ами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути цi скарби. Мрiяв про них i iмператор Iоанн. О, як потрiбнi були зараз золото, срiбло, дорогоцiнне камiння зубожiлiй iмперi©! Але, звичайно, iмператор Iоанн i гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарiв вцiлiли, - коли князь тавроскiфiв побував зi сво╨ю ордою в Преславi, вiн, безперечно, забрав з собою цi скарби. А хiба не зробив би так само Iоанн? Адже скрiзь - у Сiрi©, ╙гиптi, арабських землях, - скрiзь, де з сво©м вiйськом проходив Iоанн, вiн найперше забирав скарби... До кам'яного палацу у Вишньому градi було зовсiм недалеко, i iмператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетiвши на подвiр'я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславi, - в усiх будiвлях града чулись зойки i крики, скрiзь ходили з мiшками легiонери. - Де кесар? Швидше до нього! - крикнув Iоанн. - Вiн у церквi! - вiдповiли iмператору. Разом з безсмертними iмператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводi сво©х боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис - у бiлому одязi, пурпуровому корзнi, пiдперезаний червоним поясом, у червоних сандалiях, з цепом i гривнами на грудях. Побачивши iмператора, кесар зупинився i, впавши ниць, вiтав його. - Встань, - промовив Цимiсхiй, - i йди сюди. Кесар зробив кiлька крокiв i зупинився перед Iоан-ном. - Бiдний кесар Болгарi©, - сказав iмператор, - ти довго i багато страждав... - Так, великий василевсе, нам усiм довелося багато й довго страждати... - Ти, кесарю, з болярами сво©ми зробив велику послугу, вiдчинивши ворота Преслави, i iмперiя нiколи не забуде цих ваших трудiв... Але я не знав, що ти вже на волi, я думав, що Святослав вкинув тебе до вiзницi. - Нi, iмператоре, муки мо© й боляр були безмежнi, але я не сидiв у в'язницi, а весь час був тут, у Вишньому градi. - Велике щастя, що ви всi вцiлили, - звернувся iмператор Iоанн вже до боляр. - Я прийшов сюди, поневоленi болгари, щоб врятувати вас вiд орд тавроскiфiв, вiд язичника - князя Святослава, щоб визволити Болгарiю, щоб жити з нею в любовi й мирi, як заповiдали iмператори роме©в i як того прагнули кесарi вашi... I на знак прихильного ставлення до болгар iмператор Iоанн зiйшов з коня, подав руку кесаревi Борису, i вони разом пiшли до палацу. Там iмператор роме©в добре по©в, випив, перепочив, а тодi запитав у кесаря Бориса: - А як, кесарю, скарби каганiв? - Вони цiлi, василевсе... - Як? - iмператор не мiг приховати свого здивування. - Святослав не встиг ©х забрати? - Нi, - вiдповiв поволi кесар Борис, - вiн ©х не став брати. - Проклятий тавроскiф! - скрикнув iмператор Iоанн. - Вiр менi, вiн побоявся ©х брати, бо знав, що я нажену його навiть за Дуна╨м i покараю, а за скарби вигадаю найлютiшу кару. Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, i нiчого не вiдповiв. - I де цi скарби? - не вгавав iмператор. - Вони тут, у палацi, в пiдземеллi. Сп'янiлий вiд вина, iмператор примружив очi. - Кесарю Борисе, - сказав вiн. - Ти менi покажи цi скарби. Я хочу бачити, що ж ма╨ Болгарiя?! - Я виконаю твою волю... - згодився кесар. Тримаючи в руках великi восковi свiчки, вони сходами спустились у глибоке пiдземелля. Кесар Борис сам одiмкнув два важкi замки, що висiли на залiзних колодках, i розчинив дверi. Удвох вони зайшли до пiдземелля й зупинились... Спочатку, поки очi не призвича©лись до пiвтемряви, важко було добрати, де вони опинились. Десь близько шумiла вода - напевне, поруч за стiною, а може, й над ними вирувала Камчiя, повз свiчку iмператора раз i вдруге пролетiв кажан... А потiм iмператор роздивився. Вони стояли в широкому й довгому льоху, кiнець якого губився в темрявi. Льох цей, видно, був складений в давноминулi вiки iз великих брил сiрого дикого каменю. На брилах скрiзь попiд стiнами у важких залiзних скринях i просто на землi лежали скарби болгарських каганiв. Тут було багато збро©, - стародавнiх болгарських золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням оздоблених мечiв, щитiв, шоломiв, було тут багато й римсько© збро© - корони, цепи, гривни iмператорiв, тих князiв i во╨вод, з якими колись воювали болгари, в кiлькох скринях насипом лежали арабськi, вiзантiйськi, франкськi золотi й срiбнi грошi. Ще одна скриня була наповнена дорогоцiнним камiнням. - Яке щастя, - вирвалось у iмператора Iоанна, - що князь Святослав не взяв цих скарбiв! - Так, - згодився кесар Борис. - Болгарiя стала б нещасною, якби вона втратила цi скарби. - Зараз вона буде щаслива, - сказав iмператор. - Римська iмперiя визволить Болгарiю. Я гнатиму Святослава до самого Дунаю, буде потреба - ми пiдемо й за Дунай. Ми викона╨мо свiй обов'язок перед iмперi╨ю i Болгарi╨ю до кiнця. Але хтось мусить бути й у Преславi. На заходi - Шишмани, на пiвночi - угри. Треба стерегти Преславу, цi скарби... Я тебе залишаю кесарем iмперi© i Болгарi© в Преславi. Кесар Болгарi© Борис був задоволений. Тiльки цього вiн i бажав вiд iмператора роме©в. З Сидячи в Переяславцi, князь Святослав швидко дiзнався про бiй в Преславi. Гiнцi, якi примчали з Плиски й Дана©, розповiдали, що вiйська iмператора, як татi, пройшли гори й стали пiд Преславою. Руськi во© рубались там до загину, поплiч з ними на смерть стояли й болгари, але всi вони склали голови, а разом iз ними й во╨вода Свенелд. Князь Святослав дуже печалився, дiзнавшись про загибель во©в у Преславi й смерть Свенелда. Але гiнцi говорили, що, взявши Преславу, грецькi во© посуваються далi на схiд, уже взяли Плиску, доходять до Дана©. Князь Святослав посила╨ назустрiч ромеям загони, що складаються з руських i болгарських во©в. Болгарськi во© знають кожну стежку, кожну ущелину й камiнь. Руськi во© - смiливi, звитяжнi люди, вони нiчого не бояться, навiть смертi. I якщо пiсля Преслави вiйська роме©в iдуть якийсь час нiби в пустелi, а iмператор Iоанн навiть диву╨ться, де ж подiлись болгари, то незабаром вiн дiзна╨ться, де вони й що замислили. Чим далi виходять роме© з гiр i чим ближче до Дунаю, тим важче ©м просуватись. Уночi на стоянках роме©в зчиня╨ться тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зi схилiв, сиплеться камiння, з нiчно© темряви летять стрiли. Так день за днем, нiч за нiччю. Роме© не знають, звiдки ©м ждати нового удару, де на них чату╨ смерть... Як же здивувався князь, коли зустрiв бiля Доростола во╨воду Свенелда. Вiн навiть не повiрив сво©м очам, але це було так: коли князь Святослав стояв i оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загiн вершникiв-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя во╨вода Свенелд. - Здрав будь, княже! - прохрипiв вiн. Князь Святослав оглянув во╨воду з голови до нiг, переконуючись, чи не помилився вiн часом, й скупо вiдповiв: - Здоров будь... - Княже Святославе, - розпачливо сказав Свенелд. - Преслава впала, во© нашi побитi... - А чому ж ти живий? - запитав Святослав. Блiдий, без кровинки в обличчi, iз темними западинами пiд очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя. - Краще б менi не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, - вiн показав на груди, - бiля гридницi, i я не бачив кiнця Преслави. Уночi ж болгарськi во© винесли мене з города, поклали на коня, повезли, i так я опинився тут, княже... Князь Святослав подивився на болгарських во©в, що стояли оддалiк, суворi зморшки розiйшлися на його обличчi, iншими вже очима глянув вiн на Свенелда. - I глибока в тебе рана? - Що рана? - застогнав Свенелд. - Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславi на стiнах, хтось вiдчинив ворота в городi... - Хто ж то? - Про це зна╨ кесар Борис з болярами. - Пси! - крикнув князь Святослав. - Отже, все лжа, все всу╨. Ми ©м вiрили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, проклятi його боляри!.. - Чому ти не вбив ©х ранiше, княже? Князь Святослав торкнувся рукою ши©, нiби щось заважало йому дихати. - Убити?! - сказав вiн. - Так, Свенелде, i кесар, i боляри заслужили на те, щоб ©х убити. Але що тодi сказали б у Вiзантi© i тут, у Болгарi©? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивцi... Нi, - помовчавши якусь хвилину, вiв далi Святослав, - тому, хто вбива╨ не лева, а пса, честi мало. Прийде час, i коли скаженi пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правдi - ми чи кесарi Болгарi©. Шкода болгар. Бачу, що Вiзантiя пролл╨ тут велику кров, важкi жажелi одягне на ви© ©хнi... Горе, горе Болгарi© з кесарями такими... - Але, княже Святославе, що ма╨мо робити ми?.. - запитав Свенелд. - Iмператор Iоанн iде з великою силою, кесар Борис з болярами сво©ми йому допоможуть... - Так, - згодився князь Святослав, - тепер кесар iмператору допоможе... А нам треба подумати, що робити. Пiзно вночi Святослав стояв на березi Дунаю, дивився на небо, де висiв срiбний серн молодого мiсяця, на тихi береги, лодi©, що вимальовувались на плесi. Зараз за одну нiч вiн мiг посадити во©в сво©х на лодi©, спуститись до гирла Дунаю, вийти, в море. Зараз, i також за одну нiч, князь Святослав мiг ще з воями сво©ми переправитись на лодiях через Дунай, вийти на лiвий берег i, потопивши лодi©, пiшо йти до Ки╨ва. Обидва цi шляхи були небезпечнi й важкi, - у гирлi Дунаю на них вже могли чатувати кораблi роме©в, по той бiк Дунаю в полi ©х могли зустрiти печенiги. Але хiба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що цi шляхи були, ними можна було потрапити на Русь. Мине короткий час, i цих шляхiв не буде. У гирлi Дунаю заявляться кораблi роме©в, вони пiдiймуться вище й одрiжуть шлях до лiвого берега. З гiр у долину спустяться легiони iмператора Iоанна. "Так що ж робити?" - думав князь Святослав. I раптом вiн здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки... Позад нього стояв во╨вода Свенелд, поруч iз ним во╨води ки©вськi, мужi новгородськi, тисяцькi з Переяслава й Роднi, во╨води чернiгiвський i деревський. - Чому не спите? - запитав князь. - Не спиться, княже, дивимось навкруг, чу╨мо Русь. - Що ви чу╨те? - Кличе Русь, - промовив Свенелд i показав рукою на лiвий берег Дунаю. - Так що ж, пiти морем? - Нi, княже! - Тодi, може, перейти Дунай i рушити в поле? - Нi, княже! - Але в Iоанна вiйська багато... - Зна╨мо... - А пiдiйдуть кораблi роме©в - i Дунаю те перейдем. - Зна╨мо. - Так що ж робити? - запитав князь. - Стояти на мiсцi i берегти честь, княже. I, князь Святослав зрозумiв, що в цю нiч дума╨ не тiльки вiн, а вся його дружина. Важка йому, але важко i ©м. Вони знають, що сьогоднi в них ще ╨ шлях до Русi. Але це не ©хнiй шлях. Бо Русь вмi╨ стояти тiльки чолом до ворога, не спиною. - Отже, не пiдемо, - сказав Святослав. - Не пiдемо, княже, станемо на смерть! - вiдповiли во╨води. 4 Свiт, у якому ©м тепер судилося жити, був невеликий. Город Доростол стояв на правому, високому, березi, майже бiля самих його стiн повiльно котив води широкий у цьому мiсцi Дунай. Вдалинi було видно низький лiвий берег - спокiйну на перший погляд, безмежну рiвнину, де зрiдка жовтiли кучугури, а до само© води пiдступали низькорослi, густi, як бува╨ на болотах, лiси. Але то була не спокiйна рiвнина. Лiвий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах i в лiсах, час вiд часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, пiдкрадались до плеса i зненацька, темно© ночi перепливши Дунай, налiтали на придунайськi городи i села. Через це город Доростол i будувався як справжня фортеця. Вiн стояв на високому скелястому березi, звiдки видно було плесо й задунайську рiвнину. Зi всiх бокiв город оточували дерев'янi, складенi з городниць стiни, що мали тро╨ ворiт - дво╨ вiд долини й гiр, ще однi - вiд Дунаю. На стiнах день i нiч пильнували дозорцi, сторожа ходила й понад берегами. Звичайно в Доростолi жило небагато людей: кметь iз сво╨ю дружиною, боляри, купцi, якi вели торг на Дуна©, ходили до iмперi© й далi, посилали в море рибалок, та ще ремiсники. Кметевi й болярам належали також i плодючi землi на захiд вiд Доростола й понад берегом. Там жили повинники - ©хнi парики. Але в грiзнi часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усiх усюд зi сво©ми дружинами боляри, сюди тiкали повинники - селяни, рiзнi ремiсники, що звичайно жили в хижах i землянках за стiнами города, - усi вони знаходили притулок за високими стiнами города, брали в руки зброю, пiднiмали мости, замикали ворота, приймали бiй. Тепер сталося, як i в давноминулi часи. Город над Дуна╨м, де кожен камiнь покроплений був кров'ю, де пiски й земля навкруг засiянi були стрiлами й людськими кiстьми, мусив ще раз рятувати людей вiд смертi, рятувати й во©в князя Святослава. Все сво╨ недовге життя князь Святослав дiяв як богатир. Коли вiн бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям ©© загрожу╨ небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: "Iду на ви!" - i рушав на нього. Зараз Святослав не мiг сказати свого грiзного "Iду на ви!" - не вiн iшов проти ворогiв Русi, супроти нього самого пiдступно виповз з вiйськом сво©м iз гiр iмператор роме©в Iоанн. Вiн iшов проти Святослава, на во©в його, на Русь. Князь Святослав знав, що боротьба з Iоанном буде довга й жорстока. Римськi iмператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров'ю, це вони з давнiх часiв пiдбурювали проти Русi хозарiв i будували ©м фортецi, це вони простягали до Русi сво© пазурi з Клiматiв, це вони пiдбивали проти Болгарi© Русь, а Болгарiю проти Русi, це вони в спину русам насилали печенiгiв... Тепер iмператор Iоанн сам вiв легiони проти Русi. О, як добре вiдчував Святослав свою помилку пiд Адрiанополем. Тодi, стикнувшись з руськими воями, iмператор Iоанн говорив про любов i мир... Нi, не про любов i мир з русами думав тодi вiн, захоплений зненацька русами. Вiн зрозумiв, що не може ©х перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир... Почесний мир! Тепер ки©вський князь Святослав бачив, чого вартий мир з iмператорами, чого варте ©хн╨ iмператорське слово, але зараз вже пiзно було про це думати... Зараз йому треба було замикатись у Доростолi й стояти тут на смерть. Правда, не всi тут, у Болгарi©, шукали для себе рятунку в Доростолi. Ще тодi, коли князь Святослав вирушав з воями сво©ми з Переяславця до Доростола i коли скрiзь покотилася чутка, що саме в Доростолi руський князь зiйдеться на життя i смерть з iмператором роме©в, темно© ночi втiк iз Доростола в гори на захiд разом iз дружиною сво╨ю кметь Банко, слiдом за ним, навантаживши на човни коштовностi, подалися вниз по Дунаю купцi i деякi боляри. Але це було не бiльше, як краплина в морi. За кметем i його дружиною, купцями й болярами в Доростолi нiхто не шкодував. Крiм тих, що повтiкали, у Доростолi залишилось ще чимало i купцiв, i боляр. ╞хали вони сюди й з iнших придунайських городiв. Одним iз перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен. Сюди iшли, полк за полком, пiд знаменами сво©ми во© князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякi ставали таборами на рiвнинi, пiд стiнами Доростола. Разом iз ними, а часто слiдом, також пiд знаменами сво©ми, iшли во© болгарськi, - i вони шукали притулку в городi Доростолi, ставили табори на рiвнинi. На всiх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупiт, скрип колiс, ©хали верхи, йшли пiшки, бiля возiв з високими колесами, з яких визирали переляканi жiнки й чорноока дiтвора, крокували мовчазнi, замисленi повинники й смерди, вiд самих Залiзних Ворiт до Доростола пливли човни. Так у Доростолi поволi зiбралось все вiйсько князя Святослава, сюди повтiкало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кiлькох колiсницях i просто на конях прибув чималий гурт людей, у чорних довгих рясах, довгобородих. ╞х впустили до мiста, i найстарiший iз них - древнiй, висхлий, надзвичайно блiдий чоловiк - одразу попросив одвести його до Святослава. Князь Святослав говорив iз ним у будинку кметя, де тепер вiн, зда╨ться, розташувався надовго. - Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене i паству мою... - почав, ставши перед Святославом, старик. - Хто ти ╨сть, отче? - запитав Святослав. - I яка твоя паства? Бачу я, що ти дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!.. - Я патрiарх Дамiан, а паства моя - усi християни Болгарi©... - вiдповiв старик i важко зiтхнув. - Святий патрiарше, - посмiхнувся Святослав i сiв напроти нього, - як же я можу захищати тебе, коли сам ╨см язичник? Не Христу, а Перуну i iншим богам молюсь з воями мо©ми. - Княже Святославе, лiпше вже прийти менi до тебе - язичника, анiж пiду я до iмператора й патрiарха константинопольських, якi ненавидять, проклинають i знищують нас, християн болгарських... - Не вiдав я, - посмiхнувся Святослав, - що християни християн ненавидять i знищують. Говорили менi, що християни проповiдують: не убий! - Княже Святославе! Роме© - вiд iмператора з патрiархом до останнього патрикiя i священика - тiльки кажуть: не убий. Справдi ж вони розбiйники, грабiжники i просто злодi©... Князь Святослав мовчав. - Я скажу правду, княже Святославе, - мовив патрiарх. - Ти сказав, що я - християнин, а ти - язичник, i це так. Ми люди рiзно© вiри... ╙ рiзна вiра i в нас у Болгарi©. Знаю я, що ╨ рiзна вiра й на Русi. Але знаю й те, що ми в Болгарi© терпимо рiзнi вiри, а ти, княже, терпиш рiзнi вiри на Русi. Так i повинно бути, кожен молиться по-сво╨му, сам Христос сказав, що для бога - нема╨ нi еллiна, нi юдея. Патрiарх Болгарi© дуже стомився пiсля важко© дороги в горах, зараз вiн, крiм того, розхвилювався i якийсь час помовчав. - Уже давно константинопольськi iмператори й патрiархи ненавидять нас, болгар, бо ми вiримо во Христа, але не вiримо в сатану, якого вони замкнули в храмi Софi©. Нашi люди не хотять патрiарха константинопольського, бо знають, що за ним сто©ть iмператор. I скiльки кровi вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все сво╨ життя вiддав... Але кагана Симеона нема╨, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди роме©в. Я, княже, зараз був у Преславi. Вони вбивають болгар, вони пограбували всi храми, вони глузують з нас - християн... - А кесар Борис? - запитав Святослав. - Що кесар Борис? - звiв д'горi очi патрiарх. - Його мати - грекиня, вона з молоком напо©ла його лютою ненавистю до всiх болгар-християн... Я проклинаю Бориса! - Дивно менi чути, - промовив Святослав, - що патрiарх Болгарi© проклина╨ свого кесаря. Бiдна Болгарiя, коли таке робиться в нiй, i чим я можу допомогти тобi, отче? - Прийми нас у Доростол, - просив патрiарх. - Ти, князю Святославе, - язичник, як i тво© во©, але я молитимусь, щоб ти перемiг роме©в... - Я не вiрю в Христа, - сказав Святослав, - але якщо в Болгарi© нема╨ мiсця для ©© патрiарха, будь тут, отче... 5 Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городi, розбивав рискалем землю. Вiн вибирав камiння. I Ангел пiзнав Микулу. Тiльки руський во©н завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль i швидко пiшов йому назустрiч. - О, якого доброго гостя днесь маю! - кричав Ангел. - Цвiтано, Цвiтано© - покликав вiн жону. Вона одразу прибiгла з двору - радiсна, збуджена, з рум'янцями на щоках. - Як добре, що ти прийшов, - говорили навперебiй вони. Але Микула був чимось стривожений, неспокiйний. - Лiпше би я днесь не приходив до вас у гостi, - почав вiн. - А що? - сполохано подивився на нього Ангел. - Зайшов попрощатись, - важко зiтхнув Микула. - Iдемо ми до Дунаю. Ангел зрозумiв, про що говорить Микула, бо давно вже бачив синi димки на перевалах, вдень i вночi чув важку ходу руських во©в, що прямували в долину. - То це правда? - запитав Ангел. - Правда, Ангеле! - вiдповiв Микула. - Роме© пiшли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю. I вже розмовляли не тiльки вдвох. Звiдусiль, побачивши руського во©на, до дворища Ангела поспiшали люди. Пiдiйшов ближчий його сусiд - старий, сивобородий Огнен, прибiг, задихавшись, i став бiля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, якi тiльки-но порались на городах. Усi стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом. - Куди ж ви йдете?- питав Ангел. - Вони напали на нас зрадою й сунуть з усiх перевалiв. Ми ж iдемо до Дунаю. - I далi пiдете, Микуло? Микула подивився на болгар. - Нi, - твердо сказав вiн, - пiдемо до Дунаю i там будемо битись. - Але ©х дуже багато, - замислився Ангел. - А вже й нашi боляри пруть i пруть в гори, гавран гаврану очi не капат* (*Ворон ворону очей не виклю╨ (болг. прислiв'я).), - сказав сусiд Огнен. - Сьогоднi вночi по©хали, сам чув, брати Турени до Преслави. - Тепер уже вони разом з ромеями вiзьмуться за сво╨. Цвiтана навiть заплакала. - Пiдемо ми до Дунаю, - голосно промовив, щоб пiдтримати усiх, Микула, - i станемо там. Хiба для того приходили ми, - питав вiн, - щоб цю землю роме© пiдкоряли?! - Ой нi, - загомонiли болгари. - Руськi во© - добрi во©, були б тут - i ми жили... - Не за те ми боролись, - вiв далi Микула, - щоб цю землю й вас пiдкоряли. Бились ми, бо роме© однаково - що нам, що вам... Бились ми тут, бились там, у горах, - вiн простяг руку й показав удалину, - станемо тепер над Дуна╨м на смерть. - А що робити нам? - крикнув Ангел. - Так, так, що робити нам? - заговорили всi сусiди. Микула скинув баранячу шапку, нiби вона давила йому голову, i, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висiли, як лодi© з пiднятими вiтрилами, рожевуватi хмарини. З цi╨© долини сюди, в передгiр'я, котився теплий вiтер. Вiн приносив пахощi свiжо© землi, молодо© трави. Там, далеко-далеко, видно було чорнi шматки тiльки-но зорано© землi, там скрiзь видно було людей, з рiзних кiнцiв линуло мукання худоби. - Чудна земля, - сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло, - Зараз саме час виорати ©©, покласти зерно... Коли ж ромей не пуска╨. - Що робити? Що робити? - бiдкались люди. Микула замислився. - Моя земля ген там, - показав вiн на далекий обрiй, - а буду стояти тут. - Моя земля тут, - нiбито вiдповiв йому Ангел, - але стану за не© там. Я пiду з тобою, Микуло. - Хiба тiльки ти пiдеш? - сказав сусiд Огнен. - Не буду i я тут сидiти, пiду до Дунаю. - I я... i я... - один за одним говорили сусiди. "Чудна земля, i чуднi на нiй живуть люди!" - про себе промовив Микула. - Я тебе одного не пущу! - скрикнула Цвiтана. - Де ти з мечем, там i я буду. - Навiщо тобi ходити? - не хотiв мати сорому через Цвiтану й засварився Ангел. - Що жона на вiйнi? - Не говори так, Ангеле, пiду! - зашарiлась Цвiтана. - А коли пiдемо? - запитували вже болгари. Аж тодi Микула зрозумiв, що трапилось те, чого вiн не ждав. Вiн зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо i Ангел, i всi болгари, що зiбрались тут, iдуть з ними, руськими воями. I хотiв цього Микула чи нi, а доведеться йому ©х вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них роме©. - Тодi що ж, - сказав Микула. - Одразу й пiдемо... Будемо збиратись тут! Сусiди кинулись до сво©х дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю. - Що ж брати з собою? - бiдкалась Цвiтана. - Вiзьмемо все, що зможемо, - сказав Ангел. - Нiчого ©м не залишимо. - А вино? - Що подужа╨мо - вип'╨мо, мiх з собою вiзьмемо, а остачу - в землю. - Ти, Цвiтано, вiзьми з собою голку й нитки, - порадив Микула, - бо моя сорочка й порти чисто порвались. - Вип'╨мо, Микуло, - налив тим часом у дерев'янi кухлi вина Ангел. - То й вип'╨мо, - згодився Микула. Так вони посидiли якусь часину. Ангел схоплювався, клав у лантух усе, що, як думав вiн, могло знадобитись над Дуна╨м. Цвiтана, щось примовляючи, бiгала по бурделю, зазирала в клiтi, в ями. I ось вони вийшли у двiр. Там було чимало сусiдiв Ангела. Але нi, не тiльки тi сусiди, що слухали Микулу, були тут. До них при╨дналось ще чимало чоловiкiв, якi жили далi. Та й це були ще не всi. З усiх куткiв селища до двору Ангела iшли чоловiки, жiнки, отроки. Кiлька болгар поспiшали на конях, ще кiлька при©хало на запряжених волами возах. Всi в селищi почули звiстку, яку принiс Микула, i зробили так, як i Ангел, - вирiшили йти до Дунаю. - Що я бачу? - сплеснув руками Микула. - Це ж усе селище йде... - Де ви, там i ми, - почув вiн у вiдповiдь збудженi голоси. - Ако смерт - да за╨дно...* (*Якщо й смерть - то разом.) Щось уперто думаючи, довго стояв Микула бiля дверей бурделю. Потiм вiн ступив уперед, став серед людей. - Зане так, - голосно промовив вiн, - покладемо, людi╨, мiшки на вози. Гей, комонники, - голосно закричав вiн на вершникiв, - борзно по©дете на бранi! А нинi запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нiчого не лишилося, женiть корiв i овець, по©демо всi i нiчого ©м не покинемо. Ще через короткий час люди залишили рiдне село й хто на возах, хто й пiшки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою iшов Микула. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ 1 Вiйсько Iоанна Цимiсхiя стояло в Преславi кiлька днiв. Начальник метальних машин Iоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед iншими полководцями: це вiн говорив iмператору, що треба взяти Преславу до свята воскресiння, це завдяки йому во©ни iмперi© дуже швидко пройшли небезпечнi клiсури й стоять у Преславi. На радощах Iоанн Куркуас пив, пив стiльки, скiльки могло вмiстити його величезне черево. Пив вина грецькi, болгарськi, угорськi, херсонеськi, задунайськi - iз землi уличiв, зробленi iз жита, - пив усе, що було в пивницях болгарських кесарiв. Проте, вiддаючи належне Iоанну Куркуасу як винопивцевi, не слiд забувати й того, що тут, у Преславi, вiн робив ще одно звичайне для нього дiло, так що навiть диякон Лев написав про нього в сво©й iсторi©: "Магiстр Iоанн вчиняв у Мiсi© безумнi злочини проти священних храмiв, вiн пограбував багато церков, а ризи й святi сосуди використав для власного вжитку". Що б хто не говорив про iсторiю диякона Льва, а про Iоанна Куркуаса вiн писав правду! Але пив i грабував Преславу й болгар не тiльки Куркуас, а всi полководцi й во©ни, а також iмператор Iоанн. У свято воскресiння Христа, - о, його в Константинополi завжди вiдзначали урочисто, багато, - тут, у Преславi, iмператор Iоанн також зробив великий вихiд iз собору преславсько© Софi©. Разом iз кесарем Борисом вiн про©хав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбитi вiкна й дверi i пахло згаром, разом з кесарем ви©хав за город, де вишикувались i бурхливо вiтали iмператора легiони. Потiм iмператор Iоанн розговiвся, пообiдав, навiть поцiлувався з кесарем Борисом. А пiзнiше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступа╨ з вiйськом, велiв проедру пильнувати за скарбом болгарських каганiв. Пiсля цього iмператор Iоанн повiв сво╨ вiйсько далi... Тепер, проминувши Стару Планину й Плиску, це вiйсько виглядало справдi страшним i грiзним. Там, у горах, де таксiархi© ховались в ущелинах, вiйська майже не було видно. Тут, на схилах Планини й придунайськiй рiвнинi, де попереду ©хало багато закованих у броню вершникiв, а за ними крокувало бiля п'ятдесяти пiших i кiнних таксiархiй, з право© й лiво© руки посувалось чимало турм i банд фемного вiйська, - тут, на схилах гiр i рiвнинi, одразу видно було всю силу iмператора Iоанна, гордiсть Вiзантi©! Посуваючись з сво©ми безсмертними посерединi нього вiйська, iмператор Iоанн вiдчував себе в повнiй безпецi. Раз за разом оглядав вiн з пагорбiв сво╨ вiйсько, посмiхався. Це була ще не вся його сила. За наказом iмператора кiлька таксiархiй i друнг з фем iшли понад морем з Месемврi© й Варни, щоб проминути невисокi Лудогори й несподiвано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблi Вiзантi©. Iмператор Iоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з сво©м вiйськом на смужцi землi над Дуна╨м, не висто©ть проти ромейського вiйська. Вiн уже зараз, либонь, сiдла╨ конi, щоб тiкати за Дунай! Вражало iмператора те, що роме© не зустрiчали на сво╨му шляху ворожого вiйська. Невеликi бо© довелося провести тiльки в Дана© й Плисцi, - там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легiони iмператора Iоанна минали городи й села Болгарi©. Тiльки недавно тут буяло, кипiло життя, кузнець робив сво╨ дiло, а ратай сво╨. А зараз легiони йшли й не чули людського голосу, не бачили нi кузнеця, нi ратая, йшли нiбито в Аравiйськiй пустелi... На питання, де подiлись тутешнi люди, не могли вiдповiсти й боляри, що виходили з сховищ i при╨днувались до вiйська iмператора. Люди були? Були. Князь Святослав мiг ©х забрати до себе? Нi, князь Святослав не брав ©х до себе. Де ж подiлись вони? Може, ховаються в Лудогорах, може, пiшли за Дунай, може, i це найпевнiше, рушили iз сво©ми жонами, дiтьми, табунами аж за Залiзнi Ворота, на Тису?! Правда, час вiд часу то позаду ромейського вiйська, то попереду, кiлька разiв просто серед стану, з'являлись невiдомi, що завдавали воям iмператора велико© шкоди, - вони накидались на безсмертних i знищували ©х, вони пiдповзли темно© ночi до намету й убили стратига Македонi© Феофiла. Вони, може, хотiли вбити й самого iмператора! Iоанн велiв усiм сво©м полководцям пильно стежити за охороною легiонiв. Вони зрозумiли, що вiн турбу╨ться найперше про власну порфiроносну особу. Але вони також боялись за сво╨ життя, через що вдво╨, втро╨ збiльшили кiлькiсть вiгл, ставили сторожу навiть у станi, та й самi, якщо говорити правду, мало спали, а бiльше прислухались. Один раз вiглам пощастило захопити невiдомих. Сталося це так. Досить великий загiн вiглiв, числом до двадцяти чоловiк, на конях, сховався якось уночi в лiску поперед табору. Усi вони пильнували, дослухались до найменшого звуку серед ночi, тримали напоготовi й нiчну зброю - сокири, мечi. Але хоч як вони пильнували i слухали, проте не почули, як зовсiм близько, попереду них, позаду i навкруг, з'явились невiдомi, рушили на них, стягли ©х з коней, били. Вiд несподiванки вiгли розгубились i не встигли нiчого зробити. Невiдомi хутко знищили загiн. У станi почули крики вiглiв на полi, туди поспiшили iншi загони. У цей час вже починало свiтати, роме© кинулись за невiдомими, довго шукали ©х у лiсках, наокруг, обiйшли всi яри, кущi i нарештi знайшли трьох: одного лiтнього чоловiка з незвичайно ясними очима, що дивились з-пiд густих сивих брiв, з довгою сивою бородою й такими ж вусами, та ще двох молодих, майже юних. ╞х привели до iмператора, бо так вiн велiв. i, стоячи оддалiк, вiн довго дивився, як його во© допитували невiдомих: шпильками, що заганялись пiд нiгтi, лещатами, що стискували й рвали тiло, залiзом. Але нiхто з трьох невiдомих не сказав жодного слова про те, хто вони, кому служать, чого хочуть. I тодi iмператор велiв зарубати ©х мечами. I далi, як у пустелi, йшов iмператор Iоанн з сво©ми легiонами. Спустився з гiр, вийшов на долину, де видно було Доростол. 2 Князь Святослав знав, де i як iде iмператор роме©в. Повертаючись з гiр i долин, загони, що складались з руських i болгарських во©в, розповiдали, якi сили веде з собою iмператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомiн знедолено© Болгарсько© землi й тужний крик ©© людей увесь час долiтали до князя Святослава. Знав князь Святослав i те, що до Доростола вiйсько iмператора пiдступа╨ не одним,, а кiлькома шляхами. Сам iмператор iде з легiонами через Данаю й Плиску, кiлька таксiархiй, скрадаючись у Лудогорах, поспiшають вийти взап'ять його воям, а кораблi Вiзантi© вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрiзати вiйсько вiд рiдно© землi, вiд Русi. Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сiвши вночi на лодi© й переправившись через Дунай, во© досягли б землi Улицько©, звiдти ж повернулись i на Русь. Про це говорив з Святославом i брат його князь Улiб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дуна╨м, пiд стiною города, Улiб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лiвий берег: - А не лiпше би нам було, брате, сiсти на лодi©, повернути всп'ять на Русь? Князь Святослав також дивився на плесо й лiвий берег, але думав, мабуть, про iнше, бо вiдповiв: - Не потече нiколи всп'ять Дунай, а руськi во© нiколи ше не тiкали з поля бою. Вiд чого ти б хотiв утекти, брате Улiбе? - Вiд меча i списа, вiд грецько© смертi наших людей тут, на березi Дунаю... - Хто ухиля╨ться вiд бою з коршаком на скелi, той загине вiд нього в долинi, - суворо промовив князь Святослав. - Аще не приймемо бою з iмператором на Дуна©, буде нам непоправна й срамна смерть на Днiпрi. - Брате мiй, брате! - скорбно вiв князь Улiб. - Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей... - У множества сво©х людей повинен вчитись i князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату... - Спасибi, брате, що навчив... Де ти, там буду й я... Станемо по правдi, брате! Нехай нам допоможе Христос... - Проти вiзантiйського Христа я боротимусь мечем, Улiбе, а допомагатиме менi Перун. - То нехай кожному з нас допомага╨ його бог, - закiнчив князь Улiб.. Побачив князь Святослав того ж дня i колишнього василiка iмператора роме©в Калокiра. Вiн навiть не впiзнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко вiд купцiв, що продавали рибу, яку болгари-ловцi звичайно ловили в лиманах i гирлi Дунаю. Князь зупинився, бо чомусь купцi й люди зчинили неймовiрний галас, сперечались. - Про що сваритесь? - пiдiйшов до них князь. - То ╨ недобра риба, - кинулись до князя люди. - Цi купцi навмисне ховають ©©, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця - то отрута для людини. Князь Святослав подивився на купцiв i рибу, що лежала перед ними. Риба була справдi недобра, зiпсована. А серед трьох купцiв, якi стояли над нею, князь побачив i смиренного Калокiра. - Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до грекiв, - звелiв князь Святослав i, звертаючись вже до Калокiра, додав: - А ви, купцi, не давайте людям мо©м отрути i ти, патрикiю Калокiре, такожде. Блiдий, розгублений Калокiр стояв перед князем Святославом i мимрив: - Я не дам отрути, княже! Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на конi, ви©хав з невеликою дружиною за Доростол i зупинився на високому пагорку. Звiдси видно було далекi схили гiр, перейняту темними лiсами рiвнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечiрню годину величезну чашу з дивним синiм вином, город над Дуна╨м, багряне вiд останнього сонячного промiння плесо, далекий лiвий берег. Чи мiг думати у що вечiрню годину князь Святослав, що мине один тiльки день i на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг iмператор Вiзантi© Iоанн, що легiони його заллють усю цю чашу-долину, на плесi Дунаю з'являться кораблi, а вiн, князь Святослав, i во© його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного свiту тiльки в одному куточку - у городi-фортецi, що темнi╨ на скелях над Дуна╨м? Нi, навiть у цей останнiй вечiр князь Святослав не вiрив, що так може статись. Але вiн хотiв бути готовим, якщо судилась ©м така лиха доля. Тому не раз при©здив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до сiчi й думав, як йому зустрiчати й перемогти Вiзантiю. У iмператора Вiзантi©, як Святослав уже знав, було п'ятдесят - шiстдесят тисяч во©в. Що ж, Русь ма╨, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрiзь по схилах i в долинi вста╨ курява, з гори по Дунаю поспiшають лодi©, - то до нього iдуть i йдуть болгари. Були б сили й час - вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стiнами Доростола, стала б поплiч iз воями Русi. Iмператор Вiзантi© йде битим шляхом, що тягнеться вiд Дунаю аж до Преслави. Але в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його во©в, що намагаються вийти взап'ять, - i це зна╨ князь Святослав. Руськi полки стоять, де треба, - вiд берегiв Дунаю, вище вiд Доростола, пiдковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже вiд Доростола. Яким би шляхом не пробував пiдiйти iмператор, пошле вiн першими на бiй безсмертних вершникiв чи смертних оплiтiв, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут, на долинi, неминуче станеться велика сiча, до яко© давно вже готовi во© князя Святослава. "А коли, - князь Святослав думав i про це, - а коли не одолiють руськi во© в цiй страшнiй сiчi? Що робити далi, як боротися тодi?" У присмерках повертався вiн до города, де, може, довго доведеться ©м сидiти, боротись. Про©хав вздовж стiн, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пiзнiй час, працювали тисячi людей. Нi, нелегко буде воям iмператора пройти мiж рядiв гострих кiлкiв, пролiзти ровами, де також стирчать кiлки, подолати вали, дертись на стiни, над якими, вгорi нависли заборола, звiдки кожно© хвилини може политись гаряча смола, посипатись камiння!.. Доростол i всерединi був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав ©хав вулицею, що тягнулась попiд стiною навкруг всього города, нiби обiймала його. Тут звичайно зупинялись з сво©ми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города пiдходив ворог, ця вулиця ставала справжнiм вiйськовим табором: тут збирались i звiдси пiднiмались на городницi во©, тут завжди приготовленi були купи пiску й камiння, стояли казани з смолою, лежала всiляка зброя. I зараз, у пiзню цю вечiрню годину, скiльки не ©хав вздовж стiни князь Святослав, вiн бачив сво© полки, сво©х во©в... Дивно, але чомусь вони стали в городi так, нiби вся Русь тепер вкладалась у цих стiнах: бiля пiвнiчних веж - новгородцi, полочани, полки верхнiх земель, бiля захiдних ворiт, що виходили до гiр, - во© з Червенсько© землi, волиняни, дулiби, а пiд стiнами вiд Дунаю були, нiби це вiдбувалося над Днiпром, чернiгiвцi, переяславцi, всi поляни... Так вони називали й ворота у городi: пiвнiчнi - Новгородськими, пiвденнi - Перевесищанськими, тi, що виходили до Дунаю, - Подольськими. Усе, як на Русi, як у Ки╨вi-городi! За стiною й головною вулицею починався город, тут стояло кiлькасот будинкiв, невелика частина яких зроблена була з каменю. Бiльшiсть будинкiв, халуп, хиж побудованi були, як i по всiй Болгарi©, з дерева, лози, помащенi глиною. А ще було чимало i землянок-бурделiв, виритих просто в землi, прикритих гiллям або дерном. Тiльки ближче до Дунаю, бiля ворiт, що називались тепер Подольськими, так само, як i в Ки╨вi на Горi, стояли на скелях кращi будинки: з лiвого боку - церква й невеликий монастир, де жив патрiарх Дамiан, з правого - будинки боляр i бо©лiв, що не збиралися нiкуди ви©жджати, недалеко вiд Перевесищансько© вежi - великий будинок кметя Банка, що давно втiк з дружиною до Преслави. З високо© вежi цього будинку було видно в добру годину гори на заходi, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кiлька рукавiв, линув по долинi, далекий лiвий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною сво╨ю князь Святослав. Посерединi ж города, на рiвнiй, утрамбованiй за сотнi лiт тисячами тисяч людських нiг площi, був торг - неодмiнна частина кожного города того часу. На торзi звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купцi доростольськi. Кращий куточок торгу займали ранiше купцi з Константинополя й зi Сходу. Земля бiля двох каменiв, що височiли край торгу вiд Дунаю, була полита сльозами - там продавали рабiв. Зупинивши серед цi╨© велико© площi коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Нi, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарськi вози, в небi темнiли пiдiйнятi голоблi, то тут, то там горiли вогнища, над якими висiли казани. Люди сидiли родинами, родини - селами, села - волостями. Тут були старi й малi, в одному кутку хтось сварився, в iншому мирився, ще в одному, бiля вогнища, лунала смутна болгарська пiсня. А слухали ©©, спершись на списи, руськi во©... Тихо, тихо