коло них, запрошує галантним жестом Чередниченка: прошу пана до вагiвницi... Видно, цiкаво було йому зважити для експерименту - скiльки такий Пiддубний затягне? Став спершу Крутипорох, приятель Чередниченкiв, цей нiчого - лише дев'яносто з гаком, а як став Чередниченко, так тi бiднi ваги пiд ним тiльки хрусь - i... пшепрашам: поламались, не витримали... Цiлий конфуз! Зате з вавельським дiдком пiсля того моцно заприятелювали, всi сувенiри йому пiшли. Найчастiше з'являється Чередниченко вдома у Ягничiв, коли прибуває у вiдпустку материн брат, заслужений моряк iз вiтрильника, давнiй Чередниченкiв товариш - Ягнич Андрон. Часом дiвчата питали Iнну в училищi, як це виходить, що й ти на прiзвище Ягнич, i материн брат теж Ягнич, - а воно тому, що i в батька, i в матерi ще до одруження прiзвища були однаковi, тiльки мати з одних Ягничiв, а батько з iнших, - з рiзних, сказати б, ягничiвських племен, якi хiба що десь у сивiй минувшинi мали спiльного пращура, якого-небудь бородатого пра-Ягнича. На сьогоднi рiзних Ягничiв у них тут пiв-Кураївки, на обелiску цiлим стовпом стоять до самого фундаменту - усе Ягничi та Ягничi... Пiдходять на День Перемоги жiнки й матерi до обелiска та самi вже розбирають, де чий... З Ягничем-старшим Чередниченко здавна товаришує, i коли той приїздить, то знає Iнна, що Сава Данилович їхнього двору не мине, завiтає неодмiнно. Допiзна тодi лунатиме пiд грушею могутнiй Чередниченкiв голос i оте ще могутнiше його "ха-ха-ха!". Сидячи десь збоку, дiвчина наслухається тодi рiзних iсторiй - веселих i напiввеселих, а коли й зовсiм сумних. Важко залишатись байдужою, спостерiгаючи, як ця, хай i на роки розлучена дружба живе, знов i знов єднається пiсля тривалих розлук пiд кураївськими зорями. Деколи ветерани аж насмiшать Iнну, коли зчинять дискусiю, скажiмо, про вiтер: хто вiн, друг чи ворог людинi? Охочий до жартiв Чередниченко уволю насмiхатиметься з Ягничевих вiтрил, бо ж доки на них не дмухнеш, мовляв, то вони й висять, як ганчiр'я, все ждуть для себе попутних вiтрiв, може, якраз отих самих, що налiтають на Кураївку, несучи їй прикрощiв найбiльше - палять, сушать, видувають грунти, до сьомого неба здiймають кушпелища!.. Слухатиме Iнна вечiрню полемiку двох своїх, мабуть, найупертiших кураївцiв, i, хоч перепалка мiж ними виникатиме часом досить гостра, дiвчинi приємно буде вiдчувати, що нiяка суперечка їх не розсварить, нiякi вiтри не остудять роками вивiрену дружбу цих людей, не порушать глибоку надiйнiсть їхнiх стосункiв. Замолоду Чередниченко грав у драмгуртку, був душею кураївської сцени, i чи не вiдтодi зберiг вiн у собi нахил до рiзних штукарств? Любить, скажiмо, зображати себе пiдкаблучником у дружини, виставляти свою особу нещасною жертвою шлюбної нерiвностi, домашньої, хатньої диктатури, де за тобою, нiбито затурканим та вiчно заляканим, тiльки и ганяється качалка. Але яка там "качалка" у тiєї Варвари Пилипiвни, коли їй це просто протипоказано: людська помагальниця, добра душа, незлобиве i ще й досi закохане в свого Чередниченка створiння, до чиїх думок та делiкатних дораджувань справдi-таки уважно прислухається цей кураївський Зевс... Iннi аж смiшно чути: жертва безправна, пiдкаблучник! Та чомусь до вподоби йому саме ця уявна, взята на себе роль, чомусь до душi Чередниченковi саме таким себе виставляти на сценi життя. Артист! Iнна усмiхається, згадуючи головинi штукарства. Та ось, нарештi, перегомонiвши з завтоком. Чередниченко простує сюди, до вагончика медпункту. Крокує твердо, на масивнiм розчервонiлiм обличчi суворiсть, може, навiть стриманий гнiв. - Де вiн, той неборака? - пiдходячи, гукає до Iнни так, наче вона вже рiк тут сидить, хоч пiсля приїзду дiвчина ще й не бачилася з ним. Iнна пiдвелася (навмисне зробила це повiльно, без запобiгливостi). - Заснув пiсля уколу. - Не дуже його там потовкло? - Травм особливих не виявила. - Може, в лiкарню треба? Чи сюди викликати когось iз їхнiх свiтил? - Не бачу потреби, - аж трохи образившись, сказала Iнна. - Ранок покаже... Можливо, обiйдеться без госпiталiзацiї. - Надало ж йому! Не iнакше - новачок. Тi, що вже бували на наших жнивах, знають... Тут гав не лови! - Таж нiч, курява... - Ми все життя в курявi, та й живi, не подряпанi. - А хворих та з травмами все одно багато. - Так на те ж i ви, медицина! Для чого вас вчимо? Безробiтною тут не будеш... До речi, з прибуттям вас, Iнно Федорiвно, - аж тепер здогадавсь. "Iнно Федорiвно", - це, звiсно, iронiя, бо досi вона завжди була для нього лише Iнка, або Циганочка, та й усе. - Сiдай, - кинув Чередниченко, i сам сiв на приступцi першим, їй уже нема де й притулитись. - Постою, - сказала Iнна, - ноги ще не болять, i зайвина ваги не обтяжує... - Це ти в мiй город? Не спiши. Доживи до мого. Костюм на Чередниченковi такий, як i торiк: спецiального крою, iндивiдуального пошиву, кiтель iз сiрої легкої i, мабуть, нежаркої парусини, такi ж парусиновi штани до пари; на ногах сандалiї, на головi цупкий, прокiптюжений, якийсь комiсарський кашкет, його зараз насунуто аж на лоба. Сидить нахмарено, обважнiло, нiби прикуняв у якомусь напiвснi. - Бачила, що тут у нас? - раптом пiдвiвши голову, кинув Чередниченко в глибину току, рiзко освiтленого звiдкись, неначе прожектором. - Ото й усе, що нам пiсля запалу зосталось... Ще вчора, добираючись водою i сушею до Кураївки, Iнна тiльки й чула звiдусiль це недобре слово "запал". I на пристанi, й на елеваторi, де вона ждала попутної на Кураївку, всюди одне - запал та запал. I мати вдома про те ж саме, i вiд батька, коли пiшла навiдати його до комбайна, замiсть привiтного слова чи розпитiв про випускнi, тiльки й почула: "Бачили суховiїв та суховiтриць, але щоб отакий запал!.. В руках уже мали по сорок центнерiв, а за три днi що сталося iз зерном... Сльози - не зерно!" - I батько показував на долонi їй пшеницю свого намолоту, червонясту, здається ще гарячу, але зернятка такi дрiбненькi, зморщенi, плюсклi... - Якого ждали багатства, i ось тобi згорiло за три днi! - В голосi Чередниченка чується глибокий бiль. - I посiяли добре, i зима була як на замовлення, з дощами та снiгом, та ще й з лiтакiв попiдживлювали усi лани... Буде, буде урожай, хлiб горами лежатиме на гарманах! Усе, кажу ж, як на замовлення. Майськi дощi випали, колос викинувся, та ще який колос! Стоїть, як ото на гербi, красується, наливається. Свято на душi в хлiбороба. Оце нам за всi нашi невсипущi труди, за нашi старання. Хоча, звiсно ж, знаєм свого ворога, знаєм, який вiн пiдступний: дме не тодi, коли колосок ще в пазусi сидить, - Iнна мимоволi скинула знiяковiлим оком на випнутi свої груденята, - дме, щоб застати ниву в повнiм наливi... Так i цього разу: задуло тодi, коли вже й данi до центру дали - вiзьмемо по сорок центнерiв з гектара, i без розмов!.. Вiриш, анiякого сумнiву не було. Бо ж ниви стоять, як море, "Аврора" наша уже в силi, в такiй красi - колос до колоса, - нiщо їй тепер нiбито не страшне. А воно як прорвалось, як вiйнуло на нас, ну, як з духовки жене, ну, як ото вiд турбiн лiтака!.. Коїлося щось неймовiрне, пекельне. Бувало, й ранiше прихопить, а тут... День i нiч свистiло. Лiсосмуги бачила якi? За добу порудiли, пужнуло на них, наче з вогнемета! Ну, а колос тримавсь героїчно! Може б, i витримав, бо зовсiм повен уже i в гр-унтi вологи достатньо, та тiльки ж палить, вогняним вiтром обпалює з такою швидкiстю, що, розумiєш, вiд кореня волога не встигає по стеблу дiйти до колоска! Тут уже сили не рiвнi. То оце не удар, оце не драма? Бути з урожаєм рекордним i раптом... Хiба ж таким би там ворохам лежати, - Чередниченко знову кивнув на тiк. - Але ж таки не без хлiба? - Та я не кажу. Ще й цього беремо центнерiв по двадцять, а де й бiльше. Ранiш, коли на семи центнерах жили, це вважалось би неабияким урожаєм... Але ж то ранiше, а на теперiшнiм рiвнi це для нас не врожай, Iнко, це лиха бiда, поразка, - голос його знов набув енергiї, владної, сердитої. - Нi, з таким не змиритись. Вiдчувши його нервову напругу, Iнна перевела мову на iнше: - А як почувається Варвара Пилипiвна? - Боюся, що "вичерпалась" вона. Уже їй не пiд силу цей ваш медпункт. Так що повнiстю вступай у права. - Я ще ж не встигла навiть оформитись. - Оформимо. В нас без тяганини. Працюй, а якщо треба, я сам подзвоню в район. - Нi-нi, - заперечила дiвчина i додала, що в районi їй треба побувати особисто, такi речi заочно не робляться... - Поставиш на ноги цього ось небораку, а там подивимось... Треба буде-вiдпущу. Якийсь час вiн мовчав, почувалось, як усе ще гнiтить його цей суховiйник-запал, це нечуваних розмiрiв лихо. "Драма степiв", - iнакше не скажеш... Дiвчина мимоволi зiтхнула. - Природу - ось кого треба лiкувати, - заговорив Чередниченко пiсля мовчанки. - Видно, щось порушено в нiй, бо дедалi частiше лихоманить її останнiм часом... З погодою коїться казна-що, i знову ж скаженi оцi нальоти суховiїв... Де воно там прорвалось, iз Каракумiв чи з Афганiстану - звiдки воно? В котрий раз уже весь Пiвдень горить. I Кубань, i Задонщина, й ми. Боротися, але як? Коли насувається, летить на тебе океан розжареного повiтря... Хоч натроє розiрвись, нiчим його не перепиниш, нiчим не затулиш... Амбразуру можна, а степ, Iнко, не амбразура, його не закриєш грудьми! IX Вранцi забрали в Iнни її першого пацiєнта. Ще тiльки сонце сходило, тiльки перший скiсний промiнь лiг на ворохи пшеницi, прибув на тiк командир частини з кiлькома своїми хлопцями у вилинялих армiйських панамках, приїжджi без довгих розмов пiдхопили пiд руки Iнниного пiдопiчного, "додому давай, Гафуре, годi тобi нiжитись у дiвочому лазаретi". На прощання усмiхнувсь до Iнни кволою, нiби вибачливою усмiшкою "Спасибi, товаришко доктор"... I тiльки курява закушпелила за ними, помчались у свої володiння. Прибуваючи на жнива, вiйськовi обирають собi мiсце то тут, то там, адже пересуватись їм дуже просто, загiн їхнiй весь на колесах. Цього лiта затаборились, обгородились iз своєю радiостанцiєю на солончаках за Кураївкою, ближче до ферм, викликавши серед молодих доярок неабияке пожвавлення. Десь там за фермами й зникла машина з хлопцями-вiйськовиками, розтанула кушпела над шляхом, натомiсть яснiє по крайнебу смужечка ранкової зорi. Iнна задивилась на неї. Нiколи не думала, що найперша, найтонша смужечка зорi в степу, це така краса... I на току, де ллється хлiб, враз червоним заяскрiли в потоцi зернятка - то вже вiд сонця, вiд доторку тiєї зорi... Здавши пацiєнта, Iнна вiдчула, що їй чогось бракує, i щоб не сумувати, взялась облаштовувати свiй опустiлий медпункт. Поприбирала у вагончику, пiдмела прохiд, пiсля того почепила на видному мiсцi розклад-порадник молодим матерям: як сповивати немовлят, коли вкладати до сну, в якi години найкраще годувати їх грудним молоком... Навела в аптечцi лад, перешила гудзик на своєму бiлоснiжному халатi й, знову накинувши його на плечi, стала у дверях... Хворих нема, i добре. У хвилини перепочинку пiдiйдуть, буває, жiнки вiд ворохiв, напаленi сонцем, веселi здоров'ячки, питають Iнну, чи нема в її аптецi чогось вiд остюкiв та щоб губи не шерхли. Хлопцi, повертаючись з елеватора, - вiйськовi й свої, кураївськi - догукують iнодi жартома iз кузовiв: - Гей, медичко! Чи є там щось для заспокоєння серця? Усе чомусь ждала, що одним iз рейсiв прибуде, стрибне з кузова просто в зерно ще один хлопець - Вiктор Веремiєнко. Так звати того, хто панує в дiвочих її почуттях, про кого Iнна тiльки з найближчими подругами дiлилась словом iнтимного зiзнання в училищi. Вже вiн повернувся з тих мiсць, де вiдбував покарання, хоча в Кураївцi ще, здається, Вiктора нiхто й не бачив, окрiм хiба що батькiв. Обоє - старi вчителi кураївської школи, зараз уже на пенсiї, хоча Панас Омелянович (Веремiєнко-старший) ще й досi не може звикнути до пенсiйного бездiлля, знайшов собi клопiт на добровiльних засадах - облаштовує кiмнату-музейчик при Кураївському Палацi культури. Новий палац - то ще одна Чередниченкова гордiсть: у самому центрi Кураївки височить цей архiтектурний гiгант (солiдний, такого i в райцентрi нема), на фронтонi яскрава мозаїка - дебела червонощока молодиця iз золотим снопом... Зараз, ясна рiч, палац замкнутий, не до нього, всi на жнивах. Панаса Омеляновича вчора випадково Iнна зустрiла на вулицi: iшов прибитий якийсь, зiщулений, аж дивитись жаль... Що тiльки робить з людиною старiсть! Здається, хiба ж давно водив їх щовесни в степ, на уроки ботанiки, з захватом розповiдав про кураївський, нiби й небагатий рослинний свiт (уперше вiд нього Iнна почула про тi "скiфськi тюльпани"), а вчора... здавалось, бреде сама тiнь вiд людини... Маленький iшов, ще бiльше зiсохлий, хода по-старечому непевна, здається, дмухни - i впаде. Бо ж такого зазнати удару: єдиного має сина, i того довелось побачити на лавi пiдсудних... Невiдомо, з чого це й почалось у Вiктора. Доки був у школi, нiяких за ним не помiчалось вiдхилень вiд норми, ну хiба порозбишакує там трохи бiльше, нiж iншi, але, зрештою, це часто трапляється серед пiдлiткiв. Пiсля восьмого вирiшив вступати до морехiдки. I вступив, на екзаменах не провалився, та першої ж осенi повернувся в Кураївку до батькiв, щоб порадувати новиною: вiдчислили... - Вiдчислили чи просто вигнали? - запитав його тодi Чередниченко, зустрiвши якось у клубi. - У них це називається вiдчислили, - криво посмiхався Вiктор. - Вважають, що характером їм не пiдходжу... - Скорiше не характером, а розбейканiстю своєю, - коментував цю подiю голова. - Дають тобi змогу подумати, як далi жити... Адже можна по-рiзному: один виходить одразу на магiстраль, а другий десь убiк навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного морехiдка зваблює дiлом серйозним, а другому пустої романтики закортiло, давай безкозирку для парадiв та моряцьку походку для шику... А в них там щодо цього своє прислiв'я: щоб була морська походка, море потрiбне - не водка... Чув? Бурi та шторми народжують мужчин! - Хай воно вам те море хоч i висохне, - вiдповiдав Вiктор на всi дошкуляння. Пiсля того, як вiн опинився за ворiтьми флотської школи, нестерпним стало для нього саме слово "морехiдка", уникав i згадки про неї. Бо ж не прийняла твоєї розхристаностi, вигнала пiд паруси кураївської кiптюги! Iнна вважає, що саме в тi днi з'явився у Вiктора комплекс неповноцiнностi. Сподiвалась, що зможе вилiкувати його, душевно зцiлить хлопця своєю любов'ю. Любов'ю - саме так! Iнна вже тодi була небайдужа до нього. I не тiльки тому, що вродливий, що багатьом дiвчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте "щось", отой життєвий азарт, вiдвага, якась летюча самозабутнiсть, неприкаянiсть... Адже закоханi очi бачать усе по-своєму, вони й те, що iншi осуджують, зумiють виправдати... Вiктор недовго сидiв у домашньому затишку бiля батькiв, пiдхопило хлопця новими вiтрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскидi й на скреперi, якийсь час уперто колупав степову планету, потiм знов його потягло до цих берегiв, прилаштувався в кураївську рибартiль, чи, як тут кажуть, рибтюльку... I так аж до того нещасливого випадку, що завiв його до мiсць ув'язнення. Вiдбув тепер своє, спокутував, повернувся. Тiльки не затримався в Кураївцi, зачепився десь у райцентрi, про це Iнна дiзналась вiд знiченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вiтя вдома всього одну нiч, тяжко картав себе перед матiр'ю: пiшло, каже, мамо, життя моє навперекосяк... - Як, як сказав? - перепитала Iнна. - Навперекосяк, каже. I сльози на очах. Це багато для неї важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе своїм власним внутрiшнiм судом. Може, вперше прокинулось у ньому синiвське щось до матерi, до прибитого горем батька, був нiбито вкрай розчулений, не дорiкнув i словом, що "Яву" його збули, комусь вiддали за безцiнь, щоб i духу її не було на подвiр'ї. - А чому ж все-таки в Кураївцi вiн не лишивсь? - тамуючи хвилювання, запитала Iнна Панаса Омеляновича. - Не можу, каже: соромно. Щоб у такому виглядi та на очi друзям з'явитись? Нi, на сторонi перебуду, хоч доки чуб вiдросте... Якби йому якесь пiдживлення, щоб швидше рiс. По цiй сумовитiй самоiронiї Iнна одразу впiзнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед iншими, то ще ж вона не пропаща! Та хоч скiльки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Вiктора на своєму борту. Глянеш у бiк моря - нема й звiдти, не вибродить хлопець iз сяючих його бурунiв! На дорожнi роботи нiбито влаштувався, новий трудовий чуб вiдрощує собi на залiзнiм котку. I зовсiм не всю правду вiдкрила Чередниченковi Iнна напередоднi, коли в розмовi бiля нiчного вагончика казала про доконечнiсть своєї невiдкладної поїздки в райцентр: не тiльки вiддiл охорони здоров'я мала на увазi, ще бiльше поривало її туди сподiвання швидше зустрiти, розшукати свого перестражданого, вже вiльного вiд провини Вiктора Веремiєнка. Не зовсiм поки що звичне для дiвчини нове її становище. Чатує цей свiй безлюдний зараз медпункт, i хоча могла б, звiсно, вiдлучитись, але не знає, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка? Коли настала пора снiданку, Iнну теж покликали до столу заодно з кiлькома прибулими вночi десь iз Тернопiльщини механiзаторами, що їхнi облiзлi чемодани та авоськи ще й зараз лежать, зваленi купою, бiля Iнниного вагончика. Щолiта приїздять iз захiдних областей пiдпомагачi, щоб разом iз кураївцями порати безмежнi лани пшениць. Мали б i цього року приїжджi тут бути нарозхват, а, виявляється, що лiто не те: не так уродило, як ждалося... Поки що тернопiльськi перебувають у невiданнi, не знають, як воно вирiшиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати... Сподiвалась Iнна побачити за снiданком i свiй сiмейний "ягничiвський екiпаж", є такий. Не першi жнива iснує, не раз з'являлись фото i в районнiй, i в обласнiй газетi: екiпаж подружжя Ягничiв. Батько, як механiзатор широкого профiлю, в степах невiдлучно, а мати до нього на сезон жнив пiдключається помiчницею. Лише торiк вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров'я перевели її вихователькою в дитячий садок. Однак i пiсля цiєї перестанови сiмейний екiпаж Ягничiв не розпався: прийшов на змiну матерi Петро-старшокласник, про якого ще й ранiш батько у хвилини пiдхмеленої ласкавостi казав: оце росте мiй штурманець. Любить татусь i сином, i донькою похвалитися перед людьми! Не випало, однак, сьогоднi дiвчинi тут зустрiти своїх: нi батько, нi брат цього ранку снiдати не з'явились - комбайнерам, виявляється, їжу зараз возять безпосередньо в загiнки, бо кожна хвилина дорога, нива не жде. Опiвднi приїхала на тiк Варвара Пилипiвна, блiда, схудла пiсля нездужання, але при зустрiчi з Iнною аж нiби повеселiла. - Ну, як ти тут, Iнно? Освоїлась? - запитала iз своєю незмiнною лагiднiстю. - Оце вiдчула себе трохи краще, то дай, думаю, поїду почергую за неї, бо їй же треба, мабуть, у районi побувати... I глянула на Iнну так проникливе: знаю, мовляв, чого треба, до кого серце спiшить... Нi, жiнки таки кращi психологи, нiж отi товстошкурi мужчини! Цього ж дня Iнна була вже у райцентрi. Зайшла до райкому комсомолу, взялася на облiк, побувала у свого начальства у вiддiлi охорони здоров'я, i добре, що побувала: мали намiр направити її в iнше село, в глибинну степову Хлiбодарiвку, де теж є медпункт, але послана туди працiвниця не знайшла з хлiбодарiвцями спiльної мови, пишуть на неї у рiзнi iнстанцiї, вiдбою вiд скарг нема. I груба з людьми, i лiкувати не вмiє, порошки дає не тi. "Якщо не замiните, просто виженемо з села!" Така то Хлiбодарiвка, знає краще за медикiв, як та вiд чого їй лiкуватись... Отож у районi й виникла думка послати на той хлiбодарiвський вулкан нову випускницю, вважають чомусь, що на новеньку скарг не буде. А Кураївку можна поки що лишити за Варварою Пилипiвною, хай ще трохи потягне, вона ж iз натур двожильних: то наче зовсiм її скосило, то знов ожила, до роботи стає... Одне слово, хотiли Iнною по-своєму розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено менi Кураївку, то й не крутiть, право моє, як ото визначено, так i буде! - Iншi з своїх Кураївок тiкають, а ви... - А я не iнша. - Хм... Теж аргумент. Змушенi були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з невеликою, та все ж перемогою. Ще побувала в книгарнi, купила "Антологiю французької поезiї", два томи перекладiв. В училищi Iнна чула про це видання, але знайти нiде не могла, а тут обидва томи чомусь залежались. Тепер уже начитається пiд час чергувань. I хоч де була, всюди їй не сходило з думки: Вiктор, Вiктор... Має ж вiн бути десь тут, одна з її кураївських подруг бачила, як вiн працював у райцентрi, вминав залiзним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани. Ще нiбито й говорив тiй дiвчинi: - Осуджуєш, мабуть, що наступ на флору веду? Думаєш, не шкода? Внутрiшньо ридаю, а проте мушу: в iм'я прогресу доводиться чавити вашi незабудки залiзним котком! I якщо хто мене там виглядає, передай: не на бiлiм конi в Кураївку в'їде - на чорнiм котку... Зараз у центрi все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорнiло перед Дошкою пошани, ще справдi свiже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Iнна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залiзний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тiльки зверху на сидiннi нiкого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затiнку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались пiд акацiєю дорожники, яскравiють, як багаття, у своїх оранжевих безрукавках, пiдобiдують, здається, з пивом навiть... Iнна першої ж митi вгледiла серед них Вiктора, погляди їхнi - нiби тiльки й ждали цiєї митi - зустрiлися. Вiн, видно, нiяк не мiг повiрити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсiм отетерiлий... Потiм вручко схопився на ноги, ще рвучкiше здер навiщось iз себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дiвчинi назустрiч. - Ти? - Я. Їй схотiлось заплакати, такий зараз вiн був якийсь... не вiн. З'явилося в ньому щось нiби не Вiкторове, холоднувате, жорстке. Нiколи таким його не бачила. Худющий, стрижений i нiби аж прилякнутий. Ще бiльше витягся вгору - ходяча верства. А надто ця голомоза, чи не навмисне для пiдсилення мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер нiби видовжилась угору, з гострими, наче не його вухами. Онiмiлий стояв. Наче не вiрив, що це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався, гукнув товаришам: "Я вiдлучусь", - i тiльки тепер, засвiтившись радiстю, вхопив Iнну за лiкоть, здавив до болю. - Ходiм! I все повернулось миттєво: море, пiски, слiпучий прибiй у людський зрiст, де двоє закоханих шалiють вiд щастя, де хлопець на руках виносить iз сяйва свою юну кураївську богиню... Зникла прiрва, яка щойно їх роздiляла, знов морськi буруни виникають iз марева їм назустрiч, сяючи над гарячим чорним асфальтом. Не знали, де б їм знайти мiсце, де б знебутись, залишитись самим, удвох, без усiх! Знайшлась їм лавка у скверику бiля пристанi, пiд старезною, розiмлiлою вiд спеки вербою. Сiли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати. - Невже це ти? - Та нiби ж то я. Очi його були зволоженi, усмiшка зникла. Закусивши пошерхлу губу, вiн дивився на Iнну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, нiби хотiв прозирнути їй у саму душу, дiзнатися, як їй тут велося без нього i що в тiй душi робиться зараз... - Таки ж бувають у життi хвилини щастя... Ти згодна? - Один казав: зiрницi щастя... - Як ти знайшла мене? - По компасу. - Хтось встиг тебе озброїти компасом? - У кожної дiвчини компас отут, - i приклала руку до грудей. - А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варiант? Чи не побоялась за свою репутацiю? - Мало ж ти мене знаєш. - Мабуть. Понурився, поволi водив по пiску носком свого розбитого черевика. Водив нiби знiчев'я, та все ж якась нерозбiрлива в'язь виникла на пiску. - Що ти малюєш? - Хочу записати цей день. - Для чого? - Щоб не забути нiколи. Аж згодом поцiкавився її справами, Кураївкою. - Не перейменували там ще її? - посмiхнувся раптом. - А навiщо? - Та нiбито ж виникала в когось така iдея. Кура, курай, кураївка... Декому, кажуть, це рiже слух. Та й справдi, може, не по-сучасному? Може б, веселiшу якусь їй назву прилiпити? - Яку б же ти запропонував? - Щасливе, скажiмо. Або Урожайне. Або Свiтозарне... Тепер часто такi дають. - Якби вже неодмiнно треба було, я б назвала: Хлiбодарiвка. Правда, одна вже є... - А ту одну, я чув, якраз збираються зносити... - Не може бути. - Чому нi? Зiллють, укрупнять, якщо тiльки справдi вона виявиться неперспективною... А здається, вона в категорiї саме таких. Вони знову помовчали, разом стежачи за рiчковим трамваєм, що якраз вiдходив вiд пристанi, лишаючи за собою на водi круто вивернутий слiпучий слiд. - Учора Панаса Омеляновича бачила, - сказала Iнна, щоб нагадати Вiкторовi про батька. - Так постарiв. - Зiр втрачає аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман... - Скорiше б ти повертався до них. - Хай спершу ось патли вiдрощу, - провiв вiн рукою по стернястiй своїй головi. - Бо не впiзнають кураївцi. Правда ж, можуть не впiзнати? - Кому треба - той упiзнає. - Ти певна? - Певна. Пробувала потiм розпитати його про пережите там. Але Вiктор неохоче пiддававсь на її розпити; коли торкалася цiєї теми - весь час вiдчувався його внутрiшнiй спротив. Мало, мовляв, цiкавого. Вiдбував, та й усе. Алiгаторне життя. - Збоку можна подумати, що суддям i робити нiчого, а воно... - Поки що є кого стригти, - всмiхнувся з гiркотою. - Один наш казав: куди це годиться, що стiльки ходить по планетi нестрижених... Треба ними зайнятись. Цi тюремнi дотепи їй не були до серця, iншого ждала вiд нього. Хотiлось їй почути, як вiн там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк i нiч його мучила совiсть серед того алiгаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнiшрю роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому... Можливо, щось подiбне й було, бо звiдки ж з'явилась у нього оця незвична притихлiсть, задума й ледь помiтна прижуренiсть в очах? Бiля рота покреслились складки гiркоти, руки загрубiли, в затвердiлих мозолях. - Важко було? - Легко там не буває, Iнно. Заклад, як вiдомо, суворий, виправно-трудовий. Орденiв там не дають, та все ж Вiктор твiй завдяки працьовитостi не раз заживав ласки адмiнiстрацiї. - Його самоiронiя знову приправлена дозою гiркоти. - В iзоляторi не сидiв, працював без симуляцiї, робив усе, щоб тiльки знов опинитись серед нестриженого людства. - I опинився, вiтаю... А де був - туди, гадаю, дорогу забудеш. - Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається, Вiктор твiй там залишив пiсля себе непогану пам'ять. Самих тiльки цiнних раппропозицiй скiльки подав, рухаючи прогрес, - знову казав вiн напiвжартома, з гiркою осмiшкою. - Якi ж то були пропозицiї? - Для тебе в них нiчого цiкавого. - Мене цiкавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи. - Якщо так - слухай. З пiдказки Веремiєнка Вiктора був установлений в деревообробнiм цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусiдовi койкосiтки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливi думки про новий спосiб сушити онучi... Все це вiн говорив з жорстоким усмiхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Iннi. - Ну, а коли вже роздирати рани... - Годi, не розказуй, - з болем сказала Iнна i взяла його за руку, велику, розплескану, в затвердiлих горiшках мозолiв, взяла й мiцно затисла у своїх маленьких долонях. Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напiвдитяче в цьому мовчаннi, в нiмому сплетiннi рук. Так було їм найкраще. I не мало значення, що бiля його розбитих шкарбанiв так контрастують її лакованi босонiжки, що поруч з грубим брезентом холош ще бiльше вирiзняються дiвочi стрункi ноженята, загорiлi до пшеничної золотавостi, туго налитi життєвою снагою. - Пiснi, чув, складаєш? - згодом запитав Вiктор, втупившись поглядом у пiсок i, як Iннi здалося, ховаючи насмiшкувату мiну. - А що - ти проти? - Чому. Заняття не з найгiрших... "Берег любовi" днями тут мiсцева радiомережа передавала... - Ну, i як? - Нiчого. Душещипательно. - I, обернувшись до неї, Вiктор несподiвано пiдморгнув Iннi якось по-незнайомому, аж нiби трохи вульгарно (так їй принаймнi здалося). Iнна вiдпустила його руку. Нiколи ранiше вiн їй не пiдморгував, це в ньому було нове, для неї навiть образливе. - Чого ти менi пiдморгуєш? - сказала вона, спохмурнiвши. - Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така - нервовий тик називається... - Бiльше щоб цього не було. - Слухаюсь, товаришу начальник. I знову рука в руцi, i теплiнь близькостi проймає обох, i гарно їм дивитись навiть на горобцiв, що так смiшно й нелякливо купаються перед ними в пилюцi. - Не знаю, як тобi й дякувати за це побачення, - сказав Вiктор згодом. - Ти така чиста, менi аж нiяково сидiти поруч з тобою... Iнша знехтувала б, а ти... Iнно, ти справдi вiриш у мене? - Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер вiд тебе самого... - Можливо, й так. Iннi кортiло з'ясувати, як Вiктор уявляє себе надалi, адже це так важливо для них обох, не допустить же вiн, щоб знову життя його йшло навперекосяк... - Коли ж усе-таки додому, стрижений мiй хлопче? Чи вирiшив осiсти тут надовго? - Щоб надовго - навряд. Поки що нема гармонiї, з начальством. Та й хлопцi в "Сiльгосптехнiку" кличуть. - Ну, а в Кураївку? Здається, це було його живою раною. Вiн насупився. - Пiд вашi вiкна треба повертатись на конi, Iнко. А пiдi мною поки що мертве залiзо, коток незграбний, важкий... Доки вiн до вас докотиться, доки дочавлю траву до рiдного Кураївграда, спливе немало, мабуть, часу. У голосi його вiдчувався глибокий смуток. - Повертайся, - вихопилось у дiвчини мимовiль, стишено, пристрасно. - Не барися, любий. Вiн узяв її за плечi i, всю круто повернувши до себе, невiдривне дивився в очi, повнi глибоких темних слiз. - Повернусь, - сказав твердо. I хотiв би ще додати: "Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб без кiнця мучити тебе. Висмiювати. Вiдштовхувати. Дошкуляти цинiчно. Втрачати й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати ревнощами без причин... Вернусь, щоб кохати!"' X Уже надвечiр Iнну пiдхопили бiля елеватора в одну з попутних машин. Випало якраз опинитися серед тих хлопцiв-зерновозiв, що в армiйських панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли сiла, докучати не стали. Мабуть, одразу помiтили, в якому станi перебуває ця дiвчина: до шарiння розхвильована чимось, очi горять, iще вона там, де щойно була. Iнна справдi вся була розбентежена зустрiччю, переповнена нею по вiнця. Провела Вiктора до самого котка, що так i стояв, ждучи господаря, на свiжiй асфальтiвцi. "Ти ж знаєш, що я причеплива", - весело сказала Вiкторовi, беручи його пiд руку, й помiтила, що її невiдчепнiсть була йому приємна, з'явилось у ньому щось схоже на певнiсть у собi i, збадьорений, по-журавлиному гордовито вiн ступав поруч з Iнною пiд оцiнливими поглядами бригади, наближаючись з нею до мiсця роботи. Позиркував з веселою зверхнiстю на своїх товаришiв, дивiться, мовляв, яка красива та чиста дiвчина у мiнi-спiдницi постукує каблучками поруч, тримає вашого Веремiєнка пiд руку!.. Легко, мов якийнебудь легiнь гiрський, зiскочив на своє залiзне сiдло, здвигнув з мiсця стотонне одоробло, що перед ним iншi бригадники вже розсипали лопатами гарячий зернистий асфальт. Ще i з сiдла обернувся зблиснув на прощання до Iнни вже не сухою, не вимученою, а живою -ще як iз шкiльних лiт - усмiшкою: - Привiт Кураївграду! Одна зустрiч, i нiби поповнiв, наснажився хлопець. Ось що таке, дiвчата, кохання, ось що це за цiлющий бальзам... Широкий шлях-грунтовик лiг степами на Кураївку. Машини летять туди й сюди, збивають колесами клуб'я пилюки, не встигає вона влягтись. Працює степ, у трудовiй напрузi весь; там ще косять комбайни, докошують загiнки, а там уже й рiлля груддям вперемiш iз стернею кострубатиться скошеному вслiд. Не знають спочинку дощувалки-фрегати, женуть водограї, разом iз сонцем райдуги роблять на городнiх плантацiях, на дiлянках зеленої кукурудзи. Та в центрi всього токи: де тiк, там i кургани зерна вилискують, свiтяться сухим золотом, i люди з лопатами розкопують їх, вантажачи зерно в машини. Хлiборобська праця звично панує тут, усе вiдбувається в нiби неквапливому, розмiреному ритмi, а насправдi спiшать, щоб устигнути, щоб iз вирощеного - не втратити нi зернини, бо ж вiдомо: нива раз на рiк родить! Курява далеко розповзається вiд шляхiв, висить вона й над токами, й над комбайнами, - весь повiтряний океан в'южиться цiєю жнив'яною югою. Вiд обрiю до обрiю небо зараз помiтно притемнене, неяскраве, пливе в напiвiмлi, i, доки й вляжуться тут жнив'янi аврали, не бачити його ясним. Така вже пора: кушпелища як встануть пiсля Свята першого снопа, як розiпнуться вiд краю й до краю цi вiтрила пилюги над степом, то й не зникатимуть нi вдень нi вночi, i хоч вiтрiв зараз нема, а стороннiй десь там може подумати, що над пiвденними районами знову шаленiють курявнi бурi. У цiй курявi тобi жити. Оце вона, твоя золота Бенгалiя, вся в потопах кураївської куряви... Але нiде людинi не страшно, якщо тiльки ти не в самотностi, маєш друзiв, повагу людей, улюблену, хай навiть чсiсом i каторжну працю. I, звiсно, треба людинi для повнотii щастя ще мати також отой "сiмейний екiпаж", кили на все життя люди єднаються i в трудi, i в любовi... Кушпелою та вiтром палким обдає дiвчину дорога. Звикай. Iншому, може, й важко було б тут освоїтись, а їй... Любить Iнна цей степ. I не лише тодi, коли зацвiте, запалає навеснi скiфськими тюльпанами, замигтить ластiвками та озветься жайворонком iз пiднебесся, любить його i ось таким, по-жнив'яному звированим, закiптюженим, у хмарах трудової пилюки. Надiйнiсть с в ньому. Незрадливий, стiйкий, мабуть, лише вiн, цей степ, i не пiде навперекосяк. Мовчуни цi, що в панамах. Тiльки i вдалося дiзнатися, що туркмени. В дисциплiнi, видно, тримають їх командири, виховують як треба, бо ж є такi, що одразу стали б оце лiзти, в'язнути з лицяннями до незнайомої дiвчини. Цi навiть аж занадто стриманi, замкнутi в собi. Могли б бути й говiркiшими, якщо вже випало бути супутниками. Однак дiвчинi чимось i до душi i їхня схiдна замкнутiсть - що ж тут такого, може, це в них просто вияв вродженої скромностi, душевної делiкатностi? Вiра Костянтинiвна казала, що в Iндiї теж багато людей таких, приязних, делiкатних... Один iз цих солдатикiв зовсiм схожий на вчорашнього потерпiлого: до чорноти засмагльований, чорнобривий, весь якийсь мiнiатюрний. Але це iнший. Задумливий, щось мрiйне застигло в очах, може, кохану дiвчину дома залишив? Ожвавiли хлопцi згодом лише, коли при наближеннi до кураївських полiв у хмарах пiднятих кушпелищ змайнули бiлокрилi перевiсники моря - кигитки. Солдати аж посхоплювались у кузовi, тримаючись один за одного: - Чайки! Чайки! Очей не вiдводячи, все стежили за тими лiтаючими в курявi бiлими клаптями, що комусь iз них нагадували, може, дiвочi ненаписанi листи. Вдома у себе Iнна застала веселий шарварок, на подвiр'ї пiд грушею цiла асамблея! Андрон Гурiйович у вiдпустку прибув! Як завжди, без попередження, без телеграми. Посаджений за столом на почесному мiсцi, рябiє моряцьким тiльником, крутоплечий, зовсiм лисий. Гомiн родинний, збудження, дiвчата красуються в нових, не наших косинках, бiжить навстрiч дiтвора, виставляє Iннi напохвал якiсь чудернацькi черепашки... Мама несе тарiль з наїдками до столу, де вже й так горою всього, через голови всмiхається до Iнни щасливо, бо ж такий день, зiбрався весь рiд! На мамi теж яскравiє нова яблукова хустка, вона пов'язала її довкруг голови по-дiвочому i якось аж помолодшала. Андрон Гурiйович хоч був за мить перед цим задумливий, чимось навiть оприкрений, загледiвши племiнницю-медичку, помiтно посвiтлiв обличчям, пiдвiвшись назустрiч, сказав комплiмент: - Як розкрасувалась за двоє лiт... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тiльки десь на вулицях Калькутти можна зустрiть... Глибокi очi дiвчини в нiяковостi дивились на нього, свiтилися росяно, каро. Коли почоломкались, коли притулився до небоги своєю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливi душевностi бiльш, нiж звичайно, Iннi стало чомусь так шкода його, вiдчула в ньому затаєне горе, а вiн, уже вiдсторонюючись, шепнув їй на вухо: - Там i тобi гостинця привiз... Потiм вiддам. I знову сiв, хоч i не брався до їжi. Iнна ще раз чи двiчi вловила на собi його стужений, присмерково-сiрий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодiсть, де, може, йому зустрiчались чиїсь такi росянi, карi... Батько Iнни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замiсть себе на комбайнi свого "штурманця", котрий уже водить незгiрш за батька - як дорослий комбайнує! Хлопець тiльки й жде, щоб самому залишитись бiля стерна, показати, на що вiн здатен... Мати просто цвiте серед гостей, неприсiдає, кожного припрошує, - адже така подiя! Тiсно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зiбралася майже вся рiдня: пашiють поруч господаря обгорiлими обличчями брати його двоюрiднi та троюрiднi, здебiльшого теж механiзатори, весело цебенять родички рiзних ступенiв, навiть напiвзнайомi дiвчата та молодицi поприбiгали з ферм, бо хай там i десятиюрiднi, та все ж таки Ягничi. Татко, як i щораз пiсля чарки, понад мiру ласкавий до Iнни, посадив її поруч себе, навiть обiйняв за плече, тiльки ненадовго, бо потiм знов до сусiда - механiзатора з ферми: - Розумiєш, на всi сто я тепер спокiйний, ну, аж ось поти спокiйний за свого штурманця! Талант вiдкрився в ньому, єй-же-єй, талант! Коли ще робили настройку, нi на крок хлопченя вiд мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все - гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом... При словi "вузол" Ягнич-моряк (Iнна спостерегла) раптом скинувся, нiби з дрiмоти, ожив на мить, потiм знову поринув у думи. - А коли не полiнуєшся та вiдрегулюєш вузли, то, сам знаєш, воно ж у роботi окупиться, - вiв далi батько своєї. - Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривицi не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрiзу хлiбiв одразу впiзнаєш чий почерк! Кожен тобi скаже: де поле без гривиць, де воно найчистiше - то пройшов екiпаж Ягничiв! Екiпаж батька й сина!.. - А це ж головне, - вiдгукнувся фермiвський механiзатор. - Бо як ти до хлiба, так i люди до тебе. Мати, щоб пiдхвалити своїх перед гостем, стала розповiдати, як вони пiсля жнив, коли комбайн весь у пилюцi, купають його... Купають, наче те немовля! - Тiльки ж зобидило нас у цьому роцi, дуже зобидило... - аж головою покрутив Ягнич-комбайнер i знову про той запал, недорiд, про недобранi центнери... - Та годi вам про центнери, - весело махнула рукою мати, проходячи бiля чоловiкiв. - На цiлинi он, кажуть, добре вродило, без хлiба не будемо. - Та й Кураївка дасть, чого ви там прибiдняєтесь, - пiдтримала її тiтка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднiшому мiсцi, поруч з почесним гостем. - Хоч плюскле, припалене, а й з такого весiльний коровай комусь спечемо! - I значливо глянула на Iнну. - Ви он гостевi дайте хоч слово сказати, - нагадала господиня дому, - хай розкаже щось про свiти. Бо побуде та й знов пiде пiд своє парусся, на солонi вiтри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Твоє слово, Андроне! Гiсть нiби не почув заклику, не був, видно, настроєний бал