буде тобi. Аж тодi Сварг тихо промовив: - А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало ©© лежить - криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi. - Забирай усе! - крикнув Бразд. - Бери, - згодився Микула. I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни. - А скажи, брате, - запитав раптом Сварг, - чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун? Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима. - Золота, срiбла, кун? - хрипким голосом промовив Микула. - Та звiдки ж вони? - Зажди, брате© - вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. - Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько. - Так, говорив... - Бач, Бразде, - звернувся Сварг до старшого брата. - Я ж тобi казав. - Бачу, Сварже, бачу, - запалився i Бразд. - Так де ж цей скарб? - заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в не© головами. - Що ви говорите? - захрипiв Микула. - Говори краще ти! - кричав Бразд. - Вiддавай скарбi - волав Сварг. I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб. - Клянусь Перуном! - хрипiв Микула. - Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром. - Брешеш! - кричав Бразд i трусив Микулу. -Лжа! - волав Сварг. Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик - на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила: - Пощо убива╨те? Пощо? Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала. Сварг з Браздом облишили брата Микулу. - Ходiмо! - промовив Сварг. - Пiдемо! - махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi. - Що то було? - запитала Вiста. - Чого вони тебе хотiли вбити? - Мовчи! - вiдповiв Микула. - Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'╨. Лягайте спати, спiть... Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що та╨мничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi. З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Гора* (*Гора - найстарiша частина давнього Ки╨ва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори - вiд Подолу, Днiпра й Перевесища - лунали звуки бил: нiч закiнчувалась. Одразу ж пiсля цього на Горi - у теремах княжих, на дворах во╨вод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни -урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi - княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, - запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба. Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей - то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi - садовина, зiлля - городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi - будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя. Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з сво©ми дворянами* (*Дворяни - слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiйма╨ться навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег. На головному концi* (*Конець - вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола ©хали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи - бояри й во╨води, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня. Хтось торкнув княжича Святослава за плече: - Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука: - Вставай-бо, княжичу! I тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою. Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй - дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi. Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни. Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi - сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, во╨вода Свенелд i ще кiлька бояр i во╨вод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi. Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього - стiльцi з високими спинками. На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу - череп'янi миски й дерев'янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш. Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, - у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi ©© облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно - мантiя, накидка.); темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов'язка, кiнцi яко© спускалися на груди, ╨диний знак великокняжого роду - золота гривна* (*Гривна - золотий обруч.) - поблискував на ши©, а на ногах у не© були червонi хзовi* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) - чобiтки. Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про ©© неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi. Тiльки княгиня увiйшла, сини, во╨води й бояри низько ©й вклонились. - Здрава будь, княгине! - мовили вони. Княгиня вiдповiла на ©х привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу. Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям - ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась ©й i поцiлувала руку. - Дозволь, княгине, подавати страви! - Починай, Ярино! - вiдповiла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м'ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем. Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до во╨води Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев'яних мисок, поклав на не© потроху вiд кожно© страви, якi були на столi, - хлiба, м'яса, риби, сочива, - потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум'я. Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання. На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд не© син Святослав, по лiву - Улiб, а ще далi во╨води, бояри. Княгиня Ольга теплими очима дивилась на сво©х синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн зда╨ться старшим вiд сво©х лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до ши©, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на сво╨. Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину. Вона любила обох синiв, але серце ©© чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька - чоловiка княгинi Ольги - Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував ©© саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?! ╞ли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином. I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину. Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, во╨водам i боярам, рука ©© здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою. - Що ти наробила? - сплеснула руками княгиня. - Матiнко княгине! - крикнула Ярина. - Це ж я... я не бачила, матiнко княгине. Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся яко© вибилось з-пiд чорно© хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись. - Матiнко княгине! - благала вона. - Прости мене, свою робу. Вiк працюю... цього не бувало... Стара я вже стала, немiчна! - бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi. У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi ©© блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi. - Вино пролива╨ться на щастя... А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука... Терем ки©вських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни - великий покой, у який через дво╨ вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, во╨води, мужi нарочитi. Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч - перехiд до княжо© стравницi, праворуч - ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали сво╨© черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник* (*Ларник - княжий писепь i охоронник печатi.) Перенiг, що берiг харатi© князiв i ©хнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi. Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно. Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня. З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, поко© князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика - крокiв тридцять завдовжки, десять - п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов'янi рами яких встановлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним - знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч. Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд ©© стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували по©денi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи. Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли во╨води й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним ки©вським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших ки©вських во╨вод - залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори во╨вод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цi╨© збро© висiли шолом i меч князя Iгоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем. I тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець. У палатi було кiлька дверей - праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом - до спочивальнi княгинi та ©© поко©в. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi - чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та ©© сини. Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила ©© - то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так почина╨ться день, слiд ждати лиха й надалi. Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, во╨вода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду не© з лiво© руки, встиг сказати: - Недобрi вiстi з поля, княгине! - А що? - Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла. - Куди ж дивилася сторожа поля? - Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню. - Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела* (*Саркел - Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.), - встиг ще сказати Свенелд, - пограбували ©х там, двох убили, а Полуяра ослiпили. А в сiнях все зроста╨ шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i сто©ть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються во╨води й бояри, до само© землi згинаються тiуни. - Здрава будь, княгине! - На многi лiта, княгине! Вона суворо огляда╨ весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озбро╨них високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три золотi гривни, на во╨вод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на золотих яблуках сво©х мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько вклонились, що не видно ©хнiх облич. - Здоровi будьте, во╨води, бояри, мужi! - вiдповiда╨ княгиня Ольга i, зробивши рукою знак Свенелду, почина╨ пiднiматись сходами вгору. За нею iдуть сини Святослав i Улiб, во╨вода Свенелд, тисяцький сторожi поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг. Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiва╨ свiжий вiтер з Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця. Княгиня Ольга сiда╨ в крiсло. Обабiч не© горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра роздмуху╨ вогнi, мiнливе промiння блука╨ по палатi. Бояри, во╨води й тiуни встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить ©хнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб. - Чули ви, бояри й мужi, - почина╨ княгиня, - печенiги нiби заявились у полi? - Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, - лунають сполоханi голоси. - А де князь чернiгiвський Оскол? - Я тут, княгине! - Вийди сюди... Князь Оскол виходить наперед i зупиня╨ться напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Iгоря по сестрi Горинi, мужу яко©, Ратомиру, князь Iгор i подарував Чернiгiв. Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Ки©вському столу, не раз ходив з князем Iгорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй. Дивиться княгиня Ольга на Оскола i дума╨: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто зна╨, у кого бiльше в скотницi* (*Скотниця - скарбниця.) золота, срiбла й рiзних скарбiв - у не© на Горi чи в нього в Чернiговi. I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Ки©вський. От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити сво╨© жадоби, насипа╨ скотницi, збира╨ землi, перетiсу╨* (*Перетесати - поставити сво╨ клеймо, печать.) лiси, замика╨ гони. А от землi Русько© не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi* (*Дiтинець - фортеця города.) на Чорних горах, ма╨ численну дружину, зна╨, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Ки©в цiляться вороги - з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Ки©вського столу, з другого - в'ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Ки╨ва. А на схiд вiд Чернiгова - Дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол сво© сторожi по Сейму - от i вiдкритий печенiгам шлях до Ки╨ва. Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Ки╨вi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, во╨вод, бояр, волостелинiв. I мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою. - Князю Оскол, - промовля╨ суворо княгиня. - Чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Ки╨ва. - Матiнко княгине, - спроквола й тихо вiдповiда╨ Оскол. - Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли - нiби якась сила ©х випирала, щити - хозарськi, мечi - грецькi, як можу я один супроти Вiзантi©, хозар i печенiгiв стояти? - Супроти Вiзантi© й хозар сто©ть Ки©в, ти стережи в полi печенiга. - Матiнко княгине, - скривджено каже Оскол. - Поле - широке, Сейм - глибокий, сторожа сто©ть на горi, печерiг скрада╨ться яругами... - Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене - сiверян ряту╨ш. - Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi... - А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже... - Не маю вiльно© землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине. Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрi╨м нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд - рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд не©, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння. - То як скажемо, мужi й бояри? - запитала княгиня. - Дамо землi князевi Осколу, - пролунали хрипкi голоси. - Нехай захища╨ Руську землю. - Чи згоднi? - Згоднi. Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд не© на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й перо, сказала: - Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу... - I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, - вставив князь Оскол. - I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, - згодилась княгиня. - Тiльки бережи Руську землю, Ки©в бережи. - Бережу, матiнко княгине, - голосно промовив Оскол. - Моя сторожа вже прогнала ©х далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Ки╨ва повiк. Але княгиня була все ж неспокiйна. - А може би, мужi й бояри, - промовила вона, - послати за Ки©в дружину в поле? - Лiпше, княгине, лiпше, - загомонiли мужi. - Пошлемо дружину, - сказала княгиня, - а поведе ©© княжич Святослав з во╨водою Асмусом. Чу╨ш, сину? - Чую, - промовив княжич Святослав i вклонився матерi. У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк - в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру. Найбiльше з них вражав один чоловiк - старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив - замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини. - Це ти, Полуяре? - запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого. - Я, матiнко княгине! - крикнув, почувши ©© голос, Полуяр i повалився ©й у ноги. - Встань, Полуяре, - сказала княгиня. Вiн встав. - Говори! У палатi настала така тиша, що чути було, як вi╨ вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр. - Ранньо© весни, - почав вiн, - як пам^ята╨ш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Ки╨ва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок - мiсце, де з Днiпра перетягали лодi© до Волхова.), спуститись Доном, переволокти подi© до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка - Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми ©здимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким - торгувати, з мечем - захищати межi. Так ©хали й ми з великим добром - мо©м, тво©м, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти. Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньо© весни вирушали вони з Ки╨ва, довго билися проти швидко© течi© Десною й Сеймом, як волокли подi© вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину. Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Ки╨вi, цього не знав, а закiнчив: - Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темно© ночi налетiли й оточили нас во©. Двох купцiв - Греха i Стогуда - вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й тво╨ забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi. - Що ж то за город? - Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька. - А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив? - Бачив, княгине. - Хто вони? - Гречини... Над обрi╨м з'явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, во╨вод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях ©хнiх можна було вчитати тривогу й розпач. - Матiнко княгине! - залунало багато голосiв. - Що робиться? На Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини... - Недобре дiють хозари й гречини, - сказала княгиня Ольга, - але ма╨мо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi да╨мо i все беремо вiд них по укладу. - У Царгородi, - гомонiли купцi, що не раз за сво╨ життя вимiряли шлях до Константинополя, - з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо ©хати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними... Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до не© не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, вола╨ до не© вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Iгорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатi© з греками, пiдписанi давнiми князями? - Я чую вас, бояри й во╨води, - промовила вона, - i пошлю слiв* (*Сли - посли.) до Iтиля i Царгорода. - Що зроблять сли? - крикнули тодi во╨води. - Не з словом до них треба йти, а з мечем. - Але як iти з мечем? - з болем сказала княгиня. - Iти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Ки╨вом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги - вони служать i хозарам, i ро-меям... - Не бiйся, княгине! - кричали во╨води. - Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв. Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала. - Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама по©ду в Царгород. - Добре дiло зробиш, княгине, - загомонiли бояри. - А тобi, Полуяре, буде таке, - промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. - Пиши, ларнику... Купцю Полуяру iз нашо© скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром... Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку велико© княгинi... От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi. Але нi, ╨ ще й Гора, у яко© багато сво©х власних справ, яка вимага╨ в княгинi Ольги суду й правди. На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка. - Що сталось? - запиту╨ княгиня. Тiун Талець низько вклоня╨ться княгинi, витяга╨ голову так далеко вперед, що вона, зда╨ться, от-от одiрветься вiд ши©. - Татьба i вбивство! - каже вiн. - Минуло© ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути - убити.) на смерть княжого мужа. - Татьба i вбивство! - гомонять бояри. - Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi! Смерд Векша - здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагаду╨ стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах - сто©ть серед палати, дивиться на бояр, во╨вод i, либонь, не розумi╨, де вiн опинився й що сталося. А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з'явля╨ться чи то страх, чи надiя - вiн пада╨ ©й в ноги. Княгиня мовчить. Тут ╨ кому розпитати й допитати смерда, буде потреба - мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд - кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останн╨ слово, вчинить суд по закону, по правдi! - Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? - допитують мужi. Смерд Векша пiдiйма╨ голову. - Голодно ╨ в хижi... Жона, дiти... Куди пiду? Купу в бояринi маю - нiчим вiддати, заставу у купця взяв - нiчим платити... - Чули! Зна╨мо! Кожного разу те ж саме, - обурено гомонять мужi й бояри. - Бояри мо© i всi мужi! - зупиня╨ княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. - Як мусимо судити за вбивство? - За смерть - смерть! - рiшуче промовля╨ хтось у натовпi. - Як велить покон. Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки луна╨ цей голос, але не пiзна╨, хто це сказав: во╨вода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть - так велить покон, так думають усi бояри, во╨води й мужi, так дума╨ й сама княгиня. Вона пiднiма╨ руку. - Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступа╨ вперед боярин Драч - у темному опашнi, з посохом у руках. - А моя житниця зламана, княгине, - каже вiн. - I то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине. - Правда, княгине, - гомонять бояри й во╨води, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбо© й татьба. - Векшу на смерть, - закiнчу╨ княгиня, - а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування* (*На поток i пограбування - конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.) . - То ╨ по правдi, - луна╨ в гридницi. 2 Битим шляхом за Днiпром ©де з дружиною сво╨ю княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi про©хати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть, - гнати ©х з поля. Княжич Святослав ©де попереду дружини, поруч iз ним - Асмус. З дитячих лiт вихову╨ Асмус княжича, куди княжич - туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах - пусти княжича, то помчить вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому во╨водi? Не тi лiта! Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться ви©хати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, во╨водi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже ©хати на конi до кiнця. Та й не тiльки це змушу╨ Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказу╨ йому все, що зна╨, вчить тому, що сам умi╨, готу╨ Святослава до вокняжiння. От i зараз ©дуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милу╨ться небом i землею, впива╨ться пахощами трав, а вiдтак почина╨ розпитувати Асмуса. Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiга╨ й пробiга╨ свiжий вiтер, струшу╨ росу з трав, розгойду╨, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвi©; тiльки тирса супротивиться - пiдiйма╨ вгору сво© пружнi остi, й мiнлива сивина затяга╨ поле з краю в край. Княжич Святослав з дружиною сво╨ю ©де шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це - Залозний шлях, гостинець, яким ©здять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Ки╨ва до Iтиля-рiки, ним можна ©хати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрi© промчить, як хмара, табун диких коней. Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, про©хати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть сво© води до Днiпра. От про цю землю, про поле, яким вони ©дуть, про далину, в якiй встають марева, i розпиту╨ княжич Святослав вуйка свого Асмуса. - I що там? - показу╨ княжич рукою на пiвнiч. - Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли ©хати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни... - I всюди до окiяну живуть нашi язики? - Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами. - I всi вони тягнуть до Ки╨ва? - Так, княжичу, усi вони чують Ки©в, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, - вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрi╨м висiла рожева хмара, - дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами. - Звiдки ж взялися цi хозари? - запиту╨ княжич. Асмус замислю╨ться. - Там, над Iтилем, - поволi вiдповiда╨ вiн, - жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашо© вiри, чужого роду... - То треба було ©х не пускати, бити. - Не пускали, били, - вiдповiда╨ Асмус, торкаючись перебито© руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. - Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантi╨ю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юде©, з iмператором Вiзантi© - християнами, от i мусимо ми ©м платити дань... Святослав зупиня╨ коня. Сiрими сво©ми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрi╨м. - I далеко до цих хозарiв? - запиту╨ вiн. Зупиня╨ коня й Асмус, дивиться на хмару. - Оцим полем, - повiльно говорить вiн, - треба ©хати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка. - А далi, далi? - За Iтилем-рiкою, - веде далi Асмус, - буде Джурджанське, а як по-нашому - Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики - Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген - хинцi... Асмус примружу╨ очi, пригаду╨. - А в полуденних землях, он там, - показу╨ вiн рукою, - за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва... - I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтха╨. - Свiт великий, княжичу мiй, - каже вiн, - i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, сво© язики й роди, ©х я, княжичу, знаю i люблю... Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття. Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв ©© тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'© i перший шматок подав княжичевi. Це була дуже добра вечеря - м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Ки╨ва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на сво©х крилах у далину й майбутн╨. У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, - вiчна, здавалося, i все ж неповторна. Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле - пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили. Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками сво©ми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi. У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яно© постатi богатиря на могилi. - От i стемнiло, - стиха говорив вiн. - Нiч... Чу╨ш, княжичу, як пливе земля? - Куди? - Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах. - А вгорi що над нами? Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки. - Небо - також окiян, зорi - свiчада богiв, - долiтав його голос. - Там, далеко-далеко, ╨ острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там, - вiн показав на схiдну частину неба, - буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, - вiн показав на захiд, - чорний окiян, куди на нiч зника╨ сонце, а вдень ховаються зорi... - А люди? - У кожно© людини ╨ своя доля, призначена Перу-ном. ╙ доля щаслива, ╨ нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi... - Чому? - Ми - во©, княжичу, захища╨мо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирi©. Хiба це не щастя? Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чу╨ вiн голос не Асмуса, а кам'яного богатиря, який, опустивши вниз руки, сто©ть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину. - Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг - багато мiсця ма╨ в ньому Русь. Але ╨ в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й роме©, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закрива╨ сонце... Святослав пiдводиться на лiктi, схиля╨ голову до Асмуса. - Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова. Асмус вiдповiда╨ не одразу. - Був час, - говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, - i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з'являвся перед нами. Варяги до нас потикались - били ©х нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно. - Во╨вода Свенелд також варяг, Асмусе! - Так, княжичу, Свенелд - варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Ки©в-город i вся ця земля, - вiн обводить рукою навкруг, - це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки - розбили, чорнi клобуки - розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари - показали i ©м меч, пробували напитись води з Днiпра обри - погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд... Многих ворогiв мала Русь - i всiх побиваша. Били ©х Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Iгор i велике множество людей наших. Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, сто©ть, дивиться вдалину. Схоплю╨ться i вiн, ста╨ поруч iз ву╨м, дивиться на схiд... I ще помiча╨ Святослав, що Асмус бере його руку, тисне ©© сво╨ю гарячою правицею. - Вiчна пам'ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! - натхненно каже Асмус. - Вiчна пам'ять! - промовля╨ за ним Святослав. I якесь дивне, велике почуття охоплю╨ душу княжича. Вiн сто©ть, тримаючи руку старого свого уя, i зда╨ться йому, що обидва вони й дружина, яка спочива╨ навкруг, - всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цi╨© тепло©, пахучо© землi, торкаючись неба, що тiльки продовжу╨ твердь... - Так чому ж не б'╨мо ми хозар i печенiгiв? - знову запиту╨ Святослав i дужо, скiльки в нього ╨ сили, стиску╨ руку Асмуса. - У тебе мiцна рука, - чу╨ вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiча╨, що це обличчя суворе, замислене. - Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити... Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але ╨ вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв. - Хто ж вони, вуйку, скажи? - Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях сво©х золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками. - То це християне? - вирива╨ться у Святослава. - Нi, такi не токмо поганцi-християне, много ©х ╨ й серед людей нашо©, iстинно© вiри. Хто забува╨ про Русь, а дума╨ тiльки про себе, - той наш ворог. - То й мати моя, княгиня... - схиля╨ться до самого вуха княжич Святослав. - Нi! - голосно вiдповiда╨ Асмус. - Наша мати княгиня - мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом. - То хто ж тодi? - запиту╨ Святослав. - Мине час, - повiльно вiдповiда╨ Асмус, - i ти побачиш, хто, не призиваючи всу╨ бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто