Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   I

   У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь,  Геракл  XX  вiку,
бився  тут  з  морем,   i   зосталось   побойовище:   багатотонне   груддя
залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в руїнному хаосi.
Незадовго перед цим пройшовциклон, кiлька  днiв  лютував  шторм  ураганної
сили i такого оце накоїв. Ще й ми,  прибувши  сюди,  застали  розмови  про
хвилi, що їх гнало заввишки  з  триповерховий  будинок,  про  баркаси,  що
пропали  безслiдно...  Гороїжиться  берег.  Де  все   було   муроване   та
впорядковане, стояло в бiлiй геометрiї балюстрад  та  альтанок,  зараз  на
кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в
уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все  це  лише
робота моря - без тротилу, без динамiту... Помiж бетонової грубої  сiризни
контрастом  бiлiють  рештки  потрощених  сходiв  якихось,  аiби  античних,
перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу  брил  стирчать
покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко
повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.
   Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв  здригатися  вночi
наш будинок,  а  вранцi  побачиш,  як  все  узбережжя  кипить  бiлопiнними
бурунами, вирує i аж слiпить, i вали; накочуючись,  з  розгону  розбивають
себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до  нас,  на
другий поверх, - отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля  здатна  ставати
силою грiзною, що, збурену, її нi в який бетон не закуєш.
   Навстрiч узбережжю море котить литво  бурунiв.  Веснiє  вже;  цвiте  по
пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i  шторми  б'ють
майже день крiзь день.
   Увечерi з  Сергiєм-оператором  подовгу  сидимо  на  балконi.  На  iйших
балконах нiкого: готельчик  напiвпорожнiй  -  не  сезон,  вiтер  гуляє  по
коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi,  та  й  та
вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.
   Стугонить узбережжя. Буває, вдень море на  якусь  годину  пригамується,
перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, - знов за роботу! З  темряви
накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним  гуркотом.
По той бiк затоки вигинається впродовж берега  рядок  вогнiв  рибальського
селища. Раз у раз у повiтря - мiж нами й селищем- злiтають цiлi хмари води
- чорнi вибухи нiчної стихiї. На мить вони затуляють вiд нас  той  далекий
разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода
опаде.
   Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б'є та  б'є.  Зрiдка  звiдкись
прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць -  димчатий
шмат плазми - у подертому хмар'ї... Ще - силуети гiр праворуч. На однiй iз
вершин пульсує зiрочка маяка. Пульсує отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах -
обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чатує давнiй знайомий
мiй - сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар -  очi  у
всесвiт.
   З  кожним  ударом  прибою,  коли  далеко  в  темрявi  берега  стелеться
шелестке, бiлопiнне, - виднiшає  нiч!  Бачу  Сергiїв  замислений  профiль.
Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не  перший  день
ми з Сергiєм в супрязi.  Де  нас  iз  ним  тiльки  не  носило!  Фiльмували
археологiчнi  розкопки.  Фортецю  Овiдiя   над   водами   лиману.   Спуски
новозбудованих суден. Гранiти монументiв на  мiсцi  колишнiх  концтаборiв.
Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе,
вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш їх подовгу, а потiм воно звалюється  на
тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна,  палаюча,  суха.  З  балкона
такого ж, тiльки повитого  виноградом,  дивився,  як  лопаються,  падаючи,
каштани, як смаглявiє листя лапате, а далi, крiзь  тишу  дерев,  свiтяться
золотi верхи Софiї... Стоїш i весь час прислухаєшся до чогось. I, нарештi,
дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам знаєш що.
   I летиш. Куняє Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм.  Внизу  провалля
демонiв, житловища снiгової людини, а ти  над  пасмом  найвищих  гiр,  над
циклонами пролiтаєш, -  зараз  ти  людина  майже  небесна!  Повiнь  свiтла
довкола тебе. Свiтло висот купає твiй лайнер, i тебе,  i  твого  супутника
патлатого, i запаси чутливої плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти
привезете  на  нiй  спеку  тропiкiв,  джунглi,  i  горе  чиєсь,  i  чорний
напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову - в дорогу. I  хiба
ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспокої та в  тривогах,  в
щоденнiй готовностi - одержати завдання й вирушити з  кiнокамерою  хоч  на
край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар'єри...
   Треба було нам одного разу  з  Сергiєм  зафiльмувати  рiдкiсний  вибух.
Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцятої  було  зроблено  все,  що
треба. Змовкли перфоратори,  громохкi  бурильнi  молотки.  Серiю  потужних
зарядiв уже  закладено  в  монфлiт,  у  щойно  пробуренi  шпури.  В  кожну
свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн має  виконати  роль  детонатора.
Всю серiю з'єднано.  Вiдтепер  слово  за  толом,  за  амонiтом.  Перекрито
шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди  стирчать  застережнi
знаки: "Вибух! Небезпечно для життя!" Тиша  залягла  над  кар'єрами,  люди
поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тiєї митi... Тиша,  тиша.
Повiтря свiтиться, ряхтить, i  бджолинiсть  золота  гуде  в  ньому.  Гуде,
вiбрує, мов далекi великоднi дзвони дитинства.
   Ми теж покинули небезлечну  зону,  приготувались:  камери  налаштованi,
плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят  метрiв  рiдкiсного  вибуху.
Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов'ється курявою,  десь  дрижатимуть
шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось
уже. I тодi Сергiй вiдкладає камеру вбiк:
   - Не буду знiмати.
   - Що сталось?
   - Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.
   - Але ж це вибух творчий, будiвничий, -  пробую  напiвжартома  умовляти
колегу.
   Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт її - це вiн би  згоден,  а  так...
Сигарета вже лежала в нього  на  губi,  одутлувате  обличчя  замкнулось  в
безкiнечнiй байдужостi . до -всього.
   - Та бери ж камеру! Зараз вибух!
   Оператор не зворухнувсь.
   - Ще один гриб вибуху... Та ви розумiєте, що вiн менi  нестерпний?  Моя
психiка його не сприймає. Нi метра плiвки не стану  псувати  на  це,  -  i
витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.
   - То якого ж дiдька ми їхали на цi кар'єри? Адже нам потрiбен був  саме
цей вибух, нам його замовлено, а тепер...
   Ми посварились.
   I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми,  здається,  потоваришували
ще бiльше. Це зовсiм не означає, що  мiж  нами  панує  золотий  мир,  адже
такого, як мiй колега, витримає не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому
щось муляє. На  студiйних  зборах  та  рiзних  обговореннях  виступати  не
любить, але має звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в  тому  числi  й
маститих, i це йому, звичайно ж, не минає безслiдно. Одначе у своїй справi
Сергiй вiртуоз, один з  наших  найкращих  молодих  операторiв,  i  з  його
професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки
що досить скромними, короткометражними, студiя  завдячує  якраз  Сергiєвiй
камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою - це
в ньому є, i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати?  Один  iз  наших
студiйних часом дивується моїй довготерплячостi:
   - Як ти з пим вживаєшся, з  тим  Сергiєм  Танченком!  Вiн  же  псих.  В
нього... манiя справедливостi!
   "Манiя справедливостi"  -  звiсно,  гандж  неабиякий,  та  все  ж  коли
довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшої, вибiр  знову  припав
на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким  хлопець
захоплювався один час. Сергiєва камера шукає  тепер  насамперед  точностi,
виразностi, природної глибини. Вона не боїться кадру навiть "некрасивого",
якщо це треба; iнодi їй мовби з нiчого вдається раптом видобути  справжнiй
самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну  художню  стрiчку.
Дали на ознайомлення пуд сценарiїв, дали  час  на  роздуми,  i  ось  ми  з
Сергiєм забрались сюди, якнайдалi вiд  студiйного  вавiлону.  Заякорились,
терпимо один  одного,  спiвiснуємо.  Тут  справдi  є  змога  зосередитись,
зiбратися з думками.
   Сергiй умiє читати галопом, запевняє, що вже "освоїв",  тепер  знiчев'я
цiлоденне тиняється з кутка в куток, посiрiв  вiд  нудьги.  Годинами  може
мовчати, думаючи щось своє. Якщо зрiдка й порушує мовчанку, то лттгттс щоб
кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшої кiноапаратури
або  щоб  проректи  ще  одну  дошкульнiсть  на  адресу  своїх  ближнiх   -
футболiстiв, чиє готельне сусiдство Сергiя деколи навiть дратує. Хлопцi як
хлопцi, живуть своїм розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись
до весняних баталiй, але для Сергiя їхнi м'ячi стають здебiльшого каменем,
на якому вiн вигострює свої парадокси.
   - Не знаходжу в них нiчого  нi  динамiчного,  нi  демонiчного.  Дорослi
люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча  по  зеленому  полю  -
невже це той слiд, що його має залишити пiсля себе людина?
   Його не влаштовує i як  вони  ходять  самовпевнено,  i  що  свистять  у
коридорах та важаться  пiсля  кожного  тренування,  i  що  пiд  час  дощу,
зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi  забивають  уявнi  голи  у
ворота суперника. Розробляють  пiдступнi  комбiнацiї,  сушать  голови,  як
краще обдурити суперника, - хiба це чесно?
   Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине  в
ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс  -  дзьобом.  Щодня  бачать
дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве,  з  недоспаною  блiдизною
обличчя, що якось аж жалiбно схиляється до вiконечка: може,  щось  є?  Але
кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...
   Часом Сергiй дозволяє собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого
рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповзає йому з обличчя, -  прийде,
розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи  в  сигаретнiм
диму, вiзьметься розв'язувати  свiтовi  нерозв'язнi  проблеми.  Найчастiше
вони в нього зводяться до пекучих проблем  десятої  музи.  До  смуткiв  за
чимось. Чи не дрiбнiє екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...
   Цього вечора мiй колега теж, здається, не в настрої. Сидить у шезлонзi,
курить, спiдлоба розглядає екран штормової ночi. Хоч би  постригся:  патли
стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.
   - То на чому ж зупинимось? - питаю Сергiя. - Цей пуд сценарної  руди...
Чи багато вiн нам радiю дасть?
   - Радiю нема, є мотлох... - Сергiй вживає ще рiзкiше слово.
   Це в його манерi: з плеча, зi всiєю категоричнiстю.
   - Отже, даремно й читали? Змарновано час?
   - А ви iншої думки? Ви щось знайшли?
   Вiн глузує, бо таки є з чого... Схоже на те що це ремiсницьке  сценарне
добро побувало вже не на однiй  студiї...  Коли  там  не  йде,  тодi  його
вiдфутболюють нам .
   - Ну;  а  той,  про  льонарку?..  Ти  ж  полiщук,  а  там  є  полiський
кольор-локаль. Невже не помiтив?
   Сергiй деякий час мовчить.
   - Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. -  з  болем
майже викрикує вiн, а потiм пiсля паузи стишено: - Люди горять, замкненi в
школi... Кiнь виламується з палаючого сарая... Нiч така  страшна:  вогонь,
стрiлянина, крики...  Лежу,  як  зайаеня,  в  бур'янi...  дух  зачаїв.  Не
ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь  крiзь
полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче - ото i все, що звiдти.
Ото мiй кольор-локаль...
   Надовго вiн замовкає. Шкодую, що нагадав Сергiєвi про Полiсся. То драма
його  дитячих  лiт.  Малолiток  партизанський,  вiн  випадком   був   тодi
врятований вiд карателiв... Почувається, що пережите й досi  ранить  його.
Розмова наша пiсля  цього  бiльше  не  клеїться.  Так  нi  на  чому  й  не
зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй...  Досить
на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.



   II

   А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь  уже  не  страшний
пiсля ночi двигiт ударiв по  всiм  узбережжю.  Б'є  море,  сяє  побережною
смугою, дарма що свiт сiрий, сiється  дощ.  Лiс  на  гiрських  крутосхилах
мокро чорнiє, лише шапки гiр, як марсiанськi полюси,  зверху  до  половини
вкритi iнеєм.  Помiж  каскадами  пiдгiрних  будиночкiв,  з-помiж  весняної
набухлостi що  темних  садкiв  де-не-де  пробивається  рожеве  клубовиння:
мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
   Щоранку з далечi побережної з'являється вiн. Син  чийсь.  Хлопчик  того
вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають  себе  Магелланами.
Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучої смуги прибою, як i вчора,
i позавчора, з'являється його темненька  щуплява  постать.  Все  виразнiше
проступає крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу стає якось  теплiше,
вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм  прядивi  хмар,  сиво  i
мокро вони обснували по схилах лiси, море жене  й  жене  крутогривi  вали,
буйок, незникний нi в яку погоду, хилитається десь серед лиснючої  гойдави
бурунiв, пiрнає та виринає мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на
всiм  узбережжi  -  з'являється  хлопчик.  Мабуть,  син   рибальський.   В
чорненькiй курточцi, з-пiд якої палає комiр яскравого  пуловера,  в  сiрiй
каскетцi, вiн неквапом звершує свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi  -
школярський оббитий портфелик, що його юний господар тримає якось нiби  за
вухо... На морi нi човника,  нi  суденця.  Все  в  бiляках  воно,  текуче,
бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден,
що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик  є.  Берегова  далеч
затуманена мгичкою, i з тої мгички щоденно, неминуче з'являється вiн.
   Понад  розламищами  бетонного   бурелому   йде;   наближаючись,   часом
перескакує з камеяя на  камiнь,  пристоїть,  вглядаючись  у  блiдо-зелене,
спiнене безмежжя стихiї. Може, I виглядає тих траулерiв з Атлантики? Може,
там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма  вивернутiй  брилi  i,
нахилившись, заглядає вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво.  Наче
пита: "Що ти є?  Чому  свiтишся  так?"  tЧи,  може,  щось  iнше  його  там
цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи  що  викине?  Срiбну  монетку,  може,
давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежує вiн рибку якусь, або рачка,  або
дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час  шторму
побило їх об камiння). А може,  i  просто  цiкаво  йому  спостерiгати,  як
iржавi погнутi рейки  з  кипучої  пiни  вишугнуть  i  знову  сховаються  в
шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись,  як  плавко
лиже вода кострубату брилу, як на мить огортає  прозорою  текучою  плiвкою
уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд  шару
тонкої води плитами бiлого, подекуди  аж  тiлесно-рожевого  каменя;  серед
грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в  собi  щось
справдi античне...
   Ми не чiпаєм юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати  вiд  стихiї
його увагу. Не треба нiчого питати, не будем  доскiпуватись,  що  вiн  там
шукає, бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще  усвiдомлює  природу
своєї цiкавостi, не мiг би, може,  й  пояснити  до  ладу,  чим  саме  його
приваблює вирування прибою, весняний неспокiй моря.
   - Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважує Сергiй, стежачи за ним iз
балкона.
   - I сам вiн загадка, i для нього кругом  загадки...  Кажуть,  нiбито  в
генах уже закладена потреба дослiдження неосвоєного  простору...  Поряд  з
iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась  гра:  то
море пiдкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря.  З-пiд
каскетки затяганої, з  погнутим  козирком  червонiють  нахльосканi  вiтром
вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях,  воiга  вiдстрибують  так  спритно,
коли хвиля набiгає... Личко худорляве, зосереджене. Надто  ж  коли  хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик,  усе  щось  вистежує  з
терплячiстю iстинного дослiдника.  Iнодi  раптом  само  собi  всмiхнеться;
сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
   Знати б, що спричинює той  його  справдi  загадковий  усмiх?  Худорляве
личко яснiє, розквiтає  все,  освiтлене  бiлопiнною  хвилею,  сама  навiть
усмiшка освiтлена, хлопчик у своєму невтомному пошуку нiби переживає  мить
натхнення. Мiж ним i морем нiби виникає якийсь контакт, не збагнене  нiким
iншим взаєморозумiння, виникає гармонiя, породжена, й пiдтримувана  чимось
для нас недоступним. Отак i пройде з своїми розглядками мимо будинку, i ми
його не запитуємо, що вiн шукає, до чого придивляється, нам  просто  гарно
бачити  цей  його  розмислено  уважний  обхiд  узбережжя,  звершуваний  за
будь-якої погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ  не  страшний,
для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих  сумнiвiв  чи
смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi своїх нiким не  знаних
пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiчає, шумiв його не  чує,  увесь
задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихiї.  Та
все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджує, мокрi кеди нi
на мить не втрачають чутливої сторожкостi, не забувають вчасно  вiдскочити
вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
   Море шалiє, прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами,  лежить  всюди
навалом, а над усiм цим у  цiлковитiй  безтривожностi,  з  своїми  думками
якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе  в
собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне
для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що  вiн  сам
собi всмiхається, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
   Пiшло й пiшло чиєсь дитинство, зовсiм не схоже па Сергiєве...  Оператор
смутковито проводжає очима школярикову постать:
   - Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi...  З
антики прямує в майбутнє...
   Надвечiр стоїмо над морем, на одному з виступiв пощербленої набережної.
Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз  вигулькує  в  морi
мiж бурунами - то  вона  тоне,  то  знов  виринає...  Достоту  живе  якесь
створiння борсається серед хвиль, з останнiх сил бореться за  своє  життя.
Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються  над  одним  iз  своїх,  котрий,
запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив
був тривогу на весь берег:
   - Людина тоне!
   Стара вiрменка, прибиральниця, заспокоїла новоприбулого  форварда:  нi,
то буйок в бурунах, не людина...
   Тепер i новачок, серйозний,  -  неговiркий,  разом  з  усiма  успокоено
дивиться в морську надвечiрнiсть.



   III

   Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в  дiр'ях
хмар, як сива медуза, пливе...
   Сергiй  сьогоднi  менше  сипле  сарказмами,   настроєний   скорiше   на
фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.
   - "В беспредельных  далях  космоса  наша  планета  выглядит  прекрасным
оазисом", - цитує когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
   Згадуєм  народного  артиста,  спiльного  нашого  друга,  який  i  iнодi
вiдкривається нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логiї творчостi. "Буваю
недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, -  зiзнавався  вiн  нам  одного
разу. - Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити  душу,  розбудити  в
собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану,  щоб  у  душi,  звiльненiй  вiд
житейської скверни, зосталась сама чистота...  Бо  тiльки  тодi  до  людей
дiйде мiй спiв".
   - Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергiй. - Так  треба
робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до  письмового  столу...  I  нам  -
перед  тим  як  братись  за  камеру...  Чистою  душею  спiває!  Звiдси   й
божественнiсть його спiву, оте враження, що  його  найкраще  висловила  не
зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: "Коли Iван  Петрович
спiває по радiо, менi здається, що в хатi... квiтами пахне".
   Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, - в  Сергiя
пристрасть блукати по ярмарках, по базарах.  Можете  несподiвано  зустрiти
його серед лiта  де-небудь  у  Кагарлику  на  районному  торжищi,  де  очi
вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свiжовипаленi,  мовби  ще
теплi, дзвенючi, - про такi вироби кажуть:  вогонь  печi  дає  дзвiнкiсть,
вогонь душi дав красу! Бiля своїх творiнь в  незалежних  позах  посиджують
над рiкою часу i самi майстри - той покурює, а той просто сидить у задумi,
спостерiгає натовп. Гiднiсть, самоповага майстра - ось тут вона  владно  й
негучно живе. Нема метушливостi, загукування,  вiн  сидить  майже  суворий
бiля  своїх  розмальованих  виробiв,   i   другий   такий,   i   третiй...
Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмаркової жвавостi:
   - Так буде?
   - Не буде.
   - А так буде?
   - Так буде.
   Тiльки один з-помiж них - дiдусь дрiмучого  вiку,  зрання  вже,  видно,
чарку  перехилив,  бо,   розчервонiлий,   надто   весело   рекламує   свої
ложки-ополоники:
   - Без такого ополоника -  хата  порожня...  Бери,  молодице,  то  будеш
хазяйкою!.. Та не перебирай - вони всi однаковi... Що ними - битись?
   - А може, й битись...
   Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого  взяв  грошi,  з  кого  не
взяв, - пiдморгує до молодиць, наспiвує:
   Вiддай мене за того, Що ложечки струже...
   - Дiду, ви - кiно! - смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той  смiх
їхнiй чути.
   В Сергiєвiм настрої з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi
йому з  вiконечка  усмiхнулись  чи,  може,  подали  нарештi  й  листа  або
телеграму. В iмпровiзацiях на  теми  рiдного  мiста  пробиваються  лiричнi
ноти, постають вечоровi алеї, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до
футболiстiв з'явилось щось схоже на  прощення.  Десь  бiля  афiшної  тумби
Сергiй випадково почув  сьогоднi  їхню  розмову  про  новий  фiльм,  думки
хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
   I одразу гнiв змiнено на милiсть:
   - Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi.  Серед  них  попадаються  доволi
iнтелектуальнi фiзiономiї...
   Такої вдачi людина. Думками знов повертаємось до того хлоп'яти,  що  ми
його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання,  усмiхи
загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.
   - Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям -
у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм  тисячолiттi,  уявляєте?  Ось  для
кого нам би ставити фiльм. - Сергiй,  як  завжди,  швидко  запалюється.  -
Фiльм для сина рибальського!
   - Про що?
   Гримаса невдоволення з'являється на Сергiєвiм обличчi. IIуд  сценарiїв,
вiн нам нiчого не дав, - їх вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони
такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в  тiй  рудi  щось
варте уваги... А нам залишається знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне
життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим  настроям,  уподобанням,
бо тiльки тодi буде справжня творчiсть,  пристрасна,  зiгрiта  душею...  А
такого ми поки що не знайшли.
   Сергiй,  дивлячись  на  бiлоснiжну  побережну  смугу,  дає  волю  своїм
фантазiям:
   - Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило  нам  його
загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не є для нас  чудом?
Свiтло  -  це  сама  загадковiсть,   принаймнi   для   мене!   Дивовижний,
найблагороднiший  вид  матерiї,  вияв  її  найдосконалiший...  Границя  її
можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i  частка...
I, можливо, ще щось...
   - Антипод космiчної тьми.
   - О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв  природи,
її шедевр! Зiгрiває i пестить... Витворює чар фотосинтезу... Диво iз  див!
Недарма ж беремо його як образ  чистоти,  досконалостi,  найвищої  енергiї
життя. Може, й справдi тут  вiдбувається  перехiд  реального  в  iдеальне?
Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надiї... Я хотiв би знiмати
фiльм... про Свiтло! Про  Свiтло  як  таке.  Так  би  й  стрiчку  назвати:
"Свiтло!"
   - А як це тобi уявляється-на екранi?
   Сергiй не чує, роздумує, заглиблений в себе:
   - Свiтло, скажiмо, як змiст,  а  форма...  Ну,  скажiмо:  коло.  Все  в
природi прагне дiйти форми кола,  опуклостi,  кулi.  Планети  i  електрон,
небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з  його
пiвкулями... Саме  у  формi  кола  природа,  по-моєму,  найповнiше  здатна
виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись
вiд одного циркача, що коло у них на манежi має сталий дiаметр i такий вiн
у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше -  саме  такий
дiаметр: iнакше кiнь по колу  не  пiде,  первуватиметься,  заплутається...
Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
   - Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам
пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то  хай  це  буде
стрiчка про внутрiшнє свiтло люднiш... Kолись ти, здасться,  збирайся  сам
напiсати сценарiй?
   - З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але  потiм  вiдмовивсь.
Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень.  Нiч  розправи,
кiнь, що виламується з  палаючого  сарая...  Червоно-багряна  тьма,  хаос.
Горшки, i все... А ось ви змогли б.
   - Теж про дитинство?
   - Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв своїх. Чому
б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
   - На цю тому - було.
   - Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi.  Роздум  про
незнищеннiсть людини - так  це  менi  уявляється...  Що  вам  свiтило?  Що
утримувало кожного з-вас у життi серед того  вселенського  хаосу?  Якi  ви
були насправдi? Це ж, здається, про вас та ваших ровесникiв:
   "Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах  прочитаете,  как  миф...  О
людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер,  коли
вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
   Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не  зiтре.  Як  болять  тобi  твої
полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя.
Є такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiкається. Кровоточить -  чого
не торкнись... Закривавлений наш студбат, що стоїть  у  житах,  схилившись
над  першою  молодою  смертю...  I  живий  Днiпрогес,  взятий  на  коротке
замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурхає з вiкон  машинного
залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже перестає бути  болем,
- якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрює? Болить?  Чи,  може,  саме
тому й варто братися, що болить?
   - Так, так, ви це повиннi зробити, - наполягає Сергiй. -  Бiльше  того:
ви не маєте права не зробити цього!
   Фiльм про найтяжче? їх, нiким не зафiльмованих, воскресити й вивести на
екран... Чи, може, це не зовсiм  навiть  етично  -  друзiв  своїх  вивести
напоказ, зробити об'єктом мистецтва? Адже вони зовсiм не готувались до ось
такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Нiхто з них  не  думав,
що якийсь його жест, i слово, i вчинок  раптом  колись  постане  у  свiтлi
екрана для всiх. I, нарештi, що скажуть вони  для  нього,  який  житиме  в
третiм тисячолiттi, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати?
Чи треба, щоб знав? Щоб почув їх i зрозумiв? I все- їхнє щоб-взяв собi  на
карб?
   Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобi назрiвало.  Може,  ще  навiть
тодi,  коли  в  шинелi  демобiлiзованого  прийшов   на   вiдбудову   свого
Днiпрогесу, до й зустрiв  того  заслуженого  кiнововка,  чия  камера  саме
увiчнювала  хаос  залiзобетонних  руїн.   Робiтник-освiтлювач   був   йому
потрiбен. Хлопець, який досi  цим  займався,  зiрвався  з  руїн  арматури,
дiстав серйозну травму, його вiдправили в лiкарню,  -  тер-  мiново  треба
було кимось замiнити, i цим  кимось  виявився  ти.  Велетенськi  руйновища
гiдроспоруди, пороги, люге ревiння води крiзь проломини в греблi - все  це
треба  було  зафiльмувати,  сама  iсторiя  замовляла   той   кiнодокумент.
Днiпрогес - столиця турбiнного свiтла, синя казка  твого  дитинства,  вона
мала знов вiдродитись!  Загоївши  рани,  днiпровський  красень  мав  знову
постати до життя, повнiстю вiдтворити себе, i для цього народ не  шкодував
зусиль: роботи велись вдень i вночi, i сам ти ночами лазив серед  руїн  iз
своїм свiтильником, дерся, перебiгав над прiрвами, спритний, як мавпа, без
запiзнень з'являвся на перший покрик, висвiтлюючи онопом промiння  то  те,
то iнше iз цього хаосу, бо навiть руїни цi не повиннi  були  пропасти  для
вiчностi - мали промовляти вони мовою факту, i звинувачення, i  застороги.
Все, до чого тiльки торкалося свiтло рефлектора, було тобi там  близьке  й
дороге, i зранений дух твiй знаходив живлющi  бальзами  в  самому  повiтрi
народної  вiдбудови,  в  напруженiй  стихiї  робiт,  що  радiсним  запалом
нагадували ентузiазми перших днiпрогесiвських ночей... Освiтлювач  був  iз
тебе сумлiнний, але як вiн тебе ганяв,  той  старий  кiнововк  у  гумових,
завжди загрязючених чоботях! Нi поважнi лiта, нi астма  не  заважали  йому
бути невтомним, запалювати всiх ловецькою своєю жадобою. Лови  кадр!  Лови
мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте?  Трiснутий  бетон,  темна  вода  в
гуркотi вирування, зеленавий лишайник на каменi... Навiщо воно йому?  Все,
все дороге. I тiльки вхопив, шукас  iншого,  шукає  отак  упродовж  цiлого
життя. Головне - вхопи, не пропусти. Потiм уже розберешся -  яка  цiннiсть
того шуканого? Поки що навiть iменi йому нема: "Оте, оте!" Часом  ти  щиро
дивувався тому товстому астматичному кiнововковi,  який  не  розгубив  жар
життя, серед осiнньої мокви ганявся за своїм "оте" до впаду. Чи,  може,  i
вся сiль саме в тому, що десь воно є, але вислизає вiд  тебе,  не  дасться
тобi? Може, i вся звабнiсть,  що  воно,  як  зайчик  н-роменя,  безкiнечно
втiкає i, не давшись, полишає тобi лиш  неспокiй,  розпалює  нову  жагу?..
Пiзнiше  ти  й  сам  зазнаєш  цього  стану,   цiєї   одержимостi,   вовчих
хронiкерських апетитiв, якi спершу тебе лише  дивували.  Та  якраз,  може,
тодi, коли робiтником-освiтлювачем терпляче стояв  уночi  серед  бетонного
хаосу,  й  пробуджувався  в  тобi  вже  митець,  якогоназавше   заполонить
свiтлопис екрана? В текучих стрiчках розкадрованих знаходив щось спiльне з
художнiми фризами антики...
   - Велике мистецтво ставить великi питання, -  казав  старий.  -  Вiчнi,
споконвiчнi питання,  вони  справдi  для  людства  iснують,  тiльки  щораз
виникають в iншому виглядi... I хто їх зумiв поставити перед своїм  часом,
змусив над ними замислитись, той не даром жив на землi...
   Поступово мiцнiшала дружба з кiнововком, з тим пожадливим, завжди  нiби
запаленим вiд бiгу, сивим уже трударем, який  пiвсвiту  обгасав  iз  своєю
кiнокамерою. Сивогривий i неохайний, з  першими  бiйцями  вдирався  вiн  у
концтабори  Європи,  щоб  вхопити  на  плiвку  тiнi  людей,  ходячi   живi
кiстяки... А колись, ще юнаком, зафiльмував останнiй похiд лоцманiв  через
пороги, через Ненаситець, що  мав  невдовзi  бути  затоплений.  У  хвилину
доброго настрою, у вечiрнiх  сповiдях  старий  любив  похвалятись  кадрами
своєї молодостi, коли фiльмував  вiн  саму  iсторiю  в  її  шалеиствах,  у
найкрутiшому злетi, коли дiд Яворницький, дивак, академiк, козацька  душа,
стоячи з лоцманами на плоту, вiддалявся вiд кiнокамери, вiдпливав  нiби  в
iншу реальнiсть, махав брилем i щось буйне  гукав  крiзь  ревiння  порогiв
тобi в об'єктив...
   Давно вже нема кiнововка. До останнього не  мiг  вгамуватись,  шкодував
усе, що отого, найголовнiшого, вiн так i не встиг... Але саме вiн прищепив
тобi любов до невпокiйливої своєї професiї, взяв з тебе слово, що й  пiсля
того, як вiн сам, старий невгамовець, уже опиниться "за кадром"  (так  вiн
сказав), ти вiзьмеш на себе  i  його  "Аймо",  улюблену  його  кiнокамеру,
перебереш на себе i всi непрожит! клопоти  майстра,  крiзь  його  об'єктив
невловний  ловитимеш  свiт...  "В  тобi  щось  є,  Колосовський,  -  казав
незадовго до фiналу. - Недарма ти з еллiнами запанiбрата... Умiєш  вхопити
ядро подiї, вилущити кадр iз руди неiстотного. Не вчивсь спецiально? А  я?
А Довженко? Кiнематограф любить варягiв. Гладеньких  багато,  а  сюди  дай
кострубатих приiпельцiв iз гострим оком, iз свiжим поглядом. Ти маєш  зiр,
Колосовський, почуваєш свiтло, ритм... I взагалi - мислиш... Ну, а вся  ця
наша  алхiмiя...  Не  такий  чорт  страшний,  як  його   в   кiноiнститутi
малюють!.." Повiрив у тебе, допомiг  упевнитись  у  своїх  силах,  i  ось,
замiсть того щоб вести розкопки,  вимучувати  дисертацiї,  сам  гасаєш  по
свiту, як "Летючий голландець", i причиною все той же завжди захриплий вiд
крику,  вiд  надсади  твiй  перший  учитель,  який  нiби  передав  тобi  i
затятiсть, i псвтолоiiпу жадобу вiдтворити на плiвцi розвихрений життьовий
макрокосм. Живеш, проймаючись почуттям, що  справдi  знайшов  себе  в  цiй
стихiї, дедалi  частiше  сприймаєш  довколишнє  в  чудернацькому  мигтiннi
кадрiв, i вони розпалюють тебе, твою невситеннiсть, бо  ти  -  їх  ловець,
розшифровувач,  вiдбирач.  З  розшарпаними  нервами,  з   жаданням   майже
фанатичним ладен гнатись за вподобаним кадром, добровiльно висвятивши себе
на цю вiчну ловитву i навiть лаврiв особливих не ждучи, -  замiсть  лаврiв
частiше здобуваєшся лиш на колюче глодиння,  а  короткi  радостi  знахiдок
знову кiнчаються невдоволенням.
   "Лови! Лови кадр, Колосовський!" Впiймай i увiчни! Зупини час  на  його
шаленiм скаку! Застав зупинитися мить - прекрасну чи навiть потворну.  Чим
не доктор Фаустус  в  його  дерзновеннiм  бажаннi?  Кожну  росинку  життя,
наймиттєвiший зблиск його зупини - i станеш чудодiйником, бо  осягнеш  те,
чого ще нiкому не вдавалося осягнути. Та, невловне нiким, воно поки  що  й
тобi не дається...
   Нудьгуватимуть  парочки,  дивлячись  твою  одночастинну  стрiчку  перед
повнометражним коханням, нетерпеливитимуться, щоб швидше закiнчилась  твоя
хронiка буднiв. Ще одна новобудова  в  металевих  каркасах,  в  холодностi
кранiв... Комбайни, що вийшли  на  першу  косовицю...  Навiть  у  таке  ти
намагався вкладати душу. Поетична документалiстика, вона ж  таки  можлива!
Не хотiлось, щоб хвилi банальностей затоплювали екран. Ти - документалiст,
миттєвик, в тобi, здається, виробилась з часом навiть своєрiдна психологiя
документалiста, людини-миттєвика. Йдучи крiзь метелицю днiв, ти  вiдбираєш
їх для екрана, дивишся на них мовби з майбутнього, камера  твоя  приборкує
вихор, сам ти  маєш  бути  об'єктивний,  як  бог.  Власний  твiй  настрiй,
радiсть, а надто ж смуток, вiн мав лишитись за  кадром,  ти  повинен  дати
факт голий, як цвях... А де ж "оте"? I яке воно в  тобi  самому,  в  твоїх
почуттях? Наскiльки  виявляє  себе  в  iндивiдуальних  особливостях  твого
свiтобачення? В кiнорепортажах не дуже  розженешся:  хронiцi  днiв  не  до
твоїх суб'єктивних  емоцiй  та  фiлософствувань...  А  розженешся,  то  ще
потрапиш i в наказ за перевитрату плiвки: порушив лiмiт!
   Тепер вiдкривається нарештi можливiсть. Так розкажи ж. Виведи на  екран
отих, що, крiм тебе, нiхто їх не виведе!  Але  як?  Якою  має  постати  ця
стрiчка? У яких тональностях,  у  барвах  яких?  Но  однуше  нычь  выддаси
напруженим роздумам. Бо хто з певнiстю скаже, на яких шляхах  маєш  шукати
оте своє невловне "оте"? Є  стадiя,  коли  вже  трбi  нiхто  не  порадник.
Мабуть, кожна людина сама повинна шукати найкоротшу дорогу до iстини...



   IV

   Отже, стрiчка...
   Образ Людської Рiки, важкої рiки горя, мiг  би  вперше  з'явитися  тут.
Сухими, безводними балками тече безкiнечна людська рiка.
   Якщо хто дивився на неї згори, з лiтака, то, мабуть, такою i бачив:  як
всiма рiчищами балок, пiд жерлами гармат, що їх уже наводять  iз  пагорбiв
танки, тече й тече вона, рiка людей, сiра  лавина  людських  життiв...  По
долинах. По тернищах. По вигорiлому, стирлованому дну байрака  -  безлiччю
чиїхось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум  i  свiтiв,  що  їх
темну жароту понуро несе в собi кожен, нiчим, окрiм  горя,  не  схожий  на
iнших...
   I друзi твої, десь там вони йдуть, у далечi лiт, серед спраглих степiв.
Закуренi, в порудiлих, закривавлених гiмнастьорках...
   Десь там...



   V

   Гора над мiстом.
   На горi - тюрма.
   В тюрмi - ми.
   Kriegsgefangenenlager. Таке  слово.  Залiзне.  Мурами,  колючим  дротом
вiддiленi вiд решти планети. З чотирьох вишок,  з  чотирьох  сторiн  свiту
чатує на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам  однi
тiльки мухи, що рояться над нами, облiплюють, як вороння. Десь є  орли,  є
леви, чайки бiлокрилi, а тут тiльки мухи. Рани, та палицi  наглядачiв,  та
поверженi - ми.  Душить  нас  сморiд,  спалює  спека,  i  майже  щасливцем
вважається той, хто встиг захопити затiнок пiд муром. Повно  нас  на  всiх
поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвiр'я.  Зоднаковiлi  у
своїй поверженостi, валяємось, перебуваючи в якомусь трансi; .з пригаслими
мiзками, з пригаслими очима, з кожним днем наближаємось  до  тої  крайньої
межi  -  межi  останнього  збайдужiння.  На  пiвдвору  -  клоака,  криваве
дизентерiйне багно. Там корчаться люди. Конають, там  i  вмирають.  Смерть
нiкого вже не дивує, вона перестала бути загадкою, таїнством.
   Скiльки  нас  тут?  Кажуть,  сто  тисяч.  Сто  тисяч   безiменних,   не
пронумерованих, повержених у нiчогiсть. Кинутих на розправу мухам i  цьому
смердючому сонцю.
   Тануть день вiдо дня нашi сили. Згасаєм. Щодалi бiльше випирають ребра,
вiдростають бороди. Скоро будем такi, як оцей висхлий людський скелет, що,
згорблений, сидить перед нами на спецi тюремного  плацу  i  тихо,  безсило
плаче. Горо його величезне. Всi подiї, всi лиха й проблеми  свiту  можуть,
виявляється, померкнути перед таким:
   - Вкрали котелок...
   Вкрали котелок! Стоїть на колiнах, як до молитви, озирається без надiї,
в безсилих своїх сльозах. Нема котелка. Тепер вiн приречений. Тепер вiн не
зможе одержати навiть порцiю тiєї вiдворотної,  з  червами  баланди.  Губи
його, що перед цим, скривленi болем, щось шепотiли про домiвку, про  дiтей
дрiбних,  -  вже  не  в  силi  шепотiти,  тремтять,  висхлi,  пергаментнi,
безжиттєвi. Приречений вiн  i  усвiдомлює  це.  Не  просить,  не  виблагує
допомоги, бо нема  тут  такого,  хто  б  йому  допомiг.  Решетняк  з  його
добротою,  звичайно,  перший  би  вiдгукнувся,  але   сам   вiн   змушений
пiдставляти'пiд черпака засмальцьовану свою  пiлотку,  -  тiльки  ця  його
пiлотка поки що й зарятовує нас.
   Десь сiм'я з дрiбними дiтьми, десь життя, яким вiн жив, а зараз  тiльки
ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою,  пiдлобнi  провалля,  з  яких,
може востаннє, лиш отим блиском сльози прозирає тайна  людського  життя...
Вiн не шукає нашого спiвчуття, вiн змирений з найбiльшим своїм горем,  яке
колись би потрясло, схвилювало б i нас,  а  зараз  майже  безсиле  пробити
важку липучу сонливiсть наших  виснажених  душ.  Невже  ми  втрачаємо  дар
спiвчувати? Це було б найстрашнiше. Холодна  гора  є  для  нас  не  просто
мiсцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона стає поняттям. Здається, вона,
на те й розрахована, щоб  розчавлювати,  спустошувати,  руйнувати  людину.
Так, неволя руйнує людину бiльше, нiж рани,  нiж  хвороби,  нiж  голод,  в
цьому я переконався тут.  Найбiльша  небезпека,  що  її  таїть  проти  нас
Холодна гора,  -  це  здатнiсть  робити  нас  байдужими  один  до  одного,
повергати в стан очужiлостi, роз'єднувати, обривати  зв'язки  мiж  людьми.
Ненавиджу власне безсилля i цю очужiлiсть, яка не вiщує добра. I я вдячний
Решетняковi, який таки спромiгся на  слово:  дораджує  нещасному  пiти  он
туди, де клепають, де  утворився  вже  цiлий  цех  клепальникiв,  -  може,
вдасться там хоч за обмотки вимiняти консервну бляшанку.
   А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили  в  атаки,  вже  з  яскравiстю
галюцинацiй ввижався  менi  той  гарячий  червневий  день,  коли  з  своєю
штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зi сторони Бiлгородського  шосе.  Не
лякала нас тодi смерть - хто  був  у  бою,  хто  пережив  щасливi  екстази
наступу, той розумiє цей стан... Тiльки якщо вмерти, то саме у штурмi,  на
льоту, визволяючи рiдне мiсто, - адже воно варте  того...  Це  була  майже
iдея фiкс: якщо кiнець, то тiльки так, десь отам, на майданi Дзержинського
перед Держпромом, влетiти i впасти,  як  падали  колись  гiнцi  -  вiсники
перемоги  -  на  майданах  античних  мiст...  Трохи  картинно?  Але  ж   i
картиннiсть чогось таки варта, якщо вопа  готова  пiдтвердити  себе  такою
цiною - власним життям?, В кожному разi, тобi з тим юнацьким iдеалiзмом, з
тими хай навiть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки...
Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках.
Нема пахощiв  життя,  тiльки  сморiд,  мiазми  тюрми.  Свiт,  спотворений,
опоганений фашистами, став не схожий на себе, вiн нiби помертвiв, для  нас
вiн тiльки суцiльна тюрма i тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову  в
руках, i знову штурми, атаки...
   Уночi всi  безшинельнi  намагаються  втиснутись  до  примiщення;  помiж
клубками тiл, що завалюють сходи, нам деколи  вдається  пробратись  аж  на
горiшнiй поверх. Звiдти, з вершини своєї в'язницi, намагаюсь крiзь темряву
ночi  розгледiти  те,  що  ми  колись  з  тобою  любили.   А   любили   ми
Шевченкiвський парк в шелестючих купах осiннього листя,  i  бiлу  колонаду
нашого головного корпусу на вуличцi Вiльної Академiї, i вечiрнi лiхтарi  в
ореолах туману... Нiчого нема! Безжиттєвiсть. Кам'янi  хащi  зануреного  в
темряву мiста. Царство мороку й патрулiв, а  десь  звiдти,  з  недавнього,
висяює тобi твiй Днiпрельстан радiсною повiнню турбiнного свiтла, що  його
у виглядi плану  ГОЕЛРО  колись  полишив  Українi  Ленiн.  На  твоїх  очах
розламувалась  начинена  динамiтами  гребля,  люта  руїнна  вода,  ринувши
потопом, пiшла на плавнi, де ще повно було обозiв та вiйськ, спадало озеро
Ленiна, вилазили з води оброслi слизьким мохом пороги, - i тепер аж  сюди,
пн Холодну гору, рйвугь вони тобi похмурим первiсним ревом.
   Такi  тут  ночi.  Крають  душу  болями  втраченого,   топлять   потопом
темряви... А вдень знову цей огидний стан збайдужiння, коли виснага зморює
тiло, i свiдомiсть уже  ледве  тлiє,  i  сморiд  баланди  сприймається  як
найхарактернiший сморiд неволi. Все  пережите  лише  маренням  з'являється
подеколи iз неймовiрно далеких казок-iрреальностей. Бо й зараз не всюди  ж
вишки i дрiт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський  смiх,
люди знають радощi й кохання, а ви, заживо страченi, думаєте тут лише  про
харч та про втечу!
   По той бiк тюремної брами день у день вистоюють чиїсь жiнки  й  матерi,
цi вiчнi шукальницi, невтомницi, що ось так, з клунками,  босонiж,  ходять
вiд  табору  до  табору,  не  минають  i  цiєї  заклятої  Холодної   гори,
сподiваючись  у  її  невольничому  вавiлонi  вiднайти,,  вигледiти  свого.
Холодна гора вже має свою чорну славу: тут один з  найбiльших  концтаборiв
України, i курнi шляхи цього лiта звiдусiль ведуть сюди ватаги збiдованого
жiноцтва.
   Решетняк очима весь час у той бiк, в юрмища жiночi.  Не  губить  надiю,
має таку певнiсть чоловiк, що рано чи пiзно  з'явиться  бiля  табору  його
Катря, побачить вiн її в натовпi перед брамою, опалену вiтром, з дитям  на
руках. Адже ж десь вона є, колись таки домандрують до неї його  записочки,
що їх вiн, ухиляючись вiд палиць  наглядачiв,  не  одну  вже  перекинув  у
натовп... Надiєю живе чоловiк, тiльки вона, здається, й пiдтримує його дух
у цiм невольничiм пеклi. Хапає  штурхани,  стусани,  а  потiм  таки  знову
ворожить коло ворiт, де котрийсь  iз  наглядачiв,  здивований  незвичайною
впертiстю в'язня, iнодi навiть дозволить собi вдатись до жарту:
   - На волю так дуже хочеш? Але на волю  вам  звiдси,  голубчики...  -  i
вкаже нагаєм угору: - ...тiльки через небо дорога!..
   На  межi  крайнього  виснаження  розпалена   психiка   раптом   виявляє
дивовижний спротив згасанню, буйнi спалахи таємничих "сил життя в останнiй
напруженостi  дарують  тут  людям  незвичайнi  художнi  видива.  З   буття
реального  людина  переноситься   у   свiт   галюцинацiй,   вона   стає...
"мусульманином" -  так  на  своєму  жаргонi  табiр  називає  доходяг,  тих
найвиснаженiших, майже безтiлесних, хто вже  переступив  порiг  у  царство
маревного, чиєму розпаленому зоровi, замiсть  табiрного  багна,  малюється
розкотистий свiт фантазiй, хаос прикiнцевих найяскравiших малювань... Якщо
пiшов котрийсь спотикаючись, наче не  при  тямi,  або  сидить  з  поглядом
вiдстороненим, немов накурившись опiуму, якщо губи цього самi шепочуть  до
муру щось нiби молитовне, а очi iншого блукають угорi понад вишками,  десь
у неземному химерiйному свiтi, - так i знай, то вже "мусульманин", недовго
йому  топтати  табiрний  брук.  Решетияк  хоча  й  не  дiйшов   ще   стану
"мусульманина", але  й  вiн,  буває,  раптом  схопиться  зi  сну  i  -  як
очманiлий: "Iде, йде!
   Бiля ворiт уже, он вона з дитям на руках!.." I подавсь до ворiт.
   Просто загадково це  все:  тiло  неживе,  а  мозок  горить  в  останнiм
зусиллi, дух сам  малює  отi  буйнi,  яскравi  химерiї,  прощальнi  фiльми
розпаленої  психiки...  Чи,  може,  вони  якраз  Решетняка   найбiльше   й
пiдтримують, не вiдпускають iз життя?
   Iнколи нас ведуть на роботи. Крiзь розчинену  браму  виходимо  в  гамiр
спекотпого, до невпiзнання очужiлого мiста; Пiд посиленим  конвоєм  женуть
кудись, - сунемо з гори сiрою колоною,  плентаємось,  iстоти  в  лахмiттi,
найнужденнiшi нуждарi цього дивного  свiту.  Босi  ноги  нашi  горять  вiд
каменю оруковицi. В напiвмряцi виснаги, з притемненою свiдомiстю  йдемо  в
розпашiлий камiнь, в тунелi задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах  людей,
якихось недiйсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги
i спiвчуття.
   Нiщо так не принижує, як безправ'я. Є щось  ганебне  в  тому,  що  тебе
пильнують, ведуть пiд автоматами, пiдгiйкують, як на худобину. I все ж  ми
спокiйнi сумлiнням. Випростано  ступає  субiч  мене  Решетняк,  що  навiть
з-помiж нас видiляється своєю кiстлявою  маслакуватiстю;  з  другого  боку
якось аж злiсно гордовито крокує з люлькою  в  зубах,  у  кашкетi  набакир
Давид-кавказець, що його Решетняк уперто iменує Шамiлем. Для iнших  -  вiн
один iз сiрої безлiчi, i тiльки для нас iз Решетняком цей хлопець  повитий
свiтлом незвичайностi: знаєм про нього бiльше, нiж будьхто,  знаем,  якими
грозами володiв  цей  Шамiль,  i  наша  спiльна  тайна  робить  нас  мовби
рiднiшими в табiрнiй веремiї... Шамiль так Шамiль - друг наш не заперечує.
Головне, що вартовi навiть не пiдозрюють, ким був цей чорний, дистрофiчної
худорби кавказець на полi  бою,  як  змiтав,  спалював  фашистську  пiхоту
своїми вогняними смерчами... А зараз навiть  прикурити  нема  чим  i  нема
чого. Люлька порожня, давно в нiй не було тютюну, але вона мiцно стирчить,
стиснута в зубах, мовби промовляючiї до тротуарiв:  "Ми  ще  живi.  Ми  не
зломленi. Ми зробили все, що могли".
   Але часом наступає чорна депресiя, вiдчай здушує так, що вже  ти  ладен
на все, ладен би голiруч  кинутись  хоч  i  на  багнети...  Хто  найбiльше
пiдтримує  нас  у  хвилини  душевних  криз,  так  це  Решетняк.   Спокоєм,
розсудливiстю своєю пiдтримує, бо розсудливе i мрiйливе - це в ньому якось
уживається, поєднується за всяких  умов.  Коли  захлинаєшся  вiд  розпуки,
коли, здасться, попереду жде тебе тiльки смерть або  божевiлля,  ось  тодi
Решетняк приходить на порятунок заиеналiй душi, виводить нас iз  очманiння
своїми спокiйними видивами з'яшiсної звiдкись його. Катерини - смаглощокої
мандрiвницi з дитям на руках. Буде вона, неодмiнно буде! Тiльки  треба  не
пiддатися висназi, дотриматись до тiєї заповiтної митi.
   - Ставаймо! Хутчiй! - щоразу вiп розбуркує  нас,  коли  десь  починають
шикувати для робiт. Бо на роботi, бувал, щось таки перепаде вiд  людей,  а
головне, може з'явитись отой один iз тисячi шансiв, ота просвiтлiша, пiсля
якої не дорахуються пас конвоїри!..
   Цим тенор живемо.
   На роботi нам дають лопати, - маємо перекидати горiг  вугiлля.  Сiзiфiв
труд. Вибухаючiї курявою, шерхоче  вугiлля,  скрегочуть  лопати,  чманiєм,
обливаємось потом у чорнiй хмарi, наковтуючись вугiльної пилюки.  Рошетняк
i Шамiль,  знаючи,  що  мене  ще  не  зовсiм  вiдпустило  пiсля  контузiї,
оберiгають як можуть мою персону, заступають вiд вартових, чую шепiт  бiля
себе: "Неповну лопату набирай..." Незабаром всi ми вже чорнi,  як  шахтарi
десь у забої. Ниє все тiло, вiд  голоду  корчать  спазми.  "Давай,  давай,
русi".  Антрацитовi  гори  сунуться   нам   на   лопати,   знов   скрегiт,
пiдгiйкування, вибухи куряви, - люди в нiй чорнi,  як  звугленi,  працюють
без передишки. Незрозумiле, навiщо його перекидати - з купи на купу? I  де
ми є? Здається, бiля. електростанцiї?  Давай,  давай!  Когось  уже  б'ють,
iншому пригрожують автоматом. Угнiчує марнiсть  цiєї  працi,  Тi  жорстока
безглуздiсть. А де ж обiцяний пiдобiдок? Не буде його! Не  заробили!  Води
попийте, i все!
   Знову шикують,  -  ледь  ноги  тягнемо  до  ворiт.  Конвоїри  бiля  нас
невiдлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматiв  вистежують  кожного,  хто
лиш спробує озирнутись убiк. Пiд парканом якась бур'янина запилюжена. Один
нагнувся, зiрвав на ходу, взявся одразу їсти ту бур'янину. Вiдважно  якось
їв, ласував бур'яниною, дивлячись конвоїровi  просто  в  вiчi.  "З'iм  оцю
травинку i житиму! Не замориш  мене!  Не  знищиш!"  I  чужинець  саме  так
витлумачив.  Як  виклик...  Як  бунт.  Холодно  дивився  своїми   голубими
вилупкуватими очима.  Витер  брудною  хусточкою  зiпрiлого  лоба.  Заховав
хусточку до кишенi. Поволi видобув "вальтер" важкий з  кобури,  наблизився
i... вистрелив полоненому просто в живiт.
   Варта, оскаженiвши, пiдштовхує нас прикладами:
   - Век, век! Не озирайсь!
   Скорчено тiло ще звивалося, повалене пiд парканом. Якщо передається  на
вiдстанi  бiль,  то  десь  здригнеться  цiєї   митi   материнське   серце.
Безiменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюцi  лежати,  а  колона  далi
пiшла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки:  невже  аж  так
знецiнилося людське життя?
   Коли витяглись на вулицю, зiтхнув Рошотняк:
   - За травинку...
   Мовчимо. По якомусь часi кавказець вийняв люльку з зубiв:
   - Не за травинку вiн його.
   - А за що ж?
   - За те, що не раб. За тс, що людина. А якщо людина - довiку  ти  ворог
цiй наволочi фашистськiй...
   I люлька знову в зубах. I далi вже мовчимо до самої Холодної гори.
   Бiля  тюрми  жiнки  з  передачами  накинулись  па  колону,  i  котрась,
вiдпихаючись  вiд  конвоїрiв,  таки  встигла  ткнути  Шамiлевi   паперовий
кульочок. В таборi, коли розгорнули, виявили в  кульку...  локшини  чорної
грамiв iз триста... Яке це  багатство  тут!  Вмостились  пiд  муром  своєю
змовницькою трiйцею, й чорними вiд  сажi  руками  було  обережно  повнiстю
розгорнуто газетний кульок. Багачi, ми зараз мали його подiлити на  трьох,
кожен одержить свою пайку, одержить i з'їсть.
   I, обережно дiлячи, вiдчув я раптом на собi чийсь погляд, гiпноз  жаги,
мовчазний крик голоду. Глянув i бачу, як стежить за мною, за  рухами  моїх
пальцiв той, що котелок у  нього  вкрали,  що  казав  -  має  вдома  дiтей
дрiбних... Нi, вiн не посмiв у нас просити.  Тут  не  роздають.  Тут  нема
щедрих. I, може, саме тому, що вiн не iїросив, не принизився до  канючiння
i що самий погляд його якоюсь змореною чеснiстю мовби  нагадав  нам  норми
iншого життя, - переглянувшись з товаришами, вiдчув їхню  мовчазну  згоду:
гаразд... не заперечуєм...
   I роздiлилось на четверо.
   - Бери, товаришу...
   Вiн аж не повiрив. Не спромiгся навiть подякувати. Нагнувсь,  тороплено
згрiб свою долю з розстеленого кулька, шаснув геть, провалився у натовпi.
   Ось коли душа вiдчула полегкiсть! Вперше пiсля  днiв  i  ночей  неволi,
пiсля всiх принижень полону кожен iз нас пережив нiби мить оновлення, нiби
просвiтленими очима? глянули один на одного... Бо коли  знайшлося  в  тобi
щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка - ти ще не звiр, ти  ще
людина!



   VI

   Невже це починаються галюцинацiї?
   Лежиш пiд муром тюрми, спека жахтить, вишкварює цi людськi  кiстяки,  а
лиш очi приплющиш - уже бiла-бiла в снiгах земля, їсти б той снiг  свiжий,
морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар...
   Вдосвiта, бувало, ще темно  надворi,  а  нам  уже  гук:  "Пiдйо-о-м-м!"
Товплячись у дверях, вилiтаєм з казарми у нiч, у снiг,  на  темний  вогонь
пiчного морозу. Серед кучугур зблискують голi спини -  хлопцi  натираються
снiгом до пояса! Потiм за лижi - i на Єнiсей.  Поруч  тебе  всi  в  масках
iдуть,  в  пiдшоломниках,  пiд  вовняним  забралом  навiть  Решетняка   не
впiзнати. Переважно сибiряки все там були - той iз тайги, а той iз тундри,
десь аж iз-за Полярного кола... Не одному з них свiтило ночами на  околицi
неба пiвнiчне сяйво, той дивовижний екран планети. Всiх пiдняла, покликала
до зброї велика тривога, спiльний обов'язок - вiдборонити Батькiвщину...
   Часто тут згадуєш побратимiв. Позбавлений усiх прав, що їх  за  людиною
визнавалось одвiку, ти зберiг тiльки це - право на  згадку,  на  творчiсть
уяви...
   Океан чистоти i сяйва. Могуття  i  роздолля  планети  -  Сибiр,  ясний,
бiлоснiжний. I серед тих бiлоснiжних просторiв ешелони летять  -  один  за
одним на фронт! Попiд усi  семафори  гуркоче  ешелонами  щойно  сформована
сибiрська дивiзiя, i десь у нiй серед людей у кожухах - ти.
   Надвечiр розгулюється завiрюха, небо слiпне,  розбуптоване  снiговертю.
Зупиняється ешелон, а рейки ще спiвають морозом. Бiля залiзницi на  кряжi,
на одному з кряжiв Уральських гiр, стовп iз написом: "АЗIЯ - ЄВРОПА".
   Веселими  юрмищами,  по-ведмежому  незграбнi,  у  валянках,  у   цупких
полушубках, бiйцi висипають з вагонiв,  поглядають  вперед:  чого  стоїмо?
Колiю перемело чи за стовп зачепились? Борюкаються, грають у снiжки, дарма
що снiг не лiпиться - сухий, розсипається, як пiсок.
   Вечiр заходив, i низьким було небо. Колосовський  з  Рсшетняком  стояв,
дививсь, як вiтер намiтає  снiгу  бiля  стовпа,  як  росте  поволi  пагорб
замету,  схожий  на  величезну  компасну  стрiлку,  повернуту   вiстрям...
невiдомо куди. Обом кортiло знати: куди? З гiр  свище,  хурделить,  одначе
зима не лякала, дужим почував себе Колосовський тодi, ладен був  зчепитись
врукопаш хоч з власною долею. Обгорiв на сибiрських морозах, темна вишнева
засмага запеклась на щоках. Очi - глибокi й гарячi - знов i  знов  читають
той  напис:  "АЗIЯ  -  ЄВРОПА"...  Межовий  знак  планети,  знак  великого
порубiжжя. Звiдси,  з  перевалу,  ешелон  твiй,  здасться,  ще  навальнiше
помчиться вперед, i незабаром ти знову в бою утверджуватимеш себе, свою  i
батькову честь...
   Гурт  бiйцiв  пiдiйшов,  оточив  стовпа.  Бiльшiсть   iз   них   вперше
переступала порiг у  Європу.  Хомичок,  смiхун,  забапляка,  розкарячився,
валянки роз'їхалися в снiгу:
   - Одна нога в Азiї, друга - в Європi!
   Котрогось, у самiй гiмнастьорпi, товаришi ведуть до вагона попiд  руки,
заступаючи собою, щоб не попався на очi  командирам,  а  вiн,  захмелiлий,
пробув вивiльнитись, "куражиться":
   - Не хочу в Європу, там - дюдя! Я - азiат!
   I не розбереш - жартує чи всерйоз.
   -  В  Європi  хоч  пострiляємо,  -  бадьориться  Хомичок.  -  По  живих
мiшенях!..
   Нiчнi  вилазки  найбiльше  його  цiкавили.  Йому,   худошийому,   майже
пiдлiтковi, й вiйна уявлялась головним чином як дiло нiчне,  схоже  чимось
на гру, на мисливське азартне промишляння в безкiнечнiй темрявi.
   Коли знов застукотiли колеса вагонiв, Хомичок пiдкотився  на  нарах  до
Колосовського:
   - Товаришу сержант, а в розвiдку ви ходили? А живого "язика" брали?
   Мав чим подiлитись. Фронтовi отi ночi,  о,  вiн  їх  добре  знав!  Ночi
звiрино-скрадливих крокiв, наелектризованих нервiв, недобрих шепотiв, ночi
пiдступностей, коротких ударiв, передсмертних харчань... Ночi зла.
   - Не було б цих ночей,  якби  тi  не  полiзли...  Розбуркати  ненависть
легше, анiж спинити...
   Причаївшись, слухав Хомичок.  Опинившись  на  фронтi,  хлопець  показав
себе. Як барсукiв, лущив тих мишастих по Воронезьких лiсах. Бiдолаха,  теж
не минув колючих дротiв  табору.  Лише  на  якусь  хвильку  загледiв  його
здалеку Богдан у бiлгородськiй загорожi, коли шикували одну  з  партiй  до
вiдправки. Знiтившись, стояв Хомичок  у  хвостi  колони,  обшарпаний,  без
пiлотки, але звiддаля ще всмiхнувся своєму сержантовi  змученою  усмiшкою.
"Де  ж  це  ми?  -  наче  питав.  -  Як  це  все  сталося?  Ми  ж  їх  так
колошматили..." Колону погнали, i сибiрячок сумно й прощально  помахав  їм
рукою...
   Нiщо подiбне навiть не уявлялось тодi, на тому уральському кряжi. Крiзь
хуртечу зимових циклонiв, крiзь вирування снiгiв летiли й летiли  ешелони,
аж поки десь пiзно 'вночi знов пролунала команда:
   - Пiдiймайсь!
   По  тривозi  вискакували  з  вагонiв:  станцiя  якась,  вогнi  лiхтарiв
каламутяться  в  завiрюсi,  а  перед  вагонами  просто  на  снiгу  -  купи
новiсiнького злежаного обмундирування. Лiтнє!
   - Перевдягатись! Нагрiлись в кожухах! Одержуй весняне!
   I в снiговiй круговертi завихрилась уже людська жива круговерть. Летять
геть кожухи, валянки, шапки й пiдшоломники, штани ватянi шпурляєте в снiг,
-  зостаються  батальйони  в  самiй  казеннiй   бiлизнi,   пританцьовуючи,
метушаться бiля куп нового, складського, розхапують iз щедрих старшинських
рук шинелi та кирзу, важкi ходаки та обмотали,  плутаються,  сперечаються,
примiряють, - в того рукава короткi, в того довгi, тому два лiвих  попало,
тому два правих...
   Iнтенданти владно порядкують, покрикують:
   - Не перебирай! Тут не военторг! Бери, якi дають! До Берлiна вистачить!
   Решетняк, радий, топчеться босий у снiгу, цокотить зубами, снiг тане на
тiлi, але усмiшка не сходить з лиця, бо ж видають легке! Отже, на пiвдень!
Туди, де весна, де Україна!
   Шугають у  завiрюсi  бiлi  постатi,  скрiзь  гомiн,  переклик,  веселий
шарварок:
   - Прощайте, пiми!
   -  Хапай  швидше,  бо  в  пiдштаниках  зостанешся!  Було  щось   буйне,
зухвальське, нездоланно безстрашне в цьому  перевдяганнi  на  снiгу  серед
хурделицi.  Скiльки  глянь,  вся  величезна  вузлова   клекоче   збудженим
людом,вподовж вагонiв натовпи, гуки, - дивiзiя оновлюється,  мiняє  личину
на весняне! В бiлих завiях, в самiй бiлизнi бiлi постатi то  зникають,  то
з'являються, земля i небо злилися п заметiльнiм шабашi,  i  здається,  вся
планета  вже  населена  тiльки  цими  створiннями  в  бiлому,   що   всюди
пiдстрибують,  скачуть  у  повiтрi,  витанцьовують,   мов   якiсь   легкi,
безтiлеснi духи вiйни, невагомi ельфи Пiвночi..,

   Звiдти, з розвированої хурделицi, попали просто в березневий каламут, у
веснянi багнища вiйни. Через лiси йдуть. Через розгаслих полiв  трясовину,
^ерез руїни темного розваленого мiста.
   - Де ми?
   - Кажуть, Воронеж.
   - Був Воронеж.
   - Був i буде Воронеж!
   I знову багнюка, розгаслi поля, сiшни, зiгнутi пiд тягарем кулеметiв та
бронебiйок. Лiс. Чорний лiс, повен грiзного шуму, i чорне небо з-за лiсу з
вiдблисками загравищ на хмарах, з фронтовою багрянiстю, що  робить  темiнь
ще глибшою, ще похмурiшою. Все перейдете: i лiси чорнi, i лiси  деннi,  що
потiм взеленiються вам весняно. Затиснувшись  десь  на  узлiссi  в  окопi,
почуєте кування зозулi. "Ку!" та  "Ку!"  -  лункими  краплями  падатиме  в
зеленi, вiйськами нашорошенi хащi. I кожен звук її  крапелястий  буде  там
дужчий за гарматний пострiл.
   А якось  удосвiта,  коли  балка,  що  була  вам  нейтральною,  налилася
туманом, побачили: внизу, на замiнованiм полi, коняка  пасеться.  Крок  за
кроком переступала в травi, а з окопiв усi на неї дивились.
   - Пельменi ходять.
   - Не пельменi, а Лиска.
   - Троянський кiнь!
   Зовсiм спокiйно, безбоязно поводила себе та нiчийна  шкапина,  невiдомо
звiдки заблукавши  на  замiноване  поле,  на  свою  смертельну  пашу...  В
сутiнках  свiтання,  крiзь  срiблястий  туманець  з   графiчною   чiткiстю
видiлявся її силует. Де  взялась  вона  в  цiй  окрузi,  як  вижила  серед
артилерiйських ураганiв, щоб забрести сюди й,  не  харапудячись,  пастись?
Кожну мить вона могла зникнути в полум'ї, в гуркотi мiнного вибуху. Бачили
її, безперечно, i  з  того  боку,  але  теж  чомусь  не  стрiляли,  мовчки
вистежували її, схожу . на тiнь. Дивовижа, мiстика, чортiвня  якась:  там,
де нiби ж то кожен сантиметр землi начинений спресованим вогнем i  смертю,
коняка, накульгуючи, спокiйно просувається  крок  за  кроком  i,  всупереч
всьому, не гине -  нагнулась,  мирно  щипає  мiж  мiнних  дротикiв  свiжу,
соковиту траву...
   - Фоєр!
   - Огонь!
   В буйнiм гротеску постав той  ранок,  коли  залiзним  смерчем  Наскрiзь
пробивало, трощило лiс, i злущена кора осипалась на вашi каски,  i  зелене
оббите гiлля встеляло вам, може, останню дорогу.
   Яро зеленiє перед  очима  нiчийна  безжиттєва  балка,  бiйцi,  залiгши,
блiднуть безстрашною блiдiстю  напруги,  вже  ми  не  дихаєм  i  з  чимось
прощаємось, i  страху  не  почуваєм  перед  тим,  що  насувається,  бо  то
насувалась - АТАКА! Так би й дати титром через увесь екран:
   Святе божевiлля атаки

   В тобi поглинай все...
   Встали й ринулись. Балка повнилась  вировiшням  диму,  в  одному  мiсцi
серед змiшаної з землею трави погляд летючо креснувся об щось блискуче: на
пiднятiм вгору копитi стерто блищала пiдкова...
   Крiзь трiскотняву атаки вже чути вам вiд нiмецьких дзотiв рiзкий,  нiби
металевий, собачий гавкiт. Все  ближче  дзоти,  обснованi  рядами  колючих
дротiв. Бачиш, як перед самими дзотами  Решетняк,  налiгши,  люто  виламує
кiлля огорожi, аж кров порскає з свiжопорваних колючим дротинням рук.  Вiд
дзота сiчуть  i  сiчуть  крупнокалiберним,  вiвчарка,  захлинаючись  своїм
залiзним гавкотом, на прив'язi аж пiдскакує в конвульсiях оскаженiлостi, i
так само скаженiє збоку дзота офiцер у кашкетi з кокардою, вимахує раз  за
разом парабелумом, комусь командуючiї:  "Фоєр!  Фоєр!"  Аж  поки  Хомпчок,
прицiлившись, всаджує кулю просто в його фашистську кокарду. В образi того
зсатапiлого офiцера, в сiкотнявi  куль,  що  риють  землю  перед  вами,  в
залiзному захлинаннi вiвчарки, що оскаленою пащею виростала перед вами  на
весь лiс, - вкарбувалась тобi лютiсть тих весняних боїв.
   Захоплювали дзоти, вдирались у ворожi окопи, верхи па танках, облiпивши
броню, мчали вперед танковим десантом. I надвечiр гусеницi  й  броня  були
геть забризканi кров'ю - своєю й чужою... Не мали сумнiву, що Харкiв  буде
паш, що десЬ вiн за тим он уже горбом.
   Безглуздо було там щадити себе, i сам ти переконався тодi:  дужий  той,
хто не боїться смертi. Як ви тодi наступали! Не знали нi  сну,  нi  втоми,
знали натхнення бою. Горiли сорочки на артилеристах, по чотирнадцять разiв
па день пiхота ходила в атаки... Потiм не стало пального. Але танки  ще  й
пiсля того жили: закопанi в землю, били з баштових гармат, били,  доки  не
лишилось жодного снарядаКоли загинув останнiй з твоїх  командирiв,  Фомiн,
Хомичок чомусь саме до тебе пiдповз:
   - Товаришу сержант, берiть команду на себе.
   I ти не вагався, не було там часу для вагань:
   - Рота, слухай мою команду!
   А далi все змiшалося в хаосi, не було нi днiв, нi ночей, не знали, який
день на свiтi, яке число. Вже, здається,  й  болю  не  було,  була  тiльки
отупiлiсть виснаги, дзизкiт  куль,  вибухи,  атаки  та  контратаки.  Часом
хотiлося, щоб убило. Стати нiчим, перейти в нiчогiсть,  востаннє  зiтхнути
серед цих чадних вирв, серед чорторийства, де позавпсали на кущах  людськi
нутрощi, а поруч, у мiспвi землi, бруду та кровi, знiвечено  лежать  всюди
рештки тих, що недавно були ще людьми. I коли ти, iнодi звiвшись, навмисне
стояв випростаний, нехтуючiї собою, Решетникова рука, звiдкись  потягшись,
мiцно хапала тебе за ногу, стягувала в окоп:
   - Так  не  годиться.  Життя,  воно  не  тiльки  твое...  Чого  ти  його
по-дурному пiд кулi?
   Отодi, на тих рубежах, ви бачили сонце, яке не свiтило.  Було  в  небi,
стояло слiпучим диском над вами, але до вас нiби не досягало, ви на  землi
були цiлоденне нiби в присмерках.
   Де всi вони тепер, отi, яких жорна оточення день за  днем  домолочували
десь за Бiлгородом, у лiсах  та  в  полях?  Невiдомi  солдатськi  подвиги,
розсипанi по лiсах, чеснi безвiснi сяїртi, чи оживуть вони коли-небудь хоч
у легендах? Вмирали, оживали, падали  скошенi  i  знову  пiдводились,  щоб
битись до останнього патрона! I все те  перейти,  щоб  опинитися  в  пеклi
Холодної гори, щоб тут завершилась ваша страдницька путь?  Цi  всi,  що  в
нещастi, - невже їхня сила так i розтане? Чи ще озоветься десь -  в  iнших
полях та лiсах - гнiвом помсти й розплати?
   Палить i палить камiнною спекою Холодна гора. А пiд заплющенiстю вiй, у
фiльмах уяви -  буйно  снiги  хурдолять,  i  люди  крокують  у  масках,  i
натовпами  витанцьовують  серед  нiчної  хуртечi  бiлi,  незнищеннi  ельфи
Пiвночi.



   VII

   Це ж протиприродне: жити ненавистю, день за днем горiти нею, носити  її
в собi. А ти носиш. А могло ж би життя людське розквiтати в любовi!.. Нема
тут для неї мiсця. Суiльки доль, стiльки розумiв, стiльки кохань i прощань
вбито в отару, напхано в дротяну загорожу.  I  над  ними  лобур  на  вишцi
пiтнявий, з автоматом, з губною гармонiкою.
   Намагаюсь збагнути отих, що на вишках, на вежах нашого горя. Он один  -
пiтняво-рудий шмаркач в пирiжечку пiлотки, з автоматом, що все чомусь сюди
стирчить, па пас. Хто ти є? Генiй чи iдiот? Юберменш,  надлюдина?  Справдi
вiриш у це? Чи що там сидить у  твоєму  арiйському  лобi?  З  якою  думкою
одягав свiй мишачий кiтель i той набакирений  пирiжечок  пiлотки,  з  яким
почуттям оглядаєш людське вировище пiд ногами? Що я значу  для  тебе,  для
зброї твоєї? Мiшень, цiль, безбарвна пляма пiд муром? Чи ти справдi певен,
що можеш зневолити мене, переiнакшити, що як здер з мене чоботи, так  само
зможеш видерти, виграбувати з мене й душу?  Гадаєш,  мабуть,  що  залiвною
п'ятою зумiєш розтоптати мiй дух, поступово перетворити мене в худобину, в
раба? А як же тодi з усiм тим, що було? З поемою Днiпрогесу, i з  багряним
листям, що шелестiло нам у парках, i з тучею Тарасового чола?  Як  бути  з
лiхтарями кохання, що свiтили нам в осiннiх туманностях?
   Щойно бiгав по табору божевiльний,  жахав  усiх  ямами  очей,  налитими
дикою, аж бiлою, блакиттю безумства,  -  це  вже  не  перший  тут  випадок
божевiлля: вiд горя, вiд страхiть, вiд сонячних ударiв. Доки не впiймали й
не добили  його  вартовi  бiля  схiдної  вишки,  все  бiгав  з  дивовижною
викрутливiстю по тюремнiм двору, в роздертiй сорочцi, чорнобородий,  ганяв
несамовито очима, кричав:
   - Мої володiння! Мої!
   I чим не володiння? Чим не райх? Є тут  князiвство  Баланди,  де  панує
диктатура Черпака, i лихо тому, хто вiдважиться стати вдруге до черги  або
замiсть посудини пiдставити  пригорщi;  є  тут  герцогство  дизентерiйного
Багна, де панує вiдносна безпека, бо туди навiть  верховний  комендант,  а
вiдтак i дрiбнiшi волiють не потикатись; є графства, маркграфства  розпуки
i вiдчаю (менi, як iсториковi,  ця  класифiкацiя  близька),  є  республiка
Базарна, де вже з'явилися мiняйли, бариги, лихварi, де за  валюту  править
грудочка макухи  i  дрiбка  тютюну;  укладаються  контракти,  зароджуються
змови, виникають середньовiчнi ремесла: цех клепальникiв, де, розсiвшись у
ряд попiд муром, трудяги-мовчуни цiлими днями клепають з бляшанок котьолки
на продаж; цех шевцiв,  де  вмiлi  руки  майструють  iз  потертих  гумових
скатiв- щось  схоже  на  постоли...  Людська  безлiч,  мурашнище,  де  все
хворобливо вирус, снує, перетiкає,  створюючи  iлюзiю  майже  унормованого
життя.
   "А полезного житiя було ему... стiльки-то лiт",  -  писалося  в  старих
епiтафiях на каменях надмогильних. "Полезного  житiя"!  А  що  "полезного"
зараз в оцьому нашому "житiї"? Валятись, конати,  мучитись  тут,  доки  за
якусь травинку пошлють тобi кулю в живiт i ти звалишся в  останнiх  корчах
десь пiд парканом у смiття, у вугiльний пил? Сiро й буденно, без будь-яких
епiтафiй... Так це робиться зараз, в цивiлiзований вiк.
   "Iсторики, шикуйсь!" - згадую дзвiнку студбатiвську команду, i з  свого
напiвсну, напiвбожевiлля, коли свiт  уже  повивається  жовтизною  крайньої
виснаги, намагаюсь збагнути цю карлiткову i  водночас  гiгантську  державу
Холодної гори. Всевладну, цотворно розбухлу драмами, знiвечерими судьбами,
жорстокiстю розправ, горем, злочинами, смертями... Як розбещує людину сама
можливiсть принижувати iнших, топтати, розстрiлювати безкарно! Як  п'янить
пайнiкчемнiшого  нiкчему  його  влада  безмежна,  брутальна.  Коли  женуть
колону, автоматники, здається, тiльки й ждуть, щоб котрийсь iз вас  зробив
спробу до втечi. Йому потрiбен втiкач. Жадоба садиста матиме тодi  поживу,
диркне з автомата... побачить ще одну людину в конвульсiях...
   Збожеволiлого вже потягли за ноги кудись.  Дико  виряченi  .бiлки  очей
зникли мiж кованими чобiтьми, а крик його ще мовби й досi лiтає в повiтрi:
   - Мої це володiння! Мої!!
   Жовтiє, наче крiзь воду,  нам  свiт  Холодної  гори;  люди  снують,  як
сомнамбули,   з-пiд   шкiри   випинаються   костi.   Сонливiсть,   апатiя,
збайдужiння. А ще ж недавно все  це  були  здоровi  люди!  Здоровi  тiлом,
нормальнi психiкою... Де взяти сил? Чи носимо ми ще в собi достатнiй  опiр
обставинам, опiр, що тiльки й здатен робити людину  людиною?  Чи  починаєм
призвичаюватись, втягуватись  в  це  баговиння  поволi,  звикаємо  тупо  й
терпляче страждати? Казали, страждання здатне очищати  душу.  Можливо,  це
так. Але тут я поки що бачу частiше, як воно  спотворює  нас,  обертає  на
сонливi ходячi тiнi. Мудрi, дошукуючись  колись  смислу  людського  життя,
вбачали його в тому, щоб пройти невловним помiж тенетами  свiту,  збагнути
самого себе, вiдкрити в собi божественне начало. В  чому  ж  воно  виявляє
себе в цiй-державi наруги, на  цiй  окаяннiй  Холоднiй  горi?  В  гамiрнiй
колотнечi базару? В отiм монотоннiм безкiнечнiм клепаннi, вiд якого  можна
здурiти? У спритностi передсмертнiй, з якою чiпляються за соломинку життя?
Чи надто, може, я суворий до своїх нещасних товаришiв, яким тут випало те,
що досi нiкому не випадало?
   Багато днiв i ночей перед цим розiгрувалась величезна драма, в яку було
втягнуто сотнi тисяч людей. Вогнем писалася десь  на  схiд  вiд  Бiлгорода
трагiчна прелюдiя Холодної гори. Ще ми  по  кiльканадцять  разiв  на  день
ходили в атаки, наступали на якiсь перелiски, боронили  якiсь  пагорби,  а
зловiсна тiнь цiєї Холодної  гори  вже  зависала  надрами.  Ми  не  хотiли
помiчати своєї приреченостi. Звечора тут, а на  ранок  повземо  по  iншому
схилу, залягаєм на  iншому  рубежi,  вгризаючись  у  землю  пiд  шквальним
вогнем... То була тяжка, безоглядна праця  солдатiв,  i  вiйська,  в  тому
числi й штурмова твоя рота,  сформована  з  решток  батальйону,  нiчим  не
заплямували свою честь. Небо вже було їхнє, блакить його була в тi днi для
ревiння їхнiх штурмовикiв та виття бомб, для струменiв вогпю, якими вони з
коротких вiдстаней розстрiлювали нас. Спершу чути було  канонаднi  гуркоти
десь на Воронеж, далеко за спиною в нас, потiм i гуркотiв не стало чути, а
ми, спонуканi ненавистю вiдчаю, з затятiстю смертникiв все ще вели тут бої
- запеклiшi, нiж будь-коли. Зубами тримались за кожен рубiж,  не  бажаючiї
знати, що вже скоїлось найстрашнiше, що орбiта вогню i сталi зiмкнулась  в
безвихiдь i нi цi степи, нi лiси, що  синiють  на  обрiях,  i  самi  обрiї
бiльше нв належать нам. Носив у собi смуток людини, яку вiдтепер  нiщо  не
лякало, для якої, здається,  полегшенням  було  б,  щоб  хоч  настало  оте
кiнцеве, щоб обiрвався, нарештi, твiй найостаннiший бiль. Та i в  найтяжчi
хвилини, саме тодi, коли душа жадала пiдтримки,  розхилялися  стебла  десь
бiля тебе, з'являлася з жита гранiтова сiрiсть Решетнякового  обличчя,  що
так рiдно блищало рудою щетиною, патьоками поту.
   - А треба ж битись, - казав майже пошепки, i то була найвища  мудрiсть,
народжена вашим становищем. I ви билися знову.
   Потiм потекли вiйська. Брели хлiбами, рухались по дну  балок,  текли  й
текли в грiзнiй понуростi, знеможенi,  неговiркi,  вони,  як  повiнь,  уже
витворювали для себе свої русла, i ритми, й закони  -  незбагненнi  закони
стихiї. Але навiть i в вiдступi, в безкiнечностi цих людських просувань, у
текучих цих рiках горя народного почувалося  щось  нездоланне:  розламуючи
просторiнь, ринули невпинно, соталися кудись  балками,  помiж  розтрощених
обозiв,  йшли  i  йшли  по  землi,  всiянiй  трупами,  шинелями,  кинутими
протигазами... I не одному з вас тодi обпалювало  зiр  видовище  розбитого
медсанбату, чиясь нога гангренозна, яку вiдпилюють нашвидку без наркозу, i
чиясь кинута габардинова з петлицями сорочка, що, як образ самої  поразки,
висне, розiп'ята на тернах...
   Багато днiв догорали кострища  величезного  оточення.  Вичавлювали  нас
танками по степах, вибомблювали з лiтакiв по лiсах та перелiсках, i робили
це неквапливо, з планомiрною методичнiстю, поступово здушуючiї i нiби й не
поспiшаючи розтерзувати свою  жертву,  нiби  намагаючись  продовжити  свою
катiвську насолоду розправи. Безлiч  нас,  бiльшими  ii  меншими  групами,
загонами,  ватагами,  блукали  по  тих  уже  приречених  просторах,  знову
натрапляли на розбитi  обози,  медсанбати,  штаби,  натикались  на  танки,
закопанi в землю, часом десь у полi зустрiчали коней,  понурих,  оглухлих,
нещасних, як ми. Чорна оточенська одiссея, хто  її  хоч  раз  пережив,  не
забуде довiку!
   - Може, й справдi треба було - пiстолет до  скронi?  -  часом  роздумує
Шамiль.
   - Пострiлятись? Усiм? Нi, - каже на це Решетняк.
   Не почуває себе винуватим, що зостався живий. Бо ж, може,  потрiбен  ще
буде Батькiвщинi? Вiдчуття потрiбностi, воно має в собi неабияку силу...
   Решетняковi- завдячую своїм життям. Пiд час одного  з  бомбувань,  коли
чорнi вивороти землi закрили геть сонце i ти летiв кудись у смерч, у жовту
бурю вогню, за якою не було вже нiчого, -  саме  вiн,  Решетняк,  виявився
найближче. Хоча й сам  був  контужений,  вiдкопав,  витяг  тебе  з  чадної
могили, сяк-так вiдволодав. В найскрутнiшу хвилину життя не покинув  тебе,
як не покинув торiк свого капiтана Чiкмасова, - поранений, той весь час на
Решетнякове плече спиравсь, iнакше не мiг би йти. Пiсля  Днiпра  це  було,
коли вже без артилерiї, без нiчого вибралися на лiвий,  -  лиш  душi  свої
винесли з святої днiпровської води. Є подвиги такi, що лежать на поверхнi,
всiм виднi, а в такi, що вчиненi зовсiм негучно, майже непомiтно, наодинцi
з власним сумлiнням. Свiт про них не оповiщений, медалi за них не вiдлито,
носить їх людина в собi як тайну душi своєї, як знак того, що й ти  чогось
вартий. Не вважав  i  не  вважає  себе  Решетняк  героєм,  просто  рядовий
солдат-кадровик, i якщо є за ним подвиг, то це  скорше  внутрiшнiй  подвиг
скромної Решетнякової душi, яка не раз саму себе пересилювала, не раз  над
собою пiднеслась. Як тiєї темнющої осiнньої ночi, коли вiн попiд  колючими
лiсосмугами - на вiдстанi людського голосу - минав своє  Хмарине,  домiвку
минав на такiй близькостi, що, здається, чув подих  дружини,  чув  гарячий
дух її молодого тiла з постелi... Пройшов. Минув. Вдалось тодi вибратися з
оточення, а тепер...
   Пiд час спiльних  блукань  вперше  зародилася  думка  про  Чорнi  лiси.
Пiдiбралося кiльканадцятеро охочих, iшли i  марили  тими  Чорними  лiсами,
вочевидь бачили вже себе бiля партизанських вогнищ... А потiм та пастка, в
яку їх напра•вив зустрiчний землячок: "Он тудою, тудою... Скiльки вас  тут
уже перейшло через мiст...  Вдень  у  них  там  будка  порожня...  Смiливо
проскочите! Не ви першi, не ви останнi..."
   I спрямував їх - не перших, мабуть, i  не  останнiх  -  просто  в  пащу
замаскованим нiмецьким засадам.
   Решетняк щоразу втрачає спокiй, згадавши того душопродавця:
   - Iуда-Скарiот... "Тудою, тудою..." То ж вiн  навмисне  крутився  перед
мостом, у пастку людей навертав... Попався б вiн менi тут.
   У Бiлгородi -  перший  крiгсгефангенерлагер.  Незлiченнiсть  людська  в
колючих дротах за мiстом. I там, серед загальної пониклостi  людської,  ти
вперше побачив смiливо, горде лице, образ нескореної  людини-вояка,  перед
якою i табiрна варта у подивi розступалась. Опiвднi ввели до табору  групу
нових, закiптюжених, щойно нiби з бою, танкiстiв,  артилеристiв.  I  серед
них - молодий командир-кавказець, смаглiй чорнобривий, з кров'ю  запеченою
на щоцi. Розгонисте ступав вiн попереду, випростаний, з смiливим  аж  нiби
веселим лицем, з орденом Ленiна, що квiткою горiв на  гiмнастьорцi.  Такий
був незвичний цей  командир  серед  загальної  пониклостi,  серед  колючих
дротiв та вишок, такий був  незрозумiлий  своєю  безстрашною  усмiшкою  та
непониклою головою, що  навiть  нiмцi  ошелешено  розступалися,  коли  вiн
проходив вiд ворiт  у  натовпi,  сяючи  до  всiх  краплистим  потом  чола,
палаючiї своїм ще новiсiньким орденом. Усмiхався вiльною усмiшкою, нiби не
вiрячи ще, де  вiн  опинивсь,  куди  вiн  потрапив.  Усмiшка  його  просто
вiдмовлялася визнати цю нову дiйснiсть.
   - Таким йому не жити, - з сумом сказав  Решетняк.  Вночi  пiдповзли  до
нього, затиснутого  в  гуртi,  Решетняк  простяг  йому  гiмнастьорку  свою
запасну, рядову:
   - Ей ти, Шамiль! На помiняй, щоб вранцi не впiзнали...
   Iншi з гурту пiдтримали:
   - Так, так перевдягнись... Нагороду сховай, згорбся, стань, як ми.. Тут
нема чого козиритись...
   I пояснювали з темряви:
   - Один iз охоронникiв вибовкнув: "Хай покозириться, - каже, - до ранку,
а там доля його  вже  вирiшена..."  Отже,  перевдягнись,  не  видамо,  нас
тисячi, - мiж нами не знайдуть!
   I.не знайшли Шамiля.
   З нами ось тут  вiн  тепер,  в  солдатськiй  рятiвнiй  гiмнастьорцi,  з
орденом,  захованим  десь  бiля  самого  серця.  Вранцi  пiсля  тiєї  ночi
поспiшили втовпитись в перший же етап,  готований  на  вiдправку,  i  цим,
може, врятували товариша.
   Слiпi телячi вагони, де нас  було  натиснуто  стiльки,  що  всю  дорогу
мусили їхати стойма. Тiльки це й можна було - стояти й задихатись у темнiй
гарячiй душогубцi, яка мчиться невiдомо куди. I  тiльки  хто  зомлiлий  чи
вмерлий - той сунувся вниз, падав пiд ноги i там лежав,  i  вважалось,  що
його вже нема, хоча вiн, може, ще й був. Задушка перегорiла темiнь, в якiй
час вiд часу хтось  стогне,  хтось  падає,  знепритомнiвши:  короб  вагона
закритий мовби герметично,  доступу  кисню  нема,  i  не  догрюкатись,  не
достукатись iз цiсї домовини нi  до  кого  за  ковтком  води,  за  ковтком
повiтря. Свiт глухий до  вас,  навiть  i  вартових  над  вами  наче  нема,
запакованi й задихайтеся, i мчить вас у безвiсть слiпа  залiзна  сила,  i-
тiльки десь у щiлинку просочується смужечка свiтла, по якому  догадуєтесь,
що надворi день, i свiтить сонце, i що, може,  пролiтають  вашi  душогубки
десь помiж полiв, помiж лугiв, де голубiє вода, i струменить  вiтерець,  i
дихає вiльно кожна комашина.
   ...На вишцi знову стоїть з автоматом той  рудий  осоловiлий  вiд  спеки
юберменш. Розстiбнув комiр кiтеля, витирає хустинкою розiпрiлу шию.
   - Жарко? Буде вам ще жаркiш, - поглядає спiдлоба  на  вишку  Шамiль.  -
Мали б подумати, яку тут ненависть куєте.
   Гортанний голос  його  кипить  суворiстю,  хоча  на  звосковiло-смаглiм
Шамiлевiм обличчi ще помiтнi слiди минулих усмiшок - в  кутиках  губiв,  у
промiнцях  бiля  очей,  -  ранiш  ця  людина,  видно,   любила   смiятись.
Зовнiшнiстю Шамiль зовсiм  не  схожий  на  того  бойового  командира,  що,
з'явившись у Бiлгородськiм таборi, всiх там був приголомшив своїм мужнiм i
незалежним виглядом. За днi неволi  аж  нiби  поменшав:  схуд,  згорбився,
зарiс. Але дух його не зруйнований,  ми  знаємо  це.  Навiть  коли  Шамiль
стоїть у черзi до чана за баландою, то й тодi, глянувши  на  нього  збоку,
мимоволi подумаєш: "Нi, це людина, яка нiколи не знала рабства..."
   - Хотiв би, щоб ось тут моя камера передала  внутрiшню  незруйновавiсть
людини, - каже Сергiй-оператор, коли ми з ним обговорюємо це мiсце. - Було
ж таки щось - назвемо його Свiтлом iдеалу, - що пiдтримувало  вас  у  тому
пеклi, де точився, здавалось би,  зовсiм  не-рiвний  бiй  мiж  людським  i
тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим  багном,  з  власною
розпукою, долав слiпу силу iнстинктiв...
   - Не завжди долав. Було таке, що й вони долали...  Але  Шамiль  таки  ж
був, ми бачили його на власнi очi.
   - Я добре собi уявляю, як вiп входить у кадр... Як вiддає той кульок  з
локшиною для товариства... I як спить уночi  пiд  муром,  вкритий  шматком
мiшковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини,  що  ледь-ледь
дихають пiд мiшковиною... Уявляється вiн менi як тип людини, органiчно  не
придатної для  iснування  в  клiтцi...  Рабство  в  будьякiм  виглядi:  чи
табiрне, що з кийками... чи найганебнiша форма - рабство внутрiшнє... Вопо
не для нього. Камера моя вiзьме Шамiля в  його  людському  апофеозi:  коли
вiн,  щойно  вихоплений  зi  спеки  бою,  з'являється  серед   табору   ще
розпашiлий, в пилюцi, в запеченiй кровi... З його  обличчя  що  не  зiйшла
весела вiдвага воїна, i на грудях орден Ленiна горить пурпурове,  на  весь
табiр горить,  як  знак  самого  життя...  У  фiналi  Шамiль,  певне,  теж
з'явиться? Серед тих, хто прапор перемоги пiдiйматиме над рейхстагом,  мiг
би вiн бути?
   - Мiг би. Але до того далеко. Безмiрно далеко.
   - Розумiю, - Сергiй стрiпує чубом. -  Ще  кривавий  берлiнський  маньяк
сидить у своєму бункерi, ще вiн жонглює глобусом, як той чаплiнський  його
двiйник  -  диктаторкомедiант  з  вусиками...  Ще  йому  рапортують,  його
слухаються, ще мiльйони задуренїїх  життiв  у  напливi  маячнi  вiн  кине,
запiнений, у фронтову м'ясорубку... Може, образ антилюдини нам  дати  тут?
Упиря-вервольфа, вовкуна, що засiв у сталевому бункерi? Але нi, не  станем
псувати плiвку на це! Досить того, що iсторiя вже загребла його  на  своїх
попелищах... А Холодну гору дамо знаєте як?
   - З пташиного польоту?
   - З космiчного! Принаймнi щоб враження було таке... Нiби з  iлюмiнатора
космiчного корабля... Нiби роблю отi унiкальнi надпланетнi кадри, що їх  у
спецiальних  ампулах  буде  замуровано  в  монумейт'на  честь  вiдкривачiв
космосу... Для майбутнiх поколiнь... I ось iз тiєї ж точки беру планету...
Тiльки не в голубому сяйвi океанiв, материкiв, а  планету  Холодної  гори,
планету ще криваву, пожежну, чадну...



   VIII

   Якщо iншi рани, рванi, вогнестрiльнi, можна лiкувати, то бiль неволi не
погамуєш нiчим, лiкiв вiд нього нема i, певне, нiколи не буде.
   Ще в школi був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому,  що
голова його, лиса, лобата, на шиї тоненькiй, справдi нагадувала нам колбу.
Крiзь парту бачив, що де в кого на  колiнах  робиться.  Тоненькi  чумацькi
вуса пiдковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного  виразу  нашому
зiркоокому Колбi, його безкровно-бiлому,  з  дрiбними  рисами  обличчю.  А
поставою був доладний, колбу свою  тримав  на  плечах  з  гiднiстю  i  сам
тримався випростано, пiвдикувато, як  усi  низькi  ростим.  Вiд  нього  ми
вперше почули, що людина складається з бiлкiв, жирiв  та  вуглеводiв  (вiн
викладав у пас хiмiю), почули вiд нього й те, що "лишь тот достоин жизни и
свободы, кто каждый день идет за них  на  бой",  бо  за  сумiсництвом  вiн
викладав ще й нiмецьку. Про себе вiн нiколи нам  не  розповiдав,  але  вiд
iнших ми знали, що пiд час першої вiйни був  вiн  у  полонi  в  Нiмеччинi,
харчувався брюквою, яка на наших базарах навiть i  невiдома,  неодноразово
вдавався до втечi, але все його ловили i пiдвiшували за ноги головою вниз,
- чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу  втекти.  Чомусь
згадався на Холоднiй горi той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким
ми  поза  очi  насмiхались,  а  вiн,  залучаючи  нас  до  рiзних  дослiдiв
лабораторних, чомусь нi разу й не розповiв, як його пiдвiшували i  як  вiн
таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не  тiльки  ж  брюквою  вижив,
мабуть, не тiльки ж вона  зберегла  у  станi  життя  ту  таємничу  сув'язь
бiлкiв, жирiв та вуглеводiв, що дали врештi-решт найвищий витвiр  природи,
вiнець її - людину...
   Мiзки  нам,  мабуть,  розтоплює  сонце.  Вiдкритi  йому,  валяємось  на
камiннi, тонемо в морi якогось другого, iрреального життя, що  кволо  тече
хаотичною сумiшшю спогадiв, Мiражiв, галюцинацiй...
   Скiльки ж все-таки людина може витримати без води,  без  хлiба?  Черпак
баланди раз на добу, i все. Баланда тут вариться з  особливими  нiмецькими
приправами: замiсть солi кидають у казани зiпсований гнилий сир,  що  десь
зачервивiв, i коли смердюче вариво розливають, то  зверху  плавають  бiлi,
огиднi хробаки. Спершу зовсiм не могли їсти, нудило навiть  тих,  що  геть
позахлявали... Хлiб ми бачили один тiльки раз: його  несли  в  руках  двоє
типiв iз тих, якi щойно нiбито зголосилися вступити до армiї власовцiв,  i
за це їм одразу було видано кожному стандартну хлiбину, а  зверху  на  нiй
була покладена ще й полiцайська порма повидла. Вони йшли з тим набутком  в
супроводi варти через увесь табiр,  пропихались  помiж  голодним  табiрним
людом, помiж  кiстяками  живих,  в  яких  очi  горiли  єдиним,  здавалось,
бажанням: хлiба! Хоч  крихту!  Але  тi,  що  несли  свiй  безчесний  хлiб,
здається, не радi були йому.  Йшли,  причавленi  тягарем  власної  ганьби,
повтягувавши голови в плечi, i не смiли  глянути  в  вiчi  своїм  табiрним
товаришам. Здається, камiнням обернувся для них той iудин хлiб  iз  цяткою
повидла, - землю орали їхнi понурi Погляди. Певне, їх навмисне  водили  по
табору, щбб розохотити й iнших, бо наступного дня вербувальники  з'явилися
знову, стояли купкою серед тюремного плацу, ждали, чи хто ще  зголоситься.
Але вербувальникам довелося довго чекати -  охочих  одержувати  зрадницьку
пайку так i  пе  виявилось!  Бо  краще  вже  голод  i  муки,  нiж  ганебна
вербувальницька ласка. Молодих їм треба, якi статурнiшi, здоровiшi.  Нема,
не буде. Пораненi ще  дужче  розшкрiбували  свої  болячки,  контужених  ще
бiльше скручувало, стрункi поставою намощували собi горби пiд сорочками на
спинах, щоб  здаватись  горбатими.  Загледiвши  вербувальникiв,  сахалися,
кидалися вiд  них,  як  вiд  зачумлених.  Безiменнi,  нiкуди  пе  вписанi,
безхлiбнi, кiстяками хребтiв оберталися до проклятих наймацьких спокус.
   - Не для нас той хлiб, - казав Решетняк. - Ним хiба що вдавитися можна.
   А тi, що по цеглинцi хлiба з повидлом одержали, навiть  i  не  ночували
бiльше в таборi, бо хоч нiхто їм уголос i не дорiкав, мовчки  дивились  на
них, коли вони, шельмувато ховаючи очi, робили з своїми пайками по  табору
обхiд, але для ночiвлi Холодна гора їм уже була небезпечна - по з'являлися
в таборi, боялись, що передушать їх уночi.
   В одну з ночей налетiла гроза. 3.. горiшнього поверху тюрми крiзь дiрку
вiкна, крiзь пруття грат почули ми її подих, нашi душi  обдавало  поривами
вiтру й дощу. Хмари нависли над самою горою, небо гогоче, все  в  трiщинах
блискавок, крiзь прориви у хмарах  бачимо  в  спалахах  ще  вищi,  горiшнi
сфери. Простiр мiж ними раз у раз вибухає  синьою  повiнню  свiтла,  всюди
стугонить канонада небес,  демони  розруйновують  свiт.  Удар  за  ударом,
вигряк за вигряком! I хоч тембром своїм гряки-гоготи грому зовсiм не схожi
на удари "катюш", нас хмелить цей шал горобиної ночi,  збуджує,  воскрешає
ця потужна сила небес, вируючяй хаос розрядiв. Лихоманкове почуття охоплює
всю цю вiд низу й пiд самий дах напаковану людом в'язницю, лунають викрики
захвату, свист, ходором ходить катiвня, чути, як  на  повний  голос  затяг
хтось у темрявi:
   Гей, не тужи, хто без черги до баланди поспiшає,
   Кого нiмець дубиною по спинi влучав!

   Не тужи, хай собака-полiцай збоку скавуляв...
   Ге-ге-гей!..
   Хаос вогню i темряви. Не  встигши  згаснути,  знову  блискає,  гримить,
списами блискавок розламує нiч. Повiнь голубого, повiнь пiчного  спалахами
затоплює волокнисте мiжхмар'я. Стугонить небо,  щуляться  па  вишках  тiнi
вартових, а тюрма крiзь грати всiх поверхiв волає вгору  до  сполохiв,  до
шалу небес:
   - Дужче! Ще дужче!
   Викликаєм на себе всю  силу  грози:  лети  на  пас  вогнями  сторчма  з
розвированих хмар, щоб розкололась  до  самих  глибин  ця  наша  нездвижпа
катiвня, хай первiсний хаос тьми i руїни поглине цю Державу Наруги i Зла!
   Потiм i це минає. Нарбзвиднi небо за гратами свiтлiшає, люди пнуться до
вiкон: сходить! Десь iз-за Журавлiвки, iз-за мокрих дахiв мiста живе  наше
сонце  з'явилось!  Те,  що  божеством  було  для  людини   далеких   епох,
Даждь-богом, Ярилом, те, що й сьогоднi з ним, iз ясним,  порiвнює  хлопець
кохану свою дiвчину, з сонцем порiвнюєм усе  прекрасне  в  життi,..  Можем
безкарно дивитись, як розливається  над  громаддям  мiста  свiтлiюче  море
небес, вранiшня музика барв: оранжеве, палаюче, синє! Тиснемось  до  грат,
щоб зазирнути туди, в потойбiчне  буття,  де  дахи  ще  виблискують  пiсля
нiчного дощу, i крапелина, мов ягода, тремтить на  iржавiй  ринвi,  i  все
видиме несе на собi звабу  життя,  карб  вiчностi.  Зi  сходу  над  мiстом
вигоняться  свiтлянi  лотоси  ранку,  небо  рожевiє   свiжо,   пелюсткове,
вiдшумiлим дощем  блищать  зеленi  клубки  дерев,  гранiть  склом  вдалинi
стрункi корпуси Держпрому... А душа ще бiльше кривавиться,  щемом  пекучим
щемить. Нема тобi радостi навiть у цiй  красi,  вранiшнiй,  пiслягрозовiй.
Це, мабуть, i є неодмiнна ознака неволi:  навiть  схiд  сонця  над  рiдним
мiстом не радує, свiт навiть своєю красою ранить тебе!
   Мiсто студентської юностi твоєї... Чи Думав, що будеш дивитись на нього
звiдси, iз-за грат холодногiрської тюрми?  Впiзнаєш  рiки  вулиць,  обриси
кварталiв, вiддалену зелень паркiв бiля Сумської, де бронзовий Тарас, якщо
не збили його, височить на п'єдесталi з крутим своїм чолом. "Любiть  її...
Во врем'я люте..." Вслухаючись, чуєш i звiдси голос його.
   Знову день, як i всi  попереднi.  Зi  спокою,  з  палицями,  з  чиїмось
конанням. З розiпрiлими юбермепшами  на  вишках,  з  нещасним  базаром,  з
вiчними жiнками бiля  ворiт.  Смердюче  тюремне  сонце  пече,  пiд  зливою
промiння куняєм. А Решетняк тим часом десь ходить,  розвiдує,  наслуховуе.
З-помiж нас вiн виявивсь найдiяльпiшим. Часом  повертається  вiд  ворiт  з
якоюсь поживою, кинутою жiнками через голови варти, а ще частiше приходить
без усякого набутку, хiба що з смугою на спинi вiд палицi наглядача.
   Решетняк пе втрачає надiї встановити зносини iз зовнiшнiм свiтом.  Десь
добутим огризком хiмiчного олiвця уперто вишкрябує записочки  i,  влучивши
момент, щодня кидає їх за браму, в натовпи жiнок. Безлiч  таких  записочок
перелiтає там сюди й туди, i Решетняк певен, що хоч якесь iз його  послань
таки не пропаде, не загубиться. О ця горьовита пошта людської  надiї!  Був
би поетом - найвищими словами оспiвав  би  її,  цю  нештемпельовану  пошту
народну, що потертими, пропотiлими цидулками перелiтає крiзь усi загорожi,
падає в пил i з пилу пiдiймається, мандрує  iз  рук  до  рук,  прямуючи  в
найдальшi закутнi, когось шукаючи, когось сповiщаючи, i нiде не  губиться,
не пропада!
   Хай там що, а Катря, якщо  тiльки  вона  є  на  свiтi,  рано  чи  пiзно
одержить вiд нього звiстку, й прийде, i викупить, якось виручить  його,  а
вiн уже й нас,  -  цим  зараз  живе  Решетняк.  Пiдiбрав  десь  розчавлену
консервну бляшанку, мудрує, як виклепати з неї посудину, а  погляд  раз  у
раз - за ворота, де все ж таки має з'явитися ген iздалека, мов iз  золотої
античностi, закурена, спасенна його мрiя з дитям на руках...
   Жадiбно наслухаємо табiрнi новини. Знову ходять, вербують у свої шинелi
- це не для нас. А ще набиратимуть нiбито  на  шахти  -  ми  на  шахти  не
хочемо. Завтра вiдправлятимуть до Нiмеччини, але  туди  ми  не  хочемо  ще
бiльш... Щоправда, все це лише  чутки,  здогади,  про  такi  речi  тут  не
дiзнатися напевне. Доводиться покладатись скорiше на iнтуїцiю та на жереб,
який'тобi  випаде  вiд  судьби.  Людина  тут  -   неначе   плавець   серед
розвированої стихiї, цiлковито до тебе  байдужої,  тобi  в  своїх  обсягах
невiдомої; життя твое - суцiльна боротьба з нею, важка, майже фатальна.
   З кожним новим днем новi чутки шелестять по  табiрних  джунглях.  Якось
Решетняк  повернувся  з  своїх  походеньок  квапливiш,  нiж  завше,  голос
зривавсь хвилюванням:
   - Зараз  мають  набирати.  Нiбито  на  жнива!...  Уявляєте:  на  жнива!
Ризикнем?
   Снопи i хлiб. А може?.. Тут нема часу на роздуми. Шамiль  вийняв  чорну
свою бсзжарну люльку з зубiв:
   - Двiчi не вмирати.
   Коли ми вже в колонi сiрiй виходили крiзь розчинену браму  з  тюремного
двору, Решотняк, влучивши момент, кинув у натовп що одну цидулку,  мабуть,
останню. Мав же повiдомити Катрю, що його тут бiльше нема, що вiн ще й сам
не знає, де вона повинна буде його шукати.



   IX

   Йде кудись Катря. В гуртi жiнок iз клунком через плече,  все  далi  вiд
дому. Село їхнє Хмарино невелике, причаїлось в розпадинi мiж  балками,  не
дуже його збоку й помiтиш. Тiльки шляхи смiливо вигоняться в  усi  сторони
вiд села - в усi кiнцi України лягли дороги вiд Катриної хати. I  якою  не
пiдеш, доведе до тюремних ворiт, до табiрних дротiв,  за  якими  будуть  -
нiби розiп'ятi - постатi висхлi, кiстякуватi. Скiльки тих шляхiв перейшла,
скiльки загорож обходила вiдтодi, як зовсiм незнайома  жiнка  iз  Солониць
принесла чутку про якогось хмаринського  Iвана.  Нiбито  встиг  гукнути  з
колони, назвав себе, коли їх переганяли з одного табору в iнший...
   Було це минулої осенi, в дощi такi, що ноги з багнюки  не  витягнеш,  а
Катря тої ж ночi зiбралась i на ранок була вже в дорозi. Чи знати було їй,
що Iван її в  цей  час  лежить  десь  у  сибiрському  госпiталi  i  сестри
доглядають за ним, сестри та матерi, може, тих,  що  їх  зараз  гноїли  по
таборах та глинищах України пiд небом гнилим, набряклим дощами.
   Дорога звела Катрю  з  багатьма  жiнками,  що  теж  iшли,  сподiваючись
розшукати когось iз своїх, а помiж ними жiнка одна, мар'янiвська, мовчунка
сувора, про неї тихцем говорили, що сина  її  коло  Днiпра  вбито,  навiть
односельцi бачили, а вона, навiть очевидцям не вiрячи,  таки  йшла  i  всю
дорогу була як нiма, з похмурим мовчанням несла у вузлах через плече  свiй
згорьований викуп за сина. Високу,  статечну,  її  не  доймали  розпитами,
жiнки подорожнi навiть iменi її не з-нали, просто казали: Мати Чиясь. Бiля
хорольської ями один з вартових, без церемонiй прийнявши хабаря, гукнув  у
розбагнене глинище, наповнене людьми:
   - Василенко!
   I їх встало кiльканадцять. В лахмiттi, у брудi. Стоять, Ждуть,  свiтять
страдницькими очима до Матерi. Тiльки ж  сина  її  мiж  ними  нема!  Довго
дивилась   на   них,   вдивлялася,   все   нiби   впiзнавала,    а    коли
хабарник-вартовець   крикнув   -    швидше    вибирати,    вона    вибрала
найнужденнiшого, хворого узбека, що ледве на ногах тримавсь:
   - Оце мiй син.
   Забрала i повела.
   Але всiх не виведеш. Живою могилою для тисяч нещасних стала та  брудна,
замiкроблена яма, де полоненi цiлу осiнь валялись пiд  холодними  батогами
дощiв. Чимало й хмаринсь-ких було у  тiй  ямi,  куди  вони  потрапили,  не
встигши навiть гвинтiвок одержати. Хмаринське жiноцтво всякими правдами  й
неправдами вирятовувало своїх. Одначе вирятуванi, в  тiм  числi  й  батько
Катрин, повернулись додому надiрваними.  Дядьки,  що  враз  стали  дiдами,
бухикаючи на все село, кров'ю вiдхаркували той Хорол, ту  гнилу  безправну
осiнь. Розриваючи груди, кашлем будили село, а коли  бухикання  в  якомусь
дворi змовкало, так i знали: ще однiєю вдовою бiльше стало в селi. В тихiй
зажурi гасли очi їхнi. Один по одному майже  всi  перемерли  за  зиму  вiд
набутих хвороб,  вiд  простуд  та  побоїв,  а  то  й  просто  гинули  нiби
безпричинно,  може,  отруєнi  самою  трутизною  неволi,   самим   повiтрям
безправства й наруги.



   X

   - Женуть! Женуть!
   Жiноцтво токове разом  кинуло  роботу.  Бригадир  Вiхола  змушений  був
зупинити молотарку. Всi поглядами - на шлях.
   З-за горба, в ореолi куряви, з'являлися люди. Тi, вiд яких  ще  недавно
стугонiло небо на сходi. Тi, що вiд них десь аж iз-за Харкова втiкали сюди
перепудженi нiмецькi коменданти з своїми коханками.
   Закiптюженi тiнi людей, обшарпаних, перевтомлених, в  супроводi  конвою
ступили на тiк. Загледiвши шаплик з водою, полоненi натовпом  кинулись  до
нього. Токовi цiй водiї й по пили, вона була приготована на випадок пожежi
i вже кiлька днiв стояла так,  нагрiта  сонцем,  несвiжа,  припилюжепа,  у
масних плямах, - куди ж таку пити? А  цi  накинулись  юрмищем,  ошаленiлi,
давляться над шапликом, п'ють по вiдiп'ються, наче вiк їх  мучила  спрага,
наче цiле лiто росинки на губах не було.
   - Нема таки напою над воду...
   Дивлячись па спраглий, нещасний цей  натовп,  плакали  жiнки.  Туга  за
мужем, за батьком, за братом була в їхнiх сльозах. Колосовського ранили цi
їхнi жалi й спiвчуття, здавалось Богдановi, що котрась iз жiнок ось-ось  у
вiдчаї скрикне: "Ви ж нашi! Це ж ви стугонiли небом! Хiба ж мп такими  вас
ждали?"
   Босий стояв перед жiноцтвом, тонконогий,  як  Дон-Кiхот,  в  безглуздiм
своїм галiфе, боз чобiт, в гiмпастьорцi перетлiлiй, мокрiй вiд поту.  Ноги
ледве тримали Колосовського, в спинi пiсля далекої ходьби палило вогнем  -
контузiя що давалася взнаки. Десь би присiсти. Вiн час вiд часу поводйл то
плечем, то хребтом, i  це,  мабуть,  впало  в  око  бригадировi,  токовому
пладицi  Вiхолi.  В  кожному  разi,  чимось  привернув  ного   увагу   цей
жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим
поглядом.
   - Ось цей козак,  видно,  з  наших,  -  сказав  бригадир  i,  скрадливо
ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у
руцi. - Батько ж твiй, хлопче, мабуть, козацького роду?
   - Не iнакше, - Колосовський важко спромiгся на слово.
   - От бач, який я вгадько... Ану ж, козачий сину, докажи їм. Докажи  їм,
що не забув хлiборобської науки,  вмiєш  носити  рожни!  Глянь,  рожен  як
золото. - Вiн аж колихнув ним перед Колосовським. - Наш, український!
   Рожен був високий, як спис.  Iдеально  вiдполiрований  соломою,  блищав
жовтавим полиском, мов точений весь iз  старої  слонової  костi.  Бригадир
Вiхола, випроставшись, неначе який-небудь iндiйський магараджа, тримав цей
в'язовий прадiдiвський спис,  що  послужив,  певне,  не  одному  поколiнню
соломоносцiв.
   - Так на ж, бери, докажи їм!
   Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь iз  гурту  полонених  зауважив
скромно:
   - У нас перед вiйною солому сiтками тягали.
   Це зауваження нiби жигалом прижигалило Вiхолу, аж побуряковiв:
   - Отож навчили вас мудрецi  -  сiтками  по  всьому  полю  розтрушувати!
Дiтлахiв наставлять, вони й роблять  дорогу  на  весь  степ!..  I  .скирти
стоять тодi все невивершенi, наскрiзь вiд дощiв затiкають... Хазяїни! А ми
хай не з такими темпами, без сталевих сiток, зате чепурненько, - i  кивнув
на дiвчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона  тобi  начинить  так,  що
соломинка з рожна не впаде!
   Доки вiн  розбалакував,  Колосовський  усе  стежив  за  ним.  З  сивими
скронями, з сивими кущуватими бровами,  з-пiд  яких  засльозено  голубiють
пильнi холоднi очi. Губи раз у раз усмiхаються, все обличчя - м'ясисте,  в
червоних прожилках старостi - всмiхається теж, i тiльки в очах цей пильний
незникаючий  холодок,  вiд  якого  став  не  по  собi  кожному,  кого  вiн
торкається. Колосовський, позиркуючи спiдлоба  на  рожен,  почувався  так,
мовби  якась  мара  його  переслiдувала  у   виглядi   цього   допотопного
знаряддя.... Адже ж коли наближались до току, перше, що вiн  помiтив,  був
якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному колiнi, саме силкувався  виважити
його, пiдняти з землi... "Тiльки б не це, тiльки  б  не  заставили  носити
рожна!" - подумалось Богдановi, i од самого передчуття контужений  поперек
йому запив болем... I от маєш. Саме на нього й накинув  оком  цей  токовий
владика, що, нiби глумлячись, знов уївся поглядом:
   - То як? Рожна злякався? Кишка топка?  I  це  ти  хотiв  у  них  Харкiв
вiдбити?
   Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотiв би приховати в собi це
почуття, але нiчого не мiг  iз  собою  вдiяти.  Ненавидiв  цей  розпарений
картопляний нiс, i бригадирiв картуз  засмальцьований,  i  губи  усмiхнено
розтягнутi - посмiшка на них нiби прилипла, вона ще тремтiла, але губи вже
побiлiли вiд злостi. Хто ти, чоловiче? Ти ж жив на цiй  землi,  ходив  мiж
нами, нашi слова говорив, а тепер... Ким ти став? Ради  чого  сiкаєшся  до
мене, глумишся, досвiдченим наглядацьким  оком  вгадавши,  в  який  спосiб
можеш завдати менi найбiльшого фiзичного болю?..
   Бригадир ще раз виставив  рожен,  вихнув  ним  Богдановi  ледве  не  до
обличчя:
   - Береш чи нi? А не хочеш - так i скажи: вiдмовляюсь. З першого кроку i
вже - саботаж...
   Колосовський протяг поглядом по рожну аж угору,  до  його  вiстря:  "Чи
таки взяти, щоб наскрiзь тебе простромити? Як черв'яка, причавити до землi
цим твоїм рожном!.."
   I тут з гурту виступив Шамiль, вiдсторонив Колосовського:
   - Не може вiн. Пiсля контузiї  вiн,  розумiєш?  -  блиснув  бiлками  до
бригадира.
   Вiхола змiряв поглядом несподiваного захисника.
   - То, може, ти? Кунак?
   - Холодна гора покуначить... Давай.
   Але цьому чомусь не дав. Запальний, скажений, вiд такого  всього  можна
ждати... Втягнувши голову в зсутуленi плечi, бригадир знову прискалив  око
на Колосовського:
   - Отож-бо я й помiтив одразу, що вiн у  вас  якийсь  перекособочений...
Дай, думаю, поставлю цього козака пiд рожпа. Хай хребта  йому  розправить.
Рожен - це такий струмспт, що кожен хрящик поставить па мiсце... А  козак,
виходить, солом'яний?
   -  Сказали  ж  вам:  не  може  вiн,  -  докинув   з   гурту   змучений,
пiдстаркуватий уже полонений, якого й iменi що пiхто не знав.
   - А не можеш, так нащо  ти  менi  здався?  -  з  люттю  пiдвищив  голос
бригадир. - Облежував би боки десь там, на Холоднiй  горi!  А  менi  треба
таких, щоб усяку роботу вмiли! - I знову стишив себе до кривої усмiшки.  -
То хто ж? Гордий син Кавказу береться? Алє ж у  вас  там  тiльки  лезгинку
вмiють вибивати! Винце та "Сулiко"! А на хлiбцевi  -  все  на  нашому,  на
готовенькому!
   - Ось годi-бо вам, - заспокiйливо сказав Решетняк, виступаючи  наперед.
- Дайте я.
   I рука його тихо лягла на рожен, охопила той спис мiцно, кiстляво.
   -  Ще  один  кунак-захисник,  -  бригадир  прицiнювався  до  Решетняка,
зважував поглядом  його  осадкувату  постать:  надiйнi  робiтницькi  плечi
кiстлявились пiд  пропотiлою  гiмнастьоркою.  -  Вмiєш?  Що  ж,  -  Вiхола
осмiхнувся криво. - Бори, виручай дружкiв... Iнтелiгенцiя й тут на простих
виїжджає... Ану, Прiсько, начини йому як слiд!
   Дiвчина з граблями стояла серед жiнок: рослава, з смаглявими  персиками
щiк, в синiй кофтинi, що на туго випнутих грудях вилиняла, вигорiла  двома
помiтними цятками. Очi широко вiдкритi, скалчастi якiсь вiд сонця  чи  вiд
слiз.
   - Ну нащо ви це? - дивлячись на бригадира, вимовила з болем. -  Люди  з
пiг валяться, а ви...
   - Давай, давай, не розмузикуй, дуже ти сьогоднi грамотна! Не на  курорт
сюди їх прислано! Война - не мать родна... Бери нанизуй!
   Сльози  затуманювали  дiвчинi  очi,   коли   вона   взялася   рихтувати
грабельками свiжу пухнасту солому пiд  рожен.  Нiби  ткала  її  делiкатно,
охайно, робила це так, щоб соломинки не було зайвої, бо кожна ж  соломинка
зараз як гора ляже цьому змученому на плечi.
   I дух затаїв натовп, стежачи, як Решетняк, опершись колiном  об  землю,
примiрюється, обережно заганяє рожен у солому, а потiм, натужачись, пробує
виважити, вiдiрвати його вiд землi разом з нанизаним пластом соломи. Трохи
пiдняв i не втримав, повалився на землю, зломлений  ношею.  Загули  жiнки,
дорiкаючи Вiхолi:
   - Та що ж це ви, Семеновичу, робите з людьми? Стiльки не  ївши,  яка  ж
буде в нього держава в руках?..
   - Не ваше дiло, - огризавсь бригадир. -  На  фронтi,  мабуть,  ящики  з
снарядами пиряв!..
   А Решетняк тим часом пробував що раз i ще раз.  I  коли  Прiся  помогла
йому грабельками  з-пiд  низу,  вiн  таки  виважив  рожна,  поставив  його
сторчма. Передихнувши, з натугою пiдняв над собою, i, заточуючись,  поволi
рушив до ожереду.
   Полегшено  зiтхнулося  всiм,  окрiм  хiба  що  Вiхоли.  Зсутулений,   з
картузом, нацупленим на самi очi,  кинув  Решетляковi  навздогiн  майже  з
похвалою:
   - Двожильний, видно... Золоту папаху як  одягнув!..  В  такого  пуп  не
розв'яжеться.
   Пiсля цього, порадившись  осторонь  з  конвоїрами,  взявся  розподiляти
полонених по роботах. Тут уже кому що вiтало: цих лишає на  току,  тих  на
стайню, iнших на фермiї. Колосовський потрапив у групу,  видiлену  силоснi
ями чистити. Старший з конвоїрiв, якi пригнали їх iз гебiту i  мали  тепер
повертатись, попередив на прощання:
   - Вдень будете  працювати  на  рiзних  роботах,  а  на  нiч  вас  знову
збиратимуть докупи... Тiльки не здумайте тiкати: далi Днiпра ще нiкому  не
вдавалось вiдбiгти. Там i кiнчалось - без музики. Та  й  те  ще  втямкуйте
собi: за одного ви всi тут заложники.  Один  за  всiх,  всi  за  одного...
Головами вiдповiдаєте!

   За якусь годину до заходу сонця в радгоспi зчинилася колотнеча:  кiлька
пострiлiв вiддалено пролунало в стену, прокушпелили, ганяючи сюди й  туди,
верхiвцi... Робочий день ще не  закiнчився,  а  полонених  уже  знiмали  з
робiт, гуртами гнали до цегельнi. Туди ж  незабаром  пiд'їхала  пiдвода  в
супроводi кiнної вартiї - незнайомi лютоокi шуцмани  горбилися  в  сiдлах.
Пiд'їхавши  до  полонених,  пiдвода  зупинилася,  один  iз  шуцманiв  здер
покривало-попону, i вражений натовп побачив на  днi  воза  два  знiвечених
трупи - в синяках, у ще свiжiй кровi...
   - Вашi?
   Старший i молодший. Наче батько й син. Обоє з холодногiрцiв. Тi, що все
перешiптувались в дорозi, здається, з одного полку були, мали якусь  рiдню
за Днiпром... Ще ж недавно пили на току з шаплика. Потiм було їх послано в
поле накидати снопи на гарби... I ось уже... Зваленi на дно  воза,  лежать
дровиняками, кинутi абияк: ззаду  крiзь  полудрабки  ноги  звисають  босi,
побитi до кровi...
   - Втекти хотiли! До Днiпра розiгнались! Тiльки звiдси ще нiхто в нас не
втiк!..
   Так ось для чого позривали з робiт, зiгнали  всiх  холодногiрцiв  сюди:
дивiться, надивляйтесь на своїх  товаришiв...  Сьогоднi  їхня,  а  завтра,
може, ваша судьба.
   - Не втiк нiхто й не втече! Всюди в нас блокпости! Миша не пролiзе!
   До вечора й закопали обох у глинищi. Нiякого напису на  могилi:  навiть
iмен їхнiх нiхто тут не знав.
   Ночувати полонених загнали  в  цегельню,  в  напiвзруйнованi  печi,  де
колись гуготiло полум'я, випалювалась цегла, а зараз темрява тхне холодною
паленою сажею - руїною, занепадом їхнє. Крiзь розвалиш душники проглядають
зорянi клаптi неба. Бiля виходу з печей сидять з гвинтiвками двоє вартових
- довготелесий i куций. Пат i Паташон. В Огея-Паташона домашнього самосаду
цiла торба, дає й хдопцям закурювати, говорить майже спiвчутливо:
   - Оце ж двох уже нема з ваших... Не здумайте тiкати,  хлопцi.  То  вони
правду кажуть: нiхто ще не втiк.
   - I до того ж система заложництва, - пояснив довготелесий. - Одного  не
стане - всi за нього в глинище пiдете.
   Тяжко зiтхає  хтось  у  нутровищi  цегельнi.  Сопуть,  смалять  самосад
вартовi. Куцому, мабуть, таки щось гризо  душу,  бо,  нiби  виправдуючись,
пояснює, що в цегельню загнано їх тимчасово, лиш доки вiдремонтують барак.
   - Не всi ж тут такi звiрi, - каже вiн, невiдомо кого маючи на увазi.
   Десь у бур'янi бiля входу в печеру  озвавсь  цвiркунець  заспокiйливим,
рiвним сюрчанням. Довготелесшї, що перед вiйною був засуджений за  прогул,
пiдвiвшись, мушкотить, нишпорить у бур'янi:
   - Не люблю, коли воно цвiрчить...
   Примовк цвiркунець, а тiльки вартовий всiвся на  купi  битої  цегли,  в
травi знов зацвiрчало.
   - А щоб тебе!
   I довготелесий знову лiзе в бур'ян, бореться з  цвiркуном  -  цiлу  нiч
вестиме вiн нерiвну боротьбу з тим партизаном невловним.
   Заснув Шамiль, i Решетняк провалився в  сон,  зморений  тяжкою  працею.
Тiльки Богдан ще не спить, вбирає крiзь  душник  зоряну  свiжiсть  неба...
Робили все, що могли! Це ж таки правда. I ось  ви  вже  мовби  вилученi  з
великого круговороту життя. З усiх багатств i принадностей свiту - що  вам
зосталось? Печера  оця,  житло  неандертальця?  Чорне  склепiння  з  духом
пустки, паленої сажi, битої холодної цегли? Що для їхнього  тисячолiтнього
райху кожен iз вас iз своїм життям, з його радощами  й  любов'ю,  з  усiма
своїми поривами? Як iстот, начинених  непокорою,  довiчною  незмиреннiстю,
всiх вас загнано в цю чорну цегельню, папхом напхано в  пiч  її  -  земний
образ тiсного задушного пекла... "А над планетою XX  вiк,  -  гiрко  думає
Колосовський. -  Як  же  сталось,  що  в  печеру  загнали  тебе,  в  житло
неандертальця? I тiльки в душник  напiврозвалений  бачиш  первмно  зоряний
всесвiт.  I  мимоволi  звертається  душа  до  тих  загадкових  висот,   до
пречистого блиску далеких свiтiв i шукас десь там якихось вами ж  осмiяних
у школах первопочаткiв, тих, що їх, може, й нема, але що, коли вони є? Що,
колiї  за  якусь  провину  роду  людського  наслано  на  нього  цей  шабаш
антропофагiв?"
   Крiзь проломи  цегельнi  невтомно  змигують  вiї  зiрок;  своїм  життям
живуть, вам нiби лиш натякають на щось  незвiданi  зорянi  глибини...  Очi
небес,  iмпульси  далеких  позаземних  цивiлiзацiй,   чи   знайдуть   вони
коли-небудь вас? I якщо знайдуть, то - якими? Може, як засторога  живим  i
прийдущим виник цей спалах чуми, якої ти не змiг зупинити? Вiдьомська  нiч
затопила все, погасила найстаровиннiшi унiверситети, i чого вартi ви зараз
iз своїми знаннями та ерудицiями? Тьма окутує континент, i серед мороку її
чути лише регiт озброєних автоматами лейпцiгських вiдьмакiв,  що  регочуть
над вами, над вашою нiчною землею...
   Дивився крiзь душник у зоряну далеч i нiби вдихав пахощi всесвiту, i до
сонячної давнизни, до свiтлої предковiчностi  несподiвано  знову  запрагла
його майже знищена горем душа.



   XI

   Маєток - це як великий концтабiр, тiльки  й  того,  що  без  брам,  без
колючих  дротiв.  Лиш  колюччям  лiсосмуг  обнесена  ця  каторга  степова.
Похмурий закон пiдневiльництва панув  тут,  як  i  скрiзь,  де  прокотивсь
ураган нашестя. Горе  звiдусiль  заганяло  сюди  зiрване  вiйною  з  мiсць
безпритульне  кочове  рiзнолюддя.  Прибивались  до  цього  берега  тi,  що
рятувались вiд голоду з мiст, вiд  облав,  наборiв  до  райху.  Бiженцi  з
прифронтових  смуг.  Втiкачi  з  таборiв  вiйськовополонених.   Тi,   кому
вдавалось вибратись уночi iз ровiв з-пiд трупiв розстрiляних...  Кожен  iз
своєю гiркою легендою, яку йому вiльно було  вифантазувати  на  свiй  лад,
приблукувались, осiдали, змiшуючись з мiсцевим населенням, i всiх  приймав
цей степовий вавiлон. Радi були вже й тому, що до прийшлих тут не  дуже  й
прискiпуються, контора мало цiкавиться, хто ти е, був би лише здатен взяти
до рук вила чи граблi.
   Управитель-фольксдойч, завжди насуплений чоловiчок, що в  минулому  був
жокеєм,  цiлковито  покладався  на   Вiхолу   в   усьому,   що   торкалось
господарських справ. Сам управитель з'являвся в маєтку ненадовго  -  зайде
до майстерень, заникне до комор, до конюшень, поплескає стригунiв,  цвiкне
щось кiнничим крiзь зуби i знов жене тачанкою в гебiт: ночувати їздить  аж
у мiстечко, видно, спокiйнiше спиться пiд боком у комендатури.
   До холодпогiрцiв пiсля перших  з  ними  сутичок  Вiхола  приглядався  з
неприязню i осторогою. На iнших мiг покрикувати, забрiдпих  горожанок  мiг
ображати брутально, а зiткнувшись з цiєю хол одної iрською ватагою, вперше
вiдчув, що сваволя його тут не може бути безмежна... Коли б часом коса  та
не наскочила на камiнь... Но даються в руки. Дарма що валяться вiд  вiтру,
щоки повтягало, мов на  iсусах,  а  якось  вiдпружинюють  кiстлявим  своїм
опором, згуртованiстю; мiж ними, наперекiр тутешнiм  законам,  нiби  iснує
iнший, нiким не писаний, прихований закон побратимства, взаємопiдтримки та
ще презирства до тих,  кого  вони  називають  вислужниками  нiмецькими.  З
приходом нолонених з'явилася вiдчутна якась сила, i хоч вона нiчим себе ще
й не виявила, але це була сила. Так почувалася. Спробуй  зачепи  одного  -
так одразу й ошкiрюються всi. Сюди ледве приволоклись, по-табiрному дохлi,
занепадi на силу, а  зараз  день  вiдо  дня  дужчають,  бо  в  їдальнi  за
дiвчатами не встежиш: потайки пiдгодовують табiрникiв, не шкодують для них
додаткових порцiй супiв iз шрапнеллю. Вирiшив, що все-таки краще йому буде
не оздоблювати холодногiрської братiї, краще з ними ладком, бо це такi, що
десь перестрiнуть вночi та й за горло, їм задушити людину - раз плюнути...
   А хлопцi тим часом оживали. Розбрелись по роботах: той у полi,  той  на
фермi, той бiля коней - над кожним конвоїра не поставиш...  Весь  час  мiж
людьми, весь час пiд спiвчутливою  народною  опiкою.  Жiнки  пiдгодовують,
облатують, солдатськi сорочки добувають  для  тих,  на  кому  одяг  зовсiм
розлазиться.
   - Добрий у вас народ. Сердечний народ,  -  каже  Шамiль  Колосовському,
коли ввечерi, як завжди, зберуть їх докупи.
   Робiт  i  пiсля  жнив  вистачало.  Вiхола  запропонував  знову  пустити
цегельню,  щоб  власну  цеглу  для  маєтку  випалювати.  Розвели  у  дворi
величезний замiс, i хоч холодно вже, жiнки, попiдбиравши спiдницi,  ходять
по  колу,  мiсять,  а  Шамiль  iз  Протасовим,  колишнiм  учителем,  глину
пiдвозять iз глинища  та  пiдкидають  лопатами  в  замiс.  Знайшов  Вiхола
заняття своїм бiлим рабиням. Попiдбиравши спiдницi вище колiн,  зблискують
жижками, рвуть ноги у в'язкому  замiсi,  проте  духом  не  падають,  ще  й
полонених розбуркують жартами, не дають сумувати:
   - Не хилiться, не хилiться, хлопцi, перед долею, бо па похиле дерево  й
кози скачуть!
   - Ми на пiвнiв ворожили, щораз випадає: спершу їхнє буде зверху, а тодi
з них аж пiр'я полетит! Всю цю прокляту гiтлерню як лизом злиже...
   Прiся теж ходить з жiнками в  замiсi.  Шамiль  час  вiд  часу  поглядом
вихоплює її з гурту. Що за дiвчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть
би, в фiльмi  знiмали.  Чимось  видiляється  з-помiж  iнших,  може,  отiєю
задумою, що носить її в  глибоких  озерах  очей?  Бiла  хустка,  пов'язана
рiжечком, кидає тiнь на чоло, на тиху дiвочу вроду. Неговiрка,  жарту  вiд
неї не почуєш, тiльки погляд її, якийсь зболiлий, повен  далекої  ласки  й
туману, мовби вiдгукується Шамiлевi. Пiд час персобiдку сама  пiдiйшла  до
нього з своїм вузликом:
   - Я знала, що ви будете... Захопила на двох... Де ми сядемо?
   Вiдiйшли осторонь, сiли на вигонi  серед  срiблястої  нехворощi.  Прiся
переломила окраєць надвоє, подала Шамiлевi пляшку молока.
   - А сорочку скидайте, плечi вам полатаю... Я, йдучи сюди, запаслася ось
голкою, ниткою...
   Вiн спершу не хотiв скидати. Потiм таки скинув нiяковiючи" самi  кiстки
та ребра,. па грудях - чорно-зарослий...
   Нахилившись, латала гiмнастьорку i лише час вiд часу скидала  очима  на
Шамiля. А вiн все ловив її погляд, всо хотiв  дивитись  в  тi  синi  озера
ласкавi...
   - Хто ти?
   - Прiся, - i посмiхнулась.
   I вiн теж посмiхнувсь: чи не вперше за довгий-довгий безрадiсний час.
   Вчилась у педтехнiкумi. Вчителькою скоро була  б.  А  потiм  вiйна,  на
окопах з студентами працювала, а коли все завихрилося, примчалась сюди  до
батькiв, - батько механiком працював у  радгоспi...  Не  застала:  погнали
трактори та комбайни в евакуацiю... Тут їй тодi й свiт замкнувся. В  тiтки
тепер живе. Ще брат у неї є, з оточення прийшов, чоботарює, - в нього своя
сiм'я десь на зарiччi... Звичайне, простеньке життя, як i  в  багатьох  її
ровесниць. Тiльки сама чимось особлива, душевна,  принадна,  -  таку  мову
спiвучу, бринливу Шамiль, здасться, ще нiколи не чув.
   - Я вас помiтила ще на току, як ви за товариша заступились... А  потiм,
коли загнали вас на нiч в цегельнi, - заснути все не могла. Денне уявляла.
Невольники ж! Наче в якiй-небудь Кафi на невольничiм ринку лежать;  а  над
вами пикатi пашi  походжають,  схiднi  покупцi  у  тюрбанах,  у  фесках...
Прицiнюються, розбирають, па галери маєткiв женуть...  I  цiлу  нiч  потiм
снились менi галери, i всi ви з рожнами, прикутi залiзом до весел-рожнiв.
   Слухав Шамiль, наче думу, наче незнайомий епос якийсь, i дiвчина ця все
глибше вiдкривалась йому. Сказав їй:
   - В тебе славна душа.
   Крапчасте  сонечко  повзло  по  бур'янинi,  кволе,  передосiннє.  Прiся
обережно взяла його  на  долоню,  й  вони  удвох  розглядали  мовчки  його
мiнiатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кiнець  пальця
й злетить. В який воно бiк полетить? А воно доповзло i  завмерло.  Мабуть,
трудно було злетiти. А потiм  таки  розкрило  свiй  панцир  i...  знялось,
полетiло на схiд. Прiся й Шамiль переглянулись повеселiло,  пересмiхнулись
мiж собою майже змовницьки.
   - А ви ж, - глянула на нього Прiся, - з якої республiки ви?
   I безлiч питань ще вчувалось за цим, вони в її поглядi  так  i  роїлись
приязно... Якi там гори у вас i якi дерева? Якими  словами  тебе  голубила
мама малим, в якi забавки забавлявся? I що ти зазнав, коли був у боях? Хто
сумує десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадiєнi, що тебе вже  нема,
а ти ось тут, на галерах, i, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на  щось
сподiваєшся, бо звiдки ж оця твердiсть у  поглядi,  оце  орлине,  що  є  у
тобi... Гiмнастьорка розлазиться на плечах, ноги босi, позбиванi,  а  коли
йде, то  така  по-гiрському  спритна  хода,  така  незалежна  й  гордовита
постава... Не такою, видно, ти уявляв собi Україну, думав, що дiвчата  тут
у вiнках, на вулицi гопаки  пiд  гармошку,  а  тут  неволя  все  затопила,
безправство панує бiльше, нiж за крiпаччини... Самi буднi тепер у нас,  нi
музики, нi пiсень, i лише горя буруни - аж по обрiї...
   А коли знову стали до роботи i Шамiль поїхав з товаришами до глинищ, то
навiть ця коротка розлука  здалася  йому  нестерпуче  довгою.  Наче,  доки
повернеться, не стане її,  розвiється,  розтечеться,  як  видиво,  i  йому
навiть страшно стало, що буде знову один. А коли повернувся i  ще  здалеку
загледiв серед жiнок сумовиту постать в куцiй спiдничинi, в бiлiй  хустцi,
якось по-вдовиному напущенiй на чоло, коли побачив  очi,  що  пливли  йому
назустрiч довiрливим вiдкритим теплом, вiдчув, як заяснiв йому свiт, потай
засмiялась душа.
   Увечерi Прiся iшла з ним поруч аж до  барака,  -  полонених  тепер  уже
перегнали  в  барак  -  присадкуватий  сарай,  нашвидку  обкиданий   рудою
валькуватою глиною.
   - Ми вже просили Вiхолу, щоб дозволив побiлити, - сказала Прiся. -  Щоб
вам по так сумно було.. А в Грузiї бiлять хати?
   -  Грузин   виноградом   повиває   оселю...   Якi   там   зараз   грона
поналивались... Мигдаль пiд вiкном...
   - Дивним, мабуть, усе. вам здається в наших краях?
   Дивно спершу було, це правда. I простори степiв тополиних,  i  люди,  i
мова, з якої далеко не все розумiв...  Почував  себе  часом,  як  тодi,  у
безтямнiй атацi, коли, оглушений боєм, летiв помiж  товаришами  вперед  i,
нiчого не чуючи, нiмий серед нiмих, бачив  тiльки  роздертi,  перекривленi
безмовним екранним криком роти,  останню  самовiддачу  людей,  зневагу  до
смертi... А зараз уже знов повертавсь до життя, у його обiрванi зв'язки  i
потоки.  I  воно  проймало  тебе,  крiзь  нужденнiсть  твою   невольницьку
розпiзнало в тобi людину.
   Прiся пiшла, а Шамiль допiзна сидiв на порозi барака. На  буро-туманних
висотах заходу свiтились пелюстки хмар. Небо - повне  нiжностi,  беззоряне
ще. Двоє всього в ньому свiтил: молодик серпом - чистий, щойно народжений,
i поблизу нього - одна на все небо  -  зiрка,  тиха,  ласкава...  А  може,
такий, як тиi зараз i не має права на щастя? Десь вiйна, кров, товаришi...
I ти ж iще мусиш бути там, тiльки цим  i  живеш...  Згадує  Iмеретiю  свою
сонячну у вежах гiр i отой крутосхил, де батько,  мабуть,  зараз  в  кутку
подвiр'я закопує глеки-амфори з молодим  виноградним  вином...  Все  те  в
недосяжностi десь. А тут ця Прiся, цей  приголомшливий  дарунок  неволi...
Заборонне, недозволене щастя, як невчасно воно з'явилось!.. Якою б радiстю
напоїти могло, а напуває гiркотою смутку. Згадай, ким ти був i  ким  тi  є
зараз... Встає лiс, начаєний  перед  боєм,  висвистує  тем-  рявою  нiчний
вiтрюга, небо свистить своїми небесними соснами. I ви бiля бойових  машин,
суворi, зiбранi, наказу ждете наступати. Боги вiйни,  загадковi  для  всiх
катюшники. Саме переживав  тодi  радiсть  одержання  ордена  -  так  i  не
наносивсь, не накрасувавсь... Не думав, що  доведеться  носити  тобi  його
пiдпiльно, що з усього тiльки вiн i зостанеться при  тобi  як  пароль,  як
знак вiрностi i незламностi, як позивний  голос  того  жаданого  буремного
свiту... Якою силою тодi володiв!  Блискавки  реактивнi  тримав  у  руках.
Залп! I здригнулося небо, i горить пiд чужими  чобiтьми  земля,  згоряє  в
панiчному страху ворожа атака... Пiдскочите, вдарите - i  мерщiй  на  нову
позицiю, на iнше якесь узлiсся, i вже там ставите до  бою  свої  "катюшi",
нашвидку скидаєте з них брезенти. Невловнi, грiзнi,  кочуєте,  лiтаєте  по
фронту, i до тiльки вдарите, пiхота шаленiє:
   - Братцi, дайте ще!
   В  оточеннi  довелось  самим  пiдривати  "катюшi",  щоб  не   дiсталися
вороговi, власноручно спалив свою  установку.  Може,  й  себе  треба  було
пiдiрвати тодi? Надiя - остання зброя солдата, вона тебе втримала,  а  для
чого? Громами володiв, а тепер? Хотiв би постати перед  Прiсею  таким,  як
тодi, з'явитись сюди в командирському блиску офiцеракатюшника, з'явитись з
тiєю грозою, закутаною в брезент... Та ще ж, може, постанеш таким,  тiльки
ж для того й живеш! Ще ламатимеш їхнi оборони,  прополюватимеш  замiнованi
поля, ще на iнших узлiссях гудiтимуть тобi верхами готичнi собори сосен...
   Визорилось небо, поля потонули в iмлi, у  синiх  смерках.  I  здавалось
Шамiлевi, що вiддалiк ходить, блукає по пагорбу хтось. То зникне, то'знов,
виринаючи з iмли, ледь бовванiє, схоже на постать дiвочу... Чи, може, й не
здавалось? Може, й справдi там, у маревних смерках вечiрнiх,  чиєсь  щастя
тихо, нечутне ходило.



   XII

   Сплив вересень, синiй, як терен.
   Жовтень палає червоний, як глiд.
   Фуражирами на фермi працюють Шамiль та Колосовський - є  така  професiя
на свiтi. Вивозять сiно iз плавнiв.
   Якщо бряжчить, торохтить, трахкотить на весь степ, то вже так i  знають
фермiвськi дiвчата:
   - Скажений Шамiль за сiном поїхав!
   Тримаючи напнутi вiжки, навстоячки править  у  передку,  дубленi  п'яти
грають на клавiшах дощок, настелених  по  дну  гарби.  Колосовський  збоку
сидить, вчепившись за Полудрабок.
   - Та не гони ж ти так! Пожалiй россiнантiв!
   - Вони це люблять... I я люблю. Люблю, щоб бiгло!..
   Не бiгло щоб, а неслось, розтрясалось, летiло - оце вiн любить. Щоб вся
аж  пiдскакувала  порожняком,  наче  ось-ось   розсиплеться,   драбинчата,
стоголоса його "катюша"...
   А край ферми Прiся якраз виганяє на толоку свое  запацьорене  стадо,  -
вона тепер щетинястих вепрiв отих пасе,  що  завжди  голоднi,  забрьоханi,
худi, як хорти.
   Чиста-чиста, наближаючись, бiлiв хустина: навстрiч гарбi Прiся виходить
до шляху. Вщухає трахкотiнпя, Шаяiль, вдоволений ефектом, з  ходу  зупипяє
коней. Привiтався з дiвчиною, глянув на вепрiв:
   - Де ж тут мiж ними Герiнг?
   Прiся з серйозним виглядом вказала  паличкою  па  здоровенного  старого
кнура, що ростом видiлявся з-помiж iпшпх землрийцiв.
   - Ото Герiнг, а то он Гiтлер, - i вказала ще на  одного,  хребiуватого,
забрьоханого, и брудiшi щетинi. -  Дiвчата  просто  ненавидять  його:  всi
стiни попiдривав, з ногами в корпто лiзе.
   - Що ж, арiєць, йому все дозволено, - зауважив Колосовський.
   Книжка якась була в Прiсi в руцi.  Часто  бачать  хлопцi,  як  дiвчина,
пасучи своє стадо, iде повагом толокою, на ходу читає.
   - Що за книжка? - запитав Богдан, але Прiся не вiдповiла.
   Все  дивилась  своїми  глибокими  на  Шамiля,  що  хаацько   сидiв   на
полудрабку, тримаючи вiжки. А коли вже хлопцям треба було  їхати,  сказала
зпачливо:
   - Брат мiй хоче бачити вас обох... Жде вас бiля того озеречка, де  глiд
червонiє.
   Знали вони те озеречко, окутане верболозом, кущами терниння  та  глоду.
До нього й попрямували, зоставивши коней вiддалiк пiд копицею сiна. Тихцем
пробралися мiж кущами до плеса. Кругле, як волове  око,  затишно,  iнтимне
якесь. Багрянцеве листя нападало з кущiв на воду й незрушно  лежить.  Вода
темнiє вже шг-осiнньому. Задумлива, тиха. Не пробiжить навiть комашина  по
нiй. Раптом Шамiль вхопив Колосовського за плече, остерiг... Двоє  каченят
випливали на плесо. Благородної  кавової  барви.  Видно  навiть  темненькi
смужечки вподовж голiвок. Молодюсiнькi. Зовсiм спокiйно  пливуть,  чистять
пера,  одне  навiть  лапкою  голiвку  почистило  -  чепуруни.  З   затiнку
випливають на ряботiнь сонця, роззираються.  Одне  випустило  крильце,  що
сяйнуло бiлоперiстю, випростало його, наче  потягається  чи  пробув  перед
польотом.. Помiтили людей i не сполохались, спинились, дивляться. Аж трохи
ближче пiдпливли, стало видно зiркi, блискучi мачинки їхнiх очат.  "Ти  б'
стрiляв? - хотiлось Богдановi запитати товариша. - Я б нi, не  змiг  би  в
таку красу..." Почувається, як їм щасливо у парi, як гарно  так  вiльно  й
беззвучно плисти по озерцю. Хлопцi боялись поворухнутись, щоб не  злякати.
I враз - фр-р! I вже над лугами. Але i там, у прудкiм вiражi, йшли у парi,
рядком. На iншi кудись, на бiльшi озера.
   Мовчазно стояли хлопцi. Почував кожен, як щось важливе йому  вiдкрилося
тут: ця злагода вод i мудрiсть тишi. Мов чудо, вiдкривав для  себе  Богдан
оцих запiзнiлих качат i палаючий глоду кущ в дивовижностi його  сотворения
i його життя. Ранiш би так пе сприймав. Нiякi кафедри не навчили  б  того,
що навчила тебе страдницька твоя путь по фронтах, i власний бiль,  i  горя
'молодого безмiр... Нiби  зупинився  в  своєму  течивi  час.  Передосiнньо
вспокоєна, зупинена в ростi природа. Вслухайся в неї,  вслухайся  в  себе.
Нi, таки ж i в цих умовах не деградує людина. Одних неволя  нищить,  iнших
розбещує, але ж скiльки таких, кого дух розтлiння не торкнувсь,  хто  i  в
невiльництвi ще мовби гострiше вiдчув свою  людську  самоцiннiсть.  Можна,
звичайно б, стати тяглом,  приглушитися,  знедуховнiти,  але  яка  була  б
вартiсть такого життя? Цi багрянцi падолисту на водi, ця прозорiсть обрiїв
осiннiх, що вони будять  в  тобi,  чому  непокоять?  Навiть  вершина  всiх
роздумiв - то не вся ще вершина. За нею мусить вiдкритися. Дiя  -  прамати
всiх досягнень людських...
   - Але ж чому його нема? - промовив Шамiль i хотiв рушити в гущавiнь, та
саме в цей час десь iз-за лознякiв перед ними з'явивсь  той,  кого  ждали.
Низькорослий, в фуфайцi, в чоботях кирзових. Обличчя  сухе,  блiдувате,  з
чiпким вовчкуватим поглядом. Шамiлевi  кивнув,  Прiся  їх  уже  знайомила,
Колосовському ж, мiцно тиснучи руку, вiдрекомендувавсь:
   - Байдашний.
   Дарма що росту непоказного, мiцнiсть почувалася в осадкуватiй, доладнiй
постатi зi ще  не  втраченою  виправкою  -  не  один  рiк,  певне,  ставав
наввипинки в кадровiй службi. Чоботи забродженi, на  головi  -  кепчина  з
наплюснутим на лоба  козирком.  Було  щось  майже  черстве  в  твердому  й
маленькому - з кулачок - обличчi. Очi сiрi, доскiпливi, глибоко  пiд  лоба
всадженi. Найбiльше увагу приковував цiєю доскiпливою сторожкiстю погляду,
в якому було щось важкувате, малоприємне. "Та  не  дiтей  же  тобi  з  ним
хрестити", - дорiкнув собi в думцi Богдан.  I  що  симпатiї  до  нього  не
вiдчув - це теж було зараз не надто важливе. Важливим було, що перед тобою
людина, якiй можеш довiритись. Прiсин брат, лейтенант-оточенець.  Не  було
образливим, що вiн розглядає,  вишiльновує  тебе,  мовби  прицiнюючись  та
внутрiшньо виважуючи, чого ти вартий. А що в ньому є оця  насторога,  щось
навiть схоже па притаєну пiдозрiливiсть - так що ж тут дивного? Цi  якостi
тепер, в цих умовах,  уже  не  гандж,  вони  стають  скорiше  достойнiство
людини... Зате потiм - одразу па "ти":
   - Так оце ти будеш Колосовський... Чув i про тебе  вiд  сестри,  давала
характеристику... Нiмецькою володiєш?
   - Трохи. В основному вивчав французьку. Ще якi  вас  цiкавлять  анкетнi
данi?
   - То вже моя справа. Треба буде - спитаю.
   Сiли пiд верболозом,  Байдашний  добув  з  кишенi  двогорлу  солдатську
маслянку, вiдкрутив кришечку, витяг з неї акуратно  нарiзанi  для  цигарок
папiрцi  з  нiмецької  газети.  Закурили.  Шамiль  дививсь  па  лейтенанта
повеселiло, йому, видпо, приємно було бачити перед собою Прiсиного  брата,
дарма що Байдашний нiчим нiби й пе схожий на свою  красуню  сестру.  Може,
хiба що вдачею, незламнiстю, мiцнiстю  духу.  Сидить  навпочiпки,  жадiбно
затягається, спльовує в пiсок раз у раз. Досмалив, затоптав недокурок.
   - У вас у радгоспi буде створено ядро.
   Сказав як про щось вирiшене, буденне. Потiм стаг. розпитувати про решту
полонених. Доскiпливо, у подробицях. Хто з якого роду вiйськ,  хто  на  що
здатен, на  кого  можна  до  кiнця  покластись.  Дещо  радив.  Вiд  дечого
застерiгав.
   -  Поспiшнiсть  потрiбна  при  ловлi  блiх.  .Гарячковитих  ми   будемо
остуджувати, - i чомусь суворо зиркнув на Шамiля. - Найменший промах  -  i
голови нам всiм полетять. Люди - рiзнi...
   Оскiльки йшлось про барак, про  товаришiв,  Колосовському  здалось,  що
такi остороги тут навiть зайвi. Сказав:
   - На наших можна покластись. Саме слово полонений - це як  пароль,  тут
зради не бiйся. Хто здатен був зради тiї, той сюди не потрапив.
   Байдашний зиркнув на Колосовського, подумав.
   - Переконливо. Але осторога в нашiм становищi нiколи не зайва.  Бо  тут
все часом вирiшує... випадковий випадок.
   Вiн  так  i  сказав  "випадковий  випадок",  i  Колосовський   мимовiль
погамував усмiшку: стилiст... Лейтенант, одначе, помiтив i це.
   - Так, випадковий випадок, - повторив вiн твердо. - Через це  найбiльше
й буває провалiв. Обережним, хитрим, пiдступним -  таким  будь,  така  тут
тактика. Без чистоплюйства: не з благородними маєш справу, з падлюками. На
все йди, аби лиш перехитрити... Бо це окупацiя, пойняв?
   I вже з внутрiшнiм непiдробним переконанням, з почуттям права, впевнено
й  чiтко  пояснює,  iнструктує,  як  треба  пiдбирати   людей,   як   буде
здiйснюватись зв'язок їхнього ядра з ним,  iз  Байдашним...  Через  сестру
йтиме зв'язок.
   - Надiйна. Тричi надiйна, - з гордiстю сказав вiн про сестру.
   I Шамiловi аж заяснiло смагле чорноброве обличчя. Стали радитись, як  i
звiдки добуватимуть зброю. Нелегко буде це.
   - Та на перший випадок маємо. - Байдашний  добув  iз  кишенi,  нiби  па
заздрiсть товаришам, облiзлий лиспявий пiстолет "ТТ". Потримав на  долонi,
клацнув обоймою, пiсля цього пiстолет знову ковзнув до кишенi, - легко, як
ткацький човник.
   - Щоб не ставити ваш барак пiд удар, операцiї здiйснюватимем бiльше  на
сторонi. Ворог, хоч де вiн знищений, - однаково ворог:  зумiв  -  i  одним
гадом  менше.  I  ще  -  про  трибунал.  Необхiдно  створити   вам   свiй,
полононський трибупал... Беззаконня не буде, але ж не буде й пощади. Самi,
кого слiд, прирiкатимем на смерть. Самi виконуватимем вироки. Винищувати й
винищувати - це буде наша тактика i нашi з ними рахунки.
   "Людина-винищувач" -  так  в  думцi  назвав  його  Колосов-"  ський.  I
мимоволi вiдчув повагу. Довiр'я й повага - це,  зрештою,  важливiше  зараз
вiд симпатiй. "Людина-винищувач" - ось чим вiн притягує тебе, i за це його
визнаєш, i хоч у мирнiм життi, може, й не став би  з  таким  зближуватись,
iти на дружбу, але зараз вiн сподвижник тобi, товариш у всьому, що  б  там
не сталось. Видно, злий, як шершень, владний до неприємностi  i,  напевне,
жорстокий, безжальний, але ж Батькiвщинi зараз потрiбнi такi, i  тобi  теж
цим вiн потрiбен, а подобається чи нi, то вже другорядне.
   - У мiстi  був,  бачив  їхнi  дiла..."Принесли  "культуру",  нiчого  не
скажеш...  Майстри  живцем  людей  у  землю  закопувати,   багнетами   очi
виколювати живим... Та не залякають. - Байдашний пiдвiвся, зiбрався йти.
   - Коли зустрiнемось? - запитав Шамiль.
   - Не спiши: коли треба буде, тодi й зустрiнемось. Мушу  вiдлучитись  на
деякий час. Тiльки повернуся - дам вам знати.
   Вже коли прощались, Байдашний спромiгся на скупу iронiчну усмiшку:
   - Мрiяли про Чорнi лiси? Ми їм тут,  в  оцих  лозняках,  зробимо  Чорнi
лiси... - I повторив з ненавистю i погрозою: -  Будуть  їм,  будуть  Чорнi
лiси!
   I подався.  Хлопцi  мовчки  дивились,  як  вiддаляється,  змелькує  мiж
лозняками його фуфайка, його  доладна,  бистра  у  ходьбi  постать.  Потiм
зостались перед очима самi лозняки,  рiдкi,  обгризенi  худобою,  вилинялi
по-осiнньому. Павутиння срiблилось, тонко позависавши  на  них.  Оце  вашi
Чорнi лiси...
   - Ось такий у неї братан, -  блиснув  усмiшкою  до  Богдана  Шамiль.  -
Кремiнь хлопець!
   - Випадкова випадковiсть звела, - усмiхнувсь i Колосовський.



   XIII

   Нi вiд чого не вiдступивсь Решетняк, нiчого не зрiкся. Не  нарiкав,  як
декотрi. Не мав зла навiть  до  тiєї  габардинової  з  грiзними  петлицями
сорочки, розiпнутої на тернах. Нi до наказiв, якi мусили  б  надiйти,  але
так i не надiйшли, загнавши всiх вас у безвихiдь.  Мiг  би  ж  бути  наказ
вчасний, рятiвний, але його так i не дiждались, був iнший, рiзкий, - може,
навiть безглуздий своєю згубною категоричнiстю. Але мусив виконати i його,
бо таке на вiйнi  буває.  Бо  хiба,  зрештою,  не  безглуздя  й  саме  оце
людовбивство, що тисячi лiт триває на землi? Хоча не ти винуватець, не  ти
перший переступив кордон... Часом думає Решетняк: хто щасливiший на  свiтi
за людину? Ким би стати хотiв? Птахом? Полюють i на  нього.  Рибою,  лином
яким-небудь?  Гачок  i  йому  приготований...  й   Конем?   Запрягатимуть,
битимуть. Так i не знайшов, ким би краще було. Бо людиною ж таки...  Знаєш
любов. I нiжну щемливiсть чекання.
   Прозорiє по-осiнньому далеч.  Солома  скирт  iнодi  проблисне  нетеплим
приглушеним блиском. По затiнених стержнях плями сонця блукають.
   Десь за горбами, за дев'ятьма балками - Хмарино твоє. Якби  вiдпустили,
з зав'язаними очима втрапив би. Нiч форсованого маршу - i вже там. Але  не
пускають. Хоча  за  неперекiрливiсть  та  роботящiсть,  за  лагiдну  вдачу
Решетняк пiшов навiть на пiдвищення: старшим конюхом. Вiхола поставив його
на стайню. I це якраз пiдiйшло йому. Любить коней. Вмiє навiть  перепалих,
заволохатiлих виходжувати... Ще на кордонi жартували хлопцi: "Решетняк наш
через  коня  чай  п'є  несолодкий..."  I  то  правда  була:   вночi   коня
пiдгодовував, свою пайку цукру йому вiддавав... Одного дня, як  iз  казки,
з'явилася Катря. Зi степу навпроти  сонця  йшла,  i  щоки  горiли  їй  вiд
далекої ходьби, i ямочки на щоках, i сльозини в  вiчу  були  в  розблисках
свiтла. Не скинувши й вузлiв, спасенне припала йому до грудей, умерла.  На
мить зник свiт увесь, зосталось їх двоє.  Все  варто  було  пережити,  усе
перейти, щоб дочекатись цiєї митi. Вдихнути ще раз любий дух  її  гарячого
тiла, вiдчути, як знов шумить у тобi збурена кров,  -  жива,  невицiджена,
шумить силою i любов'ю!
   Неподалiк стаєнь кучугура сухої запахущої  люцерки,  щойно  привезеної.
Розстелив на нiй свою шинельчину обстрьопану. Пiрнувши в зелених парфумах,
сидить твоя усмiхнена й заплакана, твоя довгождана.  Розпрiг  її  обережно
вiд ношi, присiв навколiшки перед нею, дивився на неї,  а  вона  на  нього
дивилась.
   - Як ти висох... Видно, як i серце б'ється...
   - А бiля серця видно що-небудь?
   - А що?
   - Там осколок зарiс. Бiля самого серця врiс, уже його й не чiпали...
   - О боже!
   - Чого ти? Злякалась, що серце в мене буде залiзне?
   I всмiхнувся. Усмiшка тiльки й зосталась у  нього,  якою  була:  гарна,
сором'язлива, дiвоча якась...
   Смуток повив Катрине обличчя. Мовби почувала й себе винуватою за те, що
рiдна сторона зустрiчає його неволею,  а  не  пiснею,  людськими  плачами,
колючим  дротом,  а  не  маковим  цвiтом...  Схаменувшись,  стала   мерщiй
пригощати його, наче  хотiла,  щоб  одразу  з  нього  зiйшла  оця  худорба
полоненська, щоб одразу набрався здоров'я.
   - Все в мене поки що є: i хлiб i  до  хлiба,  ще  з  довоєнних  запасiв
зосталось... Добре заробляла... Гектарниця ж я... I корову що не  забрали,
вистачає молока синовi твоєму...
   - Який вiн?
   - Козакує в баби... Полiцаїв  уже  передражнює...  Сяктак  живем,  горя
прикупивши... А скiльки тебе я попошукала! Де тiльки  не  була!  I  все  ж
цидулка твоя з Холодної гори таки домандрувала до мене...
   Про Холодну гору став розказувати їй i про все, що було перед тим.  Щоб
пояснити, чого вiн тут опинився. Щоб знала, що нiчим себе не заплямив.
   - На двiстi кiлометрiв уже був за спиною нiмець, а ми  ще  на  рубежах.
Воювали на совiсть, i я теж нi за кого не ховавсь. Знаю тепер, що буває  з
людиною таке, коли їй нiчого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб.
З'їхав уже гусеницею на бруствер, а я з землi одним скоком та на броню, як
нас учили. Накинув шинелю на смотрову щiлину, ослiпив його, а тiльки  вони
вiдкрили верхнiй люк, як граната моя - туди, в нутровище!..
   - Дiсталось тобi... Бiля Хмариного в нас теж були великi  бої  пiд  час
вiдступу... Ми з жiнками ще й пiсля  того  не  один  день  у  полях  та  в
лiсосмугах поранених пiдбирали...
   Нi вати, нi бинтiв не було, не мали чим перев'язувати. Шукали  покинутi
стоянки медсанбатiв, назнали там  закопанi  вiдходи  їхнi  -  вiдкопували,
розмотували чиїсь руки забинтованi, ноги вiдрiзанi...  Розмотували  з  них
бинти, виварювали, випарювали, i вже вони, м'якi й чистi, лягали  на  iншi
рани, тамували iншу чиюсь кров... I це, що розповiдала  Катря,  робило  її
для нього ще ближчою, ще дорожчою.
   Катря знов i знов обзиркувала свого вiднайденого.
   - Змiнився ти. Суворий такий став...
   Рука її гладила його щоку.  Кiстлявi  випнутi  вилицi.  Широкий  вид  з
твердими брусуватими рисами. Очi  з-пiд  важких  брв  нiби  скошенi  трохи
досередини. Суворiсть, твердiсть набута. Тiльки рот, як i ранiш,  гарного,
майже нiжного малюнка...
   - Чи ти про мене хоч згадував там?
   - Може, завдяки тобi й вижив...
   Мимоволi зiтхнув: стiльки разiв смерть зазирала в вiчi... Ночi без сну.
Завжди в грязюцi... Хлiба не пiдвезти. Навеснi картоплю .незiбрану в полях
викопували, мерзлу, так i тече,  як  гнiй...  На  солiдолi  оладки  з  неї
пекли... Ну, а табiр - хiба його передати словами?
   Пошарудiв, шукаючи кишеню розстеленої, протхпутої конюшнею  шинельчини,
i видобув звiдти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять.
   - Макуха?  -  ледве  догадалася  Катря,  взявши  той  чорний  брусок  i
розглядаючи.
   -  Оце  ж  таким  пас  пригощала  Холодна  гора...  Десь   роздобудуть,
розпиляють, i тодi за недокурок можна вимiняти...
   - Сиповi вiзьму, покажу, як виросте, - сказала Катря i заховала  брусок
у кошик. - Щоб знав, чим батька його гартували.
   Iвановi добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних.
   - Циганочка наша.
   - Це хлопцям понесу, хай попробують, - сказав Iван. - Бо фрукту  тiльки
й пробували, як у госпiталi були. Сибiрськi сестри нам ягiд  кисленьких  з
тайги приносили,, вiтамiнiв лiсових...  На  фронтi,  правда,  якось  бубку
бачив, ледве не загинув через неї. Молоденький садок  трапився  по  схилу,
бiжимо, кулi дзижчать, i раптом, бачу, вгорi  мiж  листям  так  i  сяйнуло
рум'яне... Черешенька, перша ягода... Дiстану, думаю, хай хоч  i  вб'є!  I
про тебе чомусь подумав. Тiльки потягся, а тут снаряд, так i кинуло  мене,
полетiв кудись мемелем... Та все ж, мабуть, було у тiй бубцi щось як  знак
менi: жити!.. I ось як бачиш...
   - Пригадуєш йому, що до школи колись ходив з хуторiв? - знов загомонiла
Катря. - Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пiшов...  Все
каркав: нема вже тебе, зотлiв десь.
   - Вiн скорiш зотлiє, - зхмарнiвши, кинув Iван.
   - Де ж ви тут жпвете?
   - Ото наш барак на белебенi бiлiє, недавно побiлили...
   Але туди сьогоднi  Iван  не  поспiшав.  I  коней,  пригнаних  з  робiт,
товаришi прийняли бiля стайнi без нього, -  домовився  з  ними,  щоб  самi
обiйшлись, не вiдривали його вiд дружини.
   Тут їм, на пахучому сiнi,  й  вечiрня  зiрка  зiйшла.  Може  б,  тут  i
заночувати довелось, якби не проїздив поблизу Пауль-управитель  з  бутлями
самогону в тачанцi.
   - Хто такi? - льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки.  Губiї  злi,
тонкi, мiцно  стиснутi.  Вуха  з-пiд  жокейки  стовбурчаться,  лапатi,  як
капуста.
   Може, й справдi не впiзнав Iвана, хоча ж не далi  як  передучора  бачив
його в стайнi. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста пiдрiзано...
   - Та встань, коли до тебе звертаються.
   Iван пiдвiвся знехотя, важко.
   - Дружина прийшла ось провiдати... Дружина, фрау...
   - То чому ж не на мiсцi? Хто вiдпустив  сюди  -  люцерку  розтовкувати?
Порозпускались! А куди тi дивляться?
   "Тi", тобто Пат i Паташон, були якраз бiля колодязя: виднiвся там  гурт
людей, i коло них вартовi стовбичили iз своїми "палицями". Управитель щось
миркнув кучеровi, i той погнав до колодязя.  В  призахiднiм  свiтлi  видно
було аж сюди, як Пауль зiскочив з тачанки i замашним жокейським нагаєм,  з
яким нiколи не розлучався, - мабуть, i пiд  подушку  собi  вночi  клав,  -
усмажив по плечах спершу Паташона, потiм, аж двiчi, Пата.  I  пiсля  цього
вже покотив па гебiт.
   Пат i Паташон  надбiгли  з  рушницями  розлюченi,  захеканi  вiд  своєї
хортячої служби. Пат,  що  ранiше  рiдко  й  озивався  до  людей,  з  бiгу
визвiривсь на Решетняка:
   - Забув, що до барака треба? Ану мерщiй! Полонений не зрушився з мiсця.
Бо вiн таки забув. Бо просто не вiрилось, що i в такий день  хтось  посмiє
вiдiрвати його звiдси, порушити його вiднайдене щастя,  яке  вперше  -  за
довгi роки - тут йому щойно голубило душу.
   Катря, все ще сидячи на розстеленiй шинелi, подала голос:
   - Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж  свого,  не  до  кого
прийшла...
   -  А  ти  мовчи,  заховай  свою  пазуху!  -  перепинив  Пат   її   мову
брутальнiстю. - Невидержка? За любощами привiялась? Ану змотуйся!
   Iван стуманiв вiд образи. Лагiдного, тихого Решетняка бiльше  не  було.
Стояв iнший, гнiвом налитий. "I це ви, пiдголосичi нiмецькi, прийшли любов
мою топтати? Не маємо Й вже права  й  на  це?"  Катря  бачила,  як  поволi
стискуються його загрубiлi вiд працi кулаки. Тепер  i  вона  стривожилась.
щоб по заходив далi в суперечку, щоб не  скоїв  чого,  пiдвелася,  сказала
зласкавленим голосом:
   - Добре, йди. - I, тулячись всiм тiлом до чоловiка, додала: - Я в людей
переночую, а завтра знову зустрiнеiмось, - i погладила його по головi.
   Iван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дiшдiбрав  облиплу
люцеркою свою шинельчину, накинув  її  наопашки.  Куца  вона  була,  якась
кривобока, з обпаленими краями внизу.
   - Ведiть.
   Не вiдриваючи очей, стежила Катря, як вiддаляється мiж конвоїрами в тiй
шинельчинi наопашки його постать, вiдливає нечутно у вечорову  прозорiсть.
Конвоїри йшли бiля Iяього, довгий попереду, малий позаду, i видно було, як
гвинтивки стирчать при плечах у них, цiвками вгору,  як  палицi.  Вiдiйшли
вже па чималу вiдстань, прямуючи через маєток до барака, що ще  бiлiв  вiд
заходу на пагорбi, як зненацька десь там, де вони йшли,  зринуло,  вдарило
пiснею, немов зi i єну, з неймовiрностi:
   Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю...
   I тiєї ж митi угледiла Катря, як iз-за барака, з-за вечiрнiх полiв саме
сходив мiсяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний,  i  над  самим
пругом сидiв.
   Як млиновеє коло!..
   Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи бiля стаєнь. I  хлопцi,  що
зiбрались бiля баракiв. I дiвчата десь бiля ферм. Всi обернулись лицем  до
тiєї давно вже тут не чутої пiснi, що її, арештовану,  зараз  пiд  конвоєм
через  мавток  вели  до  барака.  Весь   простiр   степу   повнився   нею,
пiснею-протестом, пiснею-жагою, i була вона на цьому гiркому свiтi як знак
чийогось оживання, знак повернення до життя.
   З сльозами па очах слухала Катря Iванове пiсенне прощання,  вона  цього
вечора вдруге  закохувалась  у  нього,  що,  вiддаляючись  нiби  назавжди,
набезвiк, був їй зараз найкрасивiший з усiх людей  на  свiтi.  Вже  зовсiм
розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тiнi  конвоїрiв,  сама,
здавалось, конвойована пiсня iде, вiдпливає в заслухану  далеч.  I  хай  в
обстрьопанiй шинельчинi та пiсня i боса, зате висока-висока...
   Тiєї ночi, колiї в барацi поснули,  Колосовський  на  нарах  (знову  на
нарах!) пiдсунувся до Iвана:
   - Так от, друже, в завдання...



   XIV

   - Тiльки б не збитися  на  пригодництво,  -  сказав  Сергiй  -оператор,
дiйшовшiї до цього мiсця. - Розумiю, що для вас кожен  факт  з  пережитого
дорогий, кожна листiвка, вами вiд руки переписана, здається подiєю -  куди
якою значною...
   - Тодi не було незначного. За листiвку розплачувались життям.
   - А якою буде музика? Чому б  не  взяти  на  супровiд  щось  iз  музики
старовинної? Не знаю, як кому, а менi... Буваю  в  тривозi,  знаю  хвилини
розпачу. Але коли я сиджу на концертi i бачу, як студентка  полiтехнiчного
в глибокiй задумi, в якомусь майже неземному натхненнi слухав Баха, грiзну
зливу органної музики, я стаю спокiйним за майбутнє людини.
   - Це вже немало.
   - Про Шамiля й Прiсю бiльше б хотiлось. На них зосередитись.  В  них  є
ота трагiчна поезiя, що її завжди шукало мистецтво.
   - Шамiль i Прiся на екранi... Не можу до цього звикнути нiяк.
   -  Шамiля  я,  скажiмо,  радив  би   дати   стилiзовано,   пiд   нашого
найзагадковiшого. з лицарiв - Мамая. Ось вiн сидить серед  степу  в  своїй
класичнiй позi, зафiксованiй на всiх отих потемнiлих парсунах.  Бандура  в
руках... Поряд кiнь, повiд накинуто на ввiткнутий в землю спис...  Нi,  не
спис, а рожен - рожен, високий до неба!.. I так на весь  екран...  Випуклi
очi, що  поглядом  вiщуна-характерника  вдираються  тобi  просто  в  нутро
пiдсвiдомостi. I та мiстика пiдпису, старовинною в'яззю: "Ось  ти  дивишся
на мене, а не знаєш, хто я i звiдкия родо м..."
   Мамаї - це Сергiєве хоббi. Но всiх базарах  та  комiсiйних  вишукує  тi
старi потрiсканi парсуни. Вважає їх найбiльшим  дивом  давнього  народного
малярства.  Мiг  би  бути  фахiвцем-реставратором,   якби   зрадила   йому
кiнокамера. Годинами ладен вистоювати в  музеї,  на  самотi  слухати  того
загадкового спiврозмовника,  що,  владно  розсiвшись  серед  степу,  мовби
лукаво пiдморгує тобi, насмiхається, або скаржиться, або запитує  з  своєю
чаклунською таємничiстю:
   "Ось ти дивишся на мене, Сергiю, а не знаєш, хто я i звiдки..."
   - Нi, краще Шамiля залишимо, яким вiн був насправдi...  У  гiмнастьорцi
ношенiй-переношенiй,   що   її   Прiся   латала...   В   постолах-шкуряках
Решетняйової роботи. Якщо Шамiля й  варто  зобразити  лицарем,  то  тiльки
сучасним... Вiн же катюшник, який тут спис?..
   - Творчу дискусiю про це ми ще продовжимо, а зараз - в дорогу. Сьогоднi
в нас культпохiд.
   Крем'яниста  мокра  стежка,  в'ючись,  веде  нас  у   гори.   Йдемо   в
обсерваторiю. З давнiх, з т и х лiт знайомий там у мене астроном, з яким i
Сергiй хоче познайомитись.
   Серед  камiння  бiблiйного,   серед   горiхових   могутнiх   дерев   та
окультурених  кущiв  глоду  (i  тут  глiд!)  височать  срiблястi   пiвкулi
обсерваторних бань-верхiв.
   - Аж куди забрався маврiтанський стиль, - зауважує  мiй  колега.-В  цих
оiiуклостях. таки  щось  є.  Вражають...  Немов  неземнi  дивовижнi  храми
якiсь...
   Оце  тут  вона,  дозорна  вишка  планети.  Звiдси  людина   намагається
проникнути  в  глибини  свiтобудови,  звiдцiль  чутливi   антени   ловлять
таємничу, нерозшифровану мову пульсарiв. У  лобатих  пiвкулях  цих  храмiв
зароджуються гiпотези. Деколи - зовсiм не часто - з'являються вiдкриття...
Об'єктом дослiджень тут - тi самi зорянi безвiстi, лише клаптик  яких  вам
видно було в неволi крiзь душник печери-цегельнi. Паленою сажею досi  вона
тобi смердить. Вранцi вискакували з печери схожi на сажотрусiв, чорнi,  як
сатана, страхiтнi подоби людей... Але й звiдти ночами ви  прагнули  зiрок,
вели мову до неба, до свiту, в якому ще стiльки нерозгадапостей...
   Сергiй уважним операторським оком розглядає куполи обсерваторiї.  Тихо,
нiде нiкого, тiльки оцi срiблястi сторожкi пiвкулi.
   - Дивний свiт! Свiт  загадковостей...  Тут  би  знiмати  натуру  чогось
фантастичного, якоїсь iнопланетної цивiлiзацiї...
   Обсерваторний люд, певне, ще спить: нiякого  руху.  Люди  нiчних  вахт,
вдень вони мають право на вiдпочинок. Нiкому не дозволено їх турбувати. Та
все ж, поблукавши трохи, на однiй iз  алей  зустрiли  якраз  його,  сивого
астронома. Чолов'яга кремезної статури i, незважаючи на вiк,  пiдтягнутий,
свiжолиций. Очi з живим блиском, дивно юнi. Поздоровкавшись без церемонiй,
окинув прицiнливим оком Сергiєву дещо розвалькувату постать, що, занедбана
господарем, вже почала набирати "тлустостi".
   - Спортом, спортом треба займатись, - одразу  ж  зауважив  професор.  -
Передчасно втрачаєтє форму, ще  дiвчата  подумають,  що  лiнтюх,  а  ви  ж
трудяга, я певен... У вас професiя не для ледачих...
   -  Футболом  займусь,  -  пообiцяв  Сергiй  поблажливо.  -  Сьогоднi  ж
записуюсь у дубль до нашої готельної команди.  Центральним  форвардом,  не
iнакше!
   - От i добре, - професор посмiхнувсь. - Ходiмте покажу вам свiжi знiмки
Марса, щойно одержав.
   Пiд пахвою вони в нього, в товстiй  папцi,  тi  марсiанськi  ландшафти.
Пiшли за ним. Сам вiдiмкнув дверi обсерваторiї.  Ввiмкнув  рубильник,  дав
свiтло. Угору по сходах.  Кругле,  просторо  примiщення  оперiзує,  голуба
панель. Внутрiшнiсть високого  купола  в  гарнiм  обличкуваннi  з  темного
дерева.  Телескоп  нагадує  гармату.  Срiблясте  тiло  його  масивне.  Але
астроном одним натиском кнопки ввiмкнув, заставив рухатись увесь пристрiй,
i телескоп поплив по колу, обертаючись  легко,  розумно  якось.  Рухається
вiн, i астроном разом iз сидiнням робить розворот, i вже в горiти їй  банi
з'являється щiлина неба...  Сергiй  у  захватi:  весь  цей  рух,  плавкий,
шукаючий, по  невидимiй  градуснiй  сiтцi,  створює  настрiй  урочистостi,
священнодiйства. Для астронома ж це будень.
   - Ставимо координати, i телескоп, як бачите, наводиться  автоматично...
На потрiбну нам дiлянку неба.
   - Вiн у вас як живий, - каже оператор. - Повертається так  осмислено...
I та щiлина неба! Звiдси його якось iнакше  сприймаєш...  Все  це  доконче
потрiбне людинi? Як по-вашому: дослiдження галактик - це справдi  не  менш
важливо, нiж, скажiмо, дослiдження людського болю?
   Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж нiби ображено. Нiчого
не вiдповiв.
   - Тодi дозвольте невiгласу ще одне запитання з тих,  якi  вже,  мабуть,
вам набридли...
   - Чи життя є на iнших планетах? - догадався професор.
   - Так, життя. Не амiачне яке-небудь, а життя в нашому розумiннi?
   - Я теж хотiв би знати, - професор замислився, поклавши  руку  на  тiло
телескопа.
   Розглядали потiм знiмки Марса, добутi одним iз космiчних кораблiв.
   - Бачите, пустеля, - дiловим тоном казав  професор.  -  Де  тi  канали?
Воронки, кратери, суцiльнi Каракуми, розбомбленi метеоритами...
   - То що ж - Земля тiльки  оазис  у  свiтовому  безмежжi?  -  нахмурився
Сергiй.
   - Не знаю, не знаю... Певен тiльки, що рiдкiсть  вона  i,  як  рiдкiсть
божественну, генiальну, маємо берегти її.
   I ще доказував спектри, па яких вони мало розумiлись,  численнi  знiмки
неба: все темпе, в бiлих цяточках...
   - Космос...
   - Холодом вiє вiд нього...
   Сергiй, ожвавiнши, в подробицях розпитував про технiку  фотографування,
- це його зацiкавило в погляду фахового.
   - Як, скажiмо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцiльними хмарами?
   - Її важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побiля Сонця:  в  цей
момент вона "тоне" в яскравостi сонячного ореолу. I  тiльки  в  таких  ось
мiсцях,  в  гiрських  умовах,  де  сонячний  ореол  ослаблений,   вдається
спостерiгати ту загадкову красуню, бачити вузький її серп...
   - Вдуматись тiльки: людина, як весiльну пару, фотографує планети  у  їх
сонячнiм вбраннi, - заговорив оператор. - День у  день  дослiджує  й  саме
свiтило, розгадує його, батька фотосинтезу й самого життя...  Магiя,  чудо
часу i разом з тим... - Вiн помовчав, покудлав п'ятiрною  голову  кудлату,
потiм знов, запалившись, звернувся до професора: - А сонячнi бурi,  як  вп
вважаєте, справдi впливають па нашi земнi дiла?  Сонячний  вiтер,  вибухи,
отi самi "збурення..." Дуже вони позначаються па пашiм життi в цiлому й па
самопочуттi та  поведiнцi  окремих  людей?  I  на  якостi  наших  фiльмiв,
скажiмо?
   - Переживаємо рiк Спокiйного Сонця, - усмiхнувся професор.
   - А я й по помiтив, - зiзнався оператор. - Скорiш подумав би, що  маємо
рiк Сонця Бурхливого..,
   - Спокiйне чи Бурхливе - рiзницю помiтить не кожен. До того ж iз  Землi
дедалi гiрша видимiсть: багато куряви розвели.
   - Так ось що заганяє вас сюди! -пожартував Сергiй. -  Вiд  бур  земних,
вiд тайфунiв та торнадо втiкаєте на цi верхогiр'я?
   -  Вiд  пилюги  цементної,  вiд  сажi  ТЕЦiв,-уточнив  астроном.  -  Бo
господарник, вiн утилiтарист, часом далi свого  носа  не  бачить...  Дехто
поводиться так, нiби на ньому кiнчається  життєвий  цикл,  i  пiсля  нього
життя припинить спiн рух, i майбутнє не виставить нiяких оцiнок. А воно я;
буде, прийде. Людство не бездiтне! Нащадки прийдуть i скажуть  своє  слово
про нас: як ми жили? Що думали, що i як - головне: як! - робили...
   Була пауза роздуму.  Пiсля  того  професор  знов  повернувся  до  своїх
спектрiв, галактик, спалахiв  та  вибухiв,  i  незвично  було  їм  слухати
людину,  що  оперує  мiрiадами  зiрок,  вiдстанями  в  мiльйони  свiтлових
рокiв... До того ж тi спектри,  якi  вiн  дослiджує,  вибухи,  якi  бачить
сьогоднi, стались безлiч мiльйонiв рокiв  тому,  коли  ще,  може,  й  сама
планета iiе народилась.
   - А вам не сумно? - запитав оператор.
   Професор не зрозумiв:
   - Чого?
   - Що видимий  свiт,  вами  дослiджуваний,  -  це,  власне,  вiдлетiлий,
давноминулий свiт? Вiдгорiлий у далях, у таких часових правiчностях, що їх
навiть багатiй уявi нелегко збагнутiї?
   - Сумно буває вiд iншого, - довiрливо мовив професор. - Що  на  людину,
хай навiть могутнього iнтелекту,  навiть  коли  стане  вона  найближча  до
якихось важливих iстин, неминуче насувається зима старостi.
   Сергiй глянув на професора запитливо:
   - Старiсть - це трагедiя?
   - Якщо є трагедiя старостi, то, гадаю, не в тому  вона,  що  старiється
тiло...
   - А в чому?
   - В тому, що молодою лишається душа.
   - Афоризм! Це варто б десь  подати  з  екрана,  -  вхопився  за  почуте
Сергiй.
   Колосовський  тим  часом  розглядав  професора.   Диво   людини...   Її
можливостей, її витривалостi. Справдi ж, людина - це не тiльки  сукупнiсть
бiлкiв, жирiв, вуглеводiв! Навiть мiнеральну воду  й  ту  ще  як  слiд  не
дослiдили, не розгадали, завдяки чому набуває вона своїх рiдкiсних  власти
востей, проходячи невидимi шляхи десь там, у земних  недpax...  Колись,  у
найтяжчiй життєвiй ситуацiї, доля випадково звела Богдана з цим професором
Iзюмським. Бiля куреня, в кiнськiм коростявiм лазаретi... Був сiряк  рудий
тодi на оцих плечах, були слова великого смутку: "Нема неба. Нема зiрок, в
чорних  ураганах  цей  вiк,  що,  може,   останнiй   з   вiдведених   роду
людському..."
   Вiдродилась  людина,  повернула  собi  людську  свою  сутнiсть,   знову
спрямувала погляд у всесвiт...
   - А ви, Колосовський, - обернувся до нього астроном,-•  щось  фiльмуєте
зараз?
   - Збираємось. В туманах пошукiв поки що.
   - Шукати  -  це,  мабуть,  найсолодше  з  усього...  Чи  не  в  наукову
фантастику вдарились?
   - Нi.
   - Там чомусь найбiльше трапляється курйозiв. По-моєму, ваше  мистецтво,
як, до речi, i всяке, має не лише емоцiйно дати вiдчути молодому поколiнню
наш час, а ще й допомогти  його  зрозумiти.  Нам,  старшим,  здається,  що
молодь має той досвiд, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. I  тут,
звiсно, рiч не стiльки в сюжетах, тут хочеться  бачити  отi  самi  спектри
художньої мислi, широкої, вiльної. Щоб заполонювала  тебе.  Магiя  екрана,
вона ж таки справдi iснує. Я, дарма що клопотiв маю доволi,  намагаюсь  не
пропускати фiльмiв, охоче дивлюсь i їхнi, й нашi. Надто  ж  про  любов,  -
посмiхнувся професор i по хвильцi став знову серйозний. - Але хотiлось  би
на екранi бачити любов не полегшену, а  як  життєву  i  активну,  -  я  це
пiдкреслюю, - активну силу, здатну, можливо, навiть впливати на самий  рух
iсторiї... Любов - поняття широке, коли  хочете,  фiлософське.  Ось  i  ця
обсерваторiя, хiба ж не з любовi вона виросла? Часом  думаю  вночi:  це  ж
полеглi, це вони, нiби вставшiї, на своїх плечах пiдняли твою  лабораторiю
зоряну!.. Або ось вiн, головний герой паш... Телескоп.  Метр  у  дiаметрi!
Сама чиясь любов з надюволiргюю точнiстю  його  шлiфувала,  перш  нiж  нам
передати...
   Пригощав потiм їх рiдкiсною "Iзабеллою". А коли вийшли па подвiр'я, щоб
повертатися до готелю, Сергiй знову задивився на срiблястi, сонцем  облитi
пiвкулi обсерваторних верхiв.
   - Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олiмп, не добравсь?
   - Перепадає й нам. Коли розгуляється, понесе грунти - тодi  прощайся  з
небом, зiрками, принаймнi на деякий час.
   - Жаль, що я не приборкувач циклонiв, - пожартував Сергiй.
   Професор заклав руки за спину  i,  свiтячiї  сивиною,  нiби  роздумував
уголос:
   - На людину вiйни, на  неї  хвороби,  проти  неї  стихiя...  А  людина,
всупереч всьому, таки має всюди залишатись людиною...
   Котрийсь  iз  молодих  працiвникiв  обсерваторiї,  перебiгаючи   алеєю,
звiддалiк гукнув, доповiв професоровi:
   - Пишу Сонце!
   Коли, розпрощавшись, спускалися з гори,  Сергiй  знову  згадав  про  цю
випадкову реплiку:
   - Заздрю людинi, що  може  отак  по-робочому,  буденно  сказати:  "Пишу
Сонце!" Цьому б нашу стрiчку  присвятити.  На  це  б  навести  кiнокамери:
"Сонце Любовi пишу! Сонце людського цвiтiння..."



   XV

   А я поки що змушений писати тьму. Глухi, беззорянi ночi осiннi.  Барак,
обшнугований негодою. I нiчне  засiдання  трибуналу  в  кутку,  на  нижнiх
нарах...
   Пат i Паташон не  дуже  перепружують  себе  службою.  Вдень  їх  дедалi
частiше залучають виганяти по сусiднiх селах людей  на  трудловиннiсть  та
виловлювати тих, що уникають вiдправки до Нiмеччини. I не  велика  радiсть
пiсля такого дня, промоклому, промерзлому, мiсити грязюку  до  барака.  До
того ж сама робота  полонених  вимагала  трохи  попустити  режим:  хто  на
конюшнi, хто поїхав на станцiю за вугiллям, ще когось на цiлу нiч  послано
дерть  молоти...  Вартовi  навiдаються  звечора  до  барака,  покрутяться,
з'ясують, хто де, i подались пiсля цього,  один  -  додому,  а  другий  до
конторських у карти грати. Бо,  зрештою,  куди  цi  втечуть?  Сюди  вже  й
яроплапи їхнi не долiтають. Засади скрiзь, на  всiх  дорогах  хапають,  по
мiстах облави, - частiше тепер, навпаки, сюди, в маєток, тiкають,  де  хоч
вiд голоду не пропадеш...
   Увечерi, як тiльки зникнуть Пат i Паташон, барак оживає, пости з  самих
полонених стають понадвiр'ю на чатах. Стоять, вистежують темряву,  доки  в
барацi засiдає суворий безнаперний їхнiй трибунал. Судять.
   Прибiгала перед цим Катря до  Iвана.  Час  вiд  часу  вона  тепер  його
провiдує, всi вже позвикали до неї, iнодi й ночувати залишається - веде її
тодi Iван в тамбурний закапелок на стайнi, де густе, надихало кiньми тепло
i кiнських попон  вистачає,  щоб  укрити  їхню  любов.  Там,  у  тамбурнiй
свiтлицi, на розгорнутих збоїнах чути їм цiлу нiч, як конi бiля ясел тяжко
зiтхають, думаючи щось коняче, своє, може, вiльне й  далеке,  як  лiто  на
луках.
   Щось тут i Решетняковi снується з квiтучих казок итинства. Прадiд  його
чи, може, прапрадiд в турецькiй неволi був. I теж старшим кiнничим, -  так
розповiдала  бабуся.  I  все  приглядався:  котрий  же  iз   тих   румакiв
найбистрiший, щоб погоня його не догнала? Султанова то  була  таємниця.  А
потiм якось дав їм сiна, а те сiно виявилось чарзiллям, i конi султанськi,
попробувавши,  одразу  на  мову  здобулися,  по-людському  заговорили   до
кiншiчого. Так дiзнався, котрий найбистрiншiї, котрому погоня не  страшна.
I на ньому й вимчавсь iз султанських стаєнь вночi, з ним переплив Дунай...
В дитинствi немає легенд, для Iвана то  все  було  справдiшнє.  "Наче  сам
бачив,  як  вiн,  вхопившись  за  гриву,  перепливає  Дунай".   А   Катря,
зiщулившись пiд попоною, слухає Iвановi спогади-сни, i голос її невеселий:
   - Жаль, конi тепер не розмовляють по-людському, чарзiлля не найти...  А
горя цiлi дунаї розлилось...
   В  останнiй  прихiд  розповiла  Катря   пожильцям   барака:   нахабнiє,
розоряється той вислужник Йона, життя вже вiд нього нема. Кривдить  людей,
а якось, напившись, добивався в хату до неї. Не пустила, то вiн стрiлянину
зчинив у дворi, вiкна побив... Розповiдаючи, Катря очiкувально дивилася на
Йвана, ждала, що скаже, а вiн хмурився й мовчав. Аж здивувалась. I сама  ж
намагалась виправдати його мовчанку: невiльник життя, руки  зв'язанi...  I
хiба в одному Хмариному зараз панує свавiлля?
   З Катриних новин для пожильцiв  барака  iнша  виявилась  найголовнiшою:
днями наших парашутистiв Йона зловив i сам вiдiгнав у гебiт. Хто вони,  тi
двоє парашутистiв, i з якою метою були скинутi - про  це  в  барацi  могли
тiльки догадуватись. Нещасливим виявився їхнiй  нiчний  стрибок:  один  на
деревi завис, заплутався, а товаришка його, зовсiм  молода  дiвчина,  руку
зашкодила падаючи, - Йона, проте, i їй скрутив руки за спиною дротом, того
ж ранку й погнав обох до новiту-гебiту.  Вислужився,  iуда,  ще  нiбито  й
винагороду отримав за них... П'яний як  чiп  повернувся  додому,  прилюдно
похвалявся на толоцi своєю хоробрiстю. Одного лише не знав Йона: що  не  в
такiй уже й далечi вiд Хмариного, за полями та  балками,  закутими  першим
морозом, помста чиясь не  спить,  готує,  за  тих  невiдомих  парашутистiв
розплату.
   Пiсля того як Катря пiшла, зiбрався увечерi трибунал.  I  хоч  Решетняк
промовчав тодi, слухаючи про побитi вiкна,  але  зараз,  коли  йшлося  про
зовсiм не  знайомих  йому  людей,  про  невiдомих  отих  погублених  Йоиою
парашутистiв, вiн перший подав голос:
   - Таке не прощають.
   Хай не знайомi нiкому вони з вас, не знає пiхто, якi вони були,  що  за
люди... Нашi парашутисти! - i цим сказано все.
   Винесли вирок.
   Товаришi подумали й про таке: в селi не можна чiпати Йону, бо на  Катрю
впаде пiдозра, життям поплатиться їхня спiльниця... Вирiшили, що братимуть
його на хуторi, де Йона має гуляти у свого приятеля иа хрестиках.
   Операцiю очолював Колосовський. Нiхто й це помiтив, як  наступної  iючi
вислизнуло троє коней iз крайньої  стайнi,  швидко  зникнувши  в  темрявi,
розкидаючи свiй глухий тупiт у степу. Нiч була довга й невiдома  попереду,
їдучи, Решетняк уявляв, як беруть вони Йону, як поведуть його на те  давно
запустiле дворище у степу, батькiвщину Йонину,  де  старий  Архипепко  яму
собi копав. Поклав собi Решетняк, що неодмiнно  все  там  вiдбудеться,  на
тому ж мiсцi, де Йона вчинив над сiльським активiстом розправу. Приведе  й
скаже:
   - Копай... Твоє до тебе й повертається.
   Проситиметься Йона, на колiна падатиме:
   - Змилуйтесь,хлопцi!
   - А коли стара Архипенчиха тебе благала, ти змилувавсь?  Копай  же  сам
собi яму, як вiн копав: вiчними сусiдами будете.
   Схопили Йону там,  де  й  задумано  було  його  схопити:  бiля  старого
вiтряка, коли п'яний повертався з  хрестин.  Здасться,  спершу  вiн  i  не
дотямив, що за напад на нього, в думцi, видно, не покладав, що вiн  кимось
уже заочно засуджений.
   - Запроданець, - сказав Колосовський,  вiдбираючи  зброю.  -  Найманець
пiдлий.
   - Хай i найманець... Найнявсь! - обурено  випручувавсь  Йона.  -  I  до
чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви менi  випотрошили!  Хто  iз  землi
зiрвав? Хто нас, як цуценят, у сани?
   - Зрадник. Вислужпик,-згрiзна падало на нього з темряви.
   - Пустiть! Вiдiйдiть! - пручався всiма м'язами. - Нiкому я не служу! Нi
свастицi, нi тризубцю!.. I до лампочки ця менi  ваша  Україна!  Весь  свiт
пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена!
   Заткнули рот, скрутили руки, мiж кiньми погнали у вiдкритий  степ.  Про
те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка
"у вiчнi сусiди", Колосовський не захотiв i слухати:
   - Нема коли з ним воловодитись... Тут.
   ...Як непомiченими виїхали з маєтку,  так  непомiченими  й  повернулись
троє вершникiв удосвiта до стайнi. Мовчазнi, з суворими лицями, задубiлими
на вiтрi. А перенатуженi конi - з iнеєм на змокрiлих, ще повних  нутряного
клекоту грудях.
   Но стало зрадника Йони в Решетняковiм селi. Зник загадково. Розпився до
того,  що  людей  не  впiзнавав,  -  хiба  ж  довго  такому  вночi  в  яму
вшелепатись? В який-небудь напiвобвалений на старiм хуторищi  колодязь,  -
позоставалось ще їх у степу пiсля того, як хутори порозбивали...
   Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збiдоване хмаринське жiноцтво
з косами в поле i коли цi, безмужнi, вишикувавшись тужливим ключем, рушили
по тiм самiм лану, де колись ходили комбайни з  їхнiми  комбайнерами  бiля
штурвалiв,  -  одна  з  переднiх,  кладучи  покiс,  зненацька  в   ячменях
наткнулась  косою  на  щось  перетлiле.  Без  обличчя,  без  очей  кiстяк,
переточений мурашнею... Лише по  чорнiй  зотлiлiй  шинелi,  по  вискалених
металевих зубах i впiзнало жiноцтво свого  лютого  односельця.  Переточена
мурашнею зотлiлiсть - то було все, що зосталось вiд Йони.
   Одначе ще далеко той день,  коли  його  у  хлiбах  викосять  хмаринськi
косарi в спiдницях.
   А поки що  Решетнлк  ревно.  порав  коней,  розгарячiлих  пiсля  нiчної
гiньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею i ще  раз  огляне:
треба, щоб на ранок були, як всi, зоднаковiлi. Iншi конюхи нi  про  що  не
розпитували - коло нього все тут люди  свої,  надiйнi.  Мовчки,  як  пiсля
тяжкої роботи, закурював з ними в розчинених дверях  тамбура.  I  хоч  очi
червонi були вiд нiчниць, на сон не тягло. Розвиднялось  уже.  По-зимовому
важкi, недобрi хмари над степом пiднялись. Гнало вiтром, i снiг  пролiтав,
косий, трасуючий. I, дивлячись на той  снiг,  думав  Решетняк:  "Це  якраз
добре. Все примете..."



   XVI

   В Перемишлi їх постригли. Клубок круто скручених пiд  хусткою  Прiсиних
кiс звично рвонула чиясь невiдворотна рука...
   Кiлька спроб втекти  по  дорозi,  вiдлучившись  нiби  за  кип'ятком  на
станцiю, кiнчились для Прiсi лише синяками густими. Цi синяки,  аж  чорнi,
побачила в себе на  тiлi  теж  у  Перемипiлi,  коли  роздягалася  в  лазнi
пересильного  табору.  Постригли  всiх  пiдряд.  Машинками,   наголо,   як
тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом  з  дiвчатами,  коли  вiд
есесiвок вiдбивались, вiд їхнiх ножиць боронячи косiї свої...  Були  такi,
що з горя голки ковтали. Нiби з  життям  назавжди  прощаючись,  волали  до
недосяжних тепер  матерiв,  похапцем  передавали  полякам  останнi  листи,
заллятi сльозами: "Мамо, ми гинем!  За  що  вони  мучать  нас,  що  ми  їм
зробили?"
   Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильнiсть,  то  вона  до  Прiсi  хоч
трохи таки скривилась: не в табiрнi бараки потрапила невдала втiкачка,  не
до вахманiв, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами  витатуйовують
на вас безвихiднi табiрнi номери, - придбала Прiсiо за скiлькись там марок
нiмкеня-аристократка для робiт у своєму маєтку ;i  середньовiчним  замком.
Вперше, не в пiдручнику  iсторiї  i  не  в  кiнофiльмi,  а  насправжки,  в
реальностi, дiвчина побачила тут рицарський замок  мурований.  I  чепурний
корiвник бiля нього неподалiк, з  якого  ти,  остарбайтерка,  щодня  будеш
вичищати гнiй.
   Нiмкеня - худа, висока, сама хребетна  кiсть  ходяча  -  накульгує,  бо
замолоду об'їжджала коней, i на згадку про тi часи має пошкоджену  ногу  i
троє срiбних вставних ребер замiсть власних. Панi ще й зараз  кохається  в
конях, в неї - цiла конеферма, гордiсть цього родовитого маєтку.  Господар
весь час нездужає, його возять у колясцi, дiвчатам велено щоранку вiтатися
з ним:
   - Гут морген, гер Рiтмайстер.
   Гер Рiтмайстер - тiльки так, бо вiн знатний, рiд його походить  ще  вiд
середньовiчних предкiв у кольчугах. Нi, грубим вiн з ними не був, цей гер,
цей спаралiзований нащадок власникiв замку,  Нe  бив  нагаєм,  не  щупував
дiвчат, не глумився, як тi, що  на  пересильних  пунктах  з  фотоапаратами
вдиралися в душовi, щоб на плiвку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей
не дозволяв собi бути брутальним. Вiн просто не помiчав  вас,  що  снували
мимо нього з пов'язками "ост" на рукавах, були ви для нього наче зiтканi з
повiтря, вiн дивився згорда крiзь вас крiзь безтiлесних. 1, мабуть, зовсiм
не чув  чи  не  бажав  чути  отого  вашого  щоденного:  "Гут  морген,  гер
Рiтмайстер", бо нiколи не вiдпо'вiдав.
   Усiм розпоряджалася, панi, вона тримала маєток в руках.
   - Ми не вискочки скороспiлi. У  нас  герб,  i  ми  залишаємось  вiдданi
кайзеровi, - казала пиховито i нiяк не хотiла повiрити, що нiмецькi  вояки
здатнi  були  скородити  мiннi  поля   вiйськовополоненими   i   вчительок
затовкувати в пацв'яхованi бочки...
   - Не може цього бути,  -  аж  сердилась  панi.  -  Ми  не  варвари.  Ти
вигадуєш, брешеш!
   Вони не хотiли бути варварами. Панi не могла уявити  свого  сина  серед
тих шмаркачiв з гiтлерюгенд, що гiрше бандитiв  знущаються  на  Сходi  над
мирним населенням. Чи, може, вони й справдi не були з природи такими?  Але
ж згоджувались роками культивувати в собi жорстокiсть убивць  i  садистiв,
бо бутрi жорстоким, глухим до людського болю - це для них уже  не  ганьба,
навпаки, це стало синонiмом доблестi,  прикметою  дужої  арiйської  вдачi.
Панi не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чуєте, бачила?!
   - Ти, мабуть, навмисне це все вигадуєш, щоб компрометувати  пас...  Хто
ти за фахом?
   - Мала бути вчителькою... А поки що недовчена студентка.
   - О! То це ти там i нiмецьку студiювала?
   - Аякже. Ich bin... du hist... er ist! - I повторила з притиском: -  Er
isl! Er ist!
   - Браво, Фрiсьхен! Ти ще скажеш, що й нашу iсторiю вчила?
   - I вашу, i свою...
   - У вас є iсторiя? - кривилася панi  поламаною  усмiшкою.  -  Тодi  вже
скажи, що у вас було й рицарство?
   - Було. I є! Був орден лицарiв Сiчi Запорозької... I лицарiв Сиваша  та
Перекопу... Києво-Могилянська академiя була...
   - Не чула такої.
   "А що ти чула, стара мегеро?  Що  ти  знаєш  про  нас?  Не  чула  наших
мелодiй. Не читала наших книг. Не маєш уявлення  про  iсторiю  нашу!  Нашi
синi Днiпрогеси, унiверситети, наша  молодь,  що  розквiтала  таладтами  й
надiями, - все це для тебе не iснує! Заклякла в тупому, пихатому  неуцтвi,
так невiгласкою i в землю ляжеш iз своїми срiбними ребрами... Пороху хтось
насипле на цi  хижi  очi,  що  не  хотiли  помiчати  цiлих  народiв  з  їх
прагненнями, з  їх  життям,  їх  культурою...  Ми  нижча  раса  для  тебе,
напiвдикуни. Чому? Чому ви такi? Що дала вам вся ваша  нiмецька  мудрiсть?
Навчила будувати бараки, табори задротованi? Гори клубкiв  колючого  дроту
виробляти для всiєї бвропи?"
   - Ви ледачi, ви хитрi, як, зрештою, всi слов'яни. Схильнi  до  мiстики,
царевбивств, до руйнiвних  революцiй,  авжеж?  I  ви  дуже  пiдступнi,  це
правда?
   - Ми люди, як i всi. I хочемо, щоб всi були людьми.
   - Якщо ти така  ерудована  та  язиката,  то  чому  ти  тут?  Менi  твоя
освiченiсть, власне, нi до чого.
   - Панi, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди.  Не  з  власної
волi тут.
   Було це по-нiмецькому  логiчно,  i  навiть  черству  нiмкеню  це  мовби
торкнуло,  по  жовтiм  пергаменту  носатого  обличчя  майнула  щось  майже
прихильне.
   - Тобi нема чого нарiкати. Дякуй боговi, що потрапила не в  Бухенвальд,
не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок.
   - Але ж хiба не вашi рiщарi поначiплювали нам цi  принизливi  нарукавнi
пов'язки  рабинь?  Це  ж  вашi  нiмецькi  ножицi  пообстригали   нас,   як
каторжанок...
   - Ти ображена, що брудну твою голову обстригли? -  здивувалася  панi  i
стала пояснювати, що нiчого образливого в цьому нема, бо це гiгiєна,  крiм
того, в них, у нiмцiв, людське волосся  -  цiнна  сировина:  з  практичною
метою переробляється у промислову повсть i пряжу.  Iз  вiдрiзаних  жiночих
кiс, з волосяної пряжi  у  них  виробляють  ступнi  шкарпеток  для  команд
пiдводних  човнiв,  волосяна  повсть  вжиткується  також  на  панчохи  для
iмперської залiзницi...
   - А ти ж як, гадала? Ми, нiмцi, вмiєм усе повернути в  доцiльнiсть.  Це
схiдний повiльний ваш розум не  знайшов  би  практичного  застосування.  А
нiмецький генiй iз ваших кiс робить чудовi панчохи...
   - Данке шьон за пояснення.  А  ми,  дурнi  схiднячки,  цього,  бач,  не
розумiєм... В нас коси - для краси...
   На рiздво, нiмецьке рiздво, наїхало гостей.  Прибув  у  цi  днi  i  син
Рiтмайстера, фронтовий офiцер, у вiдпустку.  Ще  перед  тим  папi  не  раз
хвалилася сином, який вiн порядний, добро вихований. А Прiся дивилася,  як
старанно мив руки порядний цей вiдпускник, i здавалося їй, що то вiн  кров
чиюсь вiдмивав. "Але не вiдмиєш! Не вiдмиєш довiку!" - повторювала вона  в
думцi, дивлячись на червонi клешнюватi  пальцi  та  на  брязкотельця  його
залiзних хрестiв.
   Влаштували бенкет на честь синового  приїзду.  Перед  тим  гостi  цiлою
ватагою вiдправилися в  лiс  на  полювання  -  у  них  кiлькасот  гектарiв
фамiльного  лiсу,  де  повно  звiра:  зайцiв,  кабанiв,  козуль...  I  ось
повертаються iз здобиччю, трублять в мисливськi роги за давнiм  рицарським
звичаєм, складають здобич  купами  серед  подвiр'я,  вихвастуючись  -  хто
бiльше набив... "А руки ж вашi в людськiй кровi",  -  знов  думала  Прiся,
звiддалiк поглядаючiї на їхнiх нещасних пострiляних сарн.
   Гостювали в цих родовитих фонiв ще и якiсь новоспеченi фони з  Берлiна,
з ними нiмченя мале, гарненьке, що заникувало часом до  корiвника  або  на
курятник, дивилося, як Ирiся працює,  посипає  прохiд,  моп  алею,  жовтим
пiском. Ждало мале, доки вона звiльниться вiд роботи, щоб могла побавитися
з ним. Якось питає:
   - Хто ти? Звiдки? Як тебе звати?
   Показала йому нашивку "ост" на рукавi;
   - Фон дер Остен.
   Воно зрозумiло жарт, засмiялось.
   Iншого разу юне арiйча застало її в  курятнику,  коли  вона  нiчого  не
робила. Сидiла, i навiть книжка  нiмецька  лежала  збоку  -  не  читалося.
Нiкого й бачити не хотiла зараз бiля себе, крiм  одного  -  крiм  смаглого
лицаря-красеня з далеких iмеретинських гiр. Он вiн з вилами серед тих,  що
вкривають радгоспний свинарник... Тi на даху, а Шамiль знизу солому подає.
Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й  в  нiй  щось  горде,
непiддатне. Перед тим, як виважити в повiтря набряклий водою куль,  Шамiль
пронизує його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж  дiд  Харитон
не може стримати свого захвату:
   - Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!
   Никало знудьговане арiйча, зачiпало Прiсю, кликало бавитися з ним:
   - Фон. дер Остен, пограйся зi мною!..
   А вона нi з мiсця. Тодi мале пiдкралося iз-за спини i,  набравши  повну
пригорщу пiску, сипонуло їй в очi тим пiском... Догнала його аж у парку i,
накiрчивши, добре натовкла носом у  снiг,  вiдлупцювала  малого  фона,  як
хотiла. Дарма що верещало мов  недорiзане.  Вибила,  i  аж  тодi  бурхнули
сльози образи, аж тодi спохопилась: що ж буде?
   Незабаром гукнула її старша кухарка:
   - Що ти там накоїла? До панi мерщiй!
   Панi сидить у крiслi, розпитує, чи правда, що на  нiмецьку  дитину  ти,
остарбайтерка, руку пiдняла.
   - Ти розумiєш, на що ти зважилась? Розумiєш, як можна  трактувати  твiй
вчинок? .
   - Але ж воно менi очi пiском засипало!
   - Ти ж могла в своєму нестямi навiть скалiчити це юне створiння!
   - Воно вже й так скалiчене... духовно. Вважає, що йому все дозволено!
   Панi трохи недолюблювала цих новоспечених фонiв, вважала їх вискочками,
може, це тiльки й не дало розгулятися її гнiву.
   - По якому мiсцю ти його била?
   - По отому самому... Дiтям усiх рас i нацiй по одному мiсцю  перепадає,
- воно в них однакове... '
   - Бiльш нi по чому?
   - Нi.
   - I такн добре набила?
   - Добре.
   Тiнь усмiшки  нсремайну.iа  по  бляклих  устах  .нiмкенi,  Пастроживши,
попередивши. щоб бiльше руку на нiмченя не смiла здiйняти,  взялася  цього
разу сама залагодити справу.
   Може, ще й тому, що сип перебував у замку, i мати  з  такої  нагоди  не
дозволяла собi крайностей щодо нерсонаяу, пс хотiла бути надто злою навiть
у ставленнi до клятих цих остарбайтерок. Панi робила все, щоб син  якомога
довше побув удома; використавши зв'язки, якось так  влаштувала,  що  здали
залiзничний квиток, i вона сама придбала йому iнший - на лiтак. А невдовзi
пiсля  того,  як  полетiв,  одержала  звiстку  й  хрести:  сина  десь  над
українськими лiсами збили партизани.
   Панi ледве не збожеволiла.
   - Це ж я... Я сама винувата, сама послала своє дитя на смерть!
   Прiся, дивлячись на щире невтiшне горе матерi,  ладна  була  пройнятися
навiть спiвчуттям до старої. Єдиний син,.улюбленець i  надiя  родини,  вiн
бiльше нее iснував, вiн став жертвою власного фанатизму  i  завойовницької
ненажеркостi... Скрутком сплющеного  металу  врiзався  в  землю,  морозами
скуту, той його останнiй лiтак... Тепер тiльки фото його  в  чорнiй  рамцi
висить у материнiй кiмнатi, i весь замок поник у жалобi. Може,  хоч  тепер
ви, панi, зрозумiєте горе наших матерiв,  зрозумiйте  i  мою,  i  Шамiлеву
матiр?
   Але навiть пережите горе не  зробило  стару  нiмкеню  добрiшою.  Бiльше
того, незабаром сталась подiя, яка всiх остарбайтерок приголомшила.  Помiж
iнших працювало на панськiй кухнi дiвча одне, Маруся, Прiсина  землячка  з
сусiднього району.  Iнодi  разом  вiдводили  душу,  мрiяли  удвох  навеснi
втiкати. Якось панi в своєму траурi зайшла  до  кухнi,  а  па  плитi  саме
молоко збiгає, сердито випiнюється з каструлi. Чи нерви зрадили,  чи  лють
за партизанськi  лiси  перевершила  все,  тiльки  вхопила  ту  каструлю  i
кип'ячим молоком дiвчинi - в обличчя! Ошпарила все лице, i очi  вишпарила,
звiрюка... Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалiчена,  що
зiр не повернути, дали пiсля цього їй волю: можеш вiдправлятись назад,  на
свою Україну...
   I вiдправили.
   Прiся не раз ставила себе на її, на Марусине мiсце, i,  грiх  подумати,
навiть щось схоже на заздрiсть прохоплювалось в душi... Хай хоч  ошпарена,
з вiчною нiччю в очах, але ж додому,  на  Батькiвщину...  I  вже  з  жахом
уявляла, як, ослiплена, руками на Україну дорогу  намацує,  з  спотвореною
своєю вродою постає перед братом, перед Шамiлем... Та потiм  отямлювалась:
пi, анiзащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тiльки в
усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз вiд нього оте вогнисте, жагуче:
   - Ти красива, красива... Шенi чiрiме!
   Угнiчена горем, з каменем на душi працює  на  курятнику,  день  у  день
вичищає гнiй, а вивозять його тачками троє поляк iз полонених, що  їх  для
роботи щоранку приводять iз табору, розташованого неподалiк,  у  дюнах.  В
таборi там у них хвороби, звiрячий режим, недоїдання, "Та невже ж - це  ти
їм нiчим не допоможеш? Долею ж такi, як i Шамiль... Якусь би  передачу  їм
за дрiт, i буде ця передача нiби й для нього!.."
   Прiся знайшла спосiб: вранцi вiдбере щойно зiбраних з-пiд несучок яєць,
накутає сiном i зверху гноєм прикриє. А поляки вже  в  курсi  -  прийдуть,
мовчки вiдриють сховок з-пiд гною i - в табiр, товаришам... Вдалося  одне,
то вирiшила з дiвчатами спробувати й друге:
   - Канiстру молока їм передамо...
   Та, видно, котрийсь iз панських мисколизiв пiдгледiв, донiс, бо ось уже
кличуть Прiсю в покої, стоїть вона  перед  гером  Рiтмайстером.  Висохлий,
хворобливий спадкоємець рицарiв, пихач, що нiколи й словом не  озвався  до
остарбайтерок, зараз здобувся  на  мову,  ладен,  здається,  в  горло  був
дiвчинi вчепитись за цю канiстру молока, перехоплену вже на  пiвдорозi  до
табору...
   - Та як ти смiла, крадiйко!.. Адже це моє!
   Вона зовсiм  не  соромилась  свого  вчинку,  пробувала  навiть  i  йому
втлумачити, що це не крадiйство, доводила з чуттям правоти:
   - У вас вiсiмдесят корiв, пане Рiтмайстер, i майже всi дояться...  Хiба
вам iз панi не вистача? А там голодують, там - хворi...
   - Те мене не обходить. Молоко - моя власнiсть, ти  здатна  це  втямити?
Моє,  кожною  краплиною  моє!  Менi  належить,  i  тiльки   я   можу   ним
розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!
   Вiн горланив, трясло його, аж судомило в колясцi. Запевняв, що  не  так
навiть канiстра обурює, як посягання па принципи, на  самi  пiдмурки  його
життя. Бiльшовичка, баламутниця, ти маєш нахабство зазiхати на його  право
господаря, зневажати їхнiй нiмецький порядок-орднунг?..
   Дiвчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й  презирства.  "Так,  ви
поневолили, знещасливили нас, - нiби казала йому  у  вiдповiдь,  -  але  ж
нещаснi будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!"
   - Крiм закону,  пане  Рiтмайстер,  ще  є  почуття.  Звичайне,  людське.
Спiвчувати, допомагати людинi в нещастi - це, по-вашому, злочин?
   - Схiдна непотрiб, ти ще будеш мене повчати? В  таборi  будеш  повчати!
Марш звiдси! В табiр її!
   Того ж дня всiх причетних до справи з  канiстрою  погнали  на  станцiю.
Надвечiр вони вже опинились на чорнiй з-пiд вугiлля  платформi,  вiдкритiй
усiм вiтрам. Вартовий iз гвинтiвкою коцюрбився поблизу,  потонув  у  своїм
настовбурченiм комiрi, нахляпивши пiлотку на вуха.
   Мчить  ешелон.  Всевладний   нiмецький   орднунг   нависає   над   нами
непроглядною нiччю. Летять вiд  нас,  як.  у  безвiсть,  чорнi  придорожнi
дерева, гримлять вiадуки... Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське
- це тiльки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке...  Але
завжди велике, як бiль, як душа, по вiнця налита до когось  любов'ю...  Чи
ще буде iнакше? Повинен же бути свiт, де  країни  й  народи  не  знатимуть
бiльше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов  на  сарн  у  заповiдному
лiсi... I що нашестя були - це сприйматиметься як дикiсть, як щось  зовсiм
протиприродне людинi...
   В пiтьму запiзно гуркоче платформа,  несе.  Нiби  в  ураганному  вiтрi,
темними силуетами пролiтають голi дерева, казарми, кiрхи, пакгаузи... Де ж
твої осяйнi, великодушнi мiста, Європо? Нема  їх,  не  чути  ваших  теплих
атлантичних  вiтрiв,  анi  вашої  органної  музики  -  нiчний,  iз  сажею,
огаристий вiтрюга чорними хугами свище на нас iз  пiтьми...  Нiчого  нема.
Навiть сталевих нема в нас голок, щоб можна було  ковтнути.  Анi  папiрця,
щоб написати й кинути в нiч:
   "Любий, коханий мiй!  Живи  i  за  мене.  До  останнього  зблиску  буду
твоя!.."

   БЕЗ ПРАВА ВМЕРТИ

   Знайшлися сапери, знайшлися мiнери. Знайшлися вiдважнi душi, готовi  на
будь-яке завдання. Останнiм часом пiдiрвалося кiлька  нiмецьких  машин  па
старiм  большаку.  Якимось  чином  мiни,   що   залишилися   де-не-де   на
певискороджених мiнних полях,  ночами  перекочовували  туди,  на  большак.
Хтось їх знаходив, хтось закладав. Щоправда, мiни вибухали  не  па  землях
радгоспу, i тутешнiх це нiби не стосувалося. Пауль-управитсль  мiг  навiть
сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деiнде.
   В маєтку поки що  нiкого  не  чiпали.  Одначе  барак  весь  час  був  у
насторозi. Безперервне ходiння по лезу ножа - таким було зараз їхнє життя.
По лозу - вдень i вночi. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти
тебе з барака чи з тамбура стайнi, чи  вхопити  просто  па  роботi.  I  ти
знаєш, що схоплять недаром. Що нападуть на слiд чогось  таки  вартий.  Але
поки що не иападали. Хтось нiби оберiгав хлопцiв. Працюють як  i  ранiш  -
хто де. I тiльки нильноокий Вiхола бачить, що за робота з  них.  Внутрiшня
симуляцiя - послiдовна, продумана день крiзь день.
   Од Вiхоли цього не приховаєш.  Але  мовчить.  Бо  вiтри  фронтiв  -  їх
наперед не вгадаєш: куди  ще  повернуть?  Погода  життя  нестiйка.  Двигiт
фронтiв, то дальший, то ближчий,  останнiм  часом  робив  iз  Вiхоли  нiби
чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрiлка  колишеться  все
бiльше, вказує на бурю... Отже, змушений був терпiти навiть цей  постiйний
внутрiшнiй саботаж. Опiр i опiр - Вiхола його почуває щодня. Начебто  i  є
робота, але яка? Скорше це тiльки видимiсть її: все чомусь не  клеїться  -
там порвалось,  там  поламалось,  раз  у  раз  переробляй,  ремонтуй...  I
мовчи... Може, не вмiють, руки в них не туди стоять? Тепер  не  сказав  би
про них цього. Є серед них слюсарi,  машинiсти,  механiки.  Є  фахiвцi  на
всяке дiло. Хоча б той Решетняк: вiн i до вил, i до  коней,  i  шевцює,  i
линтварює... Все вмiють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати,
отам уже працювали без  симуляцiї,  робили  на  совiсть!  Полагодять  дах,
вкриють, причешуть, i ще ii стрiху пiдстрижуть - просто задивишся. I  люди
стоять за них горою, радяться з ними, вiрять їм, вiрять, що все це  тiльки
тимчасово. Кожен полонений, як полiтрук  самозваний,  тлумачить  по-своєму
рiзнi чутки, пересуває фронт, пiдтримує в людях надiю... Вiдомо це Вiхолi.
Але  ж...  мовчи.  Бо  стрiлка  барометра  колишеться,  стрибає...  А   як
повернуться, то ще затанцюєш тодi...
   Якось на барак таки налетiли з обшуком. Ватага шуцмапiв нетутешнiх -  з
куща, з кущової полiцiї. Перерили все. Найшли  пiд  нарами  купу  вiвса  -
якiсь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопцiв одержував наряд на
роботу в зерносховище. В напiвсмерках величезного безвiконного примiщення,
де повно куряви, гуркоту вiялок та трiєрiв, з ранку й до  ночi  сновигають
постатi в шинелях -  з  лантухами,  з  лопатами,  задихаючись  в  холоднiй
шорсткiй курявi. Шугають десь аж пiд стелею по сипучих ворохах, по  вiвсах
та ячменях, провалюючись у текучi ями по  пояс.  Зате  ж  як  повертаються
увечерi до барака, то з-за халяв, iз пазух, iз-за комiрiв  кожен  витрушує
по кiлька пригорщ зерна, i якщо вартовi присутнi прiї цьому,  то  й  перед
ними є виправдання: саме понабиралось,  по  пояс  пiрнаєш  в  тому  зернi,
нiчого це бачиш, остюками очi пороз'їдало... Вартовi дивились на це  крiзь
пальцi, бо їм  з  роздобуткiв  теж  перепадало  чиншове,  а  решту  хлопцi
збирали, зсипали  в  кутку  пiд  парами,  i  то  вже  був  їхнiй  спiльний
неподiльний фонд.
   Пiд час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись  у  вiвсовi,  але  за
самий овес нiчого не сказали, - видно, шукали чогось iншого. Погреблися  й
пiшли нi з чим.
   I тiєї ж ночi з'явився в барацi Випадковий Випадок.
   - Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. I ще сказав,  що  треба
когось вiдрядити до мiста. Власне, не до самого мiста, а ближче  трохи,  в
селище заводське.
   Дiло є.
   - Мусила б наша зв'язкова пiти... Але ж її нема. - Прiсю, сестру  свою,
вiн мав на увазi. - Хто пiде?
   Шамiль зiскочив iз пар:
   - Я. Тiльки я!
   Бо все, що було з Прiсею зв'язане, мав вiн взяти на себе, нiкому цим не
поступиться... Саме так його й зрозумiли.
   -  Гаразд,  пiдеш  ти,  -  сказав  Байдашний,  старший  цiєї  ради,  що
вiдбувалась при блиманнi каганця.
   Хлопцi з барака теж дали свою згоду, i Шамiль розумiв, як багато їхньою
згодою сказано. Що пiд силу тобi це ризиковане  завдання.  I  що  повнiстю
тобi довiряємо. Довiряємо все наше потаємне,  навiть  пашi  власнi  життя.
Адже поручимось за тебе перед вартою i перед конторою, поручимось,  що  ти
неодмiнно повернешся, бо всi ми залишимось тут за тебе заложниками.  Отже,
ти не маєш права навiть  загинути  в  дорозi.  Ти  мусиш  повернутись  хоч
мертвий!
   Як  на  цi  неповнi  часи,  безмiрно  далеко  було  воно,  те  голодне,
стероризоване  мiсто.  Доведеться  йти  через  села,  де  лютує   полiцiя,
беззаконним iти по незвiданих дорогах цiєї холодної,  похованої  в  снiгах
окупацiї України. Можеш наткнутися па облаву, сто разiв можуть  затримати,
схопити тебе, адже всюди зараз  хапають  таких,  як  ти.  Озброєнi,  п'янi
посiпаки можуть на мiсцi десь тебе прикiнчити в кучугурi i нi перед ким не
будуть за це вiдповiдати, бо немає тут зараз нi тiнi того правосуддя,  яке
б оборонило тебе.
   I все ж Шамiль був майже радий, що  йти  випадає  йому,  що  товариство
зупинило на ньому свiй вибiр.
   Самi товаришi наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь
сiряк порудiлий i заячу шапку з вухами.
   Льоiнка-костромець  свої  теплi  онучi  вiддав.  Вiвса  йому  в  шаньку
насипали, Рошетняк ще й пожартупав:
   - Як  рисаковi,  вiвспчка  тобi  ярого,  сухого...  Промiняєш  досi,  у
дорозi... Може, на щось гаряченьке, iцоб не замерз.
   Домовились з вартовими  про  мiру  хабара.  Через  агронома  вициганили
Шамiлевi в конторi навiть довiдку якусь жалюгiдну, з розмазаною  печаткою.
Що є вiн, мовляв, робiтник цього маєтку, вiдпускається провiдати  родичiв,
що й засвiдчується. Агроном, який сам пiдписував довiдку, добре  знав,  що
родичiв тих мiфiчних в природi тут не iснує, тому й вважав за  потрiбне  з
свого боку попередити Шамiля:
   - Папiрець мало чого вартий... Найкраще взагалi тим людохватам  на  очi
не попадатись.
   Шамiль усмiхнувся:
   - Я вiрю в свою зорю.
   Удосвiта третього дня вийшов з барака. Ще тiльки розвиднялося,  як  вiн
уже минав найдальшу степову лiсосмугу, що  була  межею  маєткових  земель.
Вирослий у країнi сонця, вигрiтий теплом пiдсонячних скель, повитих лозами
виноградними, опинявся тепер вiч-на-вiч з безмежжям  снiгiв,  що  обiймали
весь простiр. Продерся крiзь акацiєве колюччя лiсосмуги, вппужав зайця, що
спав у снiгу, i вдихнув волю на повнi груди. Барак  i  життя  пiд  конвоєм
збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табiрним, валом маслин
та акацiй, i першим бажанням було. бажанням,  зболiлим  до  крику:  нiколи
бiльше не повертатись! Хай навiть i згинути, але десь отак,  невартовапим,
у полi, в снiгах, пiд виспiви вiльного вiтру!  Враз  наче  опали  невидимi
пута, що стiльки часу оплутували його, хотiлося кричати вiд захвату,  пити
цей вiльний вiтер. Випростатись хотiлося так, щоб дiстати рукавицею  неба,
його кудлатих хмар. Земля тут уже  нiби  нiчия,  i  небо  нiчий,  i  дорiг
нiяких. Хоча нi: он стовци пiшли вподовж  большака,  що  лежить  заметений
снiгом. Там он вибухали вашi мiни,  осмалюючи  снiг,  полишаючи  на  мiсцi
вибуху клоччя мундирiв... Перейшов большак i вiдчув себе ще вiльнiше: бiла
безвiсть перед тобою, безлюднiсть, свобода чи бодай химерна iлюзiя її. Тут
тiльки ти i снiги, ти i вiтер! Почуваєш себе  молодим,  дужим  звiром,  що
вирвався нарештi з клiтки, i маєш в своїм розпорядженнi цiлу планету!..
   Зiйшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовванiють далекi  скирти,  ферми
тонуть радгоспнi в iмлi  небокраю,  -  може,  й  справдi  востаннє  кидаєш
прощальний погляд на них? I крiзь миттєве позасвiдомне  схмелiння  враз  -
тверезий внутрiшнiй голос: "А хлопцi як? Тi, що поручились за тебе i ждуть
тебе хоч мертвого, що повернешся? Чи воля дорожча за них? Тобi воля, а їм?
Є свобода, a є ще й таке поняття: егоїзм свободи. Може, це  якраз  тебе  й
спокушає ось тут?"
   Мiцнiше натягнув свою заячу шапку й рушив. Безлюддя, бiла  безмовнiсть,
а зеленiло ж i  тут,  квiтувало,  гуло  бджолами,  пахло  нектаром...  Все
позамiтано, поховано пiд  товщею  снiгу,  лише  дротяне  колюччя  лiсосмуг
потяглося  темним  пасмом.  Хвилясте  бiлiють  поля,  горбляться  горбами,
западають балками,  i  весь  час  крижано,  тонко  дзвенить  поземкою  цей
суворий, нiби арктичний свiт. Україна, земля окупована...
   На зошитнiм аркушi мав вiд руки накидану Випадковим  Випадком  карту  з
позначками сiл, якi зустрiчатимуться, а де знак оклику, там треба обходити
стороною. I обходив. Бездорiжжя стало йому дорогою. За кiлька годин ходьби
трапився Шамiлевi серед  моря  снiгiв  один  лише  хутiрець,  знаком  плюс
позначений на картi  як  можливий  притулок;  наскрiзь  пробитий  вiтром,,
напiвзаметений, з обламаними деревцями - таким вiн постав. Певне, колишнiй
польовий табiр якоїсь  бригади.  Заiржавлений  реманент,  кинутий  сяктак,
мовби свiдчив про якусь велику байдужiсть,  що  тепер  скувала  цей  край.
Плуги в груддях мерзлої необчищеної землi... Зубатi борони, недбало кинутi
культиватори...  Кiлька  сiвалок  з  нiби  назавжди  умерзлими  в   землю,
потонулими в снiгу сошниками... Покинутiсть,  забутiсть.  Чомусь  згадавсь
Решетняк: з яким почуттям глянув би дiн на цю безладь, на цi напiвзаметенi
серед вiдкритого степу сiвалки, з яких, здається,  уже  нiколи  не  потече
зерно в теплу весняну землю. Пiдiйшов до одної,  вiдкрив  ящик:  порожньо.
Згадав, що має овес. Розв'язав торбу, кинув у  ящик,  у  гнiзда  непорушнi
кiлька жмень "ярого, сухого". Навiщо? Для прикмети? На весняний засiвок? I
скiльки йшов тепер, невiдступне пливла перед очима напiвзаметена  сiвалка,
пливла у завiях снiгу, як знак холоднечi цього життя  й  смутна  надiя  на
щось весняне...
   Вiддаленi, глухi, безжиттєвi села правили за  орiєнтир.  Час  вiд  часу
звiрявся по картi. I нiде пi живої  душi,  тiльки  ти  полями  бредеш,  до
моторошностi самотнiй. Та ще десь у  цих  же  снiгах,  в  цих  просвищених
вiтром  просторах  блукала  дiвчина   слiпа,   одна-однiсiнька.   Та,   що
повернулася з Нiмеччини, з ошпареним  лицем,  з  повипiканими  очима,  якi
ранiш були карi, а може, синi, як  небо,  повнi  задуми  й  тихого  сонця.
Пройшла про неї в народi яса, докотились чутки й до маєтку. Одна  з  отих,
що були вiдправленi до Нiмеччини з першим  набором,  десь  там  па  торгах
виставляли наших дiвчат зовсiм голих на огляд, щоб нiмкенi, вибираючи, мог
не пересвiдчитись, що нема  на  них,  на  цих  тугогрудих  слов'янках,  нi
екземи, нi лишаїв. За скiлькись  там  марок  виторгувала  її  нiмкеня  для
роботи на кухнi,  а  коли  було  виявлено,  що  дiвчина  потаємцi  передає
хазяйську картоплю полоненим полякам  у  табiр,  фрау  забiгла  на  кухню,
несамовита вiд лютi, i,  вхопивши  каструлю  з  плити,  плеспула  киплячим
молоком  дiвчинi  межи  очi...  Так  складалась  легенда  чийогось  життя.
Подруги-iталiйки здобулися нiбито їй на квитка, посадили в поїзд, що  йшов
на ост, i тепер ця  слiпа  дiвчина,  розшукуючи  рiдних,  блукає  зимовими
полями, дехто вочевидь нiбито  бачив  її,  люди  не  мають  сумнiву  в  її
реальностi, - розповiдь про Ослiплену незадовго перед цим довелося  почути
Шамiлевi вiд жiнок у зерносховищi. Є вона. Десь,  може,  якраз  серед  цих
снiгiв блукає та нещасна  ослiплена  полонянка,  що  образом  своїм  часом
повторює дiвчину, яка його  дарувала  своїми  обiймами...  Страшно  навiть
подумати про щось подiбне. Але  ж  чому  так  важко  подолати  уяву?  Чому
невiдступне образ дiвчини, такої безмежно рiдної тобi, з'являється  в  цiй
бiлiй пустелi, де й ти, слiпнучи вiд  стрiчного  вiтру,  бредеш  iз  своїм
костуром? Чи, може, це якраз ти i вона - обоє до незмоги кружляєте  в  цих
текучих снiгах, розминаєтесь, ие натрапивши одне  па  одного?  Заслiплений
вiтром, може, ти й не загледiв, як  вона  десь  тут  поблизу  в  звихренiй
снiговицi перекотиполем вiдсiрiла,  може,  вiтер  її  гнав,  безпорадну  й
невидющу, на колючi кущi, на зубатi напiвзаметенi борони натикалася...
   Надвечiр стояв на якомусь кряжi, на холоднiй горi своєї  самоти.  Вiтер
бринить билиною,  що,  пробившись  крiзь  товщу  снiгу,  блякло,  торiшньо
ворушиться бiля нiг. Село вiддалiк темнiє, дими з димарiв  комусь  пахнуть
затишком,  вечiрнiм  солом'яним  духом.  Перед  ним   рiчка   вгадувалась,
здається, якраз ота степова, що її олiвцем вив'юнив  на  картi  Байдашпий.
Ледве проступає, в'ючись руслом мiж снiгами, закута у панцир криги.  Текла
колись, вигравала на сопцi, мабуть, свiтилась прозорiстю.  Панцир  мiцний,
ковзкий. Закуто все, тут панує диктатура льодiв. Добре було вже й  те,  що
не треба шукати мiстка, будь-де можеш перебратись па той бiк. Чи  обминути
й це село з його знаком оклику? А де ж ночувати? Пiд перекотиполем?
   Дорога до села наїжджена, прижовкла вiд  розтертих  полозками  кiнських
кiзякiв. Шамiль, однак, не дозволив собi скористатись  дорогою;  зайшов  з
боку глухих огородiв, звiдти, де звiр пiдкрадається до  кошар  в  трiскучi
зимовi ночi. По мiцному злеглому  снiгу  наблизився  до  крайнiх  хат,  до
чийогось садка з старезними яблунями - покрученi  стовбури  ї:олiiiа  свої
старечо псвiшiпали, вивернутi гiлки аж по снiгу  лежать.  Кущ  калини,  до
пояса потонувши в заметах, де-не-де червонiє ягiддям - краплинами бубок на
кетягах. Напiвобдзьобана горобцями, так недоречно горить ця кали'на чиясь,
розчервонiвшись край садка серед синiх вечiрнiх снiгiв...
   Жiнка, що пiд повiткою рубала дрова, видно, помiтила  захожого,  бо  ще
дужче повернулася спиною до нього й далi гатила сокирою. Повернутись би  й
пiти собi геть. Нiхто тебе тут не жде. Не для тебе цi пахучi вечiрнi  дими
з димарiв. Десь скрипучо зачиняються хвiртки, в  iншiм  подвiр'ї  чоловiк,
кульгаючи, затуляє вiкна знадвору солом'яними матами; вiкна байдужi,  вони
нiби самi затуляються вiд тебе.  Нiким  ти  тут  не  кликаний,  нiкому  не
потрiбний, навiть  кущевi  оцiєї  напiвобдзьобаної  калини...  Та  все  ж,
долаючи власну нехiть, зайшов на подвiр'я, неквапом пiдступив до тiєї,  що
ганяла сокирою неподатливу ковердяку  по  двору.  Майже  недобрим  голосом
сказав, як годиться казати в таких випадках:
   - Здрастуйте, чи не пустите переночувати?
   Не одразу вона  випросталась.  Довго  й  люто  вишарпувала  сокиру,  що
застряла  у  вербовiй  корчомацi.  А  коли  випросталась,  Шамiль  побачив
немолоде вже обличчя, набрякле вiд напруги й морозу,  i  брови,  насупленi
неприязно.
   - До старости ночувати, в сiльуправу! Старостиха там  для  вас  подушок
наготувала!
   I забубонiла, що без дозволу сiльуправи тепер нiкого не велено  пускати
на ночiвлю, що людей тих .на дорогах тепер як мурашви, ходять,  старцюють,
щоночi добиваються в хату iз своїми блохами, а вона ж не сонце -  всiх  не
обiгрiє. Ранiш пускала, а зараз годi, дуже це їй  треба,  щоб  за  якихось
волоцюг та тягали її в управу, обкидали погрозами... Слова жiнчинi  так  i
хльоскали Шамiля по обличчю, вганяли в сором. Бо хiба  ж  не  правду  вона
каже? Хiба ж не жебрак, не волоцюга? Мало в людей своїх нещасть, ще  й  ти
їм хочеш пiдкинути. Вона все бубонiла, виказувала, але далi можна  було  й
не слухати, вiн обернувся й мовчки рушiїв iз двору.
   Вона догнала його край городу, аж  бiля  калини,  сердито  шарпнула  за
сiряк:
   - Це, по-вашому, вже ми й по люди? Нiч заходить, де ж  ви  будете?  Пiд
заячим кущем почувати?
   - Хоч би й пiд кущем.
   - Вертайсiь!
   Постояв i, iгiвен образи,  таки  вернувся.  Вiдчинивши  сiнешнi  дверi,
жiнка штовхнула його через  порiг  до  хати,  навстрiч  палаючому  в  печi
полум'ю.
   - Соломи внесу в'язку, та й спiть собi, хати не перележите. Тут  щоночi
кубляться такi квартиранти, як ви!
   Хата в туманi сутiнкiв. Бiля дверей на  табуретцi  вiдро  води  стоїть,
недавно, мабуть, внесене - у водi ще й крига плаває. Iз-за комина, з  печi
кашлянуло по-старечому, запитало:
   - То ти, Мотре?
   - Ночувальника знов собi  маєте,  -  кинула  на  пiч.  -  Та  ще  такий
обидчивий... Не на нас обиджайтесь!
   - А я не на вас.
   Вказавши на лавку, буркнула ночувальниковi:
   - Лаштуйтесь тут, - i вийшла з хати.
   Шамiль розсупонився, скинув сiряк, повiсив  у  кочергах;  там  i  торбу
прилаштував, сам сiв на лавi.  Надворi  знову  загупала  сокира.  Як  був,
Шамiль пiдхопився, вискочив у самiй гiмнастьорцi, вирвав у жiнки сокиру  з
рук... Незабаром жiнка вже готовi дрiвця пiдбирала.
   Повернувшись  до  хати,  непроханий  ночувальник  тепер  сiл  на   лавi
упевненiше.  На  коминку  заблимав   каганчик.   Iз-за   нього   з'явилася
закуйовджена борода. Чиясь старiсть вивiдливо вдивлялась у Шамiля.  Звiдки
та куди йдеш, чоловiче, та що чувати  в  свiтах?  Чи  правда,  що  їх  пiд
Сталiнградом вiдрiзано? I що нашi  фронт  проломили,  полки  сибiрякiв  на
зарятунок iдуть? I чи не чув, що з'явилася  нiбито  в  зарiчанських  краях
якась дiвчина невидюща? Вже й полiцiя за нею ганяється, а впiймати нiяк не
можуть, дарма що зовсiм незряча, молоком у Нiмеччинi ошпарена...
   Люди виявились як люди. Дали повечеряти. Вранцi дали  ще  й  поснiдати.
Вiддарунку не вимагали. Одначе  овес  їм  тут  свiй  залишив  з  торбою  у
вiддяку, сказавши, що не хоче мати зайвого тягара.
   - Ви ж заходьте, як будете повертатись, - почув  навздогiн,  пускаючись
нарозвиднi в дорогу.
   Але вдруге не довелось йому почувати. Коли повертався звiдти,  де  був,
ще в протилежнiм кiнцi села стривоженi жiнки попередили:
   - Не йдiть у село! Там обшуки сьогоднi, всi хати трусять!
   Звернув навмання в низини, i вже  знову  йому  заходила  нiч.  Йшов  по
замерзлому озеру, пристоював в очеретах. Чомусь це завжди сумно  -  бачити
заметене снiгом озеро. Кущиться бляклий, поламаний вiтром очерет. Але бiля
кожного кущика - ямка: то хоч i бляклий, а  знизу  вiн  дихає...  Ще  далi
повмерзалп в кригу настовбурчеиi лозняки.  Може,  десь  тут  влаштуватись?
Зривалось на хуртовину, надвечiр'я скрадало обрiї. Але тут  було  затишно.
Слiди, собачi чи вовчi, мережились по снiгу, хтось саньми проїхав,  видно,
брав звiдси хмиз, - зосталось пiсля коня мерзле  груддя  кiзякiв,  чорнiли
огарки загаслого вогнища.  Далi  йти  чи  вкублитись  отам  пiд  кущем?  I
зненацька здригнувся вiд оклику:
   - Ти хто?
   Нагла,  непередбачена  ситуацiя!  Мисливен.ь  з  рушницею,   з   зайцем
зiв'ялим, обвислим при боцi, нечутно з'явивсь iз-за верболозу.
   "Шуцман!" - першою була думка. Бо хто ж iще зараз має право полювати? I
рукав оперезаний смужкою, як для трауру... Холодними  змруженими  скалками
з-пiд вушанки незнайомець розглядає Шамiля. Має, видно, око пристрiляне, -
такого не обдуриш. Наскрiзь пронизує тебе, бачить крiзь сiряк,  що  там  у
тебе за пазухою, що i в душi. Здається, без допиту вгадав уже, хто ти е, i
куди ходив, i з чим повертаєшся. Мовби роздягає тебе до цурки, i  вже  все
вiн крiзь тебе розгледiв: барак твiй, i товаришiв, i  отих  металургiв  iз
селища, з якими ти нiч сьогоднi провiв, дивлячись, як вони бiля плити, мов
алхiмiки, при лампi карбiднiй роблять радiодеталi  та  виливають  ложки  з
бiлого пожмаканого металу...
   - В мене документ є...
   - Не треба. Зайдем в комендатуру, там з'ясується...
   В  лiтах  уже,  i  обличчя  без  лютi,  нiчим  нiби  й   не   потворне.
Натоптуватий, з пузцем. Може, навiть сiм'янин, жiнку й дiтей, мабуть,  має
вдома... Ждуть, що батько зайця принесе! Заполював таки нещасного  вуханя:
зiв'яло  повис,  обтягує  боки  мисливцевi.  Видно,  меткий  стрiлець.   I
почувається, що в такого не вiдпросишся, такий не вiдпустить.
   - Чи, може, вiдпустите? Ми тут не бачились. Кожен своєю дорогою...
   - Розминутись? О нi, чоловiче, розминутись нема деi свiт став тiсний...
   I рушницю звично зпяв iз плеча:
   - Рушай, рушай!
   Через надвечiрнє озеро йдуть. До того горба,  на  якому,  розкинувшись,
бовванiє село.
   Iдете. Мовчки. Двоє вас, зовсiм не  знайомих,  нiколи  не  стрiчаних  у
життi, i нема на свiтi мови, на якiй ви могли б порозумiтись. Є тiльки те,
iцо роздiляє вас, що  лягає  мiж  вами  непереходимою  прiрвою.  Не  знаєш
навiть, де ти. Незнайоме все, очужiле.  Саван  снiгiв.  Леза  криги.  Свiт
тiсний?
   Для добра став тiсний, а для зла просторий? Як приведе, одразу  ж  тебе
обшукають. Навiть i мертвого роздягнуть, знайдуть  на  тобi  те,  чого  не
мусять знайти! Тiкати? Вiд його пострiлу не втечеш. Отак  в  цей  вечiр  i
згинеш?  На  цьому  скутому  кригою  озерi,  серед  вилинялих,   жалюгiдно
розхристаних кущiв осоки?
   Але в тiм-то й рiч, що Шамiль не збирався вмирати!  Вiн  зараз  людина,
яка не має права вмерти. Ще зоддалiк, не  доходячи  горба,  помiтив  темне
гнiздо ополонки. Ледь-ледь затягло її кригою. Старанно обминув її i поволi
став дертись на гору. Чув позад себе натужне дихання мисливця.  Була  мить
роздуму, нiби передсмертного. I  враз  всiєю  звiрячою  пругкiстю  кинувся
вниз, ударом цiлого тiла садонув того пiд ноги. И насiв. Рукавицю загнав у
рота. Поволiк. I шубовснуло,  i  пе  стало.  Знову  була  ополонка.  Темно
лиснилась, колихалась без зашерхлої криги вода.
   Не пiд одним кущем  ночував  цiєї  ночi  Шамiль.  Коли,  скоцюрбленого,
замiтало й топило у сон, вiн не давав собi потонути:  зiбравши  всю  волю,
через силу виборсувався з-пiд снiгу  й  далi  шугав  у  колючу  розвихрену
темряву. Голками сiкло навстрiч, i ковтав  голки.  Здавалось,  зовсiм  уже
замерзає, скоцелiє пiд кущем, не в змозi пiдвестись,  а  таки  пiдводивсь.
Щось дужче за втому i виснагу пiдводило його, спонукало, пiдштовхувало,  i
вiн далi тягнувся  до  нiби  недосяжного  вже  барака,  до  неволi  своєї.
Беззбройний i беззаконний. I хай, може, хтось  згодом  колотиме  тобi  очi
нещастям твоїм, може, який-небудь Вiхола у своїй засмальцьованiй  анонiмцi
колись дорiкне тобi твоєю неволею, тим, що не вмер... Власна совiсть  тобi
оборона. Ти знаєш, в iм'я чого зараз долаєш цi  божевiльнi,  вихрястi,  аж
нiби кругойдучi снiги. А чому не вмер? Не має права вмерти, i все!
   Краю не  було  цiй  ночi.  Незвична  млiсть  розморювала  всього,  ноги
стопудовi не витягти. Почував, як тiло вогнем горить, як  туманяться  очi.
Зрозумiв: починається гарячка. Темрява слiпила, робила його невидющим, але
й тодi дiвчина, ота ослiплена полонянка, пливла у снiгах  попереду,  вела,
виводила його з нiчпих хуртовинних блукань.
   Добравсь до барака пiзно вночi. Напiвпритомного,  ледь  живого,  хлопцi
втягли його через порїг до барака.  Разом  з  радiодеталями  в  пазусi,  з
котушками, з листiвками про Сталiнград. Мерщiй роздягли, взялись вiдтирати
на нарах, а вiн горiв, стогнав, бився в маячнi сорокаградуснiй...  Не  чув
Шамiль, як котрийсь iз хлопцiв, що стягав перед тим iз нього гiмнастьорку,
чимось вражений, гукнув, стоячи серед барака:
   - Братва, сюди!
   Оточили його, кiстлявий куляк рояшкнувсь, i з долонi товариша блиснуло,
сяйнуло їм усiм: новiсiнький орден Ленiна свiтився на темнiм,  зашкарублiм
листку долонi.



   XVII

   Та  все  ж  весна  прийшла,  розiллялася  повiнню.  Не  стало   снiгiв,
засвiтилися плеса, на їхнiх широких екранах вiдтворилось своєю  небеснiстю
небо. Бiлi хмари кучерявились, i навiть плавневий  глiд  бачив  на  екранi
води своє чисте цвiтiння.
   Балки поперетоплювало, i Катря довго не приходила, - не було  перевозу.
Не знала, що Йвана було тяжко побито i  тепер  вiн  весь  у  синяках  ледь
сновигав по стайпi. Запевняв усiх, що й сам не вiдає, за якi грiхи.
   Перед тим була панiка велика. Ще розквашений снiг брудним мiсивом лежав
бiля стаєнь та бiля майстерень, коли вперше тут загримiло. Незвичайний був
тембр цього грому. Без весняної небесної  легкостi  -  лише  важке  низько
двигтiння по обрiю... Але'як воно порадувало! Як заблищали очi надiями!  I
незабаром повалила на маєток всяка нечисть - переполохана сарана  втiкачiв
iз-пiд фронту. Коменданти, старости, шуцмани... Саньми та возами,  повними
барахла. Нагнали табуни коней, лишаюватих, коростявих,  у  виразках.  Весь
маєток став схожий на величезний кiнський лазарет. Здоровiших  гнали  далi
за Днiпро - нiмцям на ковбаси, а недiшлих збивали  просто  в  загорожах  -
стаєнь для них не вистачало. До того ж у  стайнях  по  тамбурах  кублились
ночами втеклi перепудженi шуцмани,  яким  не  дiсталось  теплiшого  мiсця,
заливали  тривогу  самогоном,  перечiкуючи,  доки  вляжеться  буря,   доки
проясниться: чи вертати назад, чи тiкати далi?
   Тодi й побито було Решетняка. Якось уночi в тих заїжджих пропала  зброя
з саней чи з тамбура, зчинився переполох: хто мiг викрасти?  I,  звичайно,
найперше старшого кiнничого за груди:
   - Де?
   - А звiдки я знаю?
   - Мусиш знати!
   - Не бачив. Не чув. Не знаю, чи й була вона в  вас...  Довго  розлючено
били, допитуючись: де? Не могла ж їхня зброя звiятись вiтром?
   В барацi весь цей час жили наелектризованим, сповненим чекання  життям.
Готувались  до  прориву  через  фронт,  як  тiльки  наблизиться.  Але   не
наблизивсь. Погримiло недовго i перестало. Не  чути,  хоч  як  вслухались,
напружуючи слух. Довелось хлопцям знову братись за  вила,  за  лантухи  та
лопати. Та ще бiльше нервiв i сил вiдбирала пiчка потаємна робота:  добута
Решетпяком зброя не гуляла...
   Зiйшла снiгова вода, i всюди в  плавнях,  на  лозняках,  як  ватерлiнiя
весни, сохне листя торiшнє, вимитi коси завислих трав...
   Коней, якi не пiшли на ковбаси, остаточно вибракувашiх,  наказано  було
вiдправити  в  плавнi,  на  острови.  Буде  там  кiнський  лазарет.   Яких
пострiляють,  а  iнших  пустять  на  випас.  Пастухом  до  них  призначили
професора Iзюмського, а в пiдпасичi йому...
   - Пiдеш ти, Колосовський, -  дав  наряд  Вiхола.  -  Вiн  професор,  ти
студент, якраз i буде коняча кафедра.
   I прямує Богдан в конячий той лепрозорiй.
   Край радгоспних земель, де  рiвнява  полiв  кiнчається,  збiгають  униз
порослi тернинням яруги та глинища, а десь далi  на  пiвдень  мрiє  залита
сонцем заплава. Коли стати на згiрку,  аж  пiд  обрiй  видно  звiдси  ледь
охопну оком мерехтливу далеч i села розкиданi,  потонулi  в  нiй.  Блищить
хибке свiтло в'юнистої степової рiчечки, яка  то  гасне  у  рiдколiссi,  в
берегових  заростях,  то  знову  зблискує  на   вiдкритому,   щоб   потiм,
розiллявшись на рукави, тихо увiйти своїм розгалуженим  гирлом  у  могутнi
води Днiпра.
   Мглiє день. Стоїть, дивиться  Колосовський  на  заiмлене  поиизов'я,  i
образ коней якихось  незнищенних  протинає  вiдстань  часiв  i  епох.  Вiд
єгипетських колiсниць промчалися крiзь вiки до цього залiзного XX  вiку...
Де ж той лазарет? Де твої буйногривi? Нагледiв нарештi: жалюгiдно миршавi,
нiби оптичпо зменшенi до розмiру комах... Порозбрiдавшись серед  лознякiв,
похнюплено випасаються в маревi...
   Спустившись вниз, перебрiв потiчок, теплий,  прозорий,  висвiтлений  до
дна. За кущами сiрувато-срiблистими,  на  яких  поначiплювалось  листя  та
сухотрави, нанесенi повiпню, лишаювата коняка пасеться. По тому, як  вона,
змiнюючи мiсце, натужно високо  викидає  голову,  догадався,  що  ноги  їй
спутанi. Або обраненi. Чи, може, й зовсiм на трьохк пасеться.  Скiльки  їх
тут  бродить,  вибракуваних,  нещасних,  в  цьому  кiнському   лепрозорiї?
Худоребрi, кошлатi. У ранах зiiструплених. Оводи б'ють, карболкою  тхне...
Одна стоїть, не пасеться. Губа якось жалiбно, по-старечому одвисла. Нi, не
спить.
   Фiолетове око скосилося на Богдана, повне смутку, повне  якоїсь  своєї,
конячої задуми...
   "Ми лиш конi, не люди. Але i в нас є  своя,  коняча  судьба.  I  смуток
свiй, i бiль. Може, нiхто з вас, людей, i не знає, що конi вмiють кричати.
Небагато хто чув, як конi кричать! Коли їх танки чавлять, затиснувши  десь
на камiнних розпашiлих  кар'єрах.  Обранених,  схарапуджених,  пiдгрiбають
гусеницями i роблять iз  них  криваве  мiсиво,  життя  з  них  вичавлюють,
притиснувши разом з упряжками до скель. I очi  пашi  кiнськi,  великi  вiд
болю й розпуки, востаннє видивляються зелений свiт i вже зазирають у морок
нiчогостi.
   А бачили ж ми лобатi гранiти Подiлля! Звикли до артилерiйських канонад.
Не лякала нас гпека  бою.  А  якi  з  пас  вцiлiли  пiсля  побоїщ,  Днiпро
перепливали вiдхропуючись. Були знову бої i оточення. Коней теж  беруть  у
полон. Тепер ми тут. Пауль-управитель особисто  розсортував  нас.  Тикаючи
стеком, ходив, розглядав, i ми зненавидiли його жокейський  огидно  гнутий
кашкет, i його вуха  ослячi,  i  його  стек.  Залишив  на  стайнях  дужих,
роботящих. Вони тепер всi  на  роботах  -  у  хомутах,  у  шлеях...  Решту
вибракував, щоб не мати ганьби пiд час можливих  iнспекцiй  з  reбiту.  До
яких мав пiдозру, що хворi на can,  -  наказав  пострiляти,  наш  кiнський
могильник тут є.
   А ми, вибракуванi, тi, що конюх-професор нам опiкун? Нас - на острiв, в
лознякуватий цей лепрозорiй. Бродiть до  особливого  розпорядження.  Може,
знадобитесь ще райхорi з своєю коростою. Чи, може, й нас буде перестрiляно
згодом, щоб добути з нас шкури?
   Слiпнемо тут  од  блиску  води,  закошлатiлi,  протхпутi  карболкою  та
формалiном.    Цiлоденне    оводи    жалять,    облипають    знiкчемлених,
закоростявлепих нас, мовби викинутих iз подiй, мовбi назавжди вилучених iз
життя.
   Були в батарейних упряжках, знали шквальнi  лоти,  схожi  були  на  тих
давнiх, оспiваних... Вiд  бiлих  копей  античностi,  вiд  рейдiв  червоних
тачанок до оцих лазаретних змиршавiлих шкап - невже це i  є  наш  життєвий
цикл? Звiдти, де ми нарiвнi з воїнами були, лiтаючи  на  розбойовищах,  до
цього убогого животiння, у  ранах,  у  виразках,  зi  збитими  холками,  з
обшмульганими шиями, серед вiчної туги цього лепрозорiю?
   Гедзi б'ють, мухи-жалицi сiдають нам на загноєнi  рани.  Мiж  лозняками
пасемось, нiкого не бачимо, не чуєм нiзвiдки iржання. Тiльки  часом  хтось
випадковий загледить нас зоддалека, iз глинищ, iз круч: що за  конi?  Чого
блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостiв?"



   XVIII

   Те, що  було  колись  професором  Iзюмським,  що  знало  зорянi  карти,
наводило телескопiї в  глибини  свiтобудови,  тепер,  згорбившись,  куняло
вiдсторонено в затiнку пiд куренем  в  накинутiм  па  плечi  острьопаному,
порудiлому сiряцi... В закудланiй бородi, мiж обротьок та попон, з  ногами
порепаними...
   Нi, однак,  не  куняло.  Шамраючи  губами,  професор  зосереджено  щось
креслив хмизиною по пiску. Острiвний архiмед у канцур'ї, не одразу  вiн  i
помiтив Колосовського. А помiтивши, змахнув хмизиною свої креслення. Якесь
порване коло зосталось.
   - Сонячний це годинник у вас, чи що?
   - Сонце мене зараз не цiкавить.
   -А отi цикли  сонячної  активностi...  Сонячний  вiтер,  таємничi  бурi
протуберанцiв - вони ж зостались?
   Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день знає вiн цих
хлопцiв з барака. Ще працюючи на воловнi, доглядаючи бугая племiнного,  що
ледве  його  не  заколов,  астроном  потоваришував  з  холодногiрцями.   З
цiкавiстю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучiсть? Яка їх
сила, яка мудрiсть пiдтримує своїм елiксиром, щоб не розпалась  в  неволi,
не погасла душа? "Є  серед  них  люди  лицарської  достойностi",  -  часом
хвалився дружинi, що теж разом iз ним, iз професором, впряжена у  санчата,
прибилася з мiста сюди крiзь хуртечi першої окупацiйної зими. Вчена жiнка,
доцент, генетик, десь вона зараз  в  городнiй  бригадi  горох  та  квасолю
прополює, - заняття їй Вiхола пiдiбрав якраз за фахом...
   - Не до сонячних бур  менi  зараз,  юначе.  Бурi  земнi,  оцi  нечуванi
дисонанси та дисгармонiї, - ось би на чiм зосередитись... Людина  -  що  б
там не викоювалось, - вона, зрештою, унiверсум... Альфа i омега  всього...
Ви не згоднi?
   -  Це  ми  ще  обмiркуємо.  Маю   честь   вiдрекомендуватись:   студент
Колосовський у ваше прибув розпорядження.
   - I вас у цю юдоль конячу? Що ж, удвох буде веселiше.  Навiть  тут,  на
самому сподi життя. Давно прошу  пiдпомогача,  бо  ноги  ось  порозпухали,
часом i встати не можу... Задавнений ревматизм, а тут сирiсть ночами...  В
табунщнки треба молодшого.
   Богдан окипув поглядом коней.
   - Кажуть, мiж ними е хворi на сап?
   - Брехня. Таких пострiляли, хоча навряд чи й були вони сапатими.  Може,
просто яке своїм непородистим вигялдом фольксдойчевi не сподобилось, а вiн
же  цiнитель,  знавець,  принаймнi  такiш  вважає  себе...  Жокеєм  нiбито
прiцював до вiйни на одному з  кiнних  заводiв,  чистокровних  готував  на
експорт...
   - Є серед цих такi, якi згодом могли б пiти пiд сiдло?
   Професоровi вчувся в його словах нiби натяк якийсь,  розвiдування.  Про
дещо вiн навiть догадувався ранiш, коли отi чутки  докочувались,  що  десь
уночi  невiдома  рука  стратила  ще  одного  зрадника,   ще   якого-небудь
шуцмана-людохвата вiдправила на той свiт... В такi  речi,  однак,  вiн  не
волiє втручатись, хоча и симпатизує людям, здатним до дiї.
   - Потроху оклигують, - професор нiби машинально,  одним  змахом  лозини
крутнув по пiску, i  вималювавсь  безхибний,  правильної  форми  елiпс.  -
Взагалi створiння сумирнi,  безкривднi,  з  ними  порозумiтись,  но-моему,
легще, нiж з декотрими з двоногих. Звичайно, нiмина, тварина мовчуiца, але
вона теж тямить. Кiнь не до батога, бiльше до  ласки  чулий...  Чи  вiдомi
вам, до речi, слова Арiстотеля про психiку коней? Про внутрiшнi можливостi
оцих створiнь, що їх вiднинi доведеться пасти та промивати карболкою?
   - Арiстотеля читав, а про коней у нього...'щось не пригадую.
   - Я згоден iз ним, що i в цих безсловесних - хай у початкових  стадiях,
в ембрiонах, - але є вже зародки тих душевних станiв, що властивi й самому
роду людському. Доброта чи злобнiсть, хоробрiсть чи боягузтво,  лагiднiсть
чи буйнота вдачi, пiдступнiсть або прямота - зерна цього, запевняю вас,  є
i в конячiй душi. Ви самi в  цьому  переконаєтесь.  Будьте  спостережливi,
якщо вже опинилися в Цiм лазаретнiм вигнаннi, на околицi всесвiту...
   - Я солi принiс i трохи крупи-шрапнелi.
   - От i добре... А в мене он казанок є.
   Неподалiк попелилося на пiску загасле вогнище,  лежав  боком  обкурений
сажею казанок з невишкребеною засохлою саламахою. Над нею роїлися мухи.
   - Що тут можна? - нахилившись, розмiрковував професор. - Можна хiба  що
писати, iга нiмецький кшталт, трактат про Неволю. Пiддати цей  стан,  таї;
би мовити, спектральному аналiзовi, обмислити саму природу Неволi...  Чому
поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартiснiсть? Та iнакше
вiн мусив би перестати бути поневолювачем! Для нього образа вже те, що  ти
людина, що претендуєш на повноцiнне право людське. Адже вiн  все  сприймає
по-своєму. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма.
Ти не можеш  iз  ним  зрiвнятись,  не  повинен,  не  здатен!  Самим  своїм
iснуванням, надто ж своїм iнтелектом ти просто ображаєш його. Твоє мiсце -
в хомутi, який уже тут iнтелект!  А  коли,  окрiм  всього,  ти  що  ii  не
зломлений, щось там маєш за душею, - то  це  взагалi  обурливо,  це  майже
кримiнал. Бо якщо ти справдi не ";пiЛii, а така ж людина,  як  i  той,  що
виплоджений десь на Рейнi, то яке  тодi  в  нього  право  на  тебе,  право
цiлковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тiльки тому, що  гучнiше  вмiє
гаркнути: век, цюрюк? Отже,  сама  його  логiка,  логiка  дужчого  кулака,
вимагає, щоб ти -  принаймнi  в  його  уявi  -  був  чимось  другосортним,
ущербним, примiтивним... Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але
тiльки це "право", i нiчого бiльш! Якщо  ж  ти,  повторюю,  не  зломлений,
внутрiшньо не розчавлений - ти справдi ненрийпят: ний для  них,  ранiш  чи
пiзнiш доведеться тобi зiткнутися з : ними... I, нарештi, ще одну  важливу
рiч могло б помiтити спостережливе око: поневолювач деградує  ранiше,  нiж
його жертва. Запам' ятайте це...  Ось  на  таку  тему  б  i  магiстерський
трактат. Чи ви маєте iншi якiсь намiри?
   - Маю намiр зоряне небо тут з вами спостерiгати. Правда, пiдзорних труб
нема... Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?
   - Нi слова про телескопи. - Професор сердито струснув своєю  закудланою
бурастою гривою. - Мовчiть про зiрки! Де ви їх бачили? В цьому  небi  нема
їх! Давно нема. Горбатi лiтаки, обтяженi бомбами, - ото єдиний  тепер  над
нами хiд небесних тiл!..
   Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурнiло,  в  очах
засивiли задума i смуток.
   - Яз тих наївних, - нахмуривсь Богдан,  -  якi  вiрять  в  зiрки.  I  в
сонце... I в таких, як ви. Вiрю у незнищеннiсть.
   Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав  здоровенний  ковальський
мiх.
   - Безсмертя, кажуть... Може, це не що iнше,  як  унiверсальна  воля  до
життя? Що б там не було, а ви ж ось почуваєте таку потребу - не  зникнути?
Може, в цiм почуттi незникностi якраз i виявляє себе потаємна сила  життя,
вiдлита деким у форму вищої космiчної реальностi? Справдi, важко змиритись
iз думкою про безслiдну тлiннiсть себе i своїх ближнiх, найдорожчих... Та,
кiнець кiнцем, це глибоко iнтимне, i в кожного, мабуть, воно  по-своєму...
Рано чи пiзно все, звичайно, скiнчиться,  я  маю  на  увазi  цей  нинiшнiй
катаклiзм. I не може ж .людство тодi не замислитись: чому це було? Чому це
стало  можливим?  Чому  найцивiлiзованiший  вiк   оганьбив   себе   такими
руйнацiями,  злочинами,  таким  падiнням,  вiд  якого  всi  предтечi,  всi
Копернiки та Канти в могилах би здригнулись?
   - Фiлософи винуватi теж.
   - Можливо.  Але  ж  далi?  Як  далi  проляже  дорога  до  тiєї  "нiчної
гармонiї"? Чи знов по руїнах, по живих душах? Другим  заходом?  Повторним,
ще, може, страшнiшим циклом? - Професор передихнув. - Здається  часом,  що
старi iндiйськi  фiлософи  були  ближчi  до  iстини,  нiж  ми,  європейцi.
Зазирнути в себе до самих глибин...  Вiдчути  єднiсть  з  усiм  живущим...
Написати на ременях не "юбер аллес", не "гот мiт унс", а "Я - людина! Живу
для любовi, для творчостi!" Вона мас всюди розлитись, нiяким  спотворенням
не пiддатна, чиста й простора, як повiнь весни... Бо якщо честолюбство, та
пиха, та чвари диктуватимуть менi мої вчинки - залишусь слiпцем. Жорстоким
i трагiчним слiпцем, не бiльш...
   Професор повагом пiдвiвся;  горблячись  дужою  своєю  статурою,  стояв,
опершись на костур, оглядав  сумнi  свої  володiння;  може,  коней  лiчив?
Оглянув коней, лозняки й  далеку,  до  паркостi  вигрiту  сонцем  заплаву,
срiблясту зелень її i води:
   Gratias ago tibi Domine
   quod fui in hoc inundo,-
   пам'ятаєте?
   - Вчив латину, та не довчив, - зiзнався Богдан, усмiхнувшись.
   - "Дякую тобi, боже, що я був на цьому свiтi..." Тiльки i всього.
   "Що вiн нам скаже, цей мудрець-звiздар, коли ми звернемось по  дiлу  до
нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем цiною життя виборювати цей так
ним укоханий свiт?"
   - Юдоль коняча, околиця всесвiту, - роздумував уголос професор.  -  Оця
розкiшна природа, цi свiтлi  води,  рай  пiд  тихими  небесами...  Все  це
мимоволi  схиляє  до  споглядання.  До  самоспоглядання.  Навiває   якийсь
напiвсон...
   -  Хочеться  зажити  життям  трави?  Знепримiтнiти?  Десь   iз   кутка-
спостерiгати, що розiгрується па кону життя?
   - Розумiю вашу iронiю. Вважаю її навiть доречною. Такi,  як  ви,  мають
право на неї: ви - людина дiї. А дiя, активне добро - це, здається,  понад
усякi мудрощi... Але зрозумiйте й мене. Стан людини, що iз  сфер  небесних
вiдкипута до травинки... Часом справдi починає  здаватись,  нiби  тонеш  в
якомусь блакитному папi пенi i що нема на свiтi  нiчого  кращого  за  саме
життя, що iстина в цьому: просто жити...
   Но  якiйсь  хвилi  роздуму  сказав  Богдановi  йти  за  пiгм.   Здалось
Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну
рану, промити... А вiн завернув у лозняки. Богдан,  продершись  за  ним  у
гущавiнь, зупинивсь: мiж самим корiнням лежали купою...  сiдла.  Для  цих,
лазаретних, що незабаром мали стати бойовими пiдпiльними кiньми.



   XIX

   В однiй iз нiчних операцiй загинув Шамiль. За кiлька  днiв  перед  тим,
повернувшись з вугiллям зi станцiї, збуджено розповiдав хлопцям:
   - Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так:  досi  хапали
та вiдправляли людей до ненажерного райху, а цього лiта взялися гребти  ще
й чорнозем з полiв. Найродючiшу землю,  наскрiзь  пройняту  гарячим  духом
життя, землю, що аж пахтiла сонцем,  здирали  живохватом  з  пристанцiйних
полiв, везли, вантажили на  платформи.  Вiкодавнє  багатство  народу,  цей
український рахманний чорнозем, що з лiта в лiто гнав силу свою в смагляве
туге колосся, вiднинi мав здобрювати пiснi сiруватi грунти Європи.
   - I серед тих, що працюють там пiд конвоєм, - розповiдав далi Шамiль, -
є знаєте хто? Нiмцi-антифашисти! Бо коли вартовий вiдвихнувся, то  один  з
пiдконвойних привiтав мене по-ротфронтiвськи: стиснутим  кулаком  угору  -
рот фронт, мовляв, камарад!..
   - Отак на землi поневоленiй самi опинились в неволi, - зауважив хтось.
   Байдашний, виявляється, знав уже про тих нiмцiв-штрафникiв, що їх зараз
використовують на станцiйних роботах. Справдi в серед них  антифашисти,  -
вiн якраз налагоджував з ними  контакт.  Натякнув  навiть,  що  незабаром,
може, доведеться вчинити ще одну акцiю - нiмцiв з-пiд нiмцiв вiдбивати.
   - Хай вони всi виздихають, щоб я ще  й  за  пих  головою  ризикував,  -
сказав на це ветсанiтар Верещака.
   Був такий дiяч, як жартома називали його в барацi. Довгий час хлопцi не
пiдпускали його близько до себе, перевiряли на дрiбних дорученнях, хоч  це
Верещаку люто ображало: адже свiй вiн, з київського оточення, з лохвицьких
болiт ще в сорок першому приплутався до радгоспу.  Вирлоокий,  нахмурений,
бовтав по радгоспу своєю засмальцьованою ветсанiтарською торбою з  рiзними
коновальськими  г.ричаїїдаллялт,  розледащiло  валявся  iю  холодках  бiля
конюшнi або лiд лозами на островi та все давав  зрозумiти  хлопцям,  що  в
минулому вiн був не такий нехлюй,  не  смердiло  вiд  нього  карболкою  за
верству -  мав  посаду  з  портфелем!  Недооцiнений,  мовляв,  применшений
Байдашпим, а насправдi вiн хтось бiльший, нiж вiн. Чим ближчав фронт,  тим
частiше чули вiд Верещаки: "Треба и менi когось убитiї! Хоч би кого-небудь
вхекати, бо чим звiтуватиму?" Йому радили: "Пiди Гiтлера вбий", - i це  ще
бiльш лютило Верещаку. З'їдала  його  тупа  заздрiсть  до  Байдашпого,  i,
вважаючи, що сам  мiг  би  тут  бути  за  командира,  Верещака  користався
найменшою можливiстю, щоб пiдкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й
цього разу.
   - Може, в кого за фрiцiв душа болить, - бубонiв вiн, - а як на мене, то
фрiци вони фрiци i є. Де їхня революцiя? I твої отi землекопи, - вiн хмуро
глянув на Шамiля, - то ще треба з'ясувати, наскiльки вони антифашисти...
   - Антифашисти, не маю сумнiву, - запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд
станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють  їх,
щоб земля витекла, розтрусилася, коли  ешелон  рушить...  А  на  однiй  iз
платформ перед самою вiдправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: "Це
з України! Земля награбована..."
   - Все одно їм не вiрю, - товк своє Верещака.
   - А я вiрю! - запальне  вигукував  Шамiль.  -  Треба  було  бачити  той
погляд, той вiтальний його "рот фронт"... I якщо буде наказ iти  вiдбивати
їх - я перший пiду!
   "Ось як буває, - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шамiль  i
Верещака - й  поєднанi  спiльним  обов'язком,  але  навряд  чи  вони  коли
порозумiються мiж собою..."
   Розлука з Прiсею, пекуче горе, що його Шамiль постiйно носив у душi, не
надломили його. Був певен, що таки втече  вона,  повернеться  з  прусської
каторги, i ще обiйме його, i ще разом ходитимуть на бойовi завдання.  Весь
час мовби почував на собi її погляд, що линув до нього звiдтам,  iздалека.
Безсилi були всi бар'єри перед променями її ласки,  вони  проникали  крiзь
вiдстанi, всюди дiставали Шамiля  i  здатнi  були  серед  холоднечi  життя
зiгрiти... Навiть коли вiн з-помiж  лазаретних  коней  вiдбирав  тих,  якi
могли б iти пiд сiдло, й, випробовуючи їх, хвацько джигiтував  у  плавнях,
ставив свої короннi "свiчки", i тодi, здавалось, Прiся звiдкись  дивиться,
захоплюється ним... Гордилась його вiдвагою, Пiдтримувала безстрашну  йоги
чеснiсть, на кожне добре дiло благословляла...  Вифантазував  Шамiль  собi
навiть прикмету: житиме, пiяка куля його по вiзьме, доки десь табитиметься
його коханої серце...
   Та, мабуть, перестало воно битись тiєї ночi,  коли  Шамiль  у  групi  з
кiлькох вершникiв вимчався до залiзницi на завдання. Мали  данi,  що  цiєї
ночi проходитиме ешелон iз зброєю на Схiд, вирiшено було влаштувати засаду
на  одному  з  степових  перегонiв,  але  опiвночi,  замiсть   очiкуваного
товарняка, з темряви несподiвано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася
перестрiлка, i хоч фашистiв бiля  дрезини  наклали  чортову  купу,  але  й
Шамiль у цiм короткiм бою дiстав рану, що виявилась смертельною.
   Коли Богдан  з  хлопцями  iз  Нижнiх  Табурищ,  з  яких  один  теж  був
поранений, перенiс Шамiля вiд насипу в  соняшники,  друг  його  ще  дихав,
хрипiв, обливався кров'ю. Треба було бинта.  Богдан  скинув,  роздер  свою
натiльну сорочку,  та  бинт  уже,  здається,  був  непотрiбен.  Байдашпий,
нахилившись над IIIамiлем, тримаючiї його руку в  своїй  руцi,  дослухався
пульсу, дослухався до того напiвшепоту, що проривався  крiзь  передсмертнi
хрипи... Було видихнуто щось незрозумiле  уривчасте,  гортанне,  здається,
рiдною мовою... Можливо, нiжне, прощальне.  Можливо,  iм'я  сестри  вловив
Байдашний у тому гортаннiм хрипiннi...
   Затих Шамiль, навiки затих. Байдашний не вiдпускав руку, ще нiби  ждав,
що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а свiтло вiд  неї
ще йтиме роками...
   Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всi  мовчки  йому  допомагали.
Суха нiчна земля з-пiд соняшникiв ще пахла  днем,  сонцем.  Розгрiбали  її
руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетiв. Забрали потiм  орден  з
потаємного  Шамiлевого  сховку,  з  нагрудної  кишенi  -  жмутик   якихось
папiрцiв,  промоклих  кров'ю.  Зник  у  землi.  Зник,  дбайливо  прикритий
шорстким  листям  соняшниковим.  Салютом  було  йому   коротке   скорботне
мовчання.
   Чимось нашорошений, Байдаїпний раптом пiдвiвся, прислухався. Всюди -  в
глибiнь темряви - стояли соняшники. важко посхилявшiї голови.  Без  цвiту,
без бджiл, без нектару... Чорнi.
   - Хтось наче шелестить?
   Котрийсь iз табурищанських, прислухавшись, сказан:
   - То, мабуть, тутешнi дiвчата в соняшниках хопаються... Що  вiд  набору
порозбiгались.
   I  здалось,  що  вся  темрява,  вся  безкiнечнiсть  соняшникових  лiсiв
наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишнiх сiл  дiвчат.
За ними в цi днi полювали  особливо  люто.  Гебiт  недовиконував  план  по
людях, затримувалась вiдправка сьомого ешелону з молоддю, що пiдпадала пiд
набiр... По всiй окрузi гасали шуцмани, шмагали батькiв,  виловлювали  все
нових та нових невольниць, нещасних Прiсиних сестер... Стягали з горищ, за
коси виволiкали з погребiв i пiд материнськi зойки тягли  до  комiсiй,  на
дорогах хапали кого попало, аби  тiльки  був  план.  Здається,  весь  свiт
роздiлився зараз на тих, кого хапають, ловлять,  та  на  їхнiх  цькувачiв,
людохватiв...
   П'ятеро вершникiв та один мiж ними кiнь з  порожнiм  сiдлом  мчалися  в
темiнь попiд лiсосмугою, глухою її стороною, що вiд полiв. Шумiли  бур'яни
в коней пiд ногами, пiд животами.
   Кiнь пiд Богданом хропiв iз надсади, i клокало,  кавкало  п  ритм  бiгу
десь  йому  в  грудях,  поклокувало  в  животi  з  кожшiм  ривком  уперед.
Полезахисна смуга валом темнiла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою,
наповнена чимось таємничим. Деколи вона своїм глодинням, цупкiстю колючого
дроту опiарпувала колiна Колосовському, обдирала боки коневi, i вороний ще
бiльше нервувавсь.
   В дорозi їм мiсяць зiйшов.  Багряний,  несамовито  великий,  викотивсь,
прозирав крiзь вали лiсосмуги. "Десь над Iмеретiєю сходить", -  подумалось
Богдановi, i вiн iз сумом глянув на  Шамiлевого  коня,  що  тряс  порожнiм
сiдлом поруч.
   Нарештi вирвались в плавнi, в їхнi протоки, болiтця та озерця. В одному
мiсцi Богданiв кiнь знепокоївся,  став  як  укопаний:  вiдчув  нiчну  воду
внизу, боїться ступати. Йому здається: глибiнь, небезпека!  Лячно  ступити
копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений вiдбиток  зоряної
високостi. Уперся, не йде. Чи, може, й  справдi  тут  глибина,  баговиння?
Здається, це те  саме  болiтце,  вкрите  лататтям  вiд  берегiв,  що  його
Колосовський недавно бачив при високому мiсяцi. Тодi видно було навiть, як
по водi бiгають якiсь павучки, довгоногi комахи, з  тих,  що  i  вночi  не
сплять, снують  по  дзеркальностi  плеса,  злегка  зрушуючи  тиху  мiсячну
воду... Зараз їх ще не видно. Клапоть неба пiд ногами, тьмавiсть,  i  все.
Сич десь зовсiм близько проскрипiв на верхiв'ї верби. Кiнь вухами  стриже,
похропує, задкує вiд латаття.
   - Та йди ж! - З досадою пiдшпорений у боки, кiнь зробив такiї  скок  i,
звирувавши  воду,  швидко  перенiс  Богдана  на   той   бiк.   Поруч   уже
вiдхропувались конi товаришiв.
   Розлiтаються кущi,  розлiтаються  верби  у  своїй  нiчнiй  фантастичнiй
химерностi. Похропує кiнь на скаку,  клокає  йому  в  грудях...  Байдашний
квапить, бо мiсяць пiдiймається, а копi вчасно мусять  бути  на  мiсцi:  в
одну нiч їм ще мчатись, виносячiї вершникiв iз плавень навскач...
   Чуття великої осиротiлостi не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували
порожнi стремена й самотнiло вiльно сiдло,  весь  час  плив  образ  живого
Шамiля з його усмiшками, з недавнiми джигiтовками, з його жданням  коханої
дiвчипн, - i все навкруги наливалося нестерпною гiркотою...
   Була пiсля того нiч, мiсячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах,
де  радгоспний  конячий  лазарет,  куди,  мов  на  страту,  вигнали  коней
шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. I  ось  про  них
тiєї ночi згадали дiвчата, невиловленi розжаханi полонянки, що  рятувались
вiд сьомого ешелону, що  в  розпачi  зважувались  на  все,  аби  б  тiльки
збракували їх па комiсiях. Прекраснi очi свої - синi, та чорнi, та карi! -
в цi днi натирали всякою поганню, щоб червонiли хворiстю, щоб  схоже  було
на трахому. Робили опiки на тiлi, щоб  вiдкривалися  виразки,  щоб  шкiра,
нiжна, дiвоча, бралася пекучими пухирями. Усiм, чим  могли,  спотворювали,
зумисно калiчили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимрiювали,  як
спасiння для себе... коросту! Короста - тiльки й зарятунок...  З  коростою
до райху не беруть!
   I збiгались з усiх усюд тiєї ночi мiсячної в  луги,  де  тумани  снують
щось своє, серпанкове. Як на жахливий виплiд фантазiї, згорьовано  дивився
ти з Байдашним на них. I пастух-звiздар теж  бачив  тiєї  ночi  вiд  свого
куреня:  голi,  мов  русалки,  дiвчата  у  вiдчаї  обiймають  по   острову
коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах  невiдбивного  горя
пестять шолудивих шкап, збракованих, недiщлих калiк... Та чи хоч  пристане
ж короста? I що це за свiт такий? Що за  вiк,  у  якому  доводиться  красу
юностi своєї отак оскверняти?
   "Голубимо коней, шукаєм зарази, тiльки б не кидати України, тiльки б не
чужина, де обтинають нам коси, де нашi сестри голки ковтають... В струп'ях
жити, але не там, не на каторзi!.."
   Туляться тiлами до кiнських ший, обiймають гриви заструплепi, обiймають
i плачуть. Ще в бiльшому вiдчаї будуть вони  завтра,  коли  вiд'яснiє  нiч
своїми мiсячними серпанками, коли виявиться, що не пристає короста до них!
Бо матерi їх, мабуть, в чебрецях та чистотiлах купали... Пливе нiч,  кутас
русалок в серпанки свої, i мiсяць непокоєний свiтить iз неба уповнi.
   Посвiдчиш колись перед кимось: "В  двадцятiм  сторiччi  було.  В  роках
сорокових. Ясної мiсячної ночi на розкiшних лугах  приднiпровських  бачили
ми, як, рятуючись вiд табору,  пагi,  прекраснi  дiвчата  обiймали  конеiг
коростявих..." Навiки- вкарбуються в душу цi кадри тобi, ця  антиiiриродпа
в'язь, фантастично дика композiщiя горя  i  вiдчаю.  Пам'ятатимеш  її  при
форсуваннi Днiпра.  I  десь  пiд  Берлiном,  в  останнiх  атаках,  -  те;к
пам'ятатимеш...
   Тi пекучi, незмивнi нiчим, нав'язливi кадри - яснець ночi, дика  натура
з лазаретними кiньми й русалками! - ти бачиш їх i  тут,  коли  при  тихому
сонцi мигдаль так весняно цвiте, i серед бетонних  руїн  узбережжя  хлоп'я
усмiхнене ходить, i слiпучо  кипить  прибiй,  хльоскаючи  в  лице  водяною
порошею, доносячи вiдблиск далеких розшаленiлих бур.




   ЧАСТИНА ДРУГА

   Циклон -  гiгантский  атмосферний  вихор  iз  зниженим  тиском  повiтря
всерединi ("око бурi"),  iз  складною  системою  вiтрiв,  що  дмуть  проти
годинникової стрiлки в Пiвнiчнiй пiвкулi i за годинниковою - в  Пiвденнiй.
Циклони охоплюють величезнi райони планети. Розвиваючись, часом  досягають
ураганної сили, спричиняються до наслiдкiв катастрофiчних.
   Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясованi.
   З довiдника


   I

   Вона знала, що всi ближчi днi чи й тижнi буде лише вiдблиском  чийогось
життя: життя, що розквiтло ось пiд таким небом, мало  потiм  витатуйований
концтабiрний номер на руцi,  пiзнiше  стало  пучечком  свiтла...  Жменькою
кремацiйного попелу стало. Димком  iз  труби.  А  перед  тим  жило,  буяло
пристрастями, в образi красунi дiвчини з'являлося  лiтньої  мiсячної  ночi
ось .на такому ж островi серед рiки,  де  був  лазарет  хворих  коростявих
коней.  Не  фантастичнi  витвори  народної  мiфологiї,  а  земнi,  реальнi
русалки, русалки тужних окупацiйних ночей, нажаханi обла.вами, кидались  у
глибiнь плавнiв через броди, через рiчку нiчну, потiм хтось бачив, як вони
ловлять, обiймають на островi iнещасних, скалiчених шкап. Пречистим  тiлом
юностi тулились до виразок лазаретних, щоб  'набратись  вiд  них  корости,
лишаїв, знiвечити себе,  скалiчити  свою  вроду  й  здоров'я  ранiше,  нiж
стануть на медогляд перед комiсiями по набору до райху.
   Тим життям житиме вона, Ярослава.  Збиралась  внутрiшньо  до  наступної
напруженої роботи. Знала, що не щадитиме  себе  в  iм'я  воскресiння  того
чийогось життя, жадала спрагло,  щоб  зi  всiх  екранiїв  свiту,  як  сама
совiсть,  глянули   в   принингклi   людськi   натовпи   очi   української
дiвчини-полонянки, отi наллятi скорботою очi-вiнки. Щоб виповiла всiм вопа
правду своїй короткого й простого земного шляху: з  першим  коханням...  з
Перемишлем,  де  їх,  мов  тифозних,  остригли   брутальнi   есесiвки.   З
середньовiчним замком. Й коротко - подальшу iсторiю - з пiдземним заводом,
з пiдкопом у таборi, що здiйснювався за рiшенням iнтернацiонального  штабу
в'язнiвантифашистiв. Остання акцiя для них кiнчилася полум'ям  кремацiйної
печi.
   Ярослава почувала,  що  грати  їй  все  це  буде  нелегко,  допуститися
легкостi, вдовольнитись рiвнем  екранової  пересiчностi  було  б  соромно,
майже непристойно, - дорученiй ролi надавала значення виняткового. Героїню
мусила внутрiшньо вiдтворити в собi, з силою, на яку тiльки здатна, все це
пережити ще до екрана, переболiти знову чийсь той давно  вiдболiлий  бiль.
Бо людське життя не  повинне  ж  розвiятись  жменькою  попелу!  Якщо  воно
вартiсне, змiстовне, достойне, якщо  таким  чистим  спалахом  здатне  було
сяйнути, то має  ж  воно  перейти  й  до  живущих  бодай  скромним  якимсь
промiнцем? Ожити для iнших хоча б в екраннiй миттєвостi,  знесмертитись  у
метаморфозi мистецтва, якщо взагалi людина  може  говорити  про  безсмертя
серйозно, без сумовитої усмiшки...
   Коли заходять думки аж про такi  речi,  одразу  ж  Ярославi  -  в  ролi
опонента -  постає  перед  очима  Сергiй-оператор,  цей  лантух,  напханий
iнтелектом, милий цей  Сергiйко,  який,  вона  здогадується,  потай  трохи
закоханий в неї i не в спромозi цього приховати, скiльки б не прибирався в
шати  отiєї   розвалькувато-богемної   байдужостi.   Вона   ж,   Ярослава,
вiдповiдала  йому...   принаймнi   добрим   ставленням.   Жартливою,   але
по-справжньому щирою дружбою.
   - О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як  вуйко  десь  мiж
смереками в лiгвищi!..
   Такими словами будить його вранцi, забiгши пiсля  рiчки  до  чоловiчого
"куреня",  i  хоч  "лайдак"  вiдвертається,   невдоволено   щось   мимрить
спросоння, гнiвиться удавано, проте як не помiтити,  що  для  нього  вiзит
Ярослави безсумнiвно приємний. Сергiй потайки навiть жде цих розбуркувань,
щоб ще раз почути Ярославипе вранiшнє спiвучо  оце  "мой,  мой".  Сповнене
якоїсь музики пречистої, нагадувало попо  Сергiєвi  один  ринок,  -  може,
найпрекраснiший у життi: почував  у  гирлi  великої  мiжнародної  рiки,  в
лебединому заповiднику серед безкраїх очеретiв, i вранцi, хоч мiцно  спав,
був розбуджений. спiвом птахiв. Клекотом лебединим!
   Музики тої не передати нiчим. Вiдтодi, коли  чує  дискусiї  про  щастя,
думає так: "Щастя - це коли ти розбуджений клекотом  пташиних  голосiв  па
свiтаннi". В тому ж ключi сприймає вiн i це Ярославине життєрадiсне  "мой,
мой"... Хай навiть жартома  сказане,  воно,  проте,  вiдповiдно  барвитиме
Сергiєвi настрiй впродовж цiлого дня.
   "Освоєння натури" - iснує такий кiновислiв. Цим поки що й  заклопотанi.
Бiвуак їхнiй у примiщеннi початкової школи, де ще зовсiм недавно навчалися
дiти, а вiднинi розташується тут, може й  на  цiле  лiто,  їхня  мандрiвна
кiпогрупа.  Ярославi  вiдвели  вчительську,  чоловiки  зайняли  пiд   свiй
"курiнь" одну з класних  кiмнат,  сплять  просто  на  пiдлозi,  розсунувши
парти. Решта ж кiмнат поки що тiльки жде  своїх  квартирантiв,  якi  мають
незабаром прибути з головними обозами експедицiї, - десь їх уже  рихтує  в
дорогу всемогутнiй  i  вседiстаючий  чоловiчок,  котрий  свого  часу  буде
позначений в титрах як директор картини. Тiсно буде, гамiрно, метушливо, а
поки що - нi апаратури, нi кабелiв пiд ногами, нi юпiтерiв межи очi...
   Ярославi трохи навiть полещує становище, в якiм вона опинилась. Все, що
тут затiвається, - це ж, власне, заради неї, ну, принаймнi вопа тут у ролi
прими, чи  що...  Ради  неї  вибирають  ландшафт,  добирають  натуру,  для
Ярослави пiдшукали i з нею зафiльмують отой  острiвець  на  рiчцi  замiсть
такого ж острiвця, який справдi iснував реально десь на Середньому Днiпрi,
але тепер уже залитий штучним, з бетонними гiдроспорудами морем.  Створять
їй вiдповiдне оточення, зрихтують курiнь, стануть пiд  юпiтерами  звiдкись
добутi  конi,   -   вони   теж   гратимуть,   отi   четвероногi   артисти:
художники-декоратори понамальовують їм рани та струп'я,  понаводять  уявну
коросту, лишаї...
   Вуйна Домiнiка, кухарка з мiсцевих,  теж  розумiє,  що  Ярославу  треба
оточити увагою, треба створювати добрий настрiй "панi Ярославi" (так вуйна
спершу зверталась до неї), цiй  привiтнiй,  симпатичнiй  кiноактрисi,  яка
.вуйнi ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня.  I  хоч  у  надто
куцiй спiдничинi, але роль свою, видно, знає, всi нею  дорожать,  -  задля
Ярославиної працi, може, найперше й збирається тут цей увесь кiноярмарок!
   Прихильнiсть, загальна увага, зичливе ставлення звiдусiль...  Але  i  в
цiй атмосферi Ярославi не забракло глузду  й  тверезостi  зостатись  самiй
собою, не докучати товариству рiзними примхами, як  це  часом  трапляється
серед  молодих  кiнозiрок.  Природне  почуття  гумору,   воно,   здається,
найбiльше допомогло Ярославi по втратити життєвої рiвноваги навiть i в цiй
такiй спокусливiй для дiвчини ситуацiї. Навряд чи й  сама  Ярослава  добре
усвiдомлювала що належить  до  тих  глибоких  натур,  якi  свое  нанружено
iнтенсивпе внутрiшнє життя майже iнстинктивно  приховують,  оберiгають  як
щось iнтимне, збуренiсть почуттiв ста раються притамувати, якось елегантно
прибираючи їх в одежу зовнiшньої безтурботностi,  жарту  чи  навiть  трохи
модної тепер  легковажностi.  Якщо  вже  треба  виставляти  себе  напоказ,
"демонструвати", то Ярослава волiла частiш  виставляти  себе  iншу  якусь,
несправжню, в полегшенiм "дублi" грайливостi.
   Снiдають пiд старою дикою черешнею на подвiр'ї, i  за  снiданком  знову
порушується тема ведмедя,  бурого  вуйка  з  гiр,  життєпис  якого  тiтуся
Домiнiка виповiдає зi всiєю докладнiстю, бо мас в горах  рiдню  i  все  їй
вiдомо з перших уст. Отже, цей  вуйко  бурошерстий,  що  нинi,  як  живий,
стоїть на заднiх лапах в природничому кабiнетi школи,  зовсiм  недавно  ще
розгулював по лiсах Чорногори i розгулював би, певне, й досi, якби не  був
такий завзятець до меду та не була  подана  на  нього,  за  всiєю  формою,
скарга до народного суду. Вiдомо ж бо, що забити ведмедя в тутешнiх  горах
нiхто зараз не має права,  i  лише  коли  буде  доведено,  що  вiн  завдав
колгосповi шкоди - розорив  пасiку  раз  i  вдруге,  тобто  став  на  шлях
кримiналу, лише в такому  випадку  народний  суд,  розглянувши  скаргу  на
смакуна-медолюба,  видає  мисливцям  лiцензiю,  i  бiдолаха  стає  наочним
приладдям у шкiльному куточку живої природи.
   Вуйна Домiнiка, кругленька, вузликувата особа, могла б пiдiйти на  роль
однiєї з отих традицiйно ласкавих сiльських  матерiв,  що  мають  постiйну
прописку в наших фiльмах. На обличчi, в очах - безмежжя доброти. Здається,
вся  життєва  мiсiя  її  в  тому  й  полягає,  щоб  iти  ради  когось   на
самопожертву, робити комусь послуги, приємнощi, за  кимось  доглядати.  До
Ярослави ставиться, немов до  рiдної  дочки,  яка  виросла  бiля  неї  та,
несподiвано  злетiвши  кудись  на  мистецькi  верхи,  лише  оце  тимчасово
повернулась до матерi... Навiть до  ведмедя  в  тiтки  Домiнiки  знайшлася
iскра спiвчуття:
   - Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому,  вашому,
нiхто нiчого не  скаже?  Що  позаторiк  фiльмував  старовинну  церковцю  в
Климiвцях та й богiв покрав!
   Не вперше вона заводить про це. Не може втямити,  й  край.  При  нагодi
щоразу пiдкине, як той позичив богiв  нi  бито  для  картини,  розписку  в
сiльрадi лишив, що все новорне, мовляв, ще й подякує красно, а де то все?
   - Нi iконечок, нi того стогокрада...
   - Вiн гарну картину зробив, - заступається Ярослава.-А богiв  прихопив,
мабуть, з любовi до мистецтва. У вас вони струхлявiли б у  невiдомостi,  а
вiн зробить їх набутком широкого мистецького загалу...  Присвоювати  деякi
речi, скажiмо, гарнi книжки,  -  це  в  нашому  середовищi  не  вважається
злочином.
   - Захисти-но його, захисти.  -  Вуйна  з  легким  докором  поглядає  па
Ярославу.
   - Розписку ж залишив, чого вам ще?  -  втручається  Сергiй-оператор.  -
Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на  пасiцi  не
залишив... Не оформив як слiд. Та й  взагалi,  чи  не  звели  на  товариша
ведведя, попросту кажучи, наклеп?
   З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизi, починає  зiставляти
факти, виважує всi "за" i "проти",  розглядає  явище  то  пiд  кутом  зору
пасiчника, то з позицiй ведмедя, намагаючись в усiй цiй  ведмежiй  iсторiї
дошукатися iстини, аж поки Ярослава заходиться смiхом:
   - Нi, серденько, в тебе це таки схоже на манiю справедливостi!
   - Явне намагання обiлити ведмедя, виставити його в ролi  праведника,  -
схмурює лоб Колосовський.
   Вiн для них тут - в ролi Головного. I частiш не Колосовський, а  просто
Колос - подобається їм утинати  прiзвища,  якi  здаються  задовгими.  Якщо
Хемiнгуей - Хем (принаймнi для близьких), то чому ж цей не може  бути  без
свого "-овський"?
   Ляси точити - Головний до цього не надто охочий. Ще тiльки ранок, а вiн
уже схмурюється, в поглядi сумовита задума. Може, й  про  ведмедя  завели,
щоб трохи його розважити...
   Чомусь бiльше суворий, анiж веселий.  Часто  -  замкнутий,  i  Ярославi
хотiлось би знати: чому?
   - Головний наш поринув у мiнори, - каже Сергiй  i,  нiби  Колосовського
тут нема, пояснює Ярославi: - Очевидно, досi мучить його,  чи  не  впав  у
грiх, що  своїх  ближнiх  зробив  об'єктом  мистецтва...  Але  ж  всi  так
робили... Класики навiть! Чому ж ти не маєш права вивести на  екран  своїх
Решетнякiв, Прiсю, Шамiля? Тiльки тому, що були тобi надто близькi? Але  ж
це якраз i дає тобi право...
   - Не це зараз мене мучить, - каже Колосовський - Думаю:  кого  вiзьмемо
на роль астронома?
   Народний артист, якого вiн мав брати  на  цю  роль  -  i  вже,  власне,
домовився, проби зробив,  -  звалився  з  iнфарктом.  Увечерi,  просто  зi
спектаклю, забрала карета  швидкої  допомоги.  Тепер  народний,  очевидно,
вийде з ладу надовго. Вони всi троє добре знали його,  захоплювались  ним,
любили. Якої душi людина! Широка натура,  лицар  мистецтва,  вiн  для  них
взiрець справдi артиста народного. Вийшов iз самої гущi трудового люду,  в
юностi був вантажником на днiпровських пристанях, грав у гуртках, а  потiм
революцiя вивела його на велику сцену. Народний був  для  Ярослави  першим
наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекцiї в iнститутi, i вiн  же,
цей  сивогривий  корифей  театру,  перший  напророкував   їй   непересiчне
мистецьке  майбутнє.  Колосовський   бачив   народного   незадовго   перед
iнфарктом; повертався з поїздки i випадково зустрiв артиста  на  трасi,  в
однiй iз придорожних чайних: старий сидiв у шубi за столиком,  заставленим
кухлями пива, в товариствi шоферiв iз рейсових автобусiв i читав їм якийсь
монолог, здається, з Шекспiра... Кращого на роль астронома було не  найти.
Мислив. Горiв! I тепер - вiдгорiв...
   Сергiй назвав  iншого.  Молодшого.  Коли  добре  загримувати,  цей  теж
потягне роль звiздаря.
   Ярослава пiдтримала:
   - Вiн розумний.
   - Але мене цiкавить не всякий розум, - заперечив Головний. - Я ще  хочу
знати: куди той розум спрямований? Що вiн несе людям?..
   I знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сценi, як  у
постiйному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав,  що  коли  маєш
дар, успадкований вiд матерi, вiд рiдної пiснi, вiд народу,  то  обов'язок
твiй - народовi його й повернути! З  повною  самовiддачею,  ще  в  бiльшiй
довершеностi почуття й мислi... Мистецтво, воно легке лише для  того,  хто
судить про нього з вiдстанi,  мав  про  нього  уявлення  приблизне.  Майже
заба'ва. Насолода постiйна. Слави ужинки... I мало хто знає про твої  ночi
без сну, ночi ловитви невловного, гiркоту розлетiлих iлюзiй,  опiсля  ж  -
години нових напруг, коли збурена  кров  у  голову  б'є,  коли  збудженням
горить кожен нерв! Хто знає про отi безлiчнi знахiдки, в яких по хвилi  ти
геть розчаровуєшся, вже їх вiдкинув i ринувся в новий пошук... Чи багатьом
знанi виснаги твої до падання з нiг, до  розпачу  i  знемоги,  i  той  сум
розставання з роботою, коли радiсть звершення знову  кiнчається  вiдчуттям
спустошеностi й порожнечi, коли здається, що це  вже  все:  вичерпався  до
дна, пустизна в душi, бiльше нi на що не будеш здаїен.  А  потiм,  оживши,
знову - у вир, у студiйнi клопоти, у життя!..
   Оператори, художники, актори, статисти... Ти мусиш об'єднати увесь  цей
строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю... "i досягти".
Колосовсвкий несамохiть зiтхнув.
   Пiдгiрський затишний, майже iдилiчний край. Не видно Чорногори  звiдси.
Тiльки бистрiнь рiчок цього краю, вiльгiсть та паркiсть повiтря вказує  на
близькiсть гiр. Десь там вони, на заходi, стали кряжами в небi, i циклони,
йдучи,  подеколи  розбиваються  об  них,  проливаючись  заливними  дощами.
Iнтенсивно густа червнева зелень повсюди:  свiт  зеленої  повенi!  Свiтить
рiчка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу.
   Ярослава - уродженка майже цих країв, проте чимало часу не була тут,  i
тепер смакує повiтря дитячих лiт, нади'вляє рiднi ландшафти, i все їй  тут
любе: блиск рiчки, зелень лукiа-пасовиськ i хвиляста, плавка, як  мелодiя,
лiнiя пагорбiв далеких, за якими часом ходять по обрiях дощi чорнобровi...
   Дикi гiллястi черешнi, висока трава по пiдгiр'ю навперемiш  iз  квiтами
раннього лiта - все в цiм краю таке соковите, таке зелене:  зеленiше,  нiж
будь-де! Можливо, будуть знiмати  тут  i  ландшафти  тiєї  Європи,  що  за
колючим дротом була, з бруквою для  схiдних  невольникiв,  з  таборами  та
бараками... I стає аж боляче, що ця  твоя  рiдна  земля  тiльки  тому,  що
чимось схожа на прирейнськi ландшафти, повинна буде ввiйти у фiльм  землею
неволi, образом чужини.
   Все давнє в цiм тихiм  краю  пiдбескиднiм.  Колись  була  ген  на  тому
пагорбi одна iз княжих столиць, а зараз - навiть не райцентр,  всього  лиш
бригада колгоспу: iсторiя вiльна переставляти столицi.  Поп'ялись  чепурнi
хатки по пiдгiр'ю, з густими вишняками, з латочками городчикiв,  що  ледве
помiтнi серед буйного квiтучого рiзнотрав'я. Десь тут велися  розкопки  на
валах, i люди п'ють воду з  княжої  криницi  (струмочок-джерельце  прозоро
видзюркує пiд горою), а на узвишшi є мiсцина, що в народi й досi  зветься:
Золотий Тiк.
   Надвечiр вони йдуть утрьох па  гору  оглядати  iсторичнi  мiсця.  Колос
ступає попереду пругким своїм солдатським  кроком,  на  Ярославу  в  таких
випадках вiн мало звертає уваги, а  їй,  як  завше,  приємно  бачити  його
смаглявий профiль з посрiбленою скронею i високу  розгонисту  постать,  не
позбавлену "елеганцiї двометрової", як часом iронiзує Сергiй.
   Якщо хочеш вивести Головного iз звичайного для нього стану зосередженої
мовчазностi,  запитай  його  що-небудь  про  князiвськi  чвари   або   про
Осмомислiв саркофаг, що був нiбито знайдений  тут,  -  зачепи,  торкни  цю
струну - i тебе одразу буде  помiчено,  одразу  стапеш  спiвбесiдницею;  i
Ярослава час вiд часу охоче користується цим психологiчним  ключиком.  Те,
що Колос досi зберiг свою студентську закоханiсть в iсторiю та археологiю,
надає йому в Ярославиних очах якоїсь зваби, бо ж завжди радiсно  вiдкрити,
що людина бережно носить в собi щось вiд юностi, що й звiдти їй проблискує
свiтильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, тi його
темнi вихори - для Ярослави теж е в них своєрiдний чар. Скiльки разiв  отi
гiркi карби на мужньому обличчi, слiди не знаних тобi втрат, а може, мук i
страждань, викликали гаряче бажання в  нiй  пiдiйти  до  нього,  припасти,
спитати: "Де  був?  Що  довелося  зазнати  тобi?  Чого  так  часто  буваєш
присмучений? I чому нiколи де шукаєш спiвчуття чийогось?"
   - Так  оце  вiн  i  є,  Золотий  Тiк?  -  каже  оператор,  мовби  трохи
розчарований побаченим.
   Трава, i все. Кiлька  черешень...  Читають  таблицю,  складену  якимось
поетом-краєзнавцем, вчитуються, i ця гора закипає  iншим  життям,  пахтить
iншими часами. На цьому ось мiсцi,  де  зараз  буяють  молодi  картоплi  в
скромному бiленькому цвiтi, не так уже й давно, як для  вiчностi,  вирував
гомiн княжої торговицi, укладались контракти, серед прийшлих  зi  Сходу  i
Заходу, сап'яновi чоботи топтали тут брук, вiд якого й слiду нема, - трава
зеленiє...  Все  шумiло,  вигравало:  шаленiли  натхненням  давнi  музики,
яскрiли шовки й дорогi оксамити, прянощi й  вина  спокушали  люд,  iшли  з
рундукiв у торг iкони богомазiв, осипанi смарагдами та крпвавцями, i книги
краснопйсцiв, лицарськi кольчуги, панцирi та шаблi дамасської сталi - "все
тут можна було купити, - як пише цей невiдомий патхненець-поет:  -  золотi
прикраси й соболинi шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку"!
   - В майбутньому фiльмi виджу тебе в ролi красунi половчанки,  -  жартує
Сергiй, чомусь посумнiлим поглядом обiймаючи Ярославину постать.
   - А тебе - в ролi молодого ятвязького  раба,  -  в  тон  йому  зауважує
Головний i торкає рукою обважнiле похиле плече оператора.
   На городчику лiпнiй газда пiдгортає картоплю
   - Бараболя буде? - гукає до нього Сергiй. Газда  випроставсь,  обiперсь
на сапилно.
   - Двiцi лияли аж надто. I повтiр, що будуть. А коли тiнщiв маєм багато,
бараболя може збуйпiти... Вся пiде в бадилля, а в корiннях - там нiц...  А
ви з району?
   - З району.
   - То би сказали, аби нам тут, на  бригадi,  книгозбiрню  вiдкрили...  В
селi маєм клуб, молодь туди бiгає, але ж старшi люди не побiжать... А  тут
би й ми пiшли - газети, книжки би почитали.
   - Ще є люди, якi книжки читають, - пiдморгнув Сергiй до своїх. - А я не
пригадую, коли й тримав у руках друковане слово...  Романи  вживаю  тiльки
екранiзованi...
   Золотий Тiк... Бувало. Вирувало, шумiло, а зараз тиша, смарагдова тиша,
i чути, як ростуть картоплi i як роса капле, перекаплюючись мiж листям  на
могутнiй розложистiй черешнi,.що стоїть якраз серед Золотого  Току,  царює
над ним, оздоблена живими рубiнами дрiбоньких своїх угiдок, що ранньо  вже
де-ис-до жеврiють угорi.
   - Ви обiцяли нам щось показати? -  звернулась  Ярослава  до  Головного,
коли вони рушили далi. - Дб тi розкопки?
   - На розкопках поки що нiчого цiкавого, - вiдповiв  Колосовський.  -  I
зовсiм не для того прийшлiї ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього
повiтря. Перш нiж стати пiд юпiтери, перш Сергiй ось вiзьме вас у  кадр  з
вашими нереалiстично довгими вiями. Спробуйте ввiбрати  в  себе  цей  досi
вiдчутний дух давнини... Осмомисл i дружинники його, вони  мусять  постати
для вас живi... В усiй реальностi, з яснiстю галюцинацiй ви чуєте хропiння
їхнiх коней, брязкiт  зброї,  сама  ви,  вжахнена,  сповнена  спротиву  до
неволi, метаєтесь в  тривожнiй  веремiї  Золотого  Току,  бачите,  як  уже
переправляється з того боку монгольська кiннота, -  он  там,  уплав  через
рiчку!  -  i  напружений  слух  ваш  ранить  перший  посвист  монгольської
стрiли... Ви вся - в контекстi тiєї  тривоги,  вся  у  вировищi  страшного
народного лиха. Втiкаєте  отим  ярком,  за  спиною  наближається  кiнський
тупiт, над вами.вже перегнувся з  сiдла  переслiдувач,  бачите  обличчя  в
хижому прижмурi косих очей, чуєте смердючий дух його поту...
   - Вона гратиме не тi часи, - нагадує оператор.
   -  Але  їй  все  це  треба,  -  наполягає  Колос.  -  Вона   особа   не
позаiсторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до  ешелону,  колiї
вона опиниться в райху - не на становищi остарбайтсрки  у  Рiтмайстера,  а
займе мiсце на нарах барака серед в'язнiв, серед своїх  подруг  чорногорок
та француженок, - по нiй i там має  бути  видно:  хто  вона?  Звiдки?  Яка
iсторiя за її спиною? Який народ? В найтоншим  виразi  її  обличчя,  в  її
задумi, у вiдкритiм поглядi  очей  мусить  свiтитись,  що  вона  не  тупа,
безрiдна рабшiя, що за нею - вiки звитяжного й трудного життя її народу.
   - Менi здасться, я це зможу вiдчути, - тихо мовила Ярослава.
   Сергiй-оператор цього разу теж пiдтримав Головного, став розвивати його
думку:
   - Золотий Тiк, i хори Бортнянського, i поеми Одержимої, якi ти,  гадаю,
сумлiнно штудiювала в дев'ятому класi, - все  це  не  забудь,  стаючи  пiд
юпiтер. Бо менi не лялька потрiбна перед об'єктивом...
   - I як  батько  твiй  там  чи  дядько  поневiрявся  у  Манiтобi  та  на
бельгiйських шахтах, - напружено  роздумував  Головний,  -  як  село  ваше
зустрiчало червоний вересень тридцять  дев'ятого  -  вересень  визволення.
Все, все не забудь. Тодi глибше ввiйдеш у свiт героїнi, дочки народу...
   - Менi не потрiбна лялька перед об'єктивом,  хай  навiть  вродлива,  як
чорт, - ще раз попередив Сергiй-оператор. - Вимагатиму людину з  природним
почуттям гiдностi, людину правдивого  жесту,  одухотвореного  обличчя,  на
якому  я  прочитав  би  справдi  щось   значно...   глибоке,   глибинне...
profundis...
   - Браво, маестро! - засмiялася Ярослава. - Це щось iз латинян?
   - Авжеж, звiдтiля - се i означає глибинний, - скромно пояснив Сергiй.
   - Браво, браво! Такий лiнтюх - i завчив!
   - Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий  запас,  -  повеселiло
сказав Колосовський, з симпатiєю глянувши на оператора.'
   Зiйшли на вал, що ледь помiтно вигорблювався  своїм  контуром:  всуцiль
зарослий травою, корови на самiм валу i в ровах пасуться. За ровом ще один
вал, i теж майже зниклий, розмитий часом, i тiльки уява  режисера-iсторика
здатна будувати  там  густий  частокiл,  ставити  вежi  з  бiйницями,  люд
розставляти по валах, до яких уже пришельцi повзуть он звiдти,  iзнизу,  в
гостроверхих своїх монгольських шапках...  Сумно  щипають  соковиту  траву
корови, пастушата визиркують iз-за валу, чути їхнi перемовин:
   - Ото вона, кiнозiрка... Файна яка! А той високий, вiн старший у них...
А тлустому постригтись би не вадило - вiхтi з-поза вух стирчать...
   На долину, мимо княжої криницi, збiгає стежечка.  Якийсь  подорожнiй  -
бородатий дiдуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибиває
просто зi схилу, з-помiж трави. Неподалiк подорожнього лежить його ноша  -
вовняна тайстра, повна рiзьблених дерев'яних орлiв:  мабуть,  несе  кудись
наївним туристам на продаж.
   - Не люблю цих орлiв, - сказала Ярослава, взявши Головного пiд руку.  -
Примiтивне, грубе мистецтво. Затрачати вмiння,  щоб  рiзьбити  стандартних
хижакiв отаких...  Просто  несмак.  Дiдуньо  мiй  нiколи  їх  не  рiзьбив.
Академiй не кiнчав,  проте  вiн  мовби  iнтуїтивно  почував,  де  безкриле
кустарництво, а де можна видобути з бука справжнi художнi речi...
   Подорожнiй довго смакував водою, а вони  зацiкавлено  за  ним  стежили.
Сергiй, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку  рiч
яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить  костур  i  чорна  хламида,  схожа  на
рясу... Розстрига-чернець iз скиту? Чи який-небудь новiтнiй Сковорода?
   Втершись ребром  долонi,  мандрiвник  сiв  бiля  джерела,  широколиций,
зарослий дрiмучою сивиною:
   - З таких джерелець рiки народжуються... - i, дивлячись на Ярославу, на
мi'нi-спiдничку її, наказливо звернувся: - Дiво  нага,  нахились,  напийся
звiдси...
   - Ми вже пили.
   - Ту, що з пляшок? Що пiною б'є? А ви ось  цiєї,  земної,  що  з  самих
недровищ... що аж зуби ломить!
   Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд вiщуна,  що  вмiє
читати чужi думки,  на  телепатiї  знається...  "Якби  не  оця  лютiсть  у
поглядi, можна було б спробувати на астронома, - подумав  Богдан.  -  Щось
небуденне, щось вiд дервiша в ньому  є,  хоча  й  недобре..."  Операторовi
блукала на губах майже глузлива усмiшка: "Оце вiн, твiй Мамай  придорожнiй
- без коня, без бандури... Повна тайстра незугарних дзьобатих орлiв, що не
годнi лiтати!.."
   Щоб оборонитись  вiд  його  пронизливої  суворостi,  вiд  цих  холодних
блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з  найчарiвнiших  своїх
усмiшок, але це її  невинне  професiйне  кокетство  не  справило  на  дiда
нiякого враження. Рушаючи за товаришами далi, Ярослава минула подорожнього
нiяково, з непояснимою розтривоженiстю i водночас iз полегкiстю.  Але  вiн
знов - суворо й вимогливо - окликнув їх, змусивши всiх озирнутись:
   - А вас небо чує?
   Нiби пiд владою гiпнозу,  Ярослава  прикипiло  дивилась  в  тi  юродиво
безстрашнi врубелiвськi очi. Старий жестом руки вказав угору:
   - А мене воно чує...



   II

   Вечiрня кава була знов за тим самим столом, що його  спорудили  з  парт
пiд черешнею на подвiр ї. Ярослава скаржилась вуйнi Домiнiцi:
   - Якийсь там, на жебрака схожий, здибався  нам  бiля  княжого  чуркала.
Питав, чи небо нас чує. А погляд - неначе гiпнозом обдав...  Так  осудливо
на моє мiцi дививсь... Хоч би не зурочив перед роллю.
   - Не бiйся, Славцю, - заспокоїла вуйна. -  То  ж  той  юродивий,  що  з
орлами тут всюди мандрує... Син його, кажутi", був командиром у вiйськах у
Совiтiв, викинувся над горами  з  парашутом,  i  його  на  батькових  очах
розтерзали хортисти... Ото вiдтодi старий помутився розумом i  став  "небо
чути"...
   "Чи не розправа над сином, - подумалось Ярославi, - стала причиною,  що
орли його так хнжо з тайстри виглядають, огиднi та  кровожернi?  Здасться,
ладнi людину живцем розтерзати!.."
   Якiсь дiвчатка, певне старшокласницi, вишастували, снували поза садком,
прозиркували крiзь живоплiт  до  кiношникiв.  Вуйна  Домiнiка  пояснила  з
поблажливим усмiхом:
   - Школярки нашi, з гуртка  самодiяльностi...  З  села  прийшли,  хочуть
тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, знаємо її з фiльму...
   Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи.  Одразу
пiсля вечерi пiшла до себе, ввiмкнула свiтло, зачинилась. Розкрила валiзу:
у валiзi її iнтимнi дiвочi речi, зiбранi при  виїздi  похапцем,  внакид...
Видобула з-пiд одежi аркушi машинопису,  сiла  до  столу:  хотiла  ще  раз
вчитатися в роль...
   По якомусь часi пiд вiкном почулось  шелестiння  в  кущах,  перемайнуло
щось бiле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутiнь:  чути  шепiт,
дiвчачий, схвильований... Мабуть, тi, з шкiльної  самодiяльностi,  що,  не
менш за тебе хвилюючись, мручи вiд дебютного страху,  виходять  на  клубну
сцену в барвистих народних строях. I  почула,  цiлком  виразно,  чиєсь  до
шепоту причаене, палке:
   - Це вона! Жива! Така артистка!..  Я  би  хтiла,  аби  вона  нiколи  не
вмирала!..
   - Любi мої! - приливом нiжностi вiдгукнулася їм Ярослава. -  Не  знаєте
ви, що вмирають i не такi, як я.  Кiнозiрки  усiх  студiй  свiту  з  часом
вiдцвiтають... Не старiють вони лише на колекцiях ваших листiвок, однаковi
зостаються там у своїх юних усмiхнених позах... Вiдцвiтають i зникають, як
рсi... Хiба липi деколи воскресають юними на екранах iз своїх напiвзабутих
юних стрiчок...
   Мов стрiчка, рвучись, безладно летить па екранi, прискорюючись, мигтючо
до хаосу, - так щодалi  швидше,  -  в  мiру  того,-як  входиш  в  лiта,  -
вiдлiтають днi, мiсяцi,  роки...  Змигують  прискоренi  весни,  прискоренi
золотi осенi... I чим швидше вони летять, тим щемливiше дорожиш  усiм,  що
бачиш, кожним зiйденим сонцем, найменшою росинкою життя...  Кожну  усмiшку
спиваєш спраглим поглядом, кожнiй травинцi хотiв би  сказати:  "Ти  мудра,
прекрасна. Тобi нема цiни".
   В пору юностi зовсiм iнша дiє теорiя вiдносностi: там  довгi  днi,  там
iнше вiдчуття часу. Юнiсть певна себе, в блаженному невiданнi їй здається,
що життя людське безкiнечне, дорога життєва стелитиметься попереду  рiвна,
гладенька, а вона тобi судилась - на довгi перегони  -  вся  в  бакаях,  у
вирвищах...  А  то  й  зовсiм  мусив  пробиватись  по  бездорiжжю,  тiльки
почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтiв, повияно ж бути  хоч
абияке сонце!..
   Вiйну Богдан закiнчив у Берлiнi; продимлений, теж  розписавсь  в  числi
iнших на колонi рейхстагу, залишив Європi  свiй  гвардiйський  автограф...
Хмiль перемоги, колона  машин  з  репарацiйним  устаткуванням,  потiм  той
страшний випадок, коли хлопцi-водiї потай вiд  тебе,  вiд  супроводжувача,
добули канiстру спирту в якогось поганця. Цiлу нiч до рапку мали їхати,  а
вже десь опiвночi з'явились  першi  симптоми  нещастя:  декотрi  з  водiїв
почали слiпнути. I не признавались. I не могли збагнути, в чiм рiч. Згодом
з'ясується, що пили з тiєї канiстри отруту, яку  ворог  навмисне  пiдсунув
їм, але поки що  кожен  утаював  свiй  стан:  навiть  слiпнучи,  водiй  не
випускав  керма  iз  рук  -  попереду  ж  була   Батькiвщина...   Один   з
найкошмарнiших епiзодiв твого фронтового життя,  досi  вiн  час  вiд  часу
зри.нає напливом: довжелезна колона з репарацiйним вантажем розтинає  нiч,
i нiхто збоку й не догадується, що один по  одному  втрачають  зiр  у  нiй
водiї, що ведуть уже ової  ваговози  наослiп,  невiдомо  як  орiєнтуючись,
невiдомо завдяки якiй силi тримаються, - може, тiльки  сила  любовi,  сила
iнтуїцiї веде їх, як птахiв пiчних, крiзь темряву до рiдних  гнiздовйщ.  У
Львовi всi опинилися в госпiталi, декому лiкарi ще встигли врятувати  зiр,
а  команда  супроводу  ледве  не  поплатилась  тяжко   за   вояцьку   свою
безтурботнiсть, якої, правда, немало  хто  допускався  в  тi  хмiльнi  днi
перемоги...
   Хотiв зняти про це фiльм, написав  навiть  чорновий  варiант  сценарiю.
Забракували. Та, може, й слiд було?
   Пекуча, як рана, зустрiч iз рiдним  мiстом,  робота  на  вiдбудовi,  i,
нарештi, з руїн Днiпрогесу, зовсiм неждано -  в  робiтники-освiтлювачi,  в
товариство  документалiстiв,  у  цей  химерний  артистичний  свiт.   Таїна
кiнотворення, вона вже тодi вабила його.
   Таким непередбаченим руслом повернуло  життя.  Спершу  доручали  рiзний
дрiб'язок: знiмав археологiчнi розкопки, заповiдники з птахами та звiрами,
спуски кораблiв на воду... Помiтили його  пiсля  стрiчки  "Обелiски",  яка
задумана була як фiльм-реквiєм загиблим.  Потiм  на  одному  з  фестивалiв
вiдзначили його двочастинного "Овiдiя". Сам вiн "Овiдiем"  не  зовсiм  був
задоволений, хоча там справдi щось таки було  -  добре  передано  простiр,
силует нiчної фортецi над лиманом, схоплено поезiю  мiсячної  дорiжки,  по
якiй уява поетова мовби веде його iз заслання знову на пiвдень,  до  бiлих
статуй та  оливкових  гаїв...  Успiх  постановника  заслужено  роздiлив  i
Сергiй, тодi ще випускник: його талановита операторська робота  багато  що
вирiшила. Задум фiльму належав, звичайно, колишньому  студентовi  iстфаку,
студбатiвцевi, не зовсiм, мабуть, критично закоханому  в  античнiсть,  але
Сергiй цiлком пройнявся тодi Богдановим настроєм, цiлими днями  декламував
рядки крамольного поета, що його погнала на Пiвнiч Цезарева неласка: Берег
сарматський, сумiжний iз племенем гетiв стрiлецьким, Зрештою нас  привiтав
пiсля набридлих блукань...
   Самого Овiдiя в картинi, власне, й не було, була  крига  Днiстровського
лиману, що  дивувала  поета  своєю  мiцнiстю  i  здавалась  йому  мармуром
каррарським, та був ще сучасний Овiдiополь з золотими коронами соняшникiв,
та замрiяна комсомолка з томиком римського поета в руцi... Проте  хоч  сам
поет-вигнанець залишився за кадром, але присутнiсть його вдалось передати,
образ його iснував у фiльмi незримо - в самих руїнах римської  фортецi,  в
повiльному летi птаха, в гронах виноградних, в силуетi  закоханої  парочки
на'фортечному мурi, над спокiйним у мiсячнiм свiтлi лиманом. Хай  не  було
на екранi самого Овiдiя, але у фiльмi таки жила вiдчутно його  поезiя,  що
крiзь товщу вiкiв духовним вiдблиском пробилась, дiйшла  до  людей  iншого
часу.
   Авторам фiльму дехто дорiкав  тодi  за  естетство.  I  першою  -  пiсля
перегляду стрiчки в головнiй проекцiї - поздоровила їх  Ярослава,  з  якою
тодi  Колосовський  тiльки  познайомивсь.   Гололобi   кiнозубри   солiдно
хмурились та поки що резервували за собою свої дорогоцiннi,  невiдомо  якi
думки, соломоновi рiшення, а вона, Славця, з властивою їй  безпосереднiстю
допилась, вiгала (може, аж надто екзальтоване), - була їй тодi  аргументом
бiльше власна схвильованiсть:
   - Сарматський степ, лиман, оту атмосферу античної Колими - вам  здорово
це все вдалось передати! I мерехтлива мiсячна дорiжка вiд фортецi кудись у
море - в нiй стiльки пiдтексту! I дiвчата  медучилища  на  мурах,  на  тих
самих, де римськi легiонери колись у вовчих шкурах па хуртовинi  стояли...
Надто ж оте самотнє нiчне дерево над фортецею у фiналi, що тане, видплива,
аж не розбереш: дерево чи сам Овiдiй зникає в степу...
   - Мало дiї, - буркнув хтось.
   - Але у фiльмi є ритм! - вигукнула Ярослава ще  запальнiш.  -  У  ритмi
їхнього  фiльму  щось  в  вiд  розлогостi  античних  поем!  Вiн   плавкий,
неквапний,  але  й  не  млявий...  Невже  ви  не  вловили  його  внутрiшню
музикальнiсть, пiдспудну, приховану енергiю?..
   Пiддавшись настрою, вона,  звичайно,  перебiльшувала,  багата  уява  її
домальовувала, находила пiдтексти, яких, може, й не було в їхнiй  картинi.
Але це була пiдтримка, дорога для Колосовського, надто ж у  тiй  ситуацiї,
коли все iце коливалось на терезах невисловлених оцiнок. Прямодушне дiвча,
воно й не пiдозрювало, як бракувало тодi ще вiри в  себе  цьому  похмурому
документалiстовi, навряд чи думала, що смiшнуватим своїм дiвочим  захватом
вона додасть йому певностi, мiцно заронить у душу якiсь новi сподiвання...
Ярослава нiби навiщувала тодi: вийшов на простiр,  має  можливiсть  робити
зараз те, що потай давно в собi виношував. Це,  власне,  буде  перша  його
повнометражна художня рiч. "Ставитимеш фiльм про  вiйну".  Подолав  власнi
сумнiви, переборов Сергiєвi дикi вибрики, коли знуджений оператор  лютився
в тому приморському готельчику, шпурляв чиїсь сценарiї в куток:
   - До дiдька вашу вiйну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину,  краплю
води на квiтцi...
   Аж поки там, в тiм таки ж готельчику, з'явилось тобi зненацька вночi  -
як  осяяння,  як  одкровення!  -  просте  и  наиприродпiше:  робити  фiльм
пережитого. Бо чого ж iншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив  людей  у
їхнiх зльотах i в занепадi, у величi й ницостi, в передсмертних муках i  в
щасливих сльозах переможцiв. Правда, надто велике все то було  -  в  жоден
фiльм не вмiстити...
   -  Вiдсiяти  треба,  вiдiбрати  тiльки   найударнiше!   -   гарячкував,
захотiвшись задумом, Сергiй. - Неволя, короста, ешелон  -  оце  передусiм!
Обiцяю  вам  генiальнi  кадри.  Юна  дiвчина-українка,  що  покохала  того
вiйськовополоненого кавказця, повiнь їхнього кохання, поема, що  розквiтла
в неволi!.. Конячий острiв, мiсячнi ночi, астроном,  дiвчата,  що  з  горя
обiймають коней коростявих... Та цс  ж  про  них  має  бути  фiльм!  А  на
завершення: отой ваш напад на  ешелон,  напакований  невольницями.  Бiй  з
вартою. Кулемет, що аж плигає в руках у Байдашного...
   - Цього в сценарiї ще нема. Це було пiзнiше.
   - Гаразд. Тодi махнем без цього. Все вiн вирiшуй легко, те, що  й  досi
ранить  тебе,  для  нього  кiноепiзоди,  якi  можна  вставляти,  викидати,
мiняти...
   -  I  Холодну  гору  дознiмемо  потiм,  бо  де  набрати   нам   стiльки
дистрофiкiв!.. Сцену з божевiльним можна зняти i в павiльйонi...  А  зараз
конячий лазарет, острiв на рiчцi, полонянок!
   I ось ви тут. Шукаєш сну на пiдлозi сiльської школи, де мiсяць  свiтить
у вiкна, i кiнокамера тьмаво блищить у кутку, i ролики  бiля  неї  лежать,
схожi на автоматнi диски... За  вiдчиненим  вiкном  десь  у  мокрих  лугах
невтомно  деркоче  деркач.  Кажуть,  екран  свiтить  в  душу  людинi   без
посередникiв. Але ж спершу треба його засвiтити! Нелегку  ношу  звалив  ти
собi на плечi. Не просто ж вiдтворити! Ще один  епiзод,  ще  одне  екранне
видовище...  Не  для  цього  взявся.  Голосом  їхнiм  має  стати  ця  ваша
стрiчка... Болем i гнiвом воскреслих, свiдченням i засторогою... Творення,
як завжди, починається з хаосу. Треба всьому дати  лад.  Дати,  але  й  не
стративши при цьому отого найцiннiшого - вольностi вияву,  пам'ятаючи,  що
екрановi  потрiбен  не  лад  "риги  замерзлої,   а   скорiше   звихренiсть
буйноцвiття весняного...
   Вчора мiсцевi школярки приходили. Долаючи  власну  со-,  ром'язливiсть,
розпитували про майбутнiй фiльм, а  потаємцi,  мабуть,  надiялись:  чи  не
вiзьмуть i їх хоча б для масових сцен? Що ж,  можливо,  декотрих  вiдбере.
Десятикласниць - "полонянками". До набору, до ешелонiв! Аж дико думати про
це. Ще можна взяти їх на роль дiвчат iз ферми, для  сцен,  де  треба  тобi
втiкачок нiчних, що шукали притулку на островi... А ще днем ранiш  завiтав
один iз  райцентру,  з  Будинку  культури  -  модерняга  хлопець,  з  виду
спортсменрозрядник...
   - Вiзьмiть мене на роль анонiмника, - запропонував свої послуги. - Менi
легко ввiйти в образ, я вже грав це у нашiй драмсекцiї.
   - В мене пема такої ролi.
   - То введiть!
   - Нема й не буде.
   - Гляньтi як я його зображу... Ось вiн, зiгнувшись, строчить свої чорнi
послання. Акуратно знiмає з них копiї, ще й нумерує... Виходить на вулицю,
перестрiчас знайомих, але всi сахаються,  обминають  його.  Вiн  нещасний!
Серед людей, а самотнiй. Нема з ким словом  перемовитись,  цураються  всi.
Став на майданi перед райрадою, задер голову в небо, але й небо  до  нього
глухе!.. Дагледiв мiлiцiонера, кинувся навперейми:  "Товаришу  мiлiцiонер!
Та поговорiть бодай ви зi мною! Всi, наче змовились, iгнорують... Хоч  про
що-небудь поговорiть. Будьте ж людиною!"
   I вiн, той мiсцевий лицедiй, досить-таки виразно передав цю, мабуть, iз
житiя вихоплену сценку.
   - Як для проби, нiби нiчого, - сказав йому Сергiй. - Але ви не Бучма.
   - Перепрошую! А навiщо менi бути Бучмою? - розсердився прийшлий. -  Вiн
артист, але я теж... Всi ми артисти в життi. Кожен грає свою роль. На кону
дiйсностi!..
   Нi, там  люди  пе  грали.  Там  дожеп  був  самим  собою...  "Вистояти.
Вистояти! В цьому тепер все. Бо iнакше не  варто,  щоб  i  серце  билось!"
Пригадуєш цi слова? Вояи ж були сказанi. Вони були твоєю правдою,  правдою
твоїх товаришiв. А чи має твоє мистецтво достатньо сил, щоб  її  передати?
Як багато береш ти на себе,  готуючись  винести  пережито  на  вселюдський
еиран! Чи, може, справдi досить цього? Вибухiв,  кровi,  смертей...  Дехто
каже: не сприймається вже... Дайте чогось веселiшого, легшого... Я прийшов
па сеанс вiдпочити пiсля втомливого дня працi,  пiсля  всього,  що  й  так
вимордовус мене в  цьому  прискореному  темпi  життя,  в  скаженому  алюрi
буднiв... Але ж i я не прийшов у мистецтво екрана, щоб  тiльки  розважати!
Для цього пiшов би на циркове коло на руках там ходити  (не  ображайсь  на
мене, клоуне, брате мiй по мистецтву). Тiльки ж я iншу  творчу  мету  собi
ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певнiсть
таку, що iснує в життi естафета людського, яку передано вам  i  яку  маєте
iншим передати. Згадай отой весняний лiс вiйни, лiс нищення, гiлля зелене,
що падає пiд шквалом чорного вогню. Все довкола горить, трiщить, ви  знову
й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бiйцi  поприростали  животами
до землi, тiло не може вiдiрватись вiд неї, а ви .все ж таки  вiдриваєтесь
i кидаєте себе вперед, i все менше стає вас, уже вас надвечiр - жменька...
А коли настав перепадок тишi, то вона була тишею стогону, наповнених димом
воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута
чадом земля, обчухранi голi кiстяки дере:в стирчать над  тобою,  -  якийсь
мертвий, скам'янiлий пралiс... Ти йшов кудись, як у трансi. Помiж окопами.
Помiж дзизкотом куль, якi ще пролiтали зрiдка... Курилися  вирви,  людськi
нутрощi позависали на кущах, в  мiсивi  землi,  бруду  i  кровi  знiвечено
лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, твоїми  товаришами.  З
голосами були, з живими очима. Ти йшов помiж тiл, бiлiли плями облич серед
чорноти  розвернутої  землi,  i  враз  зупинився:  дiвчина  лежала  якась,
медсестра. Маслаччя колiнних суглобiв стирчало з кривавого м'яса бiле,  аж
голубувате. Голова  скручена,  спiдничка  закотилась,  молоде  тiло  бiлiв
страшною святою бiлiстю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що  валявся
поблизу, накрив ним бiле й голубе.
   Вперше тодi за вiйну Колосовському захотiлося бути вбитим. Стати нiчим,
зникнути, перейти в небуття. Так, як цi перейшли, ставши землею. Та  невже
ж - нiчогiсть? Гумус, добриво, i все? I якщо якiсь сили  втримали  тебе  у
життi, то однiєю iз них була, може, й оця, що не дає тобi  зараз  заонути.
Сила бажання, тодi ще, мабуть, не зовсiм  визрiлого,  майже  пiдсвiдомого:
пройти, подолати, все  перебути.  Щоб  розповiсти  з  екрана  комусь,  щоб
посвiдчити перед кимось, хоч би й перед самою вiчнiстю:  нi,  не  гумус...
Вогонь, пречистий вогонь горiння людського, що живе, нi на яких  не  гасне
вiтрах, не зникає з життя безслiдно.



   III

   Мокрi кущi блищать  пiд  мiсяцем.  Рiчка  внизу  жебонить  по  камiнню,
смирна,  довiрлива.  З  марева  лугiв  випливає  постать  чиясь.   Волосся
розсипане, болонья, накинута на плечi, блищить...
   - Досi не спите, Славцю?
   - Не спиться чогось... Деркач дирчить...
   - Той цiлу нiч буде на посту. Далеко ходили?
   - Росяно дуже в лугах... Там конi  пасуться,  закортiло  глянути,  який
вони вигляд мають вночi. Мої ж  партнери  по  фiльму.  -  I  гiркий  усмiх
торкнув уста, обличчя блiде.
   - А я теж приглядавсь... Чи  таке  освiтлення?  Чи  не  помилилися  ми,
обравши саме цю натуру?.. Часом здається, що i мiсяць, i тиша  -  все  там
було iнакше.
   - Iшла оце й думала: пiду завтра до  вас  i  вiдмовлюсь.  Не  зможу  Я.
Нездара я. I нiчого iнститут мене не  навчив,  та  й  взагалi  хiба  Можна
навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку?  Замiсть  учити  жити,
глибоко почувати, нас упродовж п'яти рокiв учать  iмiтувати  почуття...  I
тодi дивуються, що, нiчого ще самi не створивши, ми вже ходимо  по  студiї
невизнаними генiями, все вiдкидаємо, на все кривимось...
   - Ви сьогоднi надто сувора, Славо, впадаєте в крайнощi. Не всi ж  такi:
i вчителi не однаковi i вихованцi - теж.
   - Звичайно, є справжиi. Але справжнi бiльшу частину життя витрачають на
те, щоб переборювати тупiсть, примiтивнi смаки, набридлi  штампи...  Ви  ж
знаєте, скiльки i в нашому середовищi безнадiйно дрiмучих, заскорузлих,  а
то ще й гiрш - брехливих, кон'юнктурних до безсоромностi...
   - I на кому те бiдне мистецтво тримається... Та ще й на свiтовий  екран
iде!
   - Хай, може, й згустила я трохи... Ясна рiч, що про таких, як народний,
не йдеться. I про присутнiх теж. Але я вважаю, що  в  храмi  мистецтва  не
мiсце  жодному  цинiковi,  який  здатен  при  актрисi  розповiсти   пошлий
анекдот... I пiсля цього ще вiн мене на проби запрошує!
   - Ваша вiдмова для багатьох була несподiванкою.
   - Iти виображувати  йому  оту  декоративну  Ксеню?  Серед  квiточок  на
полонинi? Дикий Захiд, екзотика... Нi, не для мене  роль.  Ходить  довкола
тебе, мружиться, як бегемот, оглядає тебе прицiнливим оком... Та хiба його
цiкавить моя душа, мiй iдеал, мiй погляд  на  свiт?  Я  ж  бачу:  найперше
цiкавиться,  чи  достатньо  я  довгонога,  чи   зумiє   це   кiностворiяня
видавлювати з ока сльозу крупним планом... Фальшивий сам, i на екран  жене
фальш. А тодi ще й домагатиметься за неї першої категорiї... I такому -  в
храмi мистецтва? Де корифеїв ще вчуваються голоси?
   - Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурхаєтесь... Не хотiв  би
потрапити пiд стрiли ваших сарказмiв.
   - Не думаю, що ждете комплiменту, адже вам це не потрiбно. У  вас  i  в
Сергiя я повiрила з перших кадрiв, ще тодi, на  переглядi.  Буває  таке...
Iнодi за один кадр можна в людину закохатися...
   - Жаль, що Сергiй цього не чує.
   - Прошу не жартувати. Є i в життi, i в мистецтвi такi речi, що жарти до
них не кладуться.
   - Згоден.
   - Заздрю сам деколи. У вас є певнiсть, визначенiсть, мета. Почувається,
прийшли ви в мистецтво з намiром серйозним i маєте що сказати.  За  спиною
такий досвiд життя... А я? Що я знаю? Я навiть  кохати  по-справжньому  не
встигла - не можна я; вважати коханням п'ятихвилиннi  романи  студентських
вечiрок або яке-небудь студiйне захоплення... - I все  ви  повиннi  будете
грати закохану. Натуру глибокого почуття...
   - Оце мене й тривожить. Грати закохану, творити нашу українську  Офелiю
з тих не знаних менi окупацiйних ночей... Оце чисте юне  кохання,  що  так
трагiчно розквiтло в неволi...
   - Не встигло й розквiтнути.
   - Так. Тiльки змигнуло... Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись...  Для
мене ця роль справдi затяжка. Може, менi бракує фантазiї, уяви?
   - Не наговорюйте на себе. I не розкисайте: вам це не личить.
   - Ходила  оце  по  лугах,  i  вiдчай  мене  терзав...  Гiркого  доходжу
висновку: не пiд силу менi ця роль. Щось я не вловлюю iстотне... поверхова
я, неглибока.
   - Оце сюрприз кiногрупi.
   - Так, неглибока я i просто ненавиджу себе таку!.. Чомусь iншому  треба
було присвятити життя.  В  iнститут  iшла  з  намiром  вiддатись  науцi...
Цiкавила мене iсторiя мистецтва, зокрема народнi вироби:  писанки,  рiзьба
по дереву... Так би й було, якби одного дня - ще тодi першокурсницею -  не
спокусили  в  iнститутському  коридорi  отим  магiчним   запитанням   вашi
кiномефiстофелi: "Хочете знiматись?" Ще б пак! Яка дiвчина  встоїть  перед
можливiстю покрасуватись з екрана... Але чи артистка я?
   - I це говорити вам, вiдзначенiй на мiжнародному фестивалi? За першу  ж
роль?
   - Боюсь, що й то випадкове - за волоокiсть, мабуть...
   - Ваша iронiя, самоiроиiя,  Славо,  свiдчить,  що  не  все  втрачено  i
артистка жива. Просто хвилинне зневiр'я. А такi збурення  не  дають  кровi
застоюватись. Для митця невдоволення собою - скорiш норма, нiж  вiдхилення
вiд неї. Хто заспокоївся, тому нема чого робити в мистецтвi. Серед  стихiї
творчостi затишкi'в не шукай, паруси напинай крутобокi...  Така  вже  сама
природа, мистецтва. Тут белсбепь, вiчний пошук, жага... Тут - хто бiльший,
хто менший - але вiсi невтоленнi, усi як фаусти...
   - Але ж як боляче буває!
   - А iншим не боляче?
   В голосi його вчулась суворiсть, схожа  на  докир.  Ярослава  здивовано
глянула на нього. Зiйшли на мiсточок. Схилившись на бильце, дивились униз,
де кожен камiнчик виставив свою тiнь i вода в  прудкiй  текучостi  мiсячно
переблискувалась.
   - Ох, знаю цей  настрiй,  Славо...  Коли  отак  непевнiсть  бере.  Коли
б'єшся, шукаєш-шукаєш i не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а  не  здатен
висловити його: без'язикий, нiмотою скутi вуста. А потiм таки ж  надходить
ота мить всемогутностi, коли почуваєш, що все можеш, все  пiдвладне  тобi,
на верхи ясновидства зносить тебе якась сила... Щоб кинути знов у провалля
сумнiвiв, у лабiринти шукань, до навпомацки далi йтимеш... Такий  уже  наш
хлiб.
   - Iванну б сюди. От вона зiграла б. Це нiби для неї роль...
   Так, але ж Iванни псма. За  третiм,  чи  п'ятим,  чи  яким  там  дублем
кинулась в охопленi полум'ям декорацiї мосту умовного, що пашiли зовсiм не
умовним вогнем... Що  її  погнало  туди?  Чи  тiльки  бездушнiсть  пиката,
жорстокiсть нацiлених камер? Чи власна ота невтоленна  жага  досконалостi,
її артистичне бажанiш, хай навiть життям ризикуючи, добути ще один  дубль,
ще  один,  може,  нечуваний,  найрiдкiснiший,  в  якому  вона  таки  сягне
недосяжного, перевершить саму себе?  Такi,  як  Iванна,  знають  творчостi
шал... Актриса виняткового обдаровання, i Ярослава близька їй чимось - вiн
певоп цього. Двi зiрки сходиля одночасно...
   - Чомусь сьогоднi вона  менi  весь  вечiр  з'являється...  Перед  очима
стоїть, смiється... Пiд час останнiх зимових канiкул ми з  нею  поїхали  в
гори.  Все-їй  давалось,  вона  й  на  лижах  ходила  чудово  -  лiтала  з
трамплiнiв, як'птиця... Пригадую, зайшли пiсля хуртовини в лiс, зупинилися
пiд смереками... Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний?
   - Нi.
   - Все фантастичне. Справдi казковим стає  лiс,  прибравшись  у  снiговi
шати... Дятел постукує, якась пташина зимова цiвкає, ще  бiльш  вiдтiнюючи
глибоку первiсну тишу навкруги. Снiг облiтає з дерев тихо, лагiдно.  "Який
зодчий, Славцю, годен зрiвнятися з природою, - казала  тодi  вона,  -  якi
хороми,  палаци  з  танучого  мармуру  невiдтворне   вибудувала   за   нiч
хуртовина..." Образи птахiв якихось, звiрiв,  чудиськ  химерних  оточували
нас. Нiби тiльки там стало зрозумiло, як народжувались в народi  казки,  з
чого  витворювалась  паша   народна   мiфологiя...   "З   оцього   бiлого,
хуртовинного, Славцю, що хоч i тане, але  красою  спорiднене  з  мармурами
Мiкслапджело..." I потiм, смiючись, вдарила палицею  по  гiлцi,  струснула
цiлу  шапку  снiгу  -  сонячна  холодна  курява  окутала   нас...-Ярослава
помовчала, нiби й цi мiсячнi серпанки за рiчкою ще курилися, мерехтiли  їй
тим сонячним снiгом, струшеним десь у горах подругою.
   Пiсля того, як  Iванну  обвуглену  видобули  з-пiд  уламкiв  нодотлiлих
декорацiй, Ярослава бiльше тиж'ня прохворiла вдома у рiдних. Мати благала:
"Кинь те кiно, бо й тебе спалять!" Але саме тодi  Ярослава  сповнена  була
рiшучостi, бiльшої нiж будь-коли... "Не кину. Нe вiдступлюсь". Батько  теж
схвалював її вибiр: "Доросла, їй вiльно робити, що вибрала... Лишилася без
подруги, то нинi за двох най до пранi стає..."
   Пiшов, погув у небi лiтак нiчним своїм рейсом.  Прислухались  до  нього
обоє. Прислухались i до далекого шосе по пiдгiр'ю  -  чи  но  чути  звiдти
колони студiйських машин? Десь уже рухаються, не дасть i  вночi  їм  спати
Ягуар Ягуарович, "генеральний обозний".
   - "Горить-тремтить рiка - як музика..." -  Обоє  задивилися  у  мiсячну
воду, у її струмування мерехтливе.-Скрябiн пробував нотними знаками свiтло
передати... Цiкаво, що вiн закодував у те своє тайнописне, загадкове Люче?
   "А оця рiка, що бiжить попiд нами, в нiй, мабуть, теж щось  закодоване?
Рiка невгасного текучого свiтла, що, примхливо в'ючись, - то мiж  гiр,  то
долинами, - свiтить пiлотам в  отакi  ночi,  мiсячним  сяйвом  та  зоряним
всесвiтом галактик поблискує штурма'нам знизу,  з  планети...  Дочка  гiр,
струмлива невтомниця, де бере вона початки свої i  аж  де  перестане  бути
собою? Зафiльмувати б коли-небудь в образi рiки саме людське життя  -  вiд
його витокiв до гирла..."
   - Як гарно спiває хтось на зарiччi...
   - Тут ще спiвають. Ще пiсню транзистор не з'їв. Ярослава  помiтила,  як
вiн, вслухаючись, нiби аж здригнувсь. Та сама пiсня  звiдкись  виринала...
Решетнякова, госпiтальна:
   Над рiчкою над бистрою Там журавка купалася...
   Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордонi, звiдси й пiсню, як
iз вогню, винiс...
   Спiвало наче на островi десь чи ще нижче, на околицi комбiнату...  Десь
там купалась журавка...
   - I ЯКА ЯСНА НIЧ!



   IV

   Замурованi снiгом шибки, виття зав'юги сибiрської...
   Густе оранжерейне тепло палати.
   Дуже отут Довгi ночi. Стогнуть ввi снi товаришi,  скрикують,  горять  у
нiчному жару, i сам тупо гориш на вогнi власного болю. Ллє дивне створiння
людина! Навiть i крiзь цi стогони й скрики, крiзь скошмарену маячню та зав
тогу нiчи та й з'явиться Решетняковi з сонячпих далей якась  тиха  дорiжка
польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка
з тихим своїм передзвоном... Дiвча на  гребцi  сидить,  карий  зблиск  ока
дiвочого  бачиш  i  повний  колосок,  що  застряв  мiж  сталевими  зубцями
гребки... Крiзь хурдельну  нiч,  крiзь  бiль  золотiє  тобi  смагляво  той
колосок далекий, i тим золотим снить уже до ранку душа!..
   А вранцi з'являються "вутки" та "гусаки",  пройдуть  юрмиськом  лiкарi,
почаклують бiля тебе, котрийсь обмацає, придавить у найболючiшiм мiсцi,  а
старший кине на прощання свою неодмiнну примовку:
   - До весiлля заживе.
   Коли пiдуть, закiнчивши свiй обхiд,  "бiлi  ведмедi"  (так  їх  називає
палата), лежаче воїнство переходить  цiлковито  пiд  владу  Капи.  Є  таке
бiлолице створiння  Капа,  юна,  як  цвiт,  сибiрячка,  -  це  якраз  вона
найчастiше приносить ягiд їм iз тайги.  Може,  що  вмiє  вже  хмуритись  i
пухкеньке пiдборiддячко виставляв вперед якось по-школярському  вперто,  а
очi, повнi синього, при цьому проймаються твердiстю, владу  Капи  визнають
навiть найкаверзнiшi, навiть обидва горлодери-танкiсти, що їм  i  лiки  не
такi, i в боки завжди мулько.
   Капа частенько забiгає до їхньої палати, iнодi навiть так, без видимого
дiла. Особливо ж вiдтодi, як у них на додатковому лiжку бiля самих  дверей
з'явився ще один, що його привезли просто з операцiйної: чорний, як циган,
худий, довгий, ледве на лiжку вмiщався.  Вiн  ще  видихав  наркоз,  марив,
стогнав, кудись поривався, згадував Харкiв, - завжди певний  час  мучишся,
коли видихаєш наркоз. Капа-сестра була  при  ньому  невiдлучно,  цiлу  нiч
слухала  його  маячню,  нерозбiрливу  белькотню  про  Харкiв,   з   сумною
терплячiстю вислуховувала все i лише  час  вiд  часу  легенько,  кiнчиками
пальцiв, вимокувала йому чистою марлиною краплистий пiт iз чола. Що тiльки
вимокає, i знову на лобi, крутому, смаглявому, блищить  рясна,  крапелиста
роса. Решетпяковi з його  лiжка  добре  видно,  як  свiтяться  росинки  на
юнацькому лобi, як голубливо торкається їх  сестра  клаптиками  марлi,  i,
диво, навiть та  нещасна  росинка  здатна  вишпурнути  Рошетняка  з  цього
затишного палатного раю i перенести в iншу реальнiсть - в сатанинськi ночi
вiйни, в її чорнi кошмарища...
   А коли той, харкiвський, став  одужувати  ii  треба  було  йому  мiняти
книжки в бiблiотецi, то це  теж  взяла  на  себе  Капа.  Мiняла  акуратно,
дiставала для нього потрiбну лiтературу десь аж в мiськiй  бiблiотецi,  що
виявилась досить  багатою,  i  все  вiн  поглинав  жадiбно,  розлучався  з
книжками лише пiсля вiдбою, коли в палатi вимикали свiтло.
   Вранцi Капа з'являється в палатi я градусниками в руцi,  усмiхнена,  ще
свiжа з морозу, в росинках розтанулого  iнею  на  волоссi,  легко  йде  по
палатi, i вологi, ще росянi кiлечка в'ються бiля маленького гарного  вуха,
як сережки, - цо личить їй. Колiї пiдходить до харкiв'янина,  то  не  може
приховати сяйва очей, а, присiвши бiля нього й  ждучи,  доки  вiн  поверне
градусник, дивиться на свого пацiєнта так  пильно,  вивчально,  нiби  хоче
проникнути в душу. Чула часом голоснi жарти палатникiв, що вона, єй же єй,
не байдужа до цього Колосовського, зведе вiн таки сестру з ума, чула i  не
звертала уваги, було таке враження,  що  зараз  вона  вирiшує  щось  надто
важливе для себе, здавалось, зрiє у нiй якийсь незвичайний намiр.
   - Хочеться менi вас про щось запитати, Колосовський...
   - Питайте.
   - Нi, мабуть, пiзнiше.
   - Чому не зараз?
   - Та так... Хай пiзнiше.
   Одного разу вiн дiлився з нею думками про прочитане,  показував  їй  iз
старого фолiанта, нею ж i принесеного, чудовi  iлюстрацiї  пiд  цигарковим
папером.
   - Гляньте, Капо, якi вони, цi хеттськi рельєфи по базальту...  Чудо  ж,
правда?
   - Та гарно.
   - А хiба не чудо, що ми з вами ось дивимось  на  цих  хеттських  жiнок,
смаглявих молбдих азiаток, i зовсiм реально  чуємо,  як  вони  смiються...
їхнiй живий срiблястий смiх чуємо, що дзвенiв десь  там,  пiд  хеттськимiї
скелями, за багато сторiч до нашої ери!..
   Нiчого не вiдповiла на це Капа, сидiла  нiби  ж  трохи  ображена.  I  в
книжку не стала бiльше дивитись. Встала, пiшла з якоюсь тiнню  сухостi  на
.обличчi. Того дня, заходячи в палату, була  пiдкреслено  стримана,  мовби
демонструючи, що вона тут лише на службi, лише з обов'язку.  Скупе  слово,
чiткi рухи, по-дiловому випнуте ображене пiдборiддячко, - знайте,  мовляв,
ви їй пацiєнти, вона вам - медична  сестра,  i  не  бiльш.  А  щодо  смiху
хеттських красунь, то вiн їй тут просто нi до чого.
   Колосовський, звичайно, помiтив змiну в її настрої, але не  мiг  навiть
збагнути, якої вiн припустився безтактностi, чому  образилась  Капа,  адже
наче ж не було для цього нiяких пiдстав. Був  певен,  що  незлагода  скоро
мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про iнше що  думати  пiсля
вiдбою, коли особливо чутiго ставало, як виє,  шаленiє  за  вiкном  пурга.
Вiдвiває  в'юга  в  минувшину  цей  страшний  сорок  перший,  що  в  його,
Богданових, думах суцiльно живе як  рiк  пожеж,  боїв,  оточень,  подвигiв
нiмих i смертей безвiсних, вiдомих тiльки небу й вiтрам... Ще й тут не мiг
до кiнця вийти з тих напруг, небезпек, з  кошмару  ночей  оточенських,  iз
болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чиєсь, може, генiальне життя.
   Перед Новим роком в госпiталi вирiшено було влаштувати концерт, i  тих,
котрi вже починали ходити, Капа опитувала: хто який має талант. Спитала  й
Решетняка,  чи  в  ньому  не  криється  щось.  Спитала  нiби  жартома,   з
пiвусмiшкою, i вiн, звичайно, вiдповiв вiдмовою - який там у нього талант,
а  коли  зостався  сам,  мимоволi  замисливсь:  талант?  Звiдки  в  людинi
береться? Згадав, що спiвав колись, казали, що має гарний до спiву  голос,
чули його конi ночами на пасовищi, i Катря чула, i з хлопцями  на  кордонi
пiд настрiй виказував цей материн вроджений дар... Коли то було!  Востаннє
з батарейцями на кордонi спiвав, а потiм уже було не до того, тепер, може,
й голосу нема, розгубив, може, i цей скупий скарб, коли, розпалений  боем,
гинучи вiд спраги, пив грязюку з калюж, iз болiт.
   З їхньої палати викликався на виступ лише один кавалерист,  що  володiв
нiбито мистецтвом художнього свисту та вмiв показувати фокуси з гривеником
у хусточцi. Готувалися ж до концерту всi, заздалегiдь добували  дозволи  в
лiкарiв, примiряли милицi, - в палатах, ясно було, зостануться лише тi, що
лежать у важкому гiпсi.
   Зажадав милиць i той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в
бiблiотецi мiняє Капа. Решетняк просто дивувався, скiльки  може  поглинати
книжок людина - цiлими днями читає, до палатних  анекдотiв  йому  байдуже.
Цiкаво було Решетняковi спостерiгати  також  i  те,  як  Капа  бiля  нього
в'ється. Навiть будучи в iншiм кутку, часом  не  втерпить,  озирнеться  до
нього, черкне миттєвою усмiшкою. Коли принесе  книжки,  чи  з  градусником
прийде, чи й просто так, то неодмiнно пристоїть коло студента, i видно, що
їй не хочеться звiдси йти. В самiй атмосферi з'являється  iцось  невловиме
хвилююче. Жваво розмовляють, буває, навiть сперечаються, i весь  час  вона
то шарiється, то блiдне, схвильовано ходять груди пiд бiлим халатом, i  па
обличчi нема суворостi, службової . застиглостi - блукає усмiщка  щаслива.
"Яке це диво - людська усмiшка, - спостерiгаючи за ними, думає Решетняк. -
з усього живого тiльки людинi природа дала  цей  дар  -  смiятись,  сяяти,
промовляти очима... Людинi - i бiльше нiкому!"
   Цього дня Капа була особливо  збуджена,  вона  з  дiвчатами  прикрашала
ялинку в залi i щоразу й до палати  забiгала  розшарiла,  нiби  щойно  вiд
вогню, ялиновими гiллячками оклечала й вiкна в палатi, щоб i лежачим  було
чути зелений дух тайги, було видно, що наближається Новий  рiк.  Найбiльше
її  хвилював  концерт.  Вона  й  свого  пiдопiчного   енергiйно   умовляла
виступити:
   - Колосовський, ну, прочитайте хоча б  оте:  "О,  верю,  верю,  счастье
есть!.." Це ж у вас виходить чудесно.
   Колосовський не пiддавався на умовляння, весело казав, що лiрику  можна
читати тiльки пошепки, з кимось наодинцi... I хоч i самiй Капi ясно  було,
що  його  не  вмовити,   але   вона,   присiвши   край   лiжка,   все-таки
жартiвливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вiчi, один раз рука її
навiть на його руцi опинилась i, торкнувшись  ласкаво,  затрималась  довше
звичайного, - Решетняк i це помiтив своїм зiрким оком артилериста.
   Чим ближче до вечора, пожвавлення  наростало,  чепуруни  пiдстригалися,
неголенi голилися, в палатах i  в  коридорi  гуркотiли  милицi  -  вчилися
ходити, хто не вмiв.
   На  концерт  потяглися  всi,  хто   тiльки   спроможний   був   ледь-як
пересуватись.  Худi,  знекровленi,  з  обережно  пiднятими   "аеропланами"
наглухо загiпсованих рук, iншi натужно кульгаючи, гуркочучи  милицями,  ще
хтось з забинтованою, мов у чалмi, головою, - всi туди, вiд нудоти  лiкiв,
вiд своєї безпомiчностi - в життя, в обiйми свята.
   На сценi - знизу й кудись аж пiд стелю  -  вишикувався  рядами  хор,  -
добровiльнi трударi мистецтва все там  були,  люди  з  персоналу,  знайомi
сестри, лiкарi,  санiтарки,  але  їх  ледве  впiзнавали,  такi  вони  були
святково-небуденнi цього вечора, i Капа була  серед  них  розсяяна,  грала
своїми  променисто-синiми,  її,  видно,  переповнювала  радiсть  щасливого
якогось  передчуття  -  все  прикушувала   губу,   щоб   не   розсмiятись.
Гiмнастьррка   на   нiй   нова,   гарно   перехоплена   поясочком,   кiски
по-пiонерському стирчать на боки, i це їй також личить, i нiяк не вдається
їй бути серйозною, нiяк  не  може  стримати,  внутрiшню  усмiшку  радостi:
тремкi губенята кусає весь час.
   Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всiх разом заполонило: пiсня
зродилась, почався концерт.
   Колосовський сидiв поруч з Решетняком у першiм ряду  i,  спираючись  на
милицю, не зводив очей зi сцени. Так, це була поезiя спiву.  Може,  як  па
iншi вимiри, цо й по було щось видатне, спiвали, певне, далеко не на рiвнi
капел професiйних, а хiрурги  грали  па  балалайках,  мабуть,  кахливо.  В
унiверситетi на студентських вечорах Богдан,  мабуть,  поiронiзував  би  з
такого виконання, а тут цей простуджений, невiдшлiфований, тiльки й  того,
що дружний спiв, оте зворушливе старання  виконавцiв  i  їхнє  простодушне
натхнення -  все  дiходило  до  самих  глибин  зголоднiлих  вояцьких  душ,
збурювало, хвилювало, вiдроджувало до життя. Нi, то все  були  таланти  на
сцепi, чистi,  високi.  Колосовський  чув  поруч  себе  напружене  дихання
Решетнякове, за ним жадiбно впивалися поглядами в сцену ще чиїсь  обличчя,
до невпiзнання змiненi хвилюванням, в напливi почуттiв вони то їжились, як
вiд холоду, то поривчасто витягувались вперед, -  таке  побачиш  тiльки  в
бою. Очi затуманювались - тут можна було дати собi  волю,  можна  було  не
соромитись своїх слiз. Виходив потiм ще жартун-конферансьє з  дотепами  на
госпiтальнi теми, висмiював якогось каверзупа, якому все "вутка" не  така.
Виходили солiсти, з-помiж них i Капа,  яку  оголосили  Капiтолiною,  i  це
вразило, викликало подив у Решетняка:
   - О! Так би й не знав, що наша Капа - Капiтолiна...
   Пiд супровiд балалайки Капа спiвала тоненьким, майже дитячим  голоском,
якого, видно, й  сама  трохи  соромилася...  Соромилась,  шарiлася,  проте
спiвала, виявилась у нiй до спiву вiдвага.
   Апофеозом концерту став виступ  комiсара  госпiталю,  який  несподiвано
з'явився па сценi з своїм заткнутим за ремiнь порожнiм рукавом i  оголосив
щойно одержану вiсть про Калугу, очищену вiд противника.
   - Оце пiсня! - не стримавшись, гукнув  хтось  iз  заднiх  рядiв,  i  це
розвеселило весь зал.
   Того вечора нiякий режим не мiг позаганяти людей до палат.
   Схвильованi, ще довго юрмились пiсля концерту по  коридорах,  гомонiли,
спiвали, i навiть -коли на деякий час погасло свiтло, то й це сприйняли як
святкову розвагу, бо тут це не страшно було,  до  того  не  раз  таке  вже
траплялось - бураном десь обривало дроти.
   Гомiн не вщухав, пiсня зринала то в однiм, то в другiм кiнцi коридора -
тепер з-помiж поранених повно виявилось талантiв. Решетняк,  стоячи  проти
вiкна неподалiк своєї  палати,  мовби  пробуючи  голос,  стиха  теж  загув
давньої, прикордонної, яка й тут його, над Єнiсеєм, знайшла:
   Над рiчкою над бистром

   Там журавка купалася...
   Ось так, стоячи в коридорi госпiталю бiля  замурованого  снiгом  вiкна,
стиха, мовби в забуттi, озвався пiснею  до  того,  що  зосталося  десь  за
зимами, за фронтами... За спiвом i не чув, як пiдiйшла Капа  з  свiчкою  в
руцi, нахилилась з-за плеча:
   - Що ж ви приховували свiй талант, Решетняк! Тепер  неодмiнно  запишемо
вас у самодiяльнiсть.
   - Та що ви... Та куди менi, - нiяково вiдмагався  Решетняк,  i  приємно
було йому дивитися на сестру, що вся ще свiтилася збудженням.
   - Решетняк! У вас така мова  гарна...  Скажiть,  коли  у  вас  дiвчина,
наприклад, обере кого-небудь... Вперше, розумiєте? То як назвати по-вашому
того, до кого вона має таке... ну, перше своє почуття?
   Решетняк аж лоба наморщив, думав:
   - Та як... Перволюб по-нашому буде.
   -  Перволюб...  Перволюб...  -  тихо  повторила  вона,  аж  нiби  трохи
сумовито.
   I вiдiйшла, шукаючи мiсця, де б примостити свiчку.
   Невдовзi бачив її Решетняк уже в товариствi Колосовського:  за  фiкусом
стояли в кутку, вiн на милицях, а вона, стрункенька,  випроставшись  перед
ним, задерши пiдборiддячко, дивилася вгору на свого пацiєнта, i обличчя її
було вже знову веселим.
   За вiкном буран  гуркотiв.  Вслухаючись  у  грiзнi  концерти  хурделицi
сибiрської, думав Решетняк: "Нам гарно, у нас  спiви,  а  як  тим,  що  на
фронтi? Не один там чийсь перволюб в таку нiч розпрощається з свiтом..."
   Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у  кутку  за  фiкусом.  I  хоч
людно було в коридорi, поводилась так, наче були  вони  тут  однi,  стояла
одверто щаслива, обдавала Богдана своєю сяючою вiдданiстю. А коли на  мить
погасло свiтло i хтось жартома подав по коридору команду:  "Цiлуйтесь!"  -
Капа в якомусь хвилинному заслiпленнi враз пригорнулась до нього, i вже  й
самi  незчулися,  як  злилися  диханням,  як  стався  той   пекучий   грiх
поцiлунку... Милиця одна з грюкотом впала на дiжку,  Капi  довелося  її  й
пiднiмати в темрявi, та в цей час свiтло з'явилося знов i вже не гасло,  i
хоч обом було соромно, Капа,  нiби  випробовуючи  свою  волю,  силу  свого
почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим
поглядом, i що там було їй зараз, що хтось побачить, що це не дозволено...
   "Хiба я не маю права на це?" - наче питали її хмелем кидиати  довгопони
очi.
   Власне, вiн мав цього ждати. Хiба  ж  можна  було  не  помiтити  по  її
розсяяних очах, усмiшках, навiть по спалахах наївних  скороминучих  образ,
до чого воно йдеться, не помiтити, як день вiдо дня визрiває в пiй вже  не
тiльки сестринське почуття. Знав, що нiчим це не могло  закiнчитись,  хiба
тiльки болем марно враженої душi, i все ж був би  нещирим  з  собою,  якби
сказав, що її хвилювання були йому  неприємнi,  що  не  зiгрiвала  i  його
сердечнiсть її, довiра, чистота. Якось,  правда,  пробував  дати  їй  дещо
зрозумiти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж,  мабуть,
невдало чи й неохоче це робив...
   - Скажiть менi, Богдане... Що то за Таня,  що  ви  все  марили  нею?  -
спитала з смутлпвим неспокоєм в очах.
   Не було ревнощiв в її голосi, - по могла ж вона собi  цього  дозволити,
та й па якiй пiдставi? - i все-таки це не була й просто цiкавiсть.
   Найiнтимнiше, найдорожче було те,  про  що  вона  питала.  Колосовський
почував, що давно мав би їй про це розповiсти, почував,  як  солодко  йому
було зараз про це розповiдати...
   - Нiкому не розповiдав, а вам розкажу, Капо... Поглинутий розповiддю, i
не помiчав, як дiвчина, слухаючи, мiниться з лиця, кусає губи,  все  нижче
опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потiм сказала:
   - Щасливий ви. - I вiдсторонившись, сухо додала: - Iдiть у палату.
   Наступного дня замiсть Капи  чергувала  iнша  сестра.  Ще  два  днi  пе
з'являлася Капа, i вже в палатi стали турбуватися, чи пе захворiла, а коли
запитували санiтарок, то не  могли  почути  у  вiдповiдь  нiчого  певного.
З'явилася Капа аж на третiй день, по обiдi забiгла до них  без  халата,  в
гiмнастьорцi  новенькiй,  в  спiдничцi,  в  чобiтках.  З  дивним   якимось
усмiхнено-гiркуватим   виразом   на   обличчi   наблизилась    до    лiжка
Колосовського, подала йому книжку-томик Єсенiна.
   Тiльки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка  була  з
одним тiльки словом: "Люблю".
   Капа, зашарiвшiїсь, стежила, як вiн  читає  то  слово,  потiм  квапливо
стала прощатися, побажала всiм одужувати нi видше...
   - Що з вами, Капо? - запитав хтось, i почули у вiдповiдь:
   - Виїжджаю на фронт.
   Зблiдла, постояла мить i, ще раз глянувши  на  Колосовського,  з  очима
повними слiз ппбiгла в коридор. Палатники мовчали, ошелешенi.
   Мнiте час, i не один iз них,  опинившись  знову  на  фронтi,  в  кожнiй
постатi дiвчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1  вона
i на Днiпрi, i на Вiслi, i десь за Дунаєм, в угорських туманах...



   V

   Така ясна цiч! Мiсяць  уповнi.  Крiзь  вiття  дерев  бiлiє  клуб  серед
села-як. писанка,  розмальований.  Нiби  той  славетний  Воронець  десь  у
передгiр'ї Сучави... Пливе то в пилюцi, то по шпоришу  тiнь  огрузькуватої
постатi. Сергiй-оператор, закудланий,  нiби  щойно  з  сiновалу,  неквапом
кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то  з  причiлка.
Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нiчний,  коли  гiлля
своїми тiнями домережує, домальовує кимось iз смаком покладений по  бiлому
орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тiєю, що звечора  пiшла
й зачинилась. Вiд неї першої вiн i почув про цю писанку.
   ...Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка,  пипiита  мамою.
Йдучи з дому, тiльки i взяв її. Коли пiсля вiйни повернувся, сама  манишка
зосталась: сорочка зотлiла й розлiзлась, хоч була лляна. Мами вже не було,
тiльки розповiдь вислухав син про те, як бандитня по-звiрячому замордувала
її. Зосталась манишка та, що мама вишила,  коли  ще  юнаком  проводжала  в
Iспанiю... I коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав,  щоб  мамин
орнамент з манишки майстри перенесли  на  клуб.  I  яскравiє  тепер  серед
садкiв прекрасний будинок-писанка, весь у художнiй оздобi. I всi кажуть:
   - То сорочка нашого голови!..
   "Ганяючись  за  Кафкою  та  Бергсоном,  чи  не  прогавлюємо  ми  чогось
важливого поблизу, - роздумував оператор. -  Ось  життя  чиєсь  перецвiтає
творчiстю... Життя перейшло в мистецтво,  а  мистецтво  знов  проростав  в
життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось iз минулим  -  пе
вiддiлити... А послухай  декотрих  схоластiв  на  обговореннях...  Якомусь
гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що  ми  знов  повертаємось  у
вчорашнє. Але  ж  дистильовано  сучасної  теми  нема!  Наш  нинiшнiй  день
наскрiзь пгрстканий тим, що було... I думка, i вчинок, все життя  наскрiзь
переткане пережитим... I тим ми й себе вимiрюєм теж..."
   Роса блищить на листi, па шпоришi. "Росиця, - каже  вуйна  Домiнiка.  -
Небесна роска!"
   Ще одна тiнь напливає по росянiм шпоришу майдану. З рушницею  на  плечi
сторож нiчний... Мiсячне сяйво сторожує людина... Це добре. .
   - Ти, певне, iз тартака? До любки приходив? Чи до кiна?
   - Я сам роблю кiно.
   - О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує...
   - "Батярує..." це що значить?
   - Батярувати - гультяювати - волоцюжитпсь - то все  єдно...  Про  що  ж
буде ваша картина?
   - Про життя. Про дух солiдарностi людей перед лицем зла.
   - То є добрий намiр. Люди мають ближчати мiж собою, а не вiддалятись...
Кольоровий буде?
   - Нi, чорно-бiлий. Як те життя. Я хотiв би зробити  його  ще  й  нiмим.
Дати на екранi свiт знезвучений. Люди  кричать,  а  крику  не  чути.  Крик
очима. Самим дiвочим лицем... Нiмий мав свої переваги.
   - Пановi виднiше. Нiмий - то й нiмий.
   - А ви що - байдужi до мистецтва?
   Сторож  добув  пачку  зiм'ятих  сигарет.  Операторова  рука  несамохiть
потяглася за сигаретою, - обкурився за вечiр.
   - Прошу, прошу... У нас при  лiсництвi  в  загорожi  ведмiдь  жис...  з
ведмедицею, - вони  теж  сигарети  люблять.  З  вогнем  жують,  -  туристи
привчили...
   "Старий має чуття гумору, - це вже дещо", - всмiхнувся в думцi  Сергiй.
Бо чогось особливого не ждав вiн вiд цього iнтелектуала нiчного. Сергiй не
з тих, якi ганяються за народними дiдами, сподiваючись в кожному неодмiнно
вiдкрити .фiлософа. Оператор вважає, що за плечима  має  рiзних  фiлософiй
торбу i скорше сам мiг би пригостити цим зiллям стрiчного, хоча б i  цього
неквапливого на слово дiдка... На  екранi  вже  вiн  вибурунював  би,  цей
ходячий колодязь мудростi, сипав би прислiв'ями, а тут мовчить. Чи,  може,
дотямнв дiдусь, що в наш  час  неможливо  вже  бути  фiлософом  для  всiх,
постарайся бути фiлософом хоча б для себе...
   - Наташку, ви, мабуть, не любите кiно?
   Старий  поправив  на  плечi  традицiйну,  нiби  з  кiнобутафорiї  взяту
берданку, що вiiсiла цiпкою впнл, у землю.
   - Зiлi мунали. Є тi картину пiд назвиськом:  "Люди  в  кутях".  Бо  все
менше лишастгiся тях, що  пороптали  сiсан.  Що  могли  б  розповiсти  всю
правду...
   - I ви теж... бачите оксатi?
   - А  то.  Ураган  нас  мало  не  потопив...  Трiщало  все...  Матерi  з
дiтиськами кричали вiд жаху - бо ж лячно...
   "Перед  тими  атланлiчiними  ураганами  -  що  тої  урагани  та  смерчi
мистецтва?.. I що всi тi фiлософiї перед збезумiлим криком матерi,  що  її
дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом..."
   Було таке життя, коли змiзерований хлоп мусив iти свiт за  очi.  Мусиш,
коли вдома мелють кору iз деревi, щоб пекти а  неї  хлiб,  i  люди  ходять
висохлi, як гаки... А по селах  на  розвiшаних  всюди  плагатах  -  великi
люксусовi кораблi, якi швидко доправлять тебе за океан, до  заробиш  торбу
долярiв 1 вернешся знопу пiд найлснiшого цiсаря, бо  нiде  краще,  як  пiд
його короною, тiльки що люд пухне, збирає лободу попiд плотами...
   I людина цiлує порiг, птахом стає,  жене  свiтами  за  працею.  Десь  у
Трiєстi ждуть iз шифкаргами кораблiв, виглядають  обiцяного  на  плакатах:
будуть вам гарно урядженi каюти, "кiмнати з музикою", "салон для  пань"...
Потiм приходять старi  смердючi  кораблi:  на  них  доставляють  худобу  в
європейськi порти, а звiдси беруть "людей у кожухах"...
   - Замiсть худоби тепер туди нас?
   - А то.
   Обдуренi агентами, на  струхлiй  соломi,  в  антисанiтарiї,  а  хворими
дiтьми,  -  екзотичнi,  недолею  гнанi  за   океан   "люди   в   кожухах",
конквiстадори новiтнi... Замiсть меча  -  коса,  загорнута  в  ганчiрочку,
замiсть бомби - зернятка пшеницi, та маку, та всякого насiннячка, що  десь
там буде посiяне на краю свiту...
   "Кетл пен" - загорода для худоби  в  порту  прибуття.  Сюди  людей.  На
лiкарських  екзаменацiях  чужi  руки  вивертають  тобi  повiки  -  тукають
трахому. Найбiльше горе тому, в кого очi  червонi...  А  ми  ж  пливли  на
такому холодi через океан. В неї очi червонi, бо плакала, а в мене - що на
палубi стояв, пiд дужим вiтром!
   Ждуть їх  лiси  перозкорчованi,  залiзницi  непрокладепi,  гомстеди  та
вугiльнi шахти, що виберуть з них здоров'я до решти.  Знатимуть  їх  бiржi
працi всього континенту,  саме  життя  навчить  їх  чуття  солiдарностi...
Першими iз-за океану вони вiтатимуть Ленiна, привiтають червонi прапори на
рiднiй землi...
   - Зробiть про це фiльм. Бо щодалi нас менше стає. Навiть тi, яких  тодi
малими, нелiтнiми дiтиськами розгойдував океан, нинi  дiдами  поставали...
Не можу без працi: зробив оце  чотири  колеса  в  лiсництво  i  обкував...
Кiлько годен.  Двох  синiв  маю:  один  iнженер  на  комбiнатi,  другий  у
лiсництвi. Кажу їм: "Бережiть те, що маєте здобуте... Тiльки порiвнявши  -
оцiните... Вмiйте дорожити..."
   Похвалився, що ось небiж його  має  грати  весiлля,  доведеться  випити
чарку.
   - Багато вже не п'ю, щось ту менi  в  грудях  бракує...  -  показав  на
груди. - Старiсть. О, якби то ся  життя  обертало,  щоб  зi  старого  знов
молодий наставав...
   "Наступна стрiчка буде про них, про "людей у кожухах", - пiд  враженням
почутого розпалено думав Сергiй, повертаючись луками до свого  бiвуака.  -
Ярославi дамо головну роль... Сiльська дiвчина  в  постолах  -  на  палубi
серед хвиль океану... Вона ж дочка цього  середовища,  цього  краю,  нiхто
краще неї не  передасть  почуття  молодої  людини,  що  її  життєва  буря,
вiдiрвавши вiд рiдного порога, жене кудись на зарiбки за океан... Ось вона
у трюмi читає  односельцям  Франка...  Ось  вiдкидає  лицяння  матросiв  з
команди... Потiм погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихiї..."
   Ярослава - це те, про що йому i солодко, й боляче думати. "О лайдаку! О
мой, мой!" Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не  вважає
тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справдi, чи здатен?  Iнтелект
за тобою всi визнають, маєш розум гострий, може, трохи  цинiчний.  А  який
силою  пристрастi,  що  її  так  цiнують  дiвчата,?  От   Головний,   той,
безперечно, носить у собi прихований вулкан, Ярослава певна цього, її  очi
тануть при однiй згадцi про свого кумира. "Я вiрю, вiрю його  життю,  його
посрiбленим скроням!.." - вона  здатна  вигукнути  це  десь  у  студiйному
коридорi. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощiв часом?
   Луки парують озерцями, по-нiчному куряться, невидимi серед трав.  Коней
силуети. В мiсячнiм диму-паволоцi вiддалено  їхнi  силуети  пасуться...  А
далi помiж кiньми бiле щось стоїть - дiвчина якась? Дивиться сюди, на тебе
i раптом розганяється, мчить просто навстрiч операторовi  (якби  камера  -
влетiла б у камеру!), i вже ось... вiдiрвалася вiд землi.  Лелека!  Летить
низько, безстрашно, за вимахом  крил  величезних  на  мить  зникає  мiсяця
диск... Мабуть, видно їй з льоту кудлату задерту голову оператора  i  його
освiтлене мiсяцем кругле бальзакiгiсьне воло...
   Пролетiла. Над озеречком  протягла  свою  тiнь,  вiддзеркп.iiiлась  мiж
лiлеями, що бiлiють, мов гусенята, на незрушинi водi.
   А коли наблизивсь до рiчки, ще здалеку помiтив: двоє стоять на мосту i,
схилившись, дивляться в мiсячну воду.



   VI

   - Вона ж його коханка, вся студiя це знає... - почув  перед,  вiд'їздом
про Ярославу оператор, i його це тодi просто приголомшило.
   - Наклеп! Брехнi  мiщанськi!  -  вигукнув,  повен  обурення,  i  потiм,
знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, вiд  якої  це  чув,
смiючись повторювала:
   - Коханка, звичайна студiйна коханка, i всi знають... Не  знаєш  тiльки
ти.
   Вона не залишала йому мiсця для сумнiвiв, хотiла, щоб  вiн  прийняв  цю
звiстку як факт доконаний i не такий, що мусив би дивувати.
   - Коханка, ну то й що? Тiльки тому, що вiн одружений, вона не має права
закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в замiжню жiнку?
   I мiряла зi смiхом його  ведмедкувату  постать  в  картатiм  довгополiм
костюмi грубого сукна, кудлату велику голову i чимось пригнiченi плечi. Що
був Сергiй у неї закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. I саме це
дико спалахнуло й беззахисне  його  почуття  давало  їй,  замiжнiй  жiнцi,
весело-iронiчну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона  знала,
може скористатися будь-коли i будьяким чином.
   Що вона до нього була теж не байдужа, принаймнi деякий час, -  в  цьому
вiн певен i зараз. Навiть iнiцiатива знайомства належала їй. Сталося це на
одному з переглядiв, пiсля якого оператор пiшов проводжати її додому. Дощ,
i тумак, i жовтки лiхтарiв - такий був вечiр.
   - Що вiдтодi мрiяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як  ви  не
захотiли до мого чоловiка в групу... - Чому ви вiдмовились?
   - Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремiсництва.
   - Мiй чоловiк - непогана людина.
   - Можливо, але йому не треба було братись за фiльми. Лгнесi  подобалась
така рiзка одвертiсть молодого оператора.
   - Боюсь, що ви маєте рацiю. Навряд чи жде його золота пальмова  вiть...
Шлюб мiй iз пим, власне, випадковiсть. Була я тодi ще студенткою, вiр взяв
мене на один епiзод, а потiм обом "щось здалося",  що  було  сприйняте  за
"ото саме"... Разом поїхали у вiдпустку на море, ну  й  тепер...  з  мамою
живу. Вiн на однiй студiї, я на другiй, часом в гостi приїздить  i  навiть
ревнує... Все, як годиться.
   - До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергiй.
   - О, до вас, мабуть, найбiльше. Бо про вас тiльки й чуєш:  талант!  Тут
ревнощi будуть подвiйнi.
   - Нiколи не думав, що опинюсь в такiй ролi...
   - Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жiнку? Що пiд одною  парасолькою  з
нею? Але ж дощить!
   I вона сама тулилась до нього пругким своїм  станом,  i  Сергiєвi  було
любо  слухати  рiвний  перестук  її  каблучкiв  по  асфальту.  Щось  майже
неймовiрне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула  на  нього
увагу i навiть побажала зазнайомитися з ним,  дарма  що  був  того  вечора
навiть неголений, одягнутий з  видимим  недбальством,  прокурений  мiцними
кубинськими сигаретами. Неймовiрно було, що саме  її  веде  вiн  пiд  руку
серединою бульвару i хвацьковито демонструє перед  нею  свою  похмуркувату
дотепнiсть,  грубуватi  богемнi  штучки,  критикує  бронзового  коня,  що,
втиснутий мiж тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - i  хоч
дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесi вони припадали до смаку.
   - З вами весело, з вами цiкаво. Хочете мати мiй телефон?
   I дала йому номер  свого  домашнього  телефону.  Перш  нiж  зникнути  в
парадному, рука в бiлiй рукавичцi  потрiпотiла  в  повiтрi  з  теплотою  i
приворожливiстю,  пальчики,  вiддаляючись,  кiлька  разiв  ворухнулись   в
якомусь майже iнтимному жестi.
   Ледве дiждавшись .наступного ранку, Сергiй уже  телефонував  пальчикам.
Рiвно о дев'ятiй. Нiхто йому не вiдповiв, гудки в трубцi були якiсь  майже
насмiшкуватi. Може, вона ще спала, а мама була на базарi? Чи з ним  просто
не хотiли розмовляти, знали, що втьопався, що  телефонуватиме  о  дев'ятiй
нуль-нуль. I десь там весела особа  якраз,  може,  iронiзує  глумливо,  що
ковтюх цей зважився, що посмiв...
   Десь о дванадцятiй йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергiй  почув
її диханпя, швидке, схвальоване, аж нiби трохи злякане, потiм  був  голос,
iнтимно-стишений:
   - Цо ви?
   Того дня вони обiдали  разом  в  замiськiй  корчмi,  де  все  було  пiд
модернiзовану староiзiiну: важкi дубовi столи й  такi  ж  впжкi  рiзьбленi
стiльцi, - свого вона ледве могла зрушити з мiсця, щоб пiдсунутись  ближче
до  Сергiя.  Пiд  майже  заздрiсними  поглядами  iнших  компанiй  бавилась
дерев'яною ложкою, дарувала  своєму  кавалеровi  чарiвнi  усмiшки,  потiм,
нахилившись близько, слухала, що вiн їй скаже. А вiн, щасливо-заслiплений,
що вона з ним, що вона бiля нього, признавався, скiльки мук зазнав  за  тi
години, доки висiв на телефонi, слухаючи у вiдповiдь насмiшкуватi гудки.
   - Чому ви не брали трубку?
   - Набридають дзвiнками... Не сподiвалась,  що  це  буде  вiд  вас.  Що,
власне, так швидко. Ми ж перед тим нiби тiльки розстались.
   - А для мене то була вiчнiсть. Ну хай, думаю, но буде слiв...  Один  би
лише подих у трубку, золота  секунда  мовчанки,  i  все...  I  вже  людина
щаслива.
   - Ну ось тепер ми з вами в корчмi. I я не спiшу. Я буду слухати вас.
   Досi соромно за те закохане белькотання, оголювання  почуттiв,  за  той
вiдвертий стриптиз душi, що був би смiшним,  якби  не  був  таким  дитинно
щирим.
   Розповiв їй навiть те, що рiдко кому розповiдав у життi.  Як  партизани
пiдiбрали його, малого, десь бiля  попелищ  того  полiського  Лiдiце.  Мов
пуцепя здичавiле, до людей но" йшов, зубами вiдгризався...  Приручив  його
лiкар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночi вириє дучку в сiнi:
лiзь, ховайся вiд  вiтру...  Але  ж  ноги  хлопцевi  замерзають,  особливо
прострiлена... Якось вночi, коли дуже холодно стало, лiкар закотив на собi
спереду сорочку: "Клади ногу до тiла! Грiй!" I так грiв малого цiлу нiч, а
сам- у черевиках. Треба було гiпсу,  а  гiпсу  нема.  Глину!  Перекип'ятив
глину, щоб була стерильною, домiшав спирту, i задубiв "гiпс"! Але в дорозi
ламається. Тодi лiкар набрав на скипидарнiм заводi тирси в  коша,  посадив
туди майбутнього кiнооператора i так у тирсi возив...
   - Але як завелись у нiй блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь.  -
I сльози блищали в Сергiя на очах. Агнеса грiла його своїм спiвчуттям:
   - Дивно, як iз тих руйнiвних  туманностей  вiйни  iскоркою  проблиснуло
чиєсь життя... Життя, що нiби зародилось спонтанно i вже мало в србi  гспи
виняткової обдарованостi...
   - Лестощi не приймаються, - сказав  Сергiй.  Агнсса  засмiялася,  потiм
заговорила з довiрливою вiдвертiстю:
   - Я не люблю свого чоловика. - I це  можна  було  розумiти  ще  й  так:
"Отже, я вiльна покохати будь-кого iншого, ну хоч би й вас..." - Та й вiн,
знаю, не палає до мене любов'ю... Для нього я  власнiсть,  просто  красива
власнiсть, яку вiн боїться втратити...
   - Що ж вас єднає?
   - Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна.  -  Вона  всмiхнулась.  -
Актрисi бути однiй якось не личить, хiба не так? З'являється одразу  табун
лицяльникiв, i кожен хитрує, як би зробити з тебе коханку...
   Обоє були в доброму настрої, багато жартували того дня. На  якiйсь  уже
стадiї раптом сказала Агнеса, розблискотiвшись очима:
   - Але все це неправда, не вiрте всiм оцим сповiдям... Не було спокушань
наївної дiвчини, не було обiцянок, що станеш кiнозiркою через грiх...  Був
несмачний роман молоденької студентки з .немолодим уже режрсером, яку  вiн
взяв спершу на епiзод, а потiм у жони, розiрвавши свiй попереднiй  шлюб...
Тепер i ми з ним далекi одне одному. Але ж  хiба  я  перед  ним  винувата?
Мусить бути чуття винуватостi, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?
   - Закоханi не можуть бути нi перед ким  винуватi!..  А  ми  правдивi  в
своїх почуттях, - аж на таких нотах вiн тодi говорив.
   - Вам добре, вас визнано, вас називають надiєю нашого кiнЬ, а  як  менi
жити, майже неудачницi? Кажуть, красива, але роль поки видереш... До  того
ж молодшi пiдростають, падають режисерам в обiйми... Може,  в  мене  вдача
погана? Зухвала, рiзка i навiть небезкорислива...
   - Це, певне, передалось вiд нього?
   - Нi, це не вiд нього... Вiрнiш, не тiльки вiд нього... Але й цьому  не
вiрте, це все наносне, оце пiр'я цинiзму.  Облетить,  i  зостанеться  щось
малече, беззахисне, непристосоване...
   - Це я помiтив.
   - А я теж помiтила... що я вам подобаюсь! I зараз це  бачу...  Скажiть,
ви взяли б мене  хоч  на  будь-яку  роль,  хоч  статисткою...  Щоб  курила
сигарети... На озерi купалася - в освiтленнi  виграшнiм  i  спокусливiм...
Гляньте, якi ноги! Правда ж, гарнi? На студiї небагато знайдеться таких. -
I смiялася вiльно, розбишакувато.
   Прощаючись iз ним, уже в таксi вона черкнула його  летючим  поцiлунком,
опалила, i пiсля того вiн, здається, уже зовсiм втратив був розум. Надто ж
коли вона полетiла на деякий час  до  чоловiка,  а  повернувшись,  неохоче
вiдповидала на телефоннi дзвiнки: взяла звичку  лише  дихати  в  трубку  -
схвильовано й мовчки. Провiдувати себе теж йому но дозволяла,  хоч  нiбито
нездужала.
   - Я незабаром сама тобi зателефоную, - сказала якось вона, i це "тобi",
вимовлене  майже  змовницьким  тоном  грiшницi,   вчувалось   йому   потiм
цiлiсiньку нiч.
   До неї пiсля того не мiг додзвонитись. Не мiг дочутись, що там. А  там,
здається, бушували спустошливi бурi. I, здається, мама, тобою й не бачена,
керувала тими стихiями, i щось вiддалялось од тебе, рiвноцiнне життю, а ти
був у тому  станi,  коли  неприязний  телефонний  гудок  переживається  як
катастрофа. Щось вiддалялось, полишаючи по  собi  руїну  й  спустошення...
Храм  свiтла  й  радостi,  що  його  вже  встигла   вибудувати   фантазiя,
розвалювався, про це кричали йому передчуття.
   Кiлька тижнiв минуло так.
   Згинув би, напевне  згинув,  якби  не  робота,  до  якої  залучив  його
Колосовський. Сказав Сергiєвi у хвилину довiрливостi:
   - Мистецтво потребує закоханих, приймав навiть  закоханих  нещасливо...
Воно i горе, i бiль твiй перетоплює в творчiсть.
   Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо
час вiд часу пiдкидав йому втiшнi сентенцiї у своєму стилi:
   - При найкращих устроях, при найдосконалiших конституцiях  людина  може
бути нещасна, ось у чiм проблема проблем... Хiба нi?
   Агнеса згодом таки  сама  подзвонила.  Призначила  побачення.  На  тому
самому бульварi мiж тополями. Сергiй пiщов  на  побачення  з  найрiшучiшим
намiром домогтися вiд неї нарештi ясного  слова.  Вiн  ладен  був  iти  на
будь-якi крайнощi, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й цiни
нема i що зветься коханням. Якщо вона має до нього хоч якесь  почуття,  то
це надасть їм обом вiдваги, i ми подолаємо все, все, тiльки ж  треба,  щоб
нiякi  перепони,  найтруднiшi  труднощi  не  стримали  нас!  "Треба   жити
вiдважно, - так вiн їй скаже пiд час побачення, -  жити  вiдважно,  кохати
вiдважно,  в  цьому  спасiння!  Не   пiддатись   обставинам,   умовностям,
пересудам,  iнакше  вони  зроблять  з  нас  напiвлюдей!  Тiльки  вiдважно,
нарозхрист! В цьому перемога". Весь  смисл  життя  йому  враз  прояснився;
студiя з її пристрастями, професiйнi клопоти, суперечки,  дискусiї  -  все
враз вiдступило на десятий план, стало мiнiатюрним порiвняно з  можливiстю
бути з коханою жiнкою, порiвнями з щастям, щохвiїлшш бачити її, чути голос
з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою її  високої  шиї,  плеча.  З
жахом думав, що могла б вона  виїхати  кудись  i  вiн  мiг  би  з  нею  не
зустрiтись, розминувся б назавжди у вирi життя, як перед тим розминався  в
багатолюддi студiї. Благословляв той вечiр, що випадково звiв  їх,  i  той
дощ, що загнав їх пiд одну парасольку...
   Ще був день, i на алеї не та була публiка, що  виходить  па  побачення.
Пенсiонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молодi тати, що прогулюють  у
вiзочках своїх потомкiв, всебачачий мiлiцiонер у будцi  неподалiк.  Сергiй
прийшов на побачення в станi збудження i знервованостi. Стороннiм неважко,
звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у  замшевiй  куртцi,  з
недбало кинутим круг шиї кашне нетерпляче снує по алеї туди й сюди.  Блiде
розповнiле обличчя нiби заспане, а в очах повно неспокою... То розженеться
майже бiгцем униз, бо здається, що то вона  з'явилась  в  кiнцi  алеї,  то
раптом повернеться i закрокує вгору, раз у раз  озираючись  назад,  бо  не
знає, звiдки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, i одразу
приваблює iнший: ото ж нiби хтось схожий на неї сидить край алеї па  лавцi
- може, вона? Пiдiйшов - зовсiм незнайома  дама  апельсин  їсть.  Вiдщипує
дольками i кидає и рот. Аж розсердився на той  апельсин.  А  молодi  тати,
здасться,  пересмiхаються,  їм  розвага,  кожен   реагує   посiюсму:   той
спiвчуває, а тому по  губах  повзе  ледь  сюмiтна  iронiчна  усмiшка:  що,
мовляв, не  вийшла?  Заставила  нести  вахту?  Нiчого...  буває...  Нашому
братовi на цiй стадiї тiльки терпи... А може,  й  зовсiм  вона  не  вийде.
Ясно, по вийде. I серед велелюддя мiста найсамотнiшим себе вiдчув, i  така
туга враз огорнула душу, що й власне  життя  пiсля  цього,  здалося,  буде
позбавлене сенсу, втратить будь-який смак i доцiльнiсть.
   Все ж Агнеса прийшла. В плащику iмпортному, в рожевiй косинцi,  що  так
гарно тримала волосся. Наблизилась, блiда  пiсля  недуги  i  вiд  того  ще
гарнiша, ще дорожча йому.
   - Пробач, що спiзнилась, - сказала м'яко, подаючи руку в  рукавичцi.  -
Мама не пускала.
   - Ти в неї питалася дозволу?
   - Аякже, це ж мама. В мене  вiд  неї  нема  таємниць.  Чи  я  мусила  б
приховати?
   Йому здалося, що саме в цьому причина всiх утруднень  i  вiддаленостей,
що виникають у їхнiх взаєминах. Але ж тепер ти нарештi бiля мене, тепер  я
тебе не вiдпущу! I, не вiдпускаючи її руки, сказав з  невмiло  затамованим
болем:
   - Нiкого не треба було посвячувати в нашi почуття,  бо  ыааряд  чи  хто
збагне їх у справжностi, навiть мама рiдна... Адже  для  цього,  їй  треба
бутп б самiй в станi закоханостi... Горiтiї в оцiм кострищi, що  спалює...
Сналює принаймнi одного з нас, - глянув на неї, чекаючiї доповнення, проте
Агнеса  вiдбулась  мовчазною  усмiшкою.  Тодi  сказав  уже  з  запалом,  з
внутрiшньою певнiстю: - У коханнi нема  суддiв,  нема  порадникiв,  е  лиш
закоханi. Щасливi або нещаснi.
   - Мабуть, це неминуче, - згодилась вона. - "Хто з любов'ю не  знається,
той горя не знає..." - ось вона, мудра дiалектика почуттiв.
   Вона наче знала, чим солодко поцiлити в саме серце його,  закоханого  в
красу рiдної пiснi, в отi солов'їнi канти, про якi вiн якось їй говорив.
   Довго блукали вулицями того дня, заходили в якiсь  парки,  на  безлюднi
алеї, i  Агнеса  весь  час  тулилася  до  нього,  нiби  вiд  холоду  чи  й
справдi-таки   промерзала.   Збоку   вони   могли   б   видатись    цiлком
благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата,
раз у раз опинялись нiби над урвищем,  здавалось  Сергiєвi,  ще  крок,  ще
пiвкроку  -  i  крах.  Це  тодi  вона  кинула  на  адресу   Ярослави   отi
приголомшливi, схожi на звичайнiсiньку плiтку слова, якi,  проте,  не  раз
останнiм часом навертаються Сергiєвi на думку: "Не коханка?  А  звiдки  ти
певен?" Саме тодi знiмали проби, повинно було вирiшитись:  кого  брати  на
головну?
   Агнеса вже чула про їхнiй майбутнiй фiльм, i  кiлька  разiв  у  розмовi
вона нiби жартома заторкувала делiкатну тему: чи не взяли  б  вони  її  на
головну роль? Оператор знав, що це неможливо,  i  пробував  теж  вiдбутися
жартом, але вона все  настiйнiше  домагалася  якоїсь  обiцянки  чи  навiть
гарантiї:
   - Ти  ж  можеш  вплинути  на  свого  Головного.  Попросити.  Чи  навiть
наполягти. Адже вiн тобою дорожить... Звичайно, цс  буде  нелегко,  бо  до
мене вiн має чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу  до  числа  його
поклонниць... За ним же декотрi так упадають! Якась,  кажуть,  психопатка,
що її брали статисткою, тепер щоразу пiдстерiгає його бiля студiї,  полює,
засипає листами,  на  профком  подала  заяву,  що  вiн  чорнокнижник,  ваш
Колосовський. Приходить до неї вночi в образi пекельника  i  спокушає,  бо
заради успiху свого фiльму нiбито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к
це колись доктор Фауст.

   Щось таке Сергiй уже чув, це його розважало:
   - Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фiльму... То хто з нас не
пiшов би на угоду навiть iз самим сатаною... Щоб тiльки  впiймати  мить...
Впiймати справдi генiальний кадр!
   - Всi, ви такi. Одержимi. Хiба для вас щось iснує, крiм фiльмiв? I  ваш
отой... може, вiн чорнокнижник  i  є?  Чого  вiн  такий  похмурий  у  вас?
Непiдступний, суворий. Все iстину шукає? Скажiть йому, що всi iстини давно
знайденi.
   - О нi! Шукати й шукати - цього па всiх вистачить...
   - Шукайте жiночих усмiшок, Сергiю! I йому це порадьте.
   - Якби йому на вибiр: усмiшку Лоллобрiджiди чи  зблиск  iстини  -  вiн,
мабуть би, вибрав останнє... Одоржимии - це вiрно. Людина, яких у  пас  на
студiї небагато. Я почуваю просто гордiсть, що працюватиму з ним.
   - От вiзьмiть i  мене  до  групи.  Наполяжте.  Зрештою,  ви  це  можете
поставити йому як свою неодмiнну умову. Вiн змушений буде... Хiба я  гiрша
за ту вашу захiднячгку? Не розумiщ, чим  вона  всiх  вас  вчаровує?  Що  з
Гуцулiї, що мамалигу з дитинства їла?
   - Здасться, Ярослава якраз не з гуцулiв, а з бойкiв... Бойкiвна!
   - Один чорт! На кожному кроцi  хизується,  кокетує  своїм  походженням,
вона, бачте, iз роду лiсорубiв та рiзьбярiв... Куди ж пак!  Франко  до  її
дiдуня в хату заходив.
   - Будьмо ж справедливi, Агнесо.
   - От i будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили... Я ж
знiмалася. Подивiться мене у фiльмi, хоч у тому короткому епiзодi...
   "Я вже дививсь, - так мусив би їй вiдповiсти. - Бачив, як ти посилала з
екрана свої робленi усмiшки, весь час манiрилась-пiд свiтлом  юпiтера,  не
могла  не  думати  про  те,  що  тобою  мусять  милуватись,  що  ти  мусиш
подобатись... I як менi боляче було вiд твоїх фальшивих жестiв, вiд  того,
що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр  можна  полюбити
i... розлюбити можна за один кадр, люба моя!.."
   Але вiн цього їй  не  сказав,  вiн  не  хотiв  ранити  її  самолюбство,
розвiювати її самообман. Бо хоч вона й не  артистка,  i  нiколи  не  буде,
проте вона не переставала хвилювати  його  й  пробуджувати  в  ньому  жагу
близькостi.
   Ссргiєву мовчазну ухильнiсть Агнсга витрактувала на свiй лад:
   - Чи ти теж вiддаєш перевагу  Ярославi?  Теж  заполоронпй,  заслiплений
нею? Всi ви побожеволiли там...
   - Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милiстю небес...
   - А для чого ж тодi я тобi? - її очi  примружились  хiiжувато  i  голос
став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну нiч? Нi, вибачай...
   Згадуючи пiзнiше цю сцену, Сергiй вiддавав належне  Агнесi:  вона  таки
здорово в нiй зiграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!..  Навiть
отi богемнi вульгаризми додавали пiкантностi!
   - Я не з тих, що на одну нiч! Вибирай мiж нею i мною.
   Такими були її завершальнi слова.
   Не прийняв її ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - i  це  не
перебiльшення - пожертвувати  ради  неї  своїм  життям,  але  пожертвувати
мистецтвом... Нi, цього вiн не мiг. Виявилось, що такий вiн у цих речах.
   - То хто ж гратиме?
   - Гратиме Ярослава.
   - I це остаточно?
   - Так.
   Своєю вимогливiстю, категоричнiстю Агнеса мовби сама зруйнувала себе  в
його очах, змусила протверезитись, прозрiти.
   Оператор був майже радий своєму тяжкому розчаруванню. При всiй гiркотi,
воно все ж повертало йому  свободу,  давало  сили  й  можливiсть  знову  з
головою пiрнути у творчiсть, прагнучи бути тим,  ким  вiн  найбiльше  бути
хотiв билицарем мистецтва.
   Як кожен закоханий, я  жив  тодi  в  iрреальному  свiтi,  -  думав  вiн
пiзнiше. Буря фантазiй несла мене, сп'янiлого  й  запамороченого  жiночими
звабами, аж поки пiд холодним ударом її слiв чари зiйшли,  злетiли,  i  ти
вiдчув голос її справдiшнiй, з зарядом недоброї практичностi,  корисливого
розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якiсь умови... Не так  навiть
тi умови були  страшнi,  як  скалки  прицiнювання  в  очах,  отой  холодок
практицизму й душевної черствостi, що враз усе зруйнував, розвiяв,  оголив
у неприкритостi, i ти вгледiв, змоторошнiвши, що кохав лише витвiр власної
уяви, вмирав за iлюзорний iдеал жiнки, що його так буйно  й  самозабутньо,
самим лише поривом душi витворила твоя фантазiя.
   Пережита драма не пройшла для нього  безслiдно.  I  якщо  його  дух  не
занепав, якщо сам вiн не опустивсь, то, може, ще й  тому,  що  його  мовби
оздоровлювала сама творча атмосфера групи  i  отой  високий  взiрець  двох
закоханих, що їх вiн мав фiльмувати, на плiвцi мав вiдтворити їхнє  чисiе,
мов яблуневий цвiт, кохання. В найтяжчi хвилини Сергiй  знаходив  у  ньому
для себе моральний еталон, взiрець-емоцiйної шляхетностi.



   VII

   Вдосвiта  прибули  машини.  Двожильнi  студiйнi  водiї  пригнали  майже
форсованим маршем фургони iз спорядженням, привезли  бутафорiю,  тонваген,
лiхтваген, - Ягуар Ягуарович волiв мати свою тут пересувну електростанцiю
   Доки Ярослава неприкаянно блукала цiлу нiч,  розтерзувана  сумнiвами  -
грати чи не грати, йти па майданчик чи  таки  вiдмовитись,  -  машини  тим
часом десь рухались  нiчною  колоною,  кiновиробництво  владно  насувалось
своїми  планами,  вимогливiстю,  неминучiстю,   воно   не   хотiло   знатп
Ярославиних сумнiвiв та вагань планами студiї вагання твої не передбаченi!
   Технiки по  апаратурi,  освiтлювачi,  гримери,  костюмери,  бутафори...
Колектив людей, якi все  вмiють,  майстри  на  всi  руки,  людей,  якi  не
шкодують себе,  не  рахуються  з  часом,  коли  наступає  спека  кiножшiв.
Колосовський  i   Сергiй-оператор   були   задоволенi   своїм   здруженим,
квалiфiкованим  колективом,  Ярославi  теж   приємною   була   перспектива
працювати з такими людьми.
   Привезли купу студiйних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те,
того "пробили",  а  тому  довелось  перезнiмати  триста  метрiв,  а  того,
здається, покладуть "на полицю"...  I  ще  новина:  був  процес.  Вiдбувся
нарештi суд над тим студiйним типом, що погнав Iванну в огонь,  погнав  її
за п'ятим чи десятим дублем для свого бездарного фiльму пi'д  претензiйною
назвою: "Ми проти тебе, Прометею"... Винуватець дiстав  належне,  i  нiхто
йому зараз тут не спiвчував: загиблу актрису на студiї любили.
   З  прибуттям  тилiв  експедицiя  закипала   життям,   дiставала   змогу
розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворiпїого режиму ще попереду, коли
не буде для них нi дня, нi ночi, коли зганятимуть всiх о 5-й ранку,  а  за
найменше запiзнення Ягуар Ягуарович не даватиме нiкому пощади. Ще попереду
тi хвилини священнодiйства, коли режисер на майданчику при нiби ритуальнiй
затихлостi всiх вiдкличе актрису вбiк, щось шепне їй,  майже  iнтимно,  як
напуття перед польотом, i вона кивне на знай  згоди:зрозумiла,  мовляв,  а
потiм, внутрiшньо перетворюючись, вона нiйдо и свiтло, в  те  силове  коло
камер та юпiторiп, i оператор, що  часто  перед  тим  ходив  нiби  сонний,
якийсь нiбп закупялий на ходу в своїх думках, тепер з  виглядом  Чапая  на
полi бою, в дикiй своїй розкудланостi випростається,  зиркие  сюди,  глянс
туди, миттю оцiнить все. "Промiнь лiвiше,  промiнь  правiше!"  -  чутимуть
освiтлювачi владнi його команди  i  викопуватимуть  їх  швидко,  умiло,  з
готовнiстю.
   Завтра-почнеться битва за те, що  зараз  поки  що  перебуває  в  стадiї
становления, ще майже безформне, подiбне до тiєї первопочаткової глини,  з
якої праотець колись  щось  там  .вилiпив,  сформував...  Iз  пошукiв,  iз
дискусiй,  з  палких  вiзiй,  доробок,  переробок,  iз  хаосу  готувань  i
виношувань! мусите витворити той свiт, що з монтажного цеху вийде потiм на
екрани, до людей.
   А поки що Ягуар  Ягуарович,  вiрний  принципам  гуманностi,  дає  людям
можливiсть перепочити з дороги, i Сергiїв друг - чудовий  бутафор  шостого
розряду - поспiшає до рiчки iз спiнiнгом, допитуючись, де  тут  мiсця  риб
неполоханих...
   Сергiй-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж прямує
.до рiчки, до того  свого  улюбленого  каменя,  куди  вiн  щоранку  ходить
зарядитись бадьорiстю. Видно, що оператор в  доброму  гуморi,  бо,  йдучи,
наспiвує щось  латинське,  з  усього  можна  розiбрати  одне  лише  "аве",
повторюване на рiзних регiстрах. Очевидно, цим "аве" хлопець спiває  хвалу
чудовому  лiтньому  ранковi,  рiчцi  i  рожевому  сонцю,  небесному  цьому
рефлекторовi, який дає таку повноту освiтлення всього довколишнього  -  не
зрiвняти iз тим, що дають дiги... Рiчка  шумить,  як  i  всю  нiч  шумiла,
рiвно,  спiвучо,  є  в  її  шумi  своя   водяна   музика.   Попiд   кущами
оливково-темна миготливiсть води. Шум течiї заспокiйливий. З музикою  води
не дисонує вiддалений щебiт дитячих  таборiв,  розкиданих  по  берегу,  де
смаглявiють школярi та дошкiльнята, вивезенi  сюди  з  рiзних  пiдприємств
району. Хто в  наметах,  а  хто  влегких  дощатих  будиночках,  оздоблених
вiзерунчато-бiлими  наличниками.  Вище  по  течiї  ще  один  табiр   будує
вагоноремонтний завод, будiвництво почали з того, що  поставили  величезну
арку,  крiзь  яку  могли  б  пройти  римськi  легiони   з   усiма   своїми
гладiаторами... З таборiв часом з'являються стихiйнi делегацiї  пiонерчат:
"Дядю, що ви будете знiмати?" - "Знiматимем рiчку". - "Оцю  рiчку?  А  чим
вона знаменита?" - "А тим, що в нiй точе мудра, жива вода з гiр... I що  з
пої оленятка пили, в пiй  їхнi  мордочки  вiддзеркалились...  Хiба  ви  її
помiтили?"

   Камiння пiсля ночi холодне, вода наскрiзi прозора, оператор забродить у
неї по колiна; нахилiївшiїсь, обхлюпує себе до  пояса,  насолоджується,  -
його бадьорить ця вранiшня крижана купiль.

   - Слава Йсу!
   Це товариш Пищик, редактор  фiльму,  наблизившись  з  рушником,  милом,
зубною щiткою, так жартома вiтається до оператора за мiсцевим звичаєм.
   - Навiки слава! - вiдповiда Сергiй своєму колезi  -  реально  iснуючому
редакторовi ще неiснуючого фiльму.
   Натоптуватий симпатичний товстунець, геть облисiлий на чеснiй студiйнiй
службi. До блиску вiдполiрована голова, чорненькi  вусята,  губки  рожевим
пуп'янком  -  це  i  є  товариш  Пищик,  або  Малюпусiнький,  як  його   в
сентиментальнi хвилини голубливе називає Сергiй. Малюпусiнький буде їх тут
редагувати. Життєлюб, ерудит, сто штанiв протер на студiйних стiльцях, сто
директорiв пережив, ця людина знає якiсь секрети студiйного довголiття.
   Редактор дивиться на воду розчулено.
   - Так оце, Сергiю, вона i є, ота фiлософська вода, в яку не можна двiчi
вступити?
   - Вона самiсiнька. Якраз з оцього каменя помiтили  колись,  що  все  на
свiтi тече, все мiняється.
   Пищик,  присiвши  на  гранiтовiй  брилi,  пробув  зачерпнути  водицi  в
пригорщу, але це йому не одразу дається - пузце заважав.
   Сергiй гримає басовито:
   - Лiзь у воду!
   - О нi...
   - Пушкiн крижанi ванни приймав. Пiсля того йому добре писалось.
   - В цьому ми не схожi з Пушкiним: де для нього поезiя, там для  мене  -
нежить. Хронiчний катар. А редактор мусить берегти себе, щоб не посиротити
вас на самому початку сходження до вершин.
   Пищик, бавлячись, торкає воду пальцем  i  одразу  ж  вiдсмикує,  рожевi
пуп'янки губенят в'яжуться в тиху усмiшку:
   - Яка прозорiсть... Ось про кого  я  з  певнiстю  мiг  би  сказати:  як
редактор, я тебе наскрiзь бачу. Читаю твiй текст i пiдтекст. Он аж iз  дна
просвiчують камiнцi.
   Сергiй, натершись до червоного рушником, теж присiв бiля нього.
   - I ти справдi певен, що бачиш її наскрiзь? Оцю античну воду, в яку всi
мудрецi дивились i тiльки й дiйшли до висновку, що "я знаю те,  що  нiчого
не знаю"? Справдi, яка красива вода! Люблю саму фактуру  води...  Оцей  її
шум гармонiйний, її вранiшнi блiки... А веснянi потоки ти бачив? Коли  йде
сила весни, наливає, заповнює всi виямки, вирiвнює всi кривизни,  наближає
все до iдеальних  форм...  Пiдкрадається  непомiтно,  де  вузьке  мiсце  -
з'являється бистрiнь... Об щось зачепилась - пеньок чи гiлка - i  вже  там
iскриться, вирчик зробивсь, мерехтить прискорена  течiя...  До  вчора  був
бережок - в ньому торiшнє пiд водою  рiзьблене  листя  дубiв.  Залiзне.  I
з-пiд нього травиця жива, золенюсiнвка,  водичка  її  ворушить...  А  вода
росте, росте! Уже розлилась, парує... Тiнi дерев стоять у водянiй  тишi...
Пахне життям!
   - Просто панегiрик на честь аш-два-о!
   - Ти ж тiльки вдивись... Це не просто аш-два-о... Яка  енергiя  потоку!
Цей його вiчний плин,  сповнений  iдеальної  пластики,  хвильова  динамiка
свiтла, що в  своїх  блiкахпереблпскуваннях  несе  зараз  саму  чистоту  i
свiжiсть життя...
   Сергiй ще раз шугнув у воду, обдав нею себе,  забризкав  редактора,  аж
той вiдскочив, ойкнувши. Оператор, вибравшись iз потоку, став  на  каменi,
ще  раз  мiцно  терпужить  себе  рушником,  тiло  горить,  Пищик  зауважує
похвально:
   - А ти моцний, Сергiю. З задатками атлета середньої ваги... Я гадав, на
тобi значно бiльше накопичень...
   - Саме залiзо м'язiв, - Сергiй, згинаючи руку,  демонструє  бiцепси.  -
Апаратура дає. Хочеш;  вiзьму  тебе  апаратуру  тягати?  Всебiчно  корисне
заняття.
   - А хто ж редагуватиме вас?
   - Ах так, я про це й не  подумав.  Без  вашого  ж.брата  мп  пропали...
Слухай, який у тебе  стаж?  По-моєму,  ти  редактор  iз  сповитка.  Виник,
мабуть, ранiше, нiж студiя?
   - Вiдколи народилась вона, вiдтодi виник i я. I вовiки перебудемо  так,
нерозлучнi. Ти i я. Як позитивний i негативний заряд, що iснують тiльки  в
єдностi, поокремо їх природа не знає.
   - Ти, звичайно, позитивний?
   - Чув, як орнiтологи класифiкують птахiв? Є кориснi, є шкiдливi.  Ще  є
шкiдливо-кориснi i корисно-шкiдливi...  Так  от  я,  здається,  належу  до
останнiх: згодься, що вiд моiiе таки бiльше користi, анiж некористi.
   - За це тебе й любимо.
   - Що б пак! Якби могла ваша  вдiкiвська  мафiя,  вона  б  мене  в  оцiй
рiчечцi мiлководнiй втопила. Я для вас "персона нон грата". Але що ви  без
мене? Пусти вас на волю стихiї, ви б нiколи б не закiнчили фiльм.  З'їдали
б самi себе в дискусiях, сто  разiв  на  день  переробляли  б,  мiняли  та
викидали i знову вставляли...
   - А може, це i є творчiсть?.. Вирування оце,  пошуки  безкiнечнi...  Ти
помiтив: навiть робiтник-декоратор iнодi, працюючи  без  ескiзiв,  вносить
щось своє, оригiнальне...
   - Багато галасу даремно - ось що у вас без мене було б... Бо  ви  ж  як
дiти. Люди настрою, хвилинних реакцiй, миттєвих спалахiв...
   - Ясно: ти єдиний мiж нас втiлюєш тверезий голос розсудку.
   - Мислення ваше iмпульсивне, хапливе, вам нема коли зосередитись...  Що
побачив, що його вразило, - уже цим заслiплений,  уже  захмелiв;  що  досi
було - те не так, те все до дiдька, давай новий епiзод,  нову  сцену,  вiн
уже й забув  про  те,  куди  мусить  вести  всiх  вас  надiйна,  тверда  i
затверджена сценарна дорога.
   - Але ж наш Головний - людина цiлеспрямована, цього, сподiваюсь, ти  не
станеш заперечувати?
   - Цiлеспрямованiсть його визнаю.  Особливо,  коли  стає  до  монтажного
стола...
   - Так, у монтажi вiн - бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам'ятає,
що монтаж - це не просто склеювання, що з безлiчi можливих варiантiв мусиш
знайти один найвiрнiший - непохибний удар пензля художника!  Крiм  знання,
тут потрiбна  iнтуїцiя,  дар  передбачення,  дар  ясновидця.  Саме  тут  i
розкривається, хто  ти:  митець  чи  ремiсник.  Ставиш  поруч  два  кадри,
вiддаленi простором i часом, визначаєш .їхнє  художнє  сусiдство  i  мусиш
безпомильно, отим надчуттям вiдгадати, якi асоцiацiї це сусiдство викличе,
якщо  викличе  взагалi...  Навiть  добрий  кадр  тут   може   вмерти   або
подесятеритися силою... Тут ти композитор, i вiд тебе  залежить,  чи  бурю
викличуть твої кадри, чи промайнуть як непомiтнiсть, нiкого з глядачiв  не
торкнувши, пропливуть сiризною слiпої холодної стрiчки...
   - Сподiваюсь, наша стрiчка такою не буде. Маєм добротну сценарну канву,
хоча...
   - Що - хоча? Ще якiсь привiз зауваження?
   - Запам'ятай, Сергiю: немає на свiтi сценарiю, до якого б  редактор  не
зумiв пiдшукати бодай кiлькох - до того я:  слушних  -  зауважень.  Iнакше
який був би сенс мого iєну ванпя? До  навiть  вдало,  пораджу  зробити  що
краще. Вдо сконаленню немає меж.
   - Що ж ти порадиш нам цього разу?
   - Головний до мене, на жаль, но дужо дослухається. А я порадив би  йому
викинути один епiзодичннй персонаж. Ну, скажи, навiщо йому отой  Верещака?
Тiш давно розвiнчаний i висмiяний нагниє кiно, вiдпрацьовашiй,  зашрпиi...
Так затявся ж, i хоч ти йому що...  А  я  ж  iз  приязнi  зауважую,  щораз
намагаюсь бути тактовним...
   - Такт за тобою визнаю... I  все  ж  Верещака  не  .зайвий  для  фiльму
персонаж.
   - Но зовсiм су'iасна природа конфлiкту.  А  вам  треба  наголосити  iна
основнiй конфронтацiї сил, адже  ие  лiрична  лiнiя,  а  головна  боротьба
незмиренностей - це контрапункт фiльму, його рушiй, його двигун. Ви  ж  па
переднiй план весь час Шамiля та Прiсю... Хоча як для мене... Ну, ще  одна
пара з безлiчi рiзних Ромео i Джульетт, що зараз по всьому свiту  блукають
з екрана на екран.
   Оператор дивився на Пищика iз смутком здивування, майже iз жалем:
   - Людино, невже душа  твоя  оббита  звуконепроникною  ватою?  Невже  ця
трагiчна iсторiя двох закоханих анiскiльки не торкнула тебе?
   - Я не сказав цього, не перебiльшуй.
   - Скiльки на свiтi емоцiйно приглухуватих чп й зовсiм глухих, i  ти,  о
святе мистецтво, не можепї достукатись в  бетоновi  бункери  їхнiх  душ...
Контрапункт!  Конфронтацiя!  I  це  ти  будеш  редагувати  життя,   кимось
пережите,  i  моє  сприйняття  ного?!  Справдi  б  утопити  тебе  в   оцих
музикальних водах...
   - Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостiйливий, досi  ие
розчарувався у вашому задумi - це на тебе навiть не схоже...  Радий  буду,
якщо добудеш iскру з попелу минувшини.
   - Те, що було, нiколи не стане для мене попелом минувшини. То все чиїсь
муки и страждання.
   - Але ж тiї дитя iншого часу...
   - Так, я людина, iншого часу, при менi  земний  житель  вперше  побачив
свою  планету  з  космiчного  льоту,  побачив  збоку,   майже   вiдчужено,
боготворно, у вiнку голубого сяйва... Це  щось  попе,  i  я  вже  не  можу
мислити старими категорiями, вдавати, нiби не сталося змiн у моїй психiцi.
Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся  на  вiзерунки  її
материкiв i океанiв i при цьому вiдчуваю щось прекрасне до  смутку,  рiдне
до щему... i коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було  i  що
буде.
   - За тi труднi думки вам понаднормова оплата?
   - Жарт недоречний. Мiщанської дешевизни жарт. Я справдi прийшов у  кiно
для того, щоб  мислити,  а  по  тiльки  щоб  покрикувати:  "Стоп!  Мотор!"
Мистецтво  -  це  роздум  про  людину,  роздум  насамперед,  iнакше   воно
позбавлене глузду.
   - Та не тiльки ж це.
   - Звичайно, в цьому лише одна з його  якостей,  хоча  й  дуже  важлива,
може, корiнна. Можна глянути ще й пiд iншим  кутом  зору.  Сьогоднi  вночi
питаю  одного  теоретика  мистецтва:  "Як,  по-вашому,  для   чого   воно,
мистецтво?" - "А  для  чого  дерево  цвiте?"  -  так  вiн  менi  вiдповiв.
По-моєму, генiально!
   - Хто ж цей теоретик?
   - Сторож сiльський.
   - Один з отих кiнематографiчних дiдiв?
   - "Для чого дерево цвiте"... Здорово.  Вхопив  саму  суть  мистецтва...
Виквiт життя, цвiтiння життя, i роздум пiд його кроною, i хвала йому - все
тут синтезом, i вiн має знайти належний вияв у фiльмi... Так, хотiв  би  й
себе висловити в отих полонянках та полонених, в їх  незмиренностi,  в  їх
солiдарностi, в самому мотивi кохання,  що  виквiтло  навiть  перед  лицем
зла... В усьому цьому хай буде наша полемiка з тим мистецтвом, яке втрачає
вiдчуття кореня й цвiту, втрачає смак до вiдтворення людини, перестає бути
поетом людського...
   - О-о! Тут я згоден, це менi iмпонує... Тисiгу руку!
   - Це бiльше стосується Головного. Його думки.
   - I його в цiм пунктi обiймаю...
   - Фiнал  фiльму  я  дам  крупним  планом:  взаємнi  обiйми  режисера  й
редактора... Це буде нечуваний "хепi енд"! Ав'тор i редактор цiлуються пiд
завiсу, доводять до слiз розчулених глядачiв.
   - Давай, давай, не заперечую, - засмiявся Пищик, зручнiше виставивши до
сонця своє пузце: дискутуючи, вiн не втрачав моменту  вловити  певну  дозу
вранiшнiх ультрафiолетiв.
   Незчувся, як навшпиньках пiдкралася  iз-за  спини  Ярослава,  смiючись,
вона погладила своєю красивою рукою редакторське вiдполiроване тiм'я:
   - Малюпусiнький! О мой, мой! Дози сонця приймаєш?
   Пищик розцвiв.  Це  дiвча  вмiє  пожартувати  приємно.  З  неприхованим
захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усмiхнену музу  в
махровiм куценькiм халатику. Ранковою  свiжiстю,  веселою  доброзичливiстю
вiє, вiд неї. Сама присутнiсть цього юного,  досконалого  створiння  мовби
робить тебе молодшим, вiдроджує в тобi бажання кому-небудь па  свiтi  таки
сподобатись хоч трiшечки! Це ж  просто  щастя,  що  на  студiї  в  сузiр'ї
кiноактрис з'явилась вона, дочка гiр, що має не лише  зовнiшнi  данi,  оцi
iдеальнi пропорцiї нiг, iалiї, шиї, а й душею приваблює теж... Пiсля того,
як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю,  одну  з  найяскравiших
зiрок екрана, деякий час було нiбiї порожньо в павiльйонах студiї, i тепер
ось  землячка  її  приходить  на  змiну  загиблiй  подрузi...  Редактор  з
заяснiлим обличчям дивився на Ярославу,  i  погляд  його  теплiшав,  мовби
зiгрiтий промiнчиками її веселої доброзичливостi.
   - Гляди ж не перегрiйся, Малюпусiнький... Бо й незчусшся,  як  обгориш,
шкура облiзе, а в новiй... чи будеш ти такий великодушний?
   Сергiй обiрвав цю лiрику, хмуркувато звернувшись до Ярослави:
   - Малюпусiнький каже, що тебе треба пiдредагувати.
   - О! В чому саме?-Дiвчина грайливо оглянула. себе, струнконогу.
   - Неправдоподiбно великi очi. I неправдоподiбно блакитнi.
   - Дякую за ранковий комплiмент. Я так їх рiдко чую вiд тебе, Сергiйку.
   - Не комплiмент, а лиш робоче уточнення.  Помiчено  неправдоподiбнiсть.
Вiдхилення вiд норми.
   - Не знаєш чому? Спецiально для твоїх крупних  планiв...  Хочеш,  пiсля
снiданку пiдем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче  поповнення  завдяки
турботам Ягуара Ягуаровича.
   - Ягуар... Ну й прозвиська ж ти людям влiплюєш, - глянувши  на  Сергiя,
зауважив Пищик. - I дивно, що Ягуар пасi i не ображається.
   - Бо мислитель, - сказав Сергiй. - По-моєму, вiн замаскований генiй. Це
ж вiн недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашої студiї:
"Круглi колоди носимо, а квадратнi качаемо"...
   Пiдiйшов до рiчки ще цiлий гурт фiльмотворцiв на чолi з Головним, якому
Ягуар Ягуарович саме щось запальне  доповiдав  на  ходу,  тягнучись  через
плече аж до вуха.  Ярослава  не  могла  стримати  усмiшки,  дивлячись,  як
виказує  темперамент  цей  милий  їхнiй  Ягуар  Ягуарович,  годувальник  i
дiставальник,  людина,  для  якої  не  iснує  в  життi  неможливого.  Вiн,
здається, тiльки тим i живе,  щоб  кинути  себе  на  якесь  завдання,  щоб
роздобути з-пiд землi, щоб i з  свого  боку  в  будь-який  спосiб,  а  теж
прислужитися високому мистецтву. Скажiть, що потрiбен для фiльму слон, - i
назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею.
   - Якщо треба, можу домовитись додатково про коней iз цирку,  -  говорив
Ягуар Ягуарович до Колосовського.  -  Розумнi,  дресированi,  все  вмiють:
лягати, вставати.
   - Менi таких не треба, - вiдсмiювавсь Колосовський. - Досить  оцих,  що
ви добули: звичайних, працею затяганих шкап.
   - Мав клопоту... Зараз легше дiстати гладких, циркових або  iподромних,
анiж лазаретних... I взагалi коня витискає технiка. А  ми  допускаємо,  що
вiн мовчки, не оцiнений сходить зi сцени життя.
   - Маєте рацiю, Ягуаре Ягуаровичу! - гаряче  пiдтримав  його  Сергiй.  -
Якого друга втрачає людина! Сама приручила, сама виховала,  i  тепер...  З
усiх створiнь  природи  -  вiрнiш,  природи  й  розуму  людського  -  кiнь
створiння, по-моєму, найкрасивiше. Не кажу вже про роль  конячої  особи  в
iсторiї. Чого вартi всi вашi тамерлани та наполеони без коня? Вiн законний
спiвавтор усiх їхнiх подвигiв, для мене,  правда,  сумнiвних...  Кiнь  був
вiрним товаришем i козаковi в походi, i якому-небудь iдальго  iспанському,
що пiд сталевими латами нiс образ своєї  прекрасної  дами  серця!..  Анаша
червона кiннота! Отi тупоти  в  степах!  Я  певен,  що  кiнь  знає'хвилини
натхнення. Скiльки в ньому пластики,  артистизму!  Скiльки  дужої  грацiї,
коли повiтря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають...
   - Одне слово, генiальне створiння, - пiдкольпула Ярослава Сергiя.
   - А що? Побачиш, крiм твоїх вiй, я дам на весь  екран  також  прекраснi
кiнськi очi у їхньому розумi, у вiдданостi людинi. Хай  побачать  сноби...
Хай подумає господар планети: кого я втрачаю...
   Всi задивились на рiчку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля  свiтла
мерехтить, виграє течiя. Луки рутвяно зеленiють. Небо велике.
   Ярослава, розчулившись, поклала Пищиковi руку на плече:
   - Редакторику, любий, не скорочуй тiльки небо оце! 1 рiчку не  редагуй,
i луки...
   -   Редагують   уже,   -   буркнув    Сергiй    i,    звертаючись    до
художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: -  Хiба  ж
не в станi натхнення природа була, коли творила нам  вiчну  оцю  декорацiю
свiту?
   Ярослава, пекваїюм ступаючи з каменя  па  камiнь,  пiшла  вздовж  течiї
донизу i, не доходячи мiстка, зупинилась, i Сергiй, мабуть, пошкодував, що
нема з ньому камери: так виграшно стоїть освiтлена сонцем  дiвоча  постать
на каменi, дивиться на воду в задумi, наче нитає: "Що ж всетаки закодовано
в тобi, в твоєму мигтючому бистроплинному свiтлi?"



   VIII

   Двоє  луками  йшли,  як  дiти  цього  неба  й   цього   рутвянолеленого
пiдбескидського лiта. Метелик синiй летiв,  мов  трансатлантичний  лайнер:
рiвно, спокiйно - понад своїм океаном квiтучим.
   - Кожна нова книга повинна бути як сповiдь, - казав вiн до неї. - Кожен
новий фiльм - як заповiт... Вкладай себе до кiнця, до вичерпу... По-моєму,
в цьому вся суть...
   Квiтують луги! I конi, що вночi, здавалось, були  всi  однаково  темної
мастi, тепер, пiд рефлектором сонця, стали гнiдими, вороними,' буланими...
Деякi  для  зйомок  уже  не  згодяться:  вiднаслись,   стегна   лисняться,
перекочуються м'язи пiд шкiрою. Треба буде вибракувати гладких -  вони  не
для фiльму. Iнших доведеться пiдмалювати. Накласти конячий грим. Щоб  були
дохляки. Закошлатiлi,  худоребрi.  Щоб  рани  гноїлися,  як  у  т  и  х...
Подiставали, поназганяли звiдусiль їх,  щоб  був  лазарет.  Рiзнi  вдачею:
ласкавi в, довiрливi. Є хитрi. Пiдходиш, а  воно  прищулює  вуха,  i  око,
звузившись,  блиснуло  бiлком  -  сердиться.   Iнше,   старечо   вгнувшись
хребтиною, стоїть у своїй конячiй зажурi,  i  очi  сумовито  дивляться  па
тебе: зовсiм бузковi!.. I всi чомусь попутанi, хоча куди їм звiдси тiкати?
Пута - з фабричної брезентової стрiчки...
   Художники-декоратори спорудж'ують курiнь для знiмань. Загалом  непогано
виходить. Сiном укритий. Тiльки в сiно квiточок багато навтикали  штучних,
що їх зi студiї привезли; один з декораторiв просить їх  берегти,  бо  вiн
несе за  них  матерiальну  вiдповiдальнiсть.  Дiти  з  таборiв  iдилiчними
зграйками розбрелись по луках, щебечуть то  тут,  то  там.  З  сачками  за
чимось ганяються - синього метелика ловлять...  Оператор  ще  раз  оглядає
берег, зважуючи, що зайве. Оцi iдилiчнi гуртики дiтей в  щасливому  щебетi
серед ласкавостi лiта i ряди пiонерських будиночкiв, що вишикувались понад
рiчкою, в зелене фарбованi, бiлiють вiзерунками  наличникiв,  -  їх  треба
остерiгатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не  внесли  фактуру  iншого
життя, прикмети iншого часу. I далi йдуть.
   - Так, хай мислення  моє  iмпульсивне  i  вiдповiдно  цьому  сприйняття
свiту, але хiба ж  не  властива  ця  iмпульсивнiсть  якраз  самому  нашому
мистецтву, що в силу своєї специфiки i дає життя розкадроване,в динамiчних
частковостях... Не хто iнший, як саме цей  буйний  нервовий  вiк,  i  став
батьком такого бурхливого мистецтва десятої  музи!  Воно  -  наймолодше  з
мистецтв, але й воно лише переддень  з'явлення  якогось  ще  новiшого,  ще
несподiванiшого   мистецтва,   яким    дивуватимуть    людей    амфiтеатри
майбутнього... Вони будуть антично  вiдкритi  i  спорудженi  будуть  серед
океану...
   - Дожити б, - усмiхнулася Ярослава, а  Сергiй,  бредучи  в  травi,  вiв
далi:
   - Чудо кiнематографа з'явилось пiсля тривалого затишшя,  пiсля  столiть
генетичної стабiльностi в усiх давнiшнiх  мистецтвах,  якi  хоча  й  знали
оновлення, але не витворювали нового виду. I ось  зродилося  диво  екрана,
зродилось, звичайно, з блискучих досягнень технiки, але  не  лише  завдяки
їй: була потреба духу, потреба часу, i якщо брати фiльмову творчiсть в  її
кращих виявах, то це ж таки справжнє мистецтво з усiма  притаманними  лише
мистецтву властивостями. Воно навчилось  творити  поезiю  екрана,  мислити
каскадами образiв, воно здатне одухотворювати людей... Людське  обличчя  в
безкiнечних можливостях його емоцiйних  виявiв,  найтонших  нюансiв,  сила
слова, свiтла, музики, кольорiв - все поєдналось тут пiд верховною  владою
митця... Могутню владу дає тобi екран,  але  ж  вiн  i  диктує.  Володарi,
творцi, ми водночас i пiдлеглi свого мистецтва, бо художнi закони його для
нас понад усе.

   Ярослава iшла нiби й весела, i в той  же  час  вiн  помiчав:  невесела.
Збирала дзвiночки, складаючи їх один на одного.  I  оператор  догадується,
для кого вона збирає цей пасторальний букетик... Понесе i поставить йому в
склянцi з водою на вiкнi.
   - Дивно, що коли принесеш їх додому, щоразу помiчаєш,  що  зовсiм  вони
там стають не такi, як тут серед трав... I не •  тому,  що  прив'януть,  a
будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самiй природi своїй, живуть в її
настрої i, зiрванi, вже не повернуться в цю просторiнь, в цей день.  Трохи
сумно, що нiщо не повернеться: нi цей день, нi дзвiночки,  нi  променi  на
травi... Все, все в однiм змигку  життя,  дублiв  нема,  дублiв  життя  не
знає!..
   Йдучи поруч iз Сергiєм, вона усмiхається -  очима,  устами,  i  почуває
вiн, що всмiхається не йому, уявляє зараз того, iншого  бiля  себе...  Але
веселiсть її чомусь сумна. Чи помiчали ви, що в поглядi дiвчини, коли вона
з нiжнiстю дивился на свого коханого чи думає про  нього,  завжди  є  щось
скорботне?
   - Кажуть, що людина, яка була на фронтi, стрiляла, вбивала, - це зовсiм
не та, якiй не довелось зазнати цього, як ти гадаєш,  Сергiю?  Мiж  такими
людьми буде колосальна рiзниця у психiцi?
   - Не знаю.
   - Вiйна, певне, полишає невитравний слiд у душi. В очах у декого з  них
- ти помiчав? - смуток, що нiби скипiвся. Вугiль, що став антрацитом.  Так
iнодi хочеться пiдiйти й запитати: оцей iнiй, що срiблиться па  скронях...
з яких вiн зим?
   Сергiя вона нi про що не  питає.  Вiддалено  чула  про  його  нещасливе
кохання,  але  причиною  розриву  нi  разу  не   поцiкавилась.   Може,   з
делiкатностi: адже в цiй сферi нiхто не може бути суддею, зона заборонена.
I  вiн  теж,  звичайно,  не  розповiв  їй,  як  захищав   Ярославу   перед
претенденткою на її роль, якою цiною вiдстояв святий для нього  принцип  ,
мистецтва. Рану ту нiби вдалося загоїти, але  чи  не  з'явилась  натомiсть
iнша? Сергiй  навiть  перед  собою  соромився  думати,  що  в  нього  може
спалахнути почуття до провiдної  актриси  фiльму,  що  й  тут  ще  дiстане
одкоша,  опечеться,  одначе  щодалi  частiше  йому  хтось  нiби   глумливо
нашiптував уночi: "Закохавсь!" Ще вiдтодi, як знiмавїї на  пробах,  в  тiй
сценi, де вона латає сорочку Шамiлевi,  а  потiм  невiдривно  дивиться  на
нього, поглядом питаючи: хто ти i звiдки? Мабуть, тiльки в особливих натур
буває стiльки ласкавостi - в очах,  на  устах,  в  голосi  такого  теплого
тембру... То були прекраснi кадри. Коли  Сергiй  переглядав  Їх,  його  не
полишав настрiй святковостi,  жадiбно  вивчав  вирази  її  обличчя,  цятки
свiтла на очах, i в їхнiх переливах  читав  самi  порухи  душi,  глибокої,
щедрої.
   - Ось завтра почнемо знiмати, Славо, тебе... Це добре, що  вiн  вирiшив
розпочати зйомки сценою на островi.
   - Боюся цiєї сцени. I отих обiймiв, i тих розиущених кiс...
   - На цiй деталi якраз я наполiг. Саме така  ти  мусиш  бути  серед  тих
розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всiй окрузi...
   - Боюсь.
   - Неправдою було б сказати,  що,  беручись  за  створення  фiльму,  lie
мрiємо про успiх, про славу, про гран-прi в яких-небудь Каннах... Але ж не
тiльки це? Iснує щось набагато пише цього.
   - Ає. Може, тому й тривоги?
   - Ввiйди в настрiй, в ситуацiю, будь сама  собою  вiд  тебе  нiчого  не
вимагається...
   - Хочу бути правдивою.
   - А це головне! Адже  в  мистецтвi  пi  вiд  чого  по  сховатися,  воно
пайнещаднiший проявник, з  хiмiчною  точнiстю  проявить  тебе,  хто  ти  є
насправдi. Якщо дрiбна душа, так i постане - дрiбна.  Себелюбець,  егоїст,
самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболiвати  за
пiших, не лише за себе, то в найпростiшому,  навiть  у  паузi  мимовiльнiй
розкриєшся своєю справжнiстю.
   - А яка ж я?
   - Ти...  Якось  тобi  вдається,  що  тебе  всi  люблять...  Майже  всi.
Злагiдлива, вмiєш лисицею до кожного пiдкотитися,  медовим  словом  внести
дух миротворенпя... Ну, та це пе гандж, скорiш - навпаки... Тiльки оце, що
власної ролi полохаєшся...
   - Валерiй теж переживає  (Валерiй  -  молдаванин,  артист,  що  гратиме
Шамiля). "Я, - каже, - про фронтову людину знай не бiльше, нiж про  людину
снiгову, гiмалайську..."
   - Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття  всi
отi iндивiдуальностi, що палахкотiли пристрастями, iнтелекти, що кожен  iз
них носив у собi макрокосм!
   - Вiд дiтей чула, що десь тут геологи ходять, i серед них жiнка одна...
П'ятизначний номер  у  неї  витатуйований  па  руцi.  Я  б  хотiла  з  нею
познайомитись...
   Здається, всi цiкавлять її, крiм нього одного. Спитала б:?  "Що  то  за
драма, яку ти пережив, якi рани, що,  свiжi  ще,'  носиш  у  собi?"  Ти  ж
прониклива, чутлива, топка патура^ Чому ж тут пiн не почує  вiд  тебе  оте
незрiвнянне ранкове:^ "О мой,  мой"?  Ти  ж  його  вмiєш  вимовляти  якось
особливо,. з якимось солодким внутрiшнiм виспiвом, воно нiби й  жартiвливе
в твоїх устах, i в той же час будить почуття, серйозне...
   - Мрiйливiсть часом находить, - це, здається,  погано?  Хотiла  б,  щоб
зняв хто-небудь мене у фiльмi  дитячої  чистоти,  де  гудуть  менi  дзвони
великоднi, а  я  маленька,  i  садки  цвiтуть,  i  трава  блищить  у  водi
зелена-зелена. А все повiтря ряхтить, вiбрує тихим розлунням тих  дзвонiв,
i все небо ними грає, спiва...
   Знав вiн багато про неї, до яскравих реальностей уявляв  її  дитинство:
виростала в стихiї творчостi, сказати б, в атмосферi народного артистизму,
де робилось усе прекрасне.  Вишивалось.  Рiзьбилось.  Пензликом  но  воску
малювалось...
   Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм,  оживало
в образах пташиної чiт звiриної подобнiни, в  речах  ужиткових  проймалося
настроєнi гумору чи трагiзму. Батько, здається, вже не рiзьбить, фахом вiн
- шляховик, прокладає дороги в горах для лiсовозiв, то в долинах  ррмоптує
траси, будує мости, а дiдуньо в Ярослави й попит не кидає рукомисла, вiн у
неї  знаменитий  майстер:  художнi  вироби  його   побували   на   великих
виставках...
   - Радiють вашi, що Славця їхня - артистка?
   - Йой! Вся рiдня за мене переживає - i тут, i за океанам... I за все  я
вдячна... ти знаєш кому... з вами по-справжньому повiрила в себе, вiдчула,
що здатна таки на щось...
   "Ти вiдчула владу своєї краси, силу  таланту  вiдчула...  Ось  що  таке
любов!"
   - Як ти гадаєш, Славцто: чи може людина жити без кохання?
   - Мабуть, що так. Але певна, що свiт при цьому щось особливо втрачає  i
не е вже тодi суцiльно прекрасним... Без кохання, мабуть, стає вiн  буднем
звичайним... I день цей стане просто день, а сонце свiтитиме...  нiби  без
променiв.
   "Сонце без променiв..." Який страшний i водночас точний образ..."
   - Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав i  щастя,  яке  передує
драмам?
   - Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись  дрiбним,  а  для  тебе  той
стан... Коли навiть збираючись телефонувати  їй  -  мимовiль  чепуришся...
Якось ненароком вловив себе " на цьому:  ось  який  ти,  брате,  сьогоднi!
Вiчнiсть перед тим не смiявсь, а  то,  почуваєш,  усмiшка  весь  час  губи
лоскоче, сама бринить на устах, i ти вже не в змозi  сховати  її,  невдаха
нещасний, бо вона лише вiдблиск того,  що  робиться  десь  там,  у  надрах
душi... Наївняк, ще нiчого  не  знаєш,  iдеш  в  рожевих  замрiяних  своїх
окулярах, вiдроджений, повен буйної сили, i легко ступати тобi по землi, i
вiдчуваєш за спиною  крила  отi,  що  їх  колись  класики  описали...  Та,
здасться, тобi, Славцю, усе це знайоме?
   Вона зупинилась серед трави:
   - Що ти маєш на увазi?
   Сергiй шваркнув рукою по стебелинi кiнського квасцю:
   - Вiн, здається ж, у тебе закоханий? I ти - кохаєш?
   Ярослава дивилась йому просто в вiчi:
   - Так. Вiн той, кого я хотiла б кохати.



   IX

   Рефлектор сонця змiнився нiчним свiтильником Ягуара Ягуаровича, горiшнi
села, Золотий Тiк i дитячi табори понад рiчкою давно вже поринули в сон, а
вони все знiмали й знiмали. Нiхто не скарживсь на втому, не  посилавсь  на
трудове законодавство, тут працi вiддавались не згiрше, нiж десь у гарячiм
цеху, - для цих  людей  характерна  була  самовiддача.  Радiсно  й  дружно
починався їхнiй перший ужинок, а це була добра прикмета  (тут  у  прикмети
вiрять, без розбитої яа щастя тарiлки не розпочнеться робота над фiльмом).
Всi - вiд тих, якi священнодiйствували бiля апаратiв,  i  до  тих,  котрi,
зробившiї своє, стояли напоготовi осторонь, - почували, що  ця  робота  не
пiде  намарне.  Ягуар  Ягуарович  був  просто  щасливий,  що   освiтлювачi
витрачають сьогоднi електроенергiю на  щось  справдi  вартiсне,  значне  i
хвилююче, i якщо виникнуть потiм труднощi, то хiба що  при  монтажi,  коли
вибиратимуть, який iз дублiв буде найкращий. В  останнiй  момент  вирiшено
було дещо змiстити подiї; знiмали сцену побачення Прiсi та  Шамiля.  Видно
було,  що  Шамiль-молдаванип  впевнено  входить  у  свою  роль:  рославий,
бiлозубий, бравий у  своїй  полатанiй  гiмнастьорцi,  вiн  знаходив  вiрнi
iнтонацiї, тримався  з  природною  гiднiстю,  зовсiм  натурально  (як  той
Шамiль) блискав симпатичною широкою усмiшкою, а що ж до Ярослави, то вона,
здається, не грала - жила. Коли ввiйшла у свiтло, очi, й до  того  великi,
тепер стали як вiнки. Два  синi  вiнки  не  блiдизнi  схудлого,  змученого
обличчя.  Вся  група  завмерла  в  хвилюваннi,  слухаючи,  як  вона  всiєю
правдивiстю почуття питала свого коханого: "З яких ти гiр? Як  тебе  звати
насправдi? Яких пiсень  тобi  мама  спiвала  в  дитинствi?"  Здається,  ця
воскресла Прiся зовсiм не  почувала  на  собi  свiтла  юпiтерiв,  не  чула
стрекоту апаратiв, вона жила  в  тiй  недосяжнiй  для  iнших  сферi  свого
кохання, яке робило її, перволюбку, i щасливою й нещасливою  водночас,  бо
зародилось в неволi, де  сувора,  неприязна  нiч  могла  в  будь-яку  мить
задушити його. Нi, на таку актрису не треба було накладати  багато  гриму,
не треба було зупиняти процес i  поправляти,  щось  пiдказувати  їй,  саме
почуття, юне й  всесильне,  вело  Ярославу  до  тiєї  простої  й  глибокої
мистецької iстини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним!
   - Надбання! Справжнє надбання для  студiї!  -  шепотiв  Пищик  на  вухо
Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарештi розкривається.
   -  Зiрка!  Зiрка,  i  все!  -  аж  захлинавсь  вiд  бурхливостей  Ягуар
Ягуарович.
   I якщо навiть були тут  перебiльшення,  то  їх  не  обривали,  вони  не
вважались  грiхом  в  цiй  атмосферi  творчого  пiднесення,  де   знахiдки
з'являлись не раз при емоцiйнiй пiдтримцi всiх i загальновизнаним було, що
праця має'вестись па отих самих позитивних iмпульсах.
   Головного  не  покидала  серйознiсть,  брижi  напруги  не  сходили   iз
зрошеного  потом  смаглявого  чола,  iскрився  росою   тiй   на   скронях.
Почувалось, однак, що й Головний у душi вiддає  належне  артистцi,  яка  в
своїй  грi,  уже  в  початкових  кадрах,  зумiла  взяти  вiрний   тон,   з
проникненням увiйти у внутрiшнiй свiт першообразу, воскрешаючи  безоглядну
в своїм почуттi Шамiлеву кохану.
   Коли ж нарештi юпiтери погасли i можна було дати волю своєму збудженню,
то навiть Сергiй-оператор, людина зовсiм не схильна роздавати похвали тим,
кого вiн знiмає, не втримався, глянув на Ярославу здивовано:
   - Ти знаєш, що ти сьогоднi робила?
   - Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор.
   - В тiм-то й рiч, що це було звичайно, - заперечив Сергiй,  -  звичайно
до генiальностi.
   - О мой,  мой!  -  втомлено  мовила  Ярослава  i  торкнулась  своєю  ще
загримованою щокою колючої операторської щоки.  -  Ти  добре  затямив,  що
актори  найкраще  працюють  на  позитивних   емоцiях...   Дякую   за   всi
перебiльшення!
   Однак оператор цього разу, видно, був певен  своєї  об'єктивностi,  бо,
звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий  кiнонектар  у  коробки,
застерiг:
   - Ти ж пильнуй цю скарбiвню!  Нiчого  подiбного  ще  не  було  в  наших
касетах... Я ж казав: будуть генiальнi кадри! Вже вони є.
   - Я за стриману дiловитiсть, - вiдповiв асистент. -  Не  будем  дочасно
заслiплюватись.
   - А я заслiплений! I вiтаю своє заслiплення. З цих негативiв з'являться
речi - дай бог... Там є один кадр, що його iге соромно було б  винести  на
суд худради в епоху майстрiв Високого Вiдродження...
   Постановник не  осипав  Ярославу  'комплiментами,  вiн  iiiс.тя  роботи
тiльки потиснув їй руку,  але  цей  мовчазний  потиск  руки  був  для  неї
дорожчий  за  слова.  Вловила  в  ньому  почуття  ндячностi,  i  вiри,   й
пiдбадьорення на  майбутнє.  Отже,  вiп  схвалює  її  iлгпровiзацiї  перед
камерою! Вiн не  боронив  їх,  навпаки,  ще  заохочував,  бо  це  була  її
творчiсть, її зорянi часи!.. Поїлося добро, що пiд цiого тобi  не  повинна
наморочитись голова, мусиш сприймати це скорiш як i стимул для себе й  для
колективу, перед яким ще така величезна робота... Попереду ще буде всього,
не один, може, ро| лик полетить достобiса в корзину, але сьогоднi ти  таки
маєш р право пережити бодай хвилинне вiдчуття перемоги, творчої радостi.
   Ярослава була втомлена до краю, здавалось,  тiльки  добреде  до  школи,
впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки,  вiд
свiтлових опiкiв очi рiзало, нiби в них попало пiску,  i  хоч  завтра  мав
бути день не менш напружений, нiж сьогоднi, Ярославi не  клалось  до  сну.
Голова горiла, кожен нерв трепетав, - актриса ще не  могла  отямитись  вiд
пережитого перед кiнокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все  новi
й  новi  вiдтiнки  iнтонацiй,  жести,  якими  слiд  було  б  скористатись,
вiдтворюючи на знiмальнiм  майданчику  чиєсь  почуття,  що  вiднинi  стало
твоїм.
   "Здається, Сергiй мав рацiю там, па луках, - думала,  влаштувавшись  на
своїй розкладайцi в учительськiй. - Своїм запитанням, може,  трохи  навiть
ревнивим, вiн, здається, допомiг тобi зрозумiти саму себе,  розiбратися  в
своїх  почуттях...  Невже  я  таки  закохалась?  -  думала  пiвжартома   i
всмiхалась у темряву. - Ще цього менi бракувало - закохатись  на  зйомках!
Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить  собi  вiдповiсти  на
твоє почуття взаємнiстю".
   Вiкно вiдчинене, високий мiсяць пливе у хмарах, - де вони  взялися,  тi
хмари? На ганку чути гомiн, хлопцi не  сплять,  курять,  там  ще  точаться
жвавi розм.ови, там ще - наїзд камери!.. Веду панораму за  нею...  вона  в
кадрi в мене крупно... у вiзирi бачу її справдi натхненне  обличчя...  там
ще - касети та дублi,  перший  та  другий  плани,  а  їй  це  вже  далеко,
насторожилась тiльки, коли Ягуар Ягуаровнч  назвав  iм'я  претендентки,  -
виявляється, вона знов атакувала їх перед виїздом, зачула звiдкись нiбито,
що Ярослава збирається вiдмовитись вiд ролi, "забоялася, що не потягне"...
   "Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!" Дугпа  Ярославi
аж смiялась вiд щастя, що переповнювало зараз її, бо що,  коли  i  в  тебе
хто-пебудь закохався сьогоднi? За те, що сяйпула талантом, що  не  пiдвела
їх  усiх...  Нi   робiтникiв-освiтлювачiв,   нi   того   смiшного   Ягуара
Ягуаровича... Що була правдива. Що знайшлися в тобi якiсь незнанi поклади,
родовища емоцiй, ранiше не вiдомi й тобi самiй. Не  манекен  ти  була  пiд
свiтлом юпiтерiв, не  лялька,  що  її  мусять  навчати,  як  ступнути,  як
видавити з ока штучну кiносльозу... Була ти справжня, була ти артистка,  А
хiба ж за це не варто в тебе й закохатись?!
   Ось так приходить до людини  почуття  щастя,  нi  з  чим  ие  зрiвияпиа
насолода творчостi й самовизнання. "Те, що ранiше було, то скорше  забавки
театральнi, перiод студiйпостi, - дозволяла вона собi думати й  так.  -  З
цим покiичеио. Вiд сьогоднi починається артистка, i з екрана вам таки буде
що подивитись, дiдько б вас не взяв! А могло ж i не статись. Могли б  тебе
й не вiдкритiї, як цей вiдкрив? Отак би й жила,  i  звикла  б  до  всього,
призвичаїлась би до штампiв, перебiгала б iз фiльму до фiльму,  так  i  не
вiдчувши лету натхнення, щодалi зменшуючись у  вiдведених  тобi  ролях,  а
жорна буднiв спокiйно й байдуже перемелювали б твоє життя... Нiколи б i нe
знала, що кущi жасмину за вiкном можуть бути такi прекраснi пiд мiсяцем  i
що холодний вiтерець, дмухнувши з лугiв, зовсiм не  холодний,  вiн  просто
цiлує тебе в розпашiле лице...
   - О мой, мой!.. - В солодкiй знемозi самi шепотiли уста. Мамi б  хотiла
дякувати за те, що вона тобi дала, що в душу вклала тобi, ще маленькiй.  З
дитинства в хатi  жила  повага  до  мистецтва  як  до  чогось  серйозного,
значного в людському життi. Карб естетичний лежав на всьому, що  оточувало
тебе, все несло на собi знаки творчостi: i колиска, в якiй тебе  колисали,
i пiч кахляна, i рiзьблена ложка з дерев'яним кiлечком, i маминi  писанки,
пiдвiшенi на ниточках попiд мисником... Весь рiд  мовби  зiйшовся  в  тобi
своєю  творчою  снагою,  своїми  пiснями-спiванками,   дiдуневим   умiнням
вирiзьблювати в шматку дерева свої фантазiї i маминим  вишиванням  на  всi
способи - то хрестиком, то низинкою, а надто ж отiєю красивою  гладдю:  по
бiлому   тлу   нiжним   плавким   музикальним   контуром...    Писанчарка,
вишивальниця, мамця сама вишила портрети  Шевченка  й  Франка,  i  скiльки
Ярослава себе пам'ятає, висять вони в хатi пiд рушником... Ял була  малою,
щолiта забирав її дiдуньо до себе в гори, на полонину, учив  її  варити  в
казанi кукурудзяну мамалигу - улюблену їжу гiрських пастухiв та лiсорубiв,
що вони її називають: пулента... Неквапливий, роздумливий, сяде й  подовгу
дивиться кудись. "Нанашку, що робите?" - "Нине роблю,  лем  позирам..."  I
дiiвиться на гори. Годинами. I пони все iншi для нього. Вже  й  студенткою
бувши, любила слухати його: "Якби не ми стримали моголiв,  нiкого  з  вас,
нинiшнiх, не було б! Пiшли би вони десь аж до Португалiї... Люд  їх  пашту
перепинив".
   Скiльки чула що змалку родинних переказiв про поневiряння  людей  свого
краю, iгро шифкарти отi, про  агентiв  обманникiв,  що  правили  кудись  у
скотячих невольничих кораблях твоїх тiток та дядькiв, "людей у кожухах"...
Покотом у трюмах задушних, на трухлiй соломi... Хвороби,  згасання  дiтей,
що їх потiм акули розтерзують  за  бортом  серед  хвиль  океану...  Дядько
Яцько, що, з  горя  напившись,  у  вивернутiм  кожусi  буйнує  на  палубi,
поривається до штурвального: "Дай  колесо!  Я  поведу!  В  мене  чiфкарта!
Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри вашi..." Потiм  манiтоби
та саскачевани, бiржi працi, батракування та непривiття прерiй, де чоловiк
i жiнка, нещаснi гомстедiвцi, впрягшись у борону, волочать свої акри,  щоб
посiяти на них зернятка пшеницi з домашнiх вузликiв... А коли народжується
дитина, то й там їй, у прерiях, кажуть: "В тебе далеко є  рiдний  край.  З
садками вишневими, з солов'ями, з хатинками бiлими..." Доля народу -  хiба
ж не вiдбилась вона в тобi самiй, у новiй твоїй судьбi? I хiба ж  те  все,
що було, не допомагало тобi сьогоднi вiдтворювати перед об'єктивом гiркоту
i смуток неволi? З усiх тих джерел ти пила,  вся  трагiчна  поезiя  народу
тебе напувала, i це теж тобi дало силу сьогоднi розкритись у творчостi...
   Тiльки заплющила очi - бачила сонцем залитий луг, луг квiтчастий, повен
життя, в багатющiй гамi кольорiв  -  бiлих,  васильково-синi.х,  бузкових,
лiлових, що з дивним  художнiм  смаком  переткались,  переплелись  на  тлi
соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), i дзвiночки,  i  навiть
кiнський  квасець,  пiднявшись   над   повiнню   трав   стрункiстю   своїх
стебел-суцвiть з  їх  нiби  припаленою,  теракотовою  смагою,  -  нiщо  не
порушувало гармонiю барв. "Творчiсть-це любов, найперше любов!-думала вона
пристрасно. - Головне - треба бути здатним любити!  I  вiдтодi,  як  я  це
вiдчула, як я полюбила, - я стада артисткою! Менi тепер пiд  силу  творити
справжнє, може, навiть довговiчне!.. Але яка ти  сьогоднi!  Як  багато  на
себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного..."
   Над лугом сонце, синiй метелик по  небу,  як  лайнер,  а  в  квiтчастих
травах, заплутавшись у них, немов у  горосi,  двiйко  дошкiльнят  з  числа
Ярославиних друзiв - Пiвтрик i Наталя з сусiднього  табору.  Вiн  злякався
якогось там жучка чи оси, ще трохи - й запхиче, а дiвченя соромить його:
   "Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лiзь  попiд  дротом,
припадай до землi, а там всюди оси, гусiнь... Що тодi скажеш: лячно?"
   Засмiялася в напiвснi Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця,
велика рожева  квiтка  з  золотими  обрiйками.  Де  вона  бачила  таку?  В
пелюстковiй чашi, вся в пилку трудиться бджiлка.  Всюди  радiсть  розлита,
нектарний дух творення, дух життя... "Перед сiюм  щоразу  вiiклiiкатиму  в
уявi цей сонячний луг квiтчастий i двiйко маленьких людей, що  заплутались
по плечi у квiтах..."
   I сама вже брела в ту сонячну повiнь лугiв, тонула у квiтах,  у  щебетi
жайворонковiм, в гудiннi бджолят, i хтось, схожий на  вiтер-легiт,  пестив
її, обiймав, обцiловував, i навiть увi снi почувала, як все тiло тане  їй,
нiби спiг пiд сонцем, тане вся, стає безтiлесна... "З яких ти гiр? Хто  ти
є? I яке твоє iм'я насправдi?"



   X

   Латунний мiсяць летить помiж хмарами в небi, газик  брезентовий  летить
по землi. Бруковицею помiж вербами коренястими, що їм тисяча лiт. В газику
Ярослава, блiда, розполохана зi сну, поруч неї Ягуар  Ягуарович,  вiн  сам
викликавсь супроводити її. На пошту женуть. Тiльки була поринула у  сон  в
тiм    щасливiм    екстазi    пiсля    знiмань,    як    її     розбудили.
Бронек-дев'ятикласник, син директора  школи,  стояв  з  папiрцем  у  руцi,
нереальний, як прибулець зi сну:
   - Вам телеграма.
   -Вiд батькiв. Термiново  викликали  на  переговори.  I  не  з  дому,  з
обласного мiста чомусь. Що там сталось? Раптовi такi телеграми  найчастiше
вiщують недобре. Що там статись могло?
   Пролiтає нiч тiнями верб, мерехтiнням води, вогнями поїздiв далеких. Не
спить планета, газ горить над комбiнатом, свiтяться цехи. Поезiя неба,  що
вабила її з дитинства, зараз насторожувала своєю опiвнiчною величчю. Майже
з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо  погуркує  грiм.  Чи,
може, реактивний десь там, за хмарами, долає  звуковий  бар'єр?  Нi,  таки
грiм: блискавка змигнула в небеснiм просторi - сторчова, прострумилась  по
далекому обрiю до землi.
   - Пiдморгує небо, не подобається це менi, -  каже  Ягуар  Ягуарович.  -
Боюсь, якби не вибило воно нас iз графiка... Вчора цiлий  день  напруженої
роботи, колектив людей працює до рясного поту, i маємо  плiвки  всього  на
пiвтори хвилини екранного часу.
   Ягуар Ягуарович i зараз почуває на собi тягар вiдповiдальностi.  Нiколи
б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться,  душу
вкладає, i це дає йому вiдчуття своєї необхiдностi в групi.  Не  вiдпустив
би Ярославу в нiчну поїздку  саму,  пiсля  вчорашнiх  знiмань  почуває  ще
гострiшу  потребу  берегти  тендiтний  цей  скарб,  їхньої  групи  крихкий
самоцвiт. Справдi, чого її викликають? Може, змушена буде  кинути  все,  i
тодi - стоп,  робота!  -  до  дiдька  полетять  усi  твої  графiки.  Такою
артисткою варто дорожити, її мусиш оберiгати, плекати, пантрувати,  навiть
прислужитися їй не грiх. I хай вибiр залежав не вiд нього, але вiн  певен,
що й па його думку було зважено також. А з  якою  принциповiстю  вiдтрутив
вiн ту нахабну претендентку на- її роль!  Агнеса  в  своїх  домаганнях  не
зупинялась нi перед чим, пустила в хiд якi тiльки могла  зв'язки...  Ягуар
Ягуарович тут не визнає нiяких компромiсiв. Мистецтво - понад  усе!  Бачив
Агнесу, коли вона  дебютувала  в  iншiй  кiногрупi  пiд  протекцiєю  свого
чоловiка. Яка вона жалюгiдна ставала в оточеннi кiнокамер! Око  об'єктива,
здавалось, паралiзувало її. Перед тим вузли в'язала  iз  свого  законного,
командувала ним,  як  хотiла,  а  на  знiмальнiм  майданчику  було  її  не
впiзнати, ролi їхнi рiшуче мiнялись: тут  уже  чоловiк  над  нею  владика,
принижує, останнiми словами взиває публiчно,  а  вона  тiльки  щулиться  i
смiється якось нерозумно. Не  по-своєму.  Боязким,  ненатуральним  смiхом.
Брутальнощi його зносить покiрно, вони її мовби зовсiм не ображають. Отака
вона, магiя мистецтва: не маючи таланту, жiнка тут згодна  стати  рабинею,
аби  лише  потрапити  на  екран!  Мабуть,  тiльки  талант   дає   вiдвагу,
впевненiсть у собi. Всi сумнiви, здається, покидають Ярославу,  як  тiльки
вона вступає на майданчик. Тут її не побачать розгубленою. Вмiти  так,  як
вона,  вiдсторонитися   вiд   усього,   не   чути   ревiння   лiхтвагенiв,
'зосередитись, прислухаючись тiльки до свого внутрiшнього голосу... Чимраз
iнша з'являється перед актрисою хлопушка з номером кадра... Ярославу це не
обходить, вона живе у своєму. Це нiжне створiння, все  зiткане  з  дiвочої
ласки й  доброти,  воно  справдi  володiє  силою  перевтiлення,  вже  нема
сучасних манер, образ набуває настрою, наповнюється пристрастю,  сценарний
натяк пiдхоплено, вiн уже топко, розмаїте  й  смiливо  розвивається  в  її
щедрих iмпровiзацiях...
   Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з  рук  штурвал
цього мистецького корабля, кожну мить має  стежити  за  всiма  елементами,
вiдраховує  метри,  хвилини,  тримає  на  оцi  кожного,  контакт  його   з
оператором часом доходить рiвня взаємного розгадування думок на  вiдстанi.
Колектив злагоджешiй, люди знають технiку, свiтло, можливостi кадра, i вся
ця  битва  за  успiх,  вся  ця  каторжна  праця   з   її   несподiванками,
iмпровiзацiями, доробками на ходу мусить потiм вкластися в кориснi  метри,
в якi-небудь сто десять хвилин ще однiєї  людської  iсторiї...  Все  можна
пiдрахувати, убгати в лiмiти, не пiддається облiку тiльки  те,  вiд  чого,
власне, й залежить екранне життя фiльму. Творчiсть, -  за  нею  тут  перше
слово, їй, примхливiй часом, невловнiй, як видиво, тут пiдпорядковане все.
Бо тiльки вона й здатна  сягнути  з  екрана  в  глибини  душ,  щось  людям
вiдкрити, виправдати затраченi на неї зусилля.
   Ягуар  Ягуарович  не  з  тих,  хто  применшує  свою  роль  с  усiх  цих
колективних зусиллях. Знає цiпу iншим, але знає цiну й собi.  Його  девiз:
"Нe належу до тих, що круглi колоди носять, а квадратнi беруться котити...
У нас поширено не, але я сторiнник iншого стилю: кругле коти - на те  воно
й кругле... Мiзкуй i мiзкуй - на те й маєш у лобi пiвкулi..." Як  приймуть
фiльм, яку дадуть йому категорiю, який манiмо припат, - нее це  дiя  нього
було зараз не байдужо, i все, власне,  започатковується  звiдси,  залежить
вiд пайтонших порухiв настрою актриси.  Хай  нона  зараз  далека  вiд  цих
речей, але ж ти й про це думати мусиш!.. Всяко буває в їхньому середовищi:
перед вiдповiдальними зйомками чиясь  заздрiсть  навмисне  може  розбудити
актрису анонiмним дзвiнком, щоб  не  виспалась,  рознервувалась,  втратила
творчу форму...  Може,  й  ця  телеграма  такого  гатунку,  голос  чиїхось
пiдступностей, заздрощiв абощо? Має оберiгати Ярославу, вартовим її спокою
трясеться в газику при нiй по брукiвцi ще цiсарських часiв.
   - Картаю себе: треба було таки заїхати додому... Обiцяла ж...
   - Не хвилюйтесь, це головне... Повiрте моему досвiду: нiчнi  телеграми,
як правило, приносять радiснi несподiванки.
   На поштi не довелось їм  довго  чекати.  Телефонiстка  одразу  з'єднала
Ярославу з її обласним мiстом. Мамин гблос у трубцi.
   - Що сталося, мамцю? Як ти в областi опинилась?
   - Гiсть у нас iз Канади... З готелю телефонуємо... Вся рiдня  зiбралася
тут па проводи, тiльки тебе нема.
   Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого  знає  Ярослава  тiльки  з
листiв, що бачив її тiльки з екрана, першу артистку  в  їхнiм  роду...  На
схилi вiку зiбрався провiдати рiднi мiсця, витратив, може, на  це  останнi
свої заощадження, "так шкодує,  що  не  побачив  тебе,  хотiв  твiй  голос
почути...".
   - Як у тебе там, доню?
   - Знiмаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!
   - В тебе ж ангiна була... Не пий холодної води, Славцю...
   - П'ю, мамо! - смiялася Ярослава. - Все п'ю!  I  холодне!  Й  таке,  як
вогонь!..
   - Йой!
   - Нинi щаслива я, мамо! Знайшла нарештi себе. Ми  вам  потiм  привеземо
наш фiльм, п клубi влаштуємо перегляд, ає?  -  I  одразу  ж:  -  Здрастуй,
татунцю! - Чула батькiв розважний, лагiдний голос... I веселий, захмелiлий
голос старшої сестри Рузi, i братової Танасi...  Чула  родакiв  ближчих  i
дальших, - скiльки їх там зiбралось сiльською родинною купою в  люксусових
покоях  обласного  готелю!..  Один  по  одному  пiдходили   до   телефону,
вигукували щось веселе, котрийсь навiть приспiвав: "Ой дрiбуча  коломийка,
дрiбуча, дрiбуча!.." I нарештi  дядько  Яцько,  той  легендарний  для  неї
мореплавець, що буйнував юнаком па палубi серед океану, вирипав стерно  та
бився з агентами, - екзотична "людина в кожусi"... Було б вчинено розправу
над ним на кораблi, якби не стали iталiйцi та серби тодi на  його  захист,
такi ж збiдовапi, як i вiн, шукачi заробiткiв... Старечо хлипа у трубку:
   - Славцю, дитино! Так хтiв  тебе  видiти...  Вранцi  ав'йон,  вiдлiтатi
маю... Побачитись  приїздив...  Рiднiй  землi  вклонитись...  Може,  й  не
доведеться бiльш...
   Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбiльшу подiю:
   - Колодязь вiiдiн... I бiля нього грушка та сама!.. Говорив про се, про
те, про родичiв кревних, як їх багато та як файно вiтали його, i - знои:
   - Та сама грушка бiля колодязя, та самiсiнька... А стiльки лiт зiйшло!
   Сльози здушували Ярославу. Рiдна людино! Кровний голос, iiрилiїнулпй  з
чужини!.. Не знаходила слiп,  якими  б  пихлюпнула  йому  свої  почуття...
Кинути б зараз все i майпутiї? Весь рiд  численний  зiбракся,  крiм  гебс.
Майнути? Вдатись би до Головного; але  чи  вiдпустить?  Нiзащо.  За  якiсь
години  знову  зйомки,  отi  самi  наймiсткiшi  хвилини   екранною   часу,
наймiсткiшi, може, з усього твого  життя.  Та  чи  й  сама  згодилась  бii
перi^iватн потiк натхнення, якого так довго ждала i якому нема i  не  буде
нiчого рiвного! Так, це понад усе! Бо це - для всiх!..
   В кiнцi тiльки й спромоглася спитати гостя iздалока:
   - Якi ж вашi враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову  щось
схбжс на схлип, потiм вiдповiв:
   - Бережiть це життя. Iншого нн не знали, того, що гнало нас iз  торбами
по свiту... Тож - бережiть!
   Ще  i  в  машинi  довго  iге  могла   заспокоїтись,   погамувати   свою
розбсiїтеженiсть.  "Бережiть...  Бережiть",  -  все  чулось  крiзь  схлипи
старечi i проймало до болю, як пiдсумок чийогось життя, як заповiт.
   Займалось уже па свiт, хмари копичились по крайнебу,  наче  продовження
гiр. Зачинався новий день працi, напруги, розпалених пристрастей, знахiдок
i невдач, безкiнечних дублiв, день тугих екранних хвилип.



   XI

   РОЗПОВIДЬ ЖIНКИ-ГЕОЛОГА (бiля пiонерського вогнища)

   - Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовiй темрявi, що
стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкiнечнiсть. Серед тих, що  лише
з листочкiв перекидного календаря дiзнавались, що плин часу не  зупинився,
що й далi триває лiточислення днiв, якi десь там нагорi змiнюються сонцем,
вiтрами, виблискують морем, залишаючи нам тiльки нiч,  нiч  безперервну...
Конi, кажуть, слiпнуть  у  шахтах,  а  ми  не  послiпли,  ми  при  скутгах
свiтлячках ще бачили себе,  свої  муки,  лахмiття,  здичавленiсть...  Тiнi
пiдземелля з голосами людей.  Була  разом  з  тими,  що  смоктали  камiнь,
добуваючи  вологу.  Я  теж,  божеволiючи  вiд  спраги,  довготерпляче,  по
крапелинцi, збирала ту вологу з печерних сталактитiв для поранених  нашого
пiдземного госпiталю.
   Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховiсне: "Гази!"
   В пiдземелля докочувалось якесь ритмiчне постукування нагорi, нам  i  в
думку не клалось, що то компресори нагнiтають гази. Жiночий зойк  полохнув
людей: стало видно,  як  з  пiвтемряви  густа  хвиля  кiльчиться,  жовтими
удавами рухаючись на нас, густiшає, здушує груди, - i катакомби вперше вiд
предковiчних часiв завили виттям нелюдським. Жах  збезумив  людей,  що  на
твоїх очах задихаються, груди рвуть, синiють, падають, з хрипiнням б'ючись
у конвульсiях...
   "Протигазiв! Протигазiв!!!"
   Масок не вистачало, дiти кричали й матерi.
   Мовби згадавши, що, крiм катакомбового, iснує  ще  якийсь  iнший  свiт,
кинулись потовпом до центрального виходу,  шланги  били  нас  по  обличчю,
вганяли нам газ у бронхи, у душi. Я бiгла з чиїмось малям на руках,  бiгла
без протигаза, притискаючи до рота йому i собi зволожене ганчiр'я, а  коли
винесла, воно було мертве... Посинiло, кiстляве холонуло в мене  на  руках
те  чиєсь  задушене  життя,  -  може,  майбутнiй  астронавт...  Компресори
працювали  дужо,  ритмiчно,  в  напiвпритомностi  я  бачила  тих  -   бiля
компресорiв, вони  стояли  мiж  бурим  нiздрюватим  камiнням  i  реготали,
дивлячись, як ми вискакуєм з нори, iз хмари газу  -  фантастичнi,  бруднi,
немитi створiння, недодушенi пiдземнi кроти...
   Потiм - степ у полинах i небо кольору сивого прив'ялого  полину.  Гiрке
небо, пригiркле повiтря довкола, - я ще видихала iз сеое хлор, ще й тут, у
степу, вiн здушував менi груди. Ступала кудись i  чула  пiд  собою  землю,
наповнену в надрах живими людьми, їхнiми прокляттями, криком та  стогоном.
Ще перед тим наслухалась, що  катакомби  тягнуться  вiд  Керчi  на  багато
кiлометрiв, i, здавалось, якраз отут, пiдi  мною  зараз  вони  пролягають,
кричать людьми, що,  задихаючись,  падають  в  клубовиннях  труєва,  перед
смертю здирають iз себе маски не дiючих уже протигазiв, благають:
   виведiть до душникiв... Вся пiдземнiсть - в живих людях, у корчах  мук,
у скриках останнiх проклять.
   Може, я мусила теж там зостатись? На вiрну смерть, на  удушшя?  Була  я
молода, як ви оце, Ярославе, тепер, i була закохана,  i  вiрила,  що  десь
живе моя любов у матроськiй тiльняшцi... З жiнками та дiтьми  вискочила  в
безумi, сумлiння  мучило,  що  страх  мене  пересилив...  Майже  тваринний
iнстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на  тапчанах,  нашу
Танго-медсестру  побачила  розметану  бiля  них  на  пiдлозi   i   лiкарку
бездиханну, Золотокудру... Може, не треба було б менi  вискакувати,  може,
малодушною виявилась? Так, я не героїчна натура, знаю це. Вiн би зостався.
Як отi чотири молодi лейтенанти, що,  обiйнявшись,  стояли  пiд  стiною  у
штольнi й востаннє, востаннє в життi спiвали  "Iнтернацiонал".  Той,  кого
кохала, кого ждала з десантом, в такiй ситуацiї  став  би  поруч  iз  ними
п'ятий. А я не спинилась, пробiгла, пiдхопивши  чиюсь  дитину,  зачманiвши
вiд газу, вискочила... Брудна, у вошах, добре, що вiн не бачив мене  таку.
I нiколи вже не побачить.
   Рибальськi жiнки-керчанки врятували  мене,  нiкому  не  потрiбну  тепер
медсестру, дали цивiльну одежу, i я  пiшла  степами  на  пiвнiч,  з  жахом
озираючись  час  вiд  часу  на  це  мiсто  кошмарiв,  на  зловiсну   тепер
Мiтрiдатову гору. Нi, навiть уявити не могли  в  часи  Мiтрiдата,  що  тут
доведеться пережити людям прийдешнiх часiв.
   На пiвнiч кудись iшла,  одна  пiд  безмежним  небом,  босi  ноги  пiсля
катакомб незвично ступали по рiвному, теплому, серед  скупої  рослинностi:
солянка, верблюжа колючка, дюшан... I все менi було таке дороге! Ледве  не
кричу! Дорогий менi вiтер! I цей кущ кураїни, заячий холодок...
   Компресори вже не нагнiтають газ тобi в груди, п'єш чисте  повiтря,  що
його цiлий океан розлився пiд цим високим i вiчним небом, над  степами  та
горами таврiв. Стiльки повiтря! Вистачило  б  його  на  всiх,  а  те  дитя
катакомбове не мало  ковтка  кисню,  в  двадцятiм  сторiччi  загинуло  вiд
удушшя... Виродки з синiми очима - чиїсь дiти, чиїсь сини!  -  розкарячено
стояли над нами  бiля  компресорiв-газокачок  i,  розважаючись  видовищем,
реготали. Ось це приголомшило мене тодi бiльше, нiж газ.
   Взимку, ще коли ми стояли на Кубанi, привезли до нас  партiю  полонених
нiмцiв, тяжко поранених,  пообморожуваних.  Особливо  чомусь  багато  було
поранених у колiна. Це треба велдких бинтiв i зовсiм  чистих,  стерильних,
щоб гiпс накладати. А в нас з усiм сутужно: нi зайвих бинтiв, пi  шприцiв,
пi глюкози. I все ж наша Золотокудра каже моїй товаришцi, Танi Криворучко:
   - Перев'язуй.
   - Не буду! - крикнула Таня, i в плач. - I  сама  не  перев'язуватиму  i
бинтiв нiкому не дам! Бо он наших бiйцiв везуть з  такими  самими  ранами,
своїм не вистачає, а це ж - фашисти... Убивцi!
   Надвечiр, коли своїх уже попорали, пiдходить до мене Таня:
   - Ходiмо глянем на тих...
   На нiмцiв тобто, - вони в сараї лежали. Пiшли,  а  їм  тепер  стало  ще
тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розумiють усе.
   Тапя каже:
   - Давай, Зiно, хоч як-небудь.
   Покликали санiтарiв, принесли, поклали одного їхнього на стiл, оглядаєм
рану, а вона безсила, блiда - вже органiзм не бореться. Дивлюся на  нього,
а в нього очi повнi слiз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розумiє
все i вже нiби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь  йому
в очi, якi нiби прощаються тихо, покiрно з життям, i думаю: "А що, як  вiн
антифашист?"
   Пiдiйшла Золотокудра, каже:
   - Треба б зробити переливання... Але спершу спробуємо глюкозу.
   Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, вiн...
номер. I тут Таня не витримала: розплакалась. Може,  нерви,  може,  далася
взнаки перевтома...
   Випадок той згадувався менi  потiм  не  раз:  на  порух  спiвчуття,  на
сльози, якими обливалася Таня над їхнiм пораненим, гурт солдатнi  вiдповiв
нам реготом бiля своїх компрссорiв-газокачок.
   Недодушену, степ тодi мене врятував, що,  голий,  лисий,  без  деревця,
розстилавсь навкруги. Картала  себе,  що  по  героїчна  натура,  втекла  з
катакомбiв,  здатна,  здасться,  тiльки   допомагати   комусь,   та   всiм
спiвчувати, та ще тiкати здатна. Тiкати й тiкати все життя  -  до  якогось
iлюзорного затишку, до любовi, яка здавалась тодi  ще  досяжною.  Жага  до
життя - цей один з найсильнiших людських iнстинктiв, вiн, мабуть, зостався
тодi єдиним з усього, що в менi було ще не вбите. Радiла,  що  йду,  живу,
п'ю цiлюще степове повiтря, що його тiльки й не могли  вiдiбрати  вiд  нас
кати,  повикурювавши  з  каменоломень...  Що  мене  втримало   тодi?   Отi
крапелинки, губами насотанi з намелю? Отi копита катакомбових коней, що ми
їх, коли вже нiчого не стало, вiдкопували у дальнiх штольнях  i  кидали  в
колективний казан? Чи щось iнше втримало на свiтi?  Все  тодi,  пiсля  тих
ночей пiдземелля, вiдкрилось менi но-повому, здавалось, що все навкруги  -
вiд заячого холодка й до блакитної велнчi неба - створене  для  мене,  для
мого щастя. Був неймовiрно прекрасний кожен вияв життя - i стебло  полину,
i найменша пiд ногами мурашка...
   Отак добрела до рiдного мiста. Не впiзнала його. Ще на  початку  вiйни,
коли нолютiшалн нальоти, всi бiлi  будинки  в  мiстi  були  зафарбованi  в
чорне. Графiтно-чорним стало твоє свiтле, в розкошистих акацiях мiсто  над
Днiпром. А тепер ще  i  в  руїнах  його  побачила,  в  брутальностi  чужих
оголошень, в триво-кнiй метушнi облав. Не знаю,  як  не  розiрвалась  менi
душа, коли якось уранцi нашою вулицею гнали полонених  матросiв,  гнали  з
кайданами на руках, на ногах, i голови їхнi були сивi вiд iнею,  i  голоси
їхнi кидали увсiбiч щось схоже на пiсню, хрипке i безстрашно...
   Згадка про це, може, i втримала мене потiм у  таборi,  коли  виколювали
номер оцей на руцi, коли навiть ночами  на  нарах  вчувався,  бринiв  отой
дорогий менi вiтер i вставало надi мною рiдне, безмiрне у своїй  великостi
небо.



   XII

   Задощило,   i   фiльмування   довелось   припинити.   Ягуар   Ягуарович
присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда,  причина
поважна: з неба лило й лило. Обважнiле гiлля дерев, зелень кущiв, картоплi
- все нiби порозбухало водою.
   Скориставшись вимушеною перервою,  Колосовськнй  поїхав  у  справах  до
мiста. Людей кiногрупи позаганяло в класнi кiмнати.  Накурено.  Стукає  по
кутках  домiно.  Ярослава,  схилившись  над  партою,   грав   в   шахи   з
Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець виграє вже третю партiю пiдряд, i юного
гросмейстера це дивує: адже ж перед цим  актриса  легко  його  перемагала.
Бронек зсуплює брови, напружує всю силу свого iнтелекту,  шукаючи  якихось
пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, вiн i  не  помiчає,  в
якому настрої зараз актриса, не помiчає, що їй  на  вiях  весь  час  крiзь
удавану веселiсть тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна  Домiнiка  хоч
тiльки коли-не-коли зиркне  в  цей  бiк,  однак  душею  почуває:  щось  iз
Ярославою не гаразд. Здається, переживає, що Колосовський  не  взяв  її  з
собою до мiста... "Не знаю, донцю, чим тобi й зарадити".
   Сергiй розважає асистентiв та звукооператорiв тим, що загадує їм  рiзнi
химернi загадки, проводить сеанс пiд назвою:
   "Трохи кабалiстики":
   - Лiнкольн став президентом у 1860 роцi, Кеннедi - в 1960-му. Яку  маєм
рiзницю?
   - Сто рокiв.
   -  Наступником  Лiнкольна  був  Джонсон.  Наступником  Кеннедi   був...
Джонсон. Джонсон I народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка рiзниця?
   - Сто рокiв!
   - I Лiнкольн,  i  Кеннедi  вбитi  в  п'ятницю.  Вбивця  Лiнкольна  Уїло
народився в 1829 роцi. Вбивця Кеннедi Освальд - в 1929-му. Рiзниця?
   - Йой! Сто рокiв!
   - Ну й так далi. Як пояснити? Хiба не дивна циклiчнiсть?
   - Вашу хронологiю ще треба перевiрити, - зауважує один з асистентiв.  -
Дехто припускає навiть, що на землi бувають  iнопланетнi.  Якiсь  таємничi
"санiтари" нiбито очистили океанськi острови, зараженi радiоактивнiстю,  i
там тепер погнала буйна рослиннiсть...
   - Це теж треба перевiрити, - висловлює сумнiв звукооператор,  бородатий
юнак, що, як i декотрi тут, не голиться вiд початку роботи над фiльмом.  -
А ось про "лiтаючi блюдця" я сам читав в  iноземнiм  журналi...  Нiбито  в
Пiвденнiй Америцi, в джунглях, опускались  якiсь  загадковi  iстоти  на  i
фантастичних апаратах i забрали з Землi цiле  iндiанське  поселення...  не
зосталось i слiду.
   Товариство бере його на смiх:
   - За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналiтика...  А
ще краще - до психiатра!..
   Вуйна  Домiнiка,  присiвши  бiля  Ярослави,  вишивав  щось  тиєю  самою
низинкою. Ярослава час вiд часу приглядається i до її роботи:
   - Рiдкiсний  узор!  Досi  не  бачила  такого...  Щось  у  ньому  є  вiд
староiндiйських орнаментiв...
   Вуйна Домiнiка запевняє, що  в  iндусiв  не  була  i  в  них  цього  не
позичала.
   Навколо Сергiя - вже в iншiм кутку - вирують пристрастi, там дискутанти
аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурює кiногрупу:
   - Чи таки iснують "гени порядностi"? Чи  пiдтвердилась  версiя,  нiбито
бiологи нат-рапили на "гени совiстi"? Чи, може, справдi, як  наш  редактор
каже, "совiсть - це поняття цiлком дiалектичне"?
   - Я цього не казав, - обурюється редактор. - Вiрнiш, це казав  не  я!..
Навiщо вигадувати?
   - Без вигадки нема мистецтва!
   -  До  вашого  вiдома,  товаришу  асистент:  зараз  в  мистецтвi  якраз
вiдбувається iнфляцiя вигадки! Росте цiннiсть факту!..
   - Вiрно! Майбутнє екрана - це епос фактiв, поезiя документальностi!..
   - Ну й крикуни, - всмiхається вуйна Домiнiка  до  Ярослави.  -  Той  до
лiса, а той до бiса...
   - Без цього не можем. Хто як умiє, так за своєю мамою й плаче...
   А дощ шумить, плющить, шибки  сльозяться,  зелене  вiття  черешень  пiд
вiкном набрякло водою. Нiкуди не  вийти,  сиди  в  цiй  школi,  ув'язнений
негодою   невiдомо   наскiльки...   Декотрi,   знудьгувавшись,   зачiпають
редактора:
   - Будь другом, вiдредагуй небо! Заткни отi хлябi небеснi!..
   Надвечiр Сергiй-оператор зiбрався кудись iти. Вирядивсь, як на  прийом:
бiла сорочка,  краватка...  Щоправда,  гармонiю  трохи  порушували  гумовi
чоботи та брезентовий плащ, який йому довелося  поверх  костюма  нацупити.
Друзi  допитувались:  куди?  А  вiн,  напускаючи  на  себе   загадковiсть,
вiдповiдав з веселим пiдморгом:
   - Iду батярувати!
   - Дощ, вiтер...
   - Се менi не завада. Ае!
   Навiщось прихопив свою портативну кiнокамеру, заряджену  перед  тим,  i
подавсь.
   - Такий  культурний,  iнтелiгентний,  а  гульвiса,  -  зауважила  вуйна
Домiнiка. - Понесло його в отаку хлюпавицю... Десь, видно, любку нагледiв.
   Колосовський тим часом  був  уже  в  тому  мiстi,  де  йому  нiколи  не
набридало  бувати.  Де  любив  допiзна  блукати  вночi  ущелинами  вузьких
старовинних вуличок, подовгу мiг стояти перед вежею Корнякта, вслухаючисi.
в давно вiдшумiлий гомiн середньовiчних цехiв, вчитуючись в камiнну  книгу
нiчного, в химерних обрисах мiста.
   Звечора мав зустрiч у театрi з актором, який гратиме  астронома.  Пiсля
того в номерi готелю довго сидiли  з  композитором,  радились  про  музику
майбутнього фiльму. Потiм годинник на вежi суворо вiдбивав  блукання  його
нiчнi. Вулички, завулки, мури потемнiлих вiкiв, аптека, в якiй ще  алхiмiк
ночами  варив  свое   зiлля,   шукаючи   елiксир   молодостi,   добуваючiї
фiлософський камiнь...
   Все перейшло безповоротно. "Смерть, вона тим i страшна, що пiсля неї пе
вернешся, - казав колись Решотняк. - Щоб ось таї; - не було тебе, не  було
i рантом вернувсь..." А ти завзявся друзiв своїх  повернути...  Що  тiльки
початок. Поки  що  невеликий  набуток  в  касетах.  Що  воно  там?  Ще  не
проявлений твiй  медозбiр,  той  летючий  екранний  свiт,  що  його  зараз
затиснуто в темряву негативiв... Але вже вiн є. Чи, може, виявиться зовсiм
не тим, що ти ждеш,  чого  прагнеш?  Провiдна,  ядерна  думка  фiльму,  чи
постане вона в належнiй випуклостi образiв, свiжостi, новизнi?  Хотiв  би,
щоб кожна сцена сприймалася так, нiби її дивляться яснi очi дiтей або юних
закоханих, якi самi  нiколи  не  бачили  вiйни,  але  мусять  знати,  яким
глиббким буває, нещастя i воля до опору цим нещастям. Щоб в  такому  нiчим
не замутненому сприйняттi оживала твоя стрiчка з скрапа. Правдивим повинен
бути кожен  актор,  кожна  ситуацiя,  кожне  слово  дiалога...  Музика  не
забиватиме їх, буде її iiебагато, суворої, грiзної, як той час.  При  всiй
трагiчностi,  фiльм  не  повинен  пригнiчувати  глядача:   отой   античний
катарсис-то пе вигадка, вiн iснує, вiн справдi ж бо здатен очищати душу  й
давати їй мiць. Ще далеко той час, коли ти станенi до монтажного  стола  з
запахом кiнематографiчного клею i проходитимуть через твої  руки  численнi
мiнiатюрнi кадрики, багато сотень буде їх, i ти  будеш  над  ними  владар,
переживатимеш  найвищу  радiсть  творення.  Потiм,   пiдкладенi   начорно,
побiжать на екранi ще  в  безлюднiй  проекцiї,  не  чищенi  вiд  технiчних
позначок, недоладнi,  ще  без  звуку,  -  тiльки  тобi  та  колегам  твоїм
зрозумiлi... Часто бачитимеш на кадрах чорнового матерiалу обличчя дiвоче,
що так по-новому розкрилось, порадувало вже на перших зйомках.
   Ярослава не обманула твоїх сподiвань. Вiзерунок ролi її  несе  на  собi
подих справжньої, непiдробної творчостi, iнтенсивнiсть внутрiшнього життя.
Цiнуєш у нiй оцю багату гру уяви, акторський азарт,  творчу  вiдвагу,  яка
мовби виникає, вибухає стихiйно, хоча стихiйнiстю i не є!
   Для декого з режисерiв актор кiно -  це  щось  схоже  на  оту  первiсну
глину,  в  яку  ти  мусиш  -  майже  силою  гiпнозу   -   вдихнути   душу,
запрограмувати в нiй частку свого задуму. I не особливо, мовляв, тiш  себе
iлюзiями про перевтiлення - шукай  пайнерше  типаж!..  Але  ж  актриса  не
манекен, вона спiвтворець, i в  цьому  ти  ще  раз  переконався:  Ярослава
здатна мислити на екранi, здатна глибоко  й  самостiйно  жити,  розвивати,
доповнювати задум. В можливостi Ярослави повiрив з випадку, здавалось  би,
незначного. Одного разу хвилею дискусiї Ярославу  винесло  на  трибуну,  -
було для неї то, мабуть, вперте. Спинившись на трибунi, хвилювалася  дуже,
але бiльше, нiж сум'ятливi її  слова,  вразило  Колосовського  iнше:  рука
актриси. Дивився на цю сховану за бар'єрчиком трибуни худу, трепетну  руку
i весь час сiмстерiгав iз-за спини, як вона  в  самозабуттi  жмакає  якiсь
папiрцi, то злегка поводить пальцями, то  раптом  стискається  в  кулачок,
в'яже в повiтрi якiсь вiзерунки, i вся - з самих  нiби  нервiв  зiткана  -
пульсує, живе настiльки виразно, що, здавалось, навiть не чуючи слiв,  все
сказане мiг би прочитати но  цьому  майже  iнтимному  життю  руки,  но  її
трепетливому пульсуванню, яке з точнiстю  фонограми  передавало  найтонший
порух думки, настрою, пристрастi,  вiдтворювало  нiби  навiть  саму  красу
дикцiї актриси... Вперше тодi подумав: "Може, оця? Чи  пе  Прiся  Байдашна
перед тобою?" Уявляв її антифашисткою в умовах пiдпiлля, i  медсестрою  на
фронтi, i юною полонянкою - i почувалося, що всюди вона зможе...
   I ось грає.
   Вiн  бачив  у  цi  днi,  як  хмелила   Ярославу   розкутiсть   власного
темпераменту, творча її  фантазiя  вiднаходила  саме  те,  що  треба  було
знайти, пристрастю героїнi горiла душа актриси, вона зовсiм природно,  без
натуги ставала тiєю, яку мала винести на екран. Є в нiй те,  що  якраз  ти
шукав:  розмаїта  психологiчна  гама  почуттiв,  внутрiшня  заглибленiсть,
розумiння характеру  дiвчини  з  народу.  Натура  героїнi  прочитується  в
кожному її поглядi, в кожному жестi... Мимоволi радуєшся, дивлячись на  це
обличчя,  одухотворене  творчiстю,  прекрасне  юнiстю  своєю.   Улюблениця
кiногрупи, що вона все  хотiла  сказати  тобi  своїм  хвилюванням,  своїми
раптовими, нiби безпричинними змiнами настрою? Щоразу то гасне,  будучи  в
смутковi, то йде назустрiч тобi розсяяна, в лицем, що  промениться  очима,
вiдкрито,  небесно  свiтиться  радiстю  i  закоханiстю...  Такою  пiдiйшла
сьогоднi до газика, коли зiбрався їхати до мiста.
   - Вiзьмiть i мене.
   - Маєте якiсь справи у мiстi?
   - Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався  виробничий
роман, - крiзь веселу зухвалiсть в поглядi її пробивалось i щось серйозне.
- Декому ж уявляється, що мiж примою i Головним, та ще в  експедицiї,  має
неодмiнно виникнути такий собi iнтимно-виробничий контакт...  В  iталiйцiв
та в Голлiвудi кiноромани такого типу, кажуть,  дуже  поширенi...  Додають
нiбито взаємного натхнення...
   - I ви згодились би принести себе в жертву натхненню?
   - А чому б i нi? До того ж, може, я й справдi закохана...
   Взяв її руки в свої, глянув у вiчi, - здається, аж надто суворо:
   - Славцю, дiвчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собi з вами банальний
виробничий роман. У вас ще все у майбутньому...
   З тим i поїхав. Зболiлiсть, здається, навiть образа враз налилася в тих
ще розсяяних вiдданiстю юних очах... Колись ти був теж  такий.  Тепер  все
частiше очi несуть надвечiрню пригаслiсть.  I  в  душу  частiше  приходять
непроханi гостi... Ось вранцi ще були жарти i смiх,  i  враз,  мов  туман,
смуток на душу накотив... Живеш тiльки задумом, працею, нею  одержимий.  I
цей фiльм, вiн ще додасть тобi сивини... Насуваються осенi  синi,  терпкi,
як терен...
   Але ж цей недоречний  дощ!  До  школи  загнав  на  простiй  весь  табун
кiногрупи... В дискусiях ламають  списи,  знову  дошукуються,  мабуть,  чи
iснують "гени совiстi" та "гени порядностi"... Декотрi так  i  ходять,  як
були декорованi для зйомок: латанi гiмнастьорки, полоненське дрантя всяке,
на тому сiряк...
   Тут ще сухо, дощ сюди ще не дiстав.
   Але й вiн не загасив би цiєї купи живого синюватого полум'я,  над  яким
ти зараз стоїш. Вiчний вогонь, що його вiтер ганяє,  налiтаючи  з  темряви
ночi. Вибивається наче з падрищ Землi, горить i горить розвiтрена, палаюча
квiтка чийогось безсмертя. Вуйна Домiнiка, що замолоду ще втратила мужа на
вiйнi, досi не може уявити його зотлiлим; "Одна  в  хатi,  i  подушка  моя
проплакана слiзьми, але ждатиму  його,  доки  й  життя..."  Вiчним  вогнем
палають твої  побратими.  Палають  вашi  дiвчата,  що  з  Кубанi  пiшли  з
матроським десантом на Керч i не повернулися бiльш... Горять  не  згоряючи
огрубiлi солдатськi руки чиїсь, що так i  не  дiждались  обiйняти  дiвчину
кохану, обiйняти нiжно, немов пелюстку...
   А вранцi в готельнiй кав'ярнi задуму твою порушує чиясь рука, зненацька
покладена на плече:
   - Колосовський?
   Бачиш  розплилу  прiсну  усмiшку,   обличчя   квiтучий   овал.   Голова
напiвоблисiла, але з старанно зачесаними волосинками набiк. Наче кожна  на
облiку.
   - Невже не впiзнаєш?  Верещаку  пригадуєш?  Холодом  неприязнi  вiйнуло
враз, давнiм запахом карболки... Погладшав, осанка з'явилась...
   - Сiдай. Кави хочеш?
   - Мерсi, вже поснiдав, заморив черв'яка... А я тебе одразу впiзнав. Вже
хвилин десять за тобою стежу з кутка. Снiжком часу тебе трохи  притрусило,
а так нiби не дуже й змiнивсь.
   "А ось ти таки добре змiнився... Обличчя налилось  самоповагою,  навiть
вiдсвiжилось, тiльки очi зостались такi  ж  вирлуватi...  Вигляд  охайний,
респектний, вигляд людини, цiлком вдоволеної своїм iснуванням..."
   - Став за цей час, мабуть, професором ветеринарiї?
   - Нi. Але з кiньми не порвав: на  iподромi  прилаштувавсь...  А  тут  у
вiдрядженнi. Про тебе менi вiдомо. Уважно слiдкую за  твоїми  успiхами  на
нивi кiно.
   - Не якi то вже й успiхи...
   - Не прибiднюйся, хоч скромнiсть, звичайно, прикрашає... Пресу читаю, i
в фiльмиках пе раз бачив твоє прiзвище. Але дозволь тебе й  покритикувати.
Ну, обелiски ти любиш знiмати, це я розумiю:  пам'ять  серця...  А  Овiдiй
отой, навiщо вiн тобi здався? Нашого матер'ялу  мало?  В  будьякий  нарсуд
зайди, всяких iсторiй - бери,  греби...  А  то  допотопнi  цитатки  якiсь,
слiвця про античну Колиму... Та хто тих римлян зараз читає? Для  декорацiй
у кабiнетi на полицях, i все. Сучасних i то мало хто вгризе, та ще поетiв.
Вiк прози, брате, вiк телевiзорiв! Буднiв кипучих, активних, таких, що дух
перехоплює!.. А ти iз своїм Овiдiєм...
   - Я Овiдiя, власне, ще й не знiмав. Лише мрiю колинебудь повернутись до
нього. Фiльм був про фортецю, про вежу Овiдiеву...
   - Це ще гiрше. Хоча я й член Товариства по захисту, але... ну не  буду,
не буду! Не дивись тiльки так, не хмур лоба... Краще заглянув би iз своїми
камерами до нас на iподром: ось скоро будуть великi бiга... З усiх  кiнних
заводiв з'їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники  в  нацiональних
костюмах вiдкриватимуть парад... їдуть настильною риссю дiвчата  в  шапках
кудлатих на  ахалтекiпцях,  на  карабаїрах-чистокровках!..  Отам  буде  що
хапати на плiвку! Заглянеш?
   - Я зайнятий зараз.
   - Знову якiсь пам'ятки iсторичнi?
   - Художнiй знiмаю. Про хлопцiв наших. Про Байдашного та його сестру...
   - Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено  засмiявсь.  -
Тiльки дивись по применши мою роль в усiх тих подiях... Та й свою теж.  Бо
як по правдi, то тобi ж  там  належала  перша  скрипка,  фактично  ти  був
комiсаром. Нема чого Байдашному всi заслуги приписувати. Скорiше не ти був
при ньому, а вiн при тобi, хоча формально i вважався вiн командиром...
   - Облиш. I не  вiпадуй.  Ти  ж  знаєш,  що  командиром  був  таки  вiн,
Байдашиий, - для чого ж випадуєш?
   - До речi, де зараз той ваш Байдашний?
   - На далекiй заставi. Був командиром i зараз командир.
   - Пофортунило. Тiльки ще раз  скажу,  що  твоя  скромнiсть  тут  зайва.
Пригадуєш, як ми ходили полiцiю роззброювати? Скiльки  ми  їх  брали  тодi
щоночi бiля большака, коли вони з  возами  барахла  повалили  на  захiд...
Байдашного я в тi ночi й не бачив. Або тих факельникiв, що заскочили  хати
пiдпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотiгяком  перестрiляли  в
Ковалях? I скажу, що даремно ви тодi не пiшли в район  добувати  документи
за партизанство...
   Колосовський добро пам'ятав той день,  перший  розвихрений  донь  пiсля
визволення. Верещака бiгав, метушився, за поли  хлопцiв  хапав:  "Треба  в
район мотнутись. Там влада вже ";, партизанськi довiдки видадуть...  Гайда
но гарячому, бо потiм забудеться, свiдкiв  не  знайдеш!"  Щось  принизливо
було в тiй його метушнi, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними
грамотами. "Не пiдем, - затялись хлопцi. - Якого  чорта  десь  там  пороги
оббивати").  -  "Так  дiяли:  ж!  За  таке  всiм  партизанськi   документи
належать!" - "Не ради документiв робилось, -  вiдповiв  тодi  Решетняк.  -
Совiсть чиста, хiба менi цього не досить?"
   Того ж дня й пiшли, разом усi, тiльки пе в район, а в запасний полк.
   - А я таки оформив, - розповiдав Верещака.  -  Розумiю  вас,  думалось,
мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разiв  убити  встигнуть,  нащо  тi
документи... А воно,  бач,  зостався  живий,  i  тепер  згодились  би  для
бiографiї... Я не з тих, що свої заслуги по дорозi розкидають: вони в мене
всiма печатками пiдтвердженi.
   - Ти ще довго там залишався?
   - Та треба ж було комусь  порядок  наводити.  Ви  мерщiй  на  фронт  за
орденами, а Верещацi ще все там довелося розплутувати.
   Коли йшли вночi з запасного полку маршем до Днiпра,  Решетняк,  правда,
таки вiдлучивсь, але не в район, а додому, до Катрi. Встиг, збiгав, i тiєї
ж ночi перед свiтом догнав свою маршову роту. Мовчазний був,  присмучений.
"Сина побачив, дав заповiт, i хай росте..."
   - Знаю, як  вам  сутужно  тодi  довелось,  -  говорив  тоном  спiвчуття
Верещака. - Скiльки "чорної пiхоти" тодi на правому березi накрилось... Цс
ж там i Решетняк полiг?
   Там. Не уявити цьому Верещацi, як iшли у  наступ  там  хлопцi.  Одну  з
ночей так i назвав би: Нiч Свисту.'Пiднятi свистом в атаку, штурмом  пiшли
на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною  люттю,  бились  врукопаш...  За
все, за все  розплачувались  боєм  i  кров'ю...  Нiколи  не  уявити  тобi,
Верещако, тих подвигiв нiчних i денних, коли Холодна гора вивергнулась  на
ворога розпеченою лавою зненавистi i помсти...
   - Багато буде боїв у твоїй картинi?
   - Вийде фiльм, там побачиш.
   - Люблю, щоб гримiло. На землi щоб i в небесах... Це  правда,  що  грiм
можна передати гуркотом листового залiза або сипнувши горохом по барабану?
   Колосовський пiдвiвсь, потемнiлий:
   - Маю йти.
   Ще  i  в  номерi  готелю  йому  вчувався  нестерпний   припах   давньої
ветсанiтарової карболки. I навiщо вiн тобi  тут  зустрiвся?  Цiкаво,  бач,
йому знати навiть те, як бутафорний грiм видобувають!..
   Але ж i такий є. Один iз майбутнiх поцiнувачiв твого фiльму...



   XIII

   Тут ще свiтило сонце, i тому було просто схоже на жарт, що в  цей  саме
час - десь зовсiм нездалека!  -  телефонують,  просять  прислати  амфiбiй.
Злива, циклон, повiнь! Йде вода нечуваної сили, топить, заливає гiрськi  й
пiдгiрськi райони... А вiрити не хочеться, бо сонце вгорi свiтить, i  м'яч
лiтає над волейбольним майданчиком вояцького мiстечка, i  хлопцi  в  нових
гiмнастьорках збираються - хто має  дозволи  командирiв  -  до  мiста,  до
дiвчат на свої щонедiльнi побачення...
   - Амфiбiй!
   Негайно було оголошено  тривогу.  В  лiченi  секунди,  передбаченi  для
цього, вивели з боксiв важкi вiйськовi машини.
   - Невже по асфальту?
   - Давай!
   Ось тепер нарештi повiрили.
   Обганяючи своїм газиком колону амфiбiй, Колосовський пильно вглядався в
обличчя тих, що йшли, пiднятi  по  тривозi.  Зiбранi,  посуворiлi  обличчя
солдатiв. Тонковидий  юнак-офiцер  стоїть  бiля  вiдкритого  люка,  погляд
спрямований вперед. Мимоволi ставив себе на його мiсце. Хто  вiн?  З  яким
почуттям iде на не вiдоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша  в
його життi тривога. Перша не уявна, не учбова, а  справжня  тривога  твого
життя. Можливо, вiн навiть ждав, щоб настала ця мить, яка ранiш чи  пiзнiш
для кожного  з  вас  має  неминуче  настати.  Є  в  нiй  холодний  присмак
небезпеки, невiдомiсть, тайна, i вже наказ кличе  тебе  в  ту  тайну,  яка
незабаром вiзьме твоє життя на якийсь досi не знаний  випроб.  Дiти  своїх
батькiв,  сини  твоїх  ровесникiв.  Чий  вiн  син,  отой,  що  виглядає  з
вiдкритого люка?.. Як розгорталася юна стрiчка його життя? Чи все  щасливо
складалось? Чи малим, може, бачив, як мати читає фронтову похоронну?...
   Мчить - ще при сонцi - загiн амфiбiй. I хоч свiтить їм сонце, але кожен
вже тут помiчає, що з того боку, де мали бути  гори,  небо  якесь  не  те:
суцiльно темнiє, розлита по ньому далека грозова синь.  Освiтлена  сонцем,
вона вiд того стає ще мовби грiзнiша,  незвична,  тривожна.  Затишшя,  але
воно нiби неприродне, таке, що таїть в собi напружене щось. Оцей юнак,  що
ти його бачиш на маршi, з яким почуттям  зустрiв  вiн  оте  по-вiйськовому
кинуте кимось грiзне слово: "циклон"?  Внутрiшньо  зiбраний,  застиглий  в
напрузi. Тривога, так пагло вдершись в рiвновагу  його  дня  своєю  першою
справжнiстю, змушує замислитись, глянути мовби й  на  себе  якось  iнакше.
Досi належав до тих, кого нiби не дуже  й  помiчають,  згадують  бiльше  у
свята, вiдзначуванi салютом, для декого з дiвчат-горожанок вашi  казарменi
буднi  видаються,  можливо,  малоцiкавими,  навiть  нудними,   не   зовсiм
зрозумiлими... Зате ж перша думка про тебе тодi, коли десь отак  заволають
райони: "Амфiбiй!"
   Деруть гусеницями асфальт, мчать  уперед  на  найбiльшiй  швидкостi.  А
навкруги це дивне затишшя.  В  центрi  диклоиу  нiбито  часом  буває  таке
затишшя, утворюється так зване "око бурi".  Може,  ми  якраз  i  рухаємось
крiзь саме "око бурi"? Двигтять, по сухому ще, зеленi  водоплавнi  машини.
Мiж стривожених обрiї в,-дабухлих синiми тучами. Грозова синь  ближчає,  i
ось уже сонця не стало, назустрiч побiгли тiнi, свiт змерк, потемнiв...
   Без попереджень з'являються циклони. Розшаленiлася десь там  стихiя,  в
темнi вируючi надра її незабаром буде кинуто й вашi життя. Все страхiтливе
вдирається без попереджень: раптово i вщент розкришується усталений спокiй
дня, не вiдбудуться  чиїсь  побачення,  недочитанi  вiдкинуто  книжки,  на
пiвстрiчцi обiрвано фiльми, - все падає у своїй  значностi,  здрiбнюється,
меркне, а натомiсть росте тiльки грiзна правда циклону, правда стихiї,  що
насувається, що подих її вже чути...
   Не визнаючи кордонiв, .циклони ходять по всiй нланетi. Ще коли  тут  по
лугах серед квiтiв у повенi  сонця  табiрнi  виховательки  водили  табунцi
щебетливих малят, може, тодi з космiчних висот кимось було  вже  помiчено,
як зачинається творення лиха, як десь на  широтах  Атлантики  вже  починає
формуватись циклон. Вченi розрiзняють кiлька стадiй його розвитку:  стадiя
хвилi, стадiя молодого циклону. Стадiя розвитку  максимального...  Спершу,
нiби невпевнено, виникають над голизною океану  ледь  помiтнi  завихрення,
невiдомим поштовхом зривають хвилi в отiй самiй фронтальнiй зонi, де  маси
теплого повiтря зiткнулись з холодним, i колосальна, не  нiддатна  вимiрам
енергiя температурних контрастiв, розвиваючись  мовби  спонтанно,  чимдалi
грiзнiше виявляє себе, поступово формується "око бурi" -  район  депресiї,
гранично  зниженого  тиску.  Рухається  величезний   колодязь   порожнечi,
оточений тисячокiлометровим кiльцем циклонiчних стiп i  суцiльно  вируючих
хмар, де в с  е  кипить,  закручується  спiралями  на  вихрових  обертових
швидкостях, i вся ця розiмкнута,  розшаленiла  сила  природи,  наростаючи,
набуває сили ураганiв.
   За  кiлька  мiсяцiв  перед  тим  весь  пiвдень  країни   був   зрушений
ураганними, бурями, що, лютуючи бiльше тижня, пiдiймали в повiтря  зiрванi
грунти Кубанi й хмарами несли їх на захiд, тодi в європейських столицях  i
десь навiть над мiстами Скавдiнавiї випав чорний снiг. Снiг навперемiш  iз
пилюкою.  Тепер,  урозповнi  лiта,  з  iнших  широт  насувався  обважнiлий
атлантичними водами темний гiгант, одна iз тих, що за ним, певне,  стежили
зараз усi синоптики свiту, вiдзначаючи, як  вiн  загрозливо  розвивається,
розбухає. Зачепив Балкани. Пройшов над морем. Нарештi, заблукав у цей  кут
мiж громаддям гiр i зупинився, завис, застряв мiж бескидами, розряджаючись
своєю вавiлонською зливою.
   Його наближення передчували звiрi й птахи.  Тепер,  ставши  з  циклоном
вiч-на-вiч, людина мусила помiрятись силою з ним.



   XIV

   Небо прорвалось, зливою шумить пiч, а в долiшнiх Адамiвцях  в  цей  час
гуляють весiлля.
   Хай дощ i темрява за вiкном, хай циклон там чи не циклон, а  тут  новна
хата музики, тут люди  мають  своє  вiдгуляти!  Серед  хмiльного  застолля
сидить i гiсть вiд  тих,  що  роблять  кiно,  що  тирлуються  в  школi  на
пiдгiрцях:  сам  .Сергiй,  кiнооператор,  прийшов   поздоровити   молодих.
Затиснутий мiж сватами па широкiм ослонi, поринув у думки,  слухає  гомiн,
виловлює  кадри.  Хата  цвiте  рушниками.  Буйнує  весiлля,  в  мовчазному
натхненнi умлiвають троїстi музики, -  ах,  була  б  на  це  кiнокамера  з
зарядом  надчутливої  плiвки!  Людська  душа  безбережна,  до  кiнця  вона
незбагненна, i  люди,  може,  тим  i  прекраснi,  що  здатнi  отак  широко
радуватись щастю  чиємусь...  Задума  в  очах  молодої,  задума  юностi  й
прощання з життям дотеперiшнiм, зафiльмуйте, як  росла  я,  виростала,  як
купалась у сонцi, у бiлому  цвiтi  садiв  черешневих,  а  нинi,  дозрiвши,
бентежно трепеще душа в передчуттi свята  любовi...  Ось  вiн  бiля  мене.
Далеко десь був, але й звiдти таємно прилiтав ночами в дiвочi мої чекання,
голубив мене... Любились ми з ним у снах, папiвснах, а зараз вiн  поруч  -
затвердiла вiд працi рука його в гарячiй моїй руцi...
   Справляє весiлля Стась, молодий  робiтник  з  комбiнату.  Сухолиций,  з
темним вусом, шия загорiла, пряма... Зовсiм  тверезий  сидить  за  столом.
Поруч нього у весiльнiй фатi тендiтна оця, молодюсiнька  Анця,  яка  ждала
його, свого нареченого, й тодi, коли вiн був десь там... звiдси не видно.
   Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гiрськiм поворотi,  i  за
цс вiдбував належне. Повернувся, гадав - не жде, а  вона  ждала.  Тепер  у
весiльному вирi бiля свого щастя сидiв упритул, а був чимось присмучений.
   - Що  тобi,  Стаську?  Чи  не  захорував  часом?  -  допитувалась  мати
весiльна.
   Нараз жених пiдхопивсь, зупинив музик:
   - Не хтiв! Вiрите, люди добрi, не хтiв! -  В  голосi  бiль,  сухе  лице
горить, палене якимсь горем. - Але машина була нова, i завгар, випускаючи,
попередив: "Гляди ж! Перший виїзд..." I їду та думаю все: перший виїзд, не
пом'яти б, не стукнути нiде... I коли стрiв того з рюкзаком  на  шляху,  а
слизота ж була, i мав вибирати: чи в стовп  та  пiд  укiс,  а  чи...  Якби
пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так... Машина чомусь  не
пiшла на стовп, на того пiшла... I довго потiм у камерi гриз себе: чому  ж
сталося так? Чому, вибираючи - в людину  чи  в  стовп,  людина  чи  машина
дорожча, ти вибрав машину...
   - Годi тобi, хлопче, - втiшали його. - Не журись так тяжко, випий чарку
та поцiлуй любку, бо гiрке вже позаду!..
   Вiн не пив, а знов за своє:
   - Найбiльше опекло мене на судi, коли матiр його побачив. Гадав, смертi
моєї вимагатиме, а вона встала та словом до суддiв: "Не судiть його тяжко,
Громадяни буддi. В нього ж мати, i дiвчина Жде... Хiба ж вiн хтiв?"...
   Аж занiмiло весiлля, коли жених, вибравшись  iз-за  столу,  несподiвано
опустивсь па колiна посеред хати, благальний, з повними очима слiз:
   - Простiть менi, люди! I ти, Апцю, чи прощаєш менi? Не хотiли  дивитися
па таке. Хлопцi-дружки пiдхопили його попiд руки, випростали:
   - Годi тобi, Стасику!.. Добре, що той вижив... Грайте, музики!
   Старший  з  музик,  чорнобородий  циган-скрипаль,  шольмовито  виграючи
бiлками очей, вдарив iю струнах смичком. Завихрились спiдницi, затрiпотiли
юнацькi чубiг.
   На стiнi перед кiнооператором серед рiзних картинок -  одпп  iз  Мамаїв
старовинних. Сергiй помiтив його одразу, як опинився  тут.  Потемнiла  вiд
часу парсуна, справжнiй Мамай роботи невiдомого народного майстра. Сидить,
посхiдному пiдiбгавши ноги, традицiйна бандура лежить  на  колiнах,  а  на
круглiм, з сухими рум'янцями обличчi все та ж ледь примiтна, тонка,  нiким
не розгадана  усмiшка  характернпка-чародiйця.  Красивою  химерною  в'яззю
текст, що його можна б назвати пiдтекстом: "Гей, гей, як я молод  був,  що
то у мене за сила була, ляхiв борючи, i руки  не  млiла.  А  тепер  i  вош
сильнiша здається. Плечi й нiгтi болять, як день попоб'єшся. Так-то, бачу,
недовга лiт наших година, скоро цвiте i  в'яне,  як  в  полi  билина.  Хоч
дивися на мене, та ба - не вгадаєш, звiдкiль родом i як  зовуть,  нiчичирк
не знаєш".
   Вiчно юною, пезникною усмiшкою всмiхається  зi  стiни  Мамай...  Тiльки
тепер не так вiн на Сергiя, а бiльше Сергiй дивився на  нього  по-совиному
вперто й серйозно. Запитував подумки  темну  парсуну  з  смаглим  висвiтом
тонковусого усмiхненого обличчя: "Хто ти? I  чого  так  вн'явся  на  мене?
Скiльки на мене не дивись, - та ба, не вгадавш..." Кiнь  Мамаїв  осторонь,
як i годиться, припнутий до списа. Басує.  Теж  як  живий.  Ногу  грацiйно
пiдняв, ось-ось полетить... Кiнь у летi -  нiчого  красивiшого  понад  це!
Груди вперед, голова гордо пiднята, хвиля нiг хапає,  вихапує  про'стiр...
Кiнь почуває свою красу не менш, нiж людина.
   - Чи доводилось вам бути, вуйку, на iподромi? - звертається  Сергiй  до
сусiда, одного iз сватiв.
   - Не мав нагоди, синку.
   - Отам вони розкриваються,  на  майже  смертельних  своїх  перегонах...
Зовсiм не схожi на моїх лазаретних... Лазаретнi - то ветерани боїв, до них
маю теж сентимеит... Дамо їхню задуму, їхнi стогони, хропоти нiчнi,  ласку
до людей, що сплять у тамбурах... I як  вiтер  волi  хапають  на  островах
чутливими нiздрями... Кiнь почуває свою нужденнiсть, коли  вiн  замучений,
хворий, кошлатий, але так само вiн почуває й свою красу,  запевняю  вас...
Бачили б ви, як iдуть вони на iподромнiй орбiтi  навперегiнки,  гордi,  до
краю знапруженi, летять, радiючи своїй прудкостi, дужостi, силi!..
   - Ви мало п'єте, пане кiнооператоре, -  торкає  його  за  плече  другий
сусiд, той самий сторож нiчний, що стерiг свiй розцяцькований клуб-писанку
та мiсячне сяйво чатував. - У нас люблять,  аби  люди  вволю  гостились...
Налити вам?
   - Так, прошу.-Сергiй пiдсунув свiй келишок.
   - Яку налити: верхню чи нижню половину? - старий,  всмiхаючись,  вказує
на келишок.
   - Наливайте обидвi.
   - Чи добре почуваєтесь у нас?
   - Так. Тут є рiвновага. В настроях, у душах, в оцих ваших  танцях...  А
це - основа життя... 'Вся природа, сама навiть небесна механiка тримається
на цьому, ає... Досить, скажiмо, небесному тiлу  вiдхилитися  вiд  орбiти,
змiститись гравiтацiйним силам, i вже - катастрофа... Рiвновага - може, це
якраз те, що колись називалося вседержителем?..
   - Вам виднiше,  пане  операторе...  Ваше  здоровляї  Одна  з  молодиць,
кругловида, яблукувата, вся  з  вогню  i  енергiї,  вже  не  раз  зачiпала
вайлуватого кiногостя, а тепер пiдлетiла, охопила обома руками  за  плечi,
туго обвiяла оператора своею жiночою розпашiлiстю:
   - Такий файний кавалiр! Ходiть-но до танцю!
   - В життi нiколи не танцював.
   - Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усi там артисти!
   В цю хвилю дверi широко розчинились, з темряви  вва.лився  до  хати  ще
один комйiнатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайцi. Теж водiй п'ятитонки,
а це повертається з гiр, ой, що  там  коїться  на  дорогах...  Голос  його
зривавсь наполохано:
   - В Михайлiвцях перетопило шосейкуi Туди їхав - нiчого,  а  звiдти  вже
буфером воду горнув!
   Його засмiяли:
   - О, як  перепудився...  Тримай  лiпше  чарку,  випий  за  молодих,  за
товариша свого!..
   - Топитиме!
   - Нас тут щолiта топить!.. Апостоле, грай!
   I смаглий булькатий циган вдарив смичком, пiдморгнувши  товаришам,  якi
бадьористо  вiдгукнулися  водночас:  той  гримнув  у  бубон,  той  залився
кларнетом: бурхнула музика вогню.
   - Чардаш!
   I молодиця, зметнувшись, потягла свого кавалiра-оператора в  коло.  Сам
здивований був, що вмiє i вiн. Вихривсь уже з  молодицею,  як  i  всi,  то
ближчало, то вiддалялось  її  розпашiле,  щасливе  обличчя,  всмiхався  на
покутi бiля молодої молодий,  дивно  схожий  тонковусiстю  на  потемнiлого
Мамая, цiле юрмище живих усмiхнених мамаїв танцювало по стiнах, вигоцувало
по хатi:
   Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю!
   Циган Апостол, не знаючи втоми, пiддавав чимдуж бiльше  вогню  смичком,
ладен, видно, був хоч до всесвiтнього потопу вихрити людей в цiм  бурянiм,
шаленiм до впаду танку.



   XV

   Вночi загуло з гiр.
   Це була не та  вода,  що  її  ждуть  заздалегiдь  напровеснi  паводковi
комiсiї, тала, прибутна вода, що  росте  по  мiлiметру,  й  зелена  травня
iскриться з-пiд неї так iдилiчно, i човни по нiй пливуть тихо, мов у  снi,
i кожен найменший звук, торкнувшись гладiнi такої води, ковзає  по  нiй  i
вiдлунює на кiлометри, i грушка дика  спокiйно  собi  цвiте  серед  вод  у
веснянiй великоднiй святковостi, цвiте одна серед  повснсвої  тишi,  серед
свiтлої, повної тихого пеба розлийвесни...
   Нi, це була iнша вода, темна, пiчна, гудуча вода гiр, пiдступна,  рвуча
стихiя, що, з клекотом несучись, змiтає все:
   ломле мости, перекидає автобуси,  котить  цистерни,  зупиняє  експреси,
змиває житла, з гуркотом жене в  своїх  вировищах  дрюччя,  худобу,  крики
людськi жене серед бивнiв  пливучого  бурелому...  Вода,  що  вирвалась  з
каменю берегiв, вода Чорногорiї, вода руйнiвна.
   Веспянi повенi тут пе бувають такi страшнi, як оцi  -  влiтi.  Веснянi,
вони тут робочi:  допомагають  сплавляти  лiс  iз  гiр,  женуть  дараби  з
вiдважними плотогонами, а цi, середлiтнi, породження циклонiв, потопи,  що
бурхливо ревуть серед уже зеленого свiту, - вони тiльки стихiя,  руйнацiя,
лихо.
   Дехто знав, що циклон - всiєю розбухлiстю своїх темних  ваговитих  вод,
всiєю нерозтраченiстю сил - насувається. Iшов, рухався сюди день за  днем,
невблаганно  наближаючись  своїми   атмосферними   депресiями,   шквалами,
вдираючись у лагiдний спокiй лiта всiма  енергiями  вiтрiв,  завихрених  у
грандiознi пiдстратосфернi закрути-спiралi. Напрям  руху  його  намагалися
вiдгадати.  Вiдвернути  ;к  .  його  наближення  було  неможливо.  Слiпни,
некерований, й фатальною неминучiстю насувавсь,  i  першими  гори  вiдчули
грiзний його подих, вершинами прийняли на себе його  удар.  Загули  скелi,
затрiщали вивернутi з корiнням смереки, заревiв у розгубленостi  сумноокий
ведмiдь. Стрибкувате пiшла перемелькувати мiж кущами прудконоi а  сарна  з
нiмим зойком в очах: "Нащо стiльки води?" В чабанських колибах темно стало
серед дня. Вiдрiзанi вiд свiту, осамотйiли полонини пiд  водяним  обвалом.
Проломилося небо.
   Воду вже не приймає земля, не вбирають її гiрськi крутосхилiї, вируюча,
буйна, летить униз, на розлеглi зеленi долини. Вся потужна сила циклону  з
темним гуркотом летить униз, на  маленьких  людей,  на  лугових  бабок  та
метеликiв, на їхнє квiття i сонце. Транспортуюча сила хмар, як сказано  де
у зведеннях, досягає розмiрiв фантастичних. Вiстрям  гiр  зупинено  хмари.
Падають з неба мiльярди тонн води,  принесених  циклоном  з  надокеанських
просторiв, звiдти, де вiн зародивсь. Злива ллє i ллє був  потiчок  горобцю
по колiна,  на  очах  розбухає  рiка,  бурхлива,  люта,  про  яку  кажуть:
"Звiрiє!"
   Вже поруйновано гамованки-загати, де збирали воду  для  сплаву,  стихiя
реве, несе в темряву ночi дахи, уламки мостiв, ведмедiв  з  їх  збезумiлим
ревом, зiрванi тартаки... Все, що нiколи не призначалося для плавби, зараз
коловоротплось на бистринах потокiв.
   Райкомiвцi вже на ногах, солдати на маршах, сапери тримають  на  тросах
мiст залiзничний, припнувши його, як коня, серед шалу нiчної стихiї.
   З горiшнiх сiл, iз штабiв телефопуїоть тим, якi нижче:
   - Розламано гамованки! Захиснi дамби ламає!
   - Росте вода!
   - Метр!
   - Два!
   - Три метри!!!
   Лавина, вал, енергiя чорна гуде. I все це блискавично, моментом, стихiя
не дає отямитись, де вчора лиш по дну мiж камiнням блищали струмочки - вже
вирують чорнi потоки, переповнюють старицi, пробивають  новi  русла,  кода
пiдступає  пiд  насипи,  не  стає  дорiг,  самотпiють  залiзничнi   колiї,
перетворюючись   у   смужечки   дамб.   Пiдтоплює    труби    мiжнародного
нафтопроводу... Одно по одному опиняються у водi долiшнi села. I не  видно
цьому кiнця, нема  вiд  цього  заслону,  -  чиїсь  застороги,  несучись  з
циклонної темряви, розбиваються в повалених стовпах,  тануть  в  обiрваних
телефонних дротах: росте, росте потопна вода!



   XVI

   На майданi бiля старовинної ратушi гурт  людей  ждав  приходу  амфiбiй.
Райкомiвцi, працiвники мiськради, члени оперативного штабу по  боротьбi  з
повiнню... Колосовський теж був тут. Поворотом з мiста заїхав до  райкому,
до секретарює колишнiй його однополчанин, а далi повiнь уже  Колосовського
не пустила. Почував себе зараз тут не режисером майбутнього фiльму, а лише
одним з учасникiв грiзної, нiким не запланованої подiї, одним iз  людей  у
дощовиках, що їх зiбрав цiєї ночi обов'язок i якi перед лицем  стихiї  тут
усi були рiвнi.
   З часу закiнчення вiйни не обдавало його  таким  фронтовим  вiтром,  як
зараз. Нiч, пожежi й вода. Вода,  що  не  гасить,  а,  навпаки,  розносить
вогонь, жене по затоплених садках палаючу  нафту,  солярку,  бензин,  сама
горить i сама пiдпалює те, що здатне  горiти.  Десь  iз  околицi  мiстечка
тягне важким димом, чути сморiд гару.
   Раз у раз доповiдають:
   - Затоплює шкiркомбiнат. Толевий завод. Пiд загрозою лiкарня.
   -Рятувальнi загони, бойовi дружини, на  ходу  сформованi  з  комунiстiв
райцентру, з активу,  вiдправляються  для  рятувальних  робiт.  I  тут  же
формуються новi групи, команди. Без зайвих пояснень,  приймаючи  накази  з
пiвслова, зникають в багровiючiй тьмi, мовчазно, безвiдмовно,  як  зникали
колись,  вирушаючи  на  завдання,  пiдроздiли   фронтовi.   Розважливiсть,
дисциплiна, воля. Нема тут мiсця для панiки.
   - Все, що будувалося тут, - пояснює Колосовському секретар  райкому,  -
не  було  розраховане  на  таку  повiнь.  Столiття  такої  води  не  було.
Найстарiшi люди не пригадують.
   Вода реве, дихає холодом з темряви, атакує.
   - Як на фронтi, - зауважує Колосовський.
   - Складнiше. Принаймнi в мене таке вiдчуття. Вони щойно повернулись вiд
мосту. Новий залiзобетонний мiст  на  їхнiх  очах  просiв,  проломивсь,  з
гуркотом завалився: вода збила бики.
   Секретар i там не пiдвищив голосу.
   - Упав  тому,  що  будували  пльово,-похмуро  сказав  у  темряву.  -  В
розрахунку на тиху, не гiрську, не на агресивну воду... I  це  нам  наука.
Пора думати про  регулювання  рiк.  Шлюзувати,  все  будувати  мiцнiше.  В
розрахунку на гiрськi енергiйнi рiки.
   Де ж тi амфiбiї? На подвiр'ї райкому  та  райвиконкому  -  глухi  удари
сокири: при багряному свiтлi смолоскипiв, по колiна в  водi  там  працюють
люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнiв нема: якi були, позривала, понесла
вода. Найгiрше, що все - зненацька. Нiч з раптовим навалом води, з вiтром,
дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'є  такий,
що шифер, черепицю пробивав па фермах... Не передбачиш усiх  пiдступностей
води,  напругої,  справдi  агресивної.  Обходить,   проникав,   всюдисуща,
з'являється проривом в зовсiм несподiваних мiсцях.
   - Перехопило  вулицю  Ломоносова!  Топить  хлiбзавод!  Заливає  пiдвали
мiлiцiї!..
   I знову короткi, чiткi накази:
   - Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв.
   "Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^  лого  принципу
гуманностi, конкретної, дiлової, - думав, в|  стоячи  в  гуртi  незнайомих
людей, Колосовський. -  Опергрупи,  плавзасоби,  зв'язок...  Малопоетично?
Вiйнуло фронтовим чорноробством, суворiстю, виконавчою безвiдмовнiстю? Чи,
може, iнакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого  зла?
Навряд чи зараз звабив  би  кого  своїми  буйнощами  цей  вибух  правiчних
неконтрольованих сил... I якщо є  поезiя  в  богемнiй  розхристаностi,  то
невже нема її тут ось, де воля бозсонна, де мужнiсть  i  дух  самовладання
шикують людей для дiї, для випробiв, може, трагiчних"?
   О третiй ночi ратушу з її  давнiм  середньовiчним  годинником  на  вежi
освiтили  голубi  снопи  прожекторiв:  з  залiзним  гуркотом   наближались
амфiбiї. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потiм,  пiсля
повенi,  бо  йтиме  то  мова  i  про  плаваючi  танки,  i  про  спецiальнi
бронетранспортери рiзних типiв, але в народi  зостанеться  про  них  слава
поетична, однослiвна: "Амфiбiї!"
   Гуркотом моторiв, скреготом гусениць виповнився майдан. Пiд свiтлом фар
блiдими були люди в дощовиках. Один з найпотужнiших  прожекторiв  наказано
було спрямувати вгору, щоб вiн, небосяжний,  сповiстив  усiм  тим,  що  на
маршi: ми тут! I  тим,  що  десь  у  заплавах,  й  потонулих  селах  ждуть
допомоги: ми є, ми прибули!
   Розтинаючи  задощену  тьму,   рефлектор   висвiтлив   вежу,   циферблат
годинника, сягнув ще вище, i всiм стало видно на мить: табунець голубiв  -
зовсiм срiберних,  сяючих!  -  вихрився  в  бездонно-темному  небi.  Хтось
пожартував похмуро:
   - Голуби над потопом... Майже за Ноєм.
   Амфiбiям пе довелось довго затримуватись на майданi.  Екiпажi  машин  з
ходу одержували  завдання,  брали  на  борт  по  кiлька  мiсцевих  в  ролi
помiчникiв та провожатих,  видiлених  на  пiдмогу  солдатам,  -  i  одразу
вирушали за призначенням.
   На однiй iз амфiбiй ошшнвсь i Колосовський. Забираючись в люк, мимовiль
усмiхнувся про себе:  вдруге  в  життi  стає  волонтером...  Разом  з  ним
видряпався  на  борт   жвавий   мiлiцiонер   з   мегафоном   в   руцi   та
заврайфiнвiддiлу, - цей видобувсь на амфiбiю не без допомоги солдатiв,  бо
товарнiм був такої комплекцiї, що ледве протовпився  в  люк.  Мiсцевi,  на
правах господарiв, мали вказати вiйськовим дорогу па  Пiдгайцi  -  долiшнє
село, одне з тих, 'що найбiльш потерпали.
   - Для центровки вам треба сiдати посерединi, товаришу Путря, -  порадив
мiлiцiонер, звертаючись ди  дiаврайфiнвiддiлу.  -  Щоб  не  накренило  наш
ковчег!
   Той, не вiдповiвши, мовчки влаштувався збоку бiля  водiя.  Офiцеровi  -
командировi екiпажу - мiлiцiонер вiдрекомендувався.
   - Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дiйсне прiзвище таке... Ну,
вперед, лейтенант! Дави стихiю!

   Амфiбiя  рвонула  по  шосе,  залитому  водою  майже  всуцiль.  Лукавець
зацiкавлено визирав iз вiдкритого люка:
   -  Морок  безвiстi...  Це  як  той  циган  казав,   завербувавшись   на
переселення в степи: "Знiмiть з мене радiоточку, громадянине начальник, бо
я вiд'їжджаю... невiдомо куди!"
   Ще на майданi бiля ратушi Колосовський звернув увагу на цього  веселого
мiлiцiонера,  який,  розповiдаючи  щось,   розмашисте   жестикулював   пiд
юпiтерами амфiбiйних фар:  смаглiстю  виразистого  обличчя  та  булькатими
очима вiн був схожий на знаменитого актора з iталiйських  фiльмiв.  "Та  й
сам вiн з природи хiба ж не актор?" - весело думав Колосовський, слухаючи,
як Лукавець саме взявся в характерних iнтонацiях зображувати  цигана,  що,
повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документiв,
виканючував у начальника мiлiцiї якусь довiдку:  "Товаришу  начальник!  Та
постав же хоч трошки печатки!" Цю фразу Лукавець передавав  з  неповторним
гумором, i Колосовський, вiдзначаючу, гру iнтонацiй, посмiхнувся в  думцi:
"Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедiйну роль.."
   Лукавець тим часом, пересiвши, уже  вiльно  й  невимушене  налагоджував
контакти з солдатами:
   - Який рiк служби?
   - Перший.
   - Звiдки?
   - Якут.
   - Не був там, у мене своїх тут алмазiв доста... А ти?
   - Узбек.
   - Салям-салям... А механiк-водiй?
   - З Полтави... А цей ось iз Костроми.
   - Iнтернацiональний ковчег маємо!.. Спецiально вас пiдбирали, чи що?
   - Життя пiдбирало.
   - А товариш якут плавати вмiє?
   - В нас пояси, - була стримана вiдповiдь.
   - А ми з вами, товаришу Путря? Без  поясiв,  без  жилетiв,  -  аж  нiби
сполохано вдався Лукавець знов до заврайфiнвiддiлу. -  На  книжцi  скiльки
трудових маєте? Жiнцi залишили заповiт?
   Мовчав товариш Путря, тiльки сопiв, вважаючи, певне, що не до  речi  цi
жарти.
   В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво  поiнформований:
знав, звiдки прийшов циклон, кого зачепив, якi держави з ним мають клопiт.
Згiдно  прогнозiв,  прибулець  з  Атлантики  має  ось-ось   "видохнутись",
розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, якi й  не  таке  зупиняли...
Згiдно тих же Лукавцевих даних, сусiдня держава майже всуцiль залита водою
- мiжнароднi експреси не йдуть, одначе енергосистема,  що  песе  струм  на
захiд, працює без перебоїв i людських жертв у їхнiм районi, па щастя, поки
що не зареєстровано...
   "А як  там  мої?"  -  раз  у  раз  повертавсь  Колосовськнй  думкою  до
кiпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокiйливий: школа на пiдгiр'ї,
на так званiй Пiдгурщинi, вода туди не повинна  б  дiстати...  Ось  тiльки
дитячi табори понад рiчкою та конi в лугах... Дещо  з  реквiзиту,  мабуть,
попливе: отi пiдсадженi очерети та верби, декорованi  трав'яними  штучними
косами... ну, та бiс їх бери!.. Коней з  лугiв  якби  встигли  вихопити...
Нiяк не мiг пробитись до кiногрупи своїм газиком: добрався до  мосту,  але
мiст уже був перетоплений... Одначе амфiбiї пiд ранок будуть i там.  Думка
про це якось врiвноважувала.
   На цiм вiдтинку шляху амфiбiя рухалась ще без особливих труднощiв. Iшла
з чималою швидкiстю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на
плаву, раз у раз чути було, як гусеницi мiцно хапають камiння брукiвки.
   Мiлiцiонер  то  примовкав,  то  знов   подавав   голос,   пiдбадьорював
командира, неговiркого юнака-офiцера, що, не втручаючись в розмову,  сидiв
поруч з водiєм у напруженiй позi.
   - Дави, дави стихiю, лейтенанте! - звертався до нього Лукавець. - Злива
тiльки гiрським ведмедям страшна, а нам, народу органiзованому...  Чи  ти,
мабуть, вперше попав у таке?
   - Я на рiках сибiрських вирiс, знаю, що таке стихiя, -  пе  озираючись,
кинув лейтенант.
   - Одначе нема таки лиха без добра: стихiя додасть тобi  по  зiрочцi  на
погонах!
   - Нам статутом покладено рятувати  населення  вiд  стихiйного  лиха,  -
знов, не озираючись, сказав офiцер.
   - Молодець! - похвалив його "страж порядку". - Але по зiрочцi все  одно
не завадить...
   Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вiтром, але  амфiбiї  йшли
весь час з вiдкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих
верб. В присвiти крiзь них всюди нижче дамби  проблискувала,  стелячись  в
темряву, вода; в одному мiсцi видно було, як за  розливом  вiддалiк  вирує
пожежа.
   - Горить комбiкормовий завод, - вперше озвався  заврайфiнвiддiлу,  i  в
голосi його був сум.
   Люди з баграми працювали на дахах, щось розтягували,  оптично  зменшенi
вiдстанню, освiтленi червоними вiдблисками загравища. Наче  закрутилась  в
проекторi стрiчка якоїсь давньої кiнохронiки воєнних  лiт...  А  ще  вище,
десь iзгори, прорвалися палаючi  потоки  нафти,  чулися  глухi  вибухи,  -
здається, горiла нафтобаза, з гуркотом  рвало  цистерни.  Подекуди  горюча
сумiш, розтiкаючись, маслянилась аж попiд  вербами,  одкинутими  вiд  води
недобрим свiтлом;  молоденькi  солдати  прищухли,  заклякли,  дивлячись  з
люкiв, як майже поруч летить  по  бистринi  навперемiшку  з  буреломом,  з
зiрваними цистернами важка палаюча рiка.
   - Не хотiв би, щоб знесло туди нашу  амфiбiю,  -  сказав  мiлiцiонер  i
примовк.
   А машину щодалi частiше заносило. Раз у раз  поколихувалась  на  плаву,
вже не дiстаючи гусеницями дна. Одним iз потокiв,  що  переливали  дорогу,
амфiбiю так крутнуло, що справдi ледве не кинуло в верби  на  стовбури,  -
водiй якось утримав. Незабаром їм довелося зупинитись: попереду утворилася
"пробка" iз їхнiх же машин. Виявилось, що одну iз амфiбiй  занесло,  збило
вбiк, i вона застряла носом мiж деревами. I добре,  що  застряла:  по  той
бiк, зовсiм недалеко,  горiла  вода.  Котрийсь  iз  командирiв,  огрядний,
високий, - солдати впiзнали в ньому свого полковника, - стоячи  над  люком
застрялої машини, раз у раз стрiляв угору iз  пiстолета:  в  такий  спосiб
подавав сигнал, бо крiзь ревище води та гуркiт  моторiв  голосу  людського
тут було не почути.
   - Не смiй! Не пiдходь! Тут як проскочиш  -  згориш!  -  так,  як  потiм
з'ясувалося,  треба   було   розумiти   його   застерiгаючi   пострiли   й
вигуки-накази,- але їх у гаморi не могли розiбрати, i котрийсь iз плавучих
танкiв таки наблизився, пiдчепив тросом i витяг застрялих iз  верб.  Пiсля
цього "пробка" швидко розсоталася, багатотоннi машини ринули вперед, кожна
чимдуж поспiшаючи далi на окреме, визначене їй завдання.
   Колотнеча фронтових дорiг, напруга ночей,  форсування  рiк  -  своїх  i
чужих - все знов озивалось у Колосовському щемом ожилих асоцiацiй.  Що  за
час! Скiльки тягарiв кладе на плечi лиш одного людського життя!..
   Були вже неподалiк од Пiдгайцiв, колiї їхнiй амфiиii перегородила  путь
особливо бурхлива вировш'а бистрiнь, -  здається,  тут  проходило  основне
рiчище котроїсь iз ранiш мало й помiтних, а тепер  переповнених  бистриць.
Моторошно  було  дивитись,  як,  пролiтаючи  перед  тобою  у  свiтлi  фар,
коловоротиться, гуде важка вода, змiшана з землею й камiнням. Жене колоди,
валуни, мов жорнами все перетирає, риба де-не-де спливає,  зблискує  бiло,
поглушена, побита. I це форсувати? Водiй зупинив машину, приглушив мотор.
   - Чого ти? - з подивом глянув на нього командир.
   - Не можу. Мiй бетеер на таку  бистрiнь  не  розрахований,  -  вiдповiв
солдат офiцiйним тоном.
   - Не мудруй.
   - А там он нижче мiст залiзничний... Як закрутить, як гахне об нього...
   Вiн, здається, мав рацiю, цей водiй: вода висока, понад  усi  габарити,
якщо машину знесе, пiд прольотами мосту їй не пройти - з льоту  розiб'є...
Розумiв, видно, це й сам командир, i все ж:
   - Не мудруй, веди!
   - Потонем!
   - То що ж - назад? З ганьбою? Наказую: повний вперед!
   Амфiбiя рушила, попливла, її одразу ж  закрутило,  накренило,  довелось
мерщiй позакривати люки. Одначе  водомет,  прилаштований  десь  на  кормi,
силою реактивної тяги штовхав, кидав  амфiбiю  далi  мiж  буруни,  потроху
вирiвнюючи,  якось  утримуючи  серед  вировиння  цей  їхнiй  запломбований
наглухо залiзний ковчег. Нарештi гусеницi знову гребнули  дна,  торкнулись
твердi, i командир з полегкiстю вигукнув:
   - От i все, Єрмаков! Отак долають водянi бар'єри!
   Тiльки вiдкрили люк, i цiєї ж митi налетiли на майже невидимi в темрявi
телеграфнi дроти - вони були тепер низько, - хтось устиг гукнути:
   - Голови пригинай!
   Пригнувшись, почули, як пiд натиском амфiбiї  напнутi  проводи  сталево
дзизнули урiзнобiч, розлетiвшись зi звуком обiрваної струни.



   XVII

   - Стоп, музики! Люди, щось маю вам казати! -  Сергiй  знову  сидiв  мiж
сватами, а звертався до всiх. - Чи чули вiї, як кiнь стогне? Живий горить,
з дверей виламується, а на нього обвалюється палаючий дах сарая!..
   - О пане операторе...
   - Стоп! А Добру  Людину  бачили?  Добру  без  гриму,  без  пiдмальовок?
Кажуть, нема, а я стверджую: є! Хоч не густо, а с.
   I хотiв розповiсти про  того  лiкаря-партизана,  який  йому,  Сергiєвi,
врятував життя. Три мiсяцi возiїв його, малого полiщука, в кошi  з  тирсою
по лiсах... Та тiльки  оператор  почав,  як  раптом  погасло  свiтло.  Нiч
заглянула в вiкна циклонною тьмою, оглушила шумом  зливи.  Аж  тепер,  без
свiтла, всi почули її. Люди, па якусь хвилю прищухнувши,  наслухали  темне
буяння ночi, потiм хтось, виглянувши у вiкно, повiдомив,  но  свiтла  нiде
iгема: занурились у пiтьму i село, й комбiнат.
   - I вода, таки чути, прибува...
   I одразу ж голос веселий - чийсь хмiль промовляв:
   - Як пiдступить вода - iю драбинi на хату, i там догуляєм весiлля!
   Але темрява помiтно угнiчувала всiх.
   - Чому ж не дають свiтла? Мабуть, десь замикання на  комбiнатi,  там  у
них це часом трапляється...
   Знайшли Десь каганчик iз  гнотом,  запалили,  -  пiдслiпувато  заблимав
перед Мамаєм, що ледь помiтно усмiхався з темряви.
   - Щоб на весiллi та оця блимавка, хай би її шляк  трафив!  -  вигукнула
котрась iз молодиць. - Але ж маємо свого електрика!
   I  цо  стосувалося  жениха;  позбавлений  подiйських  прав  пiсля  того
нещасного випадку, вiй працював тепер електромонтером на комбiнатi.
   -  Зараз  буде  свiтло,  -  пiдвiвся  жених,  i  лице  його  загорiлось
рiшучiстю.
   Його пробували стримати - костюм на тобi ж  новий  i  краватка!  -  але
Стась, нехтуючiї застереження, в чiм був, так i рвонувся з  хати.  За  ним
кинулось кiлька хлопцiв, друзiв його.  Настя  в  розгубленостi  залишилась
стояти бiля дверей, де її спинили дiвчата; в бiлих туфельках, у  весiльнiй
фатi, була вона зараз якось жалiбно зiщулена.
   - Буде, буде, ось упидитс! Вiн полагоди гь -  прнмовляла  до  людей,  i
вчувалися в її голосi непевна надiя i острах пiдсвiдомої забобонностi - що
осi, на її весiллi та рантом iасне  свiтло...  I  їй,  i  гостям  хотiлося
вiрнiй, що все там буде гаразд, хлопцi полагодять  i  ось-ось  повернуться
звiдтам до столу хоч промоклi, але вдоволенi своїм вчинком. Нiхто ж бо  ще
не знав,  що  трансформатори  десь  уже  захлинаються  у  водi,  i  стовпи
електролiнiї поваленi лежать на луках в наплутанiм дроттi, i що нема зараз
на свiтi електрика, який би мiг зарадити справi.
   Не гулялось уже. Молода у своїй фатi, припавши до  вiкна,  стрiпувалась
мiж подружками в нервовiй тривожностi, прислухаючись до вирування  негоди.
Люди то виходили, то заходили, i в кожного на устах тривожне:
   - Вода! Пiдступає вода!
   - Треба додому навiдатись...
   - Лiс лежить пов'язаний бiля хати - ще забере...
   Дiвчата у  мiнi-спiдничках,  фермiвськi  доярки-десятикласницi,  що  їх
Колосовський  збирався  залучити  до  масових  сцен  з  полонянками,   теж
занепокоїлись, зiбралися йти:
   - На старицях ваша ж худоба в лiтнiх таборах!..
   Циган-музика.пт, дбайливо заховавши скрипку  пiд  полу  старого  плаща,
оголосив:
   - Свiтла нема, кiна не буде, - i рушив до  дверей.  Це  змусило  Сергiя
пiднятись.
   - Буде  кiно!  -  заперечив  уперто  й,  взявши  кiнокамеру,  вибрався,
розгарячiлий, надвiр. Мокрим холодом обдало. Вiтер  студений,  як  пiзньої
осенi. Чоботи одразу потонули в водi, вона була крижана. I цi  рiзноголосi
нiчнi шуми, яких досi нiколи не доводилось  чути.  Десь  мiж  деревами,  в
незвичнiй близькостi, гуркоче вода. Звечора її  не  бую.  Почувається,  що
всюди вона - тут i там перебулькує,  клекоче  на  рiзнi  лади.  Реве  десь
лудоба, лають собаки, з  протилежного  краю  села  долинають  i:озрозумiлi
гвалти. I все затоплює темрява. Ти i безмежжя тьми. Ти i стихiя в  буйнiй,
слiпiй розкутостi своїх сил. "Свiтла! - ось що зараз тобi треба... - Бодай
будь-яке джерело свiтла! Щоб зафiксувати цю грiзнiсть, цей  ревучий  потоп
тьми, бунтування ночi..."
   Вибiгла з хати якась молодиця,  здається,  якраз  та,  що  з  нею  вiн,
незграбний кiпокавалiр, недавно вигоцував чардаш, закричала з порога:
   - У мене ж дитина вдома! - i пiдбiгцем побрьохала в темряву.
   Все плуталося в головi, ще зачманiлiй вiд весiльного чаду. Брiв  кудись
через садки, через поваленi  вже  типи,  ноги  з  незвички  пiдгинались  в
рухливiй бистрi ii водi, що вив'юпювалась, нiби жива, з-пiд  гумових  його
чобiт. Рухався в тому напрямi, де, йиму здавалось, мала  бути  Пiдгурщина,
де в школi серед коробок iз запасами плiвки, серед  декорацiйного  мотлоху
сплять зараз твої i, може, нiчого не знають. До рiчки,  до  рiчки  мерщiй,
щоб встигнути перейти кладкою на той бiк.
   Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по водi,  наближалися  якiсь
постатi. Наблизились упритул: вибарложенi, в  мазутi,  страшнi.  По  бiлих
сорочках впiзнав хлопцiв, що бiгали шукати замикання. Стася  мiж  ними  не
було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурi слова:
   - Полiз на стовп... Неподалiк стояла бочка з карбiдом, пiдтопило  її...
А карбiд  у  сполуцi  з  водою,  ви  ж  знаєте...  Вибухом  кинуло  кудись
Стасика... Ми шукали, але там  все  вже  несе...  Експортний  лiс,  готову
продукцiю понесло!.. Не знаєм, як Атщi й сказати...
   I, звернувшiї, подалися садками в напрямi до весiльної. хати.
   Кiнооператор по  якомусь  часi  таки  виплутався  до  рiчки.  Затемнiли
надбережнi кущi. Десь тут за ними  має  бути  кладка,  вiрнiше,  мiсток  з
поренчатами, з якого ясної ночi ви, кiношники, любили  дивитись  на  воду,
фантазуючи - що закодовано в нiй, в зорянiй текучостi  рiки.  Темний  оцей
вибух стихiї,  видно,  був  закодований,  сила  оця  сатанинська!..  Рiчка
переповнена, вихлюпує, пригинає кущi - осьось вийде з берегiв. Вода йде  з
страшним гуркотом, такого ти нiколи не чув. Бистрiнь вирує, летить  темним
клекотом, несе якiсь купи, згрiзна погуркує,  -  можна  догадатись:  горне
валуни. Але де ж кладка? Нема й слiду, хоч паче ж  отут  була.  Чи,  може,
зовсiм не тут? Може, й рiчка це зовсiм iнша, не та, що  свiтилась  усi  цi
днi, кришталево дзвенiла внизу, плавко стелячись по камiнню?  "Заблукав...
Здається,  кладка  десь  нижче!.."  Спотикаючись,  рушив  уподовж   течiї,
плутався в якихось кущах. Напружуючи зiр, вдивлявся в темряву. Де ж  вона,
школа на пiдгiрцях? Де Золотий Тiк?  Над  чорною  повiнню  ночi  тiльки  й
пiдносить уява Золотий Тiк з Ярославою. Побачити б. Нiколи так не  прагнув
побачити її, як зараз. I зрозумiв раптом,  що  нiкого  й  не  кохав,  крiм
неї... Найближча до iдеалу жiнки. I сьогоднi на цьому чудпiм середпотопнiм
весiллi весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявнiй фатi близько тулилася
до Сергiя перед тим лихим та веселим, як бiс, Мамаєм...
   Щось темне стирчало з води недалеко вiд берега. Нахилився, приглянувся:
вершечок стрiли екскаватора! Тепер вгадав це мiсце:  екскаватор  брав  тут
гравiй внизу на днi русла, тепер вiн весь опинився в водi - стирчить  лише
вершечок стрiли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, її нема,  нема!
Оператор  згадав,  що  десь  тут  поблизу  бiля  старої  верби  мав   бути
рибальський чопоп. Незабаром набрiв на ту вербу: справдi, човен є!  Плаває
на водi високо, урiвень з  вербовим  вiттям...  Спробував  дотягнутись  до
нього, намацав у водi ланцюг, пiн iшов  углиб,  -  десь  там  унизу  човен
прикутий до кореневища ланцюгом... Смикнув раз, вдруге - тримається мiцно.
Пiрнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш...
   Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: ллє, як справдi ото лляло
б з вiдра або з ринви.  Прислухався,  чи  не  йде  в  повiтрi  якпй-пебудь
гелiкоптер. Нiкого нема, небо темне,  порожнє.  Демони  в  таких  пiтьмах,
хлябях лiтали, а люди ще  не  вмiють...  Побрiв  геть  далi  вiд  рiчки  в
напевне^ ний вiтром простiр, який недавно був ще лугами. Ноги плутались  у
травi, що до повенi тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у
водi. Плесо за плесом стелилося в темрявi, луки вже заливало, вода лиснiла
пiд ногами тьмя• во, як негатив. Бредеш, бредеш, i всюди виникає з темряви
цей страшний своєю однаковiстю негатив. Де люди?  На  якiй  вони  вiдстанi
звiдси? Заблукав, заблукав... Сам на планетi! Потип i ти! Нема  пi  камер,
нi плiвок,  нi  машин  з  реквiзитом  та  апаратурою...  Мабуть,  уже  все
попливло. На розлеглi води небо ллє новi потоки води. I так, може, буде  й
вiчно? 1 нiколи ця  злива  не  припиниться,  i  повiнь  ростиме,  ростиме,
затоплюючи материки? I все лише згодом знов розпочнеться - з iнфузорiї,  з
амеби, з трави?
   Вчулось, наче десь конi крiзь вiтер озвалися з темряви. Конi ж десь тут
на луках! I вони попутанi! Цупкими брезентовими стрiчками  пов'язано  ноги
їм... Стало враз моторошно. Провалюючись  у  водi,  кинувся  бiгти  кудись
навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той
бiк, звiдки  щойно  вчулось  йому  реальне  чи,  може,  iлюзорне  iржання,
благальний крик коней попутаних...
   А  весiлля  тим  часом  всiєю  юрмою  прямувало  на  розшуки  молодого.
Наближались до комбiнату, коли десь  на  пiдгiрнiй  дорозi  змайнуло  враз
могутнє свiтло прожектора. Високим туманним стовпом пiднявся вiн просто  в
небо,  розтинаючи  саме  нутровище  циклопу.  Здогадались:  десь   близько
вiйська.  Вже  входять  вони  в  цi  володiння,  окупованi   повiнню,   що
розпросторюється над цiлим краєм, де стiльки несподiваних  нiчних  венецiй
волають зараз допомоги й рятунку. Стояв свiтив стовп,  пробиваючи  млу,  в
пiднебесся. Подавав комусь  умовний  знак,  вiстку  якусь  обнадiйливу  чи
пересторогу. Здається, тiльки його й не застрашила  стихiя:  серед  слiпої
циклонної вихровицi вiн мовби давав опертя усiм поглядам Що звертались  до
нього, давав знак надiї цьому  погонному  свiтовi  i  самiй  людинi  в  її
нiчному безбережному iснуваннi.



   XVIII

   Ще як була Ярослава маленькою, дiвченям була, тяжко перелякала її вода.
Велика повiнь наближалась, долiшнє  населення  все  вийшло  на  рятувальнi
роботи, батько її, шляховик, бульдозером  нагортав  захисну  дамбу;  донця
була бiля нього, дивилась, як вiн працює, в кабiнi пiд  боком  у  нього  й
заснула. Вдень це було. А прокинулась - уже  вечорiло,-захiд  крiзь  хмари
холодно червонiв, тиша була, нiде нi душi, i скiльки зглянеш, аж пiд небо,
- вода, вода, вода... Сiра, нiкуди не йдуча i  всеосягаюча,  злякала  саме
величчю своєю, однаковiстю й  безкiнечнiстю.  Вода  рiвнин,  вода  спокою,
майже  сну,  з  якого  де-не-де  прозирають...  колодязнi  журавлi!  Серед
тьмавого безмiру вод стояли, як  фантастичнi  якiсь  iстоти,  призначенням
яких було напувати людей, а тепер самi тонули в повенi, в її  незрозумiлiй
безмежнiй  тихостi.  Таке  страшне  все  було:  цей  сивий  розлийсвiт   у
загадковiм  мовчаннi,  з  червонiстю  неба  i  ртутним  полискоi   якихось
ненатуральних вод, що незнайомо стояли пiд самий обрiй, i смужка дамби, що
несхожа була на вранiшню дамбу, i це самiтне залiзо бульдозера, загрузлого
над потопом, i важелi якiсь бiля тебе, батькова фуфайка... Пройнята жахом,
як вона тодi закричала! Сама дитяча душа вихоплювалася криком з  грудей  у
той моторошний простiр, в безмовнiсть, до  тих  затоплених  журавлiв,  вiд
яких не сподiвалася вiдгуку...
   Батько з'явився десь iзнизу, з-нiд дамби, вхопив на руки й заспокоював,
а вона все кричала, судорожно  схопивши  рученятами  його  шию.  Потiм  її
лiкували вiд переляку, водилп до невропатолога... То було нижче по  рiчцi,
в Ярославиних рiдних краях, i бiльше такої повенi вона вже не бачила, але,
навiть i студенткою ставши, часом кидалась вжахнено,  коли  їй  з'являлась
увi снi та неохоппа зором пустеля вод з журавлями колодязiв, в  яких  було
щось майже iрреальне, позаземне, таке, що заставляло холонути душу.
   Саме це все  чомусь  вдарило  спогадом-блиском,  колiї  вночi  в  школi
зчинилась тривога i хтось iзнадвору крикнув:
   - Вода!
   Стихiя води, страшнiша вона за  вогонь,  перед  наступом  її  все  живе
дичавiє,'страчує розум,-прокидається лише влада iнстинкту... Перше бажання
було тiкати вгору, на узвишшя, на Золотий Тiк.
   Коли Ярослава вискочила на ганок, її зустрiла суцiльна тьма,  електрики
вже но було, пiчна повiпгi гула - гула но всьому  свiту.  Горн  обрушились
водою потопною. Злива, що початяся ще л минулої  ночi,  бурхала  тепер  що
дужче,  кущi  плющали,  гнулись  пiд  вагою  потокiв,  сюди  виклектувало,
дзюрчало,  шумiло,   низом   iз   темряви   майже   бiля   самого   порога
рентгенiвськими знiмками проблискували поналиванi плеса.
   Кiногрупа вся вже  була  па  погах,  iз  темряви  долинали  по  реклики
голосiв,  змiнених   у   тембрi,   рiзких,   розпорядливих,   десь   вони,
вiддаляючись, тонули в пiтьмi, бо це була нiч, де нiхто не спав, де тисячi
пiднялися па подолання стихiї.
   - Дiтей! Вихапуйте дiтей! - чула голос, що вiддалявся, здається, це був
голос Ягуара.
   Майнули перед очима знайомi личка табiрних дитсадчат, перекошенi  жахом
переляку... "Чого ж ти стоїш?!" Ярослава кинулась просто з порога в  пiчну
хлюпавицю, переполох дитячих лiт, озвавшись, обдав холодом все єство,  але
по стримав, а, навпаки, збудив бажання перебороти страх,  пiдганяв  бiгти,
дiяти, подати руку комусь.  Вода  опекла  крижапiстю,  хлюпала  до  колiн,
вiджахувала клекотом, Ярослава бiгла по нiй пiд важкою зливою в темряву, i
нiби самий iнстинкт солiдарностi, болю i страху за когось привiв її до тих
дощаних табiрних будиночкiв, що  вже  темнiли  змалiлi,  пiдтопленi  серед
води, наче якiсь папуаськi хатини на сваях. Зустрiлися хлопцi з кiногрупи,
що, зiгнувшись, оберемками несли на собi дiтей.
   - В третiм он там ще зостались! - гукнув один iз зустрiчних Ярославi.
   - I в четвертiм ще є, - зачула неподалiк i  по  голосу  ледве  впiзнала
вона Ягуара, вiн швидко зник, брьохаючись по водi тож з оберемком дiтей на
руках, на плечах...
   Ярослава пiдбiгла до третього будиночка, десь iз вiкна до неї  вискнуло
перелякане:
   - Тьотю! -- побачила тiльки блiденькi  плями  дитячих  облич,  зiщуленi
плечики в майках, i коли простягнула їм руки назустрiч, на неї самi  стали
падати з вiкна маленькi, ще гарячi зi сну тiльця... Чiпляючись, вони  мало
не повалили її, двох взяла на руки,  а  третє  само  вчепiрилось  за  шию,
здавило, мусила крикнути:
   - Не здушуй!.. Чекайте, зараз i вас пiдберуть, - присиокоїла.  Тих,  що
зостались, i, важко дихаючи, вже несла до школи малих цих людей, занишклих
в переляцi й напрузi. З кожним кроком  вони  важчали  їй,  були  незручнi,
зовсiм не такi, як ранiше, коли бавилась  з  ними  на  луках.  То,  що  на
плечах, судорожно здушувало їй  шию,  а  цi  тиснулись  до  грудей,  чiпко
тримались i теплi були, мов  пташата.  Чула,  як  стрiчна  вода  натпскає,
крижаним  холодом  рiже  їй  стегна,   кожним   м'язом   треба   було   їй
супротивитись, долаючи цю пругку текучу зустрiчну силу. В очах темнiло вiд
сльоти й знемоги, руки замлiвали, з останнiх сил  видобулась,  ковзаючись,
на згiрок, до ганку, але вони й тут,  опинившись  в  безпецi,  ще  боялися
вiдчепитись: мусила майже силомiць вiдривати їх вiд себе, вони рвали  одяг
на  нiй,  тримаючись  рученятами  цупко,  як   утопленики.   Кинула   цих,
прикрикнула, щоб ховались до примiщення, а сама знову кинулась у пiтьму, у
плюскiт потопу, i там, де було їй води щойно до  колiн,  тепер  валом  уже
обгортало стегна...
   Та цього разу Ярослава не  встигла  повернутись  до  школи  з  черговою
ношею. Вода застукала якраз у  будиночку,  ринула  у  вiкна,  довелось  iз
дiтьми забратись на дах. До розмiрiв даху звузився  свiт.  В  горах  сотнi
рiчок, потокiв i по тiчкiв, i всi вони зараз переповненi, рiка, в яку вони
ранiше впадали, бiльш не хотiла приймати їх, сама  розбухнувши,  розгонила
води геть, i вони, вiдкинутi, без русел,  уже  йшли  на  понизов'я  крутим
скаламученим  валом.  Легкий  будиночок  здригався,  як  вутле,  поки   що
заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усiм, що  було
найдорожче, нiби останнiй раз поставала перед  очима  внизу  десь  там,  у
зниканнi,  пiдсинена  батькiвська  хата,  обсаджена  квiтами,  в   оздобах
наличникiв,  хата,  що  її  пiд  осiнь  чепурно  обставлять   кукурудзяним
околотом.  Не  граючи  роль,  застукана  оцим  лихом,  Ярослава   мимоволi
перевтiлювалась в отих рiдних їй "людей у кожухах",  що'їх  циклони  життя
зривали колись iз мiсця, як вириває  буря,  вивертає  з  корiнням  смереки
гiрськi. Почувалася тут, мов на хисткiй отiй палубi  переселенськiй,  коли
люди з торбами, з чiфкартами пускалися в океан. Разом з ними  була  там  в
обiймах океану, коли їх буря страшенної сили спiткала, - то, як вона тепер
розумiє, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на  вiдкритих
океанських просторах. Ледве не погинули тодi  Ярославипi  земляки,  писали
потiм, що, либонь, щасливий хтось мiж ними був, а то всi пiшли б до  акул,
разом iз насiнням всяких своїх домашнiх злакiв у вузликах. Та мине  час  i
зашумлять їхнi пшеницi на полях чужих суворих провiнцiй, де вони сiятимуть
хлiб, корчуватимуть лiси, розроблятимуть надра,  прокладатимуть  залiзницi
вiд океану до океану...
   Думки про  стiйкiсть  людську  допомагали  Ярославi  перебути  цю  нiч,
передрижати Їй серед дiтей, що теплими  тiльцями  тулились  до  випадкової
своєї  виховательки,  чекаючи  досвiтку.  I  тiльки  досвiток  вiдкрив  їм
справжнi розмiри лиха: не було рiчки, майже не вгадати було берегiв, вода,
розлившись  аж  до  далеких  пагорбiв,  суцiльно   йшла   з   пiнявою,   з
клекоюм-гулом. Нe стало нi  островiв,  нi  лукiв  у  травах,  вигулькували
де-не-де вершечки кущiв, нагнутих  каламутними  валами,  стирчав  вершечок
стрiли екскаваторної, i все'довколишнє, до чого  звикло  око,  тепер  було
переiнакшеним до невпiзнанiм,  вирувало,  коловоротiїлось,  поховавши  пiд
бурунами той свiт, що був i якого вже, здавалось, бiльше не буде.
   Вранцi  небо  загуло  вертольотами.  Вертольотникiв  теж  iще  з   ночi
розбуркала тривога, але пiднятись з аеродромiв змогли тiльки на  свiтаннi.
I то - всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду пiхто  б
їх не випустив, авiацiя твердо дотримується своїх правил, а тут: лети! Дощ
не вщухав, однак поступово виднiшало з небокраю, разом  з  дощем  на  води
нiби проливалось i розрiджене крiзьхмарне свiтло. Може, тiльки з висоти  й
вiдкривалися справжнi обсяги стихiї, що уже охопила весь  край.  Села,  що
стали архiпелагами. Садки, в  яких  дерева  нiби  порiдiли,  стоячи  кожне
поокремо в водi. Вишки прикордоннi, що самотiють на обрiї... I всюди чиїсь
погляди, зверненi в небо, Ждуть вертольотiв.
   Працювали на невеликих висотах. Гуркiтливi,  важкi  трударi  повiтря  в
ореолах мигтючих лопатей, лиснiючи мокрими  зеленими  випуклостями  бокiв,
з'являлись над останнiми пристанищами, над людським розпачем,  знижуючись,
випускали трапи-драбинки i - з розiбраних дахiв, з острiвцiв, з  вершечкiв
дерев - забирали грiшних i праведних просто на небо.
   На розлогих дахах заводських будiвель вертольоти навiть сiдали,  -  тут
було зручнiше. Труднощiв найбiльше виникало там, де будiвлi  були  окутанi
гiллястими деревами, листатим вiттям диких черешень, груш та шовковиць, що
ростуть  могутнi  в  цих  краях,  дерева  якраз  i   заважали   спускатися
вертольотам,   подекуди   доводилось   квристатись   лебiдками,   викидати
спецiальнi гамаки на тросах...
   На одiтому з вертольотiв з  допомогою  трапу  пiднято  було  в  небо  i
Ярославу разом з виховательками та дiтьми, яких не встигли вихопити вночi.
Повiтряний гiгант, зависнувши,  гуркотiв  над  нею,  мовби  дивом  якимось
тримаючись на  тiй  легкiй  прозорiй  мигтючостi  лопатей,  i  коли  вона,
пiдхоплена чиїмись руками,  опинилася  всерединi  вертольота,  тiльки  тут
вiдчула, що вона врятована, i здивувалась, як  цiєї  ночi  не  вмерла  вiд
страху. Усiх їх, що стiльки натерпiлися, за  одним  рейсом  було  знято  з
табiрного будиночка, i вертолiт, що здавався  таким  незграбним,  акуратно
опустився на самiм подвiр ї школи, доставив пасажирiв просто перед  ганок,
перед яснi очi Ягуара  Ягуаровича.  Сльози  здушили  Ярославу,  коли  вона
побачила i своїх, побачила рiднi,  у  вiдтанулiй  тривозi  обличчя,  вуйна
Домiнiка дивилась на неї радiсно й перелуджено, нiби на повернуту  з  того
свiту...  Хтось  сiїнiс  реквiзитний  сiряк,  її  вже  окутували,  щоб  не
застудилась.
   Льотчики були молодi й веселi, той, що допомагав Ярославi  вибратися  з
вертольота, ще й пожартував:
   - Не сподiвався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися...
зiрки.
   Ярослава з вдячнiстю дивилася знизу па офiцера, на його рославу постать
у дверях  кабiни,  дивилась,  запам'ятовуючи  нахльоскане  дощем  обличчя,
свiтле й нiби зовсiм безтурботне.
   - Я б хотiла знати ваше прiзвище.
   - Капiтан Решетняк... Але вам це нiчого по скаже. Ми  не  знаменитостi.
Ми - буденнi.
   - Вiдтепер ви для нас будете  знаменитiстю.  Йому,  видно,  сподобалась
вiдповiдь, вiн усмiхнувся, так i вгору - на новий рейс - пiшов,  огорнутий
сяєвом усмiшки.



   XIX

   Венецiї, всюди Венецiї в буйних зелених садках...
   I всi ждали амфiбiй та вертольотiв.
   Розмах рятувальних робiт з  кожною  годиною  наростав.  Населення  краю
мовби роздiлилось цiєї ночi на двi категорiї людей:  на  потерпiлих  i  на
тих, що рятували. Не було  нi  голiв,  нi  секретарiв;  нi  винуватих,  нi
безвинних; нi близьких, нi чужих; нi добрих, нi злих; не було нi артистiв,
нi статистiв - були люди, що рятували людей! Дужчi -  слабiших.  Однi,  що
подають руку, а другi, що спасенне хапаються за неї.
   Все спроможне виявляло свою спромогу. Стихiя не приймала пояснень,  все
брала  на  випроб,  змiнювала  оцiнки,  критерiї,  вiдкривала   приховане,
оголюючи жпття до самих  його  основ.  Те,  що  вчора  здавалось  значним,
нерiдко втрачало тут значнiсть, трухле, фальшиве змивалось, як пiна, а те,
нро що й не пiдозрювали, виявляло себе, розкривалось своїм  найiстотнiшим.
По всьому краєвi в зонi стихiї виникала нiби нова, ще  мiцнiша  спiльнiсть
людей, лпхо урiвнювало, в одну лаву ставило  навiть  тих,  якi  ще  вчора,
може, не могли порозумiтися мiж собою, сварилися до нестями, у доганах,  у
взасмовиснажливих чварах шукаючи  виходу  своїм  пристрастям.  Дотеперiшнi
поняття та уявлення якщо  й  не  зникали,  то  все  ж  поступалися  мiсцем
головному, виниклому перед лицем стихiї законовi, який вiднинi, з  моменту
загрози, вiд першого скрику про помiч, набував тут  силу  всевладну:  iди,
дiй,  рятуй  потерпiлого!  З  найкращого  боку  себе   показали   солдати.
"Наперекiр всьому, iснує ж таки спадкоємнiсть людського в людинi. Є  воно,
дiє, ще рiзкiше, виявляє себе в критичнi хвилини,  -  думав  Колосовсьшiй,
наближаючись в амфiбiї до Пiдгайцiв.  -  Життя  справдi  має  свої  золотi
естафети, без яких озлиднiв би свiт..."
   Навеснi,  нi,о  перед  виїздом  сюди,  стояп  якось  Iїолосовський   на
центральнiй вулицi мiста, а перед ним рухалась пiд вигроми труб довжелезна
колона новобранцiв. Кудись їх вели. Доки пройдуть, було зупинено  вуличний
рух. Ще майже  цивiльною  ходою,  ще  цивiльних  патлатих  чубах  хлоп'ята
крокували задумано, сутулячись  пiд  вагою  рюкзакiв,  у  курточках  та  в
светрах, деякi зовсiм ще пiдлiтки, декотрi в окулярах. Юнi горожани,  дiти
мiста, вони вперше опинились в строю, iшли  безкiнечно,  i,  може,  першою
серйозною задумою в життi були повитi  в  цей  час  їхнi  чистi,  здебiльш
худорлявi, iнтелектуальнi обличчя. "Сини,  сини!"  -  подумалось  тодi,  i
чомусь защемiла душа. Щось їх зiбрало, щось їх вело,  i  було  те  "щось",
звичайно ж, не тiльки товстим оркестрантом, що сягнисто крокував  попереду
з барабаном i гордовито й люто бив у його напнуту порожнечу...
   Можливо, тепер були вони на амфiбiях, пiдiймалися на вертольотах, брали
першi уроки, що давало їм суворе армiйське життя.
   Свiтало,  коли  добулися  до  Пiдгайцiв.  Всюди  прiспо  пахло   водою.
Заврайфiнвiддiлу, який був, виявляється,  родом  звiдси,  взявши  на  себе
обов'язки лоцмана, вивiв махину амфiбiї просто до  сiльради.  Довкола  люд
iга дахах, на деревах, навiть бiля пам'ятника полеглим бiйцям, на  узвишшi
п'єдесталу,  купчаться  люди,  чиїсь  руки  обчiплюють,  обiймають  гранiт
обелiска... Водою залито майдан, всi будiвлi стоять у водi,  вода  реве  в
провалини вiкон. По селу всюди гвалт, крики.
   Лукавець, пiднявшись над люком, загукав iз амфiбiї у мегафон:
   - Товаришi  населення!  Закликаю  до  спокою.  Говорить  ваш  дiльничий
лейтенант мiлiцiї Лукавець. Ми прибули з вiйськовими па виручку вам, зараз
приступаємо до  евакуацiї.  Знiмемо  всiх,  вiдтак  оголошую  правила:  не
товпитись, не лiзти без черги,  не  топтати  ближнiх!..  Порядок:  худобу,
майно - в останню чергу! Рятуєм людину, незалежно вiд того, хто вона i яка
вона! Одному вода по пояс, другому по груди, рятуєм обох, але перше  того,
якому по груди!..
   Далеко по селу рознесло  свiтання  розлунпою  лупкiстю  вид  мегафонний
заспокiйливий манiфест Лукавця.
   Голова сiльради, що  був  серед  людей  на  даху,  виступивши  наперед,
вусатий, без шапки, запропонував незвичне:
   - Ви спершу  проїдьтеся  по  селу,  прогуркотiть  мотором,  аби  вас  в
найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на мiсце: най знають,  що
вже ви є, порятувальники нашi!..
   Командир, одначе, вирiшив по-своєму: наказав  одразу  знiмати  тих,  що
групою оклечали обелiск серед майдану, - були там навiть жiнки  з  дiтьми,
одна з них несмiливо подавала голос:
   - Тут дiти дрiбонькi...
   Напiвзатоплена металева огорожа не давала  змоги  пiдвести  амфiбiю  до
обелiска   впритул,   довелося   зупинитись   неподалiк.   Солдати   миттю
пороздягалися до трусiв i, вже стоячи край борту, зiщуленi вiд холоду, про
щось стали перешiптуватись мiж собою:  виявилось,  вирiшують,  чи  одягати
рятувальнi  пояси.  Адже  комплектiв  обмежена  кiлькiсть,  на   всiх   не
вистачить... Солдати почували  себе  нiби  присоромлено,  що  мають  перед
цивiльними таку перевагу.
   Солдат-якут, покосившись на Колосовського, звернувся до командира:
   - Нам є, а як же цi?
   - Менi не  треба,  я  довгий,  -  заспокоїв  його  Колосовський  i,  не
роздягаючись, зiсковзнув з борту у воду. Ледве не по груди було  гострого,
крижаного.
   -  Тодi  й  ми  без  поясiв,  -  звiльняючись  вiд  нiяковостi,   мовив
молодецький солдат, i м'язистi, натренованi спортом  тiла  одне  за  одним
шубовснули в воду.
   Стали знiмати вiд пам'ятника людей. Одних брали, обережно вели  в  водi
попiд руки, а котрi смiливiшi, самi кидались убрiд  до  амфiбiї.  Лукавець
згори подавав їм руку, i люди, ковзаючись по  залiзу,  наскрiзь  промоклi,
одне по одному опинялися на борту. Коли дiти й жiнки були вже там, солдати
пiдступили до сивого, в темних окулярах  чоловiка  в  тоненькiм  дощовику;
дядько цей, хоч  i  був  iз  палицею  в  руцi,  все  не  сходив  iз  свого
пiдвищення, мiцно обiймаючи рукою гранiт.
   - Дядьку Миколо! - гукнув до нього Лукавець. - Пускайтесь,  перед  вами
рiдна армiя, з нею не потонете!
   I пояснив командировi екiпажу та Колосовському: Микола Назарук,  батько
героя. Син його пiд рейхстагом полiг, а вiн  працював  тут  бригадиром,  i
якимись хiмiкатами очi йому витруїло...
   - Має звичку  приходити  до  обелiска  з  сином  на  розмову,  -  додав
заврайфiнвiддiлу. - Синове iм'я он там накарбоване... Братська могила тут.
Всiх  полеглих  зiбрали  недавно  з  полiв,  перенесли  сюди...  I   своїх
односельцiв, хто де полiг, сюди ж повписували за похоронними...
   Незрячий все не зважувався вiдпустити гранiт, навiть нiяково усмiхнувсь
до солдатiв:
   - Здаєсь, тiльки ступлю, так одразу я ся i втоплю.
   - Не бiйтесь, папашо,  -  заспокоїв  його  один  iз  солдатiв  i  майже
силомiць потягнув Назарука на себе.
   Незабаром бригадир теж був на амфiбiї i  тоном  аж  нiби  виправдальним
говорив до Лукавця:
   - Iшов, пристояв, а  тут  вода  якраз  рвонула...  Аж  до  каменя  мене
вiдтрутила...
   Командир амфiбiї скинув iз себе фуфайку i мовчки накинув  її  на  плечi
старому.
   Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей  до  колгоспного  клубу,
що,  незатоплений,  стояв  на  узвишшi   неподалiк.   Кiлькiсть   бетеерiв
побiльшала. Нiколи не баченi  в  цих  краях,  немов  живi,  зеленопанцирнi
гiганти з якихось палеозої? снували сюди й  туди  но  скаламучених  водах,
борознували село вздовж i впоперек. При наближеннi їх дехто з старих людей
у  вдячнiй  розгубленостi  починав  хреститись.  Амфiбiсти  якихось  iнших
пiдроздiлiв звозили людей  з  вiддалених  хуторiв,  iз  пiдтоплених  ферм:
пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали їй поскаржитись: на
декотрих фермах дiвчата навiдрiз вiдмовляються покидати худобу. "Ми її,  -
кажуть, - заспокоюємо". I ще й насмiхаються, шльопаючи з вилами  по  водi,
розносячи до ясел корм худобi...
   В Колосовському знову заговорив документалiст: шкодував,  що  нема  тут
при ньому кiнокамери - були б унiкальнi кадри.  Свiдомiсть  з  незвичайною
яснiстю фiксувала сцени, якi вже нiколи бiльше не повторяться, епiзоди, то
драматичнi, то  смiшнi  i  курйознi,  що  їх  на  своєму  водяному  екранi
витворювало саме  життя.  Отаку  хронiку  пропускаєм:  боротьбу  людей  iз
стихiєю, потiк дивовижних  подiй  у  їх  несподiваних  ракурсах...  Молодi
медички,  що  їх  знiмають  iз  даху  лiкарнi:  солдати  їм   плечi   свої
пiдставляють:
   "Стрибай,  пiкiруй  па  мене!"  -  а  вони   соромляться,   нiяковiють,
прикривають колiна халатами, - незручно сiдати на воякiв верхи...  Огрядна
молодиця, що стару свою матiр на руках несе до амфiбiї... Ще погляд фiксує
собаку, його звiдкись пригнало течiєю,  вибиваючись  iз  сил,  пiдплив  до
скрученого водбю в  гармошку  штахетника,  приклав  голову  до  стовiга  й
перепочиває: розум!
   Невдовзi на допомогу амфiбiям прибув плавучий могутнiй  танк,  вiн,  як
крейсер, ходив по селу, знiмав  одразу  людей  цiлi  купи,  i  дивно  було
дивитись, як цей залiзний трудяга править  дiтей  на  собi,  а  вони,  вже
смiючись пiсля переполоху, мiцно обiймають рученятами жерло гармати.
   Повний день нарештi настав пiсля кошмарiв  ночi,  i  хоч  вода  й  далi
прибувала, але всюди гуркотiли моторц, гуркотiли внизу i вгорi  -  в  небi
з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузатi,  з  червоними  зiрками  на
лиснiючих боках.
   Настрiй у людей одразу  покращав.  Вода,  вона  текуча:нинi  є,  завтра
нема!.. Почастiшали випадки, коли вже й Лукавець своїми умовляннями нiчого
вдiяти не мiг, - цiлi сiм'ї не хотiли спускатися з дахiв. Хiба ж це просто
розлучатися  з  своїми  затопленими  гнiздами,  з  коровами,  що,  ревучи,
вистромляють голови iз наповнених водою хлiвiв,  з  пожитками,  що  купами
лежать, стягнутi на вiдкритi  до  кроков  горища...  Порося  кувiкає  бiля
розчервонiлих нiг молодицi.
   - Як вiзьмете й порося, то згодна, а нi, то якось i тут перебуду.
   Товариш Лукавець не приймав ультиматумiв, суворо поглядав на дах:
   - Ми прибулiї тебе рятувати, а не твоє порося! Воно дурне, по  темностi
своїй води не боїться... Бач, який влаштувало концерт... А ти  ж  свiдома!
Ну, давай руку, газдине!
   - Нi, сама не йду.
   - То щоб менi за тебе вiдповiдати?
   - Атож. Вiдповiдатимеш, бо загiтувати не зумiв!
   I так стояла, аж поки солдат,  з'явившись  iз-за  спини,  вхопив  її  в
оберемок, поволiк, затяту, до драбини...
   Голова сiльради, який теж  тепер  рейсував  з  ними,  попрохав  Лукавця
направити амфiбiю в найдальший кут села. Тут  виявились  особливо  впертi:
пiхто не хотiв залишати дахи. Двоє парубкiв сидiли на  хлiвi,  поспускавши
ноги, й - не треба було бачити! - пробували ловити рибу хватками:  побиту,
бiлопузу, її гнало звiдкись iз колгоспних водоймищ.
   Мiлiцiонера це обурило й розсмiшило водночас:
   - Рибку ловлять серед потопу! Кому  стихiя,  а  їм  момент:  колгоспних
коропiв па дурницю тягають... Ану злазьте!
   Риболови нi з мiсця:
   - Здаєсь нам, що вода спадатиме...
   Навiть погрозою штрафу не вдалося зiгнати їх вниз:
   - Посидимо ще, подивимось, що воно буде.
   З сусiднiх дахiв жiнки знову виставляють умову:
   - Якщо заберете й корiв...
   Лукавець взявся за мегафон, затрубив:
   - Маємо данi: з верхiв'їв iде новий вал! До дiдька  полетять  всi  вашi
лампачi!
   Заврайфiнвiддiлу стривожено вхопив його за руку:
   - Ти що, панiку зчинити хочеш?
   - Панiки не буде, а лад буде, - спокiйно заперечив мiлiцiонер. - Хоч ви
й депутат райради, товаришу Путря, а погано знаєте психологiю мас... I  на
вiйськовiй справi слабо розумiєтесь: панiка  скорше  буває  вiд  незнання,
анiж вiд знання!
   - Не треба їм всього знати, - бубонiв Путря. - А  надто  ж  твоїх  оцих
нiчим не пiдтверджених даних...
   - Дощ iде, отже, вода прибуватиме! I мiй обов'язок оповiстити народ.  -
Вiн знову пiдняв мегафон. Путря побуряковiв:
   - Я категорично проти!
   - Можете скаржитись... Трублю!
   I Лукавець спрямував мегафон на людей:
   - Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два  метри!  А
до вечора пiднiметься на три! Вище усiх критичних рiвнiв!
   I це таки вплинуло. Люди знехотя, поволi стали спускатися з дахiв.
   Потерпiлих, здавалось, не меншало в цьому великому,  густо  налюдненому
солi.  Амфiбiї  та  вертольоти  не  знали  спокою.  Ганяли  сюдм  й  туди,
вихоплювали, скидали в  безпечних  мiсцях,  i  лише  коли  повертались  за
черговою партiєю своїх пасажирiїi, солдати - повеселiлi, збадьореш дiлом -
мали змогу обмiнятись уривками вражень:
   - Я тiй медичцi: пiкiруй, а вона почервонiла до вух i халатиком  колiна
прикриває... Та пiкiруй, кажу, нам тут зараз не до жартiв, - i смiються...
   - А менi одна бабусеищя, коли я її винiс, тiiиас карбованець в  руку...
Я спершу й не дотямив, для чого стара менi суне той зiм'ятий  папiрець,  а
вона аж просить: "Вiзьми, синку! На тютюнець буде!.."
   Коли амфiбiя  їхня  проходила  мимо  обелiска  в  центрi  села,  погляд
Колосовського з щемливим чуттям торкався довгої  стрiчки  накарбованих  на
каменi iмен, що рябiли численно зверху й донизу, зникаючи десь пiд  водою.
Викликанi уявою з небуття, виринали живi, тi, що на очах  твоїх  падали  в
атаках, що вмирали на руках у товаришiв... Iз рiзних республiк, зрiлих лiт
i зовсiм молодi, недожитi, лежать ось тут  разом  у  братськiй  могилi,  i
тiльки обелiск гостроверхий iз стрiчкою iмен над  ними  каменем  прорiс...
Мiг i ти бути тут...
   - I рядовi, i лейт'енанти та капiтани там є, - завваживши його  погляд,
пояснив голова сiльради. - Тяжкий у нас фронт переходив...
   - Багато прочеркiв...
   - То безiменнi. Без документiв знаходили ми їх  в  полях.  Але  ж  вони
були, хоч i безiменнi? Життя вiддали...
   Мовчки прислухались до розмови молодi  солдати.  Зосередженими  ставали
мокрi чистi обличчя, що тiльки-но вмивалися смiхом, пригадуючи свiжi  свої
рятувальницькi пригоди. А коли пiсля цього знiмали нових, з обкислих вiкон
витягували чиюсь численну родину, то .були солдати тепер нiби уважнiшi  до
тих, кого рятували, руки їхнi стали мовби ласкавiшi...
   Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на  борту,  на  одному  з
городiв загледiли дiдуся, що, простоволосий, борсався у течiї,  клопотався
бiля напiввивернутої потоком культурної яблунi, ппшна  крона  її  ряснiла,
вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в  руцi,  старий  щось
мудрував бiля стовбура, здається, хотiв  до  чогось  припнути  яблуню  тим
засмальцьованим тросом.
   - Вуйку, садок  припинаєте?  -  весело  гукнув  Лукавець.  -  I  що  за
людина!.. Скiльки й не таких садкiв нинi попливе в море!
   Солдати вже брели до  старого.  Вiн  дивився  па  них  якось  невидючо,
прохально, блаженно, а посинiлi з холоду губи кривилися усмiхом чи плачем.
Не опирався рятувальникам,  тiльки  обривок  троса  все  чомусь  не  хотiв
випустити iз закоцепiлих рук. Худий вiн був, кiстлявий, i  пiдiймати  його
було зовсiм легко; солдати обережно, мов  дитину,  подали  на  амфiбiю  це
старече,  вироблене  працею  тiло,  в  якому  ще  якимось  чудом  тримався
незахолонулий дух життя.  Затиснутий  мiж  жiнками  та  дiтьми,  поступово
вiдiгрiваний ними, старий до самого мiсця, куди причалював  їхнiй  ковчег,
припадав очима до солдатiв, свiтив старечою ласкою то  на  узбека,  то  на
якута, котрi на руках своїх пiдняли його перед цим на  амфiбiю;  з  якоюсь
полегкiстю дивився, i посинiлi  губи  весь  час  повторювали  розчулено  й
лагiдно:
   - Славнi роб'ята... Файнi легiники... Хар-рошi роб'ята...
   А через деякий час знову:
   - Славнi роб'ята... Файнi легiники...
   I так до самого мiсця бiльш нiчого сказати не мiг.  Вода  таки  справдi
прибувала, Лукавець не помилився у своїх припущеннях.
   З околицi села видно,  як  далi,  в  сторону  рiки,  лютує  стихiя.  Не
пiдступитись туди! Жене лiс, несе пiдхоплену десь у  верхiв'ях  худобу,  -
тiльки рогатi голови, зринаючи па бистринах, як знаки вiдчаю, стирчать  iз
води... Якийсь бузiвок, що йому вдалося вибитись  iз  бистрини,  забачивши
амфiбiю з людьми, поплив просто на них.
   - Давай, давай, сиволобик! - гукали йому солдати. - Не здавайсь!
   Видно було, як вiн, наближаючись до амфiбiї, перемелює воду,  товче  її
ногами, i очi напнулись уперто, в них мовби зiбралась вся його молода воля
до життя.
   Цегляний клуб, до якого  з  самого  рання  звозили  людей,  почало  теж
пiдтоплювати,  загнало  всiх  нагору,  на  майданчик,  що  його  утворили,
розiбравши дах. Сюди тепер пiдлiтали вертольоти, забирали й звiдси  людей,
- найперше забрали малечу та декiлькох хворих, що їх  було  евакуйовано  з
лiкарнi, серед iнших i вагiтну жiнку, яка мала незабаром родити.  Тим,  що
зостались, кидали з вертольотiв тюки фабричних ковдр та лантухи з  хлiбом,
ще теплим, ще з духом гарячих печей хлiбзаводу.
   Дiди старi, приймаючи хлiб з  вертольотiв,  неквапом  дiли-.  ли  його,
роздавали, стежачи, щоб все було по справедливостi.
   - Чого ви плачете? - помiтивши сльози на  очах  у  дiдiв,  посмiювались
молодшi, лобурякуватi. - Все законно!
   - Плачуть, бо сльози близько, - казав один  жевжикуватий,  в  яскравому
светрi.  -  Кинули  їм  по  буханцю  хлiба  без  консервiв,  i  вже   вони
розчулились...
   Старшi жiнки накинулись на нього:
   - Чого плачем? Бо в старi часи, коли вода було поруйнує - нiкому ти  не
потрiбен! Берiть торби, дiтиська i йдiть жебрати!.. А  зараз  вiн  тобi  з
неба подає ще теплу хлiбину...
   - Та ж законно!
   - Тому й плачем, що законно,  що  по-людськи  до  нас...  Мабуть,  i  в
лобурякуватих душах пiсля цього щось таки зворухнулось.  Ео  коли  амфiбiя
зiбралася вирушати в черговий рейс, па вiддаленi ферми,  -  цi  ж  мiсцевi
хлопцi самi викликалися змiнити амфiбiсти:
   - Перепочиньте. Вiдiгрiйтесь. Ще ми спробуємо служби морської!..
   Амфiбiсти перепочивати вiдмовились, але кiлькох  добровольцiв  собi  на
пiдмогу взяли, - разом з новачками на борту й вiдчалили вiд клубу.



   XX

   В школi, де розташована кiногрупа, гамiр, шарварок: класами  заволодiла
дiтвора. На другий план вiдтиснуто трударiв десятої музи. Вуйна Домiнiка з
виховательками має клопоту бiля малюкiв, гарячим  часм  вiдпоює  їх  пiсля
iючi, найкрикливiших притамовує:
   - Слухайте, дiти, що менi сталось...
   А їй, власне,  нiчого  й  не  сталось.  Затопило  город  iз  картоплею,
позаливало вночi деяке збiжжя в льоху, та й но всьому.
   В однiй iз класних кiмнат, забившись в куток, тремтить  оточена  дiтьми
дика сарночка гiрська. Тремке, полохке створiння,  воно,  проте,  дозволяє
дiтям торкнутись до  себе,  декотрим  вдається  навiть  погладити  цю  юну
тонконогу жительку гiр. Вона теж iз вертольота потрапила сюди.  Такий  уже
день - все переплуталось, знезвичаїлось:  кому  судилося  вмерти  пiд  час
повенi, його пiде було поховати, забирали в небо,  -  викопати  могилу  не
було де. I кому випало народитись,  то  перший  крик  новонародженого  теж
пролунав цього  ранку  вгорi  над  водами  -  в  кабiнi  вертольота,  який
незадовго до з'яви наймолодшої людини на свiт зняв вагiтну  жiнку  з  даху
сiльського  клубу.  В  повiтрi,  над  вируванням  стихiї,  вiддавались   i
приймались команди, вислуховувались першi подяки i першi нагiнки -  теж...
Дику сарночку з гiр несло на копицi сiна,  нотоком  забило  сiно  разом  з
пасажирами в кущi, видно  було  з  берега  людям,  як  наблизився  до  неї
вертолiт, випустив драбинку...  Молодий  офiцер  у  погонах,  спустившись,
влучив момент, i ось уже дике, нервове створiннячко щулиться  бiля  цього.
Здавалось би, має злякатися гуркоту, 'вiдсахнеться вiд людини, а  воно  не
тiкає - стихiя страшнiша! - довiрливо горнеться до людини, дається в руки,
поводиться так, нiби воно виросло в хатi лiсника, бiля людей...
   А тiльки вертолiт пiднявся - одразу йому по радiо:
   - Сiмнадцятий, то ви зняли козеня?
   - Я, товаришу командир.
   - Вам нема чого бiльше робити?
   - Вину ват, товаришу командир!
   - Звiдки воно?
   - З гiр.
   - Пiсля потопу в гори його й вiдправте... I падалi нiякої звiроловлi  -
тiльки людей!.. На  комбiкормовий  завод  зараз,  там  уже  ждуть  вас  на
дахах...
   На новi завдання летять вертольоти, вiдлiтає й той, що залишив сарночку
в школi, що так щиро сказав Ярославi:
   "Ми буденнi..."
   "Хiба ви буденнi?" - проводжає вопа поглядом  вертолiт,  що  погуркотiв
усе  далi  над  водами,  над  безмежжям  залитих  лукiв,  що  недавно  так
квiтували, мерехтiли в сонцi цикадами, - вертолiт, зменшуючись, теж ставав
уже схожий на одну з тих крилатих цикад...
   "Отак i живем, - думав тим часом пiлот вертольота у себе в кабiнi. -  У
космонавти   нас   поки   що   не   беруть,   тож   доводиться   грунтовно
прилаштовуватись до земних, чорноробних занять. Може, й надовго.  Може,  й
на всю кiнострiчку життя, - яка там уже буде: довга чи  коротка,  барвиста
чи позначена однотоннiстю... Кому б не охота жити  барвисто,  кiноекранно!
Але ж i буднi  мають  свiй  змiст..."  I  якщо  взяти  материне  життя  чи
батькове, хоч батька вiн знає, власне, тiльки з  переказiв...  Якщо  взяти
скромну життєву творчiсть Решетнякiв, то  нема  чого  за  неї  соромитись.
Чеснiсть, як найвищий знак якостi вiдкарбована на кожному прожитому днi.
   У школi пожвавлення не спадає, розбурханий  кiполюд  зусiбiч  розглядає
нiчну операцiю по рятуванню табiрних дiтей. Подiя  коментується,  звичайно
ж, у гумористичному  топi,  освiтлювачi  та  молодi  асистенти  зi  смiхом
намагаються визначити, кого можна пiдвести пiд  рубрику  героїчних  натур,
з'ясовують, хто скiльки разiв падав та хто найбiльпiе дiтлахiв  нав'ючував
на себе... I  вийшло  так,  що  героєм  дня,  чи,  вiрнiше,  героєм  ночi,
несподiвано   виступив    Броiiек-дев'ятикласннк:    пiн    виявив    себе
найспритнiшйм, не розгубився, нi разу  не  впав,  тягав  тих  малюкiв,  як
гороб'ят зi  стрiхи,  йому  й  вiддано  було  в  перебiгу  дискусiї  лаври
першостi. Обiцяли навiть вiдзначити його тнм, що дадуть заглянути в окуляр
пiд час зйомок: про це Бронек якраз мрiє, бо йому здається, що нема iншого
способу зазирнути в таїну кiнотворення...
   Ягуар Ягуаровнч, вже перевдягнутий пiсля ночi  в  сухе,  взяв  на  себе
обов'язки медика: в якiйсь лiiжннiї'ьиi'й шапочцi з бомбончиком на  тiм'ї,
з видовженим сухим обличчям вiзантiйця, снує мiж людьми,  роздає  таблетки
кальцексу (профiлактично), Ярославi пропонує  гiрчичники,  -  за  неї  вiн
найбiльше боїться, щоб не застудилася.
   - Якби це було в Будинку кiно, - каже вiн до Ярослави, -  я,  звичайно,
запропонував би вам коктейль за моїм власним рецептом,  якого  й  тi  вашi
жевжики не знають...
   Видно, якийсь в'їдливий опонент з пiдвалу кiноресторацiї не дає  спокою
Ягуару Ягуаровичу, бо, присiвши на парту, вiн раптом вивергає на нього всю
свою пристрасть полемiста:
   - Так, кажеш, творчiсть виникає з безладу, їй  вiд  природи  притаманно
хаотичне начало? Улюбленець муз, кажеш, завше був лише сином стихiї, дитям
розгнузданих бенкетуючих сил буття? Хотiв би я тебе, голубчику,  бачити  з
нами цiєї ночi... Якої б ти тут заспiвав! Що ж до мене, то я бачив хаос  i
знаю, що вiн людинi  несе...  Палаюче  небо,  розбомбленi  ешелони  -  все
бачив... I якщо вибирати мiж хаосом i порядком, Славциї, - апелював уже до
кiноактриси, - то знайте: я вибираю порядок! Йому вiддаю  перевагу...  Уже
хоча б за те, що вiн здатен рятувати. Якщо навiть менше вiн полишає  мiсця
для поезiї, то зате бiльше - для справедливостi!..
   Несподiвано з'явився Сергiй. За нього ще з  ночi  переживали,  аж  поки
котрийсь iз його асистентiв не признався, що йому вiдомi координати: батяр
їхнiй в Адамiвцях на весiллi гуляє. Це одразу приспокоїло: на  весiллi  не
пропаде, рано чи пiзно з'явиться iз своїх нiчних походеньок, ще,  може,  й
перев'язаний весiльним рушником... З'явився бруднющий, до рубця промоклий,
але обличчя... воно було  натхненне!  Ярослава  нiби  вперше  його  бачила
таким:
   - О мой, мой! Звiдки ти взявся?
   - Скiльки я бачив! - Сергiй розкинув руки, як для обiймiв, - О, скiльки
всього... Братцi, ми на вiстрi подiй! Його оточили, розглядали з жартами:
   - Людина з легенди! Людина з безсмертя! I все ж таки -  як  вибираються
звiдти?
   - А плавзасоби нащо? Плавзасоби винесли мене з темряви й хаосу на берег
цiєї вашої - не скажу при женщинах якої - цивiлiзацiї...
   Не схотiв перевдягатись, не схотiв сушитись, лише  змiнив  кобеняка  на
куртку, щоб було зручнiше бiгати, хватопеком випив склянку  гарячого  чаю,
звично перезарядив, у кутку апарат i:
   - Цiлуєм рончкi!
   Зупинившись на мить перед Ярославою, вiн  справдi  поцiлував  їй  руку,
чого ранiше нiколи не робив.
   Ягуар Ягуарович пробував нригамувати його, нагадав, що знiмання  повенi
зовсiм не передбаченi планом-лiмiтом, але це  операторовi  тiльки  пiддало
жару:
   - Все на себе беру! На свiй страх i риск! - I,  притискаючи  камеру  до
грудей, гукнув уже вiд порота: - Там такi кадри пливуть!
   "Нiщо так  не  красить  людину,  як  натхнення,  -  подумала  Ярослава,
провiвши Сергiя поглядом. - Просто насолода дивитись на людину ось таку  -
розкрилену, одухотворену..."
   Вище школи, вподовж не захопленого водой шосе, з  самого  рання  велись
рятувальнi роботи, там виднiли якiсь машини, кружляв  вертолiт,  -  Сергiй
подався туди. В обличчя хльоскало мокрим - вiтер шквалистий розгулявсь. Ще
зоддалiк Сергiй побачив гуртик фермiвських дiвчат,  що  стояли  на  кручi;
здається, це були тi  самi  дiвчата,  що  їх  Сергiй  з  Колосовськи'м  та
Ярославою ходив вiдбирати для зйомок у масових сценах. Було це  всього  за
кiлька днiв до потопу. Розшукали тодi дiвчат на лугах, на старицях, де був
у них лiтнiй табiр для худоби. I дивно  було,  як  все  там  тодi  ставало
мистецтвом, до чого тiльки торкнеться погляд: дiйницi з сонцем на  боку...
трава... корови... круторогiсть... полиск м'язiв пiд  шкiрою...  Все,  все
тодi Сергiєвi хотiлося фiльмувати, все так i просилося в кадри!..  Дiвчата
були попещенi, що їх мають намiр вiдiбрати для участi  в  кiнофiльмi,  але
коли у вiдповiдь на розпитки, що саме їм  доведеться  робити,  почули  вiд
Сергiя: "Коней коростявих будете обiймати!" - то разом запротестували: "Не
будем цього... Страхiття яке!.. Це не правдиво... Не реалiстично!.."
   Тепер циклон ставить тут свiй  фiльм,  розгортає  на  весь  край  драму
широкоекранну, i дiвчата вже залученi до участi в нiй... Збились на  кручi
у  своїх  куцих  мiнi-спiдничках,  що  їх  облiплює   вiтер,   декотрi   з
парасольками, розбередженi, розчервонiлi, котрась,  звертаючись  до  води,
весь час кличе:
   - Зiрка! Зiрка!
   Сергiй не мiг утриматись -  з  ходу  кинувся  фiльмувати  дiвчину,  що,
стоячи на березi, розпачливим голосом вигукує з вировища свою якусь Зiрку,
вiд неї перевiв погляд туди, куди всi дивились  -  униз,  де  попiд  самим
урвищем бурунила рiка... Якби це було  не  операторське  серце  -  воно  б
похололо вiд таких кадрiв: корови, цiлою чередою збившись  попiд  берегом,
плавають у  рудих  чорториях,  пробують  лiзти  на  обривистий  крутосхил,
ковзаються, зриваються назад, захлинаються брудом... Все, все  неповторне!
Зцiпивши  зуби,  з  мокрим  обличчям,   блiдим   вiд   напруги,   оператор
прицiлюється, полює з якоюсь холоднiстю безстрашшя, вибирає,  вихоплює  на
плiвку найжахливiше... Вже  не  зойком  дiвочим,  тiльки  мистецтвом  стає
агонiя худоби, захлинання чиїхось Зiрок та Красавок, їхня впертiсть,  коли
вони, через силу змагаючись з течiєю, знов наближаються до крутизни берега
й, розжаханi, великоокi, до людей  лiзуть!  Дiвчата  плачуть,  гукають  до
когось:
   - Багрiв, багрiв!
   Ще вище попiд берегом працюють з баграми робiтники  з  комбiнату.  Цехи
сьогоднi  зупинено,  всiх  мобiлiзовано  на  рятувальнi  роботи,   частину
комбiнатних кинуто сюди виловлювати з берега колгоспну худобу.
   - Треба було вам не по танцях бiгати, а ще звечора забрати поголiв'я  з
лiтнiх таборiв, - докiрливо  кидав  вiд  газика  чийсь  шофер,  i  дiвчата
вiдповiдали йому ображено:
   - Спробував би! Вночi вони нi з мiсця! Зачули, що їх уже обступає вода,
i нiкуди нi кроку, нiчим не виманиш з острiвця!
   Хтось iз старших додавав:
   - Худобисько, воно воду чує бiльше,  нiж  людина...  Вночi  не  вдалося
зрушити, а тепер їх ось погорнуло... Майже вся  кiногрупа  вже  була  тут,
навiть Ярослава - всупереч заборонi Ягуара  Ягуаровича  -  прибiгла  сюди,
щоправда, накутана  в  тепле,  в  чиїхось  мисливських  чоботях.  Ошалiлий
Сергiй-оператор, гасаючи  з  кiнокамерою  по  берегу,  навiть  не  помiтив
Ярослави, i хлопцiв-асистентiв своїх вiн помiтив, здається,  тiльки  пiсля
того, коли вони, допомагаючiї робiтникам,  ненароком  влiзли  до  цього  в
кадр. Озброєнi баграми та вiрьовками, вони саме витягували гуртом  корову,
котрийсь, як ласо, накинув їй налигач па роги,  -  вхопились,  витягли,  i
знесилена худобина  одразу  брьохнулась,  повалилася  на  асфальт.  Сергiй
фiльмував i це: як лежала вона, вiддихалась i поволi встала,  похитуючись,
пiшла. Ще кiлька розбухлих туш лежало вподовж шосе - це тi, що їх  витягли
баграми, коли вони захлинулися, борсаючись бiля берега.
   З-за пагорба з'явився грузовпк, стишив хiд,  зупинивсь,  i  чоловiки  з
рятувальної команди,  вiдкрпвтп  борти,  стали  вкладати  до  кузова  щось
закутано в брезент. Ярославi лячно було  дивитись  у  той  бiк,  i  все  ж
дивилась: воiиа зпала, що там, у тому брезентi. З  годину  тому  комбiнати
вплонiєш тут багром утопленика з тайстрою через плече. Коли його  пiдтягли
до берега, чийсь багор ненароком розпоров набряклу вовшиту торбу, i з  неї
сипонули...  дерев'янi  орли.  Сцена  була  жахлива,  Ярослава  не  змогла
дивитись па утопленика, па його розтовчене камiнцям обличчя, - кинулась  i
побiгла  геть,  а  перед  очима  все  пливли,  скакали  дерев'янi  орли  у
водовертi, скакали, як вутята, i це тонули...
   Машина з утоплеником рушила, вiд'їхала, i люди знов звернули погляди до
чорторию, де все крутило,  пiдгонило  до  берега  змордовану  худобу.  Вже
зовсiм  незнайомi  чиїсь  Зiрки  та  Iскри  силкувалися  вхопитися  ногами
ковзкого крутосхилу, шукаючiї рятунку бiля людей...
   Сергiй шастав по берегу,  вишукував  найгострiшi  моменти,  увагу  його
привертало все, що волало, билось, виборсувалось, - те, що опинялось  поза
небезпекою,  одразу  втрачало  для  нього  iнтерес.  В  одному  мiсцi  вiн
посковзнувся, ледве не посунувся вниз, Ярослава скрикнула вжахнено:
   - О мой, будь обережнiший... Ти зовсiм дикий сьогоднi...
   Зачувши поблизу Ярославин голос, Сергiй нiби  прийшов  до  тями,  блiде
збуджене обличчя його на мить освiтилось широким зухвальським усмiхом:
   - Пiвцарства за гелiкоптер!
   - Навiщо вiн тобi, мой?
   - Щоб понад цим потопом пронестись!
   Задиханий, очi горять, краватка скрутилася, з'їхала набiк...  "Це  його
день... Його апофеоз... О мой, мой! Такий був ковтюх, а сьогоднi  тебе  не
впiзнати: саме натхнення, екстаз, шал!"
   - Розумiєш, Славцю: скрiзь хочеться бути! Хочу бачити все!  Таку  точку
хочу вибрати, щоб не збоку.. Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!..
   Нерозлучний iз своєю камерою, вже вiн  щось  нагледiв  попереду,  кинув
Ярославу й подався, обганяючи людей.
   На узвишшi, просто на шосе, приземлився один  з  вертольотiв,  з  нього
вийшов високий генерал у палаючих лампасах  i  троє  цивiльних,  про  яких
хтось сказав тут, що вони прибули з Центру, з Державної комiсiї. Зiйшовшiї
на край горба, прибулi стали дивитись, як iнший  вертолiт,  знизившись  до
застрялої амфiбiї, саме знiмає з неї  екiпаж.  Викинули  трап,  але  вiтер
ганяє його так, що не одразу вдалося  впiймати,  потiм  таки  впiймали,  i
котрийсь iз амфiбiстiв  разгойдуваний  вiтром,  уже  забирався  щабель  за
щаблем угору...
   - Молодець, - кинув своє звичне генерал, i в цей момент  вiдчув,  що  й
сам вiн на мить став об'єктом, опинився пiд прицiлом кiнокамери,  попав  у
кадр! Генерал був нiби невдоволений, що зроблено це без його дозволу,  але
невдоволен'ня його було бiльше зовнiшнє, хмурiння показне (при зустрiчi  з
служителями муз взагалi не запне буде нахмуритись!), i  саме  так  це  все
прочитав кiнооператор, один iз тих, видно, шалапутних людей, що їх де й не
сiй, i там вродяться...
   - Товаришу генералi Мевi потрiбен гелiкоптер!..
   - Що, що?
   - Гелiкоптер менi потрiбен для зйомок... Що за тип? Що за зухвалець?
   - Хто ви є?
   Назвався, вiдрекомендувався, але  коротко  -  не  в  цьому  суть.  Йому
потрiбно знiмати. Негайно, всюдиi Всю  цю  стихiю  вiн  втисне  в  розмiри
кiноплiвки, зробить з неї  мiкровеличину,  вона  буде  в  нього  ось  тут,
"зрозумiйте, це треба, треба!.."
   Кiнооператор почував свою правоту, говорив рiзко, напористо, генераловi
сподобалась його одержимiсть, його упертi, шалом натхнення  сповненi  очi.
Людина, на яку навряд чи варто й сердитись, навiть чимось приваблює, дарма
що такий дикий i безстатурний стоїть у розхристанiй  куртцi  з  обламаними
"змiйками", у затяганiм беретi, що якимось чудом ще тримається,  плющиться
збоку на великiй кудлатiй головi.
   Генерал обернувся до цивiльних:
   - Знiмки його можуть знадобитись для Державної комiсiї?
   - Звичайно, - вiдповiли йому.
   - I не тiльки для цього! - вигукнув оператор.  -  Є  кiнокадри,  що  їх
вiдбирає людство, в бетон замуровує  на  вiки!..  Бо  несуть  найважливiшу
iнформацiю для майбутнього...
   - Гаразд, гаразд,  -  посмiхнувшись,  перепинив  його  генерал.  -  Дам
гелiкоптер. Тiльки ж щоб вся стихiя була в тебе в кулацi...  Чи  принаймнi
ось там, - вiн кивнув  на  камеру,  що  її  Сергiй,  схвильовано  дихаючи,
притискав до грудей.
   Це був його  день,  його  шал,  його  апофеоз...  Летить  над  потопом.
Кiнокамера при ньому, ящик з запасом плiвки на цiлий потоп, i все. Згадав,
як хотiли вони дати у  фiльмi  планету  чадну,  пожежну,  нiби  з  погляду
людини, що в скафандрi пливе у  вiдкритому  космосi...  Тут  бачить  її  -
здичавiлу в потопi.
   Внизу - море. Навальний, нестримний рух  повенi.  Навiть  з  вертольота
почувається сила води, почувається, яким важким стає там в динамiцi  лету,
двадцятикiлограмовим кожен водяний кiлограм.
   Вода йде через заплави суцiльним пiнявим фронтом. Пливе  все,  що  було
неплавучим, що було нiби назавжди припнутим до свогб постiйного  мiсця  на
землi, i  серед  цього  невпинного  руху  вод,  над  якими  пролiтає  твiй
вертолiт, дивним контрастом видiляється жива  прикметна  деталь:  пагорчик
незатоплений, малесенький залисок незалитої  землi  серед  заплави,  i  на
ньому, збившись  гуртиком,  посхилявши  голови,  непорушне  стоять  темною
скульптурною групою четверо коней. Невже то твої путами спутанi  лазаретнi
артисти?
   - Ще раз прошу зайти над ними...
   - Не вперше сьогоднi тут пролiтаєм... Все вони стоять. Квадрига  печалi
й безпомiчностi... Такими й зафiльмуєш їх з цього несподiваного ракурсу...
Всюди худоба пливе, десь там її виловлюють баграми, витягують на  асфальт,
iнша, захлинаючись, далi вниз пропливає помiж буреломом, а  цi,  мовби  не
розумiючи,  що  коїться  навкруги,   стоять   однi   серед   води,   серед
скаламученого потопу, дивуючи вертольотникiв  тiсним,  скульптурно  чiтким
груповим своїм смутком, своєю загадковою непорушнiстю. Чому  стоять?  Чому
не пливуть, не рятуються, - адже ж конi вмiють плавати?
   Загадка зостається для пiлотiв нерозгаданою, пролетiли  над  кiньми,  i
вже, видно, про iнше їхнi думки... Чергове завдання, на  яке  вони  йдуть,
таке ж буденне i водночас незвичайне, як i все цього  дня:  йдуть  знiмати
прикордонникiв з вишок.
   Набирають висоту, i до невпiзнання змiнюється панорама землi, цього  ще
недавно найзеленiшого, мабуть, клаптика планети. Вiдкриваються  архiпелаги
сiл, в незвичнiй оголеностi постає геометрiя розпланованих ферм,  квартали
затоплених садкiв, де-не-де тягнуться серед води тонюсiнькi стрiчки  дамб.
Нема шляхiв, якi пiлоти  звикли  тут  бачити  внизу,  нема  вузькоколiйок,
зелених ланiв,  колгоспних  городнiх  плантацiй,  покритих  полiетиленовою
плiвкою, пiд якою з весни визрiвали раннi овочi... То все  були  орiєнтири
пiлотам. Зараз  поля,  скiльки  зглянеш,  покритi  полiетиленовою  сiрiстю
повенi.
   Кордон вже, власне, i не помiтити. Змило прикордонну  смугу,  позносило
iнженернi споруди, i лише  на  вишках,  пiднесених  над  потопом,  чатують
молодi вартовi. Вода по цей бiк, вода вже й по той бiк, бурелом та  худоба
пливе там, де ще вчора пролягали суворi забороненi смуги, смуги, що'дiлять
землi держав. З вишки лише в бiнокль добре видно  прикордонникам  десь  аж
пiд  небом,  в  глибинi  другої  держави  далекi  чужi   пагорби,   вкритi
рiдколiссям. Знайома дозорцям iноземна отара пасеться по  пiдгiр'ю,  як  i
вчора, як i позавчора... Вiвцi бiлiють в тiй самiй загорожi,  що  вартовий
звiдси звик бачити її  там  повсякдень,  навiвши  на  неї  стереотрубу  чи
бiнокль.
   Стоїть на вартi над розливом стихiї юнак, приклавши бiнокль до о'тей, i
обличчя повите задумою. Потоп i потоп. Та мусиш чатувати ii потоп.
   Вертолiт, знизившись, уже зависає над прикордонною  вишкою,  спускає  з
неба мотузяну драбинку-трап з алюмiнiєвими трубками щабелькiв...
   Голос наказливий згори:
   - Ну давай, браток! Видряпуйся! Тiльки на мене, в об'єктив дивись: хочу
бачити, який ти є!.. Той, що вистояв над потопом!..
   Цього дня Сергiй не думав про себе, не жив собою, думав лише про iнших,
i  кожна  мить  буття  для  нього,  як  нiколи,  була  важливою,  значною,
неповторною. Зате в школi сьогоднi про нього думали теплiше, нiж ранiш,  i
ждали його повернення з польоту, i малювався вiн декому як  лицар  Камери,
як митець, що, озброєний тiльки чутливiстю  плiвки,  пiшов  па  двобiй  iз
циклоном...
   Навiть екiпаж дивувався запопадливостi кiнооператора, невтоленнiй  його
жадобi всюди бути, усе вхопити. Зрання був з кiнокамерою на амфiбiї, тепер
лiтає на вертольотi, з диктаторськими замашками вимагає - де i як їм треба
повестись задля його камери... I не сердяться, бо це  ж  таки  створюється
щось... Це ж людина з камерою,  що  влада  її  мовби  поширюється  на  всю
стихiю... Фiльмує коней, i  дамбу,  i  прикордонникiв,  що  їх  вертольоти
знiмають з вишок... Понад усi пристрастi оператором, видно, володiє  зараз
одна: обiйняти, вхопити цей хаос,  його  руйнiвне  могуття  i  людину,  що
бореться з ним, вхопити й увiчнити для когось...
   Вимагає летiти до тих, що на дахах, потiм враз: нi!
   - Отут! Отут!,
   На недоламапий бетонний мiст опустили  його.  Пiдмило  вночi,  середина
проломилась, а край одиii ще мiцно тримається  на  биках...  Оце  та  його
точка, що весь день її вiн шукав! Не  збоку,  а  звiдси  ось  його  камера
братиме хаос у лоб!..
   Прибуває вода. Якщо мас стихiя дев'ятий вал, то оце якраз вiн!  Жене  з
гiр бурелом, котить валуни, рiка глухо гуркоче, перемелюючи все в  глибинi
на кам'яних своїх жорнах.  Серед  брудних  пiнявих  бурунiв  плипо  дерево
зелене, гiллясте! Культурна розкотиста яблуня то  корiнням,  то  кроною  -
разом з плодами - вигулькне  з  водовороту,  з  масної  нафти...  Стрекоче
камера, жадiбно ii новситеїпiо вбирає в себе цей свiт  хаосу,  страшний  i
потворний свiт руйнування... Буруни пiдгрiбають пiд себе буруни, вода сама
в себе не потовплюсться, цю ще тiльки проносить, а за нею знову з гуркотом
летить жовтий та чорний з нафтою вал,  летить  з  худобою,  з  тачками  та
возами, що йдуть перекидом, лиш колссашi впмслькують з пи'їси... Носе цi i
копицi-острови сiна, по-гiрському настромленi на смеречини  (дбалось,  щоб
вiтер їх  не  розкуйовдив...).  Жене  чиїсь  поруйнованi  затишки,  уламки
цяцькованих  ганкiв,  вiконнi  рами  в  оздобах,  рiзьблених   наличниках,
пролiтають знесенi звiдкись дахи з лелечими  гнiздами...  Вулики  пливуть!
Разом iз своїм iдеальним укладом, iз своїми залитими сiм'ями, з щiльниками
й нектарами квiтучих гiр i долин...
   Кiнооператор все це зустрiчав своєю камерою, аж ось до вiн  зiйшовся  з
стихiєю вiч-на-вiч! З берега бачили, як пiдступає вiн на самий край мосту,
згорбившись,  прицiлюється  об'єктивом,  мовби  розстрiлює   цю   навальну
гiотопiну силу, мовби хоче спинити, стримати її похмурий розгул...  Камера
не знає передишки, оператор працює самозабутньо, шалено, з берега  кричать
йому, а вiн фiльмує, фiльмує, а мiст пiд ним сiдає, сiдає...



   XXI

   Нарештi настав той день, коли вода почала спадати. Як швидко росла, так
швидко пiшла й на спад:  входила  в  береги,  звiльняючи  поля,  нротхнутi
болотною наркiстю села, вiдкриваючи замуленi, розмитi шляхи.  Над  торами,
над долами, над  цiлим  краєм  знову  свiтить  сонце.  Свiтить  з  гострою
пiсляпотонною яскравiстю.
   Вiйськовi команди потужною технiкою розчищають у горах автобуснi  траси
вiд завалiв. Тисячотоннi кучугурища гiрських  порiд  насунуло  на  полотно
дорiг, перегородило, позабивало туристськi маршрути. Позабирало мости.  Ще
з цiсарських часiв iсторичний рiвень мостiв вважався чотириметровим, i так
їх усi будували. А вода котила валом п'яти i шестиметровим, - бiльше сотнi
мостiв позносило першої ж ночi. Де  перед  тим  лиш  сльозився  потiчок  -
ревiли рiки. Трактори, машини на лiсорозробках  -  все  стало  легким,  як
трiски. Мов на iншiй планетi, з iншою силою тяжiння. В одному  з  лiсництв
вирвало кут будiвлi i навiть сейф потягло - досi його не знайшли,  а  там,
здається, були протоколи на браконьєрiв!
   В одну iз  ночей  прорвало  труби  магiстрального  нафтопроводу,  нафту
погнало на воду, розносило з такою швидкiстю, що вранцi її  помiчено  було
вже на морi, на сонячяих приморських  пляжах.  Понтонерам  тодi  коштувало
героїчних зусиль загнати понтони в аварiйну  дiльницю,  вiдвести  русло  й
створити умови для ремонтних робiт. Тепер труби нафиб  проводу  засмоленi,
обшитi деревом, толлю, iзоляцiйним папером, па  якому  до-пс-дс  проступас
смола; жерла труб знову рябiють по пiдгiр'ю, женуть, як i ранiш, нафту  на
той бiк гiр.
   Були пiд загрозою також опори мiжнародної енергосистеми:  з-пiд  деяких
вимило грунт, i вони на кiлька метрiв вилiзли  фундаментами  на  поверхню;
однак вистояли, жодна не впала.
   Боляче було дивитися на злизанi повiнню,  геть  понищенi  поля.  Де  ще
недавно росло, буяло, iшло в колосся та в коренi, - лежить шар безплiдного
гравiю-шутеру, мертвої породи, -  наче  десь  на  Мiсяцi,  в  Океанi  Бур.
Зчистило, зяесло, злизало весь  плодоносний  покрив,  удобрений,  плеканий
грунт - найбiльше багатство колгоспiв. Лише де-не-де затримавшись,  лежать
полеглi хлiба колосками в намулi - колосок поряд з неживою, вже  присохлою
рибою... Пiдмило колiю залiзничну, i там зараз працюють бригади студентiв.
Працiвники зв'язку знову вкладають на мiсце мiжнародний  кабель,  що  його
пiд час повенi вертольотом переносили над водою, рятуючи вiд пориву, -  то
була одна з найскладнiших операцiй. Кабель дiяв безперебiйно й тодi,  коли
ревiла чорна стихiя нiчна... На посiрiлих, аж попелястих луках,  у  вогких
лозняках  закопують  тушi  розбухлих  тварин,   коней   попутаних.   Трава
позависала  високо  на  вербах,  вказуючи  ватерлiнiю  вiдшумiлої  повенi,
вiдшумiлої, мов кошмарний сон. Траву вже висушує сонце.
   Поступово звiльняються вiд страху тi, що, загнанi  повiнню  на  дерева,
посивiли тодi протягом однiєї ночi. Перевiв дух  i  той  голова  колгоспу,
який, втративши пiд час повенi худобу, поплатився за  це  своєрiдно:  геть
вилiз йому чуб, облисiв, обголомозився чоловiк! Лiкарi запевняють його, що
це вiд нервового потрясiння i що це тимчасово -  ще  виросте,  ще  "будете
кучерявий...".
   Якби тiльки й горя, що це...
   Паводкова комiсiя досi так i не встановила iменi того чоловiка, що його
знайшли наїгiвзамуленого в лозняках, з дитиною, притиснутою  до  грудей...
Хто вiн i хто те дитя?
   Свiтить сонце, сушить сльози чиїсь на  щоках,  люд  поволi  отямлюється
пiсля шквалiв пережитого лиха.
   Вагоноремонтний завод знову взявся будувати над рiчкою дитячi табори та
зону вiдпочинку  для  робiтникiв.  Наводять  мiсток,  ставлять  будиночки,
грибки, розбивають клумби. Бо з усього, що  набудували  перед  тим,  пiсля
повенi зосталася... одна арка!
   Жартують:
   - Отакої мiцностi арка: циклон не бере!
   Господарники пiдраховують завдапi стихiєю збитки. Голова  прославленого
колгоспу бiгає по установах райцентру, допитується, чи буде повернуто йому
польовий вагончик, що його  погнало  водою  за  кордон,  та  чи  повернуть
iноземнi сусiди так трудно  добутi  полiетиленовi  покривала,  що  їх  теж
понесло туди, за прикордонну смугу...
   Держава не шкодувала  потерпiлим  допомоги:  залiзницею  вже  йшли  для
населення краю дефiцитнi будiвельнi  матерiали,  продукти,  рiзнi  товари.
Колгоспи  було  звiльнено  вiд  планових  поставок,  та  проте   люди   не
переставали шкодувати: адже такий мав бути цього лiта врожай! Хлiба вчасно
були пiдкормленi, овочi  зразково  обробленi  i...  раптом!  Не  зачепленi
циклоном областi теж виявляли сприяння: за домовленiстю з ними  бригади  з
потерпiлих колгоспiв  вирушали  на  схiд  заготовляти  корми  для  худоби,
тюкувати солому... Життя входило в звичну трудову колiю.
   Зворушливi сцени прощань iз солдатами вiдбувались по  селах.  Самi,  не
чекаючи вказiвок, люди несли своїм рятувальникам подарунки, найкращi  свої
вироби вiддавали їм  народнi  майстри-рiзьбярi,  а  вiд  жiнок  та  дiвчат
дiставались солдатам гаптованi рушники та  гуцулки  на  згадку.  Незабаром
пiдуть звiдси амфiбiї, розлетяться по своїх аеродромах вертольоти,  будуть
їх екiпажi знову  десь  у  казармах,  житимуть  не  примiтним  для  iнших,
негучним, нiби невидимим життям. Але кожен повернеться звiдси з новими,  з
незгладними карбами на душi.
   Вiдтепер змiниться ставлення й до самої рiчки:  адже  бачили,  що  вона
криє в собi, який звiр може прокидатися в нiй... Буде насторога. Не  видно
буде, щоб купалися там, де ранiше любили купатись.  А  вона  плине,  знову
успокоена, мирно дзвенить, несе в берегах свою колискову мелодiю.  Текучим
потоком свiтла переблискує  по  самому  дну  русла,  i  тiнь  вiд  кожного
камiнця, як i ранiш, мерехтить у водi. Закодовано в нiй i гуркоти циклону,
i силу стихiй, i горе чиєсь, - втiлює в  собi  переблисковий  плин  самого
життя.
   Настав  день  прощання  бiля  старовинної  ратушi.  Непотоплений   стiл
президiї винесено на майдан. Гримить  оркестр.  Музикою  зустрiчає  майдан
героїв боротьби з стихiєю, - вони мають ось-ось пiдiйти. Дiти  з  букетами
квiтiв нетерпляче ждуть моменту пiдносин: троянди, маки палають  такi,  що
де вони й збереглись у ночi циклону. Живi, яскравi, повнi краси.
   Бiля товариша Лукавця, як завжди, гурт охочих послухати свiжий анекдот.
Одначе цього разу тут мова серйозна.
   Про село Яворiвцi йдеться, що його пiдтоплює  майже  що-року.  Набридло
вже їх рятувати. Пiсля повенi яворiвчанам  запропонували  переселитися  на
iнше мiсце, куди повiнь не дiстає.
   - Субсидiю дають, всiлякi пiльги, але ж - нi! Не посунемось пi на метр.
Тут нашi батьки й дiди жили... Тут кожен корiнь наш.
   Ну що за народ?
   - Жебрали б, жебрали б, якби це колись, - каже котрийсь-iз  старожилiв,
думаючи щось своє.
   Товариш Лукавець, вiрний собi, нарештi "видає" кiлька веселих повеневих
iсторiйок.  Про  буфетницю,  яка  пiшла  на  чортову  спiлку  з  циклоном,
сподiваючись приховати чималу розтрату... Та ще про того  завскладу,  який
"пiд шумок стихiї" сам кинувся вночi спустошувати свiй склад;  повiдмикав,
повiдчиняв дверi навстiж - був певен, що повiнь змиє всi грiхи,  а  повiнь
до нього так i не пiдiйшла...
   Про людськi жертви мовилось неехоче.
   - Як на такi розмiри лиха, то жертв зовсiм не  багато,  -  заспокiйливо
казав Лукавець.
   - А могло ж би i цих не бути? - зауважив молодий чепурун iз районних.
   - Ну, це вже не до нас претензiя, - заперечив Лукавець.  -  Ми  зробили
все, що могли. Не мiлiцiя винувата...
   - А хто?
   - Всi i нiхто. Нiхто i всi. Треба, щоб душевної  депресiї  в  людях  не
було, ти мене розумiєш? Є депресiя в циклонах, є вона i в людях...  Звiдси
й наслiдки. Так що скарга вiдводиться: не за адресою вона.
   "Нiхто i всi" - ця  Лукавцева  формула,  видно,  сподобалась  слухачам,
спiвчутливо приймалось також i його  посилання  на  якусь  оту  не  зовсiм
зрозумiлу депресiю, мудровиту штуку, що  її  Лукавець  упевнено  й  весело
перемелював на зубах... Присутнi згоджувались, що  жертв  циклону  було  б
справдi набагато бiльше, сотнi людей забрав би потоп, якби тут не  виявили
себе тверда воля й сила порядку.
   - А що ж таки мали би  зробити,  щоб  жертв  геть  зовсiм  не  було?  -
дивлячись Лукавцевi в вiчi, доскiпувався Бронек-дев'ятикласник.
   -  Циклон  загнуздати!-розважно  вiдповiдав  мiлiцiонер.  -  3  космосу
знешкодити його. Але цс я вже тобi полишаю... Займись.
   Музика вдарила туш. Iшли амфiбiсти. Льотчики вертольотiв. Понтонники...
Мерщiй кинулись шикуватися комсомольцi з рятувальних дружин...
   Вiйськовi й цивiльнi стоять вишикуванi, свiдомi  виконаного  обов'язку,
слухають слова  народної  вдячностi.  Вручаються  грамоти.  Чiтким  кроком
виходять з шеренги один за одним рядовi  й  командири,  одержують  iз  рук
секретаря райкому партiї нагороди, що для багатьох iз них є першi в життi.
Вручають грамоту генераловi, стрункому, моложавому. Юнакам  в  офiцерськiй
формi... Одержують  грамоти  водiї  амфiбiй,  пiлоти,  тi,  хто  найбiльше
вiдзначився в боротьбi з потопом...
   - Джумагалiєв!
   - Скоморохов!
   I раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прiзвище:
   - Каштан Решетняк!
   Молодий, бездоганної виправки офiцер одержував грамоту. Розгiн  плечей,
гiднiсть постави... Мiцне,  повите  спокiйною  усмiшкою  обличчя.  Вилитий
Iван! Чистiсiнько батькова крутобровiсть. Наче той ожив, наче воскрес...
   Вже  викликають  iнших.  З  числа  цивiльних  одержує  грамоту  i   той
модерняга, що приїздив мотоциклом до кiиошникiв, пропонував  зiграти  роль
анонiмника.  Одержавши  нагороду  й  вiдходячи   вiд   столу,   пiдморгнув
Колосовському: а  ви,  мовляв,  не  хотiли  брати...  Не  знаєте,  братцi,
людей...
   Бронеку їхньому теж належала вiдзнака за рятування табiрних дiтей.  Вiн
зовсiм  засоромився,  беручи  грамоту,  .стояв  бiля  столу  по-хлоп'ячому
нескладний, зсутулений; секретар, усмiхнувшись, напiвголосно  сказав  йому
щось пiдбадьорливе, хлопець кивнув i мерщiй шугнув у натовп,  мовби  хотiв
скорше заховатись вiд власної слави.
   - Ви знаєте, ким вiн мрiє стати, наш  Бронек?  -  сказала  Ярослава  до
Колосовського. - Синоптиком! Всi урагани з параболами їх  шляхiв  у  нього
нанесенi на картi. По iменах знає, де рухався ураган "Газель",  де  тайфун
"Опал"... Смiшний. Неодмiнно, каже, полечу в самiсiньке  "око  бурi",  щоб
побачити ураган зблизька, на екранi радiолокатора.
   Пiсля церемонiї Колосовський познайомився з капiтаном Решетняком.  Так,
родом iз полтавського, з того села... Батько Iван, мати - Катерина.  Хвиля
гарячого пiдкотила до горла... "I ось  ти  змужнiло,  розквiтло,  ще  одно
людське життя, що тiльки розпускалось тодi, коли ми невольничим  братством
скнiли десь у печерi-цегельнi, лиш зоряним всесвiтом вкритi.  Розквiтло  й
зустрiлось  менi  на  нових  дорогах,  щоб  схвилювати,  й  порадувати,  й
засмутити мене..."
   Пiдiйшла Ярослава, звернулась до капiтана, як до знайомого:
   - Вiтаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитiстю.
   Вiн зашарiвся.
   - Ви не забуди мене?
   - Забути? Таке не забувається... А сарночка ж ваша ще й досi у нас.
   - Її треба в гори вiдправити.
   - Але як?
   - Я прилечу за нею... Не заперечуєте?
   Ярослава вiдповiла очима: нi.
   Колосовський  вiдчув,  що  виникає  нiби  якась  тайна  мiж  ними.  Оця
сарночка, що її треба в гори вiдправити... Про неї мовиться таким тоном, з
таким поблискуванням в очах... Чи не виросте з неї в горах,  десь  там  на
полонинах сарночка їхньої любовi?
   Незабаром капiтана покликали, i  вiн,  потиснувши  руки  обом,  твердим
кроком пiшов до товаришiв. Пiшов, щоб одразу ж, мабуть, i вiдбути, i знову
опинитися в iншiм життi, де суворо, де  загадково.  Там,  де  їх  рiдко  й
бачать дiвчата, хiба що у вихiднi, якщо нема тривоги... Але вiднинi тут їх
весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони є i готовi в  будь-яку
мить з'явитись iз своєї суворостi, за першим же покликом прибути людям  на
помiч.



   XXII

   Якби ж тiльки в яснi барви дня не вплiталася стрiчка жалоби... Всюди  i
в усьому почувалась вiдсутнiсть  когось...  Як  живого,  бачить  кiногрупа
Сергiя в його останнiм розшаленiлiм натхненнi, коли вiн,  мокрий,  сяючий,
забiгав похапцем перезарядити апарат... Бачать руки його вмiлi й мiцнi.  I
улюблену його камеру, що десь  зараз,  мабуть,  лежить  замулена,  потопом
замурована в. сiрi грунти гирла... Разом з останнiми,  може  найдорожчими,
кадрами.
   Мiст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблi.  З  людиною,
що до останнього фiльмувала, поки разом з бетоном  мосту  пiшла  в  буруни
стихiї. Так загинув цей невпокiйливець, шукач, вiчний  ловець  невловного.
Зосталось  вiд  нього  кiногрупi  лише  щось  на  легенду  схоже.  Взiрець
самовiддачi вiд нього зоставсь, "пiвцарства за гелiкоптер!"  та  ще  отого
натхнення шал...
   - I все ж вiн вийшов переможцем, - каже Ягуар  Ягуарович  i  поринає  в
глибоку задуму.
   Нiби  вирiс  в  очах  кiногрупи  Сергiй.  Був  вiн  оператором  справдi
несухого, неакадемiчного  складу.  Його  камера  -  експресивна,  зухвала,
рiзка, - її нi з чиєю не сплутаєш. Вона мовби повторювала вдачу господаря,
його нервову жадобу, його невситеннiсть, навiть вади його... Ранiш  декому
не подобалась в Сергiєвi, скажiмо,  ота  його  набута  в  кiно  професiйна
манера безцеремонне розглядати людину з нiг до голови, грубувато  зазирати
незнайомому в очi, мовби допитуючись: "Ану, на  що  ти  здатен...  Чи  хоч
трохи ти кiногенiчний?" Але зараз i цi манери його  прочитувались  iнакше:
все ж таки-славний був  хлопець,  душею  вiдданий  мистецтву!..  Згадалося
засмученiй кiногрупi, як один тип, виступаючи на студiйних зборах,  колись
дошкуляв Сергiєвi: "В тебе ж манiя справедливостi!.."  Що  скаже  той  тип
тепер?
   В один iз найближчих днiв спорядили  розшуко'ву  експедицiю,  яка  мала
пройти по рiчцi вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава
i Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть слiди якiсь, може, десь виплив, у  лозах
застряв...
   Рiка, найбiльша з усiх тутешнiх рiк, прарiка, що  використовується  для
мiжнародного судноплавства, що десь  там  у  верхiв'ях  повита  в  тумани,
оздоблена неоном вечiрнiх вiтрин, в мости та бетон  набережних  закута,  -
тут вона розлилася вiльно-просторо, тече,  переповнена  повiнню  свiтла...
Мрiяв Сергiй про фiльми новi, один iз них мав бути  присвячений  Свiтлу...
"Бо хiба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, i  часточка  матерiї,  воно  й
руйнує i творить! Хоча б одна ота поема  фотосинтезу...  Може,  й  справдi
десь тут межа переходу матерiального в духовне, в iдеальне?" - наче  чувся
ще тут його схвильований голос.
   Пливли з думками про нього. Ще кращим, дiж за життя, здавався тепер вiн
для них. Мудрий мудрiстю молодою. На  самопожертву  здатний.  Ягуар  майже
певен, що їхнiй колега пiд час зйомок на нiчнiй натурi, а надто ж пiд  час
рятувальних робiт створив, мабуть, справдi генiальнi кадри -  от  невiдомо
тiльки, що там вийде, коли буде проявлено... Та щоб не засвiтити плiвку  -
в такiй метушнi тодi пiд час циклону перезаряджали...
   - Адже недавно в  одних:  три  доби  знiмали,  i  в  одну  секунду  все
нанiвець... плiвку засвiтили... Iз свiтла виникло й  згублене  свiтлом,  -
Ягуар Ягуарович скрушно хитає головою.  Уявляється  йому  чиясь  засвiчена
плiвка, що, помутнiвши, схожою стала на  сиве  безбарв'я  слiпих,  стихiєю
скаламучених вод.
   - В майбутньому кiноплiвку, кажуть, замiнить кристал,-розмiрковує  далi
Ягуар Ягуарович, сидячи на кормi бiленького катерка, що несе їх по  течiї.
- На якому-небудь кристалi буде  закодовано  цiлiтii  фiльм,  уявляєте?  I
такого вже не засвiтиш. Кристали, потрiбнi для фiльмiв, спецiально  будуть
вирощувати...
   - О мой, мой, - зiтхнула Ярослава. Весь час  в  глибокiй  задумi  вона.
Може, згадує, як їй Сергiй востаннє руку поцiлував... - Знати б, чому  вiн
так кохався на музицi  старовиннiй?  Дитя  лiсiв,  з  партизанської  ложки
вигодуване... здичавлений малюк, чудом  врятований,  кимось  вихоплений  з
кошмарiв- тих полiських Лiдiце.,. як вiн здобувся на таку свiтлу любов  до
мелодiй Бортнянського, Беделя, Баха?
   "Може,  якраз  любов  цю  йому  нашумiли  лiси  партизанськi,  -  думає
Колосовський. - Однак, справдi, дивне явище:
   серед молодi, серед цих клопiтних дiтей цього клопiтного шаленого  вiку
раптом такий iнтерес до музики старовинної... Може, якра'з вона  приваблює
своєю яснiстю, гармонiйнiстю, навiть  суворим  отим  аскетизмом  почуттiв?
Може, людина сучасна, оглушена какофонiями, хаосом поп-арту, саме й  шукає
для себе класичної цiльностi, -якихось втрачених гармонiй?..  Хоче  знати,
якою вона ранiше була, як почувала, як мислила... Внутрiшньо будуючи себе,
звертається за досвiдом людського - й туди, у вiки..."
   Рiка щодалi розлягається ширше - сонячно, повноводо.
   - Натурне освiтлення, його треба вмiти читати, - каже Ягуар.  -  А  вiн
умiв. Не плiвку - нерв закладав у камеру.
   - I все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. -  Казав
якось, що краса  природного  освiтлення  сьогоднi  операторам  дається  ще
далеко не повнiстю... Мрiяв про досконалу технiку,  яка  б  дала  змогу  в
неполаманостi,  незбiднено  винести  на  екран   отi   природнi   рефлекси
освiтлення, що були помiченi ще майстрами iталiйського Ренесансу..
   I  чомусь  згадується  Колосовському  те  хлоп'я  з  iншого  берега,  з
вiдсвiтом шторму на лицi, його кипучого сяйва... Звiдки те бралося свiтло?
Вiд якої чистоти? Вiд яких меридiанiв  накочувалось  воно  разом  з  валом
прибою, з литвом бурунiв, несучiї в собi  бризки  бур  i  свiтляну  порошу
сонця? Юним сфiнксом в червонiм  пуловерi  називав  Сергiй  хлопчика,  все
хотiв  розгадати  тайну  тiєї   дитячої   усмiшки,   що,   як   промiнець,
зароджувалась над розшаленiлим  прибоєм...  "Про  що  думаєш,  Сергiю?"  -
"Думаю все про ту ж вiчну гармонiю, хоч не знаю, чи скоро буде вона,  якщо
досi - протягом вiкiв - не було..."
   Ширшає роздолля вод, щодалi  бiльше  свiтла.  Пробували  його  передати
музикою на партитурах. Звичайно, в  ньому  щось  с  зпачпс.  Може,  навiть
винятково значне. Недаром ця тайна вабила стiлькох  митцiв,  не  давала  й
твоєму операторовi спокою... Не  зник  вiн,  не  зник!  Такi  не  зникають
безслiдно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравiєм,  сiрим  намулом
на полях iсторiї... Людина, - якщо була вона людиною, - сама стає  часткою
все'загального свiтла! В розливi нашого життя є i його, Сергiєве,  свiтло.
I Прiсине. I Шамiлеве. Й Решетнякове...
   Води гирла! Очерети i птахи... Пригадав Колосовськпй, ;;к кiлька  рокiв
.тому з  Сергiєм  вони  десь  тут  фiльмували  птахiв  для  документальної
стрiчки... Ночували в хатинi єгеря серед безкраю очеретiв, а вранцi  птахи
їх розбудили своїм лебединим клекотом, нi з чим не  зрiвнявшiм,  солодким,
як весна, як сама любов... "Це вже неземне, - казав  тодi  Сергiй.  -  Цей
рапок рожевий, мов фламiнго... I голоси бiлокрилих сирен над  очеретами...
Таку насолоду життям, певне, зiпали тiльки грецькi боги".
   Шукали  Сергiя  по  всьому  гирлу,  обнишпорювали   береги,   заводi...
Знаходили цiлi в'язанки задубiлих черевикiв та спортивних  дитячих  кедiв,
що їх повiнню занесло сюди  десь,  мабуть,  iз  взуттєвої  фабрики.  З-пiд
очеретiв, з-пiд низьких, в переплетенiм корiннi берегiв знову виходили  на
просторе. Нiде не було.
   Очi  слiпило  мигтючiстю  неба  й  води.  Оливково-срiблястий,   сугубо
пiвденний колорит панує на всьому. Мовби колiр  давнини,  барва  вiчностi.
Жодного вертольота в повiтрi,  "час  вiд  часу  лише  птах  пролетить  над
вербами, над очеретами - бiло, неквапно. Небо гирла,  небо  Овiдiя...  Яка
злагода i розкiш в природi, що недавно шаленiла чорним вибухом  циклону...
Сяє пiвкуля неба, дає свiтло усiм цим водам, вербам, очеретам,  а  вони  у
взаємнiй щедростi вiддають своє  свiтло  йому.  Свiтло  оце  всепроймаюче,
мабуть, тiльки воно й не етапе тлiном. Силу,  що  творить,  силу  сонця  й
непогасних вчинкiв людських - хiба її вбити циклонам?
   Маревом, блиском усе переповнене.  Все  злилось,  поєдналось  в  стихiї
сонця, в гармонiї життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона  переблискує,
торкнута вiтерцем... Скiльки пластики в коливаннi цi стеблини  з  хитливим
ритмiчним переливом свiтла на нiй! Вiддзеркалена на мигтгочiм екранi води,
вона похитується, живе, нечутно розмовляє з водою, з вiтром, iз сонцем,  з
другом вашим, може, розмовля... Вхопи, зафiксуй  цей  порух  очеретини,  i
свiтiння вод, i срiблястiсть верб, їх епiч.пу задуму... Зафiльмуй, збережи
цю велику творчiсть природи! Але кому, навiщо? Хто  дорожитиме?  Чи  перед
ким iз прийдешнiх постане цей величавий спокiй гирла i ця очеретина  в  її
плавкiм коливаннi, чи оживе вона, як рядок гекзамиїра, ик скалка краси, як
необхiднiсть?
   - Толстой десь  сказав:  люди  як  рiки,  -  почувся  задумливий  голос
Ярослави. - Наче про Сергiя сказав...
   "Ця рiка, вона теж як людина: сягнула  свого  апогею,  вибухла  повiнню
свiтла i саме тепер, коли свiтлом мудростi осяяна,  в  спокiйних  розтоках
гирла мусить завершувати свiй плин... Вже стає Океаном".
   Не впiзнати рiку. Те, що недавно чорно, ревiло,  ламало,  трощило,  тут
поступилося мiсцем iншiй повенi - повенi, яка не руйнує.
   Плине,  ущерть  налита  свiтлом,  рiка.  Розсунула  очерети,  розлилася
привiльне, вiдтворює саму широчiнь i сяйво неба, з усiм живим  спiлкується
своєю безмовною мовою... Тут я впадаю в Свiтовий океан. З  цими  очеретами
прощаюсь, що, як  єгипетськi  папiруси,  вбирають  в  себе  щедрi  тайнощi
свiтла... Прощаюсь з  прикордонною  вишкою,  що  височить  в  очеретах,  i
прикордонник молодий там чатує з бiноклем угорi... Цей день чатує, залитий
потопом свiтла, i маревну тишу верб, i безконтрольний  полiт  птаха  понад
усi межовi знаки... Йду, зникаю своїми прiсними водами в Свiтовiм  океанi.
Вiн поглинає мене, одну з безлiчi рiк, щоб уподiбнити  собi,  розчинити  у
синiх своїх безмежжях. А чи так уже й безслiд зникаю? Не позначусь хiба  -
хоч певною мiрою - на окладi його ж власних вод, на мiрi її солоностi,  на
рiвнi його не регiв, на самому характерi Океану? Рiка  рiвнин  i  гiр,  ще
довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морської  блакитi
течiю рудої рiчкової води; вона й там.
   Довго зберiгатиме свою рiчкову природу - и  прiсноту  джерел,  i  колiр
гiрських та долинних грунтiв, i внутрiшнiй рух Життя... Вода серед води  -
вже в цьому є незвичайнiсть; i є щось значне в  самому  актi  впадання,  в
цьому одвiчнiм єднаннi гирла рiки з Океаном.
   Свiтиться свiт. Всюди розiллялося тихе, срiблясте, безкрає...
   I повiнь уже тут не повiнь.
   I небо вже тут не небо, а небеса.

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:51 GMT
Оцените этот текст: