ько© душi, розiрвано© численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти. Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл запитав: -- Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом? В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого сказати i став боятися, що Атiл зрозумi╨ це як вiдмову, тому протягнув Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв: -- Я згоден. -- Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, -- твердо сказав Атiл, i в голосi його почулося самозречення. Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд побратимства, i говорили мiж собою: -- Ахiлл i Патрокл стали побратимами. Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Тро©. На чолi з княгинею Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили ©х вiд стiн Тро© до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i поперед них князь Атiл на сво©й чудовiй бойовiй колiсницi, яка була видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiле© на Славутичевих берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого. Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залиша╨ ©©. Розлючений Атiл махнув сво©м величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це голова прекрасно© жiнки у розквiтi жiночо© краси i сили. Рука Атiла безсило випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга. Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному герцi уб'╨ жiнку. Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою. Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького вiйська Агамемнон прислав сво©х вiрних i вони забрали з Атiлового куреня найкращу бранку -- княгиню Брiсе©ду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь, порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь: -- На герць цього смердючого ахейця! -- кричав Атiл. -- I старiйшини, i кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям свого головного призвiдця. Атiл трохи заспоко©вся, а тодi сказав: -- Хай тiшиться нею, але мо© тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми подивимося, як ви самi подужа╨те троянцiв. Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi, Атiл вперто готував сво© кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв спiльно© вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн Тро©, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Тро©, але i сам Атiл був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це ╨дине мiсце у Атiловому обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi, якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину, обладунку зробили з чистого золота, знак останньо© боротьби Трояна з Золотим кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi кра©нцiв князь Любим. На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Тро©. Коли ж троянцi, святкуючи перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i тарiйськi геро© -- i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i подiливши здобич, ахейцi ©© спалили i зруйнували. 4. Року Божого 1145 до ново© ери Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там, де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа. Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох ©хнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом, царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Тро© мову тарiйцiв, як зразу почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, -- мiдну Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною укра©нською мовою. Знав безлiч пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священно© Путi. I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по сво©х землях, всi роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря: -- Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за живе. Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу. Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер i запах повiтря, i сказав: -- Пронесе хмару. -- Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i почав: -- Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до тарiйського народу. Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у нас в Укра©нi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень буяла цiлий рiк, i лiси були густi. Народ -- як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб росла, ©й треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко -- молодий красень. Гарнi -- завжди смiливi. Вiн говорив: -- Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо ©х i вилл╨мося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей! Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах свiтиться багато сили i вогню живого. -- Веди нас! -- сказали вони. Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним -- вiрили в нього. Важкий був шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою, покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi. Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i недосвiдчений, повiв ©х кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний. Але гроза вдарила над лiсом, загули дерева, i стало в лiсi так темно, наче в ньому зiбралися всi ночi зразу, скiльки ©х було на свiтi з того часу, як лiс народився. Iшли маленькi люди з-помiж великих дерев, i в грiзних проблисках блискавок вiдсвiчувались мокрi постатi людей. Хитаючись, скрипiли велетнi-дерева, гули сердитi пiснi, а блискавки, лiтаючи над верхiв'ями лiсу, освiчували його на мить синiм холодним вогнем i зникали швидко, щоб за мить знову виникнути. Лякались люди. Дерева з мокрими гiлками здавались живими холодними змiями; а суцiльний дощ лив, i люди йшли нiби по дну морському, вода струмувала по лицях. А з гiлок дивилась на них Тьма, щось страшне, темне i холодне. Це був важкий шлях, люди втомилися i занепали духом. Зупинились вони, втомленi i злi, щоб судити Данко. -- Ти, -- говорили, -- мiзерна i шкiдлива людина! Ти повiв нас i виснажив, i за це загинеш! -- Ви сказали: "Веди!" -- i я повiв вас! -- крикнув Данко, стаючи проти них грудьми. -- У мене ╨ мужнiсть вести, тому я i повiв вас! А ви? Ви не зумiли зберегти сил на довгий шлях! Хто не може зберегти сил на останнiй ривок, той не доходить до мети! Ви йшли, як отара овечок, кiнцем для яко© ╨ кошара, де на не© чекають рiзники. Надпорив -- це випробування народу на виживання! Але цi слова ще бiльше розпалили людей. Безсилля розпачу вони хотiли перетворити на силу для вбивства власного вождя. -- Ти вмреш! Ти вмреш! -- ревiли вони. А лiс гув i гув, повторюючи крики, i блискавки розривали тьму на шмаття. Данко дивився на тих, заради кого вiн трудився, i бачив, що вони як звiрi. Багато людей стояло навколо нього, i не було на ©хнiх лицях шляхетностi, i не можна було чекати вiд них пощади. Шляхетнiсть да╨ться людинi Богом вiд народження i зника╨, наче звiр у хащах, iз душ простих людей, коли ©х тисне голод. Тiльки у надлюдей шляхетнiсть сильнiша за голод, i вони здатнi на безодню подвигу в iм'я Слави. От i зараз у серцi Данко закипiла злiсть -- як данина людському, але зразу ж ©© перемогла шляхетнiсть -- як данина Божому, i злiсть зникла в сутiнках душi. Вiн любив свiй народ i був його найкращою квiткою, вiн жалiв людей i думав, що, можливо, без нього вони загинуть. I серце його спалахнуло вогнем бажання врятувати свiй рiд-плем'я, вивести ©х на широкий шлях, i тодi в його очах блиснули променi того могутнього вогню -- вогню Ягни-Лелi-Бережi. А люди подумали, що вiн роз'ярився, тому так яскраво загорiлися його очi, i насторожились, як вовки, чекаючи, що вiн буде оборонятись, i стали тiснiше оточувати його, щоб схопити i вбити. Вiн зрозумiв ©хнiй намiр, тому ще яскравiше загорiлось його серце, бо цей ©хнiй намiр народжував у душi Данко великий сум. Свiтовий сум Ягни. А лiс все спiвав свою похмуру пiсню, гримiло i лив дощ. -- Що я зроблю для Роду?! -- сильнiше за грiм крикнув Данко. I раптом вiн розiрвав руками собi груди, вирвав iз них сво╨ серце i високо пiдняв над головою. Воно палало так яскраво, як сонце, i яснiше за сонце, i весь лiс замовк, освiтлений цим факелам велико© любовi до людей, а Тьма розлетiлась вiд свiтла i там далеко, в лiсi, тремтячи, упала в гнилу пащу болота. Люди ж, зачудованi, остовпiвпiли. -- Ходiмо! -- крикнув Данко i кинувся на мiсце вождя, тримаючи високо палаюче серце i освiтлюючи ним шлях сво╨му народу. Вони кинулись за ним, зачарованi. Тодi лiс зашумiв здивовано хилитаючи верхiвками, але його шум був заглушений тупотiнням людей. Всi бiгли швидко i смiло, захопленi дивним видивом. I зараз гинули, але без скарг i слiз. А Данко iшов попереду, i серце його палало й палало. I ось раптом лiс розступився i залишився позаду, щiльний i нiмий, а Данко i всi люди зразу пiрнули в море сонячного свiтла i чистого повiтря, промитого дощем. Гроза була там, позад них, тут сяяло сонце, зiтхав степ, блищала трава в дiамантах дощу, i в далинi золотом мiнилася рiка Вардана... Вечорiло, i вiд захiдних променiв рiка здавалась червоною, як кров, що била гарячим струменем iз розiрваних грудей Данко. Кинув погляд поперед себе на широкий степ гордий i смiливий Данко, кинув радiсний погляд на вiльну землю засмiявся гордо. А тодi упав i помер... Люди поховали його з почестями i насипали над ним високу могилу. Хотiли покласти йому у груди i його серце. Але як тiльки волох дiткнувся до нього пальцями, воно розсипалось на iскри. Тому лiтають степом блакитнi iскри перед грозою. В той час, як усе тарiйське вiйсько готувалося до зимiвлi, один курiнь з тисячi князя Славка вирiшив через кримськi степи до настання заметiлей добратись до свого роду, який жив селами зразу ж за Кримським перешийком. Вони i справдi благополучно подолали степи, але на перешийку були зупиненi Перекопом. За Перекопом засiли невiдомi вороги, хоча i в одежi слов'янськiй, але стрiляли в кожного, хто пiдходив до рову. А це в роду старiйшини Вушатого, в той час як кращi во©ни десять рокiв воювали пiд Тро╨ю, повстали раби на чолi з постiльничим Вушатого Кощi╨м. Кощiй забрав собi жiнок Вушатого i став князем, а iншi раби побили мужчин, вiльних общинникiв, i забрали собi ©хнiх жiнок. I оце зараз ополчення на чолi з князем Кощi╨м стiйко боронило Перекоп, i во©ни з куреня Скидана скiльки не йшли на штурм валу, все не могли його подолати. Тодi на Радi во©н на iм'я Хамхун сказав: -- Що це ми справдi вою╨мо з ними, наче з рiвними? Берiмо трiйчатi батоги -- i гайда! Раби ще не забули, що таке трiйчатка! I пiшли слов'яни на приступ iз трiйчатими пугами. Як тiльки во©ни князя Кощiя почули свист батогiв, то покидали мечi i сулицi та, обхопивши голови руками, поставали на колiна. Раба Кощiя Скидан звелiв посадити в князiвське сiдло i пiд нагаями везти до становища. Там Кощiя ослiпили i прикували до казана з молоком, щоб вiн до кiнця сво©х днiв збивав масло. З того часу повелася серед слов'ян приказка: "сiсти в сiдло Кощi╨ве", тобто загубити все. В той час, як тар'ягни воювали пiд Тро╨ю, забравши iз собою кращих витязiв, збiднiла Тарiйська земля на звитяжцiв. Прилетiв iз пiвнiчного краю Змiй Горинич iз сво©м змi©ним кодлом i полонив тарiйську люднiсть, наклавши на весь край i на кожен город чи село чорну покуту, через те, що Авхат забрав iз собою в похiд чарiвну бартку. У мiстi Переяславi-на-Дуна© внадився Змiй красти дiтей з княжого роду i кидати ©х у темницю. Пожурилися кра©нцi. Пiшов князь Палкий на вiйну з Тро╨ю, а його чотирьох синiв i дочку Змiй украв. Там, де Змiй у свiй лiсовий палац ходить, -- борозна вiд хвоста. Ходила одного разу Палова дружина, княгиня Яснослава, зеленим долом та набрела на поле червоного горошку. На тому полi деякi квiти ще квiтнугь, а знизу вже стручки. Проказувала княгиня Яснослава подумки таку молитву: -- Ягно-Вогненне Диво-Золота Оленице, спаси i помилуй мiй народ, мiй рiд! Дай менi снаги, щоб народити сина такого дужого, аби вiн змiг побороти Змiя Горинича i все його кодло. Тут один стручок горошку трiснув, на простягнуту долоню княгинi Яснослави упала червона горошина. Взяла Яснослава i проковтнула ту горошину. А була та горошина не простою, бо як вiдчинив Тар'ягн колись скриньку з шершнями, де жила душа Золотого кабана, то сам розлетiвся на безлiч щасливих днiв для людей, а на землю упало три безсмертних краплi кровi iз безсмертного серця Тар'ягна -- одна краплина стала зiгрiваючим вогнем для людей, друга упала в душу Лада i Лади i запалала невгасимою вза╨мною любов'ю мiж чоловiком i жiнкою, а третя впала на стебло гороху. 5. Року Божого 1154 до ново© ери Народила княгиня Яснослава сина i назвала його Котигорошком. Як виповнилось йому сiм лiт, прилетiв Змiй, щоб його забрати i кинути у темницю. Проте малий Котигорошко вперся, i Змiй не змiг вiдiрвати його вiд землi. Злякався Змiй i закляв Котигорошка, щоб вiн не мiг устати на ноги. Сидiв пiсля того Котигорошко в хатi на печi, хоча не переставав рости дуже швидко. Княгиня Яснослава плакала i благала: -- Ягно-Дивна-Жива, всеплодющая Мати, допоможи мо╨му синовi устати, Змiя дiстати, сво©х братiв i сестру iз полону визволяти. Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi: -- Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзива╨ться з печi: -- Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi -- пийте на здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну. --Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги тебе носитимуть. -- Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я ©х скажу. -- Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi: Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати. Вогонь святий, землю i воду шанувати. Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю. Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й да╨ Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув. Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу -- навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi. Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже: -- Тепер Змi╨ве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай сво© обiтницi, -- i зник. Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик -- Дарбожий синок Лель. А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дуна© посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, яко© нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзно© руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втрима╨ нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив. -- Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, -- почав Котигорошко. -- Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у тво©й скрутi можу допомогти. -- Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка була, як усей шмат, але до рук похватна. Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук -- якраз по його силi. Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не зна╨, пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн булаву чоловiковi, що стояв поряд: -- На, потримай, а я колючку з ноги вийму. Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як чоловiк ©© не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило його бути над ними князем. Котигорошко ©м i каже: -- Виберете князя, як я сво©х братiв iз Змi╨вого полону виручу. Я ще молодий, ще козацьких звича©в не знаю то треба менi покозакувати. Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi: -- Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з полону виручати. Почала мати його умовляти: -- Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен хазя©н, а матерi син. Але Котигорошко на сво╨му наполiг. Коли виходив за межi мiста Переяслава, люди говорили: -- Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити. Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали його з тих пiр звати Ки╨м. Пiшов вiн тi╨ю дорогою, що ©© Змiй хвостом начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Ки╨ва сестричка Оленка: -- Здорова була, дiвчино, -- каже Котигорошко-Кий. -- Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе з'©сть. -- Отже, ще, може, й подавиться оцi╨ю кiсткою, -- показав Кий на булаву. -- А ти хто така? -- Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я ©м потай ©сти ношу, але вони вже там ледь живi. Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже: -- Ге, людський дух пахне! -- Де б то не пах, -- вiдказу╨ Кий. -- Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати? -- А це нам Доля скаже. -- Ходiм на залiзний тiк. А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi. Прийшли, Змiй i каже: -- Бий ти перший. А Котигорошко йому: -- Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив Змiя булавою Тар'ягна -- загнав у тiк по колiна, як ударив удруге -- по пояс загнав, як ударив утрет╨ -- зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi, визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й вирушили вони разом додому. От iдуть та й iдуть, а Кий ©м не призна╨ться, що доводиться братом. Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i радяться: -- Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам убив. Та й добро Змi╨ве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно. Радились - радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його, знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла ©х Оленка не робити не по правдi, але вони ©© не послухали. Спав Кий день, спав другий, на третiй прокинувся -- аж прив'язаний. Нема нi братiв, нi скарбу, лише булаву вони не змогли пiдняти. Вiн плечi напружив, пута розiрвав i дуба з землi витяг. Пiдходить до рiдного дому, аж чу╨ -- брати прийшли вже та й розпитують у матерi: -- А що, мамо, чи були у нас ще брати i сестри? -- Та як же! Син, Котигорошко був, що його люди Ки╨м прозвали, та пiшов вас визволяти. Вони тодi: -- Оце ж ми його прив'язали, треба iти одв'язати, -- кинулись до дверей, а Кий у дверi заходить та й каже: -- Добридень, рiдна матусю, i ви, браття. Тут брати один поперед одним почали йому докоряти, що вiн ©м не признався, а Кий i каже: -- Ви не могли знати, що я ваш брат, але ви знали, що я Змiя вбив i вас визволив iз довiчно© темницi. Грiх за добро платити злом. Не бiйтесь за себе, бо я маю на собi обiтницю нiкого нiколи iз свого роду-плем╨нi не вбивати, i усiм людям так скажiть, що проти мене зле помишляють. Дайте менi обiдати, моя рiдна мамо, та ще сухарiв у торбу, бо я пiду козакувати, розуму та слави серед народу тарiйського пошукати. Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiда╨. Так пiшки i пiшов. Iде собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори розсову╨. Каже Кий: -- Боже, поможи! -- Дай, Боже, здоров'я! -- А що то ти, чоловiче, робиш? -- Гори розпихаю, щоб дорога була. -- А куди ти йдеш? -- пита╨ Кий. -- Щастя шукати. -- Ну, то i я туди. А як тебе звати? -- Вернигора, а тебе? -- Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Ки╨м назвали. А взагалi-то я Тар'я-Кра©н-Пал-Котигорошко-Кий. -- А батька твого чи не Палким звали? -- А таки Палким. -- О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов. Iдуть вони вдвох, коли бачать -- серед лiсу чоловiк як махне рукою, так дерева з корiнням i виверта╨. -- Боже, поможи! -- Дай, Боже, здоров'я! -- А що ти, чоловiче, робиш? -- Дерева вивертаю, щоб було кудою iти. -- А куди ж тобi йти? -- Щастя шукати. -- Ну, то й ми ж туди чимчику╨мо. -- А як же тебе звати? -- Вернидубом, а вас? -- Кий i Вернигора. Ходiмо з нами. Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по дну iти. Вони до нього: -- Боже, поможи! А вiн ©м: -- Тар'я! -- А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати? -- Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк перейти. -- Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти. -- А хто ж ви такi? -- Ми вiльнi козаки: я -- Кий, я -- Вернидуб, я -- Вернигора. Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi. Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде. -- Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся Дiдько i кого спiйма╨, тому пас шкiри iз спини видира╨. -- А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапля╨ться нагода показати козацьку звитягу, -- каже Котигорошко. От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину рублену. Увiйшли -- нiкого нема. Кий i каже: -- Отут ми й посторожу╨мо. Якщо Дiдько нас шука╨, то тут знайде. Переночували. На другий день Вернигора залишився ©сти варити, а iншi тро╨ пiшли на влови. Наварив Вернигора ©сти та й лiг спочити, коли це хтось стука╨ в дверi: -- Вiдчини. -- Невеликий пан, вiдчиниш i сам. Дверi вiдчинились i знову хтось кричить: -- Пересади через порiг. -- Невеликий пан, перелiзеш i сам. Коли це вскаку╨ в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок, що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, по©в-попив та й зник. Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити. Поки товаришi прийшли -- уже доварю╨. -- А чого це ти запiзнився з обiдом? -- Та заспав трохи. На©лися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити ©сти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив ©сти i теж запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як товаришi вирушили на влови, вiн ©м i каже: -- Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька, хiба що ви дуже сонними стали. От наварив Кий ©сти та й лiг вiдпочити, аж грюка╨ хтось у дверi. -- Вiдчини! Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько сто©ть, сам малий та корчистий, а борода по землi волочиться. -- Пересади через порiг. Пересадив його Кий через порiг та й каже: -- Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в нашiй хатi, то будете гостем. -- А ти цю хату будував? -- Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду -- лап. Почув Дiдько Ки╨ву силу, розчепив лапу. -- То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не да╨ш? Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив, засилив туди дiдькову бороду i вибив клин. -- Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо мо©х товаришiв. Приходить товариство. -- А що обiд? -- Давно впрiв. Пообiдали, а тодi Кий i каже: -- А ходiмо я вам таке покажу, що ну! Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з ©хнiх спин драв. Розiклали вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi. Кий каже: -- Ковтнемо, браття, по черзi iз цi╨© братини по одному разу, а лишок вилл╨мо на землю бiля вогню. Так i зробили. -- Тепер ми побратими, i нiхто хай не кри╨ться iз сво╨ю бiдою, а гуртом ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати. А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли побратими аж до глибоко© ями, що дна ©й не видно. Тут Дiдько бороду свою звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком, смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям, зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i пасли ©х, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом. -- Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як з'╨днатися з неосяжною Ягною, -- сказав Кий. -- Але поспiшаймо звiдси, бо живих людей чека╨ живе дiло. За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк. -- Це вже моя робота, -- сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньо© рiки. Вода у рiцi була бурхлива й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може, й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли. -- Це межа мертвого i живого, -- сказав Кий. -- Це Чорна рiка смертi, це передсмертна мука грiшним i митт╨ва кончина праведним. На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами, виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло. -- Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i ©© законiв, вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв -- пастухами пiвникiв, а тодi ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забува╨ сво╨ попередн╨ плотське життя i вiдчува╨ себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю завжди живе у людськiй душi, -- сказав Кий. -- Може, он у тому палацi i Дiдько прожива╨? Зайшли вони у чорний палац, аж вибiга╨ ©м назустрiч князiвна, та така гарна, що, зда╨ться, у свiтi кращо© нема╨. -- Ой, -- каже, -- люди добрi, чого ви сюди зайшли? -- Та шука╨мо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав. -- Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а оце хоче за жiнку брати. -- Ну, цього вже йому не буде! -- А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота, що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути. -- А що ж йому можна зробити? -- Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300 лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi тому народовi супротивно© сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний. -- Як не можна його убити, то хоч бороду утну, -- каже Кий. Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви витяг. Проситься Дiдько: -- Випусти мене, Кию, що загада╨ш, те i зроблю. -- Ось ©х запитай, -- показу╨ Кий на товаришiв, -- ти перед ними в боргу. -- Хай нас на наш свiт винесе, -- заявив Вернигора, i всi пристали на його слово. А Дiдько собi дума╨: "╞х я винесу, вони менi не страшнi, а от Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий". От Дiдько й каже: -- Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави. Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не придумали, тодi князiвна i каже: -- Якщо ти, Кияне, вiзьмеш у руки он ту скриньку, то Дiдько по тебе обов'язково прилетить, але не вiдчиняй ©©, бо зразу Той свiт змiша╨ться з Цим свiтом, Свiтло змiша╨ться з Мороком, i стане навколо нi свiтло, нi темно, нi мокро, нi сухо, не твердо й не м'яко, не холодно й не жарко, все живе й мертве втратить свою форму i буде таке каламутне, як вода в рiцi, що протiка╨ на межi життя i смертi. Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса i князiвну, тодi понiс Ки╨ву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню, лише золотиста поверхня ©© не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою, як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як вона вiдчиня╨ться, лише вiдчув, що вона вдво╨ важча за його булаву, i чим довше вiн ©© тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не ма╨ сили ©© тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив гнiздо сво╨ю кире╨ю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й пита╨ дiтей: -- Хто це вас укрив? -- Як не з'©си його, то ми скажемо. -- Нi, -- каже Орел, -- не з'©м. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як тiльки мо©м пташенятам час вилiтати з гнiзда, пуска╨ться град i вибива╨ ©х до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами -- то велика та╨мниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цi╨© та╨мницi Боги поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про та╨мницю перелiтання мiж свiтами, Дiдько обов'язково ©© спокусить i ткне носом у грязюку. Праведнiсть кожно© людини ма╨ вразливе мiсце, наче броня Атiла. Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та й каже Ки╨вi: -- Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не лiтав. От летять вони. Дiдько дума╨, як Кия з бороди струсити, а Кий дума╨, як Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий його й запиту╨: -- Чи ти дума╨ш, Дiдьку, мене додому нести? -- Не думаю, -- вiдповiда╨ Дiдько, -- сидiтимеш у болотi та п'явок годуватимеш. Тут Кий чу╨, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репету╨: -- А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300 лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити, бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе ©сти мошва i комарi, п'явки i гаддя i не зможуть з'©сти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере. Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди, навколо болото непролазне. Аж прилiта╨ до нього величезний Орел. Такий великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не маха╨, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж пiдперся, тро╨ круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чу╨ Кий Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел не розтуля╨: -- Ти мо©х пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе? -- Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт, отодi б я тобi все життя дякував. -- Важко це зробити, але можна. Заготуй собi ©сти, бо дорога далека, у мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно саме раптом не зупиниться. Принiс Орел Ки╨вi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо. Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго летiли, аж поки Кий усiх сво©х припаси не по©в i води не випив i вже лежав на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю, полетiв та принiс води цiлющо©, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись. Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але вона усiм ©м загаду╨ залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу, як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов Кий до княжого терему, бачить -- молодi козаки силкуються його булаву пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою: -- Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти ©© не можна! -- Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, -- каже ©м старезний дiд, -- щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити. -- Як це булава може зайняти всю землю? -- запиту╨ молоденький козак. -- А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише натякнули, щоб ми i самi здогадалися, -- повча╨ дiд. Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий i каже: -- Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути мо╨ю, то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш -- чекай, а не хочеш, ось женихiв повен двiр. А людям вiн сказав: -- Я, Тар'я-Кра©н-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда, бо козак без походу -- як дiвчина без роду. Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають. -- А де ж, люди добрi, вашi воли? -- Нема╨. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще ╨ трохи худоби на розвiд, то цi╨© ночi прилетить та до©сть, а тодi i нас ©сти почне. -- А кудою вiн ходить? -- Вiн не ходить, а на конi ©здить, на тому, що жар ©сть, полум'я п'╨, як бiжить -- дерева листя опускають. Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй ©здив, сiв пiд мостом i став чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтi