Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Любовi всевишнiй присвячу╨ться



   Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмi (три  вагони  цегли
розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й  купив)  i  з  чемоданчиком  у
руцi. I перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А  перед  неюмолоденька  сосна
рiвними рядочками на жовтому пiску. На ганку Карпово©  хати  сто©ть  Марфа
Яркова i веде мене очима. Вона сто©ть  без  хустки,  сива,  пишноволоса  -
колись ©© волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не  ся╨.  Видно,  думаю
собi, волосся умира╨ ранiше, нiж людина...
   Пiдiйшовши ближче, я вклоняюся Марфi й кажу через молоденьку сосну;
   - Здрастуйте, тiтко.
   Марфа ворушить губами I проводжа╨ мене далi, аж  доки  я  не  увiйду  в
сосну "велику" (у нас ©© називають ще: "та, що твiй тато садив").
   Дома мене стрiча╨ мама, радi╨, плаче i пiдставля╨  менi  для  поцiлунку
синi губи.
   - Мамо, - питаю пiсля того, як куцi студентськi новини розказано (сесiю
здав, костюм ось купив), - а чого тiтка Марфа Яркова на мене так дивиться?
   Мама довго мовчить, потiм зiтха╨ i каже:
   - Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
   Марфа - тодi ©© в селi за маленький зрiст звали  "маленькою  Марфою"  -
знала, що лист вiд тата приходить раз на мiсяць. Вона чула  його,  мабуть,
ще здалеку, той лист, мабуть, ще з пiвдороги. I ждала.  Прийде  до  пошти,
сяде на порiжку - тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi  й
ряснiй спiдничинi над босими ногами - i сидить, ся╨ жовтими кучерями з-пiд
чорно© хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря, за яким в'язала, або з
лук, де сiно скиртують.
   Сидить на порiжку i обрива╨ пелюстки на ромашцi, шепочучи: "╙ - нема, ╨
- нема, ╨..."
   Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий,  як
сама худорба, _з_ брезентовою  поштарською  сумкою  через  гостро  пiдняте
вгору  плече,  Марфа  пiдхоплювалася  йому  назустрiч  i  питалася   тихо,
зазираючи знизу в його очi:
   - Дядечку Левку, а од Мишка ╨ письомце?
   - Нема,- одказував Левко,  блукаючи  очима  поверх  золотого  Марфиного
волосся, що вибилося з-пiд чорно© хустки.
   - Не брешiть, дядечку. ╙...
   - Ну - ╨! ╙..."так не тобi, а Софi©.
   - Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
   - Нельзя. Чужi письма нiкому давати не можна. Заборонено.
   - Я тiльки  в  руках  подержу,  дядечку,  i  оддам.  Синi  Марфинi  очi
запливають слiзьми i сяють угору на дядька Левка - ще синiшi.
   Левко озира╨ться довкола, зiтха╨ немiчно худими грудьми i манить  Марфу
пальцем за пошту. Там вiн дiста╨ iз суми конверт i простяга╨ Марфi:
   - На. Тiльки нiкому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
   - Нi-нi-нi, дядечку! - аж похлина╨ться вiд щиростi  Марфа.  -  Ось  вам
хрест святий!
   Вона хапа╨ з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться ╞й по щоках -
пригорта╨ його до грудей, цiлу╨ в зворотну адресу...
   -Чорнила слiзьми не розмаж,-каже Левко i одверта╨ться: жде.
   Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро вiдда╨ йому листа, млiючи з
ним на грудях, i шепоче, шепоче...
   - Ну, от бачте, нiчого я йому i не зробила... Тепер несiть Софi©.  Я  ж
нiчого йому не зробила... Спасибi, дядечку, рiдненький... Нате  вам  осьо,
вип'╨те за його здоров'я.
   Вона дiста╨ з-за пазухи пожмаканого  карбованця  i  вклада╨  Левковi  в
долоню.
   - Хiба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,-  а  так  зроду  не  взяв
би...
   I чимчику╨ в село, наставивши вгору  гостре  плече  з  Порожньою  майже
сумою (тодi не дуже-то люди писали один одному).
   А Марфа бiжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до  вечора  сво©
шiсть кiп - i вiтер сушить - не висушить сльози в ©© очах.
   - А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
   - Нi. Вiн мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слiдкома з роботи
тiкала. Отуди ярком, ярком - i до пошти. Дивлюсь, а вона  вже  на  порiжку
сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обiзветься.
   - I ви на не© не сердилися?
   - У горi, сину, нi на кого серця нема╨. Саме горе.
   - А як же то - вона вгадувала, а ви - нi?
   - Хтозна, сину. Серце в усiх людей неоднакове. В не©  таке,  бач,  а  в
мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а  ©й
дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом сво©м i нажилася на сто.  Тато
ж... вiн якось i не  старiв,  однаковий  зоставався  i  в  двадцять,  i  в
тридцять годочкiв... сокiл був" ставний такий, смуглий, очi так  i  печуть
чорнющi! Гляне було-просто гляне i все, а в грудях так i  потерпне.  Може,
тому, що вiн рiдко пiднiмав очi. Бiльше долонею ©х  прикри╨  i  дума╨  про
щось. А востанн╨ як бачила його (ходила з передачею аж у  Ромни,  ©х  туди
повезли), то вже не пекли, а тiльки голубили- такi сумнi. Дивиться ними  -
як з туману.
   Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо i Марфа. Щовечора.  I  гомонимо
бувало втрьох або спiва╨мо потихеньку. Тато баритоном,  а  я  другим  йому
помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тодi такий був, як i сама вона,
ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у  стелю
дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий -  розпушу╨.  То  я  йому
галушок миску гарячих (вiн ©сти страх любив), ложку в руки - ©ж, Карпе!  I
тьопа╨, як на себе кида╨. Ми спiва╨мо, а вiн вусами пару з миски ловить та
сопе так, що каганець на столi як  не  погасне.  "Я,-  каже,-  картоплю  в
галушках люблю. Картоплi треба бiльше кидать у галушки". Товстопикий  був,
товстоногий. I рудий - матiнко ти моя...  Як  стара  солома.  Марфа  проти
нього-перепiлочка. Ото гляне було, як вiн над галушками кату╨ться,  зiтхне
посеред пiснi й одвернеться, а сльози в очах, наче двi свiчечки голубi. До
тата... Я ж бачу. А вiн затулить надбрiв'я ' долонею i спiва╨. Або до тебе
в колиску всмiха╨ться та приколису╨ легенько.
   - Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на не© глянув. Бачиш,  як  вона  до
тебе свiтиться. А вiн:
   - Навiщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
   Очi маминi сухi, голос анi здригнеться, i я чую за ним: спогади  ©©  не
щемлять ©й i не болять - вони закам'янiли.

Last-modified: Tue, 08 Nov 2005 22:03:58 GMT
Оцените этот текст: