ом Каносси. Дух же цей був: нещире плазування. ╙впраксi© мовба хотiли нагадати: усього цього так багато тiльки тому, що воно не може тривати довго, надто ж - вiчно. Неминуче по святах мають настати буднi, бо навiть найвищi особистостi на цiй землi покликанi не до вiдбування урочистостей, а до сповнення обов'язкiв. За все треба платити. У Каноссi теж. Мова може йти лише про характер i розмiр плати. Напевне, усе вже визначено, i Матiльда лише жде нагоди сказати про це iмператрицi, тому ╙впраксiя не стала вiдкладати i першою попросилася на розмову з графинею. - Я запрошую вас до бiблiотеки, ваша величнiсть,- сказала Матiльда. Слiд зауважити, що Каносса, не кажучи вже про неприступнiсть цього вмiщеного на високiй великiй горi, оточеного потрiйними непробивними мурами замку, становила собою мовби окремiшнiй, самодостатнiй свiт, який вража╨ i красою, i вишуканiстю, i доцiльнiстю у всьому, ╙впраксiя нi з чим не могла б порiвняти цього витонченого, майже досконалого витвору людського вмiння. Навiть Красний, двiр Всеволодiв, шахи, на вiдмiну вiд понуростi германських замкiв, поставав у ©© пам'ятi як втiлення пишноти, багатства, та╨мничостi, видавався тепер свiдчениям несмаку, пусто© пиха в цiлковито© непристосованостi як до князiвських_ _високих урочистостей,_ _так i до звичайних людських потреб. Тут було все просторе, привiтне, вишукане, ╨дине в свiтi в сво©й неповторностi: рiзнобарвнi мармури стiн, арок, портикiв i колон, моза©ки пiдлог i плафонiв, рiзьблений камiнь, легкий, летючий, прохолода i затишок, простiр, чистота, дзеркальний полиск пiдлог, важка обстава з дерева темного, свiтлого, у рiзьблених квiтах, травах, звiрах, знаках небесних, хрестах i символах, килими, золочена шкiра, пахуче дерево, слонова кiстка, рiдкiсний посуд, срiбло й золото. Каносса вражала безлiччю примiщень iнодi найхимернi-шого. призначення. Скажiмо, примiщення для прийняття нових книг. Величезний зал iз високими вiкнами, коштовнi моза©ки на пiдлогах, на стiнах - барвнi зображення постатей чотирьох ╨вангелiстiв, на стелi - рух небесних сфер, з творцем-вседержителем посерединi. У залi - нiчого, лиш одна пiдставка для книг, зроблена з потемнiлого дерева, така стара, що, може, користався нею ще Вергiлiй або й сам Арiстотель. I ось нову книгу кладено на пiдставку, i графиня Матiльда, запрошуючи всiх гостей, якi на той час були в Каноссi, йшла, гортала пергаментнi хартi©, вичитувала то се, то те, захоплено всьорбувала повiтря: - Ми з абатом (чи там з ким iншим) давно намiрилися мати сю книгу... Тут панував точний розподiл мiсця перебування залежно вiд становища людини, замок був нiби втiлення держави й тодiшнього свiту, чорний люд не допускався за третi мури зовсiм, хiба що для необхiдних послуг та, може, у та╨мничi пiдземелля, де були кам'янi мiшки, бездоннi колодязi, жахливi в'язницi, мiсця тортур, знущань, та╨мних страт; простим рицарям вiдводилося мiсце мiж потрiйними мурами, де мали нести варту, впливовiших пускано далi, хоч знов же не смiли переступити порога палацу само© графинi, особисто© резиденцi© найсвятiшого папи, палацу для найвищих гостей. Навiть церкви тут були для вищих i для нижчих, була звичайна, була ╨пископська, були палацовi, так нiби й сама вiра в сутi сво©й була неоднаковою для простого люду, рицарiв, феодалiв, ╨пископiв i владик свiту. Власне, хiба не так вбно велося насправдi? I коли не впадало в око надто виразно через безмежнiсть свiту, то в цьому замку, який пиховито баявляв про сво╨ право втiлювати весь iснуючий порядок i лад, нiщо не могло приховатися i поставало таким, яким було насправдi. Навiть герцог Вельф мав коритися духовi Каносси. Жадiбного червономордого баварця тримано на поштивiй вiддалi вiд графинi Матiльди, всiляко пiдкреслюючи, що союз ©хнiй трима╨ться не звичайною i, сказати б, принизливо-негiдною людською близькiстю, а лиш ненавистю до спiльного ворога iмператора. Матiльда хотiла здобути вiд Вельфа вiйськову силу, герцог намiрявся урвати в графинi дещицю вiд ©© багатства, не дбаючи бiльше нi про що. Водночас, попри умовнiсть ©хнього шлюбу, Матiльда гостро пильнувала за моральнiстю Вельфа, через що не допускала його, скажiмо, до ╙впраксi© без свiдкiв, коли ж спробував був поткнутися до бiблiотеки, де для бесiди зiйшлися графиня з iмператрицею, то був ганебно вигнаний звiдти як такий, що нiчого спiльного не ма╨ i не може мати з мудрiстю, бiблiотека ж, як вiдомо,- це притулок мудростi найвищо©. Щоправда, на стелi бiблiотеки викарбувано було великими лiтерами слова апостола: "Наша мудрiсть - лиш безумство перед лицем бога", i ╙впраксiй вказала на той напис Матiльдi, зауваживши, що вiн не зовсiм вiдповiда╨ духовi цього примiщення, де, судячи а усього, зiбрано безцiннi скарби людсько© мудростi. Але графиня анiтрохи не збентежилась. - Ми вибрали цi слова з найсвятiшим папою Григорi╨м,- замiсть пояснення, сказала вона, мовляв, самим папою освячено i багатi книжковi зiбрання, i ©© вiдданiсть боговi, який сто©ть над мудрiстю i над усiм сущим. ╙впраксiя вже помiтила, що Матiльда майже нiколи не вда╨ться, сказати б, до одноосiбного мовлення: для бiльшо© значимостi сво©х слiв вона неодмiнно знаходить собi спiльника. I тодi виходить: "Ми з найсвятiшим папою...", "Ми з герцогом...", "Ми з ╨пископом". Видно було, що вона вельми шкоду╨, не маючи змоги об'╨днати в такiм висловлюваннi ще й iмператора: "Ми з iмператором...", але тепер могла втiшитися тим, що ма╨ в сво╨му розпорядженнi iмператрицю, отож щоразу повторюватиме: "Ми з iмператрицею..." Коли б цим лиш обмежилася плата за ©© визволення, то ╙впраксiя мала б усi пiдстави лишатися спокiйною. Та чи ж вдовольниться графиня такою мiзерi╨ю? Вже невдовзi пiсля початку ©хньо© розмови в затишку величезно© бiблiотеки, серед тишi, що мала запах старо© шкiри, ╙впраксiя збагнула, що Матшьда вжива╨ вислiв "Ми з..." не для пiдкреслення власнбi малостi й незначностi - навпаки, у нiй промовля╨ жорстока власниця, вона тим самим уперто пiдкреслю╨, що володi╨ на цьому свiтi всiма: папою, ╨пископами, королями, герцогами, графами. Не добралася ще до iмператорiв, але ось - ма╨ вже в сво╨му розпорядженнi iмператрицю. Про власнiсть свою говорила поштиво, ласкаво, i неодмiнно з повторенням: "©хня святiсть, ©хня святiсть...", "Ваша величнiсть, ваша величнiсть...", затуркувала словами, приголомшувала несамовитим натиском з перших слiв, i ╙впраксi© стало страшно цi╨© жiнки. - Ми з найсвятiшим папою спiвчува╨мо вам, ваша величнiсть... Вам випало таке тяжке життя. У вас не було порадника. Абат Бодо? Вiн не порадник - лиш сповiдник, Його мiсце в сповiдальнi-парлаторiумi. До речi, у Каноссi прекраснi парлаторiуми. Лiпшi, нiж будь-де. У свiй час ми з найсвятiшим папою Григорi╨м подбали про це. Ви, ваша величнiсть, матимете власний парлаторiум, це так прекрасно, ваша величнiсть. Кожному треба помагати знести тягар свого життя. Бесiда з богом - що може бути лiпше? ╙впраксiя спробувала повести мову про те, що все ©© майно лишилося в iмператора, хоч вiн не ма╨ на нього нiякого права. Але в Каноссi вона - без нiчого, а як буде далi? - Я знаю, ваша величнiсть, ви були найбагатшою жiнкою в ╙вропi. Багатшою навiть за мене - хай це вас потiшить. - Гада╨те, це може мене потiшити? - Все ж лiпше бути багатою, нiж бiдною. Це дав великi можливостi для доброчинства. - У вежi я перечитувала старi манускрипти. Серед них був один, написаний чоловiком, який сидiв у в'язницi й ждав смертi. Вiн назвав свiй трактат "Про втiшення фiлософi╨ю". - Мене знають усi фiлософи ╙вропи, ваша величнiсть. Ансельм Кентерберiйський прислав менi сво© "Медитацi©". Петро Пустельник склав молитву про мене. Ви чули про Петра Пустельника, ваша величнiсть? - На жаль, нi. - Ми з найсвятiшим папою Урбаном знайшли цього чоловiка, ми почули його праведний голос, послали йому благословення, пiдняли його з пониження i забуття. Тепер вiн пiднiма╨ всiх вiруючих у святий похiд на захист гробу господнього. - Ще одна вiйна? Ще несправедливiсть? - Ваша величнiсть, ваша величнiсть, святi вiйни приносять на землю найвищу справедливiсть. Нам пощастило що саме в наш час винайдено стремена и пiдкови. Завдяки стременам во©ни в залiзних латах змогли засiдлати бойових коней, а пiдкова поможе нашим коням дiйти до свято© землi, до самого ╙русалима. - Яке менi до цього дiло? Чи не вважа╨те, що и менi доведеться йти разом з рицарями аж до свято© землi? Чи може запропонувати себе в жертву для успiху цi╨© справи? Матiдьда засмiялася. Вона вмiла смiятися, i виходило це в не© при╨мно, без очiкувано© вiд тако© жiнки зловiсностi. - Ваша величнiсть, ради попутного вiтру для походу проти Тро© Агамемнон принiс у жертву власну дочку Iфiгеиiю. - Артемiда не дала цього зробити. Вона замiнила дiвчину ланню, а Iфiгенiю перенесла в Таврiду, де та стала жрицею. Таврiда - у мо©й землi. Вважайте, що я не створена для пожертов. . - Але можете бути жрицею, ваша величнiсть. Це прекрасно. Ми з найсвятiшим папою вiримо, що ви станете на захист високо© справедливостi. Ви перебува╨те в притулку де найперше шану╨ться справедливiсть, право. Я подбала про те, щоб ╙вропi став знаний кодекс Юстинiана Цей iмператор прославився не тiльки спорудженням Софiйського храму в Константинополi, але и кодифiкацi╨ю римського права. Чи не прекрасно, що будiвники великих соборiв водночас дбають i про право, ваша величнiсть ! "А хто пише закони для журавлiв?" - хотiла спитати ввпраксiя, але розмова вже вгрузла в такi глибокi колi©, що видобутися з_ _них було несила, тому доводилося котитися туди, куди котилося. - Мiй дiд Ярослав, прозваний Мудрим, теж спорудив у Ки╨вi церкву Софi©, яка майже не поступа╨ться константинопольськiй, i уклав для сво╨© держави "Руську правду". - I все ж найвшца правда - вiд господа, бо й людина створена, щоб дивитися на небо, ваша величнiсть. - Я люблю дивитися на квiти й трави,- нарештi порушуючи течiю розмови, сказала ╙впраксiя. Цi простi слова налякали графиню. - Ваша величнiсть, ваша величнiсть, ми з герцогом Вельфом такi радi вашому визволенню! Його святiсть папа безмiрно втiшиться цi╨ю вiстю. Все щасливо збiглося. Ви ма╨те послання з Ки╨ва, вiд руського царя, вашого брата. - Мiй брат загинув. - Один загинув, так, i ми суму╨мо разом iз вами. Але другий володарю╨... - Другий - просто князь... - Але третiй... Матiльду не могла збити нiяка сила. ╙впраксiя вмовкла. - Але третiй... Миха©л шле вам свою любов i сво© поради... - Очевидно, я повинна спитати поради у вас, графине. Бо Ки©в задалеко звiдси. Як я маю вестися? У мене ╨ воля, але бiльше нiчого. Як вплинути на iмператора, аби вiн вiддав мо╨ майно? Я б хотiла повернутися додому. До Ки╨ва. - Ваша величнiсть, ви пита╨те поради, я рада ©© дати вам. Напишiть скаргу на iмператора! - Скаргу? Кому? - Найсвятiшому папi. - А хiба може папа втручатися в такi справи? - Тодi що лiпше: звернiться зi скаргою на iмператора до собору. Незабаром у Констанцi зiбрано буде собор. Ми з найсвятiшим папою послали легата Гебгарда, аби вiн подбав про влаштування собору. Там будуть вельможнi сановники з усi╨© ╙вропи. Ви можете, ваша величнiсть, особисто оскаржити негiдну поведiнку iмператора в Констанцi. - ╞хати в Германiю? Знов повертатися в ту землю? Нiколи! - Тодi складiть скаргу. - Але як? I чи годиться таке робити? - У вас ╨ порадник. Абат Бодо. Ми з найсвятiшим папою зна╨мо цього божого слугу, вiримо йому. - Ви ж самi казали, графине, що вiн лише сповiдник - не порадник. - Коли слугi божi виявляють найвищу вiдданiсть до земних владик, це треба цiнувати, ваша величнiсть. Я хотiла, аби ви почули достойного Донiцо, який ось уже багато рокiв склада╨ поему про труди цього свiту. Вона покалатала в срiбний дзвоник, i в бiблiотецi, мовби ховався до часу серед товстезних шкiряних книг, виник дивний монах. Маленький чоловiк а величезним обличчям, босий, у пiдперезаному брудним мотузком брунатному габiтi, посувався до них нечутно, мов привид, нiс поперед себе велику пергаментну книгу, заздалегiдь розгорнену, так нiби монах уже здалеку зготовлявся до читбйня. Справляв таке враження, нiби все, що ©сть, лиша╨ться йому в ротi. Тому обличчя розросталося до розмiрiв небачених а тiло було майже дитячим. Матiльда, як помiтила ╙впраксiя, любила оточувати себе такими недомiрками, як i сама. Дивно, що могла одружитися з величезним грубим баварцем, але, видно, саме через те не пiдпускала його близько до себе. - Ма╨те щось для прочитання, отче? - спитала Матiльда монаха. Той мовчки зворухнув головою, бо коли б кивнув, то могла йому вiдiрватися вiд мiзерного тулуба. Сковтнув слину, жирно вiдкашлявся. -. Читайте,- милостиво звелiла ╙впраксiя. Донiцо став читати. Жирно булькотiв його голос, латина в його поемi мовби вмирала, так i не народившись, це був яскраво виражений убивця мови, поезi©, думки, вiн нахабно грабував усе, що iснувало до нього, беручи звiдти найгiрше, висмикуючи як попало, впихаючи в свое писання, найбiльше черпав вiн з бiблi©, аби догодити сво©й володарцi, тому марно було б шукати в його поемi хоча б звичайних називань того, про що йдеться. Булькаючи жирно, вiн прочитав таке: "Нова Дебора побачила, що настав час низвергнути Сисару i, подiбно до Я©лi, вона ввiгнала вiстря в його скроню". ╙впраксiя нiчого не збагнула, але Матiльда, вчасно вичувши це, прийшла на помiч. - Отець Донiцо в щедротах сво©х назива╨ мене iменем iудейсько© войовницi Дебори, в Сисарi ж ваша величнiсть легко може впiзнати негiдного германського iмператора. Ми з найсвятiшим папою i герцогом Вельфом утримувалися вiд того, щоб завдати нищiвного удару iмператоровi, поки не визволили вас, бо нiхто не зна╨, на що здатен той негiдний чоловiк у сво╨му падiннi. Але тепер настав час, як слушно пише в сво©й високонатхненнiй поемi отець Донiцо. У вашiй поемi, отче, ма╨ бути вiдведено належне мiсце також i для iмператрицi. ╙впраксiя злякалася. - Навiщо, графине? Чи ж годиться вiдвертати увагу отця Донiцо вiд предмета його оспiвування? Вiн пише про ваше життя i повинен писати лише про вас. - Ваша величнiсть, ваша величнiсть, хiба я можу? Коли для вас це вида╨ться обтяжливим, отець Донiцо порадиться з абатом Бодо. Звертайтеся до абата Бодо, отче Донiцо, вiн скаже вам усе, що слiд. Монах знову вдав, що кланя╨ться, i понiс свою величезну мордяку мiж шкiряних фолiантiв, нечутно ступаючи босими ногами по моза©чнiй пiдлозi. Мабуть, нездарнiсть завжди отак нечутно прослиза╨ в життя. ╙впраксi© так кортiло спитати, чому Донiцо босий, але стрималася, вчасно згадавши, що вона ж усе-таки iмператриця. Хоч навряд, чи це тут щось важило, коли навiть для поеми нездарного Донiцо вона сама не могла нiчого дати, а мав промовляти вiд ©© iменi абат Бодо. Один розповiсть, другий напише. Про всi знущання, яких вона зазнала вiд Генрiха, мордатий монах вiдбудеться брудним натяком: "Хай про це змовчить мiй вiрш, аби не занадто зiпсуватися". Тепер не згадувала бiльше свого: "Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт". Перш нiж братися за цiлив свiт, спробуй ощасливити бодай себе. Втекла з вежi, а неволi, а вскочила в нову неволю, Каносса теж нагадувала вежу, тiльки просторiшу й вишуканiшу, а що з того? Залiзна впорядкованiсть каносського життя мертвим стиском здавлювала душу, тверда розмежованiсть людей не давала змоги зустрiтися з тим, з ким хотiла, ось i вжкшхо так, що ╙вираксiя не могла зустрiтися а во╨водою Кирпою, вате вимушена була щодня слухати вистукування Заубушево© дерев'янки, бо барона приставлено до не© у сподiваннi, що вiн слугуватиме iмператрицi таи_ _само, як робив це для iмператора. Чи вона визволялася з вежi, щоб зрiвнятися з нiкчемнiстю й пiдлiстю цього чоловiка? ╙впраксiя не пiдпускала барона до себе, усi розпорядження передавала через Вiльтруд, але та незабаром, мовби перейнявши спосiб мовлення само© Матiльди, незмiнно говорила: - Ми з бароном... Готувалися до весiлля. Мало не сам папа Урбан, прибувши до Каносси, мав з'╨днати руки рицарсько© доньки i Заубуша, барон намагався, щосили довести ╙впраксi©, як вiн змiнився, яке оновлення найшло_ _на нього_,_ починаючи з то© ночi, коли визволив вiн iмператрицю з неволi, а вона згадувала червоний морок соборно© крипти, рiзуче свiтло вiд, нагого Журининого тiла, брудну смаглявiсть цього проклятого розпусника... Проклятий, навiки проклятий! Абат Бодо обережно нагадав про скаргу. Чи iмператриця сама укладе, чи?.. - Не знаю i не хочу!-майже простогнала ╙впраксiя. - Не турбуйтеся, дочко моя, вам допоможуть. Коли дозволите,_ _я покажу вам написане. ╞© недосвiдченiсть не знала меж. - А можна, щоб менi й не показувати? - спитала. - Нi, нi, дочко моя. Цього не можна. Скарга не дiйсна без вашо© печатi. - Я дам свою печать. Але абат не вiдступався: - Однаково ви повиннi ствердити все власноручно. Вiн принiс скаргу вже наступного дня. Там, власне, й не було нiчого страшного. Звичайне звертання жiнки, ображено© i пограбовано©. Вимога, щоб iмператор повepнув усе, що ©й належить. Вона пiдписала i дала поставити свою_ _печать. - Можуть виникнути деякi ускладнення,-свазав абат,- не всi, хто буде на соборi, знають iсторiю вашогожиття. Вимагатимуть пояснень. Хтось повинен дати цi пояснення. Найлiпше це зробити вам. - Нiколи ! - Тодi хтось, хто добре зна╨. - Але хто? - Кому ви довiря╨те, дочко моя. - Кому ж, кому? - вона справдi не знала, кому вiрити на цiм_ _свiтi._ _ - Ви забули про найдовiренiшого i наивiрнiшого вам,-обраявево нагадав Бодо. - Про_ _вас_?_ А хiба ви могли б, отче? - Як син церкви, я повинен по©хати на собор. Мо╨ мiсце там - Я не знала. Тодi прошу вас. Коли виникне потреба. - Так._ _Тiльки тодi, як виникне потреба. Несподiвано ╙впраксi© сяйнула думка. - Отче, а коли б з вами по©хали туди й ки©вськi посли? ╙пископ Федiр, во╨вода Кирпа. ╙пископ - особа духовна, во╨воду ви зна╨те давно, вiн, коли треба, вiн мiг би посвiдчити... Абат вислухав ╙впраксiю без захвату. - Не знаю, чи захочуть ©х слухати на соборi. - Говоритимете ви. А вони просто мовчазнi свiдки, Менi легше буде, коли там i руськi люди... Зрозумiйте мене, отче. - Я подумаю, дочко моя. - Менi це хотiлося б почути вiдмову. Вважайте, що це моя вимога. - Нiхто не може вимагати у свято© церкви. ╙впраксiя вiдвернулася. Абат зрозумiв, що в цьому вона не вiдступить. Сидiння в вежi навчило ©© твердостi. Хоч не в усьому й не завжди, але навчило. Довелося абатовi брати з собою в Констанцу також i руських послiв. А ╙впраксiя знов змушена була поринути в кiлькамiсячну нудьгу i самотнiсть, хоч усi довкола щосили намагалися виказувати ©й увагу, навiть захват, та все те несправжн╨, вдаване, за всiм стояло вичiкування плати вiд не©, але цiну не називано, i це пригнiчувало найбiльше. Чого вiд не© хочуть? Навiщо тримають у цьому почесному ув'язненнi? Чому не вiдгуку╨ться Матiльда на ©© прохання по©хати куди-небудь - чи то до тiтки, колишньо© угорсько© королеви, а чи додому в Ки©в? Принаймнi могли б вiдпустити ©© на якийсь час до короля Iталi© Конрада, знаного ©й бiльше пiд iм'ям Куррадо, але вже тут ╙впраксi© недвозначно заявлено графинею, що Конрад одружу╨ться з нормандською принцесою Констанцi╨ю, ведуться переговори про шлюб, отож не годилося б... Виходило, що ©© визволили з вежi, куди була кинута через бруднi пiдозри Генрiховi щодо Куррадо, а тепер самi тi пiдозри подiляють?.. Жорстокий свiт i нема╨ з нього виходу. Могла б радiти за свою Вiльтруд, яка, зда╨ться, знайшла сво╨ щастя, але тут був Заубуш. Барон не дiждався прибуття папи до Каносси, вибрано час, коли в замку був Ведьф iз сво©ми баварцями, бароновi урочисто даровано ма╨тнiсть десь у Баварi©, не знати, щоправда, яку,- може, якiсь голi скелi, та однаково вiднинi вже не був Заубуш - свиня сьома, а справжнiй ма╨тний феодал, нарештi мiг мати жону, завести родину, покiнчити зi сво©м ганебним сервiлiс©йчним грибом життя, з прислужника перетворитися на людину повнорартiсну, незалежну, а отже - порядну. ╙пископ по╨днав Заубуша з Вiльтруд, вони цiлували хрест i дали необхiднi запевнення шлюбно© вiрностi, пiсля чого почалося весiлля, справжн╨ баронське весiлля, на яке за звича╨м вiдводилося два тижнi, яке мали прикрашати пишнi учти, лови на звiра або принаймнi на птаство, рицарськi турнiри. Лови влаштовувано на перепiлок, якi саме летiли з пiвнiчних кра©в i, стомленi, облiплювали всi мури Каносси, вкривали всi довколишнi пагорби, падали на землю сiрими безсилими грудочками, а там з реготом накривали ©х густими сiтями п'янi рицарi, i сам Заубуш виказував у цьому дiлi особливий сприт. Вiльтруд ходила всi днi розпишнiла, поблiдла, з синцями пiд сво©ми пречистими очима, якось нiби забула про свою запобiгливiсть перед iмператрицею, бо ж була тепер не донька загиблого бiдного рицаря, а баронська жона. Зате Заубуш за всiма забавами i дурощами не забував про Адельгейду, всiляко пiдкреслював ©© високий стан, а десь на десятий чи одинадцятий день весiльних забав, влучивши мить, коли iмператриця була поряд з графинею Матiльдою, упав перед ╙впраксi╨ю на колiно, ввiв на не© благальний погляд. - Простiть, ваша величнiсть. Був вродливий, попри сво╨ калiцтво, в його вкляканнi не вiдчувалося приниження, цьому дивному чоловiковi якось усе нiби личило: i високi зльоти, i неймовiрнi злочини, i каяття. - За що вам прощати, бароне? - За все, ваща величнiсть. Ця чиста душа по╨днала сво╨ життя з мо©м, коло не© я теж очищаюся, повiрте, ваша величнiсть. - Скiльки чистих душ ви забруднили,чи то спитала, чи ствердила ╙впраксiя, уникаючи дивитися на Заубуша, хоч вiн однаково пхався ©й перед очi, якийсь вмолодiлий i майже такий нахабний, як при iмператоровi. - Я виконував велiння iмператора, ваша величнiсть. - Тiльки велiння? - Тiльки i завжди, ваша величнiсть. - А в соборi? Журина, ©© смерть. - Велiння iмператора. Ви не зна╨те меж падiння цього чоловiка, ваша величнiсть. Все коло нього неминуче забрудню╨ться, псу╨ться. Тiльки ви вбереглися вiд зiпсуття, зберегли свою чистiсть. Ви - свята. Вiн упав на пiдлогу й поцiлував ©© черевики. Вiльтруд вирвалася з оточення двiрських дам, стала цiлувати край одягу ╙впраксi©. Усе вмовкло, усi погляди звернутi на iмператрицю, всi ждали вiд не© або ж прощення цьому порубаному життям i вже, власне, тим нещасному чоловiковi, або ©© гнiвливо© вiдмови, рiвнозначно© жорстокостi. Витончене знущання. Замкнути тебе в почесному ув'язненнi, яке вiд сво╨© почесностi ув'язненням бути не переста╨, обкласти, оточити з усiх бокiв, позбавити змоги бодай ступнути вiльно, без нагляду, самочинно, а тодi пiдсилати таку мерзенну душу, як цей барон, за прощенням. Так, нiби вiд ©© прощення або гнiву щось залежить. Карають i милують лиш тi, хто мае силу, владу, можливостi. Навiть прокляття мають вагу лиш тодi, коли ти ма╨ш якусь вагу i тво©х проклять можуть лякатися. А що може вона? Безсилий гнiв виклика╨ тiльки спiвчуття, а то й смiх. Милосердя? А що це таке, коли за ний нiчого не сто©ть? Заубуша прийняли милостиво володарi Каносси, йому щедро видiлено баронство десь у Германi©, йому влаштовують бучне весiлля, розважаються, а тодi згадують, що ╨ тут вона, iмператриця. Титул пустий, а тепер, виходить, ще й ганебно-обтяжливий. Графиня Матiльда наблизилася до ╙впраксi© так, нiби хотiла сказати ©й щось пота╨мне, але сичливi ©© слова почули всi: - Ваша величнiсть, ваша величнiсть, ми з найсвятiшим папою завжди виявля╨мо милосердя, завжди... З не© видавлювали те слово, якого вона нiколи б не кинула Заубушевi, не вiдстануть, не вiдчепляться, сьорбатиме повiтря маленька графиня з сатанинськими пасмугами смаги на личку, сичатиме, свистiтиме: "Ми з найсвятiшим папою..." - Я прощаю вам, бароне, коли ви завинили не сво╨ю волею,- холодно промовила iмператриця. Прощений, прощений! Слово вимовлено._ _Та чи поможе тут слово? Заубуш зiрвався з пiдлоги. Змолодiлий, вродливий, мало ие благородний у сво╨му покалiченнi. Вiльтруд горнулася до нього з радiсною одвертiстю. Вклоняючись, задкувала вiд ╙впраксi©. Невже щасливi? Але як може глибоко нещасна жiнка робити когось щасливим? Чи_ _таким людям для щастя потрiбна лиш крихта, лиш слово, якась мiзерiя? Чимось шлюб Заубуша i Вiльтруд нагадав ©й одруження а iмператором. Та сама неоднаковiсть,_ _та сама прiрва рокiв, яку загатити нiчим не дано, та сама випадковiсть зустрiчi. Увечерi, зустрiвшись з графинею, хотiла сказати про це, але повела мову про свого нехiть далi вважатися жоною Генрiха, виконувати пустi обов'язки iмператрицi без iмперi©, взагалi носити цей обтяжливий i осоружний ©й титул. Матiльда кинулась вмовляти ╙впраксiю, нагадала ©й, що повинна вiдiбрати в Генрiха все, що ©й належать, почекати наслiдкiв сво╨© скарги на соборi в Констанцi, бо наслiдки повиннi бути, наслiдки прекраснi, щонайпрекраснiшi. Але ╙впраксiя не вiдступалася вiд свого намiру, i графпня захотiла бути доброю: - Ми з вами проситимемо найсвятiшого папу. Bin сво╨ю милiстю i владою може скасувати шлюб. Але ваша скарга на соборi... Потрiбен час. I терпiння, ваша величнiсть, терпiння... ╙впраксiя гiрко зiтхнула. - Ваша свiтлiсть, графиня, мабуть, пам'ята╨, що афiняни колись вирiшили, аби мули, якi перевозили тягарi на спорудженнi храму, були випущенi на волю i могли ластися де захочуть. Людина iнодi може позаздрити цим мулам. Я б хотiла звiльнитися вiд свого титулу без будь-яких умов, без очiкувань наслiдкiв то© скарги соборовi. Повiрте, ваша свiтлiсть, що менi хочеться повернутися в рiдну землю. Я знаю, що германський iмператор колись був кинув вас з вашою високорiдною матiр'ю в темницю. Згадайте, чи не рвалася тодi ваша душа i з темницi, i з то© чужо© землi? Згадайте - i ви зрозумi╨те все. - Ваша величнiсть, ваша величнiсть,прошепотiла Матiльда,- хiба ж я не розумiю вас? Але ж скарга, i собор, i найсвятiший папа... Не було ради - доводилося ждати. З собору повернулися, перш нiж папа прибув до Каносси. Абат Бодо був у захопленнi, яке йому навiть не личило. ╙пископ Федiр, який зовсiм не знав латини i хiба що мiг там перекинутися з двома-трьома прелатами, що тямили по-грецьки, жував бороду, бурмотiв, що на соборi було "вельми i вельми...", во╨вода Кирпа зневажливо махнув ╨диною сво╨ю рукою. - Нi пес, нi видра, iмператрице. Обмовив тебе на соборi абат Бодо. Сказав це при сповiднику i при ╨пископi Федорi, отож при свiдках, ╙впраксiя стривожилася. - Отче,- ввернулася до Бодо,- ви не сказали сутi. Про мою скаргу. Про наслiдки. - Блаженнi,- завiв свою пiсню абат, але ╙впраксiя зупинила його рiшуче й недвозначно: - Во╨вода сказав, нiби ви мовили на соборi слова негiднi. Чи то правда? - Дочко_ _моя, звiдки цей чоловiк зна╨, що я мовив? Адже йому недоступне розумiння... - Вважа╨ш мене iгнорантом у латинi,втрутився Кирпа,- та забув про шiсть лiт, проведених мною в Кведлiнбурзi. Що мовив ти на соборi про iмператрицю? Може, повториш? - Дочко моя, там вимагали пояснень,трохи змiшався абат,- там конче вимагалися пояснення, i менi довелося ©х дати, як ми й домовлялися з тобою. - Якi ж пояснення? - Вiн обмовив тебе, ╙впраксi╨,виступив наперед во╨вода,- поганьбив тебе тяжко. Нiби всi роки з iмператором провела в блудi. Уста мо© не вимовлять того. Бо знаю, що завжди була чиста i такою зосталася: хрест на цьому покласти можу. Упав на колiна, поклав на себе хрест, дивний хрест - лiворукий. Абат Бодо не збентежився навiть цим. - Дочко моя,- сказав спокiйно,- хiба ви не скаржилися про дiм розпусти, в який вас затягнув iмператор? - Iмператор же. Йшлося тодi не про мене, а про iмператора, про мою Журину. I вдруге, коли iмператор наслав на мене нагих. Знову не про мене. Зна╨те все, абате. Як же могли мено - в той бруд? I перед собором? Це - пояснення? - Коли тiльки очi бачили, то вже,пробурмотiв абат, але ╙впраксiя гнiвно показала йому на дверi. - Я скаржитимуся на вас найсвятiшому папi. Тепер пiдляга╨ оскарженню i моя скарга до собору, i вашi негiднi дi©, абате. Ви розголосили та╨мницю сповiдi, та ще й неправдиво. Це грiх подвiйний. - Ваша величнiсть, у вас замало свiдкiв для такого тяжкого... - Важить не число свiдкiв. Iдiть. Сама пiдвела Кирпу з колiн. ╙пископ Федiр злякано дивився на все. - Чи гоже, дочко моя, так чинити? - поспитав. - Нiхто не захистить мо╨© честi, коли не захищу ©© сама,- твердо вiдповiла ╙впраксiя.- Сподiватимуся, ╨пископе, на вашу правдивiсть, коли повернетеся додому. Вiдправила i ╨пископа. Зоставила в себе во╨воду. Тепер могла нехтувати узвича╨ннями Каносси, бо вже нiчого не сподiвалася вiд ©© володарiв. Купували все. Купили Заубуша, заплативши йому бiльше, нiж давав чи обiцяв iмператор, купили абата Бодо, який прикипiло тримався коло не© упродовж стiлькох рокiв, видно, вичiкуючи, хто запропону╨ бiльшу цiну. Купили навiть ©© цiною так Звано© волi, щоб потiм зганьбити i ©© ганьбою донищити iмператора перед очима всi╨© ╙вропи. Що ©м до ©© чистостi, ©© душi, болю i страждань ©©? Що ©м до правди, до iстини? Вони пристосували iстину до сво©х потреб, до сво╨© зажерливостi, невситимостi - ось i все. Вельфовi - уся Германiя. Матiльдi - уся Iталiя, папа, а через нього - цiлий свiт. На завадi - недогромлений ще iмператор. Звалити його остаточно поганьбленням. А починати це - поганьбленням iмператрицi, потоптанням ©© жiночо© честi. Ось i скарга, ось i собор, ось i пророче передбачення абата Бодо про неминучiсть пояснень на соборi. Пояснення. Яке невинне слово i яким може стати злочинним... - Ти так менi й досi нiчого не пояснила про Журину,- мовби вгадавши ©© сплутанi думки, сказав Кирпа. - Вона вмерла. - Ну так. Знаю про це. Але ось почув про щось там у iмператора. Про ганьбу. Про Журину. Не розберу. - Я розповiм тобi все, Кирпо. Будеш мо©м свiдком. Хоч один правдивий свiдок. Бо абат, якому на сповiдi вiдкривалася в усьому, потоптав правду. Вона стала згадувати все те, до чого б нiколи не хотiла бiльше повертатися пам'яттю. Кирпа стояв поблiдлий, мовби напiвмертвий, зникла його веселiсть, не було зухвало-молодецько© косоплечостi, усе зникло, усе в минулому, а що попереду? - Не казав тобi, ╙впраксi╨, ким була менi Журина, та й вона, видно, не вiдкрилася, бо то наше. Тепер не знаю, що менi й робити. Поки не знав про Заубуша, то й нiчого, а взнав... - Я простила Заубушевi все. Вiн одружився з Вiльтруд, яка була зi мною в найтяжчому... Треба бути милосердними... - Хiба кажу - не треба? I я простив його, ще й не знаючи нiчого. Бо обидва ми з ним обрубанi. Не знаю, хто там його покалiчив, а мене половчанин рубнув раз по руцi, а тодi ще й по ребрах, аж прорубав там вiконечко, що й душу видно. А може, вона вже й витрусилася крiзь те вiконце, хiба ж зрозумi╨ш? I ти простила бароновi, i я простив, а тут вийде так, пiби душа моя витруситься в ту дiрку i опинюся перед Заубушем без душi й без милосердя, то як тодi? Хто порадить i хто порятув нас двох, калiк i недорiк? Може, зна╨ш, ╙впраксi╨? Що вона могла знати? - У дитинствi Журнна вселила в мене вiру про добрих чеберяйтакiв,сказала вона Кирпi.- Живуть у нашiй землi, нiхто ©х не бачить, а присутнi повсюди. Доброта ж вiд них так i розпромiню╨ться. - Чеберяйчики? - всмiхнувся во╨вода.- Це тi, з великими бородами? - Вони безбородi. Молодi вiчно. - Де ж таке бачено - вiчно молодi? Вiчно молодими бувають тiльки дурнi. Ось навiть ти змiнилася. Бо вите не та маленька дiвчинка, яку вiз колись iз Ки╨ва до Саксонi©. Щодо того, що вiд чеберяйчикiв доброта розпромiню╨ться, то прожив бiльше за тебе, а не бачив, © не тiльки тут, а й удома. Гризуться - так. Рiжуться, душать за горло бiдного чоловiка, хоч з нього вже все видушено. Князi ©дять на золотi, бояри - з срiбного начиння, монахи з олов'яних мис, во©ни з мiдних котеликiв, а простий люд - з дерев'яних ложок. Ось так i ведеться. А доброта? Як сказано? Роззявленiй пащi, карканню ворона, хрюканню веира, летючiй стрiлi, скрученiй у кiльце гадюцi, грi ведмедя - не вiр нiколи! Або ще кажуть: день хвали увечерi, меч - випробувавши, лiд, коли пере©деш по ньому, пиво - випивши. Скрiзь тяжко, а все ж удома лiпше. По©демо до Ки©ва, ╙впраксiе! Ось так недбало, майже по-давньому весехо розправився во╨вода з ©© чеберяйчиками, зате розбудив ©© приспану душу нагадуванням про те. що нiколи не забува╨ться людиною,_ _хоч би де вона була i ким стала - нагадуванням про Ки©в, про рiдну землю i небо вад нею рiдне. Мовби заново зродилася в нiй та подорож, що вiдбула колись _з_ Ки╨ва до чужо© Саксонi©. Бачила забуте, зата╨не, заховане, навiть те, що тодi, здавалося, лишилося непомiченим, постало тепер перед нею у всiй виразностi, чiткостi й красi. Земле рiдна! Лежиш ти без меж, незмiрима й незглибима, як цiлий свiт, багата, прекрасна, добра i ╨дина. Поля i сонце, лiси й рiки, люди й городи, звiр i бджола, ум i чеснiсть, щастя й спокiй - може, усе те ╨ ще десь, може, його бiльше або менше, може, пишнiше, та нiде те може водо бути таке, як удома, бо там - неповторно-рiдне, бо тiльки те дас снагу серцевi, розкiш оковi, неспокiй розумовi. Голоси лунають звiдти незабутнi, навiтв коли належать тим, хто пiшов з життя, барви панують там лагiднi й несамовитi водночас, сили_ _там стiльки, що вдиха╨ш ©© навiть на чужинi, уже гинучи без надi©, у безвиходi, i можеш стрепенутися й довершити_ _те, чого вже не сподiвалися вiд тебе нi найтяжчi вороги, нi навiть найбiльшi друзi. ЛIТОПИС ПАПСЬКИЙ З Ордерiка-Вiталiя: "У той же час страшна посуха спалила траву на лугах. Вона винищила жнив'яне i овочi i тим створила жахливий голод. Iмператор Генрiх оголосив вiйну римськiй церквi i з божим попущенням упав пiд ударами численних неприятелiв, якi справедливо повстали проти нього. Папа Урбан скликав собор у Плаценщ©, i на ньому займався утвердженням миру та iншими питаннями, корисними для_ _церкви. У рiк од втiлення господнього 10&5, у середу, у 25 день квiтня мiсяця, багато хто бачив такий сильний рух мiж зорями, що ве будь вони свiтлими, сприйняти можна було ©х за град. Дехто вважав, що всi тi зорi падали на сповнення слiв святого письма, де сказано: "I зорi впадуть з неба". Гiзельберт, ╨пископ з Лiзiо, старий знавець медицини, досвiдчений у багатьох науках, мав звичай здавна спостерiгати ночами течiю зiрок i, будучи вельми вмiлим в укладаннi гороскопiв, вiн умiв визначати ©хнi констеляцi©. З великим неспоко╨м спостерiгав вiн i згадане небесне чудо i покликав до себе сторожа, який залишався там, коли вже всi давно спали: - Готь╨-_ _сказав вiн йому,- чи ти бачиш отi чудеснi знаки? _- _Бачу, але не розумiю ©хнього значення. _- _Я гадаю, вони пророкують переселения_ _народiв _з _одно© держави в iншу. Багато хто вирушить, щоб_ _нiколи не вернутися, аж поки зорi зяов увiйдуть у те коло, з якого вони падають нинi, як то менi бачиться виразно. Iншi залишаться на мiсцi, святiм i високiм, як тi зорi, що в далi горять на твердi небеснiй. ...Фiлiп, король французiв, викрав Бертранду, анжуиську графиню, i, покинувши свою благородну жену, постидно одружився з порушницею шлюбного союзу. Попри докори прелатiв Францi© за свавiльне полишення свов© жони i за полишення Бертрандою мужа, вiн вiдмовився принести покаяння в содiяннi такого ненависного злочину i, пригноблений лiтами й хворощами, скорботно кiнчив життя, занурений у перелюбство. У час правлiння Фiлiпа прибув до Францi© папа Урбан. Тодi Нормандiя i Францiя були обтяженi великою смертнiстю, яка спустошила безлiч домiв, а жорстокий голод довiв бiдування до крайнiх меж. Того самого року, у мiсяцi листопадi, той самий папа скликав усiх ╨пископiв Францi© та Iспанi© i вiдкрив великий собор у Клермонтi, городi Оверна, який називався в давнину Арверном. На соборi було видано багато постановлень з метою полiпшення звича©в. Присутнiх було 13 архi╨пископiв i 225 ╨пископiв з силою абатiв та iнших осiб, яким вручено дбання про святi церкви..." З хронiки Альберта Аахенського: "У рiк од втiлення господнього 1095, четвертого iндикта, у сорок третiй рiк королiвства i тринадцятий iмперi© Генрiха IV як короля, Генрiха III як iмператора римлян i Августа, при папi Урбанi II, давнiше званому Одо (Odarus), у восьмий день березня Вальтер (по-французьки Готь╨), званий Голяком, славетний лицар у супроводi велико© лiчби пiших франкiв з Галлi©, маючи з собою всього вiсiм лицарiв, вступив, пiддавшись переконанням Петра Пустельника, в Угорщину i спрямував путь свою до ╙русалима. Государ Каломан, найхристияннiший король угрiв, довiдавшись про його мужнi намiри i ©хню мету, зустрiв його прихильно i дав йому дозвiл пройти через сво© землi". У папських лiтописах - лиш невиразнi згадки про перемоги над iмператором, але всi перемоги - чужими руками. Також i руками ╙впраксi©, яку вимусять виступити на соборi в П'яченцi, званiй хронiстами Плаценцi╨ю. Так, святiше. Противник надто могутнiй, проти нього потрiбнi засоби незвичнi, несподiванi, вiдомо ж бо: проти ново© збро© нiколи нема╨ надiйного захисту. Короля французького чи там когось iпшого можна звалити за таку саму розпусту, що й iмператора, власними силами. Надто, що iмператора повержено остаточно з допомогою його власно© жони, пiсля чого захiдний свiт мав неминуче визнати ╨диним сво©м володарем i проводирем не тiльки духовним, а й свiтським - папу. Духовне зливалося зi свiтським. Щоб утвердити це вперше здобуте папством, таке пожадане вiд вiкiв злиття, потрiбне_ _було_ _ще одне, але неодмiнно високе i несподiване зусилля. Десятки пап зготовлялися до цього, останнiм, хто найбiльше зробив, був Григорiй-Гiльдебранд, Урбановi досить було простягнути руку i кинути заклик. Священна вiйна, хрестовий похiд проти невiрних, об'╨днуються всi, знищуються межi держав i володiнь, усi свiтськi володарi вiднинi матимуть силу тiльки тодi, коли вiзьмуть з рук папи хрест i понесуть його на чолi сво©х рицарiв i простого люду до свято© землi, до ╙русалима, а над усiма ними стоятиме папа. Стоятиме, повелiватиме, слатиме на битву з невiрними новi й новi натовпи. Понад сто рокiв триватиме в Захiднiй ╙вропi цей дикий шал. Вирушатимуть свiт за очi мститися за сво© грiхи. Намагатимуться занести бруд свого життя за море, у чужi землi. Не перша спроба в дiях людства i тан сапо марна, як усi попереднi й наступнi. Самi королi й рицарi, ясна рiч, не наважилися б на таке божевiлля, хай навiть освячене самим папою. Простого люду несила погнати в далеку чужину нi силою, нi святощами. Та була ще бiднiсть, було зубожiння, був вiчний голод, згадками про який ряснiють хронiки, - i це дiяло найповнiше. Людина втiка╨ вiд нещасть, сподiваючись на порятунок. Що довша путь, то тривалiше заслiплення. Обiдраний до краю селянин не стане сподiватися на те, що здобуде щастя в сусiдньому селi, знаючи, яка там бiднiсть, зате охоче при╨дна╨ться до натовпу войовникiв за вiру, бо йти треба далеко, у невiдомi землi, де обiцяно I здобич, i багатство, i щастя, i вiчну славу. Нi Матiльда Тосканська, нi й муж герцог Вельф, нi, скажiмо, багатий рiд Монтефiлекторi, що мали землi вiд Матiльди, не вирушали за море в хрестовий похiд за вiру. Мали йти туди всi отi знедоленi, упослiдженi носi© простих селянських прiзвищ Рiльярдi, Бенчiвеннi, Франкуччi, Убiцiннi, мали туди йти Мадалотто, Деотайоттi й Райнерi, бо в них вiдiбрано було i землю, й доми за те, що не мали змоги доставити через неврожай оливково© олi© на лампаду церкви святого Мартина. Вимушений був iти в хрестовий похiд селянин Уголiно Анджiорiнi, який пiд заклад сво╨© земельно© дiлянки взяв позику в 12 солiдiв в Уго, пресвiтера монастиря святого Зенона в Пiстой©, обiцяючи виплатити позику пiсля повернення з походу зi здобиччю, на випадок же смертi пресвiтеровi дiставалася земля, а дружина й син Уголiно ставали його рабами. Л