а його планiв, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула укра©нський народ вiд протекторату Туреччини. 3 цi╨ю метою кiлька разiв запрошував його на конференцiю пiд покровом зовнiшньо© дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його сiтi. 3 тим бiльшою наполегливiстю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього"[43]. Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно вiдтворенi у романi) не означали вiдступництва кошового отамана вiд сво©х полiтичних принципiв В серединi 70-х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Днiпра було здiйснено спiльний похiд росiйсько© армi© i лiвобережних козакiв, внаслiдок якого десять полкiв Правобережно© Укра©ни оголосили про сво╨ возз'╨днання з Лiвобережною Укра©ною в складi Росiйсько© держави. Активiзувалася боротьба Запорозько© Сiчi проти експансi© султансько© Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi, очолюванi I. Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi Криму. Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та укра©нського народiв проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство[44]. (Деталi цього походу також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) Занепоко╨нi можливими наслiдками цi╨© акцi©, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись у Крим. Позбавлений вiйськово© пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився в цiлковитiй iзоляцi© На Правобережжi пiднялася нова хвиля народних виступiв проти гетьмана запроданця Визрiвало невдоволення i серед найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад, що бiльша частина старшини залишила Чигирин i перейшла на Лiвобережжя. I. Сiрко, який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в цiй ситуацi© виступив iнiцiатором органiзацi© посольства запорожцiв до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися вiд останнього прийняти росiйське пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй вiйськовiй радi ще 12 березня 1675 р .)[45]. У романi виразно показано, як невдовзi в гетьманську резиденцiю прибув об ╨днаний загiн запорожцiв та донцiв (500 чол.) на чолi з кошовим отаманом. Триденнi переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вiрнiсть Росiйськiй державi[46]. Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор i деяке озбро╨ння фортецi. Оцiнки та ставлення до цi╨© полiтично© акцi© з боку рiзних суспiльних категорiй населення Укра©ни та Роси були далеко не однозначними. Побоюючись втратити владу, лiвобережний гетьман I. Самойлович розпочав кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд П. Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу i командуючому росiйськими вiйськами на Укра©нi Г. Ромодановському[47]. Iншою була реакцiя на подив Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала цю полiтичну акцiю, оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу над султанською Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська Запорозького до цих подiй, слiд мати на увазi i певнi амбiцi© запорозько© старшини, що здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi Укра©ни. Що стосу╨ться П. Дорошенка, то вiн продовжував зачитатися у сво©й чигиринськiй резиденцi© i вiв подвiйну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича. Ю. Мушкетик у романi "Яса" прагне показати соцiальне економiчне та суспiльне життя на Укра©нi у другiй половинi XVII ст. у всiй його скiлдностi та суперечностi. Автор вдало вiдтiнив новi тенденцi©, якi з'явилися i набули поширення у господарському розвитку та соцiальному становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема, вiн показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацi© козацько© верхiвки, нагромадження у ©© руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян Зажерливiсть, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинiзм при виборi методiв досягнення мети репрезенту╨ у романi гетьман Лiвобережноi Укра©ни I. Самойлович (1672 - 1687). Гетьманська булава дала йому якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що вiн належав до категорi© найбiльших землевласникiв Лiвобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами). В рiзних районах краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдпри╨мства по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього феодала вели великi за обсягом торговi операцi© на ярмарках й ринках Укра©ни та ценiральних районiв Росiйсько© держави[48]. Збагачувались як родина гетьмана, так i його найближче оточення. Наприклад, на "вспартя i подпоможенi╨" вiн передав сво╨му синовi ряд сiл у Стародубському полку i млини на р. Ворi. Значний вплив на I. Самойловича мав переяславський купець I. Томара, дiти якого зайняли високi старшинськi посади у гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацi©[49]. Козацька старшина, поступово вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася поширення на не© прав i привiле©в росiйського дворянства. Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком не були суперечностями двох рiзних за характером людей. Вони мали глибше корiння i сво╨рiдно вiдображали рiзнi погляди на суспiльно-полiтичнi процеси, що вiдбувалися на Укра©нi в другiй половинi XVII ст. Козацька старшина Лiвобережжя, добиваючись привiле©в, ставала на цiлях поступового обмеження особистих прав i привiле©в рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ходi шестилiтньо© кровопролитно© вiйни з класовим ворогом. Запорозька Сiч завжди розглядалася укра©нськими гетьманами як осередок вольницi, а кiш Вiйська Запорозького - як небезпечний суперник v боротьбi за домiнуюче мiсце у полiтичнiй сферi. З iншого боку, незважаючи на певну деформацiю свого суспiльне полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i визвольних рухiв на укра©нських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбi проти турецько-татарсько© агресi© та зрадницько© полiтики старшинсько© верхiвки рiзно© орi╨нтацi©. Як зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного життя Укра©ни. Пiд час роботи так званих "чорних" рад (тобто рад, у яких брали участь широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль сво╨рiдного гаранта у пiдтриманнi традицiйного вiйськово-адмiнiстративного устрою на Укра©нi i надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь-яких його прерогатив. Юрiй Мушкетик розкрива╨ в образах iсторичнi вза╨мозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як вiдомо, мали глибоке корiння. Донцi та запорожцi протягом багатьох столiть здiйснювали спiльнi походи проти султансько© Туреччини й Кримського ханства, на ╨динiй класовiй основi вели боротьбу з власними феодалами. Солiдарнiсть запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих .повстань, якi охоплювали значнi територi© кра©ни й вимагали напруження всiх матерiальних та духовних сил народу. Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi контакти I. Сiрка з керiвником селянсько© вiйни 1670-1671 pp. в Росi© С. Разiним. Цi вза╨мини проводирiв запорозького та донського козацтва базувались на досить-таки мiцнiй основi. Численнi документи, якi леребувають нинi у розпорядженнi iсторикiв, свiдчать про активiзацiю переселенського руху селян i козакiв Укра©ни в 60-70-х pp. XVII ст. на територiю Дону. В грамотi приказу Казанського дворця вiд 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що "во многие-де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми..."[50]. Частина з них, безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх етапах повстання у складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi з Укра©ни, насамперед запорозькi козаки з ©х великим вiйськовим досвiдом. Так, у виписцi приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) - документа, пiдготовленого на основi вiдписок городових во╨вод, прямо говорилося про те, що "из запорожских-де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески"[51]. Вiдомо також, що з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з Укра©ни на Дон неухильно зростала, а ©хня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась. Суспiльно-полiтична ситуацiя та атмосфера невдоволення соцiальною полiтикою панiвного класу на Укра©нi, безперечно, враховувалася С. Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому крузi обоговорювалося питання про те, що "вiн хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом"[52]. У наступний час керiвник повстання налагодив тiснi контакти з рядом полiтичних дiячiв Укра©ни, зокрема з кошовим отаманом I. Сiрком[53]. Мiж ними встановилися iнтенсивне листування й передача вiдомостей через та╨мних агентiв. Готуючи похiд вiйська "к Москве против бояр", С. Разiн, за словами очевидцiв, "под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком"[54]. Зацiкавлений у тiснiй координацi© дiй, керiвник повстання у рядi випадкiв у сво©х листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кiл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в "распростых речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що С. Разiн намагався "в Запороги... послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог"[55]. Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном i Запорожжям, ╨ i той факт, що частина "прельщений" С. Разiна i його отаманiв написана вiд iменi "Великого войска Донского и Запорожского"[56]. Заклики керiвника селянсько© вiйни в Росi© "побить бояр", "мирских кровопивцев", "начальных людей" i визволити "черных людей" вiд феодалiв знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас Укра©ни. В один iз важливих районiв повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокiйно було на Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони повстанцiв. Загалом селянська вiйна 1670-1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла важливу роль у справi консолiдацi© сил селянсько-козацьких мас Росi© та Укра©ни у ©х боротьбi з панiвним класом. У сво╨му творi Ю. Мушкетик торкнувся питання про мiсце i роль самозванства в iсторi© народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подi╨ю i мала прецеденти у вiддаленому iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i Лжедмитрiя II) Росi©[57]. Проте цей мотив роману цiкавий як сво©м драматичним аспектом, так i спробою автора охарактеризувати свiтогляд пригноблених категорiй населення у перiод пiзнього феодалiзму. Монархiчнi iлюзi© селянсько-козацьких мас були прямим результатом економiчних умов iснування дрiбного патрiархального господарства. Задушений безпросвiтною нуждою, податками, жорстокою експлуатацi╨ю, селянин не розумiв класово© природи самодержавства. Вiн на©вно вiрив в iснування "доброго царя" - захисника вiд соцiально© експлуатацi©, помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей "добрий цар" був вiддiлений вiд них придворною клiкою, чиновниками, мiсцевою владою, каральними командами. Бiльше того, народ прагнув опертися на авторитет царя i використати його як органiзуючу засаду у боротьбi за полiпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою, пiд якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху. Однак цим не вичерпу╨ться характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися пiдтримкою певних полiтичних сил як в серединi кра©ни, так i за ©© межами. Тодi навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi та╨мнi гуртки та плелися нитки змов. "Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних фiгур в списку самозванцiв XVII ст. Проте його прибуття вiдiграло помiтну роль в активiзацi© суспiльно-полiтичного життя на Сiчi. Тут вiдбулося декiлька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царськi посли i самозванець[58]. Пiдтримка Сiччю "царевича Симеона" зумовила навiть наростання деяко© напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви i кошовою старшиною. В цiй iсторi© слiд диференцiювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та I. Сiрка - з iншого. Сiчова сiрома на©вно бачила в особi Симеона справжнього виразника ©хнiх соцiальних iнтересiв, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а I. Сiрко прагнув використати його у полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд. Юрiй Мушкетик виступа╨ в романi як тонкий знавець джерел i спецiально© лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi згадано про С. Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено основнi риси цих осiб, змальовано контрастнiсть ©х образiв. Геро©чна постать улюбленця народу Семена Палiя з одного боку i зрадництво й пiдступнiсть вже на початку сво╨© полiтично© кар'╨ри Iвана Мазепи - з iншого. Хiба потрiбне тут багатослiв'я? Як же далi розвивався iсторичний процес на Укра©нi? Яка була доля iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677-1678 pp. росiйськi ратнi люди й козацькi полки дали вiдсiч турецько-татарським загарбникам, якi зробили спробу поневолити всю Правобережну Укра©ну (так званi Чигиринськi походи). До речi, помiтний вклад у вiдсiч ворожо© навали внесли тодi запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому кра© боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p. його не стало. Згiдно повiдомлення лiтопису С. Величка, "того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости, аж до старости своея во╨нними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многi╨ Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй ясир христiянскiй отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не малi╨ бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на иннiе месца пливучiе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало"[59]. У наступний час боротьба за визволення споконвiчних слов'янських земель Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp. XVII ст. росiйське вiйсько, до складу якого входили лiвобережнi козацькi полки, двiчi здiйснило походи на Крим. Проте, погано пiдготовленi, вони виявилися невдалими. Пiд час одного з них (1687 р.) втратив гетьманську булаву I. Самойлович. Його було звинувачено у та╨мних зв'язках з кримцями, заарештовано й заслано до Сибiру. На так званiй Коломацькiй радi 25 липня 1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула I. Мазепу, якого пiдтримав всесильний В. Голiцин. Боротьба проти турецько-татарсько© агресi© точилася ще протягом багатьох десятилiть. Лише внаслiдок переможних росiйсько-турецьких вiйн 1768-1774 pp. i 1787-1791 pp. було остаточно вирiшене питання про визволення Пiвнiчного Причорномор'я й утвердження Росiйсько© держави на Азовському й Чорному морях. В кiнцi XVIII ст. сталася ще одна подiя, яка мала велике значення в iсторичнiй долi укра©нського народу. В результатi другого (1793 p.) й третього (1795 p.) подiлiв Польщi до складу Росi© увiйшли правобережнi землi. Справа Семена Палiя i його сподвижникiв, учасникiв гайдамацького руху й славнозвiсно© Колi©вщини 1768 р. не була марною. Сво╨ю боротьбою вони наблизили час визволення й возз'╨днання всiх укра©нських земель в складi Росiйсько© держави Роман Ю. Мушкетика "Яса" - художнiй твiр, а не спецiальне iсторичне дослiдження. На його сторiнках дi╨ чимало персонажiв, народжених творчою уявою автора. Виписанi вони iз знанням iсторичних обставин, у яких природно розкриваються характери, психологiя геро©в тi╨© епохи. Очевидно, не слiд дорiкати письменнику у подеколи хронологiчних змiщеннях окремих подiй, певних термiнологiчних неточностях тощо, адже вiн створив загалом довершену, правдиву картину суспiльно-полiтичного життя укра©нських земель друго© половини XVII ст. Справжнiм геро╨м його твору ╨ народнi маси, представники яких - Мокiй Сироватка та Лаврiи Перехрест - уособлюють основну продуктивну силу тогочасного суспiльства. Вони зi збро╨ю в руках захищали свою землю вiд ординських i польсько-шляхстськнх феодалiв, виступали проти власних визискувачiв. Мокiй Сироватка й Лаврiн Перехрест, не вагаючись, жертвують сво©м життям задля спокою i щастя рiдного краю. "... Батькiвщина... лише одна. Тiльки потурнак може мiняти ©© на чужинську" - ось лейтмотив ©х життя i боротьби. А хiба лише ©х? Так думали i з цими словами вмирали мужнi захисники Ладижнна й Уманi, учасники походiв на Кримське ханство й турецькi фортецi. Геро©кою боротьби укра©нського народу з iноземними загарбниками та iдеями патрiотизму проникнутi всi сторiнки нового роману Ю. Мушкетика "Яса". I в цьому його непересiчне значення. Валерiй Смолiй, доктор iсторичних наук. [1] Акинджi - нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур ) [2] Так турки називали Александра Македонського. [3] Езан - заклик на молитву (тур,). [4] Муфтi - первосвященик магометанського закону (тур.). [5] Що я написав - те написав (лат.) [6] Спагi© - вершники (тур ). [7] Сердар, сердарах - головнокомандуючий (тур.). [8] Секбанбашi - вищi офiцери регулярного вiйська (тур.). [9] Джебелiх - вiнсько, що вели за собою феодали (тур.). [10] Силяхуар-ага-чиновник, що возив шаблю султана (тур.). [11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подi© 1674 р., тому автор вмiщу╨ ного в оповiдi пiсля ладижннсько© оборони. [12] Фiрман - указ (тур.). [13] Антецесор - попередник (тур.). [14] Фарсах-мiра довжини, 4 км (тур.). [15] Кибла - напрям на Мекку (тур.). [16] Передмiстя Адрiанополя. [17] Селямлик. -чоловiча половина будинку (тур.). [18] Асесбашi - вищий чин у яничарському вiйську, виконував також полiцiйнi функцi© (тур.). [19] Бiр аллах - бог ╨диний (тур ). [20] Гелiйор - йти (тур.). [21] Беса - не забувай про звичай гостинностi (тур.). [22] Кьопек-собака (тур.). [23] Юрю! - Проходь (тур.) [24] Улу-Дениз - Гниле море (тат.). [25] Iзор - сукня з двох шматкiв полотна (тат.). [26] Яйла - гiрське пасовище (тат.). [27] Гяур оглу - християнське кодло (тат.). [28] Тум - народжений в неволi вiд невiльникiв християн (тур.). [29] Каймакам - управитель округи (тур.). [30] Рогожа з молодо© липи. [31] Пелiкани. [32] Шарiат - релiгiйне право мусульман (тур). [33] Бiсмiлла - в iм'я аллаха (тур.) [34] Вай кьопек! - От собака! (Тур ) [35] Йок - нi (тур.). [36] Акты ЮЗР, т 12, с 102, 113, 527, 682 [37] Апанович О. М. Запорозька Сiч у боротьбi проти турецьке татарсько© агресi© 50 - 70-тi роки XVII ст. - К, 1961, с. 34, 35 [38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 5, 10. [39] Iсторiя Укра©нсько© РСР. - К., 1979, т. 2, с. 91. [40] Акты ЮЗР. - СПб., 1875, т. 8, с. 218-220. [41] Iсторiя Укра©нсько© РСР, т. 2, с. 94-95. [42] Звичайно, слiд мати на увазi, що I. Сiрко був представником козацько© старшини. Йому належали хутори на Слобiдськiй Укра©нi, млини й будинки на Лiвобережжi, велика пасiка на Запорожжi. [43] Цит за Анапович О М Запорозька Сiч у боротьбi проти турецько-татарсько© агресi©. 70-тi роки XVII ст. - К , 1961, с. 247 [44] Акты ЮЗР, т 12, с. 260 [45] Там же. т 9, с. 355 [46] Там же, т 11, с. 419 [47] Там же, т 12, с. 389 [48] Борисенко В. И. Соцiально-економiчний розвиток Лiвобережно© Укра©ни в другiй половинi XVII ст. - К, 1986, с 73, 123, 130, 156 [49] Там же, с 73, 191 [50] Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. - М., 1954, т. 1, с. 73. [51] Там же, с. 155. [52] Там же, с. 132. [53] Стецюк К.. Вплив повстання Степана Разiна на Укра©ну. (З iсторi© спiльно© боротьби росiйського i укра©нського народiв проти феодально-крiпосницького гнiту). - К., 1947, с. 75, 86-91 [54] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2, ч 1, с. 237 [55] Там же, т. 2, ч. 2, с. 101. [56] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2, ч. 1, с. 201 [57] ДивТроицкий С. М. Самозванцы в России XVII-XVIII веков. - Вопр. истории, 1969, N 3, с. 134-139. [58] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман войска Запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 44, 49. [59] Летопись Самоила Величка. - К., 1851, т. 2, с. 497.