ене неначе серпом - чирк. - Я осьде, - кажу. - Завтра до рапорту; тобi лист прийшов. - Нiчо, - кажу. А камрати так зараз i в жарти: - Еге, - кажуть, - з грiшми! Шовканюк завтра платить. "Добре вам жартувати, - думаю я собi, - да не так-то старiй бiднiй вдовi дiти годувати, да ще того й боля обходити"[2]. А мiй брат, зна╨те, вже три роки як з постелi не вста╨; сохне та кровйов ув одно дише. III Друго© днини рано зiбрався чисто, приходжу до рапорту. Капiтан такий сердитий, недобрий; приходить до мене. - Як зовешся?! - гримнув. - Так i так, - кажу. - На, - крикнув та й шпурнув менi лист у лице. Навiть не подивиться на чоловiка, а хоть подивиться, то неначе собака крiзь плiт. Понiс я свiй лист до одного фрайтера, що знав читати. - Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi! - Чому нi, - каже, - прочитаю. Та i став читати. А я слухаю. - "Братику мiй дорогий та любий!" - чита╨ фрайтер, а мене гiркi чогось так i обiлляли! - Далi, - прошу, - далi. - "Ти вже мене не застанеш, бо я на смертi. Да не вдавайся в тугу, любий; ти зна╨ш, що я не жив на свiтi, а карався. Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Iване, бо мати наша сама оста╨ться. Сестри пiшли у найми, а Василька взяли у двiр до волiв. Волики продав, нiщо було робити; за податки душу брали. I кожух свiй мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш. Вуйко Андрiй дуже нас укривдив; i послiдню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свiй сво©м. А тепер, брате мiй Iване, брате мiй рiдний, прощай мене: i перший раз, i другий, i третiй! А коли тобi бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене, твого рiдного брата Онуфрiя". IV На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz?[4] - крикнув капiтан, а очi ходя у него, знай у то© гадини пожаристо©. - Прошу послушне пана капiтана хоть на два мiсяцi, на урльоп. У мене... Господи, як утне мене в лице! - кров тiльки почурiла по бiлому кабатовi. - Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякi-такi сини. До гарешту з ним! Завели мене в гарешт, менi байдуже. Сиджу собi, неначе то не я. - Ти достанеш буки, - каже капрал вiдо дня. - Нiчо, - кажу. I обгорнули мене думки та гадки. "Пiду, - гадаю собi, - та утоплюся: чого в свiтi бiльше й жити? Там хоть побачуся з братиком сво©м рiдним, а тут тiльки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!.." V На третiй день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капiтан звелiв прийти усiм словакам, що сорок восьмого року на Угорщинi були половили. Було ©х у нашiй компанi© бiльш як двадцять мужа. - А що, - пита╨ться мене капiтан, - чи будеш ще на урльоп проситись? - Нi вже, - кажу. А думка в мене одна: "Коби по рапортi, - пiду та втоплюся". Приходить капiтан до словакiв: - А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому. Вони так зрадiли, господи! - Шкода менi вас, - жалу╨ капiтан: - ви хлопцi годнi. А може, ма╨ хто з вас охоту остатись рiк з один в компанi©? Вам добре буде. Нiчичирк. - А ви, капрал Бая, не ма╨те охоти ще з рiк послужити? У мо©й компанi© добре! Цiлий рапорт як раз усмiхнувсь. Наш капiтан та про добре говорить! Але Бая не много думав. - Пустiть, - каже, - пан капiтан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рiк служитиму. Отак! Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала. - А це, - каже, - як? - Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на урльоп, то вам цiлий ще рiк служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погиба╨. - Про мене, - каже капiтан, подумавши хвильку, - Шовканюк iде на урльоп. VI Друго© днини дали менi урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали мантлину[6] стару-стару та дiряву та й пустили. А я такий уже рад! - А де, - кажу, - мiй пан любий та золотий? Де пан капрал Бая? - Да нема, - кажуть, - пiшов у мiсто. - Ох, менi лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з мiста. - Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся. "Коли так, то хiба йти, - думаю собi, - а мойому пану капраловi най бог да╨, що сам розумi╨". Отак думав я та й пiшов. А за мiстом - я й нi в той бiк, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадiв. - Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пiшли? - Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобi миль додому? - кажи правду. - Сорок миль да ще й кiлька, - кажу я. Вони на те нiчо, лиш дивляться на мантлиночку мою д╨раву та кивають головою. А то студiнь така, господи! Сказано - перед рiздвом. - Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'╨мо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досi i не пив. "Отакого, - думаю я собi, - коби-то братиковi тому хворому винести (бо в мене все на гадцi, що я братика свого ще застану). Ну, нiчо, - гадаю я собi, - коби-то вчинитися на Вижницi, нi ©сти, нi питиму цiлу дорогу, а вина мушу свому братчиковi винести". - Час менi до касарнi, - стали нарештi пан капрал казати, виймають п'ять левiв баночку та й дають менi. - А це нащо? - кажу я. - На дорогу, здасться: кобих бiльше мав, то я би тобi й бiльше дав, а так не маю, бери, що ╨. - Да я, - кажу, - зафасував[7] два леви срiбнi; менi доста буде. Вони аж розсердились. - Коли я тобi даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок собi купиш. Тепер студено. Не хотiв я ©х бiльш гнiвати - узяв. "За два леви, - думаю я собi, - куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братовi до ши©, а по левовi кожнiй сестрi по рантуховi[8] тонкому та широкому". Попрощались: подякував свому пану капраловi, як умiв, та й пiшов. А тут - не студiнь, нi! аж око в'яне. VII Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижницi. А це саме святий вечiр; по хатах свiтло видко, чути, як добрi люде радуються, сидя при вечерi, а я собi йду з цiпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома дi╨ться? Братика мого, мабуть, уже й нема╨ на свiтi!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собi! Домiв нема вже бiльше як чотири милi маленькi, на опiвнiч стану або i борше. Посмотрив за торбинку, чи ╨ всi дари та гостинцi, що у Бистрицi, йдучи, накупив? ╙ всi, йду далi, навiть i в вiкна не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'╨ що мене за серце, i дрiмлеться менi, неначе я п'яний абощо, а я нинi i кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинцi i два калачi пшеничнi плетенi, i пляшка вина доброго, i риби визнини штука. "Да не буду ©сти, - думаю, - домiв принесу". А тут менi так i позiва╨сь! "Сяду, - думаю собi, - припочину минуточку, а вiдтак скорiш i пiду, як вiдотхну". Сiв собi на якiмсь там приулку, в очах замрi©ло, за серце ймило. "Це я змерз", - думаю собi; хотiв встати - не здужав, поваливсь у снiг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бiдах теплий наш заступниче, рятуй!.. VIII Прокидаюсь - а я вже не в снiгу, а в гарнiй, теплiй постелi. Надо мною сто©ть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернiвцях у святiй Параскевi на лiвих дверях намальований? Такий i це жандар був, благий та ясний. Сто©ть надо мною та дивиться менi в вiчi. Я так i стрепенувся. - Ох, менi лишенько, - кажу, - а я де оце? - У мене, - каже жандар, - як у рiдного брата або ще лiпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий. Я зараз нагадав собi i Онуфрiя, i Баю, i урльоп. - А це, - кажу, - як я тут зайшов? - Бодай i не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечерi йдучи, найшов я тебе пiд одним будинком без душi. - Боже, милий боже!.. - Так тобi треба, - обiзвався другий жандар, пузатий, що по хатi собi ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку! А я то© днини i води в устах не мав, не то що. Такiто люди! Молоденькому жандаревi тiльки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сiв собi коло мене на постелi. Пикатий вийшов з хати. - Пане, - кажу, - а мундир мiй, варе[9], ╨? - ╙, - каже, - не журися: i мундир ╨, i торбинка, i урльопас. - В урльопасi, - кажу, - був лист. - ╙ й лист, - каже, - я находив. - Коби я знав, - кажу, - де мiй мундир, я би збирався. Доста невеселий був жандар, а ще засмiявся. - Коби, - каже, - за три днi, то би добре. Я аж не зумiвся[10]. - Що ви оце кажете, пане? Ви не зна╨те, як у мене дома! - Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати. - А де ж той, - кажу, - дохтор? - Вiн зараз повинен надiйти; я вже пiслав по нього. Прийшов i дохтор. - А що, - каже, - як тобi? - Добре, - кажу. - Пустiть додому! - Ще тобi не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий. Я так i став благати: - Пане, - кажу, - пустiть мене! В мене дома от як та от як. Менi вже недалеко. Жандар чварснув щось до нього по-нiмецьки. - Про мене, - каже дохтор нарештi, - завтра можеш йти, а сьогоднi лежи менi ще в лiжку та пий оцi лiки, що я ти принiс. А тiло масти собi оцев мастев. Я так i зрадiв. - О, дякувать же вам, пан дохтор! - Не менi дякуй, - каже дохтор, - а оцему пановi; бо якби не вiн, а ти би вже не жив на свiтi. IX Лежу я в лiжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить. - Чого, - каже, - так задумався, серце? - Чи ж нема чого? - кажу. - Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде. - Хто би збаг, - кажу, - що з мо©м братом сталося; коби го ще хоть живого застати. - Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток. - Або ви зна╨те? - кажу. - Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав. - Або ви, - кажу, - мого брата знали? - Я, - каже, - не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi - А ви ж звiдкiля? - Я? О, я здалеку, друже, я аж з то© велико© Нiмеччини Не будеш знати. - А так - як же ж ви пiзналися з Онуфрi╨м? - Я не раз, - каже - в вас на квартирi стояв, от i пiзналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне! - А сестри мо©, не зна╨те, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат менi писав, що обi в наймах. - У наймах, - каже жандар, а сам так i почервонiв. Чудно менi та дивно менi. Х Друго© днини менi уже лiпше. Богу дякувати; зiбрався та й хочу йти. - Жди, - каже жандар, - по тебе зараз вiз при©де. За годинку був i вiз; сiв я та й по©хав. А домiв як прийшов, то мало з ума не зiйшов, так то я застав. В хатi студiнь; неня лежить на печi ледве жива, Василько пригорнувся до не© та просить хлiбця, дрижучи, а я на дверi. - Добрий день вам, ненько, що дi╨те? - Чи то ти там, синку? Дай же тобi боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видiти. Гину, синку, з студенi та з голоду. Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в лiс! За малу годиночку були i дрова в хатi, i вогонь гарний у печi. Для рiдно© неньки борзо дрiвця рубаються!.. - О, простибiг же тобi, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печi. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю! Поблагословили. - А коли, - кажу, - Онуфрiя прятали? - Передучора тиждень минув, - кажуть неня. - А що казав, як умирав? - Нiчо не казав, синку мiй, лиш ув одно тебе сподiвався, - дожидав. "Нема, - каже, - Iванчика, нема братика мого рiдного, нема!.. а менi все причува╨ться, що вiн iде; вiн недалеко мене, вiн прийде!" Та як зiтхнув тогдi, синку мiй, так i богу душечку дав. Не дiждав братика свого рiдного побачити, що го так дуже щире дожидав!.. Десь коло опiвночi позбiгалися i сестри з села. - А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозира╨те, нiщо казати! якби не я був нагодився, то зо студенi гибли i самi, i дитина. - А що ж, бадiчку, - одрiкаються сестри, плачучи, - коли у таких панiв служимо, що i до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися. - А так же не будуть вам нiчо казати? - Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортiло з вами побачитись, бадiчку. Не гнiвайтесь... Менi жаль аж серце розрива╨, але нiчо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братиковi свому купив, лишилась... XI Друго© днини пiшов я до жида. - Давай, - кажу, - на роботу! - Коли хоч, а то бери на сажнi, - каже жид. - Нiчо, - кажу, - озьму i на сажнi. Взяв три кiрцi хлiба, взяв солi, взяв грошей; роблю, так роблю, аж пiт кривавий з мене йде! а менi здавалось, що це не робота, а iграшка: для рiдно© неньки нема╨ тяжко© роботи... Роблю я один тиждень в лiсi, роблю другий, аж тут прибiга╨ дитина, плачучи: - Бадiчку, - каже, - iдiть д хатi, бо неня дуже слабi. Покинув роботу, бiжу. Прибiгаю домiв, аж неня вже без душi. I свiчки нiкому було в руки дати. Отаке-то бiдного!.. - А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця. - Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повiсту╨ хлопець, плачучи. - "Ви, ненечко, слабi, я пiду за бадiчком у лiс" - "Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька". XII Поховав я свою неньку, а сам облiг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов пiп: - Плати за похорон. - Поголiть менi, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або вiдроблю! - Нi, таки плати зараз! - Що ж я вам дам, добродiю, хiба душу? - Чорт по тво©й душi! Плати та й годi... менi... - Маю ще онде в торбинi двi парi шмаття комiсного[11] та кiлька щiточок, хiба то берiть: бiльше нiчо не маю. Ще i хусточка шовкова за два леви срiбнi. - Сюда з ним, - каже пiп та й ухопив торбинку, що висiла менi над головами. Подав паламаревi, а сам пiшов, кленучи та трiскаючи. Аж тут уходить i вiйт з десятником. - А ти, - каже, - набрав у жида на сажнi, чом не робиш? - Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самi видите, що не годен. - То дай залiг, - каже вiйт, - або пiдпишися на грунт. Жидiвське не смi╨ пропасти. - Жидiвське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не пiдписуюся, бо до того ╨ сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидовi вiдроблю, ще й камату[12] му заплачу. Вiйт насварив на мене та й пiшов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали i грунт, i хату в залiг. Я сиджу на постелi та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискаку╨. Аж тут убiга╨ Нестерюк Якiв; убiг та й зупинився коло дверей. - Добрий вечiр, брате! - Добре здоровля. Прошу, сiдай. - Най увесь гаразд у тебе сiда╨. А тебе забрали? - Забрали, - кажу. - Шкода, що i шкiру з тебе не здерли, - упiк Якiв. - Вiд тебе, брате Нестерюку, - кажу, - менi i таке слово миле. Ми в один раз товаришували. - В один раз! - повторив Нестерюк гiрко, - а тепер? - Тепер я у печалi, у великiй печалi. Не годиться менi вiрного товариша займати. - Ти дурень (не против вас говорячи, читцi мо© любi), ти дурень! - ще раз повторив Якiв, а сам пiшов i бувай здоров не сказав. А друго© днини приносить менi жид письмо. - На тобi пак, - каже. - Якiв Нестерюк вже мене закутало за тебе. - Як то закутало? - питаю я. - Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лiсi руба╨. XIII Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собi товаришували, а вiдтак уже й не бачились бiльше, бо вiн далеко вiд нас сидiв, аж на другiм кутi. Тiльки неня покойнi менi уповiдали, що вiн, заки я був у вiйську, остався вiд вiтця i вiд матерi та тепер сам собi господарю╨ тiльки з сестрою (бо ©х лиш таки двiйко було). Мене не раз кортiло до його пiти вiдвiдати, та все не смiв; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто зна╨, коли би ми були i побачились. Друго© днини, чи що, прибiга╨ вечором до мене: - А що дi╨ш, брате? - А що ж би-м, - кажу, - дiяв? Лежу. - А зна╨ш ти, чого я оце прийшов до тебе? - Чутиму. - Я хочу йти до тебе сидiти або ти йди до мене. - Як оце? - питаю я. - Отак, - каже Якiв. - Ти хворий, хто зна╨, коли видужа╨ш, а тобi треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог да╨ далi i весну надворi: треба закладати орати, сiяти. - А тво╨ ж господарство? - За мо╨ не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра кочуюся хiба до тебе? Я хотiв щось казати, але вiн не дав. - Ти дурень! - каже та й пiшов, свищучи, у дверi. XIV Iде дощ, доки iде, а вiдтак i сонiчко загрi╨. Отак i на мене: Якiв перенiсся до мене, довг мiй вiдроблений, поповi заплачено, сестри повислужувались та повертали домiв, а я сам став помалу дужати. Якiв у мене як рiдний брат: i мене розважа╨, i весну робить[15], i спiва╨, як той соловiй у гаю. Менi весело. Аж тут прибiга╨ гайдук з бецирку[16]. - Iди, - каже, - пан староста тебе потребу╨! Приходжу до старости. - А що там, - каже, - небоже, подужав? - Подужав трохи, - кажу. - А дома як? - От як, - кажу, - сироти вiчнi, без вiтця i без матерi. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: i грунт, i господарство. - А як ти слабував, хто тебе кутав? - Якiв Нестерюк, - кажу. - Годний хлопець, - каже староста. - А зна╨ш, чого я тебе кликав? - Пан свiтлий скажуть! - Прийшов тобi абшит[17]. - Менi абшит? - кажу я, а тут з радiщ аж нестямився. - Як то може бути, пане? - Я писав за тебе до мiнiстерi©, бо менi жандар Тайвер усе уповiв. - Котрий то жандар? - питаю я. - А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю. - Пане мiй годний! - кажу я та й упав старостi в ноги. - Пане мiй добрий; дай, Христе-боже, аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили! - Годi вже, годi, - каже староста. - А тепер iди собi домiв, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз i людьми стати! XV - А що там? - пита╨ться Якiв дома. Я показую йому абшит та й уповiдаю, що менi староста казав. Якiв посумнiв. - Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волi? - Рад, - каже, - та й не дуже! - А то чому, соколе? - Нiчо, - каже, - все добре. - Нi, нi, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповiдай, що таке. - Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупi. - А чому? - Бо тому: ти оженишся. - Ну, та оженюся; та вiдтак? - Ти дурень, - каже Якiв, а сам став свистати. (Це вiн бувало осiгди так, як осердиться чого). - А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я. - Буду слухати, - каже. - Дай свою сестру за мене. - Ой? - Та бiгме. - А я що буду робити самий дома? - Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi, i ти женись, та станемо оба газдами. - Гм! - каже Якiв. - Так, брате! - Коли так, то хiба й я женюся? - Ану, женися, братику, без жарту. - А даси за мене свою сестру? - Моя сестра сирота, а ще до того й бiдна. А ти багач! - Ти дурень, - каже Якiв та й став весiльно© свистати. - Да╨ш чи не да╨ш за мене свою сестру? - Хоть обi, любчику, - кажу я. - А я ж... - Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), - не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну! Ми обiздрiлись, а мiй жандарик молоденький сто©ть нам за плечима, але лиш у мундирi, без збро© та й паличка в руках. - А це ви, - кажу, - пане мiй золотий, ангеле мiй добрий, щось-те мене два рази вiд смертi вiдкупили? Пане мiй делiкатний та дорогий!.. - Та бо гов тобi вже з тiльким паньканням! - каже жандар. - Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви. - Оце би то? - кажемо. - Учора дiстав абшит. Але нехай вам крайнiм словом скажу. Я дома не маю нi вiтця, нi матерi, нi родини тако©, аби менi до душi. От задумав собi отут мiж вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собi грунт гарний, покладу хату, справлю худобу та й буду собi жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство. Я так зрадiв, господи! - А ви ж би... - кажу. - Та бо гов уже з тим тiльки виканням! - гримнув жандар. - Не кажiть менi "ви", але таки по-парубоцьки "ти". - То нехай же буде й "ти". А ти ж би, - кажу, - мiж нами, простими руснаками, хотiв жити? - Я, - каже Тайвер, - той руський край та тi руськi люди так полюбив, що i не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тiй нашiй Нiмеччинi, холодно якось, нудно! - Та бо тобi треба женитися, - каже Якiв до жандаря. - Без жiнки не йде господарство в лад. - А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, вiдки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарiвочка, дi╨? серце мо╨? - Яка Оленочка? - питаю я. - Або твоя сестра! - каже Тайвер. - Як це? - Отак це: ми дво╨ любимося та й годi. Ти не знав? - А я ж би вiдки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я. Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що i свiта божого, мабуть, не видить. - Дiвко, - кажу, - а я оце що за речi чую? О-о! Вона менi в ноги. - Бадiчку, - каже, - простiть мене, я согрiшила. Я вже бiльше не буду! - Вже бiльше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам i собi засоромивсь. - Що ти менi казала? Зна╨ш, тодi коло керницi? га? - Ей, та бо ти все з тво©ми вигадками! - каже бiдна дiвка, плачучи. - А я тобi тодi не казала, що то таке буде? а ти все сво╨©!.. А падоньку[18] ж мiй! Бадiчку, не гнiвайтесь на мене, я вже на него анi подивлюся бiльше! То вiн, бiгме, вiн винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням сво©м поганим!.. Ми як стояли, так усi i засмiялись. - А тепер що буде? - питаю я жандаря. - Тепер отак буде, - каже вiн, - я остану в тебе, доки собi де грунт не напитаю та не справлю, що треба. Тим часом дасть бог i Великдень, а по велицiднi[19] i зеленi святки, чи як там, буде i весiлля. Згода? - Та бо ти не чув, що Олена тебе i знати не хоче? - кажу я, жартуючи. - Та я, бадiчку... я лиш так... я, бiгме, лиш так, я... - Не цiрся[20] небого, тiльки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годi. Менi тутки комедi© тво╨© на потрiбно. - Я лиш трошечки, бадiчку, бiгме, лиш трошечки! - Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за тривок[21] мiж вами був, якби ти свого чоловiка лиш трошечки любила? - Та бо я го буду дуже любити! - каже бiдна дiвчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не зна╨, чи вона на землi сто©ть, чи пiд землею. - Коли так, - кажу, - то що iнше: поцiлуйтесь. А тепер ходiм вечеряти, бо я вже зголоднiв, тiльки говорячи. XVI Перед зеленими святками лагодимося ми всi три д' весiллю. Тонiй, жандар оце, ма╨ вже i грунт свiй, i хату, i худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавицi[22] на ньому черчиковi, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золотi та в павах, а келеф[23] хороцiвський такий уже, що такий! А сам - хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так i зов'яне. А по-руськи не руба╨, нi!.. зроду нiхто би не казав, що це нiмець: руснак та й руснак! У тиждень перед весiллям, у недiлю (вже i заповiдi вийшли, i пиво вже взяли), сидимо ми собi усi три та радимось дещо, а я журюся. - А ти що журишся? - пита╨ Тонiй. - От журюся. Ви вже ма╨те кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собi взяти? - Або Андрiя Сiрмана? - каже Якiв. Але ту© Марiя (Якова молода) без духу в хату. - Бадiчку, - каже, - за вами якийсь вояк пита╨! - Де? - кажу. - Та он за ворiтьми! - Чому ж не йде в хату? - Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли. - А який вiн? - Русявий, високий, очi, як тi фiялки, синi, а як говорить, то... то ув одно морга╨. Я не побiг, а полетiв з хати. - Бая, - кажу, - пане мiй годний, соколе мiй ясний, чи це ви, чи я п'яний?.. - Ба, це таки я сам. Наш регемент сто©ть тепер у Чернiвцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевiдував), от i випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?.. - Ой, - кажу, - пане мiй срiбний, пане мiй дорогий, орле мiй сизий!.. - а сам так го обiймив, трохи не задушу. - Та гов же бо, гов, - каже Тонiй, смiючись. - Лiпше просiм оцього пана, аби тобi пiшов у дружби. - Упiдскоки, - каже Бая. - Але? Але? - питаю я та й вiри не йму. Де ж я того годен? - Ти дурень! - каже Якiв, свищучи. - Хiба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю. - Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко менi лиш чарки! - а сам вийма╨ з тобiвки шип з вишником такий, що в двi оцi! XVII Тепер ми вже давно, як жонатi. Тонiй держить мою сестру Олену, Якiв Марiю, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок мiж нами любий та милий! I грунта ма╨мо, i худобу, i пасiку, ще i ставок хочемо собi викопати. А з Тонi╨м та з Яковом жи╨мо собi, як тi рiднi браття, сказано: Три як рiднi брати. Скоро недiля або празник, а ми вже вкупi: сидимо, радимось, балака╨мо, а як нас охота збере, то i вип'╨мо по чарцi, i заспiва╨мо собi гарно, а нiхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспiва╨, то неначе в кленовий листочок запi╨, а Тонiй за нею на скрипку. Славно гра╨! А часом то згада╨мо собi давнi сво© лiта, як-то ми бiдували у свiтi, не знаючи долi. Тодi хiба посуму╨мо хвильку, але лиш хвильку, вiдтак знову зрадi╨мо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано - щасливi. Лиш братик мiй Онуфрашко, сизий мiй, не обiзветься мiж нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами сво©ми добiрними: як спить, так спить собi на цвинтарi поуз батечка свого та неньки. А менi все зда╨ться, що вiн не вмер, що вiн мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце мо╨! [1] Зо дня, вiдо дня - черговий, днювальний. [2] Боля обходити - хворих доглядати. [3] Урльоп - вiдпустка. [4] Чого хочеш? (польськ.) [5] Урльопас - вiдпускний документ. [6] Мантлину - жовнiрський плащ. [7] Зафасувати - одержати. [8] Рантух - хустина з тонко© тканини. [9] Варе - чей, ачей. [10] Аж не зумiвся - аж знетямився. [11] Шмаття комiсного - вiйськового одягу. [12] Камата - плата за несво╨часне повернення боргу. [13] Фантувати - забирати майно за неоплачений борг. [14] Латри - мiра дров. [15] Весну робить - весняну роботу робити. [16] Бецирк - повiтовий уряд. [17] Абшит - вiдставка, звiльнення вiд вiйськово© служби. [18] Падонько - батенько. [19] Велицiдня - пiслявеликоднi церковнi свята. [20] Цiритись - смiятися, шкiритись. [21] Тривок - життя. [22] Ногавицi - штани [23] Келеф - цiпок з топiрцем. ===================================================================== Борис Харчук. Новолiтування Бабуся порають худобу, брат руба╨ дрова, а я сиджу у вiкнi. Хукаю на шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою. У нас худоби - теличка й тро╨ курей. Та щоб ©х вберегти, треба ховатися. Теличка сто©ть не в хлiвцi, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня ми самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося вже давно заграбастано... Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi видно, як ©м важко, як мороз забива╨ ©м дух: кожен видих висить сивим ковтком у повiтрi, i я очима допомагаю нести вiдро води, мисчину товчено© картоплi з половою, подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi. Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний, геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й не розповза╨ться, що ©© втриму╨ запаска, i згадую маму. В такому ж саморобному, в таких же розбитих i викривлених чоботях нашi мама досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та й пiшли до рiднi на трет╨ село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама понесли печиво: хлiба у лiс, партизанам - там наша рiдня "Може, й загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто зна╨, коли повepнyтьcя? Нiмцi - не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб ©хня заповiдь: "Окупанти!" - i вони ©© ревно держать. Але хiба ми слiпцi? I все ж я потерпаю... А брат вганя╨ сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над головою. "Г-ге-х! - викида╨ вiн зi сво©х грудей, одночасно гатячи з усi╨© сили об пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомага╨ сокирi полiно не розколю╨ться. Воно знов над головою... Важко старiй бабусi. А як там матерi? Не з медом братовi. А менi найлегше сиджу собi босяком у вiкнi й лiтописую пальцем на шибцi. Що накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замуру╨. Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять: вiн узутий - тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули. Я хукаю на шибку, розмуровую ©©, але нiчого не бачу, крiм татових чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi переди, а якi мiцнi закаблуки, а пiдкови... Цi чоботи найкращi в свiтi, вони найдовершенiшi. Я дивлюся на них i добачаю те, що нiкому не видно в халявах, усерединi, пришито по дво╨ вушок! Воно, правда, менi нi до чого чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один. Брат старший вiд мене, а взува╨ться - намоту╨ вiз онуч. Менi зда╨ться, що якби вступив у тi чоботи, то сокира в мо©х руках рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса. А полiно не пiдда╨ться братовi. "Г-ге-х!" - тягне вiн. "Гуп!" - осiда╨ обух. Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i як бiла не зможе, чорна допоможе... Надивився на батьковi чоботи - взувся, менi тепло, вiльно й не муля╨. Вистрiлюю з хати; спокусивсь. Хочу вiдняти в брата сокиру, а вiн не да╨: тупа╨ на мене й проганя╨, проте не кричить. Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись, витанцьовую на порозi. Бабуся зiтхають: "А то, що - грiх?" - ганять мене й кажуть, що годi рубати тi дрова. Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снiгом. Бабуся пiдiймають голову до неба: - Бiлий день мина╨ться за кудлатi кучугури й повивищуванi замети, в морозяному небi прорiзу╨ться висока зоря - народжу╨ться Новий рiк. Брат теж зверта╨ очi догори. - А зiйшла i напува╨ червоним вином снiги, - каже. Призро калата╨ вiдро. Голосно поскрипу╨ снiг. Бабуся з братом збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й прикладаю ноги до тепло© грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги - на стiнi чiтко вiдбиваються двi мо© стопи, як у святого. Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на мо©х ногах пальцi, примовляючи: - Мороз люту╨, зиму варту╨... Я не вiдчуваю нi лютого морозу, нi страшно© зими: сукаю ногами, вiдбиваюся й запевняю, що чи©сь руки холоднiшi, нiж мо© ноги. - Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнiвно кида╨ брат. Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили купатися в трiскучi водохрещенськi морози й що ©м нiчого не бракувало: - Пiрнав лебедем, а випливав парубком... Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi бабуся - це та висока зiрка, що народжу╨ Новий рiк, що напою╨ дорогим червоним вином заснiжену землю. Брат не скида╨ шапки-бирки й не роздяга╨ться. - Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурнiло запиту╨ вiн, щось начеб не договорюючи. - Зачиняймося...- теж задумливо, навiть якось байдуже-роздратовано вiдказують бабуся. Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi тро╨ перейма╨мося i дума╨мо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу сiнешнi дверi. Мати повиннi б повернутися, але ©х не видно. Нам страшно за них, нашi серця не на мiсцi, тому про це й не за©ка╨мося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце? Брат товчеться у сiнях, а потiм стука╨ у дверi. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми зна╨мо, в чому рiч, я перекрикую бабусю: - Просимо! Просимо! Вiн переступа╨ через порiг, ще за порогом скинувши свою биру, й вiта╨ться: - Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн каже: - Не я йду: Новий рiк iде! - Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! - вiдказують бабуся. Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоня╨ться ©м. Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята груби. Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черка╨ нам у вiкно. А ще бiльше ©х iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам. Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У темному кутку на покуттi сто©ть житнiй снiп i раду╨ться, що в його колоссi спiвають жайворонки. На столi лежить i раду╨ться сiно, що пахне лугом i сiчкою. На стiнi висить вишитий рушник, раду╨ться, що обрамлю╨ шлюбну карточку тата i мами. Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти, i вони не сердяться. Нам допомага╨ ще й брат. Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю. - В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в такий вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи. Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя, тертий мак, вода... ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не набира╨ться й половини, нi, буде половина, бо у нас ще ╨ хлiб i сiль. Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата. Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла. Трiсне, приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi. Бабуся згадують, як були малою i як ©хнi батько благословляли вечерю: набирали в ложку кутi i пiдкидали ©© до стелi: - Хай так рояться бджоли i щастя... Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл у них нiколи не було, й замовкають. За вiкном скрипнула вишня - брат i я кида╨мося до вiкна. Нi, то не мама. - Бере мороз i лама╨ дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балака╨ться. Брат пiдкида╨ у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i полум'я освiтлю╨ мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кида╨ться в обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас. Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У ©хнiх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпира╨, така вона чимсь набита. - Як би не було i що б не було, ось вам, хлопцi, рукавиця, а в нiй пашня: пiдете завтра новолiтувати. Я хапаю рукавицю, але брат обережно вiдбира╨ ©© в мене, щоб я не розсипав. - Ти дума╨ш, що це така пашня, як та, що ©© дзьобають кури i жеруть свинi? - запиту╨ вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. - Це така пашня, з яко© вироста╨ щастя. Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав. "Хiба ж я згубив хоч зернину? - проситься менi з язика. - Хiба я не хочу сiяти щастя?" Ми знову збира╨мося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч зна╨мо, якi слова треба казати посiваючи. Вона навча╨ нас, а брат i я дивимося на наших тата i маму у рушнику. Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина збира╨ться вечеряти разом, i родинний стiл - то стiл однодумства. - Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання. - Ти взу╨шся завтра у мо© шкарбуни, - звертаються до мене. - Не ходити ж тобi новолiтувати босому? Ану примiря╨мо!- Й беруться скидати чоботи. - Та нехай уже завтра, - згоджуюся я. Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати - напiвбосi, напiвузутi, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися. Нам сумно. Всi зорi свiтять над нашою хатою, на покуттi в снопi спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все одно сумно: нема╨ матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну - прийдуть. Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене пухнуть i ростуть вуха. - Чу╨те, чу╨те...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. - Ви чу╨те? Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк. Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь. Бабуся й брат насторожуються: хтось обстуку╨ перед порогом чоботи. А я кричу: - Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю ©© у снi. - Та вiдчиняйте! Швидше! Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз i зиму. - Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються. Менi, братовi й бабусi з радостi вiдiбрало мову: мовчимо, теж усмiха╨мося i свiтимо очима. Мати нахиляються до груби, бо в нiй вигорiло й вигасло, а вона не зачинена, дорiкають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами. - Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся. - Що я? - вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло дверей. Тодi важко сiли край столу. Ми облiплю╨мо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути ©© з голови а чи такi втомленi, що це зробити ©м не пiд силу. Й кажуть: - Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася з нею в дорозi. Вона такого менi нарозповiдала. Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила. - Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку такi глибокi снiги, що провалю╨шся по самi пахви. Розповiда╨: ще вона не вибралася з тi╨© Ярилiвщини, а ©й над головою щось гуде. Дивиться, аж то лiтак. Пролетiв, заверта╨ться й кружля╨ над лiсом. Розвiду╨, десь-то винишку╨ партизанiв. ©й байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве, пада╨ на не© й - "тра-та-та!" Пiдiйма╨ться, розверта╨ться й напада╨ знову... Мати оповiдали, передихаючи. - Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка зарива╨ться з головою в снiг, а лiтак накрива╨ ©© сво©ми крилами, як кiбець курча. "Тра-та-та!.." Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала ©©. Трапився мiсточок, задутий снiгом, вона i сховалася... Я йшла через мiсточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила ©© додому, тому й загаялася. Мати схилили голову й докинули: - Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю. Брат заперечив: - Якусь нещасну пiщаницю. - Й додав: - Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - I вiн перелiчував на пальцях нашi страви, хвалився, що ми пiдемо з ним новолiтувати; старший, а вдавав iз себе малого. Я запитав, як дорослий: - Але ж ви, мамо, хлiб донесли? А бабуся журно мовчали: ©м було жаль тi╨© молодицi, яку обстрiляв лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не спадало. Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою ©хнi очi почали сплющуватися. Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не спалося. Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова, якi треба приказувати посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда, який пiдкидав до стелi ложку кутi, й згадував бабусину науку: - Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де вони тiльки ╨ на землi, родили...- Я це шепотiв i шепотiв. А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як лiтнiй лагiдний вiтер торка╨ колосся, щоб не обросилося. Я спохопився. Брат уже взувся - широченнi халяви височiли йому геть за колiна. Я теж заходився взуватися у викривленi й загнузданi мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, тепло© шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились i не шарварку-вали (мати сплять мiцним сном), i спровадили нас. Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном. Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи: