димировi було нелегко, бо старе, яке воно не ╨ трухляве, безсиле, зайве, але нiколи не хоче помирати, нове часто хоч i справедливо, зате надто жорстоко ворогу╨ з старим: князь Володимир, що почав житт╨вий шлях як ревний захисник i поборник покону й закону отцiв, перемiг спочатку не когось, а свою м'ятежну сувору душу, щоб потiм силою й мечем перемогти й оновити душу свого народу. Так прийшла нова вiра - жорстока, сувора, безжальна: князевi-василевсу - княже, бо як на небi один бог, так на Русi - вiн ╨диний государ землi, бог благословля╨ й охороня╨ добра багатого й життя убогого, якщо ж у цьому свiтi хто чого не ма╨, то матиме по смертi рай, усi радощi життя, життя вiчне. Це була могутня вiра - розбурхана, буремна, м'ятежна Русь прийняла ©© й принишкла - не в Христа повiрили люди руськi, а тiльки в те, що давно вже сталось у ©хньому життi. Христос не вiдкрив, а тiльки освятив, став на сторожi нового закону. I сталось, як не дивно, так, що цей новий закон (про покон нiчого й говорити - вiн повалився сам собою, як трухляве, зотлiле древо,) саме цей новий закон i нова вiра, що була його мечем, змiцнила Русь, християнство, що утвердилось, стало вже вiрою всього свiту, дало Русi науки й книги, храми, древляна Русь воздвигала новi споруди - кам'янi, вiчнi. Бiльше того, нова, християнська Русь перестала бути та╨мничою землею варварiв, виявилось, що вона ма╨ не меншi, а бiльшi, нiж усi землi, багатства, народ ©© став врiвень з iншими народами свiту, худородний, як говорили гречини, князь Русi дорiвнявся в силi сво©й i славi з iмператорами вiзантiйським i нiмецьким, не вiн тепер, а вже вони здригались i тремтiли перед ним, руськими людьми, Руссю. Це зробив син князя Святослава й рабинi Малушi Володимир, князь i перший василевс руський; вiн зруйнував i поховав старий закон i покон, завiв i утвердив закон новий. Володимир був князем-василевсом. Вiзантiя, Нiмецька iмперiя, Русь - це були три сили, навкруг яких гуртувався весь тогочасний свiт. Десь над Iтилем-рiкою й за Руським морем, правда, вже народжувались i виростали на костях колись могутнiх, але загиблих iмперiй новi держави з народiв, що виходили й виходили з глибин Азi©, мине кiлька столiть - одна мить всесвiту - й вони з'являться на полi ново© iсторi©, свiт здригнеться пiд ударами арабiв, перед силою туркiв упаде й навiки загине Вiзантiя, древня Русь обiлл╨ться кров'ю в жорстокiй борнi з навалом татар, безумний Батий, охоплений жадобою панування над свiтом, поставить сво╨ шатро на Горi над Либеддю-рiкою й звелить розгромити, спалити Ки©в. I Ки©в буде спалений, орда Батия повалить його стiни, увiрветься на Гору, в передграддя, на Подол. Тодi загине множество людей - чудових юнакiв, хороших дiвчат, в огнi запалають i впадуть тереми, полум'я обiйме й знищить усе, що руськi люди будували й воздвигали сотнi рокiв, вогонь знищить навiть старi дерев'янi дошки, на яких записана була вся iсторiя Русi, древнi пергаменти з повiстями времениих лiт, що утверждались потом i кров'ю. Проте, давши волю смутку, не будемо впадати у вiдчай - Ки©в впаде, велика ру©на пройде над Днiпром, у безвiсть, у неволю, кудись на схiд татарськi орди поженуть тисячi й тисячi руських людей, але горда, незборна Русь знову встане, й уже навiки, на попелi й пожарищах новi поколiння збудують новi городи й села. Русь ввтрима╨, висто©ть, стане мiцною - така це земля, такi ©© люди... А тим часом, во днi князя Володимира, в тогочасному свiтi, що охоплював собою ╙вропу, Малу Азiю i Схiд, - до Джурджанського моря, Iтиля-рiки й гiр Оралу - були три сили: Вiзантiя, що iснувала протягом столiть, знала велич владування, слави, розквiту, але вже хирiла, розпадалась, йшла до неминучого кiнця; Нiмецька iмперiя, що тiльки починала збирати силу й пiзнiше протягом багатьох столiть насильством, зухвалiстю, великою кров'ю поневолюватиме народи; Русь, що мала дуже древню iсторiю, але тiльки тодi стала врiвень з ними, вiдкривала нову сторiнку свого iснування. Князь Володимир знав, у якому свiтi вiн живе. Колись його баба княгиня Ольга два мiсяцi сидiла в Константинополi, добиваючись, щоб ©© прийняв i говорив з нею iмператор Костянтин, - нинi вiн був свояком iмператора Василя, сли якого вважали за велику честь говорити з ки©вським князем; колись нiмецькi iмператори бряжчали мечами й кричали: "Drang nach Osten" - зараз до Ки╨ва при©жджали ©хнi сли з багатими дарами - сила перемогла силу, двi могутнi iмперi© свiту клялись Русi в дружбi, любовi, мирi. А все ж князь Володимир був неспокiйний, тривожний, вiн пильно дивився на захiд, де новий нiмецький iтератор Генрiх уперто посувався на схiд, однi народи присипляв обiцянками про дружбу й мир - уже Польща й Чехiя ©здили на поклiн у Кведлiнбург, iншi слов'янськi землi примучував силою... Тiльки на Русь не посягав Генрiх, бо знав, що вона., а разом з нею й Угорщина, Болгарiя, Вiзантiя вiдповiдять ударом на удар... Знав Володимир цiну й Вiзантi© - до Ки╨ва ©хали й ©хали священики-греки, тут приймали ©х, сюди радо при©жджали здателi, каменотеси, маляри, яким у злиденному Константинополi не було роботи, - князь Володимир знаходив для них дiло; в Ки╨вi i в iнших городах виростали кам'янi собори, храми, будiвлi, змiнювалась, виростала, прикрашалась Русь, грецькi ж купцi ©здили тепер не так Днiпром, як битими шляхами - через землi тиверцiв i уличiв. Голодному Константинополю було що купити в землi Руськiй. Але Володимир бачив i iнше - погасивши повстання в Малiй Азi©, iмператор Василь почина╨ наступ на Грузiю, Вiрменiю, арабськi землi - iнодi дi╨ обiцянками, дарами, коронами, iнодi - силою, й так виходить до рiки Тiбру, держави Шахвiрменiв, городiв Едеси й Дамаска в Сiрi©, захоплю╨ в Середземному морi острови Кiпр i Крiт, загрожуючи звiдси ка©рським халiфам, - так вiн поширю╨ володiння iмперi© далеко на пiвднi, де нiколи ще не бували легiони роме╞в. Iмператор Василь дi╨ не тiльки в Малiй Азi© - вiн хоче утвердитись i над Руським морем, подолати Болгарiю, стати на берегах Дунаю... 2 Для Болгарi© настала вирiшальна година - iмператор Василь зiбрав кращi легiони iмперi©, виставив ©х на межах Болгарi©, сам з добiрним вiйськом, оточений полками безсмертних, ви©жджа╨ до Солунi, щоб очолити наступ проти комiта Саму©ла, що сидить у Охридi, i кесаря Романа, що ма╨ столицею Скопл╨. Саму©л Шишман розумi╨, яка зловiсна хмара нависла над Захiдною Болгарi╨ю, вiн посила╨ хороброго свого во╨воду Несторицю до Солунi, щоб той там, на берегах Вардару, затримав вiйсько Василя, а сам пряму╨ горами на Прилiп i Велес, щоб загородити шлях Василевi на пiвнiч. На цей раз доля зрадила Саму©лу - полководець Феофiлакт Вотанiат, що стояв пiд Солунню, розбив полки Несторицi, ще один полководець, стратиг Фiлiппополя Никифор Ксiфiй, обминувши Саму©ла, пройшов ущелинами рiки Вардару на пiвнiч, досягнув Скопл╨. Втiм, нiчого смiливого в цьому походi не було, бо тiльки вiйська роме©в наближаються до Скопл╨, вiдкриваються ворота города-фортецi й звiдти ви©жджа╨ кесар Роман, - недостойний онук славетного кагана Симеона ще раз, i тепер уже навiки, продав Болгарiю. Вiйська роме©в i Саму©ла зустрiлися бiля гори Бiластицi. Це був страхiтливий бiй - на життя i смерть боролись болгари, коли б не син Гаври©л, що в останню хвилину одвiв меч во©на-ромея, сам Саму©л полiг би на полi бою. Бiльше як десять тисяч болгар склали голови бiля гори Бiластицi, п'ятнадцять тисяч ©х полонили роме©, сам Саму©л ледь урятував рештки свого вiйська, втiк до Прилiпу, щоб там з'╨днатись з загонами Несторицi й помститись ромеям. Саму©л помстився. Коли легiон роме©в на чолi з iмператором Василем iшов долиною Струми, з пiвдня ж до них поспiшав Феофiлакт, щоб з'╨днатись i вдарити на Г©рилiп, болгари на свiтаннi оточили в глибокiй ущелинi легiони Феофiлакта, закидали ©х стрiлами й камiнням, вбили мно-жество во©в i самого солунського полководця. Почувши про це, iмператор Василь заверта╨ сво╨ вiйсько, чимдужче аж через вiддалений Мелник тiка╨ з гiр, спуска╨ться в Македонську долину. Але ще дужче й страшнiше помстився iмператор Василь. Прибувши в колiсницi до Афiнополя, а потiм ви©хавши з полками безсмертних до Бiластицi, де легiонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар, вiн велить приготувати в долинi печi, залiзнi жигала, вишикувати полонених полками, оточити ©х - голодних, зв'язаних - кiлькома легiонами. Був десятий день серпня 1014 року - чудова пора в Болгарi©, коли в долинах усе цвiте й достига╨, високо вгорi голубi╨ в сво©х глибинах безхмарне небо, на обрi©, як сторожа, височать гори. Оточений безсмертними, iмператор Василь стояв того дня на пагорбi, дивився в долину на печi, в яких жарко палахкотiв вогонь, на розпеченi жигала в руках у во©в-роме©в, на болгар-полонених, що стояли полками, на чорну пiдкову легiонiв, якi оточували всю долину. Полонених пiдводили до печей зв'язаними в десятки. Розпаленi жигала, як стрiли, прорiзували повiтря й впивались в очi, що бачили в цi хвилини долину, гори, небо... Во© кричали... I як ©м було не кричати, коли переможцi-роме© забирали в них найдорожче, що ма╨ людина, - очi! Гори ж мовчали, а коли б вони й могли кричати, то хiба це зупинило б iмператора Василя, який велiв ослiпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навiк дiставши за це назву Василя Болгароктона!* (*Болгароктон - Болгаровбивця (гр.).) Коли ж цi тисячi були вже ослiпленi, вiн велiв на кожну сотню незрячих випекти iншим по одному тiльки оку, щоб тi повели ослiплених до комiта Саму©ла, а кесаря Романа, що саме прибув до його стану, признача╨ патрикi╨м, управителем города Абiдоса в Малiй Азi©. Бiльше нiж через мiсяць, у день 15 вересня, ослiпленi дiйшли до столицi Прилiпа. Почувши про це, Саму©л ви©хав ©м назустрiч, вiн бачив, як удалинi на снiгах гори з'явились во©, як вони спускаються в долину. I от вони почали йти мимо нього - сотнi слiпих, а поперед них одноокi провiдники... Це було страшне видовище: слiпi болгари йшли по рiднiй землi, серед гiр, яких не бачили, перед комiтом Саму©лом Шишманом, пiд знаменом якого вони так довго боролись, за що вiддали сво© очi. Але ж якщо не видно рiдно© землi й гiр, то вони чують ©х пахощi, чують голоси дiтей, що колись помстяться за них, провiдники сказали слiпим воям, що на них дивиться комiт Саму©л Шишман, ©х жде отчина. I слiпi во©, йдучи мимо Саму©ла Шишмана, закричали: - Да жи╨ комiт Шишман! Да жи╨ Болгарiя! Тiльки сам Саму©л не чув цих крикiв - раптом у нього нестерпно заболiло серце, свiт затьмарився перед ним, пiдкосились ноги, вiн упав на землю. - Води! Ковток води! - прохрипiв Саму©л. Але йому, мертвому, вода вже не була потрiбна. - Саму©л помер! - залунали крики. - Нема╨ нашого комiта... Ослiпленi во© опускались на колiна. Люто розправившись з Болгарi╨ю, iмператор Василь поверта╨ться до Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висiкти на нiй напис i виставити ©© в Сосфеновому монастирi пiд Константинополем. На цiй дошцi було написано: "Якщо будь-коли повстануть болгари, ©х не можна перемогти у битвах вiч-на-вiч, а треба спроквола забирати ©хнi городи й фортецi, наполегливо спустошувати ©хню землю, нарештi, довести до нестями..." Iмператор Василь справдi заслужив прiзвиська Болгаровбивцi. 3 Чутки про подi© в Болгарi©, звичайно, швидко дiйшли до Ки╨ва. Вони дуже схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Вiзантiя дi╨ так само, як i ранiше: роз'╨дну╨, сварить мiж собою народи, а на кровi й костях ©х буду╨ свiй добробут. Сли Русi ©дуть до Константинополя, у Ки╨вi з'являються василiки iмператорiв Василя й Костянтина, клянуться в любовi й дружбi, проте чого вони вартi - у Вiзантi© свiй шлях, Русь буду╨ сво╨ життя. Вiзантiя стала й сто©ть на берегах Дунаю. На Русь невпинним потоком iдуть тепер i йдуть болгари - це вже не тiльки священики, а знать, яку розорила Вiзантiя, убогi люди, що нiчого не мали, але досi були вiльнi, - вони осiдають у Ки╨вi, в городах i весях Русi, руськi ж люди охоче приймають болгар. Рушити на Вiзантiю? Нi, цього вже не можна, це пiзно робити; мiж двома iмператорами укладено довiчний ряд. Русь взяла у Вiзантi© те, що хотiла, Вiзантiя дала Русi, що мала... I чим далi, то вже дужче виявля╨ться безсилля Вiзантi©, вже Херсонес перестав бути фортецею - це тiльки торговиця Константинополя, херсонеськi й константинопольськi купцi залишають пониззя Днiпра, осiдають на житло в Ки╨вi, ©дуть до Смоленська й Новгорода. Iмператор Василь раз за разом посила╨ сво©х слiв до Ки╨ва - деякi з них iдуть просто до князя Володимира, деякi - в поко© царицi Анни. Вона - дочка зрадливо© Феофано й сестра Василя Болгаровбивцi - живе в городi Ки╨вi, заводить i заводить у княжому теремi порядки й церемонiал вiзантiйського двору, ©© оточують двiрськi жони, на чолi яких сто©ть, подiбно до опоясано© патрикi© Великого палацу, старша бояриня, у палатах царицi ввесь час вештаються сановники, церковники, спокiй ©© охороняють озбро╨нi довгими мечами рицарi... Багато й дуже багато робить цариця Анна, в не©, як i слiд було ждати, ╨ друзi серед во╨водш i бояринь, вона - патронеса храмiв i соборiв, вона не шкоду╨ золота, щоб здобути прихильникiв i серед во╨вод та бояр. Одного не може зробити цариця Анна - напрочуд красива, чарiвна, справжня дочка сво╨© матерi Феофано, вона вiдчува╨, що ©© не любив, не любить, нiколи не любитиме муж ©© Володимир, вона чужа йому, вiн завжди чужий ©й. Анна надiялась, що все змiниться, коли вона народить сина, коли ж народився цей перший син Борис, зрозумiла, що батько, може, полюбить свою дитину, та не полюбить ©©, хоч вона й стала матiр'ю. Другим сином Анни був Глiб. Князь Володимир стояв над його колискою, теплими очима дивився на сво╨ дитя, але не обняв, не поцiлував жони - матерi дитини. У цiй безмовнiй боротьбi мiж Анною й Володимиром не було виходу й рятунку - марно намагатись палити камiнь, горить тiльки те, що може горiти, в чому ╨ життя, вогонь. Iдуть роки, i нiщо нiби не змiню╨ться, ростуть сини князя Володимира Борис i Глiб, з часом вони одержать вiд отця сво© землi - Ростов i Муром, цариця Анна, так i не домiгшись того, що хотiла, хворi╨, змiню╨ться вже й князь Володимир, ось-ось i старiсть, кiнець... Але холодна, черства, непiдкупна рука iсторi©, перегортаючи ще одну, i тепер уже останню, сторiнку в повiстi князя-василевса, робить ©© невимовно важкою, надзвичайно жорстокою, печальною... Власне, iншою вона й не могла бути - нiколи хмара не пада╨ на землю зливою чи градом одразу, вона збира╨ться з окремих краплин довгий час, поволi; нiколи море приском не робиться буремним i ревучим - довго-довго перед тим вiють вiтри, розгойдуючи хвилi; те, що сталося на схилi лiт з князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, дiянням. 4 Все починалось з города Ки╨ва, i навiть з Гори... На перший погляд, як здавалося всiм та й самому князевi Володимиру, i на Горi, i в городi Ки╨вi було спокiйно - за високими стiнами Гори жило, багатiло, мудро керувало землею боярство, во╨води, на чолi яких стояв великий князь Русi. Князь Володимир, правда, знав, що всi цi мужi не однаковi, - тут, на Горi, жили во╨води й бояри, що прийняли християнство й цупко тримались за нього, деякi молились новим i старим богам, а були мiж ними й язичники - невдоволенi, хижi, злi мужi, якi в давнi часи чи пiзнiше втратили сво© статки, нових пожалувань не мали, сидiли за високими тинами в сво©х теремах, вночi, як тiнi, блукали по Горi. Вiдданi князевi Володимиру люди - знатнi бояри й во╨води - не раз говорили йому про язичникiв, натякали, що навкруг ╨ багато ворогiв, що треба берегти й охороняти його особу. Про це ж говорили й гречини, що при©хали разом з князем iз Херсонеса, всi тi роме©, якi прибули до Ки╨ва з царiвною Анною, священики, купцi, сли, що ©хали й ©хали з Константинополя. - У столицi Вiзантi©, - повiдали вони, - божественну особу iмператора охороняють полки безсмертних, у Великому палацi ╨ етерiя - цiлi загони скопцiв, що стережуть його день i нiч, а в фемах ╨ послухи в канцелярiях стратигiв, при ╨пархiях. Князь Володимир смiявся: - Що вони охороняють? Адже особа iмператора божественна? - Саме через те, що iмператор божественний, його слiд дуже пильно охороняти, слухати, дивитись! I ти дивись, княже! У Ки╨вi й усiй землi Руськiй ╨ багато ворогiв... I хоч князь Володимир смiявся, на Горi з'явились послухи, княжi очi й вуха були нинi скрiзь у городi - в передграддi, на Подолi, в Оболонi, на всiх дворах. Це робилось немарне - за стiнами Гори, де жили вiльнi поки що мостники, кузнецi, дереводiли, скудельники, на дворах i землях боярських, де працювали смерди, що мали сво© двори, але де все бiльше й бiльше ставало i обельних холопiв - повних рабiв сво©х господарiв, - там ширились пожежi, татьба й розбо©, вже тiуни й ╨мцi ходили по Подолу й Оболонi тiльки з гридьбою й зовсiм не потикались туди вночi, там чимдалi гострiше й прилюдно ганили во╨вод, бояр, тiунiв, князя... Нiчого цього князь Володимир не знав - йому сповiщали тiльки про пожежi й татьбу, не згадуючи iменi князя-василевса, коли ж вiн i сам, вирушаючи на лови чи в один iз сво©х дворiв, про©жджав у багатому одязi, оточений во╨водами й боярами, часто знатними гостями, передграддям i по Подолу, там стояли заздалегiдь покликанi смерди, холопи, що славословили Володимира-князя, а на всiх концях города чатувала гридьба. Що ж до головникiв, татiв, палi©в, сволочникiв, якi викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне, це робив уже не вiн, - щоб захистити сво©х, княжих мужiв i всi тi добра, якi давав вiн за ©хню службу (а iнакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив новi й новi закони: вбивство таких мужiв каралось подвiйною вiрою й смертю, за вбивство вiльного ремiсника чи смерда бралась вiра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нiчого за його безталанну душу, а мусив лише вiдшкодувати втрату раба господаревi... Суворим життям жив тепер город Ки©в: як на небi був бог - владика життя й володар усього сущого, бiля нього - апостоли й святi, що дiяли словом бога, та ще грiшнi душi, яким судились огонь i муки, - так на землi були князь, його мужi i велике множество ницих людей, що робили на князя й мужiв. Тiльки ж земля не була небом, тут багатий дбав i примножував власнi добра, в убогого забирали останн╨ зерно, холоп-раб гострив окiсок i виходив уночi на дорогу, пiдкрадався до клiтi боярина, .. Так i писався новий закон, на кровi нинi стояв Ки©в, великии князь i василевс Володимир твердо сидiв на столi сво╨му. Бiльше непоко©вся князь Володимир про землi сво© - у деякi з них вiн послав синiв, у деяких сидiли сво©, мiсцевi князi. З мiсцевих князiв Володимир не дивувався - вони з великим трудом платили Ки╨ву дань, не посилали вчасно земського вiйська, хижо дивились на бояр, що при©жджали з Ки╨ва на пожалуванi ©м землi. Час вiд часу князь Володимир виряджа╨ в ту чи ту непокiрну землю дружину, i горе тiй землi, далеким укра©нам Русi: сила перемагала й тримала в покорi силу. А сини як пiдпирають великокняжий стiл, члени його ж роду, його очi, руки, рiдна кров? Вишеслав у Новгородi, Мстислав у Тмутараканi, Ярослав у Ростовi, Святополк у Туровi... "Дiти мо©, - посилав ©м князь Володимир грамоти, - сидя в Ки╨вi, думаю про вас, крiпiте землю отцiв наших, мудро утверждайте закон, будьте в'╨дно зi мною й городом Ки╨вом..." Але сини гiрше, нiж мiсцевi князi, сплачували дань, тримаючи великi сво© дружини, мало посилали земських во©в до Ки╨ва, часто не приймали бояр i во╨вод ки©всько© Гори, бо роздавали землi сво©м мужам. I в далекi й близькi землi ©хали послухи, очi й вуха князя з'явились по всiй Русi. Так Володимир довiдався про те, що дi╨ться в недалекому Туровi, де сидiв князем син Ярополка - Святополк. Во╨вода Безрук, який був у Туровi правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто при©жджав до Ки╨ва, завжди заходив до князя Володимира, при©хавши ще раз, хотiв говорити з ним вiч-на-вiч. - Я слухаю тебе, во╨водо! - сказав Володимир, коли вони залишились тiльки вдвох у однiй з палат на верху терема. - Маю недобрi вiстi з города Турова, княже, - повiв Безрук. - Що за вiстi, - стривожився князь, - i чому вони недобрi?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стiл. - Не один я господар у Туровi, князем города й усi╨© землi ╨ Святополк... Нас нiхто не почу╨, княже? - Говори смiливо! Тут тiльки я та ще ти... I Безрук розповiв Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв'язок з тестем - польським князем Болеславом - i нiмецьким iмператором Генрiхом, якi обiцяють дати йому збройну допомогу, а через ╨пископа Рейнберна - духiвника Марини - з римським папою i що Святополк уже готовий, спираючись на во©нство Болеслава, вирушити на Ки©в, убити його - князя Володимира, захопити Ки©вський стiл, прийняти католицьку вiру... Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв во╨вода Безрук, князь Володимир непорушне, спираючись на поручнi, сидiв у кутку палати в крiслi, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальцi правицi, що зламав поручнi. - Во╨водо Безрук! - Встав Володимир з крiсла. - Чи розумi╨ш ти, що сказав? Якщо це правда - Святополк мiй ворог, якщо лжа - ти приймеш смерть... - Княже Володимире, - спокiйно i впевнено вiдповiв Безрук, - я сказав токмо правду i мусив ©© сказати, бо служу Русi, людям, тобi. 6 Пiзно вночi земляними, слизькими пiсля недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидiв Святополк. Попереду нього, тримаючи голi мечi в руках, iшли два гриднi, во╨вода Вовчий Хвiст з свiтильником у руках ступав взап'ять князевi. - Вийдiть, гриднi! - велiв Володимир, коли тi, одiмкнувши важкий замок, увiйшли до порубу, а во╨вода поставив свiтильник на землю. - © ти йди, во╨водо! Кволе промiння освiтило поруб, складенi з дубових круглякiв, вкритi бiлою плiсенню стiни, покровину з важких тесаних колод, долiвку, два пнi, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хлiб, та ще купу перетерто©, зотлiло© соломи в кутку. Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочцi й ногавицях стояв босонiж Святополк. Промiння вiд свiтильника вирвало з пiвтемряви його обличчя, низький лоб, перерiзаний пасмом довгого волосся, тривожнi очi, гострi вилицi й стиснутi уста, заросле щетиною пiдборiддя. - От я i прийшов до тебе, Святополче! - дромовив Володимир, - Бачу! - посмiхнувся той. - Дякую, що одвiдав, княже Вододимире. Шкода тiльки, що зустрiчаю тебе не в палатах, а тут, у порубi. - Це правда, шкода! - зiтхнув князь. - Але ще поробиш, - мусимо тут i отак говорити. Вiн сiв на пень. - Стомився я! Сядь i ти! - запропонував Володимир Святополку. - Я й постою, - похмуро промовив вiн. - Менi нема╨ вiд чого стомлюватись - хiба вiд дум... - Про що ж ти дума╨ш, Святополче? - Князевi, який учора сидiв у палатах, а нинi гни╨ в тво╨му порубi на трухлiй соломi, ╨ що думати. - Чому не думав про це ранiше, коли хотiв пiдняти смуту в захiдних волостях Русi, йти з тестем сво©м на Ки©в, вбити мене - ки©вського князя, зрадити вiру руських людей, стати слугою папи? - Зараз я в тво©й властi, - спроквола вiдповiв Святополк, - ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навiщо вигаду╨ш таке про мене - учора туровського князя, а нинi в'язня, кинутого тво╨ю десницею в цей поруб? - Марно ти нарiка╨ш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й во╨води, що чули про тво© замишля© в Туровi, схопили тебе, привезли до города Ки╨ва... Та й жона твоя Марина, духiвник Рейнберн, iже були з тобою, нинi сказали правду... О люди, люди, всi ви такi, днесь служите одному, заутра другому... Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потiм обернувся до Володимира, й той побачив його запаленi очi, закушенi уста. - Що ж, - задихаючись, прохрипiв вiн, - коли все зна╨ш, скажу i я правду... Слухай, княже Володимире! Це - так! Мислив я з Турова йти на Ки©в, мислив перемогти твою дружину, а вже во© мо©, либонь, не пошкодували б i тебе... Важко менi в цьому признатись, тобi це страшно чути, але отака моя правда. Володимир здригнувся й промовив: - Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно дума╨ш, що вона страшна менi. Нi, не за себе боюсь, за Русь, за людей ©© страшно. Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потiм продовжив: - Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку - роме©, зi сходу насувають печенiги, за ними iдуть половцi, з полунощi точать ножi свiони, ти ж хотiв вiд заходу пустити в нашу землю ще й полякiв, нiмцiв, гiапу римського. - Поляки й нiмцi далеко, - заперечив Святополк. - Папа римський вiд них ще далi... До Вiзантi©, - процiдив вiн, - либонь, ближче, адже так, княже? Володимир зрозумiв, на що натяка╨ Святополк. - Я на легiони роме©в не спирався й не пустив би ©х на Русь... Вiру християнську я приймав такожде не вiд константинопольського патрiарха. - Я також не збирався продавати Русь, - Зухвало крикнув Святополк, - нi полякам, нi нiмцям, анi папi!.. Князь Володимир гiрко посмiхнувся. - Так чому ж ти тодi так дiяв, Святополче? Довгу хвилину в порубi було тихо, тiльки з дерев'яного зрубу стiни в одному мiсцi однозвучне падали краплини, потрiскувала солома в кутку, за дверима раз i другий пролунали кроки. - Вiд уностi мо╨©, - почав Святополк, - я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на тво©х руках, бо ти вигнав матiр мою Юлiю з Ки╨ва, бо мене зневажили дiти тво© й сам ти, бо ти, роздiляя землi, поставив мене князем у найгiршiй волостi - Туровi, бо ти нiколи й нi на крихту не робив менi добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобi добре, як мiг я не помститись за батька, матiр i за все, за все?.. Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка. - Ти сотворив добре, сказав менi свою правду, хоч, Святополче, лiпше би було та й мiг ©© сказати ранiше. Що ж, я почув це нинi вiд тебе, хоч знав тво© думи ранiше... - Так чому ж ти кинув мене в поруб, допиту╨ш, мучиш, якщо все зна╨ш? - Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда. - Великий княже i василевсе Русi! - засмiявся Святополк. - Тобi мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене? - Я говорю це, - нiби не почув його слiв Володимир, - бо не хотiв убити i не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам вiд нього, а ще бiльше - Русь i ©© люди, я ж усе простив йому, кликав на мир i любов... Князя Ярополка в сiнях терема убили два гриднi, яких пiдкупив во╨вода Блуд, ти, Святополче, це зна╨ш. - Не вiрю! Так вигадав ти з сво©ми боярами, це ви нацiлили мечi вбивць у серце мого батька... - Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втiм, ти зараз сам усе зрозумi╨ш... - Слухаю! - крикнув Святополк. - Що ж ти ще скажеш менi? - Скажу те, що я нiколи не проганяв i не мiг прогнати з Гори тво╨© матерi Юлi©, бо твiй батько не Ярополк, як усi вважають i як дума╨ш ти сам... - Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузу╨ш з мене... Навiщо?! Хто ж мiй батько? - Був час, коли все було не так, як нинi, - смутно сказав Володимир, - був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Вiд любовi цi╨©, вiд грiха нашого ти й народився, а я... твiй батько. Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидiв на пнi, похиливши низько голову. Мить - вiн здригнувся, здавалось, хотiв кинутись уперед. Але мить була така коротка - Святополк не думав iти вперед, вiн обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навiть Володимир почув скрегiт, i пiдвiвся... - Ти - мiй батько? - крикнув вiн. - Нi, ти жарту╨ш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вiрю, чу╨ш, я не вiрю, княже! У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що вiн знову сто©ть перед тiнню брата Ярополка, а може бути - плодом сво╨© любовi, перед сином, розривали його душу. - Святополче, - вставши з пенька, хрипко промовив вiн. - Брата Ярополка нема, костi матерi тво╨© Юлi© похованi в Херсонесi, я один нинi вiдповiдаю й мушу вiдповiдати за наш грiх. Правду говорю, ти - мiй син, iди ж до мене. I вiн справдi був би безмежно щасливий, з його душi, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох i багатьох лiт гнiтив його, коли б Святополк пiшов до нього, простягнув сво© руки. Та Святополк не рушив з мiсця. - Жорстокий, безжальний княже, - прохрипiв вiн. - Зараз я вiрю тобi, але навiщо, навiщо ти мучив мене, зробив таким, яким я ╨? Вже менi пiзно змiнюватись, чу╨ш, - вiн на мить замовк i кiнчив, - я проклинаю тебе! Володимир зрозумiв, що сталось, - Святоиолк устами сво╨© матерi проклина╨, ненавидить його: у цю нiч, в цьому порубi нiчого не можна зробити. - Що ж, Святополче, - сказав вiн, - ти проклина╨ш, а я... я прощаю тебе. Князь пiшов до дверей порубу, рiшучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив ©х., - Ось дверi розчиненi, - промовив Володимир, - iди, Святополче... Вiн першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив во╨воду Вовчого Хвоста й грйднiв. - Я увiльнив князя Святополка з порубу, - сказав Володимир во╨водi. - Вiднинi вiн житиме на Горi. Пустiть його. Надворi сiявся дощик. Низько иад Горою пливли кошлатi важкi хмари, iз-за них крадькома визирали зорi. Було холодно, вогко, пусто. 6 В один з перших днiв зарева* (*Зарев - серпень.) князь Володимир дiзнався про кончину колишньо© жони сво╨© - княгинi Рогнiди. Розповiв йому про це ╨пископ Анастас, що до свiтання прийшов у терем, побудив князя. - Нинi вночi, - скорботно промовив вiн, - у бозi спочила княгиня Рогнiда - черниця Анастасiя. - Вона тяжко хворiла, страждала? Чому менi не повiли про це? - повернув голову до ╨пископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир. - Княгиня не велiла комусь говорити про свою хвор, - вiдповiв Анастас, - i не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, днi й ночi проводила в самотi, вкушала хлiб та воду, давно вже нiкого не хотiла бачити, токмо вчора покликала мене й висповiдалась, а вночi тихо спочила, пiшла в свiт iнший... ╙пископ, це було помiтно, розповiв не все, що знав про кончину Рогнiди, вiн був ╨диним свiдком останнього дня ©© життя, останнiм розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нiчого запитувати: якби Рогнiда щось хотiла йому переказати, Анастас сказав би про це. - Де лежить ©© тiло? - У Предславинi, в теремi, княже. - Коли ©© похова╨мо? - Завтра, княже. - А де? ╙нигскоiг на якусь хвилину затявся. - Княгиня Рогнiда простила всiх i просила, аще завинила, ©© простити, тiло ж заповiдала поховати без почестi й слави там, де й жила, - в Предславинi, вона-бо давно зреклася суворого свiту, як i свiт зрiкся ©©, а все добро сво╨ заповiдала церквi... Стоячи бiля вiкна, Володимир довго дивився, як надворi почина╨ снуватись павутиння свiтанку, потiм обернувся до ╨пископа й сказав: - Не будемо судити... Рогнiда зробила так, бо нiколи не дбала про су╨тну славу, але для слави нашо© й церкви ©© слiд поховати як княгиню. ╙пископ схилив голову - вiн згоден був з думкою князя. - Велю, - суворим голосом сказав Володимир, - вiддати погребову почесть мо©й жонi Рогнiдi як княгинi, тiло ж покласти там, де сама побажала, - в Предславинi. Володимир замовк. За вiкном усе бiльше розпалювалось денне свiтло. Промiння його впало на блiде обличчя, високе чоло. - I ще я хочу, - важко передихнувши, закiнчив князь, - попрощатись з нею. Уночi ми з тобою, отче, пiдемо в Десятинну церкву. Нiч. Нiчого не видно. Десь у пiтьмi лунають кроки. Кiлька чоловiк пробують землю посохами, спускаються шляхом, що веде вiд ворiт Гори. Ось вони, чути, повертають лiворуч, прямують через яр до Десятинно© церкви, обриси яко© вимальовуються на сiрiй тканинi неба. Скоро, либонь, буде дощ, парить, важко дихати. Небо перерiзала слiпуча блискавка, й на мить стало видно, як люди зупинились на пагорку - високi й чорнi, прямують до дверей церкви. Вдарив грiм, на землю падають великi краплини. У бабинцi Десятинно© церкви горить кiлька свiчок, жовте промiння ©х освiтлю╨ пiзнiх, одягнутих у темнi м'ятли* (*М'ятли - довгi темнi одяги.) гостей - попереду священики, за ними з посохом у руках ╨пископ Анастас, поруч з ним князь Володимир. Дерев'яна, видовбана з товстого стовбура липи корста з тiлом княгинi Рогнiди стояла в правому притворi церкви, навкруг не© горiло у високих срiбних свiтильниках багато свiчок. Коли князь i священики стали туди наближатись, то почули голос, що одноманiтно читав слова з псалтиря, а далi побачили черницю, яка читала, i ще кiлькох, що стояли на колiнах бiля труни небiжчицi. Помiтивши пiзнiх прибулих, черницi одстунили, зникли десь у пiтьмi церкви, далеко в переходах стали ╨пископ i священики, князь Володимир лишився один перед корстою з тiлом сво╨© першо© дружини - княгинi Рогнiди. Так, тепер вiн був один на один iз тi╨ю, яку, не бачивши, нарiк колись сво╨ю жоною i не зрадив свого слова, а покликав до Ки╨ва, зробив княгинею Русi... Вiн був один на один iз тi╨ю, яку так безглуздо забув на одну годину, зрадив, за що суворо заплатив, платить i, либонь, довго ще буде платити. Вiн був один на один iз тi╨ю, якiй у найважчий час свого життя не звiрився у всьому, послухавшись розуму, а не серця, зробив ще одну, останню вже, помилку, зрiкшись Рогнiди i назвавши сво╨ю жоною грецьку царiвну Анну. I от нинi, скрадаючись у пiтьмi заревно© ночi, вiн прийшов до ©© тiла, щоб запитати себе: де була правда, а де лжа життя, де була любов i де неприязнь, щоб вiдповiсти самому собi, кого ж у життi вiн любив, а кого нi, та ще хто любив його - сина рабинi, князя, а потiм василевса?! Вiн стояв бiля корсти княгинi Рогнiди у темному м'ятлi, в чоботях, на якi лiг жовтий порох Гори, полум'я свiчок освiтлювало сивий чуб, похмуре чоло, довгi вуса, смутнi очi, й дивився на не©. Проминуло багато лiт, коли Володимир бачив востанн╨ Рогнiду. Вона лежала в корстi така, якою вiн знав ©© й ранiше, либонь, смерть тiльки пiдкреслила те, на що в життi звичайно не звертають уваги: в сяйвi багатьох свiчок виразно було видно високе чоло княгинi й тi ж самi вигнутi брови, гордi, нiби невдоволенi уста, гостре пiдборiддя та ще складенi на грудях руки - з тонкими, прозорими навiть пальцями. Було в цьому обличчi одно: Дуже блiде, з гоструватими вилицями, глибоко запалими очима, зморшками бiля носа й уст, зовсiм сивим волоссям, що змiнило золотистий льон давньо© коси, - це обличчя було тепер дуже далеким вiд задушливого притвору церкви, су╨ти су╨т Гори, усього свiту. I князь Володимир зрозумiв, що марно вiн думав, iдучи сюди i ставши перед тiлом княгинi, знайти вiдповiдь на питання, якi так давно терзали його душу, - нi, княгиня Рогнiда ранiше й ще до того, як одягла черничий одяг, вiдповiла на питання, чи любила вона Володимира-князя... О, як мiцно, усi╨ю душею i серцем любила вона його, як обережно, достойно пронесла цю любов через усе сво╨ життя, через не© померла, i хоч зараз тут, у церквi, лежить мертве ©© тiло, та живе й вiчно житиме ©© любов. I навiть учора, в останнi години свого життя, бачачи перед собою смерть, Рогнiда сказала, що всiх проща╨ й просить ©© простити, - нi, не про всiх говорила вона, а про нього, князя Володимира, ╨диного свого мужа, бо любила так, що хотiла тiльки смертi. А вiн? Князь Володимир неминуче мусив себе запитати про це в годину, коли був один на один з першою сво╨ю жоною, розлучаючись навiки з тим, чого нiзащо й нiколи тепер уже не мiг повернути... Вiн - князь Володимир - чи любив ©©? I не вiдповiдь на питання, а невимовна гiркота втрати, безмежний жаль за тим найкоштовнiшим, що вiн мав колись, але втратив, туга за молодiстю, мрi╨ю, любов'ю i щастям обгорнули душу й стиснули серце князя Володимира... Не нинi, не в останнi роки, а все життя князевi Володимиру важко було жити, проте в самотi сво©й, трудах, борнi, не признаючись навiть собi самому, знав, розумiв, вiдчував, що близько ╨ людина, до яко© вiн може пiти, в усьому признатись i одержати прощення, любов i пiдтримку, - цi╨ю людиною була жона Рогнiда. А тепер ©© нема╨ - вже нiкому йому розповiсти про свою скорботу, розпач, тугу, вже нiколи вiн не зможе звернутись до не©, не почу╨ довiку ©© голосу... Не володiючи собою, у вiдча© й безнадi© вiн схилив колiна перед тiлом княгинi, припав головою до холодного каменю пiдлоги, i сльози покотились з його очей, - у притворi Десятинно© церкви великий князь Русi iмператор Володимир плакав над попелом i тлiном велико©, але навiки втрачено© ним любовi. Коли князь пiдвiвся з колiн, до нього пiдiйшли ╨пископ Анастас i священики. - Я попрощався й навiки примирився з княгинею Рогнiдою, - коротко сказав князь. - А тепер пiдемо... Пiд високим склепiнням церкви залунали кроки. Черницi вийшли з темряви, стали на колiна, одна з них - з низьким, дуже сумним, але водночас спокiйним голосом - почала: - "Плачу i ридаю, ╨гда помишляю смерть..." Одiйшовши далеко вiд корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйвi свiчок голову Рогнiди... Надворi вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи банi церкви, летiли хмари. Земля була вогка, мокра, скрiзь у темрявi дзюркотiли потоки, чоботи грузли в непролазному багнi. Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир i ╨пископ Анастас поволi крокували до Гори - пiтьма снувалась навкруг них, на тлi сiрого неба чорнiли стiни, дахи теремiв, дерева. Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались двi постатi - високого стрункого юнака у гостроверхiй княжiй шапцi, набагато нижчо© вiд нього жони чи дiвчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку. Володимир пiзнав ©х - це були син його Ярослав i дочка Предслава. Доля не милу╨ Ярослава, вiн прибув з далеко© Ростово-Суждальсько╞ землi, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матерi. Втiм, може, це справедливий перст долi - Рогнiда палко любила Ярослава, вiн так любив ©©!.. От вони i йдуть потай, уночi до Десятинно© церкви, щоб попрощатись з тiлом матерi, почули кроки, зупинились. Князь Володимир хотiв, нестямно хотiв кинутись до них, обняти живих дiтей мертво© Рогнiди, поцiлувати, - тодi б йому стало легше, спокiйнiше, вiн не був би таким самотнiм у цьому нiчному тьмяному свiтi... Але вiн яе мiг пiти до них - двi постатi, що скрадались пiзньо© години до Десятинно© церкви, як нiмий докiр, як жорстокий осуд того, що вже сталось i того повернути було несила, стояли на пагорку, син i дочка без слiв, у невимовному горi здалеку дивились на отця свого. I вiн схопив, вп'явся в руку ╨пископа Анастаса, завернув з стежки, пiшов, тягнучи його за собою, мимо дiтей, зупинився тiльки на Горi, коли Десятинна церква, двi темнi постатi на пагорбi залишились позаду, зникли в iмлi. - Яка ж крута ця гора! - промовив князь Володимир. Тi╨© ночi вiн не лягав спати - до самого ранку горiла свiча в палатi. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидiв у крiслi перед столом, то вставав i важкими кроками ходив у палатi, близьких переходах. Скiльки i яких важких дум передумав вiн за нiч! Ось тут, у палатi за столом, у цьому крiслi сидiла Рогнiда - лляне волосся, яснi очi, тихий спiвучий голос: "Муже мiй, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду..." Ось переходи, дверi лiворуч, колись вiн переступав ©х порiг. Мiсячна нiч, у кутку кiмнати сто©ть Юлiя, вона йде вперед, кладе руки на його плечi: "Княже Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе князя: - Царицi Аннi тяжко, вона хоче бачити тебе. Вiн заходить до спочивальнi Анни - там горить свiча, бiля ложа стоять двi дворянки, в жовтому промiннi Володимир бачить обличчя Анни, що пашить вiд жару, переляканi очi. - Я дуже застудилась, василев