пелищах... А Холодну гору дамо знаєте як? - З пташиного польоту? - З космiчного! Принаймнi щоб враження було таке... Нiби з iлюмiнатора космiчного корабля... Нiби роблю отi унiкальнi надпланетнi кадри, що їх у спецiальних ампулах буде замуровано в монумейт'на честь вiдкривачiв космосу... Для майбутнiх поколiнь... I ось iз тiєї ж точки беру планету... Тiльки не в голубому сяйвi океанiв, материкiв, а планету Холодної гори, планету ще криваву, пожежну, чадну... VIII Якщо iншi рани, рванi, вогнестрiльнi, можна лiкувати, то бiль неволi не погамуєш нiчим, лiкiв вiд нього нема i, певне, нiколи не буде. Ще в школi був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому, що голова його, лиса, лобата, на шиї тоненькiй, справдi нагадувала нам колбу. Крiзь парту бачив, що де в кого на колiнах робиться. Тоненькi чумацькi вуса пiдковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного виразу нашому зiркоокому Колбi, його безкровно-бiлому, з дрiбними рисами обличчю. А поставою був доладний, колбу свою тримав на плечах з гiднiстю i сам тримався випростано, пiвдикувато, як усi низькi ростим. Вiд нього ми вперше почули, що людина складається з бiлкiв, жирiв та вуглеводiв (вiн викладав у пас хiмiю), почули вiд нього й те, що "лишь тот достоин жизни и свободы, кто каждый день идет за них на бой", бо за сумiсництвом вiн викладав ще й нiмецьку. Про себе вiн нiколи нам не розповiдав, але вiд iнших ми знали, що пiд час першої вiйни був вiн у полонi в Нiмеччинi, харчувався брюквою, яка на наших базарах навiть i невiдома, неодноразово вдавався до втечi, але все його ловили i пiдвiшували за ноги головою вниз, - чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу втекти. Чомусь згадався на Холоднiй горi той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким ми поза очi насмiхались, а вiн, залучаючи нас до рiзних дослiдiв лабораторних, чомусь нi разу й не розповiв, як його пiдвiшували i як вiн таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не тiльки ж брюквою вижив, мабуть, не тiльки ж вона зберегла у станi життя ту таємничу сув'язь бiлкiв, жирiв та вуглеводiв, що дали врештi-решт найвищий витвiр природи, вiнець її - людину... Мiзки нам, мабуть, розтоплює сонце. Вiдкритi йому, валяємось на камiннi, тонемо в морi якогось другого, iрреального життя, що кволо тече хаотичною сумiшшю спогадiв, Мiражiв, галюцинацiй... Скiльки ж все-таки людина може витримати без води, без хлiба? Черпак баланди раз на добу, i все. Баланда тут вариться з особливими нiмецькими приправами: замiсть солi кидають у казани зiпсований гнилий сир, що десь зачервивiв, i коли смердюче вариво розливають, то зверху плавають бiлi, огиднi хробаки. Спершу зовсiм не могли їсти, нудило навiть тих, що геть позахлявали... Хлiб ми бачили один тiльки раз: його несли в руках двоє типiв iз тих, якi щойно нiбито зголосилися вступити до армiї власовцiв, i за це їм одразу було видано кожному стандартну хлiбину, а зверху на нiй була покладена ще й полiцайська порма повидла. Вони йшли з тим набутком в супроводi варти через увесь табiр, пропихались помiж голодним табiрним людом, помiж кiстяками живих, в яких очi горiли єдиним, здавалось, бажанням: хлiба! Хоч крихту! Але тi, що несли свiй безчесний хлiб, здається, не радi були йому. Йшли, причавленi тягарем власної ганьби, повтягувавши голови в плечi, i не смiли глянути в вiчi своїм табiрним товаришам. Здається, камiнням обернувся для них той iудин хлiб iз цяткою повидла, - землю орали їхнi понурi Погляди. Певне, їх навмисне водили по табору, щбб розохотити й iнших, бо наступного дня вербувальники з'явилися знову, стояли купкою серед тюремного плацу, ждали, чи хто ще зголоситься. Але вербувальникам довелося довго чекати - охочих одержувати зрадницьку пайку так i пе виявилось! Бо краще вже голод i муки, нiж ганебна вербувальницька ласка. Молодих їм треба, якi статурнiшi, здоровiшi. Нема, не буде. Пораненi ще дужче розшкрiбували свої болячки, контужених ще бiльше скручувало, стрункi поставою намощували собi горби пiд сорочками на спинах, щоб здаватись горбатими. Загледiвши вербувальникiв, сахалися, кидалися вiд них, як вiд зачумлених. Безiменнi, нiкуди пе вписанi, безхлiбнi, кiстяками хребтiв оберталися до проклятих наймацьких спокус. - Не для нас той хлiб, - казав Решетняк. - Ним хiба що вдавитися можна. А тi, що по цеглинцi хлiба з повидлом одержали, навiть i не ночували бiльше в таборi, бо хоч нiхто їм уголос i не дорiкав, мовчки дивились на них, коли вони, шельмувато ховаючи очi, робили з своїми пайками по табору обхiд, але для ночiвлi Холодна гора їм уже була небезпечна - по з'являлися в таборi, боялись, що передушать їх уночi. В одну з ночей налетiла гроза. 3.. горiшнього поверху тюрми крiзь дiрку вiкна, крiзь пруття грат почули ми її подих, нашi душi обдавало поривами вiтру й дощу. Хмари нависли над самою горою, небо гогоче, все в трiщинах блискавок, крiзь прориви у хмарах бачимо в спалахах ще вищi, горiшнi сфери. Простiр мiж ними раз у раз вибухає синьою повiнню свiтла, всюди стугонить канонада небес, демони розруйновують свiт. Удар за ударом, вигряк за вигряком! I хоч тембром своїм гряки-гоготи грому зовсiм не схожi на удари "катюш", нас хмелить цей шал горобиної ночi, збуджує, воскрешає ця потужна сила небес, вируючяй хаос розрядiв. Лихоманкове почуття охоплює всю цю вiд низу й пiд самий дах напаковану людом в'язницю, лунають викрики захвату, свист, ходором ходить катiвня, чути, як на повний голос затяг хтось у темрявi: Гей, не тужи, хто без черги до баланди поспiшає, Кого нiмець дубиною по спинi влучав! Не тужи, хай собака-полiцай збоку скавуляв... Ге-ге-гей!.. Хаос вогню i темряви. Не встигши згаснути, знову блискає, гримить, списами блискавок розламує нiч. Повiнь голубого, повiнь пiчного спалахами затоплює волокнисте мiжхмар'я. Стугонить небо, щуляться па вишках тiнi вартових, а тюрма крiзь грати всiх поверхiв волає вгору до сполохiв, до шалу небес: - Дужче! Ще дужче! Викликаєм на себе всю силу грози: лети на пас вогнями сторчма з розвированих хмар, щоб розкололась до самих глибин ця наша нездвижпа катiвня, хай первiсний хаос тьми i руїни поглине цю Державу Наруги i Зла! Потiм i це минає. Нарбзвиднi небо за гратами свiтлiшає, люди пнуться до вiкон: сходить! Десь iз-за Журавлiвки, iз-за мокрих дахiв мiста живе наше сонце з'явилось! Те, що божеством було для людини далеких епох, Даждь-богом, Ярилом, те, що й сьогоднi з ним, iз ясним, порiвнює хлопець кохану свою дiвчину, з сонцем порiвнюєм усе прекрасне в життi,.. Можем безкарно дивитись, як розливається над громаддям мiста свiтлiюче море небес, вранiшня музика барв: оранжеве, палаюче, синє! Тиснемось до грат, щоб зазирнути туди, в потойбiчне буття, де дахи ще виблискують пiсля нiчного дощу, i крапелина, мов ягода, тремтить на iржавiй ринвi, i все видиме несе на собi звабу життя, карб вiчностi. Зi сходу над мiстом вигоняться свiтлянi лотоси ранку, небо рожевiє свiжо, пелюсткове, вiдшумiлим дощем блищать зеленi клубки дерев, гранiть склом вдалинi стрункi корпуси Держпрому... А душа ще бiльше кривавиться, щемом пекучим щемить. Нема тобi радостi навiть у цiй красi, вранiшнiй, пiслягрозовiй. Це, мабуть, i є неодмiнна ознака неволi: навiть схiд сонця над рiдним мiстом не радує, свiт навiть своєю красою ранить тебе! Мiсто студентської юностi твоєї... Чи Думав, що будеш дивитись на нього звiдси, iз-за грат холодногiрської тюрми? Впiзнаєш рiки вулиць, обриси кварталiв, вiддалену зелень паркiв бiля Сумської, де бронзовий Тарас, якщо не збили його, височить на п'єдесталi з крутим своїм чолом. "Любiть її... Во врем'я люте..." Вслухаючись, чуєш i звiдси голос його. Знову день, як i всi попереднi. Зi спокою, з палицями, з чиїмось конанням. З розiпрiлими юбермепшами на вишках, з нещасним базаром, з вiчними жiнками бiля ворiт. Смердюче тюремне сонце пече, пiд зливою промiння куняєм. А Решетняк тим часом десь ходить, розвiдує, наслуховуе. З-помiж нас вiн виявивсь найдiяльпiшим. Часом повертається вiд ворiт з якоюсь поживою, кинутою жiнками через голови варти, а ще частiше приходить без усякого набутку, хiба що з смугою на спинi вiд палицi наглядача. Решетняк пе втрачає надiї встановити зносини iз зовнiшнiм свiтом. Десь добутим огризком хiмiчного олiвця уперто вишкрябує записочки i, влучивши момент, щодня кидає їх за браму, в натовпи жiнок. Безлiч таких записочок перелiтає там сюди й туди, i Решетняк певен, що хоч якесь iз його послань таки не пропаде, не загубиться. О ця горьовита пошта людської надiї! Був би поетом - найвищими словами оспiвав би її, цю нештемпельовану пошту народну, що потертими, пропотiлими цидулками перелiтає крiзь усi загорожi, падає в пил i з пилу пiдiймається, мандрує iз рук до рук, прямуючи в найдальшi закутнi, когось шукаючи, когось сповiщаючи, i нiде не губиться, не пропада! Хай там що, а Катря, якщо тiльки вона є на свiтi, рано чи пiзно одержить вiд нього звiстку, й прийде, i викупить, якось виручить його, а вiн уже й нас, - цим зараз живе Решетняк. Пiдiбрав десь розчавлену консервну бляшанку, мудрує, як виклепати з неї посудину, а погляд раз у раз - за ворота, де все ж таки має з'явитися ген iздалека, мов iз золотої античностi, закурена, спасенна його мрiя з дитям на руках... Жадiбно наслухаємо табiрнi новини. Знову ходять, вербують у свої шинелi - це не для нас. А ще набиратимуть нiбито на шахти - ми на шахти не хочемо. Завтра вiдправлятимуть до Нiмеччини, але туди ми не хочемо ще бiльш... Щоправда, все це лише чутки, здогади, про такi речi тут не дiзнатися напевне. Доводиться покладатись скорiше на iнтуїцiю та на жереб, який'тобi випаде вiд судьби. Людина тут - неначе плавець серед розвированої стихiї, цiлковито до тебе байдужої, тобi в своїх обсягах невiдомої; життя твое - суцiльна боротьба з нею, важка, майже фатальна. З кожним новим днем новi чутки шелестять по табiрних джунглях. Якось Решетняк повернувся з своїх походеньок квапливiш, нiж завше, голос зривавсь хвилюванням: - Зараз мають набирати. Нiбито на жнива!... Уявляєте: на жнива! Ризикнем? Снопи i хлiб. А може?.. Тут нема часу на роздуми. Шамiль вийняв чорну свою бсзжарну люльку з зубiв: - Двiчi не вмирати. Коли ми вже в колонi сiрiй виходили крiзь розчинену браму з тюремного двору, Решотняк, влучивши момент, кинув у натовп що одну цидулку, мабуть, останню. Мав же повiдомити Катрю, що його тут бiльше нема, що вiн ще й сам не знає, де вона повинна буде його шукати. IX Йде кудись Катря. В гуртi жiнок iз клунком через плече, все далi вiд дому. Село їхнє Хмарино невелике, причаїлось в розпадинi мiж балками, не дуже його збоку й помiтиш. Тiльки шляхи смiливо вигоняться в усi сторони вiд села - в усi кiнцi України лягли дороги вiд Катриної хати. I якою не пiдеш, доведе до тюремних ворiт, до табiрних дротiв, за якими будуть - нiби розiп'ятi - постатi висхлi, кiстякуватi. Скiльки тих шляхiв перейшла, скiльки загорож обходила вiдтодi, як зовсiм незнайома жiнка iз Солониць принесла чутку про якогось хмаринського Iвана. Нiбито встиг гукнути з колони, назвав себе, коли їх переганяли з одного табору в iнший... Було це минулої осенi, в дощi такi, що ноги з багнюки не витягнеш, а Катря тої ж ночi зiбралась i на ранок була вже в дорозi. Чи знати було їй, що Iван її в цей час лежить десь у сибiрському госпiталi i сестри доглядають за ним, сестри та матерi, може, тих, що їх зараз гноїли по таборах та глинищах України пiд небом гнилим, набряклим дощами. Дорога звела Катрю з багатьма жiнками, що теж iшли, сподiваючись розшукати когось iз своїх, а помiж ними жiнка одна, мар'янiвська, мовчунка сувора, про неї тихцем говорили, що сина її коло Днiпра вбито, навiть односельцi бачили, а вона, навiть очевидцям не вiрячи, таки йшла i всю дорогу була як нiма, з похмурим мовчанням несла у вузлах через плече свiй згорьований викуп за сина. Високу, статечну, її не доймали розпитами, жiнки подорожнi навiть iменi її не з-нали, просто казали: Мати Чиясь. Бiля хорольської ями один з вартових, без церемонiй прийнявши хабаря, гукнув у розбагнене глинище, наповнене людьми: - Василенко! I їх встало кiльканадцять. В лахмiттi, у брудi. Стоять, Ждуть, свiтять страдницькими очима до Матерi. Тiльки ж сина її мiж ними нема! Довго дивилась на них, вдивлялася, все нiби впiзнавала, а коли хабарник-вартовець крикнув - швидше вибирати, вона вибрала найнужденнiшого, хворого узбека, що ледве на ногах тримавсь: - Оце мiй син. Забрала i повела. Але всiх не виведеш. Живою могилою для тисяч нещасних стала та брудна, замiкроблена яма, де полоненi цiлу осiнь валялись пiд холодними батогами дощiв. Чимало й хмаринсь-ких було у тiй ямi, куди вони потрапили, не встигши навiть гвинтiвок одержати. Хмаринське жiноцтво всякими правдами й неправдами вирятовувало своїх. Одначе вирятуванi, в тiм числi й батько Катрин, повернулись додому надiрваними. Дядьки, що враз стали дiдами, бухикаючи на все село, кров'ю вiдхаркували той Хорол, ту гнилу безправну осiнь. Розриваючи груди, кашлем будили село, а коли бухикання в якомусь дворi змовкало, так i знали: ще однiєю вдовою бiльше стало в селi. В тихiй зажурi гасли очi їхнi. Один по одному майже всi перемерли за зиму вiд набутих хвороб, вiд простуд та побоїв, а то й просто гинули нiби безпричинно, може, отруєнi самою трутизною неволi, самим повiтрям безправства й наруги. X - Женуть! Женуть! Жiноцтво токове разом кинуло роботу. Бригадир Вiхола змушений був зупинити молотарку. Всi поглядами - на шлях. З-за горба, в ореолi куряви, з'являлися люди. Тi, вiд яких ще недавно стугонiло небо на сходi. Тi, що вiд них десь аж iз-за Харкова втiкали сюди перепудженi нiмецькi коменданти з своїми коханками. Закiптюженi тiнi людей, обшарпаних, перевтомлених, в супроводi конвою ступили на тiк. Загледiвши шаплик з водою, полоненi натовпом кинулись до нього. Токовi цiй водiї й по пили, вона була приготована на випадок пожежi i вже кiлька днiв стояла так, нагрiта сонцем, несвiжа, припилюжепа, у масних плямах, - куди ж таку пити? А цi накинулись юрмищем, ошаленiлi, давляться над шапликом, п'ють по вiдiп'ються, наче вiк їх мучила спрага, наче цiле лiто росинки на губах не було. - Нема таки напою над воду... Дивлячись па спраглий, нещасний цей натовп, плакали жiнки. Туга за мужем, за батьком, за братом була в їхнiх сльозах. Колосовського ранили цi їхнi жалi й спiвчуття, здавалось Богдановi, що котрась iз жiнок ось-ось у вiдчаї скрикне: "Ви ж нашi! Це ж ви стугонiли небом! Хiба ж мп такими вас ждали?" Босий стояв перед жiноцтвом, тонконогий, як Дон-Кiхот, в безглуздiм своїм галiфе, боз чобiт, в гiмпастьорцi перетлiлiй, мокрiй вiд поту. Ноги ледве тримали Колосовського, в спинi пiсля далекої ходьби палило вогнем - контузiя що давалася взнаки. Десь би присiсти. Вiн час вiд часу поводйл то плечем, то хребтом, i це, мабуть, впало в око бригадировi, токовому пладицi Вiхолi. В кожному разi, чимось привернув ного увагу цей жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим поглядом. - Ось цей козак, видно, з наших, - сказав бригадир i, скрадливо ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у руцi. - Батько ж твiй, хлопче, мабуть, козацького роду? - Не iнакше, - Колосовський важко спромiгся на слово. - От бач, який я вгадько... Ану ж, козачий сину, докажи їм. Докажи їм, що не забув хлiборобської науки, вмiєш носити рожни! Глянь, рожен як золото. - Вiн аж колихнув ним перед Колосовським. - Наш, український! Рожен був високий, як спис. Iдеально вiдполiрований соломою, блищав жовтавим полиском, мов точений весь iз старої слонової костi. Бригадир Вiхола, випроставшись, неначе який-небудь iндiйський магараджа, тримав цей в'язовий прадiдiвський спис, що послужив, певне, не одному поколiнню соломоносцiв. - Так на ж, бери, докажи їм! Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь iз гурту полонених зауважив скромно: - У нас перед вiйною солому сiтками тягали. Це зауваження нiби жигалом прижигалило Вiхолу, аж побуряковiв: - Отож навчили вас мудрецi - сiтками по всьому полю розтрушувати! Дiтлахiв наставлять, вони й роблять дорогу на весь степ!.. I .скирти стоять тодi все невивершенi, наскрiзь вiд дощiв затiкають... Хазяїни! А ми хай не з такими темпами, без сталевих сiток, зате чепурненько, - i кивнув на дiвчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона тобi начинить так, що соломинка з рожна не впаде! Доки вiн розбалакував, Колосовський усе стежив за ним. З сивими скронями, з сивими кущуватими бровами, з-пiд яких засльозено голубiють пильнi холоднi очi. Губи раз у раз усмiхаються, все обличчя - м'ясисте, в червоних прожилках старостi - всмiхається теж, i тiльки в очах цей пильний незникаючий холодок, вiд якого став не по собi кожному, кого вiн торкається. Колосовський, позиркуючи спiдлоба на рожен, почувався так, мовби якась мара його переслiдувала у виглядi цього допотопного знаряддя.... Адже ж коли наближались до току, перше, що вiн помiтив, був якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному колiнi, саме силкувався виважити його, пiдняти з землi... "Тiльки б не це, тiльки б не заставили носити рожна!" - подумалось Богдановi, i од самого передчуття контужений поперек йому запив болем... I от маєш. Саме на нього й накинув оком цей токовий владика, що, нiби глумлячись, знов уївся поглядом: - То як? Рожна злякався? Кишка топка? I це ти хотiв у них Харкiв вiдбити? Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотiв би приховати в собi це почуття, але нiчого не мiг iз собою вдiяти. Ненавидiв цей розпарений картопляний нiс, i бригадирiв картуз засмальцьований, i губи усмiхнено розтягнутi - посмiшка на них нiби прилипла, вона ще тремтiла, але губи вже побiлiли вiд злостi. Хто ти, чоловiче? Ти ж жив на цiй землi, ходив мiж нами, нашi слова говорив, а тепер... Ким ти став? Ради чого сiкаєшся до мене, глумишся, досвiдченим наглядацьким оком вгадавши, в який спосiб можеш завдати менi найбiльшого фiзичного болю?.. Бригадир ще раз виставив рожен, вихнув ним Богдановi ледве не до обличчя: - Береш чи нi? А не хочеш - так i скажи: вiдмовляюсь. З першого кроку i вже - саботаж... Колосовський протяг поглядом по рожну аж угору, до його вiстря: "Чи таки взяти, щоб наскрiзь тебе простромити? Як черв'яка, причавити до землi цим твоїм рожном!.." I тут з гурту виступив Шамiль, вiдсторонив Колосовського: - Не може вiн. Пiсля контузiї вiн, розумiєш? - блиснув бiлками до бригадира. Вiхола змiряв поглядом несподiваного захисника. - То, може, ти? Кунак? - Холодна гора покуначить... Давай. Але цьому чомусь не дав. Запальний, скажений, вiд такого всього можна ждати... Втягнувши голову в зсутуленi плечi, бригадир знову прискалив око на Колосовського: - Отож-бо я й помiтив одразу, що вiн у вас якийсь перекособочений... Дай, думаю, поставлю цього козака пiд рожпа. Хай хребта йому розправить. Рожен - це такий струмспт, що кожен хрящик поставить па мiсце... А козак, виходить, солом'яний? - Сказали ж вам: не може вiн, - докинув з гурту змучений, пiдстаркуватий уже полонений, якого й iменi що пiхто не знав. - А не можеш, так нащо ти менi здався? - з люттю пiдвищив голос бригадир. - Облежував би боки десь там, на Холоднiй горi! А менi треба таких, щоб усяку роботу вмiли! - I знову стишив себе до кривої усмiшки. - То хто ж? Гордий син Кавказу береться? Алє ж у вас там тiльки лезгинку вмiють вибивати! Винце та "Сулiко"! А на хлiбцевi - все на нашому, на готовенькому! - Ось годi-бо вам, - заспокiйливо сказав Решетняк, виступаючи наперед. - Дайте я. I рука його тихо лягла на рожен, охопила той спис мiцно, кiстляво. - Ще один кунак-захисник, - бригадир прицiнювався до Решетняка, зважував поглядом його осадкувату постать: надiйнi робiтницькi плечi кiстлявились пiд пропотiлою гiмнастьоркою. - Вмiєш? Що ж, - Вiхола осмiхнувся криво. - Бори, виручай дружкiв... Iнтелiгенцiя й тут на простих виїжджає... Ану, Прiсько, начини йому як слiд! Дiвчина з граблями стояла серед жiнок: рослава, з смаглявими персиками щiк, в синiй кофтинi, що на туго випнутих грудях вилиняла, вигорiла двома помiтними цятками. Очi широко вiдкритi, скалчастi якiсь вiд сонця чи вiд слiз. - Ну нащо ви це? - дивлячись на бригадира, вимовила з болем. - Люди з пiг валяться, а ви... - Давай, давай, не розмузикуй, дуже ти сьогоднi грамотна! Не на курорт сюди їх прислано! Война - не мать родна... Бери нанизуй! Сльози затуманювали дiвчинi очi, коли вона взялася рихтувати грабельками свiжу пухнасту солому пiд рожен. Нiби ткала її делiкатно, охайно, робила це так, щоб соломинки не було зайвої, бо кожна ж соломинка зараз як гора ляже цьому змученому на плечi. I дух затаїв натовп, стежачи, як Решетняк, опершись колiном об землю, примiрюється, обережно заганяє рожен у солому, а потiм, натужачись, пробує виважити, вiдiрвати його вiд землi разом з нанизаним пластом соломи. Трохи пiдняв i не втримав, повалився на землю, зломлений ношею. Загули жiнки, дорiкаючи Вiхолi: - Та що ж це ви, Семеновичу, робите з людьми? Стiльки не ївши, яка ж буде в нього держава в руках?.. - Не ваше дiло, - огризавсь бригадир. - На фронтi, мабуть, ящики з снарядами пиряв!.. А Решетняк тим часом пробував що раз i ще раз. I коли Прiся помогла йому грабельками з-пiд низу, вiн таки виважив рожна, поставив його сторчма. Передихнувши, з натугою пiдняв над собою, i, заточуючись, поволi рушив до ожереду. Полегшено зiтхнулося всiм, окрiм хiба що Вiхоли. Зсутулений, з картузом, нацупленим на самi очi, кинув Решетляковi навздогiн майже з похвалою: - Двожильний, видно... Золоту папаху як одягнув!.. В такого пуп не розв'яжеться. Пiсля цього, порадившись осторонь з конвоїрами, взявся розподiляти полонених по роботах. Тут уже кому що вiтало: цих лишає на току, тих на стайню, iнших на фермiї. Колосовський потрапив у групу, видiлену силоснi ями чистити. Старший з конвоїрiв, якi пригнали їх iз гебiту i мали тепер повертатись, попередив на прощання: - Вдень будете працювати на рiзних роботах, а на нiч вас знову збиратимуть докупи... Тiльки не здумайте тiкати: далi Днiпра ще нiкому не вдавалось вiдбiгти. Там i кiнчалось - без музики. Та й те ще втямкуйте собi: за одного ви всi тут заложники. Один за всiх, всi за одного... Головами вiдповiдаєте! За якусь годину до заходу сонця в радгоспi зчинилася колотнеча: кiлька пострiлiв вiддалено пролунало в стену, прокушпелили, ганяючи сюди й туди, верхiвцi... Робочий день ще не закiнчився, а полонених уже знiмали з робiт, гуртами гнали до цегельнi. Туди ж незабаром пiд'їхала пiдвода в супроводi кiнної вартiї - незнайомi лютоокi шуцмани горбилися в сiдлах. Пiд'їхавши до полонених, пiдвода зупинилася, один iз шуцманiв здер покривало-попону, i вражений натовп побачив на днi воза два знiвечених трупи - в синяках, у ще свiжiй кровi... - Вашi? Старший i молодший. Наче батько й син. Обоє з холодногiрцiв. Тi, що все перешiптувались в дорозi, здається, з одного полку були, мали якусь рiдню за Днiпром... Ще ж недавно пили на току з шаплика. Потiм було їх послано в поле накидати снопи на гарби... I ось уже... Зваленi на дно воза, лежать дровиняками, кинутi абияк: ззаду крiзь полудрабки ноги звисають босi, побитi до кровi... - Втекти хотiли! До Днiпра розiгнались! Тiльки звiдси ще нiхто в нас не втiк!.. Так ось для чого позривали з робiт, зiгнали всiх холодногiрцiв сюди: дивiться, надивляйтесь на своїх товаришiв... Сьогоднi їхня, а завтра, може, ваша судьба. - Не втiк нiхто й не втече! Всюди в нас блокпости! Миша не пролiзе! До вечора й закопали обох у глинищi. Нiякого напису на могилi: навiть iмен їхнiх нiхто тут не знав. Ночувати полонених загнали в цегельню, в напiвзруйнованi печi, де колись гуготiло полум'я, випалювалась цегла, а зараз темрява тхне холодною паленою сажею - руїною, занепадом їхнє. Крiзь розвалиш душники проглядають зорянi клаптi неба. Бiля виходу з печей сидять з гвинтiвками двоє вартових - довготелесий i куций. Пат i Паташон. В Огея-Паташона домашнього самосаду цiла торба, дає й хдопцям закурювати, говорить майже спiвчутливо: - Оце ж двох уже нема з ваших... Не здумайте тiкати, хлопцi. То вони правду кажуть: нiхто ще не втiк. - I до того ж система заложництва, - пояснив довготелесий. - Одного не стане - всi за нього в глинище пiдете. Тяжко зiтхає хтось у нутровищi цегельнi. Сопуть, смалять самосад вартовi. Куцому, мабуть, таки щось гризо душу, бо, нiби виправдуючись, пояснює, що в цегельню загнано їх тимчасово, лиш доки вiдремонтують барак. - Не всi ж тут такi звiрi, - каже вiн, невiдомо кого маючи на увазi. Десь у бур'янi бiля входу в печеру озвавсь цвiркунець заспокiйливим, рiвним сюрчанням. Довготелесшї, що перед вiйною був засуджений за прогул, пiдвiвшись, мушкотить, нишпорить у бур'янi: - Не люблю, коли воно цвiрчить... Примовк цвiркунець, а тiльки вартовий всiвся на купi битої цегли, в травi знов зацвiрчало. - А щоб тебе! I довготелесий знову лiзе в бур'ян, бореться з цвiркуном - цiлу нiч вестиме вiн нерiвну боротьбу з тим партизаном невловним. Заснув Шамiль, i Решетняк провалився в сон, зморений тяжкою працею. Тiльки Богдан ще не спить, вбирає крiзь душник зоряну свiжiсть неба... Робили все, що могли! Це ж таки правда. I ось ви вже мовби вилученi з великого круговороту життя. З усiх багатств i принадностей свiту - що вам зосталось? Печера оця, житло неандертальця? Чорне склепiння з духом пустки, паленої сажi, битої холодної цегли? Що для їхнього тисячолiтнього райху кожен iз вас iз своїм життям, з його радощами й любов'ю, з усiма своїми поривами? Як iстот, начинених непокорою, довiчною незмиреннiстю, всiх вас загнано в цю чорну цегельню, папхом напхано в пiч її - земний образ тiсного задушного пекла... "А над планетою XX вiк, - гiрко думає Колосовський. - Як же сталось, що в печеру загнали тебе, в житло неандертальця? I тiльки в душник напiврозвалений бачиш первмно зоряний всесвiт. I мимоволi звертається душа до тих загадкових висот, до пречистого блиску далеких свiтiв i шукас десь там якихось вами ж осмiяних у школах первопочаткiв, тих, що їх, може, й нема, але що, коли вони є? Що, колiї за якусь провину роду людського наслано на нього цей шабаш антропофагiв?" Крiзь проломи цегельнi невтомно змигують вiї зiрок; своїм життям живуть, вам нiби лиш натякають на щось незвiданi зорянi глибини... Очi небес, iмпульси далеких позаземних цивiлiзацiй, чи знайдуть вони коли-небудь вас? I якщо знайдуть, то - якими? Може, як засторога живим i прийдущим виник цей спалах чуми, якої ти не змiг зупинити? Вiдьомська нiч затопила все, погасила найстаровиннiшi унiверситети, i чого вартi ви зараз iз своїми знаннями та ерудицiями? Тьма окутує континент, i серед мороку її чути лише регiт озброєних автоматами лейпцiгських вiдьмакiв, що регочуть над вами, над вашою нiчною землею... Дивився крiзь душник у зоряну далеч i нiби вдихав пахощi всесвiту, i до сонячної давнизни, до свiтлої предковiчностi несподiвано знову запрагла його майже знищена горем душа. XI Маєток - це як великий концтабiр, тiльки й того, що без брам, без колючих дротiв. Лиш колюччям лiсосмуг обнесена ця каторга степова. Похмурий закон пiдневiльництва панув тут, як i скрiзь, де прокотивсь ураган нашестя. Горе звiдусiль заганяло сюди зiрване вiйною з мiсць безпритульне кочове рiзнолюддя. Прибивались до цього берега тi, що рятувались вiд голоду з мiст, вiд облав, наборiв до райху. Бiженцi з прифронтових смуг. Втiкачi з таборiв вiйськовополонених. Тi, кому вдавалось вибратись уночi iз ровiв з-пiд трупiв розстрiляних... Кожен iз своєю гiркою легендою, яку йому вiльно було вифантазувати на свiй лад, приблукувались, осiдали, змiшуючись з мiсцевим населенням, i всiх приймав цей степовий вавiлон. Радi були вже й тому, що до прийшлих тут не дуже й прискiпуються, контора мало цiкавиться, хто ти е, був би лише здатен взяти до рук вила чи граблi. Управитель-фольксдойч, завжди насуплений чоловiчок, що в минулому був жокеєм, цiлковито покладався на Вiхолу в усьому, що торкалось господарських справ. Сам управитель з'являвся в маєтку ненадовго - зайде до майстерень, заникне до комор, до конюшень, поплескає стригунiв, цвiкне щось кiнничим крiзь зуби i знов жене тачанкою в гебiт: ночувати їздить аж у мiстечко, видно, спокiйнiше спиться пiд боком у комендатури. До холодпогiрцiв пiсля перших з ними сутичок Вiхола приглядався з неприязню i осторогою. На iнших мiг покрикувати, забрiдпих горожанок мiг ображати брутально, а зiткнувшись з цiєю хол одної iрською ватагою, вперше вiдчув, що сваволя його тут не може бути безмежна... Коли б часом коса та не наскочила на камiнь... Но даються в руки. Дарма що валяться вiд вiтру, щоки повтягало, мов на iсусах, а якось вiдпружинюють кiстлявим своїм опором, згуртованiстю; мiж ними, наперекiр тутешнiм законам, нiби iснує iнший, нiким не писаний, прихований закон побратимства, взаємопiдтримки та ще презирства до тих, кого вони називають вислужниками нiмецькими. З приходом нолонених з'явилася вiдчутна якась сила, i хоч вона нiчим себе ще й не виявила, але це була сила. Так почувалася. Спробуй зачепи одного - так одразу й ошкiрюються всi. Сюди ледве приволоклись, по-табiрному дохлi, занепадi на силу, а зараз день вiдо дня дужчають, бо в їдальнi за дiвчатами не встежиш: потайки пiдгодовують табiрникiв, не шкодують для них додаткових порцiй супiв iз шрапнеллю. Вирiшив, що все-таки краще йому буде не оздоблювати холодногiрської братiї, краще з ними ладком, бо це такi, що десь перестрiнуть вночi та й за горло, їм задушити людину - раз плюнути... А хлопцi тим часом оживали. Розбрелись по роботах: той у полi, той на фермi, той бiля коней - над кожним конвоїра не поставиш... Весь час мiж людьми, весь час пiд спiвчутливою народною опiкою. Жiнки пiдгодовують, облатують, солдатськi сорочки добувають для тих, на кому одяг зовсiм розлазиться. - Добрий у вас народ. Сердечний народ, - каже Шамiль Колосовському, коли ввечерi, як завжди, зберуть їх докупи. Робiт i пiсля жнив вистачало. Вiхола запропонував знову пустити цегельню, щоб власну цеглу для маєтку випалювати. Розвели у дворi величезний замiс, i хоч холодно вже, жiнки, попiдбиравши спiдницi, ходять по колу, мiсять, а Шамiль iз Протасовим, колишнiм учителем, глину пiдвозять iз глинища та пiдкидають лопатами в замiс. Знайшов Вiхола заняття своїм бiлим рабиням. Попiдбиравши спiдницi вище колiн, зблискують жижками, рвуть ноги у в'язкому замiсi, проте духом не падають, ще й полонених розбуркують жартами, не дають сумувати: - Не хилiться, не хилiться, хлопцi, перед долею, бо па похиле дерево й кози скачуть! - Ми на пiвнiв ворожили, щораз випадає: спершу їхнє буде зверху, а тодi з них аж пiр'я полетит! Всю цю прокляту гiтлерню як лизом злиже... Прiся теж ходить з жiнками в замiсi. Шамiль час вiд часу поглядом вихоплює її з гурту. Що за дiвчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть би, в фiльмi знiмали. Чимось видiляється з-помiж iнших, може, отiєю задумою, що носить її в глибоких озерах очей? Бiла хустка, пов'язана рiжечком, кидає тiнь на чоло, на тиху дiвочу вроду. Неговiрка, жарту вiд неї не почуєш, тiльки погляд її, якийсь зболiлий, повен далекої ласки й туману, мовби вiдгукується Шамiлевi. Пiд час персобiдку сама пiдiйшла до нього з своїм вузликом: - Я знала, що ви будете... Захопила на двох... Де ми сядемо? Вiдiйшли осторонь, сiли на вигонi серед срiблястої нехворощi. Прiся переломила окраєць надвоє, подала Шамiлевi пляшку молока. - А сорочку скидайте, плечi вам полатаю... Я, йдучи сюди, запаслася ось голкою, ниткою... Вiн спершу не хотiв скидати. Потiм таки скинув нiяковiючи" самi кiстки та ребра,. па грудях - чорно-зарослий... Нахилившись, латала гiмнастьорку i лише час вiд часу скидала очима на Шамiля. А вiн все ловив її погляд, всо хотiв дивитись в тi синi озера ласкавi... - Хто ти? - Прiся, - i посмiхнулась. I вiн теж посмiхнувсь: чи не вперше за довгий-довгий безрадiсний час. Вчилась у педтехнiкумi. Вчителькою скоро була б. А потiм вiйна, на окопах з студентами працювала, а коли все завихрилося, примчалась сюди до батькiв, - батько механiком працював у радгоспi... Не застала: погнали трактори та комбайни в евакуацiю... Тут їй тодi й свiт замкнувся. В тiтки тепер живе. Ще брат у неї є, з оточення прийшов, чоботарює, - в нього своя сiм'я десь на зарiччi... Звичайне, простеньке життя, як i в багатьох її ровесниць. Тiльки сама чимось особлива, душевна, принадна, - таку мову спiвучу, бринливу Шамiль, здасться, ще нiколи не чув. - Я вас помiтила ще на току, як ви за товариша заступились... А потiм, коли загнали вас на нiч в цегельнi, - заснути все не могла. Денне уявляла. Невольники ж! Наче в якiй-небудь Кафi на невольничiм ринку лежать; а над вами пикатi пашi походжають, схiднi покупцi у тюрбанах, у фесках... Прицiнюються, розбирають, па галери маєткiв женуть... I цiлу нiч потiм снились менi галери, i всi ви з рожнами, прикутi залiзом до весел-рожнiв. Слухав Шамiль, наче думу, наче незнайомий епос якийсь, i дiвчина ця все глибше вiдкривалась йому. Сказав їй: - В тебе славна душа. Крапчасте сонечко повзло по бур'янинi, кволе, передосiннє. Прiся обережно взяла його на долоню, й вони удвох розглядали мовчки його мiнiатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кiнець пальця й злетить. В який воно бiк полетить? А воно доповзло i завмерло. Мабуть, трудно було злетiти. А потiм таки розкрило свiй панцир i... знялось, полетiло на схiд. Прiся й Шамiль переглянулись повеселiло, пересмiхнулись мiж собою майже змовницьки. - А ви ж, - глянула на нього Прiся, - з якої республiки ви? I безлiч питань ще вчувалось за цим, вони в її поглядi так i роїлись приязно... Якi там гори у вас i якi дерева? Якими словами тебе голубила мама малим, в якi забавки забавлявся? I що ти зазнав, коли був у боях? Хто сумує десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадiєнi, що тебе вже нема, а ти ось тут, на галерах, i, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на щось сподiваєшся, бо звiдки ж оця твердiсть у поглядi, оце орлине, що є у тобi... Гiмнастьорка розлазиться на плечах, ноги босi, позбиванi, а коли йде, то така по-гiрському спритна хода, така незалежна й гордовита постава... Не такою, видно, ти уявляв собi Україну, думав, що дiвчата тут у вiнках, на вулицi гопаки пiд гармошку, а тут неволя все затопила, безправство панує бiльше, нiж за крiпаччини... Самi буднi тепер у нас, нi музики, нi пiсень, i лише горя буруни - аж по обрiї... А коли знову стали до роботи i Шамiль поїхав з товаришами до глинищ, то навiть ця коротка розлука здалася йому нестерпуче довгою. Наче, доки повернеться, не стане її, розвiється, розтечеться, як видиво, i йому навiть страшно стало, що буде знову один. А коли повернувся i ще здалеку загледiв серед жiнок сумовиту постать в куцiй спiдничинi, в бiлiй хустцi, якось по-вдовиному напущенiй на чоло, коли побачив очi, що пливли йому назустрiч довiрливим вiдкритим теплом, вiдчув, як заяснiв йому свiт, потай засмiялась душа. Увечерi Прiся iшла з ним поруч аж до барака, - полонених тепер уже перегнали в барак - присадкуватий сарай, нашвидку обкиданий рудою валькуватою глиною. - Ми вже просили Вiхолу, щоб дозволив побiлити, - сказала Прiся. - Щоб вам по так сумно було.. А в Грузiї бiлять хати? - Грузин виноградом повиває оселю... Якi там зараз грона поналивались... Мигдаль пiд вiкном... - Дивним, мабуть, усе. вам здається в наших краях? Дивно спершу було, це правда. I простори степiв тополиних, i люди, i мова, з якої далеко не все розумiв... Почував себе часом, як тодi, у безтямнiй атацi, коли, оглушений боєм, летiв помiж товаришами вперед i, нiчого не чуючи, нiмий серед нiмих, бачив тiльки роздертi, перекривленi безмовним екранним криком роти, останню самовiддачу людей, зневагу до смертi... А зараз уже знов повертавсь до життя, у його обiрванi зв'язки i потоки. I воно проймало тебе, крiзь нужденнiсть твою невольницьку розпiзнало в тобi людину. Прiся пiшла, а Шамiль допiзна сидiв на порозi барака. На буро-туманних висотах заходу свiтились пелюстки хмар. Небо - повне нiжностi, беззоряне ще. Двоє всього в ньому свiтил: молодик серпом - чистий, щойно народжений, i поблизу нього - одна на все небо - зiрка, тиха, ласкава... А може, такий, як тиi зараз i не має права на щастя? Десь вiйна, кров, товаришi... I ти ж iще мусиш бути там, тiльки цим i живеш... Згадує Iмеретiю свою сонячну у вежах гiр i отой крутосхил, де батько, мабуть, зараз в кутку подвiр'я закопує глеки-амфори з молодим виноградним вином... Все те в недосяжностi десь. А тут ця Прiся, цей приголомшливий дарунок неволi... Заборонне, недозволене щастя, як невчасно воно з'явилось!.. Якою б радiстю напоїти могло, а напуває гiркотою смутку. Згадай, ким ти був i ким тi є зараз... Встає лiс, начаєний перед боєм, висвистує тем- рявою нiчний вiтрюга, небо свистить своїми небесними соснами. I ви бiля бойових машин, суворi, зiбранi, наказу ждете наступати. Боги вiйни, загадковi для всiх катюшники. Саме переживав тодi радiсть одержання ордена - так i не наносивсь, не накрасувавсь... Не думав, що доведеться носити тобi його пiдпiльно, що з усього тiльки вiн i зостанеться при тобi як пароль, як знак вiрностi i незламностi, як позивний голос того жаданого буремного свiту... Якою силою тодi володiв! Блискавки реактивнi тримав у руках. Залп! I здригнулося небо, i горить пiд чужими чобiтьми земля, згоряє в панiчному страху ворожа атака... Пiдскочите, вдарите - i мерщiй на нову позицiю, на iнше якесь узлiсся, i вже там ставите до бою свої "катюшi", нашвидку скидаєте з них брезенти. Невловнi, грiзнi, кочуєте, лiтаєте по фронту, i до тiльки вдарите, пiхота шаленiє: - Братцi, дайте ще! В оточеннi довелось самим пiдривати "катюшi", щоб не дiсталися вороговi, власноручно спалив свою установку. Може, й себе треба було пiдiрвати тодi? Надiя - остання зброя солдата, вона тебе втримала, а для чого? Громами володiв, а тепер? Хотiв би постати перед Прiсею таким, як тодi, з'явитись сюди в командирському блиску офiцеракатюшника, з'явитись з тiєю грозою, закутаною в брезент... Та ще ж, може, постанеш таким, тiльки ж для того й живеш! Ще ламатимеш їхнi оборони, прополюватимеш замiнованi поля, ще на iнших узлiссях гудiтимуть тобi верхами готичнi собори сосен... Визорилось небо, поля потонули в iмлi, у синiх смерках. I здавалось Шамiлевi, що вiддалiк ходить, блукає по пагорбу хтось. То зникне, то'знов, виринаючи з iмли, ледь бовванiє, схоже на постать дiвочу... Чи, може, й не здавалось? Може, й справдi там, у маревних смерках вечiрнiх, чиєсь щастя тихо, нечутне ходило. XII Сплив вересень, синiй, як терен. Жовтень палає червоний, як глiд. Фуражирами на фермi працюють Шамiль та Колосовський - є така професiя на свiтi. Вивозять сiно iз плавнiв. Якщо бряжчить, торохтить, трахкотить на весь степ, то вже так i знають фермiвськi дiвчата: - Скажений Шамiль за сiном поїхав! Тримаючи напнутi вiжки, навстоячки править у передку, дубленi п'яти грають на клавiшах дощок, настелених по дну гарби. Колосовський збоку сидить, вчепившись за Полудрабок. - Та не гони ж ти так! Пожалiй россiнантiв! - Вони це люблять... I я люблю. Люблю, щоб бiгло!.. Не бiгло щоб, а неслось, розтрясалось, летiло - оце вiн любить. Щоб вся аж пiдскакувала порожняком, наче ось-ось розсиплеться, драбинчата, стоголоса його "катюша"... А край ферми Прiся якраз виганяє на толоку свое запацьорене стадо, - вона тепер щетинястих вепрiв отих пасе, що завжди голоднi, забрьоханi, худi, як хорти. Чиста-чиста, наближаючись, бiлiв хустина: навстрiч гарбi Прiся виходить до шляху. Вщухає трахкотiнпя, Шаяiль, вдоволений ефектом, з ходу зупипяє кон