Якось, повернувшись з прогулянки, на котру Грабовський не ходив, чергуючи коло хворого, Микола й Вiктор розповiли про свою зустрiч з Евелiною Улановською. - Вона живе разом з Софi╨ю Новаковською, - тихо, щоб не розбудити Володимира Iвановича, говорив Ожигов. - Казала, Новаковська почува╨ себе зовсiм погано. Пiсля суду захворiла i вже не вста╨. Не набагато краще вигляда╨ й сама Евелiна - квола й блiда, як з хреста знята. Вiд себе та вiд Софi© просила звернутися всiм до сенату з клопотанням переглянути вирок. Ну, ми з Вiктором i вирiшили... - Писати прошенi╨? - насупив брови Павло. - Нi, спершу порадитися з Володимиром Iвановичем, з тобою, а потiм, якщо вирiшимо... - Прошенi╨? - Ну, називай його як хочеш, - втрутився Кранiхфельд. - Тут дiло, Павле, зовсiм не в назвi. А що ти, власне, бачиш поганого в тому, щоб написати? Адже йдеться... - вiн зам'явся трохи. - Ну, ну, - пiдштовхнув його Павло, - про що йдеться? - Про полегшення наших мук. - Писати прошенi╨ .. - мiркував Павло, не звертаючись нi до кого. - Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань i всього, що обстоювали, за що боролися, одне слово - все визнати помилкою. Це важко й збагнути, хлопцi. - Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозумiти й iнше. - Що саме, Вiтю? - Завтра закiнчу╨ться наше право подавати апеляцiю. - Ех, Павле, Павле, - зiтхнув Микола, - якби ти бачив Евелiну, якби послухав ©©... - А Новаковська! - пiдхопив Кранiхфельд. - Вона, звичайно, не належить до нашо© групи, ми ©© вперше бачили на судi, але ж жiнка - наш однодумець, також стражда╨ за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до не©, до долi ©© маленького сина... Павло мовчки одiйшов до вiкна. Евелiна, Софiя. Вiн якось досi не думав про них, а якщо й думав, то не помiчав рiзницi мiж ©х становищем i становищем чоловiкiв. Та зараз вiдчув. Софi© й Евелiнi тiльки по тридцять рокiв, як i його покiйнiй Надiйцi. Тридцять. Це ж лише половина людського вiку. I вже каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти ©м? Задля цього вiн готовий на все, навiть на шибеницю, крiм одного - вiдмови од переконань, од боротьби. - Що ж робити? - запитливо глянув на Кранiхфельда i Ожигова. Товаришi мовчали. - Що робити?.. - донiсся кволий голос Володимира Iвановича. Всi тро╨ кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокiйно дивлячись на стелю. - Спереча╨теся, хлопцi? Шука╨те виходу? Хочете, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi? Але... - хворий, не закiнчивши фразу, зайшовся кашлем. Хлопцi стояли розгубленi й винуватi. Зрозумiли - Володимир Iванович чув ©хню розмову. Мовчки чекали, що скаже вiн, старий пролетар. Коли кашель вгамувався, Володимир Iванович перевернувсь на лiвий бiк i пальцем покликав до себе Грабовського. - Вiрно робиш, Павле. Правильно, - заговорив тихо. - Шкода наших дiвчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогi мо©, всi молодi, як квiти. Але я мало вiрю в те, що ваше прошенi╨ дасть якусь полегкiсть дiвчатам, а нашiй справi може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що i як писати. Бо ж просити, значить, визнати себе переможеними, каятися, зрiкатися найсвятiшого. Без цього навряд чи прислухаються, бо ©м саме й треба домогтися вiд нас зречення. А каятися, зрiкатися ми не можемо, не ма╨мо права. Можемо тiльки вимагати. Вимагати скасувати вирок, як неправильний. Протест i вимоги - от наша правда... Володимир Iванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший i важчий. Вiдкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стiни очима... - Що ж будемо робити? - пошепки запитав Кранiхфельд, коли Володимир Iванович заснув. - А хiба не ясно, Вiтю? - спитав Павло. - Вiдбувати кару, от i все. Писати сльозливе прошенi╨ - я категорично проти. - А як же, Павле, бути з дiвчатами? I ©м на каторгу?.. - втрутився Ожигов. - Невже ти гада╨ш, що ми з Вiктором бо©мося за себе? Подумай добре, - показав на Володимира Iвановича. - Чи довго протягне вiн на каторзi? Чи довго протягнуть Евелiна i Софiя? Ми витрима╨мо - це ясно, а от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав? - Ще в харкiвськiй тюрмi менi пропонували написати прошенi╨, - заговорив Павло, не вiдповiдаючи на запитання. - Кiлька днiв у мо©й камерi лежали папiр та перо. Пропонували, пiдказували, навiть умовляли. Не написав. I зараз, хлопцi, я нi писати, нi пiдписувати нiчого не буду. Не можу. - Помовчав трохи i додав: - Можете писати, я не буду проти - при однiй умовi: якщо у вашiй апеляцi© - не в прошенi©, а в апеляцi© - не буде каяття, не буде прохання, а тiльки вимога. - Тiльки вимога, саме так, Павле, саме так. - Ожигов пiдбiг i обняв Грабовського. - На цьому, Вiтю, стою i я. Тiльки вимога. Одна вимога, i бiльше нiчого. Ми не злочинцi, й каятися нам нема╨ в чому. А не прислухаються, _то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою. Згода, Вiтю? - Згода, згода! - Кранiхфельд захопив обох в обiйми. - Тiльки вимога! ...Поверталися з прогулянки збудженi, особливо Ожигов i Кранiхфельд. Пiдписану ними та Улановською апеляцiю тюремне начальство взяло й обiцяло надiслати до сенату. - Тепер чекай з моря погоди, - зауважив Павло, коли пiдходили до камери. - Дарма радi╨те. Ще доведеться не один мiсяць годувати нужу. Пообiцяли, а ви й повiрили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я знаю ©х. - Це ти вже зайве, Павле, - заперечив Кранiхфельд. - ╞м самим невигiдно нас тут тримати. А ми теж нiчого не програ╨мо, якщо й затягнуть трохи. Хоч дочека╨мось теплих днiв, легше буде йти на каторгу. - Боюсь, щоб не стало душно... Переступивши порiг камери, балаганцi зупинились як укопанi. Володимир Iванович лежав на лiжку горiлиць. Лiва рука його, здавалось, прикривала серце, а права безсило звисала додолу, затиснувши мiж двома пальцями невелику, трохи пожовклу фотографiю. З-помiж напiврозплющених повiк ледь-ледь сутенiли очi. Тiло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер. Поскидавши шапки, хлопцi якийсь час стояли в скорботi. Потiм стулили небiжчиковi повiки, склали йому на грудях руки i почали розглядати фотографiю. З не© дивилися теплi, трохи пойнятi сумом жiночi очi. Бiля жiнки з обох бокiв стояли хлопчик рокiв дванадцяти та менша дiвчинка. На руках жiнка тримала бiленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило рученятами шию матерi i сяяло_ ясною, схожою на ранковий промiнь усмiшкою. - Прощався, мабуть, Володимир Iванович, - журно сказав Микола Ожигов. - Ви бачили коли-небудь ©©? - показав на фотографiю. Грабовський i Кранiхфельд заперечливо хитнули головами. Нiхто з балаганцiв не бачив нiколи фотографi© родини Володимира Iвановича. Старого шанували засланцi, часто приходили до нього за порадою. Вiн слухав скарги, розпитував про сiм'©, радив, пiдбадьорював. А про власну родину нiколи не розповiдав, наче в нього ©© не було. По табору ходила чутка, що у Володимира Iвановича ╨ жiнка й дiти, що живуть вони десь пiд Москвою, але напевно того нiхто не знав. Мабуть, тiльки залишаючись на самотi, Володимир Iванович думав про дружину й дiтей та розглядав пожовклу фотографiю. - Чекають, - не зводячи очей з фотографi©, майже крiзь сльози говорив Вiктор Кранiхфельд. - I ще довго будуть чекати, виглядати, сподiватися, що ось-ось повернеться татко, погладить вихрястi голiвки. А вiн уже нiколи не прийде, назавжди покинув. I покинув заради щастя iнших... Павло мовчав. Руки дрiбно тремтiли, губи посмикувалися, як у дитини, що от-от ма╨ розплакатись, а очi, сухi, аж заваленi, жадiбно вдивлялися в обличчя хлопчика на фотографi©, дивовижно схожого на батька. В примружених, трохи суворих оченятах пiдлiтка, в круто зламаних бровах, вольовому, ще не зовсiм окресленому пiдборiддi, в тiсно стулених губах вiн бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз стисне кулаки, зiйде з фотографi© i гукне: "Я готовий до бою!" - Нi, Володимир Iванович не помер, - тихо, але рiшуче промовив Павло. - Не помер. Вiн живе! - I показав _на пiдлiтка. - _Вiн буде жити. 24_ _ Повiльно, але неухильно весна вiдвойовувала сво© права. Глибокi, завалистi сибiрськi снiги щодень присiдали до землi, i воркотливо дзюрчали в ярах талi води. Ранками схоплювалось сонце, викочувалося на голубу просторiнь неба, оглядало землю, що звiльнялася вiд снiгового полону, i золотими вiниками замiтало ©©. Набухлi бруньки, пiдiгрiтi промiнням, здавалося, зараз бризнуть зеленим листям i п'янким суцвiттям. Навiть завжди насуплене й мовчазне подвiр'я тюрми, обгороджене товстим темно-сiрим муром, оживало. Сьогоднi, замiсть прогулянки, балаганцiв послали прибирати тюремне подвiр'я. I це було для них маленьким щастям. За три роки перебування в iркутськiй тюрмi знали лише заплiснявiлу камеру, допити, хижi очi та кулаки тюремно© обслуги. Руки аж свербiли до працi. Позабиравши лопати, граблi, Грабовський i Ожигов вигрiбали з-пiд муру торiшн╨ перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закиненi сюди з вiкон в'язницi. Кранiхфельд, упрягшись в залiзну тачку, вивозив мерзлятину на смiтник. Настрiй був пiднесений, робота кипiла, i навiть напiвсоннi безбарвнi очi солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували. - Я бачу, Вiтю, - навантажуючи тачку, посмiхався Микола, - з тебе вийде, як каже Евелiна, файний каторжник. Ну, прямо тобi не вмирав i не воскресав, з дiда-прадiда каторжник. Кранiхфельд не вiдповiв на жарт товариша, мовчки взяв голоблi тачки, напнувся й рушив. Високий, тонкий, вiн од тягаря аж натужився, i було видно, як пiд перетлiлим мундиром рухалися всi його кiстки та м'язи. - Так, Павле, - заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми, - тепер починаю розумiти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцi╨ю, ©©, видно, заморозили, i нам доведеться тут сидiти хтозна-скiльки. Та й взагалi надiй на не© дуже небагато. - Я про це, пригадую, говорив ранiше, - з нотками докору вiдповiв Грабовський. - Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така вже мудра рiч. Ясно, то була помилка, i за не© я лаю передусiм тебе. Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився вiн на друга спокiйно, нiби чекав саме тако© вiдповiдi. - Лаяти - тво╨ право, Павле, - мовив вiн. - Може, й заслуговую на це. Але хочу, друже, аби ти зрозумiв одне: я не думав про якiсь власнi вигоди. Менi нiщо не страшне - не тiльки каторга, а й саме пекло. Пiдтримуючи Вiктора, думав лише про Евелiну, Софiю, Володимира Iвановича, хоч нiколи не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би мо©х намiрiв. Я знав, i ти... Зрозумiй хоч зараз, - Микола пiдступив майже впритул до Грабовського, - зрозумiй i прости, коли я помилявся. _ - Ти наче з дуба впав, - засмiявся Павло. - Що я, по-тво╨му, бог чи папа римський, щоб iндульгенцiями торгувати? Такi грiхи не прощаються. Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошенi╨, ви домагалися якихось там, як ти кажеш, власних вигод, то я б вас обох прокляв назавжди або просто подушив би сво©ми руками. - _Ну, це вже занадто. Звiдки ти певний, що змiг би задушити.-скажiмо, мене? - пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру. - Хотiв _би я, Миколо, випробувати тво© здiбностi, - виплив з-за рогу тюрми Кранiхфельд, тручаючи порожню тачку. - Ану-бо, вiдвези кiлька разiв, а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскiльки ти пiдготований до каторги. - Так, так. Колю, заодно й подивимось, - пiдхопив Павло. - Бери-но. Ожигов обвiв товаришiв хитрим поглядом. - Намiр у вас, хлопцi, добрий, - почав. - Але марна праця. Можу запевнити, що до ролi, про яку ви говорите, не пiдходжу. Тачка, наскiльки я розумiюсь на цiй справi, рiч тендiтна, до не© потрiбна крихка кiсточка, голуба кров, ну, й вiдповiдне виховання. А що я? Козак. Руцi мо©, як самi зводите бачити, не дуже тонко© роботи. Уявiть собi, отакий гевал вiзьметься за голоблi тачки - вони зараз трiснуть. Словом, негодящий. Зовсiм iнший коленкор - ви, вам тiльки до тачки, особливо, Вiтю, тобi. - З тобою, бува, не радилися суддi? - запитав Грабовський. - Нi, Павле, не радилися, - продовжував Ожигов. - Вони керувалися вашими злочинами перед царем, у сво©х же висновках про вашу придатнiсть до тачки я виходжу з iнших мiркувань - з ваших родослiвних. - Ти часом не дружив з мо╨ю бабкою? - з ледь помiтним вiдтiнком роздратування запитав Кранiхфельд. - На жаль, не довелося. Але якщо вiрити, Вiтю, тво©й бiографi©, то i твоя дворянська кров, i твiй чин пiдпоручика цiлком пiдходять до цi╨© роботи. - Годi тобi! - втрутився Павло. - Не замовляй зубiв. Запрягайся. Накидай, Вiтю. Але везти Миколi тачку не довелося, бо солдат звелiв балаганцям негайно покинути роботу. Через якийсь час до камери , крiм коридорного, зайшов високий офiцер у модному пенсне. --Ваше прошенi╨, --- сказав, дивлячись на папери в масивнiй папцi, --- розглянув сенат. Обороняв пан Спасович. Сенат, з огляду на ряд причин, знайшов можливим замiнити вам каторгу засланням. Про мiсце буде сповiщено окремо. --А як з жiнками? --- запитав Павло. --Так, як i з вами. --Усi в одне мiсце? --Мабуть, у рiзнi. --А попроситися всiм в одне не можна? Офiцер нiчого не вiдповiв, поглянув на годинники i вийшов. --Ну, --- Кранiхфельд обняв обох товаришiв. --- Бачиш, Павле, ми виграли, а ти говорив!.. --По перше, Вiтю, не виграли, а перемогли, --- прохопився Микола. --- Перемогли. I, по-друге, перемогли тому, що не просили, а вимагали. Вимагали - й перемогли. Розумi╨ш? --Та хай так, але наша все-таки зверху, --- не мiг угамуватися Кранiхфельд. ...Гулкий стукiт у дверi розбудив балаганцiв. На долiвцi й стiнi камери вже блищала смуга вранiшнього промiння. --Ожигов! Зiбратися в дорогу, --- просунулася крiзь вiдтуленi дверi голова коридорного. --А ми? --Не знаю. Сказано --- Ожигову. Збирайся! --- байдуже кивнув тюремник. Пiсля снiданку вiн знову показав голову. --Ожигов! Виходь. Микола обняв товаришiв, потиснув ©м руки. --Ну, друзi, не згадуйте лихом. Може, доля ще зведе нас колись, тодi знову повою╨мо. А коли пощастить повернутися в Луганськ, то розкажу сво©м землякам, як ми тут разом терпiли, боролися й мрiяли. Так, неодмiнно розкажу, --- зiтхнув i рушив до дверей. Павло i Вiктор пiдiйшли до вiкна. На тюремному подвiр'© стояли двi групи арештантiв. Недалеко од них щось розмiрковувало начальство, снували туди-сюди конво©ри. --Евелi-i-iно-о-о! --- гукнув Кранiхфельд, притискаючись до грат. Над головами арештантiв затрiпотiла бiла хусточка. Махаючи нею, Улановська щось радiсно кричала, але серед галасу на подвiр'© нiчого розiбрати не можна було. --Павле, --- одiрвався Вiктор од вiкна, --- дай паперу. Павло подивився на друга: --Що? Вiн витягнув записну книжечку, перегорнув ©© й зiщулився. Чистим лишився тiльки один --- останнiй листок. Мовчки показав його Кранiхфельду. --Оце i все? --- скрушно запитав той. У його голосi бринiла тяжка мука. Грабовський схилився над столом, роздiлив листочок на двi половинки, одiрвав одну й подав: --Густо пиши. Скiнчивши писати, Вiктор просунув руку крiзь грати. --Евелiно, ло-ви-и! Дiвчина рвонулась назустрiч папiрцевi, що плавко спускався на землю. Та не встигла, бо конво©р пiдхопив папiрець i сховав до кишенi. --Вiддайте! Вiддайте, то менi! --- благала дiвчина. Конво©р погрозив рушницею. --Марш на сво╨ мiсце! --Вiддай! --- на весь голос крикнув Грабовський i жбурнув у конво©ра кварту. --Вiддай, гад! Поверни! --- вигукнули кiлька арештантiв. Конво©р висмикнув з кишенi папiрця, перечитав його i кинув на землю. --Вiтю-у! Спа-си-бi-i, --- уже з юрби гукала Евелiна, махаючи запискою над головою. --- До-о-об-ре! Неод-мiно на-пи-шу-у! --Ладнайсь! --- пролунала команда, i конво©ри заметушилися. Першою рушила група, до яко© прилучили Ожигова, за нею група Улановсько© й Новаковсько©. --Ща-сли-во© до-ро-о-о-ги! До ско-ро-го по-ба-чен-ня-я! --- гукали Грабовський i Кранiхфельд. --Спа-си-бi-i! Ру-шай-те за на-ми-и!.. --Ну, от... --- зiтхнув Кранiхфельд, коли хвiст арештантсько© колони виповз за браму. --- Тепер ми лишилися вдвох. Пiшли, а в яку дорогу? Чи побачимо, чи зустрiнемо ми ще ©х, чи, може... - Гора з горою не сходяться... Скажи, Вiтю, дуже ©© любиш? - Павло глянув прямо в очi друговi. - Евелiну? - перепитав Вiктор. - Як би тобi вiдповiсти? . Так, як ти свою Надiю. Я без не© просто не можу, Павле, не можу, розумi╨ш? Ми зблизилися за рiк до твого приходу в Балаганськ, а познайомилися ще майже шiсть рокiв тому, коли я при©здив з Мiнська в Харкiв. Евелiна - справжнiй борець. Не перебiльшую. Вона могла спокiйнiсiнько жити на хлiбi матерi-акушерки та братiв i вчитися. Але цього не зробила, пiшла iншою дорогою. I не вага╨ться, не ка╨ться. Навiть не йде, а лине, не живе, а горить. Ти б послухав, що вона сказала менi, дiзнавшись про замiну каторги засланням. Я радiю, говорила, не тому, що боюся каторги, а тому, що в засланнi, користуючись хоч крихтою свободи, зможу краще боротися за щастя. I я вiрю ©й, друже мiй, вiрю: вона буде боротися до останнього подиху. Кранiхфельд _трохи помовчав. - Я ©©, Павле, знайду, отож дав ©й мiнську адресу сво╨© сестри. Сказала напише. Знайду, друже. Найдорожчою цiною знайду. Павло слухав схвильовану розповiдь Кранiхфельда i радiв за нього. Радiв щиро, хоч серце обкипало кров'ю i болiсно стискалося. Надiйка... Надiйка... - Грабовський! Рихтуйся, - коротко сповiстив тюремник, принiсши обiд. - Не зна╨те, куди? - Скажуть. - От i край, - зiтхнув Кранiхфельд, коли вийшов коридорний. - Час настав. Сядьмо, Павле, та ще пообiда╨мо разом. Може, востанн╨. Кулiш не йшов у рот. Тримаючи ложки в руках, мовчки надивлялися один на одного: щоб запам'ятати назавжди... Книга третя _ ПРОЛIСОК Я не спiвець чудовно© природи З холодною байдужiстю ©©; Мiй ум ворушать змученi народи, - ╞м я вiддав усi чуття мо© Нехай поети, до вiтхнення вдатнi, Спiвають нам на всякi голоси Про мировi куточки благодатнi, - Де ╨ страждання, там нема краси! П._ Грабовський_ 1_ Дво╨ саней раптово спинилися, i люди, що сидiли в них, побачили на- дверях великого будинку бiлу таблицю. Обведена тоненькою золотавою рамкою, вона стрiляла кожному в очi чорними лiтерами, попереджуючи: тут - якутське обласне полiцiйне управлiння. П'ять вершникiв, якi супроводжували пiдводи, про щось напiвголоса погомонiли мiж собою, i один з них, припоручивши коня товаришевi, лiнькувато поплентав до дверей. То був старший конво©р. Подорожнi злiзли з саней, заставлених валiзами й скриньками, затупцювали на скованому морозом снiгу. На вiдмiну од вершникiв, зодягнених у однаковi кожухи, всi вони були в чому бог дав. - Hарештi при©хали, - сказав Кранiхфельд, немилосердно б'ючи руками об поли свого темно-сiрого пальта. - Спасибi, Вiтю, за добрi вiстi, бо я думав, ще ©демо, - пожартував Ожигов. - Вiд тво©х слiв нiби потеплiшало. Повтори, братику. - Авжеж, потеплiшало, - вкинула Новаковська, заправляючи пiд шапку кучеряве волосся - У декого почалася навiть пiд носом вiдлига... - Ти про себе, Соню, могла б не сповiщати, - впала в слово Улановська. - Автобiографiчне, зна╨ш... Он Павло, либонь, уже вiршу╨. По бородi видно, зуби висiкають ритмiку Байронового в'язня. Чи не так, Арсеновичу? - Може, так, а може, i не так, як казав колись наш дяк. Тобi, Евелiно, збоку виднiше, - посмiхнувся в бороду Грабовський, та жартiвливо© розмови не пiдтримав. Хоч Евелiна жартувала, але в ©© жартi була правда: Павло таки добре змерз. Доки ©хали й сидiв мiж Ожиговим та Кранiхфельдом, прикривши ноги ведмежою шкурою, здавалося, не вiдчував шаленого морозу, а зараз зуби вистукували дрiбушечку. Але вiн думав не про те, бо всю увагу поглинуло мiсто, яке бачив уперше. Оглядав його, скiльки мiг сягнути зором, i з подиву аж очима клiпав. Ще в тюрмi, а потiм дорогою думаючи про нього, не сподiвався, звiсно, застати тут щось подiбне хоч би на Харкiв чи Iркутськ, проте все-таки знав, що в Якутську сидить вiце-губернатор, тому й сподiвався на краще, нiж застав. Власне, нiякого мiста нема, ╨, якби на Укра©нi, велике село, в кращому разi - повiтове мiстечко. Правда, сво╨ обличчя воно ма╨, до того ж обличчя досить цiкаве. Хоч би й ця, видно, головна вулиця. Широка, рiвна i зовсiм порожня, можна качатися по нiй - нiде тобi жодного дерева. Обабiч не© - десяткiв п'ять рублених будинкiв, схожих на цей, в якому мiститься полiцейське управлiння. Бiльшiсть з них вiд свiту одгороджена високими дощаними парканами та ще вищими, нiж паркани, мiцними брамами. Праворуч за цi╨ю вулицею аж ген-ген поклубочилися, наче темна овеча отара, низенькi споруди, оточенi такими ж низенькими парканами. Догаду╨ться: то, очевидно, юрти. Оце так обласний центр, столиця. В таких можуть плодитися й царювати кривавi осташкiни. А де ж той будинок Монастирьова, про який уже вiда╨ не тiльки Росiя, а й закордон? Чи ще сто©ть вiн, а чи вже знесли його? Хотiв було запитати чоловiка в окулярах й бахматiй шапцi, який iшов правим боком вулицi, уважно оглядаючи сани й людей, але не встиг, бо з управлiння саме вийшов старший конво©р у супроводi мiсцевого полiцейського чиновника i загадав обертати пiдводи. - Куди ще? - поцiкавився Ожигов. --До хижi, - загадково посмiхаючись, пояснив чиновник. На сани вже не сiдали, ступали за ними разом з конво©рами, котрi тягнули за повiддя сво©х наморених коней. Iти довелося недовго: тюрма стояла за якихось дво╨ гiн вiд полiцейського управлiння. Грабовський пiзнав ©© легко: маячiла одразу ж за мiською межею - темна й гостроверха, наче копиця гною на снiгу. На iркутську скидалася хiба тiльки сво©м похмурим кольором. На вiдмiну вiд тi╨©, грiзно© кам'яницi, оперезано© високим муром, була дерев'яною. I всерединi тюрми, куди скоро потрапили прибулi, всюди кидалося в очi дерево. - Звернiть увагу: тут зовсiм нема каменю й залiза, - висловив сво© враження Грабовський, оглядаючи тюремне подвiр'я. Новаковська гiрко посмiхнулася. - Ех, Павле Арсеновичу, Павле, - заговорила якось журно i з болiсним докором. - Довгу й тернисту дорогу пройшли ви в сво╨му життi, багато лиха скуштували, а все-таки залиша╨теся поетом, романтиком. Нема залiза й каменю. Хочете побачити, то подивiться, - показала на двох каторжникiв, якi несли за дужки велику металеву парашу. ╞х важко було одрiзнити, бо схожi один на одного, мов олов'янi солдатики. Обидва без шапок, з напiвбритими головами, в сiрих суконних халатах, пiдперезаних мотуззям. На ногах замiсть чобiт - масивнi коти, чи шкiрянi капцi, за якими волочилися, глухо подзвонюючи, кайдани. - Не залiзо? - запитала Новаковська, коли каторжники повернули за рiг будинку. - Мало його? Лише на цих двох мучениках двадцять шiсть фунтiв[18], не кажучи вже про наручники й парашу. I каменю не браку╨. А серця тих, хто щодня збитку╨ться над в'язнями, - не холодне залiзо, не камiння? - Та воно звiсно, - згоджу╨ться Грабовський. - Такого каменю й тут вистача╨, але ви, Софi╨, мене не так зрозумiли. Я казав, порiвнюючи цю тюрму з iркутською кам'яницею. - Можеш, Павле, ще раз пересвiдчитися, - докинув Кранiхфельд, киваючи в бiк тюремного чиновника, що наближався з текою паперiв пiд пахвою. - Камiнь номер перший. Але чоловiк, що пiдiйшов, виявився зовсiм не каменюкою. Худорлявий, з чималеньким горбом за плечима, писклявим голосом i полохливими очима, вiн самохiть освiдчився. Походить з колiна старовiрiв, яких колись загнала сюди лиха година. Тепер писарю╨, заробляючи шматочок хлiба завдяки сво©й калiграфi©, котрою не може намилуватися начальство. Хай вони не дивуються i хай це буде мiж ними, але вiн до них вiд начальника тюремного замку. Кумедно якось виходить. Дiзнавшись вiд конво©рiв, кого привезено з Iркутська, начальник спершу пополотнiв, а потiм, трохи оговтавшись, наодрiз вiдмовився приймати балаганцiв. - Чого раптом? - здивувалась Улановська. - Чого? - знизав плечима писар. - Нiби самi не вiда╨те. Потерпа╨ за себе. Пiсля Монастирiвки порядки в нас, звiсно, трохи пом'якшали, але й зараз ще трапля╨ться, о, не дай господи... То й побою╨ться, щоб ви не ославили його перед усiм свiтом. Зна╨те, коли ото розiйшовся по Росi© ваш протест, тут зчинився такий переполох, таких синякiв нашим поналiплювали, що Осташкiн i досi нiяк не зми╨ ©х. Писар вдався на диво балакучим. Словом, начальник тюрми прийняти балаганцiв вiдмовився. А коли конво©ри пiшли в полiцейське управлiння зi скаргою на нього, вiн наказав сво╨му помiчниковi переселити арештантiв з переповнених камер у порожнi. До себе ж покликав писаря i звелiв йому шепнути прибулим, аби вони попросили губернатора дозволити ©м мешкати цi кiлька днiв, доки будуть вiдправленi на поселення, не в тюрмi, а в мiстi, на приватних квартирах. Необхiдно, мовляв, пiдготуватися до далеко© й важко© дороги, дещо прикупити... Хай вони тiльки напишуть, кожен зосiбна, прошенiя, а вже з ними, тими прошенiями, подасться, куди треба, сам начальник. - Де ж сьогоднi ночуватимемо? - Можна i в улуснiй. - Що воно таке? - не розiбрав Кранiхфельд. - Такий будинок на вулицi Собранськiй. Сказати б, за©жджий двiр, де спиняються ночувати улуснi чиновники, що при©здять сюди за якимсь дiлом, та iншi люди. Там не дуже завiзно й не нудно, можна переспати й пообiдати. То будемо писати? Балаганцi переглянулися. - Отут на снiгу? - Чому ж на снiгу? - перехопив писар, вiдчувши, що прибулi схильнi здатися на його намову. - Хiба ми вже такi бiднi, щоб серед подвiр'я... Ходiмо. 3а якусь хвилину переступили порiг кiмнати для побачень, котра межувала з тюремною канцелярi╨ю. Посеред не© стояв довгий стiл, обставлений важкими й незграбними, мов колоди, стiльцями, в кутку - дiжка з водою ти прив'язана до не© на ланцюжку кварта. Ще й не встигли всiстися, як запобiгливий писар принiс щербатий каламар з червоним чорнилом, кiлька ручок i цiлий жмут паперу, моторно розкладаючи все те на столi. - От бачите, прошу, - смачно клацнув язиком, скiнчивши роботу, i вийшов. Навiть дверi зачинив за собою, щоб не заважати: хай радяться собi й пишуть. Залишившись однi, балаганцi довго сидiли мовчки. Ожигов так зосереджено стежив за блощицями, якi цiлими гуртами мандрували по стiнах, наче нiколи в життi ©х не бачив. - Тьху, бий тебе лиха година, - порушив нарештi мовчанку. - Прямо тобi якийсь вертеп. Чу╨те, нас уже тут бояться. Потерпа╨, щоб не прославили його, й сам пiдказу╨. Це треба розумiти. Ну, то як же, друзi, будемо писати? Чи ти, Павле, й зараз проти, як тодi, в iркутськiй тюрмi? - Все не можеш забути? - посмiхнувся Грабовський. - Нi, цього разу не проти, бо це прошенi╨ - слiпому дзеркало. Воно ©м стiльки дасть, як од нас забере. Такi можна писати, навiть доцiльно. Може, справдi губернатор уважить клопотанню начальника, то нам i ковiнька на руку - хоч познайомимося з тутешнiми засланцями та побачимо Монастирiвку. Давайте починати, бо писар скоро вже прибiжить. - Ну, благослови, боже, i ти пособляй, свята Магдалино, - жартома перехрестився Кранiхфельд, узяв ручку й пiдсунув до себе папiр. - А що ж писати тому губернаторовi? Як ти гада╨ш, Павле? - Тут нема чого, Вiтю, гадати, - вiдповiв замiсть Грабовського Ожигов. - Коли б я був на тво╨му мiсцi, то менi й за вухом не свербiло б. Ти ж колись грав на фортепiано, а цей губернатор, кажуть, полюбля╨ бринькати на балалайцi. От i ма╨ш, можна сказати, приключку. Пиши так, аби розчулити його. Великий, мовляв, маестро. Оце ниньки притарабанили мене сюди з Олександрiвського централу та й хочуть запакувати у тюремний замок, що пiд тво©м високим началом, бояться, далебi, щоб я звiдсiля не чкурнув. Ото ще йолопи царя небесного - бiльше нiчого й не скажеш про них. Куди ж би мiг я втекти, коли тут, у тво╨му богом береженому володiннi, - всюди тюрма, хоча й не замкнута, як сказав колись один мудрий поет. Так що зласкався, любий маестро, i звели цим сво©м пням, хай дозволять менi, "лишенному всех прав состояния", пожити бодай кiлька днiв у мiстi - може, там хоч блощиць менше, бо тут бр-ррр... - Ну, годi тобi, Миколо, баляндрасити, - втрутився Грабовський. - Не заважай, - i сам потягнувся до ручки. 2_ Губернатор таки вважив клопотанню начальника тюрми, пiдтриманого полiцмейстером: десь по обiдi писар, забiгши до кiмнати побачень, сповiстив балаганцям, що ©м дозволено мешкати в мiстi. Залишивши сво© пожитки при вартових бiля тюремно© брами, всi п'ятеро рушили. Грабовський подав думку шукати спершу не житло, а будинок Монастирьова, але до його ради не пристали: треба насамперед подбати про нiч, яка незабаром мала насунути пiсля короткого зимового дня. Спершу подались до улусно©, та марно: там було повно людей, а на дверях шинку висiла колодка. Постукали в деякi брами, i теж дарма - нiхто й не вiдгукнувся. - З цим у нас неважко, - пригадав Ожигов писаревi слова i спересердя плюнув. - Уже й сутiнки сiдають. Боюсь, нам доведеться колядувати до ранку. Давайте повернемось до тюрми, переночу╨мо, а вранцi знову пiдемо на розшуки. - Нi, - одрубала Новаковська. - Нiзащо. Серед вулицi на снiгу спатиму, а туди не пiду. Вiльному - воля, я шукатиму навiть усю нiч. ╞© пiдтримали iншi. I не помилились. Щастя несподiвано всмiхнулося вже бiля наступно© брами. На грюкання вийшов господар, у якому Грабовський пiзнав чоловiка в окулярах, котрого хотiв бiля полiцейського управлiння запитати про будинок Монастирьова. Вiн чомусь так зрадiв ©хньому приходовi, що, не розпитуючи, запросив до господи погрiтися ча╨м. Вони подякували, але вiдмовились, нашвидку викладаючи сво© клопоти. Хазя©н одягся й пiшов з ними. Уже дорогою розпитував i розповiдав про себе та якутське заслання. Вiн - Вiташевський - родом з Одеси, також полiтичний. Попосидiв по тюрмах, побував на карiйськiй каторзi, однак якось винiс ноги. Скоро десять рокiв, як потрапив на поселення в Якутiю. Довго жив у наслегах та улусах[19], а оце недавно дозволили пере©хати в мiсто. Тут чимало засланцiв, також переважно поселенцiв, що перебувають пiд гласним наглядом полiцi©. Серед них ╨ цiкавi люди. Взяти хоча б Костюрiних чи Гаврилових. Живуть по-рiзному, хто як може, а вiн, Вiташевський, перебива╨ться на хлiбах приватного вчителя та ще малю╨, цiкавиться також якутською етнографi╨ю. Але його цiкавiсть мало чого варта, от Зубрилов - то ентузiаст, прямо-таки фанатик. - Уявiть собi, заснував тут кра╨знавчий музей. Скiльки вiддав сил, скiльки поклав працi, подолав рiзних перешкод, а таки домiгся свого. За розповiддю свого добровiльного рятiвника й незчулися, як пiдiйшли до будинку, де ледь поблимувало свiтло. - Тут живе мати одного козака, який цi╨© осенi пере©хав з родиною в улус. Вам буде зручно в не©. Господиня справдi сподобалась всiм, а надто жiнкам, якi зразу прилинули до не©, наче до рiдно© неньки. Вислухавши рекомендацi© Вiташевського, вона аж руками сплеснула. - Спасибi, Миколо Олексiйовичу, що не забули про мене й привели. Де ж би це вони, сердешнi, тулилися в такий скiпень? Залишайтеся й живiть, скiльки вам треба, а про грошi й не говорiть. Нiяко© плати не хочу. Ви, дiвчата, будете спати в мо©й кiмнатi, а хлопцi тут. У нiй зараз холодно, бо ж не палю, але цьому можна зарадити. I тапчан внесемо. Та роздягайтеся, сiдайте, ось я вам зараз стiльцi внесу. - Не турбуйтеся, Василино Маркiвно, - мовив Вiташевський. - ©м нiколи сидiти, треба ще речi принести. - То ви, хлопцi, збiгайте, а ми з дiвчатами тим часом нагрi╨мо вам кiмнату i про вечерю подума╨мо. Вiташевський також зголосився пiдтримати хлопчачу компанiю. Довго умовляли, що легко обiйдуться без його допомоги. Згодився лише тодi, коли пообiцяли завтра побачити Монастирiвку, а потiм буде видно. Пожиткiв у них, здавалося, нiяких i нема, а все-таки довелося тричi обертати туди-сюди. Повернувшись, хлопцi не впiзнали сво╨© кiмнати. Тепер вона дихала теплом, привiтно посмiхалася. На столi парували миски й високий мiдний чайник, а попiд стiнами красувалися дбайливо застеленi три тапчани. Вечеряли не поспiшаючи. Скидалися на веселу дружню родину, де Грабовський, завдяки його окладистiй бородi й вусам, сходив за старшого сина. Лад усьому давала Улановська, з яко© не зводив захоплених очей Кранiхфельд, мабуть, дивуючись ©© хазяйновитостi й моторностi. Василина Маркiвна, поволеньки сьорбаючи чай, розпитувала сво©х несподiваних пожильцiв, кожного зосiбна, звiдки вони родом, чи ╨ батьки й матерi, як потрапили в якутську неволю. Уважно слухаючи, тихо зiтхала, часто витирала рiжком фартуха вологi очi. - А що ж вас, матусю, загнало сюди? - запитав Грабовський, коли Софiя Новаковська скiнчила розповiдь про сво© тяжкi митарства, про ©© чоловiка й восьмирiчного сина Сергiйка, якому випало дитинство без материнсько© ласки. - Ет, бодай того не знати й не згадувати, - скрушно хитнула сивою головою стара. - Кубанцi ми з дiда-прадiда. Жили колись, хвалити бога, з достатком. Та треба ж було лучитися лиховi невсипущому. Мiй чоловiк полiг на вiйнi проти бусурмана, а я зосталася з сво©м малим Климком, таким, як оце зараз ваш, Софi╨, синок. Хазяйнувала якось сама. Коли ж Клим вигулявся на парубка - забаг у козаки. Як не вiдмовляла його, таки не послухав - пiшов. Спродала я все та й потяглась за ним П'ять рокiв служив у Черкаську. Потiм ©х полк, пiсля яко©сь там заворушки, розiгнали, козакiв кого куди, а мiй Клим аж тут опинився. Згодом до нього при©хала невiстка з дiтьми, а за ними i я. А хiба ж угодиш цьому гемонському начальству? Не догодив Клим, i погнали, мов пса, в улус... Повернутися в рiднi кра©, далебi, вже нема надi©, тут, у цих снiгах, доведеться й звiкувати Ех, горе наше, горе, як господн╨ наслання. - За що вашого Клима прогнали звiдси? - поцiкавився Микола Ожигов. - Та хай на ©хнiй головi окошиться, - знiчев'я махнула стара рукою i бiльше нiчого не сказала. Видно, ©й важко було говорити, а може, й не хотiла звiряти родинну та╨мницю. Нiхто й не зважився бiльше допитуватись. Обляглися уже далеко за пiвнiч. Ожигов i Кранiхфельд трохи погомонiли й поснули. А Грабовський не мiг: нi втома, нi смачна страва, нi хатн╨ тепло - нiщо не могло навiяти сну. Лежав не вкриваючись, з розплющеними очима i задоволено дихав давно забутим i таким милим домашнiм затишком. Думки пливуть, рожевi й легкi, немовби павутиння над нивами. От проплива╨ ще зовсiм свiжа картина розлуки в губернськiй тюрмi з Улановською, Ожиговим i Кранiхфельдом. Усе те було тяжким, повним розпуки й гiркоти, а зараз вида╨ться таким райдужним, аж нiби казковим. Тодi Вiктор клявся знайти Евелiну. I таки знайшов. Сталося це того самого дня й без карколомних романтичних пригод, якими так щедро напхано романи про молодих закоханих, котрим доводиться розлучатись проти волi. Коли партiя, з якою мав вирушати Грабовський, уже вишикувалась бiля тюремно© брами, до не© прилучили ще зо два десятки арештантiв, в тому числi й Кранiхфельда. Обiгнувши мiсто, вона пiдвечiр вступила в дворище Олександрiвського централу, де сидiли переважно тi, хто знав свiй вирок i чекав вiдправки на мiсце. Там Вiктор i зустрiвся з Евелiною. Так знову зiбралися докупи всi балаганцi, крiм Володимира Iвановича. Там, у централi, просидiли понад пiвроку - до глибоко© осенi. Згадало начальство про них лише тодi, як настала санна дорога, ©хати було важко, особливо для Грабовського з його кволим здоров'ям та невiдступними болями в серцi. Мандрували понад три мiсяцi. Скаженi морози, шаленi вiхоли-вiтри, бездорiжжя, благенька одежа, нiкудишн╨ харчування... I якщо вiн до©хав сюди, не полiг на страднiй путi, то цим завдячу╨ перш за все сво©м товаришам, ©м i лише ©м та сво©й волi до життя. Скiльки виявили дружньо© уваги й турботи, пiклуючись про його здоров'я! I не однi хлопцi, а й Улановська та Новаковська на етапних станцiях дбали, як могли, щоб видiлити йому кращий шматок хлiба, миску гарячо© страви чи склянку мiцного чаю; i ведмежу шкуру, яку придбали дорогою, також вiддали на чоловiчi сани - Павла загорнути. Хоч як опинався старший конво©р, а вони таки змусили його за©хати в Киренськ, показати недужого лiкаревi й дiстати потрiбну мiкстуру. Трохи полегшало. Грабовський був дуже здивований i вражений, несподiвано стрiвши в Киренську харкiв'янина Сергiя Балабуху, з яким розлучився понад п'ять рокiв тому - в iзюмськiй тюрмi: тодi Балабуху погнали в Схiдний Сибiр, i вiн, виявилося, потрапив до Киренська. Сергi©в строк вийшов ще минулою весною, але влiтку чоловiк не мiг вибратися звiдси - також чекав санно© погоди. Не встигли набалакатися - старший конво©р квапив. Передав Балабухою поклiн на Укра©ну... Думка знову поверта╨ться до балаганцiв. Добрi в нього товаришi, з такими легко жити, й боротися, i навiть померти. Оберiгають його, мов дитину. Коли зможе вiддячити ©м? Та чи й заслугову╨ вiн того? Кажуть: ти спiвець, ма╨ш голос, усiм нам потрiбний, а найбiльше - народовi. Спiвець... Народовi... Ех, друзi, друзi мо© незрадливi! А який я, власне, спiвець? Якi струни розворушив у серцях знедолених, що повiдав ©м, чому доброму навчив ©х? Що створив для них? Поеми "Текiнка" й "Бурятка", сотнi пiвтори вiршiв та перекладiв, кiлька дрiб'язкiв прозою, якi ще не побачили свiту i невiдомо коли й побачать. Хiба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантiю бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан". Вiрно сказав славетний спiвець землi росiйсько©. Бути громадянином, жити болями й муками працюючо© громади - ото i плуг, i молот, i арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це. Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з тво©м здоров'ям орудувати ними? Хоча б так, як орудують iншi? Зможеш? Та й чи знайдеш у собi сили зректися пера? I загалом, чи на ту дорогу ступа╨ш? Затуманенi байраки, колючi терни, дощi i спека, iнодi роздорiжжя... А Микола Ожигов, якось прочитавши в Олександрiвському централi "Текiнку" й уривок з перекладу "Шiльйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле, не Байрон i не Шевченко. Словом, поки що не справжнiй поет. Але можеш i повинен стати справжнiм. В тобi ╨ божа iскра. Отож роздмухуй ©©..." Можеш... Мусиш... Миколо, друже мiй душевний, друже щирий. Невже тепер розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собi. А де ж то Ромасик зараз? Що поробля╨ i як почува╨ себе? Чи вже вивели його з Павлодара, чи не кара╨ться в тюрмi? Писав, сподiва╨ться етапу на Iркутськ, отже, скорого побачення з усiма балаганцями. Та минуло вiдтодi майже два мiсяцi, але нема нi його самого, нi хоча б листа. Або знову встругнув якусь штуку, як ото в Тюменi[20], i заробив карцерний режим з забороною листуватися, або ж десь мандру╨. Куди попровадять Михайла, яку дiрку знайдуть для нього? Невже нiколи не доведеться зустрiтися з ним? А треба, дуже треба. При зустрiчi можна буде розповiсти, чому i як саме прилучили його до балаганцiв i судили заочно, чому вiн, як i вони, отримав спершу чотири роки каторги, а потiм поселення в Схiдному Сибiру. Вiн же, мабуть, i не вiда╨ того, що тут невiльно прислужився йому його друг Павло. Все це ма╨ з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику... 3_ Пiсля снiданку хлопцi взялися за роботу на подвiр'©. Ожигов величезним колуном рубав дрова, що ©х Кранiхфельд носив до повiтки, а Грабовський, замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снiгу тунель вiд будинку до хвiртки. Василина Маркiвна, що допомогла жiнкам розвiсити випрану бiлизну, не могла намилуватися дружною роботою сво©х квартирантiв. Особливо подобалась ©й вправнiсть Миколи. - Бачу, ви, паруб'ята мо© хорошi, занудилися по дiлу, - говорила, визбируючи трiски. - То добре, бо ж праця - вона всьому голова. Хто вмива╨ руки вiд не©, той, хай йому... Зате в обiд ми почасту╨мо вас варениками й тутешнiм киселиком. Бiжiть-но, Соню, подивiться, що в нашiй печi дi╨ться, чи не вичахла. Ви, Лiно, полiзьте на горище i наберiть там, у дiжi, що бiля коминка, ягiд, а я зараз прин