вся в ©хню розмову
Бранко.
- А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, - сказав Ервiн.
- Боже милий, - зiтхнув француз, - Що б я зараз оддав за мiсяць, за
тиждень, за один день свободи!
Тi╨© ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин
гримiли на станцi© й у Сусiднiх од не© кварталах мiста вибухи бомб, палало
небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим
доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба
пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не
знешкодять ©©, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже,
працювати треба швидко, без зволiкання.
Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели сво©х
бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з
розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на
протилежному боцi широко© вулицi.
- Он там. ╡ не валандатись довго.
Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але
й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального
пiд'©зду. Тро╨ з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу
не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять
рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт.
Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони
ступили на кам'янi сходи.
╡ от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у
пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована
свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить ©хня загроза, ©хня доля,
©хнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей
будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! ╡
тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i
промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:
- Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. ╡ обов'язково з випивкою.
Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили
заперечувати проти тако© спокусливо© пропозицi©.
- Тодi, - захоплюючись, вiв далi Поль, - тепла ванна, чиста бiлизна i
спати, спати, спати аж до вечора.
- А коли нас застукають вартовi? - висловив побоювання Ервiн.
- Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi
есесiвцi - засмiявся Поль. - Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.
- Стривай, - зупинив його Андрiй. - Треба домовитися.
- Про що ж домовлятися? - розвiв руками Поль i виразно подивився на
Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.
Але серб мовчав.
- Ага, розумiю! - ляснув себе по стегнах француз. - Нашi брати слов'яни
вже утворили свiй альянс i виробили спiльну програму дiй, яку зараз
запропонують неорганiзованiй масi в особi француза Сампiка й нiмця
Гронеманна.
- Не плети дурниць, Поль, - буркнув Бранко. - Хiба ми не домовлялися
втекти, як тiльки трапиться нагода?
- Де ж ця нагода? - здивувався Поль i навiть озирнувся навкруги, так
нiби нагода була якоюсь зримою рiччю i ©© можна було побачити.
- Тут, - твердо сказав Андрiй. - В цьому будинку.
- Ну, ну, - пробурмотiв француз, - не думайте, що я противник свободи й
iнших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти снiданку?
- Нi, - сказав Бранко,
- ╡ проти ванни й чисто© бiлизни.
- А чи не буде це мародерством? - обережно запитав Ервiн. - Закони
вiйни безжальнi...
- О милий Ервiн, - поляскав його по плечу Поль, - коли банда
Штюльпнагеля грабувала Францiю, вона не задумувалася над такими високими
моральними категорiями, як чеснiсть i добропоряднiсть. Я ж хочу взяти в
Нiмеччинi всього-на-всього одну пару чисто© бiлизни. ╡ хай буде тому
соромно, хто подума╨ щось погане, як кажуть англiйцi. Чи не так, Андре?
- Мабуть, треба перемiнити не тiльки бiлизну, але й верхнiй одяг, якщо
вдасться тут знайти щось пiдходяще, - сказав Андрiй. - Бо втiкати в наших
"генеральських" мундирах - це безглуздя.
- Ти великий практик, Андре! - вигукнув Поль. - Це говорю я, Поль
Сампiк, практицизм якого не сяга╨ далi склянки вина й м'яко© перини. Отже,
вперед, вперед, до бою i звитяги, сини свобод, анфан де ля патрi! [сини
вiтчизни (франц.) -- ред.]
Йому не вистачало нiмецьких слiв, i тому вiн закiнчив фразу сво╨ю
рiдною мовою.
Обов'язки вони подiлили так. Ервiн мав стежити за вартовими й в разi
небезпеки подавати сигнали друзям. Поль лаштував снiданок. Андрiй i Бранко
повиннi були знайти в будинку необхiдний для всiх чотирьох цивiльний одяг,
який замiнив би ©м чорнi мундири з жовтими лампасами.
Снiданок був готовий за пiвгодини. Поль вирiзав з бiлого хлiба два
десятки овальних грiнок, змочив ©х у сумiшi молока й я╨ць, пiдсмажив на
маргаринi, тодi наклав на грiнки заздалегiдь збитi я╨чнi бiлки, густо
посипав ©х натертим сиром, проробив у бiлках заглиблення й поклав туди по
сирому жовтку, посолив i поставив у духовку. Коли жовтки добре запеклися,
Поль полив усе це розтопленим маргарином {вiн страшенно шкодував, що в його
розпорядженнi нема╨ коров'ячого масла, але де ж його можна було знайти в
Нiмеччинi!), притрусив зверху дрiбно накришеною петрушкою i кропом i понiс
на стiл. Величезна сковорода шкварчала, булькала, сичала i навiть немовби
зiтхала, розповсюджуючи довкола себе такi запаморочливi запахи, що голова
йшла обертом.
- Китайський аромат! Фiрмене блюдо: "Я╨чня "бомба-генерал"! - вигукнув
весело Поль i опустив на стiл великий бiлий кофейник. Через хвилину до
запахiв я╨чнi примiшався тонкий аромат мiцного чорного кофе. Вина в будинку
не було. У всякому разi, Поль його не знайшов.
- Прошу за стiл, панове! - жеманно уклонився француз, i всi, навiть
Ервiн, без зайвих нагадувань взялися за стiльцi. З вiкна кухнi, де вони
збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на
протилежному боцi вулицi, тому вони не боялися бути застуканими зненацька.
Роки, довгi роки вони не бачили людсько© ©жi, не сидiли за столом, накритим
чистою, бiлою скатертиною, не держали в руках тонко© фарфорово© чашки,
тепло© вiд налито© в не© пахучо© рiдини. Нiхто з них не пам'ятав, коли сидiв
вiн отак у свiтлiй, бiлостiннiй кiмнатi, насолоджуючись затишком, смакуючи
наперед прекрасним снiданком, вiдчуваючи теплоту ванни i свiжiсть чистого
одягу. Пiсля багатьох десяткiв мiсяцiв поневiрянь, голоду, смертельних
небезпек вони збиралися порозкошувати одну-╨дину годину, щоб знову з головою
пiрнути в свiт небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на
диких звiрiв, де за ними будуть слiдкувати тисячi очей, де на них чигатимуть
тисячi вбивць. То невже ж ©м не дадуть спокiйно провести цю годину,
одну-╨дину спокiйну годину за всю вiйну?
- Дорогi мо© товаришi, - пiднесено сказав Поль, - Даруйте менi, але я
неодмiнно повинен виголосити промову перед нашим скромним снiданком. Справа
в тому...
╡ тi╨© ж само© митi надворi завила сирена. Вона не була для них чимось
несподiваним: тепер тривога в Нiмеччинi вважалася так само звичним явищем,
як вiтер або дощ. ╡ все ж вони трохи розгубилися.
Поль зупинився, не докiнчивши фрази. Ервiн кинувся до вiкна. Бранко
прошепотiв щось сердите. Андрiй вiдсмикнув руку, яку було простягнув до
сковороди, так нiби там була не я╨чня, а гримуча змiя, i лице в нього стало
бiле, як глина.
Чого ти злякався, Коваленку? Хiба ти вперше чу╨ш цей залiзний голос?
Хiба не заставав вiн тебе зненацька посеред бiлого дня, хiба не будив серед
темно© ночi, вiдбираючи в тебе короткi години перепочинку, примушуючи бiгти
в сховище? Хiба ще й досi не звик ти до нього, як звик до вiчних туманiв i
дощiв, що висять над нiмецькою землею, до колючого дроту, який, зда╨ться,
лiта╨ тут навiть у повiтрi, як лiтають у тебе на Вкра©нi бiлi нитки бабиного
лiта, до лайок i побо©в тво©х вартових?
Нi, Андрiй злякався не виття сирени, вiн не боявся навiть того, що на
Марбург от-от можуть налетiти американськi лiтаки й засипати мiсто бомбами,
вiн не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як снiг на голову,
- вiн жахнувся вiд думки, що може зiрватися ©хня втеча. Адже пiсля оцих
довгих гудкiв попередньо© тривоги щохвилини можна ждати iнших, коротких,
знервованих, полохливих, коли зда╨ться, нiби сирени захлинаються, i коли
кожен зна╨, що тепер треба бiгти в бункер. Вони не пiдуть сьогоднi в
бомбосховище - хай хоч як галасують вартовi надворi. Але треба ж бути
готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожнiють вулицi. А вони й
досi не переодягнулися!
- Забираймо одяг i в пiдвал! - коротко кинув Андрiй, вибiгаючи з
кiмнати. Бранко мовчки пiшов за ним. Ервiн ще спостерiгав за вартовими, один
з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль
востанн╨ обвiв поглядом кухню, важко зiтхнув, тодi рiшуче махнув рукою й
взяв сковороду.
- Поснiда╨мо бiля нашо© бомбесi, - сказав вiн, - Я волiю вiдпливати в
гавань ╡сусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них
з'явився якийсь голодранець!
Андрiй повернувся до кухнi.
- Ви ще тут? - запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: -
Вийди, будь ласка, до вартових i скажи ©м, що ми не пiдемо в бункер, бо в
нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати ©©
надзвичайно важко.
- ╡ передай ©м привiт од мене, - жартома додав Поль.
- Ну, ходiмо, - втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий.
Вартовий не захотiв i слухати Ервiна.
- Що-о? - заревiв вiн. - Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти
отут?
- Можете спуститися до нас у пiдвал, - спокiйно сказав Ервiн, добре
знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не риску╨.
- Ти що, пiдiйма╨ш мене на глум, комунiстична наволоч! - схопився за
автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення
ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися
йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього
несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з
сво©х крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по
бляшаному даху.
- Прокляття! - гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було
сховище.
Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись,
прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе
сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот я╨чню. Бранко в
темно-синьому костюмi, з сво©м блiдим худорлявим обличчям, облямованим
чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрi╨вi
дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але
виявилося, що Коваленко не вмi╨ зав'язати галстука,
- Ай-ай, - спiвчутливо похитав головою Поль. - Як же це так, наш
хоробрий юначе?
Для Ервiна залишився коричневий костюм. Побачивши, як вiн завагався,
мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсiм при╨мний
колiр, Поль засмiявся:
- Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англiйцi. Але в
Нiмеччинi це найлояльнiншй колiр. Тож одягай, дорогий Ервiн, i хай тво©
спiввiтчизники при зустрiчi мають тебе за якогось гауляйтера.
- Шкода, що ми не ма╨мо часу поголитися, - тернув себе по щоцi Андрiй.
- Нiчого, - заспоко©в його Поль. - Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо
схожi на мандрiвникiв.
- В Нiмеччинi зараз, зда╨ться, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, -
сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса?
- Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферл╨нген ден крiг
[колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi по©здки затягують вiйну
(нiм.) -- ред.] - одним подихом випалив Поль. - Чорт з ним, з Геббельсом i з
його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного
мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) -- ред.]
Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились
об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць.
- Пора, - промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх.
Товаришi пiшли за ним.
Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй
вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього при╨дналися
друзi.
- Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, - востанн╨ пожартував
Поль.
Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити
позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк
залiзнично© колi©. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це
було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.
╡ жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де
хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн
був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне
побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не
було нiяко© змоги.
Полiцай мав за сво©ми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi
роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотально© мобiлiзацi© й не гнив
десь у чужiй землi лише завдяки сво©й кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер
може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти
ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли
до криво© ноги додати ще заслуги по службi - то це вже дасть йому цiлковиту
гарантiю уникнути фронту.
╡ от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi
прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великодн╨
свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiца╨вi, що тут не все гаразд, а
службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо
запитати:
- Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) -- ред.]
Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але
Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що
перед ним - iноземець.
- Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) -- ред.] - допитувався
полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на
зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних.
- Якого чорта сiпа╨ш? - виступив наперед Ервiн. - Ми ©демо з фронту у
вiдпустку. Зiйшли з по©зда прогулятися.
- Документи? - простягнув руку полiцай.
- Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати! - презирливо
кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: - Ходiмо, панове.
Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно
пiшли далi.
- Стiй! - гукнув навздогiн полiцай. - Стiй, кажу! Але вони добре знали,
що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати
ходу, а надто - бiгти. ╡ йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання
озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло.
Вулиця була довга, як ©хн╨ мученицьке життя. А життя для них тут могло
стати коротким, як пiстолетний пострiл. ╡ той пострiл загримiв ззаду i, мов
цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого.
- Куди ти, Ервiн? - гукнув йому Андрiй i зупинився. Француз Поль
вилаявся, схопився руками за голову i кинувся бiгти. Вiн надто любив життя,
щоб спокiйно ждати смертi. Андрiй озирнувся. Ервiн намагався пiдняти голову
Бранко, а вона вислизала з його рук i падала й падала на землю, б'ючись об
безжально твердi каменi бруку. Поруч з кривим полiца╨м уже стояв один з
©хнiх охоронцiв, той самий, який хотiв погнати ©х у бункер, i наставляв на
втiкачiв чорного автомата.
"Знову не вдалося", - подумав Коваленко, i то© само© митi його щось
ударило в груди пiд саме серце, раз i вдруге ударило, i вже не було в нього
нi грудей, нi серця, а тiльки щось липке й пекуче, мов полум'я. ╡ вiн зiв'яв
вiд цього полум'я, нiби тонка стеблина молодого хмелю, i тихо, повiльно
опустився на холодне камiння.
Ой хмелю, мiй хмелю, хмелю молоденький!..
З лiвого боку була стiна. Сiра, грубо оштукатурена цегляна стiна, од
яко© вiяло холодом i безнадi╨ю. Над головою нависав дерев'яний чотирикутний,
вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав i Андрiй. Коваленка не
вбили: вiн знову потрапив до табору.
Глянути правобiч Андрiй не мiг: заважав бiль у грудях. Вiн вiдчув цей
бiль i сво© рани, щойно опритомнiв. Одна рана була в правому боцi бiля тi╨©,
ще фронтово©. Вона була така велика, що вiд не© в Андрi╨вих грудях утворився
якийсь шалений протяг, i Коваленко нiяк не мiг надихатися: повiтря пролiтало
крiзь нього, неначе крiзь широку трубу. Андрiй дихав часто-часто, до гiркоти
в ротi, але повiтря провалювалося в якусь безвiсть, а на сво╨ мiсце
присилало кров, гiрко-солону, темну, i ця кров збивалася в клубок в
Андрi╨вiм ротi i душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшно© дитячо©
казки.
Друга рана примостилася пiд самим серцем. Серце било просто в рану
сво©м невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний бiль у
всьому тiлi. Та й самому серцю було боляче, i тому воно било в рану рiдше й
рiдше, кволiше й кволiше. Серце вмирало. Вмирав i Андрiй. Йому було страшно
вмирати на самотi, через те вiн весь час намагався повернути голову, щоб
глянути праворуч, де мали бути люди. Вiн проклинав оцю холодну, вкриту
сiрими патьоками цементну стiну, на яку вимушений був дивитися тодi, як йому
так хотiлося побачити, востанн╨ побачити когось iз рiдних, дорогих серцю
людей.
╡ Андрi╨вi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi
тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився
праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящикiв, у кожному з
яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в'язнi.
Андрi╨вим сусiдом був чоловiк з бiлим, м'яким, як мичка, волоссям i з
дужими м'язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька
трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так
сво©м розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. ╡ обличчя в
бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть
застогнав.
Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон,
глянув на Андрiя i спитав по-польськи:
- Поранений, товаришу? Болить?
- А ти? - пошепки запитав Андрiй. - Я здоровий. Менi нiчого.
- Чого ж ти такий?
- Який?
- Синiй.
- Били.
- За вiщо?
- Втiкав.
- Багато разiв?
- Сiм.
- Ти молодець.
- Тепер уже не втечу бiльше.
- Злякався?
- ╙жи Фурчак нiчого не бо©ться.
- То в чому ж справа?
- Завтра менi зроблять укол.
- Укол?
- Так. А тодi до крематорiю.
- Хто тобi сказав?
- Лiкар.
- Звiдки тут лiкар?
- Ми ж у лазаретi.
- А не в таборi?
- Кожний порядний концтабiр ма╨ свiй лазарет.
- Ми в концтаборi?
- Так. Ти вперше тут?
- Вже був.
- Я теж.
- Але за що тобi укол?
- Суум квiкве. Ти зна╨ш латинь?
- Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
- Тебе судили?
- Так.
- Отже, ти засуджений до страти?
- Нi. Я "бомба-генерал".
- Ти "бомба-генерал"?
- Так.
╙жи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i
намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно
пролiтало крiзь них, як вихор.
- Ти втiкав? - порушив мовчанку поляк.
- Так.
- ╡ вони поранили тебе?
- Так.
- Ти можеш не боятися укола.
- Я й не боюся.
- Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужа╨ш, i
знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
- Я не одужаю.
- Звiдки ти це зна╨ш?
- Я вмру.
- Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
- Двадцять.
- В цi роки не страшнi нiякi рани.
- Однаково я вмру.
- Ти ще можеш вижити.
- Нi.
- Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси
й добратися до сво╨© Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дi╨
безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi
- крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
- Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна
думати про смерть.
- А ти на©вне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути,
як потрапив у полон?
- Я офiцер.
- Ти офiцер?
- Так.
- Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських,
завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i
завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
- Ти схожий на смiливу людину. ╡ ти - смiливий.
- Колись я був справдi смiливий. ╡ дурний. Коли пiд Свенце у вереснi
тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував
сво╨му роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями!
Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада.
Пiдпоручик ╙жи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
- Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
- Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до
крематорiю.
- Ти не здався?
- Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже
добре сказав про це. Ти мене слуха╨ш?
- Так.
╙жи заплющив сво© синi очi й продекламував:
Зб╨гач за ╨дним клейнотем пустин╨,
╡шьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали ╨дин╨
Шьляди на пяску i кренгi на водз╨.
[Польський вiрш ма╨ такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас ╨диний:
Слiди в пiску i кола на водi. -- ред.]
- Слiд у життi - от головне! - тихо промовив Андрiй.
- Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi?
- здивувався ╙жи.
- Вiн уже лишився.
- О, якби то воно було так!
- Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
- Борцям же ж,..
- А ти хiба хто?
- О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би сво©м заказав,
правнукам... коли б вони були в мене.
- Ще будуть.
- Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
- А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все.
- Повиннi ми всi жити, i всi вмира╨мо. Молодi, красивi, дужi.
- Хто не хоче вмерти, той не вмре.
- ╡ ти не вмреш?
- Нi.
- ╡ я?
- ╡ ти теж.
- Ти такий смiшний хлопець. але тво© слова дiють якось заспокiйливо, -
сказав ╙жи.
Вiн поволi пiдвiвся в сво╨му ящику й поклав свого руку па Андрi╨ву.
- В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн ╨. Ти
рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
- Андрiй. Андрiй Коваленко.
- Ти з Росi©?
- З Укра©ни.
- Ти бачив Днiпро?
- Я вирiс бiля нього.
- А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина.
А ти знав кохання?
- У мене е кохана в Саратовi.
- Де це?
- В Росi©, на Волзi. Чув?
- Ми вже з тобою нiколи не побачимо сво©х рiк.
- Побачимо.
- Ти ж сказав, що вмреш?
- А коли не вмру?
- Тодi побачиш,
- Тож-бо й воно.
╡ Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили
один одного, як закоханi, - i це зовсiм не свiдчило про ©хню нескромнiсть.
Андрiй розповiдав ╙жи про Днiпро, ╙жи розповiдав йому про Вiслу. Кожен
вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть,
про сво© болi i розмовляли до само© ночi. ╙жи сказав, що ця вiйна поставила
перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн
вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, ╙жи цього не розумiв.
Вiн вiрив лише у сво© сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл сво╨ю
бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
- Я все ж боюся смертi, - признався вiн. - Ще з дитинства боюся смертi
i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францi©, в Австрi©, в Польщi. Уся
╙вропа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не
доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко
уявити. Всю нiч iдуть трамва© в депо i над ©хнiми дугами спалахують iскри
коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна мо╨© кiмнати, i я звик спати при
свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява,
важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не бо©шся
темряви, Андрiю?
- Нi.
- А смертi?
- Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.
- Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на
третину бiльше прожив.
- Я ще не встиг зробити, що думав.
- О, на це нi в кого не вистача╨ життя!
- Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних,
дитинство. Це правда?
- Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть,
дуже боляче. Болять рани?
- Дуже.
- Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. ╡ хай тобi присниться Днiпро.
- Спасибi.
- Давай попроща╨мося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
- Ми ще поговоримо завтра.
- Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
- Прощай, ╙жи.
- Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
- Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.
- Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.
Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш
смертi, яка випростову╨ться на весь свiй зрiст у тво╨му тiлi або ж ма╨
прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.
Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але
пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як
квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки.
Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував
випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. ╡ перед смертю вiн
ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить
поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були
часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках
польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи
проти Укра©ни. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю.
╡ от iталiйський ренесанс в степах Укра©ни обернувся гострими палями, на якi
польськi пани саджали непокiрних укра©нських селян.
Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Ки╨вом, але
довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось
сказав тодi про полякiв: "Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть
мiцно вилаявшись, додають: "Проше пана!"
Все це Андрiй знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, i вiн не
вiдчува╨ до нього нiяко© ворожнечi, вiн зна╨, що це його брат по нещастю,
брат по кровi, брат - i це найголовнiше! - по боротьбi. А раз так, треба
допомогти йому, з останнiх сво©х сил допомогти. Андрiй помацав у себе пiд
сорочкою: чи на мiсцi торбинка з клубочком. Так, торбинка була на сво╨му
мiсцi. Вiя пронiс ©© через усю Нiмеччину, через усi днi свого полону, сво©х
нещасть, сво╨© неволi. Шматочок рiдного металу нагадував йому далеку дорогу
Батькiвщину. Клубочок ниток вiн берiг пильнiше, нiж берiг колись легендарний
Тезей в темному лабiринтi Мiнотавра клубочок Арiадни. Нiмцi не чiпали його
ниток: ©м подобалися хазяйновитi люди. Вони не догадувалися, що той клубочок
для Андрiя - то спогад про рiдну землю, спогад про волю, про той
благословенний час, коли вiн був бiйцем. Бо нема╨ бiльшого щастя для людини,
нiж щастя бути бiйцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому
востанн╨.
- ╙жи! - тихенько покликав Андрiй товариша.
╙жи не обiзвався, але по тому, як той на мить затримав дихання,
Коваленко зрозумiв: не спить, жде, щоб його покликали ще раз.
- Спи, - сказав Андрiй, - спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку.
╡ вiн знову пустив човника думок плавати в безмежному морi простору.
Йому було важко думати про iнших, але нiщо не заважало думати про себе.
Завтра його вже не буде. Для нього, нарештi, закiнчилася вiйна, закiнчилось
все. Вiн так i не став ученим, як мрiяв, бо знову ж таки перешкодила вiйна.
Андрiй ненавидiв вiйну, ах, як вiн ненавидiв ©©! Скiльки нещасть, скiльки
смертей. Чи ж пам'ятатимуть тi, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи
будуть люди боротися проти вiйни, чи зрозумiють нарештi, що саме слово
"вiйна" повинно стати так само ненависним, як слово "проказа"?
- ╙жи! - знову покликав Андрiй.
╙жи дихав рiвно й спокiйно, як дитина. Тодi Андрiй став пiдводитися.
Головне зараз було - не застогнати, погамувати крик болю, який наростав у
тiлi, пiдiймаючись до горла. Андрiй зцiпив зуби. Йому й так не вистачало
повiтря, яке проходило крiзь пробитi легенi, як крiзь решето, а тепер вiн
зовсiм не дихав, боячись розбудити ╙жи. Повiльно-повiльно перекинув Андрiй
через стiнку ящика ногу, тодi другу. Заточуючись, мов сонний, ступнув до
лiжка ╙жи. Руки висiли вздовж тiла, як батоги. Не було змоги пiдняти хоч
одну з них, обiпертися нею, щоб не впасти. Але треба було пiдiймати руку.
Андрiй зупинився й спробував потихеньку ковтнути трохи повiтря. Обличчя й
груди в нього вкрилися холодними краплями поту, з роз'ятрених ран поповзли
по тiлу теплi струмочки. Коваленко став пiдiймати руку. Поворушив пальцями -
слухалися. Тодi зробив ще крок до ╙жи й обережно доторкнувся до його ши©, де
мав бути чотирикутний алюмiнi╨вий номерок. Добре, що вони недовго були ще в
концтаборi i в них на руках не витатуювали номерiв. Тих би вiн уже не
помiняв. Андрi╨вi пощастило: вiн одразу натрапив на шворку. Але що робити
тепер? Зняти номер через голову, не розбудивши ╙жи, - неможливо. Нi бритви,
нi ножа, щоб перерiзати шворку, Андрiй не мав. Що ж робити? ╡ тодi - диво
дивне╨! - раптом пригадалася йому мама. Пригадалось, як сидить вона, бувало,
па лежанцi, поставивши каганець на коминок, i вишива╨ маленькому Андрiйковi
сорочечку. Вона завжди вишивала йому спiднi сорочечки з бiлого тонкого
полотна, вишивала манiжку й рукави червоними, як калина в лузi, квiтами. ╡
коли нитка кiнчалася, мама не одрiзала ©©, а просто вiдкусувала сво©ми
бiлими, красивими зубами. Перекусити шворку! Андрiй нахилився над ╙жи,
обiпершись лiвою рукою об край ящика, впiймав губами шворку й став ©©
кусати. Гриз зубами цю тоненьку мотузку, як свою гiрку долю, як ненависного
ворога, й вона виявилася мiцною й неподатливою, як та чорна сталь на
фашистських танках, яку вiн стiльки разiв бив iз сво©х гармат. Якусь мить
йому навiть здавалося, що вiй нiколи не зможе справитися з цi╨ю шворкою й не
заволодi╨ номером ╙жи. Та ось теплий чотирикутник алюмiнiю вже в нього в
руцi. Поквапливо, як тiльки мiг, Андрiй скинув з ши© свiй номер i поклав
його бiля ╙жи. Номер ╙жи повiсив собi.
Тепер треба було помiняти дошки бiля нiг. Цi чорнi дошки в "лазаретах"
для полонених були такою ж звичайною рiччю, як крематорi© в концтаборах. На
дошках крейдою писалися особистi номери тих, хто лежав у ящику. Андрiй це
знав i тому, замiсть того, щоб перепочити пiсля кiлькох хвилин нелюдського
напруження, вiн попрямував уздовж проходу. Дошки висiли на цвяшках,
зачепленi петельками з тако© само© шворки, як i та, що на нiй тримався
номерок. Андрiй зняв свою дошку, перенiс ©© до ящика ╙жи i закрiпив ©© там,
знявши дошку з номером товариша. Повiсити шматок чорного дерева на сво╨му
лiжку вже не було сили, i Андрiй сiв трохи спочити. Але одразу ж знову
встав, злякавшись, що потiм не зможе навiть поворухнутись. Нарештi обидвi
петельки мiцно обхопили круглi головки чорних цвяшкiв, i Коваленко мiг тепер
спокiйно лягти й спробувати востанн╨ вхопити в легенi хоч трохи
дорогоцiнного повiтря. Вiн уже не вiдчував болю, його мучив тепер якийсь
незрозумiлий тягар, що притискував тiло тисячотонною вагою, силкувався
вдавити його в жорсткий матрац, розплющити, як корж.
"Хоч би не втратити свiдомостi", - злякано подумав Андрiй i раптом
почув, як десь далеко-далеко стукнули дверi.
- Вони! - зрозумiв Коваленко i став прислухатися, забувши про тягар
смертi, який гнiтив його й гнiтив, не одступаючись. В коридорi лунали кроки.
Гучнi, нахабнi, самовпевненi. Ось вони ближче, ближче, ось вони вже
гримлять, мов грiм. Дверi штуби розчиняються - i вiсники смертi йдуть до
Андрiя. Тепер вiн бачить ©х. ╞х тро╨. Два есесiвцi i лiкар-майор. Есесiвцi
зупиняються, зупиня╨ться i майор. Один з есесiвцiв дiста╨ з папки якийсь
папiр i почина╨ читати вирок. Вiн чита╨ виразно, пiдкреслюючи кожне слово.
Потiм усi тро╨ роблять руками "Хайль Гiтлер", цокають закаблуками, есесiвець
пiдходить до лiжок ╙жи й Андрiя, дивиться на номери i пряму╨ тепер уже до
Андрiя. Холодними як лiд руками вiн бере номерок на Андрi╨вiй ши©, зiставля╨
його з тим номером, що записаний у паперi, й кива╨ головою лiкаревi. Оцей.
Лiкар товстий, схожий на жiнку. Вiн розклада╨ бiля Андрi╨вих нiг
приладдя, готу╨ шприц i раптом помiча╨, що полонений дивиться на нього.
- Чого не спиш? - сичить вiн.
Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. "Лiкар не ма╨ права
хвилюватися", - згаду╨ Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i
то© само© митi вiдчува╨, як товста голка впива╨ться в його стегно.
- Так, - задоволено говорить лiкар. - Готово, Есесiвцi клацають
каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiша╨ за ними. ╡ тодi прокида╨ться
╙жи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не
мiг зрозумiти, звiдки воно долина╨, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно.
- Що тут сталося? - злякано спитав вiн. - Андрiю, що ти зробив?
- Заспокойся, ╙жи, - сказав йому Андрiй. - Заспокойся i вислухай мене,
бо менi лишилося жити дуже мало.
А ╙жи вже мацав у себе на ши©, гарячкове нишпорив пiд сорочкою, на
грудях.
- Що ти наробив, божевiльний! - закричав вiн. - Де мiй номер? Хто давав
тобi право?
- Мовчи, а то вони вб'ють i тебе! Мовчи! - суворо наказав йому
Коваленко. - Чу╨ш?
- Чую, - вже тихше вiдмовив ╙жи. - Але навiщо ти це зробив? Боже
милосердний, навiщо ти це зробив?
- Так було треба. А тепер слухай. У мене вже нема╨ сили. Пiдiйди до
мене i вiзьми отут бiля пояса мiшечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок
ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш?
- Збережу, - сказав ╙жи, - клянуся божою матiр'ю Ченстоховською,
збережу.
- ╡ дай менi слово, що ти доберешся до нашого Днiпра й там передаси цей
клубочок.
- Даю слово.
- А тепер прощай, брате.
- Андрiю, почекай! Андрiю! Брате! Товаришу! - кликав ╙жи.
Та Коваленко вже не чув його. Хвилi забуття, легкi й м'якi, мов хвилi
рiдного Днiпра, хлюпали на нього звiдусiль, гойдали його невагоме тiло, як
трiску, i крiзь них пробилася до свiдомостi лише напiвдумка про Катю. ╡ ще
шкода йому стало, що не встиг тодi попрощатися з батьком. Так шкода, що
захотiлося Андрi╨вi навiть заплакати, заплакати вперше за всю вiйну. Та вiн
не встиг.
Бо вмер.
Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд
вас, за те, що вмер ранiше од вас.
Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як
сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки
й живi будете ви журитися за сво©м сином - ╨диною дитиною i проклинатимете
вiйну. ╡ ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона
вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки
бiлих, м'яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною.
Бо пропав ваш син Андрiй без вiстi.
Чи ж без вiстi?
Людина йшла на схiд. Вона йшла вже багато днiв. Вдень ховалася в
лiсових нетрях, а вночi вибиралася на шлях i прямувала туди, де ранками з-за
крилатих хмар показувалося сонце. Людина йшла до сонця. Вона була голодна,
обiрвана, насилу трималася на ногах, але не вiдступалася вiд свого замiру.
╞й треба було добратися до сонця. ╞ла людина мало. Зрiдка вона одважувалася
залiзти вночi в який-небудь селянський льох i там добувала собi поживу.
Спала пiд холодними дощами i пронизливими вiтрами i снилися ©й теж дощi й
вiтри. Якби тiльки хто знав, якi вiтри снилися цiй людинi!
Рiки лишалися позаду: Ниса, Одра, Варта - людина не зупинялася. Великi
й малi мiста траплялися па ©© шляху: попервах нiмецькi, тодi польськi - вона
минала ©х. Вже гримiв десь попереду фронт - людина не сповiльнила сво©х
крокiв. Вона лише стала обережнiшою. Обережнiсть пiдказала ©й обiйти i
Кольшубов, i Грембув, i Тарнобжег, що кишiли од фашистських вiйськ, i
прямувати далi. Вночi людина пробралася майже до рiки. Рiка була темна,
сумна i, здавалось, надзвичайно холодна.
Зайшлого зупинили. Дво╨ радянських солдатiв несподiвано з'явилися в
кущах i спитали, що йому тут треба. Вони непорозумiло розглядали цю людину,
одягнену в якесь чорне дрантя з брудними жовтими лампасами, простоволосу, з
голубими, як квiтучий льон, очима.
- Ви руськi? - спитав прихiдець.
- Атож. Хiба не бачиш?
- Мене звуть ╙жи,-- сказав незнайомий, - ╙жи Фурчак. Я йду здалеку, з
само© Нiмеччини. Мене врятував од смертi ваш товариш Андрiй Коваленко. Ось
вiн передав вам.
╙жи дiстав з-пiд лахмiття маленьку торбиночку й витяг з не© клубочок.
- Вiн просив, щоб я донiс цей клубочок до Днiпра, - сказав вiн.
- Ти донiс його до Вiсли, - сказав один з солдатiв.
- То ╨ Вiсла?
- Вiсла.
╙жи майже бiгцем кинувся вниз по схилу до води, а солдати, подивившись
йому вслiд, стали розмотувати клубочок. Червоний, як жар, прапор ордена
блиснув з клубочка, i золота зоря, i золотi снопи пшеницi, i золотi лiтери:
"Пролетарi всiх кра©н, ╨днайтеся!" Орден був зовсiм новенький, чистий,
незатьмарений. Солдати дивилися па нього i мовчали. Тодi поскидали шапки i
виструнчилися.
╙жи не бачив ордена. Вiн присiв над Вiслою i вмочив у не© руки. Вмочив
i навiть крикнув од несподiванки. Вода в цiй з першого погляду похмурiй i
холоднiй рiчцi була тепла-тепла, незважаючи на осiнь, на холоднечу. Так вiн
сидiв на березi тепло© слов'янсько© рiки, зануривши в ©© воду руки, i
плакав. ╡ здавалося йому, що бiля його нiг не Вiсла, а ласкавий великий
Днiпро, якого йому ще зроду не доводилося бачити.
Ки©в, 1956