-  i
все на захiд сонця.
   - Пар голову хрiном, - порадив Сироватка. - Хрiн - божий корiнь.
   - I не спи на захiд сонця, - чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз  рукою
до кишенi по люльку.
   - Мирон теж спить, i йому нiчого, - одказав ╙лисей.  Сироватка  й  собi
хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз  у  черес,  покопався  там,
дiстав маленького, з рябенько© шматини, вузлика, розв'язав,  нахилився  до
╙лисея.
   - Пiдставляй долоню.  Це  -  попiл  розрив-трави,  спалено©  на  вогнi,
затепленому од непогасно© лампади. Ще якби була  непочата  вода...  -  "Де
вона в них у ката, - подумав, - коли  ось  ця  болотом  смердить".  -  Ну,
нiчого, зап'╨ш простою. - Й висипав на широку,  в  мозолях,  долоню  трохи
чорно© сажi.
   "Де такi мозолi нагнав? -  знову  розмiрковував  про  себе.  -  Мабуть,
копаючи оцi ями. Для чого вони ©х риють?" Крутив думку так i так,  потроху
ставав на певному здогадi. Шукають  скарб.  Знали,  що  в  господаря  було
золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
   ╙лисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки,  знову  помацав  чорними
пучками голову.
   - Наче полегшало.
   - Коли полегшало, ставай варити кулiш, - мовив бiлоокий. Було видно, що
вiн тут ватаг або принаймнi намага╨ться вестися, як  ватаг,  бо  ╙лисей  i
Мирон не вельми потурали на його слова.
   - Я вчора варив, - гребонув брудною, чорною  п'ятiрнею  волохатi  груди
╙лисей.
   - А я позавчора й позапозавчора, - настовбурчився  Мирон.  Заходило  на
сварку.
   - I прийшов до них  з  ложкою  божий  чоловiк...  -  неждано  обiзвався
Сироватка. - Давайте я зварю.
   Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред  двору.  Ще
кулеша не зварилася,  а  по  двору  дух  пiшов,  аж  комишники  засалапали
язиками, як голоднi коти. Приправив ©© запорожець старим салом,  лiщиновим
листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв.
Зготував двi страви: одну  рiдку,  другу  густiшу,  домiшавши  туди  трохи
гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох  шматкiв  сала  на  днi  боднi  та
ворочка гречаного борошна  в  коморi  бiльше  не  було  нiчого.  Комишники
до©дали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували  далеко  наперед.  Земля
бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiяко© худоби, навiть  буда
бiля хати стояла порожня - пес або забiг, або його забили.
   Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони  забули  про
кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдко© кулешi.  Сироватка  ©в  не
поспiшаючи, ложку нiс до  рота  красиво,  пiдставляючи  пiд  не©  човником
долоню. Вiн не дивився в бiк  комишникiв,  що  повиверталися  на  очеретi,
палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх.  Вiн
знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго - добрi, для лихого -  лихi.
Те, на що не одважу╨ться злий чоловiк  удень,  одважу╨ться  вночi.  Темнi╨
його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його
крутилась, як шапка утопленика у вирi, ©© не тягло вниз i не  викидало  до
берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з  самого
початку.
   Пiдвечерявши,  Сироватка  заходився  мити  казан.  Прив'язав  до  нього
мотузок, хотiв зачерпнути води з  колодязя,  але  Денис  сказав,  що  вона
погана, там згнив пес,  послав  з  цебром  до  копанки  Мирона.  Сироватка
подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi дво╨ -  зайшлi.
Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись  закликав  ©х,
втративши  надiю  самотужки,  однi╨ю  рукою  викопати   Драпаковi   грошi.
Погромисько довкола стояло страшенне - копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях,
шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те  мотав  на
рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл,  набрав  у
жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та  кулями  очерету,
на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло,
й вiн ворушив, ворушив пучками.  Насипав  трохи  в  один  чобiт,  потiм  у
другий, почав узуватися набосонiж.
   - То нащо? - перелякано витрiщив очi Мирон.
   - Кольки з нiг виганяю,  -  байдуже  одказав  Сироватка.  Комишники  не
бачили, як вiн поналивав  у  чоботи  води,  тепер  же,  взувшись,  добряче
притиснув, придавив жар до мокрих устiлок.  Припекло  добряче,  проте  вiн
того нiчим не виказав.
   Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями  подвiр'я  огорнула
пiвтемрява.  Сироватка  сидiв  навпочiпки  над  пригаслим  вогнищем,  його
обличчя й розчепiренi пальцi рук  вiдсвiчували  чер-воно,  губи  беззвучно
ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв  викiльчувалися
тiльки  окремi  слова,  найчастiше  то  були  "сатана",   "страх",   "кара
господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
   Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим  острахом,  Мирон,
коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i  посунувся  ближче  до
╙лисея.
   Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля  хати.  Правда,
не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету  й  сказав,  що
божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi
глум, вiн подумав, що Денис не вiрить  йому  до  кiнця,  але  вдав,  буцiм
нiчого не  помiча╨,  мовчки  пiшов  у  хлiв.  Брязнула  залiзна  закрутка,
загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана  мостина,  й  все
стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався  до  темряви,  але
вона була така густа, що  не  бачив  i  сво╨©  простягнуто©  вперед  руки.
Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно,  знизу  -  помiст,
лати пiд покрiвлею - одна бiля одно© й грубi,  в  двi  руки,  -  комишники
знали, куди його закинути. В одному  кутку  намацав  палицю,  поклав  бiля
очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився  вгору,  де  сiрiло  кiлька
дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був
старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у-у-уу" - довге  та  протяжне,
ще й з хрипом. Наслухався ©х над Волошкою, страхом  од  ©хнього  крику  не
проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в  хлiвi  пахло  мишачим  послiдом,
видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i  риби  майже  вивiтрився,
Сироватка ледве вловлював його.  Коли  Мокiй  ворушився,  пiд  ним  трiщав
очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне -  починала  точити  знову.
Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в  минулому
дневi, все одно нiчого не одгада╨ й не  розплута╨,  а  гарненько  заснути.
"Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде".  А  ранок  пiдкаже  сам,  що
робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув  шапку  й  поклав  пiд  голову,
сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в  нiчниць,
склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його
по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг
i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору,  й  на
нiй, на дротинi, - казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував  землi,
Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз,  i
плуг, i борона, i казанок - Сироватчинi. А десь у долинцi  пасуться  конi.
Теж його. Мокiй ©х не бачить, його порива╨ в той бiк -  щоб  не  зайшли  в
чуже, щоб ©х не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi.  займуть
конi або й вкрадуть ©х. "Треба пiти подивитися", - подумав, i  в  ту  мить
його щось мовби штовхнуло.
   Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон -  у  нього
крадуть конi. Сон нiби й гарний - Мокiй господарю╨ на власнiй  землi,  але
конi - то хвороба, та ще покража.
   Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй  свiтилося
два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли  й
зайнялися знову. "Кiт", - подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому
пригадалася розповiдь кума Шевчика, як  той  колись  у  селi  глупо©  ночi
покликав кота. Чорний-чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька
крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й  ласкаво  так:  "Кицю,
кицю",  а  звiдти  людським  голосом,  глумливо,  басюрою,  що   Шевчиковi
пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю!" Кум утiкав, аж погубив чоботи.
   "Може,  й  це  такий  котяра",   -   подумав   Сироватка.   Вiк   тричi
перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали,  тихенько
намацав палюгу, що  ©©  поклав  в  узголiв'©,  й  пожбурив  угору.  Палюга
брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане "няв", i  моторошнi  зеленi
жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й  знову  спробував
сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли  таки  приплив,
повiз його не по тихому плесу,  а  помiж  розбурханих  порогiв.  Сироватцi
приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися  не  в  котячих  очах,  а  в
чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими
й куценькими рiжками, гострою мордою i  довгим  язиком,  яким  облизувався
по-котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли
тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт  сам  носив  пугарi  з
тернiвкою. Вони обо╨ добре впилися, й чорт спiвав по-козацьки, а Сироватка
мекав по-чортячи. А тодi  заходилися  гуляти  в  переваги-ваги,  Сироватка
чорта пiднiмав, а чорт Сироватку - нi, бо кожного разу, коли  той  починав
переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж  копита
одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав  його  за  хвоста,  а
розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся  й  побачив,  що
трима╨ власного хвостяру, а чорт реготiв i  злизував  язиком  з  рiденьких
повiк сльози:
   "Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався
з боку на бiк,  намагався  одчепити  хвоста...  Й  прокинувся  на  добряче
розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
   Якийсь час лежав незрушно.  Вже  заднiло,  в  вузькi  щiлини  мiж  плах
тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро  потекла  Сироватчина
думка,  вiн  пригадав  усе  й  почав  обмислювати,   як   зустрiнеться   з
комишниками, що скаже, як привiта╨ться. Але недовго йому довелося  думати,
все склалося само по собi.  Небавом  почув,  як  по  той  бiк  хлiва  щось
шелеснуло, а по хвилi - трiснуло,  здогадався,  що  з  того  боку  за  ним
пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати.
Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк,  неначе
в конвульсi©, й став вигукувати то  голоснiше,  то  тихiше:  "О  iкона,  о
Галiлея!", "О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив
його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами.
Вiрив, що бог усе зрозумi╨ й простить, мав його за мудрого й  незлобивого,
хоч i знав iз святого письма, що господь часом кара╨ круто, ще й нi за що.
Але яка йому вигода карати такого  незлобивого  й  нещасного  чоловiка?  У
свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
   Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло  у  кронi  густого  дуба  за
хатою, на тому ж  дубi  туркотiла  горлиця,  а  на  стрiсi  хлiва  завзято
цвiрiнькали горобцi. Денис стояв  бiля  хлiва,  а  ╙лисей  i  Ми-рон  саме
вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно.
Вони сварилися, бо розсохся  човен,  i  для  того,  щоб  потрусити  ятери,
доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме
сам, кляли болото, рибу, Дениса ©© той час, коли прибейкалися сюди.  Денис
огризнувся, мовляв, вiн ©х не кликав, а таки полiз  на  горище  й  небавом
вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний  казанок  i
грудку смоли, кришив ©© сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив
карасi й лини, заходився варити юшку.  Карасiв  було  чималенько,  частину
поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi  й  така  думка  -
сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося  -  ╙лисей  i
Мирон ©ли та пiдхвалювали божого  чоловiка.  Денис  мовчав,  важко  брижив
проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих
людей,  що  сидiли  перед  ним,  у  нього  вже  уклалася  думка.  Денис  -
найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне  в  лоба,
не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи  спочатку  завинив  перед
людьми - й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися -  й  вiн  став
таким. На цьому свiтi бува╨ всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зача╨ний.
Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да.ii - до  черкесiв  або
калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото,  хто  зна,
чи не знайде хтось з трьох  одразу  свою  смерть.  Насамперед  Мирон.  Вiн
ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався  ╙лисе╨вi,  заспокою╨
себе, мовляв, усе зле робить ╙лисей, а не вiн. Той  же  прибишство  зробив
собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують  грiх
у попа. Кожного разу поверта╨ божi заповiдi так, що винуватий  не  вiн,  а
той, кого нанесла на  нього  лиха  година.  Вiн  марновiрний,  його  легко
налякяiи й легко розсердити,  вiн  може  вбити  з  випадково©  пiдозри.  I
вдарить тiльки в спину.
   ╙лисей i Мирон  прибилися  сюди  пiзнiше.  Денис  прийняв  ©х  до  паю.
Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
   - А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на  нiй
телiпався повiшений.
   Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у  яму  недогрнзеного  карася,
сердито блимнув очима:
   - Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут  повiшеник.  I  грушi  не
було.
   Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi  оддавна,  а  цi
прибилися пiзнiше. Обо╨ -  прибишi,  поки  що  не  грабують,  сподiваючись
знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на
широкий шлях. Вiн, Мокiй, ©м тут на завадi. Вони спробують спекатися його.
А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокi╨вi, поспiшати.
   Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на  нього
щиро, чисто й воднораз ледь-ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла
по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся  найдужче.  Кортiло
втяти ще яко© штукенцi©, але зупинив себе. Давалися йому  всiлякi  вигадки
легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
   По снiданку, пошептавшись  з  ╙лисе╨м  i  Мироном  бiля  порога,  Денис
насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв  клоччя,  смолу,
пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе ╙лисея або Мирона, але
той не покликав. Мирон лежав  на  очеретi,  щось  думав,  а  ╙лисей  гатив
товкачкою  по  панциру  черепахи,  яку  принесли  з  болота,   намагаючись
розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я - нащо йому та черепаха?
   Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис.  Провiв  нишковим
поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона
лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
   Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи  на  дривiтнi,  а  тодi
пiшов по двору, заглядаючи в  усi  копцi.  Вiн  помiтив,  як  заюртувалися
╙лисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи ©хнiх стривожених,  злих
поглядiв, бубонiв собi пiд  нiс  першi-лiпшi,  котрi  спливали  на  думку,
слова. А коли  пiдiйшов  близько  до  комишникiв,  сказав  голоснiше,  щоб
почули:
   - Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар,  а  був  то  не  жар,  а
червiнцi. - Й по хвилi, пiдвiвши  вгору  очi:  -  Не  обманюйте  себе,  не
шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А  шукайте  по  глибоких
льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж  здола╨те
взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
   Був майже впевнений, що зерно впаде  на  заскороджену  ниву.  Лише  раз
оглянувся, й то мовби мимохiть, i  побачив,  що  ╙лисей  i  Мирон  стоять,
неначе   наковтавшись    давлючки.    Ши©    ©м    повидовжувалися,    очi
повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала
мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
   За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був  у  сiнях,
вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши  ©©,  всунув  у  прибiй
заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн
не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр,
ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не  примiркував  одного:  як  бути  з
Денисом -  пiдiйти  до  нього,  буцiм  хоче  допомогти  смолити  човна,  й
обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису
може заклюнутися  в  голову  пiдозра.  Та  й,  певне,  вiн  наказав  сво©м
поплiчникам стерегти його... Напевне наказав. I тодi здиву╨ться, що  Мокiй
прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
   Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в
сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа,  заховав  у
халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався
на вигiн по коня, а не на прибиша. По  тому  пiшов  до  кущiв  глоду.  Там
присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис.
Перед  очима  гойдалося  вiзерунчасте  листя  й  довгастi,  вже  обв'юженi
червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку,  майже  без
смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч,  почувся
стукiт.
   Сироватка запримiтив те мiсце - двi верби, що мовби похилилися одна  на
одну.
   Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував
колишнiм Драпаковим ланом - зарослим пирi╨м, вiвсюгом i самосiйним  житом,
невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав  горнути
черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки
далi - зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну
грудку. Навчився в  степу  пiдкрадатися  до  сайгакiв  та  дрохв,  бувало,
пiдповзав, що мiг хапати ©х за ноги.
   Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому  перевагу,  з
другого - та©ло небезпеку. Перевагу - зручнiше кинути аркан,  небезпеку  -
мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища
не  розкладав  -  конопатив.  Викладав  рядочками  клоччя,   кiнцем   ножа
заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непоко©ло,  що  Денис  трима╨  в
руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для
кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина  перехняблена  в
правий бiк, велика, з розкучманою  чуприною,  на  товстiй,  засмаглiй  ши©
голова  теж  похилена  вправо,  кинути,  смикнути  -  й  полетить   прибиш
шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять,  тепер  потерпав:
що, коли Денис розпроста╨ться й пiде в його бiк? Отак вiзьме  й  пiде,  не
випускаючи з рук ножа-колiя. Для чого взяв саме колiя?
   У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у  щiлину
ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками-пальцями, потер шию,
правою почав затягувати тугiше вузький  ремiнний  черес.  Лiпшого  моменту
годi було чекати.  Сироватка  швидко  пiдвiвся,  вмах  безпомильно  метнув
аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист  аркана.  Вiн  кинувся,
але волосяний зашморг хльоснув йому  по  горлу.  Сироватка  чимдуж,  обома
ногами впираючись у землю, рвонув на себе  аркан.  Посмик  був  такий,  що
Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий  кулею.  Йому  й  справдi  забило
памороки - чи од того, що  стис  горло  зашморг,  чи  затявся  головою  об
тичину,  котра  була  пiдкладена  пiд  човен  i  визирала  довшим  кiнцем.
Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити  до  горла
ножа, а тодi побачив, що  прибиш  без  тями,  перекинув  його  долiлиць  i
вiльним кiнцем аркана  скрутив  руки.  Денис  застогнав,  розтулив  очi  й
повернув  голову  набiк.  Обличчя  йому  зсудомив  жах,  здавалося,  хтось
розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло.  Очi
зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали  червоними.  По
його спинi, по головi бiгали мурахи - лежав  бiля  мурашино©  купки,  одна
навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.
   - Не знайшли ми золота,  -  важко  ковтнув  Денис  борлаком,  так  само
косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. - Хай чорт вiзьме  мою
душу, коли це неправда. Хай вб'╨ блискавиця в першу ж  громовицю.  Жодного
таляра не викопали.
   - Не треба менi  того  золота,  -  сказав  Сироватка.  Гарячi  вогнi  в
Денисових очах одразу ж вичахли, погасли - вже не помишляв винести  звiдси
душу. Подумав, що Сироватка -  упир  або  божевiльний,  котрий  втiша╨ться
людськими смертями.
   - То, виходить, ти даремно загубив  Драпака  i  його  челядь,  -  знову
сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив  по  ногах,  бо
помiтив на його чолi якусь думку.
   - Схаменися, чоловiче, - крутнув ши╨ю Денис. -  Драпака  i  всiх  iнших
взимi татари потопили в криницi. Через те  й  води  звiдти  не  п'╨мо.  Аж
весною повитягали з ╙лисе╨м i  Мироном.  -  Тепер  Денис  подумав,  що  це
прийшов  Драпакiв  родак  i  хоче   помститися.   Йому   зажеврiла   надiя
порятуватися, й вiн заговорив швидко,  ковтаючи  давку  слину,  що  чомусь
набiгала в рота. - Хочеш - покажу могилу.  Драпака  й  Куделю  укинули  до
криницi живцем. А тих спершу порубали.
   - Кого тих? Кажи на ймення, - суворо приступив Сироватка.
   - Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Дво╨ челядникiв по©хали  в
хуру й овсi не вернулися. Може,  втекли,  може,  татари  перестрiли  ©х  у
степу.
   - Хто?
   - Семен i Тихiн.
   - А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? - з погрозою запитав Сироватка.
   - Не знаю, не служив такий у Драпака, от же  ©й-богу.  Хрест  святий  i
сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, - забожився Денис. - Коли б я
збрехав... -  I  враз  закинув  ши╨ю  й  вертонув  плечима,  аж  Сироватка
вiдскочив i пiдвiв ножа. - Це ж той парубок, що його одправили в  турецьку
столицю! Так, так, - закивав головою i аж посмiхнувся - куточком  рота,  в
один бiк - химерно й страшно. - Його татари в степу пiдiбрали. А  дiвка  -
Килiяна, у Драпака служила. З  парубком  якимось  прибилися,  Марком  його
звати. Вона з Лаврiном розмовляла  в  дворi,  поки  татари  для  них  конi
лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн ©© шукав i на хутiр до не© йшов.
   - А де ж ти був? Звiдки все зна╨ш? - запитав Мокiй,  i  в  його  голосi
проступила пiдозра.
   - Я заховався.
   - В хлiвi, в клунi?
   - Коли б то... Та нi... сiно перерили. Знайшли б. У заметi  пiд  хатою.
Оце ось, -  ворухнув  безпалою  ногою,  -  I  на  лiвiй  руцi  теж  пальцi
поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.
   Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче.  А
потiм до не© долучилася надiя й трiшки радостi -  все-таки  живий  Лаврiн,
хоч у неволi, та живий, не  погинув.  Але  чому  вони  не  вбили  його,  а
одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав.
Було видно, що Денис каже правду;
   Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши
по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте  мало  що  мiг  додати.  Йому
найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше,
- спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та  сiно,  -
але крик i зойки витисли  з  пам'ятi  майже  все.  Крiзь  той  крик  ледве
проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини  парубок,  i  одповiдь
Килiяни, i ©© плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав  Марко,  обдурив
©©, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка.
Як той при©хав, як пристав у найми.
   Сироватка того не слухав. Марковi  доля  свiй  присуд  справила.  Мокiй
думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й
Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли  його  за  море?  Тiшило  одне  -
Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й  лякало.  Для  чого  повезли?  На
галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?
   Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що  одгадають  мудрi  люди  на
Сiчi, одгада╨ кошовий. Вiн спробу╨ дiзнати про Лаврiна все й викупить його
з неволi. Або обмiня╨ на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить
кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз-за моря не прислали викупу.
От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна.  Хiба  вiн  не  вартий  якогось
яничарського аги!
   Сироватка повеселiшав од тих думок i вже  майже  приязно  подивився  на
Дениса, що затих i, гасячи надi╨ю безнадiю, дивився  на  Сироватку.  Мокiй
обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже
законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, -  вiн
був легкий, - перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому
обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих  очах  заметалися  червонi
метелики. Сироватка повернувся до  нього,  сказав,  дивлячись  з  жалем  i
огидою:
   - Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я,  заявилися  на
цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я  тобi  й  не
сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш -i пiдеш, як  пере©ду  на  той
бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.
   Вкинув у човен сокиру й колiйського  ножа,  посунув  човен  на  воду  й
стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в  багно,  погнав
його через осоку до другого берега.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

   А ковалi знай кували, та не всi водне:  хто  шаблю-домаху,  хто  лемеша
гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi
чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики -  здитинiв  на  старiсть,  вику╨,
посвистить, а потiм розда╨ тi пищики дiтям по хуторах.  Кузнi  стояли  над
Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина  -  безверха,
жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм  димом.  Перед  кузнями  -
потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й  шаблi,  люблять
також вони посидiти на тих каменях  та  погомонiти  про  нелегке  козацьке
життя-буття. Ковалi - майже всi характерники, любо з ними погомонiти,  хоч
трохи й страшно. Ковальське плем'я  дружне  й  запекле.  Зачепи  одного  -
збiжаться всi. А треба - й чортовi в  морду  плюнуть.  Разом  i  поодинцi.
Недарма кажуть, що  то  коваль  з  чортом  у  Чортомлицькiй  могилi  скарб
заховали. Насправдi ж ковальський скарб - руки. Всiлякi  ╨  майстри,  один
умi╨ тiльки коня пiдкувати, а iнший вику╨ колiща до французько© рушницi, й
жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом,  а
не над Сеною. ╙ такi ковалi, до яких люди пливуть плавом,  вони  одсилають
©х до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв: "Я зачекаю". - "Так довго ж".
- "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота,  а  слава  ©хня  луна╨  на
сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому  щось  треба,  зверта╨ться  тiльки  до
Скуби, i лама╨ перед ним шапку (якщо йдеться про сво╨, власне), i погрожу╨
нога╨м (якщо  йдеться  про  громадське).  За  останньою  кузнею  -  кiлька
гут-димарок, де пе-реплавлюють залiзо, одна курiла, й дво╨  чубатих  дужих
ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску - залiзний зливок  пудiв
зо два. Вiд кузень i  гут  тягло  гiрким  запахом  залiза  та  крицi,  вiд
пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба  (пекарi  саме  кiнчали
випiчку), обидва запахи сягали широко© базарно© вулицi, намагалися  потяти
один одного. Не потинали, змiшувалися i так,  перемiшанi,  розсiвалися  по
лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобоко©  ятки  на
краю майдану просто пiд  ноги  Сiрковому  коневi  вибiг  низенький,  рудий
крамар з суво╨м  синьо©  габи  в  руках,  задзигорiв  щось  швидко-швидко,
показуючи тим же суво╨м на козака, що, обiпершись об облiзлу колону  ятки,
смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить  крамар:  дав  вiн
козаковi синьо© габи, той узяв ©© буцiм показати  кравцевi  -  мовляв,  чи
вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши  собi  шмат  на
шапку.
   - Киш, - сказав крамаревi Сiрко, - йди з позовом до суддi  -  по  чину,
нехай судить справедливо зрiлим оком.
   Крамар лупав очi©ма, вiдступав - сам знав, що звернувся не по чину, йти
до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, кошту╨ стiльки, як те
сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко про©хав повз ятку, бiля  яко©
стояв  козак:  кабардинка  з  нашитим  навхрест  зологим  позументом  була
насунута аж на лоба - добряча шапка, мабуть, з то©-таки габи, - очi  з-пiд
шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано-лiнивi, в  ©хнiй
глибинi ча©лися  глуз  i  насторога,  адже  не  сподiвався  в  такий  мент
нахопитися на кошового.
   За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон  -  темних,
великих, з дубового тесу - фуражних i зернових. Бiля Сiчi году╨ться гибiль
усякого люду, ©дуть сюди вони з усi╨© Укра©ни, декотрi проциндрюють i  те,
з чим при©хали, iншi наживають статок. Одно© солi  Сiч  спожива╨  за  день
кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з  куренiв
кухарi з кухарчуками - тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.
   За останньою, на два ганки, хатою - вiйськового кантаржея - на зеленому
лужку  помiж  кущиками  верболозу  прослалися  бiлi  дорiжки   -   сiчовий
пiдпаламар поправ церковнi рушники й  розiслав  сушигися.  А  сам,  босий,
закотивши штани  на  бiлих  цибатих  ногах,  походжав,  як  журавель,  над
Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:
   - Чолом, вашмосць.
   Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря вижива╨ з церкви пiп, от той i  шука╨
допомоги  в  кошового.  Вiд  сiчового  передмiстя  бита  дорога  правувала
на.далекi горби-в степи, Сiрко ж повернув на  дорогу  лугову,  що  петляла
помiж кущiв та ковбань. Цi╨ю дорогою  можна  про©хати  майже  через  увесь
Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й  про©де  той,  хто  зна╨
кожен ©© викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей
шмат дороги - вiд Сiчi до сiножатей - був  добре  накочений.  Козаки  саме
звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки - ордини. Сiно звозять влiтi, коли
зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй  Укра©нi.
Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л;то  ще  входить  у
повну  силу,  ще  попереду  його  принади,  його  розкошi,  ще  далеко  до
мозольних, важких жнив,  а  вже  й  звершено  щось  значне,  вже  пливуть,
зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi  по
самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих  мiсць  копицi  стягують
волоком, а з низинних, болотистих виносять на  руках  на  вишмульганих  до
блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони  при
дiлi, либонь, чи не ╨диний раз на рiк при дiлi всi,  i  ©хня  хлiборобська
совiсть, - вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, - мовби  упокорена,
заспоко╨на. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться,
мовби аж гребу╨ нею, i вона без оскарги висить на стiнi.
   Дзвонять у хистких рокитах  журавлi,  ситi  конi  ходять  без  припону,
молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи  ©х  до  дна.  Старi,  вусатi
запорожцi вдавано, а то  й  не  вдавано  сердяться,  намагаються  остудити
гарячу кров холодним погуком, та ба...
   А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного  -  який  звезе
перший, тому отаман похвалявся поставити  на  кожного  братчика  по  оковi
воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають  спини  половi©,  мурi,  муругi,
прикро-сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями  вози
пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi  смолок
проводжають ©х. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим
мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по  цiлiй
копицi, й старi  дiди  в  полотняних  штанях  буркотять  у  небесах  -  не
справляються з навалою сiна, та ще кабешу╨, скида╨ брилi вiтер i наганя╨ в
очi  сльозу.  Свiт  очамрiв,  свiт  пропах  сiном  -  луговим,  болотяним,
грудковим, степовим, свiт гойда╨ться п'яно i весело. I  Сiрко  очамрiв  од
того запаху, i в нього голова пiшла обертом.
   I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла  думка:  богом  створенi  для
цi╨© роботи. I вiн також. Громадити високi,  до  неба,  стоги,  вигулювати
воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити.  Йти  вгору  i
вгору. А вони - вниз i вниз.  Копають  шаблями  могили.  Замiсть  зерна  -
гаряча картеч... I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч  встигають
зiбрати посiяне. А вони ледве посiють - треба переймати чужi конi.  "А  ми
конi переймем, переймем..." Звiдки це? З дитинства. Бач,  забувся  дитячих
пiсеньок. А так хочеться дитяти... Внука хочеться. Посадовити поперед себе
в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб  тремтiло...  i
не виказувало свого страху.
   "Хiба можна цi╨ю рукою пестити дитячу голiвку?" - зрина╨  зненацька.  I
дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в  чорних
накрапах од пороху.
   А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витриму╨  й  вiн.
Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А  мiнчани  ще  тiльки
розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них  бiльше,  нiж  пальцiв  на
руках i ногах у ©хнього отамана.  Правда,  на  лiвiй  руцi  в  отамана  не
вистача╨ одного - великого - (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго  ще
©м сутужити.
   - Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?
   - Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.
   - Ласi ви до дурнички... Пона©дали пуза. У Сильвестра вже  й  очкур  не
сходиться,  -  каже  отаман  i,  шкилючи  з  Сильвестра,   вдавано-скрушно
хапа╨ться обома руками за штани.
   - Позич, отамане, твого. Вiн тобi вже все одно без надобностi. А я  ось
впорядкую стога й до молодиць хамону.
   - Поки ти його впорядку╨ш, iншi молодиць розхапають. От i  я  до  одно©
©ду. Позич свого черева, а все iнше в мене сво╨ в справностi.
   Козаки регочуть. Смi╨ться Сiрко, хоч ©де вiн,  всi  те  знають,  не  до
молодицi, а на пасiку. I думки  в  його  головi  не  грiшнi,  грайливi,  а
смиреннi  й  трохи  сумнi.  Скiнчилися  сiножатi,   тепер   дорога   ледве
вгадувалась  у  високiй  травi  -  поломi.  То  пiрнала  пiд  лiщину,   то
притискалася до озеречка, в якому полощеться  у  водi  вербове  вiття,  то
мрiла помiж бiлих султанiв очеретiв, i пiд копитами коня чавкотiло болого.
Султани молодi, пишнi, а потiм вони злиняють, похиляться - все як у людей.
Починала червонiти калина, займалася  ще  несмiливими  рум'янцями  шипшина
(незабаром спалахне, як недолюблена,  що  не  стратила  сором,  молодиця),
хмiль дерся на вiльхи та клени, i його бiлi шишечки були злiпленi неначе з
морсько© пiни. Вiн був такий буйний, що,  здавалося,  впади  кiлька  таких
бубочок в озеро, й воно перегра╨ на оковиту. Потемнiло листя на  дубах.  З
лiво© руки на вiддалi трьох кидкiв стрiли  стали  вони  могутньою  стiною,
внизу переплiвся верболiз, i видаються сукупно однi╨ю чорною  тучею.  А  в
праву руку по лузi-острову стоять окремi дуби, ╨  серед  них  велети,  якi
пiдперли сво©ми  кронами  небо,  а  ╨  й  невисокi,  товстючi-претовстючi,
дуплистi  дуби-окоренки,  на  яких  велетенськi  стовбури  вже   вiдмерли,
лишилися тiльки меншi гiлки. Тим дубам вiку й вiку. Що могли б розповiсти,
якби вмiли говорити? Яку та©ну ховають у  старезних  зморшках  кори  та  в
чорних дупдах?
   Сiрко  подумав,  що  колись,  за  молодостi,  його   увагу   привертали
дуби-велети, тепер же його зiр частiше зупиня╨ться на дубах-окоренках.  Он
сто©ть лисий дуб, кора з нього спала,  а  той  он  розчахнувся  на  чотири
частини й кона╨ на землi. Отаманова душа теж розчахувалася  й  слалася  по
м'яких султанах очеретiв, кололася на шипшинах, закипала хмелем.
   Пере©хав  грузький  потiчок,  далi  дорога  повертала  круто  праворуч,
вихоплювалася на кручу, на горб. Сiрко притримав коня. ╞хав молодим  конем
- Гнiдком, Ворон спочивав  у  стайнi.  Кiнь  пирхнув,  пiдняв  лiву  ногу,
покусував зубами шкiру на колiнi. Отаман побiг очима по плавнях. В цю мить
вiдпочивав серцем. Плавнi  входили  в  нього,  наче  жива  вода:  зеленими
дiбровами, широкими затоками  Днiпра,  рiчками  й  островами,  озерами  та
луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут костi.  В
його серцi, в його думцi злилися во╨дино ©хнiй зелений шум i ©хня  захисна
сила. Не десять i не сто  рокiв  сторожують  вони  козацьку  звитягу,  щоб
кинути ©© проти  супостата.  Вiн  прийшов  сюди  сливе  хлопцем,  по  тому
вiд'©жджав i при©здив знову, аж поки не зрозумiв, що поза ними його  життя
нема╨. I зна╨ вiн ©х, наче власну кишеню. Заплюшки може по них  мандрувати
й не заблудиться. А заблуку╨ там чимало й лiтнiх козакiв.  Надто  коли  на
плавнi наляжуть осiннi тумани. Тодi водять козака п'янi води, аж  доки  не
виб'╨ться з сили. Сiрко блукав один  раз.  Три  днi  плутав  по  рiчках  i
зарiчках, на нiч приставав до берега, вистеляв  човна  вербовим  вiттям  i
спав у ньому. Страшно вночi самому в  плавнях.  Чорна,  як  дьоготь,  вода
хлюпоче та╨мничо i вiщо, чути холоднi сплески, i рика╨  в  хащах  звiр,  i
чути якiсь дивовижнi крики.  Може,  й  правда,  що  то  плачуть  душi  тих
козакiв, якi закопали сво© скарби по островах, а самi погинули  в  далеких
походах.
   Стежка похило опускалася в  балку,  звану  Грушiвкою.  Балка  широка  i
довга, з вiдрогами-байрачатами, з лiсами i лужками, галявинами i  "печами"
- високими  майданчиками,  з  густими  грушевими  нетрями,  крiзь  якi  не
продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла  дикими
грушами, весною, коли вони зацвiтають, зда╨ться, що то тече  бiла  молочна
рiка. А над рiкою пташиний щебет i медянистий гул - беруть  щедрий  взяток
бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками-дрiбничками. Грушiвка
- укохане мiсце сiчових пасiчникiв. Посiли вони всю балку, кожен  уподобав
собi певне мiсце, щоб було зручне для бджiл i  власного  життя  i  щоб  не
залiтала чужа бджола. Сiчовi пасiчники - самiтники, як i  ©хнi  бджоли.  I
майже всi старi-престарi, то догоряли на меду куцi свiчки життя. А  колись
же, колись... Колись то були великi й потужнi свiчки з молодого, прозорого
воску. Життя цих дiдiв поминуло в  лютих  сiчах,  в  шабельному  дзвонi  й
рушничних випалах, у погонях i втечах, у  лютому  голодi,  промайнуло,  як
мить, i тепер вони надолужують його тишею i вiчним гудiнням  божих  комах,
©м зда╨ться, що надолужують, а  насправдi  бджоли  осипаються,  як  порох,
©хнiй вiк короткий i трудний, як i вiк плугатарiв i воякiв. В  оцiй  балцi
доживатиме вiку й вiн, отаман коша запорозького  Iван  Сiрко.  Вже  назнав
собi мiсце й минуло© весни посадив кiлька молодих  яблуньок.  Кожного  дня
виходитиме на оцей пагорб i бачитиме Днiпро, Великий Луг, Сiч i чутиме, як
б'ють пороги i як видзвонюють у лузi чистими голосами молодi лебедi.  Вiн,
хто усе життя провiв у боях i походах, лiтав як вiтер, десь у глибинi душi
здогадувався, що i в гудiннi бджiл, в загусклiм, як весняний  мед  узимку,
споко© ╨ своя краса i втiха. ╙ втiха неклопiтно© старостi, яка сидить  пiд
яблунею i ходить пам'яттю  в  минулi  походи,  закоху╨ться,  розкоху╨ться,
руба╨ться на шаблях,  вiдсiваючи  в  безгрiшнiй  хитростi  всi  поразки  i
помилки й засновуючись тiльки на перемогах та правдивих дiлах.
   Гнiдко об'©дав листя на берiзцi,  запiнена  зелена  слина  скапувала  з
вудил. Отаман розгнуздав його, прив'язав повiд до луки  сiдла,  пустив  до
пашi. А сам сiв на схилi пiд трьома молоденькими осиками,  обхопив  руками
колiна. Невеселi думи ро©лися в його головi. Мав би  вiн  довiковувати  не
тут, адже ╨ в нього жона, ╨ дiти, ╨ рiд. Одначе рiд  його  обчухраний,  як
одиноке дерево при битiй дорозi. I декотрi  родичi  вважають,  що  в  тому
винуватий i вiн сам. Так вважають братова i ©© дочки. Бо й  справдi,  коли
по Хмелевi ворохобнi гетьмани почали  закручувати  кривавий  вихор,  Сiрко
опинився в самому його центрi. Ще  й  повiв  за  собою  у  ту  завiю  усiх
родичiв: братiв - рiдного та двоюрiдного, синiв, а потiм i зятiв.
   Бо, зламавши укладену з Росi╨ю угоду, пiшов з вiйськом на  лiвий  берег
король.польський Ян Казимир, ще й повiв  за  собою  гетьмана  правобiчного
Павла Тетерю, зав'язалися важкi бо©. Во╨вода Чарнецький з потурання Тетерi
викинув з могили кiстки великого гетьмана, й пiшла шляхта чужинська й своя
потоптом по тих кiстках, по укра©нськiй землi. Тодi Сiрко  зiбрав  вiйсько
козацьке, перейшов  на  правий  берег  i  почав  громити  вiйськовi  обози
Чарнецького i Тетерi та звiльняти вiд шляхти укра©нськi правобiчнi  мiста.
Сiрко з братом Яковом взяли в оборону  Черкаси,  й  сталася  в  Капустянiй
долинi гаряча битва, i потяли вони Чарнецького, i потяв  ©х  Чарнецький  з
двома солтанами, й оточили  вони  запорожцiв  у  вузькiй  долинi,  й  сiча
стояла, що поглухло од шабельного брязкоту  вороння  в  небi,  яке  чигало
кiнця битви. I тодi погинув Якiв, i ляхи вiдтяли йому голову, нахромили на
вiстря козацько© хоругви й возили ©© перед сво©ми лавами. А  потiм  вороги
втiкали рiллею, i грузли в укра©нському чорноземi конi у важкiй  бронi,  й
били ©х козаки келепами i палицями, й згубили  ш