алька - Он вiн! - вигукнув раптом Ява З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi. - Де годинник? - пiдскочивши до нього, вигукнула Валька - По-перше, де ваше "здрастуйте"? - з у©дливою посмiшечкою сказав Будка. - Якi ви нечемнi, невихованi . Невже вас мама не вчила, як треба поводитися? - Ти нам баки не забивай! Де годинник? - виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява - Ой! Як страшно! Я почну за©катися! Не треба мене лякать! - глузливо сказав Будка - Де годинник?! - люто повторив Ява. - А про який годинник, вибачте, йдеться?! - невинно заклiпав очима Будка. - Про той, що ви витягли в нього з кишенi! - вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем. - Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"? - Так! Так! Так! - вигукнув я радiсно - Не бачив, - зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка. - Ах ти ж гад! - крикнула Валька. - Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик... "Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!" - Оддай годинник, бо - я загнувся, бо сам не знав, що робити. - Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать... Вiн, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера. - Ну нiчого! - просичала Валька - Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до тво╨© матерi... в мiлiцiю пiдемо... Всюди... Раз ти злодiй... крадеш... хай тебе в колонiю посадять... Ходiмо! - кивнула вона нам - Ах, яка ти бистра! Злодiй .. мiлiцiя... колонiя... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи! - Доведу! - Нiчого ти не доведеш... А якби ви не були такi "ушлi", я, може, вам i допомiг би... Бо я, зда╨ться, щось знаю... - Що? Що? Що ти зна╨ш? - спитали ми, зупиняючись. - По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! - були зайнятi... Скажеш, нi? - посмiхнувся вiн до мене. - Ну? - сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, - руки таки в нього були зайнятi!). - Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Вiн не з наших... Випадково тодi був.. Це, зна╨те, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязi сидiв... Так що... -Ну? - нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке "чувак" i що таке "строк", але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя). - Що ти нука╨ш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс... Сявок-щипачiв... ми самi не уважа╨м... I оскiльки це сталося на нашiй територi©, ми вирiшили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив тво© бока (годинник тоiсь)... I треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навiть шукав... i оце тiльки-по був у не©, - вiн кивнув на Вальку. - Ну? (Що ж я ще мiг сказати!). - Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйсько© - бiля музкомедi©... Два зайвих квитки для вас ╨. А зараз я поспiшаю... Чао! - i вiн побiг у пiдворiття. Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв - поборникiв справедливостi! Все це нагаду╨ брехню. Але яка мета цi╨© брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю... Отже, певне, Будка не бреше... На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедi© обов'язково, а Валька iде на студiю i поясню╨ все Максиму Валер'яновичу, - адже вiн навiть не зна╨, куди ми подiлися... Пiсля наради ми з Явою по©хали додому - до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати... Дядько зустрiв нас веселим вигуком: - Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч! Вiн сяяв: - Як ви дума╨те, куди ми сьогоднi йдемо? Не зна╨те? То я вам скажу - на футбол! "Динамо" (Ки©в) -"Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га? - Це для тебе, болiльника, подiя! А вони - нормальнi хлопцi, - озвалася з кухнi тiтка. - Правда ж, хлопчики? - Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу! - Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! - на" рештi вимовив я, отямившись. - Сектор "А"! Найкращi мiсця! - сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки. - Ого! - радiсно сказав я. ...I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен - вiн мiг все тiльки зiпсувати. Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився: - Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем... - А чого не разом? - здивувався дядько. - Та... нас чекають... - i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись. Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув! - Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопцi, почали... Га? Ми дипломатично промовчали. - Що ж... гаразд... Нате квитки... Тiльки ж пильнуйте... РОЗДIЛ XI "Динамо" (Ки©в) - "Торпедо" (Москва) Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус по©хав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чи©сь брезентовi штани. Щоб звiльнити сво© носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: "Вулиця Iвана Кудрi". Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак ©здити' Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала: - Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки . Будь ласка! Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли ©хати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми ©хали "зайцями" мимоволi. Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як "Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям", "Глядiть, щоб нам не наклали", "А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить", - ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв ©хала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтнево© лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону. Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту сто©ть баба i торгу╨ насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволя╨ продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх ки©вських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд'©здах i пiдворiттях торгують сво©м забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодно©, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв. Ми пробиралися до музкомедi©, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано - ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося. Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки: - Вони вже тут! Тi╨© ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiяко© загрози, а тiльки цiкавiсть. - Так, - заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. - Ось вам квитки... Нi, нi, грошей не треба - ми вгоща╨м, - i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi... Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства... - Спасибi, - з пiдкресленою чемнiстю сказав я, - але квитки у нас ╨! - i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився.. Але вирiшив не здаватись. - Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi... Гм... Сектор "А"! Ну тодi, звичайно... Нам ще краще, ми цi зараз заб'╨м у секунду... - i несподiвано голосно вiн вигукнув: - Кому квитки? Мить - i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi: - Зайвого квиточка нема╨? - Нема╨ зайвого? - У кого зайвий квиток? Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи ©м на ноги. Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку - вiн був такий скуйовджений, наче його побили. - Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, - криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. - Ходiм на стадiон! А то ще й на сво© мiсця не втрапимо! - А коли ж... балакать? - спитав я. - Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi. Сперечатися було безглуздо. Мабуть, легше перейти державний кордон яко©-небудь маленько© кра©ни, нiж без квитка пройти у Ки╨вi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора "А"... Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи "штуки". Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi - хай що хоче дума╨. Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли тро╨: один посерединi, з м'ячем, дво╨ по боках, з прапорцями, - суддi. Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центрально© трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами - вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав - гра почалася. - У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а! - Кан╨ва, давай Ка-н╨-ва!.. А-а-а-а! - Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о... - Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у! - Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i! Величезне корито стадiону кипить, аж булька╨. Пара йде вгору i збира╨ться там у хмарки. Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора - iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач - весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однi╨ю рукою - так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим: - Пашов-пашов-пашов-пашов!!! Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть "рятуйте" кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою: - Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати! I то© ж митi переносив увагу на iншого футболiста: - Ну ти диви! Iде, як пасеться... Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова! Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник! Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина - гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював ©©: - Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють. Ява пiдморгнув менi i стиха сказав: - Якби ту "рибоньку" у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло! Але i професор-артист, i "рибонька" недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подi©, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз сво©ми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався "стадiон" i який тiпало, як у лихоманцi. I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а "рука" була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа: - Суддю на мило! Суддю на ми-ло! Як отi кровожернi гицелi... I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару. Велика штука - футбол. По-мо╨му, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких непри╨мностей i вiд поганого настрою футбол дуже помага╨. В усякому разi, я на час матчу всi сво© непри╨мностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька. - Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи... - сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик. - Он, глядiть менi з цими справами! - сказав дядьiю - Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли. Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3 : 2, дядько був у чудовому настро© й вiдпустив нас. Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гада╨те. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi. - Ходiмо! - скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течi╨ю. - Ну? - нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки. - Потiм! Тут не мiсце .. От же тягне жили! Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився. - Значить, так, - сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. - У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi! - Гур-гур-гур.. - безладно, але ствердно прогули хлопцi. - Вiн погодився оддать годинник, - вiв далi Будка. - Але... тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Ки╨ва - його шука╨ мiлiцiя. - Ну? - у мене стислося серце. - Жел╨зно! Годинник у нього в схованцi... у печерi... бiля лаври. Вдень туди не можна - ганяють.. Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Зна╨те? Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який ©м сенс? А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш? - Бо©тесь? - презирливо прижмурився Будка. - Ну, якщо бо©тесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш... Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба... - Гаразд, - сказав я. - Ми прийдемо. Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви зна╨те, що то був за годинник! - До зустрiчi, - весело сказав Будка. - Глядiть не проспiть? РОЗДIЛ XII Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)_ Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона. Лежимо тихо, не ворушачись, - уда╨м, що спимо. Ми чека╨м, поки посну©ь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти. Нема╨, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил... У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади. Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згаду╨ зараз те саме, що й я... Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили . I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги. ...Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля "робiнзонсько©" iсторi©. Несподiвано до нас у село при©хали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цi╨© експедицi© ми добре знали. То були ки©вськi мисливцi, якi щороку при©здили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають. I от же ж як бува╨: ©здили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями - дiдом Варавою та дiдом Салимонiом - про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi... Другого ж дня по©хали в Ки©в (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi при©хала археологiчна експедицiя. Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавн╨. Те, що воно стародавн╨, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявля╨ться, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому "путi з варяг у греки", за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв. I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький. Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, - про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторi© Запорiжжя, i якого "вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтово©"; про останнього кошового Запорiзько© Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв - такий був богатир. Ми ловили кожне слово... Оце да! От якi були нашi пращури! Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковито© (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: "Козацька люлька - добра думка . " - ми трохи не попадали в яму. То було незабуiн╨ видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками... Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв. Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер ту© од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звича╨м запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки - щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело. Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви яко© були оздобленi срiблом, а рукiв'я - з слоново© кiстки. Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо: - От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати! Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка. Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, - цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою. - Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? - нiжно питав ©© опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю). - Ага... були, синку, були... - радiсно кивала Триндичка. - Ким же вони, бабусю, були? - Ага, - кивала Триндичка. - Козаками були, запорожцями? - Ага, - кивала Триндичка. - Чи, може, просто мужиками, гречкосiями? - Ага, - кивала Триндичка. - Гречкосiями? - розчаровано перепитував Папуша. - Сiяли гречку, сiяли... - радiсно кивала Триндичка. - I просо, i овес... А попiд хатою мак... Так нiчого вiд баби й не добилися. Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами - тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, ©х було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька". - Дивiться, дивiться, - захоплено кричав Папуша. - Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка... Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату... Вiдсьогоднi ми берем ©© на облiк... Це ж така рiдкiсть... Вся сiм'я Карафольчина була при╨мно здивована - вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон - праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка - нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду. У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти - згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь... I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi - мужицького. I тут нiчого не вдi╨ш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач -козацького, Гребенючка - козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, - був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця._ А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнi© якийсь козак-заброда, а в Яви - анiчогiсiнько, самi за себе гречкосi©. - Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? - з надi╨ю питав Ява свого дiда Вараву. - Не... щось не пригадую. - От iще! - сердито одвертався Ява (наче дiд був винен). - Дурень ти, - спокiйно казав дiд. - Та що там тi козаки без гречкосi©в вартi були... Хто б ©х годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосi© йшли ©© боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога. Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: "Та-а... Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися..." - похмурий Ява iшов геть. - I все ©м нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, - крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. - Може, i в нас на сволоку було щось написано... Дiд же старий: багато зна╨, а ще бiльше забув... Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику). Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити. Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi "Запорiзьку Сiч"... Вiйсько було набране лише з "нащадкiв". I кошовим одноголосно обрали Карафольку. У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед сво©м вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги. Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш: "Ой чи пан, чи пропав - двiчi не вмирати, Ген, нумо, хлопцi, до збро©! На герць поiуляти, слави здобувати'" Ми скреготали зубами. Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за сво╨ю вдачею мусили бути кошовими отаманами... Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!.. I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!. - Слухай, Яво, - стрельнуло менi раптом. - Ти пам'ята╨ш "Лист запорожцiв турецькому султановi"? - Га? Ну й що? - Напишiмо ©м такого листа. - Як? Вони ж самi запорожцi - Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подума╨ш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома ╨ - у книжцi "Укра©на смi╨ться". Перелицю╨м i буде - во! - Ходiм! Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Р╨пiна "Запорожцi". Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа. То була каторжна робота. I от нарештi пiсля довгих мук народився "Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi": "Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не бо©мось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'©сть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городн╨. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"_ Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому суво© шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва ново© хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку - вийшло, на наш погляд, дуже здорово. Виспiвуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" - ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi "пергамен". Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожн╨ вiдро. Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь. "Дорогi друзi! Ви ла╨тесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумi╨мо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями - хоч у вас i двiйки з мови._ Мiж iншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "вiдмiнник", навпаки, з двома (див. правило подво╨ння приголосних, пiдручник граматики, стор 4,  23)._ З привiтом._ За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька"._ Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами. Ми не дивилися один одному у вiчi. Тако© скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи - i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови. - От якби нам справжню козацьку шаблюку... - зiтхнув я. - Або пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в один мент! - Га? - стрепенувся Ява. - Ага... Шаблюка.., або пiстоль - це було б справдi... Це - сила! Iз справжньою козацькою збро╨ю будь-кого кошовим оберуть... " - Де ж ©© взяти? - безнадiйно спитав я. - Викопати! - примружився раптом Ява. - Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... ╙дина козацька могила бiля села була, та й то уже - фiть! - А на кладовищi? - Ти що??! Бр... - Мудрагель! Хiба я кажу - свiжi могили копати? Теж iще! Зна╨ш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти зна╨ш, скiльки ©м рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз збро╨ю. От i кумекай. - Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець... - Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв... - Все-таки... навiть череп... Якось воно... - Та ми того черепа й не чiпатимемо, - роздратовано сказав Ява. - Шаблю й пiстоль обережненько викопа╨м i знову зари╨мо. Нiхто й не помiтигь. - То, може, хоч дiда Салимона спитать? - Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та и як ти спита╨ш: "Дозвольте вашого прадiда викопати. ." Еге? Дурний! - А коли ж копати? Вдень? - Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають... - А коли ж? - Вночi... - Га? - Ти що - бо©шся? - Та нi, але... - От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий! - Ну гаразд, - зiтхнув я. - Спробу╨м... Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були - то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиня╨ться. Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю. - То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, - весело казав вiн - А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ята╨ш, Том Сой╨р i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I - нiчого . - Авжеж... Нiчого - криво усмiхнувся я - Тiльки в них на очах iндi╨ць Джо вбив лiкаря. - Ну й що... подума╨ш... Але не ©х же... - Ява таки забув про iндiйця. - Скажи краще, що ти просто бо©шся. - Чого б то я боявся, - вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й ╨ на свiтi оце кладовище i нас дво╨ Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiально© археологiчно© - де ж бо нам ©© взяти!), а в Яви - лiхтарик, отой "динамiчеський", що я йому колись подарував. Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою. Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав ©© обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене. I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющу╨ очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi "мерцi" просинаються i... Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути... I враз - жжик, жжик! - наче заскрипiли костi. Це Ява лiхтариком. - Отут! - шепоче, присвiчу╨ ледь помiтний у високiй травi горбок могили. - Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темрявi копати... Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, - бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули ©х у землю, натисли ногою. I раптом... Ми так i заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки... I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув нiколи в життi. Наступно© митi... - А а а! - Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обо╨, - це точно. Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi... Тако© швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю. Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли ©© дровинякою. Можете смiятися, але то© ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, - про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища сво© заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду. Незабаром почалися дощi, потiм зима, i "Запорiзька Сiч" на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас. Але пiсля то© ночi я сказав собi: "Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i за©катися вiд страху. Хай тво© вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i за©каються". Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище. I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi "Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти _б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж зна╨ш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну". Я чую, як поряд зi мною зiтха╨ Ява, i знаю, що вiн дума╨ про те ж саме. Ми лежимо й чека╨мо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в ©хню кiмнату зачиненi, ми точно зна╨мо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почу╨мо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече - вмерти можна! Але що поробиш, коли вони... Ш ш! Стривайте! Почина╨ться. От послухайте! - Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у... Поснули! Зда╨ться, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту! Ми вста╨мо й одяга╨мось. Тепер хоч з гармати гати - вони не почують... РОЗДIЛ XIII Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi Ми виходимо на балкон. Дiста╨мо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язу╨мо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для яко©сь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо - нема кому за нами замкнути. Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забира╨. Другий поверх - зовсiм невисоко. А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше. Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чу╨ться музика - мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як пере©хали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка зда╨ться менi вже не такою страшною i надзвичайною. Дода╨ менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю п©столет - стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист: "Дорогий дядю Гришо'!_ Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодi©в._ Про всяк випадок прощавайте._ Павлуша. Ява. А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi._ Ява._ А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi._ Павлуша"._ Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тi╨© весело©. Але треба поспiшати! Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-мо╨му, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави - там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври. Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi - десятий сон бачить!). Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпко© колючо© дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви -_ кожен кущик вона населя╨ жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля