асним життям?, В кожному разi, тобi з тим юнацьким iдеалiзмом, з тими хай навiть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки... Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках. Нема пахощiв життя, тiльки сморiд, мiазми тюрми. Свiт, спотворений, опоганений фашистами, став не схожий на себе, вiн нiби помертвiв, для нас вiн тiльки суцiльна тюрма i тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову в руках, i знову штурми, атаки... Уночi всi безшинельнi намагаються втиснутись до примiщення; помiж клубками тiл, що завалюють сходи, нам деколи вдається пробратись аж на горiшнiй поверх. Звiдти, з вершини своєї в'язницi, намагаюсь крiзь темряву ночi розгледiти те, що ми колись з тобою любили. А любили ми Шевченкiвський парк в шелестючих купах осiннього листя, i бiлу колонаду нашого головного корпусу на вуличцi Вiльної Академiї, i вечiрнi лiхтарi в ореолах туману... Нiчого нема! Безжиттєвiсть. Кам'янi хащi зануреного в темряву мiста. Царство мороку й патрулiв, а десь звiдти, з недавнього, висяює тобi твiй Днiпрельстан радiсною повiнню турбiнного свiтла, що його у виглядi плану ГОЕЛРО колись полишив Українi Ленiн. На твоїх очах розламувалась начинена динамiтами гребля, люта руїнна вода, ринувши потопом, пiшла на плавнi, де ще повно було обозiв та вiйськ, спадало озеро Ленiна, вилазили з води оброслi слизьким мохом пороги, - i тепер аж сюди, пн Холодну гору, рйвугь вони тобi похмурим первiсним ревом. Такi тут ночi. Крають душу болями втраченого, топлять потопом темряви... А вдень знову цей огидний стан збайдужiння, коли виснага зморює тiло, i свiдомiсть уже ледве тлiє, i сморiд баланди сприймається як найхарактернiший сморiд неволi. Все пережите лише маренням з'являється подеколи iз неймовiрно далеких казок-iрреальностей. Бо й зараз не всюди ж вишки i дрiт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський смiх, люди знають радощi й кохання, а ви, заживо страченi, думаєте тут лише про харч та про втечу! По той бiк тюремної брами день у день вистоюють чиїсь жiнки й матерi, цi вiчнi шукальницi, невтомницi, що ось так, з клунками, босонiж, ходять вiд табору до табору, не минають i цiєї заклятої Холодної гори, сподiваючись у її невольничому вавiлонi вiднайти,, вигледiти свого. Холодна гора вже має свою чорну славу: тут один з найбiльших концтаборiв України, i курнi шляхи цього лiта звiдусiль ведуть сюди ватаги збiдованого жiноцтва. Решетняк очима весь час у той бiк, в юрмища жiночi. Не губить надiю, має таку певнiсть чоловiк, що рано чи пiзно з'явиться бiля табору його Катря, побачить вiн її в натовпi перед брамою, опалену вiтром, з дитям на руках. Адже ж десь вона є, колись таки домандрують до неї його записочки, що їх вiн, ухиляючись вiд палиць наглядачiв, не одну вже перекинув у натовп... Надiєю живе чоловiк, тiльки вона, здається, й пiдтримує його дух у цiм невольничiм пеклi. Хапає штурхани, стусани, а потiм таки знову ворожить коло ворiт, де котрийсь iз наглядачiв, здивований незвичайною впертiстю в'язня, iнодi навiть дозволить собi вдатись до жарту: - На волю так дуже хочеш? Але на волю вам звiдси, голубчики... - i вкаже нагаєм угору: - ...тiльки через небо дорога!.. На межi крайнього виснаження розпалена психiка раптом виявляє дивовижний спротив згасанню, буйнi спалахи таємничих "сил життя в останнiй напруженостi дарують тут людям незвичайнi художнi видива. З буття реального людина переноситься у свiт галюцинацiй, вона стає... "мусульманином" - так на своєму жаргонi табiр називає доходяг, тих найвиснаженiших, майже безтiлесних, хто вже переступив порiг у царство маревного, чиєму розпаленому зоровi, замiсть табiрного багна, малюється розкотистий свiт фантазiй, хаос прикiнцевих найяскравiших малювань... Якщо пiшов котрийсь спотикаючись, наче не при тямi, або сидить з поглядом вiдстороненим, немов накурившись опiуму, якщо губи цього самi шепочуть до муру щось нiби молитовне, а очi iншого блукають угорi понад вишками, десь у неземному химерiйному свiтi, - так i знай, то вже "мусульманин", недовго йому топтати табiрний брук. Решетияк хоча й не дiйшов ще стану "мусульманина", але й вiн, буває, раптом схопиться зi сну i - як очманiлий: "Iде, йде! Бiля ворiт уже, он вона з дитям на руках!.." I подавсь до ворiт. Просто загадково це все: тiло неживе, а мозок горить в останнiм зусиллi, дух сам малює отi буйнi, яскравi химерiї, прощальнi фiльми розпаленої психiки... Чи, може, вони якраз Решетняка найбiльше й пiдтримують, не вiдпускають iз життя? Iнколи нас ведуть на роботи. Крiзь розчинену браму виходимо в гамiр спекотпого, до невпiзнання очужiлого мiста; Пiд посиленим конвоєм женуть кудись, - сунемо з гори сiрою колоною, плентаємось, iстоти в лахмiттi, найнужденнiшi нуждарi цього дивного свiту. Босi ноги нашi горять вiд каменю оруковицi. В напiвмряцi виснаги, з притемненою свiдомiстю йдемо в розпашiлий камiнь, в тунелi задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах людей, якихось недiйсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги i спiвчуття. Нiщо так не принижує, як безправ'я. Є щось ганебне в тому, що тебе пильнують, ведуть пiд автоматами, пiдгiйкують, як на худобину. I все ж ми спокiйнi сумлiнням. Випростано ступає субiч мене Решетняк, що навiть з-помiж нас видiляється своєю кiстлявою маслакуватiстю; з другого боку якось аж злiсно гордовито крокує з люлькою в зубах, у кашкетi набакир Давид-кавказець, що його Решетняк уперто iменує Шамiлем. Для iнших - вiн один iз сiрої безлiчi, i тiльки для нас iз Решетняком цей хлопець повитий свiтлом незвичайностi: знаєм про нього бiльше, нiж будьхто, знаем, якими грозами володiв цей Шамiль, i наша спiльна тайна робить нас мовби рiднiшими в табiрнiй веремiї... Шамiль так Шамiль - друг наш не заперечує. Головне, що вартовi навiть не пiдозрюють, ким був цей чорний, дистрофiчної худорби кавказець на полi бою, як змiтав, спалював фашистську пiхоту своїми вогняними смерчами... А зараз навiть прикурити нема чим i нема чого. Люлька порожня, давно в нiй не було тютюну, але вона мiцно стирчить, стиснута в зубах, мовби промовляючiї до тротуарiв: "Ми ще живi. Ми не зломленi. Ми зробили все, що могли". Але часом наступає чорна депресiя, вiдчай здушує так, що вже ти ладен на все, ладен би голiруч кинутись хоч i на багнети... Хто найбiльше пiдтримує нас у хвилини душевних криз, так це Решетняк. Спокоєм, розсудливiстю своєю пiдтримує, бо розсудливе i мрiйливе - це в ньому якось уживається, поєднується за всяких умов. Коли захлинаєшся вiд розпуки, коли, здасться, попереду жде тебе тiльки смерть або божевiлля, ось тодi Решетняк приходить на порятунок заиеналiй душi, виводить нас iз очманiння своїми спокiйними видивами з'яшiсної звiдкись його. Катерини - смаглощокої мандрiвницi з дитям на руках. Буде вона, неодмiнно буде! Тiльки треба не пiддатися висназi, дотриматись до тiєї заповiтної митi. - Ставаймо! Хутчiй! - щоразу вiп розбуркує нас, коли десь починають шикувати для робiт. Бо на роботi, бувал, щось таки перепаде вiд людей, а головне, може з'явитись отой один iз тисячi шансiв, ота просвiтлiша, пiсля якої не дорахуються пас конвоїри!.. Цим тенор живемо. На роботi нам дають лопати, - маємо перекидати горiг вугiлля. Сiзiфiв труд. Вибухаючiї курявою, шерхоче вугiлля, скрегочуть лопати, чманiєм, обливаємось потом у чорнiй хмарi, наковтуючись вугiльної пилюки. Рошетняк i Шамiль, знаючи, що мене ще не зовсiм вiдпустило пiсля контузiї, оберiгають як можуть мою персону, заступають вiд вартових, чую шепiт бiля себе: "Неповну лопату набирай..." Незабаром всi ми вже чорнi, як шахтарi десь у забої. Ниє все тiло, вiд голоду корчать спазми. "Давай, давай, русi". Антрацитовi гори сунуться нам на лопати, знов скрегiт, пiдгiйкування, вибухи куряви, - люди в нiй чорнi, як звугленi, працюють без передишки. Незрозумiле, навiщо його перекидати - з купи на купу? I де ми є? Здається, бiля. електростанцiї? Давай, давай! Когось уже б'ють, iншому пригрожують автоматом. Угнiчує марнiсть цiєї працi, Тi жорстока безглуздiсть. А де ж обiцяний пiдобiдок? Не буде його! Не заробили! Води попийте, i все! Знову шикують, - ледь ноги тягнемо до ворiт. Конвоїри бiля нас невiдлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматiв вистежують кожного, хто лиш спробує озирнутись убiк. Пiд парканом якась бур'янина запилюжена. Один нагнувся, зiрвав на ходу, взявся одразу їсти ту бур'янину. Вiдважно якось їв, ласував бур'яниною, дивлячись конвоїровi просто в вiчi. "З'iм оцю травинку i житиму! Не замориш мене! Не знищиш!" I чужинець саме так витлумачив. Як виклик... Як бунт. Холодно дивився своїми голубими вилупкуватими очима. Витер брудною хусточкою зiпрiлого лоба. Заховав хусточку до кишенi. Поволi видобув "вальтер" важкий з кобури, наблизився i... вистрелив полоненому просто в живiт. Варта, оскаженiвши, пiдштовхує нас прикладами: - Век, век! Не озирайсь! Скорчено тiло ще звивалося, повалене пiд парканом. Якщо передається на вiдстанi бiль, то десь здригнеться цiєї митi материнське серце. Безiменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюцi лежати, а колона далi пiшла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки: невже аж так знецiнилося людське життя? Коли витяглись на вулицю, зiтхнув Рошотняк: - За травинку... Мовчимо. По якомусь часi кавказець вийняв люльку з зубiв: - Не за травинку вiн його. - А за що ж? - За те, що не раб. За тс, що людина. А якщо людина - довiку ти ворог цiй наволочi фашистськiй... I люлька знову в зубах. I далi вже мовчимо до самої Холодної гори. Бiля тюрми жiнки з передачами накинулись па колону, i котрась, вiдпихаючись вiд конвоїрiв, таки встигла ткнути Шамiлевi паперовий кульочок. В таборi, коли розгорнули, виявили в кульку... локшини чорної грамiв iз триста... Яке це багатство тут! Вмостились пiд муром своєю змовницькою трiйцею, й чорними вiд сажi руками було обережно повнiстю розгорнуто газетний кульок. Багачi, ми зараз мали його подiлити на трьох, кожен одержить свою пайку, одержить i з'їсть. I, обережно дiлячи, вiдчув я раптом на собi чийсь погляд, гiпноз жаги, мовчазний крик голоду. Глянув i бачу, як стежить за мною, за рухами моїх пальцiв той, що котелок у нього вкрали, що казав - має вдома дiтей дрiбних... Нi, вiн не посмiв у нас просити. Тут не роздають. Тут нема щедрих. I, може, саме тому, що вiн не iїросив, не принизився до канючiння i що самий погляд його якоюсь змореною чеснiстю мовби нагадав нам норми iншого життя, - переглянувшись з товаришами, вiдчув їхню мовчазну згоду: гаразд... не заперечуєм... I роздiлилось на четверо. - Бери, товаришу... Вiн аж не повiрив. Не спромiгся навiть подякувати. Нагнувсь, тороплено згрiб свою долю з розстеленого кулька, шаснув геть, провалився у натовпi. Ось коли душа вiдчула полегкiсть! Вперше пiсля днiв i ночей неволi, пiсля всiх принижень полону кожен iз нас пережив нiби мить оновлення, нiби просвiтленими очима? глянули один на одного... Бо коли знайшлося в тобi щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка - ти ще не звiр, ти ще людина! VI Невже це починаються галюцинацiї? Лежиш пiд муром тюрми, спека жахтить, вишкварює цi людськi кiстяки, а лиш очi приплющиш - уже бiла-бiла в снiгах земля, їсти б той снiг свiжий, морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар... Вдосвiта, бувало, ще темно надворi, а нам уже гук: "Пiдйо-о-м-м!" Товплячись у дверях, вилiтаєм з казарми у нiч, у снiг, на темний вогонь пiчного морозу. Серед кучугур зблискують голi спини - хлопцi натираються снiгом до пояса! Потiм за лижi - i на Єнiсей. Поруч тебе всi в масках iдуть, в пiдшоломниках, пiд вовняним забралом навiть Решетняка не впiзнати. Переважно сибiряки все там були - той iз тайги, а той iз тундри, десь аж iз-за Полярного кола... Не одному з них свiтило ночами на околицi неба пiвнiчне сяйво, той дивовижний екран планети. Всiх пiдняла, покликала до зброї велика тривога, спiльний обов'язок - вiдборонити Батькiвщину... Часто тут згадуєш побратимiв. Позбавлений усiх прав, що їх за людиною визнавалось одвiку, ти зберiг тiльки це - право на згадку, на творчiсть уяви... Океан чистоти i сяйва. Могуття i роздолля планети - Сибiр, ясний, бiлоснiжний. I серед тих бiлоснiжних просторiв ешелони летять - один за одним на фронт! Попiд усi семафори гуркоче ешелонами щойно сформована сибiрська дивiзiя, i десь у нiй серед людей у кожухах - ти. Надвечiр розгулюється завiрюха, небо слiпне, розбуптоване снiговертю. Зупиняється ешелон, а рейки ще спiвають морозом. Бiля залiзницi на кряжi, на одному з кряжiв Уральських гiр, стовп iз написом: "АЗIЯ - ЄВРОПА". Веселими юрмищами, по-ведмежому незграбнi, у валянках, у цупких полушубках, бiйцi висипають з вагонiв, поглядають вперед: чого стоїмо? Колiю перемело чи за стовп зачепились? Борюкаються, грають у снiжки, дарма що снiг не лiпиться - сухий, розсипається, як пiсок. Вечiр заходив, i низьким було небо. Колосовський з Рсшетняком стояв, дививсь, як вiтер намiтає снiгу бiля стовпа, як росте поволi пагорб замету, схожий на величезну компасну стрiлку, повернуту вiстрям... невiдомо куди. Обом кортiло знати: куди? З гiр свище, хурделить, одначе зима не лякала, дужим почував себе Колосовський тодi, ладен був зчепитись врукопаш хоч з власною долею. Обгорiв на сибiрських морозах, темна вишнева засмага запеклась на щоках. Очi - глибокi й гарячi - знов i знов читають той напис: "АЗIЯ - ЄВРОПА"... Межовий знак планети, знак великого порубiжжя. Звiдси, з перевалу, ешелон твiй, здасться, ще навальнiше помчиться вперед, i незабаром ти знову в бою утверджуватимеш себе, свою i батькову честь... Гурт бiйцiв пiдiйшов, оточив стовпа. Бiльшiсть iз них вперше переступала порiг у Європу. Хомичок, смiхун, забапляка, розкарячився, валянки роз'їхалися в снiгу: - Одна нога в Азiї, друга - в Європi! Котрогось, у самiй гiмнастьорпi, товаришi ведуть до вагона попiд руки, заступаючи собою, щоб не попався на очi командирам, а вiн, захмелiлий, пробув вивiльнитись, "куражиться": - Не хочу в Європу, там - дюдя! Я - азiат! I не розбереш - жартує чи всерйоз. - В Європi хоч пострiляємо, - бадьориться Хомичок. - По живих мiшенях!.. Нiчнi вилазки найбiльше його цiкавили. Йому, худошийому, майже пiдлiтковi, й вiйна уявлялась головним чином як дiло нiчне, схоже чимось на гру, на мисливське азартне промишляння в безкiнечнiй темрявi. Коли знов застукотiли колеса вагонiв, Хомичок пiдкотився на нарах до Колосовського: - Товаришу сержант, а в розвiдку ви ходили? А живого "язика" брали? Мав чим подiлитись. Фронтовi отi ночi, о, вiн їх добре знав! Ночi звiрино-скрадливих крокiв, наелектризованих нервiв, недобрих шепотiв, ночi пiдступностей, коротких ударiв, передсмертних харчань... Ночi зла. - Не було б цих ночей, якби тi не полiзли... Розбуркати ненависть легше, анiж спинити... Причаївшись, слухав Хомичок. Опинившись на фронтi, хлопець показав себе. Як барсукiв, лущив тих мишастих по Воронезьких лiсах. Бiдолаха, теж не минув колючих дротiв табору. Лише на якусь хвильку загледiв його здалеку Богдан у бiлгородськiй загорожi, коли шикували одну з партiй до вiдправки. Знiтившись, стояв Хомичок у хвостi колони, обшарпаний, без пiлотки, але звiддаля ще всмiхнувся своєму сержантовi змученою усмiшкою. "Де ж це ми? - наче питав. - Як це все сталося? Ми ж їх так колошматили..." Колону погнали, i сибiрячок сумно й прощально помахав їм рукою... Нiщо подiбне навiть не уявлялось тодi, на тому уральському кряжi. Крiзь хуртечу зимових циклонiв, крiзь вирування снiгiв летiли й летiли ешелони, аж поки десь пiзно 'вночi знов пролунала команда: - Пiдiймайсь! По тривозi вискакували з вагонiв: станцiя якась, вогнi лiхтарiв каламутяться в завiрюсi, а перед вагонами просто на снiгу - купи новiсiнького злежаного обмундирування. Лiтнє! - Перевдягатись! Нагрiлись в кожухах! Одержуй весняне! I в снiговiй круговертi завихрилась уже людська жива круговерть. Летять геть кожухи, валянки, шапки й пiдшоломники, штани ватянi шпурляєте в снiг, - зостаються батальйони в самiй казеннiй бiлизнi, пританцьовуючи, метушаться бiля куп нового, складського, розхапують iз щедрих старшинських рук шинелi та кирзу, важкi ходаки та обмотали, плутаються, сперечаються, примiряють, - в того рукава короткi, в того довгi, тому два лiвих попало, тому два правих... Iнтенданти владно порядкують, покрикують: - Не перебирай! Тут не военторг! Бери, якi дають! До Берлiна вистачить! Решетняк, радий, топчеться босий у снiгу, цокотить зубами, снiг тане на тiлi, але усмiшка не сходить з лиця, бо ж видають легке! Отже, на пiвдень! Туди, де весна, де Україна! Шугають у завiрюсi бiлi постатi, скрiзь гомiн, переклик, веселий шарварок: - Прощайте, пiми! - Хапай швидше, бо в пiдштаниках зостанешся! Було щось буйне, зухвальське, нездоланно безстрашне в цьому перевдяганнi на снiгу серед хурделицi. Скiльки глянь, вся величезна вузлова клекоче збудженим людом,вподовж вагонiв натовпи, гуки, - дивiзiя оновлюється, мiняє личину на весняне! В бiлих завiях, в самiй бiлизнi бiлi постатi то зникають, то з'являються, земля i небо злилися п заметiльнiм шабашi, i здається, вся планета вже населена тiльки цими створiннями в бiлому, що всюди пiдстрибують, скачуть у повiтрi, витанцьовують, мов якiсь легкi, безтiлеснi духи вiйни, невагомi ельфи Пiвночi.., Звiдти, з розвированої хурделицi, попали просто в березневий каламут, у веснянi багнища вiйни. Через лiси йдуть. Через розгаслих полiв трясовину, ^ерез руїни темного розваленого мiста. - Де ми? - Кажуть, Воронеж. - Був Воронеж. - Був i буде Воронеж! I знову багнюка, розгаслi поля, сiшни, зiгнутi пiд тягарем кулеметiв та бронебiйок. Лiс. Чорний лiс, повен грiзного шуму, i чорне небо з-за лiсу з вiдблисками загравищ на хмарах, з фронтовою багрянiстю, що робить темiнь ще глибшою, ще похмурiшою. Все перейдете: i лiси чорнi, i лiси деннi, що потiм взеленiються вам весняно. Затиснувшись десь на узлiссi в окопi, почуєте кування зозулi. "Ку!" та "Ку!" - лункими краплями падатиме в зеленi, вiйськами нашорошенi хащi. I кожен звук її крапелястий буде там дужчий за гарматний пострiл. А якось удосвiта, коли балка, що була вам нейтральною, налилася туманом, побачили: внизу, на замiнованiм полi, коняка пасеться. Крок за кроком переступала в травi, а з окопiв усi на неї дивились. - Пельменi ходять. - Не пельменi, а Лиска. - Троянський кiнь! Зовсiм спокiйно, безбоязно поводила себе та нiчийна шкапина, невiдомо звiдки заблукавши на замiноване поле, на свою смертельну пашу... В сутiнках свiтання, крiзь срiблястий туманець з графiчною чiткiстю видiлявся її силует. Де взялась вона в цiй окрузi, як вижила серед артилерiйських ураганiв, щоб забрести сюди й, не харапудячись, пастись? Кожну мить вона могла зникнути в полум'ї, в гуркотi мiнного вибуху. Бачили її, безперечно, i з того боку, але теж чомусь не стрiляли, мовчки вистежували її, схожу . на тiнь. Дивовижа, мiстика, чортiвня якась: там, де нiби ж то кожен сантиметр землi начинений спресованим вогнем i смертю, коняка, накульгуючи, спокiйно просувається крок за кроком i, всупереч всьому, не гине - нагнулась, мирно щипає мiж мiнних дротикiв свiжу, соковиту траву... - Фоєр! - Огонь! В буйнiм гротеску постав той ранок, коли залiзним смерчем Наскрiзь пробивало, трощило лiс, i злущена кора осипалась на вашi каски, i зелене оббите гiлля встеляло вам, може, останню дорогу. Яро зеленiє перед очима нiчийна безжиттєва балка, бiйцi, залiгши, блiднуть безстрашною блiдiстю напруги, вже ми не дихаєм i з чимось прощаємось, i страху не почуваєм перед тим, що насувається, бо то насувалась - АТАКА! Так би й дати титром через увесь екран: Святе божевiлля атаки В тобi поглинай все... Встали й ринулись. Балка повнилась вировiшням диму, в одному мiсцi серед змiшаної з землею трави погляд летючо креснувся об щось блискуче: на пiднятiм вгору копитi стерто блищала пiдкова... Крiзь трiскотняву атаки вже чути вам вiд нiмецьких дзотiв рiзкий, нiби металевий, собачий гавкiт. Все ближче дзоти, обснованi рядами колючих дротiв. Бачиш, як перед самими дзотами Решетняк, налiгши, люто виламує кiлля огорожi, аж кров порскає з свiжопорваних колючим дротинням рук. Вiд дзота сiчуть i сiчуть крупнокалiберним, вiвчарка, захлинаючись своїм залiзним гавкотом, на прив'язi аж пiдскакує в конвульсiях оскаженiлостi, i так само скаженiє збоку дзота офiцер у кашкетi з кокардою, вимахує раз за разом парабелумом, комусь командуючiї: "Фоєр! Фоєр!" Аж поки Хомпчок, прицiлившись, всаджує кулю просто в його фашистську кокарду. В образi того зсатапiлого офiцера, в сiкотнявi куль, що риють землю перед вами, в залiзному захлинаннi вiвчарки, що оскаленою пащею виростала перед вами на весь лiс, - вкарбувалась тобi лютiсть тих весняних боїв. Захоплювали дзоти, вдирались у ворожi окопи, верхи па танках, облiпивши броню, мчали вперед танковим десантом. I надвечiр гусеницi й броня були геть забризканi кров'ю - своєю й чужою... Не мали сумнiву, що Харкiв буде паш, що десЬ вiн за тим он уже горбом. Безглуздо було там щадити себе, i сам ти переконався тодi: дужий той, хто не боїться смертi. Як ви тодi наступали! Не знали нi сну, нi втоми, знали натхнення бою. Горiли сорочки на артилеристах, по чотирнадцять разiв па день пiхота ходила в атаки... Потiм не стало пального. Але танки ще й пiсля того жили: закопанi в землю, били з баштових гармат, били, доки не лишилось жодного снарядаКоли загинув останнiй з твоїх командирiв, Фомiн, Хомичок чомусь саме до тебе пiдповз: - Товаришу сержант, берiть команду на себе. I ти не вагався, не було там часу для вагань: - Рота, слухай мою команду! А далi все змiшалося в хаосi, не було нi днiв, нi ночей, не знали, який день на свiтi, яке число. Вже, здається, й болю не було, була тiльки отупiлiсть виснаги, дзизкiт куль, вибухи, атаки та контратаки. Часом хотiлося, щоб убило. Стати нiчим, перейти в нiчогiсть, востаннє зiтхнути серед цих чадних вирв, серед чорторийства, де позавпсали на кущах людськi нутрощi, а поруч, у мiспвi землi, бруду та кровi, знiвечено лежать всюди рештки тих, що недавно були ще людьми. I коли ти, iнодi звiвшись, навмисне стояв випростаний, нехтуючiї собою, Решетникова рука, звiдкись потягшись, мiцно хапала тебе за ногу, стягувала в окоп: - Так не годиться. Життя, воно не тiльки твое... Чого ти його по-дурному пiд кулi? Отодi, на тих рубежах, ви бачили сонце, яке не свiтило. Було в небi, стояло слiпучим диском над вами, але до вас нiби не досягало, ви на землi були цiлоденне нiби в присмерках. Де всi вони тепер, отi, яких жорна оточення день за днем домолочували десь за Бiлгородом, у лiсах та в полях? Невiдомi солдатськi подвиги, розсипанi по лiсах, чеснi безвiснi сяїртi, чи оживуть вони коли-небудь хоч у легендах? Вмирали, оживали, падали скошенi i знову пiдводились, щоб битись до останнього патрона! I все те перейти, щоб опинитися в пеклi Холодної гори, щоб тут завершилась ваша страдницька путь? Цi всi, що в нещастi, - невже їхня сила так i розтане? Чи ще озоветься десь - в iнших полях та лiсах - гнiвом помсти й розплати? Палить i палить камiнною спекою Холодна гора. А пiд заплющенiстю вiй, у фiльмах уяви - буйно снiги хурдолять, i люди крокують у масках, i натовпами витанцьовують серед нiчної хуртечi бiлi, незнищеннi ельфи Пiвночi. VII Це ж протиприродне: жити ненавистю, день за днем горiти нею, носити її в собi. А ти носиш. А могло ж би життя людське розквiтати в любовi!.. Нема тут для неї мiсця. Суiльки доль, стiльки розумiв, стiльки кохань i прощань вбито в отару, напхано в дротяну загорожу. I над ними лобур на вишцi пiтнявий, з автоматом, з губною гармонiкою. Намагаюсь збагнути отих, що на вишках, на вежах нашого горя. Он один - пiтняво-рудий шмаркач в пирiжечку пiлотки, з автоматом, що все чомусь сюди стирчить, па пас. Хто ти є? Генiй чи iдiот? Юберменш, надлюдина? Справдi вiриш у це? Чи що там сидить у твоєму арiйському лобi? З якою думкою одягав свiй мишачий кiтель i той набакирений пирiжечок пiлотки, з яким почуттям оглядаєш людське вировище пiд ногами? Що я значу для тебе, для зброї твоєї? Мiшень, цiль, безбарвна пляма пiд муром? Чи ти справдi певен, що можеш зневолити мене, переiнакшити, що як здер з мене чоботи, так само зможеш видерти, виграбувати з мене й душу? Гадаєш, мабуть, що залiвною п'ятою зумiєш розтоптати мiй дух, поступово перетворити мене в худобину, в раба? А як же тодi з усiм тим, що було? З поемою Днiпрогесу, i з багряним листям, що шелестiло нам у парках, i з тучею Тарасового чола? Як бути з лiхтарями кохання, що свiтили нам в осiннiх туманностях? Щойно бiгав по табору божевiльний, жахав усiх ямами очей, налитими дикою, аж бiлою, блакиттю безумства, - це вже не перший тут випадок божевiлля: вiд горя, вiд страхiть, вiд сонячних ударiв. Доки не впiймали й не добили його вартовi бiля схiдної вишки, все бiгав з дивовижною викрутливiстю по тюремнiм двору, в роздертiй сорочцi, чорнобородий, ганяв несамовито очима, кричав: - Мої володiння! Мої! I чим не володiння? Чим не райх? Є тут князiвство Баланди, де панує диктатура Черпака, i лихо тому, хто вiдважиться стати вдруге до черги або замiсть посудини пiдставити пригорщi; є тут герцогство дизентерiйного Багна, де панує вiдносна безпека, бо туди навiть верховний комендант, а вiдтак i дрiбнiшi волiють не потикатись; є графства, маркграфства розпуки i вiдчаю (менi, як iсториковi, ця класифiкацiя близька), є республiка Базарна, де вже з'явилися мiняйли, бариги, лихварi, де за валюту править грудочка макухи i дрiбка тютюну; укладаються контракти, зароджуються змови, виникають середньовiчнi ремесла: цех клепальникiв, де, розсiвшись у ряд попiд муром, трудяги-мовчуни цiлими днями клепають з бляшанок котьолки на продаж; цех шевцiв, де вмiлi руки майструють iз потертих гумових скатiв- щось схоже на постоли... Людська безлiч, мурашнище, де все хворобливо вирус, снує, перетiкає, створюючи iлюзiю майже унормованого життя. "А полезного житiя було ему... стiльки-то лiт", - писалося в старих епiтафiях на каменях надмогильних. "Полезного житiя"! А що "полезного" зараз в оцьому нашому "житiї"? Валятись, конати, мучитись тут, доки за якусь травинку пошлють тобi кулю в живiт i ти звалишся в останнiх корчах десь пiд парканом у смiття, у вугiльний пил? Сiро й буденно, без будь-яких епiтафiй... Так це робиться зараз, в цивiлiзований вiк. "Iсторики, шикуйсь!" - згадую дзвiнку студбатiвську команду, i з свого напiвсну, напiвбожевiлля, коли свiт уже повивається жовтизною крайньої виснаги, намагаюсь збагнути цю карлiткову i водночас гiгантську державу Холодної гори. Всевладну, цотворно розбухлу драмами, знiвечерими судьбами, жорстокiстю розправ, горем, злочинами, смертями... Як розбещує людину сама можливiсть принижувати iнших, топтати, розстрiлювати безкарно! Як п'янить пайнiкчемнiшого нiкчему його влада безмежна, брутальна. Коли женуть колону, автоматники, здається, тiльки й ждуть, щоб котрийсь iз вас зробив спробу до втечi. Йому потрiбен втiкач. Жадоба садиста матиме тодi поживу, диркне з автомата... побачить ще одну людину в конвульсiях... Збожеволiлого вже потягли за ноги кудись. Дико виряченi .бiлки очей зникли мiж кованими чобiтьми, а крик його ще мовби й досi лiтає в повiтрi: - Мої це володiння! Мої!! Жовтiє, наче крiзь воду, нам свiт Холодної гори; люди снують, як сомнамбули, з-пiд шкiри випинаються костi. Сонливiсть, апатiя, збайдужiння. А ще ж недавно все це були здоровi люди! Здоровi тiлом, нормальнi психiкою... Де взяти сил? Чи носимо ми ще в собi достатнiй опiр обставинам, опiр, що тiльки й здатен робити людину людиною? Чи починаєм призвичаюватись, втягуватись в це баговиння поволi, звикаємо тупо й терпляче страждати? Казали, страждання здатне очищати душу. Можливо, це так. Але тут я поки що бачу частiше, як воно спотворює нас, обертає на сонливi ходячi тiнi. Мудрi, дошукуючись колись смислу людського життя, вбачали його в тому, щоб пройти невловним помiж тенетами свiту, збагнути самого себе, вiдкрити в собi божественне начало. В чому ж воно виявляє себе в цiй-державi наруги, на цiй окаяннiй Холоднiй горi? В гамiрнiй колотнечi базару? В отiм монотоннiм безкiнечнiм клепаннi, вiд якого можна здурiти? У спритностi передсмертнiй, з якою чiпляються за соломинку життя? Чи надто, може, я суворий до своїх нещасних товаришiв, яким тут випало те, що досi нiкому не випадало? Багато днiв i ночей перед цим розiгрувалась величезна драма, в яку було втягнуто сотнi тисяч людей. Вогнем писалася десь на схiд вiд Бiлгорода трагiчна прелюдiя Холодної гори. Ще ми по кiльканадцять разiв на день ходили в атаки, наступали на якiсь перелiски, боронили якiсь пагорби, а зловiсна тiнь цiєї Холодної гори вже зависала надрами. Ми не хотiли помiчати своєї приреченостi. Звечора тут, а на ранок повземо по iншому схилу, залягаєм на iншому рубежi, вгризаючись у землю пiд шквальним вогнем... То була тяжка, безоглядна праця солдатiв, i вiйська, в тому числi й штурмова твоя рота, сформована з решток батальйону, нiчим не заплямували свою честь. Небо вже було їхнє, блакить його була в тi днi для ревiння їхнiх штурмовикiв та виття бомб, для струменiв вогпю, якими вони з коротких вiдстаней розстрiлювали нас. Спершу чути було канонаднi гуркоти десь на Воронеж, далеко за спиною в нас, потiм i гуркотiв не стало чути, а ми, спонуканi ненавистю вiдчаю, з затятiстю смертникiв все ще вели тут бої - запеклiшi, нiж будь-коли. Зубами тримались за кожен рубiж, не бажаючiї знати, що вже скоїлось найстрашнiше, що орбiта вогню i сталi зiмкнулась в безвихiдь i нi цi степи, нi лiси, що синiють на обрiях, i самi обрiї бiльше нв належать нам. Носив у собi смуток людини, яку вiдтепер нiщо не лякало, для якої, здається, полегшенням було б, щоб хоч настало оте кiнцеве, щоб обiрвався, нарештi, твiй найостаннiший бiль. Та i в найтяжчi хвилини, саме тодi, коли душа жадала пiдтримки, розхилялися стебла десь бiля тебе, з'являлася з жита гранiтова сiрiсть Решетнякового обличчя, що так рiдно блищало рудою щетиною, патьоками поту. - А треба ж битись, - казав майже пошепки, i то була найвища мудрiсть, народжена вашим становищем. I ви билися знову. Потiм потекли вiйська. Брели хлiбами, рухались по дну балок, текли й текли в грiзнiй понуростi, знеможенi, неговiркi, вони, як повiнь, уже витворювали для себе свої русла, i ритми, й закони - незбагненнi закони стихiї. Але навiть i в вiдступi, в безкiнечностi цих людських просувань, у текучих цих рiках горя народного почувалося щось нездоланне: розламуючи просторiнь, ринули невпинно, соталися кудись балками, помiж розтрощених обозiв, йшли i йшли по землi, всiянiй трупами, шинелями, кинутими протигазами... I не одному з вас тодi обпалювало зiр видовище розбитого медсанбату, чиясь нога гангренозна, яку вiдпилюють нашвидку без наркозу, i чиясь кинута габардинова з петлицями сорочка, що, як образ самої поразки, висне, розiп'ята на тернах... Багато днiв догорали кострища величезного оточення. Вичавлювали нас танками по степах, вибомблювали з лiтакiв по лiсах та перелiсках, i робили це неквапливо, з планомiрною методичнiстю, поступово здушуючiї i нiби й не поспiшаючи розтерзувати свою жертву, нiби намагаючись продовжити свою катiвську насолоду розправи. Безлiч нас, бiльшими ii меншими групами, загонами, ватагами, блукали по тих уже приречених просторах, знову натрапляли на розбитi обози, медсанбати, штаби, натикались на танки, закопанi в землю, часом десь у полi зустрiчали коней, понурих, оглухлих, нещасних, як ми. Чорна оточенська одiссея, хто її хоч раз пережив, не забуде довiку! - Може, й справдi треба було - пiстолет до скронi? - часом роздумує Шамiль. - Пострiлятись? Усiм? Нi, - каже на це Решетняк. Не почуває себе винуватим, що зостався живий. Бо ж, може, потрiбен ще буде Батькiвщинi? Вiдчуття потрiбностi, воно має в собi неабияку силу... Решетняковi- завдячую своїм життям. Пiд час одного з бомбувань, коли чорнi вивороти землi закрили геть сонце i ти летiв кудись у смерч, у жовту бурю вогню, за якою не було вже нiчого, - саме вiн, Решетняк, виявився найближче. Хоча й сам був контужений, вiдкопав, витяг тебе з чадної могили, сяк-так вiдволодав. В найскрутнiшу хвилину життя не покинув тебе, як не покинув торiк свого капiтана Чiкмасова, - поранений, той весь час на Решетнякове плече спиравсь, iнакше не мiг би йти. Пiсля Днiпра це було, коли вже без артилерiї, без нiчого вибралися на лiвий, - лиш душi свої винесли з святої днiпровської води. Є подвиги такi, що лежать на поверхнi, всiм виднi, а в такi, що вчиненi зовсiм негучно, майже непомiтно, наодинцi з власним сумлiнням. Свiт про них не оповiщений, медалi за них не вiдлито, носить їх людина в собi як тайну душi своєї, як знак того, що й ти чогось вартий. Не вважав i не вважає себе Решетняк героєм, просто рядовий солдат-кадровик, i якщо є за ним подвиг, то це скорше внутрiшнiй подвиг скромної Решетнякової душi, яка не раз саму себе пересилювала, не раз над собою пiднеслась. Як тiєї темнющої осiнньої ночi, коли вiн попiд колючими лiсосмугами - на вiдстанi людського голосу - минав своє Хмарине, домiвку минав на такiй близькостi, що, здається, чув подих дружини, чув гарячий дух її молодого тiла з постелi... Пройшов. Минув. Вдалось тодi вибратися з оточення, а тепер... Пiд час спiльних блукань вперше зародилася думка про Чорнi лiси. Пiдiбралося кiльканадцятеро охочих, iшли i марили тими Чорними лiсами, вочевидь бачили вже себе бiля партизанських вогнищ... А потiм та пастка, в яку їх напра•вив зустрiчний землячок: "Он тудою, тудою... Скiльки вас тут уже перейшло через мiст... Вдень у них там будка порожня... Смiливо проскочите! Не ви першi, не ви останнi..." I спрямував їх - не перших, мабуть, i не останнiх - просто в пащу замаскованим нiмецьким засадам. Решетняк щоразу втрачає спокiй, згадавши того душопродавця: - Iуда-Скарiот... "Тудою, тудою..." То ж вiн навмисне крутився перед мостом, у пастку людей навертав... Попався б вiн менi тут. У Бiлгородi - перший крiгсгефангенерлагер. Незлiченнiсть людська в колючих дротах за мiстом. I там, серед загальної пониклостi людської, ти вперше побачив смiливо, горде лице, образ нескореної людини-вояка, перед якою i табiрна варта у подивi розступалась. Опiвднi ввели до табору групу нових, закiптюжених, щойно нiби з бою, танкiстiв, артилеристiв. I серед них - молодий командир-кавказець, смаглiй чорнобривий, з кров'ю запеченою на щоцi. Розгонисте ступав вiн попереду, випростаний, з смiливим аж нiби веселим лицем, з орденом Ленiна, що квiткою горiв на гiмнастьорцi. Такий був незвичний цей командир серед загальної пониклостi, серед колючих дротiв та вишок, такий був незрозумiлий своєю безстрашною усмiшкою та непониклою головою, що навiть нiмцi ошелешено розступалися, коли вiн проходив вiд ворiт у натовпi, сяючи до всiх краплистим потом чола, палаючiї своїм ще новiсiньким орденом. Усмiхався вiльною усмiшкою, нiби не вiрячи ще, де вiн опинивсь, куди вiн потрапив. Усмiшка його просто вiдмовлялася визнати цю нову дiйснiсть. - Таким йому не жити, - з сумом сказав Решетняк. Вночi пiдповзли до нього, затиснутого в гуртi, Решетняк простяг йому гiмнастьорку свою запасну, рядову: - Ей ти, Шамiль! На помiняй, щоб вранцi не впiзнали... Iншi з гурту пiдтримали: - Так, так перевдягнись... Нагороду сховай, згорбся, стань, як ми.. Тут нема чого козиритись... I пояснювали з темряви: - Один iз охоронникiв вибовкнув: "Хай покозириться, - каже, - до ранку, а там доля його вже вирiшена..." Отже, перевдягнись, не видамо, нас тисячi, - мiж нами не знайдуть! I.не знайшли Шамiля. З нами ось тут вiн тепер, в солдатськiй рятiвнiй гiмнастьорцi, з орденом, захованим десь бiля самого серця. Вранцi пiсля тiєї ночi поспiшили втовпитись в перший же етап, готований на вiдправку, i цим, може, врятували товариша. Слiпi телячi вагони, де нас було натиснуто стiльки, що всю дорогу мусили їхати стойма. Тiльки це й можна було - стояти й задихатись у темнiй гарячiй душогубцi, яка мчиться невiдомо куди. I тiльки хто зомлiлий чи вмерлий - той сунувся вниз, падав пiд ноги i там лежав, i вважалось, що його вже нема, хоча вiн, може, ще й був. Задушка перегорiла темiнь, в якiй час вiд часу хтось стогне, хтось падає, знепритомнiвши: короб вагона закритий мовби герметично, доступу кисню нема, i не догрюкатись, не достукатись iз цiсї домовини нi до кого за ковтком води, за ковтком повiтря. Свiт глухий до вас, навiть i вартових над вами наче нема, запакованi й задихайтеся, i мчить вас у безвiсть слiпа залiзна сила, i- тiльки десь у щiлинку просочується смужечка свiтла, по якому догадуєтесь, що надворi день, i свiтить сонце, i що, може, пролiтають вашi душогубки десь помiж полiв, помiж лугiв, де голубiє вода, i струменить вiтерець, i дихає вiльно кожна комашина. ...На вишцi знову стоїть з автоматом той рудий осоловiлий вiд спеки юберменш. Розстiбнув комiр кiтеля, витирає хустинкою розiпрiлу шию. - Жарко? Буде вам ще жаркiш, - поглядає спiдлоба на вишку Шамiль. - Мали б подумати, яку тут ненависть куєте. Гортанний голос його кипить суворiстю, хоча на звосковiло-смаглiм Шамiлевiм обличчi ще помiтнi слiди минулих усмiшок - в кутиках губiв, у промiнцях бiля очей, - ранiш ця людина, видно, любила смiятись. Зовнiшнiстю Шамiль зовсiм не схожий на того бойового командира, що, з'явившись у Бiлгородськiм таборi, всiх там був приголомшив своїм мужнiм i незалежним виглядом. За днi неволi аж нiби поменшав: схуд, згорбився, зарiс. Але дух його не зруйнований, ми знаємо це. Навiть коли Шамiль стоїть у черзi до чана за баландою, то й тодi, глянувши на нього збоку, мимоволi подумаєш: "Нi, це людина, яка нiколи не знала рабства..." - Хотiв би, щоб ось тут моя камера передала внутрiшню незруйновавiсть людини, - каже Сергiй-оператор, коли ми з ним обговорюємо це мiсце. - Було ж таки щось - назвемо його Свiтлом iдеалу, - що пiдтримувало вас у тому пеклi, де точився, здавалось би, зовсiм не-рiвний бiй мiж людським i тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав слiпу силу iнстинктiв... - Не завжди долав. Було таке, що й вони долали... Але Шамiль таки ж був, ми бачили його на власнi очi. - Я добре собi уявляю, як вiп входить у кадр... Як вiддає той кульок з локшиною для товариства... I як спить уночi пiд муром, вкритий шматком мiшковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини, що ледь-ледь дихають пiд мiшковиною... Уявляється вiн менi як тип людини, органiчно не придатної для iснування в клiтцi... Рабство в будьякiм виглядi: чи табiрне, що з кийками... чи найганебнiша форма - рабство внутрiшнє... Вопо не для нього. Камера моя вiзьме Шамiля в його людському апофеозi: коли вiн, щойно вихоплений зi спеки бою, з'являється серед табору ще розпашiлий, в пилюцi, в запеченiй кровi... З його обличчя що не зiйшла весела вiдвага воїна, i на грудях орден Ленiна горить пурпурове, на весь табiр горить, як знак самого життя... У фiналi Шамiль, певне, теж з'явиться? Серед тих, хто прапор перемоги пiдiйматиме над рейхстагом, мiг би вiн бути? - Мiг би. Але до того далеко. Безмiрно далеко. - Розумiю, - Сергiй стрiпує чубом. - Ще кривавий берлiнський маньяк сидить у своєму бункерi, ще вiн жонглює глобусом, як той чаплiнський його двiйник - диктаторкомедiант з вусиками... Ще йому рапортують, його слухаються, ще мiльйони задуренїїх життiв у напливi маячнi вiн кине, запiнений, у фронтову м'ясорубку... Може, образ антилюдини нам дати тут? Упиря-вервольфа, вовкуна, що засiв у сталевому бункерi? Але нi, не станем псувати плiвку на це! Досить того, що iсторiя вже загребла його на своїх по