звертав
пiд довгастi тiнi дерев, безперервно махав  книжкою,  наче  боронився  вiд
настирливих мух, але все це мало допомагало.
   - Тю, бий тебе коцюба! - не витерпiв нарештi i зупинився пiд  крислатим
каштаном, витираючи спiтнiле обличчя хусточкою. - I коли  вговта╨ться  оце
пекло? Так зовсiм розтанути можна. - Вiн поглянув на Павла. - Чому це так,
скажи на милiсть, козаче, йдемо наче одною дорогою, але я от упрiв, а тобi
нiчогiсiнько.
   - Чому, пита╨те? Це тiльки начеб,  -  засмiявся  юнак.  Вiн  пiдкреслив
слово "начеб". - Я, Семене Потаповичу, йду пiд сонцем, а  ви  все  шука╨те
затiнку.
   - Еге, ти, видно, хлопче, ще й штукар. Та я вже и  сам  не  знаю,  яко©
болячки шукаю. Хiба ж не бачиш, обливаюсь потом, от-от захлинуся.
   - Та бачу ж, -  уже  серйозно  вiдповiв  Павло.  -  То  воно,  може,  з
незвички. Я все сво╨ життя не знав та й не шукав  холодкiв.  Багато  бував
пiд снiгом, дощем, спекою i до всього звик.
   - Ет, звик, звик, - вже з роздратуванням перебив  поет.  -  Все  життя.
Скiльки ж ото ти прожив? А я хiба де виростав, у покоях? Ти, брат...
   Але не встиг закiнчити, бо саме в цей час з бiчно© вулицi  сивi  рисаки
винесли,  мов  пiр'©нку,  фаетон  з  великою   розцяцькованою   халабудою.
Машталiр, надутий, гордий, як ╨гипетський фараон, мiцно  тримав  вiжки,  а
баскi конi рвали брук пiд собою. Ще не  порiвнявшись  з  фаетоном,  Митуса
рвонув свiй капелюх з голови, зiгнувся в три  погибелi,  якось  неприродно
втягнув шию в плечi, наче йому сипали гарячий пiсок за комiр. Коли  фаетон
вiд'©хав,  вiн  випростався  i  надiв  капелюх.  Пiдiйшовши,   Грабовський
побачив, що його супутник побiлiв.
   - Що з вами? - здивувався. - Аж на виду змiнилися.
   - Де? Верзеш отаке!
   - А чого ж так були зiгнулися?
   - Ну й вигадник ти, хлопче! То я просто привiтався.
   - З ким? - оглянувся навколо Павло.
   - Хiба ж ти не бачив, що по©хав полiцмейстер?
   - То й що? -  голосно  засмiявся  Павло.  -  Та  хай  би  там  був  сам
iмператор.
   - Iмператор? - обличчя Митуси нараз стало врочисте, аж суворе. - Не був
ти, хлопче, як то кажуть, у голодного в руках, то й патяка╨ш казна-що.  Не
зна╨ш ти нашого полiцмейстера.
   - Нi, нi, Семене Потаповичу,  на  сво╨  нещастя,  трохи  знаю,  бо  вiн
особисто займався мо╨ю справою пiсля виключення мене з  семiнарi©.  Але  у
фаетонi  нiкого,  опрiч  кучера,  не  було.  О,  гляньте,   вiн,   либонь,
поверта╨ться.
   Фаетон, справдi, добiг до кiнця кварталу, обiгнув дугу коло городового,
що стовбичив на перехрестi, i рушив назад.
   - Ну, ти дивись, коли тобi цiкаво, а я...  -  Митуса  закрокував  геть,
тривожно оглядаючись на фаетон, що доганяв ©х.
   - О! 0! Подивiться! -  вигукнув  зрадiло  Павло,  показуючи  пальцем  у
порожню халабуду.
   Окрик, мабуть, донiсся до машталiра, бо  вiн,  натягнувши  вiжки,  всiм
корпусом, як вовк, обернувся  до  Павла.  Митуса  знову  зiрвав  з  голови
капелюха, нагнувся i так простояв, аж поки той не про©хав.
   Довго йшли мовчки. Говорити обом не хотiлося. Семен Потапович  змагався
з потом, що заливав йому лице, а Павло обдумував зустрiч з  фаетоном.  Цей
випадок  якось  враз  похитнув  у  ньому  пошану  до  старого  лiтератора.
Непри╨мний осадок, як намул, лiг на серце.
   - Нi для кишенi, нi для душi, сказали ви,  -  порушив  згодом  мовчанку
Грабовський.
   Митуса запитливо глянув на юнака, не тямлячи, про що той говорить.
   - Все  думаю  над  тим,  що  ви  сказали  в  коректорськiй,  -  пояснив
Грабовський. - Щодо кишенi, то ма╨те рацiю, що ж до душi - не зовсiм.
   - Чому?
   - А от чому, - Павло приглушив голос. - Хiба не бачите, як влада та  ©©
посiпаки роздмухують кадильницю навколо двадцять п'ято©  рiчницi  реформи,
як розцяцьковують це "визволення" i самого небiжчика  Олександра  Другого?
Та хлiбороби зустрiчають "визволення" по-сво╨му.
   - Як це "по-сво╨му"?
   - А ось як. В одному селi, коли пiсля вiдправи пiп  став  говорити  про
наближення свята "визволення", якийсь селянин почав вимагати, щоб  помiщик
повернув хлiборобам вiдрiзки.
   Грабовський замовк, оглядаючи жандарма, що проходив поруч.
   - I повернув? - спитав Митуса, коли розминулися з жандармом.
   - На другий день селянина кинули до в'язницi, а односельцi,  обороняючи
товариша, вчинили бунт, спалили панський ма╨ток, а самого пана вбили.  Ну,
як то водиться, було викликане вiйсько, хлiбороби оборонялися вiсiм годин.
Звiстка про  це  коротка,  але  вразлива:  трьох  хлiборобiв  забито,  сiм
поранено, двадцять кинуто до в'язницi, а решту вiдшмагано шпiцрутенами.
   - Про це я чув, - байдуже вставив Митуса. - Але яке вiдношення ма╨ воно
"до душi"?
   - Ма╨, Семене Потаповичу, ма╨, ще й неабияке. Зiбравши свiдчення про цю
лиху подiю, я хочу написати  в  газету.  Але  треба  добре  продумати,  як
провести маленьку замiточку через Сцiллу й Харiбду, яку обрати форму,  щоб
пропустив редактор, а потiм i цензура. Тому й  сидiв  так  довго,  не  для
грошей, а саме для душi.
   Знову замовкли. Тiльки коли звернули в вузеньку вуличку, на якiй,  крiм
свиней та  гусей,  що  скубли  пiд  тинами  подорожник,  нiкого  не  було,
письменник оглянувся i почав заклопотаним голосом:
   - Дивний ти, Павле. Чи й справдi гада╨ш, що ота  твоя  замiтка,  навiть
коли вона потрапить у газету, зможе повернути хоч  сажень  тих  вiдрiзкiв,
яких допоминаються мужики? Боюся, колись доведеться  тобi,  хлопче,  гiрко
визнавати помилковiсть сво©х теперiшнiх поглядiв  i  поривiв.  Ох,  пориви
юностi, гарячi й нерозважнi, дорого кошту╨те  ви,  -  зiтхнув.  -  Тому  й
рвешся, як нетля  на  вогонь.  Послухай  старших.  Багато  таких,  як  ти,
гарячих, не розвiдавши броду, побрели у воду i... Так,  так,  захлинулись.
Подумай над цим, голубе мiй сизокрилий. Подумай, щоб не було пiзно.
   Грабовський iшов замислений. Йому вперше  за  тримiсячне  знайомство  з
Митусою випало торкнутися того, що виходило за межi поезi© i так хвилювало
його юнацьке серце. Боляче було вiдчути, що людина, яку вiн поважав, дума╨
по-iншому.
   - Читав, Павле, твою "Вчительку", - перевiв розмову Семен Потапович.  -
Взяв у Володимира Степановича.
   Кiлька днiв  тому  Грабовський  вiддав  свою  поему  Александрову  i  з
нетерпiнням чекав, що скаже про не©  цей  досвiдчений  поет.  А  Володимир
Степанович, виявля╨ться, дав ©© почитати сво╨му приятелевi.
   - Читав, - повторив Митуса. - Скажу прямо: до вподоби вона менi. Гарна,
зна╨ш, штука, хоч потребу╨ рук. Я так думаю, що можна було б вмiстити ©© в
альманасi. Звичайно, пiсля деяких змiн та доробок.
   - А яких саме?
   - Яких? Так, бачиш, говорити важкувато, це легше робиться  в  рукописi,
там виднiше. Але дещо можу сказати й зараз. Дуже  мила  й  мальовнича,  як
жива, вийшла в тебе геро©ня. Вона любить дiтей, бува╨  в  мужикiв,  навча╨
©х, да╨ книжки. Добре. Таким ма╨  бути  вчитель.  Але  там,  де  ти  хочеш
показати ©© життя i зробити з  не©  якогось  оборонця  мужикiв,  виходить,
скажу прямо, невдало, навiть погано. Ну, от, примiром, подивися сам:  живе
твоя  вчителька  дуже  бiдно,  аж  злиденно,  ©©  переслiдують,  над   нею
знущаються староста й пiп. Вона виступа╨ проти них, захища╨ мужикiв.  Одне
слово - полiтика, чистiсiнька полiтика, а  не  поезiя.  А  хiба  так  слiд
показувати нашого вчителя? Хiба таким його треба малювати?
   - Але ж так, Семене Потаповичу, в життi! Я сам бачив. У нашому  селi...
- спробував боронитися Грабовський.
   Та спiврозмовник не дав закiнчити:
   - У вашому селi. Мало що ти мiг побачити там, у сво╨му селi. Мова ж  не
про тво╨ село,  а  про  лiтературу,  як  вона  повинна  показувати  нашого
вчителя. Лiтература ма╨ зображувати такого  вчителя,  який  нам  потрiбен,
якого б полюбив читач, дивився б на нього як на  носiя  свiтла,  культури,
чемностi, високо© моральностi, i тут те, що ти бачив  у  сво╨му  селi,  не
допоможе.
   Митуса трохи помовчав i продовжив:
   -  Полiтика,  Павле,  то  дiло  не  вчителя  або  лiтератора,  а  самих
полiтикiв. Головне його дiло не пiдiймати мужика на  бунт  проти  пана  чи
властей, як це ти хочеш, а навчати, просвiщати того  мужика  i  при  тому,
скажу тобi, не на противагу церквi,  а  разом  iз  священиком  -  духовним
пастором. Так ма╨ стояти справа в iстиннiй поезi©. Отож  i  тобi,  либонь,
доведеться гарненько продумати, а може, й передумати свою "Вчительку".
   -  Продумати,  передумати...  -  тихо,  мовби  сам  iз  собою,  радився
Грабовський. - Менi зда╨ться, Семене  Потаповичу,  що  тяжко  передумувати
так, як ви кажете. Тяжко та, мабуть, i неможливо.
   -  Тяжко,  тяжко,  неможливо.  Нiчого  легкого,  хлопче,  як  i  нiчого
неможливого, в лiтературi не  бува╨.  Пам'ятай,  Павле,  кришталевi  дверi
священного храму поезi©, якi ╨ доступними тiльки обраним, вiдчиняються  не
iнформацiями чи замiточками про мужицькi  бунти,  а  iстинними  творiннями
серця. Зваж на це.
   - А коли дума╨ Володимир Степанович видавати  альманах?  -  поцiкавився
Павло.
   - Коли - легко питати. - Митуса  якусь  мить  подумав.  -  Пора  б  уже
видавати, бо давно носимося з ним.  Та  занадто  мало  у  нас  працьовитих
людей. Обiцяють враз, навiть не моргнувши,  а  пишуть  дуже  повiльно.  Не
легше й з виданням.
   - А чому?
   - Сам собi часто ставлю таке питання, а вiдповiдi дошукатися важкувато.
Думаю, що надто холоднi ми до рiдно©  справи,  до  рiдного  слова.  Багато
спимо та  чуха╨мо  потилицi  Поглянь,  як  заворушились  галичани,  навiть
буковинцi подають голос. Але сили  нашi  дуже  розпорошенi.  Позасiдали  в
запiчках i загальною справою не цiкавляться. Це тi, що  старшi,  а  молодь
бiльше тягнеться до полiтики, нiж до справжньо© лiтератури. От  дивлюся  й
на тебе - га╨ш час, марну╨ш талан на отi дописи про бунти,  а  чому  б  не
повiдати свiтовi про славне Запорожжя, гетьманськi булави, бунчуки, шлики?
Гай, гай, ╨ в нас про що писати, ╨!
   - Це, справдi, цiкаво! -  радiсно  пiдхопив  Грабовський.  -  Так  менi
недавно говорив i Володимир Степанович. Я,  Семене  Потаповичу,  хотiв  би
спробувати скомпонувати дещо про минулу бувальщину.  Ну,  от  хоч  би  про
батька Хмеля, славного Наливайка  чи  й  самого  Кармалюка.  Може,  й  про
Залiзняка або Гонту, хоч пiсля Шевченка не так-то й легко братися за них.
   - Бачу, хлопче, - сумовито захитав головою Митуса, - ти знову  гнеш  до
полiтики. Що можна писати  про  Наливайка,  Залiзняка,  а  надто  вже  про
Кармалюка? Теж виськалися менi лицарi постолатi,  бунтарi  та  забiяки.  А
щодо Шевченкових гайдамакiв, то треба знати,  що  про  них  сказав  Панько
Кулiш. Ну, та про це ми ще поговоримо, - закiнчив, вiдчиняючи  хвiртку  до
свого подвiр'я.

   2_

   Ще в сiнях на Митусу напала  розчервонiла,  як  варений  рак,  дружина,
дорiкаючи за те, що проблукав хтозна-де цiлий день.
   - Тихше, тихше, серденько, - заспокоював дружину уже в свiтлицi. -  Тут
таке дiло, хай йому всячина. При©хали?
   - Дiло, дiло. Давно сидять, чекають, скоро й позасинають, а ти пiшов та
й забув.
   - I Володимир Степанович при©хав?
   - Переказав - не буде. Та йдiть же.
   - Добре, добре, зараз.
   Вiн помив руки, причесався, полив хусточку  парфумами,  тернув  нею  по
лисинi, i рушили.
   - А-а-а! Скiльки  лiт,  скiльки  зим!  -  переступивши  порiг  ©дальнi,
закричав радiсно господар i почав вiтатися з гостями.
   Поцiлувавши  рукавички  кiлькох  панiй  та  панянок,  потиснувши   руки
паничiв, вiн довго обiймав товстого, як кадуб, пана в  бiлому  костюмi,  з
коротко пiдстриженою рудою борiдкою. Потiм пiдбiг  до  молодого  панича  в
чорному фрацi i вузьких смугастих штанях, в якому Павло впiзнав Митусиного
хрещеника.
   - Ого-го-го! Кого я  бачу!  Лелека  з  далекого  вирiю!  Вiтаю,  вiтаю,
козаче, з поверненням до рiдного гнiзда! - I голосно поцiлував у чоло, вiд
чого той гидливо скривився, зирнувши в бiк, де сидiли молодi панянки.
   Але захоплений хресний батько того й не помiтив.
   - Чую, чую в сво©й господi ╨вропейський дух, - провадив далi, - А ти  ж
чого, Павле, не йдеш ближче? Пiдходь! Почувай себе як дома, тут усi  сво©.
Панове! -  звернувся  до  присутнiх.  -  3  вашого  великодушного  дозволу
представляю молодого талановитого поета.
   Слова господаря справили рiзне враження на  присутнiх.  Дехто  з  жiнок
вiдсалютував  Грабовському  вiялом,  окремi  паничi  на  знак   привiтання
стиснули власнi руки.
   На викоханому лицi панича трiпнулася гордовита посмiшка.
   - Також хохлацький? - запитав вiн.
   - Не хохлацький, Грицуню, нi, - образився господар.
   - Що?! - скипiв панич, вiд чого Семен Потапович  аж  рота  роззявив.  -
Грицунi у нас на стайнi!
   - А як же тебе? - сполохався хрещений батько.
   - Георг, панове, Георг, - лiниво вставив пан з рудою борiдкою.
   - Вiдколи?! - здивувався господар.
   - Так завжди було! - рубонув повiтря рукою панич у фрацi. -  Так  було,
так ╨сть i так буде!
   - То хай, хай буде й так, - поспiшив Митуса. -  Не  Грицько,  то  й  не
Грицько. Воно, правду казати, це iм'я теж менi не до душi.  Георг,  певно,
краще, поетичнiше. Ну, так от,  дорогий  мiй  Георгiю,  викинь  дурницi  з
голови. Минулося. Нема вже Малоросi©, нема й хохлiв. Малоросiйська  поезiя
була та й загула. Тепер ╨ наша, укра©нська.
   - Та годi, годi!  -  втрутилася  господиня.  -  Набрид  ти  менi  сво╨ю
лiтературою. Ще зараз про народ, про освiту почнеш... Просив би гостей  до
столу, а то мориш голодом.
   - А я ж хiба що, - схаменувся господар, - я тiльки так собi.  Ну,  любi
мо©, запрошую.
   Гостi, не кваплячись, почали всiдатися навколо великого круглого столу,
густо заставленого пляшками й тарiлками. Коли гамiр ущух, Семен  Потапович
встав, урочисто розправив вуса, пiднiс високо чарку й  виголосив  тост  за
царську родину. Гостi схилилися над тарiлками. ©ли, аж за  вухами  лящало.
Наймичка, струнка, вродлива, рокiв двадцяти, бiгала, як на  пожежi,  ледве
встигаючи пiдбирати спорожнiлий та пiдставляти наповнений новими  стравами
посуд.
   - Ху!.. - вiдкинувся на спинку стiльця  пан  з  рудою  борiдкою,  мнучи
пухкими пальцями бiлу серветку. - Добре зрихтована ваша скумбрiйка, добре.
А хто це у вас, шановна добродiйко, так смачно готу╨?
   Господиня, задоволена комплiментом поважного гостя, спробувала  зробити
реверанс, але ©© масивний стан повертався, як гарба з снопами.
   - То секрет, - _жартома помахала пальцем. - Секрет нашо© кухнi.
   - Та який там, серденько, секрет, - перебив ©© чоловiк. - Все це робить
наша Ярина, - показав на наймичку, що наближалася до столу.
   - О-о-о! - протягнув пан, втупивши блудливi очi в Ярину. -  Дуже,  дуже
цiкаво.
   Дiвчина, догадавшись, що мова про  не©,  вся  зашарiлася,  як  достигла
вишня. Поправивши на головi хустку, зiбрала  порожнi  тарiлки  з  столу  i
майнула до кухнi.
   - А яку вона наливку майстру╨! - докинув Митуса. -  Iстинно  поезiя,  з
вашого дозволу, а не наливка. Куди там яким-небудь шампанським чи  токаям.
- I вiн запитливо глянув на дружину.
   Сите, широке обличчя жiнки, пойняте  гордiстю,  блищало,  як  начищений
мiдний таз.
   - Пардон, шер амi! - випростався хрещеник, зрадiвши, що  випала  нагода
показати свою обiзнанiсть. - Не буду казати про угрiв,  але  дозволю  собi
стати на оборону французiв. Краще вiд них нiхто в  свiтi  не  може  робити
вина. Це аксiома, i  така,  панове,  що  ©©  не  може  спростувати  навiть
перебiльшена любов до власно© наливки. - I задоволене глянув на господаря.
- Ви про Францiю, панове, тiльки чули, та й то, може, з десятих уст,  а  я
бачив ©© на власнi очi, як оце зараз вас. Так, так, бачив.
   - Проклята нацiя, - втрутився в розмову пан з рудою  борiдкою.  В  його
голосi дзвенiли крицевi ноти  -  Не  хвалися  сво©ми  французами,  молодий
чоловiче. Вони не так майстри вина, як революцi©,  -  руйнувати  трони  та
вбивати королiв i царiв. Робесп'╨ри, одне слово. Краще  б  вони  не  сiяли
розбрату на землi, а наш мужик, коли його гарненько тримати пiд  канчуком,
зробить i краще вино.
   - _Iстинно так! Мудро сказано! - пiдтримав  гостя,  господар,  пiднявши
палець над головою. - Наш народ, з вашого великодушного дозволу,  до  бiса
талановитий. . . Ма╨ свою власну блискучу iсторiю. Нашi могили, що синiють
по степах, як гори, не гiршi пам'ятники, нiж ╨гипетськi пiрамiди. А  борщ,
а вареники, а пiснi, а бандура - хто  це,  питаю  вас,  дав  свiтовi?  Ми,
укра©нцi, - талановитий народ! Одне тiльки в нього, можна сказати, лихо  -
затурканий. Культури малувато.
   - I добре, - вставив пан з рудуватою борiдкою. - ©© зовсiм не треба, бо
як даси мужиковi культуру, то знову  об'явиться  якийсь  Кармалюк.  Батiг,
батiг - от мужикова культура.
   Письменник трохи поморщився, зрозумiвши, що не потрапив у лад гостю.
   - Мужик  повинен  знати  рало,  батiг,  налигач.  Оце  його  поезiя,  -
безапеляцiйно закiнчив пан з рудою борiдкою.
   - Шармант! - вигукнув хрещеник.
   Гостi дружно заляскали в долонi, схвалюючи  дотеп.  Господар  знiтився,
заклiпав очима. А потiм i сам почав ляскати, хоч оплески вже затихли.
   Один Павло сидiв нерухомо, мовчки дивився на господаря, на його гостей.
До цього кiлька разiв вiдвiдував Митусу, коли збиралися  мiсцевi  любителi
лiтератури. Тодi на досвiдченого  лiтератора  всi  дивилися,  як  на  щось
недосяжне. Так дивився й Павло. Але зараз вiн бачив  письменника  в  iншiй
обстановцi, в  iншому  оточеннi.  Слухав  розмови,  дивився  на  поведiнку
господаря й вiдчував, як у груди закрадалася холодна порожнеча, серед яко©
незримо ворушились жаль i сум.
   Запiзнiлi оплески Митуси особливо непри╨мно  вразили  Грабовського.  ╞х
недоречнiсть вiдчув, мабуть, i сам господар. Щоб сяк-так загладити те,  що
сталося, вiн заходився наливати чарки:
   - Не погордуйте, шановнi друзi, скуштувати нашо©  домашньо©  запiканки.
Вона ╨ iстинною гордiстю нашого народу.  Таку  запiканку  в  сиву  давнину
справжнi лицарi пили не оцими нiкчемними чарочками, а михайликами. За  наш
талановитий народ! -  виголосив  i  сховав  чарку  мiж  навислими  вусами,
причiкуючи, поки вип'ють гостi.
   Та  раптом  закашлявся  панич  у  фрацi,  захиталась  його   чарка,   i
червоно-бурi краплi впали на бiлу манишку.
   - Серветку, серветку вiзьмiть! - заспiшила господиня.
   Знiяковiлий панич поставив чарку i зашарив мокрими руками по столу, але
серветки не знаходив.
   - Ярино! - закричала господиня i прожогом кинулася до кухнi.
   Тим часом панич намацав  серветку,  що  лежала  за  тарiлкою,  i  почав
старанно витирати руки.
   - Коровище! Паскудо! - донiсся з кухнi хрипкий голос.
   Брязнув посуд, зойкнула Ярина, засичала господиня, i, наче  з  далекого
току, донеслося глухе гупання.
   У ©дальнi запанувала напружена тиша, серед яко© ще виразнiше було  чути
те гупання. Митуса завертiвся на стiльцi, знiяковiло поглядаючи на дверi.
   - Нумо, панове, допиймо чарки! Хто там поставив свою? За наш  народ!  -
закричав вiн, наче хотiв тим криком заглушити те, що ко©лося в кухнi.
   Павло аж зблiд. Чув, як затремтiли руки й  ноги,  як  до  горла  поповз
гарячий давкий клубок.  Важко  було  дихати.  Хотiлося  вийти  надвiр,  на
повiтря.
   Вiн рвучко встав.
   - Що з тобою, Павле? Ти  куди?  -  вигукнув  господар.  -  Сядь,  сядь,
козаче, ми ще вип'╨мо.
   - Чогось не п'╨ ваш поет, - зауважила Павлова сусiдка, стара, поморщена
панi. - За весь вечiр тiльки одну чарку випив.
   - Одну? Ха-ха-ха! Одну-однiсiньку? - зареготав Митуса.  -  Ганьба!  Яка
ганьба! Я думав, Павле, що ти iстинний козарлюга, а  виходить...  Як  каже
народ, - нi боговi свiчка, нi чортовi кочерга. Давай-но вип'╨мо, щоб  наша
доля нас не цуралась.
   - Дякую, - сумно вiдповiв Павло, опускаючись на  стiлець.  -  Не  можу.
Голова болить.
   - Чого ти причепився до хлопця, чого силу╨ш? Доброго навча╨ш,  нема  що
казати, - журно  похитала  господиня  головою  i  сiла  на  свiй  стiлець,
схрестивши на грудях руки.
   - Та я що, борони боже... - знiтився господар.
   Пригода з паничем у  фраку  позначилася  на  присутнiх.  Хоч  про  не©,
здавалося, вже й забули, але поновити веселий настрiй, яким почався вечiр,
не могли нi дотепи хазя©на, нi припрошування господинi.
   Хтось захотiв пограти в фанти. Це сподобалося молодшим.
   Вони, вибираючись з-за столу, переходили до iншо© кiмнати.  За  молоддю
потягнулися й старшi. ╞дальня скоро спорожнiла.
   - Хай собi побавляться, - сказав Митуса, сiдаючи на стiлець бiля пана з
рудою борiдкою. - Наше дiло козаче:  заливай  душу,  щоб  не  розсихалася.
Пiдсувайтесь, хлопцi, ближче, - запросив вiн рукою Павла i хрещеника, який
також не схотiв грати в фанти. - Розкажи-но нам, Георгiю, як  там  пожива╨
закордон, чи скоро порiвня╨мося з ним?
   Паничевi сподобалось  прохання  господаря.  Вiн  випив  чарку,  запалив
цигарку й почав:
   - Порiвня╨мося? Ви гра╨те в слова. Не забувайте, мон шер, що закордон i
ми - то небо й земля. Зайве навiть порiвнювати,  панове,  зайве.  Там  усе
найновiше, все за останньою модою, - вiн  артистично  махнув  ножиком  для
нiгтiв, наче хотiв пiдкреслити вiрнiсть свого твердження. - А  ви  кажете:
"Порiвня╨мося". Не рiвнятися нам треба, а вчитися в них, учитися,  панове,
- пiдсумував i гордовито вiдкинувся на спинку стiльця.
   - Ну, а як там театри, лiтература?
   - Божественно! - випалив панич. - Шармант.
   - Що? - не зрозумiв господар.
   - Все, все! - I панич зажмурив очi вiд задоволення.
   - Дозвольте, - втрутився в розмову Павло. -  А  може,  ви  назвете  нам
що-небудь з лiтературних новин?
   Павлове  запитання,  видно,  дещо  спантеличило  панича.  Вiн   помiтно
захвилювався, почервонiв, але скоренько опанував себе.
   - Що називати? Хiба треба доказiв? Це весь  свiт  зна╨,  всi  культурнi
люди. Аксiома! Все, все божественне i незрiвнянне. Куди нам!
   - То ти вже дарма, Георгiю! - вставив господар. -  Ми  також  не  ликом
шитi. Ростемо помаленьку, дякувати боговi. Легше нам зараз. Властi, бачиш,
допомагають. У нас також ╨ сво© театри, поети,  письменники,  а  згодом...
Еге-ге, сам побачиш.
   - Якi там поети? - знизав плечима панич. - Де вони? Хто ©х бачив?
   - А про Шевченка чували? - не втерпiв Павло.
   - А це що ще за Шевченко? Той, що в мого батька свинi пасе?
   - Ти, Георгiю, не дуже... - пiдтримав Павла господар.  -  Май  совiсть.
Тарас Шевченко - то наш великий поет. Ану, Павле,  продекламуй  що-небудь,
як ти вмi╨ш. Хоча б оце, як його...

   Тече вода в син╨ море,
   Та не витiка╨.
   Шука козак свою долю...

   Давай-но! Послухайте, ласкавi добродi©, - iстинна поезiя.
   - Цiкаво, цiкаво!  -  зареготав  панич.  Його  пiдтримав  пан  з  рудою
борiдкою.
   Регiт, мов бритва, рiзонув Павла по серцю. Вiн не збирався читати,  але
зухвалий виклик пiдштовхнув його.
   - Послухайте, коли зволите. Це Шевченко, зда╨ться, писав прямо-таки про
вас, милостивi добродi©. - I почав:

   Нема на свiтi Укра©ни,
   Нема╨ другого Днiпра,
   А ви претеся на чужину
   Шукати доброго добра...
   Найшли,
   Несли, несли з чужого поля
   I в Укра©ну принесли
   Великих слов велику силу,
   Та й бiльш нiчого. Кричите,
   Що бог создав вас не на те,
   Щоб ви неправдi поклонились!..
   I хилитесь, як i хилились!
   I знову шкуру дерете
   З братiв незрящих, гречкосi©в.
   I сонця-правди дозрiвать
   В нiмецькi землi, не чужi©,
   Претеся знову!..

   Павло уже помiтив, як зiщулився, став  зелений,  мов  жаба,  панич,  як
спалахнули лихi вогники в очах пана з рудою  борiдкою,  як  закрутився  на
стiльцi господар, та спинитися не мiг. Весь вечiр поривався жбурнути ©м  у
лице щось образливе, колюче, але стримував себе.
   Вiн зробив паузу, набрав повнi груди повiтря i повернувся до панича:

   Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
   Щоб там i здихали, де ви поросли!
   Не плакали б дiти, мати б не ридала,
   Не чули б у бога вашо© хули.
   I сонце не грiло б смердячого гною
   На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.
   I люди б не знали, що ви за орли,
   I не покивали б на вас головою.

   Господар, весь перекривлений, пiдскочив з стiльця  i  безладно  замахав
руками, наче хотiв затулити рота Павловi. Але той не зупинявся:

   Схаменiться! будьте люде,
   Бо лихо вам буде,
   Розкуються незабаром...

   - Якобiнець! - почув i тiльки тодi зупинився.
   Пана з рудою борiдкою за столом уже не було. Пошукав очима панича,  але
встиг побачити тiльки чорний хвiст фрака, що, ляснувши об одвiрок, зник за
порогом.
   - Що ти наробив! Що ти нако©в! - схопившись за голову, закричав  Митуса
i теж побiг за паничем.
   Павло оглянув спорожнiлу ©дальню, глибоко зiтхнув, безсило  сiдаючи  на
стiлець. Жалкував, що не встиг вилити всього, що накипiло на серцi.
   Почекав ще трохи, але до ©дальнi нiхто не  повертався.  Встав,  знайшов
картуз i вийшов.
   Надворi було тихо, аж моторошно. Мiсяць iз високостi дивився  на  землю
смутно, зажурено. Де-не-де на небi ледве мерехтiли зорi.
   Недалеко вiд ворiт помiтив людську постать пiд  акацi╨ю.  Наблизившись,
пiзнав Ярину. Дiвчина стояла без хустини, розсипанi по  плечах  коси  були
скуйовдженi, зiм'ятi. На правiй руцi телiпався обривок рукава.
   Дiвчина приглушено ридала.  Мовби  спiвчуваючи  ©й,  журливо  шелестiла
акацiя.
   Павло хотiв спитати дiвчину, що  трапилось,  але  пригадав  гупання  на
кухнi i все зрозумiв. Обернувся лицем до  заллятих  свiтлом  вiкон,  мiцно
стиснув кулаки, зцiпив зуби i рушив до хвiртки.
   Вузька вуличка, стиснута будинками, була темна i глуха. Де-не-де на нiй
тьмяно блищали плями свiтла, що падало вiд гасових лiхтарiв,  прикрiплених
над ворiтьми.
   Скоро  почалася  широка  вулиця.  Легко  дихнув  свiжий   передранковий
вiтерець.  Павло  зняв  картуза,  розстебнув  комiр   сорочки   i   вiдчув
полегкiсть, наче з його плечей впала тяжка ноша.
   Народ, поезiя, наливка, Яринине ридання - все це ро©лося в головi, а  в
грудях закипали бiль i вiдраза.
   - Яка гидота, - промовив тихо. - А вiн каже, ми  йдемо  одною  дорогою.
Каже. А з ким водиться? Що в нього в домi?.. Нi, нi, пане, в нас  не  одна
дорога. I не може бути одна.
   Пiдвiв голову. Попереду сяяла широка освiтлена  вулиця,  а  ген  далеко
рум'янився клапоть неба. Благословлялося на новий день.

   3_

   Уже й не пригадати, скiльки разiв бував тут, а винесене  звiдси  колись
перше враження, навдивовижу розма©те та яскраве, i досi не послаблювалось.
У цьому тихому й затишному куточку, де народилися п'╨си "За  Немань  iду",
"Не ходи, Грицю, на вечорницi" та пречудова пiсня "Розбите серце", яку вже
спiвають люди в селах i мiстах, юнаковi все подобалося. Простора  вiтальня
зорила на нього десятками очей славетних запорозьких гетьманiв i  ватажкiв
народних повстань на Укра©нi, людей, про бiльшiсть з яких ранiше нiчого не
знав i не чув. На стiнах кабiнету сидiли та  стояли  в  засклених  рамцях,
немовби зiбрались на дружню раду-пораду, укра©нськi  лiтератори.  Розкiшна
бiблiотека (куди до не© бiблiотецi пана Трутовського!) повнилась десятками
сотень книжок на рiзних  мовах,  а  на  великому  столi  горився  стосиком
рукописiв майбутнiй альманах  "Складка".  Як  не  за-милуватись  усiм  цим
незвичайним багатством! Попасти в таке царство...
   Подобався Павловi Грабовському  також  хазя©н  затишно©  господи.  Йому
недавно перевалило за сьомий десяток, але виглядав вiн значно молодшим. Не
старили його нi окуляри, нi сива шевелюра, вуса та борода. Для свого  вiку
вiн був досить струнким, завжди  охайним,  ба  й  елегантним,  особливо  в
сво╨му парадному мундирi вiйськового лiкаря. А разом з тим, -  навдивовижу
земний,  простий,  людяний   i   шляхетний.   Найдошкульнiшi   речi   умiв
висловлювати так, щоб не ображати гiдностi спiврозмовника, не загострювати
розмови до конфлiкту З ним було важко посваритись, розгнiватися на  нього.
То найпота╨мнiший секрет i висока врода  людсько©  натури.  Такi  щасливцi
народжуються рiдко...
   З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в  редакцi©
"Южного края". Звiв ©х докупи всюдисущий i завжди непосидющий Митуса.
   - Ви обидва поети, - сказав тодi Семен Потапович, мило посмiхаючись,  -
самi й розбирайтеся мiж собою, бо менi дуже нiколи, бiжу-лечу...
   I побiг, а вони легко розiбралися. Того ж дня  Грабовський  гостював  у
старого  письменника,  дав  йому  прочитати  свою  поему  про   вчительку,
пожадливо оглядав вiтальню, кабiнет, бiблiотеку, читав дещо з редакцiйного
портфеля "Складки", з  величезною  насолодою  обiдав  та  вечеряв,  хоч  i
почував  себе  трошки  нiяково.  На  Москалiвку  повернувся  пiзно  вночi,
обтяженнй при╨мними враженнями та книжками з теплими дарчими написами.
   Вiдтодi йому майже не випадало бачити Александрова й Митусу разом, наче
вони ходили лише  рiзними  дорогами  або  назавжди  розлучилися.  Але  про
розлуку нiщо не свiдчило. Навпаки, Семен Потапович,  де  випадала  хоча  б
найменша нагода, завжди похвалявся сво╨ю сердечною дружбою  з  Володимиром
Степановичем, заочно  називаючи  його  просто  Володькою.  Александров  же
тiльки вряди-годи  згадував  Митусу,  не  забуваючи  при  тому  добродушно
пожартувати над його незiбранiстю та кумедними витiвками.
   Вза╨мини Митуси й Александрова до минуло© суботи не цiкавили Павла, хоч
iнодi дещо й дивували, але  пiсля  гостини  в  Семена  Потаповича  хлопець
серйозно замислився над тими вза╨минами. Власне, не так над ними,  як  над
поважним письменником. Тепер  дволикий  Митуса  був  ясний  i  зрозумiлий.
Цiкавив Александров. Який вiн, Володимир  Степанович?  Чи  пiд  пару  його
приятелевi? Зда╨ться, те ж  замилування  запорозькою  старовиною,  побожне
схиляння перед  козацькою  славою,  та  ж  любов  до  укра©нського  слова,
фольклору, лiтератури, Шевченково© поезi©, а  суспiльне  становище  значно
вище i вагомiше...
   Сьогоднi Грабовський iшов до Александрова з настро╨м, якого  й  сам  не
мiг збагнути. Юнака болiло, пекло, мучило, щось незриме затуманювало  йому
ясний погляд i каламутило думки. Хотiлося показати письменниковi  справжн╨
обличчя Митуси, а  водночас  пильнiше  придивитися  до  самого  Володимира
Степановича. Невже i в цього душа з подвiйним дном, яке легко поверта╨ться
то до опозицiйне настро╨них початкуючих лiтераторiв, заслiплюючи  ©м  очi,
то до влади й  сили  iмущих?  Боже,  боже!  В  такому  разi  пропадай  усе
пропадом. Йому, Павловi,  не  вперше  втрачати  тих,  до  кого  переймався
повагою  або  й  симпатi╨ю.  Пушкарнянський  паламар   Любинський,   Семен
Потапович... Хто наступний?
   Александрова застав дома - як i завжди, добродушного, ледь  усмiхненого
та люб'язного. Розповiвши йому про гостину та  свою  поведiнку  в  Митуси,
Грабовський замовк i полегшено зiтхнув.  Володимир  Степанович,  що  сидiв
поруч на  канапi,  потер  долонею  чоло,  захмарене  й  збрижене  товстими
фалдами.
   - Випадок, звiсно, негарний, - заговорив. - Точнiше -  ганебний.  I  ви
вiрно    зробили,    давши    Шевченковими     словами     одкоша     тому
паничевi-безбатченку, хоч, можливо, й повелися не зовсiм так, як подоба╨ в
гостях.
   - Менi нiколи було думати над ввiчливiстю.
   - Над нею не треба особливо думати, але нiколи не треба також  забувати
©©, бо роздратованiсть, а тим паче розгойдана iстерика, не можуть  служити
показниками морально© переваги.  Та  суть,  зрештою,  не  в  цьому.  Семен
Потапович завжди був i залишиться собою, його, як то кажуть, не  виправить
уже й гробова дошка.
   - Таких потрiбно зневажати та нещадно бити.
   Александров толерантно перечекав палку реплiку.
   - Поважати таких справдi нема за що, проте не дуже кваптеся з кулаками,
снаги може не вистачити. На жаль, порода семенiв  потаповичiв  чи  потапiв
семеновичiв у наш час, а надто на Укра©нi, досить-таки численна й  живуча,
розплоджу╨ться, як  блощицi,  i  спритно  пристосову╨ться  до  полiтичного
клiмату. Митуси  балансують  мiж  злом  та  добром,  кривдою  та  правдою,
благородством та пiдлотою. Вони готовi сказати добре слово про трудiвника,
iнодi хочуть зробити для нього щось  корисне,  пiдтримати  рiдну  культуру
тощо, але дуже бояться царського трону, завжди  тремтять,  мов  щедрiнськi
премудрi пiскарi, запобiгають ласки  у  багатих,  силкуються  догодити  не
тiльки високому, а  й  малому  мiсцевому  начальству,  i  це  зумовлю╨  ©х
трагiкомiчне становище. Якби не було на вечорi  рудобородого  пана,  Семен
Потапович, мабуть, повiвся б зовсiм iнакше,  може,  й  сам  би  висповiдав
хрещеника.
   Павло не стерпiв.
   - Чому ж запрошу╨ того похмурого крiпосника до себе?
   Александров посмiхнувся.
   - На те вiн пiскар. Не зна╨те, чому запрошу╨?
   - I знати не хочу.
   - Дарма, бо без цього багато чого не зрозумi╨те. Запрошу╨ тому, що  той
пан вда╨ з себе мецената, i Митуса пiдлащу╨ться до нього,  аби  вициганити
якусь копiйчину для видання нашо© "Складки". Намiр, як бачите, добрий.
   - Добрими намiрами викладена дорога в пекло.
   - Згоден. Однак Семен Потапович на видноколах нашого культурного розвою
майже непомiтний i не робить погоди, проти цього дрiбного жевжика ледве чи
варто тратити порох. На жаль, ╨ митуси бiльшi, впливовiшi, тi,  до  голосу
котрих нерiдко прислуха╨ться лiтературна молодь.
   Александров дiстав зi столу свiжий номер "Южного края".
   - Читали отут вiрш Пантелеймона Кулiша?
   - Читав i цей, i тi, якi  ще  не  опублiкованi.  Вiн  прислав  ©х  цiлу
в'язку, щось подiбне на вiночок.
   - Що ж скажете про них?
   - Звичайнi вiрнопiдданськi писання, я до таких звик i не реагую на них.
   Александрова гостро пересмикнуло.
   - Не реагу╨те?! - запитав з якимсь болiсним надривом. - Може,  даруйте,
й самi збира╨теся такi фабрикувати?
   Грабовського несподiваний докiр  також  перекоробив.  Хотiв  вiдповiсти
найдошкульнiше, але всiма зусиллями волi стримав себе.
   - Не збираюсь. Я б собi руку одрубав, якби вона спробувала...
   - Чому ж так делiкатно оцiню╨те?  Препаскуднi  вiршики,  в  яких  автор
переплюнув навiть самого себе. Це моральна патологiя,  а  з  патологiчними
явищами треба поводитися найнещаднiше.
   Очi  Грабовського  округлилися.  Подiбного  тону,  подiбно©  зваги  вiд
Володимира Степановича вiн  нiяк  не  сподiвався  i  не  мiг  сподiватися.
Витонченi манери,  iнтелiгентна  шляхетнiсть,  зрештою,  державна  служба,
блискучi еполети i - нестримна  рiшучiсть...  Нi,  на  подiбне  митуси  не
здатнi.
   - Послухайте, вдумайтесь:

   Я був собi п'яний, а баба Талалайка
   Безкостим язиком мене благословила
   I голову мою, почавши з Наливайка,
   Високославними героями набила...

   Чули? Був п'яний, а тепер протверезився  i  зневажа╨  свою  простодушну
виховательку, злостиво посмiха╨ться над нею. Бачите, куди зайшов  колишнiй
кирило-мефодi©вський братчик? Не спинився в хижому юродствi перед  свiтлою
пам'яттю Шевченка й  Рил╨╨ва,  якi  так  натхненно  уславили  благородного
патрiота Северина Наливайка.
   Володимир Степанович згорнув газету i поклав на стiл.
   - Шкода. Велика шкода. Рятуймо людей, гукнiмо Кулiшевi:
   _
   Ой онуче, ой онуче баби Талалайки!
   Що, скажи, тебе доводить до брехнi та лайки?..
   _
   - Ви скомпонували?
   - Само набiгло...
   - Дотепно.
   - Спасибi за похвалу, але... Коли редакцiя збира╨ться публiкувати решту
надiсланих Кулiшем вiршiв?
   - Зовсiм не збира╨ться. I за цей редакторовi накрутили чуба.
   - Мало фiмiаму в ньому було а чи знущання над iсторi╨ю нашого народу?
   - Нi, того не бракувало i те подобалося. Не влаштувала мова.
   - Ранiш дещо укра©нське проскакувало в "Южном крае".
   - Зрiдка, а тепер не проскочить - учора найсуворiше заказано.
   - От тобi, бабусю,  напасть...  Тяжкi  нашi  часи,  ой,  тяжкi,  юначе.
Вдивляйтеся в них, вдумуйтеся. Ми старi, вiджива╨мо свiй вiк, а  ваше  все
попереду. Вам, молодий друже, доведеться ставити та розв'язувати питання i
соцiальнi, i культурнi, i нацiональнi. А вони, тi питання, стають на часi.
Може, ви й не зна╨те, але укра©нське культурне життя в Харковi, пiсля отих
попереднiх спроб видавати нашi журнали  та  альманахи,  помiтно  пiдупало.
"Складку" нiяк не складемо. За вами, молоддю, слово. Я  знаю,  менi  Семен
Потапович виклав  сво©  претензi©  до  вашо©  "Вчительки".  То  ви  будьте
розумнiшим: вислухайте його, особливо не  заперечуйте,  на  словах  навiть
згоджуйтесь.
   - Це неможливо.
   - Кажу, на словах навiть згоджуйтесь, а  насправдi  робiть  сво╨.  Менi
особисто ваша поема подоба╨ться От ви i тримайтеся свого берега.  Бо,  хто
не ма╨ того берега, той топиться. Тут... далi я вам нiчого не скажу.
   В кабiнетi запала давка тиша. Згодом порушив ©© Павло:
   - Чув, ви написали нову п'╨су.
   - Написав, та радостi вiд того нема.
   - Чого?
   - Цензура не дозволя╨.
   - Також мова стала на завадi?
   - I мова, i змiст.
   - Дайте прочитати.
   - Сам не  маю  ©©.  Вiддав  цензурному  комiтетовi  оригiнал,  а  тепер
вiдшукати не можу.
   - Драма, комедiя?
   - Смiх крiзь сльози.
   - Розкажiть хоч коротко.
   - Вийшла звичайнiсiнька iсторiя, яку можна побачити в кожному сучасному
третьому селi. Становому сподобалася вродлива дiвчина, яка коха╨  молодого
семiнариста.  Силкуючись  прибрати  з  дороги  суперника,  становий   пише
брехливого  доноса  про  полiтичну   неблагонадiйнiсть   юнака,   i   того
заарештовують. От i все.
   - Правдива iсторiя.
   - Еге, правдива, - зiтхнув драматург. - Якби ж то вашi слова  потрапили
у вуха цензору, а так...
   * * *

   Вибравшись за мiську околицю, Грабовський  прискорив  крок.  Нiколи  не
запiзнювався, бо не прощав того нi собi,  нi  iншим,  -  таку  вже  звичку
виробив, а сьогоднi таки не встиг. Редактор затримав.  Понiс  йому  заяву,
аби звiльнив, думав, жодного заперечення не буде - iде  ж  служити  "вiрi,
царю й отечеству".
   Та  справа  обернулася  не  так  Редактор  почав  розраджувати,  просив
почекати з вiйськом, лишатися при газетi. Обiцяв  надрукувати  статтю  про
стан шкiльно© освiти на  Охтирщинi,  добiрку  вiршiв  i  навiть  пiдвищити
плату. "Нам, каже, такi, як ти, потрiбнi до зарiзу".
   Ледве умовив...
   Ось i лiсова хатина. Так жартома назива╨ ©© однорукий Кирило  Карпович,
що стереже лiс i мешка╨ в нiй сам самiтний, як палець. Справдi  -  лiсова.
Рублена з  сосни,  присадкувата,  вона,  мов  перелякане  звiрятко,  лупа╨
пiдслiпуватими вiконцями з-помiж крислатих вишень, бузку  й  черемшини  на
дорогу в поле.
   - Влiтку, коли над хатиною звиса╨ зелена кучма розкiшних дубiв i берiз,
©© майже не видно зi шляху. I в таку пору не долiтають до  не©  нi  дощовi
краплини, нi сонячне промiння, нi подихи вiтру, нi людський гамiр.
   Та осiнь уже давно обтрусила зеленi шати, лягла жовтим листом на землю.
Над хатиною темнi╨ буре гiлля, i вона, нiби на  оглядини,  виставила  свою
старiсть та убозтво. Але люди, проходячи шляхом, залишаються байдужими  до
не©, до ©© злиднiв. Не дивляться, не дивуються: у них не  браку╨  й  сво©х
клопотiв.
   Бiля низенького  вориння,  що  вiдгороджу╨  лiсову  хатину  вiд  шляху,
Грабовський  стрiв  дво╨  людей,  якi,  порiвнявшись,  здавалось,   уважно
оглянули його. Щоб нiчим не видати сво╨© тривоги,  вiн  навiть  сповiльнив
ходу.
   За кiлька крокiв зупинився. Оглянувся. Упевнившись, що дво╨  незнайомих
не стежать за ним, прожогом стрибнув через тин. В умовленому мiсцi знайшов
вартового Голосова.
   - Усi зiбрались? - запитав.
   - Майже  всi.  Чомусь  не  прийшли  Мерхальов  та  Брайловський.  Ксеня
Трипiльська, кажуть, занедужала.
   Потиснув Голосову руку i попрямував до хати.
   - Вечiр добрий, - _хором вiдповiли на його привiтання юнаки й дiвчата.
   - То не добже, цо пан ся спiзню╨, - пожартувала Улановська.
   - H╨x файна пан╨нка Евелiна мi пробачить  цей  нешляхетний  фортель,  -
пожартував  i  Грабовський  -  Справдi,  вибачайте,  друзi,  затримався  в
редакцi©.
   - Сiдай, сiдай, виправдовуватися будеш у городового,  -  докинула  Лiда
Лойко, чорнява дiвчина, що пiдписувала конверти. - Ми довго чекали на тебе
та й почали самi.
   - Що встигли?
   - Вiдгектографували першу вiдозву, - розповiдав Кирило Карпович,  -  ще
раз прочитали i готу╨мо другу. На, глянь, - подав сiрий конверт, на  якому
чорнiли слова:
   "Прочитай i передай iншим".
   Грабовський витяг з конверта складений удво╨ аркуш паперу, розгорнув  i
прочитав надрукований великим шрифтом заголовок: "Слово до народу".
   - Добре вийшло, - сказав, поклавши конверта.
   - Вiрнiше - йде, бо, як вийде, побачимо, - поправив Михайло  Рклицький.
- Ну, сiдай.
   Довго писали та редагували другу вiдозву, а коли ©© повний  текст  було
остаточно схвалено, Сергiй Балабуха, Михайло  Рклицький,  Лiдiя  Лойко  та
Кирило Карпович пiшли до комiрчини, де стояв гектограф.
   Павло й Евелiна, залишившись у хатi, продовжували залiплювати конверти.
   - Маю для тебе, Павле, новину, - мовила дiвчина.
   - Яку?
   - Сподiваюсь, не забув Ксану, ну, польову русалку?
   На юнакових щоках заграв теплий рум'янок.
   - Пам'ятаю, - вiдповiв. - Я ж мав вiд не© три листи, коли жив  у  селi.
Але це було майже два роки тому. Потiм припинилося  листування.  Та  й  не
тiльки з нею... Мабуть, осiдало воно в кишенi почтмейстера. То  так  i  не
вiдаю, де дiлася наша русалонька. Зна╨ш щось?
   - Дещо.
   - Розкажи. Ти ж з нею, зда╨ться, дружила.
   - Трохи було, - зiтхнула Евелiна. - Дружили, а тепер менi  й  слова  не
пише.
   - Посварилися? Вона ж така...
   - Еге ж, така. Була. Позавчора я стрiла одну свою знайому. Вона недавно
отримала листа вiд Ксани з Пiнська. Русалка  пише,  що  бачила  там  твого
приятеля по семiнарi© Петра Цимбалюка. Вiн,  виявля╨ться,  утiк  з  тюрми,
довго блукав свiтами, аж поки забрiв у Бiлорусiю  i  пристав  до  пiнсько©
органiзацi© народовольцiв. Там застре