ка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку... А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров лл╨ться... а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев'язати ран сво╨му коханому, ╨диному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя... Або ось зараз з'явиться ©© грiзний кат i скаже ©й свою жахливу волю, а Петро не зна╨, де вона, i не прилетить навiть закрити ©й на прощання очi. "Ох! - простогнала Сара. - А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди... Що робити? Що робити?" - заломила вона руки. В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до не© батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в не© все похололо, й чекала смертельного удару мовчки... - Саро, дитино моя! - звернувся до не© лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. - Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним ©© словом мо╨ серце млiло од радостi... Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янi╨ наше чоловiче серце... а в жiнок воно м'якше й чутливiше... дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив сво╨ серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за тво©м бажанням, поки не примусять мене змiнити сво╨ слово невiдкладнi обставини... Отож старайся забути... все минуле... всi страхiття його... всi помилки... слухайся друго© сво╨© матерi... i змiцнюйся у вiрi... Хто зна╨? - якось загадково усмiхнувся Гершко. - Може, i я, на старiсть, iще ошалiю... i добрий ╨врей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною... Ну, слухай же тiтку, а головне - набирайся сили... Менi ще в справах треба тут недалеко з'©здити, то щоб я тебе застав отаку, - розвiв вiн широко руками. Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала ©©, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку. На другий день пiсля вiд'©зду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз - взяла ©© з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину... I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля ©хнього пiднiжжя, i високе син╨ небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками - все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзно© хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари. - Панночко, люба, ой, яка я рада! - Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло... - встигла ©й шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула ©й головою. По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчино© матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло ©© вогнем... А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла ©©, а усмiхалася й кивала головою просто так? Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до сво╨© свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув ©© за рукав. Сара швидко оглянулась. - Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? - кинулась вона до дiвчинки. - Не можна було... Хазяйка коло хвiртки сидiла... Я, як стемнiло, перелiзла через паркан. - Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! - вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши ©© в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо: - Менi неодмiнно треба побачитися з тво╨ю матiр'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумi╨ш? Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила. - Oй, яка важлива! - говорила Сара. - Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, ╨ молодий ╨врей... жених мiй... Розумi╨ш? Тiльки батько не хоче його нiзащо... вiн бiдний... То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа... вiн зна╨, де Абрум, вiн знайде його й передасть... Але, боронь боже, якщо батько дiзна╨ться, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумi╨ш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула... - Ой-ой, який секрет, розумiю! - мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання. - Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi... нехай вона про це подума╨ i порадить, що робити? Або нехай вона спробу╨ найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин... Я не знаю, скiльки миль туди... ми недовго ©хали... та однаково, я нiчого не пошкодую... Розумi╨ш? - Гiт, гiт! - кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос. - Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? - незадоволено мовила Рухля. - А я тебе все жду вечеряти. - Даруйте, мамо! - обняла Сара ©© за шию. - У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю. - Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур ©м, тим думкам! Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за ©© справу, бо ладна заради не© перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiрку╨ гешефт, то тодi навiда╨ться... Три днi до пiзньо© ночi просиджувала Сара в сво╨му дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi ©© мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до ©© тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати. Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари. Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона зна╨ Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи ©й вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати ©© для панi. - А щоб я не помилилася, - додала вона, - то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця сво╨© нефарбовано© вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша... нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна. Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла ©й пиховито: - Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама. Жебрачка низько вклонилась i шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентежено© й сторопiло© Сари: - Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт! - Моя рiдненька! - кинулась була до не© Сара, але ╨врейка спинила ©© рухом. - Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечнiше... Я б i сама кинулась цiлувати сво©й благодiйницi руки, та боюся... Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа... Хто вiзьметься в таке пекло ©хати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, мо╨ райське яблучко, - треба вибрати вiрну людину, щоб я ©©, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже по©хала... Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi... Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не ви©де, а схова╨ грошi за пазуху, i бувай здоровий, - щоб я мала стiльки добра, коли брешу. - То нема╨, виходить, вiрного посланця? - засмучено спитала Сара. - Чому нема╨? - мовила ╨врейка. - Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шука╨, поки не знайде. ╙ в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця... Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Бо©ться, каже, що це на той свiт треба ©хати. - Вей мiр! - сплеснула Сара в одча© руками. - То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!! - Не побивайся, кралечко, - махнула рукою жебрачка, - я будь-кого умовлю... ой-ой, та ще як! I його умовила - дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе. - Скiльки вiн хоче? - швидко спитала Сара. - Ой багато! Ой гевулт, як багато! - Скiльки ж? - Цiлi двi сотнi злотих! - У мене грошей нема╨... Але за скiльки можна продати оцi перли? - i Сара квапливо зняла з ши© чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала ©х жебрачцi. - Ой-ой! - тихо скрикнула ╨врейка. - Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо менi, убогiй: кожен подума╨, що вкрала... Щоб я так на свiтi жила, якщо не подума╨... менi i в руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довiдаються? - i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi. - Нiхто, нiхто не довiда╨ться! Присягаюсь, як перед богом! - захвилювалася Сара. - Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатiв, шкода!.. - Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити! - Гiт, гiт! Будь спокiйна! У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi: - Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи - одного вигаданому Абрумовi, а другого - Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-укра©нському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-╨врейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до ╨врея, i той прочита╨ йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне - повiдомити Петра, де вона перебува╨... а про все iнше - то вже буде його клопiт... Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебува╨ в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину". Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне - хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, - це найголовнiше. Наступного дня рано-вранцi ╨врейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде ©© на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля яко© вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття ©© було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiда╨ться, через два може бути тут... а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!" Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла ©© будити. Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр. Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почува╨, i коли Сара почала запевняти, що в не© нiчого не болить, стара змiряла ©© недовiрливим поглядом i спинила сво© допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак. - Ой-ой! Якщо ти здорова, - сказала вона, - то повинна бути голодна, ти ж не обiдала... - Я довго спала, мамо, - опустила очi Сарi, - може, зо сну менi й не хочеться ©сти, але я ©стиму. I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою. - Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, - зауважила вона наприкiнцi Сарi, - а як скида╨ш, то давай краще менi на схов. - Гiт! - ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з ©© обличчя кров i прилила до серця. Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажада╨ принести ©й перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила. Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: ©© думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi ©© огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, ©© стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв. День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку яко©сь настоянки i пiсля не© справдi заспоко©лась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та ©ла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила ©© бажанню. Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспоко©лась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило ©© серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало ©© на райдужних хвилях неосяжного щастя. Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрi©, тiтка гукнула ©© якимсь особливим, неласкавим голосом: - Саро! Батько твiй при©хав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто ©© кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула ©©, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в не© пiдгиналися ноги. А тiтка ©© ще й напутила: - Гляди ж, не супереч батьковi! Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав ©й на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до не© холодним тоном, який не припускав заперечень: - Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами... - Навiщо, тату? - спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг ©© ши©... - На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, при©хав сюди й жде свою наречену коло школи. З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги; - Гевулт! Змилуйся! Не вбивай сво╨© ╨дино© дочки! - заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. - Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi ©©! Ой... вей, хоч на пiвроку! Гершко насупив сво© навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi. - Я сказав, поки не змусять мене обставини, - засичав Гершко. - А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини... кругом здiйма╨ться буря... кожен намага╨ться втекти в безпечне мiсце... i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова... Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу. - Тiтонько! Мамо! Заступiться! - в розпачi впала Сара в ноги Рухлi. - Встань i скорися сво╨му батьковi, а мо╨му братовi, - похмуро заговорила Рухля. - Вiн тебе вряту╨ вiд страшного злочинства, од пекельно© зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити сво©х кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзра©лiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки сво©х вiрних синiв! Чи зна╨ш ти, яка тебе чека╨ кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку... Голос старо© перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити ©© на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару. - Але, - додала стара спокiйнiше, - батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цi╨© страшно© кари! Встань же й одягайся. Сара встала з колiн; на обличчi ©©, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою. - Я не пiду за вашого Ха©ма замiж, - мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв сво©х презирливим поглядом. - Що-о? - заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. - Уб'ю, як паршиву собаку! - Я смертi не боюсь, - спокiйно вiдповiла Сара. - Не бо©шся? - закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. - Не бо©шся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа! .Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi... я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову... я повипiкаю тобi тво© безсоромнi очi... розiрву рота до вух... Згною тво╨ падло... - скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву. Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь ©© погляду не виказував страху. - Спинися, брате! - голосно мовила Рухля. - Не оскверняй руки сво╨©, бо ©© обвива╨ талес i вона торка╨ться до десяти заповiдей... та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! ╞© серце лукаве й жорстоке в слiпотi сво©й, а головне - мета не буде досягнута, - породичатися з такою високою сiм'╨ю, як сiм'я святого цадика, i врятувати ©© душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати ©© й повiнчати... хоч i в мо╨му дворику: тут, у мiстечку, хлопiв нема╨... попiв нема╨... всi сво© люди й рабин - своя людина... Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнча╨мо... вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в мо╨му домi його дружиною, - я ручуся, - а завтра приставити до не© Ривку й вирядити молодих до Львова. - Розумне тво╨ слово, сестро, - вiдповiв, заспоко©вшись, Гершко. - За всяку цiну треба повiнчати ©© й вирядити... а тодi хай хоч i здохне - туди ©й i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне по©ду до пана Кшемуського... Сара дивилася широко розплющеними очима на сво©х катiв i не помiчала жодно© iскри жалю на ©хнiх обличчях. - Востанн╨ кажу тобi, - промовив лиховiсним голосом Гершко, - якщо ти по сво©й волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть... Гей, Ривко! - Не клич ©©! - сказала Рухля. - Я сама впораюсь... Ой-ой, i не писне! - На всякий випадок обшукай ©©... Сара здригнулась i поблiдла. Якщо ©© обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом: - Якщо мо© благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна... то я скоряюся ©й... i краще доброхiть пiду... Не чини надi мною насильства... Я бачу, що того хоче бог... i йду! - Так, хоче бог, - з подивом мовив Гершко. - Атож., моя дитино, атож, - провела по головi Сари твердою рукою тiтка, - одягайся... та ось i сво© перли надiнь, котрi ти дала менi на схов. Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках ©© перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла ©х Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася. Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його. - Обiйдеться. Вона мiцна тепер... Дай ©й холодно© води! - звелiла вона Ривцi. - Атож, води, - прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату. Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до не©, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику. Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу сво╨© дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води. Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала ©© попiд руки. Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до сво╨© дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи... Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко... Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку. Рухля кинулась до не©, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала ©© тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров... - Ай, гевулт! - закричала, придивившись, стара. - Вона випила мiдянки: отрута... Все загинуло! - Отру©лась! Прокляття! - люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак. XII Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств - це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет. Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйсько© царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до ╨зу©тського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi ©хнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Укра©ну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет ©хньо© пастви не стосу╨ться, й оголосили, що кожен, хто захоче знову при╨днатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Укра©на, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу. Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унi©, закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтсько© влади - комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав сво© листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних укра©нцiв з ©хнiм верховним пастирем. Пiсля сеймика й урочисто© присяги, дано© в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищо© влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспоко╨ння бунтiв на Укра©нi. Не чекаючи наслiдкiв сво©х розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озбро╨ну допомогу до мiсцево© шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацi©, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю. То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озбро╨нi шляхетськi команди розсипались по всiй Укра©нi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ. По всiй Укра©нi почали чинитися небаченi страхiття. Селян, котрi не хотiли прилучатися до унi©, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали ©м бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що ©х ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: ©м давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом. Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про житт╨вi вигоди. Для збирання коштiв на спорудження будинку духовно© мiсi© було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унi©. Користуючись з цi╨© постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих... Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Укра©нi. Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд'©зду Найди, по©хали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити ©х до православ'я й прислати благочестивих священикiв; при©жджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з проханням прислати ©м списки королiвського декрету, щоб прочитати народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копi© королiвських декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то ©здячи в сусiднi села на церковнi треби. Непомiтно пролетiв тиждень. Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про дi© унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти. Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю. Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й Мельхiседек вiддавав у сво©й келi© останнi накази Найдi, почувся дуже сильний стук у монастирську браму. Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт пiд'©хав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двiр. - Впустiть, усiх впустiть! - швидко мовив Мельхiседек. - Залiзняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги. Послушник уклонився й вийшов. За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився гамором, тупотом коней i покриками козакiв. Почувши про при©зд Залiзняка, Найда страшенно збентежився. "Знову Залiзняк? Видно, сам бог посила╨ цю людину назустрiч йому. Чим же закiнчиться теперiшн╨ ©хн╨ побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось рiшення?" Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм сво©м серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне значення... Дверi вiдчинилися - i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець ╙лпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець ╙лпiдифор сiв на широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися коло дверей. Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й шанобливо поцiлував його в руку. - Ну що, як живеш, пане полковнику? - звернувся до нього Мельхiседек. - Та поки що бог милу╨ i земля, на досаду ляхам, носить, - вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку. - Що це, брате Iване, й ти тут? - вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в сво© широкi обiйми. - А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, - казаз вiн, перериваючи сво© слова козацькими поцiлунками. - Рук багато, голiв мало... гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..- I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову: - Прости, превелебний отче, спалах радостi, - побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до тво╨© милостi не сам завiтав, а з гостем. - Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? - здивувався Мельхiседек. - Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiдда╨... ледве довезли! - Хто ж то? - Священик села Турово©. - Його вже оглянув брат наш Антонiй, - сказав отець Аркадiй, - каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав: - Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашо© настоянки... лiпше стало... заснув... - Та що ж з ним? - стурбовано спитав Мельхiседек. - Хвороба звичайна, - з ©дкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, - тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй. - Де? Коли?! - скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i ╙лпiдифор. - Та в селi Туровiй... пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унi©! I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй. Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в сво╨му крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки... Якусь хвилину всi мовчали. - От, чесний отче, - першим перервав мовчанку Аркадiй сво©м густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. - А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв... Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту? - Вони ще не знають про декрет, - вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом. - Нi, знають! - упевнено мовив на це Залiзняк. - Знають i вирiшили - шляхта й слуги папежа - знищити королiвський декрет! - Звiдки ти зна╨ш це? - спитали разом усi присутнi. - Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, - заговорив схвильовано Залiзняк. - Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам тво©м, чесний отче! На зiбрання се прибув архi╨пископ гн╨знинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа зверта╨ться до всiх вiрних католикiв - шляхтичiв польських, заклина╨ ©х лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на ©хнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до ╨диного за-присяглися виконати заповiт папи! Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека. - О господи! - прошепотiв вiн. - Святi слова тво© обернули на отруйнi жала, а заповiт тво╨© любовi - на криваву ворожнечу й гординю. - Так, - провадив далi Залiзняк, - i архi╨пископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унi╨ю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв. - О господи! - сплеснув руками старець ╙лпiдифор. - Спалять православнi храми й монастирi, - говорив далi Залiзняк, - порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра. - Смерть ©м, гонителям Христа! - вигукнули разом Аркадiй i Найда. - Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа! При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували зата╨нi iскри. У сво╨му чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом. Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей. - А наступного дня, - розповiдав вiн, - зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росi©. - Загибель, смерть! - простогнав отець ╙лпiдифор i безсило схилив голову на груди. - Не смерть, а боротьба! - вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. - Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо... - Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братi╨! - промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. - Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки? - Слова мо© такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на сво© вуха чув усе те, про що говорили вони! - поволi карбував слова Залiзняк. Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка. - Навколо, кажу вам, затiва╨ться щось лихе, - знову заговорив Залiзняк. - На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки ╨ час, треба рятуватися... Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на сво╨му сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського. По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка. - Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi. - Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що ╨ нинi! - рiшуче заперечив Залiзняк. - Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра. - Рятуйся! - скрикнули разом Аркадiй i Антонiй. - Рятуйся! - сказав отець ╙лпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. - Заради братi© сво╨© рятуйся! Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло. - Менi рятуватися?! - промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. - Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сi╨? Нехай не заволодi╨ мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! - вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. - Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!" Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх. - Так, правда твоя, отче! - гаряче пiдтримав його Аркадiй. - Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати ©м на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний... Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми ©м приготу╨мо добру зустрiч! - Поляжемо всi, а вiдплатимо ©м за всi ©хнi звiрства! - пiдхопив Найда. - Зброя ╨сть, запаслися, - поквапно докинув Антонiй. - Вистачить на всю братiю... - У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, - Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, - ми перевернемо всю Польщу. - I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! - гаряче пiдхопили ченцi. - Зупинiться! Що ви глаголите? - заволав Мельхiседек. - Чи ви гада╨те, що я пiднiму свою патерицю й оберну ©© на меч? - Гада╨мо! - палко вiдповiв Аркадiй. - Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього... Мельхiседек iз жахом вiдступив. - У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! - промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком. - Не так, не так, братi╨! - заговорив знову Мельхiседек. - Не мечем, не кров'ю, а правом... Ти зна╨ш ухвалу одного сеймика, але ти не зна╨ш, що ухвалили iншi! - Усi зiйдуться на одному! - перебили Мельхiседека вигуки присутнiх. - Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росi©; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу... - На допомогу Росi© ми й сподiва╨мось, весь народ надi╨ться на не©! - вiдповiв Залiзняк. - Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважа╨ шляхта волю iмператрицi! - Слово Росi© в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лиша╨ться надiятись тiльки на ©© зброю. - На бога, братi╨, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!.. - Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? - палко заговорив Залiзняк. - Нi, нi, панотче, не хитай нашо© волi! - Сам бог кара╨ тих, хто вiдда╨ свою святиню на наругу ворогам! - палко скрикнув Найда. - Так, брате! I ми не вiдступимось вiд не©, - говорив далi Залiзняк. - Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкра©нi через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон? Мельхiседек схилив голову на знак згоди. - А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа? - Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi слова щось бiльше. - Ех, горе! - з досадою вигукнув Залiзняк. - Хоч би грамота, хоч лист, хоч тро╨ написаних слiв... - Що? Про що говориш ти? - зацiкавились усi присутнi. - Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона видала тво©й милостi золоту грамоту до всього укра©нського народу, щоб повставав вiн, а вона пришле на допомогу сво╨ вiйсько. Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло. - Правда, правда! - озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келi©. - Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це? - Нi, - сумно заперечив Мельхiседек. - Грамоти менi не давали нiяко©, а на словах обiцяли... - Що слова! - вигукнув з досадою Залiзняк. - Слово - не папiр! Та коли б нам така грамота - все Запорожжя, вся Укра©на... та що там - море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка. - Превелебний отче, - вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. - А чи не можна попросити таку грамоту? - Нi! - сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. - Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати сво© намiри.