i першi Павловi римованi спроби, як оцiнить ©х, особливо ж поему? Вона увiбрала в себе долi не лише Тетяни Iванiвни та Оксани Петрiвни, а тому ма╨ сюжет i композицiю набагато складнiшi й розлогiшi, нiж "Трудiвниця". В нiй дi╨ традицiйний любовний трикутник, але... Молода вчителька народно© школи здибу╨ться зi студентом медиком, який при©хав у село вiдбувати практику. Разом навiдували хворих, вечорами читали i обо╨ щиро закохалися. Перед його вiд'©здом на навчання дiвчина вiдчула вагiтнiсть, i вони поклали на рiздвянi свята побратись... Тим часом до не© почав набиватися в полюбовники повiтовий адвокат. Вчителька одбрила старого нахабу. Ображений, вiн запiдозрив непокiрну в неблагонадiйностi, уночi наскочив з жандармами, вчинив трус, позбавив ©© служби, заарештував, i дорогою до в'язницi нещасна зазнала передчасних пологiв... Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настро╨м. - Значить, завтра в Пушкарне? Павло пiдвiвся з стiльця. - Так. - А може, залишишся в Охтирцi? - Ти ж зна╨ш губернаторову вiдповiдь на мо╨ клопотання... - Знаю. Одначе годину тому я говорив з Арцибашевим, i вiн обiця╨ сво╨ю владою дозволити тобi зостатися на мiсяцiв два-три в повiтовiй столицi, а згодом, мовляв, ще щось вимудру╨мо... Мешкатимеш у мене. - А що робитиму? - Спробу╨мо пiдшукати якусь бодай паршивеньку службу. Вчора менi казав один знайомий, нiбито судовий слiдчий друго© дiльницi напиту╨ собi розсильного. Якщо згода - рiж прошенi╨ справниковi, а я однесу його i пiду закидати вудки до слiдчого. - Гада╨ш, клюне? - Треба сподiватися i дiяти, пiд лежачим каменем трава не росте. Толцiте - отверзеться... З журналами справа теж поволi крутиться. - ╙ надiя в бозi? - Либонь. Веду перемови з колишнiм секретарем земсько© управи. ...Минуло десять днiв. Друзi прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов ©м дорогу, знову розлучив ©х Матвiй Ткаченко. В цьому був несхитно переконаний Бодяк. - Вiн, паскудна мазниця. Я сам бачив, як учора пiд вечiр Колупай виходив з двору слiдчого. Ти ж тиждень прослужив, слiдчий позавчора похвалявся менi кмiтливiстю свого нового розсильного, а сьогоднi ма╨ш - звiльнив без жодного слова... - Хай ©м трясця, - зiтхнув Павло i завдав торбу на плечi. - Бувай здоровий, Степане. 36_ Журналами земських зборiв завалений увесь Павлiв стiл. Перечитав ©х кiлька разiв, звiв докупи наведенi в них численнi факти i нарештi мав уявлення про стан шкiльно© освiти на Охтирщинi, Слобожанщинi, а може, й на цiлiй Укра©нi. I дiйшов невтiшних висновкiв: виходить, Укра©на, яка в минулi столiття вiдзначалася досить високим рiвнем письменностi, тепер, у час повсюдного панування парово© машини, перших крокiв електрично© лампи та електротелеграфа, занурю╨ться в духовну темряву. Так, так - занурю╨ться послiдовно й неухильно - одна школа припада╨ в середньому на десять-п'ятнадцять тисяч сiльського населення... Аж страшно стало... На весь Охтирський повiт - лише двадцять три школи, якi охоплюють усього пiвтори тисячi дiтей, головним чином хлопчикiв. А хто дасть бодай елементарну грамоту отому народному морю, котре так прагне свiтла, культурного розвою, хоче читати й писати? Хiба годна вдовольнити ту велику спрагу якась пiвсотня вчителiв, розкиданих по сiльських закутках? Та й з тих вчителiв тiльки окремi мають середню педагогiчну освiту, закiнчили спецiальнi семiнарi© чи принаймнi гiмназi©. Решта ж або напiвписьменнi, або такi розледащiлi та ласi до горiлки бовдури, як Обухiвський. Незвиклi до розумово© працi, байдужi до запитiв сво©х вихованцiв, окайданенi часословом i псалтирем, цi горопахи в класi знають лише дубець та лiнiйку, якi щодня гуляють по дитячих спинах... Чекай вiд них добро© поради й настанови, сподiвайся, що передадуть глибокi знання. Вiддана в руки земству, на вiдкуп нижчому сiльському клiру, початкова школа ледве животi╨ i найменшою мiрою не сприя╨ суспiльному поступовi. Навпаки, вона, а надто церковнопарафiяльна, викону╨ навiть шкiдливу роль, бо застою╨ безпросвiтну темноту й неуцтво, задурманю╨ голови майбутнiм хлiборобам, розслаблю╨ ©хню волю, вбива╨ в них природнi здiбностi, робить полохливими фаталiстами й запеклими iндивiдуалiстами, похмурими вовкулаками та iдолопоклонниками... Школа на Охтирщинi явно занепада╨, йде не вперед, а назад. Ма╨мо характеристичне явище: все, що ╨ бiльш-менш кращого серед учительства, покида╨ забур'янену шкiльну ниву i перекида╨ться на поле державного чиновництва. I закономiрно: адже служба вчителевi да╨ всього якихось десять-п'ятнадцять карбованцiв на мiсяць. Приблизно стiльки ж вiдпуска╨ казна полiтичному засланцевi... Звичайно, земськiй школi, убогiй i злиденнiй, важко змагатися з церковнопарафiяльною, яку, реакцiйну за ©© суттю, всiляко пiдтриму╨ держава, однак же земство майже зовсiм не дба╨ про поширення освiти серед селянства. Воно ретельнiше займа╨ться ремонтом дорiг, спорудженням мостiв, нiж школою... - Добридень у хату, - перервав Павловi роздуми Семен Язикатий. - Скнiв, скнiв у тiй проклятiй розправi та й порiшив заглянути до тебе. - Спасибi. Сiвши бiля столу, староста почав гортати журнали. - Де набрав? - В Охтирцi. - Тодi, коли вiдбував присуд за вiдлучку до Трутовського? - Так. - Потрiбнi? - Думаю написати статтю про стан шкiльно© освiти в нашому повiтi. - Знайшов щось цiкаве? Грабовський виклав сво© враження й думки. - Напиши, - мовив Язикатий, уважно вислухавши все. - Добре дiло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школi вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати. - Що саме? - Ти говорив - двадцять три школи. Насправдi ж ©х значно менше. - В журналах сказано. - Сказати можна все. То управа запорошу╨ зборам очi. - Наприклад? - Позаминулого року розпалася школа в Бранцiвцi, а недавно - в Полярному. Та, далебi, не тiльки в цих слободах. Не все те правда, що на весiллi спiвають чи на похоронi говорять, дивися в корiнь. Або кажеш - коштом земства побудовано шкiльнi примiщення в Пушкарному та Кирикiвцi. I тут помилка. - Яка? - На будiвництво нашо© школи управа видiлила пiвтори тисячi карбованцiв, з громади ми зiбрали ще пiвтисячi. Самi копали, возили глину, пiсок, мастили, бiлили. До того ж голова управи надiслав нам таких мулярiв, якi лиш змарнували грошi й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно - затильна стiна вигнулась, стеля звисла от-от упаде. - Невже? - Пiди подивися. Не хвали земство, не заслугову╨ воно похвали. Та й мала ця школа: в нiй можуть вмiститися сiмдесят п'ять учнiв, а в слободi пiдлiткiв ╨ понад двi сотнi. Де ж ©м учитися - надворi? I ще одне - скажи добре слово про вчительок. Бiднi вони, нещаснi, безправнi, живуть, мов горох при дорозi, хто хоче, той скуба╨... От торiк у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись вiд його похабних залицянь, мусила перебратися в iншу губернiю. Словом, вистача╨ iсторiй, поцiкався ними... Ну, а оце стулив вiрша та й хотiв тобi розказати. - Про те, як у баби Олени "пiд самого Митра" покрадено кожухи "з хитра"? - усмiхнувся Павло. - То вже застарiло, а це про одного попiвського загнибiду, який, силкуючись ще бiльш розбагатiти, помандрував з усiма сво©ми статками та родиною до Катеринодара, поволi все там проциндрив i повернувся додому з батiжком. Але не пощастило Язикатому повiдати сво╨ нове творiння, бо до хати зайшов Грицько Любинський. - Принiс тобi, Павле, те, що ти просив, - сповiстив, подаючи книжки. - У Сергiя Трутовського взяв. - Надовго? - До недiлi. - Спасибi. Не встиг Грабовський оглянути книжки, як порiг переступив iнший гiсть - лiсник Твердохлiб. - Оце повертаюся з Грайворона, - заговорив, витираючи спiтнiле чоло. - Бачив Данька, передав йому все. - Михайло нiчого не переказував? Лiсничий зиркнув на старосту й паламаря i вiдповiв одним словом: - Нiчого. - Сюди не збира╨ться? - Збирався, але справник не дозволив. Потоптався на мiсцi, ще раз обвiв недовiрливим поглядом присутнiх i продовжив: - "Вчительку" похвалив. Просив, щоб ти написав йому про час i мiсце майбутньо© вашо© зустрiчi для розмови про поему i ще про дещо... Напиши, я в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу. - Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете. Слiдом за Тверлохлiбом вийшов i Язикатий. Вiн недолюблював пушкарнянського паламаря, у службових стосунках з ним був обережний i стриманий, а поза службою не хотiв бачити його. Не раз попереджав свого молодого приятеля - не будь перед Любинським особливо вiдвертим. Павло слухав ту щиру раду, але не слухався. Не зна╨ староста сьогочасно© молодi, не розумi╨ тих змiн, тих палахкотливих бур та вулканiв, якi дiють довкола i захоплюють у свiй вир юнацькi душi. Вистояти супроти цього борвiю не можуть не лише якiсь там сiльськi паламарi-недоуки. Ну хай Андрiй Желябов - син крiпака, Микола Кибальчич - з попiвсько© родини, але ж Софiя Перовська - донька дворянина, губернатора... - Новину чув? - та╨мниче спитав Любинський. - Яку? - Марiя Калюжна, Iванова сестра, теж заарештована. - Знаю. - I менi не сказав... Грабовський зачервонiвся. - Тiльки позавчора отримав звiстку з Харкова, - вiдказав вибачливо. - Заходив у церкву, але тебе не застав. - Я ©здив по свiчки в Рясне, там i почув про лихо дiвчини. Яка шкода, яке горе для нас, молодих, для велико© справи! Падають буйнi голови, рiдшають лави звитяжцiв... Тво© харкiв'яни не повiдомили причин ув'язнення? - Повiдомили. Марiя перший раз була заарештована майже одночасно зi мною, тiльки в Одесi. Вийшовши з тюрми, вчинила замах на полковника Катанського. - Стрiляла? - Так. I промахнулась. - Ая-я-а!! - схопився за голову Любинський. - Всипати б ©й... - Всипати? - здивовано перебив Грабовський. - Аби краще цiлилася, не давала маху. А де ж вона, Марiя, зараз? - Уже судили ©©. Дали двадцять рокiв каторги. - Двадцять рокiв! Боже мiй, боже! Страшно. - Дуже страшно. Тепер вiдбува╨ ту покуту разом з Iваном на карiйськiй каторзi, в Забайкаллi. Обидва замовкли. Тiльки клопiтке цiпання маленьких курчат у ситi пiд постiллю розстрiлювало гнiтючу тишу. ...П'ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесенi Любинським книжки, а пiсля полудня взявся писати. За спiшною роботою не помiтив, що в хату зайшли Матвiй Ткаченко та соцький. - Iменем закону обшук! - виголосив пристав i, пiдступивши до столу, взяв недописаний аркуш. Павло поклав ручку, пiдвiвся i вийшов з-за столу. Пристав пробiг очима написане. - До кого лист? - До знайомого, - Хто вiн? - Нащо тобi? - Михайло Данько з Грайворона? - Можливо. Матвiй витягнув з шухляди два списанi зошити. - А це що таке? - Чернетки мо©х кореспонденцiй. Не тiшся. Вони опублiкованi в "Южном крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч i без мого прiзвища. - А це? - показав смужку паперу, знайдену мiж зошитами. - Чи© прiзвища тут написанi? - ╞х судили торiк пiд час ки©вського процесу. Можеш прочитати в газетi "Свет", якщо цiкаво. - А це? - Мо© твори. У них твiй батенько прославлений, вiзьми на пам'ять. - Для чого вони тобi, Матвiю? - подав голос соцький. - Обидва з одно© слободи, разом училися i тут, i в бурсi... Пристав скипiв. - Не тво╨ дiло. - Не мо╨, звiсно, але... Арцибашев читав i супив брови. - Що там таке? - цiкавиться пiдполковник Трубников. - Рапорт Ткаченка. - Про що? - Зробив трус у Грабовського. Знову той колишнiй семiнарист матиме халепу. Вiдверто кажучи, менi шкода його. - Славний хлопець? - Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш. - Ти санкцiонував обшук? - Нi. - Тюкни на пристава, вiзьми порви рапорт та й по всьому. - Не можу. Ткаченко через мою голову сповiстив губернаторову канцелярiю. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискiпуйся. - Для друга... - Наперед дякую. Ходiм до мене, повечеря╨мо, розважимось у преферанс. 37_ Помiчник начальника губернського жандармського управлiння Трубников вiв допит спокiйно i розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта. - Добре зна╨те Михайла Данька? - Не дуже. - Де й коли познайомилися з ним? - Сьомого лютого цього року в грайворонському за©здi i цiлком випадково. - Чого ©здили у Грайворон? - На ярмарок, чоботи купляти. - Про що говорили тодi? - Про нашi лiтературнi твори, обiцяли обмiнюватися ними. - Обмiнювались? - Я передавав Даньковi мою поему "Вчителька" i просив прорецензувати ©©. - Як передавали? - Через пушкарнянського лiсника Твердохлiба. - Спiльних знайомих з Даньком ма╨те? - Один Твердохлiб. - Листувалися з Даньком? - Я писав йому двiчi. - Що писали? - Рiзне, зокрема обiцяв надiслати свою "Вчительку". - Листи засилали поштою? - Лiсник носив. - I вiд Данька до вас? - Данько менi не писав нiчого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закiнчу╨ться i вiн хотiв би побачитись зi мною для розмови про "Вчительку". - Слюнiна зна╨те? - Так. Це вчитель з села Колотилiвка Грайворонського повiту. Я навмисно ©здив до нього, шукаючи книжок з педагогiки. - Слюнiн дав книжки? - Дав, а потiм один раз за©здив до мене за ними. - З ним листувались? - Нiколи. - Крiм Твердохлiба й Слюнiна, хто ще вiдвiдував вас дома? - Пушкарнянський паламар Любинський. - Як збиралися переправити Даньковi листа, одiбраного у вас Ткаченком? - Обiцяв однести Твердохлiб, та вiн захворiв. Я вирiшив сам пiдскочити у Грайворон, але потiм роздумав i хотiв передати листа Слюнiним, котрий мав ©хати по жалування. - Значить, Слюнiн також знайомий з Даньком? - Нi. - Цей ваш лист не зовсiм зрозумiлий. Там ви пишете про якусь "збiрку". Що пiд тим химерним словом розумiти? - Звичайнiсiньку зустрiч. Я таки планував побачити Данька i почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонсько© полiцi©, яка стежить за тi╨ю квартирою дуже пильно. От чому назвав мiсце для збiрки на площi за церквою. - У листi згаду╨те якусь особу, не називаючи нi ©© прiзвища, нi iменi. Хто вона? - Не знаю. - Згаду╨те i не зна╨те? Дивно. - Нiчого дивного нема. - Пояснiть, - Я хочу здобути вищу освiту, а жодних засобiв для навчання власним коштом не маю. Спершу думав пiти у ветеринарний iнститут, де майже всi студенти забезпечуються казною, але згодом дiзнався, що колишнi полiтичнi пiднагляднi права на стипендiю позбавленi. I вирiшив вигiдно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайворонi охочо© пiти за мене, вiдзначив, що до релiгi© залишаюся байдужим i хотiв би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько вiдповiв, що грайворонськi дiвчата - легковажнi кокетки, а в релiгiйному вiдношеннi - фанатички, що вплинути на розвиток у них бiльш рацiонального свiтогляду досить важко. Правда, добро© надi© вiн поки не губив - обiцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, i я про не© нiчого не знаю... Начальник губернського жандармського управлiння полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського,_ Любинського, Овчаренка i подумки лаявся, мов найзапеклiший биндюжник. Нарештi не стерпiв. - Трубникова сюди! - гукнув вартовому. За мить помiчник стояв бiля нього. - Хто ви такий, Трубников? - Як хто? - Пiдполковник окремого корпусу жандармiв а чи конторський писар, статистик, архiварiус? - Не розумiю. - Переглянув оцю вашу писанину, - показав на папери, - i... Виходить, ви не виконували мо╨ розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським. - Чому? - Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слiдство, по сутi, нiчого не з'ясувало. Склада╨ться враження, що допитувач та допитуваний говорили рiзними мовами i про зовсiм вiдмiннi речi, навiть не силкувалися порозумiтись: ви питали його про дiло, а вiн вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очi. - Не думаю... - То вдумайтесь нарештi. Гляньте ось на це мiсце протоколу. На ваше запитання, яку радiсть хотiв вiн повiдати Даньковi при зустрiчi, Грабовський вiдповiда╨: Вiдшукуючи засоби для придбання вищо© освiти, я в розмовi з учителем Слюнiним дiзнався, що можна вступити до вчительського iнституту на казенне утримання i пiсля закiнчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на сво© сили) можна бути iнспектором народних училищ. Таким чином, у мене вiдпала необхiднiсть вдаватися до таких цинiчних витiвок, як "вигiдне" одруження, i шукати знайомства з рiзними особами. От чому я й завагався, ©хати менi у Грайворон чи не ©хати". Збагнули? - Там усе на сво╨му мiсцi. - Де? - Ранiш говорилося, що вiн думав ©хати познайомитись з тi╨ю особою. - Не крутiть хвостом. Хотiв подiлитися радiстю про можливiсть вступити до iнституту, а потiм завагався... Все це гра, i, видно, заздалегiдь не зовсiм продумана, або ж той колишнiй семiнарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову. - Це вже занадто. - Нi. Вiзьмемо iнше мiсце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував i витлумачив його так: "В листi до Данька Грабовський обiцяв при©хати до нього на "збiрку", для котро© пропону╨ знайти мiсце, а далi вiдносно якогось Данькового товариша говорить: "Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(iгiйнi) вiрування, що ╨ вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюцiйного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що "збiрка" - не щось iнше, як та╨мна сходка, а в другому очевидно, що Данько намага╨ться з вiдома Грабовського, а можливо, i при його участi зiштовхнути якогось товариша з iстинно© путi в злочинну зграю революцiонерiв". Чу╨те? - Так. - Добре. Пригаду╨те, як вiдповiв вам Грабовський про збiрку? - Пам'ятаю. - А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: "Слова "важко похитнути релiгiйнi вiрування, що ╨ вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто рацiонального) розвитку" стосуються тi╨© ж особи, яку я згадував, хоч i назвав "товаришем" в розумiннi "знайомий". Вiдчули рiзницю? - Вiдчув. - Збагнули, як революцiйний розвиток обернувся на рацiональний, невiдома особа - на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий - знову в особу жiночо© статi? Мiстифiкацiя? - Частково. - Я вас, правду кажучи, не пiзнаю. Завжди такий уважний, забива╨те пiдсудних перехресними запитаннями, спiвставля╨те, докопу╨тесь, а цього разу... Трубников добре зна╨: цього разу вiн таки недоброякiсно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справдi говорив, що хотiв, а вiн, пiдполковник, старанно занотовував... - Ви не помiтили рiзких розходжень у зiзнаннях Грабовського i Данька? - Грайворонський справник не надiслав Данькових матерiалiв в Охтирку. - Надiслав. Вони у мене. - Я про те не знав. - Шкода. Звернiть увагу на тi розходження. I Данько i Грабовський, силкуючись приховати отi сво© стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п'ять рокiв тому, вiдтодi й разу не бачив його, отримав вiд нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого бiжучого року в Грайворонi, писав Даньковi двiчi i вiд нього отримав одного листа. - Дiйсно не сходиться, хоч це вже... - Не ма╨ iстотного значення? - Майже. - Дарма. Менi дума╨ться, за цi╨ю плутаниною замасковане щось серйозне. - Наприклад? - Хоча б належнiсть обох цих молодикiв до яко©сь пiдпiльно© органiзацi©. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпiдставно пише - знайдений при обшуку список полiтичних злочинцiв виклика╨ пiдозру, що "Грабовський ма╨ зносини з соцiально-революцiйною партi╨ю". - Перебiльшення. Мiж iншим, той пристав - односелець Грабовського i особисто переслiду╨ його. - Хай навiть так, але його здогад повинен насторожити й нас. До речi, чому в протоколi не вiдбито свiдчення пушкарнянського паламаря? - Нiбито Грабовський жалкував, що Калюжна, стрiляючи в Катанського, промахнулась? - Воно. - З Любинським я розмовляв пiсля допиту Грабовського. - Треба було ще раз поговорити. - Для чого? Я переконаний: Грабовського треба негайно звiльнити, бо вагомих пiдстав для нового покарання нема. - Така пропозицiя менi не зовсiм подоба╨ться. Пораджусь з губернатором. 38_ У слобiдськiй розправi, куди зайшов Павло, крiм старости, не було нiкого. Таке траплялося рiдко - довкола Семена Язикатого завжди юрмились пушкарняни, особливо бiднiшi та допитливiшi. Тепер же вiн самотою стояв бiля тепло© груби i стиха мимрив. - Вiршу╨те? - запитав Павло, скидаючи шапку. - Хай йому, тому вiршуванню... - Щось сталося? - Нажив собi нову халепу. - Яку? - Вчора покликав мене волосний урядник i давай розпiкати за того вiрша, що я тобi читав - про попiвського загнибiду Мартина, який повернувся з Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти, каже, шельму╨ш доброго хазя©на. Мартин Герасимович уже виклопотав позичку в банку i знову спина╨ться на ноги... - Як урядник дiзнався про вiрш? - Поскаржився нiби сам Мартин, а вiн почув коло попiвсько© лавки. - Значить, ваш твiр зна╨ i Попiвка. - Краще б не знала, бо вона порегоче собi знiчев'я, а менi - в холодну. - Справдi? - Цього разу, зда╨ться, бог милував, але урядник погрожував: виявлю ще щось подiбне - харчуватимеш нужу за гратами. - Бiльше не складатимете вiршiв? - Пита╨ш у хворого здоров'я. Про Пушкарiв та Колупа©в ще не таке врiжу... Ти цими днями нiкуди не вiдлучався? - До Харкова ©здив. Сьогоднi вранцi повернувся. - Виходить, я знову набрехав урядниковi. Вiн запитав, де ти зараз, а я йому - дома, живе в будинку сво╨© матерi... Не повiрив, вибатькував мене i сказав, що тебе вже кiлька днiв розшукують по всiх повiтах Харкiвщини. - Розшукують? До нас нiхто не при©здив нi з Охтирки, нi з Рясного, не цiкавився мною. - Ти нiкому не говорив про свiй вiд'©зд? - Знали тiльки дома та Любинський. - Невже паламар донiс полiцi©? - Це вiдпада╨: сам радив менi ©хати, навiть грошей позичив на дорогу. - От так штука, його, чував я, пiсля обшуку й твого арешту викликали в Охтирку на допит. - Так. - Що ж вiн там насвiдчив? - Нiби скрiзь лив воду на мiй млин. - Звiдкiля зна╨ш? - Сам казав. - Казав... А Овчаренко чув його свiдчення? - ╞х допитували нарiзно. - Чи не занадто звiря╨шся йому? - Зда╨ться, вiн... - Ну, дiдько з ним. Розкажи, що робив у Харковi, бо ж завтра мушу ©хати вибачитися перед урядником, то питатиме. - За два днi, що пробув там, багато не зробиш. Носився з статтею про шкiльну освiту в нашому повiтi, хотiв приладити ©© у якомусь часописi. - Приладив? - "Южный край" та "Харьковские губернские ведомости" вiдмовилися надрукувати. Редактор "Статистического листка" забрав, але попередив: пiдстриже ©©, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв, переважа╨ полiтика, а не статистика. Цензура не пропустить. - Шкода. - Шкода, звiсно, та iншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб не пропадала праця. Власне, виловити в тiй статтi полiтику просто неможливо, бо вона наскрiзь полiтична. Побачимо, що з тi╨© стрижки вийде. Хочете розповiдати урядниковi про статтю? - Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись. Скажу, ©здив по лiки для хворо© матерi... Язикатий пiдiйшов до вiкна, ледь позолотавленого скупим надвечiрнiм промiнням. - Видно, пiдступаються рiздвянi морози. - По чому вгаду╨те? - Подивись сам. Грабовський теж глянув у вiкно. На дровiтнi сидiла купа горобцiв. Зграя ворон кружляла над подвiр'ям i тривожно галасувала, а iншi, позаховувавши дзьоби пiд крила, чорним груддям валялись на снiгу. - Нiяких прикмет не бачу. - Жаль. Коли горобцi ховаються у хмиз, а ворони виробляють те, що он зараз, - буде холодно або й заметiль. Того ж сподiвайся, коли сорока лiзе в стрiху, а синичка почина╨ пищати ще зранку. - Забобони. - Нiяких забобонiв. Птахи й худоба тонше вiдчувають змiну погоди, нiж люди. Треба лише вмiти спостерiгати й розгадувати ©х поведенцiю. Снiгурi й горобцi дружно цвiрiнчать перед вiдлигою. Ворона гра╨ на льоту, веселиться галка ввечерi - чекай ясних i теплих днiв. У всьому цьому я переконався давно. Раджу й тобi придивлятись. Словом, завтра треба зодягнути паровицю... 39_ Приставовi другого стану нiчого вже не миле. Не служба - каторга. Щодня вислуховувати, стоячи прямцем, докори, догани, погрози, глузування i витирати пiт з чола - хто таке витрима╨? Хоч пере©зди в iнший повiт. А справник не вгавав. - Слухайте, Ткаченко, коли ви нарештi навчитесь бодай що-небудь зробити розумно? Третiй рiк б'╨те байдики при управi, загрiба╨те жалування, а користi од вас, як вiд ялово© корови молока. Самi непри╨мностi з вами. - Я думав... - Iндик також думав, доки в борщ не попав. Караул! Злочин викрив! Гала-гала-гала!.. Зчинили веремiю, розголосили на всю губернiю, пiдняли на ноги полiцiю i жандармерiю, полетiли рапорти, телеграми, а Грабовський, виявля╨ться, дома. - У Харковi вiн таки був. - А зна╨те, по що ©здив? - Те мене не цiкавить. - Соромтеся, чиновнику. Шукав лiки недужiй матерi. - Бреше. - Прочитайте ось рапорт з Рясного. Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нiчого там не розiбрав - лiтери урядниково© реляцi© нагадували безладну вiхолу. - Для чого галасували та ще й вiд мого iменi? - Ви тодi були в Сумах. - Чому не почекали, доки повернеться хлопець, i не поговорили з ним? Дивiться, що вийшло. Шiстнадцятого грудня ви телеграфували за мо©м пiдписом, що Грабовський вiдлучився в Харкiв, а сьогоднi, через тиждень пiсля того, я мушу, вiдповiдно до рапорту ряснянського урядника, доповiдати, що вiн числом ранiш уже був дома. - Значить, Любинський затримався з доносом. - Значить, треба мати голову, а не казан на плечах. Вийшло так само, як з отим придуркуватим обшуком у Пушкарному. - Придуркуватим? - Безумовно. При©хали й зразу - ненависть до iснуючих порядкiв, глум над мiсцевою владою, зносини з соцiально-революцiйною партi╨ю, гальмо на шляху революцiйного розвитку... Я, на жаль, не розiбрався в отiй зливi страшних слiв, скопiював вашого рапорта i в формi постанови одiслав губернаторовi. А Трубников проаналiзував усе й прийшов до висновку: Грабовський не заслугову╨ найменшого покарання. Так з вашо© волi наша управа пошилася в дурнi. - Полковник Цугаловський не погодився з висновками пiдполковника. До нього схилився також губернатор i клопочеться перед мiнiстром внутрiшнiх справ продовжити нагляд за Грабовським ще на два роки. - Звiдкiля зна╨те? - Знаю. - Почина╨мо в пiжмурки грати? - Менi написали з губернаторово© канцелярi©. - А мене не iнформу╨те? - То приватний лист. - Можливо, але справа, про котру вiн сповiща╨, не приватна. Заварили глевку кашу, пiдбили мене на не©, а тепер ще й перешiпту╨тесь поза мо╨ю спиною. Ой, дивiться, аби не довелося вам гризти власнi кулаки... Грабовський поволi ступав вузенькими охтирськими вуличками, густо забiленими п'янким суцвiттям черешень та вишень, i губився в тривожних здогадах. Чого покликано? Яко© тепер заспiвають? Дозволять покинути Пушкарне? Можливо: адже термiн гласного нагляду, вiдповiдно до царського повелiння, вичерпався тиждень тому. Але ж справа з обшуком, що його провiв Ткаченко, поки що не розв'язана, хоч вiд допиту Трубниковим минуло вже сiм з половиною мiсяцiв. Арцибашева застав у кабiнетi. Справник був веселий i трохи збуджений. Встав з-за столу, пiшов назустрiч, мiцно потиснув руку. - Будемо прощатися, Павле Арсеновичу? Грабовський спантеличено заклiпав вiями. - Термiн вашого заслання скiнчився. - А як з тим, що мене допитував пiдполковник? - Те назавжди кануло в Лету. Трубников цiлком вигородив вас. Правда, начальник жандармського управлiння та губернатор силкувалися продовжити вам заслання ще на два роки, але особлива нарада вiдхилила ©хн╨ клопотання. Грабовський полегшено зiтхнув. - Отже, ма╨те право жити де хочете, за винятком обох столиць i Петербурзько© губернi©. - А мене туди й не тягне. - Куди ж збира╨тесь? - У Харкiв. - Де дума╨те служити? - В редакцiях газет. - Хай щастить. - Спасибi. - Та не попадайтесь бiльше. - Спробую. - Хочу сповiстити вам одну та╨мницю, тiльки хай вона залишиться мiж нами. - Обiцяю. - Бережiться пушкарнянського паламаря. Грабовський поточився. - Любинського? - Протягом обох рокiв той Любинський доносив Ткаченковi про кожен ваш крок - i про вiдлучки в Попiвку та Харкiв, i про розмову з Твердохлiбом та пiдготовку листа до Данька, а на допитi в Трубникова жорстоко прискаржував вас. - Справдi? - Казав, ви вболiва╨те за Калюжну, шкоду╨те, що вона, стрiлявши в полковника Катанського, схибила. --- Невже? - Слово честi. - Ох гадина ж, пiдступний змiй i брехун! Недалеко вiд полiцейсько© управи несподiвано наткнувся на Любинського. - Здоров, друже, - простягнув паламар обидвi руки. - Як тво© дiла? Замiсть вiдповiдi й привiтання Павло дав йому ляпаса. - Скорпiон. - За що це?.. - Зна╨ш, паскудо. Тепер я також знаю. Як тебе земля носить?! Плюнув, обернувся i покрокував до вокзалу, щоб сiсти на харкiвський по©зд. Книга друга ЗА МУРАМИ, ЗА ГРАТАМИ Вiчний революцiонер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, - Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськi© тортури, Нi тюремнi царськi мури, Анi вiйська муштрованi, Нi гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело. /. Франко_ 1_ - Ну й спекота. Душа не витриму╨! Ходиш, немов у печi. Оце так лiто! З перцем, - скаржився товстенький чоловiк середнього зросту, переступаючи порiг коректорського кабiнету. Причинивши високi голубi дверi, вiн зняв ширококрисого солом'яного бриля, витер картатою хусткою невелику лисину, що поблискувала мiж довго©, вже трохи срiблясто© чуприни, i стомлено сiв на канапу пiд стiною. - Помагайбi, козаче, помагайбi, - привiтався до юнака, який, нахилившись над столом, зосереджено вичитував i креслив якiсь папери. - Спасибi! Боже й вам помагай, - вiдповiв той на привiтання, не пiдводячи голови. - А ти все сидиш, марику╨ш, - набиваючи цибухату люльку тютюном, мовив чоловiк - Дума╨ш, титулярного дадуть тобi? Титулярнi радники, братику, на дорозi не валяються, та й горбом не доскакуються. Ну, ти скоро? - Кiнчаю, Семене Потаповичу, кiнчаю, - одповiв юнак, не вiдриваючись од роботи. Чоловiк устав з канапи, пiдiйшов до столу i, пахкаючи люлькою, заглянув у дрiбно списанi, багато разiв покресленi папери перед юнаком. - Кiнчаю, кiнчаю, - невдоволено повторив вiн. - З тебе, Павле, був би гарний канцелярист, письмоводитель, а не лiтератор. Не гнiвайся, правду чуючи. Не дiло це, друже, не дiло. - Чоловiк перейшов на повчальний тон. - Якби отак кожен лiтератор кебетував, то скоро загинув би або вiд сухот, або з голоду. Ну хiба ж можна марнувати стiльки часу i сил на таку дурничку? Та й що дасть тобi ота клятуща замiтка? Нi для кишенi, нi для душi. Гаразд, кiнчай, а я зачекаю, бо ти менi потрiбен. Чоловiк знову сiв на канапу i почав переглядати газету. Срiблястi скронi, така ж сама борода, дбайливо розчесана на два боки, пригаслi сiрi очi, невеличка лисина свiдчили про поважний вiк ©х власника. Пишнi вуса, що прикривали не тiльки верхню, а й нижню губу, вишивана хрестиком сорочка та широкi шаровари, заправленi в сап'яновi халяви, робили його схожим на чумака, який тiльки-но повернувся з далеко© дороги i зiбрався до церкви. - Оттуди! I забув, - клацнув язиком Семен Потапович. - Кiнчай, Павле, а я загляну на хвильку до редактора. Тiльки вийшов вiн, як на порозi коректорсько© стала чорнокоса молода дiвчина в легенькiй бордовiй сукнi. - Ну, мрiйнику, ти не забув? Юнак пiдвiв голову: - Пам'ятаю, Евелiно, пам'ятаю. Уже втрет╨ нагаду╨ш. - Хай навiть уп'яте. Але ж ти пам'ятай. Чека╨мо в лiсовiй хатi. Будь здоров. - I вона причинила за собою дверi. - Так, так. Мужики збунтувалися, - подумав уголос юнак, залишившись один, - збунту-ва-ли-ся, - повторив, видiляючи кожен склад. - Нi, так не пропустять. Вiн закреслив слово "збунтувалися" i вивiв "запротестували". Ще подумав, закреслив i написав: "Почали допитуватися, коли пан поверне ©м вiдрiзану землю". - От i все! Так уже, мабуть, проскочить. Юнак поклав ручку на стiл, устав i солодко потягнувся, сплiвши руки над головою. Тепер можна було пiзнати в ньому Павла Грабовського. Понад дворiчне життя пiд наглядом мiсцево© влади в рiдному селi наклало на нього сво© слiди. Худорлявий, як i ранiш, вiн, однак, значно вирiс, змужнiв, поширшав у плечах, на верхнiй губi уже посiялися майбутнi вуса. Тонка постать, широке вiдкрите чоло, на якому лежала перша, ледве помiтна складка, великi блакитнi очi, що свiтилися силою i рiшучiстю, особливо коли був радiсно збуджений. Уже пiвроку минуло вiдтодi, як Грабовський, дiставши дозвiл влади, з рiдного Пушкарного знову при©хав до Харкова. Жив, як i кожен початкуючий газетяр, що перебива╨ться на бiдних коректорських хлiбах, йому часто доводилось виконувати також репортерськi обов'язки. З раннього ранку ходив по мiсту, перечитував афiшi та оголошення, забiгав до рiзних установ, салонiв - шукав новинок, на якi так був жадiбний редактор. Бiганина висмоктувала всi сили, даючи нiкчемнi копiйки, на якi хлопець ледве мiг зводити кiнцi з кiнцями. Мешкав i тепер на Москалiвцi, але вже не в Архипихи, бо, повернувшись до Харкова, дiзнався, що бабуся померла понад рiк тому, а убогу хатинку ©© забрали сусiди за похорон. Знову згадалося: "I направо - старiй бабi смерть пiдпису╨ патент, а налiво - без копiйки б'╨ться з нуждою студент..." Бiдна вдова, в яко© займав куток, радiсно зустрiчала небагатого квартиранта. Вiн не заважав ©й, бо дома бував рiдко. Вона iнодi вже й журилася, чи не запропастився де ©© дивний пожилець. Але минало кiлька днiв, i вiн забiгав додому. Нашвидкуруч мiняв бiлизну, скаржився, що не ма╨ вiльного часу, i, спавши не спавши, раненько зникав. Знову пустувало пристелене старою ковдрою лiжко, журилася вдова, а квартирант нiби у воду впав. Вдень вiн був зайнятий редакцiйними справами, а ночами сидiв за столиком, писав вiршi i тiльки перед ранком, зовсiм знесилений, лягав на стару, давно порвану канапу, що стояла в коректорськiй. Так спливали днi, тижнi, мiсяцi. За щоденними клопотами навiть не помiтив, як одцвiли й обважнiли соковитими плодами москалiвськi садки. Тут же, в редакцi© "Южного края", зустрiв декого з старих знайомих та придбав нових, а серед останнiх - i Семена Потаповича. З цим зблизився навiть бiльше, нiж з iншими, не дивлячись на значну вiкову рiзницю мiж ними. Цей пiдстаркуватий напiвпоет, напiвфольклорист, напiветнограф умiв зваблювати людей, особливо ж лiтературну та студентську молодь, яка завжди горнулася до нього i помiж себе жартома називала його Митусою. Про цю витiвку молодикiв Семен Потапович знав, але не сердився, а може, й гордився сво©м високим титулом славетного спiвця. Семен Потапович друкувався рiдко, бо i в поезi©, i в прозi йому, старому мрiйниковi, не дуже таланило, а за нарис чи статтю, завжди потрiбнi часописам, не хотiв братися, вважаючи ©х лiтературою нижчого гатунку. Кохався переважно в iсторi© та давнiй культурi, якi знав так, що легко змагав унiверситетських професорiв. Може, саме ця освiченiсть i тягнула початкуючих лiтераторiв до Митуси. Та ще солiдна бiблiотека, книжок яко© ©© власник не шкодував нi для кого. Був Семен Потапович також ентузiастом видавничо© справи, якiй вiддавався цiлком. То ж вiн, кажуть, напоумив старого поета Володимира Степановича Александрова та молодого лiкаря-лiтератора Кесаря Олександровича Бiлиловського, який недавно при©хав у Харкiв, видати альманах пiд назвою "Складка" i сам докладав багато зусиль, щоб здiйснити цю iдею. Для майбутнього видання розшукував нових авторiв, новi твори. Вiн звiв Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха... Сьогоднiшнiй день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Ранком Грабовський пiшов "на полювання" за матерiалом для iнформацiй, а повернувшись до редакцi©, сiв за опрацювання зiбраного. Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама "пiкантнiсть" виведе ©х на шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, - писав, закреслював i знову писав та виправляв. - Ти готовий? - з-за дверей гукнув Митуса. - Можеш мене, хлопче, привiтати. Ще одна, хоч i незначна, вiкторiя. Завтра, сказав редактор, мiй матерiал буде набрано. Ну, гайда! О, а я й забув тобi сказати. Нинi обiда╨мо в мене. Не вiдмовляйся, i слухати не буду. Не буду, не буду. Маю велику радiсть. Нарештi при©хав мiй хрещеник, пам'ята╨ш, я говорив колись тобi. Вiн також обiдатиме з нами. Жду i Володимира Степановича. Ну й ще буде дехто. - Спасибi. - Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш. - Ну, коли треба... - Треба, навiть дуже. Тобi ж на користь. Ну, по©хали на сво©х двох. - А де ж був ваш хрещеник? - поцiкавився Павло вже на вулицi. - Де? Хiба забув? - з почуттям образи спитав Митуса. Вiн надмiру був прив'язаний до свого хрещеника, сина багатого помiщика, що жив неподалiк вiд Харкова i славився серед сво©х сусiдiв меценатством. Кожному зустрiчному не мiг нахвалитися ним. Розповiдав багато разiв i Павловi, але той звик до цих розповiдей i пропускав повз вуха. - Та нi, я пам'ятаю, - вiдчувши образу Семена Потаповича, виправив свою помилку юнак. - Питаю, звiдкiля вiн зараз? - Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрiзь i всюди - в Берлiнi, Мiланi, а зараз з самiсiнького Парижа. Розумi╨ш, з Парижа. Ще торiк, пiсля закiнчення академi©, по©хав набиратися ума-розуму. Там такий козарлюга - сам побачиш! Наш, можна сказати, з нiг до голови. Ану, поглянь, - простягнув Павловi книжку в сiрiй обкладинцi. - Для тебе роздобув. Iстинна книжка. Читатимеш з насолодою. - А-а-а, Семен Жук", - з легкою посмiшкою вимовив Павло, перегортаючи книжку. - Читав i "Пропащих людей", i Перед свiтом". Але чомусь менi не зовсiм до вподоби цей письменник. - Чому? Пан Кониський гарний майстер слова. - Я не кажу, що вiн поганий майстер, але от люди в його книжках якiсь не такi, якими вони в життi насправдi ╨, а головне - якими повиннi бути. Чи не здаються вам занадто дрiбними справи, котрими тi геро© займаються? - Як-то? - Дивнi якiсь вони, наче з полудою на очах. Вештаються мiж людьми, багато балакають про народ, наче щось роблять для нього, але чомусь не бачать i не чують, як стогне той народ вiд злиднiв i темряви. - Таж вони й борються проти темряви. - Борються. Але чому, скажiть, вони не боронять мужика вiд розжирiлих багатi©в, лихварiв усяких? Зна╨те, Семене Потаповичу, - палко заговорив Павло, - коли по правдi, то менi не подоба╨ться не тiльки Кониський, а й iншi нашi надднiпрянцi. От учора читав я Юрiя Федьковича. В нього люди зовсiм iнакшi. У них теж багато горя, мук, але ╨ й вогонь. - Бачиш, Павле, - перебив Митуса, - у Федьковича iнакше. Над Буковиною нiмчик пану╨. Федьковичевi геро© борються проти мадьярщини. - Чому? Не тiльки, - заперечив Павло. - Хiба ж зображенi ним багатi© Микитула чи Янко - мадьярщина? Нi, зовсiм нi. А в наших селах мало таких Микитул? Хоч греблю гати. - Опрiч того, - знизав плечима Семен Потапович, - Кониський i Федькович - то рiзнi письменники. - Та я ж про це й кажу. Зовсiм рiзнi, - Ну, то вiзьмеш? Грабовський промовчав. Митуса мовчки простягнув руку, взяв у юнака книжку i замахав нею, як вiялом, перед самим носом. Iшли повагом. Хоч денна спека поволi й пересiдалася i косе промiння надвечiрнього сонця вже не пекло, але брук був ще гарячий. У повiтрi висiла суха задуха, вiд яко© прив'яле листя каштанiв та акацiй, що росли обабiч вулиць, згорталося в дудочки. Задуха доконувала Митусу. Вiн, лiниво переставляючи ноги, часто