ий, як судно, де вiн, Ягнич, зараз один за всiх, поплив пiд ним у сни, в розлийводи снiв... Так витомився за день, що одразу ж налягла дрiмота. Приснились дельфiнята йому: у бiлих ваннах нiбито спали, наче в колисках, i всмiхались йому зi сну... Прокинувся Ягнич вiд сатанинського реготу. Десь iз першого поверху крiзь балкон долинав той регiт, гагакання, грубi крики якоїсь нетверезої компанiї. "Вiдьмою б'ю!.. Горни, Вiктор! Забирай своє!.." Догадавсь: у карти грають волоцюги! I такий моторошний страх, дикий, непоясненний, раптом охопив Ягнича спросоння, - в жодному рейсi такого страху не почував! Мiлiцiї близько нема, начальство роз'їхалось, Нельчин Сашко вдома спить, Оксен - десь у вагончику... А цi, що тiльки-но реготали, як чортулаки в пеклi, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобi, Ягничу, отак i кiнцi вiддаси нi за цапову душу... Як ланцюгами скутий, лежав, не мiг вивiльнитись iз цього моторошного стану, не здатен був поворухнутись, тiльки, зачаївшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у яку шпарину шаснути, якщо зараз полiзуть до тебе через балкон, вломляться по твою душу, п'янi з ножами... Схопився очманiлий i навшпиньках мерщiй до балкона... Прихилив дверi й затерп у напрузi, не дихав. З вiкна першого поверху, якраз пiд ним. падає пасмо свiтла. Тьмаво бiлiє груддя вапна, блищить потовчене скло та звалище труб, обкипiлих iзоляцiйною смолою... Раптом свiтло внизу погасло, це ще бiльше насторожило Ягнича. А з темряви, як живi, шкiряться зубами зiгнанi на нiч бульдозери, скрепери - зiгнали їх пiсля роботи й кинули до ранку... Збились чередою i, здається, аж ворушаться деякi, от-от зрушиться все те стiйбище iкластих, ножастих, заскрегоче, ревне й залiзним табуном полiзе на Ягнича... Небо все у хмарах, i море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крiзь його кромiшню, нiби вiчну чорноту. Загуркотiло у хмарах, i знову те гуркотiння здалося якимось залiзним, - хтось там залiзнi бочки перекочує, порожнiми цистернами кидається в небi. Та ось вдарило звiдкись снопом синього свiтла, що йде не вiд блискавки, - прикордонницький прожектор гайнув у темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволi веде свiтло прожектора, засягає ним кудись аж пiд обрiй, патрулює, обнишпорює нiчний простiр. I все починає одразу набувати реальностi, повертатись на свої мiсця, з Ягнича поступово спадає тягар очманiлостi. Пiдiйшов, вiдчинив балкон навстiж, свiжiстю вiтру вiйнуло в обличчя, i це зовсiм звiяло з душi очманiння, розiгнало незрозумiлi оцi страхи, моторошне нашестя ночi. Так що ж це була за мана? Поволi Ягнич приспокоївся, але до ранку вже ока сплющити не мiг. Згодом не раз йому буде нiяково навiть перед собою за дивнi цi свої страхи, за несподiваний переляк, що скрутив був його ось тут, коли вiн - як один на суднi - коротав свою першу комплексну нiч у сороковiй каютi порожнього, людським духом не зiгрiтого, ще не обжитого корпусу. XXI Уранцi дощу вже як i не було, небо чисте, тiльки калюжi по територiї блищать. Упрiгся Ягнич у колiю буднiв. Велика це рiч - вiдчути себе знову серед людей, одним iз повноправних у колективi. Хоча одразу й прикрощi почались: забуло начальство видiлити обiцяну бригаду, поїхало кудись у важливiших справах, повернеться аж увечерi. Щоб не згайнувати день, подався Ягнич у Кураївку уладнати деякi свої справи, є ж i в нього вони, хай, може, й не такi розмашистi, як у декого. Довелось цього разу тьопати пiшки: машиною - то доки ти не засватаний. Вдома застав саму Iнну По виблисках в очах було видно - зрадiла йому племiнниця: що та як, для якого дiла його залучено на комплекс? Вiдмиркувався напiвжартами, туманними недомовками, по морськiй лiнiї, мовляв, на посаду старшого радника. Настрiй його помiтно покращав, зникла ота внутрiшня постiйна пригнiченiсть, яку не приховаєш вiд людей i яка найбiльше, мабуть, старить людину. - Ви одразу нiби й з лиця вiдмолодiли, - сказала йому Iнна, може, й правду сказала, не стане ж вона вигадувати. Багато днiв перед цим був Ягнич у тому станi, коли людина вже складається з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив, проходило на екранi болю, вiд якого, здавалось, нiколи вже не вивiльнитись, носитимеш його до останнього вiддиху. I саме чомусь ночами пiд грушею посилювався у ньому цей бiль - рiзноликий, рiзноголосий. Там здушує, там крутить, там ниє тупо (на вiтрильнику цього мовби й не було). Колись малим чув скарги старших, як мучить їх власне тiло ночами, i все не мiг тодi чужого болю сприйняти, - не тому, що був бездушним, а тому, що був здоровим. I коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нiкому й не скаржився, чомусь думалось, що навiть такi, як Iнна, хай буде тричi добра та чула в неї душа, не сприймуть твоїх переживань. Адже в юних вiдчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вiчнiсть i нiяк не менш, їхнi гризоти та тужби ще тiльки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мостi! Чи, може, й не наздоженуть, може, справдi безболiсно житимуть люди прийдешнi? Приємно почути, що вiдмолодiв. Можливо, й так, бо й сам почуває, нiби ковшем зачерпнув вiн звiдкись нових життєвих сил. Винiс сундучок на веранду й заходився знов бiля нього ворожити. Те, що було на днi й що найбiльше розпалювало цiкавiсть сусiдських хлопчакiв, виявилось... папушею старих облiгацiй. Витяг їх, переглянув i простягнув усю папушу дiвчинi: - Матерi вiд мене передаси. Iнна, знiтившись, стала вiдмагатись. - Вiзьми, вiзьми, - наполiг орiонець i додав з усмiшкою: - Ще гратимуть. Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка - уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кiльцюють птахiв. - Зняли з ластiвки, коли вона однiєї ночi розбилась на палубi, - показав бляшанку Iннi. - Дуже менi пам'ятна та нiч. - Розкажiть i менi. - Уяви собi, дочко, дощ, негода, видимостi нiякої - в туманi йдемо... Зустрiчних остерiгаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. I раптом щось падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснаженi, мокрi. Потрапило судно якраз у їхнiй перелiт. Вночi вони, як дуже виснажаться, буває, купами отак падають на палубу. Iнодi й розбиваються в темрявi об щогли, об троси. - I це вам найдужче запам'яталось? - запитала Iнна, повертаючи бляшку. - Нi, не тiльки це, але й це... Заходжу до своєї майстернi (вiдлучавсь ненадовго, тому й свiтло залишив), а в нiй, вiриш, повно ластiвок! Налетiли на свiтло, на затишок. I такi з дощу покiрнi, нелякливi... Виявляється, коли їм скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсiм довiряються їй... - Можливо, й птахи здатнi вiдчувати людську доброту? - А чому б i нi... Хоча й на суднах всякi типи трапляються. Знайдеться iнодi такий, що ледь живих обранених птахiв, як смiття, змiтає вранцi шваброю за борт. Немало ще на свiтi, Iнко, жорстоких людей... Ну, в нас на "Орiонi" таких не було... Навпаки, ми вважали, що ластiвки нам щастя приносять. Налетить їх, буває, повнiсiнько i до капiтана в каюту, i до мене в майстерню... Стоїш мiж ними, геть мокрий з дощу, а вони облiплять тебе, сiдають на плечi, на руки i так довiрливо попискують. Iннi зовсiм реально уявилось низьке корабельне примiщення, наповнене ластiвками, що довiрливо збилися в освiтленiм затишку людського житла, i серед них застигла самотня, в мокрiй одежинi людина, усмiхнений оцей Ягнич, вузлов'яз... Нiби наяву чула дiвчина тонку ластiв'ячу пискотняву й суворi вишуми нiчної стихiї довкруг корабля... - Ну, а далi, що з ними? - Цiлу нiч свiтло ради них не вимикав, щоб не боялись... Повлаштовував їх на полицях, на сувоях парусини, на рiзних снастях, - хай вам, думаю, буде зручнiше... Отак i переночували. А вранцi випустив. - I все? - Все. Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дiвчинi про людину... У сундучку орiонця виявились ще якiсь ножички, швайки, навiть циркуль, трохи бiльший за школярський. Усе це майстер також вiдклав, щоб забрати з собою на комплекс. I, звичайно, наперсток-гардаман та весь набiр парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг i, довгенько покрутивши в руках, подав дiвчинi: - Прочитай, що там написано. На однiй iз трьох граней Iнна розгледiла дрiбнюсiнько накарбований уподовж голки напис. - "Made in England", - повiльно прочитала вона. - Так це англiйськi? - Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то череп фашизмовi таки вiд нашої сталi трiснув... А от по парусництву англiйцi здавна майстри. Про Роберта Стiла читала що-небудь? - Нi, не доводилось. - А ти поцiкався. Чайнi клiпери, iдо вiн їх з братом побудував, то, кажуть, було чудо з чудес. Не було рiвних їм нi в легкостi та швидкостi ходу, нi в красi лiнiй та форм... Це ще в тi часи, коли iснував звичай влаштовувати гонки чайних клiперiв - вiд Шанхая до Англiї - з партiєю першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрастi! Вся Англiя в тi днi тiльки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вiтрильники, як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене решту... Один капiтан нiбито застрелився в себе на мiстку, коли побачив, що його обiгнано, що не першим прийшов... Iнна зацiкавлено слухала орiонця, дивуючись з того, що в покладах його пам'ятi зберiгаються навiть оцi, всiма забутi змагання чайних клiперiв... Дiвчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потiм, не знаючи, що з нею робити, простягла, щоб вiддати дядьковi. Вiн сидiв неподалiк, сундучок був знову замкнений, вiдставлений у куток. - Прошу, голку вiзьмiть... Орiонець аж вiдхилився, зробивши руками швидкий, вiдсторонливий рух: - Нi, Iнко, нi... - I, одвернувшись, глухо додав кудись убiк: - Залиш собi, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього бачила. Збережи її... Зберiгай, коли дядька вже й на свiтi не буде. У голосi його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дiвчину. Що там голка, не в нiй же рiч!.. Разом з голкою, почувалось, вiн передавав Iннi щось безмiрно цiннiше, може, частку свого життя, частку всiх пережитостей, всього свого вiдболiлого й вiдшумiлого назавжди. Складалося враження, що зараз вiн з чимось прощається, вiдтинає вiд себе якiсь найдорожчi життєвi нитi й водночас нiби вручає Iннi скромний цей амулет на незабутнiсть, а може, й на щастя. I хоч перебувають вони на рiзних поверхах життя, хоч який далекий той свiт, що його орiонець носить у собi, Iнна почуває з ним свою духовну спорiдненiсть, вiн чимось суголосний з її власними роздумами, чимось потрiбний для становлення її власного внутрiшнього свiту, для змiцнення отих, може, й справдi поетичних росткiв, що в нiй прокидаються. Не тiльки в парусницькiй професiї Андрона Гурiйовича, в самiй натурi його для Iнни є щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя пiд вiтрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня вiдданiсть "Орiоновi" i їй хотiлось бiльше, повнiше пiзнати це життя. Але досi майстер навiть перед близькими дуже неохоче вiдкривався душею, волiв долати своє горе в самотi, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й вiдболiти те, що вiн втратив. I тiльки сьогоднi, коли на прощання сiли, за звичаєм, посидiти на верандi перед дорогою, хай i недалекою, орiонець, видно, вiдчув потребу подiлитися з Iнною своїми переживаннями. В нинiшнiй своїй оновленостi був вiн не такий замкнутий, як завжди, почула вiд нього знiяковiле, тихе зiзнання: досi, мовляв, його тягне море, досi несила йому порвати з учорашнiм днем, забути те, що повинен забути - бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тiльки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам вiн iмення не знає. Може, це туга за молодiстю? За тими лiтами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, нi з чим незрiвнянного спiву в парусах, i коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобi обертом, годинами працюєш пiд шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потiм летиш i летиш i знаєш, що над тобою парусся надiйне, ти сам його перебрав i озброїв, ти сам свого лету господар... - Часом здається, що на "Орiонi" у вас люди винятковi. - Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й "Орiон" - це ж судно особливе, воно як добрий вiсник, як невтомний зв'язковий помiж людьми... Чисте, вiдкрите, з добром iде до людей, - ну як його не вiтати?! Прямо скажу: честь та гордiсть бути в його екiпажi... Буря, стихiя, нiчний ураган - то, звiсно, страхiття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило, не поглинуло тебе, то там, Iнко, й радiсть людина звiдує таку, як, може, й нiде... Складаєш пiснi, Iнко. От уже де, скажу тобi, пiсня! Йдемо при попутному, простiр без кiнця-краю, все в нас у злагодi, курсанти з секстантами в руках зiбрались на ютi - беруть проби сонця... Та враз ось попутний подужчав, ставимо тодi все, як кажуть у нас, "до останньої сорочки", всi до єдиного паруси несемо над собою! Мчиться твiй красень, високо злiтає на хвилю, провалюється й знову злiтас, аж дивитися моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, пiнi, в росi, вода навкруг кипить, i весь вiн оповитий хмарою водяної куряви, хмарою сяйва... Колись чарiвницi приворот-зiллям вмiли приворожувати хлопцiв на вiчну любов, а море, воно теж умiє... Вiтрила та простiр - це, Iнко, таке, що, хто раз його звiдав, той уже навiки там. XXII Ранками стала сивiти земля. Поля брались легкою памороззю. Айстри та майори-паничi заквiтували в кураївських палiсадниках, здається, ще яскравiш, по-останньому, по-осiнньому... Просторiшими стали степи; очистились, подаленiли обрiї. Океан повiтря стояв кришталево прозорий. Птаство гуртується, злетiлося звiдусюд, збилось у примор'ї (деякi тут нiбито й зимують - змiнюється клiмат). Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничi - батько й син - привезли подарованi їм чапани (нацiональний одяг, який вручається тiльки найповажнiшим особам), урюку, кишмишу в рюкзаках. Мати, розбираючи гостинцi, залишила з привезеного й для орiонця, вiн любить компоти. Штурманець, оточений дiтворою, ходить по двору в тюбетейцi, в смугастому схiдному халатi; сiдає пiд грушею i неквапливо, в манерi схiдного мудреця, виповiдає торопленiй малечi свої неймовiрнi пригоди. Так, знiмав хлiб бiля самого Байконура, i однiєї чудової днини на його очах просто з пшениць пiдiймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срiбляста ракета. Стрясаючи гуркотом степи, злiтала поволi-поволi, i можна було в нiй усе достеменно розгледiти. Доки пiдiймалась, iз ракети в цей час через незгораюче скло саме хтось виглядав i навiть помахав Ягничам-комбайнерам рукою... Уява запрацювала з усiх сил. Тож i не дивно, що бiля Петраштурманця тепер дiтвори товчеться бiльше, нiж бiля сусiдського телевiзора. Хлопець i свiй "Електрон" витяг на веранду, щоб позмагатися iз сусiдським чiткiстю зображення та силою звуку, потiм, не вдовольнившись, перетягнув його аж пiд грушу (з намiром прилаштувати антену на самiм вершечку столiтньої), а вже звiдти штурманець звернувся до матерi: - Мамо, правда, що коли щось розбивається, то це на щастя? - Та кажуть люди, що так. - Ну раз так, мамо, то я розбив телевiзор... Вечорами мати iнодi чує бiля хвiртки виплески дiвочого смiху, приглушений голос хлоп'ячий, - то синштурманець чимось веселить недавнiх однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до самого двору. Краєм вуха вловлює мати, як хлопець розповiдає їм щось смiшне про цiлину або розважає народним гумором про пекло, що не таке воно, мовляв, для теперiшньої людини й страшне, бо неминучi будуть i там перебої з дровами або з смолою... Iнколи син звертається до котроїсь iз дiвчат з дивним словом "киз", i звучить воно в його устах якось iнтимно i аж таємничо, хоча згодом виявляється, що "киз" означає просто "дiвчина"... Iнна день у день бiгає на медпункт, часто бачать її в бiблiотецi... Коли виходить з бiблiотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут же, в палацi), зазирне до Панаса Омеляновича. Як страждає цей чоловiк! Зовсiм звiвся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз, серед своїх прядок, гербарiїв та снопiв, зiбгався в кулачок i поринув у свої горьовитi думки, - не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Вiктор та Вiктор, щось знову коїться з ним, порiдшали його вiзити в Кураївку... Пояснює це тим, що розгулявся люд, бо ж осiнь - пора весiль, запрошує то один, то другий - хiба тут вiдмовиш? Воно нiби й так, але для батька це нiяка не втiха. Хай сьогоднi в сина справи нiбито нiчого, а що вiн завтра встругне, цього нiхто наперед не скаже. Коли Iнна заходить, вчитель нiби трохи оживає, бо є з ким душу вiдвести. I думки його, звичайно, знову довкола сина. - Що губить його? - роздумує Панас Омелянович, коли дiвчина сяде на своєму звичному мiсцi бiля ткацького верстата. - Егоїзм. Безмежний, невситний, цинiчний... Нiчого святого! Розумiєш: нiчого в душi святого... Оце найбiльше мене лякає. Ти молода, може, не бачила таких, а я надивився їх за своє життя, знаю, чим це людинi загрожує... Хто без святинь, в кого душа не заповнена почуттям обов'язку й честi, пам'ятi та любовi - той, Iнно, здатен на все, нi перед чим не зупиниться. Порожнеча душi - це стан не нейтральний, як декому здається. Вакуум душi - вiн теж здатен на дiю, причому здебiльшого руйнiвну... Страшна це рiч - егоїзм, та ще коли вiн самовпевнений, переконаний у своїй правотi... - Не перебiльшуйте, Панасе Омеляновичу, - пробує дiвчина приспокоїти вчителя... Все-таки Вiктор працює, скарг на нього нi вiд кого нема... Та й не завжди знають батьки, що вiдбувається в душах їхнiх дiтей. - А навiть якщо й знаєм? Що твої ради-поради, коли вони раз у раз розбиваються об стiну душевної глухоти... Не розумiю, за що нам з дружиною випали такi випробування, - звертався Панас Омелянович кудись у простiр. - В iнших дiти - це радiсть, гордiсть батькам... I наш мiг би ж бути таким! Якi ми надiї на нього покладали, всю свою любов йому вiддали. I ось маємо... Нещастя он у Заградiвцi, сина батьковi та матерi привезли, щоб удома поховати, горя скiльки в людей, а я, вiриш, iнодi i їм заздрю. Чула Iнна про ту заградiвську драму, про те, з якими почестями ховали там молодого моряка, що загинув на суднi пiд час пожежi. Коли спалахнуло, треба було негайно вимкнути струм, хлопець крiзь хмару диму кинувся до рубильника, товариша вiдштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе дiти!.. Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на мiсцi... Друзi-моряки привезли його в Заградiвку, з музикою ховали, на рушниках спускали в могилу... Батьки вбитi горем, але навiть i їм позаздрив Панас Омелянович- це вже треба достраждатись до краю. - Панасе Омеляновичу, не судiть Вiктора так су воро, - сказала дiвчина пiсля нелегкої мовчанки. - Змiни в ньому все-таки стались, i, згодьтесь, на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звiсно, буває розхристаний, у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помiчає... А що на iнших не схожий, що нетерпимий до фальшi... - Спасибi тобi, Iнно, що ти його захищаєш. Може, великодушнiсть, твоє почуття виявиться для нього цiлющим. Мабуть, я в чомусь дуже вiдстав. Вiк прожив, а стiльки загадок зостається ще не розгаданих... Вiддав я, Iнно, Кураївцi все своє свiдоме життя, сили поклав для школи, для всiх вас, щоб ви стали людьми. I ви ними стали. За єдиним, може, найтяжчим для мене винятком... Чому ж це так? От уже справдi - насмiшка долi! Виховати стiлькох, а найближчого... Але й з поразки я виношу гiркий свiй урок, виношу найперше для вас: хай ви iншi, деколи навiть розумнiшi, проникливiшi за нас, але, поважаючи себе, не зневажайте i тих, хто до останнього б'ється пiд тягарем лiт та в мiру своїх сил плекає для вас квiти людяностi... Не топчiть їх. Панас Омелянович стояв, схилившись бiля ткацького верстата, сухенька рука його в забуттi все перебирала напнуту для ткання пряжу (щоб її правильно натягти, привозили стару жiнку-ткалю iз сусiднього села). Назавжди вiдiйшли в минуле домотканi, зiгрiтi чиїмись сльозами та пiснею, полотна, думалось Iннi, а чи набагато досконалiше те полотно, що його з нових наших переживань тче саме життя? - Пригадалось, - сказала Iнна, - як ви ще в школi звертали нашу увагу на досконалiсть квiтки, на довершенiсть колоска... Чомусь тiльки тепер, через роки, починаєш це розумiти... - Є речi, Iнно, котрi вiдкриваються людинi тiльки з вершини лiт. I тобi з часом багато що вiдкриється... Як хотiлось би, щоб ви знайшли з Вiктором своє щастя! Справдi, в нього ж є добрi задатки. З тобою вiн, може, стане iнакшим. Бо любов, вона таки здатна на чудо, вона спроможна переродити людину... Тож не вiдкладай, це ми з дружиною разом благаєм тебе: записуйтесь, берiть шлюб - i хай вам щастить... Про шлюб вона й вiд Вiктора вже чула не раз. Пiсля одного з чиїхось там весiль у райцентрi вiн особливо наполягав: - Давай зiграєм i ми... Чого тягти? Спiшiмо, люба, спiшiм! Треба хапати щастя! Обома руками! Але це були його думки, не її. Вона якраз не спiшила. Бо деякi речi стримували її. Останнiм часом Вiктор не раз пропускав побачення. Одного вечора, коли проводжав, коли вже бiля хвiртки прощались, помiтила, що її кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова не дотримавсь. Це її глибоко вразило: як можна зламати обiцяне? Невже справдi нiчого святого? Розстаючись того вечора, Вiктор накинувся з бурхливими обiймами, були вони несподiвано грубi, з виламуванням рук, зi словами, що принижували її. Дiвчина змушена була геть вiдштовхнути його, вирвалась i побiгла, тамуючи в душi бiль i образу. Порiдшали вiдтодi їхнi зустрiчi, холодок сторожкостi з'явився в стосунках. Панасу Омеляновичу вона, звичайно, не сказала про це, навпаки, приспокоїла, що, може ж, таки обiйдеться, двоє наїжачених якось порозумiються, хай тiльки ось вiн приїде, як обiцяв. Iнна чомусь покладала надiю на сьогоднiшню зустрiч, адже Вiктор запевнив, що приїде увечерi неодмiнно. До того ж сьогоднi в Кураївцi великий концерт, а таку подiю Вiктор навряд чи пропустить. З початком осенi ожив Кураївський Палац культури. Потяглася сюди, крiм сiльської, ще й молодь iз комплексу i хлопцi з застав, рядовi та сержанти (в прикордонникiв з кураївцями традицiйна дружба). Поповнився уславлений кураївський хор. Чередниченко придбав для всiх хористiв розкiшнi костюми: попереду районний огляд - щоб i там була першiсть, як i в попереднi роки. Керує хором молодий учитель, викладач музики та спiвiв, котрий сам теж пробує дещо компонувати, списав не один зошит нотного паперу i серед самодiяльних композиторiв вважається таким, що подає надiї. Крiм хору, палац має незабаром збагатитись ще одним колективом: зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створюється ансамбль народних iнструментiв: Оксен зумiв зацiкавити багатьох, навiть начальник застави Гулiєв зголосився взяти в ансамблi участь. Пiсля розмови з Панасом Омеляновичем Iнна вже й додому не йшла, бо їй, як учасницi художньої самодiяльностi, заздалегiдь належало бути в палацi. Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пiснi сучаснi й старовиннi, виступала цiлою капелою городня бригада i дует доярок iз ферми, а серед солiстiв вiдзначились механiзатор Ягнич Валерiй з балалайкою та Iнна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесi Українки. Впевнено виступив офiцер-азербайджанець, начальник застави, що його Кураївка завжди вiтає, мовби столичного баритона. Оскiльки ансамбль народних iнструментiв ще не встиг пiдготувати свою програму, то керiвник його, той заповзятливий гуцул, виходив на сцену кiлька разiв у ролi солiста, виходив, такий симпатичний та скромний, iз своїми аж нiяк не скромними коломийками. На завершення хор виконав "Ревуть-стогнуть гори-хвилi" та - вперше у Кураївцi-"Берег любовi"; пiсню кураївської медички зустрiли дуже прихильно, i мати, що сидiла з Iнною поруч, звелiла авторцi, розшарiлiй, аж темнiй вiд радостi та нiяковостi, встати й поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують. Коли пiсля вечора збудженi вийшли з палацу, Iнна, "п'яна юнощами та надiями" (недавно вичитане в когось), мимовiль поглянула на шлях, що зникав за Кураївкою в сивих мряках: десь звiдти сьогоднi мав би приїхати Вiктор. Зловила себе на тому, що жде - так жде сьогоднi свого вiтрогона! Перед цим Вiктор кiлька днiв не заявлявсь, а на сьогоднiшньому вечорi твердо ж обiцяв бути, - якби послухав, може, i йому, насмiшниковi, тут би дещо сподобалось. Виглядав, очiкував, видно, сина й батько, Веремiєнкостарший. Постукуючи паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв пiд деревами й далi рушив, десь аж ген-там зупинившись при виїздi iз села на узбiччi, та все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки свiтло фар, чи не летiтиме скажений шарабан, слiпучим снопом розтинаючи осiнню мжичку... Бо батько - то таки батько, i хоч скiльки там зiбралось у ньому образ на сина, хоч як мучиться за синову поведiнку, та все ж iз своєї, з отецької, душi його вiн не викине - така вже, мабуть, доля батькiв. Навiть страждаючи за непутящих своїх, люблять i любитимуть їх, доки й життя. Нерiдко бачать кураївцi старого вчителя на виїздi з села, довго може вистоювати отак край дороги, терпеливо очiкуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою, опорою в старостi, а натомiсть став мукою, вiчним терзанням, жде батько, а вiн, може, й зараз десь бешкетує в чайнiй, бо ж коли розiйдеться, тодi вже не думає про власну гiднiсть, про те, що безчестить своє й батькове iм'я... Вдома, перед сном, вiрна собi, Iнна сiла на верандi дещо записати (вирiшила, починаючи з оцiєї осенi, вести щоденник). Не заповнила й сторiнки, як за нею прибiгли, гукаючи ще з вулицi: - Мерщiй у медпункт! Вiктор батька машиною збив! Летiла, не чуючи нiг. У медпунктi були вже Чередниченко, парторг, ще якiсь незнайомi люди... Панас Омелянович лежав на бiлiй, оббитiй цератою кушетцi. Не надiваючи халата, Iнна кинулась, присiла бiля нього, взялась нервово шукати пульс - хто б мiг подумати в шкiльнi роки, що доведеться їй бути в цiй ролi, сидiти над своїм учителем ботанiки в позi сестри милосердя... Обличчя Панаса Омеляновича без окулярiв стало ще меншим, воно аж свiтилося блiдизною, бiля вух темнiли якiсь садна, сиве рiденьке волосся з потилицi скипiлося кров'ю. Вчитель був у станi повної непритомностi. Iнна тримала сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у нiй життя. Ось вiн, найстрашнiший екзамен... Як хотiла б вона зараз стати чаклункою, однiєю з тих, що зналися на магiї, мали доступ до сил таємничих, що нiбито вмiли повертати надiю навiть безнадiйним!.. Пiд поглядами стишених, тривожно занiмiлих людей дiвчина з острахом, з розпачем рахувала ледь чутний, поволi зникаючий пульс. Не дорахувала... Не опритомнiвши, Веремiєнко-старший помер у неї на руках. Це була перша смерть на її очах, на її руках, у її медпунктi. Iнна була в потрясiннi. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його, трясти, розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тiло, вивести його з небуття. Нiколи досi нерви її не знали такого струсу. У вiдчаї власного безсилля, здушена риданням, Iнна схопилася, кинулась до дверей. Вибiгти, виплакатись десь наодинцi!.. Була бiля дверей, коли саме - просто їй навстрiч - знадвору з'явився Вiктор. Iшов похитуючись. Лице полотно полотном. Невже це вiн? Зустрiла погляд сомнамбули, розгубленiсть посiрiлого вiд жаху жалюгiдця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повiтря, натужиться щось сказати й не може... Вiн, здається, втратив дар мови. Здається, не зовсiм ще втямив, що сталось. I цi мутнi риб'ячi очi! Отупiлим поглядом, наче лунатик, насувався на Iнну, нетверезе, кволо потягся до неї рукою... - Геть! - вiдсахнувшись, крикнула йому. - Вбивця!!! Ненавиджу! Ненавиджу до кiнця днiв!.. I, не тямлячи себе, вискочила в дверi. Од Вiктора взяли розписку про невиїзд. Почалося слiдство. Мати розгорнула несподiвано бурхливу дiяльнiсть: кидалась в рiзнi установи, вдавалась навiть до малознайомих людей, котрi, як їй здавалось, могли ще вiдвернути вiд сина удар. Логiка в нещасної жiнки була проста: батька вже не повернеш, то хоч спробує вирятувати сина. Де й взявши сил, худюща, з розпаленим поглядом бiгала по Кураївцi, шукала свiдкiв, щоб пiдтвердили її версiю: син не винуватий, батько сам потрапив пiд машину, сам - через те, що слiпий... Свiдкiв таких Кураївка не дала. Не взяла й на поруки. В iншому випадку могла б узяти, але тiльки не в цьому. Коло звужувалось, приятелi швидко вiдступились од Вiктора, чи, як вiн висловлювався, - продали (тi, що були разом з ним у машинi). Перед слiдчим спiвали всi в один голос, що хоч вони й були добре напiдпитку, проте намагалися стримати Вiктора, умовляли не гнати, бо ж летiв як навiжений, а вiн не послухався, пiд'їжджаючи до палацу, натиснув ще дужче. Ну, а тут постать посеред дороги де не вiзьмись, наче п'яний якийсь - руки простяг, щось кричить, може, хотiв зупинити... "Батько! Батько!" - ще встигли гукнути Вiкторовi, а вiн нiбито крикнув через плече: "Нiчого, прорвьомся!.." I хоч в останнiй момент таки спробував звихнути убiк, але вже було пiзно, то вже була катастрофа. Винуватець того, що скоїлось, поки що був залишений на волi. Одначе волею вона тепер для нього вже не була. Незважаючи на всi материнi старання, лжесвiдкiв не вдалось добути, i нiяких виправдань нема, це Вiктор i сам тепер розумiв. Задавив батька - тут Кураївка була єдина в безмежнiм обуреннi, в осудi, в колективнiй своїй нещадностi. Може, аж тепер дiйшов до нього весь жах вчиненого. Пiвдня стояв, понурений, посiрiлий на кладовищi бiля свiжої батькової могили. Нiде пiсля того не з'являвся. Бачили, тиняється сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тiшив бiльше себе нiякими iлюзiями: пiсля однiєї провини тепер ось друга, та ще яка. Жахлива, трагiчна, непоправима... Якось наприкiнцi дня з'явивсь бiля пляжiв пiонертабору, якраз бiля тих мiсць, де свого часу врiзався в дiтей мотоциклом. Пляж був порожнiй, дiтей заводськi вже забрали до шкiл, лише кiлька мiсцевих хлопчакiв ганяли понад берегом м'яча. Кажуть, був Вiктор нiби не в собi, iшов, як мара, чвалав наослiп, нiби справдi лунатик. Зупинившись, дивився, як море жене прибiй, вистеляє берег шумовинням. "Який гарний прибiй, - скачав- Буду купатись". I по волi побрiв у шумовиння. Дiти поторопiли: нiхто з кураївських уже не купається, ну а ти - невже будеш?.. Не став навiть роздягатись. Як був, так i побрiв у море: глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тодi поплив (вiн добре плаває, кудись аж пiд обрiй, бувало, запливав). Плив i плив, доки й не видно стало його мiж хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво - зробив заплив та й повернеться, випливе десь в iншому мiсцi. I справдi, виплив через три днi навпроти хати дiда Коршака, сторожа рибартiлi. Коршак його перший i помiтив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойдається мiж хвиль. Аж поки прибило до берега ближче... То був Веремiєнко-потопленик. Рибалки, що витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався такої дивної пози: увесь вiн стояв у водi, в одежi, як був, стояв зовсiм вертикально. Тому й голова на хвилях хилиталась, як м'яч. XXIII Заволодiв Ягнич судном, тiєю загадковою лайбою. Начальство виявляє йому всiляке сприяння: треба електрозварникiв - на, малярiв - будь ласка, матерiалiв - випишемо, аби дiло йшло. Орiонець i ночує тепер на суднi. Пiсля першої ночi не захотiв бiльше залишатися в тому порожньому другому корпусi. Хай там хоч i домовики товчуться, а вiн буде на суднi, тут почувається звичнiше. Цiлими днями працює, ворожить над лайбою, - спокiйно, вперто, без галасу, без хапанини. Дiвчатам з будови цiкаво дiзнатись, що ж вiн там робить, той орiонець, що там старанно так ладнає та переладновує. Надбiжить гуртик штукатурниць у заляпаних'комбiнезонах - дозвольте на екскурсiю, але старий нiкого не пускає всередину, тримає дiло своє в таємницi. Навiть виконроба, хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже охоче втаємничує у свої корабельнi клопоти: бо хай вiн у своєму дiлi й знавець, а на цьому тямкує вiдомо як - як ведмiдь по зорях... Лише найближчi особи нерозлучно з Ягничем цiлi днi: Оксен-верховинець та ще кiлька завзятцiв з видiлених Ягничевi в пiдмайстри, щоб працювати пiд його рукою. Нещсiдно випотрошу югь внутрiшнiсть судна, те викидають, а те перебудовують, бо все тут має заграти поновому, все повинно бути "доведене до фантастики", як каже гуцул. Упевненiсть, владнiсть з'явилась у повадках орiонця: як же, повноправний член колективу. Був списаний мовби в тираж, а тепер ось старший консультант, особа майже засекречена. Тримається так, наче важливiшого об'єкта, нiж його лайба, на будiвництвi нема. Часом бачать його i в корпусах, де ведуть роботи, вшниплюється, доскiпується до всього, аж дехто буває невдоволений: iще один народний контроль... Коли керiвництво у вiд'їздi (а це буває нерiдко, справ та нарад безлiч), Ягничевi хоч-не-хоч доводиться мати справу з товаришем Балабушним, виконробом. Це стрiляний горобець, вмiє пiдсiкти, раз у раз нагадує: темп давайте, менше вигадок, строки пiдпирають... На це йому орiонець вiдповiдає поважно, з олiмпiйським спокоєм: - Нас пiдганяти не треба. Краще простежте, щоб з матерiалами не було перебою. А що обiцяно - буде, ми слiв на вiтер не кидаєм. - Я вас не жену, ви мене правильно зрозумiйте, - одразу викручується Балабушний, - з мого боку цiлковита вам довiра, Андроне Гурiйовичу... I за матерiали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть пластик, кажуть, просто бiлоснiжний, гедеерiвський! Дорогуватий, правда... - Для шахтарiв не шкода, - каже Ягнич i, добувши з кишенi папiрець, починає повагом вичитувати, чого йому ще треба i скiльки. В обiдню перерву на будовi настає штиль. Вщухає гаркотнява машин, робочий люд зникає по затiнках, хто обiдає, хто газету читає, i нiхто й не бачить, як саме в цей час з'являється на будовi приїжджий, той, що його треба б зустрiти як належить, зi всiєю службовою шанобою. Не заставши в штабному вагончику нiкого, прибулець широким кроком прямує до Ягнича, що саме стоїть, як вахтовий, бiля своєї лайби. Мабуть, "високий гiсть" у своїй заклопотаностi прийняв орiонця за сторожа, бо, не вiтаючись, звернувся до старого досить вимогливо: - Де начальство? - На обiд поїхало. Начальство теж не святим духом живе. - Хто ж зараз тут старший? - А ось я вам i старший. У приїжджого це, видно, викликає сумнiв, по обличчю перебiгає гримаса невдоволення. Почувається, що прибулець має право на таку гримасу, знає свої можливостi та права. Iз себе досить опецькуватий, обличчя, притiнене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курортi не було, справжнього сонця не бачило. - Нi, ви серйозно - старший? - Таж сказав... А ви хто будете? - поцiкавився в свою чергу Ягнич. - З мiнiстерства, - недбало кинув приїжджий, не вважаючи за потрiбне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втiм, i для Ягнича це не дуже iстотно. Важливо, що є нарештi до кого вдатись, з'ясувати деякi речi, що з виконробом їх не з'ясуєш... - Оце ви менi якраз i потрiбнi. - Я? Вам? - глиняне обличчя розпливається в iронiї. - Тiльки уважно слухайте, якщо з мiнiстерства... Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив'язували? Корпус номер два пiд яким градусом стоїть? Червоний куток i половина кiмнат - куди у вас вiкнами дивляться? - А куди? - приїжджого це, видно, зацiкавило. - У степ, пiд нордовi вiтри! Вранцi встане шахтар - не побачить, як i сонце сходить. До моря приїхав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею... - З моря ж напiкатиме. Та й море, як узяти, - воно шахтаревi, пробачте, до лампочки... Йому найперше б тут вiдiспатись пiсля трудiв праведних... Калорiйне харчування, домiно та бiльярд - оце йому подай, а не схiд сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед... - Тож-бо ви подбали! їдальню плануєте на двi змiни, це ж скiльки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб дiждатися мiсця... А в корпусах? На цiлий поверх один туалет, та й той аж у кiнцi коридора, що йому й кiнця не видно! Як це вам подобається? А бiгти ж треба... Ось би хоч i вам такий нiчний марафон по коридору в кальсонах!.. Незнайомець аж носа зморщив вiд такого натуралiзму. - Тут, можливо, ми й не додумали. - А хто ж за вас додумає? Пушкiн? Для чого тодi ви поставленi? Приїжджий прибрав мiни раптом суворої: - Власне, по якому праву ви так зi мною розмовляєте? Хто ви такий? Ягнич змружився, тiльки вiстря, маленькi, колючi, блищали з-пiд брiв. - Робiтничий клас - ось хто. А що стаж набував на морi, так на морi ми теж - клас... А я скоро сорок лiт робiтник моря! Саме надбiг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся бiля приїжджого, засипав вибаченнями, пiдхопив легенько пiд лiкоть, повiв показувати територiю. А тут i начальник будiвництва нагодивсь. I перша розмова, що вiдбулася мiж ними, стосувалась Ягничевої персони. - Що то у вас за старий? - кивнув приїжджий у той бiк, де залишився стояти орiонець. - Скажений якийсь дiд! - Це наш дiд, - осмiхнувся вибачливо начальник будiвництва. - Та й не зовсiм вiн, щоб уже дiд... Скорiше сказати б, людина зрiлого вiку, майстер унiкальної справи. - Критикан якийсь... Вiн, мабуть, i анонiмки шле до iнстанцiй? - Цього за ним не помiчалось. А що правду креше у вiчi - то це така вже натура. - Пустили б ви його на заслужений вiдпочинок... За власним бажанням, а? - Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу... Просто зарiз без нього. - Дивiться. Вам виднiше. Тiльки щоб потiм не плакались, коли в "Правду" про комплекс напише, навишукує неполадок... Начбуд запевнив, що до конфлiкту не дiйде i що це вiн бере на себе, бо не можна iнакше: такого умiльця-трудяги, як цей, пошукати - особа рiдкiсна... А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них, обличчям - до моря, до лайби. Пiсля роботи має вiн звичку пройтись надбережжям, подивитись, що море викида. Трудиться воно невтомно. То викине тобi чорну купу камки з слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мiдiй, то якесь роз'їдене сiллю ганчiр'я... Бiлi чайки над Ягничем мерехтять у повiтрi. Iнодi змайне у згадках щось давнє. Слiпучий шторм. Камiння берега, що посивiло вiд морської солi. I ти на ньому, ще молодий, з кимось в обнiмку сидиш... Невже пiде й нiколи не вернеться в цю дiйснiсть, до цих птиць, до цих днiв, до зоряних кураївських ночей? Забреде часом Ягнич аж до Коршакової хати. На вiдлюддi, сама стоїть серед пiщаних переметiв, бiля причалу рибальської бригади. Кролi бiгають, обважнiлi качки та гуси купами снiгу бiлiють по бур'янах. Рибальське начиння сушиться, розвiшане на пакiллi. А бiля нього сам дiд Коршак без поспiху порається, лагодить сiть чи просто сидить у роздумах, спочиває. - То як, дiду, ловляться диверсанти? - Щось нi диверсантiв, нi тюльки... - А сiтки ж на когось таки плетете? - Та плету, аби не гуляти. Iнодi узбецькi хлопцi з застави, обходячи берег, забредуть, стануть i так пильно вдивляються: як то воно виходить у плетiя? А воно просто: береш пригорщу дiрок i зшиваєш... З заставою сторож у контактi, має навiть медаль "За охорону державних кордонiв". Мабуть, сто лiт цьому Коршаковi: ще Ягнич малим був, а Коршак уже гостровусий ходив по Кураївцi в шпичастiй будьонiвцi, дiлив землю та наганяв страх на свiтовий капiтал. Давно здiдився, самотою живе, а проте своє дiло робить, тiльки дуже зарiс, закудлатiв, сивi патли поворозкою через лоб перев'язанi, щоб в очi не падали. Деколи, буває, розщедриться. Пiде, знiме кiлька рибин-в'ялиць, що пiд хатою висять на жилцi нанизанi, принесе: - Бери, Андроне, посолонцюєм. - Не скучаєте тут за людьми, Iвановичу? - По-рiзному буває... Ночами, коли розшумиться море,