Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   We measure history by its catastrophies, we recall the weather  by  its
storms, but the periods of peace and joy - who can describe them?
   Hugh MacLENNAN


   I

   Коли я наважився на цю карколомну авантюру - набути власний будинок  iз
шости кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот  долярiв,  маючи  на
контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу  сiмсот  готiвкою  -
менi здавалося, що я наважився,  як  не  на  справжнє  самогубство,  то  в
кожному разi на  якусь  довiчну  каторгу,  з  якої  не  було  вороття.  Це
коштувало  менi  не  тiльки  багато  долярiв,  але  ще  бiльше   безсонних
но-чей,нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат.  Причин  для
цього було чимало, а головне - що пiсля  довгого  одiсейного  блукання  по
широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi  на  тверду  землю  великого,
спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до  якого  я  не  мав
доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека!  Вступ
заборонений!
   Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто i ось я  вперше  за
всi свої тридцять вiсiм рокiв життя, зробився власником пречудного кусника
нашої  плянети,  тридцять  два  фути  широкого,  сто  вiсiм  довгого,  пiд
кокетливим горбиком звивистої вулицi Глен, де пишався в захiдньому  сонцi,
на два поверхи, "мiй дiм - моя фортеця", з верандою  колонiяльного  стилю,
до якої вiд  хiдника  вело  тридцять  двоє  че  дуже  надiйних,  бетонових
схiдцiв.
   Напочатку  цей  дiм  i  ця  фортеця  уявляли  собою  лишень  мiстерiйне
занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно "огдену", зi
стелями, розписаними примарними розводами,  якi  понуро,  кожної  хвилини,
погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим  рiзнилися  вiд
звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати,  замiсть
варити їжу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови.
   Агент продажу  реальностей  новозаснованої,  але  вже  вiдомої  агенцiї
"Снилик i Ко", з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось  подiбне  для
мене вичарувати, виконав своє завдання зразково i тим самим заощадив  менi
принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою.
   Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутнє його так величати),  робив
цiлковито вдовольняюче  враження,  мiстився  в  непоганiй  частинi  мiста,
поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазiї в  топографiї,  два,  спереду  i
ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на
взгiр'ї за межею, справжнi джунглi фльори i фавни, де крiм  дубiв,  берез,
сосон та iншої рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих  ракунiв,
якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих,  кокетливих  скунксiв,  якi
тероризували йоркширських пуделiв i цiлi зграї  сiрих  та  бурих  вивiрок,
якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та  телефонних  дротах,  але
також по кухнях та їдальнях.
   Пернате населення цього строкатого царства,  було  заступлене  не  менш
вражаюче. По травниках, куди не  глянь,  трудилися  заприсяженi,  невтомнi
ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни,  як  фурiя  налiтали
зграями расовi iмперiялiсти i  агресори  темно-бурi  шпаки,  мiж  галуззям
молитовне   перегукувались,   у    своїх    пишних    червоних    сутанах,
педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiщо
скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж  якими
особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi,  час  вiд  часу,
блискавично з'являлися, обцiловували кожану квiтку i так само  блискавично
зникали.
   А коли додати, що в зарослому кленовим  гаєм,  давноневживаному  гаражi
сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд моїм столiтнiм  дубом
за хатою незалежно i гордо росли червонi  з  бiлими  крапками  мухомори  i
височiла темно-бура пiрамiда муравлища - картина буде завершена. Бракувало
хiба  iндiян-сиуксiв,  якi  б  вийшли  з  пралiсу   сусiда   Фiцджеральда,
отаборилися на моєму травнику, розложили  багаття  i  пiд  звуки  там-таму
почали танцювати свої загрозливi гугi-бугi.
   Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб'єкта,  особливо
коли западала нiч i з-за  побитої  громами  сосни  на  пригiрку  висувався
щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв,  якi  нагадували  дикий
захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера i гавкання куйотiв.
   I подобався менi не лишень краєвид, настрiй, довкiлля,  а  також  весь,
його величнiсть, дiм, бо ж це значило не  тiльки  "дах  над  головою",  не
тiльки  "домашнє  огнище",  а  також  копальню  золота,  бо  ж  мiж  моїми
генеральними операцiйними плянами, був ще й такий, що для свого особистого
вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житлової площi вiддаю
в комiрне, що за моїми математичними обрахунками мусiло  покрити  всi  мої
будинковi витрати, включно з податком мiської управи. Пiсля цього,  я  мав
би жити на плянетi, як спадкоємний паразит,  зовсiм  задурно,  у  просторi
двох  кiмнат  з  трьома  вiкнами  i  рiзними  вигодами,  гiдними  будьякої
капiталiстичної акули.
   Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила  досить  тернистими
мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище  i  славетна  копальня  золота,
вимагали не лишень захоплення, а  також  поту  i  крови.  Критий  зеленими
квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим
стихiям просякати до верхнiх кiмнат i  росписувати  по  їх  стелях  фрески
гiднi фантазiї помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив  перший
дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до  деякої  мiри  нагадував
Нiягару. Не маючи нiякого  досвiду  з  нiякими  дахами,  я  також  не  мав
зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося,
що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi,  красуються  собi  мiж
небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклується ними сам Господь Бог, а
їх власники роскошують собi пiд їх благодатним покровом i покурюють люльку
з "огденом".
   Щойно аж тепер i на власнi очi,  я  побачив  i  я  переконався,  що  це
соцiяльно - фiлософське питання виглядає аж не так iдилiйно. Стiни, стеля,
помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею, обступили
мене зо всiх бокiв, "як та чорна хмара", не давали  пiльги  нi  вдень,  нi
вночi, вимагали ремонту, не зважаючи  на  сумний  факт,  що  моє  конто  в
"Роял-Кенедiєн" безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося,  як  надолужити
його моїм власним кривавим потом.
   О, той дах i тi ринви! I хто їх таких вигадав?  Першим  моїм  природним
вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю
морочливу проблему у їх досвiдченi руки. I дуже до речi, на  це  навинувся
один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i
тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим  дiлом  займався.
Я, розумiється, представив йому весь мiй клопiт,  вiн  уважно  досвiдченим
оком позирнув на дах,  кiлькакратно  обiйшов  весь  будинок,  вiдходив  на
вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний  малюнок,  похитував
загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумiється,  слiдкував
за кожним його магiчним рухом, моє серце, розумiється, боляче завмирало  i
майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом  чародiя,  вирiк  своє
остаточне рiшення: причина злочинного дiяння моїх ринв таїться в тому,  що
весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв
iнча на правий бiк.. Така прецизна докладнiсть цiєї експертизи викликала у
мене зрозумiлу пошану до її  майстра,  а  разом  з  цим  спричинила  наглу
панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь  той  будинок  безнадiйна
тандита, пiзiйська вежа, кандидат  на  руїну,  i  що  втиснули  менi  його
несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся  я  одного  разу  пiд
його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i  обвалив  на  себе
склад череп'яних горшкiв. Я обережно висловив свої сумнiви експертовi,  на
що вiн, з авторитетним виглядом,  мене  потiшив,  що  для  песимiзму  нема
причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки  рокiв,
вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залишається - дати новi ринви  i
пiднести правий бiк на пiв цаля вище.
   - А скiльки б це коштувало? - поквапився я запитати.
   - О... - казав той, розтягаючи кожне слово, - коли брати дiло поважно i
зробити, як слiд... О! Сто двадцять...
   ... долярiв? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк.
   Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в  моїй
кишенi... Словом - звiдки вiзьму сто двадцять долярiв на такi  другоряднi,
тридцять рокiв задавненi справи i коли та  вода  свобiдно  лилася  стiльки
часу - хай  ллється  далi,  не  буду  їй  перешкоджати.  Я  розпрощався  з
експертом дуже чемно, подякував дуже  щиро,  а  заразом  з  дуже  виразним
намiром не турбувати його бiльше.
   Одначе тi триклятi ринви отруїли  весь  мiй  спокiй  особливо,  коли  я
вертався з нiчної змiни i мусiв хоч  трохи  заснути;  чортовi  ринви,  без
огляду на  втому,  зривали  мiй  сон  i  хоч-нехоч  я  мусiв  ними  бiльше
цiкавитись, нiж небезпекою  атомової  бомби.  Я  виходив  на  оглядини,  я
наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду... Знизу, розумiється, не
багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило - як - не - як, а два
поверхи, до того не було драбини, а ще до того - щоб  я  порадив,  коли  б
вилiз наверх? Коли треба все мiняти,  пiдносити  на  пiв  цаля  -  вагання
оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я
все таки зарискував , а що не мав драбини  (голота  хитра  на  вигадки)  я
використав вiкно убиральнi, яке  дуже  доречно  виходило  на  дах  сусiда,
звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд.
   Вiдповiдно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям,  молотком
i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком  крiзь
вузьке вiкно, подрапав до крови носа, викарабався на  сусiдський  гарячий,
як сковорода, дах i мої злочиннi каналiї ринви опинилися перед самим  моїм
носом у всiй своїй первобутнiй подобi. I що я побачив? Мої ринви по  вiнця
заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени  i  можливо
навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув свої  страхи,  перелiз  на
свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги  i  пiсля  цього  почувався
далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi, який вiднайшов початок рiки Конго.
   Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мої ринви давно обiрвали будьякi
дiловi стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно  забита  всiляким
добром, включно до якогось дитячого черевика i  залишкiв  мертвого  птаха.
Вимагалося негайної операцiї i я мусiв її негайно виконати.
   I я без надуми  взявся  за  дiло.  Великого  мистецтва  не  вимагалося.
Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i
неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на  моє  радiсне
здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском,  нiби  ви
одного соняшного ранку  вiдчинили  клiтку  i  випустили  зграю  ув'язнених
птахiв. За кiлька хвилин мої обездоленi ринви пишалися чистотою, мої руки,
обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився  внизу
на твердiй землi,  був  годрий,  нiби  еспанський  матадор,  який  перемiг
найсильнiшого бика.
   А коли прийшов черговий дощ, я з приємнiстю ствердив, що  вода  з  мого
даху захоплено стiкала  законними  дорогами,  не  зраджуючи  нiяких  ознак
спротиву, а ще згодом я мав  шану  ствердити,  що  достойний  будинок  був
невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що  вислiди  експерта  з
Ошави були звичайним наклепом.
   Пiсля цього я внадився на той дах,  нiби  до  парку  на  прогулянку,  я
полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно
полював за кожною  пiдозрiлою  щiлинкою,  несамовито  замазував  все  таке
асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля  не
звiльнилася вiд втручання  стихiй  i  зовсiм  висохла.  Перша  рiшальна  i
безперечна пepeмoгa була за мною.
   Але далеко не остання. Усi мої п'ять кiмнат, убиральня, кухня,  пивниця
i навiть сходи вимагали допомоги. I то негайної, бо ж вiд цього  невмолимо
залежав успiх усiх моїх  господарських  затiй.  Час  не  стояв  на  мiсцi,
вiдсотки невблагано росли i по хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi
чоколяди "Равнтрi"; я мусiв  негайно  поробити  всi  можливi  заходи,  щоб
уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а
також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально  призначенi  в
жертву боговi наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш  тодi,  коли
там все заблищить i засяє всiма барвами веселки.
   Годi справдi вгадати, хто  були  тi  суворi  аскети,  якi  призвели  це
затишне примiщення до такого консеквент ного сюрреалiзму. Коли  ми  вперше
зайшли сюди з агентом,  тут  було  тихо,  мрачно  i  порожньо,  нiчого  не
вказувало на присутнiсть будь яких мешканцiв цього простору,  iсторiя  про
це також мовчала, а деякi залишки археологiї у виглядi черепкiв вазонiв та
деякi уривки iєроглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це  були
нащадки суворих предкiв, напевно з бородами, не конче соняшного характеру,
для яких задимлений ватран, порядна люлька  крутого  бакуну,  добра  чарка
"Скол"-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгiєна.
   Деякi натяки на вияснення ситуацiї вносили, як сказано, залишки древнiх
написiв, ось як "Джюлiєт" зi серцем пробитим стрiлою,  накресленi  крейдою
зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж "Дейвiд" з таким же серцем i такою
ж стрiлою видряпанi  на  цеглi  веранди.  Таких  сердець  i  таких  стрiл,
переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше i це могло  створювати
легенди про лицарiв закованих у панцерi, про закоханих красунь у  замкових
вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах.
   I можливо моє втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я,
наприклад,  озброювався  щiтками,  шкарабульцями,  фарбами  i  як   тiльки
приходив з роботи, чи ввечерi,  пiсля  денної  змiни,  а  чи  рано,  пiсля
нiчної, (мої змiни мiнялися що три тижнi),  я  одразу  наряджався  у  одяг
жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася.
   Було  лiто,  термометр  показував  переважно   понад   80   Фаренгайта,
безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробрiший iз  зулусiв  не
мав краще  розписаного,  нiж  моє,  лиця,  паркети  були  встеленi  "Дейлi
Старами",  заставленi  бляшанками  "Старляк  Пейнтiв",  нi  одна  з   моїх
поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз є той самий  дендi,  якого
звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм.
   Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння, весь мiй  нижнiй  поверх  i
частина  верхнього,  направду  сяяла  чистотою  аптечної  склянки,   кухня
нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася
кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахiвцi  це  знають),  їдальня  сяяла  барвами
оливкiв, гол оздобився  шпалерами  пiд  стару  бронзу,  а  верхня  спальня
соняшними красотами "саншайн 54". Не рушенi зiсталися мої власнi  покої  -
господар може зачекати, але  поза  тим  не  забуто  нiчого.  Все  довкруги
блищало, радiло, смiялося.
   Залишалося -  заповнити  все  це  життям,  найкраще  б  парою  молодих,
бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей - вимоги, як  бачите  суворi,
але наш модерний,  рафiнований  час  не  визнає  сентиментiв,  вiн  важить
вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина
це  синтеза  бетону,  нейлону,  нiкотину,  у  якої  почуття  й   спiвчуття
заступленi примхами, димом i алькоголем. Не  переконаний,  чи  це  справдi
так, любимо  перебiльшення,  але  якась  частина  цiєї  фiлософiї  можливо
виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося,  що  вiд  певного
часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй мої нерви
i його цегла, починали жити самостiйним ритмом i творити  якiсь  своєрiднi
токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною  i  не  люблю  диму,  але  в  таких
обставинах, не знаю чому, сама собою напрошується добра гаванська  цигара,
яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла
б вростати у твердiнь нової землi на новiй плянетi..
   I нарештi "фiнiс коронат опус"  -  драма  вiдогралася,  завiса  спадає,
перший роздiл моєї патетичної сонати закiнчився iдiлiйним фiнале.



   II

   Якийсь, здається, китайський мудрець, мав сказати,  що  для  того,  щоб
зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок -  мудрiсть
очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний  цар  Давид,
додав до цього, що  "шляхи  твої,  Господи,  неiсходимi  i  мудрiсть  твоя
незбагнута".
   Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й  десятки  тисяч,  шукаємо
свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на,  вас  у  актах
адвоката Гуменного. На цьому мiсцi стоїть невелика  споруда  з  дверима  i
вiкнами. У нiй ви маєте право сидiти, спати, їсти, читати  газету  i  мати
тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи  зо  всiх
континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважаєте своїм.
   Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу,  коли  будувались
вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота  на  спiлку  з  мамою  в  iмперiї
дитячої уяви. Пiзнiше, захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих
мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. I однаково
чи це були древнi таємничi замки, незбагнутi пiрамiди, роскiшнi палацi,  а
чи просто стрункi  теперiшнi  мешканевi  i  не  мешканевi  споруди,  якими
обросла, як губками, цiла плянета.
   В зарисах будови таїться мiстика людського серця, вибухова  сила  душi,
напруженiсть  м'зiв,  це   нарештi   фiлософiя   безконечно   видозмiнного
пульсування таємничих законiв, що приковують нас до землi  на  самому  днi
атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаємо до тiла  плянети,  вгризаємося  в  її
твердiнь, обкладаємось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню
стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом виростає в нас  i  бiля  нас
безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага.
   У моїй уявi всi матерiяльнi споруди, чи були спорудами людей на  землi,
чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах,  чи  звiрят  пiд  землею,  будили
такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту.
   Я жив у однiй системi  пробiркового  життя,  у  якiй  людинi  засадничо
вiдiбрано право  дому.  Цю  привiлегiю  iнтимного,  особистого,  радiсного
будування дитини, людини, комахи, птаха присвоїла собi збiрна,  обезличена
кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i  бетон,
а мешкання у "житлову" i звузила його до кiмнати, пiв кiмнати, а чи просто
мiсце  на  лiгво.  Мiльйони  майстрiв  будiвництва  опинилися  поза  межею
будування, прикованнi на все життя до холодної, безоб-личної доктрини.
   До цих мiльйонiв належав також i я.  Будова  для  мене  була  мрiєю,  я
нiколи не жив у помешканнi,  я  нiколи  не  сягав  поза  одну  кiмнату,  я
тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини.
   I, здається, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу.
Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За  певну  кiлькiсть  рокiв,  я
звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною
законом Божим i людським, мiсця. Я  витисну  свою  форму,  засную  родинну
сiтку i дам нащадкiв.
   А  тим  часом,  пiсля  початкових  крокiв  моєї  блискучої  комерцiйної
операцiї, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав  до
секти "дi - пi", насильно вирваних,  штучно  пересаджених,  а  з  ботанiки
знаємо, що такi рослили вимагають часу i  уваги,  щоб  пустити  корiння  в
новий грунт i почати нове органiчне зростання.
   Я був втомлений, розумiється... Ще не встиг  висохнути  пiт  попереднiх
тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На  мене
напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з  яких  намагався
як найскорiше вибратись. I прикметна властивiсть: чим  бiльше  витрачалось
на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але  мене  це  бавило,  я
вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж таїлась нова несподiванка.
   Я займав двi кiмнати - передня з двома широкими вiкнами, з виглядом  на
вулицю, на забудований протилежний простiр i  задня,  звернена  вiкном  на
травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. I, розумiється, не  мав  нiяких
меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще  з  Еворпи,
валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових  "кер  -  пакетiв",  i
складалася з  кiлькох  одягiв,  пари  плащiв,  кiлька  тузинiв  бiлизни  i
всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг мiшеневого  видання
i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс.
   Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку,  де  крiм
мене  мешкало  iнших  шiстнадцять  душ,  моє  теперiшнє  житло   справляло
враження, нiби я вирвався з Шангаю на широкi  прерiї  Саскачевану.  Я  мав
стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну  гардеробу
непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за  стола  правила  скринька
вiд мила "Люкс", у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще  одна
подiбна меблева споруда "санкiст", на якiй знайшла примiщення  електрична,
портабельна плитка на два пальники.
   Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував  вживаний,  стовчений  матрац,
розложений  просто  на  пiдлозi  i  прикритий   унiверсальним   накривалом
вiйськового походження,  ще  з  таборiв,  фабрикацiї  "Меркур  Вул  Ко"  з
Фiлядельфiї.
   Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання  травникiв,
рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб  i  всiляких
наглих несподiванок. От хоч би такий клясичний приклад: нi з сього,  нi  з
того в туалетi вiдмовилась текти вода... Сам Алах знає,  що  там  сталося,
туалетнi механiзми не вашої компетенцiї i ви змушенi кликати експерта. Вiн
приїжджає пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до  вас  з
виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин
десять там чарує i, вiдходячи, залишає на п'ять долярiв i  двадцять  п'ять
центiв рахунок.  Або  яканебудь  одна  паскудна  ганчiрка,  яка  випадково
потрапить до стiчної рури ватеркльозету, наробить вам бiльше  халепи,  нiж
цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води,  все  плаває,
викликаєте пожежну сторожу, з гуком i ревом приїжджає величезна споруда  з
помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i  сталевих  шоломах  дядькiв,
починається ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв... I так
без кiнця. Ванни, крани,  електричнi  втички,  телефон,  розваленi  сходи,
зарослi квiтники,  спiзнений  молочар,  настирливий  газетяр...  I  свiдки
Єгови,  якi  чи  не  кожного  дня,  саме  коли  ви,  пiсля  нiчної  змiни,
намiряєтесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати  вiд
пекла.
   Але питання меблiв можливо  найбезогляднiше...  Наприклад,  валятися  в
кутi на старому матрацi у своїй власнiй хатi, або їсти  на  скриньцi,  яка
пахне милом, в наш цивiлiзований, нюклеарно - атомовий вiк, i кому це може
iмпонувати... Хтось колись вiдвiдає, котрась з тих поклонниць в капелюсi з
вуалькою... i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я, з великими
жертвами, у одного череватого добродiя на тiй  самiй  вулицi  Маркгам,  за
двадцять долярiв, роздобув антикварну, ще з перед першої  свiтової  вiйни,
канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.
   Спочатку я не знав, де ту  чудову  рiч  поставити,  дарма  що  всi  мої
кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли  його  багато,  завжди
морочлива), але коли я нарештi це  вирiшив,  я  не  мiг  нею  вистарчально
налюбуватися. Це була справдi благородна  древнiсть,  добре  збережена,  з
мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так  доречно  заповняла  порожнє
мiсце пiд  головною  стiною  i  тим  самим  дала  початок  мого  меблевого
устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць  i  мрiяти  про
iцасливе майбутнє.
   I приблизно до цього ж часу  належить  ще  одна  подiбна  подiя,  трохи
правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся  з  працi,
то побачив перед  моєю  верандою  зовсiм  доброго  кухонного  стола,  який
безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг  пояснити,  як  вiн
сюди потрапив, нiякi мої здогади не дали роз'яснення,  але  пiсля  певного
вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосується воно мене, а тому  я
пiдняв стола, занiс його до передньої кiмнати i поставив перед канапою. Не
знав хто був цим благородним добродiєм, але хто б вiн не був, я  був  йому
вдячний, бо пiсля  цього  засадничо  я  мав  вже  меблi  сливе  в  повному
комплектi... I в основному був вдоволений.
   Не можу сказати, щоб я  не  був  вдоволений  взагалi.  Мiй  район,  моя
вулиця,  мої  сусiди  i  взагалi  цiле  оточення,  атмосфера,  середовище,
топографiя, кольори...  Це  лагiдна,  довiрлива,  упорядкована  картина  з
привiтальних листiвок, з перевагою густо - зелених i цегляно  -  бронзових
барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем.
Коли падав  дощ,  а  особливо  коли  приходила  злива,  тодi  цiла  вулиця
оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз  i  далi,
на перехрестi вулиць,  западала  до  стiчних  отворiв.  Будиночки  ще  так
виразно нагадували добу Вiкторiї, забувалося, що ми на континентi Форда  й
Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й
городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами,
повзучими рожами, чорнобривцями  i  цiлими  гнiздами  петунiй.  I  все  це
старанно  вирiзьблено,  мовби  на  добрiй  бронзовiй   гравюрi,   на   тлi
широкоплечих дубiв, якi статечно  i  певно,  мов  середньовiчнi  лицарi  у
панцерах, заступали весь краєвид.
   Розумiється,  гострий  контраст  вносили  численнi  "форди",   "даджi",
"монархи",  "моррiси"  i  iншi  рiзнобарвнi,  рiвноцiннi  механiзми,   якi
протягом  круглих  двадцяти  чотирьох  годин,  бiгали,  або  стояли  здовж
бетонових хiдникiв, але зогляду на округлi таблицi, що попередливо  казали
зараз на перехрестю - "етап", "спiд  25"  -  все  це  особливого  шуму  не
спричиняло... Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на  пальцях,  за
винятком хiба, коли сюди втискалася  така  базарна  си-духа,  як  цистерна
огрiвальної оливи, або той робот у рудiй  унiформi,  зi  своєю  танкеткою,
який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести  цей  метушливий
форум. I це, здається, було б усе.
   О! Ще населення... Люди. Законно i  справедливо,  це  мало  б  бути  те
основне, але моя  вулиця,  зо  всiма  її  прерогативами,  людьми  не  була
перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн її  дiяльности  i
творилося враження, що це здебiльшого жiнки  i  переважно  старшого  вiку,
можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця  пенсистiв,
iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти, давно  вилетiли  з  цього
теплого гнiзда i  розлетiлися  по  широких  просторах  турбулентної  землi
канадської... За вийнятком хiба одного симпатичного шотляндця  з  його  не
менше симпатичною,  перманентно  вагiтною,  французькою  дружиною,  та  їх
пречудовими, округленькими, замурзаними п'ятьома дiтьми. Нашi старшi  панi
дивилися на це незвичне видовище з  вибухом  страху  й  здивування.  Як  i
звiдки вони тут з'явилися? Тi  зворушливi  малi  сотворiння,  якi  кожного
ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком -  малi  -  меншi  i
найменшi, вiд шости до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд
вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби  вони  весь  той  день  працювали  на
копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що їли, нiхто цим не  цiкавився
i в загальному вони нагадували тих  реклямних  експертiв  бруду,  на  яких
звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв.
   Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности,  особливо
той найменший його  представник,  маленький,  розкарякуватий,  бiлоголовий
хлопчик, який звичайно не встигав  за  своїми  старшими  друзяками  i  був
змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята,  дуже  часто  наповненi
чимсь таким, що спричиняло йому  виразну  неприємнiсть.  Зворушувала  його
особиста  iнiцiятива  i  недоторкальнiсть,   що   запевняло   йому   повну
незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за винятком їх матерi, не  втручався  до
їх довiрочних справ.
   Найближчою моєю сусiдкою з правого боку,  була  елегантна,  неодружена,
горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним  волоссям,  яка  носила  завжди
моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого  йоркширського  пуделя.
Вона  жила  зi  старою,  завжди  хворою,  бурчливою  матiр'ю  та   молодим
пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору
кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком.  Вона  була  незвичайно
чемна, офiцiйно товариська, зайнята лиш собою  i  своєю  посадою  у  однiй
летунськiй  компанiї  i  вийнятково   не   зацiкавлена   своїм   зовнiшнiм
господарством, особливо своїм задвiрком,  який  зарiс  кленовим  гаєм,  де
водилися оси i де знайшли своє постiйне примiщення пара скунксiв. Вечорами
звiдти доносились концерти котiв, а  часом  повiвало  не  зовсiм  приємним
запахом.
   Сусiдкою  злiва,  була  старша,  солiдна  панi,  вдова,   яка   займала
невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi своїм, рокiв  вiсiмнадцяти,
сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п'ятнадцяти, дочкою ученицею
"гай - скул". Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно  -  синього,
не зовсiм нового, "Меркурiя", яким часто кудись  виїжджала,  була  помiтно
заклопотана, але не дивлячись на це,  старанно  плекала  свiй  невеличкий,
скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть  до  моєї
сусiдки зправа.
   А ще... ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок,  таких  i
iнших, переважно солiдних пань, напевно з цiкавим минулим, при зустрiчi  з
якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про  погоду
i розходилися кожне своєю дорогою. Їх  напевно  iнтригувала  моя  поява  у
цьому просторi, як також напевно вражала моя жорстока вимова їх рафiновано
плеканої мови.
   Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов,  як  також
для вiльних прогулянок, але все таки менi траплялося  iнколи  перекинутися
кiлькома словами з  моїми  сусiдами,  або  навiть  гарного  передосiннього
вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками,  дiйти  до  Гай  -
Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж  геть  до
самого парку. Менi iмпонувала ця широка,  колись  мабуть,  люксусова  алея
висаджена  старовинними  дубами  з  її  вичовганими,  вгрузлими  в   землю
хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки "сiтi 1911" - дати не великої
давности, але великої мотивацiї. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо
ще паслися дикi кози i таборували  iндiяни.  Здовж  хiдникiв,  на  чималiй
вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно  i  солiдно,  стояли
мурованi здебiльшого з цегли й переважно дво - поверховi  з  мезанiном  та
просторими  критими  верандами,  котеджi,   що   своєю   подобою   виразно
стверджували їх англо - саксонське походження. З  них  можна  було  читати
трагiку Шекспiра, мiстику  Мiльтона,  романтику  Байрона,  вони  оповiдали
понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти,  наснажливi  характери.
Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному
їх примруженому вiкнi, десь в  глибинi,  пiд  чорним  абажуром,  свiтилось
таємниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто  i
це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих  у
тверду форму аргонавтiв.
   I мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з'ява, яка  не  залишала  мене
нiде й нiколи, при всiх нагодах  i  погодах,  а  особливо  при  таких  ось
лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось моїх  нервiв.
Звичайно в такий час,  вечiрньою,  iмлистою  добою,  ввижалася  менi  Лена
Глiдерс. Її великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi очi дивилися на мене зо
всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i  поринав  у  блаженну
нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з  мене
найхимернiшу подобу рабської креатури. В моїх вухах  звучала  її  картава,
бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути  романтичним
i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим.
   Один тiльки раз ми пройшлися були цiєю алеєю,  десь  також  пiд  осiнь,
перед її виїздом до Монтреалу i ця наша прогулянка, робила менi  це  мiсце
привабливим. Легка, струнка, незалежна,  осiннiй  кремової  барви  плащик,
бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно,
ми не  йшли,  а  бавились,  грайливо  оглядали  музейчик  Говера,  кормили
верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки  i  на  кожному  кроцi
фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами.
   Останнiй її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле,  я  вийшла
замiж",  з  невiдмiнним  додатком  "нiколи   -   нiколи   не   забуваюча".
Розумiється, що це за того лiкаря шведа, про якого  iнодi  згадувала  i  з
яким, минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку,  жила
в готелi Асторiя i писала менi ту саму листiвку з Iмперським будинком  при
нiчному освiтленнi. "Тiшуся вашими успiхами i гратулюю" -  вiдповiв  я  їй
телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не  годився,
вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем  травня,  а
вже сьомого серпня, зi зневiри i  розпачi,  замiсть  впитися  горiлкою,  я
пiдписав свiй перший договiд на купiвлю моєї першої хати.



   III

   Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа,  як  це
занотовано у моєму записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений  настрiй,
у моєму домi багато руху, хiдники  i  сходи  затупанi  брудом,  iнженер  -
архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i
тим самим  засадничо  й  революцiйне  змiнили  мiй  соцiяльний  статус.  З
традицiйного, уродженого пролетаря - пiднаємника, нараз стаю домовласником
i наемником, порушуючи основнi засади моєї клясової непорочности.
   Годi сказати чи це поєднання було влучне - старе знайомство,  задавненi
клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi  взаємини.  Родинна  доля  моїх
комiрникiв  не  конче  iдеальна  -  не  мали  дiтей,  забагато  претенсiй,
екзальтованi  настрої,  напружене  шукання  виходу.  А  разом  -  здiбний,
порядний, iнiцiятивний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i  метка,
зарадна комерцiйна бухальтерка з добрим знанням англiйської мови.
   Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров'я, але  так
сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного - вiйна, Европа,
земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi  роки.  Такий  час  i  такi  умови
зливають людськi долi в одну долю i роблять їх взаємно зобов'язаними.
   I менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiлої гарячкової
iнтермедiї була Марта. Недавно ми всi троє їздили на Нiягару i подорозi, у
малiй, придорожнiй освiжальнi, за чашкою  кави,  ми  цю  справу  порушили,
обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була  захоплена,  мала
багато плянiв, малювала  прекраснi  картини  майбутнього,  а  вже  першого
вечора їх переселення, коли ще нiчого не було  на  своєму  мiсцi,  ми  вже
сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися  "рай-вiски"  i,  пiд
шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до  нас  через  вiдчинене
вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися.
   Мали звичайно безодню  дразливо  -  актуальних  тем,  ми  ж  ще  гарячi
європейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi,
розбитi, ми мали багато партiй, забагато  рецептiв,  безлiч  домагань,  ми
ставили їх завжди руба,  не  конче  трималися  логiки,  часто  губилися  в
суперечностях, а наша чарiвна диригентка  Марта,  повна  свого  бурхливого
темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а  тим  самим
позбавляла нас якоїбудь можлйвости додати до цих  рiшень  також  щось  вiд
себе.
   Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку i наше
вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за  винними  i  не
бачимо, що вина перед нами, вона  у  нас,  у  нашiй  кровi,  на  що  Марта
сардонiчне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно,  що  вина  поза
нами, у  наших  ворогах,  в  iдеологiях,  бiльшовизмi,  москалях.  Цитуючи
Достоєвського, якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався  доказати,
що подiбнi явища лежать в натурi буття i щоб їх розумiти треба розумiти їх
природу, на що Марта вибухала, що Достоєвський москаль, дурень, епiлептик,
загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумiє.
   В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему  наших  визвольних  полiтичних
партiй, угруповань,  середовищ,  цiлого  визвольного  руху,  емiгрантської
єдности, мельникiвцiв, схiднякiв, захiднякiв, католикiв, православних i за
кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй.
   А також вона була дуже добре обзнайомлена з моїми приватними справами i
особливо її бентежили мої стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як  вона  про
це довiдувалась - її патент, вона  його  нiкому  не  зраджувала,  але  при
першiй нагодi, вона неухильно зводила мову на  цю  вражливу  тему  i  дуже
прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала:  -  Чи  знаєте
хто вона? - При чому Михайло, який напевно не раз чув  це  питання,  сидiв
збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрiстаним комiром,  спокiйно,  iронiчно
посмiхався.  Я,  звичайно,  не  знав  що  сказати,  не  бажав  це  питання
розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну  вiдповiдь:  -
Вона совєтська шпигунка! - Звiдки ви це так упевнено  знаєте?  -  питав  я
дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв. - Я це знаю!  -  казала
вона рiшуче, при чому її пристраст-нi пивнi очi дивилися на мене гостро  й
виразно. Я замовкав ще бiльше i ця демонстративна мовчанка зривала  її  ще
виразнiше. Вона накидалась на свою жертву, нiби та  стояла  перед  нею:  -
Розумiєтсья! Ви не вiрите. I як повiрити... Можете не вiрити... Але я знаю
i не одна я. Всi знають...  Вона  хоче  вас  звабити,  знищити,  вона  має
завдання...
   - Яке там завдання, - не витримував я.
   - Вас знищити! - повторяла Марта.
   - Для чого знищити? - щиро дивувався я.
   - Наївний. Дитинка. Вiн не знає. О, бiдний, бiдний! Ну,  а  скажiть,  -
намагалась вона вложити  у  свої  слова  цiлi  тонни  сарказму,  -  як  ви
почуваєтесь тепер?  Покинула?  Що?  Не  вдалася  мiсiя?  А  що,  не  легко
забувається, чи  вона  вам  бодай  пише?  Мужчини  дивнi  iстоти,  їм  лиш
зовнiшнiсть... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком - о, так! Вигляд у
неї - що й казати. Артистка. Але що вона до самої  глибини  душi  зiпсута,
запродана...
   - Ви не маєте права цього казати! - перебив я їй.
   - Але ж, Марто! - озвався також Михайло.
   - Бо менi це болить! - не здавалась вона. - Павло не  звичайна  людина.
Вiн холостяк. Вiн  заангажований  громадське.  Йому  це  шкодить.  Про  це
говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають...
   Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було
не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це  значило
б розрив з першого дня, це значило б  лишень  катастрофу.  -  Дорога  панi
Марто, - казав я, щоб закiнчити мову. Такi явища не мають пояснень.
   - Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.
   - Але я не розумiю, - казав я.
   - Бо ви заслiпленi. I я з вами не погоджуюсь.
   - Маєте на це право.
   - Вдаєте наївного. Не бачите, не чуєте.
   - Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять?
   Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент.
   Це помагало їй  не  давати  вiдповiдей,  а  разом  перешкоджало  думати
взагалi. Її заливало почуття, вона плавала у цiй стихiї без вiтрила i  без
керми i не було вигляду на якубудь змiну положення.
   Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде,  лишень  не
думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку,  але
шкода - похiд початий, повороту нема, мусимо йти далi. Єдине, що  лишалося
- змiнити мiй статус парубка i в цьому шукати рятунку.
   Бо ж треба, либонь, розумiти, що становище парубка у певнiй стадiї його
розквiту, вийнятково дразливе, його мiстерiйне - притягальна флюїдальнiсть
може стати загрозою нормального  курсу  навiгацiї  навiть  дуже  цнотливих
аргонавток, а стiни, за якими вiн перебуває можуть перевтiлитись  у  стiни
зачарованого замку i стати мрiйливою привабою не лишень дiвчат i дiвчаток,
але й не в меншiй мiрi - жонам, жiнкам i  жiночкам  з  досить  загрозливою
перевагою цих останнiх.
   За парубком звичайно полюють, намагаються залучити в  тенета,  обернути
його в знаряддя  одруження...  Рої  завжди  вишукано  -  модних  спiдниць,
галереї нiг, плечей, прикрашенi i неприкрашен! смiшки,  обiцяючi  погляди,
сконцентрованi атаки терору i облави.
   У природi явищ не iснує бiльш досконалого поєднання хижацтва,  естетики
й насолоди, як в одному примiрниковi вродливої жiнки,  коли  вона  виконує
свою мiсiю лiквiдацiї парубоцтва.
   Тим  бiльше,  коли  надходить  мелянхолiйно  -  отруйлива  осiнь  з  її
запоморочливою анархiєю сентиментiв поржавiлого  листя  i  партизанське  -
пiдступних ночей. Хто  може  встояти  перед  таким  Бродвеем  нахабства  i
драпiжних законiв цiєї тиранiї.
   Саме  така  осiнь  наближалася,   все   отямлювалось   пiсля   лiтнього
запаморочення, магазини звiльнялись вiд позiхальних "розпродажiв",  вулицi
запихалися автами, Йорки танцями, "Александри" оплесками, Одеони фiльмами.
I безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неонової реклями.
   О,  тi  з'їзди,  конвенцiї,  конференцiї,  всi  тi  сходини,  зустрiчi,
засiдання! I торнада балiв, i повенi твiста, i  громи  весiльних  алилуїв.
Кожного ранку ваша поштова скринька  запихалася  закликами,  запрошеннями,
зразками  пральних  порошкiв  i  -  праця-не-праця  -  ви  не  вилазили  з
вечiрнього одягу, прощалися з вiдпочинком,  а  їхали,  спiшили,  засiдали,
танцювали.
   Але цiєї епохальної осени, я можливо знайшов вихiд. Я ж  маю,  вибачте,
власний берлiг, як хитрий  лис,  я  замiв  за  собою  слiди,  я  почуваюся
ображеним, я напоєний гiркотою цикути, я нарештi зрiкся свiтських  спокус.
Я намiрився  затверднути  в  певнiй  формi,  набути  свiдоцтво  одруження,
зайнятися збiльшенням населення країни i помноження її податкiв.
   До цього суворо вимiряного клiмату  мого  серця,  був  не  менш  суворо
допасований мiй господарський бюджет. Вiн був  безоглядно  пiдпорядкований
диктатурi конечностей, кожний цент  мав  точно  визначене  мiсце,  нiякого
лiбералiзму не допускалося. I єдиного, чого я не мiг перемогти, це спокуса
музики. Я люблю цей солодкий гомiн, як iспанець  бiй  бикiв,  а  тому,  не
дивлячись на всi мої анахоретськi затiї, я  не  мiг  зректися  настирливої
думки набути власний радiо - апарат. I не тiльки взагалi набути, а  набути
добрий, найкращий без огляду на його цiну.
   Така ось бачите категорична  наглiсть,  i  в  цьому  напрямку  я  почав
негайну акцiю. Я вичитав в "Телеграм"-i, що фiрма "Юроп Редiо Саплай", при
вулицi Бей, мабуть збанкрутована, робить  випродаж  радiо  апаратiв  марки
"Фiлiпс", яку я знав ще з Европи i мав до неї довiр'я, за дуже  провокуюче
зниженими цiнами.  При  найближчiй  нагодi  їду  на  вулицю  Бей,  находжу
потрiбну фiрму, оглядаю апарати, вони менi  справдi  подобались,  їх  цiни
справдi доступнi, але керуючись вiдомою iстиною - сiм раз  вiдмiр,  а  раз
вiдрiж, вирiшаю оглянути також i iншi цього роду об'єкти, щоб мати повнiше
уявлення про дiйсну суть справи. I випадково, при вулицi Батерст, недалеко
схрещення Дандес, натрапляю на невеличку, мабуть, нововiдкриту крамничку з
симфонiчною назвою "Батерст  Редiо  енд  Телевiжен  ЛТД",  деякi  зовнiшнi
ознаки якої дискретно вказували, що її власником мiг  бути  хтось  з  моїх
новоприбулих  ланцiв.  Я  не  помилився.  Її  власником  був   не   лишень
новоприбулий, але  й  мiй  земляк  i  навiть  знайомий,  дуже  симпатичний
рудоголовий добродiй на прiзвище Коваленко, з яким ми iнколи зустрiчалися,
який мав не тiльки цю  мiнiятюрну  торгiвлю  найблагороднiшими  винаходами
електронне - музичної технiки, а також майстерню для їх направи.
   Ми дуже радо привiталися, а до  того,  коли  вiн  довiдався,  що  я  не
прийшов збирати на нiяку благородну цiль пожертви, а лишень купити один  з
його дорогоцiнних апаратiв, ми стали цiлком друзями.  Великого  вибору  не
було. Не дивлячись на виключно музичну вивiску, на складi  значилось:  два
холодильники "Леонард", три  газовi  печi  "Полей",  двi  електричнi  печi
"Дженерал електрик"  i  один  єдиний  радiо  -  апарат  якраз  тiєї  марки
"Фiлiпса", який провокативно займав центральне мiсце  головної  вiтрини  i
належав до "духозапираючої краси стилю, довiрливого достосування до кожної
хатньої обстановки,  з  надзвичайно  багатою  гамою  звуко  -  тонiв",  як
говорилося в газетнiй реклямi. Що ж до апаратiв телевiзiї, то їх покищо не
було, але завжди можна було набути в iншому мiсцi за  посередництвом  мого
благородного земляка.
   Я заявив, що керуючись гаслом "свiй до свого по  своє",  я  маю  добрий
намiр позбавити його цього одинокого "Фiлiпса", якщо вiн матиме  не  менше
добрий намiр... I показав йому випродажнi цiни "Юроп редiо"... На  що  мiй
земляк вiдповiв, що це цiни дефiцитнi, можливо та фiрма набула свiй  товар
з якогось погорiлого складу, що його  апарат  значно  дорожчий,  але...  в
кожному  разi,  не  бажаючи  випустити  з  голими  руками  свого  "першого
клiєнта", вiн погоджується "нiчого не заробити"  i  вже  завтра  доставити
товар до мого дому. А  був  це  великий,  з  патефоном  на  три  скалi,  з
короткими хвилями суперсонiк, яким я можу слухати навiть Европу.
   Це була грандiозна комерцiйна трансакцiя, яка так успiшно започаткувала
стабiлiзацiю мого домашнього устаткування предметами першорядної вартости.
Не всi можливо вiдповiдно мене зрозумiють, але буває i так, коли  вартостi
треба розумiти релятивне з рiзних точок погляду, а один мудрець  до  цього
додав, що за новою математикою, 2 i 2 може творити 22. Зрозумiло, що  нова
математика дуже пасує для  iнтерпретацiї  нової  економiки.  Для  мене  ця
заплутана фiлософська фраза аж надто зрозумiла i проста.
   Як було домовлено, вже другого дня, мiй новонабутий суперсонiк стояв  у
моїй головнiй кiмнатi на почесному мiсцi,  вiд  чого  ця  кiмната  засяяла
радiстю i помолодшала принаймнi на два десятки рокiв,  а  увечорi  того  ж
дня, вона вже була по вiнця заповнена симфонiчною оркестром мiста Ню Иорку
пiд  диригентурою  самого  Артура  Тосканiнi,  яка  з  такою   прецизнiстю
виконувала мою улюблену "Недокiнчену симфонiю", що менi дослiвно розтавало
в грудях серце i при тому я не мiг вистарчально  надякуватись  тим  добрим
первомайс-трам, якi змайстрували  таку  просту  на  вигляд  скриньку,  яка
уможливлює менi ловити з повiтря  не  тiльки  кисень  i  водень,  а  також
Шуберта.
   Мартi моя музикальна пригода, розумiється, не подобалась, я мiг  купити
щось таке за двадцять долярiв i слухати ту саму  музику,  по  друге,  коли
йдеться  про  справжнє  мистецтво,  вона  не  визнає  виконання  "мертвого
апарату", а волiє  "живу  музику"  пiянiна  чи  скрипки,  виконану  "живою
людиною". Я одразу з  нею  погодився,  лишень  обережно  зазначив,  що  не
кожному дано  можливiсть  володiти  цим  мистецтвом  i  що  я,  наприклад,
позбавлений цього дару взагалi. Вона  не  годилася.  Якщо  вже  ви  любите
музику, - казала вона, - якщо ви маєте слух - можете також грати. -  "Само
грати", - казав я, - ще не вистарчає, треба "могти грати" i "вмiти грати".
Iнакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волiю радiо -  апарат
i найкраще виконання.
   Не дивлячись на цi нашi гострi розбiжностi,  Марта  все  таки  запрошує
мене  на  вечерю.  Не  можу  вiдмовитись,  це   значило   б   легковаження
гостинности. За вечерею переходимо  на  "модерне  мистецтво",  якого  вона
також не визнає. На її думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста.
Я хотiв було щось заперечити, але пригадав, що її вiдношення до  модерного
мистецтва має деякий зв'язок з Леною,  тому  залишив  цю  проблему.  Марта
деякий час провокувала мене; - Ну... Розумiється.  Ви  напевно  лишень  за
модерне, - казала вона з ноткою кпинiв. - А як вам подобається  Рубенс?  -
вiдхиляв я мову в iнший бiк. - Рубенса я розумiю, -  вiдповiдала  вона.  -
Але його сучасники не конче розумiли,  -  вiдповiдав  я.  -  Як  можна  не
розумiти Рубенса. Там все ясно, - казала вона.  -  Нашi  нащадки  те  саме
казатимуть про Кокошку, - вiдповiдав я. Останнє прiзвище  не  справило  на
Марту нiякого враження, вона  напевно  його  не  чула  i  це  помогло  нам
вiдчепитися вiд модерного мистецтва.
   Я мав необережнiсть зазначити, що суперечки не  конче  найкращий  засiб
для плекання добрих мiж людьми  стосункiв,  на  що  моя  гаряча  опонентка
виголосила цiлу промову на захист суперечок. - Я з вами не погоджуюсь! Я з
вами  рiшуче  не  погоджуюсь!  -  патетично  казала  Марта.  В  суперечках
огострюються погляди, родяться новi думки,  постають  iдеї.  -  Для  цього
iснує дискусiя, - обережно перечив я. - А  яка  рiзниця?  Це  лиш  питання
темпераментiв, - вибухала Марта. - Дуже iстотна рiзниця. Суперечки не  так
виявляють думки, як спричиняють конфлiкти, а дискусiя навпаки... - казав я
тим же самим стриманим тоном. - Життя це i є конфлiкти, - казала Марта.  -
Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоцiль, а засiб до цiлi, -  не  здавався
я. - А що по вашому любов? - тоном прокуратора питала Марта. - Вимагається
точнiшого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До доброї печенi? -
легковажно  казав  я.  -  Ви  добре  знаєте,  що  я  маю   на   увазi,   -
нетерпеливилася Марта. - О! Розумiю! Розумiю! Кохання, ревнощi, зрада! Нiж
в серце. Це вже конфлiкт. Але є ще й iнший варiянт  цiєї  штуки:  Адонiси,
гармонiя сердець, пастушка, сопiлки, соловейки...
   I соловейко щебетав, нiмiли квiти опiвночi,  коли  весною  серед  ночi,
твої я очi цiлував... - Але це вже не конче конфлiкт, - казав я. - Не  маю
на увазi цiєї солодкої патоки,  -  гарячкувала  Марта.  -  Так  i  кажiть.
Вогонь. Вулканнi вибухи. Без сумнiву i це любов. Любов коси до каменя. Але
тут вже можна спекулювати. Тут вже годi сказати,  де  любов,  де  нелюбов,
можливо ненависть хоч би й з любови. Iнодi це патологiчне. Вам це iмпонує?
- питав я поблажливо. - А що iмпонує вам ? - питала вона рiзко. - Не  можу
окреслити точно. В кожному разi не самий конфлiкт, а  й  гармонiя.  Вимоги
серця, крови, гормонiв.  Можливо  також  мрiя...  Туга.  Також  романтика.
Навiть спорiдненiсть душ. А в молодостi, це солодкий чад серця... Зрештою,
це знанi речi, чи варто повторятися, - казав я переконливо.  -  Але  ж  ви
кажете, що це вимога крови, гормонiв, - не здавалася  Марта.  -  Так  каже
медицина. I я їй вiрю. Є ще й закон розмноження, -  казав  я  зверхницьким
тоном. - А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки  вдаєте,  -
робила свої висновки Марта i її намiри були  виразнi.  За  її  бажанням  я
мусiв бути зовсiм iншим -  покiрним;  слухняним,  пiддайним,  романтичним,
героїчним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi  вона
слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило,  i
разом iнтригувало. - А як ви думаєте? - питав я на її питання. -  Думаю...
Що ви... вдаєте. Ви не такий, - казала вона. - Цiкаво,  який,  -  казав  я
далi. - Ви... Можете бути гарним... I добрим... Але ви не хочете. I я знаю
чому.
   Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це  чула
дуже виразно, її це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати
i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумiється,  я
намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була  в
силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо  близько,  дверi  її
спальнi проти моїх дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не
тiльки її чув, я її бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а  до  того
легкi кроки, шелест халату, запахи парфюмiв. Михайло мав працю за  мiстом,
вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно.
   Трохи згодом, цi нашi раннi збирання прибрали виразу таємної  гри  двох
невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей,  скрипом
помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав
своє значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я  виразно
вiдчував присутнiсть iншої сили, яка тиснула  на  мене  зо  всiх  бокiв  i
гамувала свободу всiх моїх рухiв.
   А одного разу,  чомусь,  несподiвано  до  моїх  дверей  застукано.  Моя
постiль була  розбита,  моя  пiжама  розхрiстана,  на  електричнiй  плитцi
варилась кава, а Марта не чекаючи вiдповiдi,  у  своєму  пишному,  жовтому
халатi, стояла у дверях i командувала: - Павле! Ми з Михайлом  домовились,
що ви будете снiдати у нас.
   - Але ж... Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, - навмисне  намагався
я бути нечемним.
   - Мiй друже! Там у кухнi чекає снiданок! -  i  вона  вiдiйшла  униз  по
сходах.
   I що за терор? Що менi  залишилося?  Гасити  плитку,  натягати  одяг  i
квапитись вниз. - Ви не конче мусите  одягатися,  як  на  баль,  -  казала
Марта. Ми дома. I не будьте дурним. Я готую собi - чому б  не  одна  особа
бiльше. I взагалi - чому ви  це  берете  так  формально?  Сiдайте.  Я  вже
поснiдала, - i вона вийшла до другої кiмнати.
   Я з цим не годився, я нiяк не годився, я  весь  протест,  але  разом  я
безвольна iстота, яка не знає, як на це реагувати. - Як по вашому сьогоднi
погода? - питала з другої кiмнати Марта.
   - Думаю, що  гаразд.  Шiстдесят  п'ять,  казало  радiо,  -  вiдповiдаю,
заїдаючи яєчню з ковбасою.
   - Я вчора змокла, - казала Марта.
   Слiдував дiялог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному  нарядi
- бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi  уста
i чорний, легкий, солом'яний капелюшок. - Допобачення, - казала  вона.  Не
сумуйте.
   - Правдоподiбно не буде часу, - вiдповiв я.
   Вона  кивала  на  мене  пальчиками   в   бiлiй   рукавичцi,   кокетливо
посмiхалася,  вiдчиняла  дверi,  у  дверях  ще  раз  кивала  пальчиками  i
вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися
на майбутнє, йшов наверх, збирався на  роботу,  шановний  пан  Белбасi  зi
Сi-Бi-Сi розважав мене розмовами, музичними  вставками,  iнформацiями  про
час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися зграї  горобцiв,
я кидав їм кришки хлiба,  метушня  збiльшувалась,  я  посмiхався,  надягав
макинтош i виходив.
   Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i
дiвчат, якi течуть довгою  течiєю  в  напрямку  заходу,  де  там  далi  на
пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних  будiвель,  на  хiдниках  вже
повно листя кленiв, в обох напрямках обережно проїжджають авта i на  розi,
бiля напису "стап"  пустує  гурток  найменших  школярiв,  що  очiкують  на
шкiльний автобус.
   Я звичайно доходжу  до  найближчого  перехрестя,  повертаю  влiво,  йду
здеформованим хiдником, на яко-кому завжди пiсля дощу стоять калюжi  води,
доходжу  до  зупинки  на  краю  Гай-Парку  i  вулицi  Блур,  намагаюся  як
найскорiше зловити зелене свiтло,  переходжу  динамiчно-рухливу  вулицю  i
бiля станцiї  бензини  "Саноко",  пiд  величезною  реклямою  Домiнiяльного
банку, чекаю на трамвай.
   Набирається багато людей, згори надходить великий,  червоний  з  бiлими
обводами,  завжди  переповнений  трамвай,   люди   повiльно   й   обережно
втискаються до його нутра, а в серединi тiсно й невигiдно, трамвай  рушає,
тягнеться поволi здовж парку, пересiкає перехрестя  Гай-Парк  авеню,  пару
разiв зупиняється... На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому  часi
вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг,  де
маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я  входжу
головним, широким  входом  з  почуттям  незамiнної  важности,  направляюсь
вужчими сходами вниз до  своїх  машин,  де  завжди  несе  сильним  запахом
спаленої оливи, знаходжу свою  залiзну  шафку  з  одягами,  передягаюся  в
робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю.
   Моїми клiєнтами були завжди гарячi, пiтнi колеса i  вальцi  машин,  якi
своїми  потужними  м'язами  приводили  в  рух  цiле  це   багатоповерхове,
многолюдно, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати,  щоб  всi  тi
залiзнi органи цього  механiзму  безперебiйно  дiяли,  щоб  весь  складний
комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.
   I признатися, я любив це життя машин, мене  iнспiрував  їх  наснажуючий
рух, їх точнiсть наподоблю-вала професора математики при шкiльнiй таблицi,
коли вiн урочисто розв'язував складну формулу кiлькох невiдомих, їх  темпо
нагадувало диригента Стоковського, коли вiн диригував "Дi Цавберфлєте", їх
сила уявляла клiтку з хижими звiрями.  Вони  для  мене  не  мертвi  шматки
мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння  i  друзi,
як кiнь чи собака, а головне, вони  були  iнспiраторами  моєї  настирливої
фiлософської концепцiї майбутнього, коли то  їх  велiнням  i  силою  земля
скоротиться  до   розмiру   футбольного   м'яча,   а   космiчнi   простори
перетворяться у квiтник Адама i Єви.
   По обiдi, бiля години п'ятої, приблизно тодi  ж,  коли  появлялися  мої
спiвмешканцi, я звичайно заклопотано, пригашений  восьми  годинами  працi,
приходив до дому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла  вода,
на кухнi сковорода. Над будинком з грюкотом пролiтали в  напрямку  Малтону
тяжкi чотиримоторовцi, вулиця вверх i вниз  гарчала  автами,  над  широкою
короною пожовтiлого клена заходило сонце. Iнколи ця  картина  мiняла  тло,
сiрiла, гасла, або загорялася, звучала кокетством i примхами.
   Вечерю  їв  дома,  переважно  наспiх,  по  вечерi  переважно  в  городi
оберталось землю, вкладалось тераси,  вмощалося  скелястого  квiтника  для
наступного року. Було вже повно жовтого листя, по  дубах  гасали  череватi
вивiрки, по сусiдських городах з  диким  вереском  хлопцi  вели  корейську
вiйну. Вибухали гранати, цокотiли кулемети, по кущах грiзно мигали могутнi
постатi воїнiв.



   IV

   Бояри несподiвано  набули  елегантного,  як  цигарничка,  темно-синього
Шевролета i вечорами заклопотано  й  кокетливо  виїжджали  на  прогулянки.
Запрошували також мене i, як тiльки мене звiльняв мiй город, ми  всi  троє
всiдалися на передньому, сiро-срiблистому,  новенькому  сидженнi,  Михайло
напружено тримався керiвницi, Марта випростано возсiдала  мiж  нами,  я  ж
виконував ролю вiрно-пiдлеглого пажа завжди готового  до  послуг.  Михайло
щойно недавно дiстав дозвiл їзди, набирав практики,  при  кожному  зворотi
мав вигляд самогубця, Марта пiдкреслено намагалася не торкатись до мене  i
всi  ми  троє  нагадували  дерев'яних  фiгурок   вирiзблених   ескiмоським
рiзбарем.
   Наша машина постiйно наривалася на якусь халепу, на неї  скрiзь  чигали
пiдступнi пастки, але вона все таки вперто, як осел, продиралася крiзь усi
митарства i ми переможно вiдвiдували все, що тiльки  було  варте  уваги  -
парки,  квiтники,  побережжя   озера,   цiкавiшi   дiльницi...   А   також
розумiється, кав'ярнi, ресторани i кiна. У кав'ярнi звичайно ми  з  Мартою
зводили бої за кожну нiсенiтницю, коли я, наприклад, випадково сказав,  що
блоха богопротивне, огидне сотворiння, Марта  негайно  починала  патетично
доказувати,  що  блоха  вiнець  Божого  творiння  i  її   естетична   сила
неперевершена. На фiльмi "Валентiно", коли  темпераментний  Антiн  Декстер
виконує з Еленорою Паркер свою приголомшуючу "Компарсiту", Марта до  крови
вп'ялася нiгтями в мою руку i мало не вмлiла.  У  квiтнику  Едварда,  вона
могла зупинитися, стояти непорушне, дивитися вперед зi сльозами на очах  i
дуже гнiватись, коли хтось з нас вривався до її надхненного екстазу якимсь
зауваженням.
   Коли ж ми пiсля того вечеряли у японському ресторанi Фулi Матцу десь на
вулицi Ионг i їли тсакi-якi, у дуже невигiдних позах, сидячи на подушечках
помосту з ногами пiд низеньким столом, ми зрiзались з. Мартою у  жорстокiй
суперечцi на дуже неозначену, заплутану  балаканину  про  все  i  нiщо.  -
Вибачте, але я вас зовсiм не розумiю, - мiг я розпачливо казати, коли наша
суперечка тратила всякий глузд. - Ще менше розумiю я  вас,  -  вiдповiдала
вона, а очi її свiтилися небезпечним огником. - Тому навiщо ми  витрачаємо
слова, - питав я. - Це мусiли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаєте,  -
казала вона. - Я нiколи такого  не  твердив,  -  вiдповiдав  я.  -  Як  не
твердили? Ви абсолютно все знаєте. Ви ж чудодiй. Перед вами нема  оборони.
Ви єдиний у цiлому свiтi, що пiзнав всi iстини. Чому  ви,  наприклад,  так
задоволене посмiхаєтесь ? Тому, що ви цинiк! Ви нiчого не шануєте. Ви знов
посмiхаєтесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати - великий  альтруїст,  любить
дiтей, птахiв, звiрят, квiти музику, малярство. Вiй все любите. Ви  лишень
не любите людей. Як може людина щось любити,  яка  сорок  рокiв  лишається
неодруженою?
   Марта захоплювалась своїм красномовством. Михайло  сидячи  на  помостi,
намагався закурити цигарку,  (вiн  чомусь  недавно  почав  курити!),  менi
починали млiти ноги пiд столом.  -  А!  Мовчите.  Розумiється.  Що  можете
сказати? - невгавала Марта. - Я ж вам не перечу, -  казав  я  пiдпираючись
обома руками об пiдлогу, щоб якось втримати  рiвновагу.  -  Не  перечу!  -
кепкувала вона. Чому ви на мене так дивитесь? -  додавала  по  хвилинi.  -
Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, - казав я. -  А  ви  її  не
любите! Ух, не любите! - казала вона. -  Знаєте  ж,  що  за  правду  тяжко
любити, - дражнився я. - Що хочете, щоб вам казала? Комплiменти? - Те,  що
вам хочеться. Що мусите казати. Те з душi. А ще краще - вiд серця. - О, не
вдавайте моралiста. Це вам не личить. - А що менi личить? - Ковпак блазня.
Паяца. Арлекiна!  -  виривалось  у  неї  майже  щиро.  Вона  тратилась.  -
Ля-ля-ля! - втручався Михайло. Чи не час нам вставати. У мене вже задубiла
спина.
   Опiсля ми вставали, ми платили,  властиво  платив  Михайло,  я  подавав
Мартi  пальто,  нашi  обличчя  були  червонi,  Марта  поглядала  на   мене
засоромлено i разом вибачливо, я вдавав, що нiчого не сталося. А дома, вже
затемна, поки Михайло заводив до сусiднього гаражу авто,  Марта  проводила
мене геть на сходи i казала  навздогiн  притишеним  голосом:  -  Добранiч,
паяцо! - На що я вiдповiдав: - Добранiч, Касандро!
   А вже внедовзi вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець?
Куди небудь. До "Панами", до "Куби". Вам iмпонує Пiвденна Америка? Бо  там
гарячий  клiмат.  Досить  менi  тих   клiматiв,   мiг   сказати   Михайло.
Наговориться, а потiм цiлими  ночами  не  спить.  А  хто  винен?  -  могла
запитати Марта. У домi два чоловiки i нiодного справжнього.
   Нищiвне обвинувачення, але ми його переочували. I на танець  не  їхали.
Тим бiльше, що Михайло майже не  танцював,  а  я  мав  велике  бажання  по
можливостi рiдше зударятися з моєю  шановною  антагонiсткою...  I  ще  тим
бiльше, що вона починала помiтно мене непокоїти, по своєму розкладати  мою
iнтегральнiсть,  позбавляти  мене  незалежности.  Я  бачив   її   зачасто,
заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тiльки  те  й  робили,  що
постiйно одне одного для чогось  потребували.  На  кухнi,  в  пивницi,  на
городi, у ваннiй i навiть у спальнi, де  завжди  щось  ставалося  i  конче
вимагало нашого спiльного втручання. Я мусiв радити,  де  i  як  замовляти
меблi, направляти газового пальника, помагати  вiшати  фiранки,  вiдчиняти
пляшку  шампанського.  Михайло  поволi  переставав  iснувати,   вiн   лише
приїжджав з роботи, випивав  склянку  холодної  з  льодом  води,  вечеряв,
скидав черевики, натягав  капцi,  всiдався  у  фотелi  пiд  лямпою,  читав
улюбленого Рабiндраната Тагора, або газету "Свобода" з Ню Джерзi i  зникав
зi соцiяльного обрiю родинного на весь вечiр. Зате Марта одягалася у  свiй
атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний  халат,  займала  своє  командне
становище  i  чергове  випробування  моєї   терпеливости   починалося.   I
признаюсь, що це дiяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на  щось
iнше. Я ще не знав, чим все це мало скiнчитися, але вiдчував  виразно,  що
нiчим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.
   До того наближався сезон балiв i в тому також наш щорiчний, невiдмiнний
баль iнженерiв. Марта виразно дала зрозумiти, що цьогорiчний цей баль - її
баль, а тому ми мусимо бути вiдповiдно приготованi. Але я мав також i своє
рiшення. Я вирiшив цього сезону вiдмовитись вiд всiх балiв без  огляду  на
їх походження. Марта дебошила. - Траур! Траур! Розумiю.  Добре!  В  такому
разi я йду  сама!  Знайду  собi  кавалера.  Скажу,  що  мої  не  годяться.
Подумаєш, втратив такий скарб!
   Вона мала на увазi Лену, я не перечив, Михайло  тратився,  не  знав,  в
чому справа. - I чого ти казишся? - питав вiн  Марту.  -  А  того,  що  ви
такi... такi... - вона не знаходила вiдповiдних слiв. - I  чого  тобi  так
залежить на тому балi? - питав вiн далi. - Для тебе. Тож твiй баль!  Ти  ж
там членом правлiння. А я твоя жiнка! - сердито вибухла Марта.
   - Ну, гаразд. Гаразд. Заспокiйся. Поїдемо. Кожний рiк їздили... - казав
добродушно Михайло.
   Лишень я мовчав i мовчав уперто. Марта  позирала  вогнем,  але  мовчала
також. А одного разу,  до  моєї  поштової  скриньки,  разом  зi  всiлякими
рахунками на газ, телефон i таке iнше, потрапив один конверт, у якому,  на
диво, я знайшов запрошення  на  цей  баль  -  (новозбудований,  елегантний
готель Парк Плаза замiсть Роял Иорку) i до того вступний  квиток  вартости
п'яти долярiв. I нi слова хто i чому менi це посилає.  Здивування  велике.
Пiдозрiння падало на Марту, вона на  таке  здiбна,  але  конкретних  даних
нiяких i приходилось мовчати.
   Марта все таки гарячкове готувалася, замовила  сукню,  не  зважаючи  на
протести Михайла,  безконечно  сидiла  на  телефонi,  замовляла  фризiєра,
накупила всiляких парфюмiв... А  одного  вечора,  незадовго  перед  балем,
Михайло  вiд'їхав  на  засiдання  органiзацiйної  комiсiї,  а  я  збирався
простягнутися на канапi з томиком Дюрелля, коли до моїх дверей застукано i
на моє  "прошу"  увiйшла  Марта  у  своєму  пишному  домашньому  халатi  i
прекрасних чорних, зi золотою китичкою,  виступцях,  якi  їй  так  чарiвно
личили.
   - Чи можу я до вас? - запитала тоном, у якому вичувалось певне рiшення.
   - Розумiється! - зiрвався я  на  ноги  i  розлився  чемнiстю.  -  Прошу
ласкаво сiдати! - i вказав на канапу. Вона делiкатно, виструнчено присiла,
старанно прикрила колiна полами халату, загадково  посмiхнулася  i  рiшуче
запитала: - Павле! Чому ви не хочете їхати з нами  на  баль?  Ви  нами  не
вдоволенi? Михайло дивується. Може нам треба вибратись?
   - О! Нi! Я вами зовсiм вдоволений, - запевнив я її патетично.
   - То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте  небажання  дотримати  нам
товариство?
   - Не тiльки вам. Взагалi. Я вирiшив цього року...
   - Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рiк? - перебила  вона
мене.
   - Просто не можу. Без пояснень.
   - Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила ? Щоб зробили  це  для
мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаєте, що Михайло не танцює.
   - Чи вам бракувало коли партнерiв?
   - Але я хочу з вами.
   - Дуже дякую, але не розумiю чому.
   - Знаєте, що я... вперта.
   - Гiдна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили  мене,  як  зразок
егоїста. Чи цього не досить?
   - Ви образились. Бiдний. Вибачте.
   - Справа далеко не в образi.
   - Ну, а в чому?
   - Впертiсть, егоїзм... Коса  на  камiнь.  Ваше  рiшення,  моє  рiшення.
Небажання компромiсiв. Словом, конфлiкти.
   - Але ж я... хочу! Я хочу! Що ви не бачите ?
   - Бачу.
   - Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?
   - Нiяка жертва.
   - Жалоба!
   - I не жалоба. Просто не хочу. Маю iншi намiри.
   - Може збираєтесь до манастиря?
   - До манастиря, до пекла, до дiдька -  байдуже  куди,  -  вiдповiдав  я
рiшуче.
   - Ви дивовижно неможливий.
   - Ви ж це давно знаєте.
   - Але нiколи не думала, що ви аж такий. Вона  дивилася  агресивно,  очi
горiли гнiвом, щоки червонi.  Гарна,  розлючена  пантерка,  яка  все  таки
викликала спiвчуття.
   - Але ж, панi Марто! Чи варто сердитись?
   - Скажiть, як не сердитись.
   - З ласки, милосердя, любови.
   - Для вас це жарт!
   - Який жарт?
   - Жарт! Не любите! Ненавидите!
   - Але ж панi Марто!
   - Не зношу виправдань. Я люблю яснiсть. Одвертiсть. I вiдвагу.  Чому  б
не сказати просто:  ви  менi  не  потрiбнi  -  iдiть  геть!  Для  чого  цi
церемонiї?
   - Але ж, панi Марто.
   - О, ти мiй Боже! Мовчiть! Менi соромно! - викрикнула  вона,  зненацька
вибухла плачем, рвучко зiрвалася i вибiгла з кiмнати. Я був приголомшений,
хотiв було бiгти за нею,  нараз  отямився,  мене  проймала  злiсть.  Марта
перебiгла до своєї спальнi напроти i голосно затрiснула за собою дверi.
   Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть,  хотiлось  щось  зарадити,
думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт,
повiтря насичувалось електронами.
   Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися
i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу.  I
коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупротив вiдчинилися i в них
появилася Марта. - Чи могла б вас на хвилину задержати?  -  запитала  вона
злагiднено, голос її тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi.
   - Дуже прошу, - вiдповiв я в тон її голосу.
   - Зайдiть на хвилиночку, - попросила вона до себе.
   Чергова   вражаюча   несподiванка.   Щоб    не    викликати    враження
надзвичайности,  приймаю  запрошення.  Спальня  виглядала  чисго,   свiжо,
двоспальне лiжко старанно застелене, перед  великим  дзеркалом  асортимент
одеколонiв, м'яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лямпка.
   - Не зважайте на мiсце, - казала вона. - Я  вас  задержала,  бо  хотiла
перед вами вибачитись.
   - Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, - вiдповiв я.
   - Нi-нi-нi! Моя поведiнка... Це дико. Я розумiю. Iнколи трачуся... - її
настрiй мiстерiйне мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйської  iкони,
голос м'якiсть шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене  раптом
збито з лiнiї. - Я вас  розумiю.  Вибачте,  -  казав  я.  На  мене  найшло
дивовижне стурбування, єдине, що залишалося обiрвати цю розмову i вiдiйти.
Марта миттю вiдгадала мiй намiр.
   - Зачекайте. Ви ж ще маєте час, - похапцем сказала вона.
   - Маю багато справ, - мимрив я невиразно.
   -  Встигнете.  -  Її  настрiй  далi  мiнявся,  очi  швидко  загорялися,
появлявся  лукавий  посмiх.  Свiжа,  кольорова,  соковита,  гарний   стан,
бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi  погляди  вперто  змагалися,  тiло
наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм'яти, як хижак, свою жертву.
Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з
намiром вiдiйти.
   - Зачекайте! - викрикнула вона. - Я ж хочу з вами говорити.
   - То ж я вас слухаю, - вiдповiв я з намiром захисту.
   - Колись ви казали, що... любов не вимагає виправдання, - казала вона з
тiєю напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.
   - Не заперечую цього й тепер, - вiдповiв я.
   - То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна?
   - Для цього с причини.
   - Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу.
   - I не це тiльки.
   - О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого?
   - Ви самi добре знаєте! - викрикнув я. Вона рiзко на мiсцi повернулася,
закреслила рукою над  лiжком  дугу,  механiчно  схопила  маленьку,  вишиту
подушечку i кинула її в кут пiд вiкно. I присiла спонтанно  на  ослiнчику,
поли  халата  вiдкрили  гарнi  колiна  у  нейлонових  панчохах,  якi  вона
намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним.
   - Добранiч! - вирвалось у мене i я повернувся до виходу.
   - Павле! - зiрвалась вона i схопила мене за руку. Її рука була гаряча й
нервова. - Я ж ще не все сказала... Я вас не пущу. Я вас просто не пущу...
I що ви менi зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас  люблю!  Я  люблю!  -  Вона
кинулась менi на шию, її халат розiпнувся, пiд легкою, нейлоновою сорочкою
вигиналось її пружне, гаряче тiло. Я опустив  свою  течку,  схопив  її  на
руки. - Павле! - злякано викрикнула вона. Я швидко  поклав  її  на  лiжко,
зiрвався, пiдняв течку i вибiг з кiмнати. Я ще чув за собою її викрик, але
я вже швидко сторч головою бiг вниз по сходах,  шарпнув  вихiднi  дверi  i
вирвався назовнi.
   Це вже був просiяний сяйвом недалекого  лiхтаря  вечiр,  здовж  хiдника
стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусiдка у великому  чорному
капелюсi зi своїм кудлатим песиком Ростi. Вона була  напевно  приголомшена
швидкiстю мого бiгу i неуважним привiтанням, нiби за мною гналася погоня.
   Отже те, чого я сподiвався i перед чим iнстинктивно боронився, стялося.
Воно мусiло статися i воно напевно на цьому не скiнчиться. Я не  святий  i
нiякий сторож моралi. В менi сила бунтiвливих противенств i це був  я,  що
засадничо призвiв до цього. Марта зо всiх сил  намагалася  боротися,  вона
тiкала, билася в розпачi, а я лишень своєю лукавою  поведiнкою  розогнював
її спокусу.
   Тiєї ночi я вертiвся бiля своїх машин, як розбурханий робот  виповнений
динамiтом. Я був ходяче тi-ен-тi, граната на двох ногах, безглузда торпеда
пiд божевiльним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони,
закони - метелиця чеснот, а сам  я  плоска  реальнiсть,  стандартна  норма
звичайнiсiнького побуту з iдеалами - я, моя жiнка, мої  дiти,  мiй  дiм  -
альфа й омега i замкнене коло.
   Але коли це i де це я вперше зустрiвся з цiєю долею? Чи було це  тут  у
Торонтi, а чи де iнде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европi, у
Ляйпцiгу, Фулдi, Франкфуртi. Це  було  пiд  час  iсходу  у  вирi  шаленого
стовпотворення, на тлi епохальних руїн  континенту,  серед  метушнi  дi-пi
кемпiв,  в  атмосферi  затруєння,  ненавистi,  противенств.  Хто  пив   це
смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'янiння.
   I  мене  цiкавило  це  приречення,  не  пригадую  вже,  як  i  коли  ми
зустрiлися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими  складниками,
навiть, пригадую, тодi в Берлiнi у бункерi Ангальтер-Бангоф, коли на  нашi
голови з висоти небес, нiби з рогу  добробуту,  сипались  тонни  вибухових
об'єктiв, а ми, побравшись за руки, намагалися лiзти живцем у сиру  землю,
дихали  диханням  могили,  тремтiли  разом   з   плянетою   i   мали   лиш
одну-однiсiньку мету зберегти биття серця i не зiрватися в безодню смерти.
   У Торонтi ми зустрiлися на грунтi громадської роботи; у  товариствi  ше
однiсї  синьоокої  молодицi,  чи  не  жiнки  мого  приятеля  Бойка,  Марта
появилася одного весняного  дня,  у  моєму  анахоретському  логовиську  на
вулицi Маркгам у  ролi  делегацiї  однiєї  жiночої  органiзацiї  з  мiсiєю
завербувати мене для доповiдi  у  їх  органiзацiї  на  тему  поетеси  Лесi
Українки - карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була  у
блисскучiй жовто-гарячiй сукнi, як  втiлення  турбо-динамiчних  сил  своєї
статi зi соромливими поглядами  з-пiд  густих,  довгих  повiк  i  пригадую
виразно, що це опiкало мене цикутою спокус i в моїй уявi вже тодi вирували
чортики, якi нарперейми нашiптували менi скористатися з  цiєї  добродiйної
нагоди.  Я,  здається,  частував  своїх  гостей  голляндським   "болс"-ом,
показував таборовi фотографiї, говорив про поезiю i  розпачливо  намагався
бути привабливим, що менi не тяжко давалося.
   А потiм, як пригадую, я випустив її  з  поля  зору...  Але  пiзнiше  на
одному з наших початкових танцювальних вечорiв, вона пiдiйшла  до  мене  i
запропонувала якусь метушливу румбу. - Ви, здається, мене щасливо  забули,
- казала вона тим своїм упокiрливо-кокетливим тоном, що звичайно  дiяв  на
мене пацифiстично. Було  далебi  невиправданим,  що  я  мiг  щось  подiбне
вчинити i я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного  становища.  -
Як можна забути таку чарiвну жiнку! - несумлiнно брехав я i  не  пригадую,
що ми там говорили взагалi, але  пригадую,  що  ми  найбезбожнiше  взаємно
залицялися i навiть,  здається,  домовились  нелегально  зустрiтися,  чого
одначе не сталося з моєї вини.
   Бо опiсля я був паралiзований iншими корчами вже на  грунтi  Лени,  яка
стихiйно опанувала моєю свобiд-ною волею i обернула мене в механiзм, що не
могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильнiстю  радару  схоплювала  мої
найвразливiшi точки опору i засипала їх тоннами нищiвної  зброї.  Пригадую
на iншому балi, вона знов виявила iнiцiятиву,  запросила  до  танцю  i,  з
виразом жiночого Мефiстофеля, шепнула менi на вухо:
   "Як можна забути таку чарiвну жiнку?",  на  що  я  вiдповiв  зливою  ще
зухвалiших комплiментiв, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з  форм
захисту перед невмолимiстю її чарiв. - Не хочу  вiрити,  що  ви  лякаєтесь
таких небезпек, - казала вона  з  виразною  ноткою  кепкування.  -  Ви  ще
матимете нагоду переконатися, що я  не  належу  до  переборщено  героїчних
суб'єктiв, - вiдповiдав я на це. - I  вам  не  соромно  ?  -  питала  вона
наступально. - Невимовне, - вiдповiдав я. - А чи це стосується до всiх,  а
чи тiльки до мене? - питала вона зi зловiщим натяком. - Розумiється  -  до
всiх, - вiдповiдав я щиро. - Якесь моє шосте чуття  пiдказує,  що  ви  все
таки брешете, - посилювала вона свiй наступ. - Ваше  шосте  чуття  виразно
займається наклепами, - боронився я розпачливо. - А менi  показували  одну
облiплену косметиками дiвчину i впевняли, що вона має силу  порушити  вашi
засади, - казала вона i одразу схаменулася, бо вiдчула, що цей натяк  може
порушити також мою рiвновагу. - Гiднi уваги спостереження, - вiдповiв я  з
виразним натяком, що ця тема менi не iмпонує.
   Ми танцювали до кiнця з настороженою упередливiстю i  розiйшлися  трохи
наїжено, нiби двоє  покараних  котiв.  Пiсля  того  ми  оминали  зустрiчi.
Присутнiсть Лени зменшувала значення вiдсутности Марти.
   I навiть, коли Бояри вирiшили наймати  у  мене  мешкання,  я  з  досить
легким серцем погодився  на  цю  операцiю  без  нiяких  особливих  докорiв
сумлiння. Можливо в цьому була затаєна задня думка, можливо  на  цей  раз,
присутнiсть Марти могла б злагiднити вiдсутнiсть Лени. Питання, як  обiйти
загрозливi ситуацiї,  було  таким  настирливим,  що  забувалися  всi  iншi
небезпеки i от останнiй вибух стихiйних  сил,  був  такий  вражаючий,  ию,
далебi, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у вiдповiдне  рiчище.
Рiшала справдi одна мить... Тяжка, гаряча секунда, удар кулi, яка  летiла,
вдарила, але лиш зранила... Але вже завтра може статися криза.
   Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо вiдкритим. А може  справдi
йти. Порушити мовчанку не  тiльки  задля  Марти,  а  й  для  себе  самого.
Минулого року на цьому ж балi, який вiдбувався в готелi Роял Иорк, ми були
разом з Леною, вона прибула тодi з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелi i
ми провели разом двi гарячi, як спрага пустелi, доби. Це був сон, i  баль,
скаженi хвилини, i шалений порив.  Це  був  верх  нашої  пiрамiди,  трiюмф
серця, найвищий акорд почувань.
   I коли я сьогоднi не пiшов би туди ж, я опинився б у порожнечi  вiдчаю,
а коли пiду - знайду  порожнечу  мiсця.  Менi  смертельно  не  хотiлося  б
втягати до цього Михайла.



   V

   Вирiшальної суботи одного  дня  жовтня,  ми  троє,  нiби  члени  однiєї
родини, заклопотано вибиралися на той самий баль iнженерiв, який тяжiв над
нами, нiби знак Зодiяка. Вiд полудня Марта на  сценi  одягання,  її  повно
скрiзь, не виключаючи i моєї кiмнати, вона розбурхано, вiд голови до  нiг,
нiби вiтер, бушує в цiлому просторi, її  суконка  творить  альфу  й  омегу
цiлого битiя,  її  бронзова  зачiска  хижо,  нiби  грива  лева  на  статуї
перемоги, тероризує увагу, її профiль - профiль бiблiйної  Рахелi,  а  все
разом, це рiзьба богинi Ра з головою яструба.
   Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосферi  Марти,  нашi
одяги i зачiски блiдли в сяйвi її пеличности.
   Вона менi надзвичайно подобалась, головне коли пишно  входила  до  моєї
кiмнати, свiдомо бажаючи  викликати  подив,  вона  сяяла  сяйвом  мiдi  i,
здається, дзвенiла, як натягнута струна. Вона  була  неймовiрно  вдоволена
цiєю процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського.
   - Чи ви розумiєтесь на брильянтах? - питала вона.
   - Нi, - вiдповiдав я.
   - Шкода, що ви не можете купити менi брильянт за тисячу двiстi долярiв.
Дивiться, дивiться! - показувала вона число "Ляйф"-у i в ньому гарнi  панi
у багряному оксамiтi з брильянтами на пальцях гарних, як фантазiя, рук.
   - Це рекляма, - казав я.
   - Все рекляма. Ви рекляма, я рекляма. Гелена Рубiнштайн.  Перi  Комо...
Налийте менi чарку... I собi...
   - Я не маю, - казав я.
   - Але я маю. Михайле! - гукала вона вниз.  Налий  нам  по  чарцi...  Що
хоч... Я хочу мати настрiй.
   - Ви ж маєте настрiй.
   - Я хочу мати... Над...  Над...  Наднастрiй.  Як  вам  подобаються  мої
парфуми? Правда? Чудовi! Пахнуть весною. Пiвднем. Ви ж були на пiвднi...
   - Нi. Я був лише на заходi.
   - Давайте поїдемо на пiвдень.
   - Давайте.
   - А ви б зi мною поїхали?
   - Куди хочете. До Єгипту... В Сагару.
   - Нi. На Флориду... Лежати пiд пальмами на березi океану. Ви ще  нiколи
не лежали пiд пальмами на березi океану.
   - А ви?
   - Я багато разiв.
   - Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фiгура.
   - Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь?
   - Бiльше, нiж дозволено.
   - Ха-ха-ха! Не питайте дозволу!
   Вона схопила мене за руку i ми,  невiдомо  чому  смiючись,  пiшли  вниз
сходами. Марта своєю широкою  сукнею  виповняла  весь  простiр,  для  мене
залишалось лиш окраєць сходiв, внизу у  кухнi,  переодягнутий  у  вечiрнiй
одяг, Михайло наливав чарки "канадського клюбу" з джiнджiрелом i льодом.
   - Знаєш, Михаиле, що вiн менi обiцяє? Брильянтовий перстень  за  тисячу
двiстi долярiв i поїздку на Флориду. За брильянти! За Флориду!  -  пiдняла
вона чарку.
   Вона була втiленням запашної, рожевої  радости  i  запашного,  рожевого
щастя, Михайло спокiйно смiявся, я достосувався до загальної атмосфери, ми
всi троє випили i почали збиратися до вiдходу. Марта, дарма що цiлий  день
приготовлялась, все ще не була готова, побiгла ще раз нагору до спальнi  i
довго там барилася... А мене Михайло покликав до телефону,  дзвонила  одна
мало знайома панi i питала, чи я буду на балi, я був трохи  здивований,  а
одночасно вдоволений - хтось десь i для чогось цiкавиться мною.
   Ми з Михайлом  чекаємо.  Але  ось,  у  всiй  своїй  стихiї,  як  пишний
розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав їй тепле,  легке,  зi  сiрим
каракулевим  комiром  пальто  i  ми,  нiби  троє  жрецiв,  якi  збираються
приносити криваву жертву, урочисто виходимо i сходимо вниз, де  нас  чекає
нове, блискуче чудо з назвою Шевролет. - То я маю сидiти сама?  Нiколи!  -
протестувала Марта, коли ми намiрялися примiстити її на задньому сидженнi.
- Але вашi роби, - перечили ми. - Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле,  ви
тут зi мною, - протестувала вона.
   - До ваших послуг, мадам! -  вiдповiв  я.  Ми  заняли  заднє  сидження,
Мартина сукня, як лютий звiр, загнала мене в самий кут, Михайло  залишився
сам за керiвницею.
   Вiдчувався пiднесений, густо-рожево-оксамiтний настрiй свята,  змiшаний
iз запахом французького одеколону, все бундючно настобурчене,  вулиця,  як
звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне  авто  терпеливо  i
вперто продиралося крiзь  гущу  механiки,  розливно  й  невротичне  мигали
неоновi реклями, був, мабуть, вiтер, бо хiдниками  пiд  ногами  пiшоходiв,
металось зграйками сухе листя.
   Ми з Мартою сидiли рiвно, як фараонська пара  вирiзьблена  на  кольонах
святинi, її вольовий профiль з  вольовим  носом,  час  до  часу  обливався
сяйвом свiтел, в темнотi зо всiх бокiв мигали кольори. Ми мовчали, але моя
безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука  Марти  мордувала
мене своїми дотиками, її сукня наводила терор i я не  мав  сили  розiрвати
цiєї течiї єднання з чемности,  з  приемности,  з  легковажности,  ця  гра
виразно нас бавила i ми просувалися крiзь ту масу настрою i чим ми  бiльше
наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розi вулиць Блур i Авеню Роуд, тим
та маса ставала густiшою, гарячiшою, бентежливiшою.
   I ось нарештi вiсiмнадцять поверхiв готелю, а з ним не  менша  проблема
паркування.  Його  офiцiйна   паркувальна   площа   цiлковито   вичерпана,
залишалось шукати мiсця  де  iнде.  Машини  поволi  пiд'їжджали  до  входу
готелю, висипали на хiдники одягнених у бальовi сукнi жiнок i  вiд'їжджали
в невiдоме шукати для себе пристановища.
   Ми вирiшили не розбивати нашого товариства, одразу  їхати  за  пошуками
паркування, а потiм пiшки вертатися до готелю. За  чверть  години  нам  це
пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на однiй  з  бiчних  вулиць  i
почали боротьбу з вiтром, що дув нам напроти.  Особливо  терпiли  сукня  й
зачiска Марти, її легкi, на високих тонких закаблуках  атласовi  черевички
вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися  на  цей  садизм  природи,  нас
гризло сумлiння, щб ми все таки не залишили її одразу в готелi,  але  ради
не було i ми наполегливо прокладали нашу путь назустрiч  слiпучому  фасаду
кiна  "Унiверсiтi",  яке  горiло  пожежею  реклями   фiльму   "Антонiй   i
Клеопатра". Цiкаво чи Єгипет мав свої кiна? Нi. Але вiн напевно мав  своїх
жрецiв моди, чарiвну Марту, боротьбу з  вiтром  i  готель  Плазу  з  балем
iнженерiв. Чому я не родився одночасно тодi i тепер, щоб мiг порiвняти.
   Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю,  але
ми цього доконали, заля  була  вщерть  заповнена,  зо  всiх  бокiв  чулися
нарiкання, було тiсно, пiвтемно, чорнi мармуровi стiни, висока  заля,  ряд
свiтляних дискiв, що звисали з темноти,  блискуча,  освiтлена  прожектором
оркестра в далинi i безпервний, повiльний, густий танець в атмосферi диму,
алькоголю, парфумiв.
   Знайти мiсце при столику не було надiї,  наша  трiйця  розгублено,  без
напрямку продиралася крiзь масу, траплялися знайомi, мiнялися привiтаннями
i серед тiєї гущi облич я побачив  одно,  яке  мене  бiльше  зацiкавило  -
округле,  ластовинясте  з  мiцно  пiдмальованими  устами,   обличчя   Манi
Зарубовської, приятельки Лени, яка звичайно на мене  гнiвалась  i  уникала
зустрiчi. Але на цей раз, помiтивши мене, вона  залишила  свого  партнера,
протиснулася навпрост до мене i шепнула менi на вухо: - Є  Лена.  -  I  не
чекаючи вiдповiдi, знов поринула у розтанцьовану стихiю.
   - Що вона вам сказала, - швидко  й  сполохано  запитала  мене  Марта  i
схопила мене за руку. - Комплiмент, - вiдповiв  я  механiчно.  -  Кого  ви
шукаєте? - питала далi Марта. Я не вiдповiв, я дивився понад голови  людей
i менi здавалося, що я помiтив одно особливе обличчя,  яке  мене  вразило,
але  воно  дуже  швидко  знов  розчинилося  в  масi.   Терпка,   гарячкова
напруженiсть, требаб зiрватися й бiгти. - Ей, паничу! Що  з  вами?  Чи  ви
мене чуєте? - непокоїлась  Марта.  -  Чую.  Я  вас  чую,  -  вiдповiдав  я
непритомно.
   Оркестра  зробила  малу  перерву,  танцююча  маса  зупинилася,  але  не
розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину  з  глибини  залi
донеслась проймаюча мелодiя танго-роз  i  маса  знов  почала  рухатись.  -
Вiдкривайте баль, - звернувся я до Михайла. Вiн  запросив  Марту,  вона  з
ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене i я залишився  сам  у  гущi
людей.
   Вiдчувалось  багато  надзвичайного,  я  любив   феномени,   фантастичнi
реклями, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту i  я
почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся  на
Маню Зарубовську з її гарними, оголеними плечима, якi пiд  штучним  сяйвом
свiтляних дискiв, мали кольор старої бронзи. - Вона вас шукає!  -  шепнула
вона знов i так само зникла.
   Я рiшуче не мiг дати зi собою ради,  це  обурювало.  Не  пiти  ж  i  не
кинутись у прiрву. Я  ще  збiльшив  зусилля,  щоб  прорватися  до  буфету,
знайшов його у вiдлеглому кутi злiва  вiд  голосної  оркестри,  обложеного
армiєю  людей  iз  склянками  ситого,  лукулiвського  настрою.  Моя  поява
викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О!  Давно  не  бачились!
Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцiї,  нiби  я  перемiг
боксера Люїса. У  моїй  руцi  механiчно  з'явилася  склянка  з  рай-вiскi,
появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що  "оформив
мою хату", який  встиг  оформитись  також  i  виглядав,  як  американський
футбольний м'яч з округлим теплим носом i бiлою  пiнгвiновою  манiжкою  на
тлi чорного, англiйського одягу.
   - Прогресуємо, - казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю  для
тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi  "целебрую".
А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нiчого, нiчого.  Мода...
Щось, як вiршi Полусонцевої, але там було де  розгорнутись.  Наша  громада
множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив -  двадцять,  продав  -
тридцять. Раджу i тобi ворушитися.
   До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти,  реготали.  Власник  "Луцiв
енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клiнiнг", власник  "Дженерал  Вуд  Стор".
Безодня власникiв, мої кишенi заповнились вiзитiвками,  колишнi  хлiбороби
України, всiлякi в'язнi  всiляких  тюрем,  таборяни  Дi-Пi,  нацiоналiсти,
соцiялiсти, монархiсти, правi, лiвi, об'єднанi залею Парк Плаза, надхненнi
рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського.
   Мене замотали у вир алькоголю i  бiзнесу,  нiби  медальйон  ватою,  моє
обличчя набрало кольору полуницi, язик розв'язався i молов, як  жорна,  що
лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу  плянету  i  закрутився  солодким
крутiжем блаженного буддiйського раю.
   Та  все  таки  я  не  зрiкався  туманного  намiру  вирватися  з   цього
буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна
згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти
щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо я зробив  щось  в  цьому  напрямку  i
зовсiм не помiтив, коли i як, знечев'я, як привид, як  царiвна  пiдводного
царства,   з   модерно-атомовою,   сiро-попелястою   зачiскою,   появилася
передiмною Лена.
   Наскiльки все таки жiнка вiдважнiше вiд  нас,  чоловiкiв,  єство,  вона
стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля  Париж,  сукенцi,  зi
сартрiвською екзестенцiялiстичною усмiшкою,  зовсiм  незалежно  i  виразно
дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. I єдине, що  мене  рятувало
вiд загибелi, це алькоголь з  його  чудодiйними  властивостями  позбавляти
людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби  кат  зi
сокирою, її широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку i я почув,  нiби
з-за стiни, її гаркавий голос: - Не пiзнаєте мене, Павле? - i  простягнула
менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою.
   - Чи я пiзнаю? О!  Це  їй-богу  вона!  Звiдки?  Як?  Коли?  Лено!  -  я
захлинався, нiби потопельник.
   - Шукаю вас цiлий вечiр, - далi чую її  намацально  -  реальний  голос,
нiби я чув його учора. - Де ви пропадаєте?
   - Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капiталiстичними акулами .А  де  ви  тут
взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена!  -  театрально  казав  я,  що  її
бавило i вона-поблажливо пiдсмiхалася.
   - Приїхала навiдати друзiв, - казала вона.
   - А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як приємно
звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж!
   - Чоловiк, газбенд, ман - дома, - казала вона. - А ви, бачу, виключаєте
себе з числа моїх друзiв.
   - Це хочете сказати - я? Провокацiя.
   - Ви так поставили питання... Не я.
   - Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. I як ви  могли?  Забуваєте
куди  ви  попали.  Чи  ви  знаєте,  що  ви  мiж   пiратами?   Професiйними
контрабандистами? Насильниками й людожерами?
   - Не забуваю. Менi саме такс товариство iмпонує.
   - Що вас тут розiрвуть?
   - Готова на розтерзання.
   - А коли ви з'явилися ? Маю на увазi Торонто.
   - Учора.
   - Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252.
   - Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще не має.
   Цiле Торонто знає.  Спитайте  на  вулицi  першого  газетяра.  А  де  ви
зупинилися?
   - У Манi.
   - Зарубовської ? Та що вперто мене бойкотує? I не каже, за що.
   - А може ви знаєте, за що.
   - Я ще не є аж такий ясновидець.
   - Цiле Торонто знає.
   - То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам...
   - Соренсен.
   - Ясно - Соренсен. Нарештi. I щаслива.
   - Ясно, щаслива. Може  запропонуєте  якийсь  коктейль...  Для  бiльшого
щастя, - казала Лена.
   - Вибачте! Розумiється. Що ви п'єте? Чи по старому?
   - На цей раз звичайна вiски. Без нiчого.
   - Пам'ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть.
   Я кинувся в атаку  на  вiски,  проломив  буфетну  чергу,  роздобув  двi
склянки "рай" зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався  назад  -
переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла,  який  прибув  сюди,
мабуть, з тiєю  самою  мiсiєю,  нагадав  менi  Марту,  побачив  Лену,  все
зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i зайняв мiсце у лавах буфету.
   - Павле. Але я просила... - кинулась до мене Лена.
   - Чистої. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте.
   - Добре й так.
   - Зараз! Зараз! - метушився я невiдомо чому, зi склянками в обох руках,
оглядався за мiсцем i на диво нам пощастило -  столик  залитий  кольоровою
рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у кутi
пiд чорною стiною. Я  згорнув  набiк  пляшки,  паперовою  серветкою  витер
калюжi "севен-ап"-у... - Чи ж не чарiвне гнiздечко, - захоплено казав я.
   - Iдеальне, - смiялась Лена.
   - Лиш погляньте, що отам дiється, - вказав я на публiку.
   - Веселяться.
   - Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дiється з нашим Торонтом ? Чуєте
? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радiсть! - i ми пiдняли склянки.
   - За радiсть, - казала Лена.
   - Ох, та безбожна флейта. I як вона  баламутить  "Розпрягайте,  хлопцi,
конi". Тож ви також з Харкова!
   - З Харкова - казала Лена.
   - I скажiть... Признайтеся. За яким таким циганським  законом,  ви  так
ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже за зустрiч! -  i  я
пiдняв склянку. Лена пила також.
   - Павле, - казала вона по хвилинi надуми. - Я нiколи вас не залишила.
   - Мовчiть! - стукнув я по столi кулаком.
   - Я вас не залишила, -  спокiйно  повторила  вона  своє  i  зосереджено
дивилась на мене. I я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь
правду. Я вiдчув знайомi нотки її мови...  Нашi  очi  визивно  зустрiлися,
було замало свiтла, щоб бачити їх вираз, але я вiдчував. Наступило раптове
вiдпруження.
   - Менi хочеться когось вдарити, - вирвалось у мене.
   - Перед вами стiл, - вiдповiла Лена.
   - Чортова справа! I кому це потрiбно? - лютував я.
   - Ви ж тодi обiцяли, - казала далi Лена.
   - До чорта ясного... Коли i що обiцяв ?
   - Телефонувати.
   - Куди i кому?
   - Ви! Менi! Пiсля балю в Каса - Ломi. Я ж просила. I дала вам  телефон.
I чекала цiлий день. I чому ви не телефонували?
   Я був п'яний, моя голова варилася,  як  котел  з  брагою,  але  я  враз
задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик?  I  я
враз пригадав.
   - Я ж телефонував! - вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день.
   - Але куди i кому?
   - На Шша!
   - На Шша! Я ж вам... - i вона замовкла. Я  мовчав  також.  Я  зрозумiв.
Вона дала менi телефон Зарубовської, а я переплутав.
   - Леночко! Знаєте! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на  шматки!
- викрикнув я, схопив свою склянку i  випив  до  дна.  Але  моє  оп'янiння
швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв  пояснення.  Анi
виправдання. Я вперше  зрозумiв  цiлу  цю  винятково  безглузду,  безмiрно
судьбоносну ситуацiю.
   - Фу! - вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?
   Вона подумала i вiдповiла: - Нi.
   - Прокляття! - вiдповiв я. Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день.
   - Який сенс?
   - Сенс? - вирвалось у мене.
   - Як би ви це назвали?
   - Маєте рацiю, маєте рацiю. Вибачте.
   - Ви ж мене так добре знали.
   - Як i ви мене. Що власне сталося?
   - Мабуть помилка, - казала вона.
   - I ви не могли... перевiрити ?
   - Як було перевiрити? - казала вона. Не було  часу.  Не  було  сили.  Я
боролася... До останнього. Ви знаєте, що все це... Все це важилось роками.
Зрештою, я не хочу сподiватися.
   - Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був  ганчiрка.
Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене  завжди  так  складалося,  це  моя
якась патологiчна хиба. Ви знаєте,  що  я  був...  Зрештою,  ви  це  добре
знаєте. Я був ненормальний i я є тепер ненормальний, я був  вирваний...  Я
вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я  хорий!  Лено!  -  Я  мав  руки
спертi лiктями на стiл, голову обняту  долонями,  дивився  невiдомо  куди.
Лена мовчала.
   - Можливо нiчого не сталося, - проговорила вона по часi.
   - Як ви це розумiєте? - глянув я на неї.
   - Бо я ще та сама, - вiдповiла вона.
   - Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися  з
Ню Иорку.
   - Бо це правда, - казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама,  направду
та сама... Мене виповняє мистецтво, iнакше я б... здохла.
   Я глянув на неї i хотiв вгадати її справжню  думку.  Вона  дивилася  на
мене довгим, впертим, рiвним поглядом. - Так. Я та сама. Ви для  мене  той
самий, - казала вона.
   - Можете працювати? - запитав я спокiйнiшим тоном.
   - Дуже добре.
   - Вiн розумiє?
   - Дуже.
   - А як мама? Вдоволена? Напевно.
   - Не знаю, Можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на митах.
   У цей час хотiлося сказати дуже i  дуже  багато,  сказати  все  повною,
ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити  непояснсне.  Але  не
було нiякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на  досяг  моєї
долонi, але вона була поза  межами  досягнення  i  я  не  мiг  їй  нiчого,
абсолютно нiчого сказати. Як знайти  доступ,  або  вихiд,  або  вхiд,  або
вiдхiд, щоб вона зрозумiла. I я знав, що  вона  розумiла,  i  напевно  так
само, як я, i так само нiчого, крiм  коротких,  холодних,  сухих  слiв  не
могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля  нас  бушувало  те  чорне  море
музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi  гойдалися,  як  хвилi
великого окоану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в  кутi,  пiд  стiною,
заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами на  щастя
нiхто не цiкавився i ми на щастя нiким не цiкавились. Я вигнав  з  пам'ятi
все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею своїх най  iнтимнiших
проблем, я мав на досяг долонi Лену... I завтра її не буде.
   - На якiй мовi говорите? Дома. - запитав я її.
   - Англiйська. Трохи нiмецька.
   - Лена Соренсон, - вiдповiв я.
   - Вам це подобається?
   - Це так є. Iнтернацiональне. Ми проти Iнтернацiоналу.
   - Можливо проти. Але ми Iнтернацiонал.
   - А як там мiй портрет?
   - Висить на стiнi.
   - Поруч з вашим?
   - Нi.
   - I не скаржиться?
   - Iнодi.
   - Як саме?
   - По рiзному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.
   - I маєте успiх.
   - Не дуже.
   - А чому?
   - Ах, Павле!
   - То може затанцюємо? Така грiзна Ча -Ча.
   - Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?
   - О, нi. Маю "Фiлiпса".
   - О... Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Гратулюю.
   - Дякую. Хто вас iнформував?
   - Маю розвiдку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весiлля?
   - Не маю нареченої.
   - Наречених безлiч. Он у тiй гущi...
   - А як по вашому з любов'ю?
   - Виберiть християнську. До ближнього.
   - Може подумати.
   - А до речi... Ви писали чудовi листи. Чому перестали ?
   - Бо я не письменник, а механiк. I стратег.
   - Стратег чого?
   - Боїв за одну... мрiю.
   - О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповiдник любови.
   - Не конче до ближнього.
   - Будемо мати i це на увазi.
   - Лено Сопенсен.
   - Вам сподобалося мое прiзвище.
   - Щоб не забути.
   -  Це  заучить,  як  погроза,  що  можете  забути.  Але  я  не  забуду.
Пам'ятайте.
   - Для мене цього не досить, - казав я.
   - Ми купили дорогий спогад... А все  решта  можливо  не  таке  суттєве.
Iнколи люди каються, що не вмiли зберегти вартостей, а по-моєму найбiльшою
нашою вартiстю є все те, що ми з вами пережили.
   - Для мене цього не досить, - повторив я вже сказане.
   - Ви гарно вмiєте писати... листи. Згода ?
   - Але ж ви "не вмiєте писати".
   - Зате вмiю читати... I розумiти.
   - Це значить говорити з порожнечею.
   - О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не  була  i  що  б  че
робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво.
Павле! Одружiння це найбанальнiша справа.
   - Не для мене.
   - Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалiсно. Коли б  всi
люди так на це дивилися - не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi,  а
в небi не було б спасiння... вiд цiєї повенi грiха.
   - Таким я є. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть.
   - Кiлькiсть, якiсть - яка рiзниця. Головне... Не знаю, як  це  назвати.
Чи це може бути "щастя"? Якщо це є взагалi.
   - По-моєму є. За далекими свiтами, за  глибокими  морями,  за  високими
горами. Чи наша зустрiч не був гарний доказ?
   - Ви були зi мною щасливi ? - питала вона по надумi.
   - Нi.
   - А чому ?
   - Бо ми не скiнчили початого.
   - В такому разi ми маємо ще надiю. Коли б скiнчили - що далi ?
   - Розумiється, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене  не  лишень
пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на  увазi  два  бiгуни.  Якась
умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не  знайшов
кiнця. I не це хотiв сказати... Не кiнця, а закiнчення, чи продовження, чи
тривання. До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь  на
цю хвилеву зустрiч з вами, з першої хвилини нашого знайовмства,  я  вiдчув
приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що  ви  не
були б iдеальною  жiнкою,  матiр'ю,  дружиною,  я  не  шукав  у  вас  саме
iдеального iдеалу, але я шукав i  знайшов  щось  значно  бiльше,  чого  не
висловиш словами, але що виповняє мене по самi  вiнця  i  що  робить  мене
щасливим. Може це  i  є  любов.  В  кожному  разi  це  одна  з  найбiльших
дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть  i  будуть
вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.
   - О. як це гарно, Павле! - вирвалось у неї її знане речення, яким  вона
звичайно висловлювала своє захоплення.
   Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь  морок  одне  одному  в  глибину
глибин i хотiли сказати правду правд...  Мiж  нами  запала  мовчанка,  яка
тривала деякий  час,  нашi  склянки  були  допитi,  збоку  далi,  бушувала
цiлковито п'яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть.
   - Чи мiг би просити? - перебив я мовчанку.
   - А чи ви вже все сказали? - запитала вона. Менi здавалося, що вона  не
наставлена на танець.
   - Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?
   - Я помилялася.
   - Не можемо все сказати. Не в нашiй силi.
   - Котра година?
   - Скоро кiнець.
   - Ну, так iдемо.
   I ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше,  нiж  колись.  Я
чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрiдне темпо,  дивне  дихання,
виключнi дотики, ми робили засвоєнi кроки, посмiхалися  знаною  вибагливою
посмiшкою... Iнколи забувалися i тодi нашi  тiла  механiчно  зливалися,  я
гостро вiдчував її дихання i биття її серця i при тому не мав сумнiву,  що
вона органiчно, навiки, безповоротньо моя.
   У цьому танцi нас застала година дванадцята i "Боже  хорони  королеву".
Все зупинилося i стояло непорушно.  Ми  з  Леною  трималися  за  руки.  Її
примхлива зачiска була порушена. Бiля нас стояло  довкруги  багато  людей.
Впотiлi, зiм'ятi, гарячi. Коли скiнчився гiмн все знов  змiшалося,  лишень
ми стояли далi тримаючись за руки. - Ну? - сказала вона i глянула  менi  у
вiчi. - Не будемо сентиментальнi, - повторив я знане  її  прислiв'я.  Вона
кивнула головою. Я потиснув обидвi її руки i сказав: - Допобачення Лено! -
Вона вiдповiла: - Допобачення, Павле! - I ми розiйшлися з цього  мiсця.  Я
вiдiйшов перший. Не оглянувся i не бачив, коли i куди вiдiйшла вона. Iснує
один  такий,  можливо,  фiзичний  закон:  наше  тiло  стає  тяжким,   ноги
наливаються оливом, м'язи вiдмовляють послуху. Саме цей закон дiяв в  мене
з неймовiрною силою. Останнi  мої  слова  я  витиснув  крiзь  цiлу  небулю
туманности, в менi вiдбувалися космiчнi процеси розбиття сузiр,  я  нiчого
не думав, а тiльки маячив.
   Але все таки я пригадав, що у мене було  якесь  товариство,  а  в  тому
також Марта, яка за цi пару годин перестала зовсiм для  мене  iснувати.  Я
пiшов, чи краще незучаснено поплентався їх шукати  i  не  був  здивований,
коли хтось менi сказав, що вони вже давно вiд'їхали. Не тяжко  уявити,  що
думала про це Марта, але мої власнi протиставлення були  такi  великi,  що
виповнили цiлу мою свiтосферу i для iнших не залишилось простору.
   До дому я їхав трамваєм Блур, без пересiдки, сам  один  i  я  мiг  цiлу
дорогу перебувати в туманностi мого зачаровання, передумувати все бачене i
сказане i марити чорти-зна якими дикими надiями. Уявляю, як тодi  виглядав
i можливо назва iдiот найбiльше менi личила.
   Доїхавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай  далi  поплентався  здовж
улюбленою алеєю. Головне, що було  порожньо  i  безлюдно,  здовж  хiдникiв
сонно стояли машини, бiльшiсть будинкiв понуро спала, тмяно  i  абстрактно
свiтились лiхтарi i поривно дув пiвнiчний вiтер, який,  як  сiрий,  дурний
кiт, ганявся за кожним сухим листком. Пiд ногами,  по  старих,  зачовганих
плитах хiдника, було повно тих нервових шелестiв,  що  їх  продукує  кожна
сумлiнна осiнь. На цiй широкiй, анатомiчнiй вулицi  я  найбiльше  вiдчував
Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зi мною, що вiтер пiдриває її сукенку, я
бачив її гарнi, елястичнi лiнiї, її гнучку реклямно  -  вражаючу  постать.
Менi хотiлося вгадати, якi саме сили приковували її до  мене,  ким  i  для
чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорiлу пустелю  туманної
далекости i безнадiї. О! Це ганебно! Лено! Я не  сентиментальний,  я  дико
наївний i стихiйно щирий.
   Я не квапився одразу до дому. 1) Щоб не зустрiтися одразу з Мартою,  2)
щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати  i  видумати  вихiд.  Я  виразно
зрозумiв, що  мої  маленькi  пляники,  якими  я  до  цього  часу  питався,
безнадiйне нiщо. що я мушу дерзати значно бiльше, що Марту  я  мушу  назад
залишити, а Лену назад здобути. Це є закон законiв i вiдступу  нема.  Бурi
не бурi, громи не громи, а я ламаюся вперед.  Бачили  ви  коли,  бодай  на
екранi телевiзора,  гiгантський  сталевий  танк,  який  бездушно,  вперто,
наослiп продирається крiзь лiсову хащавину, ламає пальми i банановi дерева
на якомусь островi Тихого океану? Засадничо, це я.  Не  дивлячись  на  мої
мiмознi прикмети тонкошкiрого лицемiра.
   Я був вдоволений, коли  всi  вiкна  мого  приголомшеного  будинку  були
безоглядно темнi i я не мусiв одразу наражатися на зустрiч з Мартою. Я  не
думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний,  що  вона
втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те,  що  вiн  минулого  року,
такого то дня i такої то години не виконав такого то її завдання,  нарештi
розплакалась, що "вiн" мало нею турбується  i  тепер  десь  причаїлась  за
дверима i наслухує за кожним звуком будинку. Коли  я  обережно,  як  тать,
пiднiмався наверх, сходи пiд моїми ногами не скрипiли, а  кричали  гвалту,
на що щiлини дверей спальнi Боярiв погрозливо свiтилися, наводили на  мене
терор  i  намагалися  видати  мене  на  екзекуцiю  конкляве   чеснот,   що
закаптурено засiдало за дверима. Я швидко по злодiйськи,  тiкав  до  своєї
кiмнати,  обережно  закривав  за  собою  дверi,  не  свiтив   свiтла,   не
роздягався, а чим скорiш бiг до вiкна, вiдчинив одну його третину i  стояв
закам'янiло проти ночi, вiтру,  прохолоди.  Внизу,  залитi  блiдим  сяйвом
лiхтарiв, стояли в черзi "Меркурiй" i Форд", а напроти  через  вулицю,  на
городi сусiда, маяла в темнотi на шнурах залишена нанiч бiлизна.



   VI

   Яка справдi дивовижно - незбагнута дорога вiд вулицi Авiяцiї в  Харковi
на Українi, де я родився, до цiєї ось вулицi Глен  в  Торонтi,  Онтарiо...
Через Миколаїв на Чорному  морi,  через  Ванкувер  на  Тихому  океанi,  її
найкраще простежити на глобусi  здовж  п'ятдесятої  паралелi  -  Ванкувер,
Харкiв, десятки тисяч кiлометрiв вiддалi... Але справа тут не у вiддалi, а
в часi.
   Мiй час - час анти - розуму, анти - правди, анти  -людини,  засадничого
проти,  час  коми.  Невротичнi  правди  i  гiстеричнi  закони  в   клiматi
iнквiзицiї творили iнферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя
стало кредитовим бiлетом i ним платилося за кожний невчасний вислiв. Сорок
мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в  жертву.  А  в  тому
також моїх батька й матiр.
   Я ж опинився в порожнечi, мiж небом  i  землею,  без  права  на  власне
мiсце. Моїм завданням було знайти таке мiсце i я його знайшов.
   Третього жовтня 1948 року, вiйськове - пасажирське, бачу також i  себе.
Менi тридцять чотири роки, у моїх руках двi  валiзи.  Я  легкий,  молодий,
здоровий... Я на березi Америки, в Канадi з призначенням Ванкувер. Америка
для мене не просто Америка, а амбiцiя, фантазiя, iдеал. Належу до тих,  що
шукали тут правди, свободи - кращi i гiршi, святi  i  грiшнi,  але  завжди
сильнi i завжди рiшучi.
   Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу,  мене
розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання,
потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору.
Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера,  ковбойськi  фiльми.  С  це
свiт, що  виломився  з  iстокий  корабель  американської  фльоти  "Генерал
Стюарт" у годинах раннiх причалив до  причалу  мiста  Галiфаксу.  На  його
покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини.  Сiрий,  туманний  ранок,
скиглення  мев,  рев  сирен,  запах  вугiльного  диму,  невиразнi   зариси
побережжя.
   Мiж цими прибульцями, у сiрому пом'ятому плащi, рiї, покинув  традицiю,
знайшов свої власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох.
   Так, далебi, не легко  окреслити  той  насторожений  настрiй,  що  весь
виповняє мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi
пройшли цей континент. Це було так недавно.  Пралiси,  озера,  дикi  рiки,
прерiї, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть  вигiдним,  теплим  спальним
повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене  все
солiдне, спокiйне,  привiтливе.  Увiйде  людина  у  темно-синiй  унiформi,
запитає чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях  картка
з номерком i призначенням i за п'ять днiв i п'ять ночей, вона заведе  мене
на другий кiнець континенту.
   За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги
втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати їх думки, звiдки
вони i хто вони i чого залишили минуле. Їх очi зраджували  пережите.  Вони
не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо вони все ще бачать  табори  Колими,
Авшвiцу, гарячi  пристрастi,  холоднi  бункери,  танки,  лiтаючi  фортецi.
Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи.
   Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю  Сполучених  Стейтiв,
земля  вкрита  iнеєм,  минають  будови,  гаї,  поля,  ферми.  Згодом  знов
вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом,  обережно  в'їжджаємо
до великого мiста Монтреал.
   Пiсля Европи, приємно бачити цiле, не  зруйноване  мiсто,  нiде  нiяких
руїн, яскравi неоновi реклями, многолюднi вулицi  i  безконечна  кiлькiсть
моторових  возiв.  На  перонi  чути  англiйську,   французьку,   нiмецьку,
українську мови, я пручаюсь з  кожним  написом,  мої  настрої  розгубленi,
почуття осамiтнення.
   Пересiдання на нормальний "Кенедiєн Пасифiк" - експрес, якого завданням
пересiкти континент i викинути мене на березi  Тихого  океану.  Неймовiрнi
простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони  лежать  спокiйно,  вони  стоять
задивлено, вони течуть задумано, вони чекають,  виглядають,  сподiваються.
Земля жива й насторожена, вона плянує свою казку майбутнього i розказує її
вiтрам, деревам, водi... I довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до
людського серця i мiзку.
   То знов появляються i розгортаються до обрiїв прерiї, покраянi ланами й
дорогами, де i  звiдки  взялися  тi  майстри,  що  зробили  з  цього  таку
шахiвницю. Царство тракторiв, пшеницi i тяжких, дiйних коров. I  широкого,
синього неба.
   А далi велетнi гiр i сяючi  снiгом  шпилi.  Бритiйська  Колюмбiя  з  її
купами порваної на кусся  плянети.  Цiла  розпука,  що  пiсля  Бенфу,  нiч
закрила цей маєстатичний катаклiзм вiд мого гарячково-ненаситного ока. Але
з ранком потяг елястично вривається у стихiйно-величну долину Фризера,  що
нагадує епоху динозаврiв. Ввижалося, що з  її  гiгантських  гаїв  червоної
сосни,  неграбно  висунуться  бронтозаври,  здiймуться  почварнi  ящурi  й
заревуть мастодонти. Забувалося, що  їдеш  найдосконалiшим  потягом  нашої
цивiлiзацiї i не вiрилось, що тут же поруч бiгли асфальтовi  дороги,  бiлi
будiвлi, телеграфнi стовпи i барвистi написи.
   Останнiй ранок моєї дороги  океану  й  континенту,  два  тижнi  часу  i
мiльйони вражiнь. На диво ясний, прозорий, рахманний,  обiцюючий.  Скорiше
встаю, уважнiше голюся, одягаю найкращий  одяг,  зав'язую  найпривабливiшу
краватку. I готовий до найсудьбоноснiшої зустрiчi.
   Нарештi i сама зустрiч. Година дев'ята  i  сорок  п'ять  хвилин  ранку.
Субота. Восьме жовтня. Цi дати, як граничнi, кам'янi стовпи,  врiзались  у
мою тямку. Величезний, впотiлий дiзелевий льокомотив  зупиняється.  Багато
людей i мiж ними троє мiцних,  повнолицих  добродiїв,  якi  кинулись  менi
назустрiч. Моя матiрна мова виразно зазвучала в  повiтрi.  Мiй  на  грудях
квиток  нарештi  виконав  свою  ролю.  Добродiї  кинулись  до  мене  i  ми
обiймались, нiби рiднi брати, якi цiлу вiчнiсть не бачились.
   Далi, звичайно, ми їхали  просторим,  не  дуже  новим  автом,  я  сидiв
спереду з моїм "спонзором" Сенишином, який вiв машину, а  нашi  друзi,  зi
своїми власними машинами,  творили  нам  ескорту.  Минали  багато  вулиць,
багато машин i нарештi довга до самої затоки вулиця  висаджена  кленами  й
каштанами з однородними будинками i  бiля  одного  з  таких  будинкiв,  ми
зупинилися. Не встигли ми висiсти з авта, як  бiля  нас  набралося  багато
iнших чоловiкiв i жiнок, всi мене голосно вiтали, я почувався героєм, який
вернувся переможцем з поля бою, ми гармiдерно входили до гарного, чистого,
просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався  розгублено,  пiд
моїми ногами все ще хитався Грунт. I вимагалося вiдпочинку.
   Але про таке не було й мови. У просторiй їдальнi препишно, незалежно  i
визивно стояв широкий, бiлий, заставлений посудом  стiл  з  парою  тузинiв
стiльцiв,  i  все  це  разом  з  драпiжною  гостиннiстю  чекало   на   мою
настовбурчену iстоту. Згодом я опинився на головному мiсцi  стола,  я  був
приголомшений стихiйною кiлькiстю їжi, рiзноманiтнiстю пиття,  чисельнiстю
гостей обох статей, ми пили, ми їли, ми пiдносили тости,  ми  виголошували
промови, з мене зроблено сенсацiю року, найбiльшу людину столiття,  опiсля
все перейшло на вокальну частину церемонiї i нашi гордi, буйнi, степовi  i
гiрськi пiснi  розлягалися  широко  над  затокою  св.  Георгiя  i  напевно
досягали Гавайських островiв.
   I це протягнулося далеко до пiзньої ночi, i  коли  я,  десь  по  другiй
годинi, лягав до своєї бiлої, чистої, просторої, а  головне  не  рухливої,
постелi, я  був  не  тiльки  смертельно  втомлений,  але  разом  цiлковито
переконаний, що час моєї безцiльної мандрiвки  скiнчився,  а  почався  час
шукання певного, остаточного мiсця на цiй благодатнiй, ситiй землi.
   А згодом, з почуттям гордости  i  вдоволення,  мене  обвозили  оглядати
пречудове, амфiбiйне зелено-iржаво-бронзове мiсто  розложене  на  зазубнях
широкого побережжя зi  снiжно-перламутровими  верхiв'ями  гiр,  бiлими  на
схилах   будiвлями,   гостроверхими   секвоями,   мiстерiйними   тотемами,
дзеркальними водами. Я ще не бачив бiльш  вражаючого  поєднання  творчости
стихiйних  сил  природи  i  людського  плянування,  у  якому  б  хмарочоси
природного гранiту i хмарочоси залiзо - бетону, на тлi сiро-синього  моря,
творили таке панорамне зосередження краси i маєстату.
   Одначе цей закуток нашого континенту, зо всiма  його  слiпучими  далями
обрiїв, з його рухливими кораблями i спокiйними причалами, не став  мiсцем
мого остаточного оселення. Не можу сказати  чому.  Коли  нам  визначаються
путi, нiхто не знає, чи має це бути путь Магеляна, чи Емануеля Канта, а чи
звичайного волоцюги з пiд мостiв  Парижу.  Чоловiк,  який  вибрав  мене  з
таборiв, у якого я почав працювати, як механiк авто-майстернi на iм'я Iван
Сенишин, не дивлячись  на  його  королiвську  для  мене  зустрiч,  не  був
призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зiйшлися з  рiзних
бiгунiв плянети, з рiзних заложень душi, ми по рiзному бачили кольори,  по
рiзному чули тони. А тому ми мусiли розiйтися.
   Це мусiло статися з неухильнiстю смерти  чи  биття  серця.  Чи  вмiв  я
працювати  i  чи  працював  вистачально?  За  моїми   поняттями   вмiв   i
вистачально, але нашi з Сенишином амбiцiї нiяк не мирились.  Вiн  нiяк  не
хотiв повiрити, що я приїхав  до  Ванкуверу  не  тiльки  "доробитися",  не
тiльки мати "гавз", "кару", багато на стелi, багато  в  холодильнику,  але
також довiдатись, хто був  Джордж  Ванкувер,  чого  вiн  тут  шукав,  чого
смiявся Бернард Шов, чому плакав  паяцо.  Для  Сенишина  подiбнi  проблеми
видавалися верхом безглуздя i я його розумiв... Але вiн не розумiв мене.
   Взагалi, я  не  знайшов  тут,  чого  шукав.  За  професiєю,  я  майстер
корабельного будiвництва, але закон вимагав i я на це погодився,  перебути
рiк у мого ручителя. Я став авто-механiком, спочатку  помiчним,  а  згодом
фаховим з намiром одного разу стати незалежним. I не кажу, що ця роля менi
не сприяла. Я мав що їсти, у що одягнутися i не тiльки  ладив  авта,  а  й
ходив на засiдання "Народного дому", помагав ставити  "Наталку  Полтавку",
спiвав Петра, дописував до "Свободи", залицявся до  всiх  дiвчат  i  завiв
старого, надiйного, кремової барви, "Олдсмобiля".
   По роковi такої чинности, я вже  почав  мiркувати  про  власнi  дороги,
плянував власне пiдприємство, Сенишиновi це не конче смакувало, вiн  почав
дорiкати, скаржитись, не хотiв мене вiдпустити. Я  не  мав  намiру  з  ним
сперечатися i щоб зiйти з очей, почав думати про iншi мiсця  цiєї  широкої
землi.
   Так чи iнакше, по двох несповна роках, пiсля не дуже дружньої розмови з
моїм господарем, навесну у кiнцi квiтня, я залишив Ванкувер. Для Торонта.
   У Торонтi я мав приятеля таборових часiв Степана Снилика. Ми були з ним
у контактi, вiн писав менi пеани про своє Кольорадо,  не  мiг  нахвалитися
своїми  успiхами,  повiдомляв,  що  туди  з'їжджається  чи  не  цiла  нова
емiграцiя i, пiсля деякого вагання, я продав свого "Олдсмобiля",  спакував
валiзи, заручився квитком Транс-Канадської повiтряної лiнiї i пустився  ще
раз через континент назад. Це була велична увертюра  до  мого  Торонта.  Я
вертався, як король з  iноземних  вiдвiдин,  зав-зятюще  ломав  англiйську
мову, я читав "Лайф", я розмовляв з пасажирами про Котаею, я мав  на  собi
новенький одяг, а в кишенi книжку Канадсько-королiвського банку.
   У Торонтi мене нiхто не зустрiчав, але на летовищi Малтон я взяв  таксi
i направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив  для  мене
примiщення у мого прекрасного  земляка  Пилипа  Стецика,  який  вже  встиг
обложитися гiпотеками i стати власником на десять кiмнат будинку, знизу до
верху виповненого, як дорожна валiза, такими ж, як я, мадрiвцями. Я  заняв
кiмнатку розмiром пуделка сiрникiв, без вiкна,  зi  скляними  дверима,  що
виходили на маленький балькончик поруч з мiнiятюрною, зашкленою  верандою.
Цим урочистим актом, я збiльшив цифру населення цього гостинного  дому  на
вiсiмнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову  його  панi
господиню,  їх  зворушливу  донечку  Оксанку  i  лiнивого,   сивого   кота
"Сталiна", який дiстав це  грiзне  iмення  за  те  тiльки,  що  замордував
канарка моєї сусiдки, колишньої акторки Лiдiї Парфен.
   А сам будинок, як назовнi так i знутра, виглядав  велично.  Його  пишнi
вхiднi дверi були  зашкленi  кольоровим  склом,  його  сходи  нагору  були
застеленi м'яким, мишатої барви, килимком, вiн мав гомiнку, завжди заняту,
убиральню i завжди занятий, з двома вiдгалуженнями, телефон.
   Ззаду за будинком красувався невеликий  шматок  тiнистого  городу,  там
цвiло чимало квiтiв, росли помiдори i буяв широкий, пишний кущ бозу.
   Перший роздiл моєї епопеї був закiнчений. Починався другий.  У  пошуках
за працею, яка тривала пару тижнiв, я мав менше щастя нiж у  Ванкуверi,  з
автомеханiка, я став машинiсто-механiком чоколядної фабрики "Ровнтрi",  що
на вулицi Стерлiнг, з не дуже принадними умовами трьох  рiзних  змiн,  якi
мiнялися що-три тижнi.
   Вростання  не  тривало  довго.  Наша  етнiчна  група  ряснiла  безлiччю
потрiбних i  менш  потрiбних  партiй,  груп,  парафiй,  товариств,  скрiзь
вимагалось дiлових людей i по короткому часi, я вже набув звання активного
громадянина i моє iм'я вимовлялося з певним акцентом.
   I не лишень активного громадянина, але й не менш  активного  холостяка,
привабливого кандидата на  жениха.  З  наших  втiкацьких  таборiв  наїхало
чимало не лишень вовкiв-сiроманцiв, але й не менше сiроманок - вовчиць, на
забавах,  на  балях  роїлося  вiд  агресивних  наречених  i  моя  кiмнатка
штурмувалася армiями прекрасної статi  з  не  меншою  наполегливiстю,  нiж
англiйська фортеця Мальта за останньої вiйни. Не знаю, чому любов втiлюють
у вигляд Венери, коли на дiлi, це жорстокий Тома де Торквемадо саме  тодi,
коли вiн допитує i палить вiдьом.
   I от на полях цих судьбоносних боїв, в розгарi най-впертiших змагань за
бути чи не  бути  мого  парубоцтва,  на  краю  прiрви  мого  одруження,  я
несподiвано, дивовижно i провокативно зустрiв Лену.



   ЛЕНА

   1

   Моя Олена, яку  буду  звати  автентичне  Леною,  не  мала  мiтологiчної
бiографiї, за неї не змагалися царi i не було спалено Трої, але її  минуле
до певної мiри оповите не менш фантастичною мiстикою, нiж  i  Олени  дочки
Зевса  i  Леди,  дружини  царя  Менелая,  бо  i  вона  належала   до   тих
загадково-чудодiйних сотворiнь, яким приречено творити легенди i приносити
в жертву не одну Трою.
   Досить часто трапляється, що химерне життя, нi з сього, нi з того, втне
з вами дивовижну штуку, напутать на химерне дiло, наведе затемнення думки,
оплутає  глузд  i  зробить  з  вас  гротескового  паяцика  вашої   власної
пристрасти. I це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути
здiйснення  вашої  най-припабливiшої  мрiї...  Це  може   лишитися   вашим
найкращим спогадом... Це може стати легендою вашого життя.
   Мiстерiя моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як i я,
у мiстi Харковi i що її батька так  само,  як  i  мого,  одного  разу  "не
стало", їх серед ночi забрано з хати i  кудись  вивезено,  з  тiєю  тiльки
рiзницею, що мого батька, народного учителя,  "не  стало"  за  "буржуазний
нацiоналiзм", тобто, що вiн трохи  бiльше,  нiж  було  урядове  дозволено,
вживав української мови, а її батька,  вiдомого  iнженера,  за  будинок  у
Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що  на  мовi  тiєї
доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену,  з  її  матiр'ю  i  старшим
братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з моєю матiр'ю,  викинуто
з мешкання на вулицю i залишено на призволяще, лишень, що вони виїхали, не
як ми, на село, а переїхали до Одеси, де  її  мати  стала  кондукторкою  i
десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло їх при життi, а моя мати
на селi, пiдчас колективiзацiї, загинула з голоду.
   I родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я,  тобю  вона  вже  не
знала "проклятого царського часу" взагалi, а я ще  мав  на  собi  маленьку
плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз  зустрiчалися
на вулицi Сумськiй, де стояв їх злочинний дiм, а з її  старшим,  струнким,
бiлявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до  народної  школи,  грали
"гилку" i вчилися курити.
   ... i напештi, ми однаково затратили пiв  життя  "для  добра  майбутнiх
поколiнь", об'їхали пiв свiту, щоб знов зустрiтися  на  перехрестi  вулиць
Батерст - Дандес  в  Торонтi,  Онтарiо,  бiля  зупинки  трамваю  насупроти
нiмецької аптеки "Медiка".
   Коли я приходив з нiчної змiни роботи, я  звичайно  до  обiда  спав,  а
потiм одягався i простував вниз по Маркгам до  вулицi  Квiн,  де  на  розi
мiстилася харчiвня "Иорк", власником якої був мiй господар  Пилип  Стецик.
Це була пiсна, одноманiтна  вулиця,  заселена  переважно  сiрим  людом,  з
численними  синагогами,  висаджена  берестами,  з   будинками   iсторичної
давности,   зi   всiлякими    хитромудрими    ганочками,    балькончиками.
прнбудiвками, яких цегляна барва вiд  часу  перетворилася  у  брудно-буру,
яких малювання порепалось, а травники злисiлн за бпаком сонця. За повiр'ям
бiльшостi  мешканцiв  закутка,  смiття  значило  грошi,  тому   до   нього
ставились, як у Iндiї до святих корiв, гiгiєна не вважалася чеснотою, а на
естетику не збувало часу. I дивно,  чому  саме  в  таких  мiсцях  водиться
стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерiї, як i всi iншi,  i
смiтники є лля них найближчою стихiєю.
   Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги,  це  моя  щоденна  путь  до
їдальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. "Грiл Иорк" пишався  численними
написами, неоновим свiтлом, реклямою цигарок  "Прогрес".  Це  привабливий,
кольоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп  зi  запахами  тютюну,
олiї, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це  щедра  долоня,
що за  маленькi  грошi,  пропонувала  вам  ситiсть,  це  мiсце,  де,  крiм
"гамбургiв" i ''гот-догiв", ви дiстали рiднi борщi й вареники, а  до  того
зустрiлись "зi своїми" i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми
свiту.
   Саме  того  часу  це  мальовниче   пристановище   iстотно   поширялося,
подвоїлась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову  барву  на
сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без  вiкон,  оббиту  фанерою  кiмнату,
запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних  мовах  i
подвоїлось  кельнерок,  якi  заклопотано  бiгали  у  своїх   ясно-кремових
халатиках, обвантаженi посудом i харчами.
   З помiж них контрастове видiлялась звинна, елегантна русявка зi  синiми
очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу,  яка
часто до мене зверталася i звала мене Павлом Iвановичем.
   Одного разу вона несподiвано мене запитала: - Павле  Iвановичу.  Чи  ви
знаєте Лену Глiдерс? - Нi, - вiдповiв  я  незучаснено  -  Не  знаєте  Лени
Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, - казала вона здивовано. - Нi,
- вiдповiв я тим же тоном. - Вона малює рiзнi такi... знаєте... Модерна, -
вияснила вона. - А вона вас знає, - вияснила виразнiше. - Мене? Як i чому?
- питав я здивовано. - Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом  живемо.  I
про вас говоримо. Вас усi знають.
   Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала.
- Дуже гарна, - казала вона, маючи на увазi ту саму Лену.
   - Навiть дуже, - пробував я жартувати.
   - Уявiть, що дуже. I шкода, що ви її не знаєте.
   - Можливо й шкода.
   - А може б ви хотiли з нею познайомитись?
   - А чому б нi.
   - Вона недавно прибула з Монтреалу.
   - О! З Монтреалу. Розумiється. Ви, здається, також з Монтреалу.
   - А ви, здається, з Ванкуверу.
   - Маєте рацiю, - вiдповiв я з посмiшкою. - А чи мiг  би  я  знати  ваше
iмення?
   - Зiна.
   - А далi?
   - Далi нема. Зiна.
   На цьому наш дiялог на тим часом скiнчився, я був  задавнений  скептик,
вiдкриття  Зiни  мене  не  зворушувало,  менi  соромно  признаватися,  але
засадничо, я не належав до тих, якi легко загоряються, я  вiрив  в  любов,
кохання, пристрастi, я читав про них, бачив  їх  у  (фiльмах,  але  лишень
бачив, не конче сприймав, моє тiло було на таке загартоване, душа  iмунна,
гормони ситi. Лишалась мрiя, а  в  мрiю  не  вiрилось  дослiвно.  Хотiлося
чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет,
вiддихом.
   Зовсiм недавно, я, було, щось подiбне зустрiв. I не так далеко. На  тiй
самiй вулицi Дандес,  повертаючи  до  лiва,  де  розбитi  хiдники,  бруднi
калюжi, жидiвськi  й  iталiйськi  крамнички  зi  сушеною,  солоною  рибою,
оселедцями, прiсним  запахом  оливок,  грушкоподiбних  сирочкiв,  майже  в
перемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками,
юхтовими черевиками... На самому розi при  виходi  на  Баторст  красується
запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань,  курильного  краму.
Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейськi iлюстрованi  журнали,
ремiнiсепцiї минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища...
   I саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково,  я  побачив
молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською,  у
виглядi кiнського хвоста,  зачiскою.  Така  мимолетна  з'ява.  Вона  щойно
висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкальне вражаюча  i
безкомпромiсово  гарна.  I  закоштовна,  щоб  зватись  жiнкою,  це  просто
квiтка-самоцвiтка,  не  Мадонна  i  не  господиня,   а   вияв   мистецтва,
брильянтовий перстень на пальцi уяви.
   Це можливо мариво гiперболiчне, можливо це просто шахрайська  льоторся,
яку годi проглянути. За цiле моє рiзно-многогранне буття на цiй  строкатiй
землi,  не  так  часто  приходилось  бачити  зблизька  подiбнi  явища,  за
вийнятком на екранах голiвудських колекцiй... Але в  самому  автентичному,
доторкальному  вимiрi,  на  брудних  хiдниках  давнтавнiв,   на   станцiях
транспортацiї i взагалi,  пiд  ясним  синiм  небом  моєї  домени,  подiбнi
явивища зникаюче рiдкiснi. I тодi вони вражали,  i  наводили  переполох  i
пiдносили температуру.
   Хоча звичайно - дяка Боговi,  такi  феномени  появляються,  торкаються,
вiддалюються  i  забуваються.  Залишається  далi   те   саме   переконання
нездiйсненности, гiркий присмак невiри i нсвиразно-тьманне  шукання  нової
точки у плоскому просторi.  Але  цi  ого  разу,  це  звичне  правило  було
порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому  самому  мiсцi,  у
той. самий чаг, лишень з деякими несуттєвими змiнами (сiра, обтiкальна, як
рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав  нагоду  вдруге
переконатися, що мої попереднi спостереження не були переяскравленням.  Це
не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але  це  була  прекрасно  витримана
синтетична субстанцiя жiночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд iн
Ню  Иорк,  свiдомого   поєднання   вiтамiнiв   з   аптечних   баньочок   i
контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл  назвав  одну  iз
своїх книг - "Трiюмф i  трагедiя".  Трiюмф  цивiлiзацiї  i  трагедiя  моєї
неспроможности.
   Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i
трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в  кубiчнiй  кiмнатi
"Иорку", солiдної людини, яка вперто тримається переконання, що  судженого
не об'їдеш конем, а не суджену не привабиш  нiякими  чарами  чемлi.  Я  не
виявив панiки вiд пропозицiї Зiни минулого разу, але згодом ми  цю  справу
порушили наново. - Як ваша малярка з Монтреалу? - запитав  я  її.  На  це,
Зiна виняла з маленької  кишеньки  свого  бiлого  плаща  вiзитiвку  одного
зубного лiкаря з годинами прийнять пацiєнтiв i на її  зворотi,  енергiйним
письмом, написала: "Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00-4117". I подала менi.
   Я прийняв картку i заховав її до кишенi своєї робочої блюзи. Нiчого  не
сталося...   Нема   заперечень.   Але   й   нема   запевнень.    Цiлковита
безстороннiсть.  I  що  це  справдi  за  така  мармуровiсть?  Можливо  наш
нуклеарний час трохи запересичений  любов'ю  -  книги,  радiо,  телевiзiя,
рекляма... Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов,  нiби  отари
худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки  переслiдували  нас  навiть  у...
Вибачте. Не будемо рискувати словами.  Не  хочемо  опинитися  перед  лавою
присяглих святої iнквiзицiї.
   Але де,  скажiть,  подiлася  колишня,  справжня,  запашна  з  гiтарами,
соловейками, повним мiсяцем... I зiдханнями. Коли ще стрiлялися i  вмирали
вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв.
   У моєму випадку  це  перевантаження  вiдчувалося  досить  виразно,  моя
шановна господиня Надiя Петрiвна раз-пораз мусiла кликати  мене  знизу:  -
Павле Iвановичу! Толехвон! (Вона  полтавка).  Я  мусiв  накидати  халат  i
прожогом бiгти до першої площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно
мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у  кухнi  i  був
пiд неподiльною контролею генерального штабу  Надiї  Петрiвни.  Вона  менi
спiвчувала, але разом i скаржилась:
   - Коли ви нарештi окрутитесь, - казала з виразом щирого докору. -  Хоча
б залюбився... А то лиш зводить iнших.
   А на початку травня, як звичайно  рано,  пiсля  нiчної  змiни,  я  спав
довше, прокинувся без настрою, снилося  нiби  я  садив  дерева  у  якомусь
стадiонi,  був  розтрiпаний,  як  кiт  пiсля  нiчної   мандрiвки,   лежав,
потягався, думав про це i те, а далi вставав,  мився,  голився,  на  дворi
було ясне  сонце  i  спiвали  робiни,  я  хотiв  було  посидiти  на  своїй
верандочцi з томиком доброї лектури, коли знизу долетiв знайомий  спiвочий
контральт Надiї  Петрiвни:  -  Пане  Пааавле!  Телехвон!  -  Невдоволений,
вiдложив лектуру i вдався до вiдомої нiшi на сходах. - Гальо!  Данилiв!  -
буркнув до слухавки.
   - Добрий день, Павле Iвановичу! Тут Зiна! - почув я вiдповiдь.
   - А! Дуже приємно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилiв...
   - Слухаю.
   - Але слухайте уважно!
   - Уважно!
   - Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина...
   - Винятково зворушений.
   - Яка хоче з вами познайомитись...
   - Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?
   - Нiяких коментарiв. Так чи нi?
   - Розумiється - так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну...
   - Лену Глiдерс...
   - Панну Лену Глiдерс?
   - Вона навiдає вас.
   - Навiдає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.
   - Нiяке дихання, це абсолютно серйозно.
   - Розумiється. Абсолютно. Коли матиму шану її вiтати?
   - Завтра. Будете дома?
   - Хiба увечорi
   - Розумiється - увечорi.
   - Година восьма?
   - Домовлено!
   Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та  Зiна  з  її  вольовим
носом. I що за агресiя, чому так спiшно, який сенс i що це за така малярка
i навiщо я їй здався?  Головокружна  сенсацiя,  загадкова  тема,  двадцять
чотири години роздумiв, огненний знак питання... Я ще нiколи  не  затратив
стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу,  а  другого  передвечора  я
старанно зброївся, щоб  належно  зустрiти  iнвазiю  i  бути  у  формi,  як
посадник Лондону,  коли  його  урядово  вiдвiдує  королева.  Чисто  голене
обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг виняткової елеганцiї,
в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд.
Я так звик. Це ж  бо  либонь  тiльки  дiвчина...  А  я  зiпсутий  успiхами
парубок. Тра-ля-ля!
   Я чекав  тiєї  восьмої  години  з  нахабною  певнiстю,  мов  би  султан
турецький, який чекає свою одалiску, але разом, на цей раз,  я  вийнятково
чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по своєму  загадкове
з виразними ознаками мiстерiї, а одночасно приходило на думку, чи це не  є
якийсь жарт,  придуманий  легковажною  Зiною,  або,  можливо,  щось  зараз
станеться, хтось застукає до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую
знизу голос "телехфон" i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше
домовлення нiщо iнше, як звичайна її  примха.  Я  панiчно  нетерпеливився,
нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе  за
це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година,  восьма
година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там  десь  внизу  мають
вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси,  легкi  сливе  нечутнi
кроки по м'якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне застукання  до  моїх
дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив'яно  тяжке  чекання,  бiжить
секундна стрiлка, але знизу нiякої реакцiї.  Там  усе  мовчить  вийнятково
глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти,  що  ця  вi-зита  далеко  не
належить до звичайних i що такiй дiв чинi не так легко вибратися  на  таку
авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують її  довгi,
складнi вагання, її нерiшучiсть важиться секундами, час  вайлувате  сприяє
її вiдвазi... Восьма рiшальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмiй,
нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi  п'ятнадцять  тяжкостопих  секунд,
вiдчеканених, як вистрiли з рушницi i ось те, що мало статися  -  спiвуче,
знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як  чорт.  Напевно  якась  мара
втискається до мого чекання, якийсь  фатальний  зрив.  Намагаюся  втримати
гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними  широкими  кроками
йду до фатальної  нiшi,  беру  слухальце  телефону,  кажу  "гальо"  i  чую
незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений  жiночий  голос.  -  Пане
Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена  Глiдерс.  Моя  приятелька
Зiна, без моєї згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я  не  погоджуюсь.
Вибачте. I прошу мене не чекати!
   Клiп-кляп i телефон замовк. I кiнець. Мене  набито  по  мордi,  я  весь
обурення, я бiжу до  своєї  кiмнати,  я  зриваю  з  себе  одяг,  краватку,
розпатлую волосся. Чортяка має забрати цiлу ту  Зiну  з  її  маляркою,  це
виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити їй i на
гарячу голову вiдчитати їй свою думку! Но, но, но!  Тiльки  не  це.  Краще
стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя.  Я
вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею i  саме  в  той
час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце,
я почув голос Зiни. - Чи Павло Iванович ?  -  Так!  Це  я!  -  вибухнув  я
сердито. - Вам дзвонила Лена?  Що  вона  не  прийде?  Помилка.  Кокетство!
Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути  людиною!  Хочу
бути людиною! Самостiйною! А разом боїться. Просить  вибачення  i  просить
зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас!
   Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний
скандал, я нiкого не хочу бачити, нiякої малярки,  нiякої  людини,  нiякої
авантюри. Як тiльки прийде - покажу дверi i справа скiнчена, я був  лютий,
я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив свої зарослi груди
i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i
втече. А тим часом, розлiгся на канапi, заложив ноги в  нiчних  капцях  на
поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть  коли  мала  б  прийти
сама Бригiда Бардо.
   Але все таки я нервово поглядав на годинник  i  нервово  чекав!  Що  за
чортяча проба нервiв!  Тi  проклятi  п'ятнадцять  хвилин  гатили  по  моїх
нервах, як молоти по ковадлi i  були  вони  не  п'ятнадцять,  а  двадцять,
двадцять п'ять, я навiть знов почав сумнiватися i мiй настрiй дуже  гостро
почав мiнятися з буревiйно лютого, на непевно-переляканий i я навiть почав
вагатися чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистачально  виправдати  мене
перед судом невмолимости i коли тi фатальнi п'ятнадцять хвилин наближалися
зовсiм, я зненацька, мов опарений,  зiрвався  на  ноги  i  почав  поспiшно
натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно  застукано,
я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з  поспiхом
натягнув штани, як на зло плутався в  кожнiй  холошнi,  назував  черевики,
ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав'язати, як i не встиг
привести до  ладу  своє  густе,  темно-каштанове  волосся.  Я  передчасно,
механiчно вiдчинив дверi i дослiвно... Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед
мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано
одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший
погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так  подивляв
i яка мене так вразила своєю динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив
провокативно  великi  очi,  моє  обличчя,  мов  з  гуми,  розтягнулося   у
здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю якої вже барви,
очi i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:
   - Чи це тут?
   - Лена Глiдерс? - перебив я її вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово
упав i я розгублено занiмiв.  Дурнiшої,  банальнiшої,  наївнiшої  сцени  в
моєму життi я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно,  на  моєму
мiсцi, виглядав би достойнiше.
   - Чи можу зайти? - почув я скромне питання.
   - О! О! Вибачте! Розумiється! Прошу... I вибачте... Я...  Я  вирiшив...
що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. I прошу сiдати. Тут, тут...
- я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок мої обидва  стiльцi.  Така
маса друкованого паперу, я щойно тепер це  помiтив.  "Лайф",  "Франкфуртер
Iллюстрiрте", Вiккi Доган  у  купальному  костюмi,  королева  Фрiдерiка  в
регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Таїтi у
прозорiй водi з вiночком червоних  азалiй  на  смуглявiй  голiвцi,  голова
Молотова  з  кирпатим  носиком,  задиракуватими  вусиками,  в  окулярах  i
пiдписом  "нет!"  i  рiзнi,  прерiзнi  iлюстрованi,  як  "Пост",   "Тайм",
"Меклейн" - все це поспiхом, нiби осiннє листя, я згортав обома  руками  i
робив мiсце моїй мiстерiйнiй гостi, яка скромно i  здивовано  стояла  бiля
дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим,  пiд  саме
пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на  мою  метушливу
безпораднiсть.
   Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках,
де в дiдька дiлися мої уславленi ароганцiї i що  це  за  дивовижа  дiялась
взагалi. Моя гостя  також,  як  менi  видалось,  не  вiдзначалася  великою
вiдвагою, я вказав їй мiсце i вона слухняно, як школярка, присiла на  краю
канапи, стиснула щiльно свої гарнi  стрункi  ноги  у  прозорих  нейлонових
панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу  солом'яну  торбинку,
мов би хотiла цим закрити свої провокуючi колiна. Я  намагався  безуспiшно
защiпнути комiр своєї  сорочки,  який  настирливо  не  хотiв  слухатись  i
розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову.
   - То це ви є та легендарна Нора Глiдерс, - нарештi вирвалось у мене.
   - Не Нора, а Лена, - почув я спокiйну вiдповiдь.
   - Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцiї з Iбсена?  Ваше
прiзвище скандинавське? - намагався я виправдати свою розгубленiсть.
   - Ви знаєте Iбсена? - легковажно запитала  вона  i  враз  спохватилася,
намагаючись затерти свiй нетакт. - А чому легендарна?  Ви  ж  мене  вперше
бачите? - питала вона з ноткою, в якiй проривалися її природнi властивостi
спротиву i насмiшки.
   - О! - хотiлося менi вийти з  непевностi.  -  Можливо  не  вперше...  I
багато чув...
   - Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де
могли ви мене бачити.
   - Де небудь... На вулицi... Випадково. Чим можу вам служити?
   - Нiчим. Хотiла вас бачити.
   - Мене?
   - Ви здивованi?
   - Смертельно. Чому? - я починав входити в  свою  нормальну  ролю,  менi
вiдмикався язик.
   - Менi сказали, що ви знаменитiсть.
   - Це також творчiсть Зiни, у неї багатий язик.
   - Можливо... Що ви винятково твердий,  зарозумiлий  парубок,  якого  не
бере нiяка зброя. I я читала вашу статтю.
   - Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпонує  у
наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали ?
   - Вже не пригадую.
   - Це добрий знак... Щоб не  перебiльшити  моєї  зарозумiлости.  I  ваше
пiсланництво менi iмпонує... Хто його автором? Чи також Зiна?
   - Розумiється.
   - Не тiльки багатий язик,  але  й  багата  фантазiя.  Чим  пояснити  її
агресивнi намiри?
   Вона не вiдповiла а питала своє: - А чи це правда, що ви аж такий...
   - Зарозумiлий? - перебив я її.
   - Ну, хоч би.
   - Хiба  не  бачите?  Зiна  i  тут  не  помилилася.  Зарозумiлiсть,  моя
професiя. Зiна i це прекрасно врахувала.
   - Нi, це ширша опiнiя.
   - Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути  зарозумiлим...  Стiльки  уваги.
Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?
   - Нi.
   - Не курите? - вирвалось у мене щире здивування. - I напевно не п'єте?
   - Чай, каву.
   - Маю "рай-вiски", "скач-вiски", коньяк, черi...
   - Не вживаю.
   - Може належите до "свiдкiв Єгови"?
   - Можливо.
   - То може перейдемо до кав'ярнi?
   - Хiба тут погано? Маєте гарне мешкання.
   - Гарне мешкання?!
   - Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання ?
   - Просто читаю. Без часу. Iнколи просто в роботi.
   - На роботi? Коли?
   - Я механiк, мої машини крутяться, а я пiд їх шум читаю Мiченера.
   - I Франсуа Саган.
   - Також. Вона забавна дама, шматок парижських  парфумiв  не  зашкодить.
Але вибачте... Знаєте що ? Мене дуже кортить пiймати вас на фото,
   - Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi.
   Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку i не  встигла
вона отямитись, як блиснула лямпка.
   - Це буде жах! Я протестую.
   - Запiзно! Я люблю жахи!
   - Я ж перелякана, як коза.
   - Це те найкраще. Безпосереднiсть.
   - Ха-ха-ха! - вперше засмiялась вона. - Ви невмолимий... I неможливий.
   - Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим.
   - Обiцяйте,  що  як  вийде  погано  -  покажете  менi.  Я  вражлива  на
фотогенiку.
   - Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна...
   - Тiльки не в фото.
   -  А  чи  фото  не  може  бути  абстрактним  ?  Малювати  кретинiв   чи
фотографувати кретинiв, яка рiзниця?
   - Це точка сприняття. Краса кретинiзму з фотографiї не конче вiдповiдає
мистецькiй точцi.
   - Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова  естетика  мертва,
як камiнь, ви мусите втаємничити мене у  цi  первороднi  сили  доброго  чи
недоброго,  добра  i  зла,  бо  iнколи  видається,   що   цi   точки   так
переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя  проповiдь
щось вам каже?
   - Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути.
   - Вiдчувати, вiдчувати  i  вiдчувати!  А  де  зрозумiти?  Пояснити?  Чи
математика непоясняльна?
   - Я не матиматик, але думаю,  що  її  пояснення  остаточне  i  воно  не
мiняється.
   - А мистецтво? Iлюзiя? Естетика?
   - Це засадничi зрадники. Їх завдання - мiнятися.
   - Вибачте. I сама краса?
   - Назвiм це злуда. Або точка  бачення.  Ваша  краса,  моя  краса,  Божа
краса!
   - Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До
переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою боподою?
   Я був винятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому
так розв'язався звичайно  спутаний  язик,  де  подiлось  моє  пригноблююче
розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива,  попала
в тон i на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла  до
себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останнє питання я
не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув "телехвон", i мусiв  вiдiйти,  а  Лена
переглядала мої розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови  зi
ще однiєю кандидаткою на наречену. Лена  питала  мене,  який  лiтературний
жанр менi найбiльше подобається, на що  я  вiдповiв  незучаснено,  що  всi
жанри за винятком  iсторичного.  А  який  стиль?  Всi  стилi  за  винятком
нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як  метелики  з
квiтки на квiтку.Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг
невмолимо i швидко, i непомiтно, я був  пара-схвильований  i  мав  настрiй
зривати гори своїм душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша
зустрiч для мене значить вiдкриття.
   - Чому? Чого? - питала вона безпосередньо здивовано.
   - Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви  мене  не  знали.  Вам
сказали, що якась сенсацiя... Ви  цьому  не  повiрили...  Ви  належите  до
великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi "парубки" як я для вас
нонсенс. Вас хтось для  чогось  пiддурив.  Ви,  здається,  з  того  самого
простору, що i я... Ми перепливли  океан...  Ви  мене  розмiєте!  Ви  мене
прекрасно розумiєте. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся!
   Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i  вражена,  я  це
виразно бачив i вiдчував, це можна бачити  i  вiдчувати,  хто  має  око  i
дотик. I що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що  вона  не  любить  клясичної
патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо  холодна,
штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сiра,  ломка
скромнiсть i гранiтно-настирлива  мовчазнiсть.  Вона  може  бути  цинiчна,
скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив  також,
що вона має сильно повзбудливi акторськi  прикмети,  вмiла  "грати  ролю",
гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе самої. Цi двi постатi - бути
в життi i бути в дзеркалi, прикметнi її природi. Я бачив виразно, що  вона
розгадувала мої думки. - Чи ви не займаєтесь  часом  кабалою?  -  запитала
вона несподiвано.
   - Займаюсь, - вiдповiдав я спонтанно.
   - Дуже цiкаво. Навчiть i мене цiєї штуки.
   - Хочете ?
   - Навiть дуже.
   Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в її очi, взяв зi столу  шматок
паперу, взяв олiвець i сказав: - Напишiть менi  ось  це  речення  -  "я  є
людина вперта".
   - Чому якраз це?
   - Не питайте, а напишiть.
   Вона погодилася i написала. Пiд її написом те саме речення  написав  я.
Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав їй.
   - А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш.
   Вона  була  гостро  вражена  подiбнiстю  обох   стилiв   письма,   вона
розумiється, вгадала свiй напис, але  дивлячись  здивовано  менi  у  вiчi,
казала: - Але ж ви вмiєте наподоблювати.
   Я заперечливо похитав головою.
   - А що це по вашому? - запитала вона.
   - Звичайна спорiдненiсть вдач.
   - Як вам це прийшло на думку?
   - Можливо вiдчув.
   - В такому разi ми нiколи не... зрозумiємось.
   - Ви хотiли сказати - не зiйдемось. Бо ми вже розумiємось.
   - Ви так добре знаєте людей. Чи вмiєте читати з долонi?
   - Можливо, - зблефував я, бо нiчого такого не вмiв.
   - Ви в це вiрите?
   - Вiрю.
   -  Давайте  руку...  Лiву...  -  Вона  подала  свою  руку,  я  взяв  її
делiгатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив її догори долонею  на
свою гарячу лiву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями,
бiла, костиста з делiкатним зап'ястям i  гарно  полiрованими  нiгтями.  Її
долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже  несподiваними  i  примхливо
вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником по  серединi,
довгого "лiнiєю життя" i вулканiчне опуклим так званим верхом  Аполона,  з
виразним на ньому, дуже  своєрiдним,  хрестиком.  Я  нiчого  на  цьому  не
розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень  цiкавився,  як  певним
явищем справдi загадковим  i  iнтригуючим.  Я  дивився  на  цю  мiстерiйну
картину  спокiйно,  роздумливо,  можливо,  здивовано.  Лена  була  помiтно
зацiкавлена. - Будете довго жити, - обережно почав я. I, можливо, успiшно.
Але турботливо, iнколи  бурхливо.  Вашi  бажання  будуть  вдоволенi  аж  у
високому  вiцi.  Будете  хворiти.  Маєте  великi  здiбностi...   Передусiм
мистецькi. Здобудете позицiю... Видатнi акторськi прикмети... Ще  не  були
залюбленi, але... були одруженi... - тут рука її  помiтно  здригнулася.  -
Тепер ви не вдоволенi, шукаєте гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете
бути оригiнальною i складною, але любите простоту... I навiть  щирiсть.  I
навiть сентимент... Засадничо,  маєте  добру  вдачу,  яку  намагаєтесь  не
виявляти... Будете мати двое...
   - О! Досить! - вирвалось у неї i вона вiдняла руку. - Ви в це вiрите? -
питала збентежено.
   - Розумiється - нi. Це лиш жарт.
   Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута,
не помагало навiть її  акторство.  Була  розчервонiла,  на  устах  непевна
усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть.
   Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався її  провести,  була
година десята. Час минув невмолимо швидко.  Ми  вийшли  на  нашу  не  дуже
чисту, слабо освiтлену, заставлену  автами  вулицю,  вiдчувалась  свiжiсть
весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував
вдоволену, провокуючу,  егоїстичну  приємнiсть.  Ми  повiльно  i  мовчазно
пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили  невиразною
мовою про погоду, ступали нога в  ногу,  вичували  ритм,  здоров'я,  силу,
молодiсть, певнiсть.
   Ми дiйшли до авеню Шша,  повернули  влiво,  минули  кiлька  будинкiв  i
зупинилися перед одним звичайним,  дуже  подiбним  до  решти,  будинком  з
кам'яними, сiрими  схiдцями.  Лена  жила  на  другому  поверсi,  її  вiкно
виходило на заднiй двiр i спереду не можна було його бачити.
   Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл "заходити", не домовились
коли, не зраджували поспiху - дуже знайома i нормальна процедура  в  таких
випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча  на  цей  раз  менi  дуже
хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв "дзвонити" i провiв її  поглядом  аж
на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась...  Перед  тим  вона
деякий час нетерпеливо  возилася  з  ключем,  який,  видно,  не  хотiв  її
слухатись.
   А коли я взнесло i надземне  вертався  назад  з  почуттям  легковiрного
переможця, я вперше за довгi роки цiєї практики, вiдчув своєрiдний надрив,
нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим не звичним боком. Вражало, що
я так опукло i виразно пам'ятав сливе  кожне  її  слово  i  що  якось  так
дiткливо i безнастанно вiдчував її присутнiсть. Ось я сам, але  здавалось,
що вона поруч. Її астральнiсть була незаперечною.



   II

   Я дiстав iмперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тiльки не  був
у фабрицi, я був на вулицi Шша.  Це  не  давалося  легко  i  не  виглядало
гладко. Лена ставила спротив, була в постiйнiй опозицiї, грала певну ролю,
яку виконувала зворушливо майстерно. Постiйне  "завтра",  постiйне  "пiсля
завтра", постiйне "у вiвторок". Вона завжди "не  буде  дома",  завтра  "не
може", пiслязавтра "зайнята". О, до чорта з такими  примхами!  Не  вiдомо,
звiдки взялося  у  мене  стiльки  терпеливости,  стiльки  настирливости  i
стiльки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо - вона
справдi зайнята, особливо вечорами, але мене це  не  переконує,  а  її  не
виправдує, головне, що я не  втаємничений  в  її  справи,  я  перебуваю  у
туманнiй непевностi, вона має своєрiдну вдачу наполегливої вiдокремлености
i практикує разючу технiку визивної поведiнки. Не можу з цим погодитися не
маю сили бути терпеливим, хоча мусiв бути терпеливим.
   I прикметне, що я все таки був терпеливим, можливо, вперше  в  подiбнiй
ситуацiї. Розумiється протестував  усiма  клiтинами  мої  iстоти,  вимагав
бiльшої уваги до своїх вимог, але не думав  здавати  позицiй,  анi  навiть
робити вiдступу. У мене з'явилась незвично  задавакувата  впертiсть,  така
невластива моїй вдачi в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив,  я
чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неї по вiвторках,  Зiни  в
той час не було дома, її кiмната мала,  вузька,  проста,  чиста.  Келейний
столик, канцелярських пара  крiсел,  спартанська  канапа,  вояцьке  лiжко,
набита сукнями шафка в стiнi i недокiнченi, з великими переляканими  очима
постатi у виглядi механiчних портретiв на сiрих,  чистих  стiнах.  Вузько,
високе, розсувне вiкно виходило на подвiр'я, заставлене посудом на  смiття
i на невеликий зелений квiтник, з якого опукло видiлялося  кiлька  кущикiв
пiвонiї, вiдцвiлих  тюльпанiв  i  нерозцвiлих  фльоксiв.  Високе,  вигляду
старого дуба, дерево затiняло миршавий, невеликого  розмiру,  подiбний  до
спонтаного килимка травник.
   Вся сила, всi роскошi i цiле багатство цих  двох  загадково  дiвочих  i
чарiвно  недiвочих  дiвчат,  заключа-лися  в  їх  суконках,   капелюшиках,
черевичках, торбинках, халатах, пiжамах. На вулицi вони могли  правити  за
зiпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цiй  вузькiй  щiлинi,
це була дуже плястично висловлена пара чарiвних  жертв  останньої  великої
свiтової метушнi, яка пробиралася крiзь  драпiжнi  життьовi  хащавини,  не
затративши почуття оптимiзму, чарiв жiночости, гiркоти  цинiзму  i  навiть
сяйва промiнистого гумору. У них була надiя проломити  спротиви  i  знайти
своє Гарантоване мiсце ситого, безжурного, по можливостi легкого,  хай  це
буде одруження, а взагалi щось родинне  у  великому  новому  не  знайомому
просторi, де всi люди мають тi самi основнi прикмети множення, здобування,
чарування, насолоджування. Їм притаманнi були  тисячелiттями  випробуванi,
драпiжно-неугавнi властивостi дiвочих мрiй, наступальнi  сили,  наставленi
на найвищi ставки,  їх  метою  було  увiйти  в  мiсця  заваленi  долярами,
завiшанi  мiльйонерами,  заставленi  ка   в'ярнями,   курортами,   яхтами,
переплутанi свiтовими лiнiями дорiг моря, сушi, повiтря, з дотиками  свiту
великого, модного, завуальованого "нiчим" мистецтва...
   У  випадку  Лени  це  ще  ускладнялося  її  особистим  приреченням   до
мистецтва, без сумнiву вона не була  лишень  гарненьким  дiвочим  тiлом  з
ледве розвиненими горбиками грудей i такою цiлющою силою її нiг  i  цiлого
мiстерiйного єства, без сумнiву  в  нiй  разом  з  мрiєю,  мiльйонерами  i
яхтами,  сидiли  ще  iншi  чорти  з  гарячими   вимогами   свiту,   слави,
безсмертности, задавакуватости, корчiв творення i  мук  родження.  Здобути
позицiї   трилiнiйної   вимiрливостi   i   разом   не   затратити   однiєї
прямолiнiйностi!  -  дуже   не   легкi   зав   дання   молодої,   гнучкої,
хтиво-привабливоi iстотки з цiєю назвою Лена, яку ми можемо  вимовляти  як
щоденне i буденне iмення, а разом в якому криється глибинна,  надглибинна,
пiдглибинна  мiстика  богiв  i  над-богiв  буття  всiх  вимiрiв   i   всiх
просторiв... Це не поясниме i ми даремно  намагаємося  знайти  йому  якесь
пояснення.
   Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомiтна мить,  час,
я сливе переродився, тобто не переродився фiзично, але дiстав,  наприклад,
гарячку чепуритися, ганятися, мов iдiот, за модами, хапаючи кожну краватку
з  якоюсь  патетичною  ненаситнiстю,  старанно  i   пристрасно   голитися,
отетерiло чесатися, надокучливо сторчати в  дзеркалi,  розглядати  кожного
прища на своєму  обличчi,  мов  би  це  була  плянета  Венера  i  я  мусiв
довiдатися, чи здiбна вона втримати тягар мого iснування,  мене  потягнуло
до занудливої, ностальгiйної, засадничо легкої, але кривавої  i  драпiжної
музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фiльмiв, томливих, просторо
завантажених   сексом   романiв   i    мельодiйно,    музично-млосних    i
кабалiстично-надхненних вiршiв. Не знаю, чи яка iнша жива iстота  -  кiнь,
слон чи бегемот, могла б перетравити таку кiлькiсть подiбних потрав,  коли
я заводив патефон i годинами дозволяв себе батюжити звуками  Малягени,  що
врiзалася в мої пори, жили, тiльця крови гарячим  приском  i  творила  там
шуми верхiв'я гiр, тиснення глибин океанiв i гойдала мною, як кораблем  на
розбурханих    водах.    Все    видавалося    надреальним,    надфiзичним,
наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного  пiдложжя,  а  у
висотах i надвисотах  неуявного  хаосу  й  безконечного  всесвiту.  Такого
сакраментально   дурного   положення   не   видумати   i   не    висказати
найбезбожнiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд  плотом  залитi
алькоголем. Не має бо шаленiшого оп'янiння, як оп'янiння власною кров'ю.
   I   простiр   помiж   вулицями   Маркгам   i   Шша,   став   для   мене
священно-проклятим, я включив його в гармонiю своєї iстоти, в музику биття
мого серця, його хiдники видавались iнодi трiюмфальними килимами, якi  так
чарiвно вгиналися пiд  моїми  легкими  стопами,  але  не  провалювались  i
трималися твердости бетону. Iнодi вiн видавався менi надто довгим i тодi я
нагло вривався до трамваю з дуже вiдчаяним  виглядом  самогубця  для  того
тiльки, щоб пролетiти три короткi зупинки, а  потiм  метеликовим  стрибком
випурхнути i стрiмголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотiлося блищати  -
червоним,  багряним,  золотим  -  байдуже  яким  кольором,  мати   якогось
огнедишного  "Ягуара"  чи  "Скай-Грен  Тандер''  а,  як  це  показують   в
iлюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати,  злити  свої
власнi сили з силами машин i творити одну сугубу невмолимiсть.
   Лена звичайно позiрно байдуже чекала на мене, здебiльша сходила вниз  i
вiдчиняла вхiднi  дверi.  Не  було  зворушливих  сцен  зустрiчi,  мода  не
дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мiшкуватих, забарвлених  цинiзмом,
ходульних суб'єктiв, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними
входило в нашу естетично-моральну програму, нi одного природного руху,  нi
шпетки  щирости.  Найбiльше  Лена  могла  наставити  щоку   для   летючого
поцiлунку, або в ще бiльш розпачливих випадках, схопитися за обидвi руки i
не знаючи що далi, вирiкати: - Ви сьогоднi Боб-Гоп. Або: - Ви  понурi,  як
стара вежа. Або: - О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: - Сiдайте i
мовчiть. Набридли! - Або: Не пiдходьте, не пiдходьте! Я колюча!  -  Читали
ви Сiмон де Бовуар? Або: - О, це вже старе, як  свiт.  Це  вже  знала  моя
бабця.
   Iнодi я ганебно розгублений, як  останнiй  бевзь,  не  знаходжу  слова,
розпачливо намагаюся рятувати престиж i вдаюся до вульгарного нахабства: -
Не вдавайте, Лено, дурня, будьте пiжоном. - Ха-ха-ха! А що таке пiжон? Нi.
Ви скажiть, що таке пiжон!? - О, Боже! Голуб. Голубиця! Менi радiсно  бути
дурнем, а не голубом, - картавить вона. З дурнiв ллють  бетон  людства,  -
пiдносить вона голову з примруженими великими очима, якi здавалося, хотiли
б мене з'їсти i на яких  поблискують  сльози  безсилля.  Ми  йдемо  поруч,
iнколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими  сходами  наверх  до  її
вiдчиненої навстежiнь кiмнати, де вiтає нас розпачливо-жахлива  подоба  її
останнього малювання, переважно жiнка у виглядi горилi, яка напружено,  як
надутий бальон, родить дитину.
   Менi здебiльшого хотiлося б  схопити  її  i  розiграти  бурхливу  сцену
любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги,  мене  роспирала
жага розогненого бика, але я тримав себе  за  роги,  кидався  на  твердий,
застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як мiхур, i вдавав
розгнiваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди
ту саму вiдповiдь: - I як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте  ж,
що була зi старим любовником у Роял-Иорку. - Чорт би тебе забрав!  -  Мене
найбiльше сердить те "зi старим", бо я не  можу  супоставити  її  свiжого,
ясного, чистого тiла  з  чимсь  старим,  це  блюзнiрство,  це  знущання  з
естетики, а її це, мабуть, бавило i, мабуть, вона знала, що саме  в  цьому
її пiдозрiваю... Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона
миттю, мов  найвражливiший  сейсмограф,  починала  реагувати,  вона  могла
пiдiйти до мене, стати передо мною навколiшки, взяти  мою  руку  в  обидвi
свої долонi, нiжно її погладити i ще нiжнiше її поцiлувати. -  Не  цiлуйте
моїх рук! - сердито казав я. - Я не друїд - Для мене друїд!  -  вiдповiсть
вона, посмiхаючись.
   Звичайно вона дуже вишукано i оригiнально одягалася, але найбiльше вона
менi подобалась у її домашньому, робочому,  обмазаному  фарбами  халатику,
узута на босу ногу у старi, скривленi  i  стоптанi  виступцi,  з  волоссям
голови, зав'язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно вона  не  курила  й  не
любила курити, але щоб подражнитись зi  мною,  вона  могла  демонстративно
закурити цигарку i, кашляючи, докурити її до рубчика. Я звичайно  в  таких
особливих випадках наполегливо мовчав. - Вам не подобається?  -  питала  з
кривою посмiшкою. - Дуже цiкаво, коли з рота гарної дiвчини  йде  дим.  Це
нагадує iндустрiялiзацiю. - А чому ви  не  курите?  -  питала  вона.  -  3
бажання бути оригiнальним, - вiдповiдав я. - А може  з  моральних  причин.
Спасiння людства вiд рака легенiв? - кпилась вона далi. - Плювати менi  на
вашi легенi, - вiдповiдав я тим же тоном. -  Але  ви  любите  проповiдi...
Моралi... Рятувати свiт вiд загибелi... Щось таке - га-га-га! -  невгавала
вона. - Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, - додавав я. - 3  модою?  А
що мода? - питала вона. - Вдавати зiпсутих. Мати  жовтi  зуби...  Давитися
димом... Смердячий рот... Розпатлане волосся, - казав я. - Вашi  прилизанi
добродiйнi сентименти ? - питала вона... -  О!  Прекрасно  знаєте,  що  це
забобони! - казав я. - Ви незносний, ви святий, менi соромно вас любити, -
отруйно казала вона. - Я дивуюся,  що  ви  ще  не  в  бiтниках,  не  маєте
сифiлiсу i не протестуєте проти вiйни, - казав я на це.
   - Дуже гарно, - казала  вона.  Я  вже  маю  дозу  опiю  i  записуюсь  в
бiтники... I пiду демонструвати за мир. Вам подобається  вiйна?  -  казала
вона. - 3 такими, як ви, - вiдповiдав я. - Ви за атомову бомбу?  -  питала
вона. - Менi соромно на це вiдповiдати. Ви вiдьма!  -  вiдповiдав  я  i  я
одвертався.
   То знов ми мали iншу тему, вона виймала  з-за  лiжка  Зiни  котрусь  iз
своїх звичайно недомальованих  картин,  ставила  її  на  порозi  насупроти
вiкна, вiдходила на бiк, поглядала лукаво на мене i вдоволено мовчала.
   - Хочете, щоб щось сказати? - питав я. -  Нi,  -  вiдповiдала  вона,  -
Пояснiть, що це таке? - казав я. -
   Атомова доба, - вiдповiдала вона. - Чому тi корчi? - питав  я.  -  Вона
страждає... З радости. Вона родить. - казала вона. - А чому атомова  доба?
- питав я. - Уууп! Просто! Життя  буде  вiчно.  Коли  люди  курять,  мають
сифiлiс i навiть атомову бомбу. Жiнка завжди буде родити, а чи не  так?  -
питала вона. Я  втягнув  у  себе  повiтря  i  великодушно  вирiкав:  -  О!
Надхнення! Коли ви напишете мiй абстрактний портрет? Де я виглядатиму,  як
кретин майбутнього. - Потерпiть. Ще намалюємо i вас.  Побачите,  -  казала
вона. - О, ви отруйна тарантула, - вiдповiдав я на це,  а  Лена  вдоволено
посмiхалася...
   Вона вдоволено посмiхалась, коли я сидiв на тапчанi, пiдходила до мене,
обома руками куйовдила моє волосся i казала: - Слухайте! Ви лисiєте...  Ви
сивiєте, - негайно реагував я. Вона кидалась на мене, боляче  кусала  мене
за рам'я, рвала на моїх грудях волосся, я зривався на ноги,  хапав  її  за
обидвi зап'ястя i схрещував їх за  її  станом.  Вона  зi  всiєї  сили,  як
пiйманий  хижак,  намагалася  вирватись,  завзятюще  пручалась,  я   мiцно
вiдчував її груди, ноги, живiт. - О! Пустiть! Пустiть! Я здаюсь! Здаюсь! -
кричала вона цiлком щиро, перелякано i сердито, а  коли  її  пустив,  вона
намагалася вдарити мене в живiт колiном, я знов хапав її  i  нашi  обличчя
так наближались, що я ледви втримався, щоб не поцiлувати. - Не  смiйте!  -
кричала вона. Вкушу! - Я кидав її на постiль Зiни, вiдходив на бiк,  сiдав
в кутi на  тапчанi,  закладав  ногу  на  ногу  i  з  знiяковiлою  усмiшкою
спостерiгав її борсання. - Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви
сильний, як кiнь...  Мало  не  зломив  моїх  рук,  -  скаржилась  вона.  Я
ствердливо похитував головою  i  все  посмiхався.  Щоб  вiддячитись,  вона
ставала в позу манекена, здiймала  над  головою  обидвi  руки  i  виграючи
долонями якiсь вихиляси, оберталася перед мною, нiби на крузi. Її  гнучке,
здорове тiло плястично, поволi вигиналося, вiбрувало, це виходило вражаюче
i майстерно, я був захоплений, але далi мовчав.  Тодi  вона  зупинялася  i
питала:
   - А чи знаєте ви цей  вiрш?  -  i  не  чекаючи  вiдповiдi,  деклямувала
нiмецькою мовою:

   Я живу життям всезростаючих кругiв,
   що пiймають всi речi.
   Можливо до останнього не хватить напруги,
   але не буде втечi.
   Я кружляю круг Бога, круг древньої вежi,
   я кружляю тисячолiття;
   i я ще не знаю чи я сокiл, чи стежа,
   а чи лиш пiсня - молитва.

   Це Рiльке, i передав я його не конче дотепно,  в  моїй  особистiй  мовi
нема адекватности його настроїв, але менi подобалась  та  деклямацiя,  яка
гармонiйно зливалася з її тiлом i з її настроєм.  Я  розумiв  той  її,  як
повiнь, як гiрська  лявiна,  всепориваючий,  нестримний  гiн  її  сильного
жiночого пориву i її прагнення цiлою гамою загравань  накинути  менi  свою
волю. О, я знав, що вона i така сильна, що її гра майже зайва, але я також
не бажав продати себе дешево i без змагання.
   Це наше напружене борюкання перервав знов дзвiнок  телефону  знизу,  їй
зачасто дзвонили, мене це сердило i я не мiг цього заховати. Вона з  мiсця
зривалася i навiть не вибачившись, прожогом бiгла вниз, нiби  там  вибухла
пожежа, iнколи довго барилася, а коли верталася мала таємничу,  змовницьку
мiну, що мене нервувало ще бiльше. - Ви щось кажете? - могла вона  невинно
запитати, коли я не озивався першим. Я вiдривав погляд вiд  її  картини  i
питав: - Чому ви тримаєтесь якраз цiєї теми? - маючи на увазi картину.
   - Я вам сказала.
   - Тим вiршем?
   - Народження. Зростаючi круги.
   - Ви не песимiстка?
   - Але ви песимiст. - Вона виразно натякала на мою нетерпеливiсть...  На
її телефони... На її незалежнiсть. Я намагався забути довгi  телефони,  не
питати, з ким вони i для чого, тримати стиль i рiвновагу. А коли вiдходив,
вона несподiвано казала: - Приходьте завтра. Хочу  вас  малювати.  -  Вона
нiколи ще не казала прийти "завтра". Звичайно це мав бути тиждень, або хоч
кiлька днiв рiзницi...
   Другого дня вона справдi мене малювала, у хатi було душно, ми вийшли на
заднiй двiр i примiстилися на травнику  пiд  дубом.  Лена  була  у  своєму
замащеному фарбами халатi, їй це дуже личило, я сидiв на стiльцi непорушне
й спостерiгав її фiгуру, рухи, вираз. У  цiй  своїй  ролi  вона  виглядала
чарiвно, або чаруюче i я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею
- єретична,  боязлива,  непевна  думка,  бо  уявити  її  в  ролi  дружини,
господинi i матерi покищо не було можливости. - Слухайте,  Павле...  Прошу
мене не роздягати, - казала вона мiж iншим. - Вибачте. Хто вам  сказав?  -
питав я. - Вашi ласi, котячi очi. Це може вплинути  на  портрет.  Мовчiть,
мовчiть!
   По двох годинах роботи, вона залишила  мольберт,  вiдложила  палiтру  i
простягнулась горiлиць на травi, заложивши  пiд  голову  обидвi  руки.  Її
груди плястично випиналися з пiд халату. - Лягайте, Павле.  Дивiться  який
високий... Що це ? Дуб ?
   - Дуб, - казав я.
   - Яка велична рослина. Як вiн  такий  вирiс  i  для  чого?  Звiдки  вiн
взявся?
   - Мабуть, зi землi, - вiдповiв я виминаюче.
   - Зi землi, - i вона здивовано свиснула. Не з неба? А чому не з неба? З
сонця. З повiтря. З атомiв. Як приємно вiдчувати простiр будучи на  землi.
Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?
   - Бо я виробляю чоколяду, - вiдповiв я.
   - Чо-ко-ля-ду! О, Боже! - i вона засмiялась.
   - Вибачте.
   - О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахiв?
   - Особливо горобцiв.
   - Ви покпиваєте. Чому не орлiв?
   - Бо орли не цвiрiнькають. Горобцi сiра, робоча маса. Масса,  масса!  А
орли? Хiба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах... В зоологiчних парках.
У клiтках. За гратами. Символ минулого.
   - А горобцi - символ сучасного. Але є птахи, не символи. Синi  сенички,
жовтi жовтобрюшки, червонi кардинали, пузатенькi робiни, меткi шпаки... Це
така безмежна жива краса. Ви думаєте, що я також горобець.
   - Ви? Нi! Я... Ви напевно з породи орлiв.
   - О,  напевно.  Орлиця...  Ради  Бога,  ради  Бога.  Ми  довго  лежали,
погиркувались, сонце було за верховiттям дуба,  але  наша  розмова  значно
рiзнилася  вiд  розмов  попереднiх.   Менше,   значно   менше   впертости,
протирiччя. Навiть змiнився тон. Всi  тi  горобцi,  синички  й  кардинали,
кольори  i  тони  зраджували  змiну  погоди,  проривалося  сонце,  ще  раз
розцвiтали бози. Я лежав боком опертий на лiкоть, спостерiгав лiнiї фiгури
Лени, її виразнi, провокуючi частини  i  форми  свiдомо  пропонованi  моїй
розогненiй уявi. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону
де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, нiби цей  шматок
людської подоби лежав на операцiйному столi. Можливо в цьому балянс думки,
розбурханої уяви, яка не вмiщається у звичнi  межi  i  шукає  обрiїв  поза
обрiями.
   Пригадую, казала вона, - краса  таїться  в  кожнiй  формi  i  чим  вона
незвичнiша, тим разючiша. Кiнь гарне  сотворiння,  але  октопус,  бегемот,
крокодил - вибагливiше. Жаба-ропуха зразок вибагливих  кольорiв,  а  павук
феномен винахiдливости фантазiї. Дехто думає, що люди з Марса мають вигляд
павукiв. Не любимо павукiв, бо вони малi i слабi, але  коли  б  вони  були
такi, як конi, ними їздили б верхи i вони правили  б  за  зразок  гарного.
Верблюд чи осел не  естетичнi  шi  вiд  павука,  бо  хто  бачив  павука  з
довжелезними ногами, коли вiн сидить пiд листком цинiї,  над  яким  зверху
цвiте барвиста квiтка, не зможе забути його  надзвичайної  напружености  i
уваги нiби вiн є втiленням найглибшої думки природи. Вiн глибоко закутаний
в таємницю, а коли його зауважиш, вiн миттю зривається  i,  як  блискавка,
зникає. Або чи бачили ви в лiсi мiж галуззям  фiлiгранну  тканину  павука?
Бачили, що з нею дiється, коли ранком на нiй збираються краплинки води,  а
збоку, згори на неї спадає промiнь сонця? Павук сидить  збоку  -  великий,
сентиментальний, напружений  i  спiває  баляди.  Це  сотворiння  епiчне  з
великим почуттям iсторичности. Воно напевно мало предкiв ще в часи девону.
   Я слухав цi розважання, як школяр, без руху.  Цього  передвечора,  коли
сонце зайшло за сусiднi будови, ми неохоче залишили це мiсце i спокiйно та
вдоволено вiдiйшли до кiмнати.  Було  тепло,  безтурботно,  почували  себе
iнтимно, вдоволено, по родинному. Коли я вiдходив, вона дивилася на мене з
тiєю своєю лукавою усмiшкою, але без iронiї, голова похилена, i питала:  -
Ну? - Це значило - вдоволений? А що ж далi? - Завтра? - запитав я. Я  нiяк
не чекав позитивної вiдповiдi, але вона вiдповiла: - Можливо. Я до  вечора
вiльна. - А ввечерi? - не втримався я з питанням. - Не дома.  -  похитнула
вона головою. - А де? - ступнювало моє нахабство. - До побачення,  сказала
вона i наставила примхливо, обережно уста. Ця провокацiя мене  зiрвала,  я
схопив її в обiйми i мiцно, пристрасно пригорнув  її  до  себе.  -  Хижак!
Хижак! Схаменись! - викрикнула вона рiзко i вирвалася вiд мене.  -  Нiколи
не робiть цього. Не люблю коли мене мнуть, як губку! - сердилась  вона.  Я
був збентежений. - Але ж Лено... - почав було  я.  Вона  перебила:  -  Що,
Лено! З мене нiколи не буде забавки. Анi коханки. Нiколи!
   Це зiрвало в мене гострий  вибух  протесту,  хотiлось,  не  прощаючись,
вiдiйти i не вернутися бiльше, але цього не сталося,  я  не  був  на  таке
здiбний, а  лишень  слухняно  замовк,  церемонно  вклонився  i  повiльною,
зрезигнованою ходою пiшов вниз сходами, тримаючись рукою  за  поруччя.  За
мною нечуйно, насторожено i злегка засоромлено йшла Лена i  за  хвильку  я
вiдчув на своїй лiвiй руцi на поруччi, легкий,  теплий  дотик  її  долонi.
Внизу  ми  на  хвилинку  зупинилися,  мовчазно  поглядами  розпрощалися  i
навздогiн менi, коли я був у дверях, Лена кинула: - Завтра вас чекаю!



   III

   Цього не було досить, моє почуття невдоволення примхливо  розросталося,
дома, а  також  на  роботi,  я  весь  час  про  це  думав,  хотiлося  щось
"виясняти", ставити спротив, творити опозицiю. Я розумiв не легкiсть такої
процедури, моя контроля над собою була втрачена, але разом з цим  находила
впертiсть, обурення, я  хотiв  "ясности",  домагався  "свого  права"...  А
властиво чого я домагався? Того "нiколи, нiколи"? Намагання володiти  нею,
зробити її своєю коханкою?
   Не тiльки це. Часом вечорами з роботи я дзвонив до неї, але  її  нiколи
не було дома. Цього вечора я також подзвонив i з такими ж  наслiдками.  Це
мене найбiльше непокоїло. Де вона бувала i чому уникала пояснень? Чи я  не
мав права хоч що небудь про це знати? Вони з Зiною кудись вiдходили,  щось
там i десь там робили, але нiколи про це нiодного звука для мене. Таємниця
гробова. Що це за поведiнка i як її пояснити? Тим часом я почав  вiдчувати
до Лени все бiльше i бiльше п^етенсiй, почав  впажати  її  мало  не  своєю
нареченою, почав зважувати за i проти, плекати iлюзiю,  вдавати  володаря,
мрiяти про спiльне майбутнє. Цiла довга, велика, багата скаля фантастичних
уроень, для яких фактично не мав  виправданих  пiдстав  за  вийнят-ком  її
примхливого кокетства i бажання зi мною зустрiчатися.
   З чого вона живе. звiдки бере засоби на коштовнi одяги? Безлiч подiбних
питань. Старий, багатий коханець з патетичним  Каделяком,  якась  агентура
пiдозрiлої репутацiї, якесь нiчне пiдприємство - ми в  такому  справдi  не
звичному свiтi, так багато дивоглядних ситуацiй, особливо  там  у  тому  ж
Монтреалi, звiдки вони сюди прибулiї i особливо з такими легкими iстотами,
одiрваними вiд грунту, викинутими на такий широкий простiр.
   Але чому  я  мушу  цим  так  беззастережно  перейматися,  будучи  таким
"реальним", "нормальним",  "пересiчним"  типом;  що  за  примхи  i  що  за
вподобання, звiдки тi вимоги i прагнення i, зрештою, я десь чув чи  читав,
що жiнки типу "вамп" це лиш зовнiшня машкара, що  вони  безрукi  мармуровi
Венери, або манекени  у  вiтринах  мод,  чоколядовi  личка  на  окладниках
журналiв,   але   внутрiшньо,   це   холодна    невражливiсть,    жорстока
безчуттєвiсть, математична розрахованiсть. I що мене ще поважно  лякало  -
її мистецтво - туманнiсть  i  абстрактнiсть,  небулярнiсть,  невмолимiсть,
хижацькiсть. Ця  андромедна  небулярнiсть,  дезорганiзована  i  безвладна,
паралiзувала мов певнiсть,  я  тратив  почуття  мiри  i  правди,  вiдчував
розгубленiсть. А до того "нiколи не буду коханкою". Що за гiстерiя, навiщо
тi конвульсiйнi заперечення? Я розторощений цiлковито.
   Я мав злiсне бажання не прийти завтра без попередження i без вибачення.
Просто нахабно й щиро не  прийти.  Це  iнтригувало,  це  надавало  присмак
авантюри, це бентежило.
   До речi, той другий день, коли я намiрявся виявити цей свiй  балаганний
спротив, був наш вiвторок, отже день приречений, так само, як i вчорашнiй,
гарячий, у моїй переднiй, темнiй кiмнатi було душно й нудотно,  а  тому  я
лежав у своїй стовченiй постелi,  що  стоїть  у  малiй  соняшнiй  верандi,
широкi вiкна  якої  були  завiшенi  жовтими  занавiсами  i  думав  всiлякi
ворохобницькi думи. Перед мною на заднiй стiнi висiла моя  улюблена  карта
Европи воєнного видання, внизу пiд нею столик заложений книгами, на  дворi
за вiкном спiвали робiни i  скреготiли  синi  птахи,  з  сусiдньої  вулицi
Батерст долiтали шуми машин.  Сонце  вже  зробило  головну  частину  своєї
дороги, я мiг вiдхилити трохи занавiси, звичайно обережно, бо  звичайно  в
цей час там внизу пiд широким кущем бозу,  бавиться  маленька  дочка  моїх
господарiв Оксанка, яка пильно чатує, коли в моїй кiмнатi  появиться  рух.
Це  одна  з  моїх  найнастирливiших  поклонниць,  яка  при  кожнiй  нагодi
намагається увiрватися до мого замку i почати там свої  веремiї.  Не  дуже
помагали всiлякi заборони "не перешкоджати дядьовi",  або  "дядьо  спить",
або "дядьо працює". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась своїми
ляльками, поглядала на вiкна дядi i  як  тiльки  помiтила  в  них  порухи,
негайно кидала ляльки, прожогом бiгла на другий поверх до  моїх  дверей  i
голосно домагалася "дядю вiдцини!" Коли ж  я  не  вiдчиняв  -  лягала  вiд
дверима i кричала те саме до щiлини, коли  ж  i  це  не  помагало  -  вона
починала гiрко й докiрливо плакати. Дуже мила маленька iстота, яка  чинила
одначе  чимало  мороки,  особливо  коли  я  був  зайнятий  далеко   iншими
оксанками.
   Цього дня  моє  лежання  було  демонстративне,  лiниве,  наполегливе  i
протягнулось воно майже  до  першої  години,  опiсля  я  лiниво  зводився,
вiдхиляв краєчки занавiсок, впускав свiжiше повiтря, бiльше свiтла, бiльше
шуму. За дверима  одразу  почув  "дядю  впусти",  на  цей  раз  не  ставив
спротиву,  появилася  старанно  обмурзана  моя  фея,  яка  вiдразу  почала
розкидати i так розкиданi мої  речi,  чесатися  моїм  гребiнцем,  засипати
питаннями, чому я довго сплю, чому маю на  грудях  волосся,  чому  не  маю
мами, кота, чи не хотiв би я мати одну з її ляльок, чи мiг би  я  дати  їй
свого гребiнця. Мiй гребiнець, перо, гаманець творили  для  неї  найбiльшу
привабу, а до того вона зо всiєї сили намагалася втиснутися менi на руки i
почати чесати моє волосся. Я  звичайно  вiдкуплявся  чоколядою,  яку  вона
пристрасно любила, одразу споживала  i  обмазувала  нею  своє  заклопотане
обличчя.
   Я ледве звiльнявся вiд Оксанки, мав  намiр  ще  купатися,  це  звичайно
кращий для цього час, бiльшiсть мешканцiв на роботi i я  можу  повiльно  й
лiниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не  обiдав  i
дармащо саме в цей час можна сподiватися найбiльше телефонiв.  Звичайно  в
таких випадках на обiд йду пiзнiше,  або  обiдаю  дома,  а  вiд  телефонiв
хоронить мене господиня, яка на кожний дзвiнок заявляє, що мене нема дома,
або я купаюся, або пiшов обiдати, але цього разу сталося щось несамовите.
   Коли я сидiв у ваннiй, за її дверима в коридорчику щось враз загрюкало,
нiби стався землетрус i обвалилася стеля. - Що там  таке?  -  закричав  я,
маючи на увазi Оксанку, яка могла залiзти  без  мене  до  моєї  кiмнати  i
наробити там гармiдеру, але на це вiдгукнувся з-за дверей  досить  знаний,
загрозливий альт однiєї з найдавнiших  моїх  поклонниць,  такої  iнженерки
хемiї Галини Дуб. - Ей! Там! Святий схимник! Вилазь!
   Що за делiкатнiсть вислову, подумав я, а в голос закричав: - Я купаюсь!
   - Знаю! Але скорiше. Я жду.
   - Це ти, Галино? - питав я виминаюче.
   - Не вдавай дурня!
   - Слухай! Я хворий!
   - Я принесла пiлюлю, яка тебе вилiкує негайно.
   - Я дiстав гострi корчi.
   - Бо став гострим брехуном.
   Я все таки вилiз з ванни, почав натиратися рушником, коли  враз,  крiзь
усi стiни долетiло до  мене  вiдоме  звучне  "телехвон".  Це  значило,  що
дзвонила Лена, бо тiльки їй було дозволено дзвонити без вiдмовлення. А  це
також значило, що я мусiв якось  вирватися  з  ванни  в  одному  халатi  i
прорватися до нiшi на сходах. Не  було  часу  на  роздуми,  я  вискочив  з
дверей, мало не збив з нiг  Галини,  наткнувся  на  обшмаровану  чоколядою
Оксанку i схопив слухальце  телефону.  -  Гальо!  Слухаю,  -  намагався  я
говорити спокiйно. - Шановний Павле! Я ж вас чекаю! - почув я категоричний
гаркавий голос. - А котра це година? - хотiв я виграти час. - Вiд коли  це
ви почали дбати за години? - чув я далi той самий тон. - Вибачте! Не в цiм
справа. Я... я... властиво. Менi  трохи  соромно...  За  вчорашнє.  -  Яке
вчорашнє? Що ви дитина! I бiльше такого не станеться! У мене для вас  усе.
Негайно приходьте! Я ще не обiдав... - Пообiдаєте у мене! Що любите ?  Маю
рибу, шинку, шпараги, чорний хлiб. Чекаю! - i положила слухальце.
   Вона не дала менi змоги говорити, такого ще з нами далебi не бувало,  i
що там могло справдi статися? А до того в моїй хатi iнженер  хемiї  Галина
Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб i вiн мене  не  так  скоро  випустить.
Менi ж хочеться справдi бiгти на Шша i справдi негайно, нехтуючи  всi  мої
найгрiзнiшi постанови. Я швидко бiжу i то просто на вогонь. Галина  чекала
на мене з виглядом iнквiзитора, що має проголосити менi смертний вирок.  -
Бачу, ви зовсiм виздоровiли, - перейшла вона з "ти"  на  "ви"  зi  сильним
призвуком смертоносної iронiї. Спiшу зазначити, що ця сама iнженерка  мала
на мене здавна "дуже поважнi претенсiї",  ми  були  справдi  старi,  ще  з
Европи, близькi знайомi.
   - Я забув зовсiм, що маю ще одно важливе  побачення,  -  почав  було  я
тоном не зовсiм переконливого шахрайства, але мене рiзко перебила  Галина:
- Не забудьте також, куди потрапите  на  другому  свiтi  за  таку  нахабну
брехню.
   - До пекла! На саме дно! Але...  Але  я  мушу  одягатися  i  прошу  вас
ласкаво одвернутися. - Я дивився їй у вiчi з виразом Купiдона, який тiльки
що викупався i дiстав нову мiсiю любовної пригоди.
   - Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш  на  хвилинку  з
iнституту... Але коли думаєте, що я  прийшла  вам  гратулювати  -  глибоко
помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що цiла та  ваша  романтична  пригода,
велика ваша любов, за якою ви вмираєте,  нiщо  iнше  як  звичайна  iнтрига
совєтських агентiв...
   Я саме натягав штани i почувши таке, мало не полетiв сторч головою.
   - Кого маєте на увазi? - запитав я по можливостi спокiйнiшим тоном.
   - Лену.  Нiкого  iншого,  -  випалила  Галина  категорично-незаперечним
голосом.
   - Ви, мабуть, з'їхали легенько з  глузду,  моя  шановна  приятелько,  -
вiдповiв я на це не менш категорично.
   - Перевiрте краще в психiятра, чи з вами  все  в  порядку.  Вона  є  на
послугах совєтської агентури для розкладу нашої  емiграцiї  i  її  не  раз
бачили в товариствi совєтського консула.
   Коли це було? - вирвалось v мене люте питання.
   - Навiть учора.
   - Ви бачили?
   - Я.
   - Де?
   - На озерi Сiмко.
   - Коли це було?
   - Ввечерi.
   - Ви бачили?
   - Не я, а iншi.
   - Ви сказали, що ви!
   - Це були мої друзi.
   - Хто вони?
   - Це моя справа.
   - Слухайте, Галино, ви добре знаєте, що це нiякий  жарт,  що  мiж  нами
всiх обзивають агентами, а в тому також вас, мене i кого хочете.  Це  i  є
той розклад емiграцiї. Кажете - бачили її з консулом?
   - Цe мiг бути пiд-консул, скажемо iнженер Трухлий.
   - Що Трухлий?
   - Всiм вiдомо що Трухлий.
   - Агент, розумiється.
   - А ви невiрите?
   - В такому разi, чому прийшли до мене, не до полiцiї.
   - Полiцiя сама знає, а вас треба попередити. Щоб не  було  запiзно.  До
побачення многострадальний Ромео!
   I вона швидко вiдiйшла.
   Я залишився i стояв, як вкопаний. I не  знав,  що  робити.  Навiть,  що
думати.
   Розумiється, що та дурепа розiграла найбезглуздiшу сцену ревности,  яку
тiльки можна придумати, але гакол; розумiється, що  є  тому  також  багато
безглуздої правди, яку так само годi легко заперечити.  Мiж  нами  роїлося
вiд пiдозрiлих суб'єктiв, етикетки агентiв роздавалися направо  й  налiво,
певним полiтичним чинникам  смертельно  залежало  на  тому,  щоб  нас  тут
спаралiзувати i обезвладнити... Поведiнка Лени лишень посилювала мої i так
тривожнi пiдозрiння, а пiсля цiєї вiзити Галини, вони почали  розростатися
до розмiрiв катастрофи. Мене лишень могло дивувати,  чому  б  саме  я  мав
стати жертвою подiбних аномалiй.
   Що мав робити? В кожному разi все як слiд обдумати, не бути  поквапним,
не зловитися на провокацiю, не датися взяти голими руками. А чи значило це
вiдмовитись вiд побачення з Леною? Яким чином? В менi вже сидiв бiс, якого
сила непереможна. На мене напав шал безоглядного дiяння, хоч би  просто  з
мосту у воду. Саме вилiзла знизу мала  Оксанка,  яка  намiрялась  засипати
мене питаннями i була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне  взяв
її за ручку, вивiв на коридор i казав їй бiгти вниз. А сам  я  кинувся  до
телефону з намiром вибачитись за спiзнення. Та коли я набрав число Лени, я
одразу, майже механiчно, почув її голос. - А! Це ви!  -  що  звучало  так,
нiби вона сподiвалася  когось  iншого.  -  Я  ж  вас  чекаю!  додала  вона
нервовим, наказовим голосом. - Лено... Я не можу, - почав було я, але вона
перебила. - Чому не можете? Що з вами сталося? - Я не  можу,  -  мимрив  я
своє. - Я все приготовила, що з вами?  Кажiть,  що  з  вами?  -  Я  просто
неможу! Вибачте! Iншим разом! - пiдняв голос i вiдложив слухальце.
   Це був вчинок вiдчаю проти власної волi. Йдучи до телефону, я мав  iншi
намiри, змiнив їх пiдозрiлий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований,
не пам'ятаю. коли я ще був у такiй незручнiй ситуацiї, до того мене вражав
тон голосу Лени, в якому не було нi жалю, нi розчарування, а лиш гнiв,  що
я зiпсув якiсь її пляни чи намiри. Але все таки чи не було  б  краще  саме
тепер її бачити? Питання i  контра-питання  швидко  чергувалися,  наростав
гнiв, спротив, але також бiль i  покора,  по  нервах  проходив  алярмуючий
острах i навiть  серце  билося  з  перебоями,  нiби  я  стояв  над  якоюсь
безоднею. Як можу її залишити? Не бачити бiльше? Не чути?  Нiколи!  Такого
не мiг би я знести. I байдуже  хто  вона  -  агентка  Москви,  проститутка
Шангаю, гангстерка Чiкаго, яке це має значення, коли вона вже  в  менi,  в
моїй кровi, моїх мислях i звiльнитись вiд цього вже немає сили.
   Мої борюкання самого в собi не тривали довше нiж пiв години, далi я  не
видержав,  зiрвався  раптом,  мов  ужалений  i  як  був  без  краватки   з
розхрiстаним комiром, побiг вниз по сходах. По вулицi Гарбор проходив саме
трамвай, я погнався за ним до зупинки i влетiв до  нього  з  розгону  саме
тодi, коли вiн майже рушав, кондуктор робив якiсь докори,  я  їх  не  чув,
ледве встиг купити квиток, як вже мусiв знов висiдати i бiгти далi мало не
пiд авто, що пролiтало пiд моїм носом.
   Пiд будинком Лени ще одна несподiванка: перед входом  стояло  невеличке
спортове  авто  "Спрiт"  бiло-червоного  кольору,  що  належало,  я  знав,
iнженеровi Трухлому. Знов той Трухлий. I що вiн тут робить? Що вiн тут  до
чорта робить? I що це за мара? Але  цi  вагання  не  тривали  довго.  Яке,
зрештою, моє дiло що вiн тут робить, вiн такий же холостяк, як i я, i  хто
може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимiвка вдовольняла  i  я  швидко
побiг по сходах до вхiдних дверей...  I  подзвонив.  Схвильовано  чекав  i
намагався вгадати, хто вiдчинить.
   I на цей раз, як звичайно, i досить швидко, вiдчинила  сама  Лена,  яка
була, мабуть, внизу, як звичайно при телефонi, здивована моєю появою i, як
менi здавалося, помiтно вдоволена. Її очi виразно засвiтилися. -  Можу?  -
питав я схвильовано.
   - О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розумiється. Заходьте до моєї кiмнати, я
зараз там буду.
   Я пiшов по сходах вгору, Лена зосталася бiля телефону. Дверi її кiмнати
були вiдчиненi, було душно, вiкно на  город  вiдчинене  також,  i  коли  я
глянув вниз, побачив Зiну i Трухлого, якi мальовничо лежали на травнику. Я
швидко вiдступив вiд вiкна, не хотiв,  щоб  вони  мене  бачили,  намагався
прийти до нормального вигляду, i в той  час  непомiтно  появилась  Лена  -
розчервонiла й сяюча. - О, як це гарно! - викрикнула вона захоплено,  чого
з нею рiдко траплялося. - I скажiть, що з вами?
   - Що робить тут Трухлий? - запитав я гостро й несподiвано.
   - Мабуть те, що й ви. Залицяється. Зiна має сьогоднi пiв дня вiльного.
   Лена дивилася на  мене  здивовано,  менi  здавалось,  щиро,  намагалась
вгадати, що справдi сталося, щоб могти вiдповiдно реагувати. Вона мала дар
вiдчувати людей i вгадувати їх думки. - Ви вчора дзвонили? - запитала вона
спокiйно.
   - Де ви були?
   - Що за тон?
   - Я вас питаю.
   - На Сiмко, - вiдповiла вона вперше прямою вiдповiддю.
   - З ким?
   - О, з ким... Нi з ким. На котеджi Лисого. Ви ж знаєте Лисого.  З  УНО,
що має готель на Бей. У нього на Сiмко гарний котедж.
   - Що ви там робили?
   - Купалися.
   - Вечором?
   - Чому не вечором? Найкращий час для купання.
   - I Трухлий був з вами?
   - О, Павле! Що з вами? Розумiється був. Це ж... Як вам не соромно!  Вiн
же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. I мiж iншим, Лисий хотiв би  i
вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотiли б? Допустимо в суботу.
   З кожним її словом менi вiдлягало, нiби  бiль  голови  пiсля  аспiрини,
робилося яснiше i лекше, я шукав вiдповiдi на останнє  питання,  але  Лена
перебила: - Але ж ви голоднi! Хочете? Я маю.
   - Нi, дякую.
   - Маєте недобрий настрiй.
   - Бо мав недобру вiзиту.
   - У зв'язку зi мною?
   - Можливо.
   Її погляд зраджував зацiкавлення, на устах тремтiла  iронiчно-вдоволена
посмiшка, очi мiряли мене знизу до верху, але не питала  нiчого.  Я  стояв
перрд нею знiяковiлий, дивився їй у вiчi i мовчав також. Вона легко, криво
посмiхнулася, пiдiйшла до мене, театрально пiднесла свої довгi, нагi руки,
заложила їх менi за шию i легко, нiжно, з тiєю самою iронiчною  посмiшкою,
поцiлувала мене в уста. I запитала по нiмецьки: - Варум зiнд зi зо безе? -
Я посмiхнувся, обняв її i пригорнув до себе. - Но, но, но! Не так завзято.
Ви мене зломите, - казала вона i намагалася визволитись з моїх обiймiв.  -
Хочете говорити по нiмецьки. Або по росiйськи? - казала вона. - Яка вам  з
цих двох мов бiльше подобається?
   - Навiщо вам це треба знати? - запитав я.
   - Нi-на-вiщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кiлькох
мовах, чи це не гарно?
   Я не мiг позбутися пiдозрiлого, питального вигляду, здавалося, що  вона
мене в чомусь випробовує, робить допит i  хоче  замаскувати  це  невинними
жертвами.  Я  не  мiг  бути  одвертим,  а  разом   не   хотiв   видаватися
недовiрливим, що менi не легко вдавалося i Лена це прекрасно бачила.
   - Ви менi не вiрите? - питала вона.
   - Що не вiрю?
   - Щось не вiрите.
   - Може тому, що все таки вiрю.
   Вона посмiхнулася ясною,  доброю  посмiшкою,  iнколи  в  неї  це  гарно
виходило - вишнево i соняшно. - Як гарно, -  вiдповiла  вона.  Це  її  "як
гарно" значило, що їй щось  справдi  подобалось.  --  Ну,  так  що?  Їдемо
купатися ?
   - Лисий може нас забрати... Або просто ми самi, автобусом. Ви i  я.  Чи
не зворушливо. Двоє закоханих... На  пляжi...  Гарячий  пiсок...  Бронзовi
тiла... Оранжевi купальники... Ви ж маєте суботу вiльну.
   - Не тiльки суботу, маю вiльний тиждень. Це моя вiдпустка,  -  вiдповiв
я.
   - Разпрекрасно! Еврика!
   - Т я маю iдею.
   - Ов!
   - А що коли б декорацiї трiшки ускладнити. Скажемо:  котеж...  озеро...
Раннi тумани... Вечiрнi зiрницi... Двоє закоханих...
   - Це спокусливо.
   - Я мiг би замовити котедж... На цiлий тиждень.
   - А ви не боїтесь?
   - Чого?
   - Пам'ятайте моє "нiколи-нiколи". Це поважно.
   - Двоє... скажемо... Є таке слово "платонiчний"... Допустимо, ми  не  з
живого матерiялу, а,  скажемо,  астральнi  з'яви,  або,  скажемо,  боги  з
мiтологiї, такий божественний Аполон i така божественна Афродiта...
   - Но, но, но! Не залазьмо на Олiмп, тримаймось краще астрального.
   - Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як  зiйде  жовтий,
надутий  мiсяць,  в  туманi  берега  зi  стрункими  тополями,  з  подувами
могильного холодку, з повiтрям, що  його  пронизують  кажани,  побрязкуючи
кiстяками...
   - Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кiстяками?
   - Не кажани... з'яви.
   - Чи астральнi з'яви мають кiстяки?
   - Мають. Танець кiстякiв на березi холодного озера, пiд жовтим  мiсяцем
у фiолетовому туманi.
   - А що далi?
   - Кидаємось в льодову воду i зникаємо. Лишень два  круги  на  водi.  "Я
живу у зростаючих кругах". I глибока, могильна, космологiчна тиша!
   Лена  виразно  була  зацiкавлена,  очi  i  уста   посмiшалися,   голова
заперечливо похитувалася, це її iнтригувало i бавило.
   - Ви не погоджуєтесь? - питав я її.
   - З вами - так. Лишень не з собою. Бо я... погоджуюсь.
   - А чого нам боятися?
   - Запитайте краще себе.
   - Я вже давно помiтив, що ви в мене не вiрите, - казав я агресивно.
   - О, Павле! Маю вiрити у вас? Як? Ви не вiрите менi.
   - Я вам не вiрю, але я у вас вiрю.
   - Ви пропонуєте менi провести з вами тиждень...
   - Не пропоную i не провести... I не тиждень...
   - Я вас не розумiю.
   - Не розумiєте?  Що  можуть  бути  вищi,  кращi,  могутнiшi  слова,  як
"провести", як просте "жити". Є ще утопiя, казка, мрiя... Є чудо! Чому  не
хочете погодитися, що поезiя, краса, щастя, радiсть це реальнi явища ?
   - О, Павле! Ви божевiльний! Ви не знаєте мене.
   - Не знаю i не хочу  знати.  Допустимо,  я  вас  вiдкриваю,  як  Колумб
Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе - у прiрву, в Iндiю,  у  пекло.
Допустимо, я з  вами  одружуються,  i  за  пару  тижнiв  виявиться,  що  я
одружився з вiдьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра.  Або  просто
пригода. Не все на свiтi стандарт.  Можемо  бути  найгiршим  подружжям  на
плянетi, але найкращим у соняшнiй системi. "Я живу у зростаючих кругах"  i
ви цього не  забувайте.  Допустимо,  тi  круги  розходяться,  розходяться,
сягають далi i далi...
   - Аж куди?
   - У безконечнiсть. Туди, де нас ще не було.
   - Що це все значить?
   - Уявiть самi.
   - Я не можу.
   - Оооо - ви можете! Лишень... Я розумiю. Плачетесь, що  вас  кинуто  за
океан, боїтесь простору... Що не матимете гарної спiднички...
   - Вибачте, - я не плачусь.
   - Ви плачетесь! Лишень вдаєте хоробру. Вас  вислано  сюди,  викинуто  в
стратосферу i не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город,  ви
побачили, що тут краще i збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути!  Що  таке
Ню Иорк? Купа камiння. А от там у нас... Але скажiть,  моя  Клеопатро,  чи
наш слiпий бунт проти дiйсности не є признанням нашої слабости...
   - Що хочете цим сказати, шановний Улiю? Я людина самостiйна. Хочу  жити
в свободi.
   - Казати все одверто. Все! Маєте болi - кажiть. Смiєтесь  -  кажiть.  А
хочете продатись - продайтесь, але  дорого.  Щоб  було  знати  пальцi.  Не
розмiнюйтесь.
   - Замовчiть! Павле, замовчiть! - I вона одвернулась.  Цей  поворот  був
меткий, рвучкий, разючий. Її прекрасна фiгурка виконала цей рух з балетною
досконалiстю. Я був вражений остаточно. Менi хотiлося вiрити, що Лена нi в
що не замiшана, що це певний  дивовижний  збiг  обставин  i  моя  не  менш
дивовижна на це вражливiсть. Лена ж своїм мiмозним  чуттям  вiдчувала  мої
турботи,  але  уникала  якихбудь  роз'яснень.  Ми  ловили  одно   одне   з
зав'язаними очима, оминаючи  основнi  небезпеки,  годилися  на  Сiмко,  на
iнтригуюче, споскусливе,  прагнули  бути  незалежними,  вiдповiдати  перед
самими собою, не зважати на нiякi конвенцiональнi догматичнi вимоги.  Жити
"по своєму", не  в'язатись  з  думками  iнших,  вiдповiдати  лишень  перед
власним сумлiнням. Лена розумiла становище жiнки,  вiдчувала  моє  до  неї
наставления, була  свiдома  своєї  вiдповiдальности.  Але  ми  мусiли,  ми
хотiли, ми прагнули себе випробувати, мiж нами стояла невловна  неяснiсть,
це нас iнтригувало, вимагало виходу,  круги  наших  зацiкавлень  весь  час
зростали i втягали нас у свiй концентричний вир. Це нас  в'язало,  це  нас
бентежило, це нас гнало вперед.
   Цього дня ми не винесли рiшення,  але  наш  загальний  настрiй  був  за
рiшенням, ми вiджили,  повеселiшали,  були  грайливi,  Лена  кiлька  разiв
атакувала мене  своїми  поцiлунками,  кожний  раз  боронилася  перед  моєю
агресивнiстю.  Непомiтно  появилася  Зiна,  якась  розхрiстана,   розбита,
розм'якла, вона була здивована, що застала мене i нас у  такому  яскравому
настрою. - О! Ви тут. А Лена казала, що ви  не  прийдете.  -  Наш  добрий,
грайливий настрiй виводив її з рiвноваги, i вона помiтно не знала,  як  на
це реагувати. Менi здавалося, що вона була невдоволена i мала претенсiї до
Лени.
   Коли я вже за темна вiдходив, Лена  провела  мене  не  лишень  вниз  до
дверей, як i кожного разу, але й  далi  вулицею  до  перехрестя  Гарбор  -
Осiнгтон, де я звичайно брав трамвай. По дорозi я запитав  її,  чому  Зiна
була невдоволена, на що я дiстав несподiвано - вiдрухову вiдповiдь:  -  Не
питайте! Нiколи  вам  цього  не  скажу!  -  Це  вийшло  на  диво  рiзко  й
нетерпеливо, що мене дуже вразило, я замовчав, саме  пiдходив  трамвай,  я
кинув "добранiч" i без потиску руки, швидко залишив Лену.
   У трамваї я деякий час був пiд враженням останньої сценки, "нiколи  вам
цього не скажу" гостро й тривожно  звучало  в  моїх  вухах,  пiдозрiння  i
сумнiви отарами тиснулись до моєї уяви,  рої  бентежливих  думок  малювали
найтемнiшi  картини  справи.  А  що,  як  справдi  я  заплутався  у  якусь
мiстерiйно-пiдрзрiлу аферу,  у  якiй  цiла  та  моя  Лена  нiщо  iнше,  як
звичайний поганий жарт, її  загальна  поведiнка  вiд  першого  дня  нашого
знайомства  вийнятково   не   звична,   можливо   все   це   за-пляноване,
зрежисероване, награне, можливо, що й тi першi мої зустрiчi на  вулицi  не
були випадковi, а те знов непрошене посередництво Зiни, весь той таємничий
Трухлий, те настирливе бажання Лени бачитись зi мною,  а  разом  вiдпорна.
майже гiстерична реакцiя на кожний мiй дотик... I нарештi цiле те  казкове
Сiмко з тим лицарем  Лисим  та  його  дивовижним  котеджем.  Все  це  було
насичене загадковiстю, вiдганяло iнтригою, насторожувало непевнiстю.
   I що мене ще особливо вражало у цiлiй цiй гротесковiй комедiї  -  якась
дитиняча, наївна i  щира  безпораднiсть  Лени,  не  дивлячись  на  всю  її
рафiнованiсть, гострий розум i талановитий артизм. Здавалося, що вона грає
фальшиву, не свою, накинуту ролю, яка їй абсолютно не личить i  якою  вона
не цiкавиться.
   I ще мене вражала її щирiсть.  I  чеснiсть.  Не  дивлячись  на  всю  її
балаганну революцiю проти щирости. Бути, вдавати, пiдроблятися,  позувати,
лицемiрити, всi цi чесноти нашої втомленої доби,  якi  вона  так  старанно
штучно, незграбно наподоблювала i плекала, не були їй  властивi,  вони  їй
перечили, вони з нею не мирилися. I вона хотiла направду бути  зi  мною  i
можливо... Не хочу забiгати наперед. Час все виявить.
   У трамваї я також пригадав, що я ще фактично сьогоднi не обiдав.  Йдучи
до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нiчна змiна моєї
працi. Я мусiв бути готовий. Тим часом я був голодний, до грiлу "Вiкторiї"
було задалеко, я пригадав собi, що на вулицi Батерст, нижче Дандесу, зараз
за крамницею "Пласту", недалеко комунiстичного  "Дому  працi",  вiдкрилася
нова   їдальня   "Домашнi   обiди"   з   "дуже   помiркованими    цiнами",
"європейського", а властиво українського стилю.
   Я не поїхав до дому, а одразу, пересiвши на Батерст, поїхав на "Домашнi
обiди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не  знаю  її  минулого,
правдоподiбно, вона правила колись за один з кращих  осередкiв  заможнiших
мiщан, органiзованих масонiв, середнiх пiдприємцiв. Тепер же  тут,  як  за
домовленням,  оселилися  мої  невсипущi  земляки,  натворивши  цiлий   ряд
рiзноманiтних  установ,   пiдприємств,   церков,   шкiл,   органiзацiй   -
Православна церква  св.  Володимира,  крамниця  квiтiв  "Мак",  домiвка  й
редакцiя  гетьманцiв,  крамниця  "Пласт",  їдальня  одна,  їдальня  друга,
медична  клiнiка  одна,  медична  клiнiка  друга,  комунiстична  книгарня,
католицька  книгарня,  комунiстична  домiвка,   нацiоналiстична   домiвка,
редакцiя "Гомону України", друкарня одна, друкарня друга. Все це i  багато
iншого скупчилось на цiй шановнiй, просторiй, старiй вулицi, i  я  почуваю
себе зовсiм, як дома. Трамвай швидко завозить мене на мiсце, фактично  три
зупинки i я висiдаю - маленька, чистенька, чепурненька  їдаленька,  кiлька
столикiв, кiлька гостей i мiж ними бачу... I  що  це  справдi  за  мана...
iнженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулицi Пiша.
   - А! Павло Iванович! Добрий вечiр! Присiдайте! - заговорив вiн  на  моє
привiтання. Був дуже чемний, радiсний, гомiнкий, беру  бiля  нього  мiсце,
пiдходить кельнер, замовляю борщ i вареники.
   - I як це ви сьогоднi зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волiєте "Вiкторiю",
- говорив вiн далi тим самим бадьорим тоном.
   - Просто тому, що ближче. Спiшу на роботу, - вiдповiв я.
   - Робота. Павле Iвановичу. Знаю, що ви прекрасний механiк, ви працювали
на корабельнi, а тепер чомусь взялися за чоколяд, - продовжував Трухлий.
   - Пришилося, - кажу виминально.
   - Чи не хотiли б змiнити заняття ? На щось краще ? По фаху?  Марнується
така сила, - казав вiн далi.
   - Розумiється, хотiв би, але як? - вiдповiдав я.
   - Є багато можливостей... Змiнити i все... Можна  б  знайти  протекцiю,
якесь добре, прибуткове мiсце, от хоч би на корабельню.
   - Де тут корабельня?
   - Не конечно тут. В Монтреалi, Квебеку, Галiфаксi.  Мiж  iншим,  я  маю
деякi знайомства... В Оттавi. Можна б влаштуватись. Все таки набути  добру
квалiфiкацiю, доброго фаху... Коли б навiть повернутися до дому...
   - Повернутися? - запитав я здивовано.
   - Можливе i це. Як не кажiть, а... Не кажу, що нам тут погано, але  все
таки дома є дома.
   Кельнер принiс мiй "обiд", я почав їсти,  Трухлий  розгорнув  фiлософiю
повороту, я слухав, мовчав, не перечив. - Все таки, де людина  родиться  -
там її мiсце, яке б воно не було, - закiнчив вiн свою мову.
   - Єдине, чи ми знаємо, де ми родились, -  спокiйно  вiдповiдав  я.  Нас
вигнано з нашого мiсця ще дiтьми, батька заслано, мати померла  з  голоду.
Чи таке мiсце можна вважати своїм?
   -  Пам'ятаймо,  що  це  була  революцiя,  -  казав  Трухлий  з   ноткою
виправдання.
   - А чи вона вже скiнчилась? - вiдповiдав я.
   - Але напевно скiнчиться.
   - За двi-три генерацiї. А чи нам тут погано? Навiть на своїй  чоколяднi
я дiстаю чотири рази бiльше, нiж там на корабельнi, - казав я спокiйно.
   - Не все мiряють долярами, - вiдповiдав Трухлий.
   - Погоджуюсь. Є вартостi моральнi, наприклад, свобода,  справедливiсть.
Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулицi Батерст, бiльше чусмо
нашу рiдну мову, як у Києвi на бульварi Шевченка. Це також вартiсть.
   - Не все в мовi.
   - Також погоджуюсь, але iншi не так думають. Мого  батька  фактично  за
мову й заслали. Що вiн хотiв у рiдному Харковi бiльше чути рiдної  мови...
Але цього не хотiли iншi. Чому? I мого батька послали за це на Сибiр.
   - Але, наприклад, у нас  у  Вiнницi,  як  я  працював  на  цукроварному
заводi, нам нiхто не боронив української мови.
   - Але ви напевно нею мало  розмовляли,  як  що  розмовляли  взагалi.  I
напевно знали чому. I без заборони. I напевно мiж вами були такi,  якi  за
це поплатилися Сибiром. Все це є чимсь подиктоване i  ми  знаємо  чим.  Не
вдаваймо наївних. Мiрою цих чеснот є реальна, намацальна дiйснiсть i її ми
не можем заперечити.
   Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене  чекала  робота,  ми
попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пiзнiше, на роботi  я  ще
довго мiркував над цiєю нашою розмовою. I становище Трухлого  ставало  для
мене багато виразнiшим. Я не мав сумнiву, що в якiйсь  мiрi  i  з  якимись
намiрами вiн мною цiкавиться значно бiльше, нiж  цього  вимагало  звичайне
знайомство, тим бiльше, що наше знайомство не було  нiяк  близьке  i  нiяк
доужнє.
   А все це разом ще бiльше згустило мої попереднi  розважання  з  приводу
"нiколи вам цього не скажу". Менi здавалося, що i так ця мова ясна i що  я
її перфектно розумiю.
   Але все таки озеро Сiмко мене цiкавило. Воно так близько вiд Торонта, а
разом так близько вiд моєї  якоїсь  приреченої  мети.  Було,  розумiється,
прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нiсенiтними ускладненнями, але
разом я вже був переконаний,  що  нiякi  ускладнення  взагалi  не  зможуть
нiчого тут перерiшити. Моє рiшення вже запало i не так тверде,  i  не  так
незломне, як неухильне, коли  хочете  -  фатальне,  можливо  навiть  давно
призначене долею...
   Отже озеро Сiмко. Назване iменем  першого  губернатора  провiнцiї,  мiж
затокою Джорджа i озером Онтарiо, двадцять вiсiм миль довге  i  шiснадцять
широке, з трьома островами, оточене лiсами, фармами з добрими мiсцями  для
вiдпочинку, веслярства й рибальства.
   Чого бiльше треба? Я був захоплений, легковiрний, щасливий. Це  мала  б
бути перша моя така пригода, я не був зiпсований  курортами,  товариством,
вигодами, я не бачив нi Кан, нi Маямських бiчiв, анi нiяких iнших  рiв'єр,
а  тому  ця  моя  несподiвана  проекцiя  п'янила   мою   уяву   абсолютно.
Розумiється,  що  тi  рiзнi  "нiколи-нiколи"  давали  багато  поживи   для
роздумiв, але разом з цим, в менi вже пустила корiнь i почала розростатися
нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навiть по своєму вiрити.
   Лишень я довiдався, що саме в цей час, дiстати котедж на тому озерi  не
така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всi  котеджi  зайнятi,  що
про це треба було подбати скорiше. Але це не значить, що справа  програна,
я ще не починав цiєї гри взагалi. А також, чи  це  мусить  бути  конче  на
озерi Сiмко? Онтарiо має тисячi пречудових озер i  сотнi  тисяч  котеджiв,
варто лишень заглянути до оголошення будьякої газети. I почав я думати  не
лишень про котедж... Про одруження... Про нове мешкання... Можливо власний
будинок. Мої круги зацiкавлень справдi шалено  розросталися.  Лена  любить
все гарне i наше домашнє вогнище не повинно з цього правила видiлятися.
   Лена... моя жiнка ? Дружина! Той пречудовий примiрник елеганцii, примхи
й вибагливоси. Чи це правдоподiбно, чи це в природi речей? Гаразд,  гаразд
- мовчу, не роблю виклику долi, пiд сонцем все можливо, але  разом  багато
несподiванок.
   Тим часом насторожено вслухаюся в повiдомлення бюра погоди - "гаряче  i
душно, температура вiсiмдесят,  легкi  хмари  i  легкий  пiвденно-захiдний
вiтер. В серединi тижня  можливi  громовицi".  -  Iдеально.  Я  весь  рух,
зацiкавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, iнтересами.
   Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно  скорiше  нiж
було домовлено i значно нетерпеливiше,  нiж  належиться,  з'являюсь  перед
дверима будинку на вулицi Шша, Лена на диво не була  здивована,  здавалось
вона мене ждала i саме тепер, вона зустрiла мене,  мов  ясного  князя,  її
усмiшка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута  по  домашньому  в  робочому
капотi,  можливо  щойно  скiнчила  прибирання  кiмнати,  зовсiм   цим   не
збентежена, а з небувалим, безпосереднiм захопленням, нiби  школярка,  яка
успiшно здала iспити, була пiднесена i мало не кинулась менi на шию.
   I вже на сходах,  коли  ми,  тримаючись  за  руки,  пiднiмалися  до  її
кiмнати, вона захоплено повiдомила:
   - Отже знаєте що? Їдемо! Маємо котедж! На цiлий тиждень!
   Вона любила подiбнi гураганнi несподiванки, але ця була найгураганнiша.
Розумiється, що першим свiдомим, конечним вiдрухом з мого боку,  мав  бути
протест, справа котеджу - моя справа, але Лена  очевидно  все  це  пророчо
передбачувала i старанно обдумала. Вона пiднесла  свою  гарну,  зарозумiлу
головку i дивлячись на мене резолютно, прорекла:  -  Но,  но,  но!  Нiяких
запитiв i нiяких протестiв, мiй  милий!  Нiчого  не  станеться!  Все  буде
добре! Я деспот i нема вiдклику!
   Я зрозумiв, що це мав бути той  самий  котедж  Лисого  з  тими  рiзнiмн
примарливими духами в стилi Трухлого, це був деспотизм i я не мусiв на  це
погодитись, але  весь  той  деспотизм  був  пiднесений  у  такiй  чудовiй,
шовковiй рукавичцi i  з  такими  вийнятково  спокусливими  iнтенцiями,  що
вiдоме легендарне яблуко Єви, виглядало проти цього дитячою блискоткою.  I
мiй язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву,  вiн
був цiлковито паралiзований невмолимiстю цього тиранського  приречення.  -
Добре, гаразд, мовчу, - сказав я,  коли  ми  вже  були  в  її  кiмнатi,  -
насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але  запам'ятайте  добре,  що  всi  iншi
бюджетовi проблеми  цього  карколомного  пiдприємства  рiшаються  виключно
засобами мого грубого банкового конта!
   - Iдеально! Я цього тiльки й чекала! Чи ви вже маєте купальник?
   - Два. А в якiй стадiї розвитку ваше бiкiнi?
   - Думаю без. Чи погоджуєтесь?
   - Лишень в рямцях "нiколи  -  нiколи"  i  в  абсолютному  виглядi.  При
мiсяцi, в туманi.
   - Танець кiстякiв.
   - Щось в цьому напрямку.
   - I пам'ятайте, що я маю намiр бути дуже  скучною  -  набирайте  бiльше
книг.
   - Намiри можуть мiнятися залежно вiд погоди.
   - А що кажуть боги?
   - Канадська радiо-компанiя твердить, що має бути iдеально.
   - Але все таки будьте озброєнi.
   - Читали ви "Бридотник" Сартра? - запитав я.
   - Думаєте, що це найвiдповiднiша лектура проти скуки ?
   - Нi, лиш маючiї на увазi вашого партнера.
   - Маю намiр i це перевiрити.
   - Дуже запобiгливий намiр.
   - А вам рекомендую Франсуа Саган. "Бонжур Трiстес".
    Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, - казав я.
   - Чим?
   - Лена Глiдерс.
   - Повторюю - вона намiряється заморити вас скукою.
   - Пам'ятайте, що я також трохи поет, не пишу вiршiв, виробляю чоколяду,
але скука є також частиною мого надхнення. Я егоїст.
   - Вважаєте, що скука - привiлегiя постiв? - питала вона.
   - Взагалi муз.
   - Це звучить розпачливо.
   - I егоїстично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування  часу,  на
нашому континентi не поплатне.
   - А що поплатне?
   - Залiзо. Бетон. Дороги. Великi,  довгi,  безконечнi  земнi  i  небеснi
дороги. Т ще будови. А "i скучно, i грусно, i некому руку пожать", це  вже
не  грає  бiльше...  Навiть  коли  запустити   бороду.   Борода   пасувала
московським боярам, але ню-йоркським бiтнiкам це лиш  слiпа  кишка.  Мiсце
для бруду i смiття.
   - Бога також малюють з бородою.
   - Не всi i не завжди. I залежить якого. Наприклад, мого Бога  не  можна
змалювати. I всi тi, що намагаються  намалювати  Бога  -  беруть  на  себе
завелику вiдповiдальнiсть.
   Лена любила такi дiялоги, вона їх iнспiрувала, тягнула мене за  язик  i
ми завжди поступово, мов по драбинi, сходили все  вище  i  вище  з  нашими
мiркуваннями. Сьргоднi я мав до неї цiлий ряд претенсiй, але вона  була  в
такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись  невеселими  запитами
було  б  злочином.  У  неї  появився  якийсь  круглий  дзиглик,   покритий
розмальованою  гавайською  шкiрою,  вона  примостилась  на  ньому  посеред
кiмнати,  разом  з  ногами,  сидiла  згорнена  обнявши  колiна,  нагадуючи
скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з пiд лоба, трiшки лукаво,  трiшки
iронiчно, трiшки зацiкавлено, кидала свої запити чи  свої  вiдповiдi,  але
здавалось, що її думка i її уява зайнятi чимсь iншим, далеким не тутешнiм.
Що i про що вона думає? Я не  питав  словами,  але  питав  поглядом.  Вона
одначе мовчала. Можливо вона хотiла щось  сказати,  але  як  звичайно,  не
знаходила потрiбних слiв. Нашi вiдносини починали бути складними.



   IV

   У суботу, о дев'ятiй годинi рано, автобусом "Грей ковч",  з  автобусної
станцiї при вулицi Бей, ми з Леною,  обвантаженi  малими  валiзками,  нiби
пара молодого, щасливого подружжя, виїжджали на озеро Сiмко.  Дуже  тепло,
соняшно, шумно, рухливо. Повiльнi, незграбнi, тяжкi,  деякi  двоповерховi,
автобуси сiрої, алюмiнiйової барви, поблискуючи  вiкнами,  пiдсувалися  до
своїх  пгронiв,  втягали  до  свого  нутра  довгi   черги   рiзноманiтних,
рiзнокольорових пасажирiв, щоб опiсля  повiльно,  з  приглушеним  рокотом,
висуватися на вулицю i зникати десь там за рогом будови. Все кудись  їхало
- Ню  Иорк,  Фльорида,  Дiтройт,  Чiкаго,  Мускока,  Норд  Бей,  Монтреал.
Щасливi, сяючi, переважно молодi обличчя.
   Ми з Леною займаємо  двоє  поруч,  м'яких,  обтягнутих  сiрою  матерiєю
мiсць, нашi обличчя розчервонiлi, нашi очi сяючi. Бiля нас довкруги  люди,
але ми у своєму передiлi  почуваємось  зовсiм  вiдокремлено  i  внутрiшньо
зайнятi самi собою. Ми мовчимо, маємо вигляд звичайних пасажирiв,  але  ми
переживаємо, ми напруженi i схвильованi. Ми гостро вiдчуваємо незвичнiсть,
привабливiсть, iнтригуючiсть нашого пiдприємства. - Вам вигiдно? - питаю я
Лену з надзвичайною увагою. - А вам? - питає вона мене тим же тоном.  Вона
бiля вiкна, я вiд проходу, нам обом дуже вигiдно, ми так близько одне  вiд
одного, ми так себе гостро  i  вражливо  вiдчуваємо.  Бiля  мене  та  сама
чарiвна iстота, яку я зустрiв  поглядом  на  вулицi,  яка  мене  тодi  так
зворушила, яка своїм незвичним  єством  порушила  мiй  колишнiй  застояний
свiт, яка примусила мене  стати  подражненим,  настороженим,  невротичним,
перевантаженим  бурхливими  iмпульсами.  В  буденнiй  мовi,   це   зветься
залюбленiсть, я погоджуюсь прийняти на себе  цю  одiозну  назву,  це  мене
особливо вдовольняє, вона ось дiткливо бiля мене, вона має на собi  тонку,
бiлу, нейлонову, без  рукавiв,  блюзку,  на  нiй  коротка,  сiра,  яка  не
закриває колiн, спiдниця, мiж нею i  мною  така  мала  вiддаль,  так  мало
перешкод, мої i її колiна й руки постiйно торкаються, я вiдчуваю тi дотики
дуже гостро, вони мене хвилюють i напружують, моє тепло тiла  мiшається  з
її теплом тiла, я чую її в своїй кровi, в  своїй  плотi.  Велика  насолода
робити  подорож  у  такому  поєднаннi,  можливо  простiр  вимагає   такого
напруження, можливо  вiн  цим  доповняється,  як  вином,  i  стає  чарiвно
обезвладнюючим.
   Ми сидимо i чекаємо, ми не рахуємо  хвилин,  мотор  автобуса  десь  там
ззаду спокiйно дiє, пасажири всiдаються, стрiлка годинника наближається до
своєї мети, мотор враз здрiгається i починає, нiби звiр, якого несподiвано
торкнули по носi, гарчати, цiла велика,  потужна  коробка  напхана  людьми
рушає з свого мiсця, обережно випихається з пiд накриття i  слухняно,  мов
пес, повертає влiво на вулицю Бей i пускається бiгти в напрямку пiвночi.
   Вулиця  Бей  -  вулиця  автомашин,  величезнi  вiтрини  заставленi  цим
блискучим товаром всiх знаних марок свiту, це найбiльший ринок продажу авт
цього мiста, а разом це одна iз спокiйнiших вулиць,  протилежнiсть  до  її
рiвнобiжної  сусiдки  Ионгу  з  її  турбулентним,  кругоденним  неспокоєм,
кипiнням i гамором. Ми просуваємось в напрямку Блуру, з'їжджаєм  на  Ионг,
пересiкаєм Сен Клер, Еглiнтон, виїжджаємо на вiльнiший простiр, перед нами
i за нами, туди i назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це  емоцiя,
це барвiння металу, це соняшна метаморфоза... I це ми з Леною,  зачарована
частина цього прекрасного круговороту.
   Як приємно, коли ця велика машина  з  такою  певнiстю  несе  вас  в  те
маленьке невiдоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало
говоримо, нiби ми чужi, а разом ми  такi  драматично  поєднанi  долею.  Це
рiвна, асфальтова лiнiя, це окремi поселення, це фарми, це зеленi поля, це
розстеленi килими збiжжя, це рiзноманiтнi точки коров, це  запах  сонця  i
цвiту. Ми все це сприймаємо, як належне, годинник швидко мiряє  час  i  за
одну  таку  годинну  одиницю,  ми  вже  звертаємо   з   головної   дороги,
протискаємося на заповнене рухом побережжя з  великим  простором  лазурної
води, рухом човнiв, вiтрильникiв, барвiнням котеджiв, перламутром далекого
обрiю. Наш автобус постiйно робить зупинки i постiйно спорожняється,  Лена
напружено слiдкує за  побережжям,  щоб  не  пропустити  нашої  зупинки,  я
почуваюсь загубленим у часi i просторi, мов  блукаюча  комета.  Нарештi  i
наша зупинка. Ми поспiшно забираємо  нашi  валiзки,  властиво  я  поспiшно
забираю валiзки,  Лена  йде  до  виходу,  я  йду  за  Леною,  ми  спокiйно
висiдаємо... I ось ми на мiсцi... М'яке,  свiже  повiтря,  зеленi  дерева,
пiвголi люди i повно безжурного настрою, у якому розчиняються  i  зникають
всi людськi турботи. Земля, вода,  рослини,  птахи,  небо  i  хмари  з  їх
кольорами  -  все  це  тут  призначене  творити  i  роздавати  щедро  дари
вдоволення.
   Пiсля Ванкувера з його океанськими берегами, це  вперше  я  опинився  в
такому  оточеннi  i  взагалi  вперше  в  життi  "виїхав"  на   вiдпочинок.
Яскравiсть  цiєї  подiї   пiдсилювалась   моїм   емоцiйним   наставлениям,
присутнiсть Лени визначала весь клiмат настрою. Моя горда  супутниця  вела
мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валiзами, ступав  бiля  неї,  як
символ цiкавости i от нарештi, не так далеко вiд  автобусної  зупинки,  на
невеличкому  виступi  берега,  над  самою  водою,  обнеселий   зi   синьою
покрiвлею, будинок, на якому при входi воплотом,  з  широким  виглядом  на
озеро, дерев'яний, бiлий зi синьою покрiвлею, будинок, на якому при  входi
красувався на жовто-синьому тлi напис "Коломия" українськими лiтерами.
   - Коломия! - викрикнув я  i  здивовано  зупинився.  Лена  здивована  не
написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. -  Чи
ви знаєте, що таке Коломия? - питав я її.
   - Якесь мiстечко в Карпатах, як не помиляюся, -  казала  вона.  -  Чому
воно вас зворушує?
   - В нашiй мовi, це не лишень назва мiста. Це символ...  Провiнцiйности,
закинутости, далекости... Щось як i Кобиляки.
   Лена смiється, вона виймає ключ i вiдмикає зовнiшнi дверi "Коломиї", що
виходять на широку веранду iз сходами  до  невеликого  помосту  на  самому
березi... Все тут залишене, дверi й  вiкна  закритi  i  замкненi,  нiякого
слiду мешканцiв.
   Ми увiйшли до чималої, пiвтемної, зi затхлим, гарячим повiтрям кiмнати,
вiдхилили й розкрили вiкна, впустили свiтло й повiтря i перше, що кинулось
у вiчi, це недокiнчений портрет Лисого, який стояв на мольбертi  насупроти
закоптiлого ватрана. - Моя робота, - заявила попередливо Лена. -  Нiяк  не
вашого стилю, - додав я. - Реалiзм, - вiдповiла вона.
   Я мав причини дивуватися. З головної кiмнати  з  її  великим,  округлим
столом, на всi боки вело четверо вiдкритих  дверей.  Три  спальнi,  кухня,
убиральня... Меблi, лежаки, гойдалки,  радiоапарат...  Готовi  для  спання
лiжка, одяги, халати, костюми, рушники, бiлизна... Холодильник  заповнений
харчами i навiть рибальське знаряддя...
   Лена квапилася вияснити ситуацiю, вона приїжджала сюди робити той самий
портрет, сам Лисий рiдко тут бував, вiн  зайнятий,  тепер  вiн  виїхав  до
Кiнгстону, його молода друга жiнка виїхала до батькiв  до  Манiтоби,  його
одружений, вiд першої жiнки, син, який також недавно прибув з Европи,  має
свiй власний котедж на Мускоцi.
   Я розумiв намагання Лени, як також розумiв Лисого, який  мав  в  рiзних
мiстах, а також в Кiнгстонi, кiлька готелiв.  На  такому  тлi  цей  котедж
засадничо нiяке диво. На мене  дивилось  з  мольберта  тяжке,  мускулясте,
округле,  бульдожого  вигляду  обличчя  з  тяжким  мiцним  носом  i  сивою
чуприною, яке хотiло пiдсказати менi думку, щоб я не  був  здивований,  що
нема нiчого надзвичайного, що в даному випадку все в  найкращому  порядку,
хоча  менi  не  було  легко  одразу  з  цим  погодитися.  Я  був   помiтно
розгублений, чомусь соромився, не мав потрiбної  вiдваги  сприймати  явище
безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володiнь.
   Iнакше, здавалося, почувала себе моя чарiвна супутниця. Вона  виглядала
легкою й самозрозумiлою, як метелик, здавалось, для неї це  нiяка  новина,
все стояло на мiсцi i виглядало природно.
   Перше, що вона зробила  -  вiдкрила  радiоапарат,  це  був  ранок,  час
всiляких гутiрок, дитяча година, кiлька вставок популярної музики, але той
iнший голос з тiєї скриньки надав нам бiльше домашнього забарвлення.  Далi
ми оглядали спальнi, кухню, убиральню, а пiсля цього  Лена  дiловим  тоном
мене запитала:
   - Слухайте, Павле. Якi з цих трьох дверей  ви  вибираєте  для  себе?  -
вказала вона дверi трьох спалень.
   - Вибiр за вами, - вiдповiв я помпезно.
   - Я вибираю ось цi, - вказала вона на дверi злiва. А ви?
   - Розумiється, протилежнi, - вiдповiв я.
   - Схвалюю ваше рiшення, - казала Лена.
   - А ви не боїтесь? - питав я.
   - Чого?
   - От хоч би павукiв, мишей.
   - Я ж вам казала... Павуки чудовi сотворiння... А мишi - розкiш буття.
   - А блискавки? А громи?
   - Цi боги? Вони знають мою побожнiсть.
   - Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву... з тим двоспальним i тим
трюмо...
   - Там є трюмо? Вибачте. Тодi я йду туди.
   - До мене?
   - Вам рекомендую другу протилежнiсть.
   - Навiщо вам трюмо? - питав я легковажно.
   - Для душi.
   - Це зворушливо.
   - Свобода вибору.  Ви,  можливо,  не  пiдозрiваєте,  що  обличчя  жiнки
вимагає вiдзеркалення так само гостро, як i адорацiї.
   - Я пiдозрiваю... I ще бiльше. Думаю -  обличчя  жiнки  вимагає  опiки,
уваги... Боротьби... Жертви. Це маска iдола...
   - Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресiї.
   - Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви...
   - Тарантула, - перебила вона мене.
   -  Не  так  драстично...  Прошу  вас...  Але  добре.  Погоджуюсь.  Пакт
неагресiї... Нiколи - нiколи... Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишiть це
нї ваших дверях, iнакше... - я замовк.
   - Що iнакше?
   - Iнакше не врятує нiякий пакт неагресiї.
   - Не сподiвалася, що вже перший наш день розпiчнеться погрозами.
   - Будьте готовi на  бiльшi  несподiванки...  Я  забрав  свою  новеньку,
картату валiзу i направився до дверей злiва, що побiч з кухонними,  де  на
мене спокiйно i покiрно чекала вигiдна, вистачально простора спальня з так
званим континентальним лiжком та рiзними iншими забаганками цивiлiзованого
гомо сапiєнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вiкно  пiд  стелею
закрите вiд комарiв густою сiткою i завiшене  темно-зеленою  занавiсою.  Я
все вiдкрив, розсунув, вiдчинив, впустив  повiтря,  свiтло,  шум  озера...
Далi вiдкрив валiзу i виложив її змiст...
   Хотiлося  почувати  себе  вигiдно,  безтурботно,  вдоволено,  виглядати
добре,  привабливо,  елегантно,  поводитись  легко,  грайливо  з   виразом
зарозумiлої певно-сти своєї сили i свого здоров'я. Я не  гаяв  часу  жити,
несподiвано осяяний  щастям  день  i  треба  його  використати,  я  швидко
переодягався, скинув свiй звичайний одяг,  надягнув  елястичнi  темно-синi
купальнi штанцi, повернувся перед дзеркалом, яке з приємнiстю пiдтвердило,
що мої м'язи, всi форми i весь корпус в найкращому порядку, чувся  молодо,
бадьоро, мiцно, агресивно.
   Пiсля цього я опинився на залитих сонцем дошках  зовнiшньої,  вiдкритої
веранди з її могутньою панорамою синього  озера,  по  якому  безконечно  в
рiзних напрямках снувались й гасали  човни,  човники,  вiтрильники,  яхти,
безупину напружено гули мотори,  барвiли  тiла  людей,  бiлiли  в  повiтрi
птахи. Та яка велична композицiя краси, сили, здоров'я i  радости.  Я  був
захоплений, я здiймав проти  сонця  руки,  мене  п'янило  сонце,  повiтря,
свобода.
   А де Лена? Чекав на неї з дитячою нетерпиливiстю, коли проходив бiля її
закритих дверей, ступав на пальцях. Вони таємничо мовчали, але промiнювали
спокусою. Я  залишив  їх  з  ласкавою  резигнацiєю,  намагаючись  не  бути
настирливим. Ось вона появиться, вийде... Я ще не бачив її в купальнику...
Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась  несподiванка...  Моє  чекання
тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю... Я стояв лицем до
озера, моє тiло гнучке i здорове, але ще бiле i  вражливе  на  сонце,  яке
пристрасно обливало мою спину своїм вогнем, в обличчя дув легкий  вiтер  i
ворушив моє волосся ... Передомною  вниз  спадало  кiлька  сходин,  помiст
веранди сягав до самої води, вода була  чиста,  кольору  бурштину,  iнколи
було видно зграї малих рибок, якi пiдпливали до самого берега, збоку стояв
гарний, бiлий гараж, у якому на пiдвищеннi висiв прекрасний, жовто-синього
кольору моторовий човен. Без  сумнiву  i  вiн  належить  до  цього  цiлого
комплексу...
   Нарештi появилася Лена. Вона вийшла несподiвано й нечутно, пiдiйшла  до
мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була вiд шиї до нiг у  чорному,
елястичиному трико. Її довга, гнучка постать була варта такого одягу,  але
це гостро суперечило з цiлим оточенням i менi було боляче на неї дивитися.
Такий дошкульний контраст.
   - Вам не подобається? - питала вона з голубиною невиннiстю.
   Я  мiцно  втягнув  у  себе  повiтря...   Вона   вдоволено   шельмiвсько
посмiхнулася, наблизилась з-права до мене i оперлася на  моє  плече.  Була
гаряча. Я дiткливо вiдчував її дотик. - Вам не подобається? - питала  вона
те саме пiд самим моїм вухом.
   - Ми приїхали купатися, - вiдповiв я з певною настирливiстю i дивився в
неокреслену далечiнь озера.
   - Завтра, - шепнула вона пiд самим моїм  вухом,  так  що  я  вiдчув  її
дихання.
   Це одно слово вдарило i примирило мене, я  вiдчув  його  iстотнiсть,  в
природi жiнки живуть таємницi, якi вимагають вiд нас терпеливої  ласки  i,
здається, нема таких мiж нами, якi б їй цього вiдмовили. Це точка, в  якiй
збiгаються два початки однiєї сутi. Я  одразу  вiдчув  раптову  полегшуючу
змiну наставления, хотiлося бути природним,  добрим,  нiжним,  зрозумiлим.
Лена напевно вiдчула також моє  перетворення  i  невластивим  їй  тоном  з
ноткою вибаченняж сказала: - Павле... Тут гарно.
   - Прекрасно, Леночко, - вiдповiв я з незвичною солодкiстю,  що  звучала
мiж нами неприродно.
   - Не гнiваєтесь? - питала вона з докором, вiдчуваючи за собою силу.
   - О, нi! I за що? - вдавав я надмiрну вибачливiсть.
   - Ну... Що я така.
   Було необхiдно перейти на iншу тему, зайнятися  iншими  справами,  мене
дошкульно    спокушав    той    бiлий,    обвiтрений    гараж    i     той
провокативно-жовто-синiй,  патрiотичний  човен  у  ньому,  пiдвiшений   на
ланцюгах з тим прекрасним  "Меркурiєм"  на  двадцять  кiнських  сил.  Лена
помогла знайти до нього ключ, i по короткому часi ми сидiли поруч на  його
м'яких, червоних сидiннях, виїжджаючи з  приглушеним  гуркотом  мотору  на
вiльнiший простiр води. Кращої забавки для нас годi було вимрiяти, це було
мудре, слухняне, по своєму елегантне сотворiння людських рук, яке з  такою
легкiстю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали  намiр  прямувати
на пiвнiч, де далеко в парламутровiй синявi бренiв острiв, але  покищо  ми
обережно  трималися  правого  берега  здовж  бiлих  котеджiв  в   напрямку
пiвденного сходу,  щоб  випробувати  наше  човно.  Лiнiя  берега  хвилясто
вигиналася, з пологої переходила в скелясту, виступали тiнистi, суворi гаї
туй, кедрiв i смерек, бiлi ковтунчики хмарин бовванiли в синявi над  ними.
Мiсцями побережжя було  закидане  безладно  голими  тiлами,  якi  разом  з
пiском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль  п'янкого  вдоволення  на
сценi слухняного озера, на  якому  схрещувались  i  розхрещувались  човни,
човники i бiлi янгольськi вiтрильники. У певному мiсцi, пiдбадьоренi силою
настрою, ми рiзко мiняємо курс, нагло збiльшивши швидкiсть, зриваємось, як
сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкiстю напроти вiтру,
який намагався зiрвати нам голови не дивлячись  на  захист  скляного  щита
перед нами.
   Пiсля мiста, пiсля фабрики, пiсля вулицi  Маркгам,  цей  меткий  шматок
часу дiяв на мене з гостротою упоєння, пекуча чистота i  сяюча  прозорiсть
вривалися в мою кров, я дiткливо вiдчув пробуджену  дикiсть  моєї  iстоти.
Бiля  мене  з  напруженою  стриманiстю  i  безоглядною  силою  свiдомости,
пружинно  згорнута,  з  руками  затиснутими  в  кулачок  i  зложеними  мiж
колiнами, сидiла пречудова символiка гордости, демонiчного  янгола,  якого
скинули з неба i пiдтяли крила, щоб вiн мовчав i бунтiвливе  корився.  Цей
егоїзм наснажував мою мужнiсть i ми забували про границi нашої  статi.  Це
гострий iнстинкт. Свiдомiсть тут не мас мiсця.
   Бризки води засипали скляний щит  перед  нами,  вiтер  кошлав  волосся,
мотор рiзким зойком розсiвав воду i повiтря. Я  глянув  на  Лену  i  нагло
зменшив швидкiсть... Її обличчя покрилось гусячою шкiрою. - Вам не  добре?
- намагався я  перекричати  мотор.  Вона  лиш  знизнула  плечима.  -  Може
повернемось? - кричав я далi, не чекав вiдповiдi i  повернув  човен.  Нашi
погляди на мить зустрiлися, вона вибачливо посмiхнулася i ще раз  знизнула
плечима.
   Тепер ми стримано i сповiльнено, але  насторожено,  з  диким  сполохом,
направляли свiй човен в напрямку котеджу, який гармонiйно  виступав  перед
нами  зi  свого  мiсця  весь  бiлий,  нiби  в  саванi,  обнесений  зеленим
занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими  тiнями
оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтової дороги з  її
безпереривним рухом машин, якi здалека  видавалися  хижими  звiрями  серед
джунглiв.
   I ось ми бiля причалу, я намагався причалити легко i грайливо,  але  це
менi не повелося, однак ми все таки досить незграбно  боком  прибилися  до
нашого помосту, я допомiг Ленi висiсти, її гарна в чорному постать  гнучко
стрибнула на помiст,  її  обличчя  було  притьмарене  незацiкавленiстю,  я
мовчазно i пiдозрiло поглядав на неї i, не випускаючи її  руки,  повiв  її
вверх до котеджу. Було бiля години дванадцятої, термометр при входi в тiнi
показував вiсiмдесят, повiтря дiяло мляво i вiдпружливо, Лена вибачилась i
без звичайного кокетства вiдiйшла до своєї кiмнати.
   Мене ж тягнуло до води, але разом з цим  щось  змушувало  зiстатись  на
мiсцi, бути на сторожi з якимсь собачим iнстинктом  вiдповiдальности...  I
щоб помогти собi, я пiшов до своєї кiмнати i  передягнувся  у  довгi  бiлi
штани  i  в  легку,  бiлу  без  рукавiв  сорочку.  Це  виглядало  певнiше,
солiднiше, незалежнiше... Коли я знов заглянув до  головної  кiмнати,  там
було тихо, дверi Лсниної кiмнати стояли з таємничою незучаснiстю, за  ними
було безоглядно тихо, мене  це  iнтригувало,  хотiлося  зайти,  або  бодай
застукати i запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б  зайво,
перемiг себе, залишив все в його  виглядi  спокою  i  вдався  до  кухнi  з
виглядом лябораторiйного дослiдника,  який  має  намiр  зробити  дивовижне
вiдкриття. Я заглянув до великого, бiлого, пузатого холодильника, який мав
не тiльки офiцiйну назву  "Адмiрал",  але  й  фактично  нагадував  гордого
достойника  цiєї  гiдности  в  його  бiлiй  унiформi,  в  утробi  якого  я
задоволене вiдкрив неймовiрну кiлькiсть їстивного,  переважно  консервного
добра, з дуже привабливими назвами, якi кокетливо посмiхалися  до  мене  i
напрошувалися до послуг. Я їм ввiчливо подякував, обнадiявши, що ще до них
вернуся,  а  тим  часом  закрив  тяжкi  дверi  "адмiрала"  з   настирливою
настановою продовжувати свої дослiдницькi пригоди i в дуже  скорому  часi,
всього кiлька крокiв далi, натрапив на елегантну, бiлу, як голубка,  шафку
у  якiй  кiлькома  сяючими  рядами  стояли  i   розсипали   свої   принади
рiзноманiтнi стрункi i менш стрункi фiгурки  розпочатих  i  не  розпочатих
пляшок з рiзними  загально  вiдомими  iнтернацiональне  -  розповсюдженими
канадськими,   шкот-ськими,   французькими,   еспанськими   назвами.    О,
санкта-санктiсiма! Люди, якi розумiють подiбнi речi  мають  право  зватися
спiвносiями нашої цивiлiзацiї i я до деякої мiри почав розумiти це поняття
"Лисий".
   До речi, про нього iнколи говорили, як про того, що розумiє цiну речей,
i як про того, не конче глибокої культури торговельного  дилетанта,  якому
благородна торговельна фортуна цього  континенту  ласкаво  посмiхнулася  i
обдарувала його своєю щедрою ласкою. Про нього також  iнколи  писала  наша
етнiчна преса як про добродiя рiзних добрих починiв, а також як  кандидата
на доброго спiвгромадянина американсько-капiталiстичної  мультi-iмперiї  з
її гльобально космiчними засягами й зацiкавленнями... Його тiло,  а  також
дух, були перевантаженi гормонами ненаситного прагнення до гвалтовної дiї,
плянування, будування, шукання, зненавиджений соцiялiзмом  i  вигнаний  за
океан  пролетарською  залiзною  iмпотенцiєю,  через   Гамбург,   Галiфакс,
Монтреал, вiн опинився  у  Вiннiпегу  серед  безмежних  прерiй,  безмежних
господарських депресiй тридцятих рокiв з їх мальовничими чергами обiдраних
майбутнiх мiльйонерiв, якi покищо були вдоволенi мискою юшки з громадської
добродiйної кухнi. Лисий любив згадувати  тi  надхненно-безнадiйнi  днi  i
мiсяцi, коли то здавалося, що пiд ногами вигорiла земля i крiм  гiркоти  i
пригарiв вона не здiбна нiчого зi себе видати. Лисий одначе не  пiддавався
настроям, громадська юшка його не деморалiзувала, вiн невтомно  кидався  з
мiсця на мiсце  по  широких  просторах  землi,  аж  поки  не  причалив  до
мальовничих берегiв  синього  озера  Онтарiо,  де  примiстилося  пречудове
мiстечко з його початковими хмародерами - Торонто. Його не цiкавило,  яким
чином воно тут появилося, вiн  не  був  мрiйником  на  подобу  Мекензi  чи
Магеляна, казали, що вiн розпочав свою епопею  з  маленької  ковбаснi  при
вулицi Квiн, але згодом несподiвано перейшов на овочевий сад у Грiмсбi, аж
поки якимсь чином не зайнявся готелями  та  мотелями  i  в  цiй  ролi  вiн
остаточно закрiпився аж до днiв наших.
   Я знав його, як людину дiлову, солiдну,  практичну,  заражену  примхами
всiх тих, що мають дiло з бiльшою кiлькiстю долярiв, не конче  добродiйну,
з нахилом до екстраваганцiй, гарних жiнок, доброї їжi, одружену  вдруге  з
молодою вередливою фармеркою, яку вiн знайшов ще за часiв вiннiпегських  i
яку великодушно возвiв до ролi вельмишановної панi  добродiйки  з  пишними
рожевими капелюхами i власним кремовим Каделяком. Я знав також його  сина,
який вирiс в  Европi,  недавно  переїхав  до  Канади,  одружився  також  з
фармеркою i урядив величне на п'ять соток гостей весiлля в залях УНО. Отже
Лисий мав уже внукiв i  не  менше  шiстдесятки  рокiв  за  плечима  i,  не
дивлячись на це,  його  подобизна  роботи  Лени,  виявила  агресивну  силу
пiонера, хижий розум  пiдприємця  i  якусь  шибеничну  красу  самосвiдомої
людини, яка, опинившись над цим озером iменi губернатора Сiмко, не  забула
назвати свiй котедж Коломиєю з пiд далеких Карпат,  де  вiн  правдоподiбно
вперше узрiв наш чудовий свiт з його безконечно несподiваними привабами.
   Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява,  яка  щойно
кiлька тижнiв тому, потрапила у цей простiр. Але маючи на увазi Зiну з  її
особливим  прiзвищем  Спритна,  як   також   виняткову   загадковiсть   її
найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що  подiбнi  явища,  за
подiбних умов, можуть нормально  iснувати,  як  певнi  додатки  до  певних
розiгр мiж силами полiтики, грошей i жiночої спокуси. Мене це i бентежило,
а одночасно iнтригувало, я зацiкавлений, це гра i я ставив  на  неї  також
свою ставку.
   О, Лена! Я чекав на неї, але вона не  появлялася.  Що  там  робила?  Не
наважувався порушити її ладу, можливо це необхiдне, так багато  провокацiй
i я мушу втримати рiвновагу. Секунди i  мiнути  розтягалися  у  самостiйнi
вiчностi i тiкали вони в глибини просторiв, як шматки вирваного з  космосу
сузiр'я з його незбагненою настороженiстю i його провокуючими  таємницями.
Можливо, з цiєї туманности постане новий самостiйний свiт.
   Але по часi вона покликала мене до  себе.  Я  обережно  увiйшов  до  її
мiстерiйно-пiвтемної кiмнати i застав її на постелi горi лицем,  витягнену
на весь зрiст i прикриту легким, сатиновим, зеленої барви накривалом,  яке
плястично вилонювало всi вигини її стрункої, нерухомої фiгури. Її обличчя,
здавалось, мало сiро-мармуровий вiдтiнок i незучаснено-втомлений вигляд.
   - Отже маємо пацiєнтку, - намагався я втримувати легкий настрiй.
   - Де ваша чоколяда? - вiдповiла вона з посмiшкою кокетства.
   - О! А може б чогось...
   - Нi. Чоко-ля-ди! - проговорила лона химерно.
   - О, прошу. Розумiється. Одна хвилинка!
   - За хвилинку я дiйсно був  бiля  неї  знов  з  чорною  коробкою  "блек
меджiк", виробу моєї фабрики i кришталевою склянкою помаранчевого  соку  з
дорогоцiнного "адмiрала".
   - Ви чудовий! Дякую. Сiдаймо i частуймось  разом,  -  казала  вона  тим
самим тоном i привстала на лiкоть.
   - Я щойно дослiджував джунглi кухнi.
   - Ви голодний. Бiдний мiй, голодний.
   - Чи мiг би запропонувати вихiд з положення? Крiм ось цiєї чоколяди?
   - Розумiється.
   - Наприклад, добрий ресторан. Я довiдався...
   - Вже? Так скоро? - перебила вона мене.
   - Перша година.
   - У мене... - вона глянула на свiй годинник, - дев'ята.
   - Ваш час добродушно зупинився.
   - Я ж його наводила... Той мiй вiчний впертюх. Чи не поганий це знак ?
   - Покажiть його менi.
   Вона подала менi свого маленького, округлого,  золотого  "Ельджiна"  на
чорнiй,  ростяжнiй  опасцi,  що  нагадував  око  сови  i  був  безучаснено
пасивний. Держати в руцi такий механiзм, здавалося держати маленьке серце,
ранене стрiлою. Його символ величаво поєднувався з уявою про  час,  любов,
насолоду i розпач. Я дуже люблю цi такi фiлiграннi  предмети,  поєднанi  з
нашими найiнтимнiшими прагненнями.
   - Трiснула пружина, - зазначив я сухо.
   - Пружина? Яка пружина? - здивовано питала вона.
   - Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механiзм має пружину. I ваш
годинник також. I вона трiснула.
   - Але ж чому? Зi мною ще такого нiколи не трапилось.
   - Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з  кожним  i  завжди.  Але
лишiм годинника. Скажiть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано i  чи
маю впадати в розпач?
   - Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це  примха.  Полежу,  полежу  i
пiду танцювати. Чи маєте музику?
   - Блю-танго, заздрiсть-танго, редроз-танго, компарсiта-танго... Що  ще?
Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...
   - Досить, досить, досить... Але ж ви не танцюєте.
   - Хто вам сказав?
   - Хтось казав.
   -Який феноменальний брехун. Але досить танго, вернiмось до обiду. Йдемо
до ресторану ? Тут є...
   - Ви ж казали, що в "адмiралi" тонни харчiв, - знов перебила вона мене.
   - Але ж ми не збираємось грабувати бiдного Лисого.
   - Якого Лисого? Вiн буде вам вдячний, що зможе вiдсвiжити свої  запаси.
Що там знайшли?
   -  Вiд  молока  райських  птахiв  до  голубцiв,   вареникiв   i   шинок
"есекспекерс" включно. Найблагороднiшi консерви,  якi  тiльки  iснують  на
плянетi.
   - А чи крiм молока райських птахiв є там також коров'яче ?
   - Лишень "карнейшен".
   - Отже, мiй милий паладин, треба б дiстати  i  свiжого  молока.  Є  там
якiсь вiтамiни?
   - Вся азбука. Цибуля, помаранчi, хрiн, ананаси...
   - То чого бiльше ? Шинка, цибуля, соки... А хлiб ? Чи є хлiб?
   - Справжнiй житнiй "бiвер". Я привiз персонально.
   - Хлiба нашого щоденного дай нам сьогоднi...
   - I прости нам провини нашi...
   - Як i ми прощаемо винуватцям нашим.
   - Амiнь.
   - Чудово! - викрикнула Лена. Отже ми вмiємо молитися. А якої ви вiри?
   - А ви якої?
   - Мiй батько був...протестант. Це я пам'ятаю.
   - А мiй православний.
   - А ми? А ми? Якої ми?
   - Це питання. Хiба що за батьками.
   - А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь,  така
Гiрошiма... Чи можливо нам....
   - Просто не знаю.... Взагалi... Особисто не допускаю повороту. Минуле -
минуле! Нема назад.
   - А як Бог?
   - Новий початок. Все нове. А Бог... Хiба ми знаємо, як його  висловити?
Молiмся i все. Все мiняється, абсолютно  все.  Вiдкритi  простори.  Йти  i
брати...
   - А яка по вашому буде Канада?
   - Сплав  нацiй...  Нова,  тверда,  нержавiюча  сталь  рас,  мов,  духiв
смакiв... Твердиня свободи,  закована  льодом  пiвночi...  Плюс  гранiтний
аеродром космiчної аеронавтики.
   - Люблю вас слухати.
   - Ви ж все це знаєте...
   - За вийнятком вас...
   - Я? Найпростiша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподiвано,
хоча засад-ничо вона не була несподiванкою, бо ще у Торонтi я бачив на  її
столику кiлька книжок з дуже мудрими написами i можливо сона  з  ними  хоч
поверхово знайомилась. "Революцiя всесвiту", можливо цiкавила її просто  з
куртуазiї, її гарна голiвка не була найкращим мiсцем  для  великих  думок,
але бувають i несподiванi вийнятки. Чому конче Сократ мусiв бути огидою  i
чому б краси не можна сполучити з мудрiстю... Це, зрештою, не моя  тема...
Не маю намiру  сперечатися  з  Богом,  Лена,  здавалось,  вiдгадувала  мої
сумнiви i, подаючи менi коробку "блек меджiк", пiдозрiло питала: - Ви менi
не вiрите?
   - Прошу вибачити. Я не готовий, - вiдповiв я.
   - Для мене?
   - Взагалi. I для вас. Ви не берiть мене  драматично.  Особливо  коли  я
намагаюся мудрувати.
   - Я старий демагог, нема потреби вибачатися, - казала вона i ще  бiльше
привставала, тримала своє накривало бiля грудей i дивилася на  мене  очима
кота. - Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось.
   Я сидiв обережно на краю її м'якого лiжка, яке пахло цвiллю i парфумами
бозу, дивився в її обличчя з легкою iронiчною посмiшкою, ми  обоє  вважали
нашу розмову за  звичайну  гру  не  так  думок,  як  настрою,  ми  взаємно
пiзнавались i намагались показатись одне  перед  одним  в  найкращому,  по
можливостi,  несподiваному,  трохи  екстравагантному  виглядi.  Лена  була
вийнятково близько вiд мене i в такiй позицiї, яка могла мене бентежити, в
кiмнатi було душно, тьмяно, велике дзеркало - комода вiдбивало  пiввиразнi
зариси наших фiгур з плястичною лiнiєю живота, грудей  i  профiлю  обличчя
моєї партнерки.
   Ми не мали чого бiльше говорити, їли чоколяду, склянка  з  помаранчевим
соком стояла на столику, я був насторожений i  запитав:  -  Лено.  Скажiть
щось про себе.
   - Нiчого так не зношу, як говорити про себе, - вiдповiла вона  сердито.
- I хто б хотiв слухати. Або вiрити. Кому, скажiть,  потрiбно  вислухувати
вашi божевiльнi пригоди.
   - Епопея людства не раз страждала подiбним.
   - Наш досвiд унiкальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлює. Набридає.
   - Чи ви вдоволенi тепер?
   - Об'єктивно... Суб'єктивно, далi кривавлюсь. Серджуся, що iншi люди  -
люди, а я вiдлюдок. Ми за раженi неспокоєм... I безсиллям.
   - Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.
   - Пiзнiше переконалися, що нi. Маєте рацiю. Iнколи люблю "бути як усi",
не вiдрiзнятися. Мабуть, належу до  втомленої  частини  свiту,  можливо  з
Парижу, Европи взагалi... Старих Атен. Режим мого дитинства не змiнив моєї
природи,  вiн  лишень  над  нею  знущався.  Бiльше  зiпсув  мiй  характер.
Полiтичне я зовсiм невтральна, безбарвна, нiяких сект, нiяких iдеологiй...
Круглий космополiт, а тому небезпечна.
   Я був здивований. - Чому небезпечна? - спитав я її майже поважно.
   - Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова.  Менi  не  можна
вiрити... Я не маю принципiв... Зо мною треба бути обережним.
   Не дивлячись на всi цi страшнi слова, менi не було страшно,  а  скорiше
дивно,  здавалося,  що  вона  морально  чиста,  не  любить  себе  такою  i
намагається маскуватись цинiзмом. Я нiчого не вiдповiдав, лишень  взяв  її
руку i поцiлував, чого я нiколи сливе не робив. Вона рiзко,  як  дiвчинка,
вирвала руку i глянула на мене насуплено. - Не лякайтесь...  Нема  потреби
боятися, - вiдповiв я на це з посмiшкою i одразу встав.
   - Час обiду. Я голодний. Вибачте, - сказав я i в  моїм  голосi  звучала
погроза. Я залишив Лену i вийшов. I одразу вдався до кухнi.
   Холодильник вiдкрив передо мною всi свої скарби i по короткому часi  на
електричнiй плитi шкварчало двi сковороди, булькотiв  кофейник,  а  я,  як
диригент опери, завзято орудував дерев'яною мiшалкою i  витанцьовував  при
тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрiй, менi вдалося
здобути кiлька консервiв  вареникiв  зi  сиром  фабрикацiї  одного  нашого
земляка з Гамiльтону, якi я негайно перетворив  на  звичайнi  вареники  iз
сметаною i мальовничо розложив  на  порцелянових  тарiлочках  зi  золотими
обводками "мейд iн Джепен"...
   Далебi,  по  короткому  часi,  на  круглому  столi  головної   кiмнати,
покритому бiлим настiльником, стояло накриття на двоє осiб  для  грибкової
юшки "кемпбел", вареникiв "есекс"',  кави  "юбан",  молока  "карнейшен"  i
чорного житнього хлiба "бiвер". Краяна салата зi шматками червоної  редьки
доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.
   Лени не прийшлося кликати, вона вiдчула  i  зрозумiла  мою  запопадливу
метушню i з'явилася на моїй сценi саме в слушний час, переодягнута у чорнi
сатиновi штани i  бiлу,  найлонову,  зi  золотими  обводками,  безрукавку,
нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у  журналi  "Лайф"  i  з  якою
познайомився на екранi кiно-театру "Одеон". Лена спокiйно,  зi  заложеними
назад руками, пiдiйшла до  столу,  глянула  на  цiлу  декорацiю,  клiпнула
задоволене  довгими  вiями,  я  лишень  пiдставив  їй  легкого,  плетеного
стiльця, а сам засiв насупроти магiчного кругу i  не  чекаючи  почав  їсти
грибкову юшку.
   Лена не спiшилася, вона спокiйно, з легкою iронiєю, затискаючи  руки  в
пеленi, дивилася на стiл i питала: - А де ж квiти?
   - Якi квiти? - вiдповiв я механiчно.
   - Квiти. Букет. Рожi.
   - О! В холодильнику не ростуть рожi.
   - Це тi вареники?
   - Це тi вареники.
   - Їх можна їсти?
   - Будь ласка, спробуйте. I насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли
i незабаром знов озвалася Лена. - А де ж музика?
   Я  мовчки  встав  i  вiдкрив  радiо-апарат,  мав  щастя  натрапити   на
полудневий  концерт  "сi-еф-ар-бi",  i  пiд  цi  ностальгiйнi  мелодiї   -
та-тарарам - та-тарарам - ми надхненно священнодiяли, але коли  дiйшло  до
кави, Лена примхливо знов запитала: - А де мiй японський чай?
   - Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан".
   - Але ви прекрасно знаєте, що я п'ю лишень японський.
   - Вперше довiдуюсь. Але чому?
   - Iз-за кольору. Люблю зелений кольор.
   - Мистецтво. Врахую, врахую... Хвилина мовчанки, мелодiя з "Онєгiна"  i
знов Лена: - Але слухайте. Там в холодильнику  є  курка.  -  Не  курка,  а
пiвень, - вiдповiв я монотоном.
   - Яка рiзниця?
   - Дуже iстотна. Курка несе яйця, а пiвень спiває в оперi.
   - Звiдки знаєте, що це такий Карузо?
   - Вiн сам признався.
   - Що за iнтимностi.
   - Зворушливi. Товаришi по нещастю. Вiн заморожений, а я закоханий.
   - Скажiть щось дотепнiше. О! Я зовсiм облилася i через вас.
   - Ще не цiлком зовсiм. Може знайти нагрудника?
   - Перестаньте нарештi!
   - Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарiлка порожня.
   - Бо ви не вмiєте їсти. Хапаєте, як голодний.
   - Я був голодний.
   Наш улюблений тон мови, але наш настрiй чудовий, iнтригуючий,  цiкавий,
ми довго огризаємось бiля столу, а коли отямились, була година третя. Лена
залишила все, як  було,  на  столi,  вiдiйшла  на  веранду,  простягнулася
лiниво, як кицька, на гумовому лежаку, закурила свою "де мурьє",  дивилася
в небо й мовчала. її солом'янi, стоптанi сандалики  валялися  на  рогожцi,
мов би їх розвiяв вiтер.
   Я зложив до зливної раковини на кухнi  брудний  посуд  i  долучився  до
Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мiй лежак лежав
поруч з її на вiддалi пари метрiв, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло
моторами озеро, далеко в синьому туманi маячiв протилежний берег,  на  тлi
тепло-синього неба плавно гойдались в повiтрi бiлi птахи.
   Мiцно припiкало сонце i я мусiв тiкати до води, вода була чиста, тепла,
по пахви глибока з пiсковим дном, Лена заздростила  i  намагалася  вцiлити
мене лушпиною з помаранчi, я вiддячувався бризканням на неї водою, а потiм
я вилiз на помiст i  танцював  незграбно  якийсь  танець,  обтрушував,  як
мокрий пес, воду, яка швидко стiкала з мого рожевого, покритого  волоссям,
тiла.
   Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджi велику,  смуглясту
парасолю i розпустив її над її лежаком, а потiм ми лежали побiч на рогожцi
горi-лицем, Лена робила менi збитки, намагалася запхати до нiздр мого носа
якусь шматку, це  мене  лоскотало,  я  обернувся  горi-спиною,  тодi  вона
кошлала моє волосся, масувала мою спину i вискубувала на плечах волоски.
   - Ай! Лено!
   - Що, Павле?
   - То ж болить.
   - Помилково я взяла кiлька нараз. Я буду по одному.
   Я швидко повернувся догори животом. - О! Це ще краще. У вас  на  грудях
справжнi джунглi.
   Я пiймав її за руки. - Но! Це насильство! - казала вона спокiйно.
   - Апелюйте!
   - До кого?
   - До Бога. До Об'єднаних нацiй.
   - А, пустiть.
   - Не так скоро.
   - Пустiть!
   - Нема милосердя.
   - Є милосердя.
   - Де?
   - Я вас вкушу.
   - Кусають лишень собаки.
   - I суки.
   - Ну, добре. Кусайте! - я ще мiцнiше стиснув її зап'ястки.
   - Ой! Не буду, не буду!
   Я пустив її руки,  на  зап'ястках  з'явились  бiлi  знаки,  якi  швидко
ставали червоними, Лена дмухала на них i бурчала: - Тиран! Будуть синяки.
   Я зiрвався на ноги i пружно з розгону шубовстнув у воду,  я  поринав  з
головою, я виринав, я порскав, як  тюлень,  менi  було  приємно,  радiсно,
легко, але коли я вигулькнув з води в останнє i зиркнув на веранду -  Лени
там не було. - Лееено! - кликнув я,  але  вiдповiдi  не  дiстав.  Я  миттю
вистрибнув на помiст, бiг наверх, з мене текло, я  лишав  слiди,  вбiг  до
великої кiмнати, все там мовчало, дверi до Лениної кiмнати були  зачиненi.
- Лено! - кликнув я ще раз, знов не дiстав вiдповiдi,  збоку  лиш  бурчало
радiо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей i побачив Лену перед дзеркалом,
як вона спокiйно натирала кремом обличчя. - Ви щось згубили? - питала вона
спокiйним тоном i додала: - Звичайно, до дверей треба застукати.
   Я був по школярськи збентежений i зовсiм розгубився. - Я вас образив? -
вирвалося у мене.
   - Як ви можете вриватись до мене у такому виглядi? -  питала  вона  тим
самим тоном.
   - Я вас образив? - повторяв я своє.
   - Нi. Нii! Нiii!! - викрикнула вона до дзеркала i повернулась до мене.
   Я втiк. Я отямився. Я вирвався з кiмнати, дверi  якої  одразу  за  мною
зачинилися...  Я  був  шалено  вдоволений,  почуття  двоїлося,   троїлося,
множилося, хотiлося доброї музики, я почував себе обновленим, вiдсвiженим,
дужим. Я знов вийшов на веранду,  перед  моїми  очима  стелилася  бурхлива
панорама води, неба, далеких  берегiв.  Все  довкруги  жило  живим,  хижим
ритмом, все гомонiло, рухалось, бiгло, летiло - молоде, свiже, пружне. Моє
тiло i мiй дух вливалися i доповняли загальний тон, ритм i настрiй.
   Незабаром до мене долучилася  Лена.  Вона  мала  вiдсвiжене  обличчя  i
зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як  школярка,  вона
взяла мене машинально пiд руку i запитала: - Мiстер? Як справа з  вечерею.
Ви готовили обiд, а я...
   - Пропозицiя прийнята, - перебив я її в тон її мови.
   - В такому разi переходимо до  наступної  точки:  що  б  ви  бажали  на
вечерю?
   - Марципани!
   - Кес-ке-се марципани?
   - Одна казкова їжа, яку готовлять з  молока  райських  птахiв  i  ще  з
якихсь небесних мадригалiв.
   - Заскладний рецепт. Вернiмося до реальности.
   - В такому разi курку.
   - Ви ж казали, що там лиш пiвень.
   - Завелика жертва. Iнша пропозицiя: краби, кетова iкра  i  сосиски.  Це
номер один. Номер два: чорний хлiб, часник, шинка "ессекс" i кава  "юбан".
Плюс масло i ецетера, ецетера...
   - Докиньте до того вiтамiнiв i асортимент схвалюється.
   - Мультiвiтамiн "вiгор".
   - Салата. Чи маємо салату ? Редька...
   - О, мiй Боже! Хай буде.  Помiдори...  Щось  таке...  Салера...  Трава,
лопухи, кiнський щавель... Давайте краще пiдемо в лiс i перейдемо на  меню
жираф. Го-го-го!
   - В такому разi приступимо до виконання програми. - I вона вiдiйшла.  Я
хотiв було йти за нею, але до кухнi мене не впущено,  можу  пiти  собi  на
коротку прогулянку.
   На прогулянку  я  не  пiшов,  але  з  тiєї  самої  зовнiшньої  веранди,
спостерiгав зграю малих човнiв, якi змовницьки згуртувалися в одному мiсцi
трохи  далi  вiд  берега,  мов  мушки,  бiля  чогось  їстивного  насупроти
випозичальнi човнiв "Єрiн бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечiрню  ловлю.
Сонце  ще  освiтлює  їх  скiсним  промiнням  i  вiдкидає  по  водi  довгi,
фантастичнi, забарвленi червоними вiдтiнками, рухливi тiнi. Це, мабуть, їх
випробуване мiсце, цiкаво що там ловиться,  бо  я  також  належу  до  того
дивовижного сорту людей, якi  можуть  годинами  чепiти  в  певному  одному
мiсцi, слiдкувати за вудкою i вважати це за  насолоду.  Я  ловив  бички  у
днiпровському лиманi, камбалу в затоцi Кiлу, лосося  у  протоцi  Св.  Юрiя
бiля Ванкуверу.. А що коли б так вiдновити цю зоологiчну гру i от  хоч  би
завтра  до  сходу  сонця,  коли  все  ще   спатиме,   при   такiй   рiвнiй
сентиментальнiй погодi, виїхати в якийсь закуток цього чудового озера.
   Ця iдея мене захопила i я рiшив її виконати, треба тiльки оглянути  оте
рибальське знаряддя, яке я  бачив  у  заднiй  комiрцi  котеджу,  воно  там
припало порохом, нiхто ним, мабуть, не  цiкавиться,  але  тепер,  можливо,
прийшов i  його  час.  I  коли  я  його  оглянув  -  був  здивований  його
численнiстю  й  рiзноманiтнiстю,  залишалось  хiба  розiбратися  в  ньому,
розплутати линви та запастися наживою.  Прийдеться  пройтися  вечерком  до
"грiн бею", щоб роздобути цього добра.
   А десь по сьомiй годинi я почув з котеджу iндiянський оклик,  -  Агууа!
Це, розумiється, Лена кличе на вечерю i коли я, переодягнутий у свiй бiлий
одяг, появився у бiчнiй, критiй верандi з виглядом  на  озеро,  там  стояв
критий квiтчастою скатертиною малий стiл,  на  якому  нагромаджено  безлiч
всiлякого посуду, включаючи сюди аж три вiдмiни ножiв,  виделок,  склянок,
як  також  великий,  впотiлий  дзбан  якогось  кольорового   напою,   який
самозадоволено височiв  над  цiлим  столом.  А  крiм  цього,  тут  пишався
вражаючий симбiоз всiлякої консервної кулiнарiї - шинок, ковбас  та  риби,
кiлькiстю на добрих десять косарiв.
   - Що хочете цим сказати? - вказав я на стiл.
   - Чим саме?
   - Цiєю ось масою.
   - Живемо в епосi маси, - вiдповiла вона.
   - Ви збираєтесь все це подолати?
   - Перше слово, очевидно, за вами.
   - За якого звiря мене вважаєте?
   - За чоловiка.
   - А що це таке? - вказав я на дзбан.
   -  Вiтамiни.  Помаранчi,  цитрини,  ананаси.  Прошу  ласкаво  сiдати  i
наливати. Де ваша музика?
   За хвилину ми мали i  музику.  Ми  сидiли  одне  напроти  одного,  нашi
погляди зустрiчалися, нашi очi i уста посмiхалися, нашi думки напевно йшли
в унiсон. Ми були такi внутрiшньо зосередженi на цiй  процедурi,  поєднанi
близкiстю, iнтимнiстю, спiвгрою i коли можна говорити про невловне почуття
вдоволення i щастя, то саме тодi ми почувалися елементарно щасливими.
   Перед нашим зором  за  широким  вiкном  веранди,  простягався  розлогий
краєвид озера, внизу пiд живоплотом барвiв  рiзними  кольорами  занедбаний
квiтник з його здичiлими мальвами, розрослими кущами фльоксiв,  вiдцвiлими
iрисами i нерозцвiлими жоржинами. Усi вiкна наростiж вiдчиненi i шум озера
наповняв довкiлля...
   Враз нас зацiкавила  несподiвана  поява  двох  дуже  метких,  маленьких
сотворiнь над квiтами, якi здавалось бренiли в повiтрi... Їх  крильця  так
швидко трiпотiли, що зовсiм зникали з зору  i  видавалось,  що  цi  зеленi
потворки, на невидимiй ниточцi, висiли в повiтрi.
   - Колiбрi! - зауважила Лена. Неймовiрне! - додав я.  -  Живi  iскри,  -
казала Лена. Ми  захоплено  спостерiгали  тi  iррацiональнi  сотворiння  i
разом, здавалось, були по своєму з ними поєднанi незвичнiстю  ситуацiї.  -
Вони дуже непередбаченi, - казала Лена. - Як i ми, - додав я механiчно.  -
Думаєте? - питала Лена. - Ви нi? - Можливо. - Як  ви  їх  уявляєте?  -  О!
Неуявне! А так хотiлося б. - Як дуже хотiлося б?  Як  зробити  кругосвiтню
подорож? Мати суконку вiд Дiора? - питав я.
   - О, Павле! Це цинiчне порiвнання.
   - Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати  до
цього?  Химеру?  Зробити  виставку  на  Медiсон  авеню?  Картини,  якi  ми
видушуємо з нашої кволої фантазiї?
   - О,  но-но-но!  Не  впадайте  у  мiзантропiю.  Їх  свiт  хоча  i  дуже
недосяжний, зате незмiнно  стабiльний.  I  прямолiнiйний.  Наш  -  рiзкий,
дикий, крикливий. А головне - ми їх бачимо, розумiємо  i  любуємось.  Вони
наш об'єкт.
   - Ви дуже задоволенi.
   - Розумiється, задоволена, що я не колiбрi, а людина. Хоча по  сутi,  я
також колiбрi. Бо я жiнка.
   - Непередбачене сотворiння.
   - Як жiнка - так. Як людина - нi.
   - Чи хотiли б зробити щось непередбачене? Як жiнка?
   - Що наприклад?
   - Наприклад... Наприклад одружитися зi мною!
   Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.
   - Друже мiй! Ви ж мене зовсiм не знаєте.
   - А хiба... Саме тому, - вiдповiв я.
   - Що будете робити зi мною?
   - Мучитись.
   - Що за пасiя мучеництва? Для чого?
   - Для... Хоч би такої рацiї, як любов.
   - Одначе... - I вона урвала  мову  на  пiв  словi,  замовкла  зайнялася
стурбовано їжею. Я чекав  на  закiнчення  речення,  вперто  дивився  в  її
обличчя, але закiнчення не прийшло. Мене це  iнтригувало,  я  не  видержав
мовчанки: - Надiюсь, що ваше "одначе" скаже щось бiльше. Хтось сказав,  що
замовченi правди стають отруйними.
   - Iнколи отруйними стають висловленi... На вашому мiсцi я б  не  шукала
правди.
   - Не будьмо аж такими песимiстами.
   - Що можете запропонувати iншого?
   - Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?
   - На жаль... На жаль... Менi залишається мовчанка. Нема вибору.  I  вам
також.
   Можливо, вона мала слушнiсть. Я замовк... Мовчанка.  Тупа,  невдоволена
мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро сутi i спричиняти там найбридкiший
непорядок. Я далебi не знав, iцо казати, треба  було  знайтися,  вимагати,
повчати, зробити сцену, але в нашому випадку  це  була  б  дуже  недотепна
мова.
   - Не робiть такого вигляду, - казала Лена. Це вам не личить.
   - Нi-нi-нi! Це менi не личить! Нiяк не личить! Вибачте!
   - Бо таки не личить. Ви не маєте нiякого виправдання... Те що ми тут  з
вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенцiоналiсти можуть  вбачати  в
цьому виклик моралi, але це не має нiчого спiльного з  мораллю.  Конфлiкт,
пригода, авантюра. Чи ви не хотiли колись пережити шматок незвичного?
   Вона звичайно не любила пояснювати свою поведiнку, а ще менше мала  для
цього талант, але в даному випадку щось  змушувало  її  до  цього.  -  Ну,
добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацiю. Допустимо любов. А що  поза
любов'ю? Тисячi протирiч. Я задихаюсь вiд бажання бути  всiм,  знати  все,
мати безлiч. Я хотiла б малювати, як Гоген, продавати, як Пiкассо, жити на
скелях Гаванських островiв, стояти на вульканi, мати  перед  очима  океан,
чутися, на землi i командувати, як небесне божество... Що ви  на  це  ?  Я
хотiла б мати чоловiка, але я не знаю якого... Адама  без  штанiв  з  раю,
ганстера з Чiкаго, чекiста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої
ненаситнiстю незвичного, голодної на гострi враження. Ви хотiли це знати -
маєте! Вдоволенi?
   Я мовчав. Менi здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна  поза,
вульгарна недоречнiсть, що вона просто бреше сама  на  себе  i  не  вiдомо
чому. Вона i сидiла не нормально, згорблено, незручно i враз вона  змiнила
цю поставу, поставила лiвий лiкоть на столi, поклала на долоню свою  гарну
голiвку i дивилася на мене з лукавою, визивною iронiєю з очарованими очима
дикої, але невинної шельми, далеко не  тигрицi  i  зовсiм  не  пантери,  а
звичайного ретроградного амура. - А це значить, що  ви  крокодил.  Ананас.
Паскудник.
   Я прижмурив очi, знизнув плечима i висловив поволi одно  її  преславуте
твердження: - I це значить нiколи, нiколи.
   - Бо нiколи! - вiдповiла вона визивно.
   - Добре. Нiколи. Але все таки ми одружимось.
   - Хто вам сказав?
   - Старокрайова ворожка з Батерст.
   - Дурепа!
   - Будемо бачити.
   Ми замовкли, наш дiялог вичерпався, Лена дивилася  на  мене  з  виразом
лукавої i їдкої iронiї, моя права рука, зi затиснутою в  кулацi  виделкою,
лежала  на  столi,  здавалося,  я  збираюся  когось  прохромити   i   враз
несподiвано Лена простягнула свою руку i положила її на мою -  її  звичний
жест, коли намагалася направити якусь недоречнiсть.  Я  подивився  на  неї
довгим питальним поглядом, не сказав нiчого, деякий час ми  держали  разом
ту виделку, дивилися одне одному у вiчi, посмiхалися  кривою  посмiшкою  i
загадково мовчали.
   - Ну, добре, - порушив я  мовчанку,  вiдняв  руку,  положив  виделку  i
встав. Я вибачився i вiдiйшов. Вiдчував, що мiй  попереднiй  настрiй  було
порушено. Менi треба пройтися i полагодити мої душевнi проблеми, з якми  я
не дуже звик давати собi раду. I не  лишень  душевнi.  От  хоч  би  справу
плянованого рибальства. Завтра  раненько  я  вирiшив  спробувати  щастя  з
рибою. Ну, ну... Це все можна легко зрозумiти i  не  робити  аж  завеликих
проблем. Надходив обережний, лагiдний, ласкавий  вечiр,  радiо  передавало
вечiрнi вiстi про вiйну в  Кореї,  про  зударення  чорних  з  бiлими,  про
страйки, про поїздки дипломатiв... На  озерi  вгавався  рух,  зграї  чайок
вiдлiтали у свої мiсця вiдпочинку.
   - Чи дозволите запропонувати прохiдку? -  запитав  я  Лену,  коли  вона
вийшла до  мене  на  вiдкриту  веранду.  Мiй  голос  звучав  обережнiше  i
вiддаленiше.
   - О, нi. Нi. Завтра. Йдiть самi, - вiдповiла вона вибачливо.
   Я висловив ще кiлька  невиразних  i  абстрактних  зауважень  з  приводу
погоди, вибачився i вiдiйшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова
дорога без хiдникiв, далi злiва знаходилась "Орчад Лодж", перед її широкою
з великими вiкнами їдальнею, на зеленому гарно  стриженому  травнику,  пiд
широкими  пасмужастими  парасолями,  бiля  столикiв,  а  також  окремо   у
дерев'яних, бiлих, глибоких стiльцях,  сидiли  гуртами  i  поодиноко  люди
переважно у бiлих, легких одягах; горiли барвистi  свiтла  i  грала  легка
музика з невидимих радiо-голосникiв. Дорогою, туди й назад їздили  авта  i
проходили гурти молодi у купальняних одягах.
   Я повернув вправо в напрямку випозичальнi човнiв, яка знаходилась трохи
далi над берегом, минув кiлька котеджiв з їх легким, безжурним, розсмiяним
рухом i гамором, дiйшов до випозичальнi човнiв, роздобув наживи для риби i
вийшов трохи далi за "Єрiн бейом" на  високий,  обривний  берег  насупроти
того мiсця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша  i  де  її
дно було завалене великими каменюками, якi мiсцями виходили  на  поверхню.
Було тихо, i вода мала металевий вiдблиск i простягалася  широким,  рiвним
плесом аж до другого далекого берега, всiяного свiтлами вечора.
   Звичайно в таких  випадках  я  стаю  невмолимо  сентиментальним,  думка
бентежливо шукає надзвичайного, минуле  висувається  з  далеких  схованок,
пригадуються рiзнi роки i рiзнi подiї, в даному випадку роки проведенi над
водою, чи то тi там над широким лиманом Пiвденного Бугу бiля Миколаєва,  а
чи то знов на другому кiнцi iмперiї над Фiнською затокою в Ленiнградi,  де
я вчився свого корабельно-будiвничого мистецтва, або знов  пiд  час  вiйни
мiсто Кiл в Нiмеччинi над  широкою  затокою  Пiвнiчного  моря.  I  нарештi
океани - Атлянтик i Пацифiк у зв'язку з моєю Канадою.
   Я  завжди  любив  воду,  її  широти  i  глибини,  її  пасивну  жорстоку
могутнiсть, її будуючу i руйнуючу  стихiю,  її  життєдайну  i  смертоносну
силу. Я роджений в лютому, моїм знаком Зодiяка є  риби,  пригадую  голоднi
роки моєї батькiвщини, коли будучи малим,  босим  i  обiдраним,  я  цiлими
годинами просиджував у затоцi рiчки в очеретах намагаючись пiймати  кiлька
рибок матерi на обiд.  Нiяке  почуття  не  врiзується  так  гостро  i  так
глибоко, як почуття води та її таємничої незбагнутої дiї в  нашiй  душi  i
цiлiй нашiй природi. Саме в цих днях я прочитав прекрасну iсторiю, шiстьох
вiдважних норвежцiв, якi на малому плотi пересiкли Тихий океан вiд берегiв
Перу до островiв Таїтi. Така разюча близькiсть  води,  неба,  така  гостра
межа життя i смерти i разом таке необмежене почуття вiдокремлености людини
у всесвiтi.
   Моя пропозицiя Ленi i її вiдповiдь дуже закономiрнi,  я  не  сподiвався
iншого, моя нетерпеливiсть не виправдалась. Не знаю, чи може  бути  з  неї
дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра  з  цими  силами
спричиняє велику насолоду... Бо ж я її люблю i чому люблю?  Хочу  спати  з
нею в одному лiжку.
   Моя прохiдка тривала, можливо, довше, нiж треба було сподiватися,  коли
вернувся, було темно, чи  краще  пiв  темно,  над  озером  висiв  прозорий
пiв-мiсяць i не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже  ясно,
на водi лежала довга вогняна, нiби огнений меч, смуга, трансформована  вiд
самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена  спокiйно  лежала  на
лежаку зовнiшньої веранди, нагадуючи  одну  скульптуру  Канови,  освiтлена
свiтлом  електрики,  бiля  неї  лежала  книжка,  правдоподiбно  той  самий
"Бридотник", а в головнiй кiмнатi пiд  рiзнобарвними  абажурами  свiтилося
кiлька лямп. Їх свiтла й тiнi надавали всьому довкруги вираз тасмничости й
приваби, пiд незгасле радiо в кутi, що надавало якусь притишену музику.
   Я намагався було увiйти по-змозi непомiтно, щоб менше  турбувати  Лену,
але вона здалека  почула  мене,  як  тiльки  я  увiйшов  заднiми  дверима,
повернулася в мiй бiк,  побачила  в  моїй  руцi  пакуночок,  i  мiж  iншим
спитала: - Що це ви там принесли?
   - Динамiт, - вiдповiв я спокiйно.
   - А що це таке? Порох?
   - Можливо.
   - А може це порошок? До зубiв? Я посмiхнувся, мої хробаки для риби  так
мало асоцiювалися з динамiтом, а ще менше  зi  зубним  порошком,  але  моя
рибальська пригода мала зiстатися  для  Лени  несподiванкою,  тому  я  дав
пояснення. - Читаєте? - запитав я i вказав на "Бридотника".
   - Нi. Думаю. Мрiю. Сiдайте i думайте зi мною. Бачите отой другий  берег
i те високе дерево? Його верхiв'я найдовше було освiтлене сонцем. А  потiм
свiтло зiрвалось i вiдiйшло вверх. Де воно дiлось? Тож свiтло  не  зникає,
це енергiя. I цiкава боротьба кольорiв. Той делiкатний  перехiд.  Чи  наша
смерть також перехiд. I куди? I  чому?  Дивiться...  Те  небо.  Безконечна
просторiнь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах  є  спiр  для  думки?
Зорi, плянети - розумiється, але думка. Чи є там думка? Чи зорi й  плянети
думають, як i ми? Але завтра буде буря.
   Зважаючи на мої рибальськi пляни, мене не  вабило  її  передбачення.  -
Чому? - запитав я.
   - Небо. Дуже густе. Як гума. Гострота кольорiв.
   - Тиснення атмосфери?
   - Можливо. Вражливiсть кольорiв. Кольори це вiдчувають. Кольори, звуки.
Їх можна конденсувати. Як каву.
   - В порошку?
   - В нервах. В кровi. Ми можемо їх чути.
   - Уявно?
   - Органiчно.
   Було спокiйно в цьому засязi, Лена лежала  вiльно,  її  силует  справдi
нагадувал  скульптуру  -  тиша,  трохи  задуми,  трохи  вдоволення,  трохи
спротиву. I все довкруги пахло вiдпочинком, нiби  парфумами,  великий  бог
спокоою розлiгся широко нагий i чистий, розкинув свої вiдпруженi  м'язистi
руки й ноги i вдихав у свої широкi легенi велику безконечнiсть  космосу  з
масою золотих зернинок на бiрюзовому небозводi, а внизу - з масою вогникiв
й комарiв, якi в цей час видавалися менi примхливою витiвкою  сотворителя.
Найфiлiграннiше  сотворiння,  кинуте  на  землю   з   його   кровожерливим
дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, нiж ричання лева.
   Мiж  iншим,  я  ще  раз  пропонував  Ленi  прогулянку  i  вона  ще  раз
вiдмовилась. Також пiд час прогулянки  я  бачив  оповiщення  про  танцi  в
одному з клюбiв, але Лена i цим не цiкавилась. Так.  Вона  любить  танець,
але iншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував  проїхатись  човном  до
мiсточка Сатону, зайти до кав'ярнi, але i тут  не  мав  успiху.  Чому?  Її
добре i тут, коли ж менi скучно - можу  їхати  сам.  Но-но-но,  я  так  не
думав.
   Пiзнiше, ми пили каву i слухали музику. На цей раз концерт з  Монтреалу
- Стравiнський i Пер Бульє. "Право весни"  Стравiнського  я  ще  сяко-тако
сприймав, але зойки i бряжчання Бульє пiд його  ж  диригентурою,  лишалися
поза моєю сферою. Але Лена слухала i впевняла,  що  це  багато  краще  нiж
Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався  вгадати,
чи її твердження було справжнє, а чи тiльки  одна  з  її  примх  спротиву.
Дивно, що я не можу розумiти... I не лише розумiти... Вiдчувати нелогiчних
звукiв. Бернард Шов мав сказати, що сила бритiпської  раси  таїться  в  її
снобiзмi - вiсiмдесят процентiв якої не може зносити  нiчого  нового,  але
одночасно вперто, проти власної волi,  тягнеться  за  новим  i  тим  самим
творить поступ. Чи не моя це засада також?
   Концерт тривав до години десятої, а пiсля  того,  як  звичайно,  давали
вiстi, яких ми не слухали. Саме  тепер  тi  вiстi  переповненi  дивовижною
вiйною в Кореї, якої ми не розумiлiї так само, як i музики Бульє. За нашим
розумiнням мордували невинну країну за те, що  її  iншi,  проти  її  волi,
пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа i нам  слiд
цс завжди пам'ятати. Для цього є армiї полiтикiв, дипломатiв, генералiв  i
воякiв.  Але  все  таки,  як   так   погодитися   з   такими   звичайними,
нелогiчними... Нi-нi-нi! Рiшуче досить з цим...
   Ось Лена i я, а мiж нами нашi справи.  Дошкульнi,  хвилюючi...  Ось  ми
збираємось  йти  спати  -  двоє  екзальтованих  молодих  людей.  Коли   ми
вибиралися на цю нашу авантюру - не думалось, що  це  буде  ось  таке,  ми
намагалися не уявляти себе в ролi зацiкавлених  цим,  як  рiшити  проблему
спання пiд одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих,  але
ось тепер все вийшло наверх, як олива, i ми безраднi.
   Зараз пiсля  концерту  Лена  несподiвано  споважнiла,  її  очi  нервово
поблискували, вона не знала, де сiсти, де стати i що сказати i аж  згодом,
якимсь уривним, вiдчаяним тоном демонстративно заявила:  -  Павле!  Я  йду
спати! А ви?
   Я сидiв у плетеному глибокому стiльцi, ноги витягнутi, руки заложенi за
потилицю, все ще пiд враженням неврастенiчної музики, я дивився  в  стелю,
нiчого там не бачив, але вiдчував Лену з її неспокоєм. Я сам був втiленням
неспокою, не мав вiдповiдi на її питання i хотiв все обернути на жарт.
   - А як нi? Нiченька. Мiсяць? Що ви на це?
   - О! - видала звук Лена.
   - Ви не цiкавi?
   - Бачити мiсяць?
   - А хоч би.
   - О!
   Ми все таки встали i вийшли "дивитись на мiсяць".  Мiсяць  був  справдi
вражаючим чинником наших клопотiв, вiд правiкiв виконуючи незбагнену мiсiю
добро зичливого свiдка нестямного  зворушення  i  делiкатного  спокусника.
Його  мляве,  сонне  сяйво  проникало  до   крови   -   солодко-терпке   i
млосно-насторожливе.  Нашi  двi  тiнi  непорушне  й  мовчазно  маячили  на
переднiй верандi, яка пiд мiсяцем змiнилася на залиту бiлим молоком савану
з кущами кактусiв i вiдблисками очей хижакiв. Це був рай зi змiєм, я бачив
виразно дерево добра i дерево зла, я не мiг  їх  розрiзнити,  бо  моя  Єва
наполегливо мовчала i невмолимо перечила, одначе i ця  пасивна  провокацiя
тьмянила мiй зiр i приводила в конвульсiї нерви.
   Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо  пiв  години.
Нашi  облитi  мiсяцем  манекени  мусiли  виглядати  жалюгiдно.  Першою  не
видержала Лена. - Нi! - вирвалось у неї. Йду! Добранiч! - Вона повернулась
i швидко вiдiйшла.
   Я залишився, моє  "добранiч"  прозвучало,  як  протест,  я  свiдомо  не
оглянувся, я знав, що вона не пiшла, а втекла i то не вiд мене, а вiд себе
самої. Я далi вiдчував її присутнiсть i не так бiля себе, як в собi.  Вона
володiла мною, як  фараон  своїми  рабами,  це  втомлива  вимога  плотi  i
роздираюча спрага розбурханої уяви.
   Я пiшов спати значно пiзнiше, втомлений знемогою iз стерплим  язиком  i
вогким  чолом.  Було  бiля  години  дванадцятої,  насторожено-тихо,  радiо
заспокоєно мовчало, по кутах, пiд глибокими абажурами  свiтилися  барвистi
свiтла, недокiнчений портрет Лисого сторчав манiякально проти  ватрана.  З
надвору доносились гомони i виривались, переважно дiвочi, оклики  й  смiх.
Це звучало серед тишi гостро i  визивно,  нерви  напиналися  нападливо,  i
хотiлося з кимсь битися.
   Я залишив свiтитися одну лямпу i обережно вiдiйшов до своєї  спальнi  -
вузької,  затишної,  з  тропiчною  температурою  i  непорушним   повiтрям.
Засвiтив малу на  нiчному  столику,  запорошену  лямпу  i  намагався  щось
зробити з температурою мого простору,  вiдслонив  вiкно,  вiдхилив  дверi,
роздягнувся сливе до нага i простягнувся на постелi  не  прикриваючись.  Я
мав звичку читати перед сном i коли сягнув за книжкою на нiчному  столику,
випадково натрапив на шматок реклями вирваної з  iлюстрованого  журналу  -
гарна лежача навзнак жiнка з  голою  дитиною  на  своїх  пишних  грудях  з
написом "Скатт", "софт-вейв, фейшiял кволiтi".  Яким  чином  потрапив  той
шматок пiд мою подушку?



   V

   Скажена нiч. Я пролежав без сну, мов би у гарячiй ваннiй,  до  пiвночi,
нiяка лектура не змогла злагiднити моїх нервiв i заснув аж над  ранок,  не
помiтивши, як це сталося i не згасивши навiть лямпи. Зiрвався, як  автомат
бiля шостої години ранку i одразу почав збиратися на рибальство.
   Все це дiялось швидко -  натягав  короткi  штани,  накидав  легку,  без
рукавiв, гавайську сорочку, на якiй були i гори з вулканом Мауна - Кеа,  i
плянета Сатурн, i крокодил Гавiял, i мiсяць  у  повнi,  i  гриб  атомового
вибуху в Гiрошiмi. Я купив цю енциклопедiю краєзнавства у Сiмсона  за  три
доляри i дев'ятдесят дев'ять центiв.
   Пiсля обережно на пальцях, з вправнiстю злодiя,  я  викрався  на  двiр,
забрав своє рибальське знаряддя i вдався лагодити човна. Ранок був визивно
барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими  вiдтiнками,
верховiття стрiльчастих топiль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими
пожежами, роса i свiжiсть заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусiв порушити
цю зачарованiсть своїм  мотором...  Все  так  iдеально  мовчало,  що  менi
робилось боляче за таку нечемнiсть.
   Я мiг сподiватися, що моє  рибальство  не  буде  успiшним,  за  певними
прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того
я не знав терену. Я брав  мiсце  навмання,  те  саме,  де  вчора  я  бачив
рибалок, було безлюдно за вийнятком кiлькох човникiв, якi темними  точками
маячiли на непорушнiй металевiй поверхнi води.  Нiчого  не  ловилося,  моя
вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотiла  як
слiд  "закидатись",  недавалась  нажива,  а  взагалi  "не  було   кльову".
Здавалося, що в тiй глибокiй водi не було взагалi нiякого життя. Я вирiшив
змiнити мiсце. Менi подобався один закуток з  пiдвищеними  берегами  трохи
далi до сходу, де виднiвся зелений човник з рибалкою у червонiй сорочцi. Я
намагався по можливостi спокiйнiше туди пiдпливсти, стримував  мотор,  але
все таки це порушило загальний, застиглий  настрiй,  що  панував  в  цьому
кутку.  У  зеленому  човнику  сидiв,  малого  росту  з  невеличкою,  сивою
борiдкою, рибалка, а бiля нього на  носi  човна  непорушно  сидiв,  малий,
кудлатий, рудий пес. - Як там ловиться? - запитав я старого. Вiн  мовчазно
пiдняв з води, пiдв'язану до човна, низку чималих рибин.  Це  надало  менi
надiї.
   Я закинув кiтвицю  мiж  двома  великими  каменюками,  вода  була  сливе
прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна  -  довге,
терпеливе чекання,  увага  стягалася  до  одного  мiсця,  думки  затихали,
вселявся спокiй. Час минав без поспiху, небо яснiшало, на березi  робилось
рухливiше.
   Лишtнь на моєму човнi не було змiн, моя вудлиця заворожено мовчала, мiй
сусiд витягав рибину за рибиною, але моє щастя  вперто  мовчало.  По  часi
бiля нас появилося ще  кiлька  човнiв,  ми  вiталися,  питали  про  щастя,
мiнялися кiлькома словами i затихали. Рибалки здебiльша не надто  говiркий
народ i вони волiють мовчання.
   Моє щастя рiшуче бездiяло, лишень зрiдка, нервово торкалися гачка вудки
малi окунцi, за що деякi з них поплатилися полоном, а коли я виймав  їх  з
їх стихiї, вони завзято, цiлим своїм маленьким тiлом,  протестували  проти
такої несправедливости, пiсля чого я  делiкатно  звiльняв  їх  з  гачка  i
посилав назад до матерi з доброзичливим  повчанням,  не  повторяти  бiльше
подiбних  спроб,  аж  поки  не  виростуть.  Годi  сказати,  чи  вони  мене
слухалися, маючи свою власну на це думку.
   Бiльшої риби впiймати так i не вдалося, дармащо я змiнив кiлька  мiсць.
Сонце  вперто  висувалося  iз-за  верхiв'я  тополь,   докучливо   огрiвало
топографiю моєї гавайської сорочки, моє обличчя i вiдкритi  руки  починали
на це  реагувати.  Мiй  шлунок  також  починав  вiдзиватися  i  нiчого  не
залишалося, як зiбрати свої окунцi, змотати вудочку, знехтувати амбiцiю  i
вiдiйти перед глузливi очi моєї невмолимости Лени, яка  напевно  чекала  i
дивувалася, де це я мiг так несподiвано зникнути...
   Моя рибальська несподiванка ганебно провалилася, зате блискуче  вдалася
несподiванка Лени... Я пiдплив обережно до  берега,  я  намагався  нечуйно
причалити до  причалу,  я  навшпиньках  виходив  з  човна,  я  бездихально
прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений  рак,  обличчям,
увiйшов до головної кiмнати - побачив Лену, яка сидiла за круглим столом у
нiчному халатi i щось старанно малювала. - Добрий ранок, - вiдповiла  вона
на моє незграбне привiтання не пiдносячи голови. - Де риба?
   Цього питання я великодушно не дочув, натомiсть я уважно зацiкавився її
мистецькими справами i пiдiйшов з-заду, щоб поглянути, що там коїться. Але
враз почув грiзне застереження: - Но-но-но! Дивитися не  дозволено!  -  За
мною було стiльки вини, що я не думав  перечити,  а  слухняно  вiдiйшов  i
опинився аж у кухнi де у раковинi зливу все ще лежала гора немитого посуду
вiд учорашньої вечерi, але де також гарно  пахло  кавою,  стояв  заварений
кофейник i на японськiй тарiлцi лежало кiлька сендвiчiв зi шинкою i сиром.
Я не знав, що робити з моїми окунцями, аж поки не зложив їх до "Адмiрала".
Пiсля налив собi кави, присiв до столика, повiльно  їв  сендвiчi,  запивав
кавою i чекав - що ось-ось появиться Лена i зацiкавиться  здобутками  мого
рибальства. Нiчого такого не сталося. Я закiнчив снiданок, вiдложив  посуд
до зливу i вирiшив перейти на  веранду.  I  коли  проходив  через  головну
кiмнату - почув голос Лени: - Є! Павле! Хочете бачити?
   Я змiнив напрямок, пiдiйшов ззаду до Лени i отетерiв.  На  столi  лежав
дуже добрий шкiц олiвцем - голий  чоловiк,  лежачи  навзнак,  зi  задертою
догори бородою i розкиданими на боки руками й ногами. Вiн, видно, мiцно  и
неспокiйно спав, можливо, навiть хропiв... Не тяжко було вгадати  хто  був
моделем цього мистецького шедевру. Не було сумнiву, що Лена  минулої  ночi
побувала у мене в гостинi.
   - Лено! - вирвалось у мене майже погрозливо.
   -  Що,  Павле?  -  вiдповiла  вона  спокiйно.  Її  акторство  вдавалося
досконало.
   - Як вам не соромно? - докоряв я ображено.
   - Бiблiйна картина. Ной, що впився своїм вином.
   - Це... Це... Чорт зна-що!
   - Вам не подобається?
   Я не видержав i голосно розреготався. Це зiрвало до смiху  також  Лену.
Ми дивилися на той шкiц i реготалися сердечно. Той  безпосереднiй,  щирий,
невинний вираз людської iстоти, яка заснула i яку Ленi так дотепно вдалося
передати. Ми смiялися  i  це  дало  гарний  початок  нашого  другого  дня,
злагiднило гостроту моєї рибальської негоди, дало можливiсть достотне  про
неї  оповiсти,  розумiється  iз  усiлякими  додатками,  що  менi,  мовляв,
зiрвалося кiлька "отакеських" судакiв, дарма-що це не  багато  казало,  бо
для Лени таке слово, як судак, розцiнювалось дуже абстрактно i  не  робило
iстотної рiзницi з тими окунцями, яких бачила в холодильнику.  Зате  образ
дiдка у червонiй сорочцi з рудим собакою  їй  iмпонував  i  вона  сердечно
радiла, що йому так щастило з рибою, а  коли  я  признався,  що  вчорашнiй
"динамiт", який я принiс  з  прохiдки,  був  нiчим  iншим,  як  звичайними
хробаками, вона знов вiд душi смiялася. Це був смiшний ранок.
   I це була недiля. Гарний день. Дуже рухливий. Голi тiла валялися масово
на березi  озера  засипаного  човнами.  Я  пропонував  обiд  в  ресторанi,
прогулянку човном - вiдмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися
i ми цю спроможнiсть використовували до краю.  Ми  стрибали  до  води,  як
жаби, бавились у нiй по дитячому,  Лена,  до  речi,  чарiвно  плавала,  її
темно-синiй купальник пречудове облягав її звинне тiло.  Але  вона  чомусь
соромилась своїх нiг, неохоче виставляла їх на показ, хоча  її  ноги  були
цiкаво, мiцно збудованi i  для  чоловiчого  ока  творили  велику  принаду.
Особливо її мускулястi, продовгастi стегна i довгi, стрункi литки.
   Втомленi, задиханi, намазанi кремом "нiвеа", ми лежали поруч навзнак на
гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись дiялектиккою питань,
якими ми  намагалися  рiшати  долю  свiту.  Лена  любила  iнодi,  всупереч
власному переконанню, роспочати якусь  фiлософську  фiлiпiку,  з  якою  не
могла дати раду i плавала у  рiзних  диверсiйних  i  примхливих  словесних
витiвках, що мене сердило. Уявiм собi фiлософа  з  намальованими  кармiном
устами, який любить брильянти i дорогi хутра i який хоче реформувати  свiт
на зразок Могамеда чи Ленiна.
   Тим бiльше, що за останнi  роки,  я  взагалi  втратив  пошану  до  всiх
реформаторiв,  яких  би  мастей  i  завдань  вони  не  були,   заразившись
переконанням, що без них свiт виглядав би багато мудрiшим i щасливiшим.
   Обiдали ми дома i трохи пiзнiше, i з меншим ефектом, нiж учора,  волiли
бути бiльше на сонцi, анiж готовити їжу. Пiдходили до холодильника, брали,
що було i що подобалось i їли на ходу. Лишень пили багато екстрактної кави
на круглому столику верхньої вiдкритої веранди.  Гора  брудного  посуду  в
кухнi подвоїлась, а  кухонна  долiвка  засмiтилась  лушпинням  помаранчiв,
бананiв, бляшанками з консерв i папiрцями  з  чоколяди,  що  нас  нiяк  не
бентежило.
   Увечерi, замiсть  прохiдки,  ми  танцювали  карiоку,  ча-ча  i  взагалi
латинську кабалiстику, а ще пiзнiше, слухаючи вечiрнiй  концерт  Сi-Бi-Сi,
ми грали на переднiй верандi своєрiдну гру карт, яку звали  "дурень",  при
чому Лена мала  нагоду  дiстати  цiлу  серiю  цих  титулiв,  не  видержала
характеру, почала нервуватися, розкидала карти i ми знов пiшли  любуватися
озером.
   Що там цiкавого. Багато. По-перше ми самi у позi, на цей раз обнявшись,
мов двоє школярiв, коли вертаються з лекцiй, по-друге озеро, як озеро,  як
вода, як простiр, як стихiя з мiсяцем, перед  яким  тремтiли  без-дихальнi
земля, небо i нашi серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на мiсяць, Лена
також мовчазно  i  делiкатно  лоскотала  мене  по  спинi,  а  я  намагався
пригорнути її помiтнiше, щоб вона одразу перечила i впиралася. Ця гра  нас
цiкавила i помiтно бентежила, так що мiй купальний одяг  наводив  мене  на
думку, як мiг Адам у своєму раю заховатися за фiговим листком, навiть коли
вiн був розмiру  мексиканського  сомбреро,  коли  його  Єва  хоч  частинно
дорiвнювалась спокусами до моєї Лени.
   Лена тихо, пiдступно, горлово  смiялася  -  та  моторошна  вiдьма,  яка
напевно знала про мої клопоти i щоб ще  бiльше  дошкулити  менi,  вона  ще
визивнiше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене пiймати
в обiйми, запрошувала провокативно до танцю, дорiкала, що я забув обiцянку
"танцю тiней пiд мiсяцем", пропонувала обом роздягнутися,  щоб  злитись  з
природою. - Де вашi обiцянки? Де вашi тiнi? Ваша вiдвага? - не могла  вона
втриматись вiд реготу.  -  То  починайте,  -  вiдповiдав  я.  -  А  ви  не
перелякаєтесь?  -  казала  вона,  намагалась  втримати  смiх  i  скрадливо
наближалась до мене. - Лиш починайте, - казав я з другого кiнця веранди. -
Але ж ви боїтесь... Бо-її-тесь!
   - Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. -  Но-но-но!
- вiдступала вона. Я наступав далi.
   - А ви чого? - кричала вона з  дитинячим  острахом.  -  Зупинiться!  Нi
кроку далi!
   Я вiдходив назад, я це знав, i я її розумiв.  -  Отже  хто  боїться?  -
питав я зневажливо.
   - Я не боюсь! Я лиш не хочу!
   - Чого ви не хочете?
   - Вас.
   Щоб збити температуру,  я  з  розгону  кидався  у  воду  i  це  негайно
отвережувало. За хвилину я виходив з купелi твердий, як горiх, i холодний,
як ангел, з мене текла вода i я справдi танцював  дикий  танець  не  конче
тiней, а якихсь, можливо, бушменiв з пристрасними викриками без якого будь
сенсу, аби тiльки висловити своє вдоволення. Ленi цi  вигадки  подобались,
вона долучалась до мене, розпускала своє волосся, вимахувала  головою,  як
бунчуком,  робила  широкi,  пружнi,  як  пантера,  стрибки  i  викрикувала
незрозумiлi викрики. Ми танцювали до втоми, а опiсля спонтанно кидалися  в
обiйми, захоплено реготалися, ледве трималися на  ногах,  а  коли  нам  не
хватало видержки, Лена виривалась з обiймiв i бiгла  вверх  по  сходах  до
котеджу. - Добранiч, Сатире! - гукала вона на бiгу. - Добранiч, вiдьмо!  -
вiдповiдав я їй навздогiн.
   Було пiзно i я побiг також до своєї спальнi. Там стояла  млява  тиша  i
все виглядало так, як я залишив рано. Минулої ночi я  мало  спав,  а  тому
миттю скинув купальник, кинувся у постiль, прикрився легким простирадлом i
на цей раз згасив свiтло. Затрiщала постiль i все  зникло.  Було  десь  по
першiй годинi.
   Я спав сном каменя, нiчого не чув, нiчого не снилося, обливався  потами
i був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятiй годинi механiчно прокинувся згiдно
iз звичкою прокидатися на призначений час з точнiстю будильника.  Та  сама
процедура збирання, що i вчора, i я виїхав на те саме мiсце, що й минулого
разу, застав там того самого дiдка з собакою,  привiтався  з  ним,  як  зi
старим приятелем, запитав про "лак" i закинув вудку.
   Був такий же, як i вчора, барвистий ранок, лишень це був  понедiлок,  а
тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалi все спало i ми  з  моїм
сусiдом  були  чи  не  єдиними  представниками  живого   населення   цього
кольорового закутка. Я мав добрий, ще вiд учора, настрiй, а тим самим  моє
щастя також сприяло. Я вже не раз помiтив, що успiх  наших  пiдприємств  у
великiй мiрi залежить вiд нашого настрою. Як  тiльки  я  спустив  вудку  у
велику прогалину помiж камiнням, як я вiдчув, що її щось нервово шарпнуло.
Для рибалки це повзбудлива мить. Вiдрухово  я  смикнув  вудкою  i  вiдразу
вiдчув, що вона за щось загачилася i почала швидко  поринати  у  воду.  На
одну мить я було розгубився, але  разом  з  цим  механiчно  почав  крутити
корбочку шпулi. Лiнiя  вудки  сильно  натягнулася,  вудилище  вигнулося  i
почалося пручання з якоюсь потворкою, якої я ще не бачив. Це  мусiло  бути
щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мiй сусiд  -  дiдок,  як  також
його собака, зацiкавлено насторожились, я не дуже майстерно володiв  своєю
зброєю, намагався заполучити мою здобич до сiтки, це менi не щастило,  час
тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже мiг  бачити  у  чистiй  водi
метушливий зарис якоїсь рибини, яка видалась менi вражаюче великою  i  яка
робила розпачливi зусилля, щоб  уникнути  полону.  Але  дарма.  Ще  кiлька
хвилин  пручання  i  моя  полонянка,  пiдхоплена  сiткою,   завзято,   але
безнадiйно трiпоталась на днi човна. - Бес! - заявив  мiй  сусiд.  Це  був
справдi  чудовий  примiрник  цiєї  риби,  якої  до  речi   в   Европi   не
зустрiчається, бiля чотирьох фунтiв вагою, я був задоволений, загачив свою
здобич на гачок ланцюга i спустив бiля човна у воду.
   Це  надало  завзяття.  Либонь,  щойно  тепер   почнеться   те   спражнє
рибальство, я плекав надiю залучити хоч пару таких рибин, щоб  з  трiюмфом
вернутися перед яснi очi моєї коханої. Далебi,  до  вудки  весь  час  щось
чiплялося, я весь час .її пiдшарпував, виймав з  води,  був  розчарований.
Були це переважно малi окунцi,  якi  пiсля  велетня-беса  наводили  лишень
пригноблення. Це одначе не змогло пiдорвати  моєї  рибальської  моралi,  я
терпеливо, вперто чекав i надiявся.
   Час, звичайно, робив своє засвоєне чудодiяння, тепловi сили  розгортали
свою  акцiю,  промiння  сонця  просякало  в  глибини  моєї  iстоти,   тiло
наповнялося магiчною втомою, приязна присутнiсть води, повiтря i  простору
надавали враження вiчности, дармащо моя ручна "Омега" намагалася доказати,
що це лиш чарiвна мить.
   Можливо саме  тому,  кожний  цокiт  секунди  видавався  такою  сильною,
неповторною пригодою.
   Починався звичний рух, моторовi човни ганялися  гострим,  роздратованим
гоном, рибалок збiльшилось. Їм щастя сприяло. Мiй сусiд витягав рибину  за
рибиною, щось при тому мимрив, нiби перед кимсь вибачався. Нашi мiркування
зводились до того, що риба ловиться  перед  змiною  погоди,  правдоподiбно
прийде громовиця, що її вiд кiлькох днiв вперто  i  безуспiшно  заповiдало
бюро погоди. Мої ж успiхи також не такi вже  разючi,  пiсля  першого  беса
пiшла лиш дрiбна риба, але  засадничо.  моя  сьогоднiшня  фортуна  помiтно
рiзнилась вiд учорашньої i я мiг зi  спокiйнiшим  сумлiнням  вертатися  до
котеджу. Я сподiвався цiкавої iнтригуючої сцени.
   Час вимагав вертатися, я все вiдтягав, чекав ще хоч  одного  боса,  але
мої сподiвання даремнi... Нарештi  запускаю  мотор,  це  лиш  пара  хвилин
вiддалення вiд котеджа, почуваю себе дуже приємно, моє  обличчя  i  верхня
частина тiла свiжо пiдбарвленi сонцем, танцюючи,  пiд'їжджаю  до  залитого
ранковим сяйвом причалу, шукаю поглядом  Лену,  яка  здавалося  б  повинна
чекати мене на березi.
   Дарма. Нiкого на березi не бачу. Причал  з  бiлим  котеджом  пригадують
iлюстрацiю  реклями  iдеального  лiтниська,   все   видається   незвичним,
святочним, захоплюючим, а моя поведiнка постiйною, вишуканою грою.
   Я, наприклад, дуже хвацько пiдпливаю до  берега,  гашу  мотор,  забираю
ланцюг зi своїми рибальськими трофеями  i  з  пiдсвистом  маршу  матадора,
бадьорими кроками вбiгаю на верхню веранду з надiєю кинутись в обiйми моєї
дорогої приятельки. Можливо вона щойно встала з лiжка, бере ванну, можливо
навiть, поснiдавши, читає згорнувшись на старiй канапi  з  демонстративним
виразом гнiву, що я змусив її так довго чекати.
   Але зараз ми все направимо. Один мiй вигляд з цiєю низкою здобичi,  хоч
який гнiв потрапить обернути у ласку. Я  увiрвався,  як  блискавка  i  був
дивовижно вражений, що зустрiли мене  лиш  порожнеча  i  тиша.  -  Гей!  -
вирвалось у мене патетично й радiсно... Але i це не спричинило  ефекту.  Я
ще  бiльше  вражений.  -  Гей!  Де  ви  дiлися?  -  викрикнув  я   вдруге,
повертаючись довкруги танечним зворотом зi своєю низкою риби. Мої  викрики
натрапили лиш на нiмi стiни i одразу заглухли. Що  це  до  дiдька  ясного!
Жарт чи  комедiя!  Де  справдi  дiлася  моя  чарiвна  патронеса?  Можливо,
можливо... Можливо, це справдi жарт - трохи незграбний, трохи не  вчасний,
але будьмо терпеливi. Дверi її кiмнати були вiдхиленi i я вриваюся до них,
як буря, разом з рибою. I нагло зупиняюсь на порозi... Перед  моїми  очима
лишень безладний хаос, нiби сюдою пройшло торнадо, або тут побувала  банда
п'яних гангстерiв. Лiжко  цiлковито  розкидане,  на  спинцi  стiльця,  мов
чорний ворон одним крилом, звисало однiєю штанкою вiдоме чорне трико, троє
рiзнобарвних  купальникiв  валялося  бiля  лiжка,   демюральнi   солом'янi
сандалики разом з пляшечками парфумiв та кремiв мальовничо валялися  перед
великим дзеркалом, нова, пiвкругла, темно-синя валiза була пiв-вiдкрита  i
з  неї  на  всi  боки  вилазило  гармонiйне  безладдя  всiляких  барвистих
iнтимностей жiночої гардероби. Но - но - но! Почекай,  почекай!  Не  рвися
одразу у вiдкритi дверi! Вона ось тут десь чекає на тебе,  можливо  навiть
за тими ось мовчазними дверима туалети i дискретно посмiхається. I  що  це
справдi за пропасниця на тебе напала, це, мабуть, тому, що ти  так  рвався
кинутись у тi обiйми. Май терпеливiсть!  Не  зчиняй  панiки!  Хiба  ти  не
знаєш, як багата вона на витiвки? А тому спокiй.
   Але спокою не було, я лиш вдавав  спокiй...  Я  вiднiс  до  кухнi  свою
здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом  на  купi  брудного  посуду  у
зливi, почав митися, голитися, почав варити чай, почав їсти... -  Вернувся
до головної кiмнати, ще раз заглянув до дверей Лени,  вiдвiдав  убиральню,
зробив  кiлька  безглуздих  балетних  стрибкiв,  нiби  хотiв  через   щось
перескочити, вийшов на  передню  веранду,  опинився  пiд  зливою  сонця  i
дивився  розгублено  на  метушливе  плесо  озера,  що  в  цей  час  горiло
приманливими перламутровими кольорами. Лени не було.
   Що мав робити? Нiчого. Чекати. Поглядати  на  годинник...  Виходити  па
дорогу, безглуздо на  всi  боки  оглядатися,  нiби  я  вiд  чогось  тiкав,
виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджi з намiром когось там зустрiти...
Дiйшов до найближчої автобусової зупинки,  де  з  таблицi  розкладу  їзди,
довiдався, що останнiй ав тобус у напрямку Торонта мiг вiд'їхати о  годинi
дев'ятiй. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував  загубленого  пса,
на душi робилось порожньо, мене оточувала, полонила  i  опанувала  самота.
Лени не було.
   Що  за  безглузде  вiдчування!  Гнав  його  вiд  себе  як  тiльки  мiг.
Повернувся назад i повiльно тягнувся  в  захiдньому  напрямку,  дiйшов  до
випозичальнi човнiв, де загорiлий, рудий, округлий  з  кучерявим  волоссям
литовець, обслуговував своїх численних клiєнтiв. Менi подобалось це  мiсце
з тим цiлим  безпосереднiм  рухом  i  гуркотом  багатьох  моторiв,  я  цим
зацiкавився i трохи прийшов до себе.
   Вертався назад з почуттям певної рiвноваги i непевного переконання,  що
властиво нiчого не сталося, що Лена кудись вiдiйшла, що вона напевно скоро
вернеться, що це демонстрацiя її свобiдної поведiнки i що для панiки  нема
причини. Я йшов спокiйно, у деяких мiсцях зупинявся, споглядав  на  озеро,
читав на стовпах всiлякi оголошення й оповiстки,  що  десь  там  у  якiйсь
черво нiй клунi  вiдбуваються  щовечора  танечнi  забави,  десь  там  зник
йоркширський пудель, десь в iншому  мiсцi  винаймається  котедж  i  багато
iншого такого вiдтягало i рiвноважило увагу вiд моїх клопотiв. I  властиво
не так вiдтягало, як охолоджувало, зводило її до реального. Сама  мiстерiя
зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслiдування, але я
вiдложив її на деякий час з надiєю, що це лиш дрiбний, можливо жарт  i  що
вiн скоро сам вiд себе полагодиться. Не може ж справдi статися,  щоб  вона
не вернулася, або щоб з нею  сталося  якесь  нещастя...  Турбували  лишень
обставини... Розкиданi речi... Несподiванiсть. Нiякого вияснення.
   Пiдходячи до  котеджу,  вже  здалека  було  видно,  що  там  нiчого  не
змiнилося. Довкруги застигла тиша i нiякого нiде руху. Була година  обiду.
Обiдав дома. Засоби холодильника були помiтно  надщербленi,  хоча  все  ще
вистачалькi, щоб вдовольнити мої вимоги. По обiдi зайнявся  господарством,
мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося.
Брас книжку. Не читалося. Вставав,  крутився  по  кiмнатах...  Виходив  на
берiг, вдивлявся у простiр... Вертався назад, пускав  радiо,  заглядав  до
кiмнати Лени... Закривав радiо,  вслухався  до  порожнечi,  вислухував  за
вiкном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрiзь розлитий у
повiтрi разом з її одеколонами. Вона  мала  свiй  прикметний  запах,  дуже
виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже своєрiдне i неповторне.  I  по
своєму  вражаюче.  Цей  запах  допомагав  менi  вiдтворювати  її  в   уявi
намацально живою i дiткливо близькою.
   Але все таки її не було. Було напружене чекання, я  був  спаралiжований
зосередженням уваги, кожний мiй нерв був на сторожi. I що  справдi  хотiла
цим сказати? Це питання не сходило з моїх уст. Були передуманi всi здогади
i нiодин з них не вносив ясности. I останнiй з них - а що,  коли  пiд  цим
криється щось значно бiльше? Це видиво було найбiльш загрозливе, не  хотiв
його розгортати. Вона напевно прийде, вона  ось  зараз  появиться,  кляпне
вхiдна хвiртка i вона вбiжить нетерпеливо своїми енергiйними кроками...  Я
буду розгублений i знiяковiлий, вона кинеться на мене, як...  як...  Я  не
знаю цiєї породи людських сотворiнь... I цiкаво, що з того вийде. Чи зможе
вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно  нi.
Вона не належить до сентиментальних, а  скорше  до  тих,  для  яких  бiль,
розпач, заколот творять гостроту насолоди для тiла i духа. В кожному  разi
все це величезна, захоплююча таємниця, як глибини океану, висоти  космосу,
незбагнутiсть смерти.
   I в кожному  разi,  перш  за  все  -  вечеря.  Взятися  за  дiло.  Рух,
реальнiсть, тверезiсть. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки,
що сардинки ловлять в Сардiнiї, що їх привозять до нас у малих,  плескатих
консервах, тож-то мої  окунi,  беси  й  карасi,  зловленi  отут  зараз  за
порогом, i вони свiжi та здоровi i пахнуть сильно рибою,  а  не  олiєю  та
металом. Лена одначе любить суперечностi. Їй не завжди докажеш,  що  свiжа
риба з озера Сiмко, багато  смачнiша,  нiж  найкращi  сардинки,  привезенi
iз-за моря, особливо тi смаженi на добрiй олiї "Санбiм" з цибулею, яйцем i
тертою булкою. Я мушу їй це доказати, мої окунi чудо i найкраща нагода для
таких доказiв.
   Так, так. Я знайшов  велику,  мiцну  з  грубого  металу,  сковороду,  я
знайшов i олiю, а також цибулю i муку, одна тiльки мить i все це  зашумiло
парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився  запахами,  що
їх напевно було  чути  на  озерi,  пустилися  в  рух  вiтряки-вентилятори,
вiдчинилися вiкна. По короткому часi -  гора  готової,  кольору  бурштину,
риби височiла на великому,  порцеляновому  блюдi,  декорована  кружальцями
накраяної цибулi i цитрини. Тепер тiльки бракує  Лени,  щоб  вiдсвяткувати
належно моє перше успiшне канадське рибальство...
   Але,  як  сказано:  Лени  не  було.   Надходив   вечiр...   Даремно   я
прислуховувався до кожного шереху за  вiкном,  даремно  думав,  передумав,
роздумав ... Нав'язувались всiлякi  здогади,  пригадалася  полiцiя  ...  I
чимало  iншого  ...  Гангстери,  чаклуни,  шантажисти,  совєтськi  агенти.
Чекання набирало присмаку змори i щоб уникнути розпачу, я вирiшив  скочити
човном до Сатону - кiлька миль на схiд на другому березi затоки. Там люди,
юрба, кав'ярнi, крамницi - до речi треба поповнити запаси  холодильника  i
можливо справдi розвiятись. А коли б появилася Лена -  хай  почекає  й  на
мене. Це вже нiж на нiж, око за око!
   В однiй з гардероб котеджу я знайшов вiдповiдний одяг -  легкий,  сiрий
плащ-дощовик (правдоподiбно буде дощ!) i бiлий, морський, з чорним обводом
i якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк.  Я  весь  бiлий,  як  сестра
милосердя. Погода трималася, вода густо синiла, лише обрiй  на  пiвночi  -
заходу починав хворiти якоюсь болячкою з  бiло-бурими  хмаринами.  Але  це
далеко i я цим  не  цiкавився.  Натомiсть  перевiрив  мотор  човна,  долив
пального i  з  гуркотом  вирушив...  Сливе  з  мiсця  беру  гострий  курс,
"Коломия" стогнала i плакала, i рубала воду, як рiзник  м'ясо,  i  гналася
скаженою швидкiстю, розкидаючи на боки цiлi гори хвиль. За пiв години я  в
Сатонi, причалив до якогось причалу, забезпечив човен i подався до мiста.
   Такi незнайомi, чужi, iнтригуючi мiсця з масою бездiяльних переважно  у
купальних  одягах,  здорових  молодих  тiл   з   безтурботною,   свобiдною
поведiнкою, коли то кожне обличчя i кожнi очi зраджують жагу й жадобу,  де
все виткане з насолоди, коли  все  видається  легким,  досяжним,  коли  то
якийсь моряк з далекого  рейду,  що  вирвався  з  обiймiв  стихiї  моря  i
потрапив у  стихiю  землi.  Пригадується  Бiблiя,  старий  Єгипет,  романи
Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, синє небо, руда земля, навантаженi
осли i гострi запахи перекислого вина. Але це ж пiвдень, не середнiй схiд,
це зелено-синя,  прозоро-ясна  Канада  з  машинами,  кока-колою,  i  масою
здорових, рiзномовних,  запопадливих  i  жадобних  чоловiкiв  i  жiнок.  Я
знайшов дерев'яну, кольору свiжої сосни з мiцним запахом живицi,  їдальню,
власником якої, як  це  вже  видно  здалека,  виявився  нащадок  бiблiйних
праотцiв, родом правдоподiбно з  тих  самих  земних  просторiв,  що  i  я.
Вивiшене у вiтринi меню сповiщало, що там дають ту саму їжу, що й в Одесi,
Бердичевi чи варшавських  Налевках  -  i  борщ,  i  голубцi,  i  кишка,  i
пампушки, i запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене  на  дуже
вiдчутну близькiсть, що я член нової вавилонської раси з обличчям  Сфiнкса
з далеких вiкiв минулого i з мовою Голлiвуду та Еродпею -  вiд  океану  до
океану.  Болiсно  хотiлося   вiдгадати,   що   саме   ховається   за   цим
iнкубаторським родом, пригадувався навiть доктор Вагнер з "Фавста" з  його
гомiнкою сатирою на гомункулюсiв, який настирливо впевняв Мефiстофеля:
   Вагнер (боязко):
   Вiтаю й вас - це зоряна година! Та тихше  лиш,  мовчiть  i  не  дишiть!
Велике диво твориться в цю мить. Мефiстофсль (тихше):
   Яке ж би то? Вагнер (ще тихше).
   Тут робиться людина.  Можливо,  дуже  можливо.  Мене  зустрiла  молода,
округла з темними очима Сара у голубiй  суконцi  з  бiлим  фартушком,  яка
прийшла сюди через пустелi вiкiв з Хаанаану i вказала  менi  вiльне  мiсце
бiля невеликого, квадратового, дерев'яного столика i  запитала,  чим  може
служити. Я навмисне заговорив до неї однiєю з її  шости  мов  i  вона  без
намаги мене зрозумiла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники.  I  чай  у
склянцi з цитриною. - Як справи? - запитав я її, коли вона подала  їжу.  -
Дякую. Добре, - вiдповiла вона. Мiняємось ще кiлькома питаннями  i  вже  я
знаю її, а вона мене. Ми древнi знайомi. Це не вимагає багато  зусиль.  Ми
розумiємось з  пiв  слова.  Залишаючи  їдальню,  дякую  i  кажу,  що  менi
смакувала її кухня i маю намiр навiдатись ще колись. Вона дякує з  рожевою
посмiшкою i ми розходимось, щоб, можливо, нiколи бiльше не зустрiтись.
   Потiм  я  купую  свiжий,  бiлий,  європейського  стилю,  житнiй   хлiб,
пшеничнi, посиланi маком рогалики, свiже теляче м'ясо, овочi й городину  i
все це разом забрало менi не  бiльше  годину  часу,  а  коли  вернувся  до
причалу, сонце було над заходом.
   Погода трималася,  захiдня  половина  неба  над  заходом  завантажилась
великою бурою хмариною з дуже рельєфними краями. Сила стихiї й фантазiї  з
незалежними смаками кольорiв, вийнятково гармонiйних  i  рiзко  вражаючих,
височiла над заходом. Я квапився,  але  не  задля  хмари,  а  задля  Лени.
Здавалося, що вона вже дома i чекає на березi. Я  мав  настрiй  виповнений
почуттями не конче найкращого гантунку.
   I мчався з найбiльшою швидкiстю для мене досяжною, в обличчя било тепле
повiтря, очi скерованi вперед. Пiд'їжджаючи до  котеджу,  було  видно,  що
нiчого не змiнилося. Мiй настрiй швидко падав, нiби барометр перед  бурею.
Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повiльно й  похмуро
проходила  серединою  озера  в  пiвденно-схiдньому  напрямку.  Вода  озера
неспокiйно погойдувалась, тому я завiв  човна  до  гаражу  i  пiдвiсив  на
ланцюгах. Потiм забрав свої накупи, без особливого ентузiязму  попростував
вверх сходами i був вражаюче здивований, коли бiля клямки  дверей  знайшов
пришпилену булавкою писульку росiйською мовою: "Заходили, Мишко, але  тебе
не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зiна. Чому росiйською мовою? I хто така
Мишка? Чи не  Лена?  Все  разом  пахло  Агатою  Крiстi.  Само  слово  Зiна
викликало багато суперечних асоцiяцiй,  пригадалась  всезнаюча  приятелька
Галина Дуб з її пророцтвами i погрозами, а з  нею  Трухлий,  а  з  Трухлим
пiдозрiння, агенти, Москва, Кремль... Отже Лену пiдiслано, отже  це  замах
на мою скромну особу, отже... I що за нiсенiтниця, кому я дiйсно потрiбен,
до чого розiйшлись мої нерви... Безглуздя, розумiється, безглуздя i я мушу
з цим усiм скiнчити iнакше дiйдеш до  галюцинацiй,  до  шизофренiї...  Але
разом та писулька,  речевiсть,  доказ...  Який  доказ  ?  Чого  доказ?  Ми
прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми i кого не застали?
   Я зайшов до котеджу, я  зложив  харчi  до  холодильника,  я  вийшов  до
великої кiмнати, все було на своєму мiсцi, все iронiчно на мене  дивилося,
портрет Лисого бовванiв у пiвтемнотi, пiввiдхиленi дверi  Лениної  кiмнати
зрезигновано мовчали, за ними все було далi  iдеально  розкидане,  спiднi,
рожевi панталонцi Лени визивно визирали з  валiзи...  Хтось  тут  поповнив
самогубство.
   Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця.  У
мене несподiвано виник безглуздий плян, зовсiм з роману Стенлi Гарднера  -
пiти до телефонної будки i викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча iдея!
Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де  Помпадур.  Я,  король
Людвик П'ятнадцятий i т.д. i т. д., вимагаю вiд  вас  негайно  повернутися
сюди i з'ясувати манеру вашої поведiнки. Я, сливе механiчно,  як  останнiй
дурень, пiшов шукати  будку,  її  знайшов,  попросив  телефон  Шша  i  був
фатально  здивований,  коли  зi  слухавки  почув  картавий   голос   Лени.
Несподiвано я змiнив намiр, забув що я король, а виняв  хустинку,  прикрив
нею слухальце i змiненим голосом, росiйською мовою почав верзти  ось  таку
нiсенiтницю: - Гальо! Це ти, Мишко?  -  Вона  хвилину  вагалася,  а  потiм
обiзвалася також по росiйськи: - Макар Iванович? - Да! Ето я,  -  вiдповiв
я. - Ах, Макар Iванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла!  Я  вам  все
поясню! - Харашо! Пагаварiм патом! Дасвiданiя! - i  я  погрозливо  повiсив
слухавку.
   Що це все значить, скажiть будь ласка, коли ви ще не до кiнця з'їхали з
глузду? Це значить, що я не  цiлком  маньяк,  що  моя  чарiвна  приятелька
Галина Дуб, має якусь  рацiю,  а  моя  божеська  Леночка  одночасно  якась
"Мiшка" чи мишка i можливо в лапах якогось кота - чортяка б все це забрав.
Дурепо ти дурепо, i як тобi не соромно з твоїм  чарiвним  личком  i  твоїм
мистецтвом  бабратись  в  таких  брудах.  Я  ж  не  бувший   мiнiстр,   не
партизанський генерал, анi вождь  партiї,  а  звичайний  репаний  машинiст
звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск.
   I коли настав вечiр, а за ним нiч, а до всього надiйшла ще  одна  хмара
та  знявся  вiтер  -  озеро  почало  примхливо  дутися  i  плювати  пiною,
застрибали зигзаги блискавок, загремiли громи - я далебi не мiг  позбутися
почуття, нiби дивився на фiльм з бескервiльським псом, наскрiзь дитяче, не
гiдне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко  позбутися  i  яке
опановує повiтря i речi.
   Я вийшов на криту веранду, землю обстрiлювали блискавки  i  лив  шпарко
тропiчний дощ. Яка наснажуюча темiнь i яка шкода, що зi мною не має Лени.
   Я намагався про неї не думати, заразитися  зливою,  громами,  темнотою,
свiтлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Дверi на веранду
вiдкритi i до них всiєю силою вривається пахуча свiжiсть стихiйної сили, в
думцi музика i дивовижнi видива, щось як втеча, як зрада, як помста...  "Я
не могла, я не могла, я не могла"... - впевняла вона, а разом тиснеться  в
тямку "нiколи, нiколи не скажу цього", i що  це  за  чортовиння,  скажiть,
будьте ласкавi!
   Хто,  скажiть,  хоче  з  моїх  почуттiв  зробити   аферу,   використати
сентименти атавiзму, розбити надiю на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я
прицiл, я обдурене вбожество.  А  її  куплено,  як  пару  панчiх,  можливо
бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всiх людей  на
плянетi з їх смердячими iдеологiями... Око за око, зуб за зуб,  цинiзм  за
цинiзм, безогляднiсть за безогляднiсть, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за
що саме загинув її батько... А хiба не пам'ятав я?
   Мене без сумнiву їй накинуто! Моя професiя пiсного механiка,  не  могла
її спокусити, моя особистiсть  зникаюче  мала...  Наречений  ?  Боже,  яка
безглузда нiсенiтниця, яка фатальна зарозумiлiсть. Її намiри  далеко  далi
поза мною... Великий  мистець,  свiтова  кар'єра,  капiтал,  вiлли,  авта,
одяги. Нi-нi-нi! Вона для мене закоштовна! Навiть у цiй позицiї "Мишки".
   Але чи маю добровiльно її зректися? Це питання.  Розумiється,  менi  ця
жалюгiдна мелодрама нiяк не  iмпонує,  мене  це  анi  не  бавить,  анi  не
переконує, але чи  це  все  Лена?  Чи  в  цьому  її  суть?  Її  образ?  Її
iстотнiсть? Це ж вийнятково гостра i велика людська сила;  я  вперше  таку
зустрiв. Я ж бачив i людей, i подiї i краєвиди, але це вперше  бачу  Лену.
Чи маю право добровiльно її зректися ?
   Я не мав вiдповiдi, я вирiшив, або менi лиш  так  здалося,  що  я  мушу
чекати на Лену... Днi i днi, а можливо i тижнi... Завтра, пiсля  завтра  i
вона напевно вернеться. Вона  не  втекла  вiд  мене,  вона  втекла  вiд...
Можливо сама вiд себе, а той Макар Iванович це лиш... хто там щось знає. Я
мушу чекати i як вона  вернеться,  отодi  хто  зна,  чи  не  спробую  i  я
примхувати... Знайти iнше  помешкання,  зайнятися  рибальством,  купанням,
вiдпочинком... I спогляданням "мишки" з її новими витiвками. Тим  часом  я
чекаю. I переконано надiюся!



   VI

   Ранки пiсля бур, злив i громовиць звичайно чистi... Особливо в серединi
лiта, а особливо на озерi, а ще особливо на  такому  озерi...  Я  дивуюся,
чому це чудове озеро залишають багатi, можливо тому, що воно  за  близько,
що воно доступне й що воно дешеве. I добре, що так є. Хай тi сягають  далi
у простiр, на пiвнiч, у дичину. Там поле попису. I хай  це  лишається  для
нових, для початкiвцiв таких, як я.
   Наступного ранку, я не виїхав на рибальство, закон сьомої години застав
мене на помостi причалу, вимитого у легкому купальному одязi i чистого,  з
барвистими  загарами  мого  здорового   тiла,   що   в   ньому   прекрасно
функцiонувала кожна жилка, а серце билося з точнiстю компютора.
   Лени, розумiється, не було i це те єдине, що менi  дошкуляло.  Учорашнi
мої бентежливi i сердитi розважання за нiч розвiялися, ранок  завжди  дiяв
на мене  отверезливо,  але  Лена  зi  своїми  розкиданими  речами,  своїми
писульками i Макарами  Iвановичами,  зiставалась  далi  феноменом.  Це  ще
вимагало роз'яснення i то рiшучого.
   Тим часом я був фатально  осамiтнений.  Снiдав  невибагливо,  сливе  на
ходу, чай з рогаликами й маслом i риба, був вiдсутнiй, не знаходив  мiсця,
взагалi не знав, де дiтися, вертiвся, як цирковий кльовн,  заводив  радiо,
слухав вiстi, брав книжку, виходив  на  веранду,  розтягався  горiлиць  на
шорстких дошках, намагався читати, не мiг читати; сонце безжалiсно смажило
мої зарослi груди, я знов сердився. Проклята вiдьма! Мiзерна авантюрниця!
   Бiля години дев'ятої, а може пiзнiше,  сонце  ставало  нестерпним,  мiй
зарослий фасад грудей терпiв неймовiрно, томик Гревеса спокiйно  лежав  на
животi, я був паралiзований нiрванним лiнивством, коли  несподiвано  ззаду
надi мною почулися пiдозрiлi шерехи, якi одразу  порушили  мою  нiрвану  i
змусили серце швидше битися. Що я не зiрвався на ноги i навiть  не  зробив
руху  взагалi,  треба   завдячувати   моїй   раненiй   гордостi   i   моїй
задерев'янiлiй впертостi. - Агууаа! - почув я знаний її кайотячий оклик. -
Це  ви,  Лено?  -  озвався  я  з  крокодилячим  спокоєм.  Голоднi?  Там  у
холодильнику смаженi окунi. - I при цьому  розложений  томик  Гревеса,  що
лежав на животi, зсунувся на помiст.
   - До дiдька з вашим холодильником, - почув я її голос просто над собою.
Я розкрив очi. Вона стояла надi мною висока, як степова тополя, у  легкiй,
короткiй суконцi, цiла пронизана сонцем, її литки i стегна налилися соками
винограду, як це каже Соломон у своїх пiснях пiсень.
   - Не хочете їсти? - питав я її з холерною цинiчнiстю.
   - Це ви так мене зустрiчаєте ? - питала вона в тон менi.
   - Куди ж вас дiдько носив?
   - Не можете встати?
   - Лiнивий. Що там в Торонтi.
   - Нiчого.
   - Була злива?
   - Страшна.
   - Невже боялась?
   - Боялась. А ви?
   - Також.
   - Чого так дивитесь?
   - Стужився.
   - Що ж ви робили?
   - Смажив окунi.
   - I плакав?
   - Гiрко.
   - Ще й досi видно.
   - Зворушена?
   - Гнiваєтесь?
   - Можливо.
   - Ну, гаразд, ну, гаразд! Грiшна!
   Її поява i цих кiлька незграбних натякiв обернули  мiй  настрiй  догори
ногами,  вiдчував,  як  нагло  мiнявся  мiй  вигляд,  намагався   втримати
рiвновагу, але не мiг  втриматись,  зiрвався  на  ноги  i  з  розгону,  як
божевiльний, кинувся у воду,  щоб  за  мить  знов  опинитися  на  помостi,
розтягнутися на всю довжину i ширiнь  i  задоволено  сохнути  на  гарячому
сонцi, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла,  але  незабаром  знов
появилася переодягнута у свiй найкращий, бронзовий купальник, в  якому  її
чудове тiло виглядало винятково привабливо i тодi ми вже разом гарцюємо  у
прозорих хвилях озера, як  двоє  розiграних  дельфiнiв,  пригрiтих  сонцем
весни. I здавалося, що мiж нами зовсiм нiчого не сталося, що всi мої гiркi
пiдозрiння дим, що це був лиш маленький жарт.
   I лишень пiзнiше, за обiдом, який я старанно готовив, ми вже мiж iншим,
нiби ненароком, торкнулися того ж питання. - Вас бентежить? - питала Лена.
- Можливо, - вiдповiв я. Коротка перерва. - Ну? Чекаю пояснення, -  казала
вона. - Нема коментарiв, - вiдповiв я. - Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете
щось сказати. Хто тут був учора? - Я не бачив нiкого. Я був у Сатонi. - То
кажiть, що? - Можливо й нiчого. До вас хтось приїжджав, була записка,  вас
не застали. I це все. - Хто ж це мiг бути? - Якась 3. Можливо ви знаєте. -
А з ким? - Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарiвна, щось старанно вiд  мене
ховаєте. Не питаю що. Але щоб це не було, менi здається, що я на  цю  ролю
не надаюся. I можливо, що для вас це лишень зайвий тягар.  -  Ви  вже  все
сказали? - Приблизно. А можливо й нi. Я вирiшив цей котедж  лишити.  -  Це
речення вирвалось у мене несподiвано, про таке я  не  думав  взагалi,  але
сталося.
   - О! I це все? - поважним тоном сказала Лена.
   - Що маю сказати бiльше.
   - А чому? - питала вона стурбовано.
   - Може ви краще знаєте.
   Вона бiльше не перечилась,  замовкла,  обличчя  споважнiло,  мовчазливо
похитувала головою, наш грайливий настрiй зник цiлковито. Я мовчав  також,
i ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарештi Лена знов озвалася.  -
Пояснiть, чому ви хочете вiдiйти.
   - Просто не хочу тут бути.
   - Що вам тут не подобається?
   - Все менi не подобається.
   - Включно зi мною?
   - З вашою поведiнкою.
   - Я не звикла бути сентиментальною.
   - Не бiльше звик я до ролi мелодраматичного героя.
   Лена споважнiла  ще  бiльше,  вона  сидiла  випростано,  її  довга  шия
витягнута, її пiдборiддя пiднесене, її очi широко вiдкритi.  В  її  фiгурi
вiдбивалась безпосереднiсть.
   - Нiчого не розумiю, - сказала вона по часi.
   - Таки нiчого? - дивився я їй просто у вiчi.
   - Нiчого, - вiдповiла вона спокiйно.
   Вона вмiла це так сказати, що я мусiв їй вiрити, а  тим  самим  че  мав
можливости пояснити. Можливо я справдi помилився, не так  це  зрозумiв,  а
вона нiчого не знає,  а  як  знає,  то  майстерно  вдає  невиннiсть.  I  я
замовчав. А по часi додав: - Добре! Тим часом тема вичерпана.
   Тема  була  справдi  тим  часом  вичерпана,  лишень  маленька  словесна
сутичка, з мого намiру "все вияснити" нiчого не вийшло, я не мав для цього
потрiбної вiдваги,  вистачальних  аргументiв,  а  головне,  бажання.  Менi
хотiлося скорiше це, по можливостi  дотепнiше,  зам'яти  i  по  можливостi
краще забути. Ми обоє з поважним виглядом, залишили все, як було на  столi
i вийшли на веранду з намiром не  вертатися  до  цiєї  теми.  Була  м'яка,
оксамiтова погода, в повiтрi вичувалась вогкiсть, далеко  на  заходi  знов
гуртувалися з чорним виглядом хмари, нiби вони робили засiдку  i  затiвали
на нас напад. Я запропонував прогулянку човном i хоча  погода  не  обiцяла
бути  сприятливою,  Лена  без  нiяких  своїх  звичних  вередувань,  одразу
погодилася.
   Ми майже з мiсця взяли найбiльшу швидкiсть i гналися  здовж  пiвнiчного
побережжя засипаного людьми, а потiм взяли напрям на  центральний  острiв,
що затуманено синiв на обрiю i над яким помiтно  гуртувалися  хмари.  Лена
пiдсiла ближче до мене, взяла мене пiд руку i за весь  цей  час,  це  була
єдина її реакцiя. Дуже скоро ми були бiля острова, мали намiр  висiсти  на
берег, це нам не повелося, скрiзь були написи "приватна власнiсть", скрiзь
були котеджi, човни i люди. Натомiсть,  ми  проїхали  в  рiзних  напрямках
помiж малими човнами, якi були зайнятi рибальством. До  одного  з  них  ми
пiд'їхали ближче, я запитав про успiх, на що спокiйний, дебелий  чолов'яга
у вилинялiй кепi з довгим козирком, показав  менi  ланцюг  здобичi  досить
вражаючого вигляду. Це добре мiсце i я мушу його вiдвiдати.  Я  подякував,
взяв знов повну швидкiсть i ми погналися у напрямку нашого  котеджа.  Небо
за нашими плечима  заповнялося  темною  навалою  i  вода  ставала  помiтно
похмурою. Я, час  до  часу,  поглядав  на  Лену,  вона  сидiла  бiля  мене
випростана  i  насторожена,  я  вiдчував  її  тепло,  а  коли   нашi   очi
зустрiчалися, вона посмiхалася приємною, вибачливою посмiшкою.  Здавалось,
мiж нами настало безмовне погодження, ми, здавалось,  входили  у  звичайну
норму наших стосункiв. Менi також здавалося, що в  цiй  сутичцi  я  здобув
якусь перемогу, вартости якої я ще не мiг належно оцiнити.
   В загальному наша проїздка тривала щось понад годину,  вона  вiдпружила
нашi нерви i вiдсвiжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись  за
руку, хотiли, здавалось, танцювати, а коли  небо  почало  загрожувати  наш
причал, ми перейшли до критої веранди,  розсiлися  на  плетених  стiльцях,
дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сiяло густим, скiсним,  шпарким
дощем, разом зi спалахами  блискавок  i  грюкотом  громiв.  Ми  обоє  були
захопленi, Лена зацiкавлено  спостерiгала  за  метушнею  хвиль,  блискавки
гострим сяйвом заливали її обличчя.
   Ми переважно мовчали, або мiнялися лишень окликами, але ця  мовчанка  i
цi  оклики,  були  справжньою  нашою  мовою,  яку  ми  виразно   розумiли.
Говорилося про наше замирення,  про  нашу  згоду,  а  трохи  згодом,  коли
пройшла громовиця i почало скорiше, нiж звичайно, вечорiти, я запропонував
коктейль. На цiй самiй верандi, до якої я принiс високу стоячу  лямпу  пiд
зеленим абажуром, ми пили поволi черi-брендi з  домiшкою  овочевих  сокiс,
алькоголь лагiдно настроював нерви i я почав  здалека  i  обережно  епiчну
оповiдь про наше минуло. Це було щось,  як  спогад...  Така  могутня  сила
пережитого... Батькiвщина, Европа,  вiйна...  Полоненi,  налети,  втiкачi,
табори... Лена  дiстала  свою  торбинку,  довго  в  нiй  щось  шпорталась,
видобула нотатник, щось в  ньому  записала,  пiсля  закурила  цигарку  "де
мюрьє", що вона дуже рiдко робила, курила замислено i не знаю, чи чула мою
мову взагалi. Менi хотiлося висловити моє  вдоволення.  Здавалося,  що  за
нами  десь  там  за  обрiєм,  за  океаном,  за  якимись  просторами  часу,
залишилась одна унiкальна пригода земного буття, щось як один  гiгантський
вир торнада... З цiєї висоти i цiєї тишi, з цього  безпечного  i  твердого
мiсця, подiї минулого видаються невiрогiдними, не  можна  вiрити,  що  був
штучний, заплянований голод, на якому один режим закрiпив свою владу цiною
мiльйонiв заморених голодом дiтей, жiнок, старцiв i взагалi людей. А  знов
вiйна,  у  якiй  змагалися  тирани,  танки  i  лiтаки.  А  знов   мiльйони
втiкачiв... А знов iсход за океан... О, Лено! Чи ти це можеш розумiти?  На
цiй ось верандi, у цьому теплому оточеннi. На  цiй  твердiй  пiдложцi?  О,
вона може i мусить. Її шлях - мiй шлях, але вона не аналiзує. Вона бачить,
бере, йде вперед. Не оглядаючись... Але все таки  ми  з  нею  зiйшлися  не
випадково. А може випадково? Хто мiг нас звести аж у цiй  точцi,  над  цим
озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обоє родились  там  далеко  у
тому ж мiстi, у тих самих умовах...
   Мiж iншим у мене вирвалось питання, як i де Лена познайомилась з Зiною.
На кораблi з  Генуї  в  Iталiї  до  Галiфаксу  в  Канадi.  Вони  їхали  до
Монтреалу, як прислуга... Лена оповiла про цс  спокiйно,  без  зривiв,  бо
звичайно вона не любила спогадiв. Спогади її нудили. Вона закривала очi  i
одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого.  Але
все  таки  я  довiдався,  що  вона  плацювала  в  Монтреалi,  як   домашня
прислуга... Яка з Лени прислуга ? Це смiшно. I не диво,  що  її  господиня
зчинила бунт. Знайшла у неї акт, "зовсiм голої жiнки" i  одразу  покликала
урядовця з уряду емiграцiї. Це спасло Лену вiд побожної  монтреалки.  Лену
звiльнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матерi, Зiна...
   Вигляд Лени  вимагав  милосердя,  я  намагався  бути  милосердним...  Я
привстав, я пiдiйшов до неї, я взяв її руку з довгими пальцями i поцiлував
її, як тiльки мiг, нiжно. Вона  iронiчно  посмiхнулася  i  та  її  усмiшка
здавалось  була  докором...  А  разом  викликом.  Ну,  ну...  Гаразд!   Чи
вдоволений? Я можу триматися. Нi,  я  не  був  цiлковито  вдоволений,  але
цiлковито її розумiв. I вона розумiла, що я розумiв i цього для  нас  було
досить. В голос я лиш сказав: - Вибачте менi... -  I  вийшов  на  передню,
мокру,  освiтлену  лямпою  згори  веранду,  з  якої  повiльно   здiймалися
ковтунчики пари.
   Дощ ущух, небо заспокоїлось, обрiї  моргали  зiрницями,  дув  пiвнiчний
вiтер i термометр, що висiв на верандi упав на десять ступенiв.  Пiсля  до
мене вийшла також Лена, вона взяла мене пiд руку i по своєму, по котячому,
боком пригорнулася до мене, чого з нею ще нiколи не траплялося.
   - Небо сiре, - казала вона.
   - Скорше чорне... Брудне... - вiдповiв я.
   - А ви такий... святий!
   - Слухайте! - вирвалось у мене. Це вже я чую вiд вас втретє! - I враз я
схопив її на руки i легко, мов ягня, понiс по верандi.
   - О, нi! О, нi! Не святий! Не святий! Я  тяжка!  Я  тяжка!  -  перечила
вона, трiпала ногами,  але  одночасно  охопила  руками  мою  шию  i  мiцно
пригорнулася. У мене  крутилась  голова,  я  швидко  нiс  її  до  котеджа,
плутався помiж розкиданими стiльцями, пхнув  ногою  пiввiдхиленi  дверi  i
опинився у її спальнi.  Одна  тiльки  мить  i  вона  лежала  пiд  мною  на
розбурханому лiжку, дуже незручно i розкидано, вона не  протестувала,  але
враз занiмiла, жорстоко перелякана, трагiчно нещасна, її  цiле  тiло  таке
пасивне  i  воно  тремтiло,  нiби  в  пропасницi.  Я  не  витримав   такої
резигнацiї, зiрвався на ноги i вибiг з кiмнати.
   I не лишень з кiмнати... З котеджу... Весь схвильований i пригноблений,
прибитий соромом - не дивлячись на погоду, я  пустився  здовж  спорожнiлою
дорогою без мети i потреби, просто тiкав далi вiд ганьби.  I  не  питався,
чому вважав це ганьбою i чому тiкав, i куди тiкав з  такою  безпосередньою
щирiстю i такою навалою почуття. Забуваючи, що це  ж  був  протест  на  її
"святий", чого я не мiг визнати i з чим не мiг погодитися. Я не святий.  Я
вимагав вiд неї тiла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусiла б знати
i можливо знає, лишень вдає невиннiсть. I я  зрозумiв,  що  вона  мене  не
любить, а як любить - любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в  любов,
це... це... I разом, я не думаю бути насильником... А тим  самим  не  можу
бути з нею пiд одним дахом. Я цього не видержу.
   Завтра збираю своє манаття й вiдходжу. Ось там "котедж  до  винайму"  -
беру його на три днi i скiнчено. А може б зараз пiти  й  запитати.  Котедж
трохи завеликий, кiлька  кiмнат,  сто  долярiв  тижневе,  винаймається  не
менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом пiдшукаю щось бiльш
вiдповiдне, вистачить однiєї кiмнати на три днi.  Зупинявся  перед  кожною
оповiсткою, йшов все далi i далi i так знов вийшов  на  берiг  бiля  "Єрiн
бею", розумiється, тепер тут вже нiкого не було, але я з насолодою стояв i
вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикi хвилi з їх пiнними
гривами. Я любувався, як очманiлий цiєю баталiстичною картиною, вiтер  дув
менi в лице, забивав нiздрi i очi,  i  прикладав  до  мого  гарячого  чола
освiжаючi компреси. Через хвилин десять я вже мiг спокiйнiше думати, а  ще
згодом, менi почало здаватися, що цiла та моя панiка виглядає  гротесково,
що вона нагадує людей шiстнадцяти  рокiв,  що  таке  менi  не  личить,  що
фактично нiчого не  сталося.  Менi  стало  соромно  за  себе  самого  i  я
повернувся для вiдступу назад. Мiй бiй закiнчено i  виграно.  Вертаю  свої
легiони назад до їх гарнiзонiв.
   Лена, як звичайно Лена... I  на  цей  раз  вона  зустрiла  мене  зовсiм
незалежно, мов би нiчого не сталося. - Павле! Там вечеря, -  гукнула  вона
зi своєї кiмнати, як тiльки почула мої кроки. Що там  робить?  -  Чи  можу
зайти? - гукнув я через дверi. - Нi, милий! Нi! Я зараз вийду, -  почув  я
вiдповiдь. Її голос звучав нiжно й приязно.
   Я вдався до критої веранди де вже стояв наш  круглий  столик,  покритий
бiлою скатертиною з повним накриттям для вечерi. Все  було  зроблено  дуже
уважно i дуже естетично. Згодом появилася також Лена у  чорнiй,  сатиновiй
пiжамi японського крою зi стоячим  комiрцем,  що  їй  надзвичайно  личило,
особливо коли вона грацiйно увiйшла, вклонилася й  посмiхнулася  з  ноткою
iронiї, пiсля чого я мiг клястися, що цiла її  поведiнка  вiд  початку  до
кiпця -  суцiльна,  вишукана,  консеквентно  проведена  гра.  Я  церемонно
пiдставив їй стiльця,  вона  не  менш  церемонно  сiла  i  сказала:  -  Чи
дозволите менi мого японського чаю? - пригадуючи цим нашу першу на цю тему
розмову. Я подав їй чайника i вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? - Я
подав їй чашки, вона розлила чай i почалася вечеря. Але я все  хотiв  щось
сказати, Лена це помiтила i запитала:
   - Що маєте на думцi? - Я хотiв лиш вибачитись,  -  вiдповiв  я.  Такого
бiльше не станеться... - Вся вина  за  мною,  -  посмiхнулася  Лена.  Мене
вражала її вищiсть i її зрiлiсть. - Я дуже стихiйна, - казала вона.
   - Не помагають нiякi вправи. - I менi видалось,  нiби  її  щоки  трiшки
припудренi, невже вона плакала? Нi. Таке не можливе. - Не  з  вашої  вини,
Павле, - нiби вона вгадувала мою думку. - О, нi, о, нi! Коли б з  вашої...
Я була б щаслива, - швидко казала вона. Мене це знов вразило неприємно. Це
ще один доказ її суперечностей. Отже, що я для неї?  Порожнє  мiсце.  Вона
має свої iншi причини. Але все таки вона плакала - той метал,  та  бронза,
той мармур. Отже, мiй Боже, що з нами дiється. Мiй  настрiй  зростав  i  я
подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему
порушила.
   - Чи можу я запитати чого ви плакали? - запитав я  сухим,  батькiвським
тоном.
   - Можна. Розумiється. Я плакала, що я такий монстр.
   Я сподiвався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що  я
для неї найдорожчий у свiтi, що без мене не може жити, але  нiчого  такого
не сталося. Мене дивувало, що її думки були вийнятково синхроннi з  моїми.
То ж ще перед хвилиною я сподiвався i заклинався перед озером.  Нi,  я  не
плакав зовнiшньо, але я по-собачому  скиглив  нутром  i  це,  можливо,  ще
гiрше. Чи не є я такий самий монстр?
   Пiсля ми розмовляли про всiлякi справи,  вона,  наприклад,  питала,  чи
люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганяє прищi, що вона любить перед
сном ставати навколiшки i молитися, що їй сняться бiлi крiлики.  -  Що  це
значить, коли сняться бiлi крiлики? - питала вона. - Думаю, що  нiчого  не
значить. Що це видумка. Ви з мене насмiхаєтесь, - казав я. - О,  ви  такий
недотепа. Бiлi крiлики,  за  єгипетським  сонником,  означають  сексуальну
любов. Ви цього не знали? - питала вона. - Звiдки ви знаєте, мене дивує? -
казав я.
   - Я цiкавилась. Мене також цiкавив секс... Я сексуальна.  Ви  цього  не
помiтили? Я лишень боюся. Ви не розумiєте... Я боюся самої  себе.  Я  можу
стати дуже паскудною... - Ви завжди щось вигадуєте. Менi це не iмпонує,  -
казав я. - Ви не  вiрите?  Ви  не  вiрите?  Я  хотiла  стати  наркоманкою.
Проституткою. Я хотiла їхати до Марселю i стати вуличницею. З матросами. -
Чому якраз з матросами? - питав я. - Ви цього  не  розумiєте,  я  не  можу
пояснити, це питання патологiї. - Ах, лишiть це! Чорт зна що вигадуєте!  -
сердився я. - То ходiм танцювати, - казала вона. - Вже пiзно.  I  сьогоднi
нема танцiв, - вiдповiдав я. - Дома. Тут. Ходiм, ходiм. Знайдiть там якусь
плитку. Танго! Добре, старе танго! - зiрвалась вона  i  закрутилась  перед
мною. Потiм пiдбiгла до мене, закинула руки менi за шию, оперлась  животом
об мiй живiт, дивилася у вiчi, смiялася й казала: - Ах, ви  Павле,  Павле!
Який ви смiшний! Коли б ви тiльки знали. Чи ви мене любите? Скажiть за що?
Ну, скажiть! Ну, скажiiiть!
   Я нiчого не казав, я лишень мiцно її притиснув  до  себе,  на  що  вона
викрикнула: - Чую! Чую! Досить!
   Потiм ми все таки  танцювали  пiд  радiо  танго,  а  ще  згодом  довго,
заклопотано збиралися до сну, вiдходили до своїх  кiмнат,  знов  виходили,
все щось забували, щось хотiли сказати. -  Павле!  Ви  лиш  подивiться,  -
казала Лена i пiдставляла свої вiдкритi плечi. - Ви так спеклися? Коли?  -
дивувався я. - Це мене щось погризло. Дуже свербить.  -  У  мене  є  такий
коляндрил, - казав я. - Рятуйте!  Давайте  ваш  коляндрил.  -  Я  приносив
коляндрил, натирав  критичне  мiсце,  Лена  дякувала,  вiдходила,  щоб  за
хвильку знов зчинити тривогу, що у неї з'явився комар. Комар!  Неймовiрне!
Я бiг до її спальнi з величезною хлопавкою, комар зникав, ми  шукали  його
пiд години, не знаходили i я вертався до себе, а за мить я вже  репетував,
де дiлась  моя  книжка.  Лена  з'являлась  у  дверях  моєї  спальнi  майже
схвильована. - Яка книжка? - питала вона заклопотано. -  Я  тут...  мав...
Єревеса... Жiнка Мiльтона... - ми обоє розшукували книжку i  знаходили  її
на верандi пiд моїм лежаком. Лена посмiхалася i вiдходила...  Щоб  на  пiв
дороги вернутися. - - Забула ще спитати: а що завтра? Чи не  хотiли  б  зi
мною виїхати? - Куди наприклад ? - Кудись... До  якогось  ресторану...  На
обiд. А може вечором... На танець. - Я засмiявся на цiле обличчя. -  Як  з
рибальством? - питав я. - Еврика! Їдемо! Я ще нiколи... -  В  якiй  годинi
збудити ? - питав  я.  -  Будь  iколи.  Хоч  би  опiвночi!  О!  Прекрасно!
Прекрасно! - Як  тiльки  дозволить  погода  -  о  п'ятiй  рано!  -  Згода!
Розумiється! - Отже, добранiч, чарiвна! - Добранiч, милий! -  За  хвильку,
вже з-за дверей, Лена гукала: - На рибу! - На  рибу!  -  вiдповiдав  я.  -
Добранiч! - ще вигук з обох  бокiв  i  пiсля  того,  здається,  в  котеджi
настає, тиша, всi теми вичерпанi, недалеко година перша ночi,  в  головнiй
кiмнатi мляво свiтиться мала лямпа,  портрет  Лисого  повернуто  лицем  до
ватрана, по всiх кутах залягли настороженi тiнi.
   Я лежав  горiлиць  на  своїй  "континентальнi",  лишень  в  пiжамi  без
накриття. Не дивлячись на змiну температури зi зовнi,  в  котеджi  все  ще
мiцне тепло, над приголовком  свiтиться  нiчна  лямпка  в  руках,  замiсть
Єревеса, "Тейлз оф Савт Пасифiк" Мiченера, кишенькове видання, не читаю, а
лиш дивлюся, поглядую на пiв-розкритi  дверi,  повторюю  слова  розмови  з
Леною, кiлька разiв поправляю подушку, нарештi пригадую, що їдемо на  рибу
i вiдкладаю "Савт Пасифiк". I гашу лямпку.
   Робиться темно i тихо, крiзь  вiдхиленi  дверi  проривається  вкрадений
вiдблиск  свiтла  з  великої  кiмнати,  чути  перiодичнi   вибухи   мотора
холодильника з кухнi, що нагадують стогiн,  як  також  чути  якiсь  шерехи
знадвору, нiби там шепчуться, або цокає годинник, або щось м'яко падає  на
тверду землю. Над усiм горою шум вiтру  i  шум  озера,  який  має  дiло  з
телефонними дротами i антенами телевiзорiв, чути як б'є хвиля на причалi i
погрюкують залишенi човни.
   А згодом,  мов  тяжкий  лантух,  повертаюся  на  бiк,  пружини  постiлi
напружено вгинаються, починаю вдавати сон з  присмаком  втомленої  жаги  i
незгасимої спраги, що проходить по цiлому моєму тiлi. Без  потреби  штучно
кашляю i, здається, чую  вiдповiдь  з  другого  кiнця  цього  мiстерiйного
простору, щоб за хвилину ще раз повернутися i знов вдавати сон. Голова  не
може втихомиритись, вона все шукає вигiднiшого положення, подушка гаряча i
вогка, а цiле тiло нiби вариться в лiтеплiй водi. Не  зчувся,  як  прийшов
сон.
   Сон. Як довго  тривав  сон?  Не  можу  сказати.  Коли  прокинувся,  над
котеджем з фурiяльною люттю  били  громи,  будова  дрижала,  вiкна  мигали
огненними плямами i я дiткливо вiдчув бiля себе лоскотливе, живе, хвилююче
тепло. - Павле! Це я! - почув шепiт пiд самим вухом i не знаю, що сильнiше
звучало - громи над котеджом, а чи той шепiт пiд вухом. Миттю  пробуджуюсь
i трiпотливе, пружне тiло втискається в мої обiйми. - Лена! -  вирвався  у
мене переможний оклик. - Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! - чув той неповторний
шепiт, що його може  висловити  лиш  жiнка  i  разом  з  цим  вона  ближче
горнеться,  нiби  їй  мало  обiймiв,  нiби  прагне  увiйти,   розчинитися,
злитися...
   Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи i  шумить  вода  -  стихiї,
освiтленi мiльйонами амперiв сяйва  у  славi  неперевершеної  казки  Богом
даної землi, сонцю, плянетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й  скреготом
зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою  нагих
грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що виривається  з  нутра
утроби.



   МИ

   1

   Годi сказати, чи завинили тут блискавки i громи, а  чи  були  вони  лиш
вражаючм поштовхом, маєстатичною декорацiєю i блискучим акомпаньяментом до
нашої пречудової драми. Можливо, я нiколи не знайду справжнього слова, щоб
це сказати. Сталося чудо, якого я багато рокiв чекав, Лена була незрiвняно
велична у своїй незабутньо-магiчнiй ролi, сталося нагле персвтiлення,  яке
наблизило нас до краю блаженства.
   Останнi три днi i три ночi, якi ми продовжили на  п'ять  днiв  i  п'ять
ночей, нашого перебування на озерi, були трiюмфом  i  апотеозою  довгої  й
впертої боротьби  наших  несподiваних  взаємин.  Це  була  велика  зустрiч
блукаючих плянет у незмiрному космосi подiй, що виповняли наш  час  i  наш
простiр. Погода цих наших днiв була вiрним нашим  союзником,  втаємниченим
другом i надiйним помiчником,  вона  вернулася  до  своєї  лiтньої  норми,
кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо  було  маєстатно
сине, вода приманливо бiрюзова. Ми купалися, ми їздили човном,  ми  ловили
рибу, ми ходили на танцi, ми  слухали  музику.  I  багато  смiялися.  Смiх
рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, свiт  видавався  легким,  як
пушина.  I,  розумiється,  ми  були  твердо  рiшенi,  навiть   без   мови,
одружитися, ось тiльки  я  впорядкую  свої  достатки,  роздобуду  справжнє
мешкання i вистачальний прожитковий рiвень. В моїй уявi  появилось  багато
нових видив, думка забiгала до самого краю можливого,  я  став  довiрливим
змовником  фантастичних  i  не  фантастичних   плянувань,   новi   проекти
супроводжували мене, як пажi, як раби i як весталки.
   То ж та пречудова жiнка була моя. Наша постiль єднала нас  повсякчасно.
Нас годi розiрвати. Наша пристрасть розгорiлася i не  могла  згаснути.  Це
вже поже жа пiд час посухи, це злива вогню. Нам слiд лиш торкнутися  i  ми
вже готовi. Ми справляли авансом наш медовий мiсяць у всiй його  насолодi,
ми всiх i все забули i були вдоволенi, що нас забули також.
   А коли ми знов  опинилися  на  вулицях  нашого  мiста,  нас  годi  було
впiзнати - двоє мiцних, свiжих, загорiлих богiв, якi щойно зiйшли зi свого
Олiмпу, щоб своєю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з її  численними
дiтьми i рiзноманiтними синагогами. Моя безвiконна кiмната  видалась  менi
мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронтi пiд Ленiнградом i  яка
тепер наводила на мене панiку. Я  мушу  як  найскорiше  її  залишити,  час
наглив, днi блискавично тiкали. Не було бiльше таємницею, що ми  з  Оленою
зарученi i що наше одруження - питання мiсяцiв. Всi мої адораторки зложили
зброю i вiдiйшли на бiк. Ми з Леною появлялися на вулицi, в  кав'ярнi,  на
танцях, на вечiрках, у кiно, на нас дивилися заздрiснi очi, нас обмовляли,
ми були атракцiєю всiєї нашої громади.
   Надходила рiшальна осiнь, я мав  вилiзти  iз  своєї  власної  шкури,  я
складав i розкладав свiй бюджет, iнколи я нагадував вужа, якому  наступили
на хвiст.
   Але я був трагiчним оптимiстом, я не гонився за дешевими успiхами, як i
не мав намiру брати жар голими руками, але я мав  безодню  далебi  цiкавих
плянiв,  пiдшукував  спiльникiв,  домовлявся   спiвробiтничати,   замовляв
позички i був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарiвну  Маркгам
i оселюсь десь там далi на  пiвнiч  на  цiй  прекраснiй  шахiвницi  нашого
розлогого мiста, а тодi наш з Леною рай дiстане концесiю i буде  включений
до реєстру законних iнституцiй.
   Але несподiвано прийшов той вiд'їзд Лени. На початку жовтня, одного дня
я дiстав вiд Зiни  телефон.  -  Приходьте  негайно!  -  Лена  виїжджає  до
Монтреалу!" справдi наглiсть критична. Чому вiд'їжджає i  чому  повiдомляє
Зiна. Знов  та  Зiна  i  знов  мiстерiя.  Кличу  до  телефону  Лену.  Вона
запинаючись, мов школярка, повiдомляє,  що  дуже  захворiла  мама  i  вона
мусить негайно вiд'їхати. Чому не повiдомила мене? Ось  тiльки  збиралася,
але Зiна випередила. Чому Зiна? Нема коментарiв.
   Бiжу на вулицю Шша. Застаю  Лену  в  тому  самому  чорному  трико,  яке
пригадую iз Сiмко,  сидить  згорнута  калачем  у  заголiв'ю  свого  лiжка,
прикритого м'яким гуцульським килимом.  Не  бiжить  менi  назустрiч  i  не
вiтається. Її очi заплаканi. - Що з  вами?  -  кидаюсь  до  неї,  нiби  до
раненої. (Не дивлячись на всi нашi пригоди, ми з нею були на "ви".  Цього,
розумiється, хотiла Лена). - Мама. Ось телеграма. Їду. Сьогоднi.
   - Але ж, Лено, - починаю схвильовано.
   - Нi-нi-нi! Милий. Не треба. Я мушу! - перебила вона мене.  Її  обличчя
дивно сердите.
   - Що з мамою?
   - Не знаю! - Вiдповiдає рiзко.
   - Так нагло!
   Лена не вiдповiдає, очi її бiгають... Закушує нижню губу, нiби  терпить
бiль. - Я вернуся! Я скоро вернуся!
   - Коли?
   - Не знаю. Милий. Не робiть такого вигляду!
   - Передовсiм не робiть ви!
   - Бо я не можу зрозумiти! Я не можу зрозумiти! - повторяла  вона  крiзь
сердитi сльози.
   - Чого не можете зрозумiти?
   - Нiчого не можу зрозумiти. Якiсь iдiоти! Ще менше мiг зрозумiти я,  що
за iдiоти, кого має на думцi? Я дивився далебi з виразом iдiота i не знав,
за що хапатися, нiби я топився.
   - Може б ви щось пояснили, - почав було я.
   - То ж кажу! Нiчого не знаю. Можливо iншим разом! Навiщо питаєте?
   - Коли їде потяг?
   - Не їду потягом.
   - А як?
   - З Лисим. Вiн їде до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий,  мене
це виводить з рiвноваги. - Лено, - вирвалось у  мене,  -  як  що  ви  знов
граєте якусь...
   - Замовчiть! - крикнула вона. - Не мушу давати вам звiтiв!
   Я раптом замовк.  Хвилину  розгублено  мiркував.  Була  наелектризована
тиша,  Лена  дивилася  великими  переляканими  очима.  -  Допобачення!   -
вирвалось у мене нагле, нерозумне, вiдрухове речення, я повернувся i майже
вилетiв з кiмнати. За мить я опинився на вулицi. Уявляю, як я виглядав.  У
менi тремтiв кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я  мушу  йти  на
вечiрню змiну працi, я мав мало часу, але я не пiшов до дому, а скочив  до
автобусу на вулицi Осiнгтон i  поїхав  на  вулицю  Квiн  до  ресторану  де
працювала Зiна. У ресторанi було повно гостей, всi мiсця при барi  занятi,
сильно пахло всiлякими стравами, з намагою протиснувся до  заду,  де  було
трохи вiльнiше, Зiна у своєму бiлому халатi була  дуже  зайнята.  Я  ледве
знайшов мiсце при  барi  i  розгублено  замовив  каву.  Зiна  одразу  мене
побачила, зрозумiла, в чому справа i пiдiйшла. -  Чи  можу  з  вами  бодай
п'ять хвилин говорити7 - запитав я. - Добре. Ось  тiльки  впораюсь  з  тим
гостем. Зайдiть до  сальончику.  -  Я  забрав  свою  каву  i  перейшов  до
сальончику, що був також зайнятий по вiнця, ледве знайшов  якесь  мiсце  i
одразу появилася Зiна. Її вираз зраджував лукавство i не викликав довiр'я.
- Скажiть, - запитав я одразу, - що там сталося? - Павле Iвановичу!  Я  не
знаю, - спонтанно вiдповiла вона. - Це все Лена. Та телеграма.  Думаю,  що
щось накоїв той Лисий.
   - Який Лисий!? - майже викрикнув я.
   - Ви ж знаєте.
   - Я нiчого не знаю.
   - Тихо. Тут люди.
   На нас справдi зо всiх бокiв дивилися, мiй вигляд був далебi грiзний, я
каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно  збила  мене  з  пантелику.  I
приголомшила. Рiшуче не знав, що далi робити.  Заплатив  каву,  без  слова
вийшов з ресторану i вдався до телефонної будки. Викликав Лену. Я  чув  її
схвильоване дихання. - Лено, - казав я  притишеним,  нервовим  голосом,  у
якому виразно звучала розпач. - Пам'ятайте, що ви ставите  на  карту  цiле
наше майбутнє, я не хочу, щоб ви їхали з тим Лисим, коли  мусите  їхати  -
їдьте потягом, я куплю бiлет i проведу вас на двiрець.
    Но-но! Не купуйте! Де ви є? злякано говорила Лена.
   - На вулицi.
   - Ви були в Зiни.
   - Я був.
   - То хай вона вияснює. Це її робота. Лисий тут нi при чому. Мусите менi
вiрити! Мусите! Зiна зла, що я не виконала її завдання.
   - Якого завдання?
   - Вони мене тероризують. Я мушу тiкати. Поясню iншим разом.
   - Лено! Але ж ви...
   - Ви бачили в якому я станi. Не питайте! Лисий менi помагає.
   - Лено! Лено! Я зараз буду...
   - Пiзно! Вже пiзно! Ми зараз їдемо! Допобачення, мiй милий!  -  i  вона
положила слухальце.
   Я вирвався прожогом з будки, пiймав перше таксi i  погнався  на  вулицю
Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зi швидкiстю волiв, що все
змовилось ставити менi перешкоди, я наглив шофера,  шофер  наглив  машину,
зупинки трамваїв, червоне свiтло, бiчнi вулицi, тягаровi  авта...  Вороги,
самi вороги, максимум нашої швидкостi 30, їдемо  15  -  20  i  це  зветься
модерне темпо, що вiд нього можна збожеволiти. А коли  ми  пiд'їжджали  до
будинку при вулицi Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике  темно-сiре
авто, як менi здавалося, спрямоване на далеку  дорогу.  Це  мiг  бути  той
самий темно-сiрий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна
тiльки мить! Темно-сiрий Крайслер так швидко вiддалився i зник в  напрямку
Блуру, що я не встиг анi охнути. Я лиш пiдняв голову i  напружено  дивився
йому в слiд здовж спорожнiлої вулицi, через яку почали переходити з криком
i гамором школярi з найближчої народної школи, якi заступили нам дорогу. Я
сказав шоферовi вiдвезти мене на мою Маркгам.
   Отже за один день, чи краще пiв дня, все змiнилося до невпiзнання, Лена
нагло зникла - незбагнуте, безглузде чортовиння... Що можу  сказати?  Мушу
їй вiрити - скiльки разiв це повторяла, я вiрив, але де взяти  вiри,  коли
не вiриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами,  для  чого
та безглузда загадковiсть, та  заїкуватiсть  сумлiння.  Можливо  там  нема
нiчого несподiваного,  а  це  лиш  страх  перед  самим  собою,  смакування
власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка  позбавлених
дотепу мозкiв, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б  "вони"
її тероризувати, якого завдання  вона  не  виконала?...  Доречi,  Зiна  не
вiрить в телеграму, чи маю вiрити  я?  Голова  крутиться,  мозок  туманiє,
гiркота заливає почуття, я безпорадний, розгублений, залишений,  на  язицi
весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста.
   Це квилєння наповняє мене все бiльше i  бiльше  i  переливається  через
край мого безсилля, чую бiль, бiль, бiль - тупий i  безупинний  вiд  якого
терпне пiднебiння i в'яне зiр...
   Цю дику нiч я провiв у товариствi  моїх  золотих,  солодких,  спiтнiлих
машин з їх вiчним гугливим рухом i їх запахом зiпсутої оливи,  якi  своїми
демонiчними звуками заглушали демонiчнi стогони моїх  розбитих  нервiв.  Я
хотiв говорити далi з Леною, я бачив  її  зовсiм  живу  i  плотську  перед
собою, тому роздобув папiр з шуфляди малого стола,  що  стояв  побiч  моєї
майстернi i пiд звуки  машин  на  заолiєнiй,  дерев'янiй  скринцi  з  моїм
знаряддям, почав писати всiляку нiсенiтницю, що  тiльки  прийшло  до  моєї
голови: "Мила Лена! Ви вiд'їхали своїм Крайслером пiд  фурiю  пристрастей,
що  їм  мiг  би  позаздрити  сам  Люципер.  Ви  залишили   мене   дослiвно
розчавленого на хiдниках вулиць. Ви не  сказали  менi  нiодного  людського
слова, яке б можна було розумiти.
   Ви мене знаєте. Я не паяц, не балаганний блазень, не  кльовн  П'єро.  Я
можу розумiти все, навiть вiддаль,  навiть  божевiлля,  але  я  нiчого  не
розумiю з Вашої теперiшної поведiнки. Закликаєте мене вiрити! Ради Бога! Я
Вам завжди вiрив, я Вам безглуздо вiрю, бо паскудно, негiдно, по  собачому
люблю. Ви це знаєте i...
   Я писав, i писав, i писав,  скиглив,  хулiганив,  блюзнiрив  i  не  мiг
знайти кiнця своїй зачумленiй безрадностi, я хотiв висловитися, але вислiв
не приходив, а приходив туман, марево, болото, трясовиння. Колеса машин  i
колеса моїх марень крутилися туманним клоччям у моїм  зачадженiм  мозку  i
викидали пiну глибокого, пiдземного,  огненного  жалю.  Є  речi,  яких  ви
направду не можете висловити!
   I пiсля цього почалося моє Торонто без Лени. Це був терор. Я  не  знав,
де себе дiти. Я звик кожного дня, кожного вечора переживати празник,  бути
з нею, говорити, смiятись, спiвати. Ходилось на побачення, на зустрiчi, до
кiна, на вистави, бiблiотеки. Виїжджалось на  острови,  їхалось  моторовим
човном пiд мiсяцем, не зважалось на час, на години, на мiсце. Я одвик  вiд
людей, а люди вiд мене, що мав робити тепер?
   Я тинявся, як люнатик, по брудних вулицях середмiстя,  мене  нiчого  не
цiкавило,  забави  без  Лени  не  були  забавами,  дiвчата  не  видавались
дiвчатами, днi минали черепашачими  кроками,  ночi  видавались  бездонними
прiрвами. На роботi я лиш думав про неї, її iм'я  вимовлялося  безконечно,
вона заповняла мене дослiвно, поневолила абсолютно. Я був нею хворий.
   Що другого дня я їй писав, вимагав вiдповiдi i одного разу  дiстав  вiд
неї писульку: "Мiй коханий! Простiть, простiть, простiть! Я винна! Знаю що
ви переживаєте. Я переживаю те саме. Я хвора. Як можете - прибудьте  сюди.
Монтреал гарне  мiсто.  Постараюсь  все  пояснити.  Цiлую,  плачу,  кохаю!
Ваша"... Адреса й телефон.
   Цi слова я читав, як голодний, як п'яний,  як  дикий,  я  їх  хапав  на
льоту, ковтав, вони виходили все новi хоч тi самi i я ненаситно поїдав їх,
як звiр свою жертву. Вони щiльно засiли в моїй кровi  i  я  буду  чути  їх
навiть за гробом.
   Найближчої суботи я мав вiльне, а дотого вимантив вiльний  понедiлок  i
вже раннiм  9.15  експресом  Канадської  Нацiональної  Залiзницi,  у  дуже
гарному, новенькому вагонi  з  м'якими  фотелями  i  величезною  панорамою
Бритiйських гiр на переднiй стiнi, я мчався до Монтреалу, щоб пiд вечiр, о
годинi 5.45, висiсти з невеличкою  валiзкою  на  величному,  многолюдному,
шумному Центральному двiрцi i одразу з двiрця нетерпеливо дзвонити Ленi. -
Де ви є? - почув я захоплений, гаркавий голос. - На Центральному. -  Зараз
там буду. Чекайте при виходi!
   Я не чекав, я маяв, як прапор, мiй зiр без перерви тримався  годинника,
наполегливо вдивлявся у  вуличну  масу  людей,  залитих  сяйвом  неонового
свiтла з блiдими, етерними обличчями, з безлiччю нiг на  вогкому  хiднику,
пiд  шум  i  стогiн  безконечних  машин  i  спалахiв  безконечних  реклям.
Розумiється, що час поняття релятивне, зараз це не час, а  гранiт,  це  не
хвилини, а тяжкi глиби каменю, я чув їх тягар весь цей  день,  я  не  можу
стояти на мiсцi i не можу вiдорватися з мiсця.
   I нарештi вона. Пiд'їхала темна таксiвка i з неї з поспiхом висiла Лена
у своєму чудовому осiнньому плащi рудого кольору з великими  кратками,  не
защiпнута, без капелюха, з  розбитим  волоссям,  свiжа,  ясна,  усмiхнена.
Поспiхом платить шоферовi, я бiжу назустрiч. -  Лено!  -  Павле!  -  I  ми
душимось у обiймах,  таке  знайоме  тепло,  дихання,  запах.  -  А  я  так
чекала... I знала, що приїдете...  Менi  снилось.  Весь  день  сидiла  при
телефонi. - Ви чарiвна! - О, як це гарно! - Вона любить  це  речення  i  я
люблю його також. Деякий час стоїмо одне проти одного, тримаємось за руки.
дивимось у вiчi, посмiхаємось очима, устами, цiлою iстотою, Лена  виглядає
справдi вiдсвiжено i анi слiду настроїв з Торонта. I, мабуть,  мiй  вигляд
говорив їй те саме: - Ви чудово виглядаєте! - казала  вона.  О,  милий!  А
куди тепер? - Готель, - вiдповiв я. - Розумiється, готель. Шукаємо разом.
   Ми йшли пiд руку бадьоро,  радiсно,  в  ногу  широкою,  рухливою,  ясно
освiтленою  вулицею  з  великими  вiтринами  i  барвистими  реклямами,  ми
з'єднанi в один рух i один порив,  камiнь  пiд  ногами  видається  м'яким,
килимом, така велика i прозора  радiсть.  Недалеко  натрапляємо  у  бiчнiй
вулицi великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо i одразу дiстаємо  добру,
тиху, м'яку кiмнату на п'ятому поверсi  з  ванною  i  виглядом  на  залите
огнями мiсто. -  Тут  чудово!  -  викрикує  Лена.  Роздягаємось  i  вдруге
вiтаємось довгим, п'янючим поцiлунком. - Дуже дякую за листи. Чудовi! Вони
були для мене великим посиленням. I вибачте, що я так мало  писала,  ви  ж
знаєте, я не вмiю, просто не вмiю, не знаю що писати, хоч хочу  писати.  А
дуже скучав? - Не скучав, а здихав! - О! -  Вона  пригортається,  закладає
руки за шию, пiдставляє уста, спокусливо смiється - тиха, рiвна,  спокiйна
постiль i така ж атмосфера i ми втомленi розлукою  i  спрагненi  чеканням,
такi тривожно нетерпеливi...
   А трохи згодом, майже п'янi, але щасливi  i  втихомиренi,  ми  спокiйно
одягаємось, Лена, як i завжди, пречудово одягнена, на  цей  раз  пречудова
суконка золотого кольору (вона любить кольори металiв, тепер якраз моднi),
яка плястично облягає її фiгуру,  ми  лишаємо  кiмнату,  сходимо  вниз  до
другого поверху, де мiститься ресторан i де у просторiй, м'яко освiтленiй,
винятково затишнiй залi знаходимо приємне мiсце  за  бiлим  столом  i  пiд
звуки джез-бенду, що долiтають  сюди  з  другого  кiнця  залi,  замовляємо
вечерю.
   Ми переповненi самi собою, не маємо бiльше мови,  поглядаємо  на  себе,
вдоволено посмiхаємось. - Чудова сукенка, -  кажу,  аби  щось  сказати.  -
Подобається? - питає Лена. -  Блискуча,  -  продовжую  думку.  -  Для  вас
вибрала, - каже Лена. - Я вдячний мiцно, - кажу я. - Тепер це мода, - каже
Лена. - I вам це личить, - продовжую мову. Лена  посмiхається  затисненими
устами, має спущенi повiки i злегка повернуту  в  профiль  голову,  що  їй
також дуже личить, а разом творить дуже привабливу  картину  самосвiдомого
вдоволення.
   Дуже елегантний, нiби Роберт Тейлор, у  прекрасному  смокiнгу  кельнер,
приносить вечерю - десерт з пiвденних овочiв,  грибова  юшка  (на  бажання
Лени), печеня iндика з пюре i брусницею, кава  i...  шампанське,  (на  моє
бажання), майже вiдчаяний, перший в iсторiї мого життя, подiбний жест.  Це
був початок, подiбнi готелi i подiбнi ресторани  з  такими  кельнерами  до
цього часу не входили в засяг круга мого дiяння, але цей такий день  силою
свого звершення, вимагав данини великого мiрила, бо я  переконаний,  що  в
цьому просторi, разом  зi  мною  i  Леною,  перебували  переважно  "великi
мiрила" рiзних вимiрiв, а Лена в її золотiй гомосферi,  заслужено  займала
своє мiсце, рiвних їй не було багато i я  мiг  законно  твердити,  що  мiй
вибiр не належить до найгiрших.
   Розумiється, хотiлося  багато  довiдатись  i  багато  вияснити,  я  мав
засипати Лену питаннями, але в цей момент ще бiльше хотiлося не  торкатися
наших ран. Само це свiтло, це оточення, ця теплота i звуки музики вимагали
вдячности. I Лена, яку я ще  в  потязi  вважав  недосяжною,  моя  надмiрна
наснага перемогти спротив, творили мiй  клiмат  своєрiдного,  егоїстичного
вдоволення, бо просто не хотiлось вiрити, що Лена, яка є зараз бiля мене i
та, яку я знав ранiше,  та  сама  iстота.  Де  дiвся  її  цинiзм,  примхи,
вибуховiсть, акторство. Коли нашi криштальнi чари вина торкалися, нашi очi
зустрiчалися палкою довiрливiстю  i,  здавалось,  розчинялися  у  взаємнiй
радостi щастя.
   Пiзнiше все таки ми "виясняли" нашу справу, я не вимагав, але Лена сама
почала, здається, це її турбувало. Це не було  вияснення...  Я  все  знав.
Вона лише пiдтвердила мої здогади... - Знаєте, як це  сталося...  Хтось  з
них, можливо Трухлий, - казала вона... - Макар Iванович? - перебив я її  з
посмiшкою. - Ви ж знаєте, - посмiхнулась вона. - Цiлком випадково, - додав
я. - Ви все знаєте? - питала вона. - Лишень здогади, -  казав  я.  -  Вони
мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми  з
нею терли  помости...  Ми  так  хотiли  вирватись  з  того...  Якi  з  нас
прислуги... Те моє мистецтво. Зiна поїхала до  Торонта,  писала  захопленi
листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. Приїжджай, маєш
кватиру, все заплачене.  Моя  мама  горою  проти...  Маємо  тут  знайомого
молодого  лiкаря  шведа...  Дуже  цiкава  людина,  любить   мої   картини,
познайомилась з ним на виставцi  в  музеї...  Вiн  має  такi  окуляри,  як
телескоп i зворушує мене своєю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене...
Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що їду до Торонта,  мама
мало мене  не  викляла...  Вона  переконана,  що  той  швед  мiй  законний
наречений i нема вiдклику. Коли  ж  я  не  послухала  i  таки  поїхала,  я
потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити
з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами,  хочуть
замазати якiсь свої грiхи перед советами i грають в льотерею зради на  два
боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося,
тепер заграв  на  iншу  рулетку.  Його  мiсiєю  "розкладати  емiграцiю"  i
"вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку  i  принципiв,
лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i  пiслати  мене  на  вас.
Чому на вас? Ви  на  їх  думку  прекрасний  об'єкт  "для  використання"...
Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв  на
мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я їх малювала, але  всього  було  мало.
Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ?
   А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали  доми
з Харковi i хутiр десь на провiнцiї. Я цього вже не бачила. Його  засудили
i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства  i
кожний, хто не був  росiянином  вважався  потенцiяльним  шпигуном.  Батька
судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там  в  Донбасi.  У  нас  не
можна було про цс говорити. Нас викинули  на  вулицю...  Ви  це,  зрештою,
знаєте... Мати десять рокiв водила в Одесi трамваї... А брат у Москвi.  От
i все...
   - Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом.
   - Шпигуна... Розумiється.
   - Що я мав шпигувати?
   - Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати...
   - Отже "кагда би не Єлена" (цитата з вiрша)... Коли  б  не  Зiна...  Не
Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко.
   - Це їх iдея - розумiється. Знаходять Лисого. Я  його  малюю...  Дiстаю
котедж... Запрошую вас... Ви  потрапляєте  в  мої  сiтi.  Я  шантажую  вас
коханням... Зiна  шантажує  мене  Лисим...  Макар  Iванович  шантажує  нас
наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв...  Мене  женуть  на
Бермуду... Я шукаю жертви,  мобiлiзую,  шантажую.  Ми  дiємо.  Розгортаємо
операцiю... Чи ж не чудово ?
   А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його  портрет,  вiн
дивився, дивився на мене а потiм питає: ви добре, дiвчино, малюєте, але  з
чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного  разу  вiн
кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i  таємничо  вручає  менi  чека  на
двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiдається  жiнка  -
з'їсть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не знає, що ми
з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас.  Завтра  прошу  на  родинний
обiд. Увага! Увага!
   - Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту?
   - Мама пiд сильним терором.
   Я бачив Лену в її гарнiй подобi, її нiжнi, тонко рiзбленi рамена  i  її
делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. Їй потрiбен протектор, сила, захист,  їй
потрiбен муж, чоловiк. Їй потрiбнi засоби. Розумiється, вона може  "знайти
працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою  у
Iтона?
   Справдi проблема. I я не знаю,  у  якiй  подобi  з'явитися  на  очi  її
матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене  вартiсть
для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi  Клеопатри.  I  цiлком
заслужено. Я переконаний, що терор Лени не  грає  для  неї  великої  ролi,
маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю.
   Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою  мозкову  лябораторiю
пiд сардонiчнi звуки саксофонової оркестри, до якої у другiй залi на крузi
танцювали пари,  освiтленi  смугами  кольорового  свiтла.  Випите  вино  i
присутнiсть Лени  настроювали  мене  на  всiлякi  дивовижнi  кiмбiнацiї  й
вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному  екранi,
рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з  iншого
вимiру простору. Моє обличчя,  дарма  що  притьмарене  освiтленням,  як  i
звичайно, було вiдкритою книгою, в  якiй  можна  читати  кожнiй  грамотнiй
людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла.  Вона  бачила  мене
наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона
рiшена бути моєю жiнкою, йти жити до однiєї кiмнати,  бути  продавачкою  у
Лоблавс, але чи погодиться на таке її величнiсть мама? Напевно вона питала
дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробляє? О, мамо!  Вiн
добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи  не  досить  нам  тих  механiкiв?  Вiн  дуже
талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На  якiй  мовi?  Чи
вiн живе в  Києвi,  а  чи  в  Торонтi?  Досить,  досить!  Тут  треба  жити
по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
   - Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано.
   - Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом.
   - По батьковi?
   - Iванiвна.
   - Чи не хотiли б ми потанцювати?
   - Розумiється. Давно час!
   Ми танцювали, згадували не так  Торонто,  як  Сiмко.  Сiмко,  цей  маяк
нашого мандру у  просторах  чуття,  своєрiдна  зоря  надхнення  i  печалi,
розбита чарiвна чара пiзнання  добра,  зла,  меду  й  цикути,  розгалужена
панорама глибинної пристрастi i глибинної насолоди.  -  Нiколи  не  забуду
Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч!  Вона  вирiшила!
Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у своїй золотiй робi  переливалася
у  свiтлi  прожекторiв  рельєфно  i  емоцiйно   на   тлi   розтанцьованого
паноптикума,  що  менi  було  не-захисно  i  бентежливо.  Ми   провокували
довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з  перерв,  до  нас
пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, європейського крою  смокiнгу  i
запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт,  як  ми
самi, походив з Европи, з Чехословаччини,  недавнiй  втiкач  вiд  "братнiх
русiв",  а  теперiшнiй  iнженер,  забув  вже  якої,  чи  не  Мессi-Гаррiс,
компанiї. Ми обмiнялися з  ним  кiлькома  реченнями  в  нiмецькiй  мовi  i
розiйшлися з дружнiми побажаннями. Напевно вважав нас за  пару  розпещених
мiльйонерiв, якi бавляться в закоханих.
   Ми пробули тут  пару  годин,  час  тiкав  швидколетно,  перед  вiдходом
повернулися до  нашого  номеру,  пiвлежали  на  широкiй  канапi,  дiлилися
враженнями минулого тижня, укладали плян на  завтра...  Зустрiнемось  рано
тут, снiдаємо разом внизу  в  кав'ярнi,  оглядаємо  мiсто,  а  обiдаємо  з
матiр'ю. Бiля першої години ночi я вiдвiз Лену таксiвкою  на  її  Розмонт.
Прекрасна, осiння, гiроскопiчна нiч великого накопичення бетону, каменю  й
залiза,  всипаного  густо  мiрiядами  вогнiв  i  пронизаного  магiстралями
безупинного руху. Його пульс i ритм  синхронно  дiє  з  пульсом  i  ритмом
всього космосу, так що iнколи тратиться почуття земного i видається,  нiби
це все разом висить у просторi i  зi  шаленою  швидкiстю  кружляє  довкола
якогось центрального фокуса.
   Моя перша нiч у цьому готелi, пiсля всього пережитого, не була аж надто
спокiйна, я довго не мiг заснути,  вiтав  мислями  в  пiдзоряних  висотах,
вважав себе чи не найщасливiшою iстотою всесвiту,  я  був  виповнений  тим
рiдкiсним щастям, що його може осягнути  тiльки  людина  великого  шукання
але, яка нiколи не пiдносилась вище звичайного позему нашої плянети. Я  не
спав, а дрiмав i не думав, а марив, не плянував, а фантазував. I  не  знаю
чому, все моє минуле  видавалося  неприємним,  змарнованим  часом,  а  все
майбутнє  малювалося  густими,  ситими,   надiйними   барвами,   нiби   це
вiдкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу i простору
i в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулi сть, нiби вона  належала
не до мене, а до зовсiм iншого вимiру дiяння.  По  цьому  боцi  я  родився
наново в iнакшому  пiдсоннi  з  iншими  складниками  повiтря  i  вiдмiнним
соняшним спектром. Я почав бачити  й  пiзнавати  вартостi,  довiдався,  що
можна багато зробити, що кожний порух думки збагачує сенс буття.
   Рано, здавалося б, я повинен  довго  спати,  але  прокинувся  зараз  по
шостiй i перший проблиск свiдомости запевнив мене, що заснути я бiльше  не
зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав  мiй  найкращий  одяг  i
бiля шостої я вже приймав телефон вiд Лени, яка патетичним тоном питалася,
як менi спалося, що снилося i що вона зараз, зараз буде у мене.
   Пiв години згодом вона  справдi  обережно  застукала  до  моїх  дверей.
Свiжа,  несподiвано  чаруюча,  запашно  розчервонiла  у  сiрому,   легкому
осiнньому плащику i сiрому, солом'яному, крислатому капелюсi.  Я  помiтив,
що кольор її очей може мiнятися залежно вiд настрою, вiд майже пивного  до
сiро-плятинового. На цей раз вiн був сiро-плятиновий i промiнював.
   Ми разом внизу снiдаємо - дуже приємна, по своєму iнтимна  процедура  з
всiлякими кокетливими,  грайливими  iнтонацiями  -  соки,  грiнки,  яєшня,
кава... А потiм забираю своє майно, вiдмовляю  готель  i  ми  виходимо  на
людну, рухливу, з безлiччю мальованих вiтрин i реклям, вулицю iменi якоїсь
святої, здається чи не Катерини. Свiтить i грiє жовтневе, вигорiле  сонце,
на деревах рудаве листя, яке iнколи спадає пiд ноги, ми ступаємо  легко  й
безжурно, iнколи зупиняємося перед вiтринами, особливо коли бачимо за ними
якесь малярство чи щось iнше зi свiту мистецтва. Iнколи це  вражаючi  речi
правдивого звучання i ми дiлимось враженнями про їх вартостi. Лена розумiє
цi справи на перший погляд i вмiє одним словом їх висловити.
   Внутрi мiсто було наполегливо  зайняте  само  собою,  це  була  недiля,
якийсь святочний неспокiй, повiльний рух  автобусiв  i  безконечна  черга,
туди й назад, таксi-вок з безконечною кiлькiстю авт  взагалi.  Ми  пiймали
перше лiпше таксi i поїхали на Монт Роял - головне i найвище  мiсце  цього
iнтригуючого простору, сiмсот  п'ятдесят  три  фути  високе,  з  розлогими
краєвидами  заставленими   будовами,   подiбними   на   величезний   склад
подiравлених скринь. Люблю тi монументи, освiтленi раннiм  сонцем  на  тлi
широкої рiки з розлогими раменами мостiв, якi нагадували геркулесову  силу
генiїв, що поклали на землi  цi  гiгантськi  споруди.  Це  сотворила  одна
iстота на двох довгих лапах з сокирним  носом,  широким  ротом,  клапатими
вухами, i якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася  на  низький,
широкий парапет зi сiрого, порослого мохом каменю,  що  вiддiляв  нас  вiд
зарви, а я стояв злiва побiля неї i правою рукою  пригорнув  її  до  себе,
нiби захищав її вiд тiєї могутньої перед нами стихiї простору.  Моя  права
щока торкалася її голови з розсипаним, свiжим волоссям, яке лоскотало  мое
вухо з легким, вогко-свiжим вiтром, що вiяв нам назустрiч десь звiдти з за
рiки в долинi. Це чарувало нас i пiдказувало, що i ми належимо до iстот на
двох ногах, якi потраплять розставляти по долинах рiк  подiбнi  забаганки.
Можливо менi це найбiльше iмпонує. Це химерне накопичення сiрих, кам'яних,
пронизаних залiзом, споруд.
   На самiй горi  був  ресторан...  Листя  дерев  зривалося  з  галуззя  i
стелилося,  де  впало.  Це  чарувало,  наповняло  втомою,  iржавi   шматки
шелестiли пронизливо. Лена дивилась менi  у  вiчi,  її  уста  кривилися  в
iронiчну усмiшку, а сама мiцно трималася моєї  правої  руки,  нiби  хотiла
мене повалити. - Чи не гарно? - питала вона. - Погоджуюсь, - вiдповiдав я.
- Чому б вам не переїхати сюди? - питала далi.  -  А  справдi  чому  б?  -
вiдповiдав я. I притискав мiцнiше її руку, щоб зупинити  питання.  Сам  не
знаю, чому я не мiг  погодитися  на  цю  пропозицiю,  Лена  вiдчувала  мiй
спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.
   Дуже хотiлося її  обняти,  розлогий,  палаючий  краєвид,  ажурна  алея,
зелений травник, iржаве листя вимагали вислову, ми звернули  до  округлої,
старовинної тераси i тут перед лицем цiлого мiста, iгноруючи довкiлля,  ми
цiлувалися тими жадобними цiлунками, якi при значенi не так нам самим,  як
тому довкiллю, що нас оточує. Лена була на диво хижа, очi її  робилися  ще
бiльшi, нiж звичайно, а уста ставали гарячими.
   Перед першою годиною ("щоб не спiзнитися"),  ми  вже  ступали  широкими
кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою  без  хiдникiв  помiж  садами,
травниками, квiтниками, вiллами. Хто тi щасливцi, що тут живуть  i  можуть
завжди, кожної хвилини насолоджуватися  цими  краєвидами  просто  з  вiкна
своєї  робiтнi,  спальнi  чи  їдальнi?  Чому  це  не  ми?  Я  звичайно  не
висловлював цього зухвальства в голос, але думки мої крутились бiля  цього
божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний,  що  я  сам
кумир долi, якому коряться гори, доли, хмарочоси, краєвиди.
   Внизу, при першiй нагодi, Ми зупинили одну  з  численних  таксiвок,  що
бiгли рiвною алеєю попiд горою i вона, з  неймовiрною  швидкiстю,  повезла
нас у хащi мiста. Менi здавалося, що Лена тепер значно рiзнилася вiд тiєї,
яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна,  покiрна,  упокорена,  я
так само виглядав "як засватаний", ми обоє сидiли рiвно, чемно, мовчазно i
лишень зрiдка порозумiвалися поглядами, якi висловлювали  приблизно  таке:
Страшно? - Трохи. - Менi та кож. - А в голос  я  питав  Лену:  -  Як  мама
виглядає?
   - Дуже звичайно, - вiдповiдала вона. - Любить вона котiв? - У нас  нема
котiв. - Лiдiя Iванiвна? - Так, - посмiхнулась Лена.
   Чорна зi сiрим нутром таксiвка бiгла прямою людною  вулицею,  iнодi  на
знак червоного ока зупинялася, минались вулицi - свята Агата, свята Люцiя,
свята Женев'єва i ось їдемо пiд гору, повертаємо вправо  i  виїжджаємо  на
Першу авеню. Ще кiлька судьбоносних хвилин i ми зупиняємось  перед  новим,
двоповерховим, цегляної барви будинком з прикметними, зовнiшнiми, крутими,
залiзними сходами до першого поверху. Всi будинки цiєї вулицi  мають  такi
сходи i це творить своєрiдну неповторну картину  екзотичної  випадковости.
Оте широке вiкно другого поверху зправа належить до мешкання Лени.
   Обережно входимо по крутих сходах, зупиняємося на площадцi, Лена  шукає
у своїй  торбинцi  ключа,  поглядає  на  мене  з  боязкою  зацiкавленiстю,
обережно вiдмикає дверi, обережно входимо до вузьких сiней з  вiшаками  на
одяги i великим дзеркалом при  стiнi,  обережно  роздягаємося,  я  помагаю
Ленi, Лена помагає менi, довкруги глибока,  насторожена  тиша,  нiби  вона
причаїлась i здивованими очима слiдкує за нашими рухами.
   З права сальон з розчиненими навстежiнь двополими дверима,  рухом  руки
Лена запрошує  до  сальону  завiшаного,  як  картинна  галерея,  картинами
найхимернiшого змiсту i стилю, серед яких на широкiй стiнi  демонстративно
видiляються поруч два портрети - мiй i Лени. Лена юна,  нiжна,  прозора  з
великими зеленими здивованими очима, а я подiбний на  кретина  з  овальним
лицем, довгою шиєю,  лапатими  вухами,  з  опалими  плечима  на  яскравому
зелено-синьо-жовтогарячому  тлi,  що  нагадує   полум'я   пожежi.   Кiлька
рiзноманiтних, не звичних,  химерної  будови  м'яких  стiльцiв  i  така  ж
сiро-мишата канапа, плюс етажерка з  грубими  томами  монографiй  мистцiв,
оздоблюють цей простiр.
   - Сiдайте i чекайте, - шепнула Лена i цей шепiт видався  менi  присудом
на вигнання. Я покiрно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сiямського
кота i розпочав чекання. Лена театрально пiдняла  голову,  посмiхнулася  i
вийшла, а я у своєму  сiрому,  новенькому  одязi,  почувався  справдi  "як
засватаний" i помагали менi лишень картини, якi зосереджено, мов  фiлософи
на диспутi, дивилися на мене зо всiх стiн i  казали:  не  бiйся!  Ми  дуже
спокiйнi i простi. I ця їх стоїчна мова наводила в менi якийсь порядок.  Я
напевно виглядав напружено, дуже святочно i переборщено банально.
   Можливо це були лиш хвилини, пiв хвилини, секунди, але вони могли  бути
також годинами, час iнколи  вiбрує  гарячковим  темпом,  але  ось  нарештi
справдi  насторожена  поява  у  виглядi  невеликої  штивної,   у   сiрому,
англiйського крою костюмi i  ясних  старомоднiх  окулярах,  панi,  яку  я,
здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретiв ван  Гога  -  спокiйне,
холодне, ластовинясте лице, що виявляло рiшучiсть, стримане благородство i
досвiд нелегких переживань.
   Я поволi, зберiгаючи максимально вираз  достойности,  звiвся  зi  свого
фотелю  i  набрав  виразу  солдата,  який  має   здавати   рапорт   своєму
начальниковi. - Лiдiя Iванiвна? - поспiшив я озватися першим. - Так. Це я.
А ви Павло... Як? Також Iванович? Ви з Харкова? - говорила вона стримано й
поблажливо. - Я там родився, -  вiдповiв  я  негайно.  -  Сiдайте.  Вашого
батька також вивезли? Як i нашого. Тепер ви в Торонтi? - Так, - поспiшив я
вiдповiсти. - Вам подобається Торонто? - питала вона тим самим  конкретним
тоном.  -  Не  можу  точно  сказати.  Я  був  у  Ванкуверi,  не  змiг  там
влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, -  казав  я.  -  Думаєте  -  в
Торонтi бiльше можливостей? Який ваш фах? - Корабельне будiвництво. -  Якi
ж у Торонтi кораблi? - Я вибрав iншу лiнiю. - Ваш  фах  засадничо  не  був
поганий. -  Але  вiн  вимагає  бiльше  довiр'я.  Можливо  громадянства,  -
рапортував я далi. - I хочете стати письменником? - тривав мiй допит. - О!
Це лиш... iнтенцiї. Думаю занятися бiзнесом, - вiдповiв я спокiйно. - Як i
моя Лена. Вона також весь час говорить про бiзнес, а малює отi  страхiття.
I коли б не мiй, вибачте, банк, де я мию  помости,  нам  було  б  не  дуже
тепло. Жили б, як i жили в Одесi. Кiмната, блощицi,  примус  на  чемоданi.
Колись за царя ми мали також  "бiзнес"  -  мiй  свекор  мав  три  магазини
залiзних товарiв,  спроваджували  зi  Швецiї  сталь.  А  мiй  чоловiк  був
iнженер-гiрник. А за совєтiв, я водила в Одесi  трамваї.  Тут  прибираю  в
банку... Дочка малює.
   Пiд час цiєї нашої дослiдницької розмови, Лена не була  присутня  i  це
можливо, було добре, знайоме. Лiдiя Iванiвна сидiла проти мене на легкому,
новенькому, алюмiнiйовому  стiльцi,  дивилася  менi  у  вiчi,  мала  вираз
холодного слiдчого, можливо енкаведе, i поки  так  тривала  наша  люб'язна
конверсацiя, тихо, непомiтно увiйшла Лена переодягнута у  дуже  елегантну,
кольору  старої  цегли  сукню  з  дуже  кокетливим,  бiлим  фартушком,  що
пiдкреслено закривав сливе до колiн її  перед.  -  Шановнi  панове!  Прошу
ласкаво до обiду, - проголосила вона по-росiйськи.
   - Дуже гарно, Лено. Йдемо,  -  спокiйно  вiдповiла  Лiдiя  Iванiвна.  -
Прошу, Павле Iвановичу... - Ми направились  до  маленької  їдальнi  побiля
кухнi з другого боку коридорчика. I малий коридорчик, i  цiла  їдальня,  i
навiть кухня були заповненi малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла
все це зробити, здавалося, вона так мало цим займається. Я  звернув  увагу
на кiлька її зарисовок. - Це мої  раннi,  -  сказала  Лена.  -  А  де  той
злочинний акт, за якого позбавлено вас гiдности  прислуги?  -  пригадав  я
цнотливу монтрсалку, у якої Лена працювала прибиральницею. - А! Той... Вiн
у спальнi. Хочете бачити ? - Ми перейшли до її спальнi, без нiякого лiжка,
за яке, мабуть, правили у неї двi широкi лавицi побiля  двох  стiн  кутом,
прикритi м'яким гуцульським килимком, якого я  бачив  у  Торонтi.  В  кутi
стояла скринька,  можливо  вiд  яблук,  а  на  нiй  у  виглядi  дракона  з
природного корiння стояла лямпа з абажуром помаранчового  кольору.  -  Моя
робота, - вказала вона на лямпу. На стiнах, як звичайно, повно  картин,  а
мiж ними той самий чоловiчий акт в дуже вибагливiй  позi...  Нашi  погляди
змовницьки зустрiлися. - Чи не малювали ви його на Сiмко? -  Нi.  Це  тут.
Хочете бачити той зi Сiмко? - питала вона з посмiшкою. - Нi-нi-нi!  Дякую,
- вiдповiв я негайно.
   - Але ж дiти! - почули ми голос з кухнi. - То ж вихолоне обiд! А! Обiд:
- вiдозвалась Лена, схопила мене за руку i ми швидко побiгли до їдальнi.
   Стояв бiлий стiл, на столi накриття,  порцеляна,  скло,  повнi  тарiлки
курячої юшки i коли ми вже їли i прийшла салата до телячої  печенi,  Лiдiя
Iванiвна мiж iншим зауважила: - Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт
з Торонта. - Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата,  яку  ми
робили з Леною на Сiмко, переважно моєї композицiї. Почалася  розмова  про
Торонто взагалi. Я казав, що Торонто має  велику  майбутнiсть,  але  Лiдiя
Iванiвна зауважила: - Але поки що,  це  лиш  велике  село.  -  Хiба  пiсля
Монтреалу, - вiдповiв я. - Люблю лиш великi мiста,  -  казала  вона.  Наша
Одеса, коли б не совєти, могла б стати Гамбургом. - Вона i так,  здається,
велике мiсто, - зауважив я. - Е! Великий смiтник. - Ви родом з Харкова?  -
запитав я її.
   - Вона з Харкова, - вказала вона на Лену, а я родилась  на  хуторi,  на
Донцi. Мiй батько мав кiнський завод. Ви напевно  добре  їздите  верхи?  -
питав я. - Їздила. Малою... - Мiж iншим, Павло питав чи ти любиш котiв,  -
перебила нас Лена. - Но! До котiв я ще не дiйшла. Маю он кицьку, з якою не
можу дати ради, - вказала  головою  на  Лену.  -  Чи  така  аж  погана?  -
кокетувала Лена. - Не слухає, вперта, примхлива...
   - Мама завжди має свої аргументи, - казала Лена. - Но-но-но! Не завжди,
не завжди, - перечила мати. Мої аргументи для тебе горох об стiну,  я  вже
не раз казала, що нове поколiння думає нарештi пiймати Бога за бороду.  Ми
це, дочко, також думали, але зiрвалося... - Одного разу i нам зiрветься, -
вiдповiла на це дочка. - О, напевно! - погоджувалась мати.  -  То  дозволь
нам потiшитись... До пори до часу... Чи ти хотiла б, щоб  я  наподоблювала
твоє життя? - Моє? Нiколи - А тодi чиє? - нiчиє жити по,  своєму.  -  Я  й
живу... По своєму...
   Мати пiдняла здивовано очi, її погляд був  усмiхнений  i  вдоволений...
Ну... їж! Їж! Ти бiльше їж!  А  вам,  -  звернулась  вона  до  мене,  слiд
переїхати до Монтреалу. - Я це також кажу, - пiдтримала її дочка. - На мою
ж думку було б краще, коли б ви переїхали до Торонта, - енергiйнiшим тоном
вiдповiв я. - До того села? - заперечила маги. - 3  того  села  будуть  ще
люди, - боронився я. - А! Коли це буде! - Лишень терпеливости. Дуже скоро.
Ми швидко ростемо. - Iнколи рветься терпець. Ось я було захворiла...  Лена
? Їй що... Ви її напевно знаєте... - Але ж, мамо... Ти  зачасто  повторяєш
моє iм'я, - перебила Лена. - А чиє маю повторяти. Ти в мене все. I  ти  це
знаєш. I пройшли ми з тобою не  коротку  дорогу...  -  А,  мамо!  Знов  тi
сентименти... Павло знає всi тi нашi дороги... Мусимо трохи почекати i  це
все, - енергiйним тоном заявила Лена. - I це не буде  довго,  -  додав  до
цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспiшити, для мене це питання бути
чи не бути, -  цiлком  недвозначно  казав  я.  -  Як  також  для  мене,  -
пiдтримала мене Лена...
   Мати замовкла й по черзi поглядала на нас невиразно.  -  Ви  курите?  -
запитала вона по часi. - Нi. Вибачте, - вiдповiв я. - Лено! Подай менi мої
цигарки! - Вона помiтно хвилювалася i я догадувався, чому. По всьому  було
видно, що її переконання мають твердiсть шведської сталi, а б уявi напевно
вiтав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я  мовчазно  дивився  на
одну з  картин,  що  висiла  напроти,  не  конче  розумiв  її  змiст,  але
iнтригувала спiвгра контрастових кольорiв. - Цiкава  рiч,  -  вирвалось  у
мене. - Подобається?  -  посмiхнулась  Лена.  -  Ви  майстер.  Пристрасть,
свiжiсть, небуденнiсть. Один тiльки раз в життi  я  бачив  колекцiю  нових
майстрiв. У Кiлi. Випадково. У одного доктора. Я бачив  Руольта,  Барлаха,
Нольде...
   - То ви знаєте! - зрадiла Лена.
   - Лишень бачив.
   - Ви бачили Барлаха! Що це було?
   - Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи...
   - Апостола? Павле! Ви бачили апостола.
   - I не пригадую, де це було. Можливо у якiйсь монографiї.
   - О!О!О! Почалось! - перебила нас мати.
   - Вам подобається Кокошка? - не зважала на це Лена.
   - Чотири чоловiки й одна жiнка. Або "Вiкно".
   - Яких ви ще знаєте ?
   - Забулось. Отто Мюллер.
   - Чудовий Отто Мюллер! Дiвчата, що купаються! - Очi Лени свiтилися.  Ми
почали енергiйну розмову на цю тему,  мати  сидiла,  курила,  стрясала  до
попiльницi попiл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. I  коли
ми отямились - була година третя. Обiд скiнчився непомiтно.  Ми  встали  i
перейшли з Леною до сальону, переходили вiд картини до  картини,  я  робив
свої зауваження, очi Лени свiтлися, а потiм вона залишила мене i  по  часi
вернулася з трьома своїми невеликими малюнками. Один з них був той  самий,
що зацiкавив мене в їдальнi, а iншi краєвиди, першi, мабуть її спроби, пiд
котрогось з її улюбленцiв, можливо того самого Мюллера. - Це мої раннi,  -
казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього вiзьмуся. Я поцiлував її
в щоку, вона торкнулась моїх уст двома своїми  пальцями  i  додала:  -  На
матушку не зважай, вона добра, ти їй подобався, - вона вперше промовила до
мене на "ти", це сталося непомiтно, що нам сподобалось, але ми  промовчали
його i продовжували мову в тому ж тонi далi. - Як довго  маємо  чекати?  -
запитала вона згодом. - Найдалi до лiта, - вiдповiв я. - Добре! До лiта! -
i вона пiдiйшла до мене ближче, я обняв її легкий, гнучкий стан,  це  були
поцiлунки мистецтва, на  очах  барв,  композицiй,  збоку  стояв  прикритий
полотном мольберт, як символ цього клiмату i настрою.
   Потiм ми сидiли спокiйно на канапi i розглядали  монографiю  скульптора
Олександра, Архипенка, яку Лена недавно  одержала  просто  з  Ню  Йорку  з
пiдписом мистця. Ми дiлово  обговорювали  кожну  деталь  i  я  мав  нагоду
пiзнати, як  прекрасно  орiєнтувалась  вона  у  цих  справах,  включно  до
вiдомого  жаргону  критики,  яким  цi  речi  висловлюються.  Вона   могла,
наприклад, казати:
   - Це реконструкцiя проблеми, яка мучила його довгий час  i  стала  його
вiзiею, або,  "це  творчiсть  сама  для  себе  без  мети,  насолода  самою
композицiєю", а то знов - "вiн  хотiв  висловити  явища,  не  рахуючись  з
реальнiстю, вважаючи, що висловлене i є законом реальности". I т. д. I  т.
д... Це добре звучало i цс менi iмпонувало.
   А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до їдальнi,  де  нас  чекала
добра кава  з  оригiнальними,  хрусткими,  солодкими  бiсквiтами,  напевно
фантазiї Лени i  виконання  її  матерi,  а  пiсля  цього  Лена  легковажно
запропонувала менi по чарцi голляндського "Бойль"-ю, знаючи  добре,  що  я
волiю "рай-вiскi", але я не перечив  i  це  створило  мiж  нами  мелодiйну
гармонiю, коли здавалося, що ми з етеру, i нам личить лишень форма янголiв
з крилами i прозорими тунiками. Це впливало на час, який тiкав подвоєно  i
я оглядався на всi боки, чи встигну ще за ним, мiй потяг  чекав  о  годинi
одинадцятiй, завтра рано о сьомiй тридцять  вiн  мав  бути  в  Торонтi,  а
годину пiзнiше я мав бути на  моїй  фабрицi.  Менi  здавалося,  що  я  вже
страшенно спiзнився, бо мiж мною i фабрикою понад триста миль  вiддалення,
а, головне, мiж мною i фабрикою космiчний простiр настроїв, що я мусiв  би
перемогти.
   Вечеряли о годинi сьомiй, при вечерi розмовляли про Одесу, про лиман на
Чорному морi, про першу кiностудiю з  вiдомою  примадонною  Вiрою  Чорною,
якiй вiдомий куплетист Вертинський присвятив вiдоме "вашi  пальци  пахнуть
ладаном", коли вона лежала на ложi  смерти.  Всi  спомини  Лiдiї  Iванiвни
сягали переважно "до революцiї", бо пiсля  неї,  це  були,  за  її  мовою,
лишень "ужаси". Її мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона
справдi багато втратила i багато пережила i тепер їй не хотiлося б тратити
часу на непевнi справи, одною з яких є також наше з Леною пiдприємство.
   Час тiкав вверх, настрiй вниз. - Це просто розпач, -  казала  Лена.  Її
неспокiй зростав, вона щиро хвилювалася. - Як з другою суботою?  -  питала
вона. Я не мав сили заперечити, дарма що  це  виразно  суперечило  з  моїм
бюджетом, а до того ще додав: -  А  третьої  суботи  ти  у  нас.  На  балi
iнженерiв. - О! Той баль! - вирвалось у Лени. Мушу там бути!
   А потiм почалося збирання, властиво яке збирання, моя валiзка готова, я
лиш згорнув подарованi картини, Лiдiя Iванiвна зробила три сендвiчi,  Лена
додала до того три помаранчi... - Пам'ятаєш, як ти кормив мене  чоколядою?
- натякала вона на Сiмко. - А. де твоє  трико  -  питав  я.  -  Воно  тобi
затямилось... - Навiть гостро.
   Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пiв години, але ми виїхали зараз  по
десятiй  таксiвкою,  яку  викликала  Лена,  прощання  з  її   мамою   було
зворушливе, вона навiть перехрестила мене на дорогу, а  коли  ми  з  Леною
внизу всiдали до авта, вона помахала нам з вiкна рукою.
   Лена мене проводила, цiлу дорогу до двiрця ми мовчали, мов  завороженi,
сидiли дуже близько, Лена мiцно тримала мене пiд руку. На двiрець  прибули
двадцять хвилин до вiдходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий  квиток
- "летц-го", i ми пiшли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв
готовий до вiдходу. Ми стояли тримаючись за руки - поза,  якої  ми  ще  не
практикували, дивилися одне одному у вiчi, моргали повiками, але  слiв  не
було. Тупа, застигла, болюча мовчанка,  бiля  нас  проходили  люди,  збоку
всiдали до вагонiв, проходила, у чорних унiформах, обслуга, спереду бурчав
дiзелевий мотор. Я мав бiлет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на  спання
не було часу i не було фондiв.
   Я не мiг дати раду настроям, я  мусiв  вiдриватися  вiд  Лени,  стрiлка
годинника невпинно гналася, велика довга машина готова  рушити,  людина  у
круглiй шапцi викрикує невиразне "аборд", моє прощання довге,  розпачливе,
поцiлунки терпкi, нарештi вiдриваюся i з розгону  бiжу  до  вагону,  шукаю
мiсця бiля вiкна, нiчого не можу знайти, i лишень на маленьку мить мигнула
ще раз перед моїми очима струнка, рiвна постать, яку ще перед секундами  я
тримав у своїх обiймах.
   Потяг рушає i я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступає разом з потягом  i
махає навмання йому навздогiн рукою. Могутня машина йде вперед, а  постать
Лени розчиняється i зникає.



   II

   Якими чародiйними словами i яким золотим пером сказати чи описати  нашi
з Леною наступнi тижнi i мiсяцi. Одразу по приїздi  з  Монтреалу  я  писав
Ленi щось отаке: "Лено! Цiлу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти анi на  одну
секунду не залишала мене. Ти була зi мною також весь день бiля моїх машин.
Ти зi мною, бiля мене, в менi. Ти говориш - я чую.  Ти  дивишся  i  бачиш,
Твiй i мiй погляди зливаються i я не маю чарiв  їх  роз'єднати.  Чую  Твоє
дихання, звучання Твоїх слiв, биття Твого  серця"...  Подiбними  окликами,
без якого будь змiсту i  глузду,  я  виповняв  кожного  дня  двi  сторiнки
паперу, а четвертого дня, у четвер я почав дiставати таких же  зойкiв  вiд
неї. "Коханий! Вмираю повiльним вмиранням туги за Тобою,  бачу  потяг,  що
Тебе вiдвiз i виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай,  що  в  суботу  о
годинi 5.45 на  Сентрал-Стейшен  нас  чекає  гаряча  зустрiч,  а  далi  ще
гарячiший ля Саль"...
   Наступної суботи менi не було легко вирватись з роботи, бо мiнялась моя
змiна, але я мусiв вирватись,  навiть  коли  б  прийшлося  зiрвати  власну
голову. Лена буде мене чекати i було б катастрофою всесвiту, коли  б  вона
мене не дочекалася.
   Але вона дочекалася. Ми зустрiлися з такою ж буревiйною  вервою,  як  i
минулого разу, всi довкруги звернули на нас увагу, а далi повторилося  все
з минулого тижня, за вийнятком хiба, що в недiлю ми пробули  в  готелi  до
другої години, а опiсля поїхали на обiд до  iндонезiйського  ресторану,  з
безлiччю барвистих лямпiонiв, паперових драконiв, кабалiстичних  масок  та
iншого екзотичного оздоблення, з їжею,  якої  я  ще  не  бачив  з  великою
кiлькiстю  надзвичайного  порцелянового  посуду.  Усе   це,   розумiється,
понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато  говорили
про екзотику, Азiю,  Сiям,  Суматру,  Борнео.  Маски,  кольори,  талiсмани
надавали  нам  наснаги,  я  мальовничо  говорив  про  потребу   екзотичних
мандрiвок, уявляв себе, можливо, американським мiльйонером, який  розгулює
у власнiй яхтi по прозорих лагунах  островiв  Пацифiку,  про  якi  недавно
читав у Джеймса Мiченера.
   А потiм ми поїхали привiтатися з Лiдiєю Iванiвною, яка зустрiла  нас  з
виразом стриманої непокори i мовчазного докору. Там ми вечеряли,  дивилися
ще раз на картини, сперечалися за якусь картину  Вламiнка,  а  потiм  знов
прощання, швидка  їзда  таксiвкою  на  двiрець,  довге  друге  прощання  i
вiд'їзд.
   Протягом наступного тижня я  обдарував  Лену  серiєю  екземплярiв  мого
епiстолярного мистецтва, а в суботу рано,  о  годинi  сьомiй  тридцять,  я
вiтав її на нашому "Юнiон" двiрцi, звiдки ми пересiкли лишень вулицю Фронт
до готелю Роял Иорк, де  я  на  якомусь  там  поверсi,  мав  зарезервовану
кiмнату на двi ночi.  Мої  розпачливi  вмовляння,  щоб  Лена  зiсталася  в
Торонтi бодай тиждень, не дали вислiду, бо вона. дiстала в Монтреалi якусь
роботу i в понедiлок мусiла її розпочати.
   Але тi два днi i двi ночi, якi ми провели з нею разом,  були  апотеозою
всього нами пережитого, включаючи сюди i нашi патетичнi пригоди  на  озерi
Сiмко. Ми весь час були нерозлучнi, обiдали в цьому ж готелi, була до речi
гарна погода, їздили до Гай - Парку на прогулянку, пили каву  в  парковому
ресторанчику  "Гренадiр",  безконечно  говорили  про   мистецтво,   любов,
лiтературу, нашу  майбутнiсть,  а  вечером,  переодягнутi  у  пишнi  шати,
появилися на балю iнженерiв, що вiдбувався у двох  найбiльших  залях  Роял
Норку, з безлiччю прекрасно одягнутої публiки i  знаною  оркестрою  нашого
земляка Березовського. Менi здавалося, що кращого балю не  могло  бути  на
плянетi, ми з Леною безконечно  танцювали,  бiля  нас  було  багато  наших
знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували  найкращу  суконку,  Лену
весь час запрошували до танцю, а потiм п'янi вiд коктейлiв, танцiв, гамору
ми залишили баль по дванадцятiй годинi i вiдпочивали в готелi  до  другого
полудня. Над нами весь час безупинно  вiтало  огострене  почуття  великої,
безмежної насолоди ритму єдности наших iстот. Ми були  на  якiйсь  вершинi
гори i бачили довкруги безмежнi обрiї. Все  бiля  нас  трiюмфувало  нашими
трiюмфами.
   Пополуднi ми вiдвiдали кiлькох знайомих Лени,  а  вечiр  провели  у  її
найкращої приятельки Марiї Зарубовської, де зiбралося  чимале  товариство,
переважно мистецького  i  лiтературного  свiту,  де  ми  пили  коктейлi  i
танцювали пiд радiо до пiзньої ночi. Всi нас вважали за  наречених  i  нам
здавалося, що ми творимо дуже  атракцiйну,  згармонiзовану  пару  молодих,
повних життя i здоров'я, людей. А другого ранку, втомленi i засмученi,  ми
прощалися на Юнiон - Стейшон з абсолютним переконанням, що в  найкопотшому
часi знов побачимось.
   Нiхто не сподiвався, що це прощання має  бути  для  нас  фатальним.  Не
сталося нiякої катастрофи, потяг Канадської Нацiональної лiнiї довi?  Лену
до Монтреалу точно за розкладом, я негайно  пiслач  за  ним  звичну  серiю
вибухових листiв, дiстав  серiю  таких  же  вiдповiдей,  лишень  наступної
суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не  мiг  приїхати,  то
лиш довiдався, що Лени не було дома. Чому її не було дома i де вона  нагло
подiлася, я не дiстав пояснення,  бо  Лiдiя  Iванiвна,  шо  вiдповiдала  в
телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з  її  службовими  обов'язками.
Пiзнiше далi посилались  листи  i  дiставались  вiдповiдi,  але  наступної
суботи я знов не поїхав до Монтреалу,  бо  перед  тим  дiстав  несподiвано
листiвку вiд Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю  "Асторiя"  i
краєвидом нiчного Мангетену з його гiгантським будинком Емпайр - Стейт,  у
якiй говорилось приблизно такс: "Мiй милий! Несподiвано я опинилась  в  Ню
Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього мiста i я спокусилась.
Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надiюсь  як  найскорiше
побачитись"...
   Ця листiвка  з  найвищим  у  свiтi  будинком  наповнила  мене  найвищою
тривогою. Мої iнстинкти били на алярм, а пiзнiше на мої запити, що це була
за така нагода - не дiстав  пояснення.  Приходила  настирлива  згадка  про
шведського лiкаря i багато такого iншого, з чим я не мiг дати ради.
   Цс, розумiється, був для  мене  дошкульний,  незбагнутий,  дикий  удар,
суцiльна моторошна змора, я  метався,  як  скажений  пес,  несамовито  все
перебiльшував i пояснював все єдиним поясненням  -  перемогою  i  трiюмфом
Лiдiї Iванiвни. I уявляв Лену. Я знав Лену, я їй вiрив, я її  любив.  Вона
напевно мене не зрадила, а як щось там сталося - сталося не  без  важливих
причин, яких я, розумiється, не мiг знати.
   З великою нехiттю, я перестав писати  Ленi.  Була  це  довга,  марудна,
несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався вiд людей,  попав
у прострацiю, вчадiв якоюсь брудною зневiрою i не знав, не мав сили, як  з
цим боротися. Несподiвано у квiтнi наступного року, дiстав вiд  неї  нараз
двi листiвки з вiдомою вежою Ейфеля i не менш вiдомим Версалем, датованi з
Парижа i з допискою "нiколи не забуваюча". Я порвав тi листiвки i  викинув
у смiття. "Нiколи не забуваюча" - велика  ласка  -  грiм  ясний!  Мене  це
батюжило пониженням, але це менi трохи помогло.
   В кiнцi травня наша етнiчна громада в  Торонтi,  влаштовувала  великий,
трьохденний фестиваль мистецтва - лiтератури, музики, малярства й  танцiв,
з цiлого континенту прибуло понад сiм тисяч  публiки.  Менi  запропоновано
адмiнiстрацiю i я прийняв, це давало менi вiдпруження  й  забуття.  Я  мав
повнi руки органiзацiйної роботи, вiдбувся великий, популярний концерт  на
площi  нацiональної  виставки,  вистава  малярства  у   залi   мистецького
павiльйону, симофiчний концерт у залi Месi -  Гол,  лiтературний  вечiр  у
залi Українського Нацiонального Об'єднання i великий баль  у  залях  замку
Каса - Лома.
   Я був дуже зайнятий, весь мiй вiльний час поза фабрикою був  виповнений
по вiнця, безконечнi засiдання, їждження по урядах, друкарнях,  майстернях
- далебi не було мiсця для iншого думання, крiм моєї роботи. Я почав  було
жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на  славу,  тисячi  землякiв  зо
всiх кiнцiв Америки i навiть Европи, сотнi мистцiв рiзних мистецтв, безлiч
знайомих зi всiляких часiв i просторiв, прекрасний вiдгук преси, прийняття
у голови мiста i баль у замку Каса - Лома, де у трьох  романтичних  залях,
пiд звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей.
   На цю iмпрезу  несподiвано  прибула  Лена,  я  побачив  її  здалека  на
мистецькiй виставi, де було виставлено також кiлька її картин, був  сильно
вражений, з мiсця залишив виставу i довго не мiг заспокоїтись. Я не  хотiв
з нею бачитись,  лишень  зрiдка  мигцем  бачив  її  в  рiзних  мiсцях  мiж
публiкою, уникав зустрiчi i аж при кiнцi iмпрези, на балi в Каса  -  Ломi,
пiд час танцiв у  однiй  з  притемнених  заль,  де  я  танцював  з  однiєю
студенткою з Фiлядельфiї, пiд час перерви, коли я  мав  намiр  пiдiйти  до
буфету, я несподiвано, зовсiм  перед  собою  побачив  її.  Вона  була,  як
звичайно i як завжди, у  дуже  вибагливiй  сукнi  якогось  сталево-синього
кольору i видавалась iдеалом жiночости. Я дослiвно здрiгнувся,  не  сказав
нiчого i намiрився вiдiйти. - Павле! -  вирвалось  у  неї,  її  голос  був
притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов
заграла оркестра i я  запросив  її  до  танцю.  Деякий  час  ми  танцювали
мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено  крутилися  помiж  танцюючими  i
коли зважити нашi минулi стосунки, це виглядало розпачливо. - Я  хотiла  б
вам... - обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити.
   - Що тут поясняти, -  казав  на  це  сухо  я.  -  Павле.  Багато  треба
пояснити. Все. Де i коли ми зустрiнемось? На самотi, - питала вона.  -  Як
довго будете в Торонтi ? - питав я. - Завтра мусiла б їхати. Я ж працюю, -
казала вона. - Сьогоднi не зможемо бачитись. Я занятий, -  казав  я.  -  Я
зiстанусь на завтра. Де  i  коли  побачимось?  -  питала  вона.  -  Де  ви
зупинились? - питав я. - Як звичайно... У Зарубовських, - вiдповiла  вона.
- Задзвоню завтра, - казав я.  -  Маєте  їх  телефон?  -  питала  вона.  Я
пiдтвердив, вказав час i ми домовились.
   Танець скiнчився, я мусiв вiдiйти, на мене чекали репортери газет, яким
я мав представити кiлькох наших мистцiв. Це була цiкава зустрiч у одному з
малих бiчних сальонiв, де був приготований також невеликий  буфет,  я  мав
добрий настрiй, кiлька чарок випитого ще  зiсилили  його  приваби,  багато
розмовлялося, але у всьому тому дзвенiв основний  мотив  моєї  зустрiчi  з
Леною. Завтра. Завтра все виясниться. I вулиця Шша, i озеро Сiмко, i... Чи
маю я телефон ? Розумiється. Моя записна книжечка завжди при менi, телефон
Лени на першому мiсцi. Завтра!
   Тiєї ночi я майже не спав, яке спання пiсля стiлькох  переживань,  Лена
наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скiнчив розмови з  нею.  Її
вираз, її голос, її поведiнка, вона недавно з Парижа, а все разом це  один
суцiльний крик великих почувань. Ми мусимо зiйтися.
   Рано о восьмiй я вже мився, голився, прийняв серiю  телефонiв,  пiзнiше
за мною заїхало авто мого приятеля Артемина i ми поїхали до мiської управи
на прийняття, де вже було багато наших мистцiв, а в тому здалека  я  бачив
також Лену. Я був по вуха  зайнятий  адмiнiстрацiйними  справами,  не  мiг
зустрiти Лени,  а  коли  пригадав  обiцянку  подзвонити,  було  далеко  по
одинадцятiй, всi нашi люди вже розiйшлися i я подзвонив похапцем з мiської
управи, щоб запросити її до ресторану "Европа" на вулицi  Блур,  де  думав
погостити її добрим гуляшем з перцем. На  мiй  телефон  обiзвався  жiночий
голос, який заявив, що Лени там не має i що її там не було взагалi i  вона
нiчого не може про неї сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо  я
помилився, можливо не той телефон. Нi. Все в порядку. Дзвоню ще раз  i  ще
раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? I що  взагалi  дiється?  Я  ж
бачив її ще сьогоднi на прийняттi.
   Це грiм i то серед ясного неба! Це мене збило зовсiм  з  пантелику.  Не
знав, як i чим це пояснити i як вияснити. На моє нещастя я  зустрiв  банду
приятелiв з Ню Иорку, якi бурхливим товариством їхали на обiд до ресторану
"Полтава" при вулицi Дондес, де вони замовили  окрему  кiмнату,  запросили
мене, з горя я не мав  сили  їм  вiдмовити,  мiж  ними  була  i  моя  нова
приятелька з Фiлядельфiї,  ми  опинилися  у  якiйсь  затишнiй  кiмнатi  на
першому поверсi ресторану, було багато тостiв, я впився  i  на  цьому  моя
трагедiя закiнчилася. Лени не було, Лена зникла i то назавжди.
   За тиждень я дiстав вiд неї те її "я вийшла замiж"... А  все  це  разом
видавалося якоюсь несамовитою грою, водевiлем, гротескою, я потрапив у вир
злостивих почувань, за  старими  клясичними  зразками  у  таких  випадках,
звичайно,  нiчого  не  залишалося,   як   дiстати   револьвера,   написати
душо-розпачливу писульку i, як казали, "пустити  в  лоб  кулю".  Но-но-но!
Така операцiя в нашi атомовi часи нiчого не  сказала  б.  Подiбнi  почуття
наших днiв виправдуються  iншими  вартостями.  Менi  хтось  казав,  а  чи,
можливо, я десь вичитав, що бiльшiсть великих вчинкiв iсторiї людства  (не
дуже люблю супоставлення цих слiв), на цiй загадковiй плянетi,  сталися  в
наслiдок вiдчаю, песимiзму й зневiри. Туга за простором вiдкриває Америку,
брак сили вiднаходить електрику, атака на Перл Гарбур вiдчиняє дверi епохи
атома.
   Я втратив Лену не тому, що її не хотiв,  чи  вона  не  хотiла  мене,  а
мабуть тому, що ми обоє сприймали  дуже  конкретну  проблему  абстрактними
засобами,  я  був  виразно  невистачальний  в  засобах,  не  суверенний  в
наставлениях i безрадний у ширших  засягах  ширшого  свiту.  Її  мати,  що
пройшла через вогненний досвiд моєї вогненної доби, виразно  не  вiрила  в
мене, я викликав у неї переконання, що я не спроможний дати її дочцi права
на життя в нормах, до яких вона звикла вiд свого дитинства,  а  тi  норми,
якi вона знає пiсля революцiї, її нiяк бiльше  не  приваблюють.  Вертатися
"до заблощиченої кiмнати з примусом  на  чемоданi",  на  її  думку,  нижче
гiдности цивiлiзованої  людини,  вона  абсолютно  вiдмовляється  вiрити  у
безсилля, як би його не називали i нiякi  реторичнi  сентименти  не  дають
виправдання для слабих i неспроможних.
   Це, зрештою, її право так думати, не  можу  їй  докоряти,  вона  десять
рокiв водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможнiсть  i
тепер її не переймають мої  невиправданi  кволостi.  Вину  за  всi  цi  не
порозумiння несу я! Цс я завинив! Що мiг  дати  їй  за  її  любов,  красу,
талант? Хiба, що нiчого, абсолютно  нiчого!  Я  молодий,  здоровий,  дужий
чоловiк - чи мав я забрати її до  мого  леговиська  на  вулицi  Маркгам  ?
Нi-нi-нi! На такi сентименти ми дiти нашої доби не  спроможнi,  не  вiримо
бiльше у святу бiднiсть,  ми  звiльненi  вiд  плазунства  перед  божеством
убогости.
   Я втратив Лену з розкошi недбальства,  як  тратить  поганий  грач  свої
мiльйони. Я втратив, бо не мав для неї  на  землi  мiсця,  вона  для  мене
закоштовна, заблискуча. Вартостi не даються даром -  зарубай  собi  це  на
носi, вони вимагають контравартостей, -  як  Ню  Иорк,  готель  "Асторiя",
Париж, чи Рим, а чи може Маямi - Бiч. Чому вона має бути гiрша  з  гiрших,
коли вона має дане Богом право бути кращою з кращих? I вона не потребує нi
ласки, нi спiвчуття, анi нiякого милосердя.



   ВIДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ

   1

   I саме про це я безнастанно думав, коли стояв у вiдкритому  вiкнi  моєї
порожньої кiмнати при вулицi Глен, пiсля повернення з балю в готелi Парк -
Плаза. Я не тiльки знов бачився з Леною, але  я  знов  її  вiдчув  i  знов
повiрив, що я не втратив її остаточно. А  разом,  я  передумав  цiле  наше
минуле,  зважив  кожну  подробицю  i  дiйшов  до  висновку,  що  в   моєму
теперiшньому станi, я не маю на Лену нiякого права. Це  було  б  те  саме,
коли б я виявляв претенсiю на Грету Гарбо чи Еву Гарднер.  Я  мушу  думати
ясними категорiями й казати правду у вiчi, щоб не  робити  зайвих  iлюзiй.
Розумiється, на мене тодi в поспiху найшло дивне затемнення i  я  фатально
переплутав телефони,  розумiється,  це  було  формальною  причиною  нашого
розриву, але правда цiєї  подiї  лежить  де  iнде  i  я  мушу  це  належно
розумiти. Належу бо до тих, якi мусять  здобувати  життя,  творити  життя,
будувати життя i я повинен себе запитати, чи цi вимоги я виправдав. Що я в
даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто нiщо,  тобто  предмет  для  гри
добродiйних невротикiв, якi пишуть томи книг, роблять революцiї, забивають
мiльйони порядних людей, щоб менi помогти. Як можна помогти таким,  що  не
можуть помогти самим собi -  фiлософiя  ясна,  проста,  зрозумiла,  лишень
безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останнiх?
   Я мушу вирватись з цього  екзальтованого  самозакохання  безсиллям,  що
його вщiплювали менi роками там на  моїй  батькiвщинi  i  мушу  спробувати
стати суверенною силою самою в собi.
   Ось у моїх паперах валяється та фатальна листiвка Лени з Ню Иорку з тим
самим феноменальним iмперським будинком  на  сто  два  поверхи  на  П'ятiй
авеню, на будову якого вивжито 60  000  тонн  металу  i  освiтлення  якого
вимагає два мiльярди свiчок. Що це за монстер на плянетi i хто його такого
поставив? I чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листiвку, коли вона
мала нагоду бувати в музеї модерного мистецтва,  оглянути  кожну  виставку
авеню Медiсон i замiсть своїх улюблених Берлахiв, Блюменталiв,  Архипенкiв
вислала менi подобу отого сталевого гiганта на тлi  ню-йорської  ночi,  що
виступає своїм верхiв'ям з океану свiтел, мов шпиль Мавнт  Евересту.  Вона
напевно пригадала наш Монтреал, краєвиди з Монт  Роялу  i  моє  захоплення
будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумiю твiй обережний
виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не  стати  письменником"  -
писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пiкассо, не  Форд,  не
Самуель Майєр, не Гари Купер... Не власник будiвель, контор,  пiдприємств?
Ось там на тiй вечiрцi в готелi Парк Плаза твої земляки, що так само, як i
ти, прибули сюди на валiзках, а сьогоднi, диви, напхали тобi повну  кишеню
своїх визитiвок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер.  Такий  собi  дуже
непоказний, п'ять футiв шiсть iнчiв, без нiяких особливих фiлософiй,  твiй
таборовий приятель Степан Снилик, з тiєю своєю зворушливою  канцелярiєю  -
"Рiел-Естейт Снилик ЛТД" при вулицi Дондес-Захiд, з королевою над бюрком i
новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах i приватною
резиденцiєю на Iндiян - Роуд. Або той лисий  Рудик  при  вулицi  Каледж  з
двома поверхами магазину меблiв - "Оксфорд -  Ферничер  ЛТД",  або...  Їх,
зрештою, набралося, що всiх далебi годi перелiчити. Але чому не я?
   Мила, дорога, чарiвна Лено, чому не я? Чи ти знаєш, що я тебе  збожнюю?
Що ти мiй культ - богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, i  коли
я про тебе думаю, менi здається, що я справдi автор безлiчi книг  на  всiх
мовах свiту, що  я  будую  пiрамiди  Хеопса,  диригую  Мiланською  оперою,
прокладаю шляхи в стратосферу.
   Так, я Колумб, що загубив свої шляхи i переплутав напрямки, я знаю мову
вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занiмiв i не  можу
рухнути язиком. Я лиш загруз далеко вiд рiдного болота на вулицi Маркгам i
безрадно, очманiло товчуся на мiсцi.
   Мене вирвано з одного пiвкулля, пересаджено на друге, поставлено  лицем
до заходу i чи  прийметься  моє  порване  корiння,  чи  встигну  зацвiсти,
вiдцвiсти i дати  овоч?  Чи  зможу  писати,  вiддiлений  вiд  рiдної  мови
океаном, континентом, Кремлем, Сталiном, дивiзiями,  армiями.  Проти  мене
Маркс, Ленiн, зграї вiдьом i гори забобонiв.
   Чи можу, Лено, прийняти твiй виклик? Зо  всiм  моїм  чортовинням  доби,
гармiдеру, вiддалення? У мене вже крутиться голова,  дзвенить  у  вухах  i
терпне язик. Я мушу вертатися до  дитинства,  забути  мої  тридцять  вiсiм
рокiв i почати вiд А. Але  це  не  нарiкання,  це  лиш  традицiйна  данина
саможалiнню, вiд якого не  маємо  сили  звiльнятися.  Сюдою,  перед  нами,
проходили кращi вiд нас, проривали  пралiси,  прокладали  дороги,  ставили
будови, будували машини. Тепер їх шляхи широкi,  уторованi,  вiдкритi  вiд
океану до океану i було б ганебно, коли б ми не зумiли ними користатися.
   Це тема моїх наполегливих думок цiлої ночi, пiсля балю в готелi Парк  -
Плаза, я був весь ними перенятий, так що вiдiйшли  на  бiк  усi  мої  iншi
особистi клопоти, а в  тому  також  справа  з  моїми  мешканцями  Боярами,
дармащо я добре розумiв настрої шановної панi Марти i уявляв  її  до  мене
наставления. Зустрiч з Леною  все  це  затьмарила  i  вiдкрила  передiмною
зовсiм новi краєвиди з новими намiрами та iдеями.
   Марта, розумiється, намагалася  мене  оминати,  вона  очевидно  глибоко
пережила цiлу  цю  подiю,  мiж  нами  утворився  нагло  непроникливий  мур
вiдчуження i взагалi в нашому будинку запала глибока, тривожна,  напружена
тиша. Внизу у Боярiв було мовчазно, рiдко падали окремi слова  i  до  мене
вони зовсiм не втручалися. Тим  менше  втручався  до  них  я.  Можливо,  я
повинен був якось вияснити мою поведiнку, але я не мав вiдваги, знаючи, що
це викличе лишень нову хвилю небажаних настроїв. Я заховався за своє право
незалежности поведiнки i якогось вiдчаяного зухвальства,  не  зважаючи  на
нiякi наслiдки, що з  цього  могли  постати.  Я  не  робив  зайвих  зусиль
наближення, займав своє суворо визначене мiсце, кiлька днiв ми не бачились
з ними взагалi.
   I я був з цього навiть вдоволений, це до деякої мiри рятувало мене  вiд
двозначности поведiнки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До
того я був весь зайнятий своїми новими iдеями, якось зовсiм несподiвано  у
моїй головi зароїлося  вiд  проектiв.  Я  був  винятково  вдоволений  моєю
операцiєю на вулицi Глен, але раптом я чомусь  збагнув,  що  простiр  моєї
кiмнати 6х12 стiп, розмiр моєї хати 20х30 стiп  i  величина  моєї  дiлянки
32х108 стiп, порiвняльне до розмiру моєї  країни  на  3847923  квадратових
миль є зникаюче малими, як також менi видалось, що моє заборгування десяти
тисяч долярiв у Канадськiй гiпотечнiй  компанiї  є  завелике,  щоб  я  мiг
почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними  ратами
з моїх теперiшнiх прибуткiв, це розтягнеться на цiле моє життя i я  нiколи
не вилiзу з рямцiв 20х30 стiп простору. А тому,  чому  б  той  борг  якось
насильно не скоротити, щоб опiсля його знов помножити, а  там  подiлити  i
взагалi зайнятися всiма правилами аритметики, наполягаючи  головним  чином
на множення.
   Другого чи третього  дня  пiсля  судьбоносного  балю  в  Парк-Плаза,  я
несподiвано  появився  в  канцелярiї  знаного   мого   друга   Снилика   i
запропонував йому один карколомний плян... До речi, менi  подобалась  його
"нова" канцелярiя з  фанерними  стiнами,  комбiнованими,  з  другої  руки,
меблями i чудовим портретом нашої гарної королеви у пишнiй, шовковiй  робi
з малиновою лентою черезплiч i iмперiяльною короною на головi, що висiв на
головнiй заднiй стiнi над широким,  тяжким,  рiзьбленим  письмовим  столом
мого приятеля. Це виглядало, як не iмпозантно, то в кожному разi довiрливо
i хоч латано, але чисто, хоч iмпровiзовано, але обiцяюче.
   Снилик зустрiв мене, як звичайно, радiсно, вiн весь блищав, кожний його
цаль демонстративно вказував, що вiн справжнiй,  новенький,  тiльки  що  з
голки,  бiзнесмен  у  новому,  добре  кроєному  з   англiйської   матерiї,
темно-сiрої барви одязi з чистою,  бiлою  сорочкою  i  новенькою,  кольору
зебри, краваткою. Вiн мав  втомленi,  гарячково  блискучi  очi,  елегантну
секретарку i два телефони, якi час вiд часу дзвенiли.  -  О!  О!  Сiдайте!
Може ось тут вигiднiше, - вказував  на  глибокий,  рудої  барви,  шкiряний
фотель. - Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Нi. Зрештою, це  не
найкраща звичка. А як там пiсля балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тiп-топ,
що й казати, чому  б  не  заручитися?  Маєте  хату...О!  О!  О!  Вона  вже
одружена. Чому б не подумати про iншу русявку?
   - Менi здається, що це саме питання дуже пасувало б вам, - вiдповiв я.
   - Бiзнес. Двадцять п'ять тисяч боргу. Зрештою, знайдiть подiбну русявку
i зробимо контракт.
   - Як менi видалось... - почав було я, але вiн мене перебив:  -  Зарано!
Починаємо! Але скажiть: чим можу служити ? Бо служити людям - продавати  -
купувати їх мрiї, моє найсолодше заняття.
   - Хочу продати свою хату, - знечев'я заявив я.
   - О! - на секунду здивувався Снилик. - Менi ця думка... О! Це гарно,  -
продовжував вiн, - лишень хотiв би знати з якого приводу.
   - З простого приводу... Хочу купити щось iнше... Прибуткове, -  говорив
в тон Снилика.
   - Гарна думка, золота думка... Просто хороша думка. Я вже вам  казав...
Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам... I  продам
добре... Забувши, скажемо, скiльки за неї  дали,  я  вам  продам...  За...
Скажемо - чотирнадцять грен.
   - П'ятнадцять, - вiдповiв я.
   - П'ятнадцять, мiй друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але  ставимо
п'ятнадцять, а дiстанемо чотирнадцять - добре. Ви там пролили потiв - що?
   - Прийшлося.
   - Дуже гарно... Чергове питання - щоб ви хотiли набути?
   - Якусь  елегантну  рудеру...  Для  нових  потiв.  Снилик  на  хвилинку
задумався, здавалося вiн вже бачить мою "нову  рудеру",  запала  мовчанка,
його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинцi, задзвонив телефон,  з
вулицi доносився  гуркiт  тяжких  машин,  королева  в  своїй  володарськiй
величностi ласкаво дивилася на нас зi своєї висоти. Моя роля  "бiзнесмена"
менi iмпонувала, я починав бачити свiт iншими  очима.  По  хвилинi  Снилик
озвався: - Знаєте що? Маю для вас об'єкт!
   Я пiдняв голову. Мої очi загорiлися. Снилик дивився на мене вперто.
   - Лишень не в Торонтi, - продовжував вiн... I нiяка рудера...  Дiльниця
поля, город... У Оквiлi.
   - О! - вирвалось у мене. У Оквiлi! Город! Що буду робити з городом?
   - Нiчого. Абсолютно нiчого. Не орати, нi сiяти, а  просто  збирати.  Як
птахи небеснi.
   - Але ж я нiякий городник, - боронився я зухвало.
   - Зараз поясню, зараз поясню... Лишень слухайте: чи ви  не  бачите,  як
наше Торонто на всi боки розповзається? На схiд, на пiвнiч, а особливо  на
захiд, а ще краще в напрямку Нiягари. Ще рiк, ще два, ще десять i це  буде
одне безконечне мiсто. I нiхто його не зупинить. I тепер, де тiльки  є  ще
якесь порожнє мiсце - фарма-не-фарма, город-не-город, сад-не-сад - хапайте
його. Це все скарби, копальня золота. А чи знаєте, що я вам пропоную?  Два
i пiв акра пречудового мiсця, недалеко озера, над рiчкою по  гай-вей  два,
зi всiлякими деревами, кущами i навiть садом... П'ять чудових яблунь! Гори
яблук. А знаєте цiну? Не повiрите.  Дванадцять  тисяч!  Усього  дванадцять
тисяч! Якi я думаю зредукувати на десять. Продає  колись  багата,  самотня
вдова, хронiчна алькоголiчка, до речi золота людина, продає за безцiн,  бо
потребує нагло грошей, боржники намагаються забрати це за половину цiни  i
треба нам хапати. Одне лиш - вона вимагає  готiвки.  I  зараз!  -  випалив
Снилик i многозначно  замовк,  затягаючись  сигарою  з  виразом,  що  ось,
мовляв, що я тобi пропоную. Тепер слово за  тобою.  Вiн  питально  дивився
менi просто у вiчi своїми малими, сiрими очима.
   Мене весь цей патетичний монолог мало не збив з нiг, хотiлось зiрватися
i бiгти, хапати, загортати, лишень це його  останнє  "вимагає  готiвки"  i
"зараз" зненацька мене приголомшило, але не  встиг  я  вiдкрити  рота,  як
Снилик далi рецитував свою поему: - Але це нiякий, абсолютно нiякий страх.
Навiть для нас з вами. Скiльки приблизно ви могли б мати власної  готiвки?
- запитав вiн тоном лiкаря, який встановив дiягнозу.
   - Чотирнадцять тисяч, - сказав я непевно.
   - При умовi, що ваша хата пiде за чотирнадцять тисяч.
   - Приблизно.
   - Рiшено. П'ять ваших тисяч  в  кишенi.  Двi  тисячi  охоче  вам  дасть
Українська  Кредитова  Спiлка  на  Каледж,  а  решту  гiпотека  Канадської
Тростевої Компанiї. На тому  вашому  городi  є  також  котедж...  Не  дуже
показний, кандидат на руїну, але з вашою допомогою, зможете  там  мешкати,
як  єпископ.  Три  кiмнати  й  кухня.  Додайте  за   три   сотнi   старого
"фольксдойча" i доїжджатимете до вашої роботи, як мiнiстр, значно  скорiше
вiя гайвей Квiн-Елiзабст, нiж тут трамваєм. Пiв години дороги.
   Цього було абсолютно досить, я був цiлком готовий, але Снилик все ще не
скiнчив: - А головне... Чи ви знаєте, що це взагалi  значить?  За  два-три
роки ви свої акри помножите два-три рази. Мi-нi-мум! Ручаю вам головою. Ви
дiстанете за кожний акр десять тисяч. Це ж iдеальне мiсце пiд будову.
   Пiд будову? У мене закрутилось в головi. Будова моя магiчна мрiя,  щось
будувати - нi! Я готовий не повiрити. Хотiлося скорiше бiгти,  бо  що,  як
воно втече. - Коли можемо це бачити? - вирвалось у мене спонтанно.
   - Котра це у нас година? Четверта. Хочете - їдемо зараз!
   - Їдемо! - викрикнув я i мало не вдарив об стiл кулаком.
   А за якiсь там десять-п'ятнадцять хвилин, ми вже  сидiли  в  розкiшному
Фордi Снилика, який виплутувався з мiських вулиць, виринав на гайвей  Квiн
Елiзабет, набирав розгону i зi швидкiстю сiмдесят миль на годину, вiз  нас
у напрямку пiвдня. За двадцять п'ять хвилин такої їзди, ми повертали влiво
на лiнiю дев'ять, пересiкли кiлька вуличок  i  виїхали  на  довгу,  просту
висаджену коренастими соснами алею,  здовж  якої,  з  обох  бокiв,  стояло
багато  ультра  новеньких,  чепурних,   мешканевих   котеджiв-бангалов   з
пречудовими зеленими травниками, старанно плеканими квiтниками i  добрими;
просторими гаражами. У мене загорiлись очi. Це був кiнець жовтня...  Листя
сипалось    зливою.    Жовто-iржава-кривава    барва    заливала    землю.
Довго-шпильковi, густо-зеленi зi  широкими,  парасоляними  коронами  сосни
шумiли на вiтрi. Починало темнiти.
   За одним новеньким  бангалом  у  саду  яблунь  з  побитим  приморозками
квiтниками, ми повернули вправо i в'їхали на  просторий,  порожнiй,  густо
зарослий  посохлою  тварою  простiр,  вiдгороджений  вiд  алеї  занедбаним
живоплотом пiд рядом високих сосон. Злiва, збоку стояло п'ять  коренастих,
майже здичiлих яблунь, а далi за ними  в  зарослому  гаю  з  туї,  ясенiв,
кленiв i кущiв бозу,  стояла  простора,  двоповерхова  з  мезонiном  вiлла
колонiяльного стилю з  вiдкритою  задньою  терасою  i  округлою,  заїздною
площею перед ренесансовим портиком входу. Далi просто вiд вулицi, у густих
кущах  диких  оливок  i  заростiв  бозу,  виднiвся  невеличкий  котедж   з
посiрiлим, дерев'яним будиночком бiля нього. Далi за котеджом,  спадом  до
низу, стелився зарослий сухим високим бадиллям всiляких бур'янiв город, що
сягав до зарослого кущами й  деревами  невеличкого,  з  глибоким  рiчищем,
потоку, за яким далi барвiв барвами осени  густий  гай.  Злiва,  за  межею
городу  знаходився  гарно  упорядкований  сад,  чи  парк   зi   стриженими
травниками,  дорiжками,  лавицями,  кiлькома  тополями   i   велитенською,
широкою, косатою вербою.
   Усе  це  разом  творило  привабливий  шматок  незужитого  простору,  на
серединi якого гордовито красувалася барвиста  таблиця  "фор  сейл"  фiрми
мого шановного приятеля i я мiг лишень дивуватися, звiдки  i  як  вiн  про
такi речi  довiдується.  Ми  йшли  просто  вниз  високою  засохлою  травою
перемiшаною з люцерною, звiробоєм, петровим батогом, ромашкою та  всiлякою
iншою рослиннiстю, яка бурхливо тут росла i давала схорони-ще для  безлiчi
живого лiтаючого, повзучого i стрибаючого сотворiння. Ми i  тепер  вигнали
кiлька дивних птахiв, можливо фазанiв, якi з обуреним крекотом,  вирвалися
з трави i полетiли в напрямку сусiднього парку. Ми так дiйшли  до  низу  з
його потоком, що був зарослий широкими кущами глоду, по якому велися вверх
i розкладалися на всi боки повзучi рослини, подiбнi до дикого винограду чи
плюща, чи хмелю - я не гаразд розбирався у тих вiдмiнах ботанiки, як також
менi не легко було встановити i назвати багатто з тих високих  i  широких,
подiбних  до  ясеня,  дерев  якi  повзносились  понад  кущами  i   творили
привабливу атмосферу пралiсу, з якого весь  час  стiкала  барва  осiннього
сезону. Одно з дерев було брутально повалене бурею i його  два  рази  вища
вiд мене корiнище мальовничо i  загрозливо,  нiби  замок  лiсових  гномiв,
сторчало над самим потоком.
   Рiчище потоку було глибоке й порване, на днi якого в сумрацi  гущавини,
булькотiла по камiннi вода, якої не було видно. Така мелянхолiйна,  забута
iдилiя, що так прекрасно пригадувала спогад про цю країну з часiв  iндiян,
дармащо зараз за її межею стояли бiлi впорядкованi бонгала, у вiкнах  яких
почали  появлятися  привабливi  вогнi  вечора.  Це  був   шматок   минулої
невинности i навiть було шкода нiвечити його  непорочнiсть  i  iм'я  наших
цивiлiзацiйних примх.
   У моїй думцi я вже жорстоко розправлявся з  тим  простором,  мої  пляни
очищали i краяли його на шматки, я вже  бачив  тут  на  мiсцi  бур'янiв  i
фазанячих гнiзд бозна якi витiвки нашої  вибагливої  предистинацiї.  Беру!
Розумiється! Рiшено! Це вже моє.  I  враз  я  гостро  вiдчув,  як  в  менi
прокинувся мiй заколисаний всiлякими доктринами  iнстинкт  власности,  Вiн
був живий i хижий, i запопадливий, як голодний звiр. - Беремо! - сказав  я
в голос зовсiм до себе, хоча стосувалося воно до  мого  приятеля  Снилика.
Здавалось, мiй голос  виходив  з  пiдземелля,  з  якогось  льоху  за  семи
замками... I раптом я вiдчув також спрагу, мої  уста  засихали,  я  втягав
широко вогне повiтря зi запахом цвiлого листя. Це може бути моє? - питав я
себе здивовано. I нiхто не буде перечити? I вважати мене  за  злочинця?  Я
можу робити, що захочу? Я знав цi питання, вони звучали наївно,  але  вони
були в моїй  концепцiї  життя  невiд'ємним  складником,  з  яким  я  мусiв
рахуватися. Тепер, по довшому часi, менi навiть не хочеться вiрити,  що  я
мiг такими питаннями так поважно займатися.
   Снилик був помiтно вдоволений, його амбiцiя  виразно  трiюмфувала,  вiн
позирав на мене скоса i його мiцнi, вольовi  уста  кривилися  у  своєрiдну
подобу усмiшки. Ми мовчазно домовились i що залишалося,  це  зайти  он  до
тiєї будови там далi на горбку, на подвiр'ю якої перед входом стояло  троє
авт рiзнiх кольорiв грайливо освiтлених свiтлом двох бронзових лiхтарiв  з
обох бокiв входу. Всi нижнi великi вiкна  тiєї  будови  привабливо,  крiзь
спущенi жалюзiї, свiтилися i вже здалека було видно, що там за ними мусить
бути тепло i весело. Ми пiдiйшли до високого з рiзьбленим портиком  входу,
що  нагадував  можливо  часи  Вiкторiї  i  застукали   мiдною   стукалкою,
прикрiпленою до дверей клямрою у виглядi пащеки лева.
   Нам вiдчинила, як менi показалося, високого росту  красуня  з  рожевими
щiчками у бiлому, кокетливому фартушку, яка нагадувала менi одну  реклямну
голiвку з цигарок "плеєр". Вона була русява i  свiтло,  що  падало  згори,
робило її русявiсть ще бiльше ясною i вражаюче гострою. Не було  видно  її
очей, але я вже робив заключения, що вони синi, як небо i яснi, як  сонце,
бо взагалi це був  настрiй  захоплення.  А  ще  бiльше  здивування,  коли,
побачивши нас, наша русявка виразно зрадiла i нашою мовою викрикнула: - О!
Пан Снилик! Дуже i дуже приємно! Заходьте! - Добрий вечiр, панно  Катрусе!
- вiдповiв на це Снилик. Чи могли б ми бачити панi Сомерсет?
   Менi одразу пригадався Сомерсет - Моум - улюблений мiй автор,  якого  я
не так давно читав i якого тематика так нагадує нашу власну  атмосферу.  -
О, розумiється. - сказала Катруся.  Я  зараз...  Буде  рада.  Вона  трiшки
занята, - додала Катруся i вiдiйшла до просторого, притьмарено освiтленого
сальону, звiдки  було  чути  гармiдер  багатьох  людей.  Ми  залишились  у
широкому голi зi сходами до верхнього поверху, присiлiї до малого  столика
на  якому  лежала  телефонна  книга  Торонта.  Незабаром  появилася   панi
середнього росту,  рокiв  понад  п'ятдесят,  дуже  благородної  постави  з
вилинялим, розбитим, рудим волоссям. - О! Мiстер Снилик! - зрадiла вона. Я
був знов вражений, самi вигуки. - Дуже гарно. Прошу ось сюди, -  запросила
вона до малого бiчного злiва сальонику з тяжкими, м'якими меблями,  якоїсь
тьмяно зеленої декорацiї, вказала нам на два фотелi зi столиком, на  якому
вже стояла попiльниця вщерть заповнена недопалками,  з  повiтрям  у  якому
дуже гостро домiнували запахи тютюнiв. - О,  мiстер  Снилик:  -  повторила
вона. Було помiтно, що вона  пiд  алькогольними  впливами  i  має  гарний,
вибуховий настрiй. - Що ви принесли менi цiкавого? Дозволите чарку? - i не
чекаючи вiдповiдi, гукнула до дверей. - Кетрен! Двi скач i сода! Чи  добре
я вибрала? - Ми погодилися. - Отже, що ви менi принесли?
   - По перше, шановна панi, оцього ось молодого  пана...  який  хотiв  би
стати вашим сусiдом, - вiдповiв Снилик.
   Панi Сомерсет глянула на мене зацiкавлено, я вiдповiв їй  посмiшкою.  У
нiй було щось елементарно-приваблююче i безпосередньо-приємне. - Я шкотка,
- казала вона, - ви українцi. Моя Кетрен мене  переконала,  що  ми  можемо
гарно розумiтися.
   Увiйшла Катруся з тацею чарок. - Прошу, панове... Мене вибачте,  я  вже
готова, Я трохи п'ю. Минулого лiта я побувала в Англiї. Як вам  сказати  -
Европа гарна, але ми вже не тi. Тягне сюди й туди - океан  це  наш  подiл.
Але тут у нас... Що можна сказати? Я люблю наше вiдлюддя... Це...  -  вона
помiтно намiрилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому вiн делiкатно
повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, вiн  ще  делiкатнiше  з
виразною настановою  перемоги,  заявив,  що  вiн  має  намiр  прийняти  її
пропозицiю, лишень з маленькою коректою, тобто вiн  контр-пропонує  десять
тисяч готовими грiшми, якi зобов'язується передати  на  її  конто  за  два
тижнi вiд сьогоднiшнього дня.  Панi  Сомерсет,  здається,  зрозумiла  мого
приятеля цiлковито, вона посмiхнулася i одразу без вагання, з  тiєю  самою
вдоволеною посмiшкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку  на
високому роко-ковому столику, викликала якогось пана i сказала:  -  Мiстер
Смiт! У мене тут оферта на мою дiлянку. Коли ви будете до диспозицiї?  Два
днi? Гаразд. Дякую. Отже, панове, - звернулась вона до нас.  Ще  по  однiй
скач. За два днi мiй адвокат чекатиме вас... - Така то адреса  i  така  то
година. Ми випили ще по однiй скач, заручилися  ще  кiлькома  подробицями,
обiцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з  безлiччю
комплiментiв i подяк розпрощалися...
   Було темно i накрапав дрiбний дощ, чого  ми  не  сподiвалися.  Хотiлось
оглянути ще й "мiй" котедж, що стояв збоку закинуто у темнiй вiддалi,  але
вiн був замкнутий, тому ми лиш змiнили табличку "фор сейл" на  "солд",  ще
раз загально глянули на весь той поземок, що менi якось особливо iмпонував
своєю принишклою, романтичною  загадковiстю,  нiби  е  ньому  зберiгалася,
якась казкова таємниця.
   Цiлу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви Єлисавети у
ритмi i темпi безконечної рухливої низки бiлих i червоних  свiтел,  я  був
весь пiд враженням тiєї казкової таємницi. Менi  також  видавалось,  що  я
потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя  ще  не
продана,  що  матиму  непосильний  борг,  безлiч  нових   турбот,   працi,
вiдновлення котеджу, переселення, доїжджання кожного дня до мiста. Але всi
цi страхiття мосї казки я  мав  намiр  подолати  помахом  однiєї  чарiвної
палочки "гокус покус". На мене найшла божевiльна легковажнiсть i я прийняв
її виклик.
   Зрештою, не було вiдступу, дiло пущене в рух,  манера,  з  якою  Снилик
робив це чудо, мене збивала  з  нiг,  здавалося,  вiн  нiде  й  нiколи  не
вагається, швидко i коротко думає, а ще швидше й безпосереднiше дiє.  Його
динамiчна  настирливiсть  механiчно  впливала  на  людей,  заражала  їх  i
змушувала дiяти в його ритмi.
   Ми обидва знали, що наше  пiдприємство  не  зовсiм  безпечне,  що  воно
наскрiзь фантазiя, але нiхто з нас про це не  говорив,  ми  вдавали  людей
абсолютно безпечних, нi одна  рисочка  нашого  вигляду  не  смiла  зрадити
якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пiзнiше, а поки  що
ми робимо. В головi роїлося вiд безлiчi найодчайдушнiших плянiв, я  уявляв
себе в ролi великого пiдприємця, органiзував будiвничу  компанiю,  будував
цiлi дiльницi будинкiв, мої люди по всiй провiнцiї,  мої  машини  по  всiх
дорогах. Тим часом я при землi  i  мiркував  над  тим,  як  саме  найкраще
вiдновити мiй занедбаний котедж i як до нього вселитися...
   Пiд цим настроєм в'їжджаємо до Торонта i пiд'їжджаємо  до  моєї  вулицi
Глен, де на самому перехрестi  нам  переїхало  дорогу  авто-танк  опалової
оливи фiрми "Днiпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак,  коли  той
танк повний. Будемо надiятись, що вiн повний.
   З таким настроєм ми розпрощались зi Сниликом, я обережно наближався  до
дому, на половинi Боярiв притьмарено  свiтилося,  i  менi  було  треба  їх
бачити. Пiсля славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрiчi з ними, але
тепер я мусiв це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не  так
легко менi вдасться.
   I був приємно розчарований. Бояри зустрiли  мене  сливе  радiсно,  панi
Марта, у своєму елегантному халатi, поралась у кухнi, а  пан  Михайло,  як
звичайно пiсля працi, сидiв у фотелi бiля ватрана пiд лямпою у  домашньому
одiннi i читав свiй невiдмiнний "Телеграм". Марта вийшла менi назустрiч  i
поспiхом, здавалось розгублено, казала:  -  Дуже  гарно,  що  ви  про  нас
ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнiвались.
   - Завiщо? - вiдповiв я тоном найщирiшої невинности.
   - Що ми тодi без вас вiд'їхали. Але менi так розболiлася голова... Хiба
то був баль? Дiм божевiльних. Такого безладдя я ще не бачила... Але  ви...
надiюсь, не каєтесь? - казала вона з ноткою  лукавства.  -  О!  Нiчого,  -
вiдповiдав я далi невинне. - Ви щойно з дороги i може  голоднi?  -  питала
вона далi. - Нi. Гарно дякую. Недавно  вечрряв,  -  вiдповiдав  я.  -  Маю
чудову шиночку... I голляндський сир... I салат з крабiв, - гомонiла  вона
спокусливо. - Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, - настоював я  на
своєму. - А з ким це ви приїхали? - несподiвано запитала вона. -  3  таким
добродiєм, мабуть вам знаним Сниликом, - вiдповiв я з пiдкресленою увагою.
- А чи не була це часом якась Сниличка?  -  невгавала  вона.  -  Нi-нi-нi!
Справжнiй, грубий, майже лисий Снилик, - вiдповiв я. - Чи не захопились ви
часом бiзнесом? - запитала вона з виразною ноткою iронiї. - А чому б нi? -
вiдповiв я на це. - Бiзнес? Ви i бiзнес! - викрикнула вона. - А чому б нi?
- повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, нiби мiж нами одразу
мала початись вiдома суперечка.
   Михайло вiдчув це також, вiдложив свою газету  i  мабуть  хотiв,  було,
також щось сказати, але Марта мiцно тримала стерно  розмови.  -  Бо  ви  i
бiзнес - рiзнi поняття, - казала вона.
   - Це вимагає пояснення. Що по вашому Я?
   - Якесь... Щось... О, не кажiть. Я вас так знаю. Зрештою, не моє дiло.
   - А от уявiть... - почав, було, я нетерпеливо, - я саме цим зайнявся. I
пропоную вам одне дiло.
   Михайло, що сидiв i чекав на свою чергу,  повернувся  остаточно  в  наш
бiк.
   - Цiкава, цiкава, - сказала Марта з подвоєною сплою iронiї  з  виразним
бажанням знищити мене остаточно.
   - Продаю свою хагу. I пропоную це дiло вам, - вiдповiв я нагальне.
   - Хочете тiкати? Вiд нас? - вирвалось у Марти.
   - Чому тiкати? Справа значно простiша: потребую грошей.
   - Навiщо вам грошi ?
   - Кажу ж, що бiзнес.
   - Але ж ми тiльки що купили авто, - майже перелякано сказала Марта.  Її
настрiй одразу змiнився з грайливого на розгублений.
   - Iдеальне поєднання: авто плюс хата, плюс...
   - Але ж, Михаиле, - перебила мене Марта тривожним тоном.
   - Почекай,  почекай,  -  озвався  нарештi  й  Михайло.  -  Дай  сказати
чоловiковi слово. Хочемо знати, в чому справа.
   - Справа дуже проста. Берусь  за  дiло...  Потребую  готiвки...  Продаю
хату.
   - Чому тепер? Так скоро? - хвилювалася Марта.
   - Трапилась робра нагода. I мушу її вивжити.
   - Не так зараз. Не сьогоднi. Ми ще не готовi.
   - Яка рiзниця? Сьогоднi - завтра. Платите  комiрне...  Додайте  десяток
долярiв i маєте власний дiм.
   - Але ж, Михаиле! - зовсiм хвилювалась Марта. Ми ж не маємо  нiяких  на
це засобiв.
   - Почекай, почекай.  Не  хвилюйся.  Дай  сказати  чоловiковi  слово,  -
твердив своє Михайло.
   - О! Я не розумiю... Що за така наглiсть... Вiн вже все сказав.
   - Нiчого не сказав. Однi оклики. Як це  має  бути,  що  має  бути,  якi
умови, - казав спокiйно Михайло. Йому ця iдея виразно сподобалась.
   - Ми не маємо засобiв, - не здавалась Марта.
   - Хто має засоби? А навiщо благородне слово кредит ? Стiльки  банкiв...
Грошi є, реальнiсть є. З  кожним  роком  грошi  падають,  з  кожним  роком
реальнiсть росте, - пiдливав до вогню оливи я.
   - Ми думали... Аж десь... На весну, - бснте жилась Марта.
   - Що купите тепер за доляра -  на  весну  коштуватиме  п'ять  вiдсоткiв
бiльше. Цiни на реальнiсть ростуть, мiсто росте...
   Мої аргументи вплизали,  Михайло  помiтно  зацiкавлювався,  Марта  далi
перечила, але коли дiйшло  до  остаточного,  Михайло  забрав  слово,  його
цiкавила цiна, я переказав думку Снилика, мовляв це мало  б  виглядати  на
п'ятнадцять тисяч, але  коли  йдеться  про  друзiв  i  коли  обiйтися  без
посередника,  можна  говорити  про  знижку.  Говорили  далi,   наша   мова
споважнiла, обговорювали подробицi, виринали  все  новi  i  новi  питання,
Михайло гарно в цьому розбирався, вiн направду цим пляном цiкавився,  хоча
вiн виринув трохи заскоро.
   - Навiщо, скажiть, така наглiсть, - питала пригноблено Марта. - I що це
за така вигадка? Чи не думаєте переселятися до Монтреалу?  -  вирвалось  у
неї з пересердя... Очi її сердито бiгали i здавалось, вона хоче на  когось
кинутись.
   Менi видавалось це дивним, я делiкатно посмiхнувся.  -  Переселитись  -
так. Лишень в протилежний бiк. До Оквiлу! - сказав  я.  Марта  невдоволено
замовкла,  а  Михайло  натомiсть,   також   збентежений,   виявив   бiльше
зацiкавлення, заявив, що йому ця iдея подобається, хоча  зараз  годi  щось
остаточно сказати, бо це треба обмiркувати, а тодi дати вiдповiдь. Коли це
може бути? Можливо завтра.
   На цьому поки що скiнчилося. Я попрощався з  Боярами,  пiшов  до  себе,
щось поїв, передягнувся в робочий одяг i  вiдiйшов  на  нiчну  змiну.  Мої
машини крутилися сьогоднi бадьорiше, я мав надiю, голова  працювала,  думи
будували пляни, мрiї - фантазiї, я  на  нових  плятформах,  пiдомною  жива
реальнiсть i все здавалось в найкращому порядку за вийнятком одного,  чого
я спочатку недобачив, що я не мав анi хвилини спокiйної, а  весь  час,  як
годинник, крутився довкруги тiєї самої мовї  справи.  Я  не  мiг  спокiйно
спати, анi їсти,  менi  снилися  будинки  i  булдозери,  моя  їжа  не  так
смакувала, а мої очi виглядали втомлено. Але втоми я не  почував,  це  був
наркоз, який тримав мене в постiйному напруженнi.
   Другого вечора я дiстав вiд Боярiв вiдповiдь. Вони беруть хату.  Це  їм
вигiдно. Не матимуть посередникiв, не мусять  переноситись.  Того  ж  таки
вечора я подзвонив Сниликовi, що моя хата продана, вiч був здивований, але
вдоволений, вказав на свого адвоката пана  Гуменного,  що  на  вулицi  Бей
напроти мiської радницi, який мав би полагоджувати мої формальностi.
   Наступнi  днi  були  виповненi  тими  формальностями.   Я   побував   в
Українськiй Кредитовiй Спiлцi при  вулицi  Каледж,  побував  у  Канадськiй
Гiпотечнiй компанiї при вулицi Бей, разом з  Сниликом  вiдвiдали  адвоката
панi Сомерсет у Оквiлi. Усi тi справи вимагали уваги i часу, але точно  за
два тижнi, пiсля нашої вiзити у панi Сомерсет, ми могли їй вручити чека на
десять тисяч i тим самим я  став  власником  двох  i  пiв  акра  простору,
старого котеджу i нових шiсть тисяч боргу.
   Це не було зле. Була осiнь, початок листопада, довгi ночi, голi  дерева
i замазане небо. Звичайно у такий час я переживав втому, депресiї,  iнколи
катари, границя зими й осени наводила на мене такий самий жах,  як  колись
границя вiйни, пригадую цiлi тижнi мрячних днiв i ночей з чорним настроєм,
чорними думами, особливо коли я був сам i коли обривались надiї... На  цей
раз, здавалось, я мав найбiльше причин для таких настроїв, я був  напрапду
осамiтнений, я часто вечорами, прибувши з Торонта автобусом, обходив  свiй
маєток зо всiх бокiв, з високої  засохлої  його  рос-линности  вискакували
зайцi, зривалися фазани, ночами тут гуляли скунси, ракуни i навiть лиси. У
моєму тiсному, низькому, старосвiтському котеджi не було  вiкон,  сипались
стiни, текло  зi  стелi,  провалювались  помости,  пахло  гниллю,  цвiллю,
щурами, затиналась убиральня, гасла електрика. Моя  маленька  кухонька  не
мала нi печi, нi зливу, нi яких будь меблiв.
   Я мусiв все це привести до ладу, мусiв тут оселитися i тут  жити.  Щось
подiбне можна бачити хiба у фiльмах з часiв пiонерства... I що  вимагалось
- закачати рукави, озброїтись терпеливiстю, почати наново т у саму роботу,
яку я проробив минулого  лiта.  Тобто  здирати  старi  шпалери  стiн,  якi
вiдлiпилися i звисали всiлякими химерними звоями, лiзти на  дах,  забивати
дiри, латати помости, вставляти вiкна,  направляти  убиральню,  обставляти
кухню, чинити електрику. Я працював майже кожного дня по кiлька годин,  не
пропускаючи працi на фабрицi,  я  був  замазаний,  задимлений,  закурений,
втомлений, побитий... Але хата поволi вилазила зi своєї  темноти,  вона  з
кожним днем  яснiла,  кiмнати  набирали  барви,  зникало  затхле  повiтря,
вривалося сонце. Було добре, що  я  мав  мiцнi  м'язи,  здоровi  легенi  i
витривалий  характер.  Це  помагало.  В  поєднаннi  з  моїми   фантазiями,
романтикою пiонерства, незвичними умовами, манливими перспективами, все це
разом робило з мене живий механiзм, який не знав нi дня, нi ночi, нi часу,
нi простору, анi нiяких жалiв, болiв, страхiв,  а  був  весь  погрузлий  в
глибину дiяльности й якоїсь ненаситної жадоби творити щось iнше i нове.
   Було цiкаво вийти iнколи, коли я працював увечерi, на двiр, коли  шумiв
вiтер над широкими верхами високих сосон, коли там далi таємничо свiтилися
вiкна вiлли моєї сусiдки  Сомерсет,  коли  ще  далi,  над  озером  Онтарiо
розлягалися в туманах ревучi гудки кораблiв, а злiва здовж пiвденної  межi
таємничо  в  густiй  темнотi  свiтилося  кiлька  вiддалених  свiтел,   якi
вказували, що там стоять веселi бонгала моїх трьох сусiдiв. Але моя  точка
серед цього поля була малою, кволою; кiлька малих вiконець ледве  помiтних
за чорним покровом ночi, заставлених туєю i ще  якимись  колючими  кущами,
обсотуваними гронами червоних ягiдок.
   Я був 'вийнятково стривожений неспокiйним, холодним щастям, коли  я  ще
не мав нiяких меблiв, а в моїй кухонцi вже стояла залiзна, чорна  пiчка  з
бляшаною рурою, у якiй весело горiлi; великi, дубовi  полiна  дров,  а  я,
пiсля роботи, заляпаний фарбою,  сидiв  на  по-ломаному,  висидженому,  що
сильно вiдгонив мишами, фотелi i  при  свiтлi  лямпочки,  яка  звисала  на
шматку проводу, без нiякої оздоби, читав першу лiпшу книжечку з  обгнилими
полiтурками, яку я мiг знайти у смiттi  однiєї  з  моїх  кiмнат.  Це  було
справдi гарно. Це моя улюблена сцена. Я не  тужив  i  не  квапився...  Але
пригадую той один вечiр, коли мене вперше навiдала моя сусiдка Сомерсет. Я
був залiплений брудами, вона була  на  пiдпитку  i  пахнула  шотляндськими
вiски, мої кiмнати починали  вже  вiдживати.  -  Чудово!  -  казала  вона.
Чудово! Просто чудово! - Я мовчав, вдавав скромного, зрештою,  далебi,  не
було чим особливо пишатися. Я розсвiтив  свiтла  усiх  трьох  кiмнат,  все
виглядало порожньо, але панi Сомерсет все хвалила i  не  виявляла  бажання
скоро вiдходити. Я запропонував їй свiй просиджений фотель i вона прийняла
пропозицiю, а сам я пiдсiв на  скринцi  з  мармеляди,  перед  нами  весело
горiли полiна у залiзнiй печi полум'я бавилось вiдблисками по наших лицях,
i ми довго того вечора спокiйно, як старi друзi розмовляли. А  зогляду  на
те, що моя англiйська мова не була ще  вистачально  досконалою,  тому  моя
гостя  старанно  використовувала  свої  привiлеї,  зона  любила  i   вмiла
оповiдати зо  всiма  тими  оздобами  мови  й  зворотiв,  що  їх  виплекала
цивiлiзацiя деяких мов протягом  столiть.  Я  багато  довiдався.  Що  вона
вдова, iцо її чоловiк, директор банку, помер на удар серця, ще  коли  вона
була молодою, що вона цiле життя провела самiтньою,  дарма  що  мала  бiля
себе багато людей, що тепер має дiвчину, яку привезла з Европи i яку  вона
любить, що все ще часто їздить до Англiї,  до  Шотлян  дiї,  до  Iталiї  i
Швайцарiї, що вона  мала  нареченого,  якого  втратила...  Довга,  складна
епопея,  яка  могла  iмпонувати  такому  невибагливому  свiдковi  життєвих
проблем, яким був я з моїм марксо-ленiно-сталiнським минулим. До всього  я
був добрим, невiльним слухачем, дарма що мав так мало  для  цього  вiльних
годин, але мiй iнстинкт менi пiдказував,  що  тут  треба  бути  вийнятково
поблажливим й зрозумiлим. Всi тi її "дрiнки" не були напевно  добровiльною
даниною  її  поневолення  i  вимагали  вони  старанного  розслiдування   i
вiдповiдного трактування. Бо її людська подоба виразно вказувала, що в  її
невеликому тiлi домiнує велика душа i гарне, вразливе, добре  серце.  Менi
хотiлося чимсь їй помогти, головне, що мене бентежило, це її  добровiльний
господарський занепад,  якому  вона  нiяк  не  намагалася  протиставитись.
Здавалося - її могли використовувати всi, кому тiльки заманеться, що  вона
цiле своє життя щось  комусь  давала  i  нiколи  нiчого  нi  вiд  кого  не
вимагала. Це було таке моє перше враження, можливо  я  помилявся,  але  те
враження було ще скрiплене пiзнiшими спостереженнями.
   Мiж iншим, вона часто вживала слова "лонки",  спочатку  я  не  придавав
цьому значення, а можливо й не зрозумiв належно, але трохи згодом я  почав
виразно розумiти її осамiтнення. Здавалося, для цього  не  має  причин.  З
першого дня нашого знайомства,  ми  застали  її  у  бурхливому  товариствi
iнтоксикованих алькоголем людей, але її  осамiтнення  мало  iншi  причини.
Можливо це було заблукання, втома, можливо навiть  розчарування,  туга  за
чимсь нездiйсненним i недосяжним. Так багато є людей на  плянетi,  якi  не
можуть змiститися в її просторi.
   Очевидно, що я не робив нiяких, абсолютно нiяких намагань, щоб якось до
неї наблизитись. Я мав так мало часу i її вiзити  були  для  мене  скорiше
марнуванням дорогих годин, якi я мiг i мусiв використати на щось iнше, нiж
вислухувати  цi,  не  зовсiм  веселi  повiстi,  але  разом  з  цим  я  був
зацiкавлений... Це був новий для мене свiт людського побуту, я мав  завжди
пошану до цiєї завжди гордої,  амбiтної,  своєрiдної,  талановитої  породи
людських iстот, якi з одного далекого, туманного  острова,  розiйшлися  по
всiх континентах свiту i  скрiзь,  де  вони  ступили,  там  одразу  почало
зароджуватись велике, цiкаве,  розумне  розгортання  життьових  завдань  i
проб-блем. Нi, це не мусiло бути конче те все з матерiї,  тож  матерiя  не
конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком,  коштовними  повозами,
але признаймось також, що цi всi речi здобуваються не тiльки з матерiї,  а
також з чогось, можливо, багато вартнiшого. Все  виростає  з  одного  того
самого джерела i коли ви не любите цього слова  "дух"  не  вживайте  його,
лишень я  не  знаю,  яким  iншим  поняттям  це  джерело-джерел  ви  можете
замiнити.
   Коли я дивився на мою гостю в  її  жовтому,  безрукавому,  пiм'ятому  i
витертому кожушку, коли я бачив її не конче  правильне  орамлення  лиця  з
тими  залишками  ластовиння  i  тими  рештками  колись  бурхливого  рудого
волосся, менi здавалося, що я бачу не лишень Оквiл, Онтарiо,  але  я  бачу
також Ню  ЇЇорк,  Калiфорнiю,  Мис  Доброї  Надiї,  Ново-Зеляндiю,  Крету,
Австралiю... I ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополiсi, бачу
Палятин. сенат, Юлiя Цезаря. Є певнi iстоти через  якi  проходять  вiки  i
простори, нiби промiння сонця крiзь многоранну призму.
   Я мав велике бажання не спричиняти цiй людинi якихсь труднощiв,  я  мав
повнi руки своїх власних турбот, але якось так  сталося,  що  ми  зiйшлися
лице в лице без якогось особливого намiру. Того самого вечора,  коли  вона
вперше появилася в моєму домiнiонi, вона вже  запрошувала  на  "дрiнк".  Я
вiдмовився за браком часу, бо мусiв їхати на фабрику  чоколяди,.  але  вже
другого дня, вона ще задня покликала мене до  себе  i  не  на  "дрiнк",  а
завела до свого великого гаражу, який властиво був цiлою шопою,  де  могло
вмiститися пiд тузина авт i вказала менi на купу старих меблiв, звалених в
кутi i  призначених,  правдоподiбно,  на  якусь  вiвiсекцiю  -  добротних,
старовинних - дуб i шкiра зi всiлякими заумними оздобами з часу  минулого,
а можливо i якогось старшого столiття -  яв  таких  подробицях  нiколи  не
розбирався. Там були дослiвно всi необхiднi для дому речi  -  i  лiжка,  i
фотелi, i канапи, i крiсла. - Заберiть це; - сказала вона наказовим  тоном
з виразом якоїсь злости. Я дивився на неї здивованим поглядом.  -  Але  ж,
панi! Це все дуже вартiснi речi. Це найцiннiша антика. Бона тепер... -  А!
Гош! Нiсенiтниця. Заберiть - нi - то завтра все спалю, -  викрикнула  вона
сердито.
   Я просто не мав сили вiдмовитись, це були справдi, на мою  думку,  дуже
вартiснi старовиннi предмети справжньої розкошi i було їх там стiльки,  що
можна було обставити не такий, як мiй будинок. - Дуже дякую! Я  заберу,  -
погодився я. Не ви, а я - дякую! - вiдповiла вона. Воно тут валяється роки
i роки.. Нарештi збудуся!
   До речi, це буй один з дуже прозорих днiв, пiд ногами  грубою  верствою
по цiлому подвiр'ї лежало пере важно кленове листя, прибите нiчною  росою,
яке липло до пiдошов взуття i  заносилось  до  хати.  Панi  Сомерсет  сама
помагала менi переносити тi  i  меблi  i  розставляти  їх  у  моїх  ветлих
кiмнатах. Розумiється, ми їх не змогли усiх змiстити, але головне  у  моїх
доменах появилися недопасовано вартiснi  речi,  вiкторiянська  канапа,  що
могла бути  окрасою  найвибливiшого  сальону  минулого  столiття,  тяжкий,
масивний, магоневий письмовий стiл з обов'язковими легкими шуфлядками, два
добрих, глибоких, нiби фортецi, шкiрянi фотелi з висидженими  подушками  i
багато iнших потрiбних i менш потрiбних предметiв, якi заповнили весь  мiй
мешканевий простiр не тiльки видимими об'єктами щоденного  вжитку,  але  й
невидимими  ремiнiсценцiями  минулого,  якi  разом  iз  запахом  трухлявої
матерiї викликали примари людей, настроїв, подiї, з  яких  допитливо  уява
могла творити, якi хочете, картини давнього.  У  всьому  цьому  залишились
дотики, тiнi, кольори, запахи i навiть, можливо, нечутнi ультра звуки того
вже астрального свiту, який цi предмети оточував своєю атмосферою. Все  це
було люксусом, привезене з-за  океану,  багато  коштувало,  робило  кумось
багато турбот,  а  разом  приємности,  надавало  поваги...  Тепер  це  лиш
невигiднi тiнi, що їх годi позбутися, але разом нiяково вживати для потреб
щоденно-буденного вжитку.
   Але ця романтична операцiя стабiлiзувала моє  мешкання  i  надала  йому
вiдповiдної гiдности. Три тижнi тривало це  мiстерiйне  перевтiлення,  але
коли воно завершилось, все тут по своєму  заблищало  i  набрало  визивного
вигляду включно з моєю пiонерською пiчкою у кухнi, недавно  поржавiлою,  а
тепер запопадливо вiдновленою барвою алiмiнiю.  У  моїй  дровiтнi,  яку  я
примiстив у старiй, засотанiй павутинням шопi,  появилася  свiженька  купа
сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними
вечорами з димаря мого котеджу здiймався пiд сизе небо сизий  димок,  який
нагадував ситiсть i тепло, а  все  разом  довкруги  малювало  мелянхолiйно
кольору картину з обкладинки фармарського календаря.
   Це був цiкавий мiй особистий, суворо засекречений, iнтимно  забарвлений
свiт, якого клiмату можливо не збудуся нiколи, це була по  своєму  радiсна
осамiтненiсть, коли людина виповнена так своїми плянамп i завданнями,  iцо
на нiщо iнше не має у неї мiсця. З початком грудня я вже мiг залишити своє
торонтське мiсце, яке так недавно видавалось менi iдеальним i незмiнним  i
яке тепер затратило моє зацiкавлення i належало  кому  iншому.  Бояри  вже
звикли до моєї постiйної вiдсутности i лише дивувались, коли я, виїжджаючи
остаточно найнятою малою тягарiвкою, забрав зi  собою  мої  валiзи,  пачки
паперiв i вiдомого "Фiлiпса", а мого унiверсального i  мiстерiйного  стола
залишив їм на вiчну власнiсть. Я не мiг їм навiть належно цього  пояснити,
вважаючи, що мої теперiшнi пригоди є чисто моїми особистими справами i для
ширшої публiкацiї не надаються. Але  з  Боярами  i  навiть  з  Мартою,  ми
зосталися далi друзями. Ця остання провела мене аж  до  авта  з  речами  i
обiцяла "навiдати", вкладаючи в це слово своєрiдний iнтригуючий присмак. Я
вiдповiв на це лишень скромним кивком голови i мч розлучилися.
   Чергова дошкульна проблема виникала з моїм доїздом до Торонта на працю.
Ще рано, а також вечором, це не  робило  труднощiв,  цiлий  ряд  автобусiв
мiсцевих i позамiсцелих лiнiй, регулярно й вигiдно  курсував  здовж  озера
старою двiйкою, але гiрше було  ночами,  коли  приходилось  не  раз  довго
вистоювати на зупинках, чекаючи на єдиний нiчний  автобус,  який  до  того
iнколи безсоромно спiзнявся. Ще гiрше стало, коли впав раннiй снiг  i  мiй
Оквiл вкрився чималою м'якою бiлою верствою цього  небажаного  добра.  Вiд
мого мешкання до найближчої зупинки  автобуса,  було  чверть  години  ходи
глухою, малолюдною, часто засипаною снiгом алейкою,  я  вертався  звичайно
серед ночi, або раннiм ранком, коли все спало i я перший прокладав слiд на
свiжому  снiгу.  А  коли  доходив  до  свого   зачарованого,   таємничого,
погрузлого у глибокий сон замку, мусiв хоч трохи вiдгорнути наперед з  пiд
дверей снiг, iнакше  вiн  навалився  б  просто  до  середини  мого  малого
передсiння.
   Але i в цьому всьому було  повно  iнтригуючого  змiсту,  що  його  годi
вислодитн словами, моє мiсце виглядало  загадково,  з  домiшкою  таємничої
мiстерiйности,  завжди  було  тихо  i  порожньо  здалека   горiли   свiтла
сусiдських осель i особливо привабливо свiтилося  кiлька  вiкон  нагорi  i
внизу моєї сусiдки панi Сомерсет, з якою у  мене  пiдтримувались  невидимi
контакти, дарма що ми дуже рiдко зустрiчалися i ще рiдше розмовляли. Але я
знав, що пiсля нашої першої розмови вона чекала, що я зголошуся до неї.  Я
не спiшився з вiзитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену,
розповiдав сам собi казки свого майбутнього, iнколи виходив на свiй  город
шукати  сухих  дерев  но  дрова,  оглядав  цей  простiр  дослiдчим   оком,
насолоджувався глибокою ти шею, у якiй звуки далекого потягу, що  пролiтав
долиною, видавались  небесними  громами.  А  поза  тим  ця  статика  i  ця
нерухомiсть. I цей вiдчаяний нiмий спокiй алеї (її звуть Матiяса)  з  тими
п'ятьома яблунями, крiзь вiття яких таємничо ппосвiтлювалось свiтло  оселi
панi Сомерсет, нiби там жив якийсь алхемiк, або якийсь чародiй.  Ця  вiлля
нагадувала менi оповiдання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Агату Крiстi.
   Так. Спокiйно лежала алея  Матiяса,  спокiйно  шумiли  сосни,  спокiйно
стояли яблунi, спокiйно свiтились оселi сусiдiв, але все тто могло бути  й
не спокiйним, особливо ночами, коли наприклад налiтав вiд  озера  вiтер  i
все обертав у фурiю. Сосни, яблунi, ясени, верби молились i скаржились,  з
далекого озера  долiтав  шум  хвиль,  а  всiлякi  електричнi,  телеграфнi,
телефоннi дроти з рiзнiми антенами навiжено свистiли. У такий час, коли  я
був дома i коли в моїй залiзнiй печi-кухнi горiли великi сухi  полiна,  тi
гомони i тi шуми поза стiнами моєї хати, видавались менi приємною музикою.
Я примостив перед грубкою вигiдний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу
пiд високим абажуром, одягався у теплий домашнiй бронзової барви  халат  i
читав пiд лямпою щось з найновiших  лiтературних  появ  та  слухав  музику
Сi-Бi-Сi, яку подавав менi ласкаво з сусiдньої темної кiмнати мiй чарiвний
"Фiлiпс".
   Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома i досить рiдко
шумiли хвилi i стогнали дерева. Клiмат  цього  чудового  краю  вистачально
помiркований i його  конституцiя  виключала  надмiрнiсть  гострих  емоцiй.
Здебiльшого було лагiдно й помiрковано  -  бiла  земля,  сине  небо,  ясне
сонце, блiдий мiсяць.
   Згодом вiд порога моєї оселi, пiд прямим кутом, появилося двi  не  дуже
протоптанi, легкi стежки. Одна виразнiша й конкретнiша до алеї Матiяса,  а
друга легша й химернiша до будинку моєї  сусiдки,  таємничої  вiлли.  Цими
стежками не багато  ходилося,  вони  ледве  зарисовувались  на  загальному
бiлому тлi, а коли випадав новий снiг, зникали зовсiм.  Спочатку  це  були
лишень кiлька моїх слiдiв - широких, глибоких, незграбних, але  згодом  до
них додалися меншi й коротшi знаки, що належали без  сумнiву  делiкатнiшим
сотворiнням, нiж моя подоба. До мене почала заходити "мiс Кетрен".  яку  я
звап Катрусею- пречудове, фiлiгранне єство, яке  посилала  до  мене  "ледi
Сомерсет" з усiлякими своїми справами. Раз це були звичайнi гарячi  млинцi
з борошна тiтки Жемiни з вiдомим кленовим соком, iншим разом це  був  дуже
теплий, верблюжої шерсти, старомодний светр, правдоподiбно  з  музею  панi
Сомерсет. Розумiється, Катруся приходила, делiкатно стукала до дверей мого
ганку, передавала доручення своєї панi i одразу вiдходила. Але її слiди на
снiгу лишалися. I вiд цього менi було не лишень приємно, а також  радiсно.
Я вiдчував, що в моїй самотi зароджується дивовижний  фокус  зацiкавлення,
який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе  мiсце  моєї  уяви  -  Лена,
збагатилося новим небулярним  видивом,  яке  починало  горiти  i  видiляти
промiння
   Але й цi слiди  не  були  єдиними  слiдами  на  теренi  мого  казкового
царства. Коли довший час не випадало свiжого снiгу, тодi весь цей  простiр
покривався фантастичними вiзерунками - здовж i  впоперек,  рiзних  форм  i
рiзнiх розмiрiв, що належали  майстерностi  моїх  найчисленнiших  сусiдiв.
Скiльки, наприклад,  я  мав  самого  вороння  -  чорних,  з  парламутровим
вiдблиском сотворiнь, якi любили обсiсти одну з моїх сосон i  звiдтiль  на
цiле горло, з фанатичною впертiстю, кричати на  цiлу  околицю,  нiби  вони
хотiли перекричати весь свiт. Цiкаво, хто вложив  до  цiєї  малої  тварини
таку велику силу вiдчаю, гiркоти i скарги.  Коли  ж  вони  косо  по  вiтру
злiтали iз землi, вони звичайно залишали  по  собi  цiлу  мережу  найфанта
стичнiших стежок по  бiлому  снiгу.  Їх  намiри  найменш  передбаченi,  їх
напрямки круто i нагло мiняються, їх рухи рiзнi й вiдруховi. Звичайно ними
керує пан-голод, але їх слiди пiсля цього нагадують  iєроглiфи  чарiвничої
книги приречення.
   За воронами зараз в черзi стояли горобцi - не менше крикливi й ще бiльш
метушливi зграйки патетичних ненажер без сумнiву з  породи  семiтiв.  Вони
жили ярмарком i завзято торгувалися за кожну найменшу смiтинку, коли  вона
творила якусь iлюзiю iстивного. Вони не лишали нi стежок, нi слiдiв, а лиш
зграсований вигiн бiля мiсця, де знаходили поживу.
   Iнколи несподiвано, нiби навала монголiв, появлялися гурти диких качок,
якi спускалися на мою територiю i  шукали  данини.  За  качками  прилiтали
матово-бiлi меви й чайки, якi кружляли довкруги, нiби зграя iндiян.
   По землi блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свiгу,
як ракуни, скункси, лиси i, розумiється, нашi чудовi друзi собаки й  коти,
якi знаходили мене завжди i скрiзь. Можливо й тому, що я почав  виставляти
бiля моєї шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамiрливе,
мої сусiди не завжди мiж собою мирилися, iнколи, коли я вертався з роботи,
я заставав їх в запалi бойових операцiй, що нагадували Корею.
   Я був дуже здивований, що моя  сусiдка  панi  Сомерсет  не  тримала  нi
котiв, нi собак, як це звичайно можна було сподiватися. В  її  просторому,
на одинадцять кiмнат, примiщеннi все виглядало дуже статично. Нiчого  нiде
не рухалось, її численнi чирокi канапи глибокi фотелi,  столи  i  ятолики,
стiльцi i пiдстiльцi, її картини на стiнах, книги на  полицях,  килими  на
помостi, все це по своєму замрiялось i так  застигло.  I  лишенi:  iнколи,
досить не  часто,  на  її  подвiр'я  заїжджало  кiлька  машин,  в  будинку
свiтилось бiльше вiкон I робилось гармiдерно. Але така iнвазiя не  тривала
довго. Вона приходила, прошумiла  й  вiдходила.  Будинок  лишався,  свiтла
гасли i тиша знов вселялася. Натомiсть все бiльше оживав  i  свiтився  мiй
малий котедж.
   Той мiй котедж! Як пiзнiше я довiдався, вiн стоїть тут ще з 1884  року,
що на нашi iсторичнi мiрила - велика древнiсть. По своєму я його спонтанно
полюбив, але це  вимагало  також  жертв  i  уваги.  В  його  стiнах  могли
появитися  несподiванi  щiлини,  якi  з  настирливою  впертiстю  негатавно
впливали на мою хатню температуру,  то  я  мусiв  лiзти  на  його  старечу
покрiвлю i там шукати якихсь недолiкiв, то знов чогось вимагав димар, який
не мiг гаразд впоратись з димом, а що головне,  я  безнастанно  оздоблював
його нутро. Менi хотiлося, щоб вiн конче "щось був вартий", щоб "з  нiчого
став чимсь", щоб вiн по своєму себе виправдав i навiть по своєму  заблищав
молодiстю. Не так давно я  читав  статю  в  "Лайфi"  i  оглядав  пречудовi
iлюстрацiї, як то вiдомий герцог  Вiндзорський  Едвард,  вiдбудував  руїни
старого замку у Францiїi зробив з них модерне  мешкання,  у  тому  ж  таки
"Лайфi",  у  вiддiлi  "модерний  побут",  я  натрапив  на  ряд  кольорових
iлюстрацiй, як то в самому Голивудi, найзаможнiшi зорi екрану,  заповняють
свої  коштовнi  вiлли  старим  фармарським  крамом,  я  бачив   iлюстрацiю
скульптур якогось француза, зложених зi старих, розбитих авт, я читав  про
одного калiфорнiйця, який збудував велетенську вежу з пляшок  зiбраних  на
смiтниках.  Менi  казали,  шо  все  це  звучить  трохи  песимiстично,   що
фiлософське це висловлює "тугу" за невiдомо чим в стилi людей зi сердитими
бородами i нечесаним довгим волоссям, а iншi знов  твердили,  що  в  цьому
багато примхи "пересичених буржуа" i взагалi весь  той  позолочений  культ
найкраще виглядає у таких мiсцях, як замки герцогiв,  вiлли  голивуд-ських
магнатiв, оселi швайцарськпх вигнанцiв типу Чарлi Чаплiна.
   Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявляється естетика  скульптури
зi старих позбитих авт, але коли вона така справдi  iснує,  i  знаходяться
компетентнi знавцi й адоратори цього стилю, то чому  i  менi  не  скориста
тися з  цiєї  дешевої  нагоди  i  не  спробувати  потрапити,  без  великих
труднощiв, у "великi забiяки". Тим бiльше, що я випадково мав  стiльки  до
вибору, просторий буди нок панi Сомерсет був  переповнений  скарбами,  якi
стягалися сюди десятилiттями  зi  всiх  кiнцiв  свiту  i  були  позбавленi
елементарної, не кажу вже пошани,  але  й  уваги  моєї  шановної  сусiдки.
Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавидiла. - Тейк iт!  викрикувала
вона i вдаряла своїм розiпляпаним черевиком  старовинну  вазочку,  можливо
справжньої китайської порцеляни, що валялася в купi мотлоху на  горищi.  -
Забирайте те смiття! воно мене душить! Я хочу звiльнитися! - Я  не  зовсiм
її розумiв, вiд чого вона хоче звiльнитися,  що  її  душить.  Я  намагався
казати, що це можуть бути дуже вартiснi речi, що є...  -  Нiякi  вартiснi!
Генрих настягав того...  За  центи!  Забирайте,  забирайте,  забирайте!  -
сердито перебила вона мене.
   О, мiй Боже! Що мав  робити.  I  в  наслiдок  цього  безраддя,  у  моїх
античних сальонах появилося чимало всiлякого добра, як тi  самi  китайськi
вазочки,  виразни   ки   якогось   культу   бронзовi   iндiйськi   коники,
староєгипетськi кадильницi з дивовижного перегорiлого металу, староримськi
вовчицi з Ремом i Ромулем з вульканiчної лави i пречудова, трохи  надбита,
гiпсова  копiя  чарiвної  фараоншi  Нефретете,  жiнки   Тхнатона   фараона
вiсiмнадцятої  династiї  з  налiпкою  якогось  олександрiйського   книгаря
Волтазара.
   До речi, та сама Нефретете... Її, на довгiй шиї, делiкатна, як тюльпан,
голiвка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала менi  .  .  чи  не...
молоденьку Одрей Гепборн i навiть мою Лену. Вибачте, вибачте!  Можливо  це
звучить, як сервiлiзм, але справа тут не в подiбностi зовнiшньої  статури,
а в тiй невловнiй для слова, зневажливiй i мiмозно  вражливiй  красi,  так
переборщено-щедро вложенiй у один  фокус  розмiру.  Я  цiкавий,  як  могли
звичайнi механiчнi атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.
   - Чи ви розумiєте, що це значить жити в такому музеї тридцять рокiв?  -
питала мене панi Сомерсет.
   - Ви станете мумiєю. Я ще не стара, але я вже мумiя. Мене не зворушують
навiть любовники.
   Можливо, можливо, але я мав на це свої погляди i свої пляни. По  перше,
в моїх очах, вона нiяка  мумiя,  а  цiкава,  трохи  втомлена  достатком  i
можливо затроєна алькоголем i нiкотином людина, а  щодо  речей,  то  я  не
вбачаю в цьому музею, а лишень невiд'ємну конечнiсть щоденного вжитку,  як
сонце й повiтря, вони менi потрiбнi, я заповняю  ними  свою  порожнечу,  я
потребую грунту, я впускаю до нього корiння. Он та широка, мiцна,  нiби  з
бронзи шкiряна канапа виточена з  найкращого  європейського  дуба,  це  не
музей. Це мебля. На нiй можна не тiльки сiдати, але танцювати  аркана  або
той монументальний, як стара фортеця, фотель, всi цi бронзовi витребеньки,
це не тiльки речi, це спiвчинники i спiвтворцi мого многогранного  дiяння.
Я мав фотелi, я мав скунксiв, я мав Нефретете, я мав... багато.
   За вийнятком долярiв. Мої борги лежали на моїй душi  олив'яним  гнетом,
половина мого стандартного зарiбку вiдходила на його погашення,  для  мене
лишалися крихти i,  як  що  не  знайду  iнших  джерел  прибутку,  це  може
заморозити мое iснування в такому виглядi на багато  рокiв.  Я  мушу  щось
зробити i мушу знайти вихiд, менi iмпонує моя лiтня операцiя, за  тi  пару
мiсяцiв я зробив бiльше готiвки, нiж за рiк працi у "Равн-трi". Нiчого  не
лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Цi пречудовi споруди  нашої
надмiрности в просторi. Для зору, для тiла. для духа  i  для...  банкового
конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок... Недавно  менi
оповiв "Рiдер Дайджест", як один iрляндєць з Бостону зробив на цiй  справi
триста мiльйонiв. Чому б не зробити менi бодай триста тисяч? I хтось  менi
ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба  його  подвоїти.  Математика
любить курйози. По новому роцi мушу це випробувати.



   II

   Моє перше Рiздво на цьому новому  анахоретському  мiсцi  пройшло  тихо,
осамотнено, скромно. Нiяких ялинок, нiяких дiдiв  Морозiв,  нiяких  навiть
привiтань. Мої знайомi були збитi  з  пантелику  моїми  змiнами  адреси  i
виїзду на  цю  провiнцiю,  а  я,  звичайно,  не  придавав  цьому  великого
значення. I, розумiється, я думав про Лену. Минулими  роками  ми  мiнялися
привiтаннями, я  висилав  їй  щось  вишукане  з  iлюстрованих  журналiв  i
скомпоноване  у  певну  цiлiсть  з  кiлькох  iлюстрацiй  на  тему  Рiздва.
Переважно це були картини  загостреного  чуттєвого  вислову,  якi  мали  б
характеризувати мої до неї вiдчування на  тлi  наших  взаємних  стосункiв.
Вона ж, звичайно, присилала менi пречудовi, абстрактнi зарисовання власної
композицiї з улюбленою її тематикою народження в релiгiйних  версiях.  Але
на цeй раз мiж нами запанувала глибока мовчанка. I з моєї вини.  Я  просив
її не висилати святочних привiтань... Просто  тому,  що  не  маючи  нiяких
iнших контактiв, таке привiтання прозвучало б банально i лишень ображало б
мої по чуття.
   Але я багато, без перерви, наполегливо про неї думав.  Я  мав  три  днi
вiльних, у моїй хатi було тепло, нiякi зовнiшнi витiвки зими  не  мали  до
мене доступу, я лежав у пiжамi i домашньому халатi на  канапi  i  пiд  шум
вiтру за вiкном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до  дому,  янголе",
що у мене не виходило, бо на перешкодi була Лена.  Наше  знайомство,  наше
Сiмко, нашi пригоди, нашi бiльшi i меншi зустрiчi, епiзоди, деталi, i  чим
бiльше про це думав, все бiльше i бiльше жалiв, що їi немає зо мною у  цiй
затишнiй хатинi. Яка це була б iдеальна, неповторна комбiнацiя таких  двох
вийнятково загострених течiй чуття. Вiд цiєї уяви у мене крутилась  голова
i не хватало уяви. Я впирався поглядом у голiвку Нефретете. або  зривався,
хапав то тографiю, що стояла на моєму нiчному  столику,  ту  саму,  яку  я
зробив одного разу, ще коли Лена мешкала  при  вулицi  Шша,  у  домашньому
робочому халатi, у стоптаних виступцях, з рукою пiднятою догори, якою нона
притримувала  розпатлано  вiтром  волосся.  Вона  була  так  близько,  так
близько, ось вона на тому клаптику паперу, її  приплющенi,  не  звиклi  до
гострого сонця, сiрi, плятиновi очi. I той  її  гнучкий,  високий,  довгий
стан, що так чарiвно умiв вигинатися у ритм музики чи любови... I в  такий
час менi здавалося, що наш розрив не реальний, що вiн неможливий, що ми не
розiйшлися, а лиш розiрвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час
вона так само, як i я у тонi i ритмi тих самих думок i уявлень. А  коли  я
намагався уявити її подружжя i її чоловiка, невiдомо чому був переконаний,
що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був  мiй  культ  -  дуже
живий i дуже переконливий; вiн виповняв всi мої атоми i  всi  мислi.  Вона
мешкала у тiй  другiй  золотiй  кiмнатцi,  де  на  стiнах  висiли  три  її
мальованi гострими мазками кольоровi  вiзiї,  до  яких  я  iнодi  торкався
пальцями, щоб вiдчутiї напруження її думки.
   Не мав я рухливiших контактiв i з панi Сомерсет. За  нашими  правилами,
це свято було iнтимним святом родини, ще перед тим, вона  переслала  менi,
як звичайно, Катрусею, шматок дуже  солодкого  родзинкового  печива,  а  я
натомiсть вислав їй дуже пишну осрiблену, з  краєвидом  романтичної  зими,
картку. У день Рiздва на її подвiр'ї i в її  домi  було  також  тихо,  вiд
полудня почав падати традицiйний, рiздвяний, лапатий снiг i  широке  гiлля
наших чудових сосон почало одягатися у бiлi,  ватовi  рукави.  Було  тихо,
справдi тихо, божесько тихо. I коли  пролiтав  десь  там  далеко  вечiрнiй
потяг, цiла долина здовж озера гримiла громами, нiби у цiй тишi  проїжджав
по сiрому небi сам творець грому i блискавки  у  всiй  своїй  громотворчiй
подобi i могутностi.
   Зате   Новий   рiк   видався    у    мене    на    причуд    бурхливим,
своєвiльно-розгульним i безконечно радiсним.  Сам  не  вiрив,  що  у  моїй
господi може таке статися. Я запросив Боярiв - Михайла i Марту, я запросив
молоду пару, яка переїхала недавно сюди аж з Едмонтону i  яких  я  знав  з
нашого табору в Европi, а також, розумiється, я запросив Снилика,  але  на
цей раз не самого, а з його нареченою. Зi Сниликом не була  легка  справа,
вiн наполегливо кликав мене на  забаву  до  клюбу  торгiвцiв,  що  недавно
заснувався, але я вперся i це вирiшило. До цього  часу  я  лиш  мiж  iншим
догадувався, що мiй приятель, цей добрий торгiвець реальностей, має  також
цiкаву, повненьку, рожевощоку чорнявку з  далеких  прерiй  Саскачеванщини,
яка прибула до наших берегiв, як i ми самi, шукаючи фортуни, i  зачiпилася
за такого солiдного кита торговельного царства, яким  без  сумнiву  є  наш
шановний друг. Взагалi Снилик розцiнювався на бiржi наречених дуже  високо
i не мало наших чудових емiгранток попекло свої пальчики на цiй  операцiї,
але чорнявка з далекої Саскачеванщини мала бiльше щастя i можливо тому, що
за нею дось там за обрiями лежало двi секцiї фармарського  лану,  вкритого
золотою пшеницею, якого вона була єдиною спадкоємницею. Зрештою, це  могло
бути лишень невиправдане припущення, бо ж Снилпк,  як  i  бiльшiсть  наших
чесних таборян ДiПi. на початку прибув не просто  до  столицi  цiєї  нашої
провiнцiї, а до славетньої метрополiї свiтового фармарства  Вiннiпегу,  де
вiн ще не був "Снилик i Ко" i де вiн пiзнав свою чорнявку на якомусь  балi
чи не з приводу одного з'їзду СУС, не конче орiєнтуючись,  якi  саме  лани
пшеницi супроводжували її призначення. А  тому  дуже  можливо,  що  в  цiй
судьбоноснiй пригодi головну ролю вiдограла не так  фарма,  як  невмолимий
фатум спорiднення сердець, якi  зiйшлися  з  двох  кiнцiв  земної  кулi  у
Вiннiпегу на вулицi Мейн, щоб створити цю мiстерiю  i  розiгрувати  її  на
романтичних берегах блакитного Онтарiо.
   Друга пара - новi торонтцi, молодий, русявий  iнженер-будiвельник  Iван
Медик, старий приятель Бояра, абсольвент вiдомої полiтехнiки передвоєнного
Дан-цiгу i молода його, колишня учителька i  прiмадона  таборових  театрiв
Ярошевича, чорнява панi Iрина - подружжя епохи  ДiПi,  якi  так  само,  як
багато iнших, об'їхали половину нашої плянети, щоб трохи спiзнено,  шукати
мiсця пiд сонцем тут мiж нами. Я  познайомився  з  Медиком  ще  давнiше  i
запросив його не випадково, як також не випадково було продумане  цiле  це
моє бурхливо пiдприємство, про що буде мова пiзнiше.
   Вони прибули двома машинами,  знайомим  старим  приятелем,  темно-синiм
Шевролетом Боярiв i не менш знайомим  темно-зеленим  Фордом  Снилика,  хоч
доїхати пiд саму мою резиденцiю їм не пощастило, просто тому, що  менi  не
пощастило прочистити вiд  снiгу  весь  доїзд  вiд  алеї  Матiяса  до  моєї
господи. А через те, вони були примушенi залишити  свої  люксусовi  засоби
модерної  комунiкацiї  зараз  при  в'їздi  до  моєї  садиби  i  вже   далi
пробиватися довгою, глибокою стежкою, що моїм гостям, особливо  паням,  на
диво сподобалось. - Зовсiм, як на селi! А тут справдi чудово! А якi сосни!
А яблунi! -  Самi  захопленi  оклики...  I  менi  було  приємно  їх  чути.
Здавалося, що я в якiйсь мiрi  до  цього  спричинився.  Снилик  рiшуче  не
пiзнав моєї  антикварiяльної  резиденцiї,  а  Медик,  з  виглядом  знавця,
старанно оглянув i належно оцiнив її внутрiшнiй змiст. Панi Марта у  першу
чергу глянула на малюнки Лени i голосно заявила,  що  модерного  мистецтва
вона не визнає i вважає його за звироднiння, натомiсть  панi  Iрина,  дуже
демонстративно виявляла своє захоплення цим мистецтвом i охами та ахами не
могла ним нахвалитися. Трохи збоку лишалася мовчазна  i  скромна  фармерка
панна Ольга у своему пишному мiнковому хутрi, хоча  можна  було  приблизно
догадатися, що цiле це моє латане пiдприємство їй не особливо iмпонувало.
   А взагалi мiй дiм - моя  фортеця,  заповнився  рухом,  шумом,  блиском,
засвiтилися свiтла, загомонiв "Фiлiпс". Я вперше за своє життя зважився на
таке патетичне пiдприємство, всi троє пань, на чолi з Мартою, завзято менi
помагали, вони окупували мою маленьку кухню  i  старанно  почали  готовити
всiлякi сендвiчi, в той час, як їх достойнi мужi,  озброївшись  цигарками,
заповняли  мiй  сальон  тютюновим  димом   i   авторитетно   рiшали   долю
теперiшнього свiту. Вiйна в Кореї,  наближення  виборiв  у  США,  заколоти
советських сателiтiв, виступ на свiтову арену полiтики динамiчного  дядька
Хрущова  -  все  це  невичерпальна  криниця  невичерпальних  комбiнацiй  i
можливостей.
   Я тримав дiловий контакт мiж сальоном i кухнею i  був  трохи  збитий  з
пантелику, бо отримав через Боярiв,  несподiване  привiтання  вiд  Лени  з
пречудовою лiнографiєю "Сидяча дiвчина", яку я колись бачив у  неї  i  яка
менi тодi дуже подобалась. Отже я мав  причину  дiстати  добрий,  гомiнкий
настрiй,  на  що  гостро  реагувала  Марта,  безнастанно   атакуючи   мене
в'їдливими заувагами. Я був для неї  нечемним  господарем,  в  моїй  кухнi
вiдгонило мишами, я накупив не  тiєї  ковбаси,  мої  сардинки  зiпсутi.  Я
натомiсть  засипав  її  щедро  нещирими  комплiментами  про  її   надмiрнi
господарськi здiбностi, її почуття дотепу, гумору, краси, на  що  Iрина  i
Ольга, з блискучими  очима,  висловлювали  також  свої  претенсiї,  що  їх
занедбується в користь Марти. Марта, натомiсть, не зважаючи на  цей  жарт,
поблискувала,  як  вовчиця,  своїми  великими  котячими  очима,   злорадно
заявляла, що коли когось тут занедбують, то нiяк не на користь її, а  тiєї
он примадонни, що її фотографiї розтавленi по  всiх  вiвтарях.  -  А  вона
справдi гарна, - вирвалося спонтанно у Iрини. Марта затискала зуби, щоб не
вибухнути остаточно, а я, щоб вiддячитись усiм, поспiшно розливав у старi,
кришталевi, великi i малi чарки iскристу, червону, французьку  малягу  для
пань i не менш iскристi "рай-вiски" "олд ведiнг" з джiкджерелом i  льодом,
для панiв. В запасi на моєму столику стояло ще кiлька  пляшок,  мiж  якими
спонтанно видiлялася барвиста голiвка бiлої  смiрновки  i  кiлька  золотих
голiвок мiсцевого шампанського, яке трималося на дванадцяту годину.
   Я розносив тацу з чарками, Снилик з великою цигарою в руцi, брав  вiски
i намагався щось сказати... Панi i панове! Панi i панове! Та слухайте! Гей
там! Кухня! - Кухня не  слухала,  вона  мала  свої  проблеми.  Марта  саме
входила в ролю. Вона  вiдмовилась  вiд  вина,  налила  собi  смiрновки  i,
тримаючи   високо   перед   собою   прозору,   велику   чарку,   незалежно
проголошувала: - За нашого анахорета! - Її пiдтримали Iрина i Ольга.
   - За великого парубка! За залiзного холостяка! - Панове в цей  час  вже
встигли випити i Снилик, всiдаючись назад до фотеля i затягаючись цигарою,
почав говорити невiдомо до кого, що, мовляв,  жарт-жартом,  а  "ми  мусимо
його зламати". Вiн мав на увазi мене, або краще моє  парубоцтво.  Ця  тема
всiм подобалась i панi навипередки пiдходили до мене зi своїми  чарками  i
"випивали" за... iтд, iтд... Тобто скоре моє одруження, невiдомо навiть  з
ким.
   Всi мої кiмнати наповнились шумом,  зчинився  гармiдер,  настрiй  скоро
пiдносився, ми вже пробували танцювати пiд звуки "Фiлiпса",  нiхто  нiкого
не слухав, всi говорили, вiдчувалось,  як  вгинається  старий  помiст  вiд
надмiрної намаги танцюючих, i саме в запалi цiєї прекрасної метушнi,  десь
перед одинадцятою  годиною,  до  моїх  дверей  хтось  постукав  i  коли  я
вiдчинив, на порозi, на снiгу стояв високий лисий добродiй у  фраку,  який
старанно вибачався  за  турботи  i  куртуазiйно  передав  усне  запрошення
шановної ледi Сомерсет, щоб ми всi цiлою нашою ватагою, загостили до неї i
зустрiли разом з нею Новий рiк. Ця незвична подiя мене приємно  заскочила,
я запросив добродiя у фраку до  середини,  в  його  руцi  миттю  опинилась
склянка вiски, ми обступили його колом i дуже шумно  "гiп-гiп"  випили  за
його здоров'я. Виявилось, що цього не  досить.  Снилик  висловив  ще  одну
думку. За здоров'я панi Сомерсет! Ще раз "гiп,  гiп"  i  iце  раз  випито.
Пiсля того" всi ми "вирiшили" дуже справдi шумною ватагою переселитися  до
моєї сусiдки це була винятково цiкава  пригода,  коли  ми,  не  тримаючись
стежки, хто, як мiг, не вiдчуваючи нiякого впливу  температури,  брели  по
колiна снiгом, при чому жiнки у своїх назувках, постiйно вимагали  якогось
втручання, а коли я намагався помогти Мартi, яка вiдстала вiд нас  i  мало
що не загрузла в снiгу, вона просто кинулась менi на шию  i  притискаючись
гарячою щокою до моєї щоки, пристрасно шептала: - Ти, ти, ти!  Я  знаю!  Я
знаю! - Я намагався визволити її з її негоди, але вона впиралася, так що я
мусiв її майже нести, при чому до моїх черевик вже набилося багато снiгу i
я плутався помiж засипаним снiгом бур'яном, готовий що-хвилини  повалитись
у якусь кучугуру. I коли ми виплутались пiд будинок  панi  Сомерсет,  який
весь привабливо свiтився i на подвiр'ю якого стояло з пiв тузина  авт,  ми
були обснiженi i пом'ятi, цiле наше товариство гармiдерно  увалювалось  до
розкритих  дверей,  не  зважаючи  на  нiякi  правила  поведiнки,  де   нас
зустрiчала сама панi Сомерсет  у  гарнiй,  моднiй,  попелястiй  сукнi,  як
звичайно пiд впливом алькоголю з розкритими обiймами. Вона всiх нас  гарно
вiтала, а Снилика i мене обняла i оздобила нашi щоки  рожевими  вiдбитками
своїх уст.
   Її просторий, затишний, з великим ватраном, мiцно натоплений сальон,  а
далi за ним велика старомодна їдальня, поєднана ще  далi  з  кухнею,  були
заповненi людськими постаттями рiзних статей i кольорiв, якi в моїх п'яних
очах  видавалися  iлюзiйними  привидами,   що   без-цiлево   снувалися   у
задимленому просторi. Панi Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з
десяток прiзвищ, нi одного з них не затямив, всi  мiшалися  у  одну  масу,
Катруся, у дуже елегантному фартушку, пiдносила нам чарки якихось  напоїв,
ми механiчно їх брали i механiчно випивали без нiяких церемонiй, бiля мене
весь час трималася Марта, а я, пригадую, був  вражений  великим  портретом
над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз
мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене своєю самопевною,  гордою
поставою. Не знаю, яким чином це помiтила панi Сомерсет,  яка  iз-за  мого
плеча делiкатно пояснила, що це її Генрi, я стояв i  дивився  мовчазно  зi
склянкою в руцi, в ватранi догоряли кiлька великих полiн дров i крiзь  мою
затуманену  уяву  поставала  картина  великого  минулого.  -  Чудовий!   -
вирвалось у мене. - Чудовий: Скiльки вiн мав рокiв? -  Тридцять  п'ять,  -
почув я вiдповiдь. Я струснув головою, не вiдставляючи склянки,  обняв  за
плечi Марту i панi Сомерсет i  ми  вiдiйшли  в  напрямку  їдальнi,  де  на
широкому столi було розложено багато всiлякого їстивного. Тут вже були всi
нашi, Снилик i  Михайло  заїдали  збоку  настоянки  з  тарiлок,  якi  вони
незграбно тримали в руках, панi Iрина накладала на тарiлку шматки iндика.,
а побачивши мене, передала це менi - Дозвольте i менi за  вас  подбати,  -
казала вона, на що я  великодушно  погодився  i  в  моїх  руках  опинилася
тарiлка, повна всiлякої мiшаними, з якою я не мiг легко впоратись.
   Довкруги було багато  рейваху,  гомону,  приходили  i  вiдходили  рiзнi
постатi, мiнялися словами, набирали їжу, наливали склянки, нiхто нiким  не
цiкавився довше, всi були разом i кожний зокрема, спонтанно десь в кутi за
ватраном заграло радiо, в  коридорi  почався  танець,  який  передався  до
сальону i я навiть не зчувся, як почав танцювати з  Мартою,  яка  дивилася
менi у вiчi впертим темно-заразливим поглядом, а я помiтив якраз Михайла з
червоним обличчям з цигарою,  якого  напевно  надiлив  його  Снилик,  який
дивився в наш бiк i чогось дуже смiявся. - Ви мене не пiзнаєте,  -  казала
Марта. - Все одно її тут нема, - додала вона, ще поки я знайшов вiдповiдь.
Я щось буркнув невиразно. - Я з вами танцюю вперше, - казала вона далi.  -
Вперше? Не вiрю, - вiдповiдав я. - Сьогоднi вперше... -  Но-но-но!  Ми  ще
десь... напевно... А коли ж вперше... Ви гарна жiнка...  Я  вас  люблю,  -
мимрив я незучаснено. Це була безладна мiшанина слiв серед безладного руху
i звукiв, до яких долучились якiсь звiдкiльсь спiви, i менi  видалось,  що
це там далi спiвала панi Iрина.
   Коли i як прийшла дванадцята година i хто налив чари шампанським - годi
сказати. Правдоподiбно це була Катруся, яка, можливо, єдина  не  затратила
свiдомости порядку, я за цей час лиш раз зустрiвся з нею,  вона  кокетливо
посмiхнулася, але нiяких виявiв особливої уваги мiж нами  не  сталося.  За
Новий рiк пили крикливо, розбилось кiлька склянок, пiсля всi безпорядно  в
перемiшку цiлувалися i менi з того затямилась одна висока, струнка панi на
iм'я Лiль, яка вкусила мене за губу. Опiсля знов всi в перемiшку танцювали
i я не помiтив, де дiлась наша господиня i лишень пiзнiше я довiдався,  що
їй сталось недобре i Катруся непомiтно вiдвела її нагору.
   Це тривало до третьої години ранку, всi  кiмнати  були  засмiченi,  всi
меблi переставленi, килими затоптанi, скрiзь, де тiльки було якесь мiсце -
стояли бруднi тарiлки, порожнi чи недопитi  склянки  й  пляшки,  заповненi
попiльницi, розкиданi  i  потоптанi  грамофоннi  платiвки,  гостi  поволi,
здебiльшого не прощаючись, зникали, мої власнi гостi, розумiється, не були
спроможнi вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зi  спiвами
i танцями, мандрували через снiгову пустелю  до  мосї  господи,  при  чому
зупинялися, бралися всi за руки i танцювали в  коло  гопака,  вальця,  або
коломийку на одну й ту саму музику, яку самi собi, хто як мiг,  робили.  А
пiсля втомленi, мокрi, пом'ятi увалювалися  до  моєї  маленької  хати,  ще
довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого  настрою  i
аж пiд ранок, з рiзними коментарями про  моє  холостяцьке  хазяйство,  мою
бiляву сусiдку Катрусю, розмiщалися, хто де мiг, не  виключаючи  звичайної
пiдлоги, для вiдпочинку, який  дуже  скоро  обернувся  у  загальне  мертве
побоєвище, вкрите рiзноманiтними, барвистими трупами.
   Не зважаючи на нiякi невигоди, всi спали до обiду наступного дня,  який
видався сонячним i бiлим, бо ми навiть не помiтили,  що  над  ранок  випав
свiжий снiг, що закрив всi слiди наших нiчних пригод. Вставали з не меншим
галасом, як i лягали,  всiм  хотiлося  висловитись,  минула  нiч  залишила
безлiч  вражiнь,  при  цьому,  розумiється,   вiдсвiжалися,   похмелялися,
невтомно вертiлися по всiх кiмнатах  i  нарештi,  пiд  вечiр,  бурхливо  й
патетично прощалися з безлiччю похвал про  нашу  чудову  зустрiч  з  Новим
роком.
   Я знов залишився сам. Мав повний, дужий,  соковитий  настрiй.  Гострий,
бiлий, холодний день кiнчався. Пролiтав з  грюкотом  потяг.  Над  далекими
деревами другої алеї сiдало жовте сонце.
   Моя господа була збурена, сильний запах  тютюну  й  алькоголю  виповняв
простiр. Я ходив з кiмнати до кiмнати i все зупинявся перед картиною,  яку
передала Лена. Її присутнiсть у цьому хаосi вичувалася дошкульно. Хотiлося
сiсти й писати; а разом не знаходив слiв. Я був  переповнений,  перелитий,
розiрваний. I все таки щасливий.
   Була зима, був снiг, були  морози.  Моя  хата  ледве  видержувала  таке
навантаження, її природа, її вiк творили проти цього спротив. Я вертався з
роботи i знаходив в її просторi "собачий холод" i "могильну  тишу".  Це  i
друге змушували до акцiї, я апелював до своєї довiреної  печi,  я  вимагав
тепла, затишку, я накладав у її пащеку сухi, великi,  дубовi  полiна,  якi
загорялися, розгорялися, заставляли метал червонiти, я  скидав  светра,  я
читав, я куняв, я мрiяв i в центрi  цього  методичного  виру  завжди  була
Лена. Її нова картина у вузькiй золоченiй  рамцi,  здобула  основне  мiсце
мого   сальону   i   творила   гостру   опозицiю   до   моїх   антикварних
дорогоцiнностей, включаючи сюди й  фараоншу  Нефретете.  На  її  новорiчне
привiтання  я  вiдповiв  драматично  стриманою  сентенцiєю,  кожне   слово
важилось i шлiфувалось, але було позбавлене  правди.  Моє  наставления  не
було таке холодне i, можливо, вона це розумiла.
   Мої зовнiшнi дверi ганку звичайно обмерзали бiлим, iскристим  iнеєм,  а
коли розгорялася грубка i я вiдчиняв кухоннi дверi, iней розмерзав, стiкав
до землi потьоками, а самi дверi блищали чорним блиском, як мокрий тюлень.
Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хiба Катрусi, звичайно на
доручення панi Сомерсет. Її вiзити були короткi, дiловi, формальнi. I я не
виявляв зусиль змiнити їх характер.
   Але останнього сiчня, не пригадую якого дня, коли був на дворi  великий
мороз, вечiрньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пiзнав
Катрусю, на моє "прошу" вона увiйшла обережно i мала стурбований вигляд. -
Що сталося, Катрусю? - запитав я, - Ой, пане Павле! Панi захворiла!  I  ми
покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? -  Розумiється,  я
негайно одягнув свiй ловецький кожушок i пiшов з Катрусею.  Панi  Сомерсет
чекала на нас у своїй спальнi, у лiжку, мала втомлене,  блiде  обличчя.  -
Менi зле, - казала вона. - Зараз приїде доктор. Мушу вiд'їхати до лiкарнi.
Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Нi-нi-нi!  Нiчого  страшного.
Звичайна простуда. I я скоро вернуся. - Я просив її не  турбуватися  нiчим
iншим. Все буде зроблене. - Я вам вiрю, - казала вона.  Незабаром  приїхав
доктор, а  також  амбулянс.  Було  напружено  i  рухливо.  Ми  з  Катрусею
вiдпровадили її до самої  лiкарнi  в  Оквiлi,  довiдалися,  що  в  неї  не
простуда, а серце, що вона мусить залишитися пiд доглядом лiкарiв, пробули
там пiв години, попрощалися i вiд'їхали до дому. Панi Сомерсет  намагалася
посмiхнутися нам на прощаня i ще раз запевнила, що скоро вернеться.
   Ми верталися  таксiскою,  яких  три  милi  дороги,  переважно  мовчали,
Катруся лиш зiдхала, була пригнiчена, а коли приїхали, я  зайшов  до  неї,
щоб розрадити її самотнiсть. Мила, порядна,  поважна  дiвчина,  прив'язана
обов'язками до чужого дому, який став їй рiдним. Вона  перебуває  тут  ось
скоро п'ятий рiк, походить з України, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького
мiстечка Ясiня, була в таборi ДiПi в Нiмеччинi  в  Авгсбурзi,  виїхала  до
Канади, як прибиральниця, потрапила до  цього  дому  i  знайшла  тут  своє
мiсце. До речi, її батько  був,  як  i  мiй,  учитель,  скiнчила  таборову
гiмназiю i говорить по-українськи, англiйськи, нiмецьки i мадярськи.
   Ми сидiли  з  нею  у  затишнiй,  теплiй,  бiлiй  кухнi  i  пiд  цокання
старовинного годинника за дверима в їдальнi, пили добру,  пахучу  каву  зi
свiжими,  доморобними  тiстечками  i  розмовляли  про  її   господиню.   Я
довiдався, що панi Сомерсет взагалi хворiє на серце, що вона забагато  п'є
i курить, що мала вже припадки... Що вона дуже нервова, часто  нестримана,
дуже вибухова... Що має далеку рiдню i не тiльки далеку  за  спорiдненням,
але й за вiддаллю, бо аж у Ванкуверi, а тут має лишень  старих  приятелiв,
переважно з часiв її чоловiка, який  був  директором  банку...  По  смертi
чоловiка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже  любила,
але який одного разу виїхав з Канади i назад не вернувся. Вона  їздила  за
ним до Англiї, до Єгипту, до Сингапуру,  але  вернулася  сама  з  розбитим
серцем. Багато  рокiв  прожила  одиноко,  має  приятелiв,  якi  заїжджають
переважно, щоб випити, а оце четвертий рiк живе з Катрусею.
   Невесела iсторiя, я вислухав її з тяжким серцем,  бо  за  цей  короткий
час, вiд коли я знаю цю панi, вона вийнятково менi подобалась. У нiй  було
щось вийнятково порядне, людське, добро й  вона  так  щиро  вiднеслася  до
мене. На жаль, я нiчим не мiг їй вiддячитись, вона нiчого не потребувала i
це бентежливе  почуття  мене  непокоїло.  Єдине,  що  я  завжди  терпеливо
вислухував її оповiдання, без огляду на  час  i  погоду,  вона  розпачливо
потребувала висказатись, не мала перед ким, її земляки були переважно люди
замкнутi i вона схопилася за нас. Ми люди сходу, вiдкритого серця:, простi
й не скомплiкованi, пiдходили до вимог її власного  буття  дуже  добре,  а
тому мiж нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене
нiчого не знала, а я не мiг i не бажав нiчого про себе  сказати,  бо  нашi
iсторiї були б для неї зовсiм не зрозумiлi. Що я мiг їй сказати про  свого
батька, якого за iцось i чомусь кудись вивезли, за матiр,  яка  згинула  з
голоду. Хто в це повiрить? Кому це  щось  скаже?  Що  це  таке  революцiя,
комунiзм, фашизм, що в iм'я їх ще можна нищити  мiльйони  зовсiм  невинних
людей. I людинi стажу панi Сомерсет, з  її  зосередженням  культур,  епох,
цивiлiзацiї, з її безконечним переходом вiд добра до добра, вiд берега  до
беррга, вiд континенту до континенту,  з  її  високими  мiрилами  клiматiв
серця i духа, нашi наївнi погонi за "iдеалами" чарiвних доктрин видалися б
дитячими забаганками. Її перевантажена культурами iстота дiйшла краю висот
нашого циклю людського дiяння, її тiло  не  видержує  цього  навантаження,
вона хапається за порожнечу, за наркоз, за дим... I в цьому також  за  нас
сирих, недороблених, забобонних...
   Тепер вона була на краю руїни. Вона  вмирала.  Але  вмирала  не  лишень
вона, вмирала її орбiта, сузiр'я, квiти, речi, повiтря, атоми. Вмирала  її
золота, слiпуча середина, її соняшнi спектри, її сни i  вiзiї.  Вона  була
тяжко  хвора  хворобою  епох,   довголiттям,   наверствуванням   давности,
надмiрним розширенням мозкових функцiй, згоранням пульсу й крови...
   Але саме це її наблизило до мене. Вичуваю, що я мушу бути з нею, що  це
мiй обов'язок i моє призначення. Первороднiсть людського i  мого  власного
початку вимагає вiд мене цiєї чудової жертви, ми плюс i мiнус тiєї ж долi.
   Цього вечора я пробув у Катрусi найдовше -  цiлу  годину,  а  вiдходячи
просив її звертатися до мене за кожною потребою. Вона ж  обережно  питала,
чи не дозволив би я їй  робити  у  мене  порядки.  Розумiється,  я  рiшуче
вiдмовився вiд таких послуг, нащо вона вiдповiла тим самим.  Зуб  за  зуб.
При цьому її очi iскристо смiялися, а я  був  змушений  мовчазно  признати
поразку. Мiж нами постав неписаний договiр спiвдiї i за цю одну годину  ми
вирiшили можливо одну з найголовнiших проблем нашого життя.
   I признаюсь заздалегiдь, що ця дiвчина менi подобалась, i не лишень  як
землячка, людина, але й як жiнка. Моя стриманiсть,  це  був  вищий  закон,
можливо, найвищий, це була тiльки Лена. Але Катруся була  на  досяг  руки,
нiби сотворена для цiєї драми, повна, розцвiла, соковита,  здорова.  З  її
великим почуттям порядку, побутової  стрункости  i  чистоти,  вона  давала
сильну поживу фантазiї i було б грiшно заперечувати її принади. Я любив її
мову, її стримане слово, делiкатний тон. Ми говорили  не  про  книжки,  чи
мистецтво, чи полiтику, а про наше минуле, теперiшнє, щоденне  й  буденне,
про хлiб i сiль, про тепло i порядок.
   Другого вечора ми знов їхали разом вiдвiдати панi Сомерсет. Але  ми  не
могли її бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати  вiзитiв.
Ми тiльки передали їй  китицю  квiтiв  з  допискою  побажання  здоров'я  i
вiд'їхали. На цей раз автобусом. В дорозi Катруся глянула на мене нерiшуче
i обережно запитала: - Чи ви не будете гнiватись, коли я вас щось попрошу?
- Чи щось аж таке, iцоб гнiватись? - спитав я з ноткою кокетства. - Досить
таке, - сказала вона. - Чи я мiг би гнiватись на  вас  взагалi?  Вас  щось
бентежить? - питав я далi. Вона дивилася вниз i мовчала. - Бентежить i  то
досить, - вiдпорiла вона по хвилинi. - Отже я чекаю... Цiкавий... -  казав
я заохотливо. - Це може... Я знаю... Може це не добре...  Я  розумiю.  Але
минулої ночi я так мучилась. Я там сама! Я  боюсь!  Я  боюсь!  Той  дiм...
Великий, старий... Стiльки речей.
   Я її розумiв. Вона  мала  причини  для  такої  мови.  Будинок  виглядав
мiстерiйне, тиша, старi по  стiнах  портрети,  екзотичнi  маски,  таємничi
дверi. Нi, це не була якась гра, мене хвилювала  правдива  непiдробленiсть
її збентеження, я розумiв глибоко її делiкатне становище i я лиш намагався
не потрактувати його вульгарно. - Ви боїтесь? - зводив я  це  на  жарт.  -
Завжди, - казала вона. - I сама не знаю чого. I  колись...  Дома...  Боюсь
темноти.
   Менi пригадалося, що ми всi боїмось темноти, що це безмежна  порожнеча,
надмiрна дiлянка  небуття,  домена  демонiв  i  смерти.  Цього  вечора  ми
вечеряли з Катрусею разом, у тiй самiй яснiй, бiлiк,  затишнiй  кухнi.  На
цей раз Катруся оповiдала менi про свої Карпати. Де це є? Я дiстав атляс i
знайшов тi гори, це їх пiвденний схил по рiчцi Тисi, маленьке  мiстечко  в
зеленiй долинi. Її батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано
послом до парляменту, за короткий час України вiн  був  високим  урядовцем
шкiльництва, за мадярiв його було арештовано, але випущено на волю  i  вiн
знов учителював. За совєтiв, його ще раз арештовано i вивезено в  Сибiр...
Звiдки вiн не вернувся. Вона ж з матiр'ю i меншим братом, через Будапешт i
Вiдень тiкає до американцiв, по дорозi їх  переймають  червонi  партизани,
вона випадково виривається з їх полону, але тратить  матiр  i  брата,  про
яких до цього часу нiчого не знає, що з  ними  сталося,  залишилася  сама,
дiсталася до таборiв ДiПi iтд.
   Та сама шорстка дiя, одна з мiльйонiв, така знана i така  зрозумiла.  I
ось ми тут, у цьому таємничому будинку, що його будували такi ж, як  i  ми
несподiванi люди, якi мали свої проблеми i прийшли з-за моря. Ми є  шматки
родин, залишки бурi, жертви епохи. Хто i куди нас пiслав? На чий наказ?
   Цiєї ночi я залишився тут нанiч. Мешканцi колишнiх таборiв, вiдвiдувачi
бомбосховищ,   пасажири   переладованих   потягiв,   втiкацьких   пунктiв,
емiграцiйних кораблiв,  ми  не  сприймали  i  цiєї  необхiдности  аж  дуже
драматично. Скiльки разiв ми їхали забитими темними  потягами  змiшаних  у
купу чоловiчих i жiночих живих  тiл,  скiльки  разом  валялися  по  рiзних
розбомбованих станцiях  без  надiї  на  дальшi  можливостi  руху,  скiльки
вистояли, тiло-до-тiла,  у  глибоких,  бетонових  бункерах,  пiд  канонаду
бомбардувань.  Катруся,  розумiється,   мала   збентежений,   знiяковiлий,
розгублений вигляд, її очi злякано бiгали по всiх  речах  i  не  знаходили
певної точки опертя, але взагалi вона трималася стiйко i мене лиш дивувала
її моральна сила i її незасмiчена чистота. Вона заклопотано показала  менi
гарно прибрану, простору з великим розстеленим лiжком, кiмнату, на  стiнах
якої висiли старi гравюри в прекрасних орамованнях, зi  старим,  втоптаним
килимом  на  помостi  i  високим  вiкном,  завiшеним  тяжкою  блiдо-жовтою
заслоною. Я почував себе дуже звичайно, здавалося я дома, нiчого  мене  не
непокоїло. Ще коли ми проходили коридором  верхнього  поверху,  я  ще  раз
звернув  увагу  на  солiднi,  брунатнi  дверi,  за  якими,  я  знав,  була
бiблiотека, яку менi  дуже  хотiлося  бачити.  Я  дозволив  собi  запитати
Катрусю, чи було б це можливо. Розумiється! Чому  нi.  Вона  вiдчинила  тi
дверi, засвiтила старовинного стилю люстру i перед моїми очима  вiдкрилась
незабутня картина - сливе три стiни вiд низу до  верху  заложенi  книгами,
картами, бюстами. Збоку стояв масивний, дубовий стiл з великим глобусом  i
два старi, тяжкi, шкiрянi фотелi. Я, мабуть, мав дуже  здивований  вигляд,
коли Катруся запитала: - О! Вам подобається? - Навiть дуже, - вiдповiв  я.
- То я скажу панi i ви можете тут бувати частiше. -  Дякую,  -  сказав  я.
Скористаюсь з нагоди.
   Тiєї ночi, пригадую, менi навiть снились книги, дуже багато книг i менi
при цьому чомусь дуже пригадуються старi часи, наприклад,  старий  Єгипет,
обелiски обсипанi знаками, слова, врiзанi в камiнь,  папiруси,  заставленi
думками. Пiдземнi i надземнi дороги, що вели i ведуть  в  простори  вiкiв,
скорочують плянету, вiдкривають новi  простори.  I  в  цьому  засягу  менi
яснiшає моя власна мандрiвка по тих шляхах до цiєї  ось  будови,  над  цим
озером. Менi здається, що зi мною говорять мiльйонами слiв, на всiх мовах,
минулi столiття з виразною вимогою йти далi. Коли земля i  бiльйони  iнших
земель i сонць, i сузiр круклятимуть в просторах, то цей  закон  кружляння
нiколи  не  став  би  зрозумiлим  без  цих  маленьких,  безтiлесних  слiв,
записаних тисячi рокiв колись на тих папiрусах.
   Рано я прокидався, як звичайно, о шостiй годинi, Катруся збиралася було
мене будити, але я вже мився  i  голився  в  убиральнi.  -  Добрий  ранок,
Катрусе! - виталися ми через коридор, як  вам  спалося?  -  О,  чудово!  -
казала вона. - Нiяких духiв? - О, нi! Нiяких! А як спали ви? - Також добре
i також нiяких духiв, - вiдповiдав я. -  Може  iншим  разом  вони  до  вас
зголосяться, - почув я несподiвану вiдповiдь. - Ви мене справдi лякакте, -
вiдповiв я на це. - А ви й не знали, що я страшна...
   Було приємно, зiйшовши вниз, знайти в їдальнi гарно приготований стiл -
шинка, яйця, бекон, хлiб житнiй,  хлiб  пшеничний,  грейпфрут  i  кава  зi
сметанкою. - Катрусе: - Що ви думаєте! - викрикнув я. - А  що  сталося?  -
здивувалась вона. - Думаєте, що я все це подужаю? - Невже не подужаєте? О,
не вiрю! Така сила! - жартувала вона. - Хiба, що ви менi поможете, - казав
я. - Я вже снiдала. Чи не було вам холодно? Зiпсулось  наше  огрiвання.  -
Може вам помогти? -  Дякую.  Я  вже  дзвонила  до  гайдро.  -  Бачу  -  ви
господиня. - Чому б нi? Коли вертаєтесь з роботи? О сьомiй? - Це мiй  час.
- Чи могла б просити ключ вiд вашого палацу? - Але ж. Катре! Бiйтеся Бога!
Маєте стiльки свого... - Вибачте! Ми домовились. Не люблю несловних!
   Що мав робити? Ми погодились. Взагалi з  нею  виходило  просто.  Нiчого
зайвого Що менi залишалося - встати, забрати свої речi,  поцiлувати  її  в
щоку i сказати допобачення. Я так i зробив, за винятком цiлування в  щоку.
Замiсть того - мило подякував, сказав допобачення, вона  мене  провела  до
дверей й помахала рукою.
   На мене вiйнуло  запахом  подружжя,  далебi  це  так  зворушливо,  така
прониклива теплота i, можливо, це вперше я щось таке лiдчув. Коли  я  йшов
до автобусу, менi було лекше, мороз  пахнув  бозом  i  синє,  високе  небо
розкривало обiйми для поцiлункiв.  Мiй  автобус  бiг,  як  грайливiй  пес,
насупроти сидiла плятинова бльондинка у короткiй, кокетливiй жакетцi, а її
довгi ноги викликали мене на двобiй.
   Коли ж вечором вернувся, моя хатина нагадувала аптекарську склянку, все
шо могло блищати - блищало, моя завжди розбита постiль дбайливо застелена,
у печi гомонiв вогонь, в повiтрi тепло на плитi готова,  гаряча  вечеря  -
мiцна, куряча юшка, теплi вiденськi ковбаски з тертою картоплею,  тарiлка,
нiж, виделка, ложка, склянки, салата. Все на мiсцi, нiчого  не  забуто.  I
навiть писулька: "Смачного, Павле !" Лишень самої авторки цiєї паради нiде
не було. Все зробилось само. Чарiвний гокус-покус.
   I як це все назвати i зрозумiти? Такий гвалтовний контраст до  звичного
мого ладу. Я звичайно приходив, був утомлений, розпалював пiч, ставив чай,
їв щось холодне, не вживав посуду, не тримався порядку. I враз цей  свiжий
дотик, i все так свавiльно ожило, я був на-правду здеформований, збитий, з
дороги, побачив iнший напрям... Я насвистував карiоку i  хотiв  танцювати.
На всiх моїх, як казала Марта,  вiвтарях  стояли  фото-iконки  моєї  Лени,
звичайно в  їх  очах  я  бачив  ласку  богинi,  але  тепер  вони  дивилися
здивовано. Що, мовляв, сталося ?
   Що, мовляв, сталося - питалися також кiмнати зо всiма  їх  антикварними
атрибутами. Пiсля вчорашньої моєї спальнi, вони раптом скорчились,  я  мiг
торкатися рукою їх стелi, з їх стiн плаксиво стiкали  потьоки  сирости,  з
полатаних вiкон несло морозом. Особливо розпачливо  виглядала  моя  збiрка
кишенькових видань, яку я  безсоромно  величав  бiблiотекою.  Вибач  Джоне
Стейнбеку, вибач Джесимiн Вест, вибачте всi  iншi.  Я  пролетар.  Не  можу
дарувати старим римлянамi, що вони це слово видумали.
   Розумiється,  я  знов  "ночував  у  Катрусi"  -   преодiозне,   зухвале
положення, що наводило на безлiч розважань звичайно нiчим не  виправданих,
дарма що моя партнерка так блискуче вiдповiдала для цiєї бiблiйно-райської
ролi. Знов та пишна широка постiль, та  патетична  їдальня,  всi  тi  нашi
розмови, блискучi синi очi i тонкi лебединi руки.  Я  довiдався,  що  панi
Сомерсет все таки покращало, її стан не є абсолютно загрозливий,  що  вона
дякує за квiти i надiється скоро вернутися до дому. Це була гарна  новина.
Не знаю чому, але в цей час це була наппавду дуже гарна  новина.  Ми  обоє
мали найкращий настрiй, не дивлячись на одну прикрiсть, що я силою  змусив
Катрусю прийняти заплату за її снiданки. Менi було також особливо  приємно
направити одну  клямку  дверей  вiдчинити  кiлька  вийнятково  неслухняних
склянок з мармелядою, витирати в кухнi посуд. Я нiколи не подiзрiвав,  яка
це приємнiсть витирати посуд, коли  його  миє  якась  особлива  партнерка.
Iнколи це може видаватися, що ти граєш на  пiянiно  в  чотири  руки  якусь
музику. Всiлякi тi варiяцiї поглядiв, тi фуги рухiв, тi консонанси окремих
слiв, все це вкладається у рапсодiю про Паганiнi.
   Але наша музика не тривала довго, по тижневi, а властиво  по  дев'ятьох
днях, вернулася панi  Сомерсет,  її  хвороба  попустила,  лишень  їй  було
заборонено пити й курити - найсуворiшнй присуд, з яким вона ледве чи дасть
собi раду. Я, очевидно, вернувся до моєї принишклої хатини, яка безнадiйно
втратила для мене всi свої принчди.  Зате  я  набув  щось  багато  бiльше,
можливо найбiльше, можливо рiшальне... Я  ще,  очевидно,  не  здавав  собi
справи у цих  моїх  розшуках,  дослiдах,  спостереженнях,  але  я  виразно
вiдчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт.  Катруся,  звичайно
маломовна, по деякому часi ще бiльше замовкла, її  вся  мова  перейшла  до
очей, до рум'янцiв щiк, до мелодiї рухiв. Коли  я  вечорами,  або  ранками
вертався з працi, моя хатина була насичена Катрусею, як губка  водою,  все
там мало її запах, на всьому намацально вiдчувалась її присутнiсть Всi мої
речi, моя бiлизна, мої одяги, моє взуття, моя їжа. Вона входила до мене не
питаючись, вiдходила  не  питаючись,  наповняла  мою  уяву  не  питаючись,
бунтувала мою кров не питаючись.
   I взагалi її бiографiя це бiографiя мого приречення. Їй двадцять  п'ять
рокiв. Вона розвинена i здорова. Вона не  мала  товариства.  Вона  вiддана
своїй господинi. Вона  вдячна  долi.  Вона  їздила  iнколи  на  забави  до
Торонта. Вона шукала пари. Через неї Снилик дiстав цей  "об'єкт"  продажу.
Через неї я набув це мiсце. Через  неї  я  i  пiзнав  панi  Сомерсет.  Сам
Господь Бог - Пантократор, на своїй ласкавiй  долонi,  пiдносив  менi  цей
неоцiненний дарунок.
   Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером,  як  схiд  сонця,  у
тому просторi рiки св. Лаврентiя, за тими тисячами  островiв,  лежав  град
хмарочосiв, стояла Монт-Роял i сонячний, осiннiй день, i шелестюче i ржаве
листя i готель ля Саль. I ще те Сiмко з блискавками  i  громами,  як  один
страшний суд i присуд. Нi. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини
перстень пiзнань, наддосвiтнiй свiт огненних горiнь.  I  я  не  певен,  чи
Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землi iснує.  Вона  бачила
стiни моєї хатини, бачила дивовижнi  на  них  малюнки,  бачила  фотографiї
розставленi по всiх кiмнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту i тугу, мою
заворожену печать добра i зла, застиглого в моїх очах, як тяжiсть  каменю.
Хто мав порушити цi забльокованi границi вiдсутности пана цiєї господи ?
   До цього додалося ще одно дiйство: я дiстав вiд  Снилика  повiдомлення,
що вiн має для мене новий "об'єкт", про  який  я  просив  його  недавно  -
вийнятково занедбана споруда хати в захiднiй частинi Торонта, трохи бiльша
розмiром вiд моєї попередньої з гаражем, але в такому мальовничому образi,
нiби там була повiнь i вона довший час простояла пiд водою. Я не вагаючись
кинувся на цю жертву, як шулiка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти  у
свої руки i привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнiв,  вiд
кiнця сiчня до половини лютого, я не вертався до Оквiлу, я жив у  бруднiй,
порожнiй хатi, був загнаний,  забутий,  задрипаний,  як  колгоспний  герой
працi, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'єкт",  що
коштував менi тринадцять тисяч, обернувся в  "суб'єкт",  швидко  побiльшив
свою вартiсть i додав до мого рiчного бюджету двi i пiв  тисячi  готiвкою,
яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування.
   З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним  тоном  мiй  пречарiвний
Снилик, лишень я не думаю, що це найiдеальнiший засiб  стати  мiльйонером.
Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторанi на "Лейк-шор"  i  снували
сiтку плянiв майбутнього. Нi-нi-нi! Ми повиннi взятися за щось  поважнiше,
ще не знали детально за що саме, але в кожному  разi  не  зачумленi  старi
будинки. Хоча будинки взагалi це все таки поважна порцiя,  головне  ж  той
пiд ними грунт. Тi шматки площi нашого пречудового континенту. Снилик  мав
повнi руки готових плянiв, вiн знав, що у мене пiд носом  будується  Форд,
що трохи далi за автострадою  вгнiзджається  Рокефелер,  що  здовж  дороги
виростають    з    години    на    годину    "фольксвагени",    "гуд'їри",
"голянд-кенедiєн",  "ан-глокенедiєн",  "вестiнггавзи"  -  така  безконечна
черга безконечних назв з такими головокружними фантазiями. Ми зi  Сниликом
сидiли непомiтно,  мали  вигляд  на  озеро,  покрите  частинно  льодом,  а
частинно дикими хвилями з бiлими гривами i мiркували, як догнати фордiв  й
рокефелерiв. Не було вже часу, земля крутилася i до нас, але ми все  таки,
навченi досвiдом наших перших дитячих крокiв,  вдавали  також  божевiльних
доляро-робiв...
   А коли  я  знов  появився  у  моїй  хатинi  на  Оквiлi,  панi  Сомерсет
вiдмовилась мене пiзнати. - Хто ви такий? Де ви були? У якому госпiталi ви
лежали? Скiльки ви стратили фунтiв? - Я  їздив  на  Сант-Агате-де-Монт  на
лещета, - сказав я переконливо.
   Катруся знала причини моєї вiдсутности, моя  хатка  на  курячих  нiжках
стояла чепурна, як звичайно, її казковiсть з голiвкою  Нефретете  нiяк  не
постраждала, панi Сомерсет, також поблiдла з великими попiд очима синцями,
сидiла у моєму гранiтному фотелi i ми вели гiдну уваги розмову.
   - Як почуваєтесь мiсiс Сомерсет? - питав я її.
   - Лявзi, - казала вона сердито. - Не смiю навiть курити. Але ви  мусите
бути вдячнi, що мене скрутило.
   - О! Ледi! Це жорстоко! - протестував я енергiйно.
   - Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дiвчиною, - казала вона.
   - Лишень пiд одним дахом. I не так завдяки  вашiй  недузi,  як  завдяки
духам, - далi перечив я.
   - Ой, тi менi духи! Кетрин також все скидає на духiв, але хто до дiдька
вам повiрить. Коли я була у вашому вiцi я брехала  направо  й  налiво,  як
сука. Я мала трьох коханцiв - судiть самi! А Кетрин за вами гине.
   - О, ледi Сомерсет!
   - Не кажiть менi ледi, не кажiть менi Сомерсет. Кажiть менi  Ен!  А  за
Кетрен я вам дякую. Добре що ви її берегли вiд тих духiв, їй  вже  час.  А
наша буда таки виглядає моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми
у Торонтi при вулицi Блур недалеко вiд Батерст. Там тепер школа  краси,  а
колись це був наш замок. А що до бiблiотеки. . Мiй милий!  Йдiть,  берiть,
просвiщайтесь. Ви перша жива iстота, що пiсля  смерти  мого  чоловiка  нею
зацiкавилась. Кому тепер потрiбнi Бронте, Дiкенс, Байрон!  Змилуйтесь  над
нашим вiком! Звiдки ви родом?
   - З України.
   - Чула. А де це є? Росiя?
   - СССР.
   - Для мене тi лiтери порожнiй звук. Я знаю Росiю i була в Петербурзi. I
як вони, скажiть, могли це перезвати на... Ах!  Не  моє  дiло!  Ви  любите
книги? Йдiть, берiть, ось вам ключ. День  i  нiч.  Коли  хочете.  Разом  з
Кетрен. Дiвчина, як данський сир... їй треба... О, розумiю, розумiю! I вас
розумiю. Всi тi там по стiнах абстракцiї? Чи не  є  це  часом  конкуренцiя
моєї Кетрен?
   Я був зворушений цiєю мовою, вона була зворушена  також.  -  Павле!  Не
берiть цього сентиментально: жити треба просто, - казала вона. Це  я  була
мiзерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зiрвалася. Зависоко  лiтала.
По смертi чоловiка... Ще була молода... Втрiскалась до фiльмового  артиста
- божество, знаєте тi часи. А був красунь - розумiється. За ним  тягнулися
сотнi багато кращих за мене, а мiльйони вiн мав свої. Виїхав до  Англiї  Я
лiтала через океан, як метелик.  До  Лондону,  до  Парижа,  до  Токiо,  до
Каїра... Кани, Рiв'єра... Обсмалила крила i стала смiшною.
   - Ви не були смiшною, - вирвалось у мене спонтанно.
   - Смiшною! Дурною! Не змiряла сил. На  цiле  життя  зiсталась  калiкою.
З'їла сама себе, пропила нерви, прокурила легенi, нiодного щасливого  дня.
Скажете любов ? Не  кажiть  смiшного.  Пасiя,  патологiя...  Гангрена,  що
зжирає тiло i душу, iдiть до психiятра i лiкуйтесь,  чим  можете.  За  всi
свої поїздки тiльки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте  дiвча,  що  живе  зi
мною, якому я отруюю життя тiльки тому, що воно не має де подiтися. Я мушу
говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня,  а
вона сидить надi-мною, як ангел, i прибирає за мною гидоти. Вона каже,  що
батька її заслали, що матiр вкрали, а я кажу: росiяни,  можливо,  жахливi,
одержимi бiсом, але я жахливiша вiд них. Дурна та Кетрен!
   - Протестую! - вирвалось у мене.
   - Ви божевiльний! Проти чого протестуєте? - казала Сомерсет.
   - Кетрен не дурна! Кетрен щаслива!
   - Ви подвiйно божевiльний! Яке щастя?
   - Вам служити! Бути з вами! Мати бiля себе таку людину!
   - Нiсенiтниця! - викрикнула вона. - Не люблю таке  чути!  А  зрештою  -
досить. Розплакалась! Вам треба  вiдпочити.  Добранiч!  -  I  вона  швидко
встала i швидко вiдiйшла. Я провiв її через город до дверей  її  дому.  Ми
мовчали. Був великий мороз, свiтив ясний мiсяць. Купами, як смiття, горiли
зорi.



   IV

   З Катрусею мав клопiт, чого i треба було  сподiватись.  Вона  прибирала
мою берлогу i готовила  вечерi.  I  мала  свою  манеру  поведiнки.  Лишала
записочки пiд подушкою - "спи  гарно,  Павле",  або  на  столi  "смачного,
Павле", або при дверях "добранiч, Павле". Стелила мою постiль, нiби це був
вiвтар, готовила їжу, нiби священнодiяла. Її цi таланти наводили  на  мене
сполох, я ставав її боржником i не знав, як протиставитись. Я весь час був
зайнятий, ми  рiдко  бачились,  а  як  бачились  -  признаюсь:  вона  була
пречудова, налита, як зрiла ягода, мала здорове, свiже, пружне  тiло,  яке
пашiло жагою i якого, ще раз  признаюсь,  менi  бракувало,  як  дихання  й
повiтря. Iнодi здавалось, що не видержу, забивало вiддих i вона це бачила,
чула, розумiла, чекала, вiрила,  її  лазурнi  очi  були  прозорi  i  яснi,
промiнюючi, обiцяючi.
   Але я знав ще одно: її любов значила одруження, вона не  надавалася  на
нiяку iншу ролю i я не мiг би собi на щось iнше дозволити. А для одруження
я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий.  Можливо,  що  на
перешкодi стояло те саме, про що недавно говорила Ен -  пасiя,  патологiя,
гангрена, але я це мав i мусiв з цим рахуватись. Я  постiйно  виймав  одну
фотографiю у чорнiй, сатиновiй пiжамi i вона так гостро пригадувала Сiмко,
що у мене крутилась голова, нiби я дивився в  безодню.  Щоб  забезпечитись
перед Катрусею, я поставив ту  фотографiю  на  свому  нiчному  столику,  я
говорив про неї навiть з Зiною, яка вийшла замiж  за  солiдного  торгiвця,
сильно згрубла i поводилась, як  московська  купчиха,  повчаючи  мене,  що
вона, тобто Лена, "поступила зi мною нечесно". Катруся приняла  фотографiю
у чорнiй пiжамi як належне зло i тiльки одного разу  дуже  обережно,  нiби
торкаючись  павутиння,  вона  питала:  -  Хто  вона?  -  Одна  малярка,  -
вiдповiдав я. - Ваша наречена? - Нi.  Сестра?  -  Також  нi.  -  Любов?  -
запитала вона по короткiй перервi зниженим голосом. На це я  не  вiдповiв,
що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень  спустила  очi,  якi,
здавалось,  на  хвилинку  згасли.  Але  це  пiзнання  не  вплинуло  на  її
поведiнку. Вона знала, що в цьому є щось невиразне. Любов?  Минула  любов?
Далека любов? А життя - життя i воно диктує. Воно має вчора, сьогоднi, але
має й завтра i Катруся добре знала, що  кожне  завтра  може  принести  нам
несподiванки - недобрi чи добрi... I вона трiпотливо насторожена, як  дика
пташка, на сторожi свого гнiзда, чекала свого завтра.
   Нi, Катруся не змiнила своєї поведiнки, а як змiнила, то, здається,  ще
її загострила. Здавалось, вона цiнила  мої  почуття,  нiби  вони  були  її
власнi, вона злилася з моїми наставленнями, затратила рiзницю мiж  моїм  i
своїм i це ставило мене у становище оточення. Я  почував  iнколи,  що  моє
єство поволi розчиняється i поволi зникає, як окрема самостiйна  дiя...  I
що поразка моя неухильна.
   У цих умовах годi було оминути господу панi Сомерсет, вона  вже  цiлком
стояла на моїй дорозi,  її  бiблiотека  була  вимовною  причиною  i  разом
непереможним магнетом. Деякими недiлями я заходив до неї i бушував там, як
садист. Це була особлива насолода забратися до тiєї  похмурої  за  денного
свiтла, обшитої брунатним шалюванням, зi запахом тлiнного паперу,  святинi
i в її таємничих, глибоких, мало не злитих вiд довгого стояння лавах  книг
знаходити якусь несподiвану рариту,  яких  була  незчисленна  кiлькiсть  i
погрузнути у її свiтах, промiрах i просторах. Мiй батько був учитель i без
сумнiву це вiд нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання.
   А ледi Сомерсет чи тепер просто мила  Ен,  сидячи  у  своєму  затишному
будуарi,  одягнута  у  просторий,  теплий,  ватовий  халат,  нiби   султан
турецький, приймала мене з великодушною поблажливiстю до моїх  книголюбних
нахилiв i крикливо-прихриплим голосом, нiби пiсля перепою, питала: - Що ви
там робите? - вона мала на увазi бiблiотеку. - Оглядаю книги,  -  спокiйно
вiдповiдав я. - Слухайте, молодий чоловiче! Чи ви часом не  iмпотент?  Там
на нього чекає гаряча, як грiм, дiвчина, а вiн возиться з книгами. Я цього
не розумiю! I не розумiю... Не кажiть, не кажiть! А може краще скажiть: що
у вас там за лубом? Кажiть! Все кажiть!
   Я сидiв проти неї на низькому, м'якому стiльчику i  якраз  мав  у  руцi
книжку Теккерiя "Роман без героя". - Це для  вас!  Це  якраз  для  вас!  -
гримiла далi панi Сомерсет, у вiдповiдь на мою розгублену мовчанку. - А, я
знаю... Ви там з тими своїми... Чи ви вiрите  справдi  в  любов?  -  I  не
дозволивши менi на вiдповiдь, вона одразу вiдповiдала сама. - Я  в  це  не
вiрю! Я це сама пережила! Я знаю! Я  знаю!  Це  велика  брехня!  А  що  ви
вiрите... - Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не  правда  вiри,  але
вона не дозволила. - От ви будете читати у цього самого Теккерiя, що це  є
страшна iлюзiя. Власне iлюзiя! Це уроєння. Це такий  паралiч  реального...
О, мiй Боже, мiй Боже! I як це  ми  люди  не  можемо  збагнути,  що...  Ну
скажiть, ну скажiть! ..
   Менi було не  легко  висловитись  вистачально  по-англiйськи,  я  шукав
потрiбнi слова, у поспiху не мiг їх знайти i мiй вигляд напевно  зраджував
велику розгубленiсть. Я дуже добре  розумiв  її  намiри  i  її  тенденцiї,
одначе  не  мiг  дати  їй  остаточної  можливости  виконати  її  завдання.
Одруження Катрусi було тепер для неї "головне питання кожного її дня,  але
я мусiв вдавати турка i уникати справжньої вiдповiдi. Я говорив про  те  i
про це, про любов, як силу,  як  частину  природи,  як  невiд'ємну  окрасу
розмноження роду, як  поезiю,  красу  взагалi,  мистецтво.  Панi  Сомерсет
прекрасно це розумiла, але вимагала не краси  й  не  поезiї,  а  звичайної
прози.
   Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лiнiї. Я  не  мав
дома телефону, але я мав його у себе на роботi, як також  я  мав  його  на
кожному кроцi моїх стежок. Внедовзi, при  кiнцi  березня,  пiзно  вечором,
бiля години дванадцятої, у мене на  роботi  задзвенiв  телефон.  Я  пiдняв
слухальце i на моє "гальо" почув голос Снилика. Був помiтно втомлений, але
як звичайно повний завзяття. - Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. -
Якась рудера ? - запитав я. - Но... Не так аж образливо.  Прекрасна  хатка
на сiм кiмнат з гаражем... I з виглядом на озеро. Ха-ха! - казав Снилик. -
А  цiна?  -  Цiна  твоя.  П'ятнадцять  грен.  Можливо,  можливо!   Можливо
спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При  певних  твоїх...  Ти  розумiєш.
Двi-три тисячки можеш залучити.
   Другого дня я вже ту забавку оглядав,  третього  пiдписав  "оферту",  а
четвертого брався до  роботи.  Це  вимагало  лишень  звичайної  поверхової
уваги, а за тиждень цей самий Снилик привiз  своїм  Фордом  нового  купця,
якогось еспанця i ми погодились  на  сiмнадцять  тисяч.  -  Вел,  -  казав
Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. - I головне, що мене при тому
найбiльше розiбрало, це розмiри мого дiла. Вони  видались  менi  жалюгiдно
малими. Десь приблизно в тому самому часi, ми сидiли зi  Сниликом  i  моїм
новим приятелем Медиком у "грiлi" мого, знов таки старого приятеля  Пилипа
Стецика, що при вулицi Квiн, один  блок  на  захiд  вiд  Батерст,  у  його
найзатишнiшому "сальонi", пили дешеву каву i обговорювали дивовижну, як на
нашi умови, справу - заснування нової будiвельної компанiї. I на диво,  це
була моя iнiцiятива, до речi не останньої дати, бо ще будучи у  Ванкуверi,
я познайомився з деякими  нашими,  не  дуже  великої  фахової  грамотности
людьми, якi мали  вже  чималеньку  компанiю,  яка  в  рiзних  мiсцях  того
пречудового мiста, будувала не менш  пречудовi  бонгала...  Менi  це  дiло
подобалось.  Будiвництво,  це  мiй  коник  взагалi.  Я  iнколи  впаїдаю  в
iстерику, коли бачу гарну будову. Тим бiльше, що в Торонтi вже було кiлька
наших очайдухiв, якi цим дiлом досить успiшно займалися. Один мiй товариш,
земляк, з якихсь старих часiв емiгрант, який мав обтятi пальцi лiвої руки,
вже на старостi рокiв, "впав на думку",  що  замiсть  обтинати  пальцi  на
чужiй роботi, чи не краще занятися будiвництвом, як вiн казав,  на  власне
копито. Останнього лiта, вiн  пiшов  за  своєю  мудрою  радою  i  власними
силами, з  не  дуже  великим  капiталом,  вiн  збудував  п'ять  мешканевих
котеджiв в околицi компанiї Дженерал Моторе i заробив не бiльше, не менше,
- десять тисяч чистогоном. Це, казав вiн, нiяка ще сума,  iншi  на  такому
дiлi виробляли три рази стiльки, але по-перше я ще не мав  досвiду  в  цiй
роботi, а по друге, я такий досвiд набув, а за це треба платити.
   I я йому вiрив. Я сам намiрявся набувати досвiд i що менi шкодило - моя
надмiрна обережнiсть.  Я  боявся  рискувати,  а  це  в  рискованому  дiлi,
найбiльший риск.
   Не дивлячись на те й на це i на все iнше, ми заложили трiюмвiрат Снилик
- Данилiв - Медик - перший: торговельний досвiд, другий: два  й  пiв  акра
будiвельної  площi,  третiй:   будiвельна   освiта.   Чого   бракувало   -
будiвельного  капiталу.  Але  Снилик  вроджений  оптимiст,  вiн   постiйно
повторяв ту саму iстину, що капiтали ростуть на вулицi Квiн, на полях,  на
автострадах, в телефонних книгах i треба лиш нагнутися,  щоб  їх  пiдняти.
Можливо, вiн мав рацiю i що нам залишалося  -  доказати  це  на  практицi.
Нагнутися i пiднести. I в  кожному  разi,  наша  чарiвна  трiйця  з  грiлу
Вiкторiя при вулицi  Квiн,  мала  на  увазi  саме  цим  дiлом  невiдкладно
зайнятися. Рiшено i пiдписано. Наша розмова не тривала бiльше  години.  Ми
встали з-за столу i, протискаючись через маси людей бiля бару,  вийшли  на
мокру, брудну вулицю, зайшли за рiг вулицi Маркгам, де чекало на нас  авто
Снилика, всiлися до нього, гучно трiснули дверцi, авто  рушило  i  побiгло
вверх до вулицi Дандес. Це було мiж першою i другою годиною  дня  якогось,
вже не пригадую числа в кiнцi березня.
   Тим часом надходила весна. Як я вже, здається, згадував, я назвав  своє
мiсце в Оквiлi "Коломия" i при в'їздi до неї, на однiй  з  моїх  сосон,  я
примiстив табличку з цiєю назвою, виписаною чорними готичними лiтерами  на
брунатному тлi, запозиченою, розумiється, з прапам'ятного  котеджу  Лисого
на озерi Сiмко. Сама  ж  Коломия,  як  така,  не  мала  для  мене  нiякого
меморiяльного сентименту i лишень Снилик, який, вдається, походив родом  з
околиць того символiчного мiсця, був цим пiдлещений i сприйняв це  як  мою
данину патрiотизму старим нашим рiднокрайовим закутинам.
   Отже йшла весна... Вона заздалегiдь наводила на мене  панiку.  Я  бачив
мої здичiлi яблунi, нестриженi живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що
мав з цим робити? Залишити й надалi  на  волю  Божу,  як  домену  фазанiв,
зайцiв та  всiлякого  зiлля,  а  чи  пробувати  привести  його  до  якоїсь
цивiлiзованої подоби. Тим часом я ще не мав  на  це  остаточного  рiшення,
поле чекало долi, сонце лило на нього своє тепло, воно оживало i швидко на
очах мiняло барву. Зi сiрого воно ставало сивим, зi сивого зеленим.  Зграї
перелетних барвистих птахiв невiдомих пород наповняли його  гамором.  Я  ж
шукав рiшення i був зайнятий.
   А в тому також купiвлею авто-машини.  Ця  справа  давно  непокоїла  мою
вражливу амбiцiю, засадничо вона була дуже проста i  дуже  зрозумiла,  але
для мене вона спричинила багато метушнi. Це далеко не те саме,  що  купити
черевики, або штани, це щось подiбне до того, як колись  купувалось  коня,
чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашої
природи, автостради, вулицi, гаражi ними заповненi, їх бiльше  нiж  людей,
нiж собак - журнали, радiо, телевiзiя, неоновi свiтла спiвають їм  такi  ж
оди i пеани, як i Де-борi Кер чи Фредовi Астеровi, i як зi всiм цим одразу
розiбратися, особливо коли ви не мали належного досвiду.
   Спочатку я мав намiр дуже пуританський. Щось винятково скромне,  якийсь
з другої руки фольксваген за триста долярiв. Щось, що возило б мене туди i
назад мiж Торонтом i Оквiлом. Але як тiльки я торкнувся  цiєї  справи,  до
речi дуже обережно, нiби початкуючий музика торкається струн  скрипки,  як
вона одразу брязнула i загула на сто голосiв.  Торонто  має  сотнi  мiсць,
заставлених барвистими, як великоднi крашанки, вживаними автами, всi  вони
блищать своїми кольорами пiд зливою свiтла i  неонових  реклям,  всi  вони
рвуться до рук, всi  вони  готовi  вести  вас  на  край  свiту,  всi  вони
кокетливо, як балерини, манили й заражали вашi естетичнi смаки.
   Вимагалось тiльки вiдваги, якої я, признатися, не мав, триста  долярiв,
якраз моя цiна, але триста долярiв не моя амбiцiя. Вагаючись, я вдаюся  до
одного з моїх таборових знайомих, який працював у однiй фiрмi  при  вулицi
Бей.  Вулиця  Бей  це  вулиця  фордiв,  крайслерiв,  даджiв,   шевролетiв,
каделякiв, їх розмiщено там за склом, як  iкони  святих,  i  коли  ви  там
появляєтесь, ви одразу вiдчуваєте непереможний вплив їх  магiчної  сили  i
глибоку пошану перед їх маєстатом.
   Я зайшов до  великого  за  склом  магазину,  над  яким  неоновi  свiтла
висвiтлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурiй, меркурiй,
меркурiй! Це свiтло било, як молоти, по моїй уявi i  коли  я  опинився  за
склом цiєї мiстерiї, я почував себе, як святий Данило, в печерi  з  левами
на картинi Рубенса. Мене  одразу  зустрiв  мiй  знайомий,  якого  я  ледве
пiзнав, я читав його рекляму в однiй з газет, я говорив з ним по телефону,
я бачив його ще кiлька рокiв тому, коли ми появилися у цьому просторi, але
тепер у цiй атмосферi вiн виглядав зовсiм вiдмiнно. Вiн мав на  собi  дуже
елегантний темно-сiрий, прекрасно кроєний з прекрасного матерiялу  одяг  з
бiлим, як перший снiг, комiрцем  i  розкiшною,  шовковою,  темно-бронзовою
краваткою. Вiн був свiжо, дбайливо голений i старанно чесаний, його  темне
волосся блищало чистотою i, здавалось, вiн став  вищий  ростом.  Вiн  дуже
приязно   зi   мною   привiтався,   завдав   кiлька   стандартних   питань
"гав-ду-ю-ду", повiв мене  в  глибину  мiстерiї,  показав  серiю  моделiв,
пояснив їх привiлеї, вiдкривав i закривав мотори, роз'ясняв  i  з'ясовував
дiяграми. А щоб вiн рекомендував менi конкретно? Форда, вiдповiв  вiн  без
надуми. Форд це Америка. Це символ. А також  довiр'я.  Крайслер,  Каделак,
Дженерал Моторе - без сумнiву. Це марка. Розумiється. Але Форд,  це  також
фiлософiя... Мудрiсть, поезiя. В цiлiй людськiй  iсторiї  ви  не  знайдете
цiкавiшої епопеї розвитку цивiлiзацiї, як у цих чотирьох лiтерах.
   Той самий мiй знайомий обвантажив  мене  цiлинi  оберемком  вiдповiдної
лiтератури,  виданої  на  найлiпшому  крейдяному  паперi  з  превражаючими
iлюстрацiями цих чудес, якi  представлялися  на  тлi  розкiшних  будинкiв,
пречудових краєвидiв, надзвичайних iсторичних мiсць, як Римський  колiзей,
як паризькi бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гаваїв i завжди
в супроводi найвибагливiших красунь у найвибагливiших одягах.  Тексти  цих
публiкацiй належать до клясики лiтературного  мистецтва,  як  i  Гомер  чи
Шекспiр. "Невгамована елеганцiя! Цiлковито нова порода дорожнього  хижака,
породженого Меркурiєм. З європейським вiдчуттям стилiзацiї. З характерними
прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках.  Приклад:  завуальованi
головнi  свiтла,  -  стандарт!  Послiдовнi  заднi  поворотнi  сигнали,   -
стандарт! 289 куб. цалiв. У-8, - стандарт! Узгiдненi сидiння, - стандарт".
Iтд, iтд... Цей пеан простягався на цiлу сторiнку друку, а коли дiйшло  до
цiни, то виходило, що цiла ця казкова розкiш вiддавалася майже задурно, за
вийнятком невеличкого завдатку i зовсiм непомiтних мiсячних сплат.
   У наслiдку цих баляд на подвiр'ї  моєї  "Коломиї"  появився  справжнiй,
новенький, блискучий фордiвський "Меркурiй", кольору, за моїми  поняттями,
"рембль-грiн - 108", тобто, на цей час, модерного сiро-зеленого  чи  краще
оливкового  вiдтiнку,  який  найбiльше  промовляв   до   моїх   вибагливих
естетичних вимог.
   Нiякий вживаний фольксваген а широка, як степ, i  вигiдна,  як  канапа,
пружня, елегантна машина, яка нечуйно  й  елястично,  як  ангорський  кiт,
сковзала новенькою автострадою королеви Єлисавети.
   З дозволом на їзду не  було  труднощiв,  ще  в  таборах  я  брав  курси
шоферства, у Ванкуверi я був власником старого  Олдсмобiля,  а  тому,  без
нiяких особливих зусиль, я  дiстав  iнструкторське  благословення  тут  же
недалеко у Куксвiлi i єдиного, чого бракувало - це справжнього гаражу,  бо
моя ославлена шопа, яка бездоганно виконувала  обов'язки  дровiтнi,  могла
лишень ображати гiднiсть мого  Меркурiя,  цього  спритного  сина  Зевса  i
Маї...  Але  й  тут  знадобилось  втручання   Катрусi...   Панi   Сомерсет
запропонувала менi один зi своїх просторих гаражiв, у якому  моє  божество
почувалося зовсiм вигiдно й щасливо.
   Отже я мав  радiсть  -  велику,  рiдкiсну  радiсть.  Це  був  раптовий,
революцiйний крок вперед. Я почувався  в  сiдлi.  Я  помножив  свiй  засяг
простору, я неймовiрно збiльшив швидкiсть. Жити швидко, багато, пружньо  -
вимога й заповiдь доби, жити, щоб зникав  час  i  простiр,  щоб  затерлись
границi вiддалiв, щоб  пекло  i  рай  злилися  i  засiли  мирно  на  лавах
Об'єднаних Нацiй в Ню Иорку.
   Але чи можливо справдi досягнути рiвноваги добра i зла? Знайти  середнє
аритметичне мiж правдою й кривдою i урядове скасувати  митну  сторожу  мiж
життям i смертю? I коли нашi предки вже знали потойбiчний простiр,  як  ми
знаємо тепер Америку, коли вони посилали за покiйником його  жiнку,  коня,
прислугу, запiканку i кашу зi салом, то чому б нам не спробувати  ще  один
Меркурiй,  який,  за  теорiєю   релятивности   i   практикою   електронних
компюторiв, зумiв би перевозити нас у позапростори до  життя  вiчного  без
пересядки на ложi смерти...
   Тим часом я мав справжню велику радiсть. В парi з нею до моєї "Коломиї"
завiтала ще одна завжди очiкувана подiя - лист вiд Лени. Невiдомо  з  яких
побуджень вона робила цi  рiшення  писати  менi,  розумiється  з  допискою
"нiколи не забуваюча" i з виразним наставлениям, що нашi стосунки нiяк  не
згасли i нiколи не згаснуть. Це пiдливання оливи до вогню наводило на мене
тяжку, гнiтючу вiдповiдальнiсть, моє вагання набирало сили закону. На  цей
раз вона гратулювала за "Коломию" i повiдомляла, що "ми також переїхали" й
подавала адресу "Монт-Роял", чи не тiєї самої  "монт"  з  якої  ми  з  нею
оглядали  те  мiсто,  з  тими  супер-урбанiстичними  краєвидами.  А  також
повiдомляла, що мала виставку, що  нацiональна  галерiя  закупила  двi  її
картини, що вона збирається знов до Европи.
   На тлi  цих  повiдомлень  моя  "Коломия"  хиталася,  нiби  її  корабель
потрапляв зненацька у дикий вир буревiю. Мене проймало почуття Каїна, я не
мiг примиритися з успiхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали  густi  тiнi.
Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть - згода - незгода - вперед!
   Кiнчався березень,  обiцяла  бути  гарна  весна,  по  новiй  автострадi
королеви Єлисавети напроти  Оквiлу  Форд  будував  чергову  свою  фiлiю  у
виглядi казкового, срiбного палацу, у моїй хатинi  задзвенiв  телефон,  на
протилежному боцi моєї "Коломиї" за рiчкою загарчав бульдозер, розчищались
джунглi, плянувались новi побудови.
   Не було спроможности не реагувати на цей поступ. Ночами,  на  роботi  i
дома я думав, я викликав Снилика,  я  радився  з  фахiвцями.  Приходила  i
вiдходила Катруся, приходила i вiдходила панi Сомерсет,  тепер  тiтка  Ен,
якi безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу.  Своїми
жiночими сейсмографами вони без слiв непомильно вгадували  коливання  моїх
центрiв. - Павле! Кава! - Чистий, голубиний  голос.  Вiдчинялися  наростiж
дверi i я бачив її у всiй її пишнiй, повнiй,  зрiлiй  красi  -  силует  за
моделем Венери Мiлоської у бiленькому, легкому хвартушку,  що  його  легко
торкав i порушував раннiй, свiжий вiтер.
   Зо  всiх  бокiв  замкненим  перстенем  облягав  ворог,  його  стратегiя
досконала, його тактика  непомильна.  Тiтка  Ен  подвоїла  свої  вiзити  i
останнього разу дала менi ясно  зрозумiти,  що  її  Катруся  не  є  бiльше
прислуга, що вона її дочка, що вона адоптована. - Час i вам прийняти якесь
рiшення,  -  казала  вона.  Її  мова  звучала  категорично.  Я  посмiхався
виминаючою невиннiстю, але на її устах тримтiла погрозлива невмолимiсть  -
Скiльки вам рокiв ? - питала вона демонстративно - У моєму життi  не  було
рокiв, - вiдповiдав  я  на  це  тим  же  виминаючим  тоном.  -  Не  кажiть
нiсенiтниць! Ви людина зрiла!
   Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рiшення.
Будуватися! Вростати у твердь. Iдея  будуватися  просякла  мною  наскрiзь.
Скинути нашарування пасивности. Перед зором вiдкривалась безмежна  Америка
мiж двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню  Иорку.  Будови,  гiганти,
дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли  доходило  до  цiєї
точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися  за  легким
дешевим вiдрухом. Мене небезпечно спокушало  видовище  мого  сусiдства  за
рiчкою, де на очах виростала  фантастична  споруда  зi  широкими  скляними
стiнами, розкритими краєвидами, кокетливими терасами... Чому б це  не  був
я? Мої телефоннi розмови зi Сниликом набрали загрозливого розмiру,  я  був
рiшений будуватися.
   У цих саме днях до моєї хатини пiд'їхала стара,  обдрiпана,  трьохтонка
джi-ей i з неї без поспiху вилiз присадкуватий добродiй у чорних окулярах,
який подав менi вiзитiвку - "Сарабiнi i Ко - Бюльдерс  енд  Девелоперс  оф
Модерн Говм Комюнiтi". Дуже приємно. Чим можу служити? Чи не є я власником
оцього поземку? Я пiдтвердив. Його фiрма розбудовує весь цей терен i  мала
б намiр заокруглити свою територiю по цей бiк рiчки. Чи не мав би я намiру
продати цей шматок грунту ?
   До певної мiри це збiгалося з моїми  намiрами,  лишень  останнiм  часом
вони поважно вiдхилилися вiд своєї мети.  Мiй  всезнаючий  Снилик  минулої
осени пророчив, що за два - три роки я дiстану по десять тисяч  за  кожний
акр, але його пророцтво  шалено  розминулося  з  часом.  Останнiй  мiсяць,
останнi тижнi, а особливо останнi днi показали  виразно,  що  питання  цих
акрiв, це питання не рокiв, а годин. I саме цей фактор поважно вплинув  на
мої намiри. Постало багато нових питань, а мiж ними i це, чи я мушу  конче
тi акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрiчатися з нашим трiюмвiратом  i
думати про власну будiвельну базу, але коли б навiть  не  це,  я  маю  всi
данi, що мої акри можуть стати поважною  пiдставою  занятися  будiвництвом
навiть на власну руку. Саме тепер над  цим  я  думав.  А  коли  я  запитав
представника Сарабiнi i Ко про цiну, вiн без надуми подав десять тисяч  за
акр. Це значило, що  моя  цiна  може  бути  значно  вищою.  Скiльки  треба
капiталу, щоб почати будувати на власну руку? Вiдповiдь Снилика була:  сто
тисяч. Я мiг на своїх акрах розраховувати на десять будiвельних об'єктiв.
   - Гаразд пане... - Артурi, - пiдсказав менi мiй гiсть.  -  Артурi.  Маю
вашу адресу i в короткому часi ви дiстанете  вiдповiдь.  -  Добре.  Дякую.
Надiюсь позитивну. Тим часом допобачення!
   Не встиг ще пан Артурi завести свою джi-ей,  як  я  вже  набирав  число
Сниликового телефону. - Гальо! Тут Данилiв... Так i  так.  По  десятцi  за
акр... - Що ж ти на це ? - Хотiв  би  зустрiтися  з  тобою...  -  Сьогоднi
вечором. О пiв на восьму. Грiл Вiкторiя.
   Я мав нiчну змiну о годинi одинадцятiй. За дня я мусiв звичайно  спати.
Але була така спокуслива провесна,  що  я  не  мав  вiдваги  тратити  днi.
Представник Сарабiнi i Ко  збiльшив  пульсацiю  моєї  крови  i  я  вдесяте
виходив на терени моїх володiнь до того мiсця, звiдки починається схил  до
рiчки i де я плянував положити межу моєї майбутньої  резиденцiї.  Це  було
засадничо вiдважне пiдприємство, я мав намiр задержати за собою цього  пiв
акра здовж алеї Матiяса поруч з оселею панi Сомерсет в тiнi тих прекрасних
сосон i тих яблунь з краєвидом на пiвдень, на долину, на плакучi верби, на
рiчку i мої джунглi над рiчкою. Уявлялась картина  новенького  бонгало  на
вiсiм-десять кiмнат з розгонним баром у пiдвальному просторi, великими  на
всю стiну переднiми вiкнами i з виходом  на  розлогу  вiдкриту  веранду  з
балюстрадою, вазами i широкими сходами зi сiро-жовтого  сирого  каменю  зi
заднiм подвiр'ям, оточеним зеленими травниками i клюмбами квiтiв.
   I саме ця уроєна картина, яка стала для мене iдеалом,  гальмувала  цiле
моє пiдприємство разом з будiвництвом, панi  Сомерсет  i  Катрусею.  Бо  в
центрi всiх моїх невральгiчних мрiй я бачив один тiльки фокус - Лену.
   Без неї все це не мало сенсу... Анi опертя, клiмату, стилю. Я бачив  її
на нашiй соняшнiй, заповненiй квiтами, верандi  у  її  бiлому,  поляпаному
барвами робочому халатi з палiтрою перед мольбертом, я бачив її  вечiрньою
добою у темно-сатиновiй пiжамi  й  кiмоно  у  нашому  са  льонi,  погрузлу
недбало у глибокому, кольору слонової кости  фотелi  з  книгою,  освiтлену
широким кругом свiтла зi стоячої лямпи,  я  бачив  її  у  легкiй  домашнiй
накидцi зайнятою в її просторiй, завiшенiй, як картинна галерiя,  робiтнi,
я бачив її  у  довгiй,  прозорiй,  нiчнiй  сорочцi  нашої  ясної,  легкої,
просторої спальнi.. Я бачив її спокiйну,  величну  постать  на  тлi  нашої
барвистої, соняш'ної оселi з її вишуканими кольорами, при сходi  i  заходi
сонця, при мiсячних ночах, за  злив,  громiв  i  блискавок,  за  лагiдних,
мирних, теплих вечорiв i ночей.
   Лена стояла у центрi, у центрi всiх центрiв, у найуявнiшiй уявi, у моїх
тiльцях крови, у вiддиху, у смутку i радощах, у мрiях i дiлах щоденних.  А
разом стояла виразна дiлема: або то вона, Лена, або то будiвництво, фiрма,
Катруся, панi Сомерсет. Або то я продаю частину своїх акрiв i  будую  свiй
пiдхмарний замок, або то задержую всi акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю
родину... Ха - ха... Якi привабливi  перспективи.  Коли  б  не  цей  туман
невiдомости, в якому я заплутався з душею й тiлом.
   Бо ж де є та моя чародiйна фiкцiя Лена, за  якими  далями,  просторами,
океанами? Чи вона справдi вернеться - туман, туман i непрогляднiсть. Iнодi
здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла i зараз  буде
назад, а знов iнодi, пiд час моїх депресiй i зневiри, я  був  переконаний,
що вона вiдiйшла i розчинилася в просторi  назавжди.  Де  дiйснiсть?  Куди
скерувати погляд?
   Розумiється, я люблю будiвництво, це  стара  моя  пасiя,  маю  в  руках
добрий початок, бачу мету... I разом...
   Засадничо, ця тема була основною  наших  нарад  зi  Сниликом.  Вiн  мав
найбiльше досвiду в таких оправах,  а  також  викликав  у  мене  найбiльше
довiр'я. Пiсля всiляких мiркувань, i не без мого натиску,  ми  прийшли  до
переконання, що  моя  iдея  будiвничої  фiрми  є  дуже  добра,  реальна  i
виправдана, але ми ще до неї не цiлком готовi.  Потрiбного  нам  основного
капiталу годi одразу  дiстати,  це  було  б  понад  нашi  спроможностi,  а
будувати два-три будинки це не вихiд з  положення.  Це  можна  робити  без
нiякої фiрми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати  далi,  чим
дасться, а за рiк за два, мiцнiше пiдкувавшись, приступити до  справжнього
дiла.
   Це було рiшення опортунiстичне, воно мене  не  вдовольняло,  я  не  мiг
чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусiв дiяти i то зараз.  Так
чи так. Цiлу нiч на роботi я власне про це лиш  думав,  а  другого  ранку,
коли я пробудився  дома  пiсля  кiлькох  годин  сну,  я  одразу  подзвонив
Сниликовi. - Ральо, Степане! Я рiшився! - На що ти рiшився? - Продати  два
акри! Ти що, здурiв? - Здається... Але я все таки  продам!  I  доручаю  цю
справу в твої руки. Вимагай п'ятнадцять за  акр.  -  Що  думаєш  робити  з
грiшми? - Викинути... На смiття. - Нема часу на жарти. - Думаю будуватися.
Для себе. - Зачекай. Я там буду!
   Перемогла Лена. Катруся, розумiється, не  була  втаємничена  у  цi  мої
вiдчаяннi рiшення, вона, як завжди i як  звичайно,  педантично  i  вiддано
робила у мене порядки i по своєму очевидно  прямувала  до  своєї  виразної
мети. Менi було соромно за себе, я уникав з нею розмов i довших  зустрiчей
i намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею.
   Цього ж пiдвечора прибув Снилик. Вiн мав заклопотаний настрiй, здається
мої пляни йому не iмпонували особливо, досвiдченим оком вiн ще раз оглянув
мою територiю, зацiкавився справами  далi  за  рiчкою,  переважно  мовчав,
роздумливо дивився i коли вiдходив, нiби мiж iншим,  з  докором  у  голосi
запитав: - Навiщо тобi будуватися? Ти не маєш де  жити?  -  Як  навiщо?  -
питав я здивовано. - Хiба для примхи,  -  казав  вiн  далi.  -  Змарнувати
грошi. Зроби лиш око до тiєї он дами, - кивнув  вiн  головою  у  бiк  моїх
сусiдiв, i маєш будинок. А грошi в бiзнес. - Я й роблю бiзнес, -  вiдповiв
я. - Твiй бiзнес... Якась напевно  примха,  квiтники,  поезiя...  Який  це
бiзнес ? - Є рiзний бiзнес. Що для кого... - Шкода твоїх талантiв.. - Саме
тому. Хочу їх вивжити.
   На  цей  раз  ми  з  ним,  можливо  вперше,  не  зiйшлися  в  поглядах.
Вiд'їжджаючи, вiн заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за  акр,  цього
тепер не можна пустити. Той он сусiд, можливо, дав би й  бiльше.  Треба  б
лишень зачекати...
   Я не перечив,  я  спокiйно  доручив  цiле  це  дiло  в  його  руки,  ми
попрощалися дiлово i як тiльки вiн вiд'їхав, я негайно викликав  телефоном
сеньйора Артурi,  пропонував  йому  звернутися  в  нашiй  справi  до  мого
посередника, а одночасно просив подати менi докладнi iнформацiї,  за  яких
умов його фiрма могла б збудувати хату для  мене  особисто.  -  Завтра,  о
одинадцятiй годинi я буду у вас, - вiдповiв на це Артурi.
   Я вiдчув виразно течiю мого дiяння. Це був прорив.  Я  був  рiшений.  I
коли це сталося, всi мої гамуючi комплекси розступилися набiк  i  на  мене
найшло гарячкове бажання акцiї. Я вже власними силами, не чекаючи  Артурi,
почав розробляти пляни моєї будови. Я переглянув безлiч всiляких  журналiв
з проектами, iлюстрацiями, описами будинкiв, квiтникiв,  посаджень,  родiв
рослин, комбiнацiй форми. Я вже бачив будову, подiлену  на  частини  з  її
кольорами стiн, з її висотою, шириною, розмiром вiкон,  кiлькiстю  дверей,
розподiлу краєвидiв. Я вже бачив розлогiсть сходин, виложених  зi  сирого,
жовто-сiрого з прожилками каменю, що  нагадував  мармур,  я  вже  вiдчував
враження  цiлої  будови,  поставленої  на  цьому  ще   порожньому   мiсцi,
обсадженої вiчно-зеленими рослинами гостроверхих туй,  розлогих  боровцiв,
округлих довгошпилькових сосон. Я вже вiдчував запах рож, засаджених двома
вигнутими рядами здовж заднього заїзду перед сходами.
   Я виходив ще раз на мiсце, де мало це чудо постати,  i  я  вже  кроками
вимiряв його довжину, ширину, напрямки, вiддалi. Менi  хотiлось,  щоб  мої
високi сосни здовж алеї Матiяса гармонiйно давали основне тло будови,  щоб
мої яблунi залишились, заразом  допасованi  до  цi-лости,  щоб  моя  стара
хатина затримала своє мiсце. Весь цей день до самого вечора я  вiддав  цiй
моїй вiзiї, а потiм на роботi моя  уява  невгавала  дiяти,  переходячи  до
меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фiранок,  до  кольору
килимiв.
   Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятiй рано з роботи, благо  я  тепер
беру свiй простiр, мiж Торонтом i Оквiлем,  значно  скорiше,  це  виносить
менi не цiлу пiв - годину особливо, коли раннi дороги вiдкритi  для  руху.
До десятої години  я  сплю,  а  годину  пiзнiше,  недбайливо  одягнутий  i
постiйно заклопотаний, зустрiчаю сеньйора Артурi, який прибув точно  своєю
джi-емкою, говорив дуже поспiшно i розложив передi мною десятки альбомiв з
проектами  плянiв,   рисункiв,   фотографiй   -   один   кращий   другого,
найвибагливiшої творчости нащадкiв i сучасникiв Леонардо  да  Вiнчi,  Джiо
Понтi, Пьера Люїджi Нервi, з їх найвражливiшим вiдчуттям  форми  i  стилю,
якi  за  двадцять  п'ять  тисяч  кошторису  на  власнiй  дiльницi,   могли
вдовольнити дуже вибагливi смаки архiтектурного умiння.
   Я залишив цi проекти у  себе  i  знов  до  самого  вечора  i  цiлу  нiч
пробавився  ними.  Хотiлось  знайти  щось,  дати  справжнiсть,   збудувати
вартiсть. Мої нерви напруженi, серце билось мiцнiше, чоло горiло.  Я  мушу
наситити жагучий голод на  добрi  речi,  створений  на  моїй  старiй  бать
кiвщинi... А разом, здавалося, що моя нова батькiвщина  вимагає  вiд  мене
вiдповiдного вкладу... I при тому я мав дивне  вiдчуття  всемогутности:  я
мiг створити не лшиеиь цей будинок,  я  мiг  стати  Морганом,  президентом
З'єдинених  Стейтiв  i  навiть  перемогти  смерть...  Це  порушення   мiри
можливого.  Це  був  вiдгук  розпачу  з  висот  неба,  це  викрик  трiюмфу
звiльненої свободи.
   Три днi i три ночi тривала ця вакханалiя дерзань. Йшлося не про власний
мешканевий об'єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимрiяне
й зважене до останньої увцiї. Цей дiм мусiв бути по менi  для  мене.  Крiм
звичайних сальонiв, їдалень,  спалень,  кухонь,  туалетiв,  я  мусiв  мати
форму, лiнiю, кольор, я мусiв мати простiр для моєї роботи i моїх речей. А
до того, один з цих капiтолiв мого простору мав дiстати  виразно  вiдмiнну
форму,  з  широкими  скляними  пристiнками,  прикметними  для  малярського
ательє. Iнша знов  моя  власна  робiтня.  Обидвi  цi  вiдмiнностi  мали  б
знаходитися на протилежних краях будови i мали б бути  роздiленi  системою
житлових просторiв з двома виходами на пiвнiч до алеї Матiяса i на пiвдень
до моїх краєвидiв.
   Фiрма Сабарiнi  охоче  годилася  на  мої  вимоги,  було  все  обдумано,
обговорена кожна деталь i обiцяно, що  в  скорому  часi  я  дiстану  точнi
пляни, проекти i зариси будови, як також час початку її народження.
   Пригадую цi днi, як тi, коли, здавалось, тремтить пiдомною цiла  земля,
напружений, як тятива лука, я метав довкруги  своєю  увагою  за  вийнятком
хiба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослiвно занедбаний, моя
зовнiшнiсть посiрiла, як вимоклий папiр, не завжди я був як слiд  голений,
не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про  Катрусю  я
вже казав. Це регулярна, як годинник, точнiсть, при  ходила  i  приходила,
казала добрийдень, казала допобачення,  готувала  каву,  стелила  постiль,
прибирала кiмнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважнiше
вiдповiсти на її привiтання. I  навiть  не  питав  себе,  за  що  саме  ця
благородна душа удiляла менi стiльки уваги. А коли я випадково,  було,  на
неї глянув - бачив завжди бiлi, свiжi фартушки, спiднички, усмiхнене личко
i вiдданi сяючi очi. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий  одного
її мiзинця i не мiг знайти пояснення, чому. Вона  бачила  мої  завантаженi
проектами столи, мої безконечнi  поїздки,  безконечнi  телефони  i  нiчого
нiколи не питала. Як i я не давав їй нiяких пояснень.
   Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека i зрiдка, з моєю  другою
благородною сусiдкою панi Сомерсет. Я перестав вчащати до її бiблiотеки, а
тим самим цiлими тижнями не мав нагоди  бувати  в  її  домi.  Мав  причини
догадуватися, що вона, пiсля вiдомих лiкарських вимог, не почувала себе аж
надто добре, напевне не легко  вiдмовлялася  вiд  засвоєних  звичок,  мала
гомеричний настрiй, а тому волiла рiдше показуватись на людях. За  все  це
звичайно несла вiдповiдальнiсть i всi тягарi мовчазна Катруся, яка  одначе
нiяк не зраджувала якихбудь змiн настрою. Можливо це стало її  щоденною  i
буденною процедурою, до якої вона давно  призвичаїлась  i  вважає  її,  як
частину свого приречення.
   А Ленi просто з роботи вiдомим  телеграфним  стилем  писав:  "Дякую  за
"нiколи незабуваючу" i сердечно заздрощу Вашим краєвидам з Монт Роял... Як
також пригадую деякi мандрiвки  по  тих  висотах.  I  гратулюю,  гратулюю,
гратулюю за всi Вашi успiхи.
   Мушу признатись, що я також пiдбудовуюсь,  обертаю  невинну  цiлиннiсть
моєї "Коломиї" у вiллю на подобу Боргез - може пригадуєте таку з римського
Пiнчiо, у якiй спочиває вiдома "Павлiна" вiдомого Канови. I  живу  надiєю,
що i мої зойки, одного разу, почує небо i внизпошле загублену  мою  вiзiю,
яку я зустрiв було на озерi Сiмко.
   А тим часом благословляю. Хай Вас милує  великий  Тобi  i  батько  його
батька i хай почастує вiн Вас хлiбчиками святого крокодила,  печеними  для
тих, що потрясають небом i землею - боговi землi Татi i боговi неба Ру".
   Вибачте за це балагурство, з моєю "Боргез" ще завчасно  хвалитися,  але
що має сказати людина про речi, на якi нема слiв ? Зрештою, не сьогоднi  -
завтра моя вiлля з мрiї перейде в дiйснiсть, але  чи  здiйсниться  ще  раз
"зустрiч на Сiмко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це i  є  те  пiдставове
непорозумiння, яке сушить мою навiжену голову.
   Мої справи з вiллею швидко наближались до здiйснення, не минуло й тижня
вiд моєї розмови телефоном зi  сеньйоре  Артурi,  як  до  моєї  резиденцiї
пiд'їхала знов знана джi - ей i з неї  без  поспiху,  зберiгаючи  гiднiсть
дiлової людини, з великою течкою пiд пахвою,  висiв  той  самий  добродiй,
який побiжно похвалив мого "Меркурiя", вiдзначив  вартостi  погоди  i,  не
виймаючи цигари з рота, розложив на моєму кухонному  столi  купу  всiляких
писаних на машинi паперiв, якi я мусiв переглянути, щоб опiсля разом з ним
побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулицi Бей, пiсля  чого  моє
конто в Українськiй Кредитiвцi  драстично  збiльшилось,  а  натомiсть  моя
посiлiсть в Оквiлi драстично зменшилась. Весь той  мiй  улюблений  простiр
вiд хатини вниз до рiчки перестав бути моїм  юридичне,  хоча  не  перестав
бути моїм фактично, бо його  краєвид  й  надалi  залишився  моєю  законною
власнiстю. Моя хатина i моя шопа,  вперше  за  своє  iснування,  опинились
несподiвано пiд самою межею, трохи навскiс, у дуже незручному становищi  i
тим самим, здається, стали темою моїх розважань,  чи  можна  їх  у  такому
виглядi надалi залишити, дарма що менi  дуже  не  хотiлося  порушувати  їх
iдилiчного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла i тим часом  вони  й
далi лишаються головним моїм пристановищем i генеральним штабом  операцiй.
Наприклад, та сама шопа,  давно  перестала  бути  дровiтнею,  а  поступово
обернулася в унiверсальний склад всiлякого знаряддя i взагалi  майна  мого
бурхливого господарства, без якого  годi  було  уявити  нормальнiсть  ходу
цiлого цього пiдприємства.
   Цього ж таки часу моє будiвництво  остаточно  оформилось,  по  коротких
торгах,  його  плян  був  прийнятий,  бюджет  затверджений,  час  побудови
встановлений. За нашим конкретним домовленням, за  три  мiсяцi  вiд  цього
судьбоносного дев'ятнадцятого квiтня, тобто у другiй половинi  липня,  моя
мрiя "Боргез" :дала стати намацальною, живою дiйснiстю.
   Мiж  iншим,   цiєї   недiлi,   вiсiмнадцятого   квiтня,   за   схiднiм,
православним, юлiянським календарем, припадав  Великдень  i  я  вперше  на
своєму життi, зробив спробу вiдновити  одну  з  традицiй  моїх  предкiв  i
поїхав до То  ронта  на  вулицю  Батерст,  до  церкви  св.  Володимира,  о
дванадцятiй годинi ночi на свячення пасок. За цим обрядом, про який у моїй
пам'ятi залишилось не багато спогадiв, заховався прадавнiй  культ  схiдлiх
християн, святкування воскресения  Христа,  що  його  було  скасо  вано  i
заборонено у моїй старiй батькiвщинi. Я не конче намагався  розбиратися  у
цих вiковiчних суперечностях апрiорно вiруючих за чи контра Христа, але  в
моїй вже пригаслiй  природi  церковного  християнства,  лишалося  вражаюче
живим християнство органiчного  типу  з  його  генеральним  гаслом  любити
ближнього i взагалi любити нормами милосердя  всiх  його  родiв.  За  мого
недовгого життя, але на довгiй життьовiй  дорозi,  я  так  мало  зустрiчав
доказiв такого милосердя, що менi починало здаватися, нiби  всi  тi  слова
лиш слова без нiякого зобов'язання. Одначе  цi  останнi  багатi,  рухливi,
повзбудливi роки трохи злагiднили гостроту мого  розчарування  i  я  почав
iнодi звертати зiр в напрямку тих просторiв, у яких могли ще зберегтися тi
вартостi у чистiй їх культурi, i менi стало лекше. Я  перестав  сердитись.
Бути сердитим те саме, що бути хворим,  а  тiльки  здоров'я  має  привiлеї
сили.
   До церкви вночi наїхало стiльки народу, що довкруги  на  цiлу  милю  не
було мiсця поставити  авто,  анi  не  було  спроможности  протиснутись  до
середини. Я стояв в густiй масi людей, нiби замурований, просто на  сходах
пiд вiдкритим  небом.  До  речi  була  гарна  нiч  з  прикметним  весняним
приморозком, вгорi сяяли зорi, вулицею поза нами туди  i  назад  грюкотiли
трамваї, перед нами далеко над масою голiв  розлягалось  Христос  Воскрес.
Десь над ранок святили паски, зчинився рух, не всiм пощастило дiстатися до
середини, багатьом прийшлося вдовольнитися залею пiд церквою  i  сприйняти
Божу благодать з уст мiкрофонiв.  Невiдомо  чи  це  механiчне  єднання  зi
святiстю було  вистачальне,  одна.че  не  було  iншого  доступу  до  Божих
престолiв нашого часу.
   Пiсля свячення всi, майже за шором, христосувались, як  велить  звичай,
тричi у честь святої трiйцi. Я мав щоки облiпленi помадками, дiстав безлiч
запрошень на розговiння, але вибрав Боярiв, бо не мiг вiдмовити Мартi з її
пречудове - святочно - благальним  поглядом,  пiсля  того,  як  ми  тричi,
пiдкреслено щиро, вiддали шану традицiї братолюбiя. - Вас зовсiм  обернено
у абстрактну картину, - казала вона i бiлим, батистовим  кiнчиком  пахучої
хустини старанно звiльняла мої щоки вiд слiдiв християнської любови.
   Бояри, розумiється, також святили паску, їм пощастило бiльше, нiж менi,
благодать  свячення  зiйшла  на  їх  хлiб,  крашанки,   ковбасу   i   сiль
безпосередньо з кропила, i разом зi сходом сонця ми  вже  прямували  двома
машинами здовж порожньою вулицею Блур, бiля парку  повернули  на  Гай-Парк
авеню i за хвилину ми вже висiдали, серед раннiшньої святочної тишi, перед
будинком Боярiв, йшли сходами вверх, у вiтальнi ще раз  христосувались,  в
їдальнi вже  чекав  бiлий,  святочний  стiл,  церемонно  займались  мiсця,
наливались чарки, починали зi свяченого яйця, пили за  святе  воскресiння,
їли iскристий, галицький борщ,  печеню  iндика,  подiльськi  налисники.  З
кожною новою чаркою "голден веддiнг"-у поповнялось  надхнення,  у  великих
очах Марти загорiлись подвiйно вогнi, Михайло заговорив про полiтику,  нас
було троє, але нас була повна  хата  i  все  видавалось  однiєю  суцiльною
благодаттю неба, яка прихилилась до нас зi своєї висоти.
   Пiсля розговiння, за традицiєю, належався заслужений вiдпочинок,  Бояри
вiдходили нагору до своєї  вiдпочивальнi,  а  менi  Марта.,  зi  всiлякими
грайливими примовками, двозначними натяками  та  спокусливими  обiцянками,
примостила постiль внизу, у вiтальнi,  пiд  вiкном  на  новiй  ясно-жовтiй
канапi. Не роздягаючись i наспiвуючи свою улюблену "чарочку  медовую",  що
ви-слувлювало повну мою вдоволенiсть, та обмiнявшись  з  Мартою  ще  одним
надхненним "Христос Воскрес",  я  вигiдно  влiгся  i  дуже  швидко  заснув
святочно-традицiйним сном. Здається, що коли Марта вiдходила, останнiми її
словами було щось  як  "хай  вам  присниться"...  а  що  саме  далi  -  не
пригадую... А разом  пригадую,  що  менi  справдi  приснилось  i  була  це
Катруся.
   Не мiг би далебi сказати, що це саме було, але  було  це  багато  руху,
багато людей, метушнi, христосування, все що тiлькищо пережилося, а в тому
пригадую  обличчя  Катрусi  з  дуже  радiсним,  святочним   виразом,   яка
намагалась протиснутись мiж людьми до мене i не могла цього осягнути. Така
виразна реалiстична картина,  я  це  уже  переживав,  а  коли  прокинувся,
здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.
   Менi було соромно й нiяково i коли б не Марта, яка  стояла  надiмною  у
пишному домашньому  халатi  i  настирливо  питала,  що  менi  снилося,  я,
можливо, зiрвався б i побiг шукати той сон у дiйсностi. - Що вам  снилося?
- допитувалась Марта. - Що вам  снилося?  Вам  щось  незвичне  снилося!  Я
стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажiть, що?
   Я не вiдповiв, а швидко встав,  демонстративно  потягнувся  i  струснув
головою. I попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого  соку,
я за одним духом випив i все ще пiд враженням сну, хотiв був  прощатися  i
вiдiйти. Але Марта зчинила спротив,  настояла,  щоб  я  затримався,  згори
зiйшов Михайло, ми ще раз  розговлялися,  одначе  мiй  добрий  настрiй  не
вернувся бiльше. Марта виразно гнiвалась. - Що з вами  сталося?  -  питала
вона з докором. - Нiчого, абсолютно нiчого! Можливо, я втомлений... I мушу
вiд'їхати... - О! Знаю. Розумiю... - надулась вона. Але я  не  мiг  нiчого
зарадити. Я мусiв вiдiйти.
   Бiля другої години я все таки  розпрощався  з  моїми  друзями.  Це  був
криштально ясний день доброї, свiжої весни в її  початковiй  подобi,  коли
першi навали тепла пiвдня  вперше  здолали  сили  зими,  коли  по  городах
розгортаються  жовтi  вогники  свiжої  форситiї,  а  по   всiх   травниках
простеляються першi яскраво-зеленi килими молодої трави, коли вiдчиняються
гаражi i переданими, у сяйвi сонця, барвiють авто-машини.
   Я їхав широкою, просторою, помiтно порожнiшою, нiж  звичайно,  дорогою,
передомною i за мною бiгли машини в напрямку Нiагари,  як  звичайно,  мене
цей рух наповняв бадьорiстю, у вухах  все  ще  звучали  прощальнi  лементи
Марти i уривно в думцi виникали то зникали фрагменти недавнього сну.
   Дома, на моєму їдальному столi, на цей  раз  покритому  бiлою,  вишитою
скатертиною, я знайшов двi, синю й червону, крашанки i  писульку  "Христос
Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую!  Я  взяв
слухальце телефону i набрав її номер - Гальо! Катрусю! Христос воскрес!  -
О! Воїстину! - почув я радiсний голос. - Де ви були? - У церквi Привiтання
тiтцi Ен. Чи не хотiли б кудись зi мною? - О! Дуже. А куди? -  Куди  будь.
До кав'ярнi, на танець. - А коли? - Десь пiд вечiр. Бiля п'ятої. -  Добре.
Дуже добре. - I ми домовились.
   Блаженна  святочна  втома,  пригадую  її  ще  з  часiв  дитинства,  яка
перетривала роки безсвяточности i вос кресла  тепер  у  всiй  своїй  силi,
можливо, як атавiзм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений
останнiми мiсяцями, жив нервами, а коли прийшло вiд-пруження  то  разом  з
ним i реакцiя на пружнiсть. Ви магалось вiдпочинку. Я прилiг з книжкою  на
канапу i пiд наркозом кiлькох сторiнок читання непомiтно  за  снув.  Дверi
моєї хижi, коли я був дома, нiколи не зами калися i по часi  я  прокинувся
вiд вiдчуття, що бiля мене є хтось стороннiй,  а  коли  я  вiдкрив  очi  -
побачив дiвчину у нарядному  гуцульському  строю  -  пречудове  гаптована,
барвиста сорочка, спереду i ззаду темно-червонi тканi запаски...  -  Невже
це ви ? - вирвалось у мене спонтанно, я зiрвався на ноги i ми  кинулись  в
обiйми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися  цiлунками,  а  коли
прийшли до себе, я захоплено викрикнув: -  Катрусенько!  Але  це  справдi!
Чудово! Просто чудово.  Де  це  ви  взяли?  -  Вишила,  -  вiдповiла  вона
кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. - I невже сама ? - А таки  сама.  -
То ви... чарiвниця!
   - А чи любиться, - казала вона по гуцульськи. - I  навiть  дуже.  -  То
маєте ще й оце, - подала вона менi  пакуночок,  що  лежав  на  столику.  Я
негайно розгорнув
   - О! Катрусе! - вирвалось у мене. - То  це  ж  не  можливо.  -  А  чому
неможливо? - Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Нi - нi  -
нi! Це неможливо, нiяк неможливо! - Чому не можливо? Ану одягнiть. Чи буде
личити, - казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повiнню з  її
надхненної iстоти.
   Я мусiв одягнути... Це була фiлiгранно  вишита,  гуцульського  крою  зi
стоячим низьким комiром i широкими, без чохлiв, рукавами сорочка,  зовсiм,
до найменших дрiбниць допасована, домережана - справжнiй твiр  справжнього
мистецтва, вiд якого промiнювала справжня краса. I коли я вийшов з  другої
кiмнати у такому виглядi,  Катруся  так  знiяковiла,  що  здавалось,  вона
зiрветься i втече. Її  щоки  залились  густим  рум'янцем,  її  очi  горiли
сяйвом, я пiдiйшов до неї, взяв її теплу руку i легко  потягнув  до  себе.
Вона на мить насторожилась, ледве помiтно здригнулась i кинулась  до  моїх
грудей. Я обняв i пригорнув її до себе, пiднiс рукою її лице, її очi  були
вогнi, її уста були гарячi i, здавалось, вона не може втриматись на  своїх
ногах. Я обережно пiдвiв i посадив її до фотелю. Вона сидiла i деякий  час
не дивилась, мала закритi долонею очi. - О, Катрусю! -  казав  я.  -  Менi
соромно, - вiдповiла вона. - Соромно?  Вам?  Чого?  Що  ви  така  надмiрно
чудова? - О, не кажiть! Не кажiть  таке!  -  В  такому  разi,  знаєте  що?
Сiдаймо i їдемо! Куди? Куди бачать  очi.  До  То-ронта.  До  кав'ярнi.  На
танець...
   Ми домовились на танець. Тим часом ми  "билися"  крашанками.  Катрусина
крашанка побила мою i вона дiстала "битку". Вона  прийшла  до  себе,  мала
гарний, святочний настрiй, запропонувала,  що  сама  зробить  каву,  я  не
перечив, ми разом заклопотано поралися бiля  моєї  залiзної  плити,  пiсля
пили каву на малому  столику  малої  їдальнi  i  безконечно  гомонiли  про
всiлякi домашнi, близькi справи i мiж iншим я їй оповiв про мої будiвельнi
проекти, якi мають вже завтра початися i якими вона була захоплена.  -  О,
це буде щось гарне, - казала вона. - Я хочу гарне, - казав я. -  Щось,  як
та ваша сорочка. - О! Хiба це можна рiвняти? - Справа не в розмiрi.  Гарнi
речi, малi чи великi, однаково гарнi. - Ми говорили про тiтку  Ен.  Сумна,
пригноблююча тема, тiтка Ен хворiє, Катруся переживає, не багато надiй  на
покращання. I вони часто про мене говорять... Катруся не зраджувала змiсту
мови, але загально виходило, що вони менi вiрять i що мої  справи,  на  їх
думку, на добрiй дорозi.
   А згодом, ми передягнулися у звичайнi одяги i поїхали на танець, але не
до Торонта, а тут же в Оквiлi, у невеликiй, новiй, чепурнiй  кав'яренцi  з
виглядом на озеро, де ми пiд звуки хрипливих iнструментiв  вiддали  данину
рокен - ролям, твiстам, пили коктейль i зовсiм запiзна вернулися до  себе.
Дорогою  назад  ми  зворушливо  мовчали,  а  прощаючись  за  темноти,   ми
обмiнялися довгими цiлунками, пiсля чого Катруся вирвалась з авта i  майже
побiгла до дверей свого входу, нiби вiд чогось тiкала. Я  був  зворушений,
залишив на подвiр'ї авто, а опiсля ще довго  блукав  у  темнотi  весняної,
свiжої ночi, переживав,  передумував...  Мої  дороги  виразно  розходились
двома напрямками, двi жагучi мети - одна далека i разом близька,  а  друга
близька i разом далека.
   Тим часом неухильно, обертаючи нiч у ранок, нiби працьовитий  плугатар,
ступав i орав ниву приречення  нестримний  час.  Я  вiдчуваю  гостро  його
невмолимiсть, мої роки начинали набирати виразности, вимагалось рiшення. А
тим часом там далi на мене чекав новий ранок, я мав їхати на  денну  змiну
моєї роботи. I мала початись нова моя ера. Завтра рано.



   V

   Це було велике лiто... Започатковане великою весною. I взагалi щасливий
рiк. Цього року не стало Сталiна,  наша  королева  була  на  другому  роцi
володiння, президент Айзенговер вступав у другий пiврiк  президентства,  а
моя чарiвна симпатiя Одрей Гебборн вперше засяяла на голiвудському небi.
   Тодi також були моднi перiстi, кольору зебри, панчохи i ясно-червонi, а
також рожевi кольори.. Можливо тому, що на обрiю цього  континенту  почало
сходити ще одно "сонце кремля", на цей  раз,  замiсть  люльки,  з  великою
гаванською цигарою i мелянхолiйною бородою.
   Цього самого щасливого, обiцяючого року,  а  властиво  цiєї  епохальної
весни, на мою невинну,  цiлинну  "Коломию",  мов  дикi  орди  Чiнгiз-Хана,
зробили навалу армiї машинерiї  "Сарабiнi  i  Ко",  якi  вчинили  пекельну
гуркотню, вiд чого все довкруги нагадувало побоєвище при Верденi. Пiрамiди
каменю, стоси цегли, глибокi  слiди  машин,  пузатi  тягарники,  незграбнi
булдозери, пе-регуки запорошених,  у  жовтих  шоломах,  людей..  Моя  хата
вилазила з грунту i росла, як  на  дрiжджях,  а  далi  вниз  до  рiчки,  з
казковою легкiстю, на моїх очах виростало десять бонгалiв, якi викликали в
мене корчi каяття i заздрощiв, що, либонь,  це  могло  бути  моїм.  Але  я
мовчав. I не зрiкався в майбутньому реваншу.
   Признаюсь, що  цей  гомiн  машин  -  гiгантiв,  нагадує  менi  джезбенд
Армстронга, спiв  Преслi,  витiвки  роккен-ролу.  Вони  розривають  землю,
повiтря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокi  слiди,  з
пiд їх крокiв вилазять фундаменти будинкiв, вони зчиняють  землетрус...  I
можливо, з цього приводу, одного разу, я  знайшов  у  своєму  запорошеному
сальонi, довгого, сiрого  вужа,  згорнутого  ковбасою,  який  мелянхолiйно
лежав у центрi мого старого турецького килима.
   Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час i  в  такому
мiсцi, маю робити, але пригадав одно  iндiйське  повiр'я,  за  яким  поява
такого сотворiння мала б принести цьому домовi щастя. Щоб нам не сваритися
я замiсть скач-вiски, поставив  йому  мисочку  молока,  але  коли  другого
ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мiй гiсть зник
безслiдно. I лишень трохи згодом, випадково,  за  хатиною  на  призьбi,  я
натрапив на його прощальну вiзитивку у виглядi верхнього одягу, якого  вiн
великодушно залишив менi на спогад. Куди  вiн  вiдiйшов  сам,  про  це  не
зiсталось нiяких даних.
   I можливо, що поява того гостя не була аж такою  випадковiстю,  можливо
вiн справдi мав добрий намiр менi  щось  пiдсказати,  бо  незадовго  пiсля
цього, саме коли бурхливо цвiли мої яблунi, яким я власними руками  зробив
манiкюр, педiкюр i тривалу зачiску, несподiвано  навiдала  мене  Лена.  Це
було  для  мене  своєрiдним  шоком,  нашi  стосунки  з   Катрусею,   пiсля
ностальгiйного великоднього дебюту, набирали що раз  бiльшого  розгону,  я
вже почав було звикатися з певною невмолимiстю долi i враз ця вiзита. Вона
приїхала великим чорним "Лiнкольном" зi  своїм  чоловiком  i  навiть  мала
щастя застати мене дома, у моєму робочому  комбiнезонi,  серед  рейваху  i
муравлиної мегушнi мулярiв. якi вивершували стiни моєї будови. Вона  сливе
не  змiнилася,  була  у  ясному,  сiро-помаранчевому,  легкому  костюмi  i
крiслатому, солом'яному капелюсi, а її, шiсть футiв росту,  тонкий,  легко
похилий наперед, чоловiк, з рудавим  волоссям  i  в  сильних  окулярах  на
сильному носi,  мав  легкий,  весняний,  сiрий  одяг  i  такого  ж  сiрого
капелюха. Зогляду на зовсiм роз'їжджений глибокими колiями мiй заїзд, вони
залишили свого "Лiнкольна" на алеї Матiюса i повiльною,  обережною  ходою,
оминаючи вибоїни, входили на моє обiйстя.
   Побачивши їх i пiзнавши Лену, я був глибоко вражений, вiдложив  на  бiк
мотику, якою обкопував кущi диких  оливок,  i  пiшов  їм  назустрiч.  Лена
пiзнала мене здалека, зiрвалася бiгти, залишила чоловiка i за мить ми  вже
душилися в обiймах, як двоє давнiх  найкращих  друзiв.  Я  був  драматично
зворушений i тiльки мiй ультра-робочий, запорошений вигляд,  допомiг  менi
втримати рiвновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, пiдiйшов її  чоловiк
i вона безпосередньо й захоплено викрикнула: - Павль! Це також Павль.  Два
моїх Павлi. Знайомтеся! - Вiн був за мене вищий, але тонший i тендiтнiший,
мав одверте, приємне обличчя i яснi довiрливi  очi.  -  Гав  ду  ю  ду?  -
привiтався вiн по-англiйськи i подав руку. Гав ду ю ду, сер, - вiдповiв  я
i назвав своє прiзвище. - Це тi  вашi  яблунi?  -  захоплено  питала  Лена
по-українськи. - Тi самi, - вiдповiв я.  -  Що  за  чудовi  дерева!  А  як
цвiтуть! I вони вродять яблука ? - Думаю, що так. - А що ви там робите ? -
питала вона вже по-англiйськи. - Будуюсь, - вiдповiв я. - Так скоро. То  ж
недавно ви мали, здається, хату в Торонтi. - Таке наше темпо,  -  вiдповiв
я. - Чи можна оглянути? - питала вона. - Розумiється. Дуже прошу...
   Ми  зайшли  на  будову,  все  там  рухалось,  купи  матерiялу  й  землi
завантажували весь простiр. Я просив ступати обережно,  взуття  Лени  мало
вiдповiдало  характеровi  терену.  Я  все  уважно  й  поважно   пояснював,
намагався бути спокiйним, показував рисунки,  проекти,  загальний  малюнок
майбутньої будови. - О, це чудово! - казала  Лена.  Направду  дуже  добре.
Вражаюче! Гратулюю вам, Павле. - Її чоловiк спокiйний, зрiвноважений,  все
без поспiху оглядав, похитував головою i час до часу зауважував: - О,  єс!
Гуд. Берi гуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! - Вiн мав  приємний,  низький
баритон, який звучав солiдно й переконливо.
   А менi було дивно, що ось бiля мене  та  сама  колишня,  близька  "моя"
Лена, яка несподiвано стала зовсiм "не моєю", що мiж нами постав невидимий
кордон, що ми вражаюче вiддаленi i офiцiйно обережнi. Вона намагалася бути
грайливо -  легковажною  i  невтрально  -  приятельською,  але  я  не  був
переконаний, чи  на  цей  раз  її  акторськi  здiбностi  вийдуть  з  цього
переможно.
   Збоку, злiва, дуже примирливо, скромно i привабливо стояла  моя  стара,
майже заглушена будовою, хатина i я попросив гостей до середини. -  Меблi!
- викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. - Барокко! Звiдки маєте  цей
музей? А тi вази! То ж це справжнi  китайськi!  А  картини!  Чи  не  Сезан
часом?
   Тут же на стiнах висiли i її власнi картини i  тут  же  трохи  далi  на
комодi стояла її фотографiя i можливо вона це помiтила, а тому  ще  бiльше
зосередила свою i нашу увагу, на здогадного Сезана.
   - О! Який там Сезан, - казав я. Це  просто...  Я  не  знаю.  Невiдомого
майстра.
   - Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! - Вона уважно до того  приглядалася
i винесла присуд: - Сезан!
   Я розсмiявся. Цi двi картини, якi вона означила, як "Сезан", я  недавно
принiс вiд тiтки Ен, разом з iншим, як вона казала "джонк-ом" i повiсив їх
тут просто тому, що вони дуже добре пасували  до  загального  стилю.  Вони
були задимленi, замазанi, довгий час стояли у  якiйсь  комiрцi,  їх  рямцi
спорохнiлi. Лена була захоплена i зворушена, її власнi картини i  її  фото
неухильно  вимагали  пояснень  i  вона  почала  швидко   поясняти   своєму
чоловiковi, що ми були дуже близькi друзi,  зрештою,  вiн  це  знає,  вона
стiльки про це говорила. Вiн спокiйно оглядав мої вази,  мої  коники,  мою
Нефретете i не зраджував нiякого iншого зворушення, крiм  звичайних  своїх
стандартних "найс", "гуд",  "екселент".  А  я  лиш  боявся,  щоб  Ленi  не
заманулось заглянути до моєї спальнi, де стояли її  iншi,  можливо  їй  не
знанi, тi з озера Сiмко, щасливi i  радiснi,  повнi  сонця  i  повнi  чару
знимки.
   Я заклопотано просив гостей сiдати, дiстав вiски  й  джiнджерел,  налив
три старовиннi, рiзьбленi,  iнкрустованi  лазурком,  склянки.  Ленi  i  це
сподобалось.  Ранiш  нiж  випити,  вона   оглядала   склянку,   нiби   яку
дорогоцiннiсть. Ми з доктором випили, холодний напiй дуже добре  смакував,
Лена випила також "за зустрiч" i "за знайомство". Її чоловiк виняв цигарки
"плейєре", я вибачився за невживання, вiн був здивований, зазначив, що  це
"дуже добре", що це "погана звичка", що вiн "хотiв було також кинути", але
"не мав видержки". Ми спокiйно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те,
як довго вони мене шукали, про алею Матiяса, про мою будову,  про  те,  що
вони їдуть до Нiагари, що вiн там ще не був. Ленi в  цей  час  помiтно  не
сидiлося, її не бавила наша розмова, її увага виразно  була  скерована  до
моїх збiрок, вона хотiла бачити все,  зацiкавилась  моєю  збiркою  книжок,
старанно  придивлялася  до  кожної  дрiбнички,  зайшла  до  другої  бiчної
кiмнати, довго там барилася, а потiм... О, жах! Вона таки не минула i моєї
спальнi. Я в цей час почував  себе,  мов  на  шпильках,  майже  не  слухав
доктора, а коли по часi вона вийшла, не сказала нiчого, лише її гарнi щоки
забарвились ще гарнiшими рум'янцями, а сяючi очi  затягнулись  мжичкою.  -
Ну, так налийте ще, Павле! - сказала вона. Вона помiтно  намагалася  взяти
себе в руки i так само помiтно, це їй не  вдавалося.  Я  налив  склянки  i
просив випити. - У нас машина, - казав на це доктор. -  А,  там  машина...
Вип'ємо! - пiднесеним голосом казала Лена i випила чарку.  Я  запропонував
гостям ресторан, надходив час обiду. -  Це  забере  час,  -  казав  на  це
доктор. I ми не голоднi. - Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не
перечила i лишень питала: - А скажiть, будь ласка, афонський схимнику,  де
це ви справдi роздобули всi тi скарби?
   - Життя складається з випадкiв, - вiдповiв я.
   - Можливо. Але цього не досить. Повiрте, що ота там брудна  пляма  може
бути Сезаном, - не вгавалась Лена.
   - Пiд сонцем все можливе, але я в це не вiрю, - сказав на це я.
   - Це не питання вiри. Ви краще звернiться до експертiв.
   - Коли б це Сезан, - заговорив доктор, - це значить  понад  сто  тисяч.
Невже ти думаєш... тi люди аж такi наївнi...
   - Павле! - перебила Лена.  -  Ми  нiчого  не  знаємо,  як  це  сталося!
Можливо, це справа далеко не наївности. Але як би воно не було, та он ваза
справжня китайська... А та он фiгуринка справжня  iндiйська.  Копiя  божка
Крiшни.  Кажете,  що  вони  принесенi  з  горища.  Багато  дорогоцiнностей
хорониться по горищах.
   - Але люди, що це купували напевно знали, що купують,  -  казав  на  це
доктор.
   - Не конче, не конче... Купували, бо мали грошi. Переважно з цiкавости.
Як сувенiри. За два - три доляри купували  ван  Гога.  Вiн  їм  нiчого  не
казав, закидали на горище... На горищах наших помiщикiв знаходили майстрiв
ренесансу, - казала Лена.
   - Мушу вiддати справедливiсть вашiй компетентностi, казав на це я.
   - Нiяка особлива компетентнiсть. Про це знайдете в любому числi "Рiдерс
дайджест". Але я цим цiкавилась окремо. В Монтреалi  є  такий  професор  з
Мек-Тiл, на прiзвище Ваньє. Я  слухала  його  виклади...  Але  ми,  Павле,
мусимо їхати, - перебила сама себе Лена.
   Я  не  перечив.  Ця  вiзита  не  була  для  нас  легкою.  Лена  помiтно
хвилювалася, мої нерви також не мовчали i доктор це напевно помiчав.  Коли
вони вiдходили. я дав їм на спогад попiльничку зi старої бронзи. Я  провiв
їх до їх авта. - Яблунi, яблунi! Незабутнi яблунi! - викрикнула Лена. Вона
намагалася маскувати збентеження,  ще  раз  глянула  на  напис  "Коломия",
подала менi швидко руку i заховалася до машини. Ми  з  доктором  прощалися
спокiйно, я пояснив йому виїзд до автостради, побажав їм щасливої  дороги,
просив заїжджати. Машина  рушила.  Я  помахав  за  нею  рукою...  А  потiм
повернувся i пiшов на будову. Усе це разом не тривало довше години.
   Але неспокою лишилося на довгий час. Мiй вигляд i моя поведiнка помiтно
змiнилися, я намагався уникати Катрусi, вона все це бачила i все розумiла.
Пiсля Великодня мiж нами  постали  винятково  iдилiйнi  стосунки,  можливо
трохи засолодкi, але зогляду на  їх  непiдроблену  справжнiсть,  абсолютно
можливi. Вiзита Лени внесла до  цього  велике  спустошення.  Катруся  мала
збентежений вигляд, це менi дошкуляло i  тим  бiльше,  що  вона  зi  сумом
повiдомила, що панi Сомерсет змушена знов вiд'їхати  до  санаторiї.  А  це
значило, що  я  мусiв  би  знов  заняти  мiсце  архангела  того  дому.  Це
комплiкувало справу подвiйно. На  щастя,  це  покищо  обмежувалось  лишень
вечорами, бо я мав нiчнi роботи, але там далi...
   Мовчанка. Мовчанка. I питання. Тим часом дуже скоро я  дiстав  листiвку
вiд  Лени,  що  свiдчило,  що  вона   тепер   стала   значно   стараннiшою
кореспонденткою, нiж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твiй (!)  "столик"
(малось на увазi мою спальню).  Незабутнiй!  Сiмко!  Люблю!  Незабуваюча!"
"П.С. Вiтай МОЇ яблунi!" О, мiй ти Боже! У мене крутилась голова.  Свiдомо
затримався з вiдповiддю. По кiлькох днях знов  листiвка  i  знов  "милий",
лишень, на цей раз, повiдомлення, що  вiдлiтає  на  лiто  до  Швецiї,  без
чоловiка, до його батькiв i вже не "вiтай"  а  "вiтайте",  хоча  все  "МОЇ
яблунi". А трохи згодом прийшов пакунок - мiй другий портрет,  той  самий,
що висiв поруч з її, але старанно викiнчений i дбайливо оформлений. Що  це
мало значити?
   У вiдповiдь я пiслав їй подяку за вiзиту,  за  листи,  за  портрет,  за
пам'ять, вiд себе i вiд яблунь, повiдомляв,  що  вони  цвiли  й  вiдцвiли,
чекають плоду  i  жалують,  що  їх  приятелька  так  безжалiсно  i  далеко
вiдходить. I питав, що це все значить. Чи  вона  вернеться  ?  I  закiнчив
зливою  патетики,  яка  порушувала  береги  пристойности.   Я   жадав   її
повернення, запевняв, що живу тiльки нею, що все що роблю -  роблю  лишень
для неї, що я надiюсь i вiрю.
   Моє роздвоєння знов загрозливо збiльшилось, вагання  набирало  сили.  I
можливо вiд'їзд Лени, розширення простору, вiддалення мiж нами, могло  нам
помогти. I можливо це розв'язка. Можливо той  свiт  -  її  свiт,  свiт  її
предкiв, її крови. Хтось з її роду, по лiнiї батька,  походив  зi  шведiв,
взятих в полон пiд Полтавою, який не повернувся до дому.  Країна  шаленого
Карла, благородного Нобеля, чарiвної Грети Гарбо. Чи не варто  їй  справдi
подумати над цим i чи не значить це справжнiй кiнець мiж нами, роздiленими
глобальним простором i океаном.
   Ми знов залишилися з Катрусею однi на весь наш замкнений  свiт  з  його
будiвельною гарячкою, що саме в цей час набрала  кульмiнацiйного  розгару.
Це був також  невральгiчний  кiнець  травня,  оселя  панi  Сомерсет  з  її
помпезним заїздом, оточена  атмосферою  квiтiння  городних  макiв,  синiх,
бiлих, жовтих  i  навiть  чорних  iрисiв,  рiзнобарвних  гвоздикiв,  бiлих
нарцизiв, мармурових магнолiй, а головне, бiлого й  бузового  бузку,  який
став валом мiж оселею й зовнiшнiм її свiтом. Робiни,  кардинали,  шпаки  i
легiони iнших крикунiв, конкурували з  автами  й  булдозерами,  а  Катруся
надягала свої короткi, кремовi штанцi, легку нейлонову, прозору блюзочку й
тероризувала мою розтерзану плоть.

   Ластiвки лiтають, бо лiтається
   I Ганнуся любить, бо пора,
   писав про таке один поет.

   I мiж iншим той загадковий Сезан. Лена  нагнала  цим  на  мене  безодню
переляку. Розумiється, що я не мiг допустити можливостi, щоб у моїй ветхiй
хижi, зовсiм пiд ногами  могли  валятися  сотнi  тисяч  добрих  канадських
долярiв. Для такого я був затверезий... I не належав до тих,  що  виграють
на iрляндських перегонах чи  льос-вегських  рулетках.  Взагалi  я  не  був
улюбленцем легковажної фортуни i на дурничку з легкої руки нiколи не робив
ставки. Клясичне, бiблiйне приказания про пiт i кров  було  чи  не  єдиним
моїм банковим контом, на яке я покладав основнi надiї  досьогочасних  моїх
пiдприємств.
   Чи могли б бути вийнятком мої маленькi теперiшнi  операцiї  у  просторi
цiєї ось "Коломиї"? О, яке це порiвняння, наприклад, з центром  Рокефелера
в Мангетенi. що в основному є моїм iдеалом i який, до речi, викупив тисячi
акрiв отам трохи далi за автострадою Єлисавети. Запишiм скромнiсть.  Нiцше
називав це чеснотою дурнiв, але хай  навiть  ми  з  цим  не  годимось,  то
скажiть на милiсть Аллаха, що це слово може значити у просторi Канади з її
мiльярдами акрiв  лiсу,  поля,  степу,  тундри,  гранiту,  оливи,  залiза,
золота, якi вимагають вiд нас завзяття, щоб обернути це у шляхи, побудови,
кораблi, лiтаки, солодку кашку i примхи бiтнiкiв.
   Я хотiв  i  не  лишень  хотiв,  а  мусiв,  рости,  вростати,  ширитись,
здобувати i, розумiється, множитись,  а  тому  мусiв  шукати  засобiв.  Це
зветься грошi. Такi папiрцi з головою королеви. Де їх дiстати? Шукаючи  за
ними, менi не раз ночами болiла голова, а днями не раз  заливався  потами.
Пригадується хоч би будиночок при вулицi Глен в Торонтi, що  видався  менi
верхом шаленої спекуляцiї, неймовiрною фiнансовою  операцiєю  i  копальнею
золота. А що ж далi? Мої смаки розросталися. А тому,  коли  Лена,  можливо
жартома, назвала те французьке iм'я Сезан i вказала на одну iз запорошених
мальовил на моїй стiнi, про яку  я  не  мав  нiякого  особливого  поняття,
лишень те, що вручила менi її, також жартома, тiтка Ен, то  повiрте  менi,
яка твереза голова могла б втримати тверезiсть, коли нi з  цього  -  нi  з
того, все це обертається в божевiльну уяву про сотнi тисяч манни з неба.
   Я почав було, особливо ночами, маньякально  манiпулювати,  як  то  того
Сезана  обернути  в  будiвельну  компанiю   з   багерами,   екскаваторами,
будiвельними площами.  Це  була  далебi  чортячо  приваблива  мрiя.  Днями
звичайно, коли голова холоднiшала, я  переставав  вiрити  у  чари  Сезана,
одначе на всякий випадок, я вирiшив усю мою антику, за  вийнятком  меблiв,
повернути назад до будинку тiтки Ен, вважаючи,  що  моя  резиденцiя  не  є
найвiдповiднiшим  мiсцем  для  сезанiв,  вовчиць,  божкiв.  Несподiвано  я
затратив свiй легендарний спокiй. Менi вже ввижалися люди в чорних  масках
з наганами, якi вриваються до моїх замкiв i поривають мого Сезана. Катруся
була неймовiрно здивована, коли я сказав, що вертаю назад божкiв i Сезана.
Тож добра тiтка Ен може бути ображена. Розумiється,  що  мила  Катруся  не
робила клопотiв з цими фiгурками, не  цiкавилася  їх  походженням  i  свої
гуцульськi сорочки ставила багато вище, нiж iндiйського божка Крiшну.
   Як i не уявляла того факту, що вона тепер  набула  вартостi,  якi  годi
обчислити  доляровою  готiвкою.  У  тих  стiнах,   де   вона   перебувала,
безтурботно припадав курявою не один Сезан i не один божок Крiшна. Щаслива
Катруся, що вона таким не морочила собi голови,  а  спокiйно,  зосереджено
вишивала червонi й чорнi хрестики по канвi бiлого полотна.
   I не дуже щасливий я, що маючи на досяг руки таку Катрусю,  ганявся  за
фантомами болотяних вогникiв.  Це  далебi  могло  викликати  лють.  Я  сам
дивився на себе з презирством. Де та хоч найменша запорука, що мої примари
обернуться у моє щастя? А коли б так, тодi що з Катрусею? Залишити її отак
на  призволяще.  З  її  добрим,  кохаючим  серденьком  i  її   пречудовими
вишивками. О, мила Катрусю! I хто тебе таку сотворив? I для кого? I  невже
для мене?
   Тепер вона не приходила до мене робити порядки, тепер я заходив до  неї
i за кожним  разом  заставав  її  у  iншому,  завжди  свiжому,  привабливо
показному одязi. Не можу знати звiдки у неї таке вражаюче вiдчуття  одягу,
хто їй пiдсказував, що саме це їй найбiльше личило. У гарячi днi  i  теплi
вечори вона цiла зiткана з фiлiгранної прозорости, кожний м'яз її  легкого
тiла ласкаво бентежив уяву. Вона могла стояти бiля плити  i  варити  каву,
або обома руками поправляти розбите ззаду волосся, а разом  з  цим  робити
враження, нiби з неї спадає  її  одяг,  i  вона  вступає  у  прозору  воду
басейну, або лягає навзнак пiд сонцем на зеленiй травi.
   А iнколи її синi, чистi, прозорi очi виразно вимагали  зрозумiння.  Ну,
чого ж чекаєш? Хiба не бачиш?... Ми часто сходились. Я обiймав її стан. Її
пружне тiло вiдповiдало негайно. Її уста були завжди готовi. I їй не легко
було зрозумiти, чому я так настирливо оминав остаточного рiшення.
   Щоб собi помогти, я завантажувавсь роботою, не  був  вдоволений  нормою
фабрики, а маючи на контi певну готiвку, призначену для заплати будови,  я
вирiшив тим часом використати її для швидких торговельних операцiй. Це був
час найживiшої торгiвлi будинками, вiдповiднi фiрми росли i множилися, мiй
Снилик вiдкривав другу канцелярiю при вулицi Ронцесвейл. Протягом  червня,
я купив i продав три будинки. На цей раз без нiяких  направ  й  репарацiй.
Чиста, гола, безоглядна спекуляцiя. Заробляв я, заробляв Снилик,  заробляв
адвокат, заробляв податковий  уряд.  Тiшились,  що  росте  мiсто,  ростуть
капiтали, буяє достаток.
   Це  був  запопадливий  час,  мiй  телефон  брязчав  без  перерви,   мiй
"Меркурiй" невтомно бiгав мiж  Оквiлем  i  Торонтом,  конто  в  кредитiвцi
поповнялось свiжою готiвкою. А разом з цим я шукав можливости розпрощатися
з "Равнтрi" i знайти щось тут ближче i  можливо  прибутковiше.  Моя  увага
була  скерована  на  цiкаву,  алюмiнiйового  кольору,  казкового   вигляду
конструкцiю, на вежi якої появився магiчний знак з чотирьох лiтер  "ФОРД".
Ця конструкцiя примiстилася зараз при моєму виїздi на автостраду Єлисавети
по дев'ятiй лiнiї i, мабуть, була споруджена тут спецiяльно для мене. Вона
росла на моїх очах, щоденно я кiлька разiв проїжджав повз неї i так до неї
призвичаївся, що почав вважати її за свою. I здавалося, що росте вона сама
вiд себе просто з землi, як дерево, бо  з  дороги  не  було  видно  нiяких
людей. Збоку понуро стояли й чекали лишень авта. Тi авта, та споруда i  та
дiлова, спокiйна, якась урочиста атмосфера довкруги з автострадою, по якiй
туди i назад, сливе без перерви, бiгли машини, наповняли  мене  тим  самим
ритмом, так що я починав почуватися її частиною i можливо вперше  збагнув,
що це продовження всього космосу разом з кружлянням зiр, плянет  i  тiлець
крови у моїх жилах. I коли до цього часу, я не  розумiв  i  боявся  такого
кружляння, то тепер це ставало моєю природою, як щоденна їжа, або  чищення
зубiв. I єдине, на що я ще не мiг зважитись - залишити мою фабрику. Все що
я не робив поза нею, вважалося мною за лотерiю, узалежнену вiд випадку.  Я
ж вимагав псвности пiд ногами. I можливо, це було основною перешкодою  для
мого великого старту. Я мав намiр залишити "Равнтрi",  але  одночасно  моя
увага  зверталася  механiчно  до  "Форда".  Дарма  що  мої  прибутки  поза
"роботою" багато разiв перевищували "мої заробiтки".
   I з початком червня черговий лист вiд Лени з печаткою незнайомого мiсця
Люнд у Швецiї. Повiдомляла, що вона у батькiв чоловiка, що  її  гарно  там
прийняли, що почувається добре, що їй там подобається i шо, можливо,  вона
там залишиться "на довгий час". А головне, що вона в тяжi  i  сподiвається
"родити янголятко" - вийнятково  невластивий  для  неї  вислiв.  Невже  це
початок кiнця? Дивував лиш загальний тон листа - не так радiсть, як скорше
вiдчай, скорше надрив,  анiж  щастя.  Здавалося  вона  комусь  i  на  щось
скаржиться, за щось метиться. "В остаточному, писала вона,  людина  мусить
одного разу визнати межi можливостей". Я їй не  вiрив,  не  в  її  дусi  i
стилi, але де докази ствердження недовiр'я.
   А що залишалося менi?  "Визнати  межi  можливостей"?  Будова,  поїздки,
пошуки, шум i грюкiт. Краєвид зритої землi. Червона глина, пiсок,  камiнь,
цегла, бетон, залiзо Ну i що ще? Ще кипiння, ще юшка землi, повiтря  неба,
нервiв. I я в точцi кипiння.
   Бiля мене була Катруся, ми  з  нею  несамовито  кружляли  бiля  полум'я
свiчки. Я мав вимовку, я мiг пригнатися запорошений, спотiлий, з  червоним
лицем, кинути кiлька слiв, щось на ходу з'їсти, обiцяти скоро вернутися  i
знов зникнути. Були, правда, недiлi i днi вiдпочинку, я мiг повiдомити  її
телефоном з неозначеного мiсця, щоб вона була готова, бо  їдемо  на  берег
Васаги. Було дуже добре, коли я дотримав  слова  з  точнiстю  пiд  години.
Катря до такого звикла, звичайно  все  було  готове,  ми  гналися  десятою
лiнiєю, згодом повертали на двадцять четверту, швидкiсть сiмдесять, напрям
Колiнгвуд. вздовж калейдоскопи краєвидiв, зелених  долин,  соснових  гаїв,
осамiтнених  ферм,  лiнивих  корiв.  Ми  вганялися  на  широкий,  плаский,
завалений машинами, пiсковий берiг, ледве знаходили якесь мiсце,  нашвидку
переодягалися, бралися за руки i з дитячою верною,  бiгли  довгою  мiлиною
назустрiч хвиль, що котилися зi синiх просторiв затоки Юрiя. Холодна вода,
свiжий бриз, молодi люди, гарнi тiла, сяючi очi i  Катруся  в  її  стихiї,
одразу мiняли настрiй, ми бавилися, як дельфiни,  безнастанно  реготалися,
виходили засапанi на берiг, падали на гарячий пiсок, пражились сонцем, щоб
за хвилину знов зiрватися i знов гнатися до води.
   Верталися битi сонцем, катованi голодом, заїжджали до  першого  лiпшого
придорожнього заїзду, набирали котлеток з цибулею,  помiдорами,  гiрчицею,
хижо їли i пили холоднi,  газовi  напої.  А  дома,  звичайно,  розходились
"надобранiч".
   Який диявол мiг повiрити, що це було справдi так? Ми не вiрили самi.  I
не вимагали вiри. Нас несла бистра течiя невмолимости i ми  вiдчували,  що
єдиний рятунок, це мiцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало
вiддиху, ми могли зважитись на  святий,  невинний  поцiлунок,  що  набирав
значення печатi духа вiрности, непрелюбодiйности, чистоти мислi,  завдатку
справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до  наївних  i
сприймала цю лотерiю, як досвiдчений круп'є певний своєї перемоги. Чи  мав
я право сказати, що життя для мене є щось бiльше, нiж звичайний успiх.
   Розумiю, що моє вдаване пуританство i моя щира жертва  фортунi  успiху,
багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я  мусiв
би пригадати, що мiй характер формувався атмосферою, законами, практикою i
культурою заперечення самого принципу характеру. Все  у  нас,  включно  до
ребер, безжалiсно ламалося, ви родилися, росли i зрiли у безконечнiй руїнi
i вiд вас вимагалося лишень одного: покори. I чим вам гострiше  болiв  зуб
спротиву, тим ви менше могли сподiватися самоствердження  незалежности.  Я
не знаю, чому є люди, якi так само не можуть бути свобiдними, як мурини не
чорними, або кури лiтаючими. I я ще бiльше не можу зрозумiти, чому саме цi
люди, зi своєї цiєї iмпотенцiї творять культ, якому  безконечно  складають
кривавi жертви. Iменем  великої  свободи  будувати  велику  несвободу,  це
основна насолода, наближена до сексуальної, що у нiй запах живої крови так
само п'янить, як i запах вина.
   А тому хай буде вiльно менi, iменем  неупокореної  людини,  проголосили
мораторiй моїх  несплачених  боргiв,  спричинених  вогнем,  мечем,  мором,
голодом, ув'язненням i сьогоднi, увiйшовши  у  цей  ясний,  соняшний  свiт
свобiдної безпосередности, я не маю сили стримати своєї  енергiї  у  межах
пристойности. Зрозумiйте, що  це  проблема  унiверсального  значення.  Моя
енергiя була скована, мiй простiр був обмежений, мiй  час  був  замкнутий.
Передомною, за мною i надо мною тяготiв нiвелюючий закон передрiшення.
   Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю  будiвництво.  Але  я  не  мав
права будувати. Я мав право на  "житлоплощу"  наподобу  кожної  тварини  -
нори, дiри, кута, пiвкiмнати, кiмнати. Це норма амбiцiї житлового рiвня  у
просторi мого минулого, а тому вирвавшись iз цих умовностей, я не можу  не
пити i не впитися вином цiєї нової насолоди.
   В кiнцi червня, до речi дуже свiжого, мокрого, зеленого, моя будiвельна
вiзiя перевтiлилась у цiлком наглядну,  кольору  сiрого  каменю,  червоної
цегли, темно  -  зеленого  накриття  зi  широкими,  переднiми,  замазаними
вiкнами, подобу, що дуже вигiдно i вражаюче конкурувала зi своїми сусiдами
на тлi тих зелених сосон i яблунь. Особливо робив переконливе враження  її
широкий, розлогий фасад з його просторою верандою i  сходами  -  поєднання
старогрецької клясики i модерного американiзму, з дуже приємного,  сiрого,
теплого  зi  жовтими  прожилками  каменю,  що  нагадує  мармур   -   вiсiм
трьохбiчних сходин,  що  спадали  до  заглиблення,  у  якому  мав  постати
квiтник. Внизу з обох бокiв веранди великi вiкна з  французькими  дверима,
якi виходили на бiчнi, низовi, бетоновi веранди з  пiдвищенням,  на  якому
розмiщенi вази для квiтiв.
   Загальна форма побудови не  мирилася  i  не  була  конче  спiвзвучна  з
бiльшiстю  дооколичних,  модерних  будiвель.   Дисонанс   вносили   боковi
поперечнi стiни з великими  вiкнами  i  трохи  пiдвищеним,  одноплощинним,
похиленим на один бiк дахом. Це був незвичний мотив  i  виправдувався  вiн
внутрiшнiм призначенням простору - злiва, це було здогадне  ательє,  а  на
протилежному  боцi,  не  менш  здогадна  бiблiотека.   Цi   два   простори
вiдогравали основну ролю цiлого цього пiдприємства, а  тому  в  їх  жертву
було принесено стiльки  святого  трафарету  загально  принятих  мешканевих
норм. I можливо вперше за цiле  моє  життя  я  вiдчув  гостру,  егоїстичну
насолоду  i  незграбно  приховану  гордiсть,  що  ця   мешканева   споруда
припасована на мiй зрiст i крiй, що саме  так  я  хочу  виглядати  на  цiй
землi. Нiякi замки, палаци, а  така  ось  стисло  розмежована  i  доцiльно
продумана шкаралуща моєї фiзичної i духової  iстоти.  Розумiється,  я  мiг
втискатися у один кут з однiєю постiллю, можливо я мiг би виповнити  палац
на  двадцять  кiмнат,  але  те  i  друге  не  було   б   моїм   конкретним
цiлеспрямованим  мешканням.  Це  лиш  була   чи   була   б   випадковiсть.
Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стiльки простору i стiльки  мiсця,
у якому б я був анi стиснений, анi розгублений. Мiсце  їжi,  мiсце  працi,
мiсце вiдпочинку, мiсце розваги, мiсце родини, мiсце дружини, мiсце дiтей,
мiсце гостей. В цьому клясичному, iсторичному, фундаментальному  розподiлi
простору  мешкання  я  бачу  основну  вимогу  людини  всiх  часiв  i  всiх
просторiв, що вмiли, хотiли i  мусiли  будувати  чи  то  пiрамiди,  чи  то
пантеони, чи лазнi Каракалi, а чи будови Европи й  Америки,  взагалi  всiх
тих, для яких будiвництво й життя були нерозлучними вимогами.
   Менi можуть сказати, що є ще люди, якi взагалi не вимагають мешканевого
простору, або  вдовольняються  заблощиченою  "житлоплощею",  але  цi  люди
правдоподiбно мають насолоду  в  самому  голому  фактi  бути  на  землi  з
титулами "Божого сотворiння". Це їх незаперечне право.  Але,  на  жаль,  я
мушу ще раз i ще раз ствердити, що  до  цiєї  породи  людей  абсолютно  не
належу. З ними у мене стiльки ж спiльного, як  i  з  усiм  iншим  живим  i
мертвим на цiй плянетi i признаюся, що вигляд  колiбрi  з  її  фiлiгранним
листочком гнiзда, я бiльше шаную, анiж вигляд мешкання  багатьох  двоногих
сотворiнь моєї власної зовнiшньої подоби.
   В кiнцi мiсяця червня, саме коли розпочались першi лiтнi громовицi, моя
хата була пiд дахом i цiле нутро було виповнене грюкотом молоткiв, якi  не
давали менi нiде спокою. Коли я мав час, я приходив на  будову,  втискався
до її середини, вiтався з людьми у синiх, потертих комбiнезонах, переважно
iталiйського  походження,  якi  вимощували   помости,   вставляли   дверi,
закрiпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральнi, чистили  сходи  i
нарештi барвили. Кольори кiмнат моє дошкульне мiсце, я вибирав їх тижнями,
я зовсiм губився, коли доходило до рiшення, признаюсь я не мав вирiшальної
думки, а тому часто дiяв на слiпо. Ще тодi, коли мав дiло  з  моїм  першим
мешканням на вулицi Глен, я давав  легко  з  цим  раду,  бо  все,  що  там
робилося, безперечно годилося iз загальним тоном, але тут  одразу  виникла
гостра черга суперечностей, бо ж хотiлося  конче  зробити  все  "не  так",
знайти iншу точку бачення i обов'язково зчинити  революцiю  кольорiв,  щоб
засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала  б  виглядати
моя бiблiотека - робiтня ? Я погодився  на  пропозицiю  самої  будiвельної
фiрми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з  червоної  сосни  -
затишно, вигiдно, солiдно. Багато мороки виникало з ательє. Що це  мало  б
бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вiкнами i  похилою  стелею
незграбна кiмната пiд кольор меду. Малось на увазi Лену з  її  екстремними
нахилами, наприклад, вона твердила, що їй подобається чорний кольор  стiн,
з  чим  я  не  мiг  годитися  засадничо  i  вибрав   гарячий,   чи   краще
солодко-мiшаний чай з медом i можливо також  чоколядовим  тортом.  Коли  б
вона тут опинилася, вона напевно все  це  змiнила  б  за  своїми  смаками,
наприклад, могла б закрити високу передню стiну великим панно  з  мотивами
її улюбленої символiки народження,  або  iнших  абстрактно  -  символiчних
дивоглядiв... Вона завiшала б усi стiни картинами i мала б багато сонця  з
виглядом на квiтник, який має бути закритий вiд  сусiдньої  оселi  висадом
туї. На цiй половинi зосередженi  всi  домени  господинi  дому,  як  малий
будуар, кухня, їдальня, ванна, включити й майбутню дитячу кiмнату, що  тим
часом виконувала б функцiю малої вiтальнi з її широким вiкном i  краєвидом
долини.
   Друга, схiдня половина призначена  для  мене,  за  вийнятком  загальної
великої вiтальнi в густо оливкових тонах з цiлою скляною стiною i розлогим
виглядом на пiвдень з сусiднiм парком, його тополями i  великою,  плакучою
вербою. Двi поруч спальнi, роздiленi бiлою, пiд мармур, ванною  i  нарештi
її величнiсть робiтня завершували весь  цей  комплекс  моєї  приречености,
включаючи сюди i невтральну територiю  сiней,  паперованих  пiд  небiлену,
сиру ряднину з їх маєстатним виходом на арену веранди i  менш  маєстатними
бiчними сходами до просторiв пiдвалля.
   До речi, цiле те пiдвалля я вiддав у повне володiння Бахуса й Домовика,
як тим, що  командують  царством  розваги  i  царством  добродiйности,  як
електрика, вода, газ поруч з двома коморами для домашнього майна. Магна  -
магнiссiма  бар,  що  його  мав  намiр  розписати  полтавськими,  старо  -
козацькими чи краще запорiзькими фресками, займав  бiльшу  половину  цього
простору, i  вiдзначався  широкими  вiкнами  з  виходом  на  малу,  нижню,
бетонову веранду.
   Спiшу додати, що з кiнцем червня i початком липня все це, вiд верху  до
низу, уявляло лишень одну суцiльну  картину  найлiричнiшого  безпорядку  з
дуже незначними натяками на якесь завершення i  ви  знаєте,  як  не  легко
доводити речення до точки, коли хочете, щоб  воно  звучало  вiдповiдно  до
ваших вимог. Ви, мабуть, також знаєте, як не легко ставити точку над i,  а
вже найдошкульнiшим болем голови в таких випадках є та частина ритуалу, що
зветься меблюванням i декорацiєю, особливо, коли ви належите до впертих  i
непоправних  бунтарiв  проти  конвенцiоналiзму.  Де,  наприклад,   дiстати
канапи, фотелi i все  таке  iнше,  якi  б  були  слухняними  рабами  ваших
дволичних i  многоличних,  а  часто  безличних  вимог  i  примх  естетики,
оригiнальности, вигоди. Кажуть, великий Бальзак вимагав  конче,  щоб  його
широка, покрита червоним плюшем лежанка викликала у його любовницi маркiзи
(прiзвище забулось) любовний шал на перший погляд. Признаюсь, я не мав  аж
таких тиранських  вимог  вiд  своїх  лежанок,  але  так  само,  як  i  той
генiяльний сибарит, я був невилiчимо заражений переконанням,  що  меблi  й
декорацiї можуть вiдогравати генеральнi  ролi  не  лишень  у  Голiвудських
фiльмах, але й у наших буденно-щоденних побутових iнтермедiях.
   Але вже з кiнцем липня, ця проблема значно дозрiла  i  перетворилася  у
невилiчиму гангрену хвилювання. З наближенням вiддалi, вона  перетворилася
у  вражливо  -  делiкатну  аферу  на  тлi  не  дуже  блискучих  фiнансових
можливостей. Це вимагало розважности,  рiвноваги,  непоспiху.  Наглiсть  у
таких випадках смерти рiвна. Вибирати канапи i вибирати наречену сливе  та
сама функцiя. За допомогою вдаєтеся до вiдповiдної  лiтератури,  що  її  в
англiйськiй мовi є невичерпальна кiлькiсть i нарештi у вас постає амбiтний
плян, що його годi вложити в одну п'ятирiчку i щоб вдовольнити наглiсть  i
сяко-тако  заставити  зяючу  порожнечу,  ви  дозволяєте  встелити  помости
м'якими килимами мишатого  кольору  i  набути  кiлька  генеральних  куснiв
обстановки, пiсля чого ваше мешкання виглядає, як ляндшафт мiста  Торонта,
зi широкою площею будиночкiв, мiж якими, в  рiзних  мiсцях  нiби  Гулiвери
серед лiлiпутiв, повзносяться будови -  гiганти  передвiсники  майбутнього
мiста.
   Що  я  мав  робити,  наприклад,  з  ательє,  якого  призначення  вiтало
цiлковито  в  стратосферi  мiстерiйности.  Щоб  залякати  його   моторошну
порожнечу, я повiсив на його широких медових стiнах чотири  малюнки  Лени,
якi здавалось, бажали увiйти  у  тi  стiни  i  розчинитись  у  їх  безоднi
простору. Що мав робити з книгозбiрнею? Збiрка моїх  авторiв  кишенькового
видання, не дивлячись на їх блискучiсть популярности i слави, виглядала  б
на полицях моєї книгозбiрнi,  як  гурток  морських  свинок  у  стайнi  для
слонiв. Всi тi книги я залишив у старiй моїй хижi, там для  них  мiсце,  а
простори нової альма-матер зiсталися без ужитку. З вiрою, що на них прийде
час. А покищо в однiй з моїх спалень, яку я назвав кабiнетом, примiстилась
не лишень моя "бед-континентал"  постiль,  а  також  мiй  новий  магоневий
робочий стiл, мiй чорний телефонний апарат, мiй "фiлiпс", мої два  шкiрянi
стiльцi i одна канапа...
   З деяких причин я конкретно почав цiкавитись мистецьким малярством, мої
порожнi стiни десяти кiмнат виразно цього вимагали i я прийшов до  певного
переконання, що хоч-не-хоч, а менi  прийдеться  перейти  на  угоду  з  тим
найекстремнiшим з екстремiв цiєї штуки, бо iнакше мої стiни  залишилися  б
фатально голими. З цим ще буде багато мороки. Не всi зо  мною  погодяться,
що мода в таких випадках переважаз  мистецтво  i  коли  мода  свариться  з
мистецтвом то остаточна лава присяжних  -  "вокс  популi  -  вокс  деї"  -
виправдує моду. Я перегортав  сторiнки  найкращих  каталогiв  мистецтва  -
Шагал, Брок, Клеве, Котаво iтд, iтд. - всi вони в один голос, устами Леона
Лянга, запевняли мене, що тiльки Пiкассо i його епоха  це  альфа  i  омега
найвозвишенiшого мистецтва. I в одному  я  мушу  з  ними  погодитися,  що,
наприклад, у моїй хатi найкращi з кращих Рафаелiв, виглядали б  безнадiйно
розгубленими i в  порiвнаннi  з  кльовном  Бюффе,  не  дивлячись  на  його
дерев'яний червоний нiс, творили б заперечення основ естетики.
   Також у зв'язку з цим, я оглянув кiлька крамниць  малярства  i  взагалi
мистецтва на Блур i на Ионг, я  побував  у  мiськiй  галерiї  цiєї  штуки,
вiдвiдав кiлька вистав картин, я говорив з деякими знавцями цiєї культури,
як професором Керр, Кандинським, Собко. В загальному я почав розумiти,  що
для рiвноваги почуттiв, є конечним розумiти синтезу вартостей в дусi, часi
i просторi. Iнакше  вартостi  загублять  силу  дiяння  i  ми  зависнемо  в
порожнечi збайдужiння. Балянс вартостей - балянс нашого щастя.
   Так  минало  це  моє  навантажене  пружнiстю  лiто,  я  був  здивований
швидкiстю його кiнетичної дiї, моє особисте  єство  мiняло  форми.  Я  був
щасливий, що моя бiологiя витримувала всi цi навантаження  i  я  не  мусiв
вдаватися до лiкарiв. Було цiкаво спостерiгати, як вiдходив день за  днем,
як наростав новий лад. Я вростав у це нове мiсце тiлом, серцем, нервами  i
коли я бачив фундамент мого будинку я бачив  себе  самого  врослого  в  ту
землю на березi цього озера. I коли  сходило  чи  заходило  сонце,  я  вже
називав його моїм сонцем i було приємно сприймати його щедрi благодатi, не
дарованi з ласки, як жебраковi, а брати як  основу  сили,  визначеної  для
мене у космосi, як рiвноправнiй його частинi.
   I прийшла осiнь. Ця мелянхолiя i туга на цей раз  звучала  мажорно,  як
передгра моєї великої особистої драми. Я люблю цей ситий настрiй, символом
якого були всi п'ять моїх яблунь, якi демонстративно виявили свою щедрiсть
цього великого сезону. Їх гiлля гнулося вiд тягару плоду, вiтер  намагався
помогти їм i цiла їх територiя вгорi i внизу була засипана  їх  запахом  i
кольорами. Не було кому користатися з їх  щедрости  i  можливо  вони  мали
причину бути невдоволеними. Їх тiло, їх серце i  їх  душа  видали  все  що
могли, а ми байдуже згортаємо на купи їх дари i залишаємо на ласку стихiй.
   Зрештою осiнь цiєї благословенної землi, особливо  її  початок,  завжди
вражаюча щедрiстю дарiв, кольорiв, запахiв,  листя  обливається  пурпуром,
залитi сонцем дерева нагадують рубiни, ситi вивiрки витанцьовують канкани.
Все бавиться, живе й не живе, все жартує i провокує жарти.
   Я iнколи, недiльними ранками, бував дома,  дозволяв  собi  вiдпруження,
валявся довше в лiжку, загублений у своїй новiй "житлоплощi" з  книжкою  в
руцi, або одягнутий у пiжаму, домашнi виступцi i картатий халат, я  блукав
по кiмнатах, важив їх порожнечу, мiркував над їх долею, ходив вiд вiкна до
вiкна, вдивлявся у знайомi краєвиди, якi видавались менi завжди  новими  i
був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху.  Вдоволення  завжди
родить острах, боїмось так само великого щастя,  як  i  великого  нещастя,
одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У цi днi я був  вдарений
вдоволенням, це була велика солодка рана,  це  бiль  трiюмфу  перемоги.  I
єдиного чого не було... Я оминав це iм'я. Воно загостро  врiзалося  в  мою
рану щастя i вносило затруєння. Це вимагало якоїсь  неймовiрної  операцiї,
на яку я не мав сили зважитись.
   Це  був  такий  ранок,  така  млява,  засолодка  iдилiя,  такий  шматок
неповторної  гри  вдоволених  iнстинктiв.   За   вiкном   моєї   новенької
рожево-помаранчевої  кiмнати  з  її  тяжкими   брокатовими   помаранчевими
завiсками, глибоко i насичено дихала сильна  осiнь.  Сонце  зливою  свiтла
заливало яблунi з їх барвами плоду,  заносило  запахом  сосни  i  шипшини,
радiо  на  Сi-Бi-Ел  передавало  концерт  Моцарта  камерної   оркестри   з
Ванкуверу.
   Моя спальня-робiтня мала троє дверей - до ванної, до великої  порожньої
робiтнi i до великої вiтальнi. Цi останнi лишаються  переважно  вiдчиненi,
вони продовжують мiй  простiр  i  частинне  вiдкривають  краєвид  головної
веранди.
   Це, мабуть, було по дев'ятiй годинi, мiй будильник цокотiв спокiйно  на
нiчному столi i нiхто ним в цей час не цiкавився. Я був заглиблений в  "На
лезi бритви" Сомерсет-Моума - автора близького вiдчуттями того  свiту,  що
менi вiн чомусь iмпонує далекими й широкими обрiями глобальних  засягiв  з
їх перспективами безконечної молодости i сили. Я  був  сам  i  не  сам,  я
нiколи не буваю сам, я не  знаю  вiдчуття  самоти  i  коли  хочу  бути  на
хвилинку осамiтненим, звичайно створюю штучно  наставления  самоти.  Зараз
мала прийти Катруся, вона це добре пам'ятає i також знає, що мої  недiльнi
ранки належать менi. Вона звичайно приходить  заднiм  входом  до  кухнi  i
їдальнi, я звичайно чую її тихий спiв,  що  завжди  її  супроводжує,  вона
варить каву, застеляє стiл їдальнi, подзвонює порцеляною...
   Цього ранку було iнакше. Вона увiйшла переднiм  входом  через  веранду,
нiчого не наспiвуючи, пересiкла стовп сонячного сяйва великої  вiтальнi  i
зупинилася на порозi моєї спальнi. I була вона  одягнута  не  у  звичайний
одяг, а мала на собi домашнiй, вишневого кольору,  сатиновий  халат,  який
плястично видовжував її струнку постать  i  хвилястими  спадами  сягав  до
самого помосту. Її обличчя  було  свiже,  очi  i  уста  смiялися,  волосся
зачесане догори i зав'язане ззаду червоною  стрiчкою.  В  руцi  вона  мала
велике, яскраво-червоне яблуко.
   Я був знiяковiлий, я звик до Катрусi, я бачив її кожного дня, я  нiколи
не був здивований i раптом це збентеження одним  тiльки  виглядом  на  тлi
того сяйва i тих кольорiв. Я помiтив її тихе наближення не  так  поглядом,
як вiдчуттям. Я швидко вiдложив книжку i вiдчув своє серце. Воно по своєму
здрiгнулося.
   - Добрий ранок, - привiталася вона спокiйно.
   - Добрий ранок, - вiдповiв я запитально. Вона спокiйно пiдiйшла до мого
лiжка, загадково й лукаво посмiхалася, мала незвичний, знiяковiлий вигляд,
очi її блищали острахом.
   - На! - сказала вона i простягнула на долонi яблуко.
   Я нiколи не думав, що Катруся на щось подiбне спроможна, що вона  зможе
так переконливо виконати цю трафаретну сценку  з  тим  яблуком,  яка  мене
проникливо проняла i змусила порушити найнезрушимiшi мої святощi.  Я  взяв
те яблуко, воно було направду спокусливе. - Вкуси! - смiялась вона. Але  я
не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене i тодi яблуко  випало
з моїх рук, а Катруся, мабуть налякана, цiла тремтiла i зовсiм  розгублено
шукала у мене захисту. Вiд кого вона тiкала i чого боялася? - Закрий мене,
закрий мене! - лептала вона. Її пружне, тепле тiло згоряло i в'януло, нiби
бите вогнем.
   Пiзнiше, вона поясняла цю пригоду так: - Я, казала вона, скаржилась  на
тебе тiтцi Ен, а вона запитала: Чи ти  читала  Бiблiю?  Нi,  вiдповiла  я.
Вiзьми i прочитай - Мойсея,  глава  третя,  роздiли  третiй,  четвертий  i
п'ятий. Я взяла, прочитала i менi сподобалось. Чи ти гнiваєшся ?
   Я попросив також Бiблiю. Дивись, кажу, за роздiлами третiм, четвертим i
п'ятим, слiдують роздiли шостий, сьомий й дев'ятий. Чи ти не боїшся?
   - Коли їх не боялась Пра - Єва, чому б мала боятись я?
   Ми смiялися i були щасливi. Катруся могла  прийти  рано,  могла  прийти
серед дня, могла прийти вечором,  могла  прийти  серед  ночi.  Ми  пiзнали
"добро i зло" i покинули наш рай, в  якому  так  довго  мучились.  А  наша
пречудова тiтка Ен, яку Катруся кликала "мам", пiсля своєї санаторiї  була
щаслива нашим щастям i була переконана, що наше одруження це  лиш  питання
часу. Це тримало її на дусi, Катруся їй  призналася,  що  Бiблiя  помогла,
вона твердила, що мужчини взагалi не знають мудрих дорiг до пiзнання добра
i зла, але їм треба помогти. А ми обоє замолодi i засильнi, щоб  не  стати
iдеальною парою для народження iдеального продовження вiчности у вiчному.
   Прекрасна Ен! Вона бачить життя ясно, просто й логiчно,  але  не  своє.
Своє вона пройшла в темностi. Для неї ми з Катрусею, вихiд у  яснiсть.  Ця
наша яснiсть занадто разюча i пiсля довгих рокiв невблаганного затемнення,
вона її екзальтоване вабила.
   З нею було вийнятково приємно сидiти довгими  осiннiми  вечорами  перед
нашим ватрапом великої вiтальнi, яку ми  спiльними  зусиллями  привели  до
дуже iмпонуючого вигляду з її м'якими тонами свiтел i приємним,  хвилюючим
теплом, коли назовнi у соснах шумiв вiтер i било у вiкна дощем,  а  ватран
безтурботно жарiв i  поблискував  вогнем.  Ен  було  абсолютно  заборонено
алькоголь, але ми пили добрий, англiйський  чай.  що  його  приносила  нам
Катруся на срiбнiй, старовиннiй тацi у рококових, порцелянових, тонких, як
папiр, чашечках. Ен любила цей чай i цi чашечки, один їх вигляд  створював
у неї її прояснюючий, елегiйний настрiй, який вона так любила  переживати.
- Дуже люблю цю вашу берлогу за її новiсть, але чашечки мусять бути давнi.
Модернiзм для мене лишень назовнi. Взагалi,  не  люблю  речей.  Мене  вони
втомлюють.
   Ми  любили  її  слухати.  Її   оповiдi   були   неповторнi,   її   мова
ненаслiдувальна. Нiколи не щадила себе, коли  вимагалось  точностi.  -  "Я
була брудна. Я курвила".  Вiдкривала  гарнi  i  не  конче  гарнi  сторiнки
лiтопису i в чомусь нагадувала  Скарлет  з  роману  "Проминуло  з  вiтром"
Маргарети Мiчел. Її життя також проминуло з вiтром, але  не  дивлячись  на
його трагiчнi нотки, воно було i багате i гарне. Вона бачила  свiт,  знала
людей. Вiнстон Чорчiл, Муссолiнi, Фербенкс. Бернард Шов, не були  для  неї
винятком. Вона летiла на вогонь, її любовнi  пригоди  коштували  мiльйони,
свого кумира не називала по iменi, а тiльки  "вiн",  "той",  "його",  мала
нахил  до  гiстеричности,  до  вульгарних  ексцесiв,  вони  були   гострi,
вражаючi, яскравi. Вона могла летiти за своїм коханком до  Каїра,  наймати
детективiв, заставати "його" в обiймах коптiйських  красунь,  набити  йому
морду, вернутись до Оквiлу,  гiрко  плакати,  писати  розпачливi  листи  i
благати ласки. Вона хотiла знати, що це таке коптiйськi жiнки, перегортала
енциклопедiї, докопувалась, що  це  нащадки  давнiх  єгиптян  i  купила  в
Олександрiї ту саму голiвку Нефертете, що стоїть тепер  по  серединi  моєї
порожньої книгозбiргi, як символ  унiверсальної  краси  i  сили.  Коли  тi
коптiйки мали схожiсть до тiєї голiвки в  тому  клобуку,  тодi  я  розумiю
любовника моєї приятельки Ен, як також розумiю її розпач, бо ця  сама  Ен,
коли б її посадити на трон фараонiв, могла б гiдно заступити Нефертете, як
не красою то гiднiстю  й  величнiстю  володарности.  Моя  дорога  панi  Ен
належала до раси, якої володiння простягалося вiд кiнця до кiнця  свiту  i
саме це давало їй силу великої великодушностi, i такої ненаситнссти  добра
i зла, як ласки так  i  жорстокости,  як  високого  лету  так  i  низького
падiння. Вона нарештi шукала забуття в алькоголi.  I  можливо  присутнiсть
простоти  Катрусi  i  моєї  тваринницької  живучости  надавали   їй   силу
поборотися з тiєю безглуздою пристрастю  i  спробувати  втiлитись  в  ролю
щасливого материнства, якого вона не зродила, а знайшла пiд  ногами  своїх
свiтових мандрiв.
   - Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розриває жертву, як лев козу.
Нема милосердя. Це стихiя. Можете бути багатi, вченi, мудрi, великi сильнi
- нема вибору. Чим ви сильнiшi - тим безсилiшi.  Це  такий  же  закон,  як
закон гравiтацiї. Не можемо його обiйти. Ви маєте також свої клопоти.
   Це було сказано тоном великої пєреконливости,  що  виривалась  з  тiла,
мозку,  кости,  серця,  я  не  мав  вiдповiдi,  лишень  стверджував  згоду
мовчанням. - Можна цього й не мати, - казала вона пiсля перерви,  занурена
сама в собi з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це
не так. Великi трагедiї побудованi на iстинах, а ними  є  великi  почуття.
Знаю i вашi клопоти, о, я їх знаю. I не тiльки те, що ваша мати  вмерла  з
голоду "великих iдей"... Ви самi голоднi якоїсь правди i може ви її -  хто
знає - знайшли разом зi мною. Ми мали Iндiю, ми мали Маркса... Кого,  кого
ми не мали. Але не тiльки Колюмб вiдкривав цю  землю,  її  вiдкривали  Кiд
Рiнго, доктор Голидєй Бет Местерсон. Може ви знаєте такого дивака  Коннела
- єпископа англiканської  церкви.  Вiн  хотiв  схрестити  Христа,  Маркса,
Ленiна,  Дзержинського  i  створити  гiбрид   модерного   суперхристиянина
пристосованого  до  клiмату  занепадницької  Европи  нашого  часу.  Чи  ви
помiтили що змiшавши любов i  ненависть  ви  можете  створити  новий  атом
доброчинности. Наша доба не любить просто  милосердя.  Вона  замiняє  його
системою  УНРА,  IРО,  ОН,  поєднанням  Сталiна,  Ель   Капоне.   Це   все
перетворення й перетворення субстанцiй духа вiд епохи  в  епоху.  Може  ви
бачили в Каїрському музеї мумiзовану голову  фараона  Рамзеса  Другого,  а
разом з цим може знаєте святиню Нубiйського Нiлу Абу Сембiлу, де  висiченi
з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камiнь це така ж синтеза,
як i Будда та... скажемо. Вiнстон Чорчiл. Кажете - боротьба  кляс.  Це  те
саме, що мумiя фараона. Це боротьба за тривання, за силу,  за  збереження.
Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення.
   Нашi розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали,
як вона казала синтези. Поєднання минулого й сучасного. -  Люблю  свiжiсть
думання, казала вона. I свiжiсть мешкання. Моя берлога занадто запорошена.
   - Цi порохи вартi терпеливости, - зазначував я.
   - Можливо. Але коли це лиш iсторiя...
   - Наша країна ще не має iсторiї.  Ви  напевно  ще  пам'ятаєте  пiонерiв
Торонта.
   - О! Розумiється. Багатьох, - оживилась вона.
   - За тисячу рокiв...
   - За тисячу рокiв! - перебила вогiа  мене.  Ви  думаєте?  Тепер  кожний
мiсяць - столiття.
   - Наша iсторiя закроюється на довгу мету. Це  буде  iмперiя  надземних,
поземних i  пiдземних  дорiг,  гангарiв,  полярних  гаражiв,  мiжплянетних
летовищ. Генеральний штаб атомової доби.
   - О-го-го! - Я не знаю, я не знаю. Це  вже  будемо  не  ми,  мiй  милий
друже, - казала вона, заплющивши очi, нiби намагалася щось уявляти.
   - А чому не ми? Вашi предки освоїли цю землю i надали їй стиль  i  тон.
Добрий стиль i добрий тон, - казав я.
   - О ви! О ви! Ви мрiйники. Але я вам вiрю. О, я  вам  вiрю!  Скажiть...
Яку ви любите музику ? - несподiвано запитала вона.
   - Грiга, - вiдповiв без надуми я.
   - I я також. Зайдете до мене - почастую вас "Пер Гiнтом". Нашi люди  не
завжди вас розумiють.
   - А чи їм конче треба нас розумiти. Важливiше, щоб ми розумiли їх. Вони
нам нiчого не боргують. I їм не конче треба вiдчиняти нам всi дверi,  буде
краще, коли ми навчимося вiдчиняти їх самi. Наша стара Европа  зобов'язує,
вона навчила нас зарозумiлости.
   - Не нарiкайте на вашу стару Европу, - казала вона.
   - О, нi! Це не нарiкання.  Це  чванство.  Вибачте.  Цi  розмови,  кажу,
повторялися i стали необхiднiстю наших  взаємин,  iнколи  при  цьому  була
також Катруся, яка уважно до всього прислухалася,  але  сама  не  забирала
слова. Тiтка Ен своєю маєстатною незалежнiстю викликала у Катрусi  почуття
незаперечного авторитету, але разом з цим її мовчазна покора була  великою
її перевагою, можливо, над нами всiма.
   В кожному разi, вони любили моє товариство, а я любив їх, лишень  я  не
мав для цього вистачально  часу.  Нашi  рiдкiснi  зустрiчi  були  приємним
вiдсвiженням  наших  взаємин,  але  поза  тим  я  по  старому  любив  свою
егоїстичну самоту, виповняв нею весь свiй простiр, розбавляв її музикою  i
згадками про Лену, з якою вiд весни обiрвались усi контакти. Iнколи ця  її
вiчна присутнiсть у моїй пам'ятi ставала для мене обтяжною i я  вже  шукав
можливости її забути. Вона напевно вже стала матiр'ю  того  "янголятка"  i
напевно  її  наставления  до  мене  змiнилося.   Весь   той   гльобальний,
унiверсальний i абсолютний  простiр,  який  лiг  мiж  мною  i  нею,  давав
вистачально спроможности заглушити нашi старi болi.
   Вона вiдiйшла до Европи i тим самим розчинилася у  тому  ностальгiйному
свiтi. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далi i далi  вiддаляється
у простiр часу. Пригадую Европу з останнього враження  -  затока  Ля  Манш
повита серпанком  першої  осени,  розторощений  Гамбург  i  далекi  береги
Британiї, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царiвною...  А
разом бiль, i туга, i розпач. Вiдчував, як рвалось  корiння  тисячолiть  в
глибинах мого єства з переконанням, що моє вигнання в цi  простори  океану
закриє назавжди дороги назад. Чи моя  Лена  зможе  їх  вiдкрити?  Чи  нашi
тисячолiття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тiй  своїй  землi
предкiв, з тим своїм "янголятком".
   I враз, не хотiлося вiрити, коли одного вечора, прийшовши з  роботи,  я
знайшов у  своїй  поштовiй  скринцi  чималий  конверт  летунською  поштою,
адресований зi Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене  пропасницю.
Щастя, що поблизу не було Катрi. Я нетерпляче розiрвав  конверт  у  якому,
крiм листа, було багато витинок зi шведських газет i  який,  з  величезною
виразнiстю, нагадав менi Лену навiть, здавалось, її запах. I  писала  вона
дослiвно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що
мiй довгий, впертий терпець урвався i я мушу Тобi писати. Тужу  за  Тобою,
як тужила завжди, а вiддалення, якого я шукала, як лiку, спричинило лишень
загострення болю. Здалека наше минуле видається  казкою,  а  наша  остання
зустрiч пiд тими яблунями, якi  в  моїй  уявi  цвiтуть  завжди,  лишається
незабутнiм сном. Я мусiла тiкати, бо боялась гiстерики, мiй добрий чоловiк
терпiв тяжко, i ми погодились на цю розлуку, як курацiю.  Я  обiцяла  йому
"поправитись".
   I мала чималий успiх... У Стокгольмi менi вдалося органiзувати виставку
(довiдаєшся, як що зможеш зрозумiти, з газетних витинок),  пiзнала  багато
цiкавих людей i все, здавалось, гаразд, за вийнятком...  Але  я  тримаюсь,
змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти знаєш, яка я нерозумно вперта.
   Привiт МОЇМ яблуням. Напевно давно одцвiли i вродили червонi, червонi -
хотiла б вкусити. Озвися! Вiчнiсть Тебе не  чула.  Твоя  завжди  -  завжди
Твоя, неможливо Твоя! "Нiколи не забуваюча"!"
   Пiсля цього, що мав робити? Пiти й повiситись? Що сказати  Катрусi?  Як
зустрiтися з тiткою Ен? Як вiднайти рiвновагу? I що  це  за  така  пошесть
загнiздилась у моїй природi? Лист  прийшов  сливе  напередоднi  славетного
балю iнженерiв у тому знаменному готелi Роял Иорку, на  якому  я  i  цього
року невiдмiнно мусiв бути, на цей раз з  Катрусею.  Лист  прибув  вчасно.
Куля далекого прицiлу. Атентат на мiй спокiй.



   VI

   Але все таки ми з  Катрусею  танцювали  на  балi  iнженерiв,  тiтка  Ен
виряджала нас на цю iмперзу  з  такою  увагою,  нiби  вiд  цього  залежала
майбутнiсть всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла  закляття...
Катруся мала широку, рожеву, брокатову  сукню  i  нагадувала  чи  не  саму
Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим,  чорним  одягом  з  слiпучо
бiлою манiжкою i виглядав не гiрше мiнiстра  їдена  в  часи  його  молодих
рокiв. А коли ми виходили з дверей будинку тiтки Ен, де на нас  чекав  мiй
освiтлений "Меркурiй", ми виглядали, як королiвська пара, яку  має  вiтати
салют гарматнiх сальв. Коли ж  їхали  заповненою  машинами  автодорогою  в
напрямку Торонта, Катруся сидiла поруч мене, як зачарована  принцеса,  яку
чарiвний принц визволив з лабет заморського царя Салтана i вiз пiд вiнець.
Вираз її блаженного обличчя зраджував гордiсть,  щастя  i  безпечнiсть.  Я
вдячний  долi,  що  вiдомий  пострiл  зi  Стокгольму   не   заторкнув   її
зачарованости, менi пощастило обiйти  цю  подiю  мовчанням,  а  самий  мiй
лiричний, розгублений вигляд не викликав пiдозрiння.  Чи  мав  я  моральне
право на цю дволичнiсть, хай вирiшають боги небес.
   На балi було видимо  -  невидимо  землякiв  обох  статей,  з  перевагою
молодi,  якi  зосереджено  i  вiддано  танцювали   пiд   вiдому   оркестру
Березовського, що її вiд входу не було видно за масою  барвисте  одягнених
рухливих фiгур,  що  ритмiчно  плавали  у  залитому  димом  просторi.  При
широкому рухливому буфетi,  заставленому  величезною  кiлькiстю  пляшок  i
склянок, я зустрiв легiони представникiв нашого молодого бiзнесу,  якi  за
останнi пару рокiв набули стилю своєї касти, мали повнi округлi  переважно
густо-рожевi  обличчя,  масивнi  торси  i  загадковi  погляди  з  не  дуже
стабiльними  рухами.  Мiж  ними  багато  знайомих,  якi  зустрiчали   мене
бурхливими привiтаннями "як маємось", замовлялись  звичайно  новi  склянки
рай чи скач? Звичайно рай iз севен-ап, або джiнджерел i звичайно з льодом.
Зi мною невiдступне була Катруся i це визволяло мене вiд надмiрного впливу
буфету, ми постiйно спiшили  на  поклик  оркестри,  мiшалися  в  загальний
коктейль, вiталися зi знайомими, танцювали ча - ча... Не вiдомо, чому я не
бачив шановного Снилика,  хоча  вiн  обiцяв  "там  невiдмiнно  бути",  але
несподiвано наткнувся на не менше шановну Зiну,  яка  танцювала  обтягнута
щiльно блискучою, як парча, сукнею зi своїм новеньким, щойно з пiд  вiнця,
чоловiком дуже виразного iталiйського типу. Налетiла також й  Галина  Дуб,
також щасливо одружена з власником  якоїсь  майстернi  i  напевно  нарештi
вдоволена долею. А також, з певної вiддалi, уникаючи  наближення,  помiтив
мою чарiвну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнiвалась на мене  i
напевно була конфiденцiяльною кореспонденткою моєї стокгольмської вiзiї.
   За других вiдвiдин буфету наткнувся нарештi на Снилика. Це  був  фурор!
Забивало дух.  Його  оточили  молодi  студентки,  вiн  фундував  коктейлi,
вiдбивався вiд танцiв, мав облиту  вином  бiлу  манiжку,  на  правiй  щоцi
виразний знак мальованих уст i цiлу купу наплутаного на шиї серпантину.  -
Чи ти часом не з Гаваїв? - запитав я його. - А! Катруся! - заспiвав вiн  у
вiдповiдь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали  i  понесли  вихором  у
танець. Снилика полонили студентки. I в такiй дикiй вирвi я опинився лицем
в лице з Мартою.
   Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зi  сяючими  очима  на
рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними  кармiновими  устами.  -  О,
нарештi! - викрикнула вона надхненно. - Що це має  значити?  -  запитав  я
театрально. - Нарештi побачила вас. Цiла вiчнiсть. Це так дотримуєте  вашi
обiцянки? - казала вона. - Хiба це було давно? - Скажете, не давно?  Цiлий
рiк чекаю. - Мене це зворушує. Чи не дозволите на ча - ча ? - Ми танцювали
цей гротесковий танець тупання на одному мiсцi одне  проти  одного,  Марта
грала очима, тупала  ногами,  вихилялась  торсом,  я  намагався  триматися
ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання  скiнчилося,  Марта  взяла
мене пiд руку i сказала: - Але ви, Павле, направду родженi в сорочцi. - Як
це треба розумiти? - I де ви берете тих красунь? - Ласкава Божа долоня.  -
Зрадьте й менi її таємницю. - А може ви її знаєте. - Коли  б  знала  -  не
просила б ласки iнших. Iнколи ми не знаємо, що маємо. - Можливо,  можливо.
Чому нiколи не заглянете? - Знаєте, якi ми завантаженi. - Чи ви  для  всiх
такi завантаженi? - На жаль, для всiх. I для себе самого. - А  чи  ви  хоч
коли згадуєте? - Навiть багато. -  А  чи  догадуєтесь,  що  вона  за  вами
тужить? - Як смiю? - I тужить, i чекає, i даремно  виглядає.  -  її  голос
здригнув i урвався, у мене забракло слiв, настала мовчанка.  Заграла  знов
оркестра, на цей раз танго, i ми танцювали вдруге. Я  вiдчував  її  тепле,
пружне тiло i здавалося, що воно випромiньовуе якесь особливе  хвилююче  i
п'янюче вiбрування... I при цьому я гостро i дошкульно вiдчував Лену.
   А коли скiнчився танець, я вiдвiв Марту до її товариства, привiтався  з
Михайлом, що сидiв при столику i був  весь  понятий  гарячою  дискусiєю  з
якимсь добродiєм у великих окулярах. - А як по твоєму, Павле, - питав  вiн
мене. Чи ми повиннi тут лишитися назавжди, а чи  вертатися  назад,  як  що
буде нагода? Ми ось тут з iнженером Семковим ведемо про це дискусiю.  -  Я
ще не маю рiшення, - вiдповiв  я.  -  Ви  ще  вагаєтесь?  -  запитав  мене
iнженер. - Скорiше - про це не думаю, - вiдповiв я. - А я думаю,  -  казав
iнженер. I переконаний, що нiхто з  нас  i  при  нiякiй  погодi  назад  не
вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто i для чого  має  нас
там чекати?
   - Напевно є й такi. Та справа там не скiнчена, - вiдповiв я. - Але  яке
нам до того дiло? - казав iнженер. -  Велике.  Ми  там  дещо  залишили,  -
вiдповiв я. - Хiба не знанi могили предкiв, - казав iнженер.
   - Це також аргуменг, - казав я. - Хiба для тих, хто  дивиться  взад,  -
казав iнженер. -  Щоб  бачити  наперед,  треба  конче  дивитися  назад,  -
вiдповiв я. - Але що нам тут бракує?  -  питав  вiн  далi.  -  Нiчого.  За
вийнятком минувшини.
   Менi ця мова, а особливо її тон, а головне мiй тон, не дуже  подобався,
а тому я вiдiйшов. При вiдходi iнженер подав менi чарку вiски зi содою. Ми
пiдняли чарки. - За згоду! - казав вiн. Ми випили, а Марта  заперечила:  -
Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрiбна нам згода? - Ми  не  говоримо  про
вас, шановна панi, - казав iнженер. Я не дослухав кiнця  цього  дiялогу  i
вiддалився.
   У цей час велика заля виглядала нiби в  нiй  бушував  гураган  Дора,  у
рiзних її кiнцях вже лунали степовi, розлогi пiснi i нагадували українське
село, коли набирали рекрутiв. Я пив помiрковано, мене стримував "Меркурiй"
з його гаслом "хто їде - не п'є, а хто п'є - того везуть", але Катря  пила
i впилася, i була чудова. Її  розхапували  на  танець,  а  в  тому  навiть
Снилик, заприсяжений ворог "теперiшнiх танцiв", який встиг  вирватись  вiд
своїх юних поклонниць i запопадливо крутився з Катрусею у  дикому  вальсi.
Катруся була екзальтоване захоплена, вона  закладала  менi  за  шию  руки,
прилюдно цiлувала i казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий?  -  Всi  нас
вважали за наречених i ми тiльки й чули: Коли ваше весiлля? Коли нарештi у
вас гуляємо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але  "коли"
дискретно замовчувалось.
   О годинi четвертiй рано ми були дома, по дорозi, в товариствi  Снилика,
Медикiв i Боярiв, ми затримались у китайському ресторанi  на  Лейк  Шор-i,
з'їли вечерю з  рiзних  "шрiмсiв",  випили  добру  каву,  багато,  голосно
гомонiли, Марта вимагала їхати до неї, Снилик залицявся до Катрусi, Медики
намагалися стримати  нашi  бурхливi  темпераменти  в  межах  пристойности,
китайцi поглядали на нас загадково, ми довго не  могли  розстатися,  довго
прощалися,  жiнки  облiпили  нас  своїми  кармiнами,  а  коли   все   таки
розiрвалися i коли ми з Катрею прибули до нашого  дому,  вона  вiдмовилась
йти до себе, а  обнявшись,  пiд  мажорний  осiннiй  шум  вiтру,  головними
сходами, через веранду, як два злитi  у  один  привиди,  побрели  до  мого
зачарованого темнотою дому. I тут Катруся,  як  була  у  своїй  брокатовiй
сукнi, кинулась на мою "континентальну" постiль, розкидала  руки,  закрила
очi i блаженно прошепотiла: - Я щаслива! Я, Павле, щаслива! - Свiтились  i
гасли свiтла, шумiли сосни, бив вiтер.

   * * *

   Так приходили i так вiдходили швидколетною панорамою,  мабуть,  останнi
мої  парубоцькi  днi,  минав  i  вiдходив,  у  безвiсть   безвiстей,   мiй
найпотужнiший, великий рiк, я починав було розмашно жити, я повiрив, що  я
хочу, можу i вмiю жити, i я пiзнав,  що  можна  жити  гарно,  i  повно,  i
надiйно... Цiєї ж осени,  зараз  пiсля  балю  iнженерiв,  я  замiнив  свою
солодку фабрику "равнтрi" на алюмiньйовий палац Форда. Я  зайшов  було  до
його контори, виповнив аплiкацiю i  по  трьох  тижнях,  я  вже  стояв,  як
гладiятор, у великiй, довгiй,  новенькiй  залi,  у  якiй  вертiлось  сотнi
колес, натискав один гудзик i витискав гiгантським пресом каркас машини, я
мав лиш одну, денну змiну i всього десять хвилин їзди, а тим  самим  вiсiм
круглих вiльних годин для моїх iнших комерцiйних комбiнацiй, якi засадничо
вирiвнювали й крили мiй вибагливий бюджет.
   Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що бiжить по рейках
i на перехрестях ричить ревом звiря, це перегони,  у  яких  зiгнутi  жокеї
женуть своїх скакунiв на зламання карку, жиїтя нарештi  сон.  Хтось,  десь
бiг, втомився, впав i заснув i йому сниться  сон.  Сниться  голуба  далеч,
вкрита приманами, а коли прокидається - бачить нiщо, а можливо все. А може
i є Бог з бородою, який садить райськi дерева, помiдори,  тютюн,  рiпу.  А
може за сороковою галаксою Орiона  у  семисвiтських  вiддалях,  бiлiє,  як
завод Форда, топ самий рай на вiчному сонцi, за який ми зводимо смертельнi
бої з бородатими нiгiлiстами.
   Вечори осени були, мов лiд холоднi i разом, мов дружня  долоня,  теплi.
Багато з них проводив з Катрусею, далi нареченою,  але  бiльшiсть  з  тiєю
вiддаленою вiд мене пiв-глобусом. Мiй добрий,  теплий  ватран  у  вiтальнi
постачав не так тепло, як настрiй безпеки,  перед  яким  я  готов  ставити
вiвтар молитовної вдячности i любив, розложивши, як весталька, вогонь, пiд
звуки когось з Бетговенiв погрузнути в глибини фотелю в тепле дрiмання  на
зло i перекiр вiтрам iз зовнi. Хвилi музики, хвилi вiтру, хвилi  простору,
хвилi Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю i з  неї,  мов  та  бiла
чайка, виринала то поринала  моя  Лена.  Бачив  її  зусилля,  вiдчував  її
квилення. Бiг їй назустрiч i стояв, як камiнь, на мiсцi. Такий ось був сон
пiд музику Бетговена.
   На її останнiй провокуюче -  розпачливий  лист,  я  писав  здержливо  -
провокуючу вiдповiдь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тiшуся Твоїми успiхами.
Я вiрив у Тебе з першої секунди нашого зудару. I вiрю зараз.  Твої  яблунi
дiйсно зародили, були тяжкi, гнулися пiд тягарами, але так само, як  i  Ти
"трималися, бадьорилися, терпiли i не  здавалися".  Моя  "Коломия"  повна,
гарна, сита, засилаю Тобi її фото. На тiй верандi часто стою, згадую  iншу
веранду i бачу Сiмко. I не розумiю. Що це за сили, що поклали мiж нами той
океан?
   Ти писала, що чекаєш "янголятка", чи дочекалася? I якої воно статi?
   Вiтаю! Я, яблунi, Коломия... I чекаємо! Цiлую..."
   А на це в дуже скорому часi,  дiстаю  дуже  поквапливу,  точку  над  i:
"Коханий Павле! Я справдi дочекалася "янголятка" i  Твоя  Коломия  справдi
гарна. Але годi стояти на її верандi i бачити Сiмко.  Тобi  потрiбна  iнша
вiзiя, у широкiй, рожевiй сукнi, повним бюстом, рожевими личками. Я бiльше
не вернуся до Канади, хочу переїхати до Парижа i там зiстатися.  Назавжди.
Цiлуй шорсткими цiлунками великомученицi  яблунi  i  вклонися  Коломиї.  I
прощай! I "нiколи-нiколи не забуваюча"..."
   Нiщо не дається робочому даром!
   У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром!
   Можливо останнiй. Вона напевно дiстала iнформацiї вiд свого  амбасадора
в Торонтi, її милостi Манi 3. Довгий, довгий, дрiбним  письмом,  докладний
опис, пункт за пунктом, вiрною старанною  рукою.  "Широка,  рожева  сукня,
повний бюст, рожевi личка". А якже, а як-же! А Лена має  гостру,  як  лезо
бритви, уяву, її образнiсть феноменальна. Писати ще їй чи не писати -  ось
питання. Бi, ор нот ту бi!
   Чи  можливо  ревнувати  через  Атлянтицький  океан?  -  питав  я  свого
беззубого демона, що  сидiв,  як  пес  скулившись,  бiля  моїх  нiг  перед
ватраном, курив чадну люльку i неуважно  мене  слухав.  Певно,  що  можна,
вiдповiдав вiн. Їй, казав демон, випадково трапилось пiзнати лиш один  бiк
правди - любов, а все решта для неї  умовнiсть.  Я  переконаний,  що  вона
злякалася самої себе i тiкає на край свiту. Але  менi,  казав  я  сердито,
треба робити вибiр!... На це демон, виймаючи з рота  люльку  i  випускаючи
чадний дим, казав спокiйно:  Нема  вибору.  Можливо,  наша  плянета  також
хотiла б зiрватися зi свого ланцюга i  полетiти,  хто  зна  куди,  вiльною
пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язi,  яку
їй хтось визначив. Думаєш,  казав  я  сардонiчне,  що  i  Лена  прив'язана
ланцюгом до якоїсь ноги Божої? А як ти думаєш? - питав  демон.  Думаю,  що
вона могла б кожної години  скористатися  послугами  шведської  летунської
лiнiї i за вiсiм годин бути тут бiля мене. А щоб ти тодi зробив?  -  питав
зi сарказмом демон. Думаю, продовжував вiн, що канадська  летунська  лiнiя
могла б виконати те саме, але ти ось сидиш  i  квилиш,  як  мокрий  цуцик,
замiсть скористатися адресою, що лежить у твоєму столi.
   Ах, все це дурне!
   Але менi здається, що я все таки доходжу до якогось рiшення, не знаю ще
точно якого, але ця осiнь видавалася менi остаточною. Це ж моя  п'ята  тут
осiнь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тiльки б
у т и в Канадi, але й м а т и Канаду. Бути однiєю  вiсiмнадцятьмiльйоновою
частиною її власництва. Бути спiвчастиною Комонвелту.
   I це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять рокiв i  шiсть  днiв,  вiд
коли я ступив на цю землю. Це був справдi яблучно - соняшний  день,  я  не
пiшов на роботу, а сiв до авта, заїхав до Оквiлу, знайшов  мiську  управу,
знайшов кiмнату номер п'ять. Молода, гарна у  бiлiй  блюзочцi  секретарка,
гарними пальчиками з полiрованими нiгтями, заповнила коротку заяву,  я  її
пiдписав, додав  двi  фотографiї  i  рiшення  запало.  Залишається  тiльки
чекати. Не маю причин чогось боятися. Всi мої 1831 день канадського  буття
яснi i чистi, як цей соняшний день. Можу дивиться назад,  вперед,  на  всi
боки i бачити себе серед однiєї багатої, розмашної iдилiї. Вiд  океану  до
океану, вiд полюса до границь США, мiльйони й мiльйони гектарiв неосяжного
простору - тундр, прерiй, лiсiв, гiр, озер, ланiв i рiк!  Така  вийнятково
проста, виразна, пречудова земля. Мудрої працi i великої свободи!
   Я брав iнодi глобус i шукав по  п'ятдесятому  рiвнобiжнику  на  другому
боцi плянети мiсце свого народження. Це мiсто Харкiв. Мого батька  забрали
серед ночi, моя мати померла з голоду. Менi було тодi шiстнадцять рокiв.
   Тепер я в це не вiрю, так само, як i тiтка Ен, як i мiльйони й мiльйони
iнших тiток, бо це справдi  грубий  наклеп  на  людську  гiднiсть.  Хто  б
справдi мiг таке вчинити ? I для чого ?
   Сьогоднi я в це ще менше вiрю, я  ось  тiльки  що  вернувся  з  мiської
управи, це одинадцята година ранку, я залишив своє авто на  вулицi,  забiг
на хвилину до свого кабiнету, набрав телефон Снилика. -  Слухай,  Степане!
Маю вiльний день, - казав я. - Але не маю вiльного я, - вiдповiв вiн. -  В
такому разi чекай на мене о першiй у "Вiкторiї". - Щось маєш? - Щось  маю.
- Чекаю.
   А за мить я вже мчався здовж озера  двiйкою,  бiля  Клекстону  повернув
влiво, пересiк автошлях Єлисавети, доїхав до п'ятки,  повернув  вправо,  в
Куксвiлi повернув влiво i далi по кiлькох зворотах  опинився  у  затишнiй,
зарослiй садами мiсцевостi,  на  схилi  долини,  по  якiй  зi  шумом  тече
бурхлива рiчка Порт Кредiт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору,
зарослий бур'яном, травою i рештками старого саду з покрученими  деревами,
на яких все ще червонiли перезрiлi овочi,  закритого  вiд  пiвночi  стiною
пралiсу десь з часiв iндiян. По землi у густiй, сухiй, нiколи  не  кошенiй
травi, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, нiби залишений  Адамом
i Євою рай з кущами перестарiлого бозу i лозами повитого на дерева  дикого
винограду. При заїздi  до  цього  едему  стояла  табличка  "на  продаж"  -
"Чемберс - Мередiт", а його загальний простiр на  перше  око,  обiймав  не
менше сотню акрiв з дуже спокусливими будiвельними перспективами. Один той
стихiйний краєвид з тiєю  бурхливою  рiчкою  набивав  смак,  але  й  разом
оскому, бо цiна його напевно не менш вражаюча, нiж самий краєвид.
   Мiж iншим, мiй записник нотував цiлу серiю всiляких "об'єктiв", але цей
останнiй вражав мене особливо i їдучи назад в  напрямку  Торонта,  в  моїй
головi мимохiть снувалися привабливi пляни його освоєння. Ця справа у  мiй
теперiшнiй стадiї розвитку видавалася менi рисковною  i  дуже  невиразною,
особливо з точки погляду фiнансiв, я ще не знав її цiни, але  я  знав,  що
вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка "на продаж",
яка вже стоїть там з самої весни.
   Перед першою годиною я був в їдальнi "Вiкторiя", замовив обiд  i  чекав
на свого чудодiя в цих справах Снилика.
   Ця сама славетна "Вiкторiя", яку менi приходилось не  раз  вiдвiдувати,
притягала  нас  своєю  щирою,  хаотичною  безпосереднiстю   i   своєрiдним
пролетарським шармом,  вiд  якого  ми  ще  не  встигли  звiльнитися.  Вона
нагадувала тунель чи вагон пiдземної дороги, у якому безнастанно  товклися
рiзної шерсти люди, переважно з  цiєї  самої  вулицi  Квiн,  на  якiй,  як
казали, можна iнодi почути також англiйську мову. Засадничо тут  зiбралися
мови чи не всього свiту  -  ось  тi  двоє  дiвчат  бiля  столика  говорять
по-нiмецьки, тi он понурi добродiї при барi  лаються  "пєруном"  польською
мовою, дiвчатка у бiлих,  не  дуже  чистих  халатиках  за  баром  гомонять
по-українськи, маленький, хрипливий радiо-апарат на полицi пiд стелею бiля
плякату "кока-коля"  i  цигарок  "плеєрс",  передає  польську  передачу  з
Боффало, купа  зашмарованих  шоферiв  спереду  бiля  бару  регоче  виразно
iталiйським реготом. Все це нагадує давнi роки,  можливо  нашу  революцiю,
можливо останню вiйну, табори Дi-Пi. А також якусь пiвнiчну, трохи мрачну,
трохи надривну атмосферу, у якiй сили Демона i  сили  Вотана  змагалися  в
перегонах за першiсть перемоги.
   Степан Снилик мене дослiвно сердив, вiн неймовiрно на цiлу  пiв  годину
спiвнився, я з'їв свiй борщ зi сметаною, свою  телячу  котлету  з  пюре  i
салатою, випив навiть прохололу каву зi сирним пирiжком i тодi вiн  щойно,
весь заклопотаний, появився i перше заявив, що це мiсце  для  нього  тепер
дуже незручне, що вiн тепер бiльше перебуває на Ронцесвейл, що  взагалi  у
нього час - то грошi, а тому я мушу... iтд, iтд, а  коли  я  пояснив  свої
пляни з останньої моєї поїздки, вiн заявив, що все це вiн добре знає, що в
його реєстрах  тисячi  подiбних  об'єктiв,  а  цей  там  на  Порт  Кредiт,
нотується на бiржi, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний,  бувший
королiвський суддя,  таємничий  радник  Мекмiлан,  що  є  його  власником,
вважає, що це одна з найсфектовнiших мiсцевостей  майбутнього  люксусового
поселення, а тому вiн за той шматок пригорбка вимагає не  бiльше  -  не  -
менше, як триста тисяч долярiв. В той час, коли подiбнi об'єкти  ще  можна
дiстати за сто - сто-двадцять тисяч. - Там є сто акрiв? - запитав я. - Сто
акрiв. Але  вони  поза  пляном  розбудови  великого  мiста.  З  цим  можна
почекати, воно так скоро не продасться. - Чи мусимо брати  конче  всi  сто
акрiв? - питав я. - Не в цьому справа. Справа в цiнi, -  казав  Снилик.  -
Менi це мiсце... - Я знаю, знаю, - перебив  вiн  мене.  Це  не  жiнка,  це
комерцiя... Зрештою, звiдки взяти такi грошi? - Я сам не знаю. Я нiколи не
знав, звiдки беруть грошi, але звiдкись беруть, - казав  я.  -  3  цим  ще
зачекай, - казав вiн наполегливо.
   Вiн запропонував менi iнше мiсце, п'ять акрiв i недалеко вiд Оквiлу. Ми
рiшили i це оглянути. Я мусiв знати цiни, мiсця, ринок. Снилик  мав  сотнi
ферм в рiзних мiсцях Онтарiо, далi вiд Торонта, за десять тисяч дуже добра
ферма з будинками, але це мене  не  спокушало.  Я  не  збирався  займатися
хлiборобством. Мене цiкавили будови осель, мотелiв, готелiв. I  здавалось,
ми  могли  щось  тут  зробити.  До  речi,  Снилик  бештав  мене   за   моє
марнотратство часу на заводi, мовляв я марную свої таланти, але я не хотiв
вiдриватися вiд твердого грунту, поки не здобуду ще твердiшого. Як  також,
я не хотiв в'язатися якимись тривалими вузлами з моєю чарiвною приятелькою
тiткою Ен, поки не здобуду своєї власної, незалежної i мiцної позицiї.  Це
можливо пахне мiщанством, але добрим мiщанством i тому його запахи мене не
бентежать, а пiдбадьорюють.
   Хоча мої стосунки з тiткою Ен невтомно продовжувались i  не  лише  бiля
мого ватрана i не тiльки вечорами, але як траплялось з  нагоди,  ми  разом
зривали яблука i переносили їх до пивницi, ми викопували корiння жоржин  i
ховали його на другий рiк, ми їздили на  вистави  меблiв  до  Торонта,  ми
просиджували  в  бiблiотеках  за  пошуками   лiтератури   про   iталiйське
ренесансове мистецтво, чи читали перед  ватраном  черговий  номер  якогось
чергового журналу, ми розмовляли про  новий  фiльм  "Во  вiки  вiчнi",  ми
їздили до Месi Голу на концерт хору  бандуристiв  Китастого  i  ми  навiть
танцювали у якiйсь кав'ярнi "Панама" в Торонтi.  Розумiється,  що  Катруся
була постiйною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею.
   Рiздво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вiльнi три днi  i
всi  їх  заповнили  нашими  домашнiми  справами,  включаючи  сюди  велику,
шпилясту зi справжнiми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквiлу,
обнизали величезними синiми i золотими електричними лямпками i  з  великою
помпою, пiд  звуки  колядок  з  платiвки  хору  Городовенка  з  Монтреалу,
встановили у моєму просторому сальонi. Самий Свят - вечiр зробили з кутею,
снопом пшеницi, урочистою вечерею з  варениками,  голубцями,  запеченим  у
тiстi  судаком  i  всiлякими  iншими  дванадцятьома  стравами,   на   чому
наполегливо настоювала Катря, а до неї згодом, як тiльки зрозумiла про  що
йдеться, долучилась також тiтка Ен. Не обiйшлося без  голосних  i  багатих
подарункiв, як то цiлого комплоту  бiлизни  з  тузином  нейлонових  панчiх
("садизм") для Катрусi, домашнього жовтогарячої барви, сатинового на  ватi
халату ("тисяча й одна  нiч"),  для  Ен  i  стiльця-гойдалки,  iндiянської
люльки i нiчного каптура  ("райське  блаженство"),  для  мене.  При  тому,
розумiється, вислухали цiлий концерт колядок на  багатьох  мовах,  з  яких
особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час  передавали
рiзнi радiостанцiї Америки й Канади. I мали пречудовий  настрiй,  смiялися
до слiз, бавилися, як дiти, провели сливе всю нiч, Ен божилася, що за цiле
своє життя не мала такої живої i радiсної ялинки.
   Невiдомо чому, а може наперекiр тому,  що  я  не  люблю  вiдписувати  i
взагалi не маю замилування до святочних привiтань, я дiстав  пару  тузинiв
рiздвяних  i  новорiчних  карток  з   рiзними   гуцульськими   краєвидами,
позолоченими дзвiнками, свiчами, яслами, а мiж тим також  картка  трагiчно
абстрактного  малюнку,  правдоподiбно  якогось  народження,   оригiнальної
роботи з криптонiмом Е. Г. з пiдписом "Той,  що  родився",  без  зворотної
адреси з печаткою "Парi - 7. 21. 12. 53".
   Моя уява бунтувалася, я читав в халатi статтю "Червоний Гемiгвей",  пив
рай-вiски з джiнджерелом, але не мiг  нi  запити,  нi  зачитати  маленької
картки з дивовижним зображенням якогось народження.
   Зрештою, Париж для  неї  найвластивiше  мiсце  на  плянетi.  Латинський
квартал, мансарди, Сартр, бородатi мученики, патлатi красунi -  атмосфера,
яка допоможе рiшити проблему "народження людини", бо наша юна Канада лякає
її своєю безпосереднiстю i прямотою понять. Їй iмпонує рафiнованiша правда
i старечiша непокора.
   А також  наближався  Новий  рiк.  Мiй  сороковий.  Водороздiл  за  яким
починається дорога вниз. I хто знає, чи не в  ту  долину,  де  починається
"земля обiцяна",  яку  можна  бачити,  як  на  ласкавiй  Божiй  долонi,  з
непередмiрного висока.
   Катруся i Ен вимогли терором i настояли, що  цей  Новий  рiк  має  бути
вiдзначений в лiтописi наших подiй огненною  печаттю  випаленою  на  брамi
трiюмфiв нашої розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а  тому
їй хотiлося повторити його  у  поширенiм  розмiрi,  на  цей  раз  у  моєму
будинку. Ми намагалися домеблювати  недомебльоване,  ми  декорували  нижню
забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять
пар гостей рiзних мов, мiж якими не бракувало навiть  мови  японської.  Ен
пригадала деяких своїх старих друзiв - посла до  провiнцiйного  парляменту
прогресивно-консервативної партiї  Джона  Лавлока  з  прекрасною  дружиною
Джоселiн, iнженера компанiї Месi - Гаррiс Елана Говела  з  дружиною  Джiн,
редактора "Сатердей Найт" Вiльяма Дейвiсона  з  дружиною  Россл,  iнженера
того ж Месi - Гаррiс Нiкаїдо Садао з дружиною Кiмi...  З  моїх  приятелiв,
розумiється, запрошенi Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою  Ольгою  i
кiлькох  iнших  сливе  випадкових,  як  наприклад,  новий   мiй   знайомий
прекрасний акордеонiст Iван Смолик iз заводу Форда  i  приятелька  Катрусi
панна Лариса Петренко  з  Гамiльтону,  яку  ми  покликали  для  товариства
Смолика.
   Була п'ятниця, був легкий, двадцять ступенiв, мороз, падав i  не  падав
пiр'їстий снiжок, довкруги на всiх будовах горiли кольоровi свiтла,  сосни
шумiли таємничим шумом, всi вiкна нашого будинку сито розсвiченi,  широкий
заїзд майористо iлюмiнований. Пушистий, бiлий,  як  неполiрований  мармор,
снiг обтуляв веранду i бавився iскристими  переливами  з  гостротою  сяйва
електрики,  спрямовуючи  всю  свою  наснагу  на  пiдкреслення  чiткости  i
простоти пейзажу. Моя стара,  забута  хатина,  що  стояла  трохи  далi  на
границi  моїх  володiнь,  видавалася  старенькою  жебрачкою,  яка  прийшла
жебрати права для свого iснування i її поблiдлi тiнi  молодого  пiв-мiсяця
пiдпирали її своїми милицями.
   Гостi почали з'їжджатися бiля години  дев'ятої,  машини  з  притишеним,
блаженним  муркотом  пiд'їжджали  i  зупинялися  покiрною  чергою   вздовж
переднього фасаду, їх рiзнокольоровi силуети вiдбивали свiтла будинку.  Ми
з Катрусею вiтали гостей зараз при входi, тiтка  Ен  оперувала  на  теренi
великої вiтальнi, яка вперше мала вiдограти цю свою генеральну ролю. Огонь
ватрана iдилiйно поблискував, її лямпи дискретно заливали простiр яснiстю,
її буфетний столик виблискував рай-вiскi, скач-вiскi, смiрновкою,  сколом,
альбертою,  мартелем,  австралiйськими,  пiвденно-африканськими  i  нашими
домашнiми винами, рiзноманiтними водами, склянками, чарками, чарами.  Однi
наливали самi, iншим пiдносили, настрiй помiтно, тепло, обережно  зростав.
- У вас тут екселент. Як давно ви в Канадi? - питав мене  мiстер  Дейвiсон
зi своєю склянкою скачу, коли ми стояли перед широкою  панорамою  вiкна  з
його снiжинками, що повiльно спадали донизу. - П'ять рокiв, -  вiдповiв  я
спокiйно. - Похвально. Дуже похвально, - казав вiн на це. До нас пiдходили
iншi панове, як i ми зi  склянками,  створився  чоловiчий  круг,  почалась
розмова, яку провадив мiстер Дейвiсон - високий, тонкий, з худим обличчям,
у звичайному, темному одязi, який помiтно цiкавився моєю особою. - А як ви
дивитесь на цi справи взагалi? - питав вiн мене пiзнiше. -  Якi  наприклад
?... - хотiв я уточнити питання- - Ну... Наприклад...  Творення  Канади...
модерної нацiї... з рiзних елементiв...  -  Позитивно,  -  вiдповiв  я.  -
Думаєте, це нам вийде? - продовжував Дейвiсон з виразним намiром витягнути
з мене думку. - Це нам вже вийшло, - вiдповiв я  тоном  безперечности.  На
мою думку, Канада готова, модерна нацiя. - До нас  долучився  Медик,  який
любить розмови на цю тему. - Як-що Канада, казав вiн, позбудеться  почуття
меншевартости i якщо її основнi складники  англо  -  французи  перестануть
сперечатися хто з них кращий -  Канада  буде  не  тiльки  модерною  нацiєю
взагалi, а зразком  модерних  нацiй  всесвiтнього  значення.  -  Чому  так
думаєте? - питав Дейвiсон. - Вона має стиль,  розмах,  свiжiсть  почувань.
Вона може оминути почуття вузького шовiнiзму. Шануючи гiднiсть всiх  своїх
складникiв, можна знайти їх синтезу.  -  А  питання  раси?  -  продовжував
Дейвiсон. - Мiж нами багато знавцiв цiєї проблеми. Не треба її  уникати...
Анi баналiзувати... Не мiшати  елементiв  непоєднальних  i  не  стримувати
поєднальних. Не насилуючи бiологiї, засобами зовнiшнього прикладу, впливу,
наставления можна дiйти до вирiвняння протиставлень, - казав я  тим  самим
своїм незаперечним тоном, що так менi не подобався. - А колись, згодом,  -
пiдтримував мене Медик, можна дiйти до  вирiвняння  самої  бiологiї.  Раси
схильнi мiнятися пiд впливом клiмату,  психологiчної  атмосфери  i  навiть
полiтичної системи. - Це практикується у  з'єдинених  стейтах,  -  докинув
хтось. - У нас це може дати ще  ефективнiший  вислiд,  -  казав  я.  Маємо
нiвелюючий простiр, нас формує; стихiя. У третьому,  четвертому  поколiннi
годi сказати, хто звiдки походить. I не лише зовнiшньо... - Але  багато  з
моїх  землякiв,  казав  Дейвiсон,  переконанi,  що  коли  керiвнi  функцiї
переберуть не англо-сакси - країна опиниться на краю загибелi.  -  О,  це,
можливо, страхи оправданi засадничо, - казав на це я, але практично  цього
не може статися тепер, бо англо-сакси i французи лишаються  далi  ведучими
силами, але потенцiяльно це все європейськi елементи  i  їх  нема  потреби
боятися. Всi вони збагачують  смаки.  Англо-сакська  солонина.  Французькi
вина. Нiмецька шинка. Українськi  голубцi.  Польська  ковбаса.  Китайський
чап-суй.  Мадярський  гуляш,  -   казав   Дейвiсон.   Чи   Торонто   тепер
англо-сакське ? - питав вiн далi. - Тепер воно по дорозi в канадське. Його
архiтектура наближається до Америки,  а  коли  взяти  на  увагу,  що  його
архiтектори у великiй мiрi належать... - До нас наближався iнженер Садао i
всi ми засипали його питаннями на цю  тему.  Вiн  дескретно  посмiхався  i
нарештi сказав: - Ми японцi не любимо про це говорити. Коли ж  говоримо  -
тратимо рiвновагу. - Найкраще дiяти, -  додав  Медик.  -  Можливо.  Дiяти.
Думати. Шукати. Ми в Азiї й iталiйцi в  Европi  маємо  тi  самi  завдання:
навчитися мовчати. - Мовчати? - хтось  викрикнув.  -  Чи  це  не  є  також
золото? - питав Садао. - Але ж чи можливо мовчати людям  з  таким  чудовим
голосом, як мають iталiйцi? - запитав той самий голос. Всi засмiялися.
   I поки ми так рiшали основнi проблеми Канади,  решта  гостей,  особливо
нашi дами, пiд впливом чарок, а також пiд диригентурою  тiтки  Ен,  почали
проявляти бiльше руху, мiнятися мiсцями, пiдносити голоси i  по  часi  все
обернулося у загальну, гомiнку каруселю. Метка, говiрлива  чорнявка,  панi
Дейвiсон, пiдбiгла до свого чоловiка. - Вiльям! Не думай, що ти  тут  сам.
Ти нам зовсiм забрав пана Данилова. - Но-но-но! Я вам його не забрав!  Ось
вiн - маєте! - До ваших послуг, мiсiс Дейвiсон, - казав я. - Я лиш  хотiла
сказати, що у вас тут так приємно, що хочеться танцювати. А ваша наречена!
Чудо! I де ви таку взяли! О, пане Данилiв! Кажiть менi просто  Росел.  Так
буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? - казала  вона.  Вона  взяла
мене пiд руку i ми обiйшли довкруги всiх гостей, з кожним щось розмовляли,
а коли дiйшли до Марти, вона сказала: - Попереджую, панi Дейвiсон, що  той
пан дуже небезпечний. - Це ви знаєте з досвiду? - питала панi Росел.  -  3
гiркого, - сказала Марта. -  Це  мене  iнтригує.  -  Дехто  дорого  за  це
поплатився. - Ви знаєте, що цiна в таких випадках не грає ролi,  -  казала
Росел.
   До нас пiдiйшло ще кiлька пань. - Тут роблять проти вас змову, - казала
гарненька японка Кiмi... - враховую i таку небезпеку, - казав  я.  -  Панi
хочуть танцювати. - Приєднуюсь до змовникiв. Панi  i  панове!  Вiдкриваємо
похiд вниз. - До  мене  пiдбiгла  Катруся.  -  Але  тiтка  Ен  просить  на
перекуску. - Нiякої перекуски! Пiзнiше, пiзнiше! На танець! Хто за танець?
- Всi! - В кожному разi, казала Катруся, буфет до ваших послуг. - Гууу!  -
Всi кинулись вниз прожогом, де чекав на нас  простiр  замаяний  бальонами,
бар, мiй "Фiлiпс", купа платiвок - танго,  мамбо,  рокен-рол,  бiм-бом-ба,
ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не  вдержався,  бо
тiтка Ен вимагала першого танцю з нею, а потiм прийшлося танцювати сливе з
кожною з моїх гостей i коли б не треба було мiняти платiвки,  я  мусiв  би
танцювати без перерви. А коли  музика  на  хвилинку  зупинилася,  хтось  з
гостей заявив: -  Панi  i  панове!  Бар!  Не  забувайте  бару!  -  А  тодi
наливались чарки, все вирувало, музика  грала,  понад  головами  прошумiли
серпентини, вибухло кiлька бальонiв, наближалася година дванадцята i  моїм
завданням було розлити шампанське.
   У цьому випадку моїм помiчником  став  Снилик,  вiн  був  червоний,  як
буряк, на головi  мав  дивовижний,  позолочений,  папiровий  каптур,  його
смокiнг був чимсь облитий, на шиї  мав  хомут  серпентину,  ми  стояли  за
баром, розливали шампанське i не тiльки до бокалiв,  але  також  на  стiл,
перед нами все крутилося, а Снилик казав: - Слухай! Цей рiк!  Пам'ятай!...
- Що маю пам'ятати? - Цей рiк! - О! Цей рiк! Чудовий! Що маєш на увазi?  -
Багато. Передусiм... я женюсь! - вирвалось у нього. - Гратулюю! - казав я.
- Але й ти, чорте, маєш  нарештi  також  того...  Я  сказав  Катеринi,  що
коли... Пам'ятай. - А що вона? - Я їй казав: не вiн так я. - А що,  питаю,
вона? - Запiзно! Ось  наближається  дванадцята!  Та  ваша  тiтка  Ен.  Сам
Господь Бог власними руками пiднiс вам її на золотiй тацi. Вона ж  Катрусю
адоптує. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той  сад  над  Порт  Кредiт
буде твоїм. - Пам'ятай за дванадцяту, -  вiдповiв  я.  Панi  i  панове!  -
проголосив я. Панi i  панове!  Дванадцята!  Iване!  Став  музику.  Панi  i
панове! Тост за Новий рiк!
   Всi  кинулись  до  бокалiв,  я  пригасив  свiтло,   радiо   проголосило
дванадцяту,  приготована  платiвка  заграла  "Добрий  вечiр   тобi,   пане
господарю". Всi випили, а потiм за чергою i без черги, вперемiшку,  хто  з
ким i де з ким цiлувалися, раз, i другий, i  хто  зна  ще  скiльки.  Ми  з
Катрусею привiталися першi, вона кинулась менi на шию i шептала: -  Милий,
милий, милий! - Пiсля ми вiталися з Мартою, з  Росел,  з  Джоселiн,  Кiмi,
Олею, Ларисою,  Iриною,  тiткою  Ен,  зо  всiма  їх  чоловiками,  з  цiлим
простором, з повiтрям, настроєм. Ми були облiпленi кармiном  жiночих  уст,
обсотанi серпентином, обнизанi забавками, радiо нам щось грало i  ми  щось
танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомiнкий  злiпок  силуетiв  обнятих
шалом вдоволення.
   Менi здавалося, що з цього мiсця, як з найвищої  точки  буття,  я  бачу
своє минуле - неймовiрнi роки, дивовижнi подiї, незбагнутi люди. Хвиля  за
хвилею пiдпливали i вiдпливали порванi згадки, губилися в далекiй  вiддалi
тiнi, закривалися обрiї, обривалось здивування. Крапля  за  краплею,  нiби
лава вулкану з подихом сiрки, вiдпивалися й гасли жорстокi роки. I чому те
"щастя людства" мусить оплачуватися такими не людськими жертвами?
   I от нарештi цi останнi п'ять коротких рокiв, якi минули, як одна мить,
i ми ось тут разом - Друзi,  в  обiймах,  в  поцiлунках,  танцюємо  танець
трiюмфу i любимось любов'ю єднання.
   - Павле! Танцюємо! -  чую  захоплений,  змiнений,  екзальтований  голос
Катрусi. О! Що з тобою? Ти сумуєш! - тривожно  питалась  вона,  намагалася
вгадати мiй настрiй у цьому  притьмареному  освiтленi.  -  Нi!  Нiколи!  -
заперечив я. Танцюємо! - I ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу
iталiйську польку, всi шалено крутилися i в  цьому  вирi,  разом  з  нами,
мiшався, бiг, крутився космос, системи плянет, сузiр'я Андромеди.
   А пiсля цього тiтка Ен нагадала, що  нагорi  чекає  на  нас  перекуска.
Одразу, як голодна зграя, всi кинулись наверх - бурхлива орда  виряджених,
безтурботних... Бiгли по сходах, накинулись на стiл їдальнi, набирали їжу,
розходились хто куди, творили панораму, а разом  живий  паноптикум  стола,
iндикiв,  курчат,  риби,  холодцiв,  салат,  оливок,  огiркiв,  помiдорiв,
червоних гвоздикiв, бiлих орхiдей, жовтих,  зелених,  червоних,  брунатних
суконь, чорних одягiв, бiлих манiжок i м'якого, ласкавого свiтла, у якому,
заклопотано  на  всi  боки  оберталася   маленька   тiтка   Ен   у   своїй
жовто-бронзовiй вовнянiй суконцi з великою низкою дерев'яного iндiянського
намиста, подiбна до жрекинi  ацтекiв;  бачив  повногруду,  звинну  Катрусю
обтягнуту, як риба лускою, блискучою,  елястичною,  голубою  шатою,  бачив
наших гостей, бачив друзiв i коли я усвiдомлював мою з ними  пов'язанiсть,
менi робилось тепло вiд повноти й сили цього судьбоносного єднання.
   - Бачу, що нашi панi сьогоднi не дуже дбають про лiнiю, - казав iнженер
Садао. - Коли так смакує? - вiдповiдала його дружина Кiмi. - Хто  сьогоднi
думає про лiнiю? - озивався з другого кiнця редактор Дейвiсон. - Як хто? А
я! - А також я! - Я вже замучена дiєтою! - озивалися жiнки. - Бiднi жертви
пересичення! - А ви не злорадьте! Це загроза! - Пильнувати лiнiї? - Краси!
Краси! Що таке лiнiя? - А що таке краса? - О, Вiльям! Ти скучний! - Але не
сьогоднi, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча!  -  А  справдi!  Ти
розминувся з професiєю. - Епоха рокен-ролю! Нiчого не поможе!
   Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав  мiй  прекрасний  Снилик  з  його
неймовiрними талантами обливатися. Його сорочка, навiть при цьому матовому
свiтлi, виглядала, як райдуга зо всiма її кольорами, а коли додати всi  тi
звої серпентини, навiшанi навiть  поза  вухами,  вiн  мiг  би  правити  за
рiздвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала  йому  з
кожної страви i вiн все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те,
що основним його теперiшнiм мотивом було твердити всiм i кожному,  що  для
здоров'я треба зберiгати найгострiшу норму харчування.
   Моя  пречудова,  на  цей  раз  мрiйливо-лiрична,  давня,  перевiрена  i
невтомна адораторка Марта, виявила справдi  "найстрогiшу  норму",  але  не
тiльки харчування, а передовсiм своєї звичайно темпераментної i  не  конче
обрахованої поведiнки. Вона була безнадiйно загублена мiж  трьома  соснами
долi, при чому присутнiсть трiюмфуючої Катрусi паралiзувала всi її,  i  тi
найрисковнiшi, замiри. Ми тiльки раз з нею танцювали танго - раз i  тiльки
"з новим роком" обмiнялися гарячим поцiлунком. Поза тим, вона була "однiєю
з гостей" i однiєю зi зграї чудових представниць  кращої  половини  людей.
Вона  сидiла  з  панi  Iриною  i,  здається,  чимало  уваги  придiляла  її
чоловiковi Iвановi, у той час коли її власний Михась зарядившись  поважною
дозою "альбертiвки", вiв безконечнi, пропагандивнi монологи з  котримсь  з
наших англо саксонських друзiв.
   А взагалi багато, дуже багато i дуже вiд  душi  говорилося,  ще  бiльше
смiялося,  робилося  намагання  спiвати,  ходилося  з  мiсця   на   мiсце,
вставалося, сiдалося,  танцювалося,  залицялося,  спостерiгалося  широкий,
бiлий, нiчний краєвид з вiкна, виходилося пiд снiжок, розкривалося  дружнi
обiйми Новому роковi.
   Роз'їжджалися бiля третьої години ночi, були намагання задержати гостей
до ранку, це нам не пощастило, всi запевняли про свою повну й  незаперечну
вiдповiдальнiсть за свою безпеку, iгнорувалися всi можливостi  полiцiйного
втручання, панi довго й гамiрливе одягалися у свої футра, сiни заповнились
метушливими, одягнутими фiгурами, якi без перерви обiймалися,  цiлувалися,
прощалися i нарештi поволi виливалися  у  вiдкритi  дверi  пiд  яснi  зорi
новорiчної ночi.
   Снiг перестав падати, температура помiтно падала також, небо очищалося.
Одне за одним вибухало бурчанням авто i поволi висувалося на алею Матiяса.
Я провiв їх усiх по черзi, аж поки наше подвiр'я не затихло i здивовано на
всi боки оглядалося, чи це справдi вже все нарештi скiнчилося.
   Нiч була далi  святочно-рухлива,  сусiднi  оселi  далi  свiтилися,  наш
будинок також довго пiдтримував загальний ритм настрою, аж  поки  десь  за
пару  годин,  пiд  сiрий  свiтанок  нового  дня  i  вiн  нарештi   неохоче
втихомирився. Його вiкна одне за одним гасли, бiля нього, як  вiрний  пес.
згорталася й залягала тиша.



   VII

   З кiнцем лютого я дiстав з мiської управи Оквiлу  запрошення  з'явитися
до них. Там чекав на мене солiдний пан у звичайному одязi в окулярах  i  з
лисиною, який  попросив  мене  сiдати  перед  його  бюрком  i  який  почав
завдавати менi одне за одним питання. Iм'я прiзвище, рiк народження, мiсце
народження, подружнiй стан, релiгiйне  вiроiсповiдання,  головне  заняття,
коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скiльки  провiнцiй
має ця країна, яка в  них  найбiльша,  яка  найменша,  яке  головне  мiсто
Бритiйської Колюмбiї, як зветься  прем'єр  федеральної  влади,  як  голова
мiста Оквiлу, якими привiлеями користаються громадяни цiєї землi, який  їх
соцiяльний устрiй, що таке демократiя.
   На кожне  питання  я  вiдповiдав,  усе  йшло  без  найменшої  затримки,
солiдний пан був помiтно вдоволений, його очi посмiхалися,  на  закiнчення
ще одно питання:
   - Чи маєте нерухому посiлiсть? Я вiдповiв  так.  Що  саме?  Я  вiдповiв
також. - В якiй приблизно вартостi?
   - Приблизно пiв сотнi тисяч, - вiдповiв я. - I  ви  до  цього  часу  не
одруженi? - Нi, ваша достойносте (солiдний пан  був  суддею),  але  ми  на
добрiй дорозi, - вiдповiв я з усмiшкою. - Надiємось, що та дорога не  буде
далi аж така довга. I наперед вам гратулюю. Наша країна потребує  активних
людей. Дякую. Побачимось за три мiсяцi, - Солiдний пан приємно усмiхнувся,
подав менi руку i ми розiйшлися.
   Коли я виходив з мiської управи i всiдав до  свого  "Меркурiя",  я  мав
дуже повний, певний, вдоволений настрiй, а вечором дома, я ще i ще раз сам
зi собою, перевiряв i  передумував  довгу  чергу  причин  i  наслiдкiв,  я
вступав у ще одну сферу, яка була поза  мною,  я  вiдривався  вiд  якогось
старого берега, менi трохи дивно, i сумно, i нiяково, i  боляче,  а  разом
менi спокiйно i радiсно. Чи я забув про землю предкiв? Нi. Не забув. I  не
залишив. I не зрадив. Земля моїх предкiв далi моя земля,  з  неї  злiплена
моя плоть i  моя  кров,  i  мiй  дух,  i  моє  минуле.  Але  мене  змусили
вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простiр, у  безмежнiсть.
За мною замкнули й зареглювали залiзнi дверi, за мною спалили мости. Не я,
не моє тiло i навiть не мiй  дух  у  зударi,  у  зударi  моя  вiра.  Я  не
скорився. Я не мiг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не  знаю  звiдки  i
для чого ця моя сталево-тверда нескоренiсть, але  вона  є,  вона  буде.  I
нiколи, нiколи я не вижену її з моєї крови. Мiй дух так  само  не  зносить
насильства, як тiло отруї.
   Але разом з цим... Добрий Боже! Чи маю право нарiкати ? Он той сьогоднi
суддя ласкаво пiднiс менi моє право, мої ключi до нової, гарної,  багатої,
великої свобiдної землi, розложеної свавiльно мiж двома океанами,  як  той
бiблiйний рай мiж двома рiками, з якого вигньно Адама,  а  вселено  працю,
пiт, розум i побудовано автошляхи вiд  краю  до  краю.  Побудовано  право,
порядок, закон. Катруся була здивована, коли зайшла вечором i застала мене
не в робiтнi, як звичайно, а у фотелi, перед ватраном великої  вiтальнi  з
пляшкою пiвденно-африканського вина i двома чарами на столику.
   - О, Павле! Що це значить? - захоплено питала вона.
   - Нiчого, - казав я спокiйно. Ще покищо нiчого.  Лишень...  -  я  налив
другу чару i подав Катрусi. - Випий зi мною. Я щасливий.
   Катруся брала чару, дивилася на мене питальне, ми  випили,  менi  треба
було щось казати, я вперто мовчав, заносилось на провесну, я не мав  права
далi зловжирати її терпеливiстю, питання суддi з Оквiлу робилося нестерпно
важливим.
   Але я не мiг нiчого сказати, мiй язик не  повертався,  я  все  на  щось
чекав i чогось сподiвався. А що, як вона справдi вернеться? Я не  був  вiд
неї звiльнений. Я тримався за мiсяцi, за днi i навiть за години. Ми стояли
на гострiй гранi, на дуже вражливому мiсцi, у дуже  дiткливому  становищi:
чи мiг би я справдi залишити Катрю,  наколи  б  з'явилася  Лена?  Не  було
вiдповiдi i я не був рiшений, я лиш вiдчував,  менi  лиш  щось  настирливо
дошкуляло, я лиш не мiг вiд цього звiльнитися. Бiля мене невiдступне  була
Катруся. Ми їздили на танець, ми робили вiдвiдини,  ми  годинами  говорили
про те тiльки, що якась iнша Катруся "не так" на мене гляьула, або  якийсь
iнший Павло забагато притискав її пiд  час  танцю.  Ми  робили  сцени,  ми
творили шекспiрiвськi дiялоги  i  кожну  цю  драму  ми  кiнчали  бурхливим
епiлогом у моїй постелi.
   Чи в такiй ситуацiї мала право вертатися Лена?  З  весною  вiдновлялося
багато роботи, ця  запопадлива  господиня  вiдкривала  бiля  дому  безодню
безобразної наготи, сита, пахуча земля вимагала уваги, вже у квiтнi  ми  з
Катрусею почали нашi муравлинi заходи з лопатами, рискалями, граблями,  чи
то при заходi сонця пiсля фабрики, а  чи  суботнiми  та  недiльними  днями
вiдпочинку. Вирiвнювалися и очищалися травники, закладалися  новi  клюмби,
окопувались  дерева,  пiдстригались  живоплоти.   Моя   робiтня   завалена
проспектами квiтярства, пiдручниками городництва, торбами насiння,  купами
корiння. Коли я торкався  землi,  вона  хапала  мене,  як  павук  муху,  i
катувала мене своєю ненаситнiстю. Вона вимагала вiд мене квiтiв, кольорiв,
запахiв, краси, уваги. Квiти  милують  зiр,  очищають  сумлiння,  сприяють
травленню. Коли хочете бути здоровим - виходьте кожного  ранку  зi  сходом
сонця i гляньте на квiти. Привiтайтесь з ними людською мовою, як зi  своєю
сестрою, вони вас  почують,  зрозумiють,  дадуть  вiдповiдь  на  всi  вашi
клопоти їх рiдною мовою, яку розумiє однаково Бог i людина.
   У травнi у мене цвiло навiть камiння.  На  початку  травня  я  вже  мiг
сидiти на своїй королiвськiй верандi пахучою вечiрньою  добою  пiсля  моєї
фабрики, у легкiй бiлiй, розхристанiй сорочцi,  нiби  римський  сенатор  у
своїй тозi, i любуватися  запаморочливо-дiловим,  лагiдним,  упорядкованим
довкiллям. Барвiли дахи котеджiв, набудованих  здовж  долини,  приїжджали,
вiд'їжджали,  або  стояли  непорушно  в  рiзних  мiсцях  авта,  поливалися
стриженi, оксамiтово-зеленi травники, загорялися i рiвно свiтились широкi,
вiдкритi вiкна, веранди, хiдники, вулицi.
   Свiжо, красочно i  мальовничо,  нiби  добра  картина  старого  майстра,
вражав невеликий парк  моїх  сусiдiв  злiва  з  його  рядом  гостроверхих,
молодих тополь i великою, як хмара, плакучою вербою з її жовтим i  зеленим
звисаючим  галуззям.  Звичайно,  коли  заходило  сонце,  на   тому   мiсцi
вiдбувалася богослужба поєднання землi i неба з  великою  участю  робiнiв,
кардиналiв, жовтобрюшок, щигликiв,  якi  так  само,  як  i  я,  любили  це
святочне мiсце.
   Часто я звертав увагу на  оселю  сусiда  зправа.  Велика,  гарна,  нова
господа,  захована  в  яблунях  саду  як  залишок  з  колишньої  ферми.  I
вибагливий, валом, здовж межi квiтник з  дуже  пишними  мальвами,  рожами,
iрисами i жоржинами. Її власник - високий, костистий,  повiльний  добродiй
на прiзвище Фокс, за  професiєю  лiсник,  за  походженням  англiєць.  Весь
тиждень вiн поза домом, приїжджає лишень на суботу  й  недiлю,  займається
квiтами, садом, дiтьми, має гарну, русяву жiнку, двоє  гарненьких  бiлявих
дiвчаток i великого, ясно-зеленого "Меркурiя", яким  кожної  недiлi  рано,
цiлою родино, виїжджає до найближчої англiйської церкви.
   Ну i злiва, звичайно, вiлла тiтки Ен. Зву її  вiллою  за  її  маєстатно
клясичний ренесансовий портик. З  весною  вона  плястично,  фотогенiчне  i
мiстерiйно-мальовничо прибирає  патрицiяльно-iмперiяльний  вигляд  на  тлi
густо-зелених, гостроверхих туй, i великих валiв бузку, що заповнюють весь
простiр своїм прозоро-свiжим запахом i в  поєднаннi  з  цвiтом  яблунь,  i
глибиною  синьо-емалевого,  вечiрнього  неба  дають  настрiй   пiвдня   та
квiтучого, томливого вдовiлля.
   Таке моє цьогорiчне довкiлля. Ще минулої весни воно було зовсiм iнше. Я
до нього з кожним мiсяцем, з кожним тижнем i  кожним  днем  все  глибше  i
глибше вростаю i все бiльше i бiльше вiдчуваю його своїм.
   Як пригадую,  це  був,  як  i  здебiльша,  дощевий,  холодний,  зелений
травень, але мої i мого сусiда Фокса  яблунi  дуже  мохнато  цвiли,  кожна
галузка,  здавалось,  обсипана  роєм  джмiлiв.  I,  здається,  це  було  в
п'ятницю, i як не помиляюся сьомого дня. Я вернувся,  як  i  кожного  дня,
чверть по п'ятiй з роботи i,  як  кожного  разу,  мав  намiр,  зогляду  на
завтрашнiй вiльний, суботнiй день, одразу вiд'їхати до  Торонта  у  справi
моїх бiзнесових операцiй, якi дуже добре розвивалися. Цього дня, пригадую,
я мусiв, було, пiдписати контракт на купiвлю нового  поземка  десь  там  у
околицi Куксвiлу.
   Я поставив своє авто на подвiр'ї тiтки Ен, зогляду на легший заїзд, був
трохи втомлений i одягнений у свiй звичайний, робочий, сiрий пасистий одяг
i тiльки що зiбрався вiдходити до свого дому,  щоб  там  повечеряти,  коли
несподiвано вибiгла гарно, легко, по весняному одягнена Катруся: -  Павле!
- гукнула вона. Я зупинився i питально дивився на неї. - Що там такого?  -
вiдповiв я. - Ти там маєш гостю, - сказала вона дуже спокiйним, нормальним
голосом. I не дивлячись на цей її спокiй, як i на те, що я не  мiг  знати,
що це за гостя, в менi щось  болюче  здригнулося.  Я  дивився  на  Катрусю
здивовано i питально. - Приїхала твоя кузинка, - додала вона. Одного разу,
при однiй нагодi,  я  пояснював  Катрусi  фото  Лени,  як  моєї  одруженої
кузинки. Вона також знала, що та сама кузинка  вiдвiдувала  мене  минулого
року зi своїм чоловiком. -  О!  -  вирвалось  у  мене,  я  намагався  бути
спокiйним, але Катруся напевно бачила, як мiнявся вираз мого обличчя. -  А
деж вона? - нарештi запитав я виразно збентеженим голосом. - Там у тебе, -
вiдповiла вона. - Коли ж вона приїхала? -  запитав  я  знов.  -  Зараз  по
полуднi, - вiдповiла вона. - Вибач, Катрусе, -  сказав  я  i  без  поспiху
вiдiйшов.
   Менi здавалося, що Катруся стояла i дивилася за мною,  я  ж  iшов  дуже
повiльно, розтягав дорогу, боровся з навалою почуттiв,  моє  серце  билося
приспiшено, багато плутаних думок тиснулося до голови.
   Я пiшов, як звичайно, як i кожного  вечора,  коли  вертався  з  роботи,
наперед глянути на мої квiти, особливо на тi, що вимагали якоїсь допомоги,
але на цей раз моя увага нiяк не  була  звернена  на  квiти.  Я  намагався
знайти рiвновагу почуттiв i  пробував  бодай  приблизно  встановити  лiнiю
поведiнки. Як i чому вона тут появилася, що це направду мас  значити,  якi
її намiри i як маю на все реагувати? Питання, питання й питання i  хоча  я
їх так часто, i так докладно передумував, я не мав нiколи i не  мав  тепер
нiякої вiдповiдi.
   Я входив, не як звичайно, бiчним кухонним входом, а пiднявся сходами на
веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотiв увiйти головним  входом  до
великих сiней i враз побачив  її  у  широких  вiдкритих  дверях...  I  був
здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблiдлим, обвiтреним,
неплеканим обличчям,  яку  я  знав  колись,  але  одягнута,  вона  була  у
потертих, зiмнятих, вузеньких темно-сiрих штанях, у пожмаканiй  бiлiй,  не
дуже чистiй блюзчинi i  витоптаних,  не  чищених,  без  обцасiв  i  панчiх
шлапаках. Її  лице  було  не  плекане,  губи  потрiсканi,  волосся  довге,
прямовисне, давно не чесане. її обидвi руки були захованi в кишеннях.
   Побачивши мене, не змiнила пози, стояла далi на мiсцi,  на  устах  мала
демонстративну, знiяковiлу, визивну, а заразом понижену посмiшку. А коли я
пiдiйшов до неї зовсiм близько, ми  якось  спонтанно  кинулись  в  обiйми,
довго мовчазно, без поцiлунка, тиснули  одне  одного,  я  був  зворушений,
збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. - Лена!  -  вирвалось  у
мене нарештi. Де ти тут взялася?
   - Я тiльки що з  Парижа,  -  вiдповiла  вона  з  тiєю  самою  винуватою
посмiшкою. Приїхала поглянути на яблунi, - додала вона до цього. Я  деякий
час  мовчав,  лишень  здивовано  дивився,  вiдчував,  що   вона   цiла   в
противенствах i, не знав, що сказати.  Вона,  нiби  пишалася  собою,  нiби
хотiла мене чимсь приголомшити, на лицi гнiв, образа, злоба. I, здавалось,
я бачив її так дуже недавно, можливо вчора,  ми  зустрiлися  там  на  тому
озерi, час нагло обiрвався,  минуло  багато  мимолетних  днiв,  нiчого  не
змiнилося. Навiть те її лахмiття видавалось  знайомим,  цiлком  у  тонi  i
ритмi нашого спiльного стилю поведiнки.
   - А мене не сподiвався, - здавалось продовжувала вона якусь свою  думку
в голос.
   - Сподiвався, - вiдповiв я пiдкреслено.
   - Але заскочений, - казала вона тим же iронiчним тоном.
   - Можливо. А ти сама ? - питав я нетерпеливо.
   - Як бачиш, - вiдповiла вона.
   Я хотiв було запитати "а де ж янголятко",  це  слово  врiзалось  у  мою
тямку, але її вигляд нiчим не зраджував вигляду Мадонни,  скорiше  це  був
вигляд громадянина з пiд мостiв Сени в Парижi.  I  я  стримався  зi  своєю
цiкавiстю i натомiсть запитав: - Це нова мода? - i вказав поглядом  на  її
шати.
   - Нi, - вiдповiла вона.
   - Яке це має значення? Iдеологiя, символiка, Сартр, Толстой ?
   - О, нi... Просто. Так вигiднiше. Я посмiхнувся. Вона бачила,  що  мене
це не переконує, що сприймаю це не як простоту,  а  як  ускладнення  i  як
примху, зрештою, вона знала на це мої погляди, а  тому  ми  цiєї  теми  не
розвивали. Я спохватився, що вона  ж  моя  гостя  i  заметушився,  щоб  її
вiдповiдно прийняти. - Але ж... Лено! Вибач! I  що  за  розмови!  Ти  ж  з
дороги.
   - Нi. Не голодна. Катруся мене накормила, - вiдповiла вона.
   Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомi?  I  напевно  розмовляли?
Лена, як звичайно, вiдгадувала думку. - О, вона  чудова!  Вона  менi  дуже
подобається.
   - Ви розмовляли ?
   - Дуже довго. Вона мене зустрiла, як твою кузинку.
   - Але сiдай, - сказав я. Я вказав на велику вiтальню, на  мiй  великий,
улюблений, мишатий фотель в кутi пiд лямпою з рiзьбленим, покритим шкiрою,
столиком. Вона обережно, недопасовано  сiла,  виняла  зi  своєї  пом'ятої,
витертої торбинки якiсь французькi цигарки в поганому опакованнi,  дiстала
цигарку, я подав їй запальничку, пiдставив попельничку i сказав: - Чи можу
щось запитати?
   - Чому нi.
   - Де те янголятко, про яке ти писала?
   - О, ти чудовий! I ти повiрив?
   - Чому не мав вiрити ?
   Вона не вiдповiла одразу, вiдсутньо думала, втягала i випускала  дим  i
по часi сказала: - Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Думаєш,  що
ось тепер я приїхала до тебе? Я приїхала побачити, як цвiтуть  яблунi,  як
будеш ти реагувати на мiй новий вигляд, побачити що тут дiється. А тебе...
Повiр... Я вже забула.
   - Чи також примха ?
   - Нi. Гола правда.
   - Гола правда?
   - Сумнiваєшся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.
   - Ти зовсiм розгубилася. Париж тебе обдурив, - сказав я i вiдчував,  що
в менi наростає обурення, що хочеться сказати правду. -  Ти  обернулася  в
мавпу i виглядаєш, як паризька проститутка.
   - То що я? Мавпа чи проститутка? - питала вона спокiйно.
   Я намагався бути також спокiйним. - I те, i друге. I щось третє...
   - Ти дуже не любиш Парижу?
   - Менi байдуже.  Там  самi  генiї.  Все  знаючi...  I  краще  знаючi...
Детрити.
   - Гнила Европа, - спокiйно iронiзувала Лена.
   - Нiяка Европа. Шостий континент. Самостiйна i iзольована плянета.  Без
повiтря i вiддиху. Де дурiють з нудоти.
   - О, як зворушливо. Бiдний Париж!
   Менi хотiлося бiльше лаятись, сказати щось дiткливе, наговорити  багато
поганих, брудних слiв, але  Лена  поглядала  на  мене  крiзь  дим  гiркої,
поганої цигарки з такою раззброюючою, незалежною i щирою iронiєю, з  такою
безпосередньою вищiстю i поблажливiстю, що це вiдбирало у мене  слова.  Це
мене ще бiльше сердило, я не мав її акторських талантiв, але я почав також
натягати маску iронiї, байдужости,  незалежности,  я  засiв  у  новенькому
фотелi насупротив неї, заложив ногу на ногу, не курив,  але  взяв  до  рук
аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею i  чекав  на
її мову.
   - О, Павле! Ти все таки чудовий! - вирвалось у неї.  Чи  дозволиш  менi
тут у тебе переночувати ?
   Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила  нiякого  зацiкавлення
моїм мешканням i нiодним словом не зрадила своєї про нього думки.
   - Переночувати ? - здивувався я.
   - Невже не дозволиш ?
   Я повiльно вiдложив свою попельницю, повiльно звiвся на ноги, повiльно,
сюди й туди зробив кiлька крокiв по моїй кiмнатi. Лена безучасно сидiла на
своєму мiсцi, докурювала цигарку i косим поглядом позирала в мiй бiк.
   - Переночувати. Залишитися! Назавжди! - вирвалось у мене.
   - Що мала б тут робити? - обiрвала вона мене одразу.
   - Маєш там ательє, - вiдповiв я на це  певно.  Вона  похитала  головою,
посмiхнулася i сказала: - Не для мене. Замале, затiсне, заблискуче.
   Я вiдповiв на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я  виглядав  напевно
смiшно, моє становище  наскрiзь  фальшиве,  але  нiчого  з  цього  не  мiг
змiнити. - Вибач, - сказав я. Я тiльки що з роботи  i  мушу  вечеряти.  Чи
дозволиш запросити й тебе? - Я був внутрiшньо збентежений i невдоволений i
стримував себе вiд нових  вибухiв.  Лена  все  це  добре  бачила  i  добре
розумiла, її роля була значно простiшою,  бо  вiдповiдала  її  природi,  а
також була добре награна. Я був, як  i  завжди,  не  дуже  допасованим  її
партнером i, як звичайно, терпiв поразку.
   - Все це так дивно, - казав я за вечерею у моїй малiй їдальнi, з  вiкна
якої було видно цвiтучi яблунi, якi цвiли, барвiли i все виглядало  свiжо,
легко, привiтно. Ми їли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю,  яку  я
на цей раз сам лишень пiдогрiв - куряча юшка, картопляна з кислою сметаною
салата i теляча печеня... - I єдине, що менi хотiлося  б,  казав  я  далi,
якось це зрозумiти. Чи це конче треба, щоб це наше спiльне  велике  добро,
було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили  цей  клубок
непорозумiння ? Ми ж могли б органiзувати дуже гарне, дуже цiкаве  i  дуже
оригiнальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося ?
   - Я iнколи також про це думала, - сказала  Лена,  але  знаєш,  до  яких
висновкiв я доходила? Менi здавалося, що мiж нами нiчого не забабрано,  що
кожний з нас пiшов такою звичною i природньою для нього дорогою. Iнакше не
могло бути. Ми мали свої дороги, ми ними йшли i одного разу вони  на  мить
схрестились. Чи ти каєшся, що мене зустрiв?
   - О, нi! О, нi! - казав я. Навпаки. Ця наша зустрiч... Благословенство.
Принаймнi моє. Менi лиш хотiлося, щоб це дало наслiдки.
   - Якi наслiдки ?
   - Одруження. Родина.
   - Чи я хоч трiшки подiбна на матiр родини ?
   - Чому нi?
   - А тому, що я не хочу i не можу бути  матiр'ю  родини.  Я  мистець.  Я
вiльна, абсолютно вiльна, безвiдповiдальна, жива iстота. Але чи це не дало
тобi направду нiяких наслiдкiв? Маю на увазi, добрих наслiдкiв.
   - Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це  ти!  Все  ось  кругом,  -
показав я рукою довкруги.
   - I дуже гарно, мiй милий Павле. I дуже гарно. I повiр, що я хотiла  б,
щоб ми одружилися. I навiть дуже хотiла. I був час, що я  була  рiшена.  I
може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось  сьогоднi,  як
ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося  також,  коли  б  ми
були одруженi. Ми вже б давно розводились i давно були б ворогами.  Чи  не
пригадуєш, як я тобi казала ще там на Сiмко, що  з  мене  нiколи  не  буде
доброї жiнки, але навiть  доброї  коханки.  То  ж  я  без  статi.  Що  мої
сексуальнi пориви лиш пориви i бiльше нiчого. Що це  хвилевi  подразнення.
Чи ти не бачив моїх постiйних тем - жiнка, що родить. Це лиш  моя  далека,
внутрiшня, атавiстична туга i  бiльше  нiчого.  Я,  розумiється,  могла  б
дiлити з кимсь постiль, могла б  впадати  у  пристрасть,  зрештою,  ти  це
знаєш... Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку...  Але  я,
моя  психологiя  до  цього  не  достосована.  Моє  покликання.  Моя  мрiя.
Зрозумiй, що мої примхи не конче  примхи  ..  Це  моя  доля.  Призначення.
Приречення. Я така. Це бiльше нiж я. I по сутi, я дуже проста.  Я  дитина,
що бавиться ляльками. Вiдриваю їм руки, ноги,  голову,  щоб  заглянути  до
середини. Чи хотiв би ти весь час мати бiля себе таку  збиточну  потворку.
Нi хвилини спокою. Безупинна невротика,  вiчна  гiстерiя.  Мене  цiкавлять
ситуацiї, витiвки, гримаси, погляди, свiт, банани, маски, кривляння.  Я  з
цього роблю тiсто i печу отi коржики "для святого крокодиля", про  якi  ти
писав.  Я  кожного  дня  хочу  бути  в  iншому  кiнцi   плянети,   бачити,
втомлюватись, знов бачити, падати, плакати,  кричати.  Мене  втомлюють  тi
самi маски i мiж iншим, ти є єдиний... Но-но-но!
   Чому, наприклад, мене цiкавить Париж? Просто тому, що там кожного  дня,
без найменших зусиль, я  можу  бути  свiдком...  Ба!  Учасницею  тих  двох
вiдомих комедiй - божеської i людської, що про них  хтось  так  писав.  Це
може свiт штучний. Можливо ти не вижив би там нiодного дня, коли  б  бачив
Мулен Руж - марiонеток, що цiлi столiття вимахують  ногами.  Ти  є  живий,
нерозбитий атом, ти є втiлення логiки,  але  я  мумiя  фараоншi  облiплена
бальзамами i саме тому, мiй милий, оцей мiй  протест.  Я  не  хочу  нiяких
штучних прикрас у моєму безобразiю. Я хочу єднати древнiсть i сучаснiсть в
самiй собi, шукати надчуття,  позачуття,  пiдземелля,  влазити  в  камiнь,
дряпатись в могилах, розривати кiстяки. Навiщо це,  ти  спитаєш?  На  все.
Чому плачемо, чому смiємося, чому робимо вiйну? Це те саме.  Здасться,  щи
тi древнi парижани знають все. Там  нема  молодих.  Там  самi  самi  мудрi
дiди-старiйшини.
   Мiй милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче  модерне  у  наших
просторах  часу,  воно  модерне  в  неолiтi,   палеолiтi,   взагалi   мова
iнстинктiв, вiдрухiв, печерних фресок, кам'яно - вiкових  людей.  Сьогоднi
ми повернулись лицем взад, любуємось минулим, кожному хочеться бути як  не
новогвiнейським дикуном зi свинячим кликом  у  носi,  то  в  кожному  разi
сучасником пiрамiд, мумiй. IЦо там  Толстой,  що  Сартр.  Це  лиш  натяки.
Опрощення пiде за всi межi можливого i одного разу, ще  за  нашого  життя,
Дiор покаже моду з кам'яного вiку, а на тронi Францiї сидiтиме король  без
штанiв з каблучкою в носi. Це протест, це конрта  -  прогрес,  це  свiдоме
протиставлення Америцi. Патлатi дiвчата й бородатi школярi, це лиш  ходяча
символiка, це транспаренти де-революцiй. Чи ти не бачив людей в  сандалах.
що йдуть походом двiстi миль i протестують проти ато-мової  бомби.  Чи  їм
так, думаєш, шкода "сучасної цивiлiзацiї"? Або "життя мiльйонiв громадян"?
Їм нiчого, абсолютно нiчого не шкода, коли вони протестують, то роблять це
з мистецтва для мистецтва, їм приємно почуватися у шкурi святих  Антонiїв,
великомученикiв Зосима й Саватiя, вони хотiли б попасти на iкону.  Старий,
древнiй -  ходяча  мумiя  фiлософ,  пiдданий  екс  -  бритiйської  iмперiї
вiкторiянської  епохи,  лорд  Бертранд  Артур  Вiльям  Россел  велично   i
маєстатично очолює цей прецесiйний сандально -  босий  похiд  винахiдникiв
древности. Це все поняття. Закономiрнiсть.
   Ти дивуєшся, чому я також з ними. Чуюся зобов'язаною. Мене кличе  кров.
Модерним мистецтвом займаюсь  не  я,  а  ти.  Люди,  що  роблять  сучасне.
Будинки, дороги, компютери, джети, телевiзори. Влазять  до  атому.  Летять
поза  землю.  Це  є  дiйсне,  сумарне  мистецтво  часу,  деякi  скульптори
намагаються вловити його у форму скульптури, змонтованої з розторощених  у
аварiях авт. Цi до Парижу не йдуть. Тi йдуть у прерiї Альберти, на бiгуни,
на Амазонку, попiд дно океану. На мiсяць. На  плянетi  є  два  антиподи  -
Париж i Ню Иорк. Одним потрiбен перший,  iншим  другий.  Я  бачила  той  i
другий. Ню Иорк з висоти Iмперського Стейтового будинку i Париж з  глибини
Латинського кварталу. I вибрала... Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись?
   Ми, голубе, нерiвна пара. З рiзних  епох.  Наша  зустрiч  випадкова.  -
Закiнчила вона  свої  сентенцiї  зниженим,  приглушеним  рефреном.  Я  був
здивований i потрясений... I не тiльки пожирав її думки, але й спостерiгав
та любувався її замурзаним, залишаєним, немитим обличчям,  яке  нагадувало
голову розбитої химери щойно викопаної з старогрецьких розкопок.  Я  бачив
її у таких рiзних позах, у рiзних настроях, але такою,  як  це,  бачив  її
вперше. I повiрив.
   I я корився.  Я  не  мав  чого  сказати.  Та  мова  мене  роззброїла  i
роздягнула.  В  певному  мiсцi  я  вибачився,  пiшов  до  своєї   робiтнi,
зателефонував Сниликовi, щоб вiн вiдложив нашi трансакцiї  з  поземком  на
iнший час, потiм вийняв з буфету пляшку австралiйського вина i просив свою
гостю перейти зi мною на веранду. Це, можливо, найкраще для нас мiсце.  Ми
можемо розчинитися в краєвидах, бачити зелень, квiти, людей, машини.
   - Дуже приємно, - казала Лена. Чи знаєш, яка менi пригадалась ситуацiя?
   - Цiкаво.
   - Мiсце в Євангелiї, коли диявол виводить Христа на вежу i показує йому
чудове довкiлля.
   - О! - вирвалось у мене. Але давай вип'ємо i  за  лишимось  друзями,  -
додав я.
   - Навiщо нам бути друзями? - питала вона подразнена.
   - Нема потреби. Так просто. Пiсля  твоєї  мови...  Але  чи  варто  бути
ворогами?
   - Але й не друзями. Це значило б, що минуле було для  нас  малозначним.
Що його можна замiнити дружбою. Ти сам казав не писати святочних карток, i
я це оцiнила.
   - Чи ворожнеча краще визначить вартостi, нiж дружба?
   - Абсолютно, - казала вона подражнено й закурила цигарку.  Аж  тепер  я
помiтив, що вона була дуже втомлена, її нерви напруженi, її вигляд  сiрий.
Менi було шкода, що я так її зустрiв i хотiлося це направити.
   - Я знав, я чекав... Я тобою жив. I нараз що ? Вороги?
   - Два смертельнi антиподи. Якi борються далi. Ти не тiльки мене  чекав.
Ти також боявся. Ти панiчно боявся. I тодi на Сiмко.
   - Не точне визначення... Не боявся, а бентежився.
   - Чого? - питала вона i мускули її щiк нервово грали.
   Чи не досить було причин ? Один той Трухлий... Я не  докiнчив  речення,
Лена несподiвано встала, швидко пiдiйшла до мене i вдарила мене в лице.  I
несподiвано вiдiйшла до будинку. Для мене це був справж  нiй  шок,  нiчого
подiбного не мiг сподiватися Я був остаточно розгублений.  Спочатку  хотiв
було також зiрватися i бiгти за нею, але чомусь стримався i це було добре.
Не легко було збагнути, що вона зробить далi.  Най  правдоподiбнiше,  вона
так само вiдiйде, як i прийшла,  а  цього  менi  нiяк  не  хотiлося.  Таке
фатальне обiрвання на пiв словi...  Нi-нi-нi!  Я  мусiв  щось  зробити.  Я
нашвидку випив ще чарку вина, зiйшов униз i мав намiр  увiйти  до  будинку
заднiм входом. I коли я вийшов з-за рогу на другому боцi, я  побачив  Лену
за будинком пiд яблунями. Її вигляд  був  дуже  розгублений.  А  помiтивши
мене, вiдрухово i швидко побiгла менi назустрiч, кинулась менi  на  шию  i
схвильовано казала: - О, Павле; Вибач! Як можеш - вибач! Я сама  не  знаю,
що зi мною дiється.
   - Передовсiм вибач менi, - тим  самим  тоном  казав  я.  Це  моя  вина,
абсолютно моя i я не можу собi цього дарувати. Може зайдемо до мене.
   Я завiв її до свого кабiнету i вказав на софу. - Ти втомлена. Приляж. I
як можеш, засни. Нiчого не думай. Все буде добре. Я вiдiйду.
   - Я ж хотiла побути з тобою. Чи ти знаєш, що у мене немає цигарок?
   - Я там, здається, маю. Зачекай.
   Звичайно я мав цей продукт для гостей у вiтальнi, але  на  цей  раз  не
було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без  курення  i  нiчого  не
залишалося, як поїхати до мiста й купити. - Леночко,  -  казав  я,  вибач,
цигарок нема, але негайно будуть, їду до мiста.  За  чвертi.  години  буду
назад. Чи зможеш витримати?
   - Я ще маю одну.
   - Ну, от. Закури, вiдiтхни... Тут ось маєш  прекрасну  лектуру...  -  Я
подав їй першу лiпшу книжку з тих. якi я мав для засипання - ''Чужинець  з
Арiзони", чи щось подiбне.
   Лена погодилася, я негайно вiд'їхав, крiм  цигарок,  мав  iншi  справи,
чверть години витягнулась тричi i коли я вернувся - Лена спокiйно спала на
тiй самiй софi, як була одягнена, повернута на бiк, ноги пiдiгнутi, голова
на краєчку вишитої Катрусею подушки, лiва  долоня  пiд  щокою,  права  мiж
колiнами, "Чужинець з Арiзони" на  килимi  помосту,  з  невинним,  дитячим
виразом свого замурзаного обличчя.
   Я вiдiтхнув з полегшею. Признатися, Лена  мала  рацiю,  закидаючи  менi
боягузство. Я i на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може
зникнути. її поведiнка могла бути дуже непередбачена.
   Але вона ось не зникла, вона ось тут, на моїй софi, невинно-дитяча i не
хотiлося вiрити, що це та сама моя  довголiтня,  довгождана,  виплекана  й
вимрiяна химера, яка спричинила менi стiльки глибоких, вражаючих потрясень
i яка лишила в моїй iстотi на все життя свiй чiткий вiдбиток.
   Така мила, рiдна, близька, а разом така невловима iстота, що її  я  так
дiткливе й iнтимно пiзнав, так вражаюче  вiдчув,  так  наскрiзне  пережив.
Деякий час я стояв i дивився. Може б взяти її i кудись  вiднести.  Може  б
покинути все i пiти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що  вона  саме
цього вимагала. Я шукав i знайшов мiсце, будував  гнiздо,  а  вона  шукала
простору, спiвгри елементiв хаосу i космосу.  Вона  прибула,  щоб  вдарити
мене. Це був вияв розпачу i безсилля супроти мене.  Ми  будемо  завжди  це
пам'ятати.
   Тепер ми не маємо iншої розв'язки, як та "антиподнiсть", мiж нами тепер
не океан i не пiв глобуса, мiж нами  тепер  сумлiння  i  закон.  Мiж  нами
Катруся.
   Було тепло, я залишив  її  не  прикритою,  пiдставив  стiлець,  положив
цигарки, сiрники, попельничку... I вийшов.
   Спочатку до вiтальнi. Ця кубатура простору не давала можливости  вияву,
зробив кiлька, сюди i туди, крокiв по м'якому килимi, неспокiй  зростав  i
вигнав мене на веранду. Довкруги  багато  трiпотливого,  теплого,  дiючого
руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповiтряного i
безгравiтацiйного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись  з  цьо
го  крутiжу.  Як  i  кожної  п'ятницi,  було  багато  всiляких  справ   до
полагодження, я пiшов униз до  нижнього  телефону  i  почав  на  всi  боки
дзвонити, а в тому також до Катрусi. Просив вибачення, що не можемо  зараз
бачитись. - Нiчого, нiчого. Роби своє  дiло,  -  вiдповiла  вона,  хоча  з
голосу було чути, що це її тривожило.
   Це був такий незвичний вечiр, мiж двома силами. Я був дуже одинокий,  я
мусiв вибирати, мене мусiли ненавидiти, я боявся спричинити кривду,  хотiв
бути справедливим, вимагалось мудрости - найгiрше навантаження для  м'яких
i не мудрих.
   Признаюся, менi хотiлося мати бiля себе частину  простору,  з  якого  я
вийшов фiзично, Лена  була  б  не  лишень  жiнка,  вона  доповняла  б  мою
одiрванiсть i визволяла б iз самоти. Нiяка iнша жiнка на плянетi  не  може
її заступити. Коли я зливався з нею - зливався весь - тiлом i духом,  нашi
корчi насолоди опiкали, як вогонь, того самого протуберанця,  вирваного  з
того самого джерела.
   Як мiг її зректися? За яким  правом?  Що  вона  "антипод",  що  вона  в
просторi, що її набридають тi самi обрiї, банальнiють тi самi обличчя. Але
чи це для мене виправдання? Яке моє дiло до того, що їй подобається Париж,
мумiї Рамзесiв, чародiйнi маски Африки - яке моє дiло. Не маю претенсiй до
її вподобань, а маю претенсiї до неї самої - очей,  уст,  грудей,  стегон,
поглядiв. I єдине справжнє питання: чи хоче вона мене?
   Чи вона хоче мене? Чи  вона  "мене  любить",  а  чи  справдi  прилетiла
побачити, як цвiтуть яблунi? Господи Боже! Навiщо ти  сотворив  лукавство?
Чому обов'язково неправда мала б  первородне  право  визначати  правду?  Я
абсолютно переконаний, що вона прилетiла з  Парижа,  щоб  вдарити  мене  в
лице, а не бачити яблунi. Всi тi минулi роки зосередились в тому ударi  за
те, що я не був вистачально сильний загнуздати i оговкати її  космогонiчнi
вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала  нас  довкруги  плянети,
щоб звести лице в лице.
   Передомною  та  сама  дилема,  чи  повернути   назад   цiлу   ескадрилю
призначення, а чи вiддатись на волю вiтрiв? Бiля мене  невiдступне  стояла
мармурова Катруся з її бiленьким фартушком, яка тримала  мене  при  землi.
Яка широка твоя земля! Якi гранiтнi простори! Не  бiйся  обрiїв.  За  ними
твоє королiвство.
   Це  був  той  мiй   другий   простiр   -   простiр   цвiтучих   яблунь,
протуберанцевих вибухiв, який творить богинь i  богiв,  мiти  i  заповiдi,
живий мармур, океани i музику. Всi цi дерзання  я  пережив  пiд  час  тiєї
вiчности, коли у моєму кабiнетi на шорсткiй, новiй канапi, спала Лена, а я
ходив замкнений у клiтку веранди i не помiтив, як заходило i зайшло сонце,
як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори,
як з побiльшеним грюкотом пролетiв на Ню Иорк вечiрнiй експрес...
   Звичайно, такими вечорами пахнiли бози i навiть  петунiї...  О  десятiй
було вже темно зовсiм i моя стара хатина з  її  шопою,  творили  незграбнi
тiнi, над якими почали писати свої зигзаги чорнi сполохи кажанiв.
   У  вiтальнi  за  широким  вiкном  свiтилася  одна  лямпа  пiд  червоним
абажуром, її  свiтло  освiтлювало  лишень  широку  спину  бронзово-жовтого
фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я  зайшов  до  середини  нечутно,
знайшов у кухнi вино, вернувся до вiтальнi, присiв пiд лямпою, налив  вина
i так сидiв. Я мав намiр читати останнє число "Юнайтед Стейтс  енд  Ворльд
Рiпорт",  але  думка  була  далi  завантажена  iншим  i   журнал   лишався
недоторкнутим на столику.
   У такiй позi застала мене Лена.
   - О, як я спала! - казала вона все ще заспана. Я  забулася.  Здавалося,
що я все ще на лiтаку. Так спала, так спала.
   - Чи вип'єш чарку вина? Чи щось їсти? - спитав спокiйно я.
   - О, не знаю, - сiдаючи насупроти, казала вона. Може краще їсти.
   Вона закурила цигарку, я вийшов до кухнi, вiднайшов  їжу,  помаранчевий
сок i принiс до вiтальнi. - Ууу! Я голодна! - казала вона. Налий  вина.  Я
звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. I ти також. Менi снилося...
Якiсь будови.  Нiби  в  Харковi...  Нiби  з  пап'є  маше...  Ясно-зеленого
кольору. Менi часто сняться фантастичнi будови. Чи вмiєш вiдгадувати сни?
   - Ти будеш дома, - казав я. Матимеш своє мiсце.
   - Я? Нiколи! Це смiшно. Дякую за цигарки. Я  вже  вiдвикла  вiд  цих...
Менi так солодко спалося... Таке чисте  повiтря.  Ти  маєш  справдi  гарну
хату. А що та хатина з музеєм?
   - Стоїть.
   - Зо всiма скарбами?
   - Нi. Скарби зоховано де iнде, а хатина творить мороку.  Стоїть  не  на
властивому мiсцi i творить дисонанс... А разом шкода руйнувати.
   - Залиши її. Вона така живуча. Я часто її згадувала. Хотiла б мати таку
десь на безлюддi на краю пралiсу з ведмедями. Не думай, що  я  лиш  Париж.
Але досить про мене. Скажи щось про себе.  Ти  ж  маєш  повно  плянiв.  Чи
думаєш тут лишатися? На вiки вiчнi?
   - Так, - вiдповiв я спокiйно.
   - Цiкаво чому?
   - Бо це для мене вихiд. Канада незнана земля, проблема США й  Британiї,
а для мене незамiнимiсть. Мiстерiйна, загадкова, iнтригуюча. Я починаю лиш
жити. Безпосереднiсть, яснiсть, свiжiсть. Країна,  в  якiй  родиться  нова
раса. Чи не думаєш, що одного разу сюди пересунуться центри  епох,  на  її
гранiтi постануть пiдземнi й надземнi  арсенали  енергiї,  зникне  пiвнiч,
засяє ще одне сонце. Менi здається, що майбутнє  людство  пересунеться  на
полюси.
   - Чому на полюси? - питала здивовано Лена, яка цим цiкавилась.
   - Бо там багато порожнього мiсця. Як тiльки  рiшать  проблему  тепла  i
свiтла... Канада, iдеальний для цього плацдарм. Атомовi  тепло-генератори,
штучне сонце, необмеженi космодроми, станцiї стратосфер, мiжплянетнi вузли
дорiг. Де iнде для цього не хватить простору.
   - Це, як рамон Жюль Верна, -  казала  Лена.  Але  погоджуюсь.  Це  може
статися.
   - I незадовго.
   - Ти завжди був мрiйником.
   -  Лишень  замалим...  вiдповiв  я.  Сюди  приходили  великi  мрiйники.
Ню-Йорк, Голiвуд. Приходила людина п'ять  футiв  -  п'ять  iнчiв  росту  з
малою, обдертою валiзкою i здвигала "Парамонт", "Метро  Голдвiн  -  Маєр".
Рiки доларiв з усього свiту 3 нафтової ропи, урану, залiза, а то навiть iз
звичайної карикатури, добрий мрiйник творить Волт  Дiснея,  Гаррi  Купера,
Генрi Кайзера. А це лиш скромнi початки. З кожним  роком  населення  цього
простору зростає на шiсть мiльйонiв, тодi, як площа  скорочується  два-три
рази. Куди дiватимуть енергiю? В  глибину  i  висоту.  Трансконтинентальнi
дороги пiдуть пiд землею, транслетунськi у стратосферу. Наша Канада - дуже
коштовний гранiт. Кожний її фут, одного разу, буде дорожчий, нiж один  фут
Ню Йорку.
   Чи ти вiриш в загробне життя? - запитала несподiвано Лена.
   - Нi, - вiдповiв я без надуми.
   - А Шекспiр вiрив.
   - По перше я не Шекстпiр, а друге, я не переконаний, що вiн вiрив.
   - Це також простiр поза нами.
   - Це не моя домена. I я не берусь її визначати.
   - Нiколи не думаєш поза той бiк?
   - Думаю. Лишень не роблю з цього конкретної проблеми. Це не мiй  вимiр.
Для мене важливiша  вiддаль  до  центру  планети,  нiж  до  центру  пекла.
Об'єктивно, i це простiр,  але  в  час  стратосферних  летiв,  це  звучить
казково.
   - А питання Бога?
   - Це окреме питання. Воно було  однаково  актуальне  в  часи  людини  -
молюски, як i в часи папи Пiя Дванадцятого. До нього не  можна  нiчого  нi
додати, нi вiдняти. Я вичитав з "Рiдер Дайджест", що сонце горить над нами
п'ять,  чи  скiльки  там,  мiльярдiв  рокiв  i  буде  горiти  ще  сiмдесят
мiльярдiв. Бог сотворив сонце. I чи тiльки одно... Всi сонця, всiх  сузiр.
Яке я маю право робити з цього питання?
   - Але простiр поза нами iснує ?! Там далi... Коли стратимо свiдомiсть?
   - Ми бачили багато трупiв, але чи бачили кiнець  свiдомости?  Це  закон
нашої плянети, який iснує на Юпiтерi.
   - Маю на увазi особисту свiдомiсть.
   - Чи моя особиста свiдомiсть аж така  важлива,  щоб  iз-за  неї  мiняти
закони цiлостi? Коли гасне моя особиста свiдомiсть - гасне все...  Але  не
гасне  свiдомiсть  цiлости  -  минулого,  теперiшнього,  майбутнього.  Мiй
простiр в цiлостi непомiтна мить. Тканина цiлости не обривається через мою
смерть, а iснує без обмеження завжди. Отже  мiй  "особистий"  поза-простiр
зникаюче неiстотний, як не iстотний простiр електрона у моїй уявi. А  якщо
вiн i має сутєве значення, то хiба у суб станцiї генетичного розумiння, що
його офiцiйно звуть дсоксирiбонюклейк есiд ДНА. I це покищо все.
   - Але чи iснує  простiр  трансцендентний?  Позагробовий?  -  домагалася
вперто Лена.
   - Я не знаю, - вiдповiв я коротко. Вона чомусь  хотiла  чути  вiд  мене
щось остаточне. - 3 тамтого боку ще  нiхто  не  вернувся,  -  додав  я  по
хвилинi мовчання.
   - Але туди вiдходять, - не здавалась Лена.
   - Вiдходять. Рослини, тварини, люди... Це велике незнане.
   - Скажи, Павле, що ти робиш на заводi  Форда?  -  раптом  змiнила  вона
тему.
   - Витискаю каросерiї. Покриття авто-машин. Є такi преси i одним з них я
командую. Натискаю гудзика.
   - Це вражаюче.
   - I морально виправдане.
   - Я не перечу. Я лиш дивуюся.
   - Що в цьому дивного ?
   - Хiба те, що ти мiг би  витискати,  скажемо,  печатки  свого  духа  на
гранiтi часу.
   - Це банальнiсть. Мене бiльше дивує, що ось ти прилетiла з  Парижу,  ми
дискутуємо i не торкаємось сутi. Я на це ждав. I чекав вiдповiдi.
   - Ти добре знаєш мою вiдповiдь. I знаєш, чому вона така.
   У мене обiрвалася мова i я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка.
У моїй головi швидко снувалися протидiючi уривки думок, цiла  iстота  була
паралiзована гiпнозом абсолютної неспроможности знайти бажаний вихiд. Лена
це бачила, її це також обеззброювало, з неї помiтно спадала її  нерозлучна
маска цинiзму, вона виразно намагалася знайти  бодай  вiдповiднiшi  слова,
щоб висловити "те остаточне".
   - Ти погодився б на мене ще й тепер ? - питала вона, щоб виграти час. Я
глянув на неї здивовано. - Ну, добре. Я розумiю, - продовжувала вона. - Ти
розумiється ждав. Ти не вiрив, що  ми  розiйшлися.  Ти  все  вiрив,  що  я
вернуся. I я це знала також... I також вiрила. I навiть  ось  "вернулася".
Але протягом цього часу життя завзято працювало,  щоб  нашi  дороги  назад
затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумiєш. Я боюсь сказати Нi, але
й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана  фарбами
вiдьма, ти новенький, сяючий бiзнесмен. Я не та гола  жiноча  матерiя  для
постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр.
Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда.  Без  мене  ти
творець, зi мною пустоцвiт.
   Але все, що писала тобi в листах - чистої води правда.  На  мене  часто
находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордiїв вузол, така... О, Павле!
Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такi  близькi.  Але  яка  це  година?
Одинадцята? За годину вiдлiтає мiй лiтак. Чи можу викликати таксi?
   Я не  протестував,  не  робив  розпачливих  рухiв,  не  вимагав  бiльше
вияснень, її лiтак до Монтреалу вiдлiтав о годинi дванадцятiй  i  тридцять
п'ять хвилин з летовища  Малтон,  яких  двадцять  п'ять  хвилин  їзди,  я,
розумiється, визвався її вiдвезти i ми почали  старанно,  по-родинному,  з
почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвiчi, яких  вона
не хотiла брати, чи має надягнути плащика, чи не буде їй холодно, чому  не
причеше волосся, чи будемо й далi зустрiчатися.
   Потiм ми дiлово виходили з будинку, я гасив усi свiтла, закривав дверi,
обережно всiдали до авта, обережно, стримано, серед нiчної, сторожкої тишi
починав своє ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на  газ,  машина  поволi
висувалася на вузьку, легко освiтлену  алею,  повертала  влiво  i,  майже,
беззвучно набирала розгону з легкими на  вибоях  гойданнями.  Лена  сидiла
бiля мене рiвно, випростано,  застигло,  руки  зчепленi  мiж  ногами.  Нiч
гарна, тиха, свiжа, дорога спорожнiла.
   Коли ми виїхали на автошлях королеви Єлисавети, я почав питати Лену, що
вона робила в Стокгольмi. Малювала. Робила виставку. Мала успiх. В Парижi?
Також малювала. Не мала успiху. Як жила?  Все,  що  нажила  в  Стокгольмi,
прожила в Парижi. Дуже цiкаво. Наша розмова спокiйна, незучаснена, дружня.
   На летовищi небагато руху, ми мали хвилин двадцять  заявих,  присiли  у
кав'ярнi з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до вiдлету,
попрощалися.
   Прощалися просто за руку. - Добранiч, Павле, - казала вона,  знiяковiло
посмiхаючись. - Добранiч, Лено, - казав я. - Дякую за  гостину,  -  казала
вона. - Щасливої дороги, - казав я.
   Я провiв її до виходу на аеродром, вона сховалася вниз  на  сходах,  ще
раз  показалася  внизу  з  iншими  пасажирами  у  смiшному,   незграбному,
куценькому плащику з маленькою, на подобу малярської скриньки, валiзкою. Я
мiг бачити, як вона  входила  по  схiдцях  до  великого,  чотиромоторового
лiтака Транс-Канадської лiнiї.  З  мого  мiсця  вона  видалась  маленькою,
залишеною, освiтленою свiтлом летовища плямкою, яка поволi, без оглядання,
дiйшла до входу лiтака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою  i
зникла у темному отворi.
   Я зачекав поки те могутнє, червоно-бiле, крилате  сотворiння,  яке  так
спокiйно забрало у своєму нутрi  мою  Лену,  не  почало  поволi  рухатись,
обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою  довгу,  сiру,  бетонову
трасу,  прибрало  розгону,  вiдорвалося  вiд  поверхнi  землi   i   швидко
розчинилося у засiяному дрiбними свiтлами, темному просторi.
   Як тяжко помиритися  з  дiйснiстю,  що  фактично  все  на  нашiй  землi
пiдпорядковане цьому самому невмолимому законовi зустрiчi  й  розставання.
Все так проходить i так вiдходить - безмежна, безбережна, бездонна i вiчна
течiя не визначеного i не збагнутого нiким i нiколи буття.



   VIII

   Цей повiтряний  напад  Лени  тривав  усього  сiм  годин,  але  всi  мої
дотеперiшнi пляни й надiї були  розгромленi.  Прилетiла,  зчинила  бурю  i
вiдлетiла.
   Вертаючись тiєї ночi  з  летовища,  я  одночасно  вертався  з  далекої,
кiлькарiчної  мандрiвки  пiд  знаком  Лени.  Я  був  голодний,  втомлений,
розбитий, зневiрений. Їхав зрезигновано бiчними,  порожнiми  дорогами  без
поспiху i без мети, пересiк кiлька поперечних лiнiй, виїхав на шлях двiйку
i механiчно звернув над озеро звiдки розгортався  широкий,  чугунно-темної
барви краєвид води i неба, обрамований  злiва  далекими  вогнями  великого
мiста. Я знав  це  мiсце,  я  любив  тi  обрiї,  я  iнколи  вдавався  сюди
вiддихнути, тут  стояла  пара  бетонових  лавиць  i  звичайно  тут  бували
переважно молодi люди... Але ця нiчна година  була  мовчазна  i  спокiйна,
нiби чорна гранiтна плита в глибинi пiдземелля, на якiй  були  вирiзьбленi
недосяжнi iстини надiї. Далекi,  невидимi  береги,  жовтий  диск  далекого
мiсяця i довга, мiдяна смуга далекого  сяйва  по  безмежно  рiвнiй,  легко
розгойданiй поверхнi води.
   Звичайно, це не була несподiванка, я знав i я чекав, i я був вдоволений
рiшенням, iнакше не могло бути... I цинiзм,  i  святiсть  i  всi  тi  iншi
чесноти - все це входило у гру моєї ненаситної наснаги, хотiлося  поєднати
поземи i простопади i дати ще один вимiр земного покликання.
   Але тепер усе змiнилося. Я намагався про  те  не  думати.  Мене,  як  i
завжди, незвично вражала сила й динамiка руху земного, я готов признати це
божеством поганського стилю, як частину найвищої щедрости творця всесвiту.
Це загнуте луком побережжя всипане вогнями дорiг i будiвель на тлi  нiчної
безоднi з плямою мiсяця, в глибинi якої в рiзних напрямках проходили  тiнi
продiравлених свiтлом кораблiв, лiтакiв, потягiв i тисячi автовозiв.  Хiба
не щастя бути частиною такого космосу?
   А Лена не вернеться.  Цi  блискучi  дороги  неволять  її.  Вона  любить
бездорiжжя. Космiчний лад не її  лад.  Я  любив  її  тiло,  її  лiнiю,  її
несподiванiсть, її протоплазму i твердiсть безформної форми. Але цього  їй
мало. I ми мусiли зректися боротьби мiж нами i пiдписати мир.
   Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
   Я приїхав до дому бiля другої години ночi, вiд'їжджаючи,  здавалося,  я
згасив було всi свiтла будинку, але одно з них у вiтальнi все таки не було
згашене i воно слабо свiтилося рiвним, спокiйним тоном на тлi ночi,  i  це
надавало будовi живої сили. Я  залишив  авто  на  своєму  подвiр'ї  i,  як
звичайно, зiйшов униз до квiтiв. На  травi  була  роса,  квiти  дрiмали  в
темнотi пригашеними кольорами, всi довкруги будинки були  згашенi,  лишень
свiтилося одно вiкно у тiтки Ен i  ясно  блищали  окремi  свiтла  лiхтарiв
вулицi. Деякий час я стояв i вслухався  у  довкiлля,  хотiв  вловити  мову
ночi, не багато того зрозумiв лишень поглибив тугу i  пiшов  поволi  вверх
сходами на веранду. За кiлька хвилин пiсля цього у вiтальнi згасло свiтло,
але загорiлося i довго горiло одно з вiкон на другому  боцi  будинку,  яке
належало до моєї спальнi.
   Цей драматичний епiзод мав тi  добрi  наслiдки,  що  вияснив  остаточно
становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться,
була переконана, що це  станеться,  не  хотiла  знати,  що  дiялось  з  її
загадковим вибранцем, анi його мiстерiйною кузинкою,  якої  фотографiї  до
останнього дня здобили його робочий стiл. Вона бачила,  мовчала,  терпiла,
чекала. Вона навчилась чекати,  була  загартована  чеканням,  це  була  її
основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона  здобула  мене.  Мила,
дорога чекальниця.
   Весь наступний тиждень я послiдовно зникав вечорами,  просто  з  роботи
їхав до Торонта i  проводив  час  в  нарадах  з  моїми  партизанами  нашої
будiвельної спiлки. Нашi справи  набирали  форми,  менi  особисто  вдалося
набути нову дiлянку грунту, я обвантажився  новими  боргами.  Час  наглив,
машинерiя дiяла , а життя видавалось коротким.
   Найближчої суботи ми  з  Катериною  танцювали  на  приняттi  у  Степана
Снилика, який несподiвано набув i вiдкрив сезон свого  нового  котеджа  на
озерi Сiмко, що його назвав "Ялтою"  i  який  знаходився  на  протилежному
березi Кесвiка насупроти вiдомої "Коломиї". Озброєний далековидом,  я  мiг
на другому березi бачити на сонцi бiлий пiд синiм дахом будинок i  навiть,
здавалось, уявляти себе з Леною на його  пологiй  верандi.  Деякий  час  я
зосереджено вдивлявся у ту визначену точку моєї долi, яка стала  зворотною
силою мого приречення на цьому континентi. Вiд неї почалося  нове  речення
нової дїi, якої перший роздiл драматично закiнчився на летовищi Малтону  Я
лиш надхненно i зобов'язано вдячний долi за цей солодкий удар i можу тепер
з непомильною певнiстю твердити, що без таких шокiв наше життя не  було  б
багато варте
   Цього гарячого червневого дня там на "Ялтi" було пара десяткiв  гостей,
був буфет,  звучала  музика,  крутився  танець,  гомонiв  смiх;  по  озерi
навiжено шугали моторовi човни i рожевi, молодi людськi силуети. Життя  не
знало й не любило перебоїв i я не мав сили i не мiг йому протиставитись.
   А внедовзi я дiстав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному
урядi мiста Торонта, де у не  великому  будинку  на  другому  поверсi  при
вулицi Бей поблизу Блуру дуже  солiдний  суддя  канадське  -  королiвської
юриспруденцiї  у  своїй  урочистiй  чорнiй   робi   у   присутностi   двох
виструнченнх велетнiв у червоних мундирах i широких капелюхах  охоронникiв
правопорядку, казав менi положити руку на Бiблiю i повторити слова присяги
на вiрнiсть i послух кореневiй та її домiнiї  Канадi,  пiсля  чого  вручив
менi  документ,  який  стверджував,  що  "Павло   Данилiв   є   канадським
громадянином, на пiдставi акту про  канадське  громадянство  i  що  вiн  є
управлений  користатися   всiма   правами   i   привiлегiями,   як   також
пiдпорядковується   вiдповiдальностi,    зобов'язанням    та    обов'язкам
канадського громадянина".
   Роджений у царствi всiх Росiв, iмператора Миколи II Романова, пройшовши
крiзь роки Ульянова - Ленiна, Бронштайна - Троцького. Джугашвiлi  Сталiна,
я вибрав нарештi  Деї  Грацiя  Регiну  Елiзабет  II  -  володарку  Великої
Британiї  й  усього  Комонвелту.  Довга,  нерiвна,  складна  дорога,   яка
закiнчилася щасливо.
   Говорячи про право, обов'язки, про демократiю  i  свободу,  приходиться
часто дивуватися, що цi привабливi, дорогоцiннi, самозрозумiлi  i  конечнi
привiлеї людини, даються так не  всiм  i  так  не  легко  i  менi  приємно
ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу
з простору плянети, у якому цi поняття не мають дiючої сили. I  менi  дуже
пiдкреслено здавалося, що цього дня, я переступив унiверсальну межу певних
поироднiх володiнь i тим самим  зайняв  мiсце  у  просторi  тих  поколiнь,
вiкiв, тисячелiть, що прокладали через Нiль i Евфрат, через  Атени  i  Рим
епоху Рейну, Сени i Темзи... У простори  Атлянтику  i  Тихого  океану.  Ця
течiя мене зобов'язує i коли я в її засягу фактично й юридичне, я важу  її
вартостi унцiями найвражливiшої ваги, бо менi здається, що наша плянета не
була б багато варта без цього плодоносного дiяння.
   А пiсля цього вiдбулося наше з Катрсю жорстоко - педантичне  заручення,
яке кiлька мiсяцiв пiзнiше, завершилось  не  менш  педантичним,  суворо  -
формальним, за всiма приписами й вимогами свiтських i не свiтських  урядiв
i законiв... весiллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами,
численними подарунками, голосною музикою i танцем до ранку. Це була  щедра
i заслужена данина Катеринi  i  тiтцi  Ен,  якi  не  уявляли  iнакше  цiєї
процедури i було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю  дорогу,
нарядивши її у надмiрно розкiшну робу тяжкого срiбно -  бiлого  брокату  з
черевичками пiд цей кольор i бiлий, летючий вельон зi  сяючим  брильянтами
вiнчиком. Мiй, кремової барви сако, з бiлою весiльною квiткою, пишнi чорнi
штани з ляковими черевиками i бiлi, елястичнi  рукавички  творили  з  мене
елеганцiю гiдну голiвудських фiльмiв, або журналiв  моди.  Наш  вiнчальний
кортеж блискучих машин тягнувся сливе  на  милю,  а  старенький,  добрячий
пан-отець Фiлiмон з  церкви  св.  Володимира,  що  при  вулицi  Батерст  в
Торонтi, вiд щирого серця "вiнчав нас духом святим", урочисто "возлагав на
главу вiнцi" пiд  надхненне  "Iсаiє  ликуй"  розкотистого  хору  диригента
Головенка.
   Моя хата цiєї ночi, назовнi i внутрi, пишалася, нiби циганка, кольорами
й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном  музики  i  зi  зривами
смiху, а цiла картина своєю динамiкою творила сумiш репiнських  запорожцiв
i пiвнiчних вiкiнгiв, одягнених у фраки i брокати, атакованих бурею музики
i вогнем власної крови. Я був захоплений красою цих людей, вони  незалежнi
i свобiднi, а мiж ними вражаючою точкою вирiзнялася Катерина.  Моя  гарна,
мiцна, справжня дружина.
   Цього жовтня на балi iнженерiв у готелi  Роял  Иорку,  ми  з  Катериною
виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все бiля нас i
в нас влягалося, вiдпадали й забувалися довголiтнi нашi збурення, заживали
i гоїлись шрами двобоїв, втихали i вiдходили в небуття жалi  i  болi,  все
ставало неповоротною минулiстю, у якiй виростали  й  майорiли  в  туманнiй
далi замки вiчної легенди про молодiсть.
   Ми вперто вростали у шир i твердь, наливались  соками,  нестримна  сила
нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною  грою
в чергуваннi днiв i ночей вiд ранку до  ранку,  у  постiйному  русi  часу,
карбованого биттям серця. Кожна секунда - частина вiчного, у  якiй  ми  зi
швидкiстю свiтла несли себе у простiр безконечного.
   Життя тодi гарне, коли свiдоме, без зумисних перешкод раю чи пекла,  на
шляхах проложених мудрiстю  людей,  якi  вiд  правiку  були  досконалiшими
будiвничими, нiж корали чи бобри, i якi не конче здавалися на ласку  неба,
вважаючи її частиною свого дозвiлля, коли лежали нагi  на  гарячому  пiску
пiд пальмами зелено - синьої лагуни Гавайського едему.
   У цiй мiстерiї, можливо, у її ядрi, крутилися також i ми  з  Катериною.
Рано вставали, пiзно лягали, вiдходили i приходили, гарчав мотор,  дзвенiв
телефон, приходив листоноша, лiтали ластiвки.  Ми  вiдпочивали,  любилися,
тiшилися, сумували. Такий щоденний крутiж i вiн нам подобався.
   Наш давнiй iдол - баль iнженерiв, якому ми  щороку  призначали  частину
часу, поту i навiть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як
ще один непроминальний i, можливо, нарештi останнiй, епiзод драми  минулих
рокiв... В його розгарi, знов таки  бiля  буфету,  де  звичайно  збиралася
сметанка нашого бiзнесу, передiмною, як докiр  сумлiння,  появилася  Лена.
Дуже в її стилi. Несподiванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рiвновагу.
У гарнiй, дорогiй, виразно моднiй, короткiй сукнi,  соковито  пiдмальованi
уста, фантастично збурене волосся.  Мої  очi  виглядали  напевно,  як  очi
крiлика.  -  Аалльоо,  Паавле!  -  свiдомо,  театрально  розтягала  слова,
оздобленi вiдомою iронiчною,  як  турецький  перець,  усмiшкою.  Я  вiдчув
обурення. - Лена! - вирвалось у мене спонтанно i це звучало, як  докiр.  -
Не пiзнав? - продовжувала вона свою мефiстофельську ролю. - Ти не в Парижi
? - ще одне моє фурiозо. - Як бачиш, - спiвала вона. -  Що  тут  робиш?  -
розгублено питав я далi. - Танцюю, - вiдповiдала вона зi шармом  скинутого
з неба янгола.
   Я дивився, бачив  i  не  вiрив.  Тонка,  струнка,  фiлiгранна,  великi,
змiнливi,  тепер  майже  сiрi  очi,   пiдкресленi   юнiстю.   Фантастично,
неймовiрно, приголомшуюче. Менi вiдобрало мову,  вона  це  бачила,  на  її
обличчi, як на реклямi цигарок, вигравав шибеничний гумор.
   - Чи можу гратулювати? - питала вона.
   - Дякую, - вiдпорно сказав я.
   - Щасливий? - питала  далi  з  почуттям  вищости,  нiби  розмовляла  зi
школярем, який успiшно склав iспити i дiстав диплом зрiлости.
   - Розумiється, - казав я з ноткою демонстрацiї. А ти?
   - О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кiлька гiрких питань  i
солодких вiдповiдей i я довiдався  нечуване:  виходило,  що  моя  ця  сама
чарiвна вiдьма, до речi дуже загорiла i здорова, цiле минуле лiто  провела
у нас сливе пiд боком на озерi Сiмко у славетньому котеджi "Коломия". - О,
це довга i марудна iсторiя, - казала вона на моє "як це  сталося?"  Ну,  а
Монтреал, а Париж, а всi тi глобальнi затiї? Вона посмiхалася зводницькою,
шовковою усмiшкою. - Це ще не тiкає. Плянету я ще  держу  за  хвоста.  Але
коли б ти бачив... Коли б ти бачив...
   - Слухаю.
   - Мою вулканну динамiку. Я готова до нової виставки. I тут у Торонтi. У
залях  мiської  галерiї...  I  вона  передала  менi  вибагливо   оформлене
запрошення власної композицiї на мiсяць листопад дня чотирнадцятого.
   - Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично.
   - А що б ти думав. Виявилось, що  наша  "Коломия"  пречудове  мiсце  не
лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей  i
все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана.
   Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я.
   - Розумiється. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую.
   Мiж iншим, той Сезан, зовсiм  випало  з  голови...  До  цього  часу  не
переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую  розмову  з  Катрею  на  цю
тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це  виглядало
фантастично, можливо звичайна примха  Лени  i  ми  рiшили  позбутися  його
найлегшим способом - вислати його на її адресу. Вона його  вiдкрила  i  їй
вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли  про  це
не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш  хотiлося,
щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також  доказом,  що  життя  може
мати несподiванки доброї волi i великої приємности, тим бiльше, що  я  був
перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо,  я  нiколи  не  вiдчував
цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною  так
сильно озброєна великiстю незалежности.
   - Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумiється. Розумiється! -  я
затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. -  А  тобi  там  не  було
скучно? - нарештi вирвалось у мене.
   - На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
   - Мала товариство.
   - Розумiється. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала
працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що...  Га-га!  Я
вiд раня до вечора... А до  того  купалася,  їздила  човном.  Таке  багате
дiяння.
   - Самовигнання в осамiтнення.
   - Повiр, що нам iнколи цього тiльки й бракує. Пiсля Парижу... Пригадую,
ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла.  Втеча!  Далечiнь,  пралiс,
бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому.
   - Також втеча ?
   - Нi. Їздила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто  п'ятдесят
тисяч!
   На хвилинку я далебi отетерiв, мої очi напевно сильно побiльшились,  це
звучало провокативно.
   - Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт.
   - I "Коломия" стала моєю. Я її купила - приїжджай, побачиш, - Там тепер
змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзнаєш. Недавно мала репортерiв
Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор.
   - Це менi нiчого не каже.
   - А вiн тебе знає. Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона.
Говорили i про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi  Сомерсет
вiдома колишня протекторка мистецтва.
   - Ти вирiшила направду мене приголомшити.
   - Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити знаєш з ким? Слухаю.
   - Гантiнгом Гартфордом.
   - Порожнi звуки.
   - Добродiй  мистецтва.  Збудував  село  для  мистцiв  Косбоа  бiля  Лос
Анджелес за проектами Лойда Врайта.
   - О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А
взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i...
   - Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до  Косбоа.  Там,
мовляв, пречудовi умови. Але я їх знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч  Вiледж,
i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумiється... Довгi бороди...
I все таке... Але чи я конче мушу з  одної  нудоти  переселятися  в  iншу?
Засадничо не зношу  унiформности...  А  коли  ще  вiдвiдала  тебе...  Того
останнього видання..  Пропало.  Я  рiшила  жити  по-своєму.  Ти  дав  менi
поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер моїм  завданням  -
незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрiєю - вилiзти
на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо  ?  Чому
не запрошуєш на танець ?
   Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi,  що
мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я,
щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. -  Не
забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди її фаворит. - Я мав iнше  враження.
- Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева.
Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також  не  здивований.  Моя
найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у  мене
на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини  майбутнього.  I
мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як  це  не
дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумiє. А  взагалi  я  знайшла  своє
мiсце i вiрю у сни. Пригадуєш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував,  що
це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна  знайти.  Таке  чудове
мiсце органiчно пов'язане з краєвидом i  освячене  моїм  першим  коханням.
Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена...
Менi твої  проекти  дуже  iмпонують,  а  я  маю  деякi  також.  Наприклад,
збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому
б тобi не стати Гартфордом?
   - Дуже iмпонуюча роля, лишень...
   - Що лишень? Така  безодня,  тих  всiляких  мистцiв...  письменникiв...
артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана  -  сто
'п'ятдесят  тисяч.  А  скiльки  дасть  одна  книга!  Це  ж  робить  з  нас
пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку...  знаю  будинок.
Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Краєвиди... За  одного
Сезана? - Вона дивилася на мене своїм  знаним,  заповненим  видимим  чаром
зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною  жилкою.  Вона  була
невмолимо жорстока, та плямиста,  струнка  чiта  з  гарячим,  сiрим  оком.
Вiсiмнадцять кiмнат! Краєвиди! Парк! Над озером!
   Це щось, як пошесть, у мене зароїлося вiд нових  плянiв  i  я  зрозумiв
iдею Лени в її дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi.  Її  пiдроблення
пiд мої смаки пiсля її паризьких  ескапад  напевно  не  було  випадко  вин
трюком i, танцюючи з нею твiста манерою  звичайної  польки,  у  моїй  уявi
заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм  вiдрухово
мiцно притиснув її до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь.
Це була мрiя - знаю, але що не є мрiєю, як зерно  початку  i  взагалi,  як
промiнь променiв ма" бутнього свiтла.
   - Але де Катерина? Я її не бачу, - раптом змiнила мову Лена.
   Катря в цей час захоплено танцювала  свiй  черговий  твiст  з  черговим
адоратором, її  звинне,  здорове  тiло,  нiби  метелик  квiткою,  бавилось
стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло  урвалося,  все  довкруги
зупинилося i  ми  з  Леною  вдалися  шукати  її  i  знайшли  розчервонiлу,
захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з  букетом
червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї,
обняла її мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада  вас  знов  бачити!  Ви
чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто  згадуємо.  А  де  ваш
чоловiк?
   Лена,  здавалось,  була  приголомшена,  дивилась  на  Катрю  з  виразом
розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... -  намагалась  вона  втримати
рiвновагу. - Щасливий, що може  пускати  вас  саму.  Мене  б  на  таке  не
хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря.
   - Вiн мене знає. Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена.
   - О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий  вечiр.  Але
вiн ось кiнчається... А хочеться ще. Їдемо до нас. I з нами Лена.
   - Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту.
   - Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови.  Їдемо!
Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода.  Святкуємо!  -  перебила,
вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
   Така мова на всiх вплинула, вона менi  подобалась  також,  наш  настрiй
виразно  вимагав  жертви,  баль  направду  за  годину  кiнчався,  а   наше
товариство нiколи не звикло розходитись  одразу  пiсля  гiмну,  ми  завжди
заїжджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату.
I це рiшило.
   Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма своїми  безконечно
рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла
обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у  якiй  зараз  за
порогом, разом з  песиком  Мiркою,  на  вас  чекатиме  запобiгливо-ласкава
благодать родинного  вогнища  з  чаклунськими  прикметами  гоїти  втому  i
наснажувати  новою  силою.  Ваша  перлинне  вибаглива,  простора   домiнiя
особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими
килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч  несподiванок
у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом  з
глибиною фiлософiї, зiбраної на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих  блукань
у просторах безгрунтя  атомово-нуклеарної  доби,  така  чарiвна  точка  на
твердiй землi не може  не  зайняти  центрального  мiсця  у  кругах  нашого
зростання.
   Пропозицiя Катерини їхати  до  нас  пiсля  балю  не  була  примхою,  її
зустрiли овацiйно,  не  робило  труднощiв  розшукати  наших  друзiв  i  по
короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушнi
нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя.
   Промiжне, у зривах вiтру до  кiкна  сипало  дрiбним  дощем,  чорна,  як
копальня вугiлля, нiч була обвiшана  спалахами  барвистих  реклям,  якi  з
фурiєю драконiв, накидались на все живе, озброєнi ковбасками Свiфта, мукою
Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля i  цiлою  невмолимiстю
iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi,  до  якого  в
глибину тiкали мокрi,  блискучi  полотна  асфальту,  завантаженi  колонами
стрiмкобiжних машин.
   Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не  їхав  цiєю  дорогою,  яку  я
знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у  мене  почуття  подиву
своєю надмiрнiстю поєднання вогню, металю й кольорiв  i  в  якому  людськi
iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi.  I  хотiлося  знати,  якi
саме причини викликали цю симфонiю  руху,  чому  бiжать  мiльйони  твердих
гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по  цiй
упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо таїться бездонна маса  вогненного
розчину  залiза  й  базальту.  Вражає  сила  твердi,  на   якiй   невтомно
здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону  маленької  людини  з  її
незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв.
   Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде  попри  залiзнi  гути
Гамiльтону, крiзь висотнi мости  затоки  озера  Онтарiо,  здовж  глибокого
корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки  i
там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в  залiзо-гранiтне  тiло  Ню
Йорку.
   Їхати нею, значило  бути  частиною  цього  унiверсу,  який  з  точнiстю
компютора виконував вимоги моєї волi. На цей раз  я  вiв  свого  потужного
"Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мої руки звично тримали
керiвницю, мої очi зосереджено скерованi впе ред...  Минались  перехрестя,
вiядукти,  написи,  збiгались  i  розбiгались  лiнiї   дороги,   швидкомiр
показував шiстдесят, метромет множив  цифри,  прожектори  заливали  сяйвом
мокрий асфальт. За мною, цим же темпом,  рухались  машини  моїх  друзiв  i
машини взагалi.
   Нас їхало поруч троє - Лена мiж мною i Катрею. Коли виїхали на автошлях
Єлисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на  концерт  -  перший  номер
бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно,  мовчазно,  на  нас  балевi
одяги, ми дивилися у простiр.
   За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг,  залишили
авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно
в'їжджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами,  алею  Матiяса.
Ще мить i швидкомiр  нагло  спадає,  метромет  застигає  на  пiв  зворотi,
прожектор рiзко мi няє напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають
з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли  й  лiнiї
мого дому.

   Торонто, 1963 - 66

   КIНЕЦЬ

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: