ив святити. Стах з тяготи аж з нiг упав - розболiвся. - Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так благословив. - Ой благословив, благословив!.. Казати нiчого!.. Великдень прийшов i якось минувся... Але менi, свашко, не виходить з голови, не сходить з розуму те, що Iван витворяв та виробляв на цвинтарi у великодню п'ятничку. Видаться менi, що то© кари на землi нема, якою грiшний мiг би спокутувати. За таку провину мусай у смолi кипiти, на рожнi пектися, вогненним мукам на iншiм свiчi притерпiти... - Ой кумице солодка, i не кажiть про цвинтар, бо страх по менi бiжить!.. Коли 'м почула, як Iван ломить та кришить хрести, видiлося менi, що мертвi з гробiв устають та й мають Iвана потрощити на сухий хворост... - Кажуть, кумичко, що то Iван не вiд себе забороняв. - Що кажуть, кумочко? - Кажуть, що Iван не сам вiд себе забороняв паски святити... Що мав такий наказ... - А хто би йому такий дурний наказ дав? - Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода! - Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати нiхто не мiг!.. А коли би хтось такий дурний наказ чоловiку i дав, чоловiк ще мусить мати свою голову, свiй розум i серце... То, кумочко, чорт заволодiв, не мав би моцi, над Iваном та орудував, доки ним не потiшився... Бо, еге, Iван анi до молитви, анi до свято© сповiдi не ходив... - Може, i чорт над ним мiць собi дiстав... Але чому дiстав чорт таку силу над хрещеним? - Iван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав i людський закон, потоптав i святу заповiдь. - Ой потоптав, потоптав... - Одно© горiлки стiльки згарив та випив, що коли би ©© пустив, де Тересва тече, бокора пiдняла би. - Гадав, що усю на свiтi вип'╨, а не встиг, бо йому правда показалася! - Ой показалася!.. Ще той на свiт не народився, аби всю паленку перехлистав та перепив! - Ота грiшниця не одного з нiг поклала. - Ой, коби лишень з нiг! Не одного в землю поклала. - Кажуть, що вже не один i великий чоловiк ©й пiддався та потiм геть пропав. - А паленка не вибира╨, ©й все одно, хто п'╨,- ма╨тний ци нема╨тний, розумний ци дурний... Вона однаково б'╨ довбнею по чоловiку... Не один брався за розум, коли було вже пiзно. - Кажуть, кумочки, що тепер уже такий час настав, коли кладуть п'яниць до шпиталю, та лiкують ©х, аби горiлку не пили. - Ой кладуть, кладуть! А я би ©х лiкувала буком!.. - Так, так, треба було i Йвана лiкувати... - А тепер йому все показалося. Люди, слава богу, пасочки посвятили, Великдень такий красний був i веселий, що усе живе тiшилося та спiвало, а вiн, неборак, у шпиталю покутував - з постелi в голе небо дивився та слухав, як зозулька на деревах кукав. Буде, сарака, пам'ятати, коли Великдень у шпиталю пролежав. - Ой буде, буде! Може, тепер уже i про святе подума╨. - Коли в ньому ще iскра не загасла, подума╨. - Кажуть, до Тячева його мають повезти, бо в Забережi нi лiкiв, нi тих лiкарiв нема, якi би йому помогли. - Ой кумочко, лiкарi i лiки всюди однакi. Але коли чоловiку ╨ вiк, тодi йому ╨ i лiк. - Ой так, так, свашко люба та щира!.. "Де мiй бог!.." Холодний мiсяць падав блiдим ся╨вом на мур проти великого вiкна районно© лiкарнi й стелився латкою на долiвку палати, коли Iван Каламар раптом прокинувся зi сну. Заблимав очима, оглядаючись в безпам'яттi. Снiговими наметами довкола бiлiли лiжка, i вiн тут же вхопився за обрубаний лiкарями болячий цурпалок ноги. Половина тiла вiд пояса нила тупим болем, що млосно пробирався до серця гострими струменями. Чулася така немiч i недолугiсть, що Iвановi здавалося - нема сили навiть ворухнути собою. Та нi! Сперся на лiктi, задивився в нутро тихо© палати, що на нiч забула усi зли годи i бiди, нiчого не просила од лiкарiв, тiльки тихо стогнала в приглушеному втомою i сном болi. - Нiжка!.. Де моя нiжка?..- в гарячковому забуттi раптом прошептав Iван Каламар, потягнувся рукою й став обмацувати лiжко, наче тепер шукав безнадiйно загублене з дивною крихтою того сподiвання, що втрачене поверне, вiддасть йому назад. Розворушив лiкарняну бiлизну, мацнув по бинтах, i на нього пахнуло цiлою громадою лiкiв, а цим обернуло до раптово© свiдомостi того, що з ним ско©лося за останнi днi. Вiдчув, як чоло роситься краплями поту, як той пiт ураз покотився лицем, i тут уже цiле тiло його впало в гарячку. Iвановi привидiлося, нiби саме тепер од нього щось покотилося в безодню, а вiн уже не той Iван Iванович Каламар, яким був мiсяць, пiвроку, рiк тому, що вiн уже нiколи не буде тим чоловiком, якого всi люди знали в Забережi. Знесилений свiдомiстю, опустився на лiжко й зненацька побрiв шукати той найщасливiший день, який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту розради i потiхи. Бо згадав: саме тодi, коли пiсля операцi© гiрко-прегiрко ридав ридма i бив головою в покрайницю лiжка, бiля нього довго-довго сидiв лiкар у бiлому. Про що тодi не говорив, усе забулося, кудись зникло, тiльки в пам'ятi лишилися слова: "Коли вам, Iване Iвановичу, буде дуже, дуже гiрко на серцi i тяжко на головi, шукайте найщасливiший день у вашому життi i думайте про нього!" Очима байдуже повiв по нiчнiй палатi, мигнув по мiсяцем освiтленiй навпроти лiкарняного вiкна глухiй i слiпiй стiнi, тут же заплющив повiки, аби датися в сподiвану i бажану мандрiвку забуття. ...Довго блукав схилами над весняною, лiтньою, осiнньою Забережжю то з вiвцями, то з коровами, з сопiлкою, потiм з косою, коли був ще легiнем; вiн уже вiдчув музик то© пори, коли крався од батька на вечiрнi забави, та найщасливiшого дня в життi поки не знаходив. Каламар знову i знову брiв на Красний грунь першо© весни, що прийшла пiсля тих М'ясниць, коли оженився. Вiн уявою знову й знову палив веснянi ватри, перекопував паленища, разом з молодою жiнкою Марiйкою висiвав ячмiнь та овес, бачив, як його дружина поралася увечерi коло вогнища, готуючи страву. Чув м'яку руку жiнки, що пахла гiрським полем i лiсовим вiтром, коли лежав лицем на ©© руцi в колибi далеко-далеко од села. З грунiв ©м свiтили вогники, хаща притишено шепотiла радiсно-та╨мничу казку, лукаво з неба пiдморгували зорi, заздрiсне i ревниво хмурився весняними дощами обмитий вилицюватий мiсяць. Iван тепер уже думав, що саме днi на Краснiм групi то© весни, як ярювали собi дво╨, були найщасливiшi у його життi. Та раптово i негадано пiдступно виринав у пам'ятi той вечiр, коли Марiйка настигла у скринi його любаску. I вiн уже бачив обiмлiлу жiнку серед хати, бачив, як дрижить вона вся в раптовiй пропасницi... Потiм уже бачив небогу Марiйку в лiкарнi, коли нидiла на сухоти. I нiчого на свiтi бiлому в хворобi ©й не помагало - що не чинив, яких лiкiв не добував, якi поради не приймав. Однi казали барсучим жиром лiкуватися, iншi - свiжу овечу жентицю пити, хтось посилав до ворожок, а хтось мав надiю на чорнокнижника, що проживав десь у далекому селi i нiби вмiв не тiльки бiсiв вiдчитувати, а й знався на всiляких зелах, що од рiзних недуг рятували. Неборак Iван Каламар хотiв було датися до лiкаря з немiчною жiнкою, та сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як тiльки почула, що для цього треба продати тiльну телицю; Теличку сама виходила вiд дiйка, пасла по толоках, чекала од не© першого молока - як тут було дивитися, як тут було годитися, що купцi мають таку повести з двору? Та й сподiвалася, що молочко буде попивати, корiвцi молодiй тiшитися, а це уже само по собi стане для не© цiлющим лiком... Тiльки навернулися думки Iвана про те, як хворiла жiнка, тiльки став перед ним той березневий день, коли Марiйка лежала в трунi пiд деревами в тому саду, що починав випукувати нiжним зеленим листом, як його наскрiзь пройняло болем i всi прожитi з Марiйкою щасливi днi кудись подiлися. - Чекай, чекай! - Каламар долонею плеснув себе по холодному чолу й дався в мандрiвку за тим найщасливiшим днем у сво╨ дитинство. Вiн увесь плив на дивному кораблi з туго напнутими блакитними вiтрилами до того, що колись так його розсмiшило й розвеселило. I почало снуватися: "Не пам'ятаю, в якому класi народно© школи - третьому або четвертому - я вчився, коли у сусiдського хлопця занемiг батько. Хлопець двiчi на тиждень ходив аж за друге село по воду з мiнерального джерела, тому не бував у школi. Одно© недiлi вiн сказав менi, що при дорозi знайшов золотий камiнь. Я спитав, чи не можна би на той камiнь подивитися, а вiн вiдповiв: "Чого нi?" I я тут уже готовий був рушати в дорогу, щоб золотий камiнь прихопити в торбу й принести додому. Та сам, без дозволу батька, датися в дорогу через чуже село не смiв. Розповiв про все батьковi. Вiн тихо слухав, слухав, а потiм: - Коли, синку, правда, що золотий камiнь при дорозi валя╨ться, коли його нiхто ще не прибрав собi, iди й принеси його нам. Будемо багатi! Я вибрався з села. Сусiдський хлопець знав, де лежав той золотий камiнь, а я терпляче вичiкував, коли вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам каменем треба буде дiлитися - захоче i побратим собi половину золота. Та як я здивувався, коли товариш пообiцяв, що камiнь зможу взяти собi увесь - йому досить буде нести батьковi i пляшок з мiнеральною водою. Я вже наперед думав, якi будемо багатi, коли золото продамо панам. Я найбiльше хотiв, аби мiй батько купив конi. Я хотiв, щоб конi у нас були сiрi, з великими чорними яблуками, як тi, що на лiсництвi. Менi вже навiть причувався рясний дзвiн бубонцiв-горiшкiв, дзвоникiв на шлеях-ошийниках у коней, я в уявi бачив себе то на возi, то на санях... Отак, солодко роздумуючи i поганяючи коней, я й не помiтив, коли сусiдський Петрик став край дороги й показав менi громадку камiння. Я не зрозумiв, про що раптом слово, скiльки те камiння кошту╨, бо в уявi золото виблискувало сонцем. - Що показу╨ш менi? - Золоту плиту! Голодними очима я дивився, а де справжн╨ золою, чи не хова╨ться, бува, од мене, чому Петрик його видить, а я нiчого не бачу. - Де золото? - спитав я зачудовано. А вiн: - Еге, там!.. - показав рукою й одразу рушi©в з дороги до чорно© купки. Я не барився - й за ним собi. А вiн нахилився до громадки камiння, зняв плиту й подав менi. Розгублено я пiднiс камiнь до очей саме тодi, коли знову з-за хмар виглянуло сонце - день був похмурий, сонце на небi то зникало, то з'являлося. Тiльки променi впали на камiнь, коли вiн увесь лускою дрiбно засвiтився, заграв, нiби палахнув iскрами, паче малими вогниками. Я все ще не розумiв, а де золото. Тодi побратим сам узяв камiнь до руки й крутнув ним протi© сонця так, що той iскринками аж в очах засвiтився, мене заслiпив. - Те, що в плитi горить, i ╨ золото! Що не горигь - пуста плита! - Петрик тут знову подав камiнь менi. Я ураз не вiдав, що з ним чинити, - класти в торбу чи кидати па громадку, золото менi не таким гадалося. I ми нечекано-негадано ураз обидва собi розсмiялися. Смiялися довго i гак щиро, що аж сльози потекли з наших очей. - Зна╨ш що? - сказав я Петриковi. - Камiнь цей понесу няньовi, аби не думав, нiби його ми золотом тiльки дурили!.. - Бери в торбу й несiм!.. - мiй товариш згодився. - Е, нi! - я тодi йому сказав. - Ми золото залишимо тут, а коли вже будемо повертатися од мiнерально© води назад, тодi його собi й заберемо. I ми знову розсмiялися, бо Петрик стояв на тiм, аби золотий камiнь заховати до вiльшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,- ховати золото нiкуди не треба, його нiхто не вiзьме! Камiнь з iскринками ми так i залишили на сонцi коло iншого камiння в ярку за селом, а самi пiшли набрати з криницi то© мiнерально© води, що в недузi помагала Петриковому батьковi. Коли вже поверталися назад, я золотого каменя в торбу кинув, аби мав що батьковi показати. Дорога була довга, i в Забереж ми повернулися пiзно. Дома няньо каменем обернув у руцi вже тодi, коли горiла в хатi лампа. Я чекав, що з каменя висиплються iскри на свiтлi, як сипалися на сонцi, а камiнь натомiсть тiльки дрiбною лускою слiпо блимотiв i гас. - Вiн, няньку, тiльки на сонцi блищить! - я скрушався здивовано i розгублено, шукав виправдання для припасеного золота. - Золото, синку, завжди i всюди блищить! А ця плита коло золота i близько не лежала! - спокiйно батько сказав i камiнь поклав на припiчок, додавши: - Не бiда! Буде на чому ножi гострити! Вдатний камiнчик!.. - На золотi ножi точити? - я тут розсмiявся на диво батьковi. - Iди, iди вечеряй та лягай спати, бо нинi ти за золотом добре находився!.. - Батько показав стiл, на якому лежала холодна страва. ...То© ночi менi приснилися великi сiрi конi у великих чорних яблуках. Я сидiв на санях коло батька, а конi неслися широким полем, як лютий вихор. Гриви розвiвалися чорною хмарою, копита поблискували на сонцi, дзвiнки заливалися рясним смiхом. Батько дав менi вiжки й батiг у руку, я на коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повiтря так, що аж стрiльнуло. Конi полетiли ще бистрiше, я був щасливий..." - Ото, певно, i був мiй найщасливiший у цiлому життi день! - голосно промовив Iван Каламар i глянув по нiчнiй палатi, а чи когось не розбудив зi сну. Нi. Всi спали. А може, хтось не спав, тiльки вдавав, нiби не чу╨ голосних нiчних роздумiв Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих днiв. Перебирав в закамарках пам'ятi, наче вивуджував щось iз само© глибини, де поховалося багато вже давно приспаного i забутого. Морщив лоба, сутулив плечi й, зда╨ться, взагалi нездатний до роздумiв, тепер думав, думав, думав. Вiн в одну мить уже бачив перед собою Петра Ясенову, того самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли вiн, Iван Каламар, зло кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованiй бiлим шовком святковiй сорочцi, в бiлих ногавицях домашньо© роботи, гладко причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собi. А потiм з вiкна упала золота латка променiв, освiтила Ясенову, й вiн вчинився якимось дивним, не по-земному урочистим. - У нього, певно, було багато щасливих днiв! - промовив Каламар, тепер уже думаючи про дiда Петра. - У нього був щасливий i той день, коли вовкам у лiсi грав, а себе од погибелi обороняв. - У нього був щасливий i той день, коли я над ним смiявся, а вiн давав менi з свого добра!.. Тут Каламар думав. а чого це старий не хотiв брати скрипку в руки, щоб грати йому, головi есесте, побратимам, коли тi прийшли до лiкарнi в Забережi з пiвлiтрою, печеним, вареним i смаженим... Вмить уявляв собi дiда при грi на скрипцi. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни оживали i йому пiдкорялися, все довкола починало старого слухати, усе добрим i слухняним ставало, робилося сумирним i податливим... "Мала кара за грiх малий, велика - за великий!" - Каламар шептав i дивився на ту половину лiжка, де мала тепер лежати його нога. - Що за такий великий грiх я ско©в, аби на мене падала така люта i страшна кара? - питав себе Iван Каламар i чув, як тепер усього пробира╨ пекучим болем особистого невдоволення. Уже годi було мандрувати за щасливими днями в минулу молодiсть, бо йому раптом пригадалася осiнь, коли сам по Забережi ходив народним дружинником - жандарми завчасно понесли ноги, радянське вiйсько було вже геть-геть далеко - гнало фашистiв, у селi порядкувала народна влада з головою комiтету. А вiн, Каламар, у добровiльнiй народнiй дружинi мав перше слово. - То були днi!.. Iвана Iвановича всi боялися! - непомiтно чваньковито протягнув Каламар. Тепер бачив себе, як походжав селом з рушницею у гуртi тих колишнiх четарiв i десятникiв, що служили у Масарика i Бенеша вiйську. Ураз запахло йому смачними гуляшами i котлетами - ©х по-ангельському готувала куховарка Регiна для дружинникiв у будинку колишньо© жандармсько© казарми з реквiзованих бичкiв i кабанцiв од тих, що тримали заодно з чужинцем. - От була житуха! - погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од нещасного випадку по дорозi геть понидiло i майже до хребта прилипло.- Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки паленi, вина давнi. Але аби 'м так жив, що ми звiдти не все випотрошили! Там iще мусило щось бути... Та все одно у цього ми попаслися!.. - пригадував Каламар корчмаря Дудуряка в той час, коли од нього цiлими ящиками та бочечками приносили на казарму дружинникам безплатне питво для масного даремного ©дла. - Боже праведний! От була жит-туха! - знову промовив Каламар i погладив собi черево.До якого газди я тодi не зайшов, усюди менi честь вiддавали! На стiл - паленка, сало, ковбаса, квашена капустиця! ╞ж, роте, пий, роте, веселися, Iване Iвановичу!.. Один тiльки голова не давав нам на всi широкi ворота розживатися! Нашого брата круто гальмами брав на поворотах!.. Та вiн, неборак, це все знав! - мурмонiв Iван Каламар i вже пригадував той раннiй ранок, коли з побратимом Шуреляком прибрiв на край села до вдовицi Пiковихи. Два багнети були настовбурченi, дiти на печi за димар поховалися, жiнка стояла серед хати i так стрiчала гостей. Та гостини ©м не треба було. Вони тодi прийшли по швейну машинку, що ©© дiстала за роки служби у пана пiднотаря Пiковишина донька Параска. Як мати не просила, як не молила машину не забирати, забрали, та й усе! Бо, як казали, донька служила у "фашиського пана", тому й зароблена машина для шиття у них - "фашиська". - А може, цей день у мене був щасливий? - спитав себе Iван. Та вiдразу задумався, бо уже чув слова Пiковихи: "Майте святого бога при собi, Iване! Ви - свiй чоловiк! Дитина машинку замозолила у панiв гiрко, а ви ©© забира╨те?" "Забира╨мо тому, бо машинка фашиська!" "Як фашиська, у господа праведного, коли дiвка не за спання з панами ©© дiстала, а за чесну роботу горбом i мозолем?" Давня свара у хатi Пiковихи на вигонi за селом була немов учора, i вже тут Каламар бачив Шуреляка, коли той виносив конфiсковане з комори, коли цупив попiд хату. "А бодай вас взяло у синi скали! А бодай вас не принесло й на судний день!.. А бодай ви не мали радостi з того, з чого найбiльше сподiва╨теся! А бодай вас возили на вiзку без рук i без нiг!" - чув тепер висипанi тодi заклинання вдовицi. I Каламар у цю хвилину, мабуть уперше, почав важити i мiряти: нi, i той день не мiг бути щасливим у його життi. - А врештi, Iване Iвановичу, могло в селi обiйтися i без народно© дружини. Нiхто не палив, не грабував, не перестрiчав по дорогах уночi. Забереж жила миром i споко╨м, - шептав хворий собi на докiр i тiкав од думок про тi тижнi i мiсяцi, коли начальникував у народнiй дружинi одразу по визволенню села. - А може, були щасливi тi мо© днi, коли я став служебником?.. Коли начальникував у Забережi на пунктi "Заготсiно"? - вже говорив з собою Iван i бачив, як перед двором зi стогами недалеко залiзнично© станцi© цiлою валкого шикуються господарi - хто здачу привiз кiньми, хто волами, хто коником, хто у супрязi, а хто принiс па хребтi - бач, йому всього кiлограми приходяться до розрахунку з державою. Вагар сiно важить, Iван Iванович прийма╨ урядовi зобов'язання, карлюками робить у них позначки, випису╨ квитанцi©, щоб бухгалтер копiйки нарахував. I тут щось ворухнулося, заскiмлило в серцi. Каламар-бо пригадав Андрiя Майора з сусiднього села - газда привiз сiно в здачу волами. I як навилки клалися на вагу, так з одного вивалилася величезна каменюка. - Ага, ти сов╨цько╨ государство захотiв обдурити? Ти хочеш, аби государственний скот камiнь ©в?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмi зогнив? - гаркнув тодi я на газду так, що той пiдскочив у страху, потiм шептав менi: "Та я, прошу вас, пане прийомщик, i сам не знаю, як той проклятий камiнь до сiна трапив!.." - Не зна╨ш? - я знову голосно на нього. - А Сибiр зна╨ш де? - А Майор неборак аж дрижить... Отодi менi перший раз у життi в очi сказали "пане". Кон╨шно, воно таке на людях приймати нiби i не годилося, зате як при╨мно було!.. Спокутував Майор провину: ще й мо©й коровцi туго набите рядно ставки принiс! Отодi я служив! - пришiптував Каламар у тихому лiкарняному примiщеннi, пригадуючи сiльськi служби, сходинки вгору, зигзаги i повороти, що до них трапляв сам, що несподiвано трапляли на нього вони. - Iз чого воно почалося? - питав себе Iван Каламар, приплющуючи повiки. Якусь хвилину вiн уже нi про що, нi про кого не думав й опинився в порожньому просторi, що собою був так схожий до небуття. - Чи не з того?.. Чи не з того... - моторошно ялозив у пам'ятi проникливими догадками й уже переносився з палати районно© лiкарнi до велико© зали районного Будинку культури. - Так, так! То було то© ранньо© весни, коли в Забережi мали попереорювати межi! - гарячкове зашептав Iван Каламар i широко розплющив повiки, вдивляючись у темну стелю. Раптом розсмiявся сам над собою, бо вже бачив себе на трибунi то© само© велико© зали районного Будинку культури з писаними листами паперу. З тих самих листiв не просто голосно читав, а вимучував i такi слова, що ©х тодi нiяк не розумiв. I знову розсмiявся, бо питав себе тепер: - А як-то я довго не мiг догадатися, що то ╨ пiдкуркульник?.. Гм? - мугикнув Iван Каламар, важко гiрку слину ковтнув i дихнув так глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його нiздрi тепер розширилися, бо вiн вдихав не просто настояне лiками повiтря палати, вiн тепер уже ласував випарами буфету, куди його пiсля виступу в перервi запросив один з тих, що за столом президi© сидiли. Сухорлявий товариш тонкими пальцями мнув-м'якшив бiлу цигарку, питав його, Iвана Каламаря, що той вип'╨. А вiн, Iван Каламар, вiдкараскувався, сам тягнувся до кишенi, щоб пригостити доброзичливця, але той його вхопив за руку й показав буфетницi два розчепiренi пальцi. Мерщiй на столику колихнулася в двох келихах горiлка й бiлiло збитою пiнявою в бокалах свiже, пахуче пиво. - Арьол! - сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покiрно оглядався, чи бачить хтось iз Забережi. Пiсля цього моя повела вгору! Вгору i вгору! Орел лiтав! I вже в Забережi нiчого не дiялося без орла! Дiляночка пiд хату? Iван Iванович! Недо©мки по здачi? Iван Iванович! Позичка? Iван Iванович! Старосту на весiлля? Iван Iванович! "Драстуйте, Iване Iвановичу!", "Яка ваша думка, Iване Iвановичу?", "Поможiть, порадьте, скажiть сво╨ слово!..", "Iване Iвановичу, щось маю вам сказати!.." Тепер задоволене поводив головою лiворуч i праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що ©х у Забережi виконував i займав протягом лiт... - Боже! Але той орел лiтав усе нижче й нижче! - Каламар вигукнув раптом, спохмурнiв увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потiм уже обходили стороною. Вдовиця Пiковиха Каламаря нiби i не знала од то© днини, в яку понiс з хати машинку; минав Судима пiсля того, коли його протримали цiлу добу в льоху сiльради одно© весни в час державно© позички; крiзь зуби з ним здоровкався Баганич вiдтодi, як велiв з садиби вiдрiзати для дитячого садка кусень землi - на ньому поставили висячi гойдалки, наземнi качалки. Серце кров'ю стiкало, коли Баганич проходив мимо колишньо© нивки, на якiй квiтли колись соняхи, шумiло бадилля кукурудзи... Певно, при зустрiчах чинився, що його не видить i Дудурякiв син Максим за кривди старому батьковi - забути ©х не мiг. "То вам, Iване Iвановичу, все авансом давалося!" - потоплениками виринули в пам'ятi слова Iвана Стаха. I вже тiнями тяглися за ним, куди не збочував, як вiд тих слiв не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з односельцiв уже не тiльки обходив його стороною, але i в очi важився на смiх. Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сiльському майданi дерева, довкола майдану городити плiт, старий Мацола вiдрубав, що робити у свято не йде, бо святого бога бо©ться. "Не бiйтеся, рожном вас чорти пробивати не будуть! Ваш грiх я беру на свою душу i на свого бога!" - потiшав я старого, а той: "Ти, синку, мiй грiх на свого бога не вiзьмеш, бо ти нiякого бога не ма╨ш!"-вiдповiв менi Мацола. "Раз нiякого, то нiякокого" - сказав я дiдовi. А що дума╨те? Вiн робити прийшов, на мене, правда, косився, а собi пiд нiс мурмонiв отченашi та богородицi... Боявся мене, бо знав, що маю велику силу i над ним... - Мала кара за грiх малий, велика - за великий! - знову мучений безсонням шептав Iван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно, коли уявою побачив, як небiжчика-скрипаля кладуть на довжелезнi носилки зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обiлляло холодним страхом, коли вечоровi сутiнi тихо лягали на голий матрац лiжка - на нiм ще годину тому витягався на увесь зрiст i бiлiв бородою-куделею Ясенова. Iван готовий був тодi волати о помiч, коли на стiнi побачив осиротiлу скрипку - нiщо, нiщо йому не говорило так про смерть, як навiки покинута одинока скрипка. Вiн уже думав, а чого старий ту скрипку принiс з собою до шпиталю, раптом помiркував, а що забрав би з собою вiн, Iван Каламар, до лiкарнi, аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутнiсть. Довго нишпорив по закамарках пам'ятi i догадок, нi на що вартiсне не мiг натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. "О! ╞©! Саме ©© собi я взяв би до шпиталю, аби вона менi нагадувала той смiх веселий, коли няньо повiв: добрий камiнець, буде на чому ножика поточити!" Каламар трiшки-трiшки забавився й знову думав про скрипку Петра Ясенови, про те, що бiльше важить i кошту╨, - плита чи скрипка. Тут довго не мiг дiбрати ладу, поки нарештi не стиснув губи й заздрiсне не промовив: - Вона була його богом!..- По лiкарнянiй палатi пiшло гомоном, i вiн чув, як тiло наскрiзь протина╨ тремтливий бiль. Сягнув рукою до пальцiв здорово© ноги - була холодна-холодна. Склепив повiки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все новi, новi. Вiн шукав уже, а де його скрипка, що по нiм залишиться й нагада╨ так, як нагаду╨ Петра Ясенову. Думав, де тi сади, що ©х насадив, будинки, що ©х побудував, дороги, що ©х проклав, сини, що ©х виростив i виплекав. Садiв у квiту не бачив, будинкiв не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини над ним не стояли... Вiн чув, як щось велике прокотилося на шалених бистринах повз нього, як вiдбувалося немилосердне спустошення, коли щось чинив i не думав, що чинить, коли говорив про людей i не думав, що говорить, коли звертався до людей i не важив, що i як каже ©м... "А бодай ви на гладкiй дорозi ноги поломили! А бодай вас свята земличка i по смертi не приймала!" - тепер чув тi страшнi прокльони вдовицi Пiковихи, що кидала на голови ©м, коли з Шуреляком вже були в кiнцi городу. - Мамо, люба моя! Мамко!.. - вигукнув раптом Iван Каламар i вхопився за голову у тiй розпуцi, коли вже усе здасться далеким, далеким i загубленим. - Я над тою небогою смiявся тодi! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона плакала, а я смiявся!.. Я смiявся, а вона плакала!.. - повторяв i похитував головою Iван Каламар, чiпко стискаючи ©© мiж двома дебелими долонищами. - Ха-ха-ха! - несамовито розсмiявся раптом, i нiхто би вже збагнути не мiг, з чого Iван Каламар смi╨ться, впиваючись очима в пiтьму лiкарняно© палати. - А хiба кожен на землi не мусить мати свого бога?.. Малого, великого... - Нiби Iван Iванович уже не просто говорив, а щось витверджував, доводив, когось невiдомого i далекого запитував. - А де мiй бог? Де мiй бог? - голосно гукнув i опустив здорову ногу з окрайницi. Тиша нiчно© палати нiби кепкувала над ним - нiхто не прокинувся, нiхто не зайшов з коридора. Усе, зда╨ться, в лiкарнi помовкло, поснуло, вимерло. Один тiльки Iван Iванович Каламар сидiв на лiжку, застигаючи ногою з покрайницi до само© долiвки. Йому тепер було дивно не по собi, обмацував здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лiвому цурпалку вище колiна. - У мене вже нiколи не буде нiжки... Буде залiзо... Буде кусень дерева!.. Буде скрип...шептав Каламар. Затулив чiпко зуби й почув, як скрип сухо рубонув по його цiлому тiлу од само© голови до нiг. - Нi, нi!.. Я дiстану пенсiю! Я заробив собi ©©... Я заслужив собi ©©... - потiшав себе Iван Каламар, нiби тепер уже хапався за невiдому досi рятiвну жердку по дорозi на житт╨ву кладку, що ©© мусив - хотiв чи не хотiв - перейти над бездонною пропастю. - Нi! Нi! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсiм! - знову гукнув у просторiнь нiчно© палати, вдивляючись у сутiнок. Хвильку уже нi про що не думаючи, сягнув до сусiдського лiжка за милицею - либонь, хотiв спробувати, а як то воно на однiй нозi буде ходитися. Тiльки торкнувся дерев'яно© роздво╨но© палицi з твердим поперечком пiд плече, тiльки ткнувся незграбно стопити крок на однiй нозi, коли ураз збагнув, що бiльше нiколи йому не дихнути повiтрям трав i ялин па Красному грунi, не бачити далеких обрi©в з полонини, не брати до рук анi коси, анi вил, щоб кинути сiно до оборогу, не йти йому бiльше перед санками з сiном у бiлу зимову пору з гори, бiльше не ступати по рiллi за плугом з твердо затиснутими чепiгами в руках, - Iван упав i зойкнув: - Де мiй бог? I заридав... Дво©ста музика На довгiй дубовiй колодi пiд високим тином всiлися рядочком дiти. ╞х широкополi капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи безцеремонних цвiрiньчливих горобцiв, бо дiди на честь свого побратима - старого Каламаря - оголили голови, аби i цим подiлити сум та жаль, що упав на обiйстя. - А ви, куме, не зна╨те, чому неборака Iвана привезли з шпиталю не до то© свiтлицi, яку собi сам поставив, а положили його в родинне гнiздо? - Iван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колодi лiворуч туго набивав пiпу-череп'янку тютюном-зеленцем. - Гм...мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потiм хитнув головою, повiв очима до хати пiд покорюженою дощами i лiтами ветхою буковою дранкою. - То, куме, так по природi i ма╨ бути: де чоловiк уздрiв свiт, звiдки чоловiк пiшов топтати - бодай святилася - зелену землицю, звiдти його мають понести i в сирий грiб! - Коциба говорив тепер повагом, наче мiряв кожне слово, а зiгнутий в колiнцi його вказiвний палець вгортав тютюн до пропечено© ватрами, просмалено© самосадами пiпи твердо i з тим смаком, коли курцевi уже чу╨ться тютюновий дим найсолодшим у свiтi за всi i всiлякi ласощi. - То, свате, мертвому вже все одно, звiдки на цвинтар його понесуть до ями - з родинного гнiзда ци з-пiд плота...-махнув рукою Гриць Даниляк - колись iз старим Каламарем на пару водив бокори по Тересвi, вiдбував вiйськову службу в гусарах за цiсаря по фронтах, тому, певно, i прийшов на садибу Каламарiв, щоб взяти i собi з побратимового смутку. - Ей, брате! Такого уже не кажiть! Бо я вам правди не дам! Чоловiк - не тварина! Еге, давно ще й для загибло© худобини було марговище! Там ©©, сараку, закопували... Коли чоловiк iде в останню дорогу з родинного гнiзда, а не звiдки-будь, то... як би вам i казати... - Коциба запнувся, стулив губи i потер чоло долонею. Далi вийняв з татки-шкiрянки на боцi вогонь - урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричi так, що вiхтями сипонулися iскри. Потягнувся тоненький димок, i запахло паленим. Старий махнув огнивом у повiтрi, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув до себе з пiпи й пахнув ©дкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував вогню, i думка прийшла, чим ма╨ вiдповiсiи Дапиляковi: - То, побратиме, коли свiт бiлий засвiтиться чоловiковi дниною на тiм мiсцi, на якiм до нього прийде i темна нiч, ╨ таке, якби дорога починалася i кiнчалася, якби ранок був i вечiр був, весна була i зима була!.. - Е, то ви, Федоре, бесiду собi не забудьте, щось у дуже далекi i крутi дебрi зайшли! - встряв раптом Сопун. - Я думаю, коли ще жива старшина, а дiти помирають, старшинi не так гiрко, як в останню дорогу дiти iдуть через тi пороги, через якi, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, якi переступали у золоченому вiнку, коли женилися або вiддавалися... - Сопун говорив глибоким грудним голосом тою бесiдою, що скидалася чимось на м'який i протяжний спiв у горах. Та дiдове швидко зiйшлися на тiм, що нещасливi батьки, якi ховали дiтей. I нiхто на заперечення не сказав жодного слова, коли Якiв Фанага прорiк: - Я волiв би тричi помирати сам, аби 'м не мав тiльки один раз ховати сина!.. Дiдове на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими святами, коли з лiсу привезли забитого колодою Данила - сина Фанаги. Розмова всiх пригнiтила, а казати правду - у дiдiв на довгiй житт╨вiй путi було чимало й гiркого, а воно на дворi з мерцем не лишень споминалося, а й вiдлунювало пекучим болем. Мало-помалу дiдове переходили до iнших бесiд, а Петро Тюх видався таки собi добрим мудрецем, бо зiтхнув: - Що кому, чеснi людкове, написано у книзi, того вiн мусить зажити - воно його ма╨ найти, - нi пiд землю, нi пiд воду не захова╨ться! - промовив Тюх гречно i статечно, а всi розумiли - слово мовиться про Iвана Каламаря, що у батькiвськiй хатi на двох складених докупи столах лежав мерцем. - То ма╨те правду, Петре! Кожному, коли приходить на свiт, пишеться у книгу, яку буде мати дорогу i рукомесло, якi гаразди його стрiтять, а бiди знайдуть, яко© долi буде - щасливо© чи нещасно©... Ще i смерть йому приписана така, яку собi заслужить... Але я вам кажу по свому дурному розуму: чоловiк мав кожен день, всяк час думати i гадати сам, що вiн несе з собою, що у нього в головi i серцi, що вiн залишить по собi? Бо ще такого не було, аби звiкував та на цуратки зносився на цiй землi - кожному приходить кiнець... I в цьому одному ╨ велика справедливiсть... - вдався мудрувати Фанага так, наче i вiн нiяк не хотiв вiдводити бесiду з то© дорiжки-стежечки, по якiй од початку пiшла. - Правду ма╨те! Бо вчинене добре i лихе чоловiк залишав по собi людям! Нiкому iншому! - згодився Тюх, i тут уже дiдове од давньо© хати Каламарiв пiшли згадками в давнi лiта. Вони спершу поминали колишнiх господарiв, що любили сади й по собi залишили не одну яблуню i грушу, поминали майстрiв, що на усякiм дiлi добре зналися. Й так слово по слову перевелися до то© бесiди, в якiй про старостiв села повiдалося. Давно забуте, понесене прудким плином скороминущих лiт, зринало в пам'ятi й оживало, а з ним молодiли i самi дiди. I кожен уже повiдав щось сво╨, зда╨ться, iншим невiдоме. Або ж вiдоме i зовсiм мало, й вiд цього дiди багатiли ураз. Прийшов до пам'ятi прадавнiй староста Григiр Смик - сам любив сади й добре знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти земель навеснi привозили всiлякi саджанцi, люди купували ©х i сади собi заводили. Уже мало в селi хто пам'ята╨ Смика, а посадженi за нього сади навеснi квiтнуть, восени пахнуть яблуками, i в них сам Смик живий!.. Ще й на могилi дав собi яблуню посадити. Федiр Коциба нагадав про Юрка Бучину. Старостував Бучина геть-геть давно i попри те, що умiв ладити з панами - великим податком село не обкладали, - був тихий i спокiйний, любив дороги й мости. Саме при ньому через Тересву лiг мiст iз залiза й бетону - аж до Праги Бучина ©здив, у самого президента клопотав... При ньому було поставлено також довговiчнi мiстки по присiлках. Вiдтодi вже не бувало повеней, якi рушили б ©х... Не помiтили дiди, як ©х купка обросла цiлою громадою, як уже ними повiдалося про Андрiя Граба. Коли цей служив громадi, у селi побудували велику школу i кооперативу. До цього школа була у ветхому церковному будинку i чотирьох селянських хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити цiни по лихварях, та й щоб громада мала зиск з торгiвлi, не самi тiльки зайди. Отак кожен з давнiх сiльських вожакiв дiстав сво╨. I найбiльше гiркого смiху та огуди було, як повелося про Дмитра Сука i Федора Дудру. Бо всi тут зiйшлися на тiм, - нiхто перечити не смiв i не мiг, - що в селi нiчого доброго Сук по собi не залишив. Хiба п'ятьох копильцiв-байстрюкiв. А Федiр Дудра видався таким гiрким п'яничкою, що, неборак, пропив не тiльки кооперативу, а й одно© зимово© ночi по дорозi вiд Зельманово© корчми сам трапив до замету, тут заснув i закачанiв. Хтось iз слухаючих кинув, що Дудра взагалi був не чоловiк, а "барахло", при цьому хтось голосно засмiявся. Iншi мовчали й думали. Тому, либонь, смiх один здався тут таким легким i недоречним. - Ей, дайте собi покiй! Досить було старостам! Були люди, а була i нiчужка! Нема села без болота, а лiсу без терня! - рукою махнув Андрiй Сопун i повернувся до Коциби: - Кажiть, Федоре, чому пiпу кресалом палите, а не сiркачем? Куриво май смачне ци копiйчину за сiркач шкоду╨те? - Чому палю огнивом?.. Копiйку не шкодую! Палю тому, бо сiркач мене злим сопухом душить, а кресалом чиркнув - та й готово! Дивним видався доказ Коциби про перевагу крицi i кременя над сiрником для дiдiв i тих, що ©х тепер обступили. Та нiхто не промовив i слова. Бо саме в цю хвилину надворi показався Iван Стах. Високий, зсутулений, вiн ступав важко, мов на плечах нiс тягар не по силi. Вiд дощатих ворiт дорiжкою Стах пiшов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий бiлий свiт вiдчиненими вузенькими вiкнами, блимотiла слiпим пломiнцем свiчки-вощанки, мурмонiла дiдом Ребричкою - дочитував останнi псалми царя i пророка Давида. Хата Каламарiв пахла канупером, м'ятою, чабриком та iншими верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Iван Iванович у довгiй трунi з бiлих ялинових дощок. Дiди поволi пiднiмалися з колоди, кректiли, випростовуючи засидженi костi. Стах переступив високий порiг з сiней до кiмнати. Тут на довгiй лавi сидiли скрушенi бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево i васильок. Пiд столом на давно закинутiй iржавiй лопатi попелом сiрiли дотлiлi жарини, над головою Iвана по останнiй сторiнцi псалтиря нипав невисокий, непоказний, в раменах згорблений од лiт, що лягли важкою ношею, дiд Федiр Ребричка. Вiн не звiв голови од псалтиря, коли старий Iван Стах опинився над мерцем iз складеними пальцi мiж пальцi руками. "Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а" - почув умить Iван Стах голос немовляти, побачив, як бризнула в кадцi вода, коли до не© занурив хрещеника. Дихнуло ще запахом ладану i свiчок, а потiм уже бачив Iванкову маму в бiлiй вишиванiй сорочцi, гаптованiй шовком i мережанiй дрiбною стрiчкою, в квiтчастiй спiдницi серед лук i нив з хлопчиком за ручечку тодi, коли сам вiв громаду полями для благословення i освячення посiвiв. А тут йому поле уже запахло зелом i колосом, плодом i проростанням трав, небо засвiтило високим сонцем i далеким-далеким овидом. А потiм усе зникло, бо перед Iваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий i непомiркований при словi Iван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсiм недавно, зда╨ться - вчора... - Iванку, Iванку!.. А що ти менi казав?.. - промовив Стах i погладив Iвана Каламаря по холодному лицю. На дверях дiди розступилися, бо входив дяк - невисокий, недолугий в плечах Панас Скорух з молитовною книгою... - Благословен бог наш!.. - прорiк Iван Стах таким молитовним голосом, наче у ньому щось безнадiйно i назавжди урвалося. Скорух затараторив скоромовкою "святий боже", "отче-наш", далi цiла громада жiнок, дiдiв спершу строкате й незiбране, потiм вирiвнюючи, бiльш злагоджено й злагоджено заспiвала: - Со духи праведних скончавшихся душу раба тво╨го, спасе, упокiй, сохраняя ю во блаженнiй жизнi, яже у тебе, человiколюбче!.. Тропар ворохобне заметався по кiмнатi, забився по кутках, вiдтак крiзь вiдчиненi вiкна бентежно вирвався надвiр, закрутився мiж зеленими деревами саду й поплив усе далi, никнучи i нидiючi© в далекому просторi. Коло само© печi при входi у переповненiй людом кiмнатi стояв без межi та краю одинокий старий Каламар. Якби високi гори посунулися i привалили його, було би йому легше. Побiлiле волосся на головi збите й покуйовджене, глибоко посадженi очi покаламутнiли i виблякли, лице сполотнiло. Вiн дивився в той кут кiмнати, де правилася похоронна треба, i тепер нiчого з молитов не чув, нiкого з присутнiх не бачив. Кобись не пив, мене не бив, Я би тя любила, Та на кожну недiлицю Кучерики вила! Ой та кучерики вила, Кучерi чесала, Кучерики пригортала, В личко цiлувала! - зринула пiсня-к