ршу до Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, мина╨мо свинарник, перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от тiльки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi смородини, i все. Звiдси Горбушина каплиця - як на долонi. I головне - ми навiть не на кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей повно, пле мiнник з дружиною i двое дрiбних дiточок. Отже, нiчого страшного. Не зрiвняти, як ми з Павлушею дiда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Ки╨вi у Лавру. Я повеселiшав. - Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб до ночi не зморило. Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому. Вiн тримався рукою за лоба, i обличчя в нього було таке, наче тiльки-но проковтнув кислицю. - Ой хлопцi, - скрикнув вiн, - там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Ки©в" потяг. Вiн певен, що пацани. Прибiг до нас. "Хто, - кричить, - узяв?" I аж труситься. "Призна╨тесь, - кричить, - прощу. Не призна╨тесь, - кричить, - найду, руки-ноги повириваю ."_ I, по-мо╨му, Яво, вiн на тебе дума╨. Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть . I руки-ноги наче вже не мо©, наче ©х уже повисмикувано. Карафолька вiдтулив руку од лоба. На лобi вилискувала здоровеннецька синя гуля. - Що це в тебе? - спитав Антончик. - Та... - зам'явся Карафолька. - Об щось перечепився i впав... А ти, Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно... Ну, я пiду, прикладу щось холодне, бо... - Вiн скривився i, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свiй двiр. Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав: - Слухай, Яво, а може, признатися... I оддати йому апарат, бо, зна╨ш... Га? Вiн усе таки був полохливий, цей Антончик Мацi╨вський Я не мiг говорити, бо ще не впорався з тою млявiстю. Тiльки заперечно похитав головою. - Як хочеш Менi що... - знизав плечима Антончик. - Я просто хотiв, щоб тобi краще. Бо, зна╨ш... Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i менi вiдповiдати, а його, мовляв, хата скраю. От!.. Павлуша все-таки нiколи б так не сказав. Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив: - Як ти таке дрефло, я можу сам. Антончик замахав руками: - От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панiку╨... Де зустрiнемося? - Бiля клубу, об одинадцятiй... - Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! - I вiн побiг до сво╨© хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався. РОЗДIЛ V Привид. Увага! Знiмаю! Дома дiд Варава зустрiв мене словами: - Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов. Як то часто бува╨ у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка - що робити? Треба негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому. - Та, - байдужим тоном сказав я. - То вiн хоче ©хати ввечерi по рибу. 3 пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати. - I кращо© компанi©, як ти, не знайшов? - скосив на мене око дiд. - Я знаю, - знизав я плечима. - Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помiчника треба... I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив... Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати. - А ви, дiду, не зна╨те, у нас на горищi десь було... таке... ну... щоб лiхтарика до корми припасувати? От я полiзу знайду.. I, не чекаючи дiдово© вiдповiдi, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже телiпалося, як свинячий хвiст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде! Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз. - Ой, щось живiт заболiв! - скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом вiд дiда. I, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i - за село, у гай... До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад рiчкою. Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той за╨ць полохливий, менi навiть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як отi злодi© живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свiй злочин, нi хвилини спокiйно© не маючи. Бiднi злодi©! Нещаснi люди! Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до клубу. Я спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi ╨ годинник. Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника - це вже було занадто. Бiля клубу - безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у клубi нема. У нас кiно тричi на тиждень - по вiвторках, четвергах i суботах, а в недiлю танцi. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я залiз у кущi навпроти клубу i почав чекати. Об одинадцятiй Антончик не прийшов. "У нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще ╨ час", - вирiшив я. У чверть на дванадцяту Антончика не було. "Мабуть, не може вийти з хати, чека╨, поки поснуть", - вирiшив я. О пiв на дванадцяту з темно© вулицi почулися кроки Вiн?! Нас-с оставалось только тр-рое... - напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайно© п'яненький Бурмило. I знову тиша. За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака. Антончика не було. Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик - це не напарник. Павлуша прийшов би обов'язково. Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй... Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше. Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надi╨ю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик... Нi, нема. I я вирушаю. Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi. Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому. I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню... I стiльки зусиль на здобуття ©© витратили марно... I раптом вiн кинув мене i пробива╨ться до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булька╨, а толку нiякого. От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа i розум людський за законами фiзики перетворюються на привид. I хто це сказав? Теж iще класик вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацi╨вський, дрефло i нiкчема. Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас i близько нема. Подума╨ш, в Англi©. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути - у них i ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно... А в нас - наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо. Так що - не йти, може? Ех, якби можна було... Так завтра ж хлопцi дiзнаються - засмiють. I для чого ж я тодi апарата крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмику╨. Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду. Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли темнi клубочастi хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм. Але я подумав, що погана погода - якраз для привидiв гарна погода. В усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли ви╨ вiтер, сiче дощ, шаленi╨ шаруга... Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дiдова картопля. Тихо. Всi сплять. Тiльки в хатi дiда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилю╨. Мабуть, племiнник-москвич. Надто вже складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон пiдрохкуе льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету. I стало менi не страшно анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин з п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких сумнiвiв не виникло, що я тут був, i пiду додому. Заздалегiдь зняв з об'╨ктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вiтер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша i бровою не поведе. Тiльки хмикне зневажливо: "Подума╨ш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не ходили вже викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Ки╨вi в Лаврi не були уночi. Посоромився б!" I менi справдi стало соромно, що я так нецiкаво, неоригiнально придумав. Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки. Дiйду до каплицi i одразу назад. Я минув свинарник, перелiз через погрiбню i, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок. Он уже в кiнцi саду вимальову╨ться на тлi неба Горбушина каплиця. I враз... Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в землю. Я зацiпенiв без душi, порожнiй, як бубон. Нiчого в менi не було, нiчогiсiнько . Крiм жаху. Бiля Горбушиного склепу стояв... бiлий привид. Бiлий привид без голови. Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений стогiн. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою. Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком. Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю. Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля ши© - то ж, мабуть, плями кровi. Раптом здалося, що вiн наближа╨ться до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три... Нi, не наближа╨ться. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi. Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi. Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов! Знiмай, ну! Це ж... Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне.. Але привид не щезав. Це суперечило всiм мо©м знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять. Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню. I вже як зайшов за свинарник, лише тодi, востанн╨ кинувши погляд на привид, повернувся i дав драчки. Загорожу я перескочив з ходу, навiть не зачепивши верхньоi ворини. Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон. Я бiг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi щось бiлi╨. Тодi я вмикав надзвукову швидкiсть, бо навiть вiтер уже у вухах не свистiв. Я не пiшов, звiсно, спати в хату, але й надворi лишатись побоявся. Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з головою в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай навiть коров'яча. Мене заспокоювало ©© сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi. РОЗДIЛ VI Iду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мiй трiумф I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати до©ла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато: - Ну, як риба? Щось не бачу. Дiд таки повiрив мо©й брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив. - Та... - махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая. До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подума╨, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло. У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося... Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'© бiля криницi. Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього. - Гришо! Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя. Я простягнув йому апарат. - Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! - Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було. - Для чого брав? - пробасив Бардадим. - Привида вночi знiмав... На Горбушинiй могилi. - Зняв? - Зняв. - Бре! - 0! - черконув я себе долонею по ши©. - Ану ходiмо проявимо. - Ходiмо, - писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося. На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя. Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiста╨ з апарата плiвку i пха╨ ©© у проявник, промива╨ i знову пха╨ у фiксаж. Я з трепетом ждав. Невже нiчого не буде? Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс ©© до очей, роздивляючись. - Ну що? Що? Що? - аж пiдскочив я од нетерпiння. - Та цить! - кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув: - ╙сть! От чорт!.. ╙сть!.. Щоб мене грiм побив, щось ╨сть! От чорт!.. Обличчя в нього було по-дитячому розгублене. - Дай! Дай! - схопив я його за руку. I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку. Ой! ╙сть! Таки ╨сть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але ╨сть! Видно бiлий обрис Горбушино© каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует - тулуб, руки, а голови нема... Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото ╨ росiйське слово "восторг". Так ото саме той "восторг" мене охопив. Бо в ньому ╨ оте "вос", що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище. Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував! - Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо... - Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав? I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха. - Чортiвня якась! Привид! - знизав плечима Бардадим - Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти - "привид". I тут я йому видав суть теорi© про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людсько© у привиди. - Тю! - сказав Бардадим. - Дурницю якусь верзеш - купи не трима╨ться. Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане - це точно. - А що ж тодi це таке, як не привид? - спитав я. - Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати. - А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав... Я ж бачив. - Ну, от хай плiвка висохне, надруку╨мо - буде виднiше. Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацi╨вського. - Га? Що? ╙ щось? ╙? - криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся. - Ну чого ©й? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я - винен? Замкнули в хатi. Клянусь. Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав. - ╙ щось? ╙? Так? Гришо! - Та е, - неохоче озвався Бардадим. - Схоже на привид, але хто його зна... - Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна? Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому. - Iди, - сказав Бардадим. - Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край. Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку. - У-у! Точно! У-у! Привид! I раптом рвонув з усiх нiг з двору. - Ти куди? - Зараз! - уже з вулицi гукнув вiн. Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'© було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня... Не було тiльки Павлушi... Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували: - Ану-ну! - А дай я! - Та пусти, я гляну! - Та я ще сам не роздивився. - Ух ти! Оце так! - Диви-и! - Охти! Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi - "отвалi!" (як казав Будка, наш ки©вський приятель). Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його - негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi почина╨ проступати справжн╨ зображення темно© Горбушино© каплицi i бiлого привида на ньому. Серце мо╨ на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю. ╙! ╙ фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академi© наук, покажу, як треба буде! Ур-ра! Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям - говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали сво© мармизи. У боксi це назива╨ться нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепа╨ться на землю i лежить догори ратицями, як неживий... Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава - це коли ти сам, сам один п'╨ш ©© повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя! Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiда╨ться рано чи пiзно. Все одно! Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме! Але - сам винен. РОЗДIЛ VII Антончик намага╨ться висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчино© гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито Непри╨мно було тiльки те, що сво©м подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацi╨вського. Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигуку╨: - А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав! Висува╨, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш. - Ти б, - кажу йому, вкладаючи у сво© слова якомога бiльше зневаги, - ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой! Вiн одразу скапустився. - Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустили... Що я - винен? Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце мо╨© слави неподiльно засяяло на небокра©. - Так - на мене! - закопилив губу Антончик. - Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене... Так... - Чого ж нiчого! - усмiхнувся Бардадим. - Вiн сво╨ голучив. Бiльше не клепатиме. Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!). Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi! Бардадим, виявля╨ться, благородний хлопець - не любить донощикiв. I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн сво©м доносом не зробив менi жодно©. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше. - Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, - сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище. I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень. Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до не© i випалив: - Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував. - Святi Свят! Свят! - обкидала себе хрестами баба Мокрина. - Ти що таке патяка╨ш? Да воскреснет бог... Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани... - Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! - i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала: - Правильно! Вiн! Привидi Кон╨шно! Нарештi! - I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись - чого це вона. - Нарештi! - повторила баба Мокрина. - Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовно©, безтiлесно©, божесько©... Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з тво╨ю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа! Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала. Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мо© горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи! - Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не ма╨. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики. - Атож, атож це ти, синку, не розумi╨ш, - лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. - Привид - вiн привид i ╨. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете - я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде... Хтось iз хлопцiв хихикнув. Один - нуль! Вела баба Мокрина. Я весь напружився. - Та... - махнув я рукою. - Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах... Знову хтось iз хлопцiв хихикнув. Один - один. Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко. Не даючи ©й розтулити рота, я швидко промовив: - Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi! - Привiт Миколi на транзисторах! - тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацi╨вський (ич, грiх свiй спокуту╨!). Хлопцi зареготали (багато ©м треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву. - Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у ге╨нi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб... Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона. А баба - га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як ла╨ться! Не гаразд, бабусю. Два - один на нашу користь. Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав: - Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то ©х нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху по©хали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж одда╨. А що ти хотiв? - Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi... - М-да! - задумливо промовив Бардадим. - Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. ╙дине, що я можу сказати, - за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було - це вже я не знаю. РОЗДIЛ VIII "Два кольори мо©..." "Геть звiдси!" - каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини Тепер головне мо╨ завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж зна╨те, у життi все бува╨), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у сво©й зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло... Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати. О! Гребенючка! Треба дiяти через не©. Треба якось ненароком ©й усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально. Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусно© зупинки аж до рiчки. Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку - вона з сапкою поралася на городi. Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз ©© двiр, навiть не глянувши на не©, одвернувшись у протилежний бiк. Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад. Вона не бачила мене. Дiйшовши до автобусно© зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке. Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови. Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше. Вона однак не чула. Дiйшовши до автобусно© зупинки, я знову повернув назад. Головне - ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос спiвав пiсню: Два кольори мо©, два кольори, Оби на полотнi, в душi мо©й оба. Два кольори мо©, два кольори, Червоний - то любов, а чорний - то журба. Що-не може людина йти i спiвати? А як у не© настрiй гарний! Дуже просто! Вона тiльки вимахувала сапкою - аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумка╨. Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка ©©, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей. А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало ©й, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму. Я взяв грудку й ненароком кинув у не©. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула: - Ти чого? - Нiчого, - спокiйно сказав я i ненароком спитав: - А що ти робиш? - Танцюю! - вiдповiла вона, продовжуючи сапати. - А я сьогоднi вночi на кладовищi був... - почав я. - Ну й дурень, - мовила вона i повернулася до мене спiдницею. - Ах ти ж зараза! - ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися? I тут раптом позаду почув: - З дiвчатами б'╨шся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся. За кiлька крокiв вiд мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну! - А що ж? А що ж вона обзива╨! - вигукнув я. - А чого ти до мене лiзеш? Чого? - вигукнула Гребенючка. - Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвисту╨, спiва╨... "Два кольори мо©, два кольори", "Червоний - то любов..." Дев'ять разiв пройшов. Чого, пита╨ться? Чого? Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiча╨! I ще - "червоний - то любов..." Ти бач, на що натяка╨!.. Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима. Вiн уже, мабуть, дума╨... Та потрiбна вона менi! Та триста л╨т! - Та я ж... Я ж хотiв... - Iди звiдси! - глухо сказав Павлуша. - Я... я можу пiти... Такi.. Але ти. . ти... - менi забракло слiв. - Я, може, сьогоднi привида сфотографував... От! Уперше в iсторi©... От! А ти... ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик! Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки. Я йшов, не помiчаючи дороги. Тисячi кицьок дряпали мо╨ пошматоване серце. Отакого облизня пiймав я вiд сво╨© нещасливо©, сво╨© пiдступно© зрадливо© долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi - у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби. Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились. А що вийшло? Вийшло, що вiн менi сказав "iди геть", як найлютiшому вороговi. I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою - так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi ©©, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нурту╨ рiчка сльоз мо©х невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки ©й у спiдницю, як вона "дурня" менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до не© лiчу, що дев'ять разiв пройшов.. А вiн тепер чорт-багьказна-що дума╨. Дума╨, мабуть, що я закохався у не© i хочу вiдбити ©© у нього. Вiн же зна╨, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Ки╨вi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готу╨ться. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?! Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки - убив би, мабуть. А день який! То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце вигляда╨, не купались нi разу. А тепер! На небi - нi хмарини. Сонечко усмiха╨ться радiсно у сво© вуса променевi. Теплий вiтрець повiва╨ - наче мати нiжно гладить ласкавою рукою. Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: "От погода! Тi, що вмерли, каються". А менi навпаки - вмерти хочеться: такий настрiй. Цiкаво - чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умi╨, коли йому Галина Сидорiвна накачку да╨. Але не плакав би. Iшов би за труною мо╨ю у парi з Гребенючкою, зиркав на не© i думав: "Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати ©© портрет". А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi. IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi? Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого. - Чого суму╨ш, синку? Чого такий невеселий? - почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову - назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: "щоб вас черва сточила", i враз "синку" - голос медом точиться. - Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки су╨тнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого... Менi стало моторошно - вона нiби читала мо© думки. - Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi. Я насупив брови - ич, куди забира╨! Вона одразу помiтила це. - Ну чого вже надувся, як миша на купу? Дума╨ш, баба тебе агiту╨, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в тво© роки... Але... не так воно в життi просто, як зда╨ться, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... I хто його зна, може, хтось колись доведе, що ╨ вища сила, яку ми, старi люди, богом назива╨мо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблi© йде. От ти не читав же, синку, бiблi©? Не читав? Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю. - От бачиш, а кричиш- "Передайте привiт Варварi-великомученицi!" Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла.. Господи, сохрани i помилуй! - Баба перехрестилася. У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе сво╨ свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною. Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю ©й говорити далi, не спитаю ©© щось, то може статися страшне - свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий. - Бабо, - сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. - Бабо... А скажiть-но менi, бабо, будь ласка... - Що? Що, голубе? - беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi. - А скажiть.. а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге? Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик мо╨© сестрички Яришки: - Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-╨! Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть. - Ну, бiжи, бiжи, - хитнула баба головою. - I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Зна╨ш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я ©© показать хочу... - Ага! - кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно: - Де бiга╨ш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо. I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене сво╨ каламутне, але всевидяще око: - Ти що там знову таке встро©в? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, догра╨шся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш... - Та, дiду!.. Та слово честi!.. - I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було. Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою: - Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв - юринда... Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi... з хлопцями... - Ну-у?! I ви?! I що?! - Та що ж... Нiчого. I не один раз - тричi ходили. - Але ж фото! - Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося... Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю... - Нi! - переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене - засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував - гарантiя. - Ну, не знаю вже, що там таке, - розсердився дiд. - Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач... Якби по тво©х законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б ©х уже за весь час наплодилося - нiде було б курцi клюнути. - Та, дума╨те, воно менi треба! - вигукнув я. - I сам не хочу, але ж. РОЗДIЛ IX Отець Гога I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з ©© розмовами. Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро ©хньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо не©. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу - збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо. Отця Георгiя з легко© руки дiда Салимона всi ате©сти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало - не одiрвеш... Дiд Салимон, як вип'╨, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: "По©ду з Гогою побалакаю... Хай менi Гога розкаже про бога". Бере пляшку, сiда╨ на велосипед i, виписуючи кренделi, ©де в Дiдiвщину. Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав: - Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить - як спiва╨. Просто должность йому, видно, подоба╨ться. Спе-цi-а-лiст! "Должность" у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав просто мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi "Запорожца", тодi "Запорожца" помiняв на "Москвича", а тепер, кажуть, записався у чергу на "Жигули". З парафiянами налагоджувати контакти вiн умiв. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всi ©© досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" i дванадцятого квiтня щороку служив молебень за космонавтiв. I тi розмови баби Мокрини - то все, звичайно, вiд отця Гоги. Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш зайшло тро╨ мало менi знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв: - А розкажи, що там було i як... Виявля╨ться, Бардадим розмножив фото i пустив по селу. I почалося... Рип-рип!.. Рип-рип!.. Рип-рип... Хвiртка наша не зачинялась. Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку. Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк - гайнув у плавнi. Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт сто©ть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до мо╨© мами-депутата часто при©здили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв... пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно - мене помiтили. - А-а, рибалка, - привiтно усмiхнувся до мене отець Гога - Здоров був! Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, - "славен ╨си, отроче... видiння, що тобi явилося... Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй..." Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай. Але вiн не починав. - Ану показуй улов, - сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на не© рибою, почав розглядати. - О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi... носачi й звичайнi... краснопiр, язьок... О! I линок один навiть ╨... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клю╨? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тiсто? Га? - На черв'яка.. червоного, - ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього - коли ж вiн почне? Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся: - Ну, по©ду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi