в Чигиринi, - промовив Христофор ласкаво й привiтно. - Нi, мiй дорогий дядьку! Я довго слабiла, а потiм завагонiла i породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще й досi не була. Так якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман хоче, щоб я в'©хала в Чигирин з пишнiстю, вартою високо© особи, вартою гетьманшi, - сказала Олеся. - Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'©хати в Чигирин з парадом i з пишнiстю. Але ти не ма╨ш доброго екiпажа: твiй, ще батькiвський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високо© особи ма╨ велику вартiсть, i ©дь до Чигирина з пишнiстю, а ти тепер висока особа. Олеся поцiлувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було дво╨ дверець з вiкнами. - Окрiм того, - говорив старий Стеткевич, - не годиться тобi ©хати самiй: треба, щоб за тобою тягся по©зд, як за королевою. Я не по©ду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацько© верстви, як пристав Юрiй Немирич й iншi укра©нськi шляхтичi. Вiзьми з собою тiтку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай ©де з тобою i оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат. - Ой яка я рада, що по©ду до Чигирина! - аж крикнула Павлина Рудницька. - Ото надивлюсь на людей i побачу свiта! Вона встала i поцiлувала в руку Христофора Стсткевича. В не© таки майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками. - Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! - говорив далi дядько. - Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за ©© привiле©. Не забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до не© з Польщi. I коли я дiстав просвiтнiсть, добувся розумом до вольних просвiтних соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з ╙вропи, але дiстав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить i нiякого свiта не пустить i з Польщi, i з-за границi; тодi темрява вкри╨ Укра©ну. - Добре, дядю, добре! - сказала Олеся, але ©© думки вертiлись не коло просвiтаостi ╙вропи та Польщi, а коло французько© карети та уборiв. Вона вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного в'©зду в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi, в жупани, в плахти та в намiтки. Олеся i Павлина зiбрали усяке сво╨ добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Ки╨вi, щоб пошити собi нове убрання. Швидко потiм вонл ви©хали до Ки╨ва. Прибувши в Ки©в, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий вчився кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина, i тiтка Якилина понабирали собi дорого© матерi© на сукнi. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тiтку, щоб вона взяла з собою в Чигирин i сво©х дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це i почала й ©х прибирати та чепурити. Олесинi знайомi та далекi родички, Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли ©хати до Чигирина, .скiльки ©х не благала Олеся. Тiльки Олесин дядько, князь Соломирецький обiцяв ©хати з нею в Чигирин, бо мав сво© iнтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Укра©нi коло Бара, звiдкiль його вигнали козаки як католика. Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона була повинна ви©хати з Ки╨ва, щоб стрiнути ©© в Чигиринi, як високу особу. З по©здом Олесi ви©хала i невiстка ©© Маруся Стеткевичева, жiнка брата ©© Юрiя, котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана ╙встафiй Виговський, що проживав в Ки╨вi, не по©хав з гетьманшею до Чигирина i прибув перегодя, щоб жити при синовi. В той час в Богдановому домi проживали Богданiв син Юрiй, шiстнадцятилiтнiй хлопець, та третя Богданова жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона вийшла замiж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворi гулянки та п'янство i була доброю, господинею в домi. Богдан поважав ©© й слухав. Новий гетьман Виговський дав ©й для прожиття в палацi двi свiтлицi, а Юрi╨вi - одну кiмнатку рядом з свiтлицями старо© гетьманшi, щоб вона повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i неслухняним хлопцем. Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньо© священно© iсторi©. На поличках блищали рядки дорогого срiбного й золотого посуду: полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях було поновлено, вичищено, вибiлено. Свiтлицi прибирались, як iк Великодню, неначе вони ждали ново© пишно© шляхтянки-гетьманшi. Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна була ви©здити з Ки╨ва, щоб стрiнути з пошануванням ©© по©зд. Вiн просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першо© жiнки, Катерину й Олену, щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю. В самий день при©зду Ганна Хмельницька сидiла в сво©х покоях, убрана по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками. На ши© на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест вiзантiйсько© кучеряво© форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покiйного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала при©зду молодо© Виговсько© i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi, нiби завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй було не до вподоби, що Виговський вимагав од не© вчинити таку честь для ново© гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись. "Ох Боже наш милостивий та милосердний! - думала Ганна, сидячи коло стола, пiдперши щоку долонею. - Минула моя слава, як красне лiто, i тепер я мушу чинити, що менi загаду╨ новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче вiн оддати сво©й жiнцi-шляхтянцi. Як я прибула в Богданiв палац, мене нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями, а тепер я, така сама гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котро© слухав сам Богдан, котру запрошував вiн обiдати вкупi з чужоземськими посланцями... А колись я мала сво©х гайдукiв, сво©х паннiв, дiстала од гетьмана право видавати гетьманськi унiверсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi посланцi... А тепер... Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою". I стара гетьманша пiдвела вгору сво© пишнi карi очi i зiтхнула важко-важко, аж ©© широкi плечi та голова, заверчена срiблястою намiткою, пiдвелась вгору. Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i поцiлував ©© в руку. - Вже по©зд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та не забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Неча╨ва. Ви станьте посеред свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побiч вас. - Добре! зараз iду! - сказала Ганна, виходячи вкупi з Виговським до парадово© свiтлицi, де сидiли на довгiй канапi, застеленiй розкiшним перським килимом, Катерина й Олена. Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. - На Катеринi був дорогий парчевий зелений з дрiбними золотими квiтками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на ши© блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Неча╨ва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На ши© бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв -подарунок ©© батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак ново© гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки. - Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i хлопець, але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, - сказав Виговський i вийшов в двiр виряджати сотню козакiв, котра пiд проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницько©, мала вийти назустрiч по©здовi за Чигирин на ки©вський шлях. Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В свiтлицю влетiв Юрась, худенький, блiдуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив галасу на всю свiтлицю. - Мамо! що це таке? що тут дi╨ться в палацi мого батька? - кричав Юрась. - А що ж тут дi╨ться, сину? Ми зiбрались оце стрiчати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути ©© отут в свiтлицi, вкупi з нами, - обiзвалась до його Ганна Хмельницька. - Що це таке? Що вони тут виробляють в мо©й господi? Що це тут витворя╨ Iван Остапович? - репетував Юрась на всю свiтлицю. - А що ж вiн витворя╨? - обiзвалась Олена Неча╨ва. - Стрiча╨ нову гетьманшу, Олену Богданiвну. - Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви зна╨те, де тепер мо© конi? - Нi, не зна╨мо. А де ж тво© конi? Певно, в станi, - промовила Ганна Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася. - Еге! в станi... в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мо© конi! А Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! - кричав Юрась. - Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мо© конi. - Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi тво© конi, - обiзвалась Ганна, - i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як тво© конi постоять час в повiтцi. - Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi сво© конi, та мо©? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я - господар! Я - гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я - гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi мо©м батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво! - Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьмансько© булави на який час, бо тобi треба ©хати до Ки╨ва в академiю та кiнчати науки, - сказала Ганна. - Навiщо менi ©хати до Ки╨ва? Я й дома скiнчу ©х з мо©ми вчителями. Я до Ки╨ва не по©ду, поки мо© конi не поставлять в мо©й станi! - репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали. Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспоко©ла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'©зд гетьманшi та роз'©дуться гостi. Юрась заспоко©вся. - Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, - сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем. Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху - дрiбок солi. Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив: - Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий! Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив: - Ясновельможний гетьмане! вже по©зд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина! - Час менi ви©здити з козаками назустрiч мо©й гетьманшi! Прощавайте тим часом! - промовив гетьман до Ганни Хмельницько© i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi ви©хав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав сво╨© гетьманшi й гетьман з старшиною. Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла чутка, що молода гетьманша - дочка князя, що вона ©де з великим по©здом в золотiй каретi, а за нею ©дуть усе князi, шляхтичi та польськi сенатори, котрi знов запанують на Укра©нi за нового гетьмана. Мiж простим народом розповсюдилась чутка, що вкупi з гетьманшею на©дуть польськi пани i привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма знов заведе панщину. Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками ©хав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, ©© невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловсько©. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих сидiли Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi багатенькi шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за ©© веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з Павлиною Рудницькою. I перед по©здом, i позад по©зда скакали на конях козаки, а позад усiх ©хали на возах дворовi слуги гетьманшi: кондитер, пивничий i кравець Василькiвський, котрий згодився ©хати до Чигирина за добрi грошi. Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв ©©, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми. Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала ©й хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його. - Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, - тихо промовила Хмельницька до Олесi. - От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, - тихо обiзвалась Олеся, - в шляхтичiв нема цього звичаю. - А ми, по нашому старому звичаю, стрiча╨мо тебе з хлiбом-сiллю. Пошли тобi. Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з Iваном Остаповичем панували довго, жили в щастi та в добрi i дiждали онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку! - Спасибi! спасибi! - промовила Олеся. Катерина приступила до Олесi, взяла з ©© рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i поставила блюдо на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась з нею тричi, потiм вони обидвi, в знак обопiльно© поваги, як обидвi гетьманшi, поцiлували одна другу в плече. Привiтавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною. - А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, - сказала Ганна. - Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! - обiзвався насуплений Юрась. Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася. - Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Ки╨вi i таки частенько бували одна в друго© в гостях. А от тепер ми вже й рiдня, - сказала Олеся, обертаючись до Катерини. - О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з ким i поговорити, i розважити себе, - обiзвалась весела й говорюча Катерина. Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок. Ганна привiталась з ними дуже привiтно i щиро. - Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх тво©х гостей сiдати в нашiй господi! - просила Ганна Хмельницька. Молода гетьманша сiла на турецькiй софi на першому мiсцi. Родички посiдали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сiдати. Полковники й сотники посiдали на стiльцях та на довгих ослонах проти гетьманшi. За козацькою старшиною слiдком натовпилось в поко© чимало усакого пароду, мiщан та простих козакiв. Домашня прислуга заглядала в дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв ново© гетььманшi. I козакам, i мiщанам не сподобався пишний при©зд гетьманшi та ©© родичок в дорогих блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкiшна обстава при©зду ново© гетьманшi була схожа на обставу по©здiв укра©нських католицьких панiв та польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з Укра©ни. - 3 молодою гетьманшею на©хала шляхта провославна. Чого лоброго, слiдком за цi╨ю шляхтою на©де до гетьмана в Чигирин i польська шляхта, - гомонiли козаки й хлопи, оглядаючи з усiх бокiв блискучi екiпажi, кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях. Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi i випровадити з свiтлицi зайвий натовп мiщан та козакiв. Як же тобi, панi, показався наш Чигирин? Зда╨ться, ти оце вперше в Чигиринi? - спитала Хмельницька в гетьманщi. - Пiсля Ки╨ва вiн менi зда╨ться дуже простим. Менi не сподобалось, що в Чигиринi дуже багато вiйська, дуже багато козакiв. На яку улицю не поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь в вiйськовому таборi, - промовила Олеся. - Бо Чигирин - вiйськове козацьке мiсто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козакiв? - спитала в Олесi Олена Неча╨ва. - Нi, не те, що не люблю... але де багато вiйська, там жити недобре, неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як у Ки╨вi коло свято© Софi©, де тепер оселились московськi стрiльцi. Я, бачте, шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, - сказала Олеся. - Нiчого те, нiчого! - обiзвався гетьман Виговський. - Поживеш в Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як потеплiша╨ надворi, пере©демо на життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та свiтлий. А там сади, як рай, там пасiки в садках, куди не повернись. Там тобi буде спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу. - От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навiдуватись в Суботiв, - промовила Катерина. - Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в новому мiсцi, мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на далекiй чужинi, - сказала Олеся до сво╨© давньо© знайомо© Катерини, котру вона любила за ©© веселу вдачу i за природжену розмовнiсть. Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька старшина гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було, що гостi були притомленi пiсля далеко© дороги. Молода i проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а потiм встала з стiльця, потягла аа руку з собою Маринцю, i вони вдвох пiшли кругом свiтлицi, оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що була порозвiшувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину, почала бiгати i навiть пустувати. Маруся Стеткевичева спробувала спиняти свою дочку, але Христина про не© й вухом не вела i пiдбивала на пустощi й Маринку; здiймала з стiн рушницi та шаблi i подавала Маринцi, котра не знала, що робити з тими рушницями та шаблями, i вертiла ©х у руках. Гетьманша насилу впинила Христину i звелiла паннам не зачiпати того, що до ©х не належиться. Христина надулась i сiла. Маринка сiла поруч з нею, i вони почали тихо балакати про молодих сотникiв, котрi сидiли проти ©х. Тим часом вiстовець дав знати, що ©де посланець од короля - Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i ждав його. При©хав незабаром i Беньовський з двома панами. Виговський щиро привiтався з ним i запросив до свiтлицi. Незабаром в свiтлицю вступив Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Вiн ввiйшов в свiтлицю тихою, поважною ходою, i Виговський знов привiтався з ним, обнявся навхрест i тричi поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити, що гетьман i пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельствi. Не пота©лось це ©х, очевидячки, давн╨ приятельство i од козацько© старшини, i од Олесi. Виговський взяв за руку Беньовського i повiв до Олесi: - Моя дорога гетьманшо! Це ясновельможний пан Казимир Беньовський, волинський каштелян i посланець од його милостi найяснiшого короля. Прибувши цим часом до Чигирина, його ясновельможнiсть хоче поздоровити тебе, гетьманшо. Гетьманша встала i радо привiталась з Беньовським. Беньовський навистрiчки почав говорити ©й красномовну промову. Вiн вславився сво©ми промовами i в Польщi, i на Укра©нi, задля того король часто вибирав його за посланця на Укра©ну, коли треба було облесливими словами прихилити козацьку старшину до польських iнтересiв i, само по собi, пiддурити ©© красномовними обiцянками. Беньовський став серед свiтлицi проти гетьманшi, щоб сказати свою привiтальну промову. По стародавньому звичаю ораторiв вiн починав сво© промови або од Адама й Ноя, або од самого Бога, що в нашi часи виходить трошки смiшно. - Найвищий розум, котрого ми нарiка╨мо Богом, найвища сутнота, цар над небом i землею, колись сотворив першого чоловiка Адама i першу жiнку ╙ву, - так почав Беньовський свою промову. - Найвища сутнота увiв першого чоловiка i його супружницю в пишний рай, зумисне для цi╨© першо© пари засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом тепер в Чигиринi та в Су-ботовi, як Адам i ╙ва були в раю. Вiтаю ж вас, ясна панi з великого роду, i бажаю вам щастя-долi в цьому новому раю на пишнiй Укра©нi, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом нiби королеви на Укра©нi по вашому становищу в укра©нському суспiльствi. Беньовський поцiлував гетьманшу в руку, вона поцiлувала його в плече. - Прошу ж вас, ясновельможний пане, сiдати. Будьте нашим при╨мним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигиринi i в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, - сказала гетьманша. Беньовський сiв проти гетьманшi коло стола. -Ох, не близький свiт! Я тепер пробуваю в сво©й ма╨тностi на Подiллi, коло Бара, але бiлi╨ш того, що живу в Варшавi або на Волинi. - Прибувайте до нас частiше, будете оповiдати менi про Варшаву, про двiр, про двiрськi звича©, про двiрське життя: буде що менi послухати, бо я, признаюся, дуже цiкава знати; як живуть люди, вищi за нас i просвiтнiшi. - Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибi! - Тут, в Чигиринi, в палацi гетьмана Богдана, все дуже по-старосвiтському: на стiнах, за образами, вишиванi рушники, на стелi понамальовуванi янголи та усякi малюнки, неначе в церквi. Це менi не подоба╨ться. - Чому ж? Янголи нiкому не шкодять, - Обiзвалась стара гетьманша Ганна. - Воно так, але церква церквою, а палац палацом, - сказала Олеся. - От у палацi мого покiйного панотця, i в князя Соломирецького, i в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелi скрiзь понамальовуванi амури та венери, як в Луврi або в Варшавi в палацi короля. - Нiчого те, ясновельможна гетьманшо, нiчого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавськi майстри понамальовують вам таких амурiв та купiдонiв, що аж гарно буде подивитись: сама любов так i проситиметься в серце з стелi та стiн. А лукавi купiдони будуть з стелi пальчиком кивати на ваших красунь: стережiться, мовляв, красунi, бо мо© стрiли не жарти! Ой стережiться! бо й чигиринськi козаки не вiльнi од стрiл Купiдона: побiджують вони й козакiв. Беньовський обернувся до дам та паннiв i покивав на них пальцем. Дами усмiхнулись. - Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, - обiзвалась смiлива й проворна Павловська. Дверi одчинились, i в свiтлицю вступив шляхтич, ки©вський пiдкоморiй Юрiй Немирич з кiлькома провославними дiдичами-панами, котрi, по волi чи по неволi, були прихильнi до козакiв ще за гетьмана Богдана i пiшли навiть в козаки до його на службу, хоч i гнiвались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини. Довiдавшись, що молодо© гетьманшi ждуть в Чигиринi, Немирич заздалегiдь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рiвний станом, з розумними очима, поважний на ходi, славний оратор того часу та вчений чоловiк, Юрiй Немирич вступив в свiтлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, i вiн говорив в сеймi та сенатi дуже красномовнi й розумнi промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVII вiку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом ши© бiлiв високий цупкий комiр, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечi козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш. - Моя дорога гетьманшо! Це Юрiй Немирич, дiдич, овруцький староста i ки©вський пiдкоморiй; це мiй дорогий знайомий, - промовив Виговський до сво╨© жiнки. Олеся встала. Немирич поздоровив ©© коротеньким привiтанням, мiшаючи старосвiтську книжну мову з живою укра©нською мовою. Юрiй Немирич поцiлував Олесю в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i з старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана, в його палацi, помирившись з новим козацьким суспiльським укладом життя на Укра©нi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого. - Який я радий, що ми тут стрiлися, неначе змовились, - сказав Беньовський до Немирича. - Як ми давно бачились! як давно! - Нема де правди дiти, таки давненько, - обiзвався Немирич. - Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опiкуна Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви. - О нi, ясновельможна! Я був колись замолоду соцiнiаном, але повернувся до вiри свого народу, - сказав Юрiй Немирич. - Я вже давно став знов православний. - Ви бували в чужих краях? У Францi©, в Парижi?- спитала в його гетьманша. - Бiльш того, ясновельможна, що в Голландi©. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвiтити, бо i в наших, i в польських школах ще нема правдиво© свiтсько© науки, яка вже тепер сутнi╨ по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такi школи i в нас на Укра©нi замiсть духовних церковних шкiл. Я вернувся до вiри сво©х предкiв, пристав, як i багато наших православних дворян-дiдичiв, до покiйного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки мiж усякими верствами нашого суспiльства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохiть, визволив народ од крiпацтва. - Пане Юрiю! пани повиннi бути в кожнiй державi, бо на ©х лежить висока повиннiсть обороняти рiдний край i дбати про науку та просвiтнiсть, - сказав Беньовський. - Це вже мо╨ дiло, а не тво╨, пане Беньовський, - обiзвався Юрiй Немирич, - я й сам не зрiкаю вартостi вищо© верстви, шляхетства для сво╨© вiтчини, але рабство менi не подоба╨ться. Кожний чоловiк носить в собi образ Божий. - Ясновельможнi панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно до©хала з Ки╨ва до нового житла. Мамо, час би вже привiтати гостей старим медом, од котрого усякi хмари зсовуються з чола! - сказав гетьман до Ганни Хмельницько©. - Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та мо©х вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться. Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потiм вернулась. За нею слiдком вступив в свiтлицю козак i винiс на срiбному блюдi здоровий жбан старого меду i вже поналиванi медом срiбнi кубки: Виговський подав перший кубок Олесi, взяв один кубок у руки, усi гостi взяли по кубковi меду i повставали. - Вип'╨мо за здоров'я мо╨© дорого© молодо© гетьманшi! - промовив Виговський. - За здоров'я ясновельможно© молодо© гетьманшi! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й мiцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! - гукнув Беньовський на всю свiтлицю. - Вiват! вiват! вiват! Усi гостi гукнули тричi "Вiват!". Саме в той час прибув в двiр дядько гетьманшi Олесi по матерi, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зiна©дою. Одчинились в свiтлицю дверi i, як гостi пили мед i кричали вiват, на порозi з'явився Соломирецький поруч з сво╨ю гарною дочкою. - Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип'╨мо за здоров'я князя i його дочки Зiна©ди! - гукнув Виговський назустрiч родичевi-князевi, радий, що до його завiтали в гостi тi Олесинi родичi, котрi йшли проти Олесиного шлюбу з ним. - За чорнi очка та гарнi брiвки молодих паннiв Маринцi, Христини та князiвни Зiна©ди! вiват! - гукнув Беньовський, неначе вiн був молоденький панич. - Вiват! - гукнули гостi, а панни засоромились, почервонiли i тiльки поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така нам честь. Козацька старшина тiльки переглядалась та осмiхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй за здоров'я жiноцтва. Окрiм того, ©м не сподобався при©зд до нового гетьмана шляхтичiв та родичiв гетьманшi високого колiна. Маринця й Христйна кинулись до Зiна©ди i почали з нею обнiматись та цiлуватись. - Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зiна©до, при©хали до Чигирина, - говорила Христйна до молодих паннiв, - буде менi з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха з старих тiток та дядин! - жартувала Христйна, скоса поглядаючи на тих тiток та дядин. - А зна╨ш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в не© жити в Чигиринi та в Суботовi, - тихо шепотiла Маринка Христинi на вушко. - Невже! От i добре! - сказала Христйна i аж крутнулась на одному мiсцi, а потiм пiдскочила. - А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? - спитав Виговський в паннiв здалеку. - Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! - сказав веселий Беньовський. - Ой панни! стережiться лишень ви молодих козакiв, цих степових орлiв. На©хали ж колись до гетьмана Богдана з во╨водою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панi© та й... декотрi й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки панни: позалiтали на вольнi степи з красунями козаками, покинули навiть сво©х чоловiкiв. Ой стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i вмер, - жартував веселий Беньовський. - Та ми, пане Беньовський, цього не дуже бо©мося! Ми в цьому безпечнi, - обiзвалась весела Христина. - Ми не бо©мось козакiв, - додала за нею Маринка. - Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не ручайтесь за сво╨ серце, бо серце вольне, як вiтер, - сказав Беньовський. - Я зарiкаюсь заздалегiдь, - обiзвалась Христйна. - I я зарiкаюсь, - сказала Маринка. - Глядiть лишень та стережiться! Не дурно ж спiвають в пiснi: "Ой дiвчина-горлиця до козака горнеться", - промовив Беньовський i покивав делiкатно пальцем на трьох паннiв. - Ви три грацi©, а декотрi козаки люблять грацi©, хоч вони все в битвах трохи не щодня. Панни i справдi зорили скоса очками по козаках, котрi сидiли попiд стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли й молодi, й гарнi сотники i простi козаки, сини декотрих поважних старих сотникiв та полковникiв. - А придивiться й вгадайте, хто з молодих козакiв тут найкращий? - говорила весела Христйна до Маринки та Зiна©ди. Маринка й Зiна©да осмiхнулись i мовчали. - Але жарти жартами, а нам час i честь знати, дати спокiй молодiй гетьманшi i подорожнiм, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане пiдкоморiй? - сказав Беньовський, вставши з мiсця. - Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, - обiзвався Немирич. Беньовський, Немирич i вся козацька старшина заворушилась, вставши з мiсця: всi вони розпрощались з гетьманшею та з при©жджими. Гетьман запросив усiх до сво©х свiтлиць, доки покличуть ©х на обiд. - Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навiдуйтесь до нас! I ви, пане Немиричу, не минайте нашо© господи! - запрошувала ©х гетьманша. - Вже чию господу мину, а вашо© так не мину! - говорив Беньовський, обернувшись на порозi. Гостi зостались в свiтлицi i розбалакались. Якилина Павловська сiла поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що за©хала в далекий i новий для не© край. Козаки вчинили на не© дуже при╨мне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигиринi до не© причепиться якийсь козацький прудиус, закоха╨ться в не©, доконечне посвата╨, i вона ви©де з Чигирина вже замiжньою, а не панною. Довгенько балакали гостi, ждучи обiду, коли несподiвано в свiтлицю увiйшов Юрась i, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей: - Що це таке, мамо? що це таке? - А що ж це таке? Свiтлиця, а в свiтлицi нашi шановнi гостi, - обiзвалась Ганна Хмельницька. - Я ©сти вже хочу! Чом ви й досi не да╨те обiдати? Я вже давно ©сти хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообiдав, а ви й не дума╨те про обiд i гадки не ма╨те. - Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi вже час би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд? Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю. - Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обiду гетьман та старшина, - сказала Катерина. Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що можна, бо обiд вже готовий. I Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей i гетьманшу таким смачним обiдом, який ©м рiдко траплялось ©сти. Молода гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без мiри пити та гуляти. Але нiчого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворi гетьмана гулянку та п'янство. По обiдi, як козацька старшина, небагато випивши, розiйшлась, Виговський, зовсiм тверезий, пiшов до свого кабiнету [з Беньовським], Юрi╨м Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома православними шляхтичами, котрi при©хали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з при©здом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали на низьких турецьких софах i почали балакати од щирого серця. - От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Укра©нi. Що ж тепер далi буде? - спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки. - Те буде далi, що кри╨ться потай од усiх i в вашiй головi. Але я вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не помиляюсь... - обiзвався гетьман i глянув пильно просто в вiчi Немиричевi сво©ми розумними гострими очима. - Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досi не послали навiть посланця в Москву, щоб оповiстити царя про сво╨ вибрання, - говорив Немирич. - Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подоба╨ться менi Москва, не подобаються менi московськi непросвiченi, й дуже грубi, й наглi московськi бояри. Не люблю я i тих московських во╨вод, що вже засiли з стрiльцями в наших бiльших мiстах, навiть в тих, в котрих по умовi гетьмана Богдана з царем Олексi╨м, вони не повиннi бути, як от: в Чернiговi, в Нiжинi, - сказав Виговський. - Засядуть московськi во╨води i у всiх наших мiстах i заберуть Укра©ну в сво© руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! - говорив Немирич. - Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя не стерпить нашо© республiки на Укра©нi i чи тепер, чи потiм злама╨ й знесе нашi порядки, нашi привiле©, наш уклад. Польща i тепер ╨ республiка, i республiка шляхетська: при Польщi i на Укра©нi вдержиться гетьманщина. - Це ви, пане Немиричу, неначе чита╨те мо© думки в мо©й головi, - обiзвався гетьман Виговський, осмiхаючись. - Окрiм того, Москва непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло науки i не поважатиме нашо© просвiтностi на Укра©нi. - При Москвi наша просвiтнiсть впаде, нашi школи впадуть, бо не з Москви йде до нас свiт науки, а з чужоземських кра©в через Польщу. Нам треба завести два унiверситети: в Ки╨вi i в Вiнницi, найменше два, i такi увiверситети, якi я бачив за границею, з науками свiтськими, правдивими, а не з теологi╨ю нашо© Ки╨во-Могилянсько© академi©. Польща це попустить, а московськi бояри назвуть цi заграничнi школи безбожними й лютерськими, - говорив далi Немирич. - Буде в нас з Москвою за такi школи велика тяганина, - обiзвався Данило Виговський. - Москва нiколи не попустить волi нашiй шляхтi, хоч би й православнiй, не тiльки католицькiй; а скiльки гетьман Богдан вигнав з Укра©ни таки укра©нсько©, хоч i не вже покатоличено©, шляхти! - промовив, князь Соломирецький, - Хiба це добре дiло? Хiба ж цi шляхтичi й дiдичi не дiти однi╨© матерi Укра©ни? I Виговський, i Немирич змовчали i нiчого не одповiдали на цю думку князя Соломирецького. - Знов i те, що держава без шляхти неможлива рiч, - почав говорити Немирич. - Шляхта i тiльки шляхта ма╨ спроможнiсть дбати про свою просвiту i розповсюднювати науки по всiй державi. Вам, козакам, треба б добуватись шляхетських привiле©в, а не змiщуватись з плебсом, котрому нема часу дбати про виховання й просвiтнiсть. - Оце свята правда! - аж крикнув гетьман. - Вашi думки правдивi. Козаки повиннi зрiвнятись з шляхтою i дiстати шляхетськi привiле©, а не ставати запанiбрата з плебсом. Через це то нам Польща бiльше стане в пригодi. Але що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть простi козаки? Що скаже народ? Польщi не люблять на Укра©нi. - Буде бiйка, буде колотнеча повсякчас, але потiм, як усi побачать, що поляки не втручаються в справи на Укра©нi, то й замовкнуть, а потiм потроху звикнуть до нових порядкiв, - промовив Немирич. - Я задумав знов з'╨днатись з Польщею, - обiзвався гетьман Виговський, - i вчиню це дiло хоч би й декотрi козаки i не пристали на це, хоб би полились рiки кровi. Король само по собi повинен нас з'╨днати з поляками, як рiвних з рiвними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку старшину нiби на пораду i довiдаюсь, якi в ©х думки та гадки, який в ©х погляд на це дiло. Серце мо╨ лежить до Польщi, а не до тем