глянув на професора, помiтив, як той махнув хусточкою, i почав на повний голос свою улюблену "Думу про бурю на Чорному морi". Вона полонила слухачiв бурхливою музикою i чарiвним звучанням лiричного баритона. Дмитро Iванович засяяв: гучнi оплески публiки були для нього щедрою нагородою за турботи про бiдну людину. А кобзар, пiдбадьорений аудиторi╨ю i сво©м наставником, далi вкладав у пiснi всю душу. Вiн одну за одною спiвав: "Гей, гук, мати, гук", "Зоре моя вечiрняя", "У Царградi на риночку" тощо. Важко передати захоплення слухачiв. Тi, що сидiли з Яворницьким поблизу естради, на власнi очi бачили, як сам кобзар переживав, виконуючи трагiчнi пiснi. Сльози текли по його щоках, а вiн спiвав, чаруючи слухачiв гучним, чудовим голосом. Багато хто в залi плакав, коли вiн заспiвав: "Та не жур мене, моя мати, бо я й сам журюся" та "Ой пущу я кониченька в саду". Виконання цих пiсень було надзвичайно зворушливе й дохiдливе. З особливою майстернiстю й великим почуттям виконав кобзар пiсню "Ой пiду я лугом", в якiй що не слово - то гiрке людське горе. А коли на закiнчення проспiвав "Усi гори зеленiють", Кучугура-Кучеренко сам утирав хустиною ряснi сльози на очах. - Гра Кучугури-Кучеренка,- казав Дмитро Iванович,була настiльки зворушлива, що пiсля кожно© пiснi публiка викликала його на "бiс". Пiсля концерту Яворницький з кобзарем зайшли до адмiнiстратора театру. Вiн вручив спiваку пакет, в якому було 500 карбованцiв. Таких грошей кобзар ще нiколи не бачив i не тримав у сво©х руках. Тремтячими руками вiн узяв пакет i низько вклонився, але не директоровi, а Дмитровi Iвановичу. Незабаром кобзар по©хав у мандри в Галичину. Минуло два роки, i Кучугура-Кучеренко повернувся до Катеринослава. На ньому була синя чумарчина, шаровари, дебелi чоботи й кобза через плече. Яворницький зустрiв його як рiдного сина. - Ну, Iване Йовичу, як ви тепер живете? Розповiдайте. - Як бачите, батьку, я добре зодягнений, взутий, придбав собi хатину з садочком i зажив по-людському. Тепер мене вже не побачать на базарi з шапкою на мiдяки. Ви на свiт мене народили! Отож при©хав ще раз подякувати вам за все, за все, дорогий батьку. - Радiю всiм серцем i я, що все пiшло гаразд. А тепер заспiвайте що-небудь для душi. Срiбно забринiли струни, дзвiнко залунав лiричний баритон. Зiйшлися в садочок сусiди, музейнi працiвники. - Хотiлося б послухати "Ой у полi могила з вiтром говорила",- попросив Дмитро Iванович. - Добре, спробую! I забринiла журно кобза, i полилася сумна пiсня про степову могилу. Потiм кобзар проспiвав "Плач невольникiв", думу "Про смерть Богдана Хмельницького" i, нарештi, зворушливо-лiричну "Ой чого ти, дубе, на яр похилився", i в голосi кобзаря чулася невимовна туга й водночас прохоплювалася надiя розвiяти смуток у запеклому бою з ворогами свого волелюбного народу. - Ану, голубчику, повеселiть нас трохи, бо щось серце защемiло,- попросив Яворницький, витираючи хусткою сльози. - Можна й веселiшо©. Слухайте! Переходячи на жартiвливi пiснi, кобзар буквально перевтiлювався в iншу людину: де й дiвся смуток на його обличчi. Вiн враз став веселуном, яким часто був i сам Яворницький. Гучний регiт стояв у садку, коли виконувалося "Удовицю я любив", "Казав менi батько", "Била жiнка мужика" та iншi пiснi. Коли концерт закiнчився, Яворницький обiйняв i поцiлував кобзаря. - Дозвольте, пане професоре, вашу ручку поцiлувати - кинувся кобзар до рук Дмитра Iвановича. - Е-е-е, нi! Я не пан i не пiп, щоб менi руки цiлувати. Цього, Iване, не треба, це вже не по-козацькому! Ось краще слухайте, що я вам скажу. Несiть тепер славнi народнi пiснi по всiй землi нашiй. Нехай почують вашу кобзу, вашi думи, ваш голос усi, хто шану╨ наш народ! I понiс Кучугура-Кучеренко народну пiсню по селах i мiстах, по курних дорогах степових. То нiжна й лагiдна, то гнiвна й сувора, вона глибоко западала в серця людей. Нагостювавшись у Яворницького, в 1916 роцi кобзар по©хав до Канева, щоб уклонитися могилi Тараса Шевченка. Там завжди збиралося багато людей, i вiн грав дуже довго. З його вуст не сходила пiсня "Думи мо©, думи мо©". Пiзнiше Кучугура створив кiлька пiсень, серед яких була "На високiй дуже кручi", присвячена пам'ятi Тараса Шевченка. Iван Йович мав при собi двi кобзи: одна була настро╨на на мiнорний, а друга - на мажорний лад. Обидвi були виготовленi з великих окоренкiв добре висохло© грушi, вiдзначалися високою мелодiйнiстю. Репертуар талановитого кобзаря був надзвичайно багатий - понад п'ятсот пiсень рiзних жанрiв. Знавцi твердять, що нiхто до Кучугури-Кучеренка й пiсля нього не виконував так майстерно народних пiсень, як вiн. I недарма йому одному з перших на Укра©нi було надано високе звання народного артиста УРСР. Це був вiрний син свого народу, який ще в темну нiч самодержавства будив народною пiснею трудящих i кликав ©х до боротьби за свiтле майбутн╨. I те, що Iван Йович став неперевершеним виконавцем народних дум та пiсень,- велика заслуга Дмитра Iвановича Яворницького. Закiнчивши розповiдь про талановитого кобзаря, Дмитро Iванович повагом пiднявся з мiсця i пiдiйшов ближче до фотокартки. Вiн пильно вдивлявся в обличчя людини, кожна рисочка яко© до болю йому знайома й рiдна. - Так, це був справжнiй скарб!.. - тихо промовив вiн.. Циганенко весь час уважно слухав Яворницького й думав: "Як добре, що ╨ люди, якi простягають руку тому, хто вскочив у бiду, допомагають бiдоласi вийти на широкий; шлях!" Цю дружню руку вiдчував i сам Циганенко. Кожну нову кобзу вiн приносив i показував Дмитровi Iвановичу, а той розглядав ©© i пробував на звучання струни, iнколи на прохання Яворницького Циганенко грав пiсню, прислухаючись" як йому тихенько пiдспiву╨ старий професор. НА УЛЮБЛЕНIЙ АЛЕ╞ В парку Шевченка щодня чергував один i той же мiлiцiонер. Це був здоровий чолов'яга, з синiми очима й широкими плечима. Звали його Микола Ярошенко. Дмитро-Iванович поважав його за ввiчливiсть та за прояви цiкавостi до iсторi© рiдного краю. Проходячи якось по центральнiй але© парку, Ярошенко присiв бiля Яворницького, з яким вiн не раз тут зустрiчався. - Вiтаю вас, професоре! - Здоровенькi були. Дмитро Iванович повернувся до нього, глянув у вiчi. - Що, Миколо, чергу╨те? - Чергую, професоре. - Дивлюсь я на вас, Миколо, та й думаю: ну яка ж у вас нудна робота - ходи та й ходи цiлий день без дiла. Хоч би суху гiлку з дерева зрiзати, то й то б якась користь була, а так - пропащий час! Мiлiцiонер усмiхнувся. Вiн знав, що Дмитро Iванович без жартiв не може. - Така моя служба - дивись, щоб порядок був.Ярошенко трохи пом'явся, почухав потилицю, а потiм спитав: - Я все хочу вас спитати, Дмитре Iвановичу, яку саме запорожцi носили зброю? Професор зразу ж повеселiшав. Присiв ближче до Ярошенка. - А чому це ви так цiкавитеся запорозькою збро╨ю? Хiба вам своя не надокучила? - Нi, Дмитре Iвановичу, тут рiч ось у чому. Кажуть, що запорожцi були добрi вояки, непереможнi люди. То яку ж вони мали зброю? - Е-е-е, голубе, не в збро© сила. Зброя - одне, а хоробрiсть - друге. Недарма ж кажуть: до булави треба й голови. Зброя була в, них проста: шабля, пiстоль, гакiвниця, спис та невеличкi гармати. А вояки вони були смiливi, одчайдушнi, завзятi. Б музе© виставлено дверi з картиною Струнникова "Козак у бою". Якщо не бачили - подивiться, якi то звитяжцi були. Але мiлiцiонера все ж таки найбiльше цiкавила зброя. - От якби побачити запорозький пiстоль! - замрiяно промовив вiн. - А ви пiдiть у музей та й побачите пiстолi. - Ходив, та дарма - був зачинений. Другого дня на тому ж мiсцi в парку знову сидiв мiлiцiонер, а коло нього лiтнiй професор з старовинними пiстолями в руках. Тут проходив студент медiнституту В. Ляшенко. Вiн часто пiдсiдав з книжками в руках до професора, щоб погомонiти з ним. Цього разу студент побачив, що Дмитро Iванович, тримаючи в руках два пiстолi, розповiда╨ мiлiцiонеровi про запорозькi походи. Яворницького не брала втома - про давнину вiн ладен був оповiдати, зсунувши капелюха на потилицю, хоч i цiлу добу. Тим часом коло них зiбрався чималий гурт людей, якi теж уважно слухали вiдомого професора. - А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був пiдземний хiд? - хтось спитав з гурту. - Правда, був хiд. - Розкажiть, що то за хiд i для чого вiн. Дмитро Iванович узяв свого цiпка в праву руку i став креслити ним на землi схему ходу. - Цей пiдземний хiд знайшли бiля палацу Потьомкiна, коли тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року прокладали каналiзацiйнi труби. Копають хлопцi землю, коли це чують, що лопати заскреготiли об цеглу. Що за знак? Туди, а там пiдземний хiд. Кажуть, що як добралися до нього та змiряли, то там вiльно могла пройти людина на весь зрiст. Викликали iнженерiв-будiвельникiв, учених, запросили i мене до комiсi©. Оглянули ми цей хiд: склепiння було викладено iз цегли у вiсiмнадцятому сторiччi, пiд ходом була нiша, викладена вже не з цегли, а з мiцного дикого камiння. В нiшi ходити на повний зрiст уже не можна було, зате було зручно сидiти або стояти навколiшках. Пiдземний хiд виявлено якраз напроти парадних дверей потьомкiнського палацу. Ми поцiкавилися, куди ж веде цей хiд. Вiн простягнувся на захiд i йшов поряд з садом. Вихiд його зникав десь у глибокому яру. Нам дуже хотiлося розкопати цей пiдземний хiд, щоб дiзнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував i для чого. Але зайшла iмперiалiстична вiйна, коштiв на обстеження й розкопки не знайшлося тодi. Довелося обмежитися невеликим: скласти план i передати його на схов у музей. А жалко, що непощастило нам завершити розкопки. Може, пiзнiше ще вернуться до цього й доведуть дiло до кiнця... Погода рiзко змiнилася. Над Днiпром громадилися грозовi хмари, ось-ось пiде дощ. Дехто з слухачiв став збиратися додому. Дмитро Iванович витяг з кишенi старовинного? годинника й глянув на циферблат. Стрiлки показували третю годину. - Ну, хлопцi, бувайте здоровенькi. Менi треба ще спуститися до Днiпра, бо там чека╨ група вчителiв, якi зiбралися на дубi вирушити вниз по Днiпру. - Ви б почекали, Дмитре Iвановичу: скоро дощ полл╨, застудитеся,- турботливо радили слухачi. - Нiчого, не розкисну! Я пообiцяв ©м дещо розповiсти тож незручно буде не прийти. I почимчикував старий Яворницький з цiпком у руках. до Днiпра. Мiсцевий фiолог О. Б. Бунько, приятель Яворницького, розповiв менi про дальшу розмову з учительською екскурсi╨ю. - Ми вже стали думати, де б його сховатися на березi вiд дощу, коли прийшов Дмитро Iванович, посадив нас усiх У навколо себе й став докладно розповiдати, що ми побачимо, ©дучи вниз Днiпром, на що саме слiд звернути увагу. В цей час ударив грiм, слiпуча блискавка розколола небо, i одразу вперiщила страшна злива. А Дмитровi Iвановичу й за вухом не свербить! Сидить собi, як нiде нiчого, й розповiда╨ далi. Вчителi змокли, дехто з них уже й морщиться, озираючись. навколо,- де б це сховатися вiд зливи, але як ти пiдеш, коли старий професор сидить i промовля╨, хоч би там що!.. Отак вони просидiли доти, доки Дмитро Iванович не закiнчив нарештi свого слова. - Ну, от i все. А тепер, колеги, сiдайте на дуба i в дорогу. Нехай щастить вам! - на прощання побажав Дмитро Iванович i, обережно обминаючи свiжi калюжi, тихенька подався додому. РОБIТНИЧИЙ АРТИСТ__ Старий рибалка Iван Iванович беручкими, засмаглими руками наполiг на весла. Вiн поспiшав на сво╨му човнi прибути рiвно о десятiй годинi до Потьомкiнського парку (тепер iм. Шевченка). Тут вiн на когось чекав. Незабаром з'явився енергiйний чоловiк у бiлому костюмi, з гарними, трошки звислими додолу вусами. На ньому був солом'яний бриль i вишита укра©нська сорочка, на вигляд йому можна було дати рокiв п'ятдесят. - Здоровенькi були, Iване Iвановичу! Ви вже тут? - Вiтаю вас, професоре! Доброго ранку! - Ну що ж, про©демося до Шевського острова? - Гаразд! Човен легко вiдiрвався вiд берега й поплив. Наближаючись до острова, Дмитро Iванович почув, що хтось у гущавинi спiва╨. Прислухався. Невiдомий спiвак виразно й лунко виводив: "Дивлюсь я на небо". - Ану, Iване Iвановичу, ще, будь ласка, дужче на весла,- попросив Яворницький. Дмитро Iванович устав з човна i тiльки ступив на берег, як побачив невеличкого хлопчика. Вiн бiгав, метушився, щось, видно, шукаючи в пiску. Шукав i гiрко плакав, витираючи замурзаними руками ряснi сльози. - А чого це ти плачеш? Чи не скривдив тебе хтось? - Нi, я двадцять копiйок загубив,- ледве вимовив хлопець, шукаючи й далi й заливаючись слiзьми. - На тобi сорок копiйок, тiльки не плач! Дмитро Iванович сво©м носовичком витер сльози на обличчi бiдолахи й ласкаво погладив його по голiвцi. Хлопчина повеселiшав. Сльози де й подiлися. - Як тебе звати? - спитав професор. - Вiтя! - На якiй же ти вулицi живеш? - Бiля Потьомкiнського парку. - О-о-о! Так ми з тобою сусiди. Так от, приходь завтра до мене на майдан Шевченка, номер п'ять. Я тобi щось цiкаве покажу. Прийдеш? - Прийду! - А скажи, Вiтю, хто це там, пiд вербами, так голосно спiва╨? - Та то ж дядько Гордiй! - А як його прiзвище? - Дзябенко. Вiн слюсар з депо. Дмитро Iванович зразу ж подався до гурту, звiдки чулася весела розмова, пiснi, гра на баянi. Тут зiбралися робiтники вiдпочити на лонi природи. - Рибалите чи так собi гуля╨те? - поцiкавився професор. - Та вже порибалили, а це юшку варимо. А потiм дума╨мо що трохи повеселитися. Дмитра Iвановича запросили до юшки. Вiн подякував i сказав: - Зразу видно, що ви добрi й гостиннi люди. А скажiть менi, хто тут у вас тiльки що виводив "Дивлюсь я на небо"? Всi глянули на Дзябенка. - Це, мабуть, Гордiй Федорович,- весело вiдповiли з гурту. - Добре, козаче, спiва╨те! Може б, ви ще яко©сь втнули, га? - звернувся гiсть до Дзябенка. Гордiй, видно, трохи засоромився. Сам вiн не наважувався спiвати. Глянувши на iнших, вiн сказав: - Краще всi гуртом! - Ну що ж, гуртом так гуртом. - Яко© ж? Тут iнiцiативу взяв у сво© руки Дмитро Iванович: - Заспiваймо "Реве та стогне Днiпр широкий". I полилась могутня, як днiпровi хвилi в негоду, широка, як укра©нський степ, пiсня на Шевченковi слова, що стала народною. Дмитро Iванович теж пiдтягував тенором. Та найвиразнiше за всiх чувся в хорi чудовий баритон Гордiя Дзябенка. Яворницький уважно прислухався до його голосу, вдивлявся в мужн╨ й вродливе слюсареве обличчя, думаючи: "Талант, справжнiй талант!" - Дуже подобаються менi вашi пiснi. Ну що ж, гуляйте собi, хлопцi, а я пiду: в мене сво© дiла!.. Прощаючись, Дмитро Iванович нiби згадав щось, круто повернувся до Дзябенка й сказав йому: - А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли б ви зайти вiльним часом до музею? У мене до вас ╨ важливе дiло. - Добре, зайду! Якось у недiлю Гордiй Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й пiдiйшов до нього. - Професоре, я до вас! - А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнiвався на вас. Думаю, чи не пiдведе? Ходiмо зi мною. Дмитро Iванович сiв бiля столу в сво╨му твердому крiслi, а проти себе посадив гостя. Вперше знайомлячись з людиною, вiн завжди цiкавився бiографi╨ю та всякими подробицями. Гордiй Федорович охоче розповiв про себе. - Сам я з Полтавщини. Мiй батько - бiдняк. Сiм'я в батька - велика, живе в злиднях, в нуждi. - А як ви пiшли з села до мiста: з власного бажання, чи що? Дзябенко трохи знiяковiв. У головi промайнула думка: "Невже професор щось зна╨ про це?" Йому дуже не хотiлося розповiдати про одну прикру iсторiю. Але професор так приваблював до себе сво╨ю добродушнiстю, що змовчати було нiяк, i Гордiй, як на сповiдi, розповiв про сумний випадок в його життi. - З свого села я, певно, нiколи б не ви©хав, та спiткала мене лиха година. Менi було тринадцять рокiв. Я залiз з одним хлопцем у попiвський сад, натрусив груш, а пiп застукав нас i пiшов до батька скаржитися на мене. Ну й попало ж менi тодi, як сiрковi на перелазi! Батько одлупцював мене, ще й сказав: "Ось тобi, Гордiю, три карбованцi - бери ©х та йди з мо©х очей, щоб я тебе бiльше й не бачив!" Я поплакав та й пiшов з хати. Прибився до Катеринослава. Тут i став працювати учнем у депо. А тепер - слюсар. - Ну що ж, лихо не без добра: в життi всяко бува╨! - втiшав його Дмитро Iванович.- А все ж таки жалко, що ваш батько так жорстоко поставився до вас за жменю попiвських груш! Ну, нiчого, вам ще всмiхнеться доля. А чи не догаду╨тесь, навiщо, я вас запросив? - Нi, не догадуюся. - Сюди при©хала трупа вiдомих укра©нських артистiв Тобiлевичiв. Я хочу вас до них прилаштувати. Як ви на це? У вас же голос який! Гордiй зрадiв цiй звiстцi, але трохи злякався. Думка: "Тут, у депо, мене добре прийняли - я швидко стоваришувався з робiтниками, а як-то воно буде там, серед артистiв?" - У вас ╨ охота до цього дiла чи нi? - допитувався вчений. - Та е, Дмитре Iвановичу, тiльки боюся. Це ж треба подорожувати, виступати на сценi! А якщо вийде щось не так - затюкають i геть зi сцени! - Е-е-е, друже: вовкiв боятися - в лiс не ходити! Який же ви полтавський козак, що людей бо©теся? - I засмiявся. - Ну, гаразд, що буде, те й буде, спробую! Другого дня в музе© зустрiлись Яворницький i Карпенко-Карий. Дмитро Iванович познайомив Гордiя Дзябенка з корифе╨м укра©нсько© сцени, пiсля розмови з яким Дзябенко покинув майстерню й пiшов iншим шляхом - служити народовi пiснею. Пробув Дзябенко в трупi кiлька рокiв, але йому не поталанило. Якось застудився, захворiв i облишив сво© мандри. Повернувся до Катеринослава й знову став працювати слюсарем на залiзницi. Про це дiзнався Яворницький i запросив його зайти до себе. Вчений не мiг заспоко©тися - гине талант! Подумав i знайшов слюсаревi нову роботу за покликом душi. Ще напередоднi першо© свiтово© вiйни у Дмитра Iвановича виникла думка - органiзувати з аматорiв пересувний укра©нський театр. Але треба було знайти десь для нього таку людину, яка б була i органiзатором, i керiвником, i артистом. Кращо© кандидатури, як Гордiй Федорович Дзябенко, Яворницький не бачив. - От що, чоловiче,- сказав вiн Дзябенку,- пiдберiть собi добрий колектив та й починайте роботу. Справжнiй народний театр - це велике дiло! За пiвроку самодiяльний творчий колектив був створений. До нього Дзябенко залучив чимало сво©х товаришiв з депо. Яворницький викликав до себе Дзябенка й спитав: - Ну, як справи з театром? - Люди вже е, та от бiда - нема╨ костюмiв. Що робити - нiяк не придумаю! - Не турбуйтеся, знайдемо. Самовидцi розповiдають, що Дмитро Iванович власним коштом придбав для колективу самодiяльного театру двадцять костюмiв, десь дiстав червонi та зеленi шкiрянi чоботи, барвистi шовковi пояси, плахти тощо. Щедра допомога вченого окрилила аматорiв-робiтникiв. Першi виступи вiдбулися в примiських селах Катеринославщини. Успiх був надзвичайний. Через рiк, коли цей колектив набув уже певного досвiду, Дмитро Iванович запропонував по©хати на Кубань. На Кубанi, пiд проводом Гордiя Дзябенка, молодий пересувний театр поставив "Сватання на Гончарiвцi", "Сто тисяч", "Марусю Богусдавку", "Доки сонце зiйде - роса очi ви©сть". Репертуар театру з року в рiк збiльшувався. Наступного разу, коли театр при©хав на Кубань, вiн уже не обмежився тiльки цими виставами. Тепер виставлялося ще й "Запорожця за Дуна╨м" та "Наталку Полтавку". В ролях Карася й Виборного виступав Гордiй Дзябенко, що мав уже театральний псевдонiм - Гамалiя. Колектив театру звичайно ви©здив на гастролi влiтку, а на зиму театр тимчасово припиняв свою дiяльнiсть, i артисти ставали до роботи за давнiм сво©м фахом. Сам керiвник Гордiй Дзябенко знову ставав слюсарем у депо й отак щозими слюсарював, поки фiзично був здоровий. Якось навеснi завiтав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи про успiхи його театру, Дмитро Iванович поцiкавився: - Гордiю Федоровичу, а як ви живете? Чи ма╨те свою хатину? - I маю, i не маю! - Як це розумiти? - Та так: живу на Амурi в Нижньоднiпровську, в благенькiй "времянцi". Дмитро Iванович замислився. Через якийсь час вiн таки з'©здив до Дзябенка й переконався, що його вихованець справдi весь вiдда╨ться театровi, занехаявши сво╨ особисте життя. Маленька, на "курячих лапках" сира хатина, в якiй холодно й незатишно, а коли надворi йде дощ, треба пiдставляти миски, ночви й вiдра, щоб не було на пiдлозi калюж, бо з стелi в кiлькох мiсцях крапотить вода. На Дмитра Iвановича це справило гнiтюче враження, його людяне серце не могло примиритися з таким животiнням. - Гордiю Федоровичу, ви й далi дума╨те жити у цiй "времянцi", чи як? - спитав Дмитро Iванович. - Та нi, хочу збудувати хатину, та от з грiшми туго, нiяк не зберу ©х. Прощаючись з Дзябенком i його дружиною, Яворницький сказав: - Завтра неодмiнно навiдайтеся до мене. Жду! Коли Гордiй Дзябенко прийшов до музею, Яворницький шепнув йому на вухо: - Вiзьмiть оцi грошi, Гордiю Федоровичу, та збудуйте собi хату. Тiльки глядiть: про цю мою допомогу вам - нiкому анi словечка! Дзябенко аж розгубився вiд несподiванки й тiльки спромiгся схвильовано промовити: - Спасибi, Дмитре Iвановичу, ви для мене стiльки зробили добра, що, мабуть, i рiдний батько за все життя не зробив би стiльки! Незабаром на Амурi, по вулицi Кочкинськiй, 24, вирiс будинок, в якому поселився Гордiй Федорович Дзябенко з сво╨ю сiм'╨ю. Тут до 1932 року жив i працював робiтничий артист - слюсар залiзничного депо. ОЙ ВЕРБО, ВЕРБО Навеснi студенти держунiверситету вийшли в парк Шевченка на суботник. Вони копали ямки, саджали дерева. До Iвана Гриценка пiдiйшов знайомий йому Яворницький i пита╨: - Що це ви, юначе, тут робите? - Копаю ямку для верби. - Добре дiло ви робите, Iванець, копайте. Дмитро Iванович довго розмовляв з ним. Вiн уже збирався було йти далi, але студент спитав його: - Як це ви натрапили на мене? - Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями, придивляюся, як вони орудують лопатами. I ось помiтив, що ви не з тендiтних,- хлопець дебелий, стрункий, рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вмi╨ поратись бiля землi. Гриценковi було при╨мно слухати цi слова. Вiн усмiхнувся. Дмитро Iванович доторкнувся до посаджено© вербички, погладив ©©, понюхав, щось подумав, а потiм глянув на копача: - Верба, Iване,- геро©ня укра©нських дум, пiсень, легенд. Вона збуджу╨ в людинi глибокi емоцi©. Багато пiсень i дум, якi створив укра©нський народ, у великiй мiрi пов'язанi з вербою. Верба - краса природи, росте вона i на узбережжi Днiпра, i бiля ставкiв, озер, струмочкiв та криниць. Тарас Григорович Шевченко завiз iз собою вербу аж до Новопетровська. Виросла вона рясна та гiлляста. Пiд нею в лiтню спеку солдати вiдпочивали i теплим словом згадували Кобзаря. Минуло бiльше ста рокiв. Верба до само© землi схилила сво© зеленi коси, на яких щоранку iскряться краплини роси, на мiсцi Новопетровсько© фортецi виросло мiсто, яке перейменовано в 1939 роцi на Форт Шевченка. Верба росте там, де волога, а там, де волога,- завжди чудовий рослинний свiт, багато квiтiв, кущiв, усяко© зеленi. А де зелень - там птахи, там виру╨ життя. Верба приваблю╨ до себе поселенцiв: коло не© завжди живуть люди. Довгий час верба була важливою сировиною для виготовлення речей домашнього вжитку, бо верба - м'яка i тягуча, вона не плiснявi╨ у волозi i не трiска╨ться на сонцi. Оцi властивостi проклали вербi широку дорогу в життя. Найкращий, наймелодiйнiший звук виходить з тi╨© кобзи, яку роблять з червоно© верби. Дмитро Iванович розповiдав, що в музе© ╨ чумацький вiз, ярмо, мазниця та iншi речi, виготовленi з верби. Верба красива, живуча, легко переносить морози i бурi. А якщо буря злама╨ гiлку i вона потрапить у намул, на вологу землю,- швидко пустить корiння i виросте велика верба. - А чули ви пiснi про вербу? - спитав Яворницький. - Чув, та мало. Дмитро Iванович весело пiдморгнув i потихеньку проспiвав: На городi верба рясна... Там стояла дiвка красна. Хорошая та вродлива, ╞© доля нещаслива... А ось вам друга: В кiнцi греблi шумлять верби, Що я насадила... Нема того козаченька, Що я полюбила. Ось третя: Ой вербо, вербо, Де ти росла, Що тво╨ листячко Вода знесла? Ой знесла, знесла Тиха вода... А я, молода, Як ягода... Далi Дмитро Iванович пригадав розповiдь одного дiдуся про те, як у церквi одлупцювали вербою попа. - В одному селi був пiп. Його не злюбили за те, що вiн тягнув що мiг з парафiян, пиячив i в гречку скакав. От пiшли люди на вербну недiлю до церкви. Пiп роздав вербу i каже: "Берiть, раби божi, вербу та бийте нею один одного i промовляйте: "Верба б'╨, не я б'ю..." То мужики як взяли вербовi дреньчики та як почали ними лупцювати попа, так той ледве живий з церковцi вискочив. Отак свого попа провчили парафiяни прямо в церквi. Вже в парку стало зовсiм темно. Всi студенти розiйшлися. - Ну, Iванець, вже всi пiшли, тiльки ми з вами затримались. Час-бо й нам додому. Ходiмте до мене вечеряти. Ви ж наробилися так, що ©сти добре хочете! Вiд такого гостинного запрошення студент не вiдмовився. З КАФЕДРИ ЛИНЕ ПIСНЯ Серед багатьох друзiв та знайомих, якi добре знали Яворницького, був i професор Днiпропетровського державного унiверситету Олександр Люцiанович Бельгард. Йому Минуло тринадцять рокiв, коли вiн вперше почув живе слово вiдомого iсторика. Я попросив Олександра Люцiановича розповiсти про сво© зустрiчi з Яворницькнм. Вiн охоче погодився, але перед цим сказав: - Коли людинi минуло шiстдесят рокiв, вона вже йде, як любив казати Дмитро Iванович, не на ярмарок, а з ярмарку. В людей такого вiку вже мемуарнi настро©. Я дуже жалкую, що свого часу недостатньо звертав уваги на окремi вислови, на характернi риси й особливостi вдачi Дмитра Iвановича, проте все ж добре пам'ятаю окремi епiзоди. Восени 1915 року, в розпалi iмперiалiстично© вiйни, менi, тринадцятирiчному хлопцевi, довелося покинути рiдний край - Литву. Я оселився з батьками в Катеринославi й незабаром став учнем третього класу друго© чоловiчо© гiмназi©, що мiстилася на Пушкiнському проспектi. I ось тут у березнi наступного року я зустрiвся з професором Яворницьким. В гiмназi© були вивiшенi об'яви, де повiдомлялося, що в недiлю, о 10 годинi ранку, вiдбудеться лекцiя професора Московського унiверситету Д. I. Яворницького про народних музикантiв-кобзарiв у супроводi кобзаря Кучугури-Кучеренка. Ще в суботу вчителi в усiх класах попередили: "Глядiть, щоб усi були, бо це ж честь для нашо© гiмназi© - з лекцi╨ю виступить видатний учений". Ми, учнi, з великим iнтересом чекали недiлi. В призначений час зал гiмназi© був переповнений. Вiдчинилися дверi, i в зал зайшли iнспектор гiмназi© i з ним професор Яворницький, який пiд руку вiв слiпого кобзаря в синьому жупанi. Всi встали. Сотнi юнакiв на всi очi дивилися на незвичайних гостей, бо вперше бачили перед собою живого професора. У залi стояв стiл i коло цього три стiльцi. Посерединi сидiв професор Яворницький, лiворуч - iнспектор гiмназi©, а праворуч - кобзар. Повагом пiдвiвся з-за столу Дмитро Iванович. - Юнi друзi! - звернувся вiн до учнiв.- Сьгоднi ви тут не почу╨те слова про фiзику, хiмiю чи математику. Я - iсторик i хочу вам розповiсти про те, як народилося й розвивалося народне мистецтво. Коротенько розкажу i про iсторiю кобзи. З собою я привiз кобзаря, який викона╨ кiлька пiсень. Учений сказав, що струни кобз передають нам вiдгомiн вiкiв i разом з тим розкривають найтоншi почуття людини. Кобзарi, цi незрячi гомери, здебiльшого спiвали iсторичних пiсень та дум, але вони й самi складали новi пiснi, якi швидко знаходили стежку до людських сердець. Мандруючи з поводирями та з цiпками в руках, кобзарi несли сво© мудрi й вiщi думи в села й мiста. За це ©х шанували й поважали. Сво╨ю творчiстю вони збагатили скарбницю нашо© культури... Дмитро Iванович зробив паузу i потiм сказав: - А тепер попросимо нашого кобзаря Iвана Йовича вдарити по струнах. Вiн проспiва╨ нам укра©нськi думи та iсторичнi пiснi. У залi спалахнули оплески. Кобзар раз-другий провiв пальцями по струнах. Гордо пiдняв чоло, i в залi залунала дума про дiвку-бранку Марусю Богуславку. А потiм вiн проспiвав ще три пiснi. Кожна з них чарувала слухачiв щирiстю i теплом. Минали роки. Олександр Бельгард уже став студентом бiологiчного факультету Катеринославського iнституту народно© освiти. Це був час, коли молодь з заводiв i сiл заповнила аудиторi© вищих шкiл. Юнаки й дiвчата спрагло тяглися до знань. То нiчого, що в аудиторiях часом бувало холодно, доводилося сидiти в пальтi з наставленим комiром i хукати в руку. Жагуче прагнення оволодiти знаннями зiгрiвало юнацькi серця. В той час в iнститутi народно© освiти працювали вiдомi вченi - Л. В. Писаржевський, В. П. Карпов, Г. О. Грузинцев. На iсторичному факультетi читав курс лекцiй з iсторi© мiсцевого краю професор Яворницький. Багатьом прийшлася до душi лекцiя "Запорожцi перед судом iсторi©", яку Дмитро Iванович прочитав для студентiв i викладачiв iнституту. - Запорозькi козаки,говорив професор,- виникли спочатку як вияв протесту бiльшостi, протесту цiло© громади проти панства, рiзних пiдпанкiв та багатi©в-дукiв, якi скрiзь позахоплювали землi та права i не давали по-людському жити простому народовi... Не витримуючи такого насильства та тако© неправди, укра©нський люд почав пiдiйматись цiлими купами iз сво©х мiсць i почав тiкати у вiльний степ, який починався вiд р. Орелi i до р. Кiнських Вод, де не було нi пана, нi орендаря...[68] В унiверситетi Д. I. Яворннцькi©й керував i гуртком студентiв по охоронi природи, пам'яток минувшини та вивченню флори i фауни мiсцевого краю. Студент-бiолог Бельгард вибрав час i теж пiшов послухати професора-iсторика. Вiн попав па лекцiю, яку Дмитро Iванович назвав: "Iсторичнi мiсця на Днiпрових порогах". Це була, власне, не лекцiя, а жвава, невимушена бесiда. Складалося враження, нiби на кафедрi сидить мудрий дiдок з сивими вусами i так розповiда╨ про давнi подi©, наче вiн сам був ©х учасником. Лектор полонив слухачiв, розповiдаючи про певнi iсторичнi подi© й воднораз сиплячи легендами, думами й цитатами з пiсень. Iнколи вiн мовби забував про iнститутську кафедру i починав заспiвувати. Це в нього була сво╨рiдна iлюстрацiя лекцi©. Розповiсть про похiд Сiрка i тут же проспiвай про нього два-три куплети з народно© пiснi. Коли пiсля лекцi© бував на Днiпрових порогах, то дивився на них уже зовсiм iншими очима. Та ось Бельгард скiнчив iнститут i став ученим-бiологом. Вiн засiв за докторську дисертацiю, яка була присвячена лiсам пiвденно-схiдно© частини Укра©ни. Треба було заглянути в iсторичне минуле лiсових оазiв на тлi безмежних степiв. "Хто ж допоможе менi в цьому? - думав Бедьгард.- Не хто iнший, як тiльки Яворницький!" I вiн звернувся до Дмитра Iвановича. Той уважно вислухав гостя i сказав: - Тема вашо© дисертацi© дуже цiкава. Я охоче допоможу. Вiн назвав ряд потрiбних дисертантовi книжок i дав йому багато цiнних порад, як краще побудувати дисертацiю, як систематизувати й висвiтлювати зiбраний матерiал. - А що можна використати з вашо© особисто© бiблiотеки, з ваших праць? - спитав Бельгард. Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, дiстав з шафи грубу книгу й подав молодому вченому. - Ось вам "Вольности запорожских козаков",- прочитайте й використайте тi мiсця, що вам пiдiйдуть. Молодий учений мiцно потиснув руку й щиро подякував за щедру допомогу й теплий прийом. Читаючи твори й слухаючи лекцi© Яворницького, Бельгард, що сам уже став професором, не раз думав: "Яка широка фiлологiчна ерудицiя в цього iсторика, це ще не опрацьований роздiл багатющо© бiографi©. Тут ╨ над чим попрацювати молодим дослiдникам". Знайомство з "Вольностями" не раз приводило молодого вченого в долину Самари. Ця рiчка особливо мальовнича в тому мiсцi, де вона прийма╨ Вовчу. Про цi мiсця Яворницький часто згаду╨ в сво©й книзi. Самарська долина приваблювала запорожцiв чудесними лiсами, соковитими луками, рибними рiчками. Тут тепер студенти - майбутнi ботанiки та зоологи - проводять дослiдницькi роботи. Закiнчивши свою дисертацiю, Бельгард на знак пошани до iсторика поставив епiграфом до роздiлу сво╨© працi "Байрачнi лiси" слова Яворницького: "Байрак, вiд тюркського кореня "баир" - косогiр; так звався невеликий, але а грубих i важких дерев лiс, переважно в ярах та по схилах ©х". Бельгард, розповiдаючи сво©м слухачам-студентам про красу й багатство рiдного краю, завжди теплим словом згадував Дмитра Iвановича, який сам палко любив i прищеплював iншим велику любов до iсторичних пам'яток культури та до рiдно© природи - окраси людського життя. КАЧКА ТЕЖ ПОТРЕБУ╙ ПРОФЕСОРСЬКО╞ ДОПОМОГИ Багато хто вважав Дмитра Iвановича за дивака, вбачаючи в дивацтвi одну з неодмiнних властивостей старих, дореволюцiйних професорiв. Та якщо в поведiнцi Дмитра Iвановича й траплялися справдi дивнi випадки, то до них призводило не бажання оригiнальничати, а були вони звичайно проявом велико© гуманностi, вiдгуком на будь-чи╨ страждання. Взяти хоч би цей випадок з свiйською качкою. Хто бував у Дмитра Iвановича вдома й прогулювався з ним на подвiр'©, той бачив, як там поважно походжала огрядна бiлолоба качка. Господар дбайливо доглядав ©©, ходив на базар i купував для не© корм, приносив з Днiпра дрiбнi камiнцi й пiсочок з мулом i сипав ©й у корито з водою. Одного разу хтось iз дiтлахiв загилив у качку ломакою. Качка впала, потiм зопалу пiдвелася й знову припала до землi. Дмитро Iванович пiдтюпцем пiдбiг до не©, взяв качку на руки й оглянув. У бiдолахи була пошкоджена лiва нога. Не довго думаючи, вiн посадив свою улюбленицю в кошик i понiс до обласно© лiкарнi. Зайшов до кабiнету хiрурга, глянув, а там, крiм санiтарки, нiкого нема. - А де ж, дiвчино, вашi лiкарi? - Отам у залi, засiдають. - Так ви, будь ласка, покличте когось iз хiрургiв, скажiть: просить Яворницький. Моторна дiвчина швидко схопилася з мiсця й метнулася в залу. За хвилину звiдти вийшла асистентка хiрурга Олександра Микола©вна Абрамова. - З вами щось ско©лося, професоре? - Та зi мною все гаразд, а от з мо╨ю качкою - бiда. - Якою качкою? - здивовано перепитала асистентка. - Звичайною, ось вона в кошику. Гляньте, прошу вас, може, чимось допоможете. Така хороша качечка, сумирна, не шкiдлива, i ось ма╨ш: не може стати на нiжку,- бiдкався професор. Перната "пацi╨нтка" спочатку викликала в асистентки подив, але вона одразу збагнула, що качка, певно, була втiхою вiдомого академiка, i тут же запропонувала йому показати "хвору". - Будь ласка,- зрадiв Дмитро Iванович. Вiн витяг з кошика замотану в якусь одежину свою бiлолобу. Дiагноз встановлено швидко: перелом лiво© нiжки. - Доведеться, Дмитре Iвановичу, вашiй качцi накласти гiпсову пов'язку й залишити у нас на кiлька днiв. - Добре, спасибi вам. Коли треба буде корму - принесу. - Не турбуйтеся, ми самi про це подба╨мо. Занесли качку в перев'язочну i за всiма правилами наклали гiпс. Асистентцi Абрамовiй допомiг у цiй операцi© клiнiчний ординатор Микола Якович Хорошманенко. Академiк повернувся додому. Через три днi йому дозволили забрати качку додому i встановити для не© режим. Кiлька разiв асистентка Абрамова навiдувалася до сво╨© пацi╨нтки й цiкавилася, як вона себе почува╨. Вона переконалася, що Дмитро Iванович ма╨ велику пристрасть до тварин i птахiв, а особливо до сво╨© улюблено© крякухи. Качка швидко видужала i невдовзi стала бiгати, як i перше. Сидячи за столом у будинку Яворницького, асистентка Абрамова, ледь усмiхаючись, сказала: - I стало ж у вас, Дмитре Iвановичу, терпцю возитися ще й з цi╨ю качкою... - А хiба ж можна залишити поранену птицю напризволяще? Качка теж потребу╨ допомоги. Дмитро Iванович на якусь мить замислився, а потiм сказав: - Я й досi не можу забути епiзод, який обурив мене до глибини душi. Це було в Самарському лiсi. Лiсовик Григорiй Антонович Поплавський повiсив на плече рушницю й вийшов до озера. Вiн - добрячий мисливець. Було, загорне в папiрець гривеника й каже: "Ану, пiдкиньте!" Пiдкинуть. А вiн прицiлиться - бах! - так тiльки клаптики паперу в повiтрi розлетяться. Ото був стрiлець! Щодня вiн брав свою рушницю й виходив у лiс на качок. Пройдеться лiсом, посидить у засiдцi бiля берега Самари - нема╨ здобичi. Встане i йде додому, наспiвуючi собi якусь веселу мелодiю. Нiколи вiн не шкодував, що поверта╨ться додому без трофе©в. Вiн бачив душевне задоволення не в цьому, бо кохався в природi, любив i оберiгав ©©. Кожного разу, коли повертався додому, розбирав i чистив свою рушницю. - Навiщо ви чистите? - питали його.- Ви ж сьогоднi не стрiляли. - Справжнiй мисливець,вiдповiдав вiн,- хоч i не стрiля╨, а чистить i змащу╨ свою зброю. Такий у мене здавна звичай. Одного разу Поплавський повернувся з лiсу дуже схвильований. - Iду я лiсом,- каже вiн,- коли чую поблизу - бах, бах! Я туди. Глядь, а мiй сусiда-мисливець Iван Лебiдь бiга╨, як несамовитий, бiля кущiв i палить у щось. Пiсля кiлькох пострiлiв пiдскочив вiн до куща й витяг дику качку з обвислими крилами. Я пiдiйшов до нього й питаю: - Що тут сталося? В кого стрiляли? - В качку! - вiдповiв захеканий сусiда.- Оце ледве вбив. Ну й хитра ж яка, все добирала способу втекти. Та вiд мене не втече: я все ж таки добив ©©! - Як добив? Що за качка? Покажiть менi. - Та пiдранок. Мабуть, якийсь мисливець-невдаха пiдстрелив, а не знайшов, то вона й ховалася, поки я ©© не надибав,- вихвалявся Лебiдь. Поплавський аж затремтiв од гнiву. - Кровожерна ж ви людина! Добивати пiдстрелену птицю може тiльки бузувiр! У вас не серце, а камiнь. Знекровлена, виснажена iстота сидiла пiд кущиком, чекала щасливого дня, щоб пiднятися в повiтря й розшукати сво©х дiточок, а ви... Ех! Поплавський безнадiйно махнув рукою, круто повернувся й пiшов сво╨ю дорогою. Iван Лебiдь стояв з качкою в руках i не знав, що з нею робити. Напевне, i вiн жалкував, та було вже пiзно. Дмитро Iванович зняв окуляри, похукав на них i витер носовичком скло. У нього ледь помiтно тремтiли руки. Пiсля цього оповiдання асистентка хiрурга вже не дивувалася бiльше, що дивак професор принiс ©й лiкувати свiйську качку... ЧАРIВНИЙ КУТОЧОК Один iз шанувальникiв Яворницького сказав менi, що в Ки╨вi живе Григорiй Iванович Мусi╨нко, який добре знав Дмитра Iвановича протягом десяти рокiв. Якось я при©хав до столицi й звернувся в довiдкове бюро. Мене повiдомили, що той, хто мене цiкавить, живе на Стадiоннiй вулицi, недалеко вiд вокзалу. I ось я бiля ворiт чепурного одноповерхового будинку. Натиснув па кнопку. За хвилину вiдчинилася хвiртка. Передi мною стояла привiтна лiтня жiнка й ласкаво запрошувала зайти в двiр. Тут рясно цвiли яблунi, грушi, абрикоси, вишнi й сливи, а бiля веранди тiшили очi барвистi клумби запашних квiтiв. Цей чарiвний куточок щедро осявало ласкаве промiння травневого сонця. Серед цього земного раю стояв з шлангом у руках сухорлявий, рухливий чоловiк середнього зросту, з чисто виголеним обличчям, засмаглими дужими руками. Одразу було видно, що господар коха╨ться в садiвництвi. Вiн шанобливо запросив мене на веранду. - Добрi люди, Григорiю Iвановичу, сказали менi, що ви довгенько приятелювали з Яворницьким,- почав я.- Розкажiть, будь ласка, менi про нього. Обличчя господаря тепло усмiхнулося. - Треба, мабуть, покликати й дружину, Ганну Микола©вну,- сказав Григорiй Iванович.- Вона теж добре знала Дмитра Iвановича. I ось за столом нас тро╨. До лагiдного щебетання пташок у садку долуча╨ться спiвучий голос Григорiя Iвановича. - Я добре знаю цю милу, задушевну людину. З Дмитром Iвановичем я познайомився через рiдну сестру Лесi Укра©нки - Ольгу Петрiвну Кривенюк. Десь ще до революцi© я завiдував у селi Лоцманськiй Кам'янцi гiдрометеорологiчною станцi╨ю. Зi