вай, вставай! Чу╨ш, як шкварчить на сковорiдцi! Улянку щось так i вкололо: - А яка там свинина? Де вона взялася? Дiд Маврикiй обiзвався з-за столу: - Я ж казав, що достойне сало. У-у, куди там! - Оце так! - схопилась дiвчинка.- Та невже ж... Вона не доказала, бо Макар Макарович засмiявся: - Довелося прикiнчити борсука! Побачиш, якого розгардiяшу натворив вiн у хижцi. Ледве стiни не розвалив, пiдкопався. Ще трохи - й утiк би. Нiде в тебе його тримати. Улянка вiдчула, як пiдкотилась ©й до горла гаряча кулька. "Як же так? Убили борсука! Хоч би ж на полюваннi, а то - в хатi..." ╞й стало дуже шкода звiра, а Макар Макарович здався жорстокою, безсердечною людиною. Та дiвчинцi було соромно виявити цi сво© почуття. Вона ж учора сама власноручно зашморгнула борсука в мiшку, як справжнiй мисливець. I хiба ©© тато, i дiд Маврикiй, i Макар Макарович не були досвiдченими мисливцями? Вона сама - лiсникова донька, i чи личить же ©й жалiти якогось там борсука! Вона й бровою не моргнула, сiла до столу, нарiзала хлiба. А в грудях все ж не зникала раптова неприязнь до лiсничого. М'ясо й справдi скидалось на свинину, i Макар Макарович весело розповiдав, як вiн застукав учора борсука на вгородi й погнав за ним верхи, i як борсук з переляку мало не наскочив на пеньок, i яке смiшне було обличчя в Улянки, коли вона побачила, що здобич у мiшку. Поснiдавши, лiсничий подякував за гостиннiсть i зiбрався ©хати. - Прощай, доню. Бувай здорова. Незабаром побачимось.- I несподiвано тихо додав:-I не гнiвайся на мене. -- За вiщо, Макаре Макаровичу? - За... свинину. Вгадав, доню? Вона глянула йому у вiчi, i вони були такi ласкавi i чомусь смутнi. Уляна зайiарiлась. - Атож, угадали, дядю. Вона провела його до тину. "Ой же, яка я дурна,- думала вона,- хiба ж вiн жорстокий? I як вiн узнав мо© думки?" Роздiл п'ятий. НА ЛIСОВIЙ ГАЛЯВИНI Сьогоднi в лiсi справжнiй жовтневий листопад. Клени обсипаються вiд найменшого подиху вiтерця. Гаснуть осiннi вогневi барви. На восковому листi з'являються бруднi плями, i вони здаються Улянцi вiдбитком чи©хось чорних пальцiв. Деякi листки, засихаючи, скручуються в дудочку, i коли обережно розгорнути такий листок, всерединi в ньому тремтить кришталева росинка. Як же порiдiли дерева! Наче довго хтось брiв по колiна в опалому листi, в золотому шумi, прийшов i навстiж розчинив у лiсi тисячу синiх вiконець. У кожне з них, як у дзеркало, по черзi зазира╨ Улянка, i на тихих галявинах тiльки шипшина смi╨ться червоними губами та глiд чваниться разками коралiв. Дiвчинка йшла навпростець лiсом, без стежок. Тiльки в одному мiсцi вона за звичкою далеко обiйшла старого ясена з дуплом, у якому, знала, було гнiздо шершнiв. Цi велетенськi жовтi оси викликали в Улянки острах i огиду, хоч тепер вони, мабуть, уже поснули на зиму. Вона набрела на дику грушу й сплеснула руками: пiд деревом, пересипанi опалим листям, товстим шаром лежали жовтi духмянi грушки. Деякi з них уже влежались, стали брунатними, м'якими. Улянка любила ласувати такими влежаними грушками. Вона запримiтила це мiстечко, щоб потiм прийти сюди з кошиком. Дуже вже рясно розсипала сво© плоди стара мати-груша. Дiвчинка пiшла далi, i ось блиснула перед нею заспаним оком Сула. Було ще рано, хоч сонце вже, мабуть, висунуло з-за обрiю червоне денце полум'яно© сво╨© шапки, бо на водi сковзався ледве вловимий вiдсвiт, а на березi ворушилися пухнастi рудi мiтелки очерету, i це схоже було на те, що рiка клiпа╨ спросоння повiками. Посерединi безшумна хвиля несла трiсочки, хмиз, острiвцi рудого листя. Якийсь скуйовджений, як ворона взимку, сердитий острiвець доганяв незграбну трiску, налiтав на не© з розгону, i трiска на мить ховалась пiд водою; але й сам острiвець розсипався, i окремi листочки, щоб не розгубитись, сполохано наздоганяли один одного. На Братськiй ямi, де колись втопилось дво╨ братiв-лiсникiв, тихо крутив вир, вода була чорна, як дьоготь, зловiсна, а на березi - тихо й порожньо. Над Сулою кручами бiгла стежка, потiм повернула вбiк через галявину з червоною, як кров, стернею пiсля гречки. Ось саме тут, за галявиною, i була заповiдна дiльниця, на якiй нiмцi зрубали вiковi дуби. Обмитi дощами пеньки звертали до неба незрячi обличчя. Тут зупинилась Улянка. Вона знайшла в рiвчаку заступ i почала копати ямку. Щодня приходила сюди дiвчинка i викопувала кiлька ямок. Це була Улянчина та╨мниця. Лiсникова донька сама собi вирiшила, що замiсть кожного зрубаного нiмцями дуба вона посадить три нових. Рiвними рядами чорнiли мiж пенькiв купи землi. Ямок уже бiльше як триста, i дiвчинка поспiшала закiнчити роботу до морозiв. Вона уявля╨, як прийде до Макара Макаровича й попросить привезти сюди на дiльницю маленьких дубкiв-сiянцiв. Вона сама ©х посадить, сама доглядатиме. А там повернеться з вiйни тато, i вона приведе його сюди й покаже йому свою роботу. Ось яка в нього дочка! Вiн вирiс у лiсi, як i Улянка, лiс йому - рiдний брат. Пам'ята╨ дiвчинка, як вона часто удвох з батьком обходила дiльницю. Батько ступав тихо, майже безшумно, i, мабуть, вiд нього унаслiдувала Улянка легкий, нечутний крок. Заступ вгрузав у вогку землю, перерiзуючи з тихим хрускотом бiле довге корiння лiсових трав, схоже на живих черв'якiв. Траплялися i рудi, аж червонi, коренi - вузлуватi, як пальцi дiда. Вони вiдважно хапалися за лезо i довго не скорювались - тугi, мов гума. А перерубане свiтло-жовте, в пучечках, корiннячко, схоже на кучерики дитини, плакало молочними сльозами. Гостро пахли зраненi цибульки пролiскiв - пахли останнiм березневим снiгом. Сьогоднi йти в школу на другу змiну, i дiвчинка копала аж до обiду. Вона сiла на пеньку спочити. Просто на колiна до не© впав дубовий листок. Вiн був ще зелений, i тiльки на. самому кiнчику торкнулася його жовтизна. А на спiдньому боцi стримiв, мов прикле╨ний, круглий i м'який бiлий горiшок. Улянка згадала, що мати заварювала цi горiшки як чай i полоскала хворi ясна. Дiвчинка розломила горiшок надво╨ - в ньому сидiла чорна скоцюрблена мушка з прозорими крильцями. Це була остання запiзнiла мушка, якiй уже не побачити теплих днiв. Як ©й затишно було сидiти в горiшку! "Тiльки чому це так у мене злипаються повiки? - дума╨ Улянка.-Мабуть, заморилась. Так i взаправду заснути можна". Озирнулась Улянка i побачила дивного дiдуся - у бiлому брилi, з бородою зеленою, як мох. I вже зовсiм дивно - сто©ть дiдусь на однiй-однiсiнькiй нозi, як гриб. Та це й справдi не дiдусь, а гриб, старий-престарий боровик! Чудасiя! Це, мабуть, тiльки .сон. А гриб-дiдусь ураз хрипло засмiявся: - Дурненька, який там сон, коли я ось, справжнiй-справжнiсiнький, стою перед тобою. I вiн простяг Улянцi бiлий корiнець невiдомо© трави. Нi, це зовсiм не сон. I нiчого не змiнилось навколо, i сидить Улянка, як i ранiше, на дубовому пеньку... Озирнулась - нiякого дiдуся нема╨, а корiнець у руках. Пахне вiд нього торiшнiм листом i ще чимсь - чи морквою, чи рiпою. Взяла його в рота й вiдкусила маленький шматочок. I враз усе зникло - i лiс, i корiнець, i небо, i дубовий пень. Зникла й вона сама, Улянка... Нi, вона не зникла, але стала чорною мушкою з прозорими крильцями всерединi дубового чорнильного горiшка. Так ось який чарiвний корiнець дав ©й дiдусь Боровик! Люта буря налетiла, одiрвала дубовий листок, i Улянка-мушка вiдчула, що летить над лiсом, летить над полем, над телеграфними стовпами край битого шляху, i спiвають ©й, гудуть проводи. Стривай, щось-чути таке рiдне, як таткiв голос? Та як не дослухалась - не збагнула тi╨© пiснi, бо впав листок дубовий з горiшком у Днiпро й захитався на хвилях. Улянка-мушка дуже злякалась, та вiтер прибив листок до берега, i чиясь рука пiдняла його й розломила надво╨ горiшок. I свiтло блиснуло дiвчинцi-мушцi у вiчi, i вона побачила в солдатськiй землянцi свого батька. Татусь сидiв на пеньку бiля вiконця й писав листа. Улянка розправила крильця й злетiла на батькову руку. - Тату! - гукнула вона i з жахом почула, що не гука╨ вона, а кряче, як ворон. ...З гущавини вийшов вовк i здивовано зупинився. На пеньку, схиливши голову на груди, спала дiвчинка. Бiля не© лежав заступ, а навколо чорнiли горбочки свiжо© землi. Це був старий вовк, сiрий, з рудуватою шерстю на худих ногах. Вiн недавно линяв i вдягся на зиму в новий теплий кожух. Тiльки на хвостi, як шматок повстi, повиснуло пасмо старо© шерстi. Звiр нерухомо дивився на дiвчинку. В життi й поведiнцi цих небезпечних двоногих iстот було багато загадкового Для вовка. Що робить отут, у лiсi, ця дiвчинка, як вона насмiлилась заснути серед бiлого дня, незважаючи на його вовчi гострi зуби? Вовк сiв, вiдкинувши пухнастий хвiст i схиливши набiк голову. Дiвчинка не ворушилась. Звiр позiхнув, i в пащi, як червона хусточка, майнув язик. Вовковi було скучно. Ситий живiт тягнув усе тiло до землi - недавно звiр поживився ягням. Вiн устав i, не наближаючись, обiйшов навколо галявину iз сплячою Улянкою. На верховинi береста крикнув самiтний ворон-крумкач. Вовк недоброзичливо позирнув на нього, звiвши вгору гостру морду, так що на свiт глянула смуга ситого хутра пiд ши╨ю. Ворон крумкнув удруге. Уляика проснулась, та вовка не побачила, бо вiн у цей час уже спокiйно трухикав широкою лiсовою просiкою. Удома зустрiв Улянку на порозi дiд Маврикiй. - А ти, дiвко, до курей навiдувалась уранцi? - Нi, дiду. Я тiльки здо©ла козу та й пiшла. А що таке? - Кури покрадено! Усi тро╨, ще й пiвня в додачу забрано. Улянка розгублено мовчить. А в уявi несподiвано виника╨ волохате обличчя, приплюснути до шибки нiс i шапка-ушанка. - Не припiзнюйся в лiсi,- каже дiд.- Народ тепер усякий вешта╨ться. У-у, лiс густий. Густiшого, мабуть, i на свiтi нема╨ - куди там! А лихий чоловiк страшнiший за вовка. Роздiл шостий. СИНIЙ ЗОШИТ Улянцi зда╨ться, що синi Мартинi оченята схожi на пролiски. I вi© в не© такi, мов пелюстки у пролiскiв - кiнчики гострi, як стрiли. Та пролiсок тихий, незлобивий, а Марта - у, злюща! За подружку свою, Улянку, очi видряпа╨. - Я йому таке зроблю,- сказала Улянцi,- що довiку не забуде. _-_ Кому, Марточко? - Жуковi тому чорному, Демковi! За твiй зошит, Улянко-кульбабко! -I пошепки на вухо: - Я йому в кишеню пальта повну чорнильницю виллю. Тiльки чорнила шкода: пiволiвця чорнильного зiстругала. - А хiба то його пальто? - похмурнiла Улянка.- Вiн не сам його пошив, а батько йому справив. Макар Макарович. - Ну, то й що? - А те, що не роби цього, бо Макар Макарович такий чоловiк... на весь лiс... Марта вiдвернулась розчарована: учора скiльки думала над цим планом помсти, а Улянка все зруйнувала одним словом. Та ще бiльша несподiванка для Марти трапилась на уроцi. Тiльки-но увiйшла в клас Людмила Степанiвна, то вiдразу i викликала Улянку Голуб. I з купи зошитiв витягла один зошит, дбайливо загорнутий у газету. Улянка впiзнала його й похнюпилась. Мимохiть позирнула на Демка, а вiн, мабуть, теж уже догадався, що зараз буде, i, вдаючи байдужого, надував рум'янi щоки. Людмила Степанiвна голосно й суворо спитала: - Голуб, як ти наважилась подати вчительцi такий зошит? I вона показала так, щоб бачили всi учнi заллятi чорнилом сторiнки. Улянка мовчала, тiльки обличчя в не© зашарiлось, а думки так i билися в головi. Що вiдповiсти Людмилi Степанiвнi? Ще сьогоднi дiвчинка лагодилась сказати вчительцi, що це зробив Демко. Та тiльки зараз ©й спало на думку, що, виказавши школяра, вона для всього класу стане ябедою. Двi клички вважались найганебнiшими в школi: "пiдлабуза" i "ябеда". Улянку вже кликали пiдлабузою. Невже ж вона хоче ще стати ябедою? - Голуб, я не думала, що ти така неохайна. Подати такий зошит - це неповага до вчительки. Ти це розумi╨ш? Улянка, не пiдводячи голови i не дивлячись у вiчi Людмилi Степанiвнi, промовила: - Я ненавмисне... Пробачте... Чула, як неспокiйно завовтузилась Марта, як засопiв Демко - i чому вiн так голосно сопе? Бува╨ так, що з усi╨© сили надувають дiти повiтряний м'яч, який ось-ось лусне з трiском, як пострiл. I всi напружено чекають i бояться цi╨© хвилини. Та несподiвано повiтря з м'яча виходить з легким сичанням, i нiякого пострiлу не вийшло. I тодi на дитячих личках з'явля╨ться розчарування, але напруженiсть мина╨, i всi легко зiтхають. Так зiтхнув з полегкiстю, здалося Улянцi, весь клас. - Щоб це було востанн╨,- вимовила Людмила Степанiвна, i ©© голос уже звучав спокiйно. Вона почала роздавати школярам ©хнi зошити. Те, що Улянка взяла на себе чужу провину, страшенно вразило Демка. Вiн ледве досидiв до закiнчення уроку: так йому хотiлося дiзнатись у Улянки, навiщо вона так зробила. Ще й пробачення попросила в учительки. А Демковi, звичайно, найпевнiше вiдомо, що зошит залив чорнилом вiн сам, Демко Рогоза, i навiть i досi ще не зiйшли з його пучок чорнильнi плями пiсля цього вчинку. Вiн уже приготувався до того, що Улянка скаже на нього Людмилi Степанiвнi. Проте, коли закiнчився урок, вiн не пiдiйшов до Улянки: було нiяково. I Демко взявся сам собi пояснити Улянчину поведiнку. Та що тут i пояснювати, коли кожному видно, в чому справа. Злякалась Улянка, i все. Атож, злякалась твердих кулакiв його, Демка Рогози. Ого, дарма що йому тринадцять рокiв, а не тридцять. Дарма! Хiба не вiн бився недавно навкулачки з отим здоровилом Омельком Чичибабою, котрий у кожному класi сидить по два роки? А хiба не вiн спинив на вулицi норовистого бiлого коня Фрiца, який утiк iз стайнi. Ось яка Улянка Голуб! Що вже пiдлабуза, а ще й боягузка. Злякалась. А й то, не любить Демко ябедникiв, хтозна-як не любить! А все ж таки чомусь сам собi не вiрить хлопець. Наче сто©ть за спиною в Демка iнший Демко i шепоче: "Не тому, що бо©ться тво©х кулакiв, не тому!" На великiй .перервi Демко взяв свiй новий синiй зошит, в якому було аж шiстнадцять аркушiв, i непомiтно поклав його пiд парту Улянцi. Пiсля урокiв, коли школярка складала сво© книжки, вона виявила цей чужий зошит. Вона повертiла його в руках, перегорнула аркушики. На обкладинцi зошита не було написано прiзвища. Улянка знизала плечима й вийшла в коридор. У коридорi чомусь стояв Демко. Дивно, кого ж вiн отут чека╨, коли вже всi школярi пiшли додому й Улянка йде останньою? Але дiвчинка не виявила нiякого подиву, наче вона знала, що обов'язково побачить тут Демка. Вона пiдiйшла до нього i спокiйно простягла йому синiй зошит. - Вiзьми. I бiльше нiколи не клади менi пiд парту. - Який зошит? - почервонiв хлопець.- Чому ж вiн - мiй? На ньому ж нiчого не написано! - А звiдки ж ти зна╨ш, що на ньому нiчого не написано? Що мiг вiдповiсти на це Демко? - Кажу - не мiй! - затявся вiн. А з голови не йде думка: "Та як же вона справдi довiдалась?" Демко не знав, що Улянка просто догадалась, та й усе. I ця догадка ще бiльше ствердилась, коли школярка заговорила з Демком - такий у нього був знiяковiлий вигляд... - Ну, коли не твiй,- сказала Улянка,- то нехай тут лежить. Вона поклала зошит на пiдвiконня й пiшла не озираючись. Демко стояв i мовчки дивився ©й услiд. Потiм вiн зiтхнув i взяв зошит: - От вредна Кульбабка! Роздiл сьомий. ТА╙МНИЦЯ Нiхто не бачив, як пiсля урокiв Марта тихенько постукала в дверi до Людмили Степанiвни. I все чистiсiнько розповiла школярка вчительцi - i про те, як Демко назвав Улянку Голуб пiдлабузою, i як вiн навмисне залляв ©й чорнилом зошит. - За вiщо таке на мою подружку? - скаржилась Марта, а щоки в не© палали, як червоний мак. Коли школярка пiшла, Людмила Степанiвна довго ще ходила з кутка в куток i все думала. Думала вона про Улянку, про ©© долю, про Демка. Дуже зрадiла, коли прийшов Макар Макарович. Та лiсничий був сьогоднi задумливий i засмучений, i це вiдразу побачила вчителька. - Лиха звiстка,- промовив вiн похмуро.- Ви ж зна╨те, що батько Улянки лежав у госпiталi тяжко поранений. А зараз... Читайте... Помер... Затрiпотiв у пальцях Людмили Степанiвни папiрець, як бiле голубине пiрце. - Що ж тепер... Як же тепер з Улянкою? - i вона пiдiйшла й глянула в очi лiсничому, наче шукаючи пiдтримки. - Я й прийшов, Людмило Степанiвно, погомонiти про це. Порадитися треба. Як сказати про це дiвчинцi? Та й чи треба взагалi говорити? - Треба,- тихо сказала вчителька.- Тiльки не зараз. Хай спокiйно вчиться, хай складе iспити в школi. А до того треба добре перевiрити звiстку. У вiкно знадвору насторожено стежив за ними темний осiннiй вечiр. У кiмнатi горiла лампа, чути було, як лопотiв гнотик. Вечiр притулив чорне, мов у негра, обличчя до шибки; по ньому текли й блищали при свiтлi лампи великi краплини. - Вам не страшно ©хати так пiзно? - спитала Людмила Степанiвна, глянувши на вiкно. - ╙ в лiсi дерево,- задумливо сказав лiсник,старезний дуб з величезним дуплом. Сто©ть вiн саме там, де почина╨ться Одудiв яр. Смiшно сказати - коли я про©жджаю мимо цього дуба, мене завжди огорта╨ неспокiй... Згадуються старi перекази, легенди. Та не про це мова. - Так. Не про це, Макаре Макаровичу. - Я вирiшив,- раптом сказав лiсничий,удочерити Улянку. ╞й буде в мене непогано. I дiда Маврикiя вiзьму. Людмила Степанiвна мовчки пройшлася з кутка в куток. Вона хвилювалась. Сивий кучерик над лобом здригався в такт ©© крокам. - Макаре Макаровичу,-промовила вона, зупинившись перед лiсничим,- а що, коли дiвчинка не схоче пiти до вас? До речi, чи зна╨те ви, що Демко дуже не любить Улянки? I вчителька розповiла iсторiю з попсованим зошитом. Макар Макарович уважно слухав. - Ах ти ж, калина-малина! - вигукнув вiн.- Як шкода! Не знав я про це ранiше. Менi соромно за сина. Треба, щоб Демко довiдався про всю правду. Людмила Степанiвна стрiпнулась: - Що ви? Та вiн же не втрима╨ться i комусь розповiсть. - Нi, не думаю. Я йому про все скажу. Хай зна╨, що Улянка - його майбутня сестра. Нi, це буде наша та╨мниця. Аж доки не скажемо Улянцi. Шкода дiвчинки... Пiзно ввечерi, коли над школою зiйшов мiсяць, лiсничий попрощався з Людмилою Степанiвною й по©хав верхи додому. Демка вiн застав уже в лiжку, та хлопець ще не спав. Макар Макарович сiв бiля сина. - Демко,- спитав вiн,- ти справжнiй мужчина? Я не помилюся в тобi? Ти будеш хоробрим, вiдважним захисником Батькiвщини - артилеристом, чи льотчиком, чи пiхотинцем. Може, ти будеш ученим, мандрiвником, розвiдником недослiджених пустинь, островiв. I ти завжди, я сподiваюсь, будеш чесною людиною, якiй можна звiрити найважливiшу та╨мницю. В голосi батька було щось таке незвичайне, вiд чого в Демка перехопило дихання. - Та╨мницю,- з притиском повторив Макар Макарович.- Чи ти да╨ш слово, що нiкому в свiтi не викажеш та╨мницi, про яку зараз довiда╨шся? Цi слова зовсiм приголомшили хлопця. Холодок пробiг у нього по спинi, i вiн стверджуючи кивнув головою. - Так ось що,- вiв далi батько.- У тебе буде сестра. Так, сестра. Дiвчинка, яку я хочу вдочерити, бо тато ©© загинув на фронтi. Демко чекав чого завгодно, але не тако© звiстки. Вiн думав, що батько розповiсть йому принаймнi про знайдений у лiсi старовинний скарб. Зрештою, хлопець мiг погодитись на печеру, в якiй ховався колись легендарний розбiйник Гаркуша. А коли батько не ма╨ на увазi нi скарбу, нi печери, то, напевне, вiн вiдшукав десь у лiсовiй гущавинi покинутий нiмцями танк, справжнiсiнький танк! "Дiвчинка! Сестра! - майнула в знiяковiлого хлопця думка.- Навiщо ж дiвчинка? А чому не брат, з яким можна грати в розбiйникiв, ловити в дуплах кажанiв;?" - Дiвчинка! Хто ж вона? Як ©© звуть? - ╞© звати Улянка Голуб. Демко повiльно пiдвiвся й сiв на постелi. - Улянка? - Я знаю все,- продовжував батько,- i про зошит, i як ти обража╨ш школярку. Вона не пiдлабуза. Людмила Степанiвна просто жалi╨ ©©, як круглу сироту. Сирота! Подумай гаразд над цим словом. У тебе нема╨ тiльки матерi, а в не© й батька. Обо╨ вони вiддали життя, розумi╨ш, Демко,життя за тебе, за мене, за нашу рiдну землю, за весь наш народ. Адже ти дав слово: про смерть батька Улянка не повинна знати. Аж до весни, до того часу, як вона складе iспити в школi. Я ще раз перевiрю звiстку, надiшлю листа в госпiталь. Про це знатимемо тiльки я, ти та Людмила Степанiвна. Розумi╨ш _-_ тiльки ми втрьох... Демко заснув тiльки перед свiтанком. Та й як мiг хлопчина спати, коли батьковi слова схвилювали всю його iстоту, розбурхали ро© думок. Улянка буде його сестрою! Отже, в Демкового батька буде тепер дво╨ дiтей - син i дочка Улянка! Улянка-кульбабка! I виходить, що вона не пiдлабуза, та все ж таки вона наябедничала про зошит. Хитра яка! При всiх просила пробачення у вчительки, а потiм пiшла до не© й нишком усе розповiла. Потайна! Але Демко й слова ©й про це не скаже. Вона ж тепер сирота. I хлопцевi так яскраво пригадався чомусь малюнок з Шевченкового "Кобзаря": слiпець з кобзою i поводир-хлопчик. Той хлопчик, мабуть, сирота, i спiвець-кобзар - йому за батька. Як же жалiбно гра╨ кобза! А все ж таки нiяк не може Демко уявити, що Улянка буде його сестрою. Яка ж вона сестра, коли наябедничала на нього вчительцi? А зошит справдi попсував вiн. Авжеж, узяв меду й хлюпнув його на сторiнки. Який же мед, коли вiн чорний, як чорнило? Нi, це - мед, липучий, густий, ось вiн мiцно склею╨ повiки, i вiють перед очима великi пухнатi крила... * * * Хоч i пiзно заснув учора Демко, але батько розбудив сина, як завжди, коли почало свiтати. I першою у хлопця з'явилась ця незвичайна думка: у нього буде сестра Улянка! Вiн пригадав усю вчорашню розмову з батьком - пригадав вiд слова до слова. - Улянка! - промовив Демко вголос i здивувався, бо це iм'я прозвучало тепер для нього якось зовсiм по-новому, не так, як завше.- А що, коли так: Улянка-кульбабка! -I знову в уявi iнша Улянка, не та, яку вiн знав ранiше. Хлопець почував, що його звичайне життя з сьогоднiшнього дня дивно змiнилось. Наче вiдчинив вiн дверi, а за порогом новий незнайомий свiт i новi незвiданi почуття. "А чому ж- Улянка? Чому сестра, а не брат?" - зринула вчорашня думка. З братом можна ходити на полювання, з братом можна дружити. А з сестрою? Нi, несправедлива доля до Демка, не щастить йому. Обличчя Улянки виникло перед школярем, та образ ©© i iм'я теж здавалися сьогоднi iншими, мов уперше побачив Демко в сво©х думках дiвчинку. Вiн нашвидку поснiдав, збiгав у сарай i пiдкинув коровi сiна, похапцем засунув у торбину книжки. Стривай, куди вiн поспiша╨? У школу ж iще зовсiм рано. Демко сам собi не признався, що йому чомусь захотiлось зараз же глянути на Улянку. У школу вiн прийшов перший. Довелося навiть почекати на ганку, доки сторожиха вiдiмкнула дверi. Кожного нового школяра хлопець зустрiчав нетерпеливим поглядом. Та Улянки все не було, i Демко почав непоко©тись: чи прийде ж вона сьогоднi? Адже всi школярi вже зiбрались. I хлопчина вперше подумав про те, що Улянка щодня ходить у школу лiсом, i йти ©й добрих три кiлометри. Вiн уявив себе самого на лiсовiй дорозi. Навколо тiльки дуби та клени - глушина, i нiкого-нiкогiсiнько навкруги. А вiн iде озираючись, i кожний пеньок зда╨ться йому вовком, з-за кожного стовбура визира╨ розбiйник. Улянка прийшла за кiлька хвилин до уроку. Демко швидко затулив долонею лоба й удав, що читав книжку. Вiн чув, як Марта спитала в подружки, чому та пiзно прийшла, i як Улянка, хукаючи на пальцi, поскаржилась, що вона вчадiла i заспала i що в не© болить голова. Демковi стало досадне, що вiн чомусь непоко©вся, чекав Улянку, хотiв ©© побачити, а вона прийшла, i все знову стало враз таким буденним i звичайним. На уроцi вiн скоса поглядав на дiвчинку. "Це сидить моя сестра",- казав вiн сам собi нишком i не мiг повiрити сво©м словам. Улянка здалась йому непомiтною й нецiкавою. Хiба такою ма╨ бути його сестра? Роздiл восьмий. ЗЕМЛЯНКА Була недiля, в школу не йти, то Улянка стала поратись по хазяйству. Дiд Маврикiй любив солодку гарбузову кашу, з городу зняла дiвчинка два десятки гарбузiв. Вони лежали в хижцi, як поросята. Улянка стояла над ними, мiркуючи, який же розбити. Були тут темно-зеленi гарбузи в яскраво-жовтих плямах,- картатi, як плахта, були смугастi, як тигр, були круглi, мов горщик, i довгi, як справжнi поросята, з куцим сухим хвостиком, скрученим кiльцем. Улянка вибрала величезного гарбуза, жовтогарячего, як охра, з бiлим черевом. Пiдняла й розбила об порiг. Гарбуз важко хрякнув, розскочившись на двi половини. Кожна половинка скидалась на миску, повну бiлого блискучого насiння - гарбузцiв. Дiвчинка любила ©х вибирати, гарбузцi ховали в собi при╨мний холодок i спритно вислизали мiж пальцiв. Можна двома пальцями придавити насiнину, i вона чмокне в носа кота на припiчку. Поставила гарбуз варитись, а насiння - на жаровню у духовку. Як гарно лузати смаженi гарбузцi довгими зимовими вечорами в лiсниковiй хатинi! Дiд почув, як клекотить каша, гарбузовий дух залоскотав старому в носi. - Хазя╨чка моя дорога,-обiзвався з печi,- у, куди там! А Улянка, доки варився гарбуз, чистила мак. Кожна макiвка була суха-пресуха, аж дзвенiла, а всерединi, як у коробочцi, шелестiло насiння. Та коли не вмi╨те, не берiться чистити мак, бо однаково половину розсиплете. Недарма ж бо кажуть, що нема нiчого дрiбнiшого за макове зернятко. Улянка гострим, як бритва, ножем стина╨ верхню покришечку, а тодi переверне макiвку над мискою, i жодне зернятко в не© не загубиться. А часом помилиться i висипле мак собi в рота. Тодi бiлi та гострi зуби почнуть молоти, як жорна, до©си не присне з маку солодке молоко. I не йде сьогоднi чомусь iз думки в Улянки Демко Рогоза. Хай не бреше, то був його власний зошит. Дiвчинка запримiтила, як хлопець крутився бiля ©© парти. Але навiщо вiн це зробив? Навiщо було пiдсовувати свого нового зошита? "Може, йому шкода стало мене? - дума╨ школярка.- Аякже, от, мовляв, бiдненька, мабуть, нема╨ в не© iншого зошита! Нi, я не хочу! Я не бiдненька!" Улянка любить блукати в лiсi. Там можна звiрити свою думку мудрим столiтнiм дубам. Вони вислухають уважно i дадуть пораду шумом листя, гулом верховин. Тiльки треба мати чудесне лiсове серце, щоб розумiти ту мову гiллястих велетнiв. Та й сьогоднi по обiдi пiшла Улянка блукати лiсом. I все думала про Демка. "Що воно за хлопець такий? А такий же - мабуть, дуже не любить пiдлабуз. Тiльки про мене вiн помилився,- дума╨ Улянка.- Я й сама пiдлабуз не люблю. А до Людмили Степанiвни вже не зайду, хоч як кликатиме". Був уже кiнець листопада, i лiс стояв зовсiм голий. Тiльки на деяких дубах зухвало видзвонювало мiдноголосе сухе листя - пишалося, що воно залишилось на вiттi й не бо©ться зими. Чи з землi, чи з стовбурiв наче випаровувався лiсовий туман i, як серпанком, застилав увесь лiс. Ранком бували заморозки, i земля дзвенiла пiд ногами, як склянка, але снiгу й досi не було, хоч уже не раз зривалися з холодного неба колючi рiдкi снiжинки. Улянка йшла та йшла собi, все далi й далi вiд сво╨©, лiсниково©, хатини. Часом десь на галявинi блищали кригою олов'янi озеречка, завбiльшки з денце чашки. Восени тут ходив скот, i в ямки вiд копит дощ налив води. Тепер вода встигла промерзнути до дна, i в круглих крижаних чашках, як у зiницях, вiдбивалось осiнн╨ небо. Не було тепер чути в лiсi нi синиць, нi сойок. Навiть сороки й тi перекочували ближче до людського житла. Несподiвано Улянка почула дим. Озирнулась - куди ж вона потрапила? Чи, може, село близько, чи лiсникова хата? Лiворуч починався яр. Дiвчинка впiзнала мiсцевiсть. Це був яр Сизоперих Горлиць. Таку назву дала йому сама Улянка. Правда на картi, яку вона бачила в конторi у Макара Макаровича, ця мiсцина значилась як Одудiв яр. Назва аж нiяк не пiдходила, бо жодного одуда тут нiколи не бачила Улянка. Зате - горлиць, ой скiльки ©х тут улiтку! Туркотняви тi╨©, туркотняви - тiльки слухай, коли любо. Нi, поблизу тут не було нiяко© хати, це добре знала дiвчинка. А до села звiдси чи й дiйдеш за годину. То звiдки ж дим? Улянка зупинилась i понюхала повiтря. I вона почула не тiльки дим, а й сморiд вiд припалено© ганчiрки. "Як же я далеко зайшла!" - майнула думка, i мимохiть пригадалися слова дiда Маврикiя про лихих людей. Вона уважно й швидко шукала очима, звiдки йшов дим. Може, хтось вогнище розклав? Та тодi чути було б, як трiщить у вогнi сухий хмиз - восени кожний звук у лiсi луна╨ далеко навколо.. Нюхаючи повiтря, Улянка пiшла далi. Нi, тепер дiвчинка не йшла, а пливла. I нiхто в свiтi не змусив би ©© повернути назад. Вона повинна виявити, що це за дим. Улянка зупинилась, ©й здалося, що .дим наплива╨ зовсiм з iншого боку. Пiдняла вгору листок, щоб пересвiдчитись, звiдки повiва╨ вiтрець. А вiн вiяв з усiх бокiв. I враз вона побачила те, що шукала. Низько над землею стелився димок. Але нiякого вогнища не було. Дим наче виходив з-пiд землi. Дiвчинка здивовано дивилася на його синюватий струмок, який в'юнився край невелико© галявини, сховано© в кущах лiщини. Та зараз прозорi кущi нiчого вже не могли сховати. Улянка стала за стовбур дерева i звiдти знов стежила за незвичайним явищем - дим i справдi виходив з-пiд землi! Аж ось повiйнув вiтрець, димове шарпнувся в iнший бiк, i школярка помiтила те, що досi ховалось вiд ©© очей. Це був невисокий горбок землi, з якого стирчала схожа на стовпчик труба. З не© й виходив дим. Горбок було добре замасковано опалим листям - i не помiтиш вiдразу. Там, пiд землею, хтось живе! I враз зринули казки про розбiйникiв, якi розповiдав колись дiвчинцi дiд Маврикiй. Хто ж то може жити в землянцi, в лiсовiй глушинi, сховавшись вiд людського ока? Кожний рух Улянчин став обережним i настороженим. Вона озирнулась навколо i присiла за стовбуром. Землянка була крокiв за п'ятнадцять. Дим з труби пiшов густiший, мабуть, невiдомий хазя©н пiд землею пiдкинув у пiч хмизу або сухого листя. Дiвчинцi раптом стало страшно. Згадала, як далеко вона зайшла в лiс. Навколо нi оселi, нi голосу людського, тiльки невiдома землянка, в якiй хова╨ться якийсь вiдлюдок. "Тiкати! Мерщiй тiкати!" Улянка вже була встала, щоб здiйснити свiй намiр, та в цю хвилину подумала: як вона може втекти, не довiдавшись, хто живе в цiй землянцi? Що скаже тато, коли повернеться - хiба йому весело буде вiд того, що його дочка - страхополох? Тiльки-но так подумала Улянка, як до не© долетiв звук, схожий на трiск сухо© гiлочки. Звук був дуже невиразний, його мiг викликати i за╨ць, i лiсовий птах, та це могла бути й людина. Улянка перестала дихати й сторожко прислухалась. I ось вона вже ясно почула, як зашелестiло сухе листя пiд чи╨юсь ногою. Мiж деревами майнула людська постать. Невiдомий iшов просто до землянки. Часом вiн зупинявся, присiдав i пiдозрiло оглядався навколо. Незабаром вiн наблизився до дерева, за яким принишкла Улянка. З жахом упiзнала вона заросле обличчя невiдомого й шапку-ушанку. Роздiл дев'ятий. В ОСIННЬОМУ САДУ - А пiди лишень, синку, в сад,- сказав Макар Макарович.-Тям голова колгоспу всiх школярiв склика╨ на допомогу. Зайцi в атаку пiшли на щепи. Молодий колгоспний сад починався вiдразу ж за селом, на косогорi. Коли прийшов Демко, там уже було багато школярiв. Вони прив'язували до мотузка папiрцi, встановлювали на тичинах млинки-трiскачки. За╨ць лякливий - зашелестить вiд подиху вiтерця папiр, затрiщить млинок, косоокий боягуз зараз же навтiки. - Ви подумайте, скiльки щеп попсували! - скаржився голова колгоспу. Вiн був високий, у кудлатiй шапцi, i коли розмовляв, то розмахував руками, i, може, через це здавався Демковi схожим на вiтряка. Молодi яблунi рiвними рядами спускались з косогору, наче тiкали кудись у далечiнь, рятуючи вiд заячих зубiв свою кору. - Парканом би обнести! - вимахував руками голова колгоспу.- I тут, i з того боку, i звiдти, вiд левади. На той рiк спроможемось! Демко i собi почав розмотувати мотузок i прив'язувати папiрцi. До нього пiдiйшов Омелько Чичибаба, здоровило у вухатiй шапцi. - Покинь! - наказав вiн.- Тут без тебе впораються. Йди млинки робити. Iншим разом Демко, може б, i не послухався, "що ти менi за вкажчик!"-сказав би, але робити млинки справдi було цiкавiше, i вiн пiшов до школярiв, якi зiбралися в коло перед солом'яним куренем. Тут розташувалася похiдна майстерня млинкiв, пропелерiв i трiскачок найрiзноманiтнiших систем, залежно вiд хисту винахiдника. На гарячому вугiллi, яке роздмухував вiтрець, пiдiгрiвався клей; Микола Суховiй, Демкiв однокласник, посинiлими вiд холоду руками колов ножиком очерети; ╞вга Бузько, дочка голови колгоспу, кле©ла пропелер, iншi майстри тут же випробовували сво© витвори, i кiлька млинкiв, крутячись на вiтрi, весело деренчали, гули, лопотiли й дзижчали, як гедзi. _-_ За сто верстов зайцi втечуть! - засмiялася ╞вга.- Правда ж, Марто? Демко озирнувся й побачив Марту, яку спочатку не помiтив, бо вона сидiла з другого боку куреня, притулившись до нього спиною, i ножицями рiзала газетний папiр на рiвнi смужки. - I ти прийшов? - обiзвалась вона, угледiвши Демка, i насупилась. - А що? - вiдрубав хлопець. Йому стало непри╨мно, що Марта зустрiла його так непривiтно. - Нiчого,-сказала дiвчинка,-тiльки не заважай нам. А то ще чорнилом мене обiлл╨ш. Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотiлось шпигонути Марту гострим словом. I для чого, справдi, вона згадала про чорнило? От ще! - Ти менi не зачiпай Улянки,- знову сердито промовила дiвчинка.- Я все розповiла Людмилi Степанiвнi про зошит! - Ти? -вихопилось у Демка.- А хiба не Улянка? - Авжеж я. I не боюсь тебе нiскiлечки! I Улянка не бо©ться. - Ябеда ж ти! - бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серцi. I навiщо було чiпати той клятий зошит? Зовсiм задарма зобидив Улянку-кульбабку. - Ти дума╨ш, що я?..- промовив до Марти.- Я зовсiм не такий. Я думав, що вона мазунчиком до вчительки пiдлещу╨ться. - У не© того й у гадцi нема╨,- сказала Марта, клацаючи ножицями.- Я ж ©© подружка, все знаю. - Не зна╨ш ти того, що я знаю,-вимовив Демко й ураз долонею затулив собi рота. Та Марта не звернула на це уваги. Злякався хлопчина, що ледве не прохопився зайвим словом. Вiн вiдчув прилив солодко© гордостi: ось вiн, Демко, зна╨ таку велику та╨мницю про Улянку. А Марта, хоч i Улянчина подруга, а не зна╨ нiчого. I хоч та╨мниця була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звiрився батько. До гурту пiдiйшла Людмила Степанiвна з садiвником Захаром Захаровичем. В руках у вчительки були залiзнi граблi, i Демко догадався, що вона загрiбала скошений сухий бур'ян. - Ви не зна╨те, Людмило Степанiвно,-пiдкручував садiвник вуса, довгi й тонкi, як у жука-вусача,- я в самiсiнькiй Полтавi служив головним садоводом. В обласному центрi. Так-то. I менi тут досить тiсно в колгоспному масштабi. Людмила Степанiвна посмiхнулась: - Але ж ви, бачу, навiть у колгоспному масштабi не впорались iз зайцями. Ледве сад не з'©ли. - Вжива╨мо заходiв. Ви бачите, якi трiскачки! Не тiльки зайця, а й вовка злякають. Доречно сказати вам, що в мене вовк недавно ягня вхопив. Дивного в цьому нiчого нема╨, бо навколо лiси i взагалi некультурна глушина. Серед бiлого дня вскаку╨ на вгород старий, вибачте, вовцюган i хапа╨ найкраще ягнятко. Що це таке? Як це назвати? Незабаром вiн забрав трiскачки й пiшов розставляти ©х з хлопцями на край саду. Людмила Степанiвна, короткозоре примружившись, iз стримуваною усмiшкою, вiд яко© в не© тремтiла верхня губа з золотими вусиками, дивилась услiд садiвниковi. Невiдомий приятель, який незримо ходить за спиною кожного школяра, шепнув Демковi, що зараз настала така хвилина, коли треба тихенько сховатись за курiнь i зникнути з очей учительки. Той же незримий приятель натякнув, що тепер нiчого при╨много вiд розмови з Людмилою Степанiвною вiн, Демко, напевне, не матиме. Швидше - навпаки. Однак зручну хвилину було втрачено. Людмила Степанiвна повернула обличчя i, побачивши Демка, поманила його пальцем. - Ви - мене? Чи - кого?- спитав вiн, озираючись, начебто й справдi думав, що вчителька може кликати не його, а когось iншого, хто сто©ть поблизу. Демко знав, що ця маленька хитрiсть аж нiяк не вряту╨ його, та все ж таки це на якусь хвилину вiддаляло непри╨мну розмову (а що розмова обов'язково буде непри╨мною, це йому вже пiдказувало ще не з'ясоване наукою шосте почуття, яке бува╨ тiльки у школярiв). - Тебе, тебе! - махнула рукою до Демка вчителька. - Марто! - гукнув Демко дiвчинцi.- Тебе Людмила Степанiвна кличуть! Вiн глянув на вчительку й побачив на ©© обличчi усмiшку - i веселу, I водночас насмiшкувату, i зрозумiв, що цi╨ю мовчазною усмiшкою вона викрила його останню на©вну хитрiсть. Тодi вiн не пiдiйшов, а пiдбiг до вчительки. - Мене! А я думав... Людмила Степанiвна вже не посмiхалась, та очi ©© миготiли iскорками, промовляючи: "А неправда, я ж знаю, що ти думав!" - З тобою розмовляв батько? - тихо спитала вона. - Про вiщо? - Про Улянку. Ти сам зна╨ш. Про зошит. - Розмовляв,- вiдповiв Демко i глянув на сивий кучерик, що спадав учительцi на чоло. Згадалось ураз, як посивiла Людмила Степанiвна тодi, коли нiмцi катували ©© за те, що читала школярам про Ленiна. - Що ж тобi пiдказу╨ совiсть? - спитала вчителька. - Я бiльше не буду. Пробачте,- буркнув Демко. Людмила Степанiвна мовчала. I коли заговорила знову, Демка вразив ©© голос. Вiн був незвичайний, немов iшов з глибоко© криницi. - Пробачення - це не пусте слово, Демко. Коли людина просить пробачити ©©, то це значить, що вона засуджу╨ свiй вчинок, визна╨ його недостойним, ганебним. Пробачення - це сповiдь перед сво©м серцем. Спитай у нього, воно скаже, що ти повинен зробити. А зараз... зараз будемо майструвати млинки, Демко. Марто! - гукнула вона.- Неси сюди очерет. Роздiл десятий. ЩО ПIДСЛУХАЛА СТАРА ШАФА Невiдомий зупинився недалечке вiд дерева, за яким сховалась Улянка. Дiвчинка мiцно притиснула до грудей руки, щоб не так сильно стукало серце, та малiй лiсничисi здавалось, що його стукiт луною вiдгуку╨ться у всьому лiсi. Невiдомий ще раз озирнувся i тодi швидко попрямував до землянки. I в цю хвилину вiд необережного руху пiд ногою в Улянки хруснув сучок. Дiвчинка завмерла. Що ж це сталося? Вона загинула! Невiдомий знайде ©©. Вiн уб'╨ ©©, уб'╨. Це, напевне, якийсь лиходiй, що перехову╨ться в лiсовiй глушинi. Людина в шапцi-ушанцi хутко лягла на землю, озираючись на всi боки, i прислухалась. Хрускiт сучка, мабуть, дуже ©© стривожив. Так минуло кiлька довгих хвилин. Аж ось невiдомий, переконавшись, що йому нiяка небезпека не загрожу╨, встав i обтрусив свою стару сiру шинелю. Вiн зробив кiлька крокiв до землянки, i дiвчинка побачила, що в нього спочатку вникли ноги, потiм тулуб, а потiм i голова, нiби невiдомий провалився гiд землю. Задкуючи вiд дерева до дерева, дiвчинка кинулась тiкати. Та вона не бiгла стрiмголов, хоч уся тремтiла вiд бажання чкурнути так, щоб аж вiтер свистiв у вухах. I тiльки тодi, коли землянка щезла з очей, Улянка хутко побiгла лiсом. Ще не встигло смеркнути, як кiлька лiсникiв з рушницями оточили землянку бiля Одудового яру. Серед лiсникiв був i Макар Макарович. З пiднятими догори руками з-пiд землi виповзло дво╨. Того ж дня ©х було вiдправлено до мiста. - Бандити! - збуджено сказав Макар Макарович.- Полiца©, калина-малина! При нiмцях знущалися над людьми, а тепер вiд народно© кари ховаються. Бiля землянки Улянка знайшла куряче пiр'я, розвiяне вiтром. Вона пiдняла пiр'©ну, яка миготiла райдужними кольорами. Такий барвистий хвiст був колись у ©© пiвня. * * * Щось дуже цiкаве розповiдала Улянка-кульбабка сво©й подружцi Мартi. Вони перешiптувалися в кутку в класi, в найзатишнiшому закапелку мiж пiччю i старою шафою, в якiй мiстилася шкiльна бiблiотека. Ця шафа пiдслухала не одну школярську та╨мницю, тому вона й зда╨ться такою поважною i мовчазною, як мудра бабуся. Дверцята ©© щiльно замкненi, i на них висить сердитий замок. Коли його вiдмика╨ Людмила Степанiвна, вiн так роздратовано скрипить, що аж оскома з'явля╨ться на зубах. Але широкi дверцята шафи вiдчиняються з лагiдним