його ворогом, а Никифора вiрним сво©м другом, часом ходить до храму Апостолiв, де в склепi поруч з тiлом великого Костянтина лежить безголовий труп Никифора, i в цьому нiчого дивного нема╨: вона була його жоною до останнього дня життя. Не забува╨ вона й про синiв - Василя й Костянтина, ©й дозволено вiдвiдувати Великий палац, Феофано часто бува╨ там, заходить до старшого сина - Василя. Вiн молиться з сво©ми ченцями, Феофано ж слово за словом розбуджу╨ в ньому жадобу до влади й слави, виклика╨ ненависть до проедра Василя. Феофано не помиля╨ться - син ©© Василь не той, за кого його вважають, вiн, як i мати, ненавидить проедра, хоче його знищити, молиться Христу, але готу╨ нiж, - прийде час, i Вiзантiя здригнеться, побачивши справжн╨ обличчя цього iмператора. Феофано дивiться в очi Василевi, намовля╨ його, дума╨, хто ©й допоможе знову сiсти на трон у Магнаврi - Вард Фока чи син Василь? Переможе Василь - вона сяде поруч з ним, переможе Фока - що ж, Феофано не здригнеться, Василь муситиме умерти... поки ж що теплою, нiжною рукою мати гладить волосся сина. I ╨ в Феофано ще одна надiя - дочка Анна, яка народилась за два днi до смертi першого ©© мужа - iмператора Романа. Хто зна╨ нинi, вiд чого помер iмператор Роман? Келих вина - i його не стало, на престолi тодi сiв Нйкифор Фока... Аннi мина╨ п'ятнадцять лiт, на дитячому ©© обличчi вже видно ознаки краси, приваби матерi, i очi в не© такi ж, як у матерi... Душа... так, у Анни буде материнська й душа, - про це дба╨ й дбатиме Феофано! Проедр Василь ©де до Феофано. Вона ненавидить його, проедр це зна╨, вiн усе життя використовував i обдурював Феофано, - ©й це також достеменно вiдомо, проте така вже гiрка усмiшка долi, один крук нiколи не лiта╨, де вiн з'явився, туди прилетить iнший, стане важко - вони виклюють один одному очi... Втiм, до кого ще мiг пiти проедр? Вiн сам вислав з Константинополя всiх тих, що могли б, хоча б рятуючи себе, допомогти йому в цю годину. Iншi - полководцi, знатнi люди, родичi й друзi Никифора Фоки й Iоанна Цимiсхiя, якi б тепер неминуче боролись за себе, а вiдтак i за проедра, - самi втекли, побоюючись помсти, в Малу Азiю i нинi були його ворогами, проедра ненавидiли у Великому палацi, в усьому Константинополi. - Я прийшов до тебе як до свого старого друга, - почав проедр, переступивши порiг палати у Влахернi, де жила Феофано. - Невже я така стара, як ти? - глузливо вiдповiла на це Феофано. - Нi, - зiтхнув проедр, - ти ще молода й красива, це я старий i безсилий, я говорю про древнiсть нашо© дружби. - Що ж, - процiдила Феофано, - дружба наша справдi древня й навiть щербата, перевiримо ©© ще раз. - I ти допоможеш менi? - Я радо допоможу тобi й собi! - зухвало промовила Феофано. - Сiдай, старий, але завжди молодий проедр. Вiн сiв. . - Давно вже iмперiя не переживала такого важкого часу, як зараз, - важко диха╨ проедр, витираючи спiтнiле сво╨ обличчя. - Мала Азiя й Склiр, болгари й Русь, Кведлiнбург i Рим, проте ти сама все зна╨ш, Феофано. - Так, все це я знаю, - гостро вiдповiла вона, - але не розумiю, чому ти зараз прийшов до мене? - Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнiшу, новину... З Мало© Азi© прибув гонець, який повiдомив, що Вард Склiр оголосив себе iмператором, одягнув багряницю й червонi сандалi©... - Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Iоанна. Тодi ти, наскiльки я пам'ятаю, усунув мене, бо захотiв правити Вiзантi╨ю тiльки з мо©ми синами. Ти невдячний, проедре! - Але ж Василь i Костянтин - тво© сини?! - Ти одiрвав ©х вiд мене, але не зумiв стати ©м батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори! Феофано дивилась на блiде, висхле обличчя скопця; примруживши очi, вiн пильно стежив за нею. - Василь i Костянтин неспроможнi врятувати iмперiю, - невиразно сказав проедр. - Я це ранiше знала, - обережно вiдповiла Феофано. - Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому? - Iмперiю можеш врятувати тiльки ти, Феофано. - Нарештi я почула вiд тебе одверте слово... Проте ти не кiнчив... Врятувати iмперiю можу я разом з тобою. Адже ти так дума╨ш? - Менi пiзно про це думати. Що я - тiльки проедр, тiнь iмператорiв, постiльничий. Одно тiльки пам'ятай, Феофано: вiднинi проедр служитиме лише тобi. - Спасибi, проедре, ти зна╨ш, що стати зараз на чолi iмперi© я не можу. Так, Василю, i тобi, i менi вже пiзно... - Так що ж робити? - А ти скажи, проедре... Якщо ти прийшов до мене, то зна╨ш, що робити. - Я справдi думав про це... Василь i Костянтин неспроможнi, ©х треба усунути... - Ти дума╨ш, ©х треба усунути силою й вислати? Проедр на хвилину затявся. - Iмператорiв не усувають, а знищують, - тихо промовив вiн. - Ти добре це зна╨ш, Феофано... - Так, - сказала Феофано, й на очах ©© проедр побачив сльози. - Важко, дуже важко... I хто це може зробити? Проедр довго дивився на не©. - Доведеться менi... - А на кого ж спертись? - запитала Феофано. - Хто сяде на тронi? - Я довго думав i про це... Вважаю, що спертись можна тiльки на одну людину - на Варда Фоку. Феофано навiть здригнулась. Виявля╨ться, проедр тямить ще в людях, добре зна╨, до кого тяжi╨ та константинопольська знать, що ви©хала до Мало© Азi©, одного вiн тiльки не зна╨ й не повинен знати - Феофано набагато ранiше, нiж проедр, зупинила свiй вибiр на Вардi Фоцi. - Це, либонь, правда, - згодилась Феофано. - Варда Фоку пiдтрима╨ вся знать i навiть синклiт. - Я хотiв би, щоб Варда пiдтримала ти, Феофано, бо ти найближча його родичка, жона Никифора. - Так, я була жоною Никифора, а нинi його нещаслива вдова. - Ти можеш бути ще щасливою, Феофано. - З Вардом? Що ж, цей юнак колись любив мене, але зараз уже пiзно. - Нi, Феофано, тобi нiколи не пiзно, це тiльки я нiколи не знав i не знатиму щастя любовi. - Тво╨ щастя в тому, що ти був проедром кiлькох iмператорiв, а пощастить - то й ще одного. - Думаю, що нам обом пощастить, - дай менi два порошки, якi, я знаю, залишились ще в тебе з давнiх часiв. Феофано, очевидь, уже перемогла себе, пiшла в сусiдню палату, швидко повернулась звiдти й дала проедровi два порошки. У не© тремтiли руки, вона боялась, i це втiшило проедра. I тодi сталось те, чого у Великому палацi нiхто не ждав. Одного ранку в покоях iмператора Василя не прозвучали, як це завжди водилось, молитви, коли ж через якийсь час вiн вийшов з поко©в, то оточували його не ченцi й священики, а етерiоти з оголеними мечами в руках. I йшов Василь не так, як завжди, не з скорбними очима, не похиливши голову, не повiльним кроком, а з високо пiднесеною головою, швидко, впевнено, очi його палахкотiли гнiвом. Опинившись у Золотiй палатi, дверi яко© вiдчинив переляканий папiя Лев, iмператор Василь велiв логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя. Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотiй палатi, не добiгши кiлькох крокiв до трону, упав ниць. - Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, - промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу. - Так, я велiв привести тебе сюди, в Золоту палату. Iмператор довго дивився на проедра. - Гидкий, нiкчемний скопець! - голосно крикнув вiн. - Невже ж ти за сво╨ життя ще не напився кровi? - Я нiколи не пив нiчи╨© кровi... Я не знаю, про що говорить iмператор... - пробурмотiв проедр, намагаючись зрозумiти, що сталось. - Ти хотiв мене вбити! - схопився раптом з крiсла i ступив крок уперед iмператор. "Брехня! Все це брехня! Я не думав, не хотiв тебе вбивати, iмператоре!" - готове було вирватись у проедра. Але вiн цього не сказав, а, затремтiвши вiд переляку, дивився, як iз дверей, що вели до катихуменiю* (*Катихуменiй - поко© василевсiв.), вийшли Феофано, начальник етерi© Лев, ще кiлька етерiотiв. Проедр зрозумiв, що сталось, - який же вiн був необачний, що на одну годину повiрив Феофано, невiдомо як, але вона прийшла до Великого палацу в цю вранiшню годину, поруч з нею стоять начальник етерi© Лев, великий папiя - всi, що люто його ненавидять, а зараз, заполоненi Феофано, стоять позад iмператора. Але лукава душа його не могла змиритись з тим, що сталось, за одну мить вiн вирiшив боротись, тiльки боротись i, якщо так, не шкодувати Феофано. - Великий василевсе! - тихим i нiбито зовсiм спокiйним голосом промовив вiн. - Тебе ввели в оману. Так, великий василевсе, тебе хотiли вбити, тут, у Великому палацi, ╨ людина, яка хотiла тебе отру©ти, вона дала менi два порошки отрути - для тебе, василевсе, i для iмператора Костянтина. - Де цi порошки? - крикнув Василь. - Вони тут, зi мною, - проедр вихопив iз-за пояса склянку з отрутою... - Дай менi ©х... Проедр швидко ступив уперед, подав iмператору склянку. Василь взяв ©© й довго дивився на сiрий порошок, що пересипався на днi. - Хто дав тобi цю отруту? - запитав Василь. I проедр Василь вирiшив. Власне, йому не було з чого вибирати - iмператор довiдався про замах на себе, позад нього сто©ть Феофано, яка дала отруту, вона ж i виказала його, - нехай загиба╨ Феофано! - Цю отруту для тебе й iмператора Костянтина дала менi мати твоя Феофано... Iмператор мовчав. Блiда, широко розплющивши очi, стояла недалеко вiд нього Феофано, перед престолом на колiнах стояв проедр Василь. Це була страшна хвилина - тут, у Золотiй палатi, вирiшувалась доля двох хижакiв, що все життя ненавидiли один одного, але робили разом сво© злочини. - Сину, - сказала Феофано, - дай менi цю отруту. Безжальний Василь, не обертаючись, простягнув руку й подав матерi приготовану для нього отруту. Але що це?! Феофано взяла склянку, подивилась, чи ╨ там порошок, вийняла корок i, висипавши в рот, проковтнула отруту. Потiм вона твердо ступила вперед, поклала руку на плече Василя, сказала: - Не бiйся, сину! Це не отрута, а крейда... Тепер ти бачиш, що хотiв зробити проедр Василь. - Цей нiкчемний скопець вже не проедр! Гнати, гнати його з Великого палацу, Константинополя, iмперi©! Женiть його! Iмператор Василь люто помстився проедровi Василевi. Це була не тiльки його помста - вiн мстився за свого батька Романа, отру╨ного проедром, за iмператорiв Костянтина, Никифора, Iоанна, якi загинули вiд руки проедра. Не знав iмператор Василь тiльки того, що спiвучасником, помiчником, а здебiльшого й натхненником усiх цих вбивств була також i мати його Феофано... Розвiнчаний проедр, рятуючи сво╨ життя, не мiг тепер цього сказати, бо тодi до помсти Василя додалася б ще помста й Феофано, - сама ж Феофано, намагаючись обiлити себе, просила, щоб син Василь люто покарав колишнього проедра. Василь покарав проедра. Одягнутого в чорну тунiку, з непокритою лисою, безбородою головою, у сандалiях на босу ногу його провели пiд охороною етерiотiв через вулицi й площi Великого палацу, виштовхнули через пiвнiчно-захiднi ворота за Iподромом, гнали серединою вулицi Меси, пiд крики величезного натовпу, що зiбрався на той час, завернули на Середню Месу, так довели до захiдно© стiни города, вивели через давнi Золотi ворота, де починався шлях на Евдом, i там залишили. I тодi Василь, що напередоднi був правителем iмперi©, мав незчисленнi багатства, втративши все, не маючи нiчого, i навiть шматка хлiба на день насущний, побрiв, як жебрак, по шляху... Цей шлях не мав для нього нi початку, нi кiнця. Хто мiг тепер допомогти йому? Нi, в iмперi© знали проедра, коли вiн був всемогутнiм, а нинi боялись як ворога iмператорiв, його ненавидiли й ганьбили, коли б вiн на безконечному сво╨му шляху десь зупинився й попросив хлiба - йому б поклали тiльки камiнь. Так на довгому шляху брiв бездомний Василь, щоб упасти десь на обочинi й померти. Iмператор Василь став на довгий час ╨диним i повноправним вершителем долi Вiзантi©. Брат Костянтин - вiн сидiв поряд з Василем на престолi, але iменi його не згадували за життя, а пiсля смертi прозвали Костянтином П'яницею; один Василь, Василь Жорстокий, Василь Убивця, сидiв на Соломоновiм тронi. Звiдки з'явились цi якостi - рiшучiсть, безжальнiсть, безсердечнiсть - у людини, яка з юних лiт вiддавала себе постам, молитвi, богу? Священики й ченцi, якi денно й нощно оточували iмператора Василя, християнська мораль, яку вони прищеплювали йому, саме вони були плодючим грунтом, на якому вирiс i виховався iмператор-деспот. Святi отцi, що навчили його говорити про су╨ту свiту, бреннiсть людського iснування, життя потойбiчне, самi ж рвались до влади в iмперi© й мали цю владу, тримали в руках незчисленнi багатства i невпинно ©х помножували. Iмператор Василь за все життя нiкого не полюбив i помер бездiтним, вiн не ©в м'яса й не пив вина, ходив у власяницi й спав на твердому дерев'яному ложi... Чернець ! Саме в цей час вiйська комiтопула Саму©ла, що досягли Ларисси, й Аарона, якi вийшли до Адрiанополя, зупиняються. Однi в Константинополi говорять, що це iмператор Василь послав проти ненависних болгар новi легiони, iншi стверджують, що трапилось чудо. Насправдi ж iмператор не посилав проти болгар нових легiонiв, бо тут, у ╙вропi, вiн ©х не мав, не трапилось у Лариссi й жодного чуда, - нi, комiтопули Саму©л i Аарон, захопивши Пелопоннес аж до Ларисси й дiйшовши з сво©м вiйськом до Адрiанополя, тим самим звiльнили вiд гнiту Вiзантi© всi землi Болгарi©, якi належали ©й на заходi, стали на межах Вiзантi© i взяли городи, звiдки могли загрожувати самому Константинополю. Чи мiг Саму©л, одним ударом поваливши владу Вiзантi© в Захiднiй Болгарi©, iти далi на Константинополь, чи мiг вiн стати на рiшучу брань з Вiзантi╨ю, що тримала в сво©х руках майже всю Схiдну Болгарiю, аж до берегiв Дунаю й Руського моря? Нi, Саму©л дi╨ обережно й мудро, вiн зупиня╨ сво© вiйська в Лариссi, Солунi, пiд Адрiанополем, вiднинi Захiдна Болгарiя звiльнилась вiд ярма Вiзантi©, багато лiт вiн змiцнюватиме й устроятиме ©©, щоб потiм зiбрати всi сили, визволити Схiдну Болгарiю, возз'╨днати отчину вiд Дунаю до Егейського моря. Взявши Лариссу, Саму©л на деякий час зупиня╨ться в нiй. Це був, либонь, найкращий i неповторний, але дуже короткочасний щасливий час його життя. Весна цвiла на берегах чарiвного Егейського моря, цвiла весна i в серцi Саму©ла. Вiн був молодий, перемога над Вiзантi╨ю здавалась йому недалекою; на вулицях Ларисси - чудового города, що дуже нагадував Константинополь, - Саму©л зустрiча╨ чудову гречанку Iрину, палко закоху╨ться в не©. Коли весна одцвiла, Саму©л велить сво╨му вiйську повертатись в гори - з собою вiн везе великi скарби, мощi святого Ахiллея, жону Iрину. Саму©л пряму╨ в Преспу, куди пiсля Водена вiн вирiшу╨ перенести столицю. Тут, на островi, що височить серед озера, Саму©л заклада╨ град, буду╨ церкви, ставить стiни, тут народжу╨ться син його Iоанн-Владислав. Пiзнiше Саму©л переносить столицю в Охриду, - це город, де жив i був комiтом його батько Микола, де народився й сам Саму©л, але не тiльки це веде його в Охриду - звiдси йому краще буде боротись з Вiзантi╨ю. Ця боротьба наближалась, якби не повстання в Малiй Азi©, iмператор Василь давно кинув би проти Болгарi© кращi сво© легiони, повстання в Малiй Азi© тривало, й Василь скеровував туди головний свiй удар. Саме в цей час комiтопул Саму©л, що мав вiд батька свого й брата Давида корону кесаря, робить дивний крок - збира╨ боляр i бо©лiв з усi╨© Захiдно© Болгарi©, якi обирають кесарем сво©м Романа. У цьому нiчого дивного нема╨: Саму©л вiдчува╨, що наближа╨ться вирiшальний час, коли на очах всього свiту Болгарiя стикнеться з Вiзантi╨ю i ©© iмператорами, сам Саму©л не шука╨ слави, а, дбаючи тiльки про отчину, хоче, щоб хтось очолив цю боротьбу. Роман - скопець, вiн останнiй i нещасний син Петра, але кесар з роду, онук славетного Симеона. Iншi кажуть, що Саму©л зробив так, бо домовився, що кесар усиновить його, Саму©ла, через що син Саму©ла Iоанн-Владислав стане законним спадко╨мцем бездiтного кесаря з роду Симеона. Навряд чи було так; обираючи кесарем скопця Романа, комiтопул Саму©л дбав не про себе, а про Болгарiю, хотiв, щоб кесарi болгарськi, як i колись, стояли нарiвнi з iмператорами роме©в, а посли ©х сидiли по праву руку василевсiв. Але найбiльше покладався Саму©л на самого себе та ще на брата Аарона, що сидiв у Средцi. Аарон був бажаним гостем у Охридi, Саму©л часто ©здив у Средець i там радився з братом. Коли в Аарона народився син Iоанн, Саму©л став його хрещеним батьком. Так дi╨ комiтопул Саму©л, так дба╨ про майбутн╨, насправдi ж робить помилки, за якi потiм йому самому доведеться розплачуватись. Iмператор Василь використову╨ передишку, яку дав йому Саму©л, для того, щоб полагодити справи в Малiй Азi©. На помiч йому приходить мати - Феофано. У першi ж днi пiсля скинення проедра Василя василевс збира╨ синклiт, признача╨ не проедром, а паракимоменом Iгнатiя, що був до цього стратигом феми Фракi©, - мужа суворого, трезвого, також аскета. На зборах ╨пископи, якi з'©хались до Константинополя на похорон патрiарха Антонiя, що займав кафедру в святiй Софi© лише чотири роки, новим патрiархом несподiвано обирають Миколу II Хризоверга, хоч вiн був одружений i лише за кiлька рокiв до цього поховав свою жону, - така воля iмператора, що хоче мати патрiарха слухняного, покiрного, але жорстокого й безжального до iнших. Цi особи - паракимомен Iгнатiй, патрiарх Микола Хризоверг, а разом з ними сотнi ╨пископiв, священикiв i ченцiв - будуть вiднинi слугами Василя; признача╨ вiн i нових стратигiв, полководцiв, що дуже мудро, - до Константинополя почина╨ повертатись з Мало© Азi© знать, яка в час панування проедра втекла з столицi й служила Варду Склiру. Цього мало, - новому iмператору треба мати бiля себе особу, яка б допомогла йому розплутати клубок змов у Малiй Азi©, а якщо буде потреба, зав'язати новий, потрiбний уже для нього клубок, - такою особою буде Феофано. Чи любив iмператор Василь, чи поважав матiр свою Феофано, чи вiрив ©й? Нi, вирiсши в стiнах Великого палацу й з самого дитинства не бачивши, вiн не любив сво╨© матерi, знаючи вiд чиновникiв i, либонь, вiд самого проедра Василя ©© минуле, не мiг поважати, вiрити ©й вiн також не мiг. Проте обiйтись без не© новий iмператор не мiг, бо вона i тiльки вона була родичкою багатьох родин Фокiв, Цимiсхi©в, знала константинопольську знать, мала друзiв i коханцiв у ╙вропi, Малiй Азi©, Вiрменi©, Грузi©, ©© тiтка була жоною нiмецького iмператора. Феофано сама давала зрозумiти Василевi, що хоче йому допомогти, кожного дня при©жджала до Великого палацу, зрештою зовсiм пере©хала й оселилась тут. I вона допомагала сину! Iмператор Василь не крився вiд не©. Та й з чим мiг критись, - вона, безперечно, знала бiльше, нiж вiн. - Проклятi Шишмани, либонь, скоро не пiдуть проти Вiзантi©, - говорив вiн, - нема╨ сили в них, мало сил у мене... Готу╨ться Саму©л, я приготуюсь швидше, нiж вiн... Коли б тiльки не скопець Роман. Феофано якусь хвилину думала - вона майстерно вмiла зав'язувати вузли кривди й обману. - Наскiльки я розумiю, - сказала вона, - Роман, якого Саму©л назвав царем, все ж нiколи не буде царем Болгарi©, i це найперше зна╨ вiн сам... Треба, сину, знайти людей, якi оточували його тут, у Великому палацi, i послати ©х до нього в Болгарiю... - Його наставником тут був митрополит севастiйський Флавiан. - Пошли його в Болгарiю. - Я буду думати, мамо. Час у мене ╨. Аби тiльки погасити повстання Варда Склiра в Малiй Азi©, тодi я зберу всi легiони, пошлю ©х проти мiсян. - Поки що пошли ©х проти Склiра. - У мене нiчого послати. Склiр веде мо© ж легiони. Феофано замислилась. - Воювати з Склiром, не маючи сил, тобi справдi важко. Але чому ти сам мусиш iти проти нього? - А кого пошлю? Мати засмiялась: - Роби так, як iмператори колишнi: не можеш пiти сам - посвари ворогiв, вони нароблять бiльше, нiж ти. - З ким я посварю Склiра? Феофано говорить тихим, спокiйним голосом, вона начебто переказу╨ сво© думи, ще нiбито вага╨ться, пробу╨ щось радити, хоч усе в не© вже ранiше передумане, все вирiшене. - Iмператор Iоанн i його проедр були несправедливi до багатьох людей, несправедливi вони були й до мене, а також усiх родичiв мого мужа Никифора Фоки. - Чим нам могли б допомогти нинi Фоки? Лев Фока ослiплений, його син Вард - чернець у монастирi на Хiосi. Феофано зна╨, куди цiлить. - Слiпий Лев, - каже вона, - справдi нiчим не може нам допомогти, а Вард Фока пройшов сувору школу чернецтва в монастирi. Якщо його зробити доместиком схол у Малiй Азi©, вiн вряту╨ iмперiю, не забудь, Василю, що Фокiв зна╨ весь Константинополь i Мала Азiя. Iмператор Василь довго думав. Мати радить йому щиро, одверто, в ©© словах, либонь, правда. - Де ж узяти легiони для Варда Фоки? - Якщо ти зробиш його доместиком, я дам йому потрiбнi легiони, - каже Феофано. Тепер вони дiють разом. Iмператор Василь пише листа до Варда Фоки, в якому визна╨, що Iоанн Цимiсхiй дiяв несправедливо, позбавивши його всiх знакiв, багатства й постригти в ченцi на островi Хiос, - iмператор Василь дару╨ Варду Фоцi волю, поверта╨ всi ма╨тки й багатства, признача╨ доместиком схол i велить стати на чолi вiйська, розбити Варда Склiра. Феофано ж пише листа волостелину, мепет-мепе* (*Мепет-мепе - цар царiв (груз.).) Грузi© Давиду, з яким вона налагодила добрi стосунки, бувши у Вiрменi©; вiд iменi свого сина iмператора Василя й себе особисто Феофано просить Давида допомогти у важкий час iмперi©, дати новому доместику схол у Малiй Азi© Варду Фоцi десять тисяч во©в, щоб вiн мiг розбити самозванця-iмператора Варда Склiра. Цi два листи Василь i Феофано доручають одвезти на острiв Хiос i в город Тбiлiсi константинопольському патрикiю Торнiкiю, що незадовго до цього постригся в ченцi на Афонi. Патрикiй-чернець - сам з походження грузин - Торнiкiй цiлком придатна особа для далеко© подорожi на Хiос i в Грузiю. Мине недовгий час, i Торнiкiй доб'╨ться крiзь пустелi до Мало© Азi©, до Тбiлiсi, впаде перед престолом мепет-мепе Давида, вiд iменi iмператора Василя й матерi його Феофано проситиме помочi й во©в. Мине ще якийсь час, i мепет-мепе Давид, порадившись з сво©ми вiзирами* (*Вiзири - мiнiстри (груз.).), пошле iмператору Василевi цiлий легiон - десять тисяч во©в, на чолi ж його поставить ченця Торнiкiя. Мине ще якийсь час, i в пустелях Мало© Азi© почнеться двобiй мiж Склiром i Фокою, палатимуть городи, кров литиметься на пiсок, вмиратимуть люди, - цим жила й живе Вiзантiйська iмперiя. Тричi вiч-на-вiч сходитимуться в пустелях Вард Фока i Вард Склiр, у вирiшальному бою над рiкою Галiс полководець у чернечiй рясi, з хрестом на грудях i мечем у руцi поведе проти во©нства Варда Склiра десять тисяч вершникiв-грузин - i розбитий уже навiки Вард Склiр залиша╨ на полi бою сво©х во©в i меч, тiка╨ до арабiв, а халiф кида╨ його у в'язницю. З багатою здобиччю повертаються на батькiвщину грузинськi во©, на згадку про сво© бо© вони будують на Афонi свiй iверський* (*Iверiя - древня назва Грузi©.) монастир Портаiтiсси. Засмучений поверта╨ться до Константинополя полководець-чернець Торнiкiй, на цей раз вiн везе iмператору Василевi листа царя Давида - мепет-мепе вимага╨ за свою во╨нну помiч велико© данi. На костях переможеного во©нства Склiра сто©ть Вард Фока. Вiн давно скинув свою рясу, на ньому шитий золотом i срiблом оксамитний одяг, тугий пояс перехоплю╨ його тонкий стан, - смiливий полководець дума╨ про Феофано. А тим часом у Константинополi твердо сiда╨ на Соломоновiм тронi iмператор у чернечiй рясi, що мрi╨ подолати й тримати в покорi Малу Азiю, зiбрати сили й рушити на Болгарiю, перемiгши ж ©©, iти й на Русь! 4 Володимир утвердився, сiв на отчому столi в городi Ки╨вi, став великим князем Русi. Русь не була островом серед якогось моря-океану. Зi всiх бокiв ©© оточували iншi землi, племена, народи. Деяких з них, а найпаче сусiдiв, руси знали, тримали й намагались тримати з ними мир i дружбу - так було з ромеями, болгарами, чехами, поляками, евенами на пiвночi, аланами й касогами на далекому пiвднi, з народами Кавказу. Але це був не весь свiт! Невiдомi й грiзнi народи жили на полунощi Русi, за Варязьким морем, мов хвилi величезного суворого океану, iз-за степiв за Iтилем-рiкою виходили й виходили новi й новi невiдомi, страшнi сво╨ю силою орди, та╨мничi, незнанi люди жили за Джурджанським i Руським морями. Далекий i дивний свiт! Як мало знали тодi люди однi одних i як важко було ©м це знати. Щоб добитись з Ки╨ва до Константинополя, доводилось ©хати два-три мiсяцi, шлях до Iтиля-рiки вимiрювався половиною року, щоб пропливти Джурджанське море й побувати в Шемасi* (*Шемаха - столиця Ширвану (сучасного Азербайджану).) чи Ургентi* (*Ургент - мiсто в Хорезмi.), доводилось витратити кiлька рокiв. А проте люди йшли. Що Шемаха чи Ургент? Руськi люди того часу - купцi, сли, часто просто шукачi щастя - доходили не тiльки до них, а бували в далекому Багдадi, Мервi, Баласагунi, Кашгарi i навiть за рiками Хуанхе i Янцзицзян - в державi Сунi* (*Сун - Древнiй Китай.), на березi океану, iз-за якого вста╨ сонце. Це були не завойовники, не поневолювачi iнших народiв, не розбiйники, що шукали здобичi, як-от свiони, печенiги, половцi, татари, - нi, руськi люди мали доста землi, лiсiв, рiк, добр, вони йшли утверждати отчину, несли мир. Важко уявити далекого нашого предка - мандрiвника того часу, що прокладав перший шлях серед буйних трав Дикого поля, iшов по незайманiй i безмежнiй цiлинi, рубав стезю в лiсi, спав на землi, харчувався злаками й м'ясом птаха чи звiра, вбитого стрiлою з лука, топором, рогатиною, стережучись ворога, що мiг прича©тись за кожним деревом i кущем, iшов уперед i вперед, пiзнавав свiт, хотiв миру. Але як пiзнати дивний цей свiт, як знайти, утвердити сво╨ мiсце в ньому, тримати мир з iншими людьми, землями? Нiч. У степу пiд могилою горить багаття, бiля нього сидить бородатий, засмаглий, свiтлоокий чоловiк. На рожнi вiн смажить на вугiллi шмат пахучого м'яса дрохви чи сайги, вечеря╨, ляга╨ спати, поклавши голову на луку сiдла. Багаття догора╨. В полi тиша. Чути тiльки, як близько переступив ногами спутаний на нiч кiнь, вiн гризе гострими зубами смачну свiжу пашу. Навкруг темно, поле нагаду╨ чорний килим, над ним висить, як величезна, перевернута догори дном чаша, небо. Земля i небо! Так, тiльки вони iснують у свiтi: земля - це рiвна площина, яку перетинають лiси, гори, рiки, моря, вся ж земля незрушно сто©ть на стовпах, навкруг не© зi всiх бокiв виру╨ океан... Небо, на яке дивився тисячу лiт тому далекий наш пращур, також турбувало його, це безбережний голубий океан - свiт, якого людина не зна╨ й не може знати, там живуть невiдомi iстоти - боги, там ╨ сади, рiки, вирiй, де лiтають i пурхають, як птахи, душi предкiв, вдень по небу котиться сонце, що ночу╨ в пiдземних коморах, вночi сторожа неба запалю╨ в небi множество зiр, он вони переливаються всiма вогнями, мiняться, кволим промiнням освiтлюють темну землю. Багаття догорiло. Мандрiвник не спить. Вiн сидить у темрявi, впираючись у землю дужими руками, замислений, спокiйний, земля - це твердь серед безбережного океану, повiльно колишуться десь хвилi, часом сколихнеться й земля... Далекий i дивний свiт! Людина, що жила в ньому, - то дитина, що блукала в темних лiсах, дерлась через буреломи й хащi, невпинно йшла i йшла вперед. Князю Володимиру було нелегко жити в незнаному, та╨мничому, загрозливому свiтi. Проте в двадцять лiт, сiвши на столi отця в Ки╨вi, вiн добре вже знав Русь, любив ©© людей i просто хотiв жити. Вiн бачив, що з усiх бокiв над Руссю нависали чорнi хмари - на захiд сонця захопила чимало червенських городiв Польща, за якою стояв Оттон нiмецький, шлях до Джурджанського моря перетинали й чимдалi все нахабнiшали чорнi булгари, нижче вiд них по Iтилю-рiцi ворушились недобитi хозари. Непоко©в князя Володимира й Пiвдень - там був одвiчний злий i хижий ворог Русi - Вiзантiя, купцi-гречини з Константинополя стверджували, що на престолi там твердо сидять iмператори Василь i Костянтин, руськi купцi говорили, що проти iмператорiв повста╨ Мала Азiя, на Константинополь iде Болгарiя. До Ки╨ва приходило чимало втiкачiв з Болгарi©; вони розповiдали, що в Захiднiй Болгарi©, у горах, сидять i йдуть супроти iмператорiв брати-комiтопули Шишмани, а над Дуна╨м i Руським морем сидять роме©. Була б сила, князь Володимир зробив би так, як i його батько, - рушив комонно, пiшо, на лодiях до Дунаю, пiдняв нескорених болгар, зламав крила iмператорам роме©в. Але вiн не мiг так зробити, не вся Русь нинi покорялась Ки╨ву, Руська земля здригалась, коли во© схрещували мечi i коди проливалась кров пiд Любечем, у Ки╨вi й Роднi; коли Володимир сiв на отчому столi, радимичi, в'ятичi й деякi iншi вiдмовились визнати його ки©вським князем i платити дань. Вiн розумiв i знав, чому так сталось. За недовгий свiй вiк князь Володимир бачив, як швидко змiню╨ться Руська земля й усi ©© люди, Русь, яку вiн бачив i пiзнав у юнi лiта в Ки╨вi, пiзнiше в Новгородi, Полотську, скрiзь, куди не кинь оком, - ця Русь була вже не та, що ранiше. Якби хтось запитав у нього, що ж змiнилось i що змiню╨ться на Русi, князь Володимир, либонь, не змiг би та й не зумiв би пояснити, бо сам не знав, знаючи - не згоджувався, не згоджуючись - думав, що робити. Вiн вiрив у безначальну, древню й вiчну Русь, що сидiла на землях вiд Руського й до Крижаного моря, вiд Карпатських гiр до Iтиля-рiки й Орала; вiн безмежно любив цю Русь з ©© законами й поконами, з дерев'яними богами, з людьми, що боронили все це й згоднi були за нього вмерти. Але князь Володимир бачив i вiдчував, що на цiй землi, в усiй Русi вста╨ щось нове - незрозумiле, часом дивне, а проте неминуче, невблаганне, потрiбне. Древня Русь мала свiй закон i покон, не одним рiчищем пливе Днiпро, кожно© весни вiн рiже кручi, змива╨ й насипа╨ новi береги, кожного дня над землею пливуть i пливуть хмари; хмара, що пливе нинi, вже не та, що була вчора, вiчно б'╨ться в скелястi береги Руське море, проте i воно, i береги змiнюються... Був час, коли Ки©в вважали городом усiх городiв i земель Русi, коли ки©вський князь, як отець великого роду, як могутнiй дуб, стояв над днiпровими горами, а племена Русi, як члени однi╨© родини, пiдпирали його. Князь ки©вський знав, що мусить берегти землi Русi, мав дружину, во╨вод, тисяцьких, сотенних - свою Гору, а щоб ©х одягати, по©ти, кормити, брав з земель Русi дань. Нинi ки©вська Гора була не та, що ранiше, - не тiльки дружина з во╨водами, тисяцькими, сотенними пiдпирали князя, живi ще були во╨води, тисяцькi, яких водили на брань Iгор, Святослав, вони називались боярами, мужами лiпшими й нарочитими, особливо похилi лiтами - градськими старцями. Волостелини, во╨води, тисяцькi - старша дружина, що нинi пiдпирала князя, бояри, мужi, старцi, що тримали колись у руках мечi, а нинi мали набагато важливiше - на грудях i шиях гривни й чепи, в домах - скотницi з золотом i срiблом, наокруг - пожалуванi ©м землi, лiси, рiки... О, князiв тепер не тiльки пiдпирала, бiля них сидiла, як п'явиця, страшна, невблаганна, ненаситна сила - Гора. Так було не тiльки в Ки╨вi - порость, що росла колись i розвивалась пiд захистом могутнього дуба - Ки╨ва, вже сама стала дубами - Новгород, Полотськ, Смоленськ, Туров. Муром, Ростов, Тмутаракань - цi городи, як богатирi, стоять скрiзь на Русi. I в кожному з цих городiв, у землях, якi вони обiймали, була своя Гора, сво© волостелини, во╨води, бояри, мужi, старцi, що самi вирiшували справи сво╨© землi. I добре, що там сидять волостелини, во╨води, бояри, вони мусять мати сво© дружини, берегти й множити багатства земель, не забуваючи нiколи про Ки©в, про ки©вського князя. Проте землi забувають про Ки©в, могутн╨ колись древо неначе старi╨ться, дуплявi╨, трухлявi╨ - нiколи ще не було, щоб дiти ╨диного отця-князя iшли один супроти другого. Що ж, вiн пiде, як отець його Святослав, у цi землi, за старi закони й покони, за старих богiв. На укра©нах Русi - скрiзь понад Россю й Стугною, над Пслом i Сулою - в два-три ряди височать вали, вони звиваються в полi, як велетенськi полози, через що люди називають ©х Змi╨вими валами, мiж ними зяють глибокi чорнi рови, через двадцять, п'ятдесят, сто поприщ серед степiв стоять дерев'янi городи з високими стiнами, вежами, заборолами, - Руська земля одгородилась вiд полудня, нi печенiг, нi половець, нi якийсь iнший ординець не пiдкрадеться тепер до Ки╨ва. Князь Володимир дивиться на захiд - туди вiн спряму╨ свiй перший удар, уже в городi - на Подолi й Оболонi - сто©ть численна дружина, усю зиму з Чернiгова, Переяслава й усiх ближчих земель до Ки╨ва йде i йде земське вiйсько. 5 Князь Володимир знав, що Рогнiда ви©де з Полотська, тiльки скресне Двiна, через що в кiнцi квiтня вируша╨ вгору Днiпром до Вишгорода - вiн хотiв зустрiти ©© пiсля довго© розлуки не на Горi, а в iншому, вiдлюдному, тихому куточку. Княжий двiр у Виштородi був для цього цiлком придатний. Тут, на високих горах, що круто обривались над Днiпром, з давнiх-давен стояла покладена на кам'яних пiдмурках дерев'яна фортеця з стiною наокруг, ровами й валами. Чудовий був Днiпро, що линув пiд самими кручами, скрiзь на горах i в берегах темнiли густi лiси, недалеко переливалась голубими водами Десна, вдалинi на пiвднi видно було Ки©в. Володимир ви©жджав до Вишгорода не один. Полотську княжну треба було прийняти достойно, вiддати ©й честь як жонi. Вiн бере з собою до Вишгорода багатьох мужiв лiпших i нарочитих, во╨вод i бояр, ©хнiх жон. Ще ранiше туди ви©хали тiуни й дворяни, якi мали всiх по©ти й кормити. Вишгородська фортеця, що десятки лiт стояла в безмов'© над Днiпром, стережучи пiвнiчнi околицi Ки╨ва, ожила, вечорами у вiкнах ©© привабно заблищали вогники. Недовго довелося князевi Володимиру ждати княгиню - одного дня вони по©хали на лови в перевесища, заутра перепливли Днiпро i до заходу сонця гнались у полi за сайгаками, третього дня рано-вранцi в голубому маревi на горiшньому плесi побачили обриси лодiй. Повноводий Днiпро линув швидко, незабаром стало видно чорнi, прикрашенi рiзьбленими птахами, морськими дивами й банькатими водяниками гостроносi учани, над одним iз них маяло знамено землi Полотсько©. Тiльки учани зупинились бiля круч, до них поклали пходнi. На березi стояли й ждали княгиню одягнутi в найкращi платна й шитi золотом i срiблом корзна мужi, бояри й во╨води; жони ©х, почепивши на себе всi оздоби, з важкими, блискучими усерезями у вухах, золотими обручами на руках i ногах, шепотiлись. Княгиня Рогнiда стояла в учанi з дитям на руках, поруч з нею - во╨вода Путята, за ними - кiлька жон i темноока, сувора свiонка Амма - кормилиця княгинi. Рогнiда була одягнута дуже просто - в бiлому платнi й темно-синьому опашнi, з чорною пов'язкою на головi, обличчя в не© дуже блiде, як у матерi, що багато ночей не спала бiля дитини, стомилась у далекiй дорозi. - Бiлява! Шу-шу-шу! - шепотiлись жони. - Очi голубi! Шу-шу-шу! - Мовчiть! Мовчiть-бо! Ось вона вже йде! - гримали бояри. Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогнiда зiйшла по гнучкiй походнi на берег, князь Володимир ступив уперед, поцiлував жону, взяв у не© дитину. Одразу ж до Рогнiди кинулись жони - вони оточили ©© колом, обнiмали й цiлували, котрась iз жон за старим звича╨м посипала шлях княгинi житом. - О, який красний княжич! - пiднiмались навшпиньки й позирали на немовля жони. - Бiлявий! - На отця схожий! - Жони! Бояринi! Тихше! Тихше! - стримували ©х мужi. Рогнiда посмiхнулась Володимиру. - Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... - промовила вона. Володимир не хотiв образити Рогнiду, що думала назвати сина по-свiонському Ярлом, i вiдповiв: - Нехай буде i по-тво╨му, i по-мо╨му... Ярл - це вiд тебе, слава - вiд мене, назовемо дитя наше Ярославом. - Ярослав! Ярослав! - загомонiли мужi й жони. - Чолом княгинi Рогнiдi, кланя╨мось такожде й княжичу Ярославу. Княгиня Рогнiда рада була, що ©© так тепло й гостинно зустрiли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це iм'я нагаду╨ ©й далеку батькiвщину й славу Ки©вського столу. Дитя ж спало. Чи мiг тодi хто думати, що промине сiмдесят п'ять лiт - i вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, i помре тут, у суворiй, темнiй фортецi, де так радiсно починалось нинi його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгородi 1054 року.) Загомонiв, зашумiв Вишгород, почався пир, багато звiрiв i птаства завезли сюди тiуни, три ночi, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварiв меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогнiди, за здоров'я сина ©х Ярослава. Тiльки надвечiр вони залишились удвох, - у палатi, що виходила вiкнами на Днiпро. - Невже я тут? - говорила й дивилась на Володимира Рогнiда. - Скiльки часу минуло, як довго я ждала вiсточки вiд тебе, а тiльки вона прийшла - ластовицею прилетiла... - Знаю, що тобi довелося важко, Рогнiдо! Але кривавий був мiй шлях до Ки╨ва, i тут пролилося багато людсько© кровi, довго тривала облога Роднi, багато муки прийняв я сам... - Не говори, не говори про свою муку, Володимире, - перебила його Рогнiда. - Адже все це вже позаду. - Помовчавши, вона додала: - Я рада, що ти зустрiв мене не в Ки╨вi, а тут, у Вишгородi! Адже я боюсь Ки╨ва. - Ти бо©шся Ки╨ва? - князь Володимир посмiхнувся. - Послухай, Рогнiдо,- я не пiзнаю тебе. У Полотську я знав тебе смiливою. - Так, я була смiливою, - замислилась вона, - бо народилась i жила в Полотську, в лiсах, у родинi батька-во©на, сама боролась за життя i не боялась навiть смертi. - Вона на мить затялась i знову продовжувала: - Так було аж до того, коли зустрiла тебе, та й тодi, вже зустрiвши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас ╨ син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смiйся, не смiйся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустрiти... Боялась, не знала, як ти живеш у Ки╨вi, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?! Оповивши руками шию князя, Рогнiда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей. Вiн дивився на не© такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогнiди - якийсь смуток, може, печаль. - Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобi ще в Полотську, що покличу тебе, там нарiк сво╨ю жоною, а тепер покликав i в Ки©в, ждав, радий, що бачу... - Княже мiй, Володимире! - сказала на це Рогнiда. - Я тебе бачила в Полотську, знала - княжого слова не злама╨ш, вiрила - покличеш мене... Боялась я тiльки за серце тво╨, бо люблю тебе всi╨ю душею. Вiн розумiв, про що говорить Рогнiда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душi! Вiн думав, коли ©хав до Вишгорода, одверто сказати Рогнiдi, що мав грiх у Ки╨вi, який спокуту╨ й, либонь, довго ще спокутуватиме, - i коли б це нинi зробив, усе сказав Рогнiдi, тодi справжня любов напевне осяяла б ©хнi душi. Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогнiди була така безгрiшна, що вiн не мiг, не мав сили чимось ©© затьмарити. - Моя дорога, рiдна, - тепло сказав Володимир. - Ти мене бачила й знала в Полотську, нинi я такий, як i був, вiр менi, я щасливий, що ти при©хала сюди, дякую тобi, що народила менi сина. - Вiн обняв ©© стан, пiдвiв ближче до вiкна. - Поглянь, - промовив вiн. - Який чудовий свiт, як хороше тут! Було справдi чудово, буяла весна, пiд самою стiною Вишгорода зеленiв, бринiв молодим листом лiс, скрiзь цвiли трави, могутнi води Днiпра линули й линули на пiвдень, по лiву руку голубiла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле - з могилами по обрiю, з кам'яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чотi, берегли землю, вдалинi темнiв Ки©в. - Хiба не щастя, - говорив князь Володимир, - бути нам з тобою удвох? Я тобi сказав, що много i трудних дiл уже содiяв, а ще бiльше мушу звершити, i вiрю, знаю - звершу ©х, бо так велить Русь... У цьому життi, в усiх мо©х трудах ти допоможеш менi, Рогнiдо, i я нiколи, чу╨ш, нiколи не забуду тебе...