого. Прийшли з яничарами його i з численними ордами Кримськими до нас, вiйська Низового Запорозького, нiчною порою приступивши близько до Сiчi нашо© i знявши сторожу нашу, що стояла за Сiччю, заслав був у Сiч п'ятнадцять тисяч яничарiв, наказавши ©м (чого в стид було чинити - не по-кавалерському) всiх нас, молодцiв вiйська Запорозького, сонних, що не сподiвалися жодно© бiди, вибити й видушити. I кучку нашу сiчову з фундаменту вивернути i розорити; а сам з ордами бiля Сiчi став, аби й духу молодцiв наших, якi втiкали б, не випустити. Тiльки той намiр i замисел Христос-бог наш премилосерднiйший повернув нам на добро, бiду i упадок наш тодiшнiй повернув на упадок i бiду голiв яничар турецьких; про що сам, ваша ханська мосць, добре вiда╨ш. Якого злого замислу вашого i недишкрецi© (яко вiд тих людей, якi рицарським промислом бавляться i правду в собi заховати люблять) нiколи не сподiвалися на себе, так i потрiбно© обережностi i до дання вiдпору готовностi не мали: тiльки господь-бог спаситель зберiг i захистив нас вiд напастi вашо© i крайнього упадку нашого. Цей учинок ваш вельми зневажив нас, вiйсько Запорозьке, i принiс нам немалу шкоду, отож i ми, прикладом древнiх предкiв i братi© нашо©, мусимо постаратися око за око вашiй ханськiй мосцi i всьому панству Кримському свою зневагу i образу вiдплатити i помститися, але явно, а не та╨мно, по-рицарському, а не так, як вчинили з нами ви; i бог серцевидець при нашiй правдi лiпше нам допомагав гостювати в панствi вашому Кримському, нiж вам бiля кучки нашо© сiчово©. I якщо та гостина наша в панствi вашому показалася недиш-кретною, то так воно i ╨: бо козаки, яко не одно© матерi дiти, так i не одного суть норову, однi направо, другi© - налiво, а третi - прямо стрiляли, то тiльки добре, що не минали цiль; та й недишкрецi© тi╨© од вас навчилися, а не самi вимислили, бо i в Криму ваша ханська мосць, не прийнявши нас за гостей i добрих кавалерiв, поспiшив було з ордами сво©ми сильними до Сиваша, до то© переправи, котрою ми увiйшли в панство ваше, де, стоячи, хотiли нашого повернення дiждатися i там нас поглинути, на переправу не пустити, але й тут намiр ваш судьбами всемогущего бога нашого вспак перемiнився, а нам милiсть божа при нашiй правдi допомогла i торжествувати над вами дозволила, в якому торжествi й потурбували вашу ханську милiсть, а коли з нашого боку щось видалося недишкретне, то мусиш, ваша ханська милiсть, в тому нас вибачити, зважаючи на те, що завжди недишкрецiя платиться недишкрецi╨ю. Подiбне й не снилося вашiй ханськiй мосцi, щоб вiйсько наше Низове Запорозьке в малiй i вельми щуплiй кiлькостi осмiлилось i одважилось на знамените й багатолюдне панство Кримське воювати й наступати; того б i не було (не через боязнь, але через давню з Кримом сусiдську приязнь), якби зi сторони вашо© не подана була оказiя i причина до неприязнi i вiйни з нами, вiйськом Низовим Запорозьким. Не важся, ваша ханська мосць, мати (як приказують) поля за бовдур i нами, вiйськом Запорозьким, легковажити, а вiйною на нас надалi наступати: якщо то буде iнакше, то i ми, - вза╨мно, в бiльшiй уже силi вiйська нашого i з кращою до вiйни готовнiстю не через Сивашську переправу, а через Перекоп, виламавши i вiдчинивши собi в нiм ворота, певний-бо до того ма╨мо спосiб, - завiта╨мо в панство Кримське i доти з нього не вийдемо, доки при всесильнiй допомозi божiй бажаного намiру нашого не побачимо сповнення. Бо одважнi кавалери i мужнi вiйська Запорозького вождi, предки i славнi антецесори нашi здавна на Крим i царство Турецьке морем i землею воювали... (якщо цьому ваша ханська мосць не вiрить, то звели в сво©х Кримських та Константинопольських лiтописних книгах писарям сво©м пошукати, певне, знайдеш; а ще бiльше - здамося на лiтописи грецькi, римськi i польськi, де ясно проголошена немеркнуча слгва козацька i похвальнi дiла вiйськовi вiйська Запорозького), то й нам, ©хнiм нащадкам, хто заборонить iти тим же похвальним предкiв наших шляхом? Так, не бажа╨мо ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством Кримським воювати i бути в гнiвi, проте якщо знову побачимо зачин ваш до вiйни, то й ми навза╨м воювати панство Кримське не побо©мося. Якщо ж з охочих молодцiв чамбули вашi i нашi, по розлеглих i диких степах гуляючи, сходитимуться й битимуться, того нам i вам до зачинання велико© вiйни ставати не треба. Не ширячи листа нашого до вашо© хансько© мосцi... те все висловивши, зичимо вашiй ханськiй мосцi доброго здоров'я i щасливого благополуччя. Писано в Сiчi Запорозькiй року 1675, сентемврiя мiсяця, 23 дня. Вашо© ясно© вельможно© хансько© мосцi зичливi приятелi Iван Сiрко, отаман кошовий, з усiм вiйська Низового Запорозького товариством". РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ Гарно мандру╨ться Сироватцi з сiчовими чумаками, з веселим отаманом Драгожилом. Тiльки тут, на високому чумацькому возi, Мокiй Сироватка зрозумiв, яка велика земля i яке безконечно високе небо, яка похаплива й клопiтка проти них людська душа i як ©й не вистача╨ спокою та волi. Багато йому передумалося, пересiялось у пам'ятi за цi днi, часом те, що колись мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що мав за одвiйки, - зерном. По-iншому тече в дорозi думка, iнакше прийма╨ в себе свiт душа. Думка йде врiвень з воловою стопою i з жайвороновою пiснею, що, мовби iавiчно, повисла в небi. Й довша╨ свiт, i ширша╨, розпросторю╨ться. Нiхто не зна╨ так, як чумаки, неба, хiба, може, мореплавцi, нiхто не перемiряв стiльки землi, нiкого так не вi гають по селах молодицi та дiги, нi на кого не налаштовано по байраках стiльки засiдок. А ще нiхто не зна╨ стiльки пiсень, як чумаки, а надто чумацький ватаг Семен Драгожил. Не випуска╨ Семен з рук бандури, в нього навiть поли веселiше йдуть пiд пiсню. Неначе святий, сидить, пiдiбгавши пiд себе ноги, в передку воза Драгожил, i легiт-вiгер ворушить його пишнi, розчесанi на два потiчки вуса. Тiльки коли-не-коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса, в якому грошi на всi довгi милi в татарськiй землi - за переправи i за водопо© - мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне - плата за сiль, золотi© й срiбнi© таляри. Та як може згубити, почува╨ ту вагу повсякчас, й черес той можна зняти, тiльки порiшивши отамана. А порiшити його нелегко. А степ - зелений та буйний, аж спiва╨ серце. Встане з-за моря, з того краю землi, сонце, й заiскрить вiн росами, й ударять у срiбнi литаври жайворони, i настане така краса та благодать, аж страшно ста╨, що люди не бачать ©© - толочать кiньми i поливають кров'ю, що ©м просто нiколи за сво©ми клопотами натiшитися божими щедротами. Iдуть, ремигають воли, ©хнi тiнi, неначе гори, пливуть по травi. Валка чималенька - шiсть батових, шiстдесят одна пара волiв, одна батова - Драгожилова, через те ма╨ пiдпомiчника. Iдуть веселi чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а ще ж ©м радiсно, бо каймакам ' перекопський написав, що "сiль цього року сiла добре, води й трави на путi багато", що розбiйнi ватаги виловлено всi, й чумакам у дорозi нiчого не загрожу╨, i що подару╨ каймакам[29] першiй валцi два вози солi безкоштовно. А ©хня валка йде перша, чумаки вже впевнилися в цьому, й мажi ©хнi четвероволовi котяться швидко, и гребла для солi на мажах новi, i отаман мудрий та веселий. I спiвають вони влад, славлять пiснею день. Сироватка до спiвiв мало вдатний, слуха╨ та дума╨. Ввечерi перший зiскочить з воза, назбира╨ хмизу, сухо© нехворощi-залiзняку, що спалахне жарким полум'ям i обпалить обличчя, принесе води, а iнколи й воли попасе вночi. Його Савур iде в поводi за возом, вiн за цi пiвтора тижня аж на крижах набрав. А ще Сироватка розважа╨ чумакiв бувальщинами зi свого сторожового життя, розповiдями про нечистого та iнше вiдьомське кодло, збреше так, мовби щодня стрiчався з рогатим око в око, вiн же тiльки раз вцупив його за хвоста з-пiд греблi. Розважа╨ чумакiв Мокiй, а думка його кружля╨, як чайка над поруйнованим гнiздовиськом, покигиче тут, одлетить у далину й верта╨ться знову. Й слухати скрип чумацьких колiс козаковi вже недовго. Допитавшись на Сiчi, де сто©ть зимiвник Мартина Драпака, вiн по©хав з чумаками, котрi прямували через тi кра©. З чумаками й ситiше, й безпечнiше, й не так нудно, як самому. Сироватка сподiвався вивiдати у Драпака щось певнiше про Лаврiна. Може, той зна╨, куди того повели чи хоч яким побитом Лаврiн прибився на Драпакiв хутiр. Якщо сина басурмани погнали на Перекоп, можна буде через чумакiв або через козацьких товмачiв запитати в перекопського мурзи, де вiн зараз ╨, й спробувати викупити. Викопа╨ Мокiй сво© грошi у Вiйськовiй Скарбницi, трохи докладе кiш чи сам отаман. Коб тiльки той Драпак сказав правду. А може, й сам зв'язаний якоюсь ниточкою з татарами, тодi перемову треба починати з ним. Димить сивим маревом степ, i стали на овндi хмари, неначе високi церковнi банi, аж хочеться на них помолитися. А потiм на баню сiда╨ райська птиця, й, тiльки придивившись пильно, пробудившись вiд сон-замрi©, Сироватка бачить, що то не райська птиця, а хохiтва дрiбно трiпоче крильцями, застигла в повiтрi. Гарна птиця хохiтва, дума╨ Сироватка, велика, гладка, ще й дурна, переловив вiн ©х сильцями бiля Слiпо©, "прости менi за те, господи". Ту тиху лагiднiсть мандрiвки надщербила пригода, яка сталася на Мокi╨вих очах i з його участю. Зупинилися якось чумаки в зеленому байрацi, зварили вечерю, по©ли, й Мокiй понiс до копаночки порожнi казани, щоб ©х помити. Поставив пiд кущиком, а сам на мить одвихнувся по нуждi. Коли вертався назад, то побачив: щось шкряба╨ться в бiльшому казанi, аж той ходить ходуном. Спочатку Мокiй подумав, що то собака, та одразу й розупевнився: бабралася в казанi, вишкрябуючи, вигризаючи рештки кашi, людина. Мокiй не став клпьати когось собi в помiч i не став лякати кашо©да, а пiдiйшов ближче и тихо мовив: - А чого ж це ти, чоловiче, наче пес, вилизу╨ш чужi казани? Постать одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя, та таке марне, таке заросле й обсинцьоване, аж старому козаковi стало страшно. Й одiж на парубковi була пошматована, пошарпана, крiзь дiрки свiтило тiло. - Хто ти такий, парубче? Звiдки ти взявся? - запитав Мокiй. Парубок мовчав. Вiн не кинувся на Сироватку й не втiкав, либонь, мiра його душi переповнилася вщерть. Бо якусь мить вiн ще сидiв на землi, скулившись по-собачому, зчепивши на колiках руки, а тодi враз похитнувся й заплакав. Це було дуже дивно, й Мокiй присiв бiля парубка, спробував його заспоко©ти. - Отако©. Козак, парубок i... в плачi. - Я... не козак, - схлипнув парубок. - Я од пана втiк. Фiлоном мене звати. Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на iнше, Фiлон почав оповiдати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнiм часом. Вiн сам нестямився, як це сталося, не знав, чому оповiда╨ цьому старому чумаковi чи козаковi про сво© злигоднi. Либонь, прийшла пора оповiсти будь-кому. Вiн оповiдав i сам дивувався тому, що сталося з ним, не вiрив, що подолав стiльки верст, стiльки перепон. Ховався в лiсах, спав пiд копицями, годувався вим'ятим з колоскiв зерном, i знову хижi ловцi нападали на його слiд, i знову вiн утiкав. Пробирався на Сiч, добився аж сюди й двiчi натикався на шляхетськi залоги, якi заступали всi дороги на Запорожжя, i вже не сподiвався туди добутися. Йому вже мовби все й байдуже, але ж носить хрест на ши©, i жива душа сама не йде з тiла. Довго слухався його Сироватка й спогадував власне панщинне життя, спогадував пана Казана-Казановського, й захлипало його власне серце, й затремтiли десь близько-близько вiд очей сльози. - Почекай, хлопче, може, щось зметику╨мо гуртом, - мовив. Вiн покликав Драгожила й переповiв чумацькому отамановi все, що почув вiд парубка. - Треба нам доправити його до Микитиного перевозу, - сказав на закiнчення. Драгожил довго чухав потилицю, то здiймав, то знову одягав шапку. А тодi мовив: - Дуже це небезпечно, бо ж не сам я ©ду, а вiд громади... Може все прахом пiти, але коли така справа, ╨ у нас один викрут. Прихворiв у нас на самому початку чумак Микола, Оверкiв батько, i ми залишили його в Мар'янiвцi, в родичiв. А в компукт чумацький вiн вписаний. - Тодi нехай оцей парубок i буде Миколою, - пораяв Сироватка. - Воно то так... Але ж Микола сливе дiд. - А хiба в Фiлона на пицi написано, скiльки йому рокiв i чий вiн син, а тепер батько? Перемiнимо чумакiв на возах, хтось iз старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо iм'ям того чумака. Та й по всьому. - А так, - погодився Драгожил. - Кебетливий ти. Ходiмо ж та порадимося гуртом. Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потiм нагодував Фiлона таранею та хлiбом iз салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасi, й випросив в одного з чумакiв для Фiлона чоботи. А тодi помовчав i сказав сумно: - Як не знайду свого сина й вернуся на Сiч, може, станеш мо©м сином. Ти один тепереньки на весь свiт, i я, мабуть, один. Опiвднi Сироватка попрощався з Драгожилом та iншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а вiн повернув праворуч. Коли тiнь подовшала на пiвтори ступнi, пiд'©хав до урочища Деркачi, посеред якого, як казали, стояв Драпакiв хутiр. Болото Деркачi лежало в не глибокiй, але широкiй долинi, мабуть, з нього витiкала i якась рiчечка й текла до Днiпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нiчого й не побачив; i в лiву, i в праву руку стiною стояли очерети, тут i там купами росли верби, а далi зеленiли якiсь iншi дерева, мабуть, то й був хутiр Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Про©хав у праву руку - той же очерет, тi ж верби, в лiву - те ж саме, нiде нi гребельки, нi дороги, анi будь-якого слiду. Найбiльше дивувало Сироватку те, що не видно нiякого слiду. А мусив вiн десь бути. Стояло пiзн╨ лiто, вода далеченько вiдступила од весняно© одмiтки, позначено© змiйкою покинутих на березi комишiв, осоки та палiччя, помiж зелених бородавок купин на рудому болотиську повiдпечатувалися навiть якiрцi лапок куликiв i плисок. Сироватка вирiшив пошукати дороги iншим способом. Зупинив коня бiля високо© гiллясто© верби; не злазячи з сiдла, роззув чоботи, зняв i кинув у траву шаблю та пояс i, вхопившись обома руками за мiцну гiлку, полiз на дерево. Покректуючи, остерiгаючись, щоб не зiрватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище яко© на рiвнi людського зросту висiло одразу тро╨ воронячих гнiзд, далi лiзти не зважився - кора була гладенька, аж слизька, й гiлка тонка. Виднокiл йому трохи затуляло вербове гiлля, але й крiзь нього бачив острiв. Теж неясно - його береги скрадали очерети й верболози, далi гнулися верби, а за ними - шапки дубiв, кленiв i виднiло щось чорне чи сiре. То, певно, й був зимiвник. Сироватка приглядався довго, але побачив тiльки рiг хлiва чи хати. Мокiя стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирiшив посидiти якийсь час в оцьому дозорi, може, появиться хто бiля хутора, але над головою розкаркалося вороння, й вiн полiз униз. Савур скуб траву. Мокiй забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена пiна, розгнуздав (вiн взагалi рiдко коли його загнуздував, кiнь слухався повода й так, трохи помiркував, узяв за повiд i повiв у лiву руку, де ще ранiше запримiтив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсiдлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сiдло й весь риштунок - рушницю, шаблю, пiстолi, схожу на качку порохiвницю-натруску, примоцував гiллячками. Савур одразу ж лiг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезiнкою. А вiн дiстав з торокiв хлiба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобiдав, по тому роздягнувся й полiз у болото. Нарiзав ножем очерету й мiцно, по-татарськи, з'╨днав ликом докупи два снiпки, прив'язав до них одежу. Застромив у снiпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикрiпив до очеретяних чубiв мiцне, скручене вчетверо лико, - плотик був готовий. Поплескав по ши© Савура - од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за вухом, розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому вслiд - не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка. Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояно© води й рiзкий, терпкий, що трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбiгалися водянi курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i дременув з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото, вийшов на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав плотика й не намочив одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пiшов угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися позаду осоки; чорнi, помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко шелестiли в травi. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн iшов помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в обхiд, i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сiньми, - з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено подушкою; праворуч - рублений хлiв, до нього приплетений довгий лiсяний хлiв, з лiвого боку - клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi, сажi та погрiбцi. Все - пiд одним накриттям, тiльки клуня трохи вища. Посеред двору - колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що ©© прив'язують для рiвноваги, одiрвалася, валя╨ться в травi, нiде нi пса, нi худобини й жодно© живо© душi. Можна було подумати, що обiйстя порожн╨, коли б скрiзь по ньому не чорнiла купами земля. Деякi купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя те немало здивувало й насторожило, вже навiть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспоко©вся: що йому можуть зробити, що з нього взяти. "Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб скрипнули, пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд хлiвом, на купi очерету, лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби в бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi од його погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: тако© нечисто© сили ще не стрiчав. Був чоловiк без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальцiв. "От i дотопкав свою стежку до призьби, - подумав Сироватка. - Отут жаба й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби зрозумiти: нiг йому звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати страху. Сироватка пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землi), чемненько привiтався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде - сам розумiв, що змолов дурницю, але на iнше одразу не здобувся. Бiлоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по-християнському, i коли б уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки, однакового зросту й майже однаково© статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий - зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в чоботях з обрiзаними халявами; обминаючи копцi, вони пiдiйшли до Сироватки. Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав. - Звiдки такий узявся? - запитав стрижений по-козацьки. Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у таке Мокiй не вiрив. - Каже, завернув води попити, - скривив сухi, потрiсканi губи бiлоокий i випростав з-пiд себе праву руку. Сироватка помiтив, що на нiй нема╨ пальцiв. - Напо©мо? Нехай вип'╨ весь колодязь? - Як завернув? - здивувався стрижений у кружок. - I не мокрий нiскiлечки? Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся. Люди цi непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душi, вiдчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивцiв жартом: - Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите - й пiдошви сухi, - показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота. - Як Iсус Христос по водi, - глумливо й невдоволено скосив очi схожий на ченця чоловiк. - Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся знову, вiдповiв по-╨вангельськи: - I побачив Iсус лукавство ©хн╨, i не робив чудес, бо не вiрили. Всi тро╨ зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не мiг вiдгадати, хто цi люди, але розумiв, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звiдси. Це або комишники, що вбили господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще раз подумав: показувати, що бо©ться, не можна. Слова iз святого писання зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у кузi над Волошкою ╨вангелi╨, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало йому, що треба триматися за боже слово. - Й чого ж ти мандрував степом? - запитав схожий на ченця. Сироватка знову вiдповiв ухильно: - Лисицi мають нори, птаство небесне - гнiзда, тiльки синовi людському нiкуди голови прихилити. - То це ти принiс ©© сюди? - вперся бiлими бликалами той, що сидiв на очеретi. - Чи прошкував кудись? - Ти вiру╨ш, шо бог один, - тицьнув пальцем Сироватка. - I бiси вiрують, та й тремтять. А басурмани - не вiрую гь. Й треба принести в ©хн╨ царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять. Всi тро╨ знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет. - Просiть, то й дасться вам. Грiховна вода на святих устах стане святою, - так само покiрно мовив. - Принеси, ╙лисею, води, - скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув головою бiлоокий. Схожий на ченця комишник пiшов у сiни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, - брали ©© десь з копанки, мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка вдавав, що п'╨ iз задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животi. Вiн ще не вирiшив до кiнця, що йому робити далi, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк - грiх такого зачiпати. Та й не трима╨ мирського в пам'ятi, у нього в головi сво©, не знанi простим людям замiри i клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловiка одягом i виглядом. Але хiба не мiг скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi немало таких, кому в головi зацвiло. Iншого викруту не бачив. Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспiшали щось чинити - куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi, порадитися мiж собою. Дво╨, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали. ╙лисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн шукав на нiй гулi. - Болить, клята, - поскаржився. - Крутить щось, так гiрко крутить