вичайно блiде, спокiйне i замислене: нiби хотiла вона ще щось почути на цiй землi, дослухалась. Перед саньми iшов з хрестом у руках священик Григорiй, поруч з ним - дяки Iраклеон i Прокопiй та ще кiлька дiвчат, що сповiдали грецьку вiру. Сумно виголошував священик молiння, а всi дiвчата в один голос повторювали: "Господи, помилуй..." За саньми iшов Святослав. Вiн був у бiлому одязi - довгiй сорочцi, перехопленiй широким ремiнним поясом, на якому висiв меч, у бiлих штанях, червоних чоботях, корзнi. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лiвого плеча, а довгi вуса - до ши©. Бiля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир... За ними крокували во╨води, бояри, сли, гостi. Обабiч шляху, де проходив погребовий похiд, стояли люди ки©вськi - ремiсники з передграддя й Подолу, гiнцi з Вишгорода, Бiлгорода, Роднi, що нагодилися на цей час у Ки©в, смерди з княжих i боярських дворiв. I коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, iшли слiдом за всiма. Сонце схилялось до Щекавицi, коли сани з тiлом зупинились бiля свiжо© могили на Воздихальницi, де заповiдала княгиня ©© поховати. Там уже стояла висiчена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам'яне вiко до не©. Священик Григорiй, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жiнки з Гори й Подолу почали плач, але i слова молитви, i тужний цей плач потонули у вирi iнших звукiв - на стiнах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами. I пiд цi звуки кiлька жiнок прикрили чоло княгинi темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось iз жiнок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою... Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору. РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 Князь Святослав сидiв у Ки╨вi-городi, але чув, що робиться й на Дуна©. Важко було гiнцям князя Улiба й во╨води Свенелда добиратись вiд гирла Дунаю до Ки╨ва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лiсах та яругах, бо печенiги стояли улусами в степах i над морем. Деякi з гiнцiв гинули в полi, а деякi все ж добивались до Ки╨ва, привозили князю Святославу вiстi. Брат Улiб повiдомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тiльки на зиму зiйтися, стати щiльнiше, радив великому князю не поспiшати, навести лад у Руськiй землi й тiльки тодi повертатись до Дунаю. Во╨вода ж Свенелд писав: "Зане ти, князю, рушив вiд Дунаю, неспокiйно стало у нас, у городах над Дуна╨м, i уже з багатьох мусили ми вiдступити. А кесар Борис покликав до себе з усiх Болгар боляр i кметiв i, чутка йде, зiбрав уже велике вiйсько, i з Грекiв до Болгар також iде пiдмога. Поспiшай, князю, бо готу╨ться i в нас лжа, ждуть тебе во©!" Князь Святослав читав цi листи, замислювався над тим, що ж справдi робиться на Дуна©; й хмурнiшало його обличчя, глибокi зморшки перетинали чоло. Не стало княгинi Ольги, ще димом тхне пiсля печенiгiв, багато дiла в Ки╨вi i в землях. А все ж вiдчував вiн, що готу╨ться щось страшне на Дуна©, хотiв не ©хати, а мчати туди, бо там вирiшувалась доля всi╨© його дружини, а вiдтак i всi╨© Русi. Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав - у самому Ки╨вi не все було гаразд. Коли ©хав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I в самому Ки╨вi, i в землях навкруг думав князь пiдмогу взяти дружинi над Дуна╨м - багато вже кровi там пролили во©, ходили назi, мали потребу в збро©. Проте цю допомогу, як виявилось, у Ки╨вi взяти було важко. Бояри, купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до Дунаю, надiялись, либонь, що все там закiнчиться з першого наскоку. А вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i достаткiв, велике зло вчинила печенiзька навала. А князь Святослав знову кличе людей, знову вимага╨ збро©... Iшли вiстi й з Деревсько© землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi повiдомляли про напади Свiонi©, - земля Руська здригалась вiд краю й до краю. I князь вершить справи. В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим мужам зiбратись до нього на раду. Вони поспiшали до Золото© палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались i через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед сiро© пелени туману, сердито викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо, нiби в водi, перегукувались мiж собою. У палатi було холодно й вогко. Крiзь вiкна знадвору вже пробивався зеленкуватий свiтанок, але його було замало, i внизу блищало кiлька свiтильникiв. При цьому свiтлi мужi й бояри сiдали на ослонах попiд стiнами, деякi стали в кутках палати. Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб сво©х i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на ши© гривен, а на груди чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю. Усi думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; вiдколи при©хав князь Святослав - до них не вдавався. Що ж замислив вiн, навiщо покликав ©х тепер?! I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi, що сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою: - Невже дума╨ Святослав далi вести рать? - Станемо разом - нехай-бо сидить у Ки╨вi, а вою╨ гостями та слами. Але були тут i iншi мужi, якi не крились з сво©ми думками, стояли посерединi, голосно розмовляли: - Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в пiвденних землях печенiги. Доколи це буде? Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом i зупинився бiля свого крiсла, вiн побачив цi купки схвильованих мужiв, почув роздратованi ©хнi голоси, зрозумiв, що ©х хвилю╨. - Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! - залунали з усiх куткiв хрипкi, приглушенi голоси. Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго мовчки дивився на бояр, мужiв, во╨вод. Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку. - Я зiбрав вас, мужi й бояри мо©, - почав вiн, - щоб говорити про Русь i про те, як далi бути. Здалеку ©хав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але вiда╨те самi - не стало княгинi Ольги, довго печалився i розмишляв я один, тепер хочу думати з вами. - Скажи, княже, - встав з лави пiд стiною боярин Коснячок, - чи закiнчилась уже брань на Дуна©? - Нi, боярине, - спокiйно вiдказав Святослав, - брань з ромеями ще не закiнчилась. - То коли ж, княже, закiнчиться вона? - продовжував Коснячок. - Во© нашi трет╨ лiто стоять на Дуна©, Ки©в-город тiльки-но мало не взяли печенiги, а завтра прийдуть половцi чи торки... Вороги Русi загрожують нам, у землях неспокiйно, гостьба наша з херсонiтами, греками й всiм свiтом вмерла, а ми вою╨мо на Дуна©... I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин - Судислав. - Шука╨ш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку, - зухвало сказав вiн, - а Русь вiд того не тiльки зиску не ма╨, чорнi ворони вже крячуть скрiзь над полем. У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi обличчя бояр i мужiв, бачив ©хнi запаленi очi, стиснутi руки. - Для того я й зiбрав вас, - мовив вiн, - щоби знали, для чого я з воями стою над Дуна╨м i чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, - звертаючись до мужiв, що сидiли попiд стiнами, сказав гнiвно Святослав, - дорiка╨те менi, що шукаю чужих земель i ходжу по далеку дань... Гей, бояре мо©, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною кровлю. Не по дань я ходжу з воями сво©ми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом став я на Дуна©, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою. Два лiта тому назад, - вiв далi князь Святослав, - коли збирав я вас тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти роме©в. Я вволив вашу волю, пiшов до Дунаю, розбив вiйсько кесаря Петра так, що вiн сам помер з переляку. Усi городи над Дуна╨м пристали до нас, i людi╨ з них сукупно з нами згоднi були йти на Вiзантiю... Князь Святослав замовк, i скорботна тiнь проступила на його обличчi. - Але в цей же час, - сказав князь Святослав, - греки наслали на Ки©в печенiгiв, зараз у Константинополi воцарився новий iмператор - Iоанн Цимiсхiй, новий кесар Болгарi© Борис прийняв дань вiд нього, i сукупно вони замислили розбити на Дуна© всю дружину нашу, а вiдтак iти на Русь i Ки©в... - Правду говорить князь, - загомонiли во╨води, що стояли серед палати. - Веди, княже, далi во©в на рать. Нас покличеш - ми пiдемо... Але мужiв, якi сидiли попiд стiнами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об деревлянi мостини, кидали: - I знову брань... Лiпше би по©хали лодiями гостювати на торг у Царгородi... I з Херсонесом гостьби нема╨... Усi землi закритi. - Княже! - гомонiли во╨води. - Веди во©в на брань, клич нас... - Так, - сказав князь Святослав, - мушу я вести во©в сво©х на брань. Але, мужi, княгинi Ольги не стало, а я хочу, щоб спокiйно було в Ки╨вi i щоб не стояв без князя стiл отцiв наших. Хочу я посадити на столi одного з сво©х синiв, а двох вiзьму з собою на Дунай, - нехай замолоду звикають до бранi. - Будь, княже Святославе, один на стiл i рать, - почулись у палатi голоси. - Не залишай нас, княже! - Не покидай столу отцiв тво©х... Але воднораз попiд стiнами, на лавах, де сидiли мужi, чути було й iншi голоси: - Стiл без князя - як земля без сонця... Стiй, князю, на Дуна©... Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати! Сумними очима дивився князь Святослав на сво©х мужiв. В iм'я Русi, для щастя всiх ©© людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер вiд столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i зважують, що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на сво© плечi. Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його тут, i хiба не вирiшив заранi, як ма╨ дiяти й робити? Нi, князь Святослав дуже давно, може, ще навiть на Дуна©, вирiшив i знав, що зробить у Ки╨вi. Не знав вiн хiба тiльки, що це станеться так швидко. I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив: - Я iду на Дунай i, доки не подолаю ворогiв Русi, не повернусь до Ки╨ва. Бути разом на столi i вести рать - не можу, мужi... На столi батька мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете, те й вся Русь скаже... Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось, i крiзь вiкно лилось рожевувате промiння нового дня. В сяйвi його добре було видно обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй задумi стояли, похиливши голови, перед ним. Ярополка! О, важко ©м буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега? Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка - несмiливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти на ©хнiй розсуд. Правда, ╨ в князя Святослава ще один син - Володимир, але iменi його ки©вськi мужi не згадували. Що Володимир - син яко©сь роби, просто© смердно© кровi? - Буде так, як сказав ти, - перший подав голос Коснячок. - Волимо Ярополка! - Волимо Ярополка... - прокотилось у палатi. Десь на стiнi города нiчнi сторожi востанн╨ вдарили в била - з-за Днiпра вставало сонце. Чутка про те, що князь Святослав у Ки╨вi, докотилась до Iскоростеня, й звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi - сли Деревсько© землi. Вони привезли з собою великi дарунки, вiд усi╨© землi присягались, що вiрно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обiцяли Святославу прислати во©в для нового походу. Але в мужiв нарочитих було щось на мислi, тiльки пiдступали вони до дiла обережно, здалеку. - Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях. - Далеко до мене, але близько до Ки©вського столу, - вiдповiв на це князь. - Посадив я у Ки╨вi сина Ярополка, вдавайтесь до нього - дасть завжди раду. - Заки ©хати до Ки╨ва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi. - Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi? - Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, ма╨ князь Святослав ще двох синiв. Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревсько© землi й намагався зрозумiти, про кого вони думають. З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, - невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти, може, супроти Ки©вського столу? Але ж нi, мужi не набиваються з сво©м князем, вони просять дати ©м онука Iгорева. I може, справдi лiпше посадити одного сина в Деревськiй землi, анiж ждати, що вони самi посадять свого князя... - Даю вам сина, - сказав князь Святослав. - Кого з княжичiв любо вам узяти? Вiн не назвав iменi сина, бо хотiв почути, кого уподобали самi деревляни. Ма╨ трьох синiв князь Святослав, але один iз них - князь Ки©вського столу, а ще один - син рабинi Малушi. - Волимо взяти княжича Олега, - попросили деревляни. - Бути по цьому! - згодився Святослав. Серце князя болiло: навiть Деревська земля не хоче мати князем сина рабинi! Що ж, князь вiзьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем i щитом над Дуна╨м! Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрiтись з ромеями на Дуна©. Зустрiвся вiн з ромеями i взнав ©м цiну набагато пiзнiше... У цi ж днi якось надвечiр припливли й зупинились бiля Почайни кiлька лодiй. Подоляни, якi добре знали лодi© всiх земель, одразу побачили, що лодi© тi iз земель верхнiх. Звечорiло, коли до лодiй прийшли з Гори кiлька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночi ж бiля лодiй ще раз побували бояри - князь Святослав запрошував гостей вранцi на Гору. Як виявилось, це були нарочитi мужi землi Новгородсько© на чолi з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Iгорем на грекiв, добре знав княгиню Ольгу, приймав ©© разом з ©© боярами в Новгородi, ставив з нею ряд. I зараз Михало привiз багатi дари княгинi Ользi, мав наказ вiча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго ©хали нарочитi мужi з Новгорода до Ки╨ва i тiльки в дорозi дiзнались, що не стало вже княгинi. Iдучи вранцi на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало i всi мужi новгородськi зупинились на Воздихальницi, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилi княгинi. Потiм вони поважно, по два в ряд, у багатому одязi, у гостроверхих чорних шапках, iз золотими чепами на грудях i з гривнами, з посохами в руках, пройшли через розчиненi навстiж ворота, попрямували двором, недалеко вiд требища завернули лiворуч i зайшли до терема княжого. Зустрiчав гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли во╨води й бояри. - Чолом великому князю, во╨водам його i боярам, усiм людям города Ки╨ва, - почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. - Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд iз Ольгою-княгинею... Заки ж княгинi - матерi нашо© - не стало, сукупно з вами молимось за ©© душу, велича╨мо й просимо князя Святослава з синами сво©ми прийняти дари нашi, вислухати i продовжити ряд, укладений княгинею. Дружинники, якi стояли за тисяцьким, одразу ж пiсля цих слiв поклали перед князем дари - хутра, горючий камiнь, бiлий риб'ячий зуб. - Спасибi Новгороду i всiм людям вашо© землi, - подякував князь. - Молитву вашу про княгиню ми при╨дна╨мо до молитов наших, дари прийма╨мо i дяку╨мо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде мiж нами i вами навiки. Пiсля цього князь Святослав сiв на столi, а поруч iз собою велiв сiсти Ярополку. Мужi ки©вськi запросили сiсти на лавах у палатi гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князiв i ждав знака князя Святослава. - Слухаю вас, мужi новгородськi, - промовив князь Святослав. - Що скажете про потреби вашi? - Нас послали новгородчi, - почав тисяцький Михало, що говорив якось спiвуче, трохи не так, як поляни, але зрозумiло й просто, - i люди всiх земель верхнiх, даби повiли, што блюдемо ряд з кяягинею Ольгою i служимо Ки©вському столу. Не токмо Новгород i люди земель верхнiх - чудь заволоцька, весь, меря, водь i iщо багато волостей тягнуть до Ки©вського столу. Посила╨мо ми, княже, i все, чо призначено рядом: люди нашi ратоборствують сукупно з тобою проти грекiв, тiльки весна - лодi© нашi з уставом будуть волоком у Ки╨вi. Одначе, князю, тяжело нам - у Новгородi ма╨мо вiче, ╨ посадник i тисяцькi, но неспокiйно у волостях; не вiче i посадник новгородчi мусять рядити i судити волостi - для того должни князя iмать. I не токмо через це мусимо iмать князя, ужо конунг Свiонi©* (*Конунг Свiонi© - шведський (варязький) князь.) гострить меч за морем, ужо видiли ми на морi шнеки ©х вiкiнгiв, ужо у Ладоги олонсь* (*Олонсь (новгородськ. дiалект) - минулого року.) вони предали мечу й огню весi й погости нашi. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягiв. Так жела╨ вся Новгородська земля. Князь Святослав вислухав тисяцького й вiдчув усю гiрку правду слiв, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий i уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородськi кликали Ки©в на помiч, до Русько© землi пiдкрадався ворог з пiвдня, а ще один - зрадливий i пiдступний - ворог загрожував з Свiонi©, з Упсали* (*Упсала - тодiшня столиця Швецi©.). - Розумiю турботу вашу, - сказав князь Святослав, - але хто пiшов би князем до вас? Ярополк, син мiй, сiв князем Ки╨ва, Олега дав Деревськiй землi, маю ще сина Володимира, але хочу iмати його бiля себе. Тодi Михало промовив: - В╨да╨мо, княже, який зараз тяжкий час на Русi. В╨да╨мо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дуна© супроти роме©в, - переможеш, князю, i наш колокол поб╨ду тобi ударить. I о Ки╨вi мислимо - Ярополку тут буть, Олегу ж - у деревлянах. А затим просимо - дай нам Володимира. Радились ужо ми i жела╨м мать його собi за князя. Князь Святослав замислився, потiм сказав Добринi, що стояв недалеко вiд нього: - Клич, во╨водо, Володимира сюди. Добриня вийшов iз палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром. I тiльки той увiйшов, мужi новгородськi вклонились, загомонiли: - Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга. Князь Святослав радiсно посмiхнувся. Йому було при╨мно, що в цю важку годину славна земля Новгородська зверта╨ться до Ки╨ва, що новгородськi мужi просять собi князем його сина. I було радiсно князю Святославу ще й через те, що мужi новгородськi просять собi князем Володимира - сина Малушi. - Сину Володимире! - звернувся князь Святослав. - Новгород великий город просить тебе за князя. Чи пiдеш ти до Новгорода? Коли б хто мiг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Вiн знав усе, що сталося за останнi днi тут, на Горi: батько-князь посадив на Ки©вському столi брата Ярополка, в Деревлянську землю посила╨ Олега, а сам ви©жджа╨ на Дунай... Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збира╨ться взяти його з собою на Дунай. I тривога обгортала його душу, коли вiн уявляв, як без баби-княгинi, без батька залишиться в Ки╨вi. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться нi перед чим. Не полюбляють Володимира й усi бояри та мужi лiпшi. Його нiкому захистити, вiн усiм тут, на Горi, чужий, жде його тiльки зневага, може, й смерть. Та й зараз тут, у палатi, скоса глянувши на Ярополка, що сидiв поруч iз батьком, Володимир зустрiв його жорстокий, колючий погляд, - Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палатi, ненавидячими очима вiн дивився на брата. Але що Ярополк i вражда його, коли мужi новгородськi просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк дума╨, що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посмiха╨ться, нiби пiдбадьорю╨ його. - Як твоя воля! - тихо вiдказав Володимир. - А я згоден, княже! Князь Святослав встав з стiльця, покликав до себе Михала, з'╨днав його руку з рукою Володимира. - От ви i ╨, - коротко промовив вiн. Тисяцький Михало рушив уперед, мiцно обняв i поцiлував княжича Володимира. До нього стали пiдходити й iншi мужi новгородськi. Князь Святослав сидiв на столi, думав свою думу. Може, думав вiн про близьку брань на Дуна©, може, замислився про дальше майбутн╨ Русi... Князь вiрив, що все буде гаразд, легка посмiшка лягла на його уста. I тiльки новий князь Ки©вського столу Ярополк, вчепившись руками в поручнi, не був вдоволений: вiн все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, нiби хотiв не щастя братовi сво╨му, а смертi. У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. I князь Святослав, перш нiж попрощатись, хотiв поговорити з сином. Вiн покликав його до себе увечерi того ж дня, коли мужi новгородськi висловили сво╨ бажання. - Я хотiв тебе бачити й говорити з тобою, - почав князь Святослав, коли Володимир зайшов i зупинився на порозi його свiтлицi. - Iди сюди ближче, сину. Володимир несмiливо пiшов уперед - до батька, що сидiв на широкiй лавi недалеко вiд вiкна. Зупинився, побачив його посiчений сивиною чуб на чисто виголенiй головi, довгi вуси, уста, сiрi очi, що дивились кудись далеко-далеко, за Днiпро. - Чого ж ти став? - повернувся Святослав до Володимира. - Я сказав - сядь тут, бiля мене, Володимире. I Володимир сiв навпроти батька, пильно дослухався, що вiн скаже. - Радi╨ серце мо╨, - почав князь Святослав, - що кличе тебе Новгород - верх нашо© землi. Мабуть, ти сам ще не зна╨ш, що це за земля i куди ти ©деш. Тодi слухай, сину... Вiн на якусь хвилину замислився, а далi сказав: - Колись я, як i ти, не знав, яка суть наша земля, i думав, що вона зовсiм невелика, сину. Але пiзнiше, коли пройшов ©© з кiнця в кiнець i став на укра©нi ©© над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як нiколи до того не билось, а дух захопило, нiби на бранi... Велика наша земля, неосяжна, на одному ©© кiнцi сонце сходить, на iншому заходить, на одному кiнцi крижанi гори, на iншому - Руське море... Така наша земля, така суть Русь... I ще я побачив, коли проходив з кiнця в кiнець нашу землю, - вiв далi князь Святослав, - що була незгода мiж племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай i запам'ятай - то не вiд того, що вони вороги, нi. З давнiх-давен, з дiдiв i прадiдiв живуть тут нашi люди, многих i многих ворогiв вони перемогли, щоб врятувати життя собi. А сваряться мiж собою, утверждаючи Русь, устрояя рiдну землю... Тому й дiд твiй Iгор ходив у землю Деревську: не зла вiн хотiв деревлянам, а ╨дностi з Ки©вським столом. Тому i я ходив у верхнi землi - до в'ятичiв: не лиха хотiв ©м, а визволяв i визволив вiд хозарiв. I зараз, - голос у князя Святослава змiцнiв, - ╨ ╨днiсть мiж племенами нашими i землями, там, на Дуна©, супроти роме©в стоять пiд мо©м знаменом i поляни, i деревляни, i в'ятичi - вся Русьi - Уся Русь! - стиха промовив i Володимир. - Тому я i радiю, - сказав князь Святослав, - що покликали тебе у верхнi землi. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову iду на брань, а чи повернусь звiдти - невiдомо. Там, у Новгородi, Володимире, мусиш ти пам'ятати, що тут, на пiвднi, нашим одвiчним ворогом ╨ iмперiя, i з нею я зараз веду велику брань. Але й на пiвночi у нас ╨ небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, - конунги Свiонi© гострять меч за морем, вже шнеки вiкiнгiв блукають недалеко вiд Новгорода. Я, сину, добре знаю варягiв, не раз мали з ними справи й батьки нашi. ╙ мiж ними добрi люди. Тут, у Ки╨вi, багато ©х служить у нас. Во╨вода Свенелд - один iз таких чесних варягiв. Але ╨ мiж ними й були не варяги, а воряги, i ти ©х, сину, дуже остерiгайся. - Слухаю, отче! - Ти, Володимире, - сказав князь Святослав, - блюди i тримайся старо© вiри. Говори за мною: аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв мо©х... - Аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв мо©х, - слово в слово повторив княжич Володимир. - I со братами сво©ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво© робитимуть по покону отцiв - будь в'╨дно з ними. Аще зрадять покон - буть ©м в татя мiсто... - Буду в'╨дно з ними, аще зрадять покон - буть ©м в татя мiсто, - промовив за батьком княжич Володимир. - I ще одно, - князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив ©© назад, подивився йому просто в очi й додав: - А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч ©м... Тiльки не бери Христа, як хотять iмператори роме©в, а бери, як рiвний у рiвного... Чи зробиш так? - Зроблю, отче! - поклявся княжич Володимир, хоч у цей час вiн ще не мiг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозумiти ©х i зробити так, як вiн заповiдав, князь Володимир зумiв набагато пiзнiше. - Тодi iди, сину, - закiнчив князь Святослав. - Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужi новгородськi, то й по©дете! - Добре, отче! Князь Святослав схилився до Володимира, поцiлував його в голову, син мiцно схопив i притулився до руки отця. - IдиI I Володимир поволi пiшов з свiтлицi, але на порозi став, обернувся, i Святослав вiдчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати. - Що ти хотiв? - запитав вiн. Володимир вiдповiв не одразу, несмiливо пiшов назад, зупинився, сказав: - А ти не покладеш на мене гнiву, отче? - Нi, - лагiдно вiдповiв Святослав, - говори! - Я давно хотiв запитати тебе, отче, - почав Володимир, - але не смiв, боявся i тебе, i баби Ольги... - Чого ж ти боявся? Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас i щось зовсiм не дитяче, сумне. - Не знаю, чи добре я роблю, чи нi, питаючи тебе, отче, про це, - щиро признався Володимир, - але увесь час, коли я був малим, та й зараз мо© брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони - княжичi, а я робочич, отче? Князь Святослав замислився, i обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи мiг вiн про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Ки╨вi, правда ця по©де з ним до далекого Новгорода, i зараз, i пiзнiше - до кiнця днiв сво©х - вони, Ярополк i Олег, будуть князями, а вiн, Володимир, хоч i буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смертi. Та й по смертi - чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди? - Ти добре зробив, що запитав мене про це, - сказав вiн сину. - I я тобi скажу правду, Володимире... Вiн замовк, бо в нього - дужого, смiливого князя, який не знав у життi, що таке розпач, а тим бiльше сльози, - щось пiдступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити. - Зажди! - тiльки й промовив вiн. - Зажди... Ходiмо сюди й сядемо, сину. Вiн пiшов до вiкна, де стояла лава, сiв на не©, поруч iз собою посадив Володимира i, дивлячись на Днiпро, що котив на пониззя води, на лодi©, що з бiлими вiтрилами застигли на голубому його лонi, на хмари, що висiли, як рожевi мушлi, над далеким обрi╨м, почав: - Так от, Володимире, у сво╨му життi я мав двох жон. Одну з них - княгиню, дочку угорського князя, вiд не©-бо й народились Ярополк i Олег. I я, сину, можу тепер тобi сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цi╨© жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга. - То вона недобра, моя баба Ольга, - вирвалось у Володимира. - Нi, - рiшуче вiдповiв князь Святослав, - нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужi лiпшi й нарочитi, бояри, купцi, вся Гора. I коли б я не виконав ©х волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг i ще мушу зробити... I знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, нiби його заслiплювали блиск неба, хмар i води... - А любив я тiльки одну жону, - одiрвавши вiд чола руки, далi мовив вiн, - i була вона справдi робою в княгинi Ольги, ключницею ©© була... - Як ©© звали, отче? - Малушею, - тихо сказав князь Святослав. - Малуша... Малка... Мала... - кiлька разiв повторив вiн. - I любив я ©© так, як люблять оце небо, хмари, Днiпро, рiдну землю. Розумi╨ш, як я ©© любив? - Так, отче! - От вiд не©, - закiнчив князь Святослав, - i народився ти, Володимире. Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка - роба, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. Нехай вона буде честю й мо╨му сину! Хiба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю... Люби й ти ©©! - Я люблю й любитиму землю, як i матiр свою, - урочисто сказав Володимир. - Але, отче, де зараз моя мати Малуша? Це було так просто й звичайно - син хотiв бачити свою матiр. А хiба сам Святослав не хотiв би в цю хвилину побачити тут, у свiтлицi, любов свою Малушу? Але вiн не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, i тому сказав: - Малуша жила в селi, куди вислала ©© моя мати, i я не мiг повернути ©©, привезти до Ки╨ва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила ©© привезти до города, i я привезу ©©. Ти побачиш ©© якщо не тут, то в Новгородi, я привезу твою матiр... - Що ж ви зробили?! - вирвалось у Володимира. - Привези, дай менi матiр, отче! 2 Проминуло багато лiт вiдтодi, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю. Багато води збiгло в Росi, багато горя зазнала Малуша, а передумала стiльки, що коли б тими думками та засiвати землю, то вже все поле й шляхи вiд Росi до Ки╨ва поросли б шипшиною й тернами. Та завжди у холодку тернiв i шипшини витикаються з трави голубi квiточки, що звуться незабудками. У суярмному життi, серед трудiв i клопотiв про хлiб щоденний ждала все чогось Малуша i надiялась. Чого ждала? А хiба ╨ на свiтi людина, яка живе без надi©? Часто, а то i кожного дня, натомившись пiсля важко© роботи, сiдала Малуша на призьбi бiля хижi, дивилась на Рось, яка червлено мiнилась пiд промiнням згасаючого сонця, переводила очi на хижi Будутина, над якими курiли вечiрнi димки, а потiм прикипала поглядом до далекого обрiю, туди, де стелився битий шлях на Ки©в. Вона знала, що робиться в Ки╨вi. До Будутина часто при©жджали княжi люди, ©здили смерди й з Будутина до Ки╨ва, Малуша жадiбно ловила кожне ©хн╨ слово про стольний город. Малуша знала, коли князь Святослав сiв на стiл, коли вiн одружився з угорською князiвною. Дуже печалилась i тяжко переживала лiта, коли князь Святослав ходив у хозарськi землi, вiдтак рушив на роме©в. Вона бачила й во©в Святослава, якi йшли тодi на брань i ночували пiд Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, вiн поплив Днiпром. Вона дала воям його, що мала, - хлiбину. Може, той, що ©в, пом'янув спраглу ©© душу. А потiм до Будутина долинули новi чутки: пiд Ки╨вом стоять печенiги... Чутки сполошили село: печенiги пiд Ки╨вом, кожного дня вони можуть заявитись i бiля Будутина. Тодi всi люди з Будутина залишили сво© хижi й пiшли в лiси понад Россю аж до Днiпра. Малуша також пiшла з усiма. I вони жили в лiсах та ярах дуже довго, вночi ходили до села, копали там рiзне зiлля, багато днiв з тривогою дивились на поле. А однi╨© ночi, коли чимало печенiгiв ©хало через Будутин i зупинилось ночувати на скелях бiля Росi, боячись спати в полянських хижах, будутинцi, а разом з ними й Малуша, взяли ножi, серпи, вила й кiлькох печенiгiв убили, а ще кiлькох наздогнали й потопили в Росi. Малуша була рада, що ходила з усiма людьми й що все щасливо вiдбулось. Це й вона допомагала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Ки╨вi. Пiзнiше, якось уночi, в полi по той бiк Росi почувся тупiт. Вершники ©хали всю нiч, люди з Будутина чули, як конi бредуть через Рось, чули далекi голоси. Але боялись вийти з лiсiв, не спали всю нiч, ждали... Тiльки вранцi дiзналися, що вночi через Рось, ©дучи на Ки©в вiд Дунаю, переправлялись во© руськi i що з ними був князь Святослав... О, коли б хто знав, як забилось серце у Малушi, коли вона почула, що минуло© ночi тут був князь Святослав. Вiн був тут, вiн ©хав повз хижу, в якiй вона прожила так багато лiт. Може, вiн, пере©хавши Рось, зiйшов з коня i стояв бiля дверей ©© хижi?! Боги, боги, як близько бiля серця Малушi проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малушi?! Втiм, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Ки╨ва, отже, вiн живий! Але в Малушi болiло серце за сином. Хоч би почути про нього, дiзнатись, що було з ним в час печенiзько© навали, як вiн зараз, чи здоровий? I тодi, вперше за багато лiт, Малуша вiдчула, що не може далi бути в Будутинi. Вона вирiшила будь-що iти, а якщо не пускатимуть - повзти до Ки╨ва. Знала, що буде там усiм чужа, зайва, - кому потрiбна ще одна раба, яких у Ки╨вi i без не© вистача╨? Знала, що в Ки╨вi ©й доведеться стерегтись, - крий боже, дiзнаються про не© на Горi, на княжому дворi, - адже схватять, замучать, скарають... Вона розумiла, що не може побачити анi князя Святослава, анi сина Володимира, - у них сво© шляхи, у не© своя гiрка доля... А все ж Малуша не могла не пiти й пiшла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищi й ру©нi, коли в пташки зруйноване гнiздо, вона однаково летить до нього й довго ще лiта╨ над ним, розвiваючи свою муку. Тiльки ж Малушi було важче, нiж ©м, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свiй бiль, над зруйнованим сво©м гнiздом пташка може закричати, поквилити... А Малуша мусила мовчати, вона нiкому не могла розповiсти про сво╨ горе й муки, бо добивалася здалеку до ру©н сво╨© душi, до пожарища сво╨© любовi. I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi - в однiй убогiй хижi переспала, ще в однiй погодували, - i над Днiпром, i над Россю, куди увесь час залiтали то печенiги, то половцi, люди охоче допомагали ©й, як i багатьом бездомним. Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки, не розповiдала про сво╨ горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як ©й пройти до Ки╨ва, чи далеко до сусiдньо© весi? Так, ця жiнка, одягнена в просте домоткане чорне платне, зав'язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших, але трималась гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям i великими карими очима? До Ки╨ва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд Перевесища, i стала на Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну. Дивний i напрочуд красивий був Ки©в у цю передвечiрню годину. За лiсом, по той бiк Щекавицi, спускалось велике багряне сонце, промiння його золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло чорнi хижi передграддя, сягало до Днiпра й далi - в лiси й поле по той бiк. I Малушi здавалось, що збулась ©© багатолiтня мрiя. Вона хотiла побувати в Ки╨вi - i от вiн перед нею; вона змальовувала його в сво©й уявi дивним i красивим - насправдi вiн був ще кращим. Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром - надходила нiч. Де ж перебути Малушi? Поспiшаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибiв, оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однi╨© з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно, й жiнку бiля нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався вiд роботи, пiдвiв голову, подивився на не© сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навiть пошкодувала, що пiдiйшла. Але шукати притулку десь в iншому мiсцi було вже пiзно, i Малуша змушена була запитати: - Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн з-пiд брiв подивився на не©. - А звiдки ти йдеш? - З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки... Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо - пожежi та мори - вiдоме скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Ки╨вi. Добре, що не назвала подорожня жiнка третього лиха - печенiгiв. - А тепер куди? Малуша зiтхнула. - Куди ж пiти? У Ки╨вi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки мо© десь будуть в надобi... - На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, - забуркотiв смерд. - Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова... I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови людськi, але втрутилась жiнка, що стояла поруч iз ним: - Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай заходить жiнка, бач, iде iз поля. - А я що ж?! - винувато розвiв вiн руки. - Заходь, жiнко, до хижi... Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi - пеньку, у жони ╨ корона - сивина, маю бояр - двох синiв, челядь - дочки, а худоби тi╨© - i пес, i котка, i мишi... - Ходiмо, полянко, - сказала дружина, - бо впину йому не буде. Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так i тепер ждала, поки господар вiзьме вiд хлiба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й поглянувши на вогнище, вiн сказав: - Коли б то боги бачили, що ми ©мо! Малуша дивилась на нього здивованими очима й ©ла в мовчаннi. Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли вогнi, один, великий, на требищi перед Перуном, ще кiлька - у вiкнах теремiв княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула одноманiтний спiв. - Гуляють князi з боярами, - пролунав голос позаду не©. - Однi мруть, iншi п'ють... Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi недалеко вiд не©. - А що? - запитала вона, i холодок пробiг по ©© тiлу. - Невже хто з князiв помер? - Княгиня Ольга померла, - сказав смерд. - Кiлька днiв тому поховали на Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi... - А як князь Святослав? - швидко запитала i занiмiла Малуша. - Що Святослав? - похмуро вiдповiв смерд. - Не бачимо ми його в Ки╨вi, вою╨ та й вою╨. А тут бояри, во╨води та тiуни все вже захопили. Князь добрий - Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Ки╨ва. А мабуть, не затрима╨ться, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Ки©вському столi Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав! - А що княжич Володимир? - Ой жоно, жоно! Тут, у Ки╨вi, всi говорять про княжича Володимира. Наш княжич не вiд яко©сь угорки, а вiд просто© русько© дiвчини, нехай вона буде здорова та щаслива. - Де ж ця дiвчина? - промовила Малуша, не розумiючи, мабуть, що в цю годину вона пiдслухову╨ потайну думу багатьох людей руських. - Оцього, жоно, нiхто й не зна╨, - сказав смерд. - Що була вона, то була, що любив ©© князь - любив, народила вона княжича Володимира, а де сама - хто зна╨, може, й краще не знати. - Чому? - Тому, що вона - наша княгиня, i краще вже ©й не попадатись у боярськi руки... Нехай живе у полi, в хижах з нами, поки пiдросте i прийде до нас княжич Володимир. На тому й скiнчилась ©хня розмова. Смерд пiшов спати. Малуша сама залишилась надворi. Дивлячись на вогник, що блимав i блимав у княжому теремi, уявляла вона: там, за вiкном, сто©ть, дума╨ важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити - вою╨ вiн i вою╨ за Русь. Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Ки╨вi, посила╨ Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, нiхто не зiгрi╨ йому душi. От i не спить вiн ночами, сто