ьких гнiвiв, з кромiшньої пiтьми вiдчаю добував вiн тяжкi зерна мудростi, з пережитої катастрофи винiс вiн спокiй. Стрункi, не зломленi щогли винiс iз самого осереддя бурi. Цi простори, ця весна повертали його духовi яснiсть i мiць. Почував дужим себе. Беззбройний блукав степами, заводив розмови з вершником, iз волопасом. I йому було їх не страшно, вони, виявляється, здатнi на приязнь, на мудрiсть i жарт... I ось тодi вiн для себе вiдкрив, що перед ним - люди. I цi люди вечорами розкладали серед степу свої розкiшнi багаття, частували римлянина смажениною, овечим сиром та медами, а потiм спiвали. Цi люди мали здатнiсть до спiву! Спiвали, як Орфеї, як давнi твої боги, нi, краще за богiв... На берегах Тiбру безжурну юнiсть твою обдаровували таким спiвом тiльки римськi твої, в самий серпанок одягнутi коханки-арфiстки. У давнiм ваше, наше у майбутнiм. Для вас земля, а наша далечiнь. Сказав пiсля цього центурiоновi: - Не проливай бiльше їхньої кровi. Сховай меч, замирись. Вони вмiють спiвати. Вони теж люди. I навiть вiн, грубий, звиклий рубати голови воїн, зрозумiв цього разу Овiдiя, послухався, - невiдомо тiльки, чи надовго. В один iз вечорiв поет уже разом з ним попрямував до степового кострища, i знову - при синiх смерках, при ясних зорях - користались вони варварською гостиною, де серед трав варилася проста кочiвницька їжа в мiдних казанах на триногах, що форму свою збережуть i для далеких нащадкiв. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки кар-бована зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не було, дружнiй смiх племенi дзвенiв бiля вогню раз у раз, i матерi-кочовички, зовсiм не схожi на вовчиць, спокiйно годували грудьми своїх опецькуватих степових Ромулiв та Ремiв. Ще не було нi сарматок, нi половчанок, не було й гордовитих веселих слов'янок, ще їм належало тiльки вродитись, прийти iз майбутнього, а вогнище степове для них уже палахкотiло, i їхнiй прабатько - танець вогнистий - уже кружляв, брязкотiв оздобами, i пiсняпраматiр уже творилася, ткалася iз людської задуми, iз тишi й зiрок. Сухим, запашним повiтрям степу дихав на повнi груди Публiй Овiдiй Назон. Мудрими очима, що стiльки всього перебачили, споглядав, як юна дiвчина в золотих дукатах перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим вiн колись впивався у римських хмiльних ночах. - Даная назову тебе, - сказав їй пiсля танцю. - Даю тобi богинi iм'я, бо ти богорiвна. - Негоже дочцi першого карбiвничого племенi носити чиєсь iм'я. В мене є власне. - Яке? - Кигитка звати мене, за iменем птаха, якого ти нiколи не бачив i не чув. Якби йому того вечора вернулася молодiсть! Якби ця юна танцiвниця й спiвачка могла покохати його, знiкчемнiлого, зiстареного, всiма забутого вигнанця! А вона покохала. Нiчого не боячись, проходячи спокiйно помiж вояцьких мечiв, з'являлась аж на мурах фортецi бiля цiєї самої вежi, що вiдтодi й донинi буде зватись - Овiдiєва. Приносила йому цiлюще степове зiлля, здатне рятувати вiд найгiрших римських хвороб та вiд тягару лiт. Перша медичка тих часiв, подвигнута чистим своїм почуттям, - заповзялась вона вiдмолодити поета для творчостi й для любовi. - Вона покохала тебе, - казав центурiон, - тому що ти римлянин, що маєш фортецi й тримаєш меч важкий у руцi. - Не за це, - вiдповiла дiвчина. - За що ж? - Спiвець ти, - зверталась вона до вигнанця. - Душа твоя повна свiтла. До чого торкнешся словом - всюди з'являється краса, мiй степ вiд неї розквiтає... Природно за це покохати. - Але ж я залишив свою молодiсть у Вiчному мiстi. Коханки мої в Римi зiстарiлись... А ти така юна. I нiякi боги не приведуть до рiвностi нашi лiта. Ось на менi сивина, зима мого життя, - вона роздiляє нас. - Не хочу, щоб роздiляла. Бо ти Овiдiй, поеми твої не знають старостi. Душа твоя завжди юна, i я тебе люблю! Слова цi ставали спiвом в її устах. ...Для них земля, а наша далечiнь. Почував, як вона своїми пiснями вiдроджує його. Чув, як кров починає нуртувати в жилах гаряче й молодо. Юна зцiлителько, чим вiддячу тобi? Введу тебе ось такою, як є, в мою гетську поему, може, в останню поему мого життя. I будеш ти вiчно юна в нiй, вiчно прекрасна, як небо це, як цей ваш весняний розквiтаючий степ. Квiтуватимеш у словi моєї, для тебе далекої мови i перебудеш нас обох, тiлом тлiнних i незахищених перед Хаосом. Будеш i будеш, i вiки не зiстарять тебе! У степовому її чар-зiллi, в натхненних спiвах любовi було, мабуть, щось справдi цiлюще: чудодiйна, може, навiть чаклунська сила таїлась. Бо Назон змiнювався на очах, залога бачила його в цi днi вiдмолодiлим та дужим, його тепер не страхало нiщо. I одного разу вiн вигукнув на валу: - Риме i ти, Октавiане Августе! Вщент розлетяться твої легiони, пiсня її все переживе! I тiльки вiн знав, звiдки в ньому вперше з'явилось оце безстрашшя поета. III Уже пiзно було, всi порозходились, позмовкали транзистори, тiльки цикади невтомно сiчуть. Схилившись на мур, Iнна в задумi слухає тишу цiєї цикадної ночi, що так нiжно тримає на собi всiяний зорями небосхил. Простiр моря потемнiв, мiсячна дорiжка пригасла, i сам мiсяць, звернувши на захiд, дотлiває червоною купою за мiстечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогi плантацiї виноградникiв. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотавi, тугi, сонячним соком налитi грона!.. Не раз Iннi доводилось з дiвчатами працювати там, коли цiлим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в осiннiх роботах. То були гарнi днi, в працi на виноградниках Iнна знаходила справдi щось поетичне, бо ж хiба не прекрасно бачити людину, смаглу й веселу, з сонячним гроном у руцi? Цiкаво, чи росла за Овiдiєвих часiв тут виноградна лоза? I чи було яке-небудь поселення там унизу, бiля пiднiжжя фортецi, де зараз ряснiє вогнями мiстечко райцентру? Мiстечко типово пiвденне, iз свiтлого черепашнику, вдень воно аж очi слiпить i все засипане цвiтом акацiй, виногради в'ються над самими вiкнами, бо тiнню тут дорожать... За роки навчання Iнна встигла зрiднитися з бiленьким цим своїм градом, з його (як їй здається) античною бiлiстю та ракушниковою золотавiстю, i зараз, коли наближається час розлуки, хотiлось би дiвчинi вiршами сказати йому якiсь вдячнi прощальнi слова... I хоч з водопостачанням у мiстечку погано, бо водогiн не мiнявся, мабуть, з античних часiв, - без кiнця його ремонтують i вулицi всюди розритi, - але й при всьому цьому жеврiє у дiвчини смуток розлуки з мiстечком i з училищем, i з цiєю похмурою фортецею, i стає жаль їй навiть цих зовсiм не романтичних веж, де всюдисущий турист полишає свої варварськi слiди... Зорi яскравiшають, простiр моря сповнився темрявою, i хоч, крiм темряви, нема там нiчого, дiвчина мовби жде чогось, здається їй, що звiдти, де звечора свiтилась мiсячна дорiжка, щось може цiєї ночi з'явитись. Зорi панують над свiтом, вiтерець дмухнув у лице... Поменшало вогнiв унизу, заснуло мiстечко; пора б i тобi, дiвчино, бути в постелi, а тебе все нiби не вiдпускає звiдси ця темна нiчка-петрiвочка... А така ж вона коротка - незчуєшся, як i злетить... Коли вже зiбралася йти, з далечi моря, з його непроглядних морокiв несподiвано з'явилось вiтрильне судно, зустрiнуте десь аж пiд обрiєм вiстрям прикордонницьких прожекторiв. Хто не спав, мiг бачити це: в снопах свiтла, пiд повним паруссям, майже непомiтно рухався, повертаючись iз плавби, "Орiон". IV Повертався вiн досить пошарпаний, i не дiвчинi з муру було помiтити всi його тяжкi виробничi травми, набутi пiд час цього робочого рейсу; лише згодом бригади зцiлителiв-майстрiв iз судноремонтного, зусiбiч оглянувши потерпiлого, вiзьмуть на облiк всi його рани, визначать ступiнь ушкоджень, поставлять безпомильний дiагноз: чим i як своєму улюбленцевi допомогти. Зробивши що треба, повернувши "Орiоновi" силу, вони потiм випустять його в новий, може, ще складнiший рейс. Були в районi Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених балiв шторм, зовсiм тут несподiваний о такiй порi лiта. Курсанти не знали спочинку вже другу нiч, раз у раз вилiтали з кубрикiв у шквалисту темряву, щоб стати на змiну чи на пiдмогу до краю виснаженим товаришам. Вiтрильнику, здавалось, не буде рятунку, його кидало, як трiску, на нього навалою йшли з темряви водянi гори в тисячi тонн вагою, i що вони досi не розчавили це зовсiм тендiтне проти них суденце, i що "Орiон", неперекiр усьому, ще тримається на бурунах, - це новачкам здавалося iстинним чудом. Пiд час .штормiв особливо вiдчуваєш, якi пiд тобою глибини, яка товща тьми. Капiтан усвiдомлював усю мiру небезпеки, тут навiть i новачок-практикант розумiв, що цi ж самi вiтрила, якi так плавко та легко несли "Орiон" погожої днини, зараз можуть стати для нього згубними. Всi цi юнаки, що їх поєднав "Орiон", зараз дослухались в тривозi, як гудуть, аж стогнуть, над ними вгорi, в ураганнiй темрявi, до краю напнутi вiтром полотна, нiби в останнiй напрузi несучи своє суденце серед грiзних розбушованих вод. Так, це настав час найвищого випробу на мужнiсть i витримку, настала ота рiдкiсна апогейна нiч, коли на заздалегiдь визначених мiсцях, бiля кожної щогли i снастi невiдлучно чергують молодi матроси з ножами, готовi за першою командою рiзати паруси, обтинати тружденнi свої крила, щоб хоч у такий спосiб послабити їхню дiю. Цiєї ночi травмувало Ягнича. Ударом хвилi кинуло його через палубу мiж троси, мало не збило за борт, i, коли до нього збiглись молодi моряки, вiн без їхньої допомоги навiть пiдвестися не мiг. Ухопивши попiд руки, вiдтягли його вниз у лазарет, але й там старому легше не стало. Стогнав, аж пiдвивав, а цього вiд Ягнича хлопцi нiколи не чули, не в його натурi було показувати свiй бiль. В усьому, що сталось, вчувалась недобра прикмета. В нiч випробу збило, знiвечило найнадiйнiшого майстра, єдиного й, по сутi, незамiнного знавця вiтрильної справи. Того, хто всiх їх, курсантiв, навчає у рейсi, чий досвiд для них мав просто магiчну силу. Весь мокрий як хлющ, корчивсь вiд болю, хапався за живiт, лаявсь нечувано. Ягнич гинув, майстер помирав. Приступ апендициту, чи що там воно було, та тiльки так старого скрутило, що в декого з курсантiв зовсiм опала душа, вiдлiтала надiя: кришка старому. Смерть людини завжди вражає, а зараз про це страшно було й подумати, бо в такiй ситуацiї втратити Ягнича, котрий для юних мореходiв був i наставником, i батьком, i втiленням непохитностi духу, - це означало б щось просто зловiсне, рiвне катастрофi! А виходило, нiби якраз серед цього урагану мав покинути Їх Ягничiв дух, пiд час найбiльшої скрути полишити новачкiв на розтерзання нiчної стихiї. Недобрий знак! "Справдi зловiсне щось", - мимоволi подумає не один з молодих, бо море часом заганяє людину в такi скрути, коли навiть сучасний хлопець, iнтелектуальний курсант, починає вiрити в давнi моряцькi прикмети. Як безхибний психолог-наставник, Ягнич, видно, i в стражданнях своїх не забував, що вiдбувається зараз в душах курсантських, хто-хто, а вiн добре тямив, що це означало б для них, якби ось тут раптом їхнiй "завпарусами" так по-дурному вiддав кiнцi. Нi, не маєш ти права зараз кинути свою вахту, лишити хлопцiв напризволяще! I коли судновий лiкар запропонував негайно операцiю, - Ягнич тiльки прохрипiв: - Берiть уже, четвертуйте... Неймовiрнi коїлись речi: Ягнич, для якого медицина була суцiльним обманом, зараз без спротиву пiдставляв себе пiд нiж. Лiкар, молодий спецiалiст, звелiв прив'язати хворого до койки, звелiв прив'язати себе, iнакше шторм не дав би змоги оперувати. Був стогiн, був крик i лайка, було якесь звiряче виття. Все єство, все нутро Ягничеве волало проти того, що його зараз вивертають навиворiт. Iншим разом вiн, звичайно, нiзащо б не згодився на таке, а що зараз з покiрнiстю ягняти дався пiд нiж, то це сприймалось як останнiй Ятичiв подарунок товариству. Бо як же вони без нього зостануться в отаку нiч? Втратити його зараз для "Орiона" однаково, що втратити душу! - Рiжте!.. Ой нi, не рiжте!.. - хрипiв, знемагаючи, Ягнич. У цих безтямних харчаннях, у лютiй белькотнi, здавалось, немає вже глузду, i тiльки присутнiй при операцiї замполiт розшифрував цей белькiт як передкiнцеву волю старого, як його заклинання, щоб не рiзали там нагорi парусiв, трималися до останнього. А наступного дня бурю пронесло, i втишене море засвiтилося сонцем. Капiтан полегшено зiтхнув: люди живi, судно тримається на водi, хоч i жалюгiдний має вигляд пiсля такої трiпанини... Курсанти, коли лiкар, нарештi, дозволив їм провiдати Ягнича, застали його знеможеним, але мовби й просвiтлiлим. - Тепер ще поживу, - сказав вiн їм. Хлопцi, дарма що були вимордуванi буряною нiччю, дозволили собi навiть пожартувати, з усмiхами допитувались Ягнича: про яку то вiн тьотю Мотю кричав, прив'язаний, пiд ножем хiрурга? Образився старий. Пусте, не було нiякої тьотi Мотi, не захотiв Ягнич про це й говорити. Iнше його зараз цiкавило. - Як там бiзань? А грот? А фок? Не потрощило? - Там порядок, а тут ось... Ох i крику ж було, - не вiдставали хлопцi. - Уже здавалося - все, нема нашого Нептуна, а воно, бач, як!.. З потойбiчного рейсу людинi вдалось вернутись! - Сила волi це у вас чи просто зi злостi? - Звiдки така життєстiйкiсть органiзму? Ягнич, здається, й сам не мiг цього до кiнця пояснити. - Серце, видать, виявилось немруще. Почуваю, що каюк менi, зовсiм уже вмираю, а от вмерти нiяк не можу. Зiзнавався вiн у цьому з тихою нiяковiстю, аж нiби незручно було йому зараз, що такого переполоху нагнав на екiпаж, завдав стiльки клопоту i матросам, i капiтану, i цьому коноваловi з ножем. Серце - першопричина. На це натискав, не хотiв зiзнаватись хлопцям, що, може, тiльки завдяки їм i вижив, бо хiба ж мiг вiн полишити їх, жовторотих, у таку найтруднiшу нiч! Ради них, власне, й пiд ножа лiг, ради них i не вмер, щоб тiльки не розгубились вони та вистояли в цьому своєму першому скаженому випробi. Серце само знає, коли йому треба бути немрущим! Рейс тим часом тривав, вiтрильник, лiгши на курс, неухильно прямував до рiдних берегiв. Незабаром ще довелось їм пiдбирати з плота грекiв-рибалок, котрi й пiсля того, як опинились на палубi, нагодованi й перевдягнутi в спортивнi костюми курсантiв, все ще не могли прийти до тями, неспроможнi були в своїм очманiннi до ладу пояснити, яким чином пощастило їм пiсля загибелi судна зачепитись на своєму жалюгiдному плотику, та ще i втриматись, доки їх пiдiбрав "Орiон". Лiкар подавав потерпiлим необхiдну допомогу, i тепер уже не Ягничiв стогiн наповнював кубрик, а, навпаки, сам вiн дослухався, як молодий кучерявий грек, покладений для уколу, щось белькоче по-своєму, а по-нашому тiльки йойкає пiд шприцом, - йойкання, воно ж однакове у всiх як i сльоза горя чи радостi. Незабаром грекiв мали здати на берег, був намiр лишити в Пiреї й свого, щойно прооперованого пацiєнта на долiкування, але Ягнич вiдмовився навiдрiз. Самий намiр цей, видно, його неабияк образив. - Якщо такий Ягнич став вам важкий, - сказав капiтановi, - викиньте десь, та тiльки на рiдному березi... Бо i в Ягнича є там своя Кураївка. Капiтан заспокоїв: нi то й нi, проти вашої волi нiхто йти не збирається. I додав з усмiшкою: - А Кураївка - то сила... Ягнич, однак, i пiсля цього ще певний час тримавсь насторожi, особливо остерiгався пiдступностей "коновала". Дасть якихось порошкiв, приспить - i прокинешся, чоловiче, в чужому порту... Не Пiрей його лякав - лякала самотнiсть. У тому Пiреї бував вiн безлiч разiв, люди як люди, хоча й iншого племенi. Випало навiть так, що й перший його, Ягничiв, рейс колись був саме до Пiрея, це тодi, коли ще безвусим комсомольцем, набавивши собi лiт (потiм це i в паспорт перейшло), за вiдомим призовом комсомолу прийшов вiн на флот разом з тисячами таких, як i сам, буцматих степових кремезнякiв. I бувають же збiги в життi: тiльки ступив на палубу - одразу i в рейс, виконувати вiдповiдальне доручення Комiнтерну! Суть завдання полягала в тому, щоб спiшма зайти до Пiрея i в обхiд портових властей узяти вночi на борт болгарських революцiонерiв, котрих треба було врятувати вiд розправи пiсля поразки повстання. I ходив, i ризикував, i взяв їх таки тiєї ночi потай на борт, а тепер у цiм самiм Пiреї тебе, виходить, самого з борту?! Одначе обiйшлось. Мають-таки совiсть. Проти Пiрея власне вiн нiчого не має, але й з Кураївки його не смiйтесь. Бо кожна людина має свiй берег, i природно тобi до нього душею тягтися будь-звiдки, хоч би де опинивсь. Недарма ж давно помiчено моряками, що й судно йде хутчiше, коли повертається до рiдних берегiв. Само летить! Вiдлежуючись у кубрику пiд лiкарським наглядом, Ягнич поволi одужував, терпляче виконував усi належнi приписи "коновала", хоча помiтно й нудився. Кортiло йому знати, де вони зараз iдуть, який там день нагорi i який вiтер. А ще - який вигляд має "Орiон" пiсля бурi, пiсля пекельних ночей, чи схожий на себе, чи до невпiзнання знiвечило його та поскубло? Цiкавився, хто це зустрiчним гудком вiтав їхнiй "Орiон", та як його, красеня, й не вiтати, - адже паруси на морях зараз рiдкiсть, i на будь-яких широтах - навiть чужi капiтани здалеку впiзнають учбове крилате судно. Хай там датчанин iде, чи француз, чи норвежець, а, минаючи, неодмiнно гукне сиреною, привiтає-такий здавна iснує звичай. I кому-кому, а Ягничевi вiн до душi. Якось зайшов провiдати його капiтан, хав ду ю ду, Гурiйовичу, як настрiй? Сiв бiля лiжка, розпитав про самопочуття, похвалив вiдвагу та хист молодого лiкаря (вони, здається, дружать). - Здорово впорався наш ескулап, - розсипався похвальбою капiтан, - хоча ви, Гурiйовичу, для нього перша операцiя. - Воно й видно. До мене тiльки жаб в iнститутi рiзав, а тут нарештi людина попалась, є на кому набити руку. - Не кажiть... Умiлець. - Кишку, яку треба, усе не мiг знайти ваш умiлець, усе не за ту тяг. - Нi, я серйозно: молодчина вiн таки. В такiй ситуацiї, при такiй хитавицi, коли все шкереберть летiло, не розгубився, швидко й точно поставив дiагноз i майже без наркозу... - Та ще тупим ножем... - У них, Гурiйовичу, тупих не буває. Недаремно дали диплом, та ще й з вiдзнакою. - Хай вiдзнака, а кишку тягнув не ту, - уперто тримався свого Ягнич. - Добре, що так кiнчилось... I пiсля цього поринув у свої думки. Бачив усяких вiн i капiтанiв, i лiкарiв. Про свого теперiшнього капiтана, оцього самого Янченка, вiн найкращої думки. Має пошану до людських лiт, до заслуг трудових, у жодному з рейсiв старого зумисне не скривдив. Сам вiн, Янченко-капiтан, теж iз числа колишнiх Ягничевих вихованцiв, теж свого часу у званнi курсанта ходив на "Орiонi" i, як i всi, лазив по реях, стояв, пiдтягнутий, перед викладачем iз секстантом у руцi, виконуючи урок, уважно беручи пробу сонця. Скiльки їх, молодих, перейшло тут через "Орiон", скiльки гартувалось пiд його вiтриллям! Один контингент курсантiв змiнювався iншим, уже колишнi твої вихованцi, яких ти до сьомого поту ганяв, школив, пiдхвалював або присоромлював, самi десь ходять тепер по свiтових акваторiях у званнях штурманiв, старпомiв або й капiтанiв, i тiльки вiн, Ягнич, залишається на палубi "Орiона": нiби прирiс до неї назавжди. Вiн тут - як вiчний. Усе кроїть та шиє цупке, злежане, спецiально оброблене, у ллянiй олiї виварене парусся. Чи то пак парусину, бо тiльки пiсля його рук вона стане паруссям! Усе iншим та iншим, що приходять на вишкiл iз мореходок, передає простi свої секрети - як зв'язати вузол той або той, зачалити кiнець, на сталевiм кiнцi доладнувати "гашу", що по-вченому зветься "огон"... Наче воно не однаково - огон, чи гаша. Та, мабуть, що нi. Для кого огон, а для нього це тiльки гаша, так i не iнакше, - всьому флоту свою кураївську термiнологiю нав'язав. Добре вже й те, що не забувають, не один iз тих, хто проходив на "Орiонi" цупку курсантську науку, опинившись навiть у мiнiстерствi чи зустрiвши однокашника десь у далекiм порту, не забуде перепитати: "Ну, як там наш Ягнич, вiчний наш вузлов'яз?" - Щойно радiограмою порт запитував про вас, - каже капiтан. - Цiкавились станом здоров'я. Ледь помiтно осмiхнувся старий: думали, мабуть, пiшов уже Ягнич акулам на поживу? Та, як бачите, ще живий i теплий. Нiде вiн не дiнеться вiд вас... - Передайте в порт: не настав ще час викреслювати Ягнича iз реєстрiв... Поглядає на капiтана своїми подобрiлими змруженими очима. Приємно все-таки бачити людину в такiй молодостi, в самому її розквiтi. Моряк, хоч як поверни, - моряк. Не приховує й вiд iнших, що закоханий у свiй "Орiон". Молода дружина якось запитує: "Коли ти вже налюбуєшся своїм "Орiоном"? - "Та, мабуть, нiколи..." Всi знають, що з гордiстю Янченко носить своє, ще мовби й досi незвичне для нього капiтанське звання. Не кожному в такому вiцi випадає честь стати капiтаном, може, тому й старається так, вмiє радiти роботi, стоїть справдi як закоханий, коли виконується його команда: "Ставити паруси"..." I вже вони пiшли, розметнулись, мов крила у небi... Всiм тодi наче свято, а йому, капiтановi, то свято удвiчi, бо це ж вiн його поведе, своє крилате, рiдкiсне, юнацьке судно. Стане на мiстку, спокiйний, як завжди, пiдтягнутий, i бачиш одразу: цей на мiсцi, з таким хоч i в рейс кругосвiтнiй. I на людях, i без капiтана виявляє шану своєму корабельному майстровi. Коли одружувався, Ягнич весiльним батьком сидiв у нього за столом. I зараз, пiд час цих провiдин, капiтан теж тримається не зазнайковито, радиться з Ягничем про те, про се, що стосується судна, бо з шторму "Орiон" вийшов-таки з добрими синцями, можливо, доведеться ставати й на заводський ремонт. - А що там у моєму чуланi робиться? - запитує Ягнич про свою парусницьку майстерню. - Хто порядкує? - Та хто ж, крiм курсантiв... Ото вже напорядкують! У Ягнича там кожна рiч знає своє мiсце, запаснi полотна лежать на полицях, акуратно згорнутi, як сувої матерiї у крамницi, на кожнiй парусинi бирочка з наслиненим написом, кожну дрiбничку, навiть голку, Ягнич може навпомацки в темрявi знайти. Знає, де яка мiдна беготка лежить, чи люверс, чи отой твiй трудовий наперсток, що по-моряцькому зветься гардаман... Море любить порядок, у майстернi повинен майстер дiло вести, а не хтось там... Без тебе як похазяйнують, то потiм тиждень у своєму "чуланi" ладу не даси!.. Так недоречно стусонуло його тiєю хвилею, так пiддало пiд ребра - навiть апендицит не витримав. Ще й зараз Ягнич почувається нiяково перед капiтаном: сконфузивсь! Нiколи ж iз ним, ветераном, ранiше такого не було. Неповороткий став, чи що? - Думав, зносу менi не буде, - мовби виправдувавсь зараз Ягнич. - Зуби ще ж усi цiлi, не знаю, як i болять... - Буває, - каже капiтан, чомусь вiдводячи очi вбiк, мовби i йому незручно. - Не з вами першим. З кожним може трапитись. Ну, та все буде о'кей! Ось прийдем додому, добудемо вам путiвку пiльгову... - На трясцю менi вона? - насторожився Ягнич. - Нiколи по курортах не тинявсь... - То вже, Гурiйовичу, як медики скажуть, - i знову очi вбiк. Та що це з ним? Ранiше завжди навпростець Ягничевi в очi дививсь, а зараз... - Нi-нi, - каже Ягнич, - i не думайте. Коли прив'язаний пiд ножем витримав, то тепер уже будьте спокiйнi. I капiтан нiби справдi заспокоївся, пiдвiвся, щоб iти. - Добре йдемо, - сказав, рушаючи до виходу. - I вiтерець гарний, набрали всi паруси. Побажав Ягничевi, що всi бажають у таких випадках, i хав ду ю ду. А Ягнич залишився в прикрому якомусь невiданнi, в гнiтливих загадках. Чому про путiвку забалакують? Невже хочуть спровадити? Невже мають у ньому сумнiв? Звiсно, лiта беруть своє, бо за десятьох довелося рiзних шквалiв пережити на своєму крутому вiку. Мав вiд природи залiзне здоров'я, витримав би й не таке, бувши молодшим, а тут ледве видихав. Мiг би отак, прикручений до койки, й назовсiм вiддати кiнцi. Пiшла б радiограма в Кураївку, а тебе зашили б у парусиновий мiшок i з баластиною по дошцi - пiд добрий розгiн - за борт, пiд буруни... Цього разу сам себе перемiг, не пiддався, бо ж пiддатись - то було б як вiдступництво. Адже потрiбен їм був Ягнич живий, без нього тут, як без голки та без гардамана, i вiн не пiдвiв, а ось як буде далi? Невже стане для них тiльки Нептуном для посмiховиська, чи й гiрше - морокою та баластом? Нi, не повиннi вони його скривдити, бо ж ветеран, бо ж знають, де здоров'я своє надломив! Не в портових пиятиках та мордобоях, у Вогняних рейсах причину шукайте, а не в ваших дурних апендицитах! Нiколи не виставляв напоказ своїх заслуг, а тут, якщо доведуть, прийде, брязне всiма орденами: це вам що? Учасник Вогняних рейсiв, а ви його потихеньку геть? Цiлу нiч по тому бачив себе у вiйнi, у полярнiм походi. Це тодi, коли йшли вони караваном транспортiв у водах Пiвночi з бойовим вантажем, одержаним у Штатах по ленд-лiзу. Якої трудностi то був перехiд! Хоч супроводили їх кораблi конвою i хоч усi транспорти їхнi були пофарбованi пiд колiр айсбергiв, всетаки одного дня фашистська авiацiя виявила той дивний караван "айсбергiв", i ось там вiн, Ягнич, чи не вперше зблизька зазирнув у вiчi своїй, здавалось, неминучiй смертi. За тiєї ситуацiї, яка склалась, команда мала право залишити судно, залишити для того, щоб свої ж кораблi конвою одразу розстрiляли цей "айсберг" разом з його бойовим вантажем, яким були забитi i трюми, i палуби. Але ж фронти ждали цього вантажу, i команда своїм останнiм правом не скористалась, не залишила свого "айсберга", хоча бомби вже сипались, на нього, скажено завиваючи. Одна з бомб влучила в вiдсiк, де були димовi шашки, i судно оповилося димом, на палубi теж спалахнула пожежа, почали трiскатись бочки, наповненi якоюсь там свинцевою рiдиною, ртуттю, чи що. Отруйна ця рiдина розлилася по палубi, i хоч Ягнич розумiв, чим це загрожує командi i йому самому, хоч нi на мить не забував, що й трюми пiд ним навантаженi вибуховим матерiалом i можуть щосекунди злетiли в повiтря, але ж треба було щось робити! Панiки, на щастя, не сталось, трималися всi, як личить, а вiн що ж, гiрший за iнших? Думку про смерть вiдганяв, бо дужча за смерть була совiсть, а вона велiла йому: стань до зенiтного кулемета, стань i стрiляй, доки фашист не провалиться в море сторч головою! Шланг у руки мерщiй бери i, хоч по кiсточки бродиш у тiй розлитiй iз бочок отрутi, збивай та змивай її шлангом за борт... Чимало їхнiх уже згодом на березi в лiкарнi повмирали, отруївшись тiєю проклятою ртуттю, чи що там воно було. I Ягнич вхопив тодi свою дозу, що вважалась смертельною, оглух, ослiп, але вiдлежався в госпiталi в Iгарцi, викашляв тi дози та й знов туди, на свої трудовi вахти. Вмiв себе не щадити, куди треба - йшов безвiдмовно, йшов хоч i на скрут голови! Аж пiсля вiйни дiзнався, що, доки вiн ходив iз своїми ленд-лiзами, втратив сiм'ю: в один день, в один змиг ока загубив найдорожче - дружину й дiтей малих. Накрило бомбами пароплав, що з сiм'ями морякiв пробивавсь до берегiв Кавказу. Згодом, згодом уже розповiв йому знайомий капiтан, як усе те вiдбувалось. Бомбили фашисти їх серед бiлого дня, спершу пустили на дно суховантажне з зерном, а потiм накинулись на транспорт евакуйованих та поранених, дарма що йшов вiн пiд познакою Червоного Хреста. Капiтан командував сусiднiм судном, на власнi очi бачив, як цих беззахисних бомблять, але сам весь час був пiд вогнем, вiдбивався, нiчого вдiяти не мiг. Уявити, як дiти маленькi тонуть, - нiчого, мабуть, нема страшнiшого за це! I навiть дельфiнiв не виявилось поблизу, щоб порятувати: у них нiбито є такий потяг, така потреба - рятувати, хто потопає... Дружина досi постає перед очима як жива, а тих двiйко, маленьких своїх, Ягнич пригадує зовсiм туманно. Приносить уява личка дитячi, що в нiмому крику волають до неба, бачить, як, зчепившись рученятами, уже занурюються, в глибини йдуть, i часом уночi в напiвснi аж сам поривається до них, щоб пригорнути, щоб вирятувати... Але руками тiльки воду обiйма. V Зовсiм несподiвано Ягнич пiднявся, з'явився на палубi. Був уже вечiр, але вечiр - як день: ясний, мiсячний. Дорiжка по морю мерехтить, на ютi гiтари бринькають. Загледiвши Ягнича, молодь ожвавiла: - Хлопцi, а дивiться-но, хто це з'явивсь на аренi!.. Чи не володар стихiй? - Ура нашому Нептуновi! Ура, ура!.. Вiтер ледь дише, парусся легко бринить. Сiв Ягнич на купi канатiв осторонь, нiкого не чiпав. Хлопцi культурнi, теж не стали в'язнути, надокучати жартами. До душi Ягничевi, коли море ось таке ясне. Не те, що темної ночi, коли воно й само тiльки нiч, тiльки згусток тьми. Тодi весь час почуваєш, що йдеш по глибинах, йдеш над безоднями... Зараз i глибина не лякає. Сидить приспокоєний, лисиною лобатою до мiсяця свiтить. Задер голову, погляд прискiпливо зачепився вгорi мiж снастями, мiж зiрок. Замполiт, друг капiтанiв i постiйний його супротивник по шахах, проходячи неподалiк, загледiв Ягнича й зупинився вражений: - Ви? З воскресiнням вас, Гурiйовичу! Оце я розумiю: тiльки заштопали чоловiка - уже вiн i на конi!.. Вчора пiд ножем, сьогоднi на ногах!.. Вiтаю вас, Гурiйовичу! Ще ми з вами, бачу, походимо по морях, правда ж? - Походимо. - Тiльки щось повiльно йдемо. Вiтер ця б нам бiльше... - Не в швидкостi щастя. - I то так. Швидкiсть суден бiльшає, а планета меншає... Маленька вже стала, як та Еллада. - В Елладi не бував. Це ж де вона? - Була колись така, на мiсцi теперiшнiх грекiв. Клаптик, область, як на сучаснi нашi масштаби, а скiльком свiтила! Крихiтною, певне, почувала себе серед тодiшнього свiту, серед не вiдкритих ще земель та океанiв. Недослiдженi материки були безконечнi, населенi фантастичними чудовиськами, амазонками та кентаврами, напiвзвiрами, напiвлюдьми - такими їх бачила еллiнська уява з свого п'ятачка... I така ж маленька, як Еллада, тепер наша планета, якщо брати її порiвняно iз всесвiтом, з його космiчними просторами. - Погляд замполiта уже був звернений вгору, над щогли. - Знати б, чи є там, крiм нас, ще iншi живi, такi ж, як i ми, чи може, й нема? Може, Гурiйовичу, ми однi? Однi-однiсiньки? Ось що зобов'язує усiх нас бути дружними, менше чвар розводити та все тут берегти... Кожну росинку, кожну билинку берегти на мiльйони рокiв уперед... - Золотi слова, - згодився Ягнич. Насамкiнець замполiт ще раз бiдбадьорив майстра: погуляємо, мовляв, ще з вами по голубих дорогах планети... - Трохи б лiт скинути, - зненацька прохопилось у Ягнича. - А то я тут наче переросток серед вас,молодих... - Це якраз те, що нам треба: сплав мудростi й молодостi. Втiшив, спасибi й за це. I знову Ягнич сам. Сидить, прислухається до чогось - чи до того бринiння вгорi, чи до iнших звукiв, що чути їх десь там, унизу. Когось шукають, когось загубили... Вискочив на палубу лiкар, окуляри сердито й стривожено зблиснули: - Де вiн, той самоволець? Чому я повинен ганятись за ним? Змовкла гiтара. Стриманим голосом озвалась курсантська чемнiсть: - Якщо завдання шляхетне - ми до ваших послуг... - Готовi ловити, але - кого? - Ягнича! - викрикнув лiкар драж-ливо. - А що з ним? - Утiк! Вибухнув смiхом курсантський гурт: - Таку втечу можна тiльки вiтати! - Швидко ожив на ваших вiтамiнах старий! - Де ж йому бути? За борт не падав i в небо не возносивсь... А чи не ото вiн на канатах сидить? Понурився, як Тарас на засланнi!.. Лiкар кинувся до втiкача: - Як не соромно? Без дозволу залишити лазарет. Ще шви не знятi! Капiтановi доповiм! Мовчав Ягнич, не реагував. Сидiв як камiнь бездушний. А той знову про шви: потрiскаються, хто вiдповiдатиме? I тоном наказу: - На койку! I негайно! - Тiльки без крику, - аж тепер буркнув неголосно Ягнич. - Молодий ви ще на мене кричати. - А шви... - До сiдницi менi вашi шви... Палуба реготала. - А як потрiскаються? - Що ж то за шви, коли вони можуть потрiскатись?.. Накладай такi, щоб не трiскались! Сутичка завершилась капiтановим втручанням. Прийшов, сказав весело: - Прогулянку вечiрню вважати законною, ну а тепер... Забрали Ягнича, повели назад, пiд крило медицини. I до самого порту нiхто вже не бачив його на палубi, наче його там десь унизу було прикуто на ланцюгах. Носили туди йому хлопцi з камбуза їсти. Вiн ранiше багато їв. Пiсля доброї роботи в майстернi не лiнувавсь i над мискою. А тут йому кашки манної, як дитинi... Коли зажадав якось борщу та стручок червоного перцю, лiкаря аж пересмикнуло: - Сувора дiєта, який там до бiса перець! Не дозволяєте перцю, то хоч узвару iз сухофруктiв приносьте три порцiї, i щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як i перець, абрикоси, а ще бiльше отi зморщенi чорнi грушi дулi дають людинi силу й довголiття. Вiн хотiв бути довголiтнiм. На лiкаря сердився постiйно, нiяк не хотiв визнавати в ньому свого рятiвника. Думає, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам он раз у раз за щоку хапається, "ох, крутить!" - зуби йому крутять, теж менi лiкар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав цiлковиту перевагу: ще жодного разу вiд зуба не йойкав, не знає, як вони й болять. I переднi, й кутнi ще всi свої, фабричних нема. I зiр поки що не зраджує, нитку в вушко втягує без ваших окулярiв... Якось уночi не спалось Ягничевi допiзна, лежав у темрявi, чув крiзь вiдкритий iлюмiнатор розмову - бубонiли в проходi якiсь несплюхи-бесiдники. Впiзнав голос свого ж таки лiкаря, а з ним точив ляси один з викладачiв морехiдських, котрi позмiнно також ходять у рейси, щоб навчати курсантiв пiд час практики. Так i є, це той балакун з волохатими руками штангiста, що має звичку всiх на суднi повчати i лiзе, куди й не просять, - якось Ягнич просто вигнав його iз своєї майстернi, щоб свiтла не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме невiдкладна з парусами робота. Викладачi все люди освiченi, знаючi, а про цього Ягнич ще й досi не втямить, чим вiн збагачує курсантiв, адже ж нi по вiтрилах не шурупає, нi по судноводiйству, нi по апаратурi не спец. Кажуть, нiбито фiлософ - ще й сюди на "Орiон" тих словоблудiв заносить!.. Удень виспиться, а вночi язик чеше... Бубонять i бубонять, розвели дискусiю, мабуть, на цiлу нiч. Ягнич пiдтягся на койцi, наставив вухо ближче до iлюмiнатора i затаївсь здивований: iшлося якраз про його, Ягничеву, особу. - До чого терпляча людина, цей Ягнич, - чувся розмiрений голос лiкаря, - вперше зустрiчаю такого: кремiнь-людина. - А може, просто притуплене почуття болю? - Це вже "фiлософ". "От базiкало, пустобрех!" -це подумки Ягнич. - Гадаю, що нi. Просто iз тих натур, що вмiють, коли треба, намертво зцiпити зуби. - Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як вiн длубається в майстернi, мимоволi з'являється думка: ось вiн, останнiй... могiканин парусiв, людина-анахронiзм. Людина епохи, яка вiдiйшла i якої нiколи бiльше не буде. - А може, не спiшiмо робити такi висновки? Iсторiя ж бо знає чимало випадкiв: те, що здавалось приреченим, раптом здобуває нове сильне життя. Ще, може, побачимо вiтрила на сучасних лайнерах, на новiтнiх супертанкерах... - Не буде й танкерiв. - А що ж буде? - Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде. - Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом... - Забудемо й про вузли, i про всiх оцих ваших вузлов'язiв... фах давнiй, а, по сутi, примiтивний... "А ти, базiкало, своїми руками зв'язав у життi хоч один путнiй вузол? - Хотiлося догукнути до нього Ягничу. - Тiльки довгим язиком пустi свої вузли в'яжеш! Тут герой... А як би ти там повiвся, коли на тебе насiдають повiтрянi торпедоносцi, коли бомба влучає в твоє судно, а в трюмi пiд тобою триста тонн тротилу! I нiхто не покинув судна... Нi, там не до розбалакувань було..." - Я не можу згодитись з вами, - чути заперечливий голос лiкаря. - Вважаєте ось, що останнiй... По-перше, навряд чи останнiй. I навiть якщо уявити, що парусний флот доживає своє, то й тодi треба вiддати цьому завзятцевi належне. Стiльки вiдданостi, трудової впертостi, стiльки, прямо скажем, артистичної закоханостi в рiдкiсне своє ремесло!.. В ньому цей упертюх знайшов своє покликання. Вiдiрвiть його вiд голки, вiд парусини, i вже Ягнича нема. - Що там операцiя показала? Увесь зносився, мабуть, зiтлiв? - Уявiть що нi. Органiзм виявився на диво: внутрiшнi органи - як у юнака. - Не може такого бути. - Але ж я розтинав, сам бачив. Кажу ж - як у юнака. - Дивно. А ви його не переплутали з котримсь iз пiдiбраних грекiв? - Не дотепно. - "Як у юнака"... I однаково ж у минулому вiн iз своєю допотопною пристрастю. Для нашого часу просто анахронiзм. Хай ще дише та лається, а насправдi... пiтекантроп. - Знов недотепно i грубо... Я б сказав iнакше: вузлов'яз життя перед нами. Поет парусiв... Скромний їхнiй будiвничий i безсловесний їхнiй спiвець. - О, вже понесло вас. Поет парусiв, ха-ха... Не смiшiть. - А чого, по-вашому, курсанти до нього тягнуться? Бо крiзь химерностi вгадують цiльне й красиве життя... Чути про себе таке iз уст лiкаря для Ягнича було цiлковитою несподiванкою. "Коновал", причiпайло, а, виявляється, людина з поняттям. Той прорiкає тобi одне, вже хрест на тобi ставить, а цей... Ну, та час покаже, чиє зверху буде... Коли нiчнi балакуни нарештi пiшли собi, Ягнич зiтхнув полегшено: не вмре тепер, не зiтлiє нутрощами. Це ж почути таке: "Як у юнака"! Зовсiм з несподiваного боку знайшлась йому пiдтримка. Хотiв би тiльки знати, що це воно таке "пiтекантроп" та "людина-анахронiзм". Треба буде при нагодi розпитати когось iз курсантiв. Скоро-скоро вже має бути порт. Усiх зустрiчатимуть, тiльки Ягнича нiхто не зустрiне, хiба лиш отой кам'яний, знайомий ще з молодостi маяк, що високою вежею бiлiє на острiвку бiля входу до гаванi. Родичiв багато. Ягничiв у Кураївцi не перелiчиш, але кожен у роботi, у власних клопотах. Та й не близький свiт, щоб забиватись iз Кураївки до порту ради одного "здрастуй". Звичайно, вiн їх не забуває, нi-нi та й озоветься радiограмою: живий, мовляв, iду на траверсi такому-то. Але що їм до твого траверсу, до твоїх широт, у кожного там широти свої: той на тракторi, той на фермi, той з лiта в лiто на комбайнi, - там тепер завелись цiлi "сiмейнi екiпажi". Не кидати ж хлiба та мерщiй до порту, щоб глянути на Ягничеву лисину i на оцi його вузлуватi руки... Дехто з рiднi вважає, що вiн скупуватий, мало дарункiв привозить, бiльше - чучела чудернацьких тропiчних птахiв та черепашок для кураївських дiтей. Насправдi ж вiн не скупий i дарунки любить привозити, а от якi - це вже вибачайте... Є в нього серед родичiв одна Нелька така, в кураївськiй працює пекарнi. З родичiв вона не найближчих - майже через вулицю навприсядки, - та все ж варто Ягничевi прибути у вiдпустку до сестри, i Неля вже тут як тут. "Ну, коли вже ви менi, дядюшко, привезете нейлонову шубу пiд норку?.." Сестрi цього разу везе хустку японську (чорне з червоним квiттям), для Iнки-племiнницi теж таку, тiльки трохи веселiшу, iншим дiвчатам - прозорi, як дим, косинки. А шуба, молодице... Нема чого балувати вас, пiде твоя шуба краще у Фонд миру. Є в порту в Ягнича друг-механiк, отой, може, вийде до причалу. Та й то навряд, бо нездужає часто. Ще з Вогняних рейсiв потоваришували з ним. Механiк, мурманський родом, сам Ягнич i пiдбив його перекочувати на Пiвдень: "Доки тобi там мерзнути, Миколаю, давай сюди, пiд наше сонце!" А вiн вiзьми та й вiдгукнись, бо ж моряки - народ на пiдйом легкий, - прибув, оселився неподалiк вiд порту на вулицi Арктичнiй. Затишно там, веранди у виноградах, металевi ворiтця по селищу чепурно пофарбованi, а на ворiтцях у кого що: у того якiр, у того чайка вирiзана з бляхи, а в того й вiтрильце, теж залiзне з нержавiйки... Мешкають на Арктичнiй здебiльшого заслуженi полярники, люди Пiвночi, що їх пiсля життєвих бур потягло пiд щедре пiвденне сонце. Пiсля вiчних льодiв та завивання пурги вiдiгрiвають тут свої прогартованi душi,