ийшов йому назустрiч Вернер. - Панове! - мовив вiн урочисто. - Поет Тарас Шевченко! ╞х тут було душ десять. Здебiльшого простi солдати. Мовчки, один за одним вони пiдходили й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та Попеля, якого знав ще в Орськiй. - I ти - поляк? - спитав у брата Олексiевого, що пiдiйшов потиснути Тарасу руку. - Урядник Оренбурзького козачого вiйська Олександр Чернишов! - став струнко той. - Не бачиш, що я в пальтi?.. - всмiхнувся Тарас також. - Крiзь драп у вас просвiчу╨ться чин генерала! - Скажу про це начальству й подам негайно у вiдставку, - пiдтримав жарт. I спохмурнiв, згадавши, що цар пiдтвердив заборону писати та малювати й вiдстрочив тим присво╨ння йому звання. - Я вибачаюся, що так повiвся з вами, не попередив... - сказав Залеський. - За нами й тут потроху стежать... Чули про той конфуз, що стався з Обручовим бiля костьолу? Нi? Хтось донiс, що вечорами в костьолi свiтиться i там збираються та╨мно засланi сюди поляки. Наш генерал взяв плац-майора та полiцмейстера й наскочив раптом. Дверi були, на лихо, замкнутi. Гукнули ксьондза Зельонку, той вiдiмкнув... - I що? - То сонце, вже призахiдне, свiтило в рiзнокольоровi шибки вiвтарних вiкон! - Невже прибiг сам генерал-губернатор? - У тому-то i весь комiзм пригоди. - Трагiзм, скорiше... Спробуй збагнути ©х, цих унтерiв во генералах!.. А я гадав, що Обручов... - Панове, - мовив Вернер. - Солдатам не дозволено судить сво©х начальникiв. - Це тiльки осуд, братику, - озвавсь Попель. - Суд десь iще попереду... - А поки суд та дiло, прошу до столу! - мовив ©м Олексiй. - Хотiлось би поговорити... - скривився Попель. - Раптом хтось набiжить, а стiл сто©ть не займаний. Якi ж у бiса це iменини! - Хто iменинник? - спитав Турно. - Хай буде - ви. - Чудово. Тодi прошу, панове, повiншувати мене з днем ангела! - ввiйшов у роль. За стiл сiдали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за "ру©ни". - Ну що, - спитав Тарас лукаво, - не посрамили христолюбиве во©нство? - Я певен був, що ви солдати, вiрнi царю й отечеству, - в тон вiдповiв учитель царських чад. Одвiвши вбiк Тараса й пригладивши короткi вуса, Попель сказав глухим, статечним голосом: - Я тут давно, вже цiлих десять рокiв... То вибачайте, коли скажу щось не до ладу... - Аж десять лiт!.. - Засуджено було до страти. А потiм цим замiнено. - За що? - Ми всi тут виннi в одному "злочинi" - бажаннi волi. - Правда. - На жаль, я мало знаю вас як поета... Але вже те, що ви сюди попали за вашi вiршi, свiдчить, що ви поет великий, чесний i вiльнодумний. - Передихнувши, Попель ураз спитав: - Чому ми тут? - Тому, що тягнемо у рiзнi боки. Як лебiдь, рак та щука з вiдомо© i вам, напевно, байки. - У саму суть влучили! - зрадiв словам тим Попель. - Якби повстання нашi пiдтримали на Укра©нi, то ми, напевне, тут не були б!.. Тарас вже чув такi розмови й такi думки, сам мiзкував над цим питанням, проте не мав твердо© вiдповiдi, оскiльки все було таке заплутане, що тiльки час та спiльне лихо могли навести потрiбний лад. - А хто б ©х мав пiдтримати? - спитав спокiйно. - Звiсно - пани, народ. - Панам i так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борнi за волю з Польщею. - Коли-то все те було! - Ай досi нам вилазить боком. I вам також. - Ой правда!.. - сказав Турно. - Колишн╨ слiд забути, - озвався Вернер. Iншi теж пiдiйшли. - Ми й так уже забули стiльки, що ледь згадали, хто ми, - сказав Тарас. - I все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку. - I Польща також. - Добре. А як же буть, - всмiхнувся, - з отим великопанським "вiд можа i до можа"? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!.. - Iдеться тепер про iнше, - подав Залеський голос. - Боротись слiд за волю для всiх знедолених! - I росiян в тому числi, - додав Тарас. - Лише тодi ми зможемо перемогти. - Тарасе, ви вгадали мо© думки, - сказав урядник палко. - Солдат це хто? Крiпак колишнiй, мученик. Щоб вiн не став стрiлять у волю, треба, аби вiн знав, що то його свобода, його життя! Знiяковiвши, вiн вiдiйшов до брата, який сидiв побiля столу й щось замальовував собi в альбом. - Чим бiльший обсяг, тим менший змiст. Так вчить наука логiки, - сказав похмуро Попель. - Ви нас втопити хочете у снах сво©х народiв. Польща вже стiльки рокiв бореться, а ви спите... - Сплячий - не мертвий, колись прокинеться, як мовить наш фiлософ Сковорода, - сказав Тарас. - А нам сидiти й ждати?! Будить гуртом. ╙днатись для свободи. - Так ми не вирвемося i до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олiвець шурхоче об бiле поле аркуша. - Я не полiтик, други, - сказав Тарас, - не генерал... - оглянувся на Чернишових, - i все ж менi зда╨ться, що iншого шляху нема. - Тарасе, вiн занадто довгий. - По ньому ми, присутнi тут, не дiйдемо. - Народ вiд нас одвернеться! - Вважатиме за боягузiв. - Або й за зрадцiв!.. - Знаю те по собi, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволi... - сказав Тарас. - Сам плакав од безсилля зробити щось негайно... I все ж терпiнням треба нам запастися. - Сидiти й ждати? - Дiяти! Та не наослiп, з розумом. Здолать такого змiя, що мучить нас, не можна тiльки серцем. Урядник правду мовить: солдат - крiпак недавнiй - повинен знати iстину i свiй "маневр" у битвi зi стоголовим чудиськом. Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумлiння i долi власно©, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ. Тарас вдивлявся в братчикiв, - як подумки назвав полякiв, згадавши Ки©в i Товариство святих Кирила та Мефодiя, - й не мiг збагнуть, як сталося, що вiн на першiй зустрiчi розкрив ©м душу. Правда, вони також не крилися... А Чернишови? Цих знав давно i вiрив ©м... - Що буде, те, дасть бог, побачимо, - сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший вiд багатьох. - А треба нам триматись разом, дiяти плече в плече... На вулицi почулись кроки, гомiн. Поляки враз всi подались до столу, взяли чарки. - Здоров'я пана Людвiга! - пiднiс свою Залеський. - Панове, це не Обручов, - сказав Тарас, що прича©вся бiля вiкна. - Якiсь веселi панни iз кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися. I тут прийшов на допомогу дружбi Олексiй. Всмiхнувшись, вiн промовив голосно i безтурботно: - Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили еллiни, життя коротке, а мистецтво... - Вiчне! - додав Тарас. На аркушi було чудово вирисувано портрети всiх присутнiх. Художник навiть встиг згрупувати постатi, вiдбивши в цiй композицi© момент розмови. Попель щось промовля╨, iншi його уважно слухають... Тарас про щось замислився, ще не ввiйшов у бесiду i в товариство... Схожiсть була разюча. Всiх одинадцяти. - Ну як? - спитав художник. - Чудово, - першим сказав Тарас. - От тiльки я... - озвався i Бронiслав Залеський. - Я ж не сидiв... - Так треба для композицi©. Ти ж сам малю╨ш... Липський i ти присiли, щоб покурити... - Солдати, що всi стоять, нагадуватимуть скорiше стрiй, анiж цiкаву бесiду на iменинах у пана Людвiка, - додав Тарас. - А ви в пальтi, - помiтив Попель. - Добре, як не побачать, кому не слiд... - За це спокiйнi будьте, - промовив твердо Олексiй. - Ви ж зна╨те мене i брата... - Зна╨мо, - сказав Залеський. - Пiзно. Час розбiгатись... - Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось iз свого... на сон грядущий?.. - спитав несмiло Людвiк. - Панове, тiльки з пам'ятi, - сказав Тарас у тишi, що наступила. - Та й то фрагмент... Менi аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! Такi©, боже наш, дiла Ми творимо у нашiм ра© На праведнiй тво©й землi! Ми в ра© пекло розвели, А в тебе другого блага╨м, З братами тихо живемо, Лани братами оремо I ©х сльозами полива╨м... Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не пота©в, не убоявся його страшно© кари за щиру правду, й чув, як мороз бiжить по спинi, бачив, як пiднiма╨ться на головi волосся в Людвiга... Притишивши ледь не до краю голос, ударив, нiби шаблею: Отим-бо й ба! Хвали нiкому, А кров, та сльози, та хула, Хула всьому! Нi, нi, нiчого Нема святого на землi... Менi зда╨ться, що й самого Тебе вже люди прокляли! Схопивши шапку, вибiг в морозну нiч. Не мiг же вiн явити слабiсть людям, якi самi шукають в нього сили, вогню сво©м пригаслим душам, вимученим в оцiй страшнiй пустелi!.. ...Вже другий мiсяць жив сиротою - Федiр подавсь на зиму в Гур'╨в, Михайло й Сергiй - на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков по©хав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать - хто де - пристанища. Тараса взяв до себе Герн, вiддав йому весь флiгель, i виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобiдцi, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарештi, те, чого йому завжди найбiльше бракувало: самотину i незалежнiсть вiд будь-кого. ╙фрейтор, найнятий за невеликi грошi, повiдомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вiльнi люди, на гулянки та на бали, де вiн - у фрацi з плеча друзяки Федора - стрiчався i розмовляв з батьками-командирами, якi вдавали, що рядовий Шевченко i цей артист[8] - не мають нiчого спiльного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. I заплатив, як iншi, пiдкресливши сво╨ю мздою, що малював художник, а не пiдлеглий йому солдат... Iса╨в його знайшов у Герна, хоч не питав нiколи, де вiн живе. Ввiйшов у двiр i стежкою попрямував до флiгеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата. Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Iса╨в бачив, як малював портрет братiв Михайла й Федора. - Добридень вам, Григоровичу! - гукнув привiтно прапорщик. - Нудьгу╨те? - Та нi, бог милував... - сказав Тарас, пiдводячись назустрiч гостевi. - Один як перст... Жахливо! - Я не один. - О! Де ж вона? - всмiхнувся ласо прапорщик й огляну ся. - Не вiдiб'ю, не бiйтеся!.. - Я не боюсь... - Чому? - спитав здивовано. - Бо це, паничу, вам не пiд силу. - Овва! - як пiвень, випнув груди. - Щоб я якусь татарочку!.. - Попали пальцем в небо, - всмiхнувся на те Тарас. - А хто ж вона? Я знаю тiльки про Забаржаду... Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бiсом заздрощiв, i мовив тихо: - Вiрна моя супутниця - тривожна й нiжна Думка. - Я не розслухав... Дунька? По-вашому то буде "мысль". - А-а! Ви ж поет, фiлософ... Анахорет! - чомусь зрадiв Iса╨в. - I раптом став поважним: - А втiм, у мене ╨ до вас серйозне дiло. - Яке? - Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку... Грошi у мене ╨! - Я, зна╨те... - зам'явся було Тарас. - Ви ж малювали iнших. Чи, може, я з лиця бридкий? - всмiхнувся самовдоволено. - Часу нема... - Помалу, не поспiшаючи, - вмовляв уперто прапорщик. - Приходитиму сюди, до вас, о цiй порi... - Ну, добре, - здався-таки Тарас. - Як земляковi... - Дякую. Коли почнемо? - дiстав годинник i заметушився. - Завтра! - А може... - Завтра, завтра!.. Iса╨в швидко вийшов, так нiби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сiв. - Малюйте, - кинув коротко. Тарас дiстав з-пiд лiжка скриньку з фарбами, паперу аркуш. - Як вас? - Ат, все одно! - махнув рукою прапорщик, Вiн був i тут, i нiби десь за стiнами цi╨© хати. - Зробимо в овалi... - Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадi╨!.. - Дуже хотiла бачити вас офiцером? - У не© був якийсь роман з гусаром, i це з дитинства вирiшило мою судьбу. - А ви самi? - Мене хiба питали!.. А втiм, я навiть радий, що вийшло так. Служи собi i в вус не дуй! - Чудово... - Що? - У цьому суть: служи й не дуй... - А-а... - Вiн ураз прислухався. Дiстав годинник, глянув i посмiхнувся: - Точно! - Що? - Йде годинник... Тарас хотiв спитати, по чому прапорщик його звiряв, та саме щось таке побачив в очах "моделi", що побоявся втратити. Що сам не мiг назвати того живого вiдблиску душi Iсаева, та зрозумiв, що саме в ньому сутнiсть цього синка залюблено© в гусарiв мами. Швидко став накидати штрих за штрихом... - Все. На сьогоднi досить! - пiдвiвся рвучко прапорщик. - Посидьте ще... - Не можу. Служба, служба!.. Схопив шинель i - з хати. Мигнув, як вихор, перед вiкном, на тлi дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, i враз... з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пiрнув у дiм i причинив сiнешнi дверi. Тарас i дихать перестав. Згадалися йому плiтки про прапорщика та Гернову гарненьку жiнку... Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комiр, вивести на божий свiт, та зупинився вчасно. Що дiм чужий, а що Iса╨в - прапорщик. Пришиють напад на офiцера, й нiхто тобi не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто ©х там розбере - чужа сiм'я... Мовчати? Так друг же Карл Iванович!.. Це ж нiби зрадить друга... Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тодi... Всю нiч продумав. Зате удень, коли прийшов Iса╨в, готовий був до дi© на захист честi Герна. - Чого це ви сьогоднi такi похмурi? - спитав у нього прапорщик. - Погано спав. - Блощицi? - Нi. Думки... - А-а, це отi, яких я сплутав з Дунькою! - зареготав. - Сiдайте. Сьогоднi я повинен скiнчить портрет, - сказав Тарас суворо. - Одержали якесь нове замовлення? - Не те. - То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу... - Не треба. - Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми подружимося... Все ж земляки... - завiв сумно© прапорщик. - Ви ма╨те, Миколо, друзiв? - спитав Тарас, малюючи вже аквареллю. - Удома мав... I тут... А що? - Честь друзiв вам дорога? - Звичайно. - Менi також. - Ви ж благородний! - Батько мiй був iз роду Чесних... - Не чув таких... - стенув плечима прапорщик. - Це за Днiпром, напевно, де шляхтичi? Вгадали. - Пробачте, я щось не збагну, - наморщив лоба прапорщик, - до чого ви... - Ну... як би вам доступнiше це пояснити... - протяг Тарас, усе ще десь сподiваючись, що омине його невдячна доля сказати в очi правду цьому самозакоханому Нарцису. - Коли б, скажiмо, ви запримiтили, що друг ваш... ну, що друговi загрожу╨ безчестя, поголос, що б ви тодi зробили? Як повелися б? - А винен сам? - спитав похмуро прапорщик. - Та нi. Все зло вiд iншого, йому чужого зовсiм, ледь-ледь знайомого... - Сказав би другу, й разом тому набили б пику. - I це було б порядно? - Цiлком! - А що, як той, скажiмо, вищий чином? Вiн прапорщик, а ви... - Я - прапорщик. - Припустимо, ви - рядовий... Iсавв звiв докупи брови й одразу став негарним. - Шевченко, ви, зда╨ться, зайшли далеко надто... - сказав крiзь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова. - Радий, що ви такi догадливi, - зiтхнув Тарас. - Страх як не хочеться менi робити, як ви допiру радили... - Ну, як портрет? - спитав недобрим голосом. - Готовий майже... - Досить. Давай сюди! Що з мене? - Дарую так, без грошей, - вiддав папiр. - I дуже вас прошу, Миколо, - як старший вiком i як земляк, - забути шлях на Слободу!.. Штабс-капiтан... - А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись iз офiцером, - не залишився в боргу Iса╨в i швидко встав. Схопив шинель. - Хоч ви й земляк... - скривився в зверхнiй посмiшцi. Пiшов, сердито кинувши сiнешнi дверi. Правда, вже не в поко© штабс-капiтаншi, а до ворiт, на вулицю. Тримаючи в руках папiр. Як образ чи iндульгенцiю... ...Весна прийшла бурхлива, дружна. Снiги зiйшли, й пригрiтий степ за мiстом прорiс одразу зелом. Вдень i вночi на пiвнiч пливло ключами птаство, спiваючи хвалу веснi. Порою цiлi згра© гусей, качок i лебедiв сiдали спочивати на широченну повiнь рiки Уралу, й тодi здавалося, що бiла хмара впала на синь води... Вертаючись з рiки додому, виповнений красою свiту, дивом його вiдродження, Тарас угледiв постать, що, наче злодiй, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як i ходив!.. А добрий Карл Iванович хмелиною довкола жiнки в'╨ться: "Софi╨чко моя! Лебiдонько!.." I мiж людьми. А тi хихочуть нишком i перемивають йому, сердезi, кiсточки... Обуривсь так, що пензель тремтiв, мов лист осиковий, в його руцi. Жбурнув у скриньку й вийшов. Не мiг дивитися на вiкна Герново© оселi... А раптом Карл Iванович прийде до нього зараз?.. Нi, вiн не зможе глянути, як завжди, чесно в очi й удати, нiби в його душi пану╨ весна-красна!.. До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно: - Стряслося щось?! - Той баламут Iса╨в таки до не© ходить! Сам бачив нинi... - Що ти, - озвався Федiр, - бачив? - Як вiн вискакував iз дому Гернiв. - Тобi-то що? - Карл друг менi! Його безчестять, зраджують. Я покажу цiй шльондрi, не дам ганьбить безкарно таку людину!.. - Хто ти? - спитав похмуро Федiр. - Лише солдат. Iса╨в же офiцер. Плюгавий, та офiцер! I не дай бог, ти зробиш, про що кричиш, цей прапорщик... - Начхать менi на нього! - А Герн, гада╨ш, буде тобi безмiрно вдячний за розкриття? - Принаймнi я не буду ховать вiд нього очi, - не мiг Тарас угамуватися. Вiн весь кипiв обуренням i вболiванням за друга, що так близько до серця взяв його неволю. - Краще нехай гiрка, та правда, нiж солоденька, слiпа брехня! - Тарасе, я набачився тут усього. ╙ речi... - Нi, я виведу на чисту воду! - гримiв Тарас. - Тихiше!.. Хазяйка он почу╨... Крутнувсь i вибiг. Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай ©м бiс! Та й шило в мiшку не вта©ш довго, вилiзе... За кiлька днiв, у п'ятницю на страснiм тижнi, вийшов, немов на зло, якраз тi╨© митi, коли зальотник юний за спиною бiдахи Герна проворно шаснув в його гнiздо. Кров шугонула в голову, аж свiт йому схитнувся... Не стямився, як наздогнав штабс-капiтана й промовив глухо: - Прапорщик ось тiльки що ввiйшов у дiм твiй, Карле!.. Герн сполотнiв, торкнувся рукiв'я шаблi й незграбно пiшов назад. А далi все вiдбулося точно, як у поганiй драмi чи водевiлi. Крик, гвалт, плюгавий прапорщик у неглiже... Якби Тарас не вирвав зброю в штабс-капiтана, то був би труп... Мерзота!.. Друзяка Федiр, коли почув про страстi, що розiгралися у страсну п'ятницю, похнюпив носа. - Вскочиш, Тарасе, в халепу... Тобi цього Iса╨в не подару╨... - А що вiн може вдiяти! Я не торкнувся до нього й пальцем. Навiть оборонив вiд гнiву Карла!.. - Хоча б не входив з Герном, побув надворi... - Ввiйшов, бо Карл ще на порозi вийняв iз пiхов шаблю. - Що ж нам тепер робити? - терзався Федiр. - Кликано мене на учту до губернатора. Йти чи не йти? - Як хочеш, - сказав Тарас, що був, собi на диво, спокiйний i розважливий. - А я по©ду в гостi. - Куди? - Ти ж зна╨ш. Федiр лише кивнув. - Нi, я побуду вдома, - сказав невдовзi. - Поки щось проясниться... Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу. - Швидше! - шепнув йому надворi. - Герн при©здив. Iса╨в подав донос про те, що ти малю╨ш, пишеш ще й ходиш у партикулярнiм одязi! Обручевим уже наказано зробити в тебе обшук. - То й що? - Спалити треба усе, що може чимось тобi зашкодити! На щастя, встигли. Флiгель ще був не займаний, усi папери цiлi. Зiбравши ©х докупи, - й недомальованi портрети теж, - Тарас спитав у Федора: - Що ж тут палити? - Може, щось ╨ в листах? - Пали листи княжни Варвари! Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з'©дав слова княжни, якi летiли його зiгрiти, втiшити й тепер конали в муках. Вiн чув ©х крик... - Тут ╨ листи Левицького, Александрiйського, а також брата Василя, - озвався Федiр здалеку. - Пали! - У них нема нiчого, що не дозволене... - Пали! - А як по цьому взнають, що попереджено? Почнуть шукати винного й дiйдуть до Герна? - Правда, - зiтхнув Тарас. - Нехай беруть... - А вiршi? - Цього не дам! I не спалю! Зiбрав маленькi зшитки, в яких вiдбита, мов на портретi, його душа, й сховав у чобiт, де ©м було безпечно й звично. Серце чомусь до болю стислося. Згадало, певно, Орську, де вiн почав писати у книжечках i зберiгати ©х за халявою. Одвик за цi два роки i вiд казарми, i вiд дурно© муштри, i вiд мундира... - ╞дьмо! - сказав рiшуче Федiр. - Щоб не застали тут нас з тобою. - Вогонь залив? - Аякже. I все розклав - немовби нас не було... Од'©хали вiд дому Герна в темряву й зiтхнули разом. - Добре, що я в мундирi. Нiби передчував... - сказав Тарас, як пiд'©здили вже до ворiт фортецi. - А одяг ми не забрали! - став у прольотцi Федiр. - То, може? - Пiзно. Тихо!.. - закрив його собою Федiр. Назустрiч ©хало на конях тро╨: плац-ад'ютант Мартинов i полiцмейстер; третього не розпiзнали. - Це по твою, Тарасе, душу... - журно озвався Федiр. - По бiдне тiло, брате. А до душi мо╨© усiм ©м зась!.. - сказав Тарас, згортаючись, немов ©жак, в мiцний клубок i виставляючи довкiл голки. Всю нiч не спали: ждали "гостей" iз штабу корпусу. Христос воскрес, освячено було паски й сповiщено про це веселим дзвоном, а тi не йшли. Натомiсть при©хав добрий приятель Александрiйський i розповiв, що Обручов кричав на нього нинi, цитуючи з його листа Тарасовi. Потому за©хав Герн, повiдавши, що Обручов назвав при ньому прапорщика мерзотником, бо той послав також учора донос на генерал-губернатора прямiсiнько шефу жандармiв... Ця новина була найгiрша. Обручов тепер покаже кiгтi, бо власна шкура, звiсно, йому дорожча. Сидiли вдвох i ждали. Незайманою стояла паска, яку принесла ©м господиня дому. Холонув чай. - Я ждав вiд нього помсти, - озвався перший Федiр. - Та щоб таку!.. - розвiв руками. - Орля царя Миколи, - сказав Тарас. - 3 кадетського його гнiзда... Хоч з болем, вiн уже змирився з думкою, що наста╨ чи не найгiрша пора його заслання, i готувався зустрiти мужньо все, що пошле йому солдатська доля. Був вдячний ©й за осiнь, зиму й весну, якi прожив мiж друзiв у Оренбурзi, за те, що встиг зробити за цi шiсть мiсяцiв... - У тебе вже, напевно, не буде сьогоднi обшуку, - дiстав свiй скарб iз чобота. - Вiзьми, будь ласка, цi книжечки й вiддай ©х Герну на зберiгання. У нього ╨ де заховати... - Може, ще пронесе, замнеться якось... - Там, у листi Левицького, ╨, пам'ята╨ш, мiсце про Головка... - Що математик? Тарас кивнув. - Той Головко, - як пише Сергiй в листi, - сказав, що, замiсть мене, за наше дiло стало людей до тисячi, що всi вони готовi стоять за правду, за те, що я колись казав... - Ми ж не спалили цього листа! - жахнувся Федiр. - Це ж постраждають тепер Левицький i Головко!.. - Не хитрi ми, не вмi╨мо, виходячи на бiй зi злом, ховать лице пiд заборолом... Чу╨ш? Вона вже йде! - прислухався до крокiв десь у коридорi. - Хто, батьку? - Кара за прямодушнiсть!.. Тарас пiдвiвся з крiсла. Чомусь ураз схотiлося бiду зустрiти стоячи. Як у бою. Без стуку ввiйшов фельдфебель. Виструнчився i гаркнув: - Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусi[9]! Тарас обняв товариша, поцiлував i мовчки, швидко вийшов... ...I вiтри повертають на круги сво©... Цей вислiв з бiблi© прийшов йому на думку, коли з дороги вгледiв знайомий обрис Орсько©. Солдати, яких етапом гнали разом iз ним, iшли сюди ще вперше й не знали, що на них чека╨, а вiн... Умерти б лiпше, впасти у цей пiсок!.. Душа його спливала болем, кров'ю, волала криком вiдчаю до всiх богiв вiд Саваофа до Перуна i скулювалася, не дочекавшись на тi волання вiдповiдi!.. А ненависна Орська росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала все грiзнiшою... Нi! Вiн не хоче згадувати того, що потiм сталося! Схопився, сiв у лiжку. Густа пiтьма... Вже й лiхтарi не блимають... Нi зiр нема, нi мiсяця... Ледь видно грати... Боже, iзбав його вiд цих думок! То ж просто собi вiкно його майстернi в Академi©, людське вiкно!.. Болiло в грудях. Важко було сидiти, а знов лягти боявся... Вiдсидiв там п'ять мiсяцiв. Допоки десь вирiшувалася його подальша доля... Сто п'ятдесят пекельних днiв!.. Найтяжчих в його життi... А на кiнець вiзок, в якому його везли iз Орсько©, понесли раптом конi, i вiн, злетiвши з нього, побився геть!.. Трiск, крик, iржання коней, тупiт... Знесилений, упав на лiжко. Певно, нам не дано тако© сили волi, щоб вирвати з минулих лiт найгiрше, забути, стерти з пам'ятi. То ми самi! Тим паче, коли нема╨ в ньому й зерна неправди нашо©... Десь на Невi б'ють склянки на кораблi. Мiст, певно, вже розведений, i судна йдуть до моря... Нi, лiд сто©ть на рiчцi. То вчулося... Бурхливий Каспiй в жовтнi, й дзвiн корабельний ззойку╨ при кожному ударi хвиль... ...Од Гур'╨ва до Мангишлаку й Новопетровського укрiплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, i раз у раз вкрадалася пiдступна думка: добре було б сьогоднi пiти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не мiг собi дозволити тако© малодушностi, - на борт поставив ногу, стрибнув - i все! - щоб не потiшити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пiшов пiд хвилю... I, мабуть, вiн о тiм молив би господа, коли б плив сам!.. Команда i два недремнi стражi його особи хотiли жить; напевно, у них ╨ дiти... Дивна душа людська! Турбу╨ться не так про себе, як про дiтей... Вiн бачив це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому вже тридцять сьомий, а й досi вiн не зазнав простого щастя затишку в родиннiм колi, не доторкнувся щокою щiчки рiдно© i не почув оглушливого, як грiм весняний, "тату!"... - Форт! Видно форт! - гукнув матрос, який стояв на вахтi бiля керма. Тарас пiдвiвся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку пiдняв на вулицi в далекому вже мiстi Гур'╨вi, i став вдивлятися в затягнутий iмлою обрiй. Невдовзi вирiзнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежi чи бастiони i черепичнi дахи казарм... Нова його в'язниця!.. Юдоль журби... - Де приставати будемо? - спитав матрос у капiтана. - Давай на ближню пристань! - Ну, от i все, Шевченко, - зiтхнув конвойний унтер. - Здамо тебе начальству... - I нi печалi тобi, браток, нi воздиханiя, - додав хорунжий ╙риклинцев, другий його конво©р. - Тут що два роки мiняють роти гарнiзону, - пошкрiбся в тiм'© унтер. - Чому? - похмуро спитав Тарас. - Бо мiсце гибле. Мабуть, найгiрше в кра©. - Живуть же й тут... - сказав хорунжий. - Ясно. Куди ©м, бiдним, дiтися!.. А що це ти за палицю сюди везеш? - Верба. Ввiткну, й нехай росте. Жива ще... - То марна праця. Бачиш: нема нiде нi деревця, нi кущика... Пiсок та голi скелi... - Колодязь ╨? - Аякже. - А де вода, там i верба, - сказав, хоч сам тепер уже не вiрив, що патичок цей стане колись зеленим деревом. Як вiддали швартови, вони зiйшли на берег бiля округло© низько© вежi й зрадiли твердi. Море за три доби було вже у печiнках. А тут - земля!.. Яка не ╨, а все ж сто©ть на мiсцi, не ри╨ носом моря... - Далеко йти! - сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сiре небо десь за версту чи й бiльше. - Вербу свою не позабув? - спитав Тараса. - Буде принаймнi палиця, - озвався унтер. - Тут скарб i це. В укрiплення вони ввiйшли надвечiр, як сонце сiло в море, заливши все довкола багровим сяйвом. - Застрянемо ми тут, Булатов! - сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. - Сонце сiда╨ знову в шторм... Заходячи до коменданта, Тарас згадав М╨шкова й свою з ним першу зустрiч. Напружився увесь, зiбрався, щоб мужньо стати перед начальницькi суворi очi. А все ж льодок з'явився десь пiд грудьми... Чув, як Булатов браво доповiда╨ ©х благородiю про прибуття, про нього, а сам боявся глянути iз-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарештi, зважився, побачив вже немолодого пiдполковника з утомленим, блiдим лицем й сумними, як у вдови, очима. - Гаразд, - спинив вiн унтер-офiцера. - Iдiть скажiть Потапову, щоб вас прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся. - Слухаюсь, вашблагородi╨! - гукнув Тарас. - Облиште... - махнув рукою комендант. Конвой тим часом вийшов, i в кабiнетi запала тиша. - Чому це вам заборонили писати i малювати? - спiдлоба глянув комендант. - За вiршi, ваше благородi╨. - То ви поет? - Так точно. Був поетом... - Талант - вiд бога... Звiдки ви? - Я з Укра©ни, з Ки©вщини. - Ледь не земляк... - всмiхнувся. - Дозвольте, ваше благородi╨, - ввiйшов похмурий штабс-капiтан. - Новенький? - глянув гостро. - Тих, з Гур'╨ва, я влаштував... - Спасибi, - не по-вiйськовому подякував пан комендант. - Меркул Матвiйович, звелiть, кому належить, щоб прийняли Шевченка i все таке... Потапов гмикнув i наказав Тарасовi: - Кру-угом! В казарму марш! А вранцi вiн, раб божий, уже стояв лiвофланговим роти i журно слухав напоучання штабс-капiтана. Мiж двох будинкiв видно було йому розбурхане осiнн╨ море з бiлястими верхами хвиль... Безмежнiсть, сила, воля!.. Колись таким могутнiм вiн бачив рiдний старий Днiпро... А вiн десь там, на заходi... Щоб мiг лiтать... Його штовхнув сусiд у бiк. - Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Вiн вийшов, став, чекаючи всiм настороженим, нещасним тiлом, що буде далi. - Напра-аво! Марш! Згадавши Орську муштру, пiшов, пiшов, пiдносячи, як тiльки мiг, високо ноги. - Стiй! Хто ж так ходить, йолопе? - з'явилося поперед нього скривлене лице Потапова, i волохатий рудий кулак пiдплив, як кара божа, пiд самий нiс... Не вдарив на перший раз!.. - Я виб'ю з тебе дурiсть! Носка тягнуть не вмi╨, а мислить, лiзе й собi в полiтику... Ти як рушницю держиш?! - почервонiв зi злостi штабс-капiтан. - Фельдфебель, три години ганять його i вчити! Окремо, не шкодуючи чобiт i плацу! - Слухаюсь! - гукнув фельдфебель весело i пiдлетiв до жертви, немов коршак. - Налiво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рiвнiше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!.. В казарму його привiв якийсь солдат з лицем, побитим вiспою. Поклав на нари мовчки й пiшов собi. Це спiвчуття ще дужче роз'ятрило Тарасу душу. Сльози, - як не крiпився, - стали йому клубком у горлi. Проклятий свiт!.. Прокляте лоно матерi, що породило таких катiв!.. Мерзеннi душi, знiвеченi самодержавством, армi╨ю та беззаконням можних!.. Хотiв устать, напитися води з вiдра, яке стояло неподалiк, але не змiг: все тiло за тригодинну муштру перетворилося в суцiльну втому, в беззвукий гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю збуджена, на думку гостра. Може, коли б заснув... Вечеря скоро - виженуть i кроком руш... Мов череду на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!.. Намацав палку. З нею дiйде, напевно... Господи! Вона ж засохне... Треба мерщiй знайти десь мiсце i посадити. П'ята уже доба!.. Пiдвiвся, злiз з обчовганих до блиску нар i зойкнув, - так заболiли ноги у кiсточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать тепер не може... Отак, отак, спираючись, немов дiдусь, на костур... Напився. Нiби зробилось легше. Почапчалапав далi, бо жаль було йому верби, що, може, вже й не виросте... - Куди? - спитав понурий унтер бiля дверей. - Привiз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер оглянув пильно палицю, здвигнув плечима i проказав привiтнiше: - В долинi ╨ у нас город. - То, може, там? - Ступай. Вечерю скажу тобi залишити. - Я й так... - Порядок ╨ порядок! Надворi йому таки полегшало. А за воротами, коли вдихнув повiтря з моря, пiшов рiвнiше й швидше. - Де тут город? - спитав у стрiчного немолодого уже солдата. Той показав. - Далеко!.. - Верста. Коли не бiльше. I все ж пiшов. Не мiг згубити дерева. Воно тут, може, буде лише одне нагадувати про Укра©ну, про той далекий пекельний рай, про милу рiдну землю!.. Город уже був зiбраний. Валялося якесь сухе бадилля... Воно колись i вдома йому навiювало Журбу, а тут... Вiдмерле листя, спустошена тверда земля, що так iще недавно по©ла соком зело... Покинута, самотня старiсть... Така десь жде на нього... Це в кращiм разi... Гiрко, але мудрiше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же iншi... Знайшов низинку, викопав рукiв'ям ложки ямку, встромив вербу й загрiб руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!.. З моря городом шаснув вiтер, крутнув пiсок, бадилля, помчав у степ. Лягав на землю вечiр. Чужий, холодний, виповнений та╨мних звукiв, шерехiв... У фортi зблиснув вогник. I не погас... ...Вiдколи вiн на Мангишлацi, нiхто з колишнiх друзiв не обiзвавсь до нього. Писав Варварi i Лизогубам... Нi слова, нi пiвслова!.. Гадав, весною, iз вiдкриттям на морi навiгацi©, прийдуть листи. Приходили човни поштовi з Астраханi, але йому нiчого не привезли... Чи повмирали вони там всi на Укра©нi, чи вiдцурались його в бiдi?.. Проте весна послала йому таки три радостi. Найпершою була верба, що прийнялась. Коли йому про це сказав городник, вiн так зрадiв, що ладен був цiлувати кожну набухлу бруньку. А пахне як! Заплющить очi й слуха╨ ©© веснянi, ледь терпкуватi пахощi, а серце вже на Укра©нi, в Кирилiвцi, в левадi тiй, куди збiга╨ ©хнiй старий ставок... А друга радiсть - дiти. У коменданта, який вже кiлька рокiв жив удiвцем, були два хлопцi, й Антон Петрович (вiн так дозволив звати себе вiч-на-вiч) ©х доручив Тарасовi як вчителевi письма й лiчби. У травнi прийшла i третя радiсть. Iз Гур'╨ва баркас привiз йому двох оренбурзьких друзiв - Залеського i Турно Людвiка, що прибули пiд керiвництвом штабс-капiтана шукать вугiлля на Мангишлацi. Вiн вийшов стрiти човен, - ще сподiваючись на лист iз краю рiдного, - i раптом серед кiлькох вiйськових, що прибули, побачив Бронiслава! - Залеськийi! - крикнув радiсно. Той озирнувся, кинув якийсь мiшок, що тяг з човна, й пiдбiг, обняв. - I Турно тут, - сказав крiзь сльози. - Людвiк! Вилiзши з тiсного трюму, Турно засяяв весь. - Невже Тарас?! За мить вiн був також в обiймах. - Звiдки тобi вiдомо стало про наш при©зд? - спитав Залеський. - Просто прийшов зустрiти пошту... - признався щиро. - Жодного тобi листа, вiдколи тут! - Бiдаха... - Що нового? Пан Обручов уже оговтався пiсля доносу? - спитав Тарас. - Ти що, не чув, що в нас вже iнший губернатор? - втрутився Людвiк. - Нi. Хто? - Перовський. Серце Тараса тьохнуло. Це ж той вельможа, який просив за нього Дубельта! Нехай не сам, а на прохання iнших, але просив. Тепер, як мовиться, йому i карти в руки!.. - Ти з ним знайомий? - Трохи... Точнiше, вiн знайомий мо©х знайомих... - То, може, вiн, - зрадiв Залеський, - викличе тебе хоча б до Оренбурга? - Боюсь уже й надiятися... - А поки що по©деш, може, з нами? - Куди? - Шукать вугiлля на Каратау. Ти ж мав туди по©хати з Хомою Вернером. То що? - Хоч бiсу в зуби, аби вiд муштри далi та вiд казарми! От тiльки що нам скаже пан комендант... - Ма╨вський... - стишив голос Бронiслав, - з таких, як ми, засланцiв... У цих краях з тридцятого... З тобою як? - По-братньому. - От бачиш... Ну ж, допомагай, колего! Вони всi тро╨ метнулись дружно до баркаса й взялись до працi. Вийшли в похiд, спорядженi усiм, що треба мати мандрiвникам пустелi. Сам комендант Ма╨вський подбав про те; ще й перевiрив напередоднi виступу, чи все гаразд. Напевно, справдi згарячу, - як висловився хтось iз солдатiв, що супроводжували обоз, - вони здолали за перший день аж тридцять верст i зупинилися в урочищi Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо хоч i на полк. Увечерi, коли прийшли, розгледiли старi товстеннi стовбури, пiщану гору й кiлька малих надгробкiв. А на зорi очам вiдкрився цiлий давно завмерлий, печальний свiт. Iз того, що тут були колодязi й жива вода джерельна, неважко визначити, що в кра© цiм колись давно буяло людське життя. Надгробки та мавзоле© нiмо про це розказували мандрiвникам. - Чому в оцiй долинi лишились тiльки мертвi? - озвався сумно Бронiслав. - Вода й дерева свiдчать, що тут була оаза... - Десь пiд пiском, напевно, ╨ родючий грунт, - оглянувся довкола Людвiк. - Вiйни. Чи мор якийсь, - сказв Тарас. - А може, й зла неволя... Народи, що живуть пiд гнiтом iнших, лишають тiльки такi слiди... Все гине в них... Мистецтво, дух, ремесла... На що були великi й мудрi еллiни, а як попали пiд владу римлян, виродилися, звелись нiнащо... Воля - це як вода в пустелi чи сонце в нас, на Укра©нi!.. - Сумну ти мовив правду, - зiтхнув Залеський. - Страшно!.. - повiв плечима Турно, - Це й ми колись... Замовкли, бо пiдiйшов Антипов, начальник ©хнiй, штабс-капiтан. - Чого носи похнюпили? - спитав бадьоро. - У Польщi нема тако© пустелi? - Нема. - Дай боже, щоб не було... - Складайтесь. Скоро рушимо. - А можна нам намалювати цей кра╨вид? - спитав Залеський. - Можна. Якщо зберетесь швидко, - махнув рукою штабс-капiтан i вiдiйшов. - Менi також?.. - несмiливо спитав Тарас Залеського. - Нам - це, Тарасе, тобi й менi, бо Людвiк наш не зна╨ться на малюваннi. Йому тремтiли руки, як дiставав паперу аркуш та олiвець, а в грудях щось таке п'янке здiймалося, що ладен був смiятися, кричать, спiвати... Зараз, ось зараз вiн торкнеться чорним грифелем до бiлого, м'якого поля, i приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душi, як то було уже не раз!.. - Вгамуйся... Тут ти зможеш помалювати донесхочу!.. - помiтив його душевний стан Бронiслав. - До бога звiдси ближче, нiж до царя, - всмiхнувся Людвiк. Справдi, вiн малював потому скрiзь, де зупинялась експедицiя. А в Каратау, коли знайшли вугiлля i стали мiцно табором, узявся навiть до акварелi, хоча пiсок, що проникав усюди, знай заважав... Вертався з портфелем начеркiв i вже готових сепiй та акварелей. I з острахом перед прийдешнiм... Кожна верста, подолана на цiм шляху, вкорочувала його пустельную волю i наближала муштру, придирки ротного, ганьбу щоденних обшукiв, якi йому вчиняли всi його тупi наглядачi. Вiд форту вiн iшов завжди попереду, а нинi плiвся ззаду, примушуючи себе брести гарячим, - хоча скiнчилось лiто, - сипким пiском. - Чи ти, бува, не занедужав? - пождав його Залеський. - Сядь на коня. - Спасибi. Я здоровий... - Стомився? - Нi... Не хочеться менi в казарму... Йду, наче пес до ланцюга... - А може, там уже тебе чека╨ наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж бачив, я послав ще з Каратау лист Сераковському i попросив його сходить до Герна, поклопотатися... - Перовський - це не Обручов... Герн не посмi╨ навiть його просити... - Знав би ти Сераковського! Вiн сам знайде хоч сто шляхiв до визволення тебе з казарми цього забутого людьми i богом форту! Тарас всмiхнувся. Стрiнеш його - вiтай i поцiлуй за мене. Як кажуть, намiр - вже половина дiла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподiвання ©хнi спираються Ц лише на пристрасну жагу до волi, на вiру в те, що вiчного нема нiчого в свiтi... - Вiзьми мо© малюнки, - сказав Тарас нарештi. - Хоч котрi вже готовi... Пошли комусь iз друзiв на Укра©ну... Нехай продасть чи так вiддасть, аби у добрi руки... - Пошлю в Одесу до Венгжиновського. - Ще нагадай, щоб стрiвся iз Р╨пнiною i розповiв, як тут живу. Я написав ©й iще зимою, а вiдповiдi нема й нема... Нiхто менi не пише; мов онiмiли... - Слухай! - аж зупинився Бронiслав. - А може, ©м заборонили тобi писати? В душу йому вiйнуло холодом. - З яко© речi?.. - В Орськiй, - ти ж сам казав, - тебе i в тому звинувачували, що листувався з друзями! - Я ж пояснив, що заборонено менi писати вiршi. - Для них писати то, перш за все, писати комусь листи. - О господи, - зiтхнув Тарас, - чи буде край мо©м стражданням!.. Валка була уже далеко, й вони пiшли шпаркiше, щоб не вiдстати зовсiм. Пустеля ця та©ла в собi не тiльки спрагу, голод, а й небезпеку зустрiчi з арканом чи з булатом шаблi вершника, що набiгали iнодi аж вiд кордону з Хiвою... ...Весна йому принесла дивну звiстку з його землi, з його села. ╙дину за шiсть останнiх рокiв. Прийшовши вiд коменданта, де вiн давав уроки хлопцям, Тарас прилiг на нари й узяв один iз двох томiв Шекспiра, якi прислали чотири роки тому Лизогуби. Шекспiр йому не набридав нiколи. Вiн мiг його читати вдень i вночi, хоч знав уже ледь не напам'ять. Генiй! Якi високi пристрастi, якi думки, характери!.. I дiя, рух, дотепне, гостре слово... Почув ходу. Звiв очi i зовсiм близько побачив прапорщика Михайлова, а поруч нього - хорунжого. Ще молодого, з пишними, як козаковi личить, вусами. Схопився з нар... Цей чоловiк прийшов