ей. Привiтався з дiвчиною, глянув на вепрiв: - Де ж тут мiж ними Герiнг? Прiся з серйозним виглядом вказала паличкою па здоровенного старого кнура, що ростом видiлявся з-помiж iпшпх землрийцiв. - Ото Герiнг, а то он Гiтлер, - i вказала ще на одного, хребiуватого, забрьоханого, и брудiшi щетинi. - Дiвчата просто ненавидять його: всi стiни попiдривав, з ногами в корпто лiзе. - Що ж, арiєць, йому все дозволено, - зауважив Колосовський. Книжка якась була в Прiсi в руцi. Часто бачать хлопцi, як дiвчина, пасучи своє стадо, iде повагом толокою, на ходу читає. - Що за книжка? - запитав Богдан, але Прiся не вiдповiла. Все дивилась своїми глибокими на Шамiля, що хаацько сидiв на полудрабку, тримаючи вiжки. А коли вже хлопцям треба було їхати, сказала зпачливо: - Брат мiй хоче бачити вас обох... Жде вас бiля того озеречка, де глiд червонiє. Знали вони те озеречко, окутане верболозом, кущами терниння та глоду. До нього й попрямували, зоставивши коней вiддалiк пiд копицею сiна. Тихцем пробралися мiж кущами до плеса. Кругле, як волове око, затишно, iнтимне якесь. Багрянцеве листя нападало з кущiв на воду й незрушно лежить. Вода темнiє вже шг-осiнньому. Задумлива, тиха. Не пробiжить навiть комашина по нiй. Раптом Шамiль вхопив Колосовського за плече, остерiг... Двоє каченят випливали на плесо. Благородної кавової барви. Видно навiть темненькi смужечки вподовж голiвок. Молодюсiнькi. Зовсiм спокiйно пливуть, чистять пера, одне навiть лапкою голiвку почистило - чепуруни. З затiнку випливають на ряботiнь сонця, роззираються. Одне випустило крильце, що сяйнуло бiлоперiстю, випростало його, наче потягається чи пробув перед польотом.. Помiтили людей i не сполохались, спинились, дивляться. Аж трохи ближче пiдпливли, стало видно зiркi, блискучi мачинки їхнiх очат. "Ти б' стрiляв? - хотiлось Богдановi запитати товариша. - Я б нi, не змiг би в таку красу..." Почувається, як їм щасливо у парi, як гарно так вiльно й беззвучно плисти по озерцю. Хлопцi боялись поворухнутись, щоб не злякати. I враз - фр-р! I вже над лугами. Але i там, у прудкiм вiражi, йшли у парi, рядком. На iншi кудись, на бiльшi озера. Мовчазно стояли хлопцi. Почував кожен, як щось важливе йому вiдкрилося тут: ця злагода вод i мудрiсть тишi. Мов чудо, вiдкривав для себе Богдан оцих запiзнiлих качат i палаючий глоду кущ в дивовижностi його сотворения i його життя. Ранiш би так пе сприймав. Нiякi кафедри не навчили б того, що навчила тебе страдницька твоя путь по фронтах, i власний бiль, i горя 'молодого безмiр... Нiби зупинився в своєму течивi час. Передосiнньо вспокоєна, зупинена в ростi природа. Вслухайся в неї, вслухайся в себе. Нi, таки ж i в цих умовах не деградує людина. Одних неволя нищить, iнших розбещує, але ж скiльки таких, кого дух розтлiння не торкнувсь, хто i в невiльництвi ще мовби гострiше вiдчув свою людську самоцiннiсть. Можна, звичайно б, стати тяглом, приглушитися, знедуховнiти, але яка була б вартiсть такого життя? Цi багрянцi падолисту на водi, ця прозорiсть обрiїв осiннiх, що вони будять в тобi, чому непокоять? Навiть вершина всiх роздумiв - то не вся ще вершина. За нею мусить вiдкритися. Дiя - прамати всiх досягнень людських... - Але ж чому його нема? - промовив Шамiль i хотiв рушити в гущавiнь, та саме в цей час десь iз-за лознякiв перед ними з'явивсь той, кого ждали. Низькорослий, в фуфайцi, в чоботях кирзових. Обличчя сухе, блiдувате, з чiпким вовчкуватим поглядом. Шамiлевi кивнув, Прiся їх уже знайомила, Колосовському ж, мiцно тиснучи руку, вiдрекомендувавсь: - Байдашний. Дарма що росту непоказного, мiцнiсть почувалася в осадкуватiй, доладнiй постатi зi ще не втраченою виправкою - не один рiк, певне, ставав наввипинки в кадровiй службi. Чоботи забродженi, на головi - кепчина з наплюснутим на лоба козирком. Було щось майже черстве в твердому й маленькому - з кулачок - обличчi. Очi сiрi, доскiпливi, глибоко пiд лоба всадженi. Найбiльше увагу приковував цiєю доскiпливою сторожкiстю погляду, в якому було щось важкувате, малоприємне. "Та не дiтей же тобi з ним хрестити", - дорiкнув собi в думцi Богдан. I що симпатiї до нього не вiдчув - це теж було зараз не надто важливе. Важливим було, що перед тобою людина, якiй можеш довiритись. Прiсин брат, лейтенант-оточенець. Не було образливим, що вiн розглядає, вишiльновує тебе, мовби прицiнюючись та внутрiшньо виважуючи, чого ти вартий. А що в ньому є оця насторога, щось навiть схоже па притаєну пiдозрiливiсть - так що ж тут дивного? Цi якостi тепер, в цих умовах, уже не гандж, вони стають скорiше достойнiство людини... Зате потiм - одразу па "ти": - Так оце ти будеш Колосовський... Чув i про тебе вiд сестри, давала характеристику... Нiмецькою володiєш? - Трохи. В основному вивчав французьку. Ще якi вас цiкавлять анкетнi данi? - То вже моя справа. Треба буде - спитаю. Сiли пiд верболозом, Байдашний добув з кишенi двогорлу солдатську маслянку, вiдкрутив кришечку, витяг з неї акуратно нарiзанi для цигарок папiрцi з нiмецької газети. Закурили. Шамiль дививсь па лейтенанта повеселiло, йому, видпо, приємно було бачити перед собою Прiсиного брата, дарма що Байдашний нiчим нiби й пе схожий на свою красуню сестру. Може, хiба що вдачею, незламнiстю, мiцнiстю духу. Сидить навпочiпки, жадiбно затягається, спльовує в пiсок раз у раз. Досмалив, затоптав недокурок. - У вас у радгоспi буде створено ядро. Сказав як про щось вирiшене, буденне. Потiм стаг. розпитувати про решту полонених. Доскiпливо, у подробицях. Хто з якого роду вiйськ, хто на що здатен, на кого можна до кiнця покластись. Дещо радив. Вiд дечого застерiгав. - Поспiшнiсть потрiбна при ловлi блiх. .Гарячковитих ми будемо остуджувати, - i чомусь суворо зиркнув на Шамiля. - Найменший промах - i голови нам всiм полетять. Люди - рiзнi... Оскiльки йшлось про барак, про товаришiв, Колосовському здалось, що такi остороги тут навiть зайвi. Сказав: - На наших можна покластись. Саме слово полонений - це як пароль, тут зради не бiйся. Хто здатен був зради тiї, той сюди не потрапив. Байдашний зиркнув на Колосовського, подумав. - Переконливо. Але осторога в нашiм становищi нiколи не зайва. Бо тут все часом вирiшує... випадковий випадок. Вiн так i сказав "випадковий випадок", i Колосовський мимовiль погамував усмiшку: стилiст... Лейтенант, одначе, помiтив i це. - Так, випадковий випадок, - повторив вiн твердо. - Через це найбiльше й буває провалiв. Обережним, хитрим, пiдступним - таким будь, така тут тактика. Без чистоплюйства: не з благородними маєш справу, з падлюками. На все йди, аби лиш перехитрити... Бо це окупацiя, пойняв? I вже з внутрiшнiм непiдробним переконанням, з почуттям права, впевнено й чiтко пояснює, iнструктує, як треба пiдбирати людей, як буде здiйснюватись зв'язок їхнього ядра з ним, iз Байдашним... Через сестру йтиме зв'язок. - Надiйна. Тричi надiйна, - з гордiстю сказав вiн про сестру. I Шамiловi аж заяснiло смагле чорноброве обличчя. Стали радитись, як i звiдки добуватимуть зброю. Нелегко буде це. - Та на перший випадок маємо. - Байдашний добув iз кишенi, нiби па заздрiсть товаришам, облiзлий лиспявий пiстолет "ТТ". Потримав на долонi, клацнув обоймою, пiсля цього пiстолет знову ковзнув до кишенi, - легко, як ткацький човник. - Щоб не ставити ваш барак пiд удар, операцiї здiйснюватимем бiльше на сторонi. Ворог, хоч де вiн знищений, - однаково ворог: зумiв - i одним гадом менше. I ще - про трибунал. Необхiдно створити вам свiй, полононський трибупал... Беззаконня не буде, але ж не буде й пощади. Самi, кого слiд, прирiкатимем на смерть. Самi виконуватимем вироки. Винищувати й винищувати - це буде наша тактика i нашi з ними рахунки. "Людина-винищувач" - так в думцi назвав його Колосов-" ський. I мимоволi вiдчув повагу. Довiр'я й повага - це, зрештою, важливiше зараз вiд симпатiй. "Людина-винищувач" - ось чим вiн притягує тебе, i за це його визнаєш, i хоч у мирнiм життi, може, й не став би з таким зближуватись, iти на дружбу, але зараз вiн сподвижник тобi, товариш у всьому, що б там не сталось. Видно, злий, як шершень, владний до неприємностi i, напевне, жорстокий, безжальний, але ж Батькiвщинi зараз потрiбнi такi, i тобi теж цим вiн потрiбен, а подобається чи нi, то вже другорядне. - У мiстi був, бачив їхнi дiла..."Принесли "культуру", нiчого не скажеш... Майстри живцем людей у землю закопувати, багнетами очi виколювати живим... Та не залякають. - Байдашний пiдвiвся, зiбрався йти. - Коли зустрiнемось? - запитав Шамiль. - Не спiши: коли треба буде, тодi й зустрiнемось. Мушу вiдлучитись на деякий час. Тiльки повернуся - дам вам знати. Вже коли прощались, Байдашний спромiгся на скупу iронiчну усмiшку: - Мрiяли про Чорнi лiси? Ми їм тут, в оцих лозняках, зробимо Чорнi лiси... - I повторив з ненавистю i погрозою: - Будуть їм, будуть Чорнi лiси! I подався. Хлопцi мовчки дивились, як вiддаляється, змелькує мiж лозняками його фуфайка, його доладна, бистра у ходьбi постать. Потiм зостались перед очима самi лозняки, рiдкi, обгризенi худобою, вилинялi по-осiнньому. Павутиння срiблилось, тонко позависавши на них. Оце вашi Чорнi лiси... - Ось такий у неї братан, - блиснув усмiшкою до Богдана Шамiль. - Кремiнь хлопець! - Випадкова випадковiсть звела, - усмiхнувсь i Колосовський. XIII Нi вiд чого не вiдступивсь Решетняк, нiчого не зрiкся. Не нарiкав, як декотрi. Не мав зла навiть до тiєї габардинової з грiзними петлицями сорочки, розiпнутої на тернах. Нi до наказiв, якi мусили б надiйти, але так i не надiйшли, загнавши всiх вас у безвихiдь. Мiг би ж бути наказ вчасний, рятiвний, але його так i не дiждались, був iнший, рiзкий, - може, навiть безглуздий своєю згубною категоричнiстю. Але мусив виконати i його, бо таке на вiйнi буває. Бо хiба, зрештою, не безглуздя й саме оце людовбивство, що тисячi лiт триває на землi? Хоча не ти винуватець, не ти перший переступив кордон... Часом думає Решетняк: хто щасливiший на свiтi за людину? Ким би стати хотiв? Птахом? Полюють i на нього. Рибою, лином яким-небудь? Гачок i йому приготований... й Конем? Запрягатимуть, битимуть. Так i не знайшов, ким би краще було. Бо людиною ж таки... Знаєш любов. I нiжну щемливiсть чекання. Прозорiє по-осiнньому далеч. Солома скирт iнодi проблисне нетеплим приглушеним блиском. По затiнених стержнях плями сонця блукають. Десь за горбами, за дев'ятьма балками - Хмарино твоє. Якби вiдпустили, з зав'язаними очима втрапив би. Нiч форсованого маршу - i вже там. Але не пускають. Хоча за неперекiрливiсть та роботящiсть, за лагiдну вдачу Решетняк пiшов навiть на пiдвищення: старшим конюхом. Вiхола поставив його на стайню. I це якраз пiдiйшло йому. Любить коней. Вмiє навiть перепалих, заволохатiлих виходжувати... Ще на кордонi жартували хлопцi: "Решетняк наш через коня чай п'є несолодкий..." I то правда була: вночi коня пiдгодовував, свою пайку цукру йому вiддавав... Одного дня, як iз казки, з'явилася Катря. Зi степу навпроти сонця йшла, i щоки горiли їй вiд далекої ходьби, i ямочки на щоках, i сльозини в вiчу були в розблисках свiтла. Не скинувши й вузлiв, спасенне припала йому до грудей, умерла. На мить зник свiт увесь, зосталось їх двоє. Все варто було пережити, усе перейти, щоб дочекатись цiєї митi. Вдихнути ще раз любий дух її гарячого тiла, вiдчути, як знов шумить у тобi збурена кров, - жива, невицiджена, шумить силою i любов'ю! Неподалiк стаєнь кучугура сухої запахущої люцерки, щойно привезеної. Розстелив на нiй свою шинельчину обстрьопану. Пiрнувши в зелених парфумах, сидить твоя усмiхнена й заплакана, твоя довгождана. Розпрiг її обережно вiд ношi, присiв навколiшки перед нею, дивився на неї, а вона на нього дивилась. - Як ти висох... Видно, як i серце б'ється... - А бiля серця видно що-небудь? - А що? - Там осколок зарiс. Бiля самого серця врiс, уже його й не чiпали... - О боже! - Чого ти? Злякалась, що серце в мене буде залiзне? I всмiхнувся. Усмiшка тiльки й зосталась у нього, якою була: гарна, сором'язлива, дiвоча якась... Смуток повив Катрине обличчя. Мовби почувала й себе винуватою за те, що рiдна сторона зустрiчає його неволею, а не пiснею, людськими плачами, колючим дротом, а не маковим цвiтом... Схаменувшись, стала мерщiй пригощати його, наче хотiла, щоб одразу з нього зiйшла оця худорба полоненська, щоб одразу набрався здоров'я. - Все в мене поки що є: i хлiб i до хлiба, ще з довоєнних запасiв зосталось... Добре заробляла... Гектарниця ж я... I корову що не забрали, вистачає молока синовi твоєму... - Який вiн? - Козакує в баби... Полiцаїв уже передражнює... Сяктак живем, горя прикупивши... А скiльки тебе я попошукала! Де тiльки не була! I все ж цидулка твоя з Холодної гори таки домандрувала до мене... Про Холодну гору став розказувати їй i про все, що було перед тим. Щоб пояснити, чого вiн тут опинився. Щоб знала, що нiчим себе не заплямив. - На двiстi кiлометрiв уже був за спиною нiмець, а ми ще на рубежах. Воювали на совiсть, i я теж нi за кого не ховавсь. Знаю тепер, що буває з людиною таке, коли їй нiчого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб. З'їхав уже гусеницею на бруствер, а я з землi одним скоком та на броню, як нас учили. Накинув шинелю на смотрову щiлину, ослiпив його, а тiльки вони вiдкрили верхнiй люк, як граната моя - туди, в нутровище!.. - Дiсталось тобi... Бiля Хмариного в нас теж були великi бої пiд час вiдступу... Ми з жiнками ще й пiсля того не один день у полях та в лiсосмугах поранених пiдбирали... Нi вати, нi бинтiв не було, не мали чим перев'язувати. Шукали покинутi стоянки медсанбатiв, назнали там закопанi вiдходи їхнi - вiдкопували, розмотували чиїсь руки забинтованi, ноги вiдрiзанi... Розмотували з них бинти, виварювали, випарювали, i вже вони, м'якi й чистi, лягали на iншi рани, тамували iншу чиюсь кров... I це, що розповiдала Катря, робило її для нього ще ближчою, ще дорожчою. Катря знов i знов обзиркувала свого вiднайденого. - Змiнився ти. Суворий такий став... Рука її гладила його щоку. Кiстлявi випнутi вилицi. Широкий вид з твердими брусуватими рисами. Очi з-пiд важких брв нiби скошенi трохи досередини. Суворiсть, твердiсть набута. Тiльки рот, як i ранiш, гарного, майже нiжного малюнка... - Чи ти про мене хоч згадував там? - Може, завдяки тобi й вижив... Мимоволi зiтхнув: стiльки разiв смерть зазирала в вiчi... Ночi без сну. Завжди в грязюцi... Хлiба не пiдвезти. Навеснi картоплю .незiбрану в полях викопували, мерзлу, так i тече, як гнiй... На солiдолi оладки з неї пекли... Ну, а табiр - хiба його передати словами? Пошарудiв, шукаючи кишеню розстеленої, протхпутої конюшнею шинельчини, i видобув звiдти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять. - Макуха? - ледве догадалася Катря, взявши той чорний брусок i розглядаючи. - Оце ж таким пас пригощала Холодна гора... Десь роздобудуть, розпиляють, i тодi за недокурок можна вимiняти... - Сиповi вiзьму, покажу, як виросте, - сказала Катря i заховала брусок у кошик. - Щоб знав, чим батька його гартували. Iвановi добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних. - Циганочка наша. - Це хлопцям понесу, хай попробують, - сказав Iван. - Бо фрукту тiльки й пробували, як у госпiталi були. Сибiрськi сестри нам ягiд кисленьких з тайги приносили,, вiтамiнiв лiсових... На фронтi, правда, якось бубку бачив, ледве не загинув через неї. Молоденький садок трапився по схилу, бiжимо, кулi дзижчать, i раптом, бачу, вгорi мiж листям так i сяйнуло рум'яне... Черешенька, перша ягода... Дiстану, думаю, хай хоч i вб'є! I про тебе чомусь подумав. Тiльки потягся, а тут снаряд, так i кинуло мене, полетiв кудись мемелем... Та все ж, мабуть, було у тiй бубцi щось як знак менi: жити!.. I ось як бачиш... - Пригадуєш йому, що до школи колись ходив з хуторiв? - знов загомонiла Катря. - Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пiшов... Все каркав: нема вже тебе, зотлiв десь. - Вiн скорiш зотлiє, - зхмарнiвши, кинув Iван. - Де ж ви тут жпвете? - Ото наш барак на белебенi бiлiє, недавно побiлили... Але туди сьогоднi Iван не поспiшав. I коней, пригнаних з робiт, товаришi прийняли бiля стайнi без нього, - домовився з ними, щоб самi обiйшлись, не вiдривали його вiд дружини. Тут їм, на пахучому сiнi, й вечiрня зiрка зiйшла. Може б, тут i заночувати довелось, якби не проїздив поблизу Пауль-управитель з бутлями самогону в тачанцi. - Хто такi? - льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки. Губiї злi, тонкi, мiцно стиснутi. Вуха з-пiд жокейки стовбурчаться, лапатi, як капуста. Може, й справдi не впiзнав Iвана, хоча ж не далi як передучора бачив його в стайнi. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста пiдрiзано... - Та встань, коли до тебе звертаються. Iван пiдвiвся знехотя, важко. - Дружина прийшла ось провiдати... Дружина, фрау... - То чому ж не на мiсцi? Хто вiдпустив сюди - люцерку розтовкувати? Порозпускались! А куди тi дивляться? "Тi", тобто Пат i Паташон, були якраз бiля колодязя: виднiвся там гурт людей, i коло них вартовi стовбичили iз своїми "палицями". Управитель щось миркнув кучеровi, i той погнав до колодязя. В призахiднiм свiтлi видно було аж сюди, як Пауль зiскочив з тачанки i замашним жокейським нагаєм, з яким нiколи не розлучався, - мабуть, i пiд подушку собi вночi клав, - усмажив по плечах спершу Паташона, потiм, аж двiчi, Пата. I пiсля цього вже покотив па гебiт. Пат i Паташон надбiгли з рушницями розлюченi, захеканi вiд своєї хортячої служби. Пат, що ранiше рiдко й озивався до людей, з бiгу визвiривсь на Решетняка: - Забув, що до барака треба? Ану мерщiй! Полонений не зрушився з мiсця. Бо вiн таки забув. Бо просто не вiрилось, що i в такий день хтось посмiє вiдiрвати його звiдси, порушити його вiднайдене щастя, яке вперше - за довгi роки - тут йому щойно голубило душу. Катря, все ще сидячи на розстеленiй шинелi, подала голос: - Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж свого, не до кого прийшла... - А ти мовчи, заховай свою пазуху! - перепинив Пат її мову брутальнiстю. - Невидержка? За любощами привiялась? Ану змотуйся! Iван стуманiв вiд образи. Лагiдного, тихого Решетняка бiльше не було. Стояв iнший, гнiвом налитий. "I це ви, пiдголосичi нiмецькi, прийшли любов мою топтати? Не маємо Й вже права й на це?" Катря бачила, як поволi стискуються його загрубiлi вiд працi кулаки. Тепер i вона стривожилась. щоб по заходив далi в суперечку, щоб не скоїв чого, пiдвелася, сказала зласкавленим голосом: - Добре, йди. - I, тулячись всiм тiлом до чоловiка, додала: - Я в людей переночую, а завтра знову зустрiнеiмось, - i погладила його по головi. Iван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дiшдiбрав облиплу люцеркою свою шинельчину, накинув її наопашки. Куца вона була, якась кривобока, з обпаленими краями внизу. - Ведiть. Не вiдриваючи очей, стежила Катря, як вiддаляється мiж конвоїрами в тiй шинельчинi наопашки його постать, вiдливає нечутно у вечорову прозорiсть. Конвоїри йшли бiля Iяього, довгий попереду, малий позаду, i видно було, як гвинтивки стирчать при плечах у них, цiвками вгору, як палицi. Вiдiйшли вже па чималу вiдстань, прямуючи через маєток до барака, що ще бiлiв вiд заходу на пагорбi, як зненацька десь там, де вони йшли, зринуло, вдарило пiснею, немов зi i єну, з неймовiрностi: Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю... I тiєї ж митi угледiла Катря, як iз-за барака, з-за вечiрнiх полiв саме сходив мiсяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний, i над самим пругом сидiв. Як млиновеє коло!.. Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи бiля стаєнь. I хлопцi, що зiбрались бiля баракiв. I дiвчата десь бiля ферм. Всi обернулись лицем до тiєї давно вже тут не чутої пiснi, що її, арештовану, зараз пiд конвоєм через мавток вели до барака. Весь простiр степу повнився нею, пiснею-протестом, пiснею-жагою, i була вона на цьому гiркому свiтi як знак чийогось оживання, знак повернення до життя. З сльозами па очах слухала Катря Iванове пiсенне прощання, вона цього вечора вдруге закохувалась у нього, що, вiддаляючись нiби назавжди, набезвiк, був їй зараз найкрасивiший з усiх людей на свiтi. Вже зовсiм розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тiнi конвоїрiв, сама, здавалось, конвойована пiсня iде, вiдпливає в заслухану далеч. I хай в обстрьопанiй шинельчинi та пiсня i боса, зате висока-висока... Тiєї ночi, колiї в барацi поснули, Колосовський на нарах (знову на нарах!) пiдсунувся до Iвана: - Так от, друже, в завдання... XIV - Тiльки б не збитися на пригодництво, - сказав Сергiй -оператор, дiйшовшiї до цього мiсця. - Розумiю, що для вас кожен факт з пережитого дорогий, кожна листiвка, вами вiд руки переписана, здається подiєю - куди якою значною... - Тодi не було незначного. За листiвку розплачувались життям. - А якою буде музика? Чому б не взяти на супровiд щось iз музики старовинної? Не знаю, як кому, а менi... Буваю в тривозi, знаю хвилини розпачу. Але коли я сиджу на концертi i бачу, як студентка полiтехнiчного в глибокiй задумi, в якомусь майже неземному натхненнi слухав Баха, грiзну зливу органної музики, я стаю спокiйним за майбутнє людини. - Це вже немало. - Про Шамiля й Прiсю бiльше б хотiлось. На них зосередитись. В них є ота трагiчна поезiя, що її завжди шукало мистецтво. - Шамiль i Прiся на екранi... Не можу до цього звикнути нiяк. - Шамiля я, скажiмо, радив би дати стилiзовано, пiд нашого найзагадковiшого. з лицарiв - Мамая. Ось вiн сидить серед степу в своїй класичнiй позi, зафiксованiй на всiх отих потемнiлих парсунах. Бандура в руках... Поряд кiнь, повiд накинуто на ввiткнутий в землю спис... Нi, не спис, а рожен - рожен, високий до неба!.. I так на весь екран... Випуклi очi, що поглядом вiщуна-характерника вдираються тобi просто в нутро пiдсвiдомостi. I та мiстика пiдпису, старовинною в'яззю: "Ось ти дивишся на мене, а не знаєш, хто я i звiдкия родо м..." Мамаї - це Сергiєве хоббi. Но всiх базарах та комiсiйних вишукує тi старi потрiсканi парсуни. Вважає їх найбiльшим дивом давнього народного малярства. Мiг би бути фахiвцем-реставратором, якби зрадила йому кiнокамера. Годинами ладен вистоювати в музеї, на самотi слухати того загадкового спiврозмовника, що, владно розсiвшись серед степу, мовби лукаво пiдморгує тобi, насмiхається, або скаржиться, або запитує з своєю чаклунською таємничiстю: "Ось ти дивишся на мене, Сергiю, а не знаєш, хто я i звiдки..." - Нi, краще Шамiля залишимо, яким вiн був насправдi... У гiмнастьорцi ношенiй-переношенiй, що її Прiся латала... В постолах-шкуряках Решетняйової роботи. Якщо Шамiля й варто зобразити лицарем, то тiльки сучасним... Вiн же катюшник, який тут спис?.. - Творчу дискусiю про це ми ще продовжимо, а зараз - в дорогу. Сьогоднi в нас культпохiд. Крем'яниста мокра стежка, в'ючись, веде нас у гори. Йдемо в обсерваторiю. З давнiх, з т и х лiт знайомий там у мене астроном, з яким i Сергiй хоче познайомитись. Серед камiння бiблiйного, серед горiхових могутнiх дерев та окультурених кущiв глоду (i тут глiд!) височать срiблястi пiвкулi обсерваторних бань-верхiв. - Аж куди забрався маврiтанський стиль, - зауважує мiй колега.-В цих оiiуклостях. таки щось є. Вражають... Немов неземнi дивовижнi храми якiсь... Оце тут вона, дозорна вишка планети. Звiдси людина намагається проникнути в глибини свiтобудови, звiдцiль чутливi антени ловлять таємничу, нерозшифровану мову пульсарiв. У лобатих пiвкулях цих храмiв зароджуються гiпотези. Деколи - зовсiм не часто - з'являються вiдкриття... Об'єктом дослiджень тут - тi самi зорянi безвiстi, лише клаптик яких вам видно було в неволi крiзь душник печери-цегельнi. Паленою сажею досi вона тобi смердить. Вранцi вискакували з печери схожi на сажотрусiв, чорнi, як сатана, страхiтнi подоби людей... Але й звiдти ночами ви прагнули зiрок, вели мову до неба, до свiту, в якому ще стiльки нерозгадапостей... Сергiй уважним операторським оком розглядає куполи обсерваторiї. Тихо, нiде нiкого, тiльки оцi срiблястi сторожкi пiвкулi. - Дивний свiт! Свiт загадковостей... Тут би знiмати натуру чогось фантастичного, якоїсь iнопланетної цивiлiзацiї... Обсерваторний люд, певне, ще спить: нiякого руху. Люди нiчних вахт, вдень вони мають право на вiдпочинок. Нiкому не дозволено їх турбувати. Та все ж, поблукавши трохи, на однiй iз алей зустрiли якраз його, сивого астронома. Чолов'яга кремезної статури i, незважаючи на вiк, пiдтягнутий, свiжолиций. Очi з живим блиском, дивно юнi. Поздоровкавшись без церемонiй, окинув прицiнливим оком Сергiєву дещо розвалькувату постать, що, занедбана господарем, вже почала набирати "тлустостi". - Спортом, спортом треба займатись, - одразу ж зауважив професор. - Передчасно втрачаєтє форму, ще дiвчата подумають, що лiнтюх, а ви ж трудяга, я певен... У вас професiя не для ледачих... - Футболом займусь, - пообiцяв Сергiй поблажливо. - Сьогоднi ж записуюсь у дубль до нашої готельної команди. Центральним форвардом, не iнакше! - От i добре, - професор посмiхнувсь. - Ходiмте покажу вам свiжi знiмки Марса, щойно одержав. Пiд пахвою вони в нього, в товстiй папцi, тi марсiанськi ландшафти. Пiшли за ним. Сам вiдiмкнув дверi обсерваторiї. Ввiмкнув рубильник, дав свiтло. Угору по сходах. Кругле, просторо примiщення оперiзує, голуба панель. Внутрiшнiсть високого купола в гарнiм обличкуваннi з темного дерева. Телескоп нагадує гармату. Срiблясте тiло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввiмкнув, заставив рухатись увесь пристрiй, i телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Рухається вiн, i астроном разом iз сидiнням робить розворот, i вже в горiти їй банi з'являється щiлина неба... Сергiй у захватi: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимiй градуснiй сiтцi, створює настрiй урочистостi, священнодiйства. Для астронома ж це будень. - Ставимо координати, i телескоп, як бачите, наводиться автоматично... На потрiбну нам дiлянку неба. - Вiн у вас як живий, - каже оператор. - Повертається так осмислено... I та щiлина неба! Звiдси його якось iнакше сприймаєш... Все це доконче потрiбне людинi? Як по-вашому: дослiдження галактик - це справдi не менш важливо, нiж, скажiмо, дослiдження людського болю? Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж нiби ображено. Нiчого не вiдповiв. - Тодi дозвольте невiгласу ще одне запитання з тих, якi вже, мабуть, вам набридли... - Чи життя є на iнших планетах? - догадався професор. - Так, життя. Не амiачне яке-небудь, а життя в нашому розумiннi? - Я теж хотiв би знати, - професор замислився, поклавши руку на тiло телескопа. Розглядали потiм знiмки Марса, добутi одним iз космiчних кораблiв. - Бачите, пустеля, - дiловим тоном казав професор. - Де тi канали? Воронки, кратери, суцiльнi Каракуми, розбомбленi метеоритами... - То що ж - Земля тiльки оазис у свiтовому безмежжi? - нахмурився Сергiй. - Не знаю, не знаю... Певен тiльки, що рiдкiсть вона i, як рiдкiсть божественну, генiальну, маємо берегти її. I ще доказував спектри, па яких вони мало розумiлись, численнi знiмки неба: все темпе, в бiлих цяточках... - Космос... - Холодом вiє вiд нього... Сергiй, ожвавiнши, в подробицях розпитував про технiку фотографування, - це його зацiкавило в погляду фахового. - Як, скажiмо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцiльними хмарами? - Її важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побiля Сонця: в цей момент вона "тоне" в яскравостi сонячного ореолу. I тiльки в таких ось мiсцях, в гiрських умовах, де сонячний ореол ослаблений, вдається спостерiгати ту загадкову красуню, бачити вузький її серп... - Вдуматись тiльки: людина, як весiльну пару, фотографує планети у їх сонячнiм вбраннi, - заговорив оператор. - День у день дослiджує й саме свiтило, розгадує його, батька фотосинтезу й самого життя... Магiя, чудо часу i разом з тим... - Вiн помовчав, покудлав п'ятiрною голову кудлату, потiм знов, запалившись, звернувся до професора: - А сонячнi бурi, як вп вважаєте, справдi впливають па нашi земнi дiла? Сонячний вiтер, вибухи, отi самi "збурення..." Дуже вони позначаються па пашiм життi в цiлому й па самопочуттi та поведiнцi окремих людей? I на якостi наших фiльмiв, скажiмо? - Переживаємо рiк Спокiйного Сонця, - усмiхнувся професор. - А я й по помiтив, - зiзнався оператор. - Скорiш подумав би, що маємо рiк Сонця Бурхливого.., - Спокiйне чи Бурхливе - рiзницю помiтить не кожен. До того ж iз Землi дедалi гiрша видимiсть: багато куряви розвели. - Так ось що заганяє вас сюди! -пожартував Сергiй. - Вiд бур земних, вiд тайфунiв та торнадо втiкаєте на цi верхогiр'я? - Вiд пилюги цементної, вiд сажi ТЕЦiв,-уточнив астроном. - Бo господарник, вiн утилiтарист, часом далi свого носа не бачить... Дехто поводиться так, нiби на ньому кiнчається життєвий цикл, i пiсля нього життя припинить спiн рух, i майбутнє не виставить нiяких оцiнок. А воно я; буде, прийде. Людство не бездiтне! Нащадки прийдуть i скажуть своє слово про нас: як ми жили? Що думали, що i як - головне: як! - робили... Була пауза роздуму. Пiсля того професор знов повернувся до своїх спектрiв, галактик, спалахiв та вибухiв, i незвично було їм слухати людину, що оперує мiрiадами зiрок, вiдстанями в мiльйони свiтлових рокiв... До того ж тi спектри, якi вiн дослiджує, вибухи, якi бачить сьогоднi, стались безлiч мiльйонiв рокiв тому, коли ще, може, й сама планета iiе народилась. - А вам не сумно? - запитав оператор. Професор не зрозумiв: - Чого? - Що видимий свiт, вами дослiджуваний, - це, власне, вiдлетiлий, давноминулий свiт? Вiдгорiлий у далях, у таких часових правiчностях, що їх навiть багатiй уявi нелегко збагнутiї? - Сумно буває вiд iншого, - довiрливо мовив професор. - Що на людину, хай навiть могутнього iнтелекту, навiть коли стане вона найближча до якихось важливих iстин, неминуче насувається зима старостi. Сергiй глянув на професора запитливо: - Старiсть - це трагедiя? - Якщо є трагедiя старостi, то, гадаю, не в тому вона, що старiється тiло... - А в чому? - В тому, що молодою лишається душа. - Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, - вхопився за почуте Сергiй. Колосовський тим часом розглядав професора. Диво людини... Її можливостей, її витривалостi. Справдi ж, людина - це не тiльки сукупнiсть бiлкiв, жирiв, вуглеводiв! Навiть мiнеральну воду й ту ще як слiд не дослiдили, не розгадали, завдяки чому набуває вона своїх рiдкiсних власти востей, проходячи невидимi шляхи десь там, у земних недpax... Колись, у найтяжчiй життєвiй ситуацiї, доля випадково звела Богдана з цим професором Iзюмським. Бiля куреня, в кiнськiм коростявiм лазаретi... Був сiряк рудий тодi на оцих плечах, були слова великого смутку: "Нема неба. Нема зiрок, в чорних ураганах цей вiк, що, може, останнiй з вiдведених роду людському..." Вiдродилась людина, повернула собi людську свою сутнiсть, знову спрямувала погляд у всесвiт... - А ви, Колосовський, - обернувся до нього астроном,-• щось фiльмуєте зараз? - Збираємось. В туманах пошукiв поки що. - Шукати - це, мабуть, найсолодше з усього... Чи не в наукову фантастику вдарились? - Нi. - Там чомусь найбiльше трапляється курйозiв. По-моєму, ваше мистецтво, як, до речi, i всяке, має не лише емоцiйно дати вiдчути молодому поколiнню наш час, а ще й допомогти його зрозумiти. Нам, старшим, здається, що молодь має той досвiд, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. I тут, звiсно, рiч не стiльки в сюжетах, тут хочеться бачити отi самi спектри художньої мислi, широкої, вiльної. Щоб заполонювала тебе. Магiя екрана, вона ж таки справдi iснує. Я, дарма що клопотiв маю доволi, намагаюсь не пропускати фiльмiв, охоче дивлюсь i їхнi, й нашi. Надто ж про любов, - посмiхнувся професор i по хвильцi став знову серйозний. - Але хотiлось би на екранi бачити любов не полегшену, а як життєву i активну, - я це пiдкреслюю, - активну силу, здатну, можливо, навiть впливати на самий рух iсторiї... Любов - поняття широке, коли хочете, фiлософське. Ось i ця обсерваторiя, хiба ж не з любовi вона виросла? Часом думаю вночi: це ж полеглi, це вони, нiби вставшiї, на своїх плечах пiдняли твою лабораторiю зоряну!.. Або ось вiн, головний герой паш... Телескоп. Метр у дiаметрi! Сама чиясь любов з надюволiргюю точнiстю його шлiфувала, перш нiж нам передати... Пригощав потiм їх рiдкiсною "Iзабеллою". А коли вийшли па подвiр'я, щоб повертатися до готелю, Сергiй знову задивився на срiблястi, сонцем облитi пiвкулi обсерваторних верхiв. - Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олiмп, не добравсь? - Перепадає й нам. Коли розгуляється, понесе грунти - тодi прощайся з небом, зiрками, принаймнi на деякий час. - Жаль, що я не приборкувач циклонiв, - пожартував Сергiй. Професор заклав руки за спину i, свiтячiї сивиною, нiби роздумував уголос: - На людину вiйни, на неї хвороби, проти неї стихiя... А людина, всупереч всьому, таки має всюди залишатись людиною... Котрийсь iз молодих працiвникiв обсерваторiї, перебiгаючи алеєю, звiддалiк гукнув, доповiв професоровi: - Пишу Сонце! Коли, розпрощавшись, спускалися з гори, Сергiй знову згадав про цю випадкову реплiку: - Заздрю людинi, що може отак по-робочому, буденно сказати: "Пишу Сонце!" Цьому б нашу стрiчку присвятити. На це б навести кiнокамери: "Сонце Любовi пишу! Сонце людського цвiтiння..." XV А я поки що змушений писати тьму. Глухi, беззорянi ночi осiннi. Барак, обшнугований негодою. I нiчне засiдання трибуналу в кутку, на нижнiх нарах... Пат i Паташон не дуже перепружують себе службою. Вдень їх дедалi частiше залучають виганяти по сусiднiх селах людей на трудловиннiсть та виловлювати тих, що уникають вiдправки до Нiмеччини. I не велика радiсть пiсля такого дня, промоклому, промерзлому, мiсити грязюку до барака. До того ж сама робота полонених вимагала трохи попустити режим: хто на конюшнi, хто поїхав на станцiю за вугiллям, ще когось на цiлу нiч послано дерть молоти... Вартовi навiдаються звечора до барака, покрутяться, з'ясують, хто де, i подались пiсля цього, один - додому, а другий до конторських у карти грати. Бо, зрештою, куди цi втечуть? Сюди вже й яроплапи їхнi не долiтають. Засади скрiзь, на всiх дорогах хапають, по мiстах облави, - частiше тепер, навпаки, сюди, в маєток, тiкають, де хоч вiд голоду не пропадеш... Увечерi, як тiльки зникнуть Пат i Паташон, барак оживає, пости з самих полонених стають понадвiр'ю на чатах. Стоять, вистежують темряву, доки в барацi засiдає суворий безнаперний їхнiй трибунал. Судять. Прибiгала перед цим Катря до Iвана. Час вiд часу вона тепер його провiдує, всi вже позвикали до неї, iнодi й ночувати залишається - веде її тодi Iван в тамбурний закапелок на стайнi, де густе, надихало кiньми тепло i кiнських попон вистачає, щоб укрити їхню любов. Там, у тамбурнiй свiтлицi, на розгорнутих збоїнах чути їм цiлу нiч, як конi бiля ясел тяжко зiтхають, думаючи щось коняче, своє, може, вiльне й далеке, як лiто на луках. Щось тут i Решетняковi снується з квiтучих казок итинства. Прадiд його чи, може, прапрадiд в турецькiй неволi був. I теж старшим кiнничим, - так розповiдала бабуся. I все приглядався: котрий же iз тих румакiв найбистрiший, щоб погоня його не догнала? Султанова то була таємниця. А потiм якось дав їм сiна, а те сiно виявилось чарзiллям, i конi султанськi, попробувавши, одразу на мову здобулися, по-людському заговорили до кiншiчого. Так дiзнався, котрий найбистрiншiї, котрому погоня не страшна. I на ньому й вимчавсь iз султанських стаєнь вночi, з ним переплив Дунай... В дитинствi немає легенд, для Iвана то все було справдiшнє. "Наче сам бачив, як вiн, вхопившись за гриву, перепливає Дунай". А Катря, зiщулившись пiд попоною, слухає Iвановi спогади-сни, i голос її невеселий: - Жаль, конi тепер не розмовляють по-людському, чарзiлля не найти... А горя цiлi дунаї розлилось... В останнiй прихiд розповiла Катря пожильцям барака: нахабнiє, розоряється той вислужник Йона, життя вже вiд нього нема. Кривдить людей, а якось, напившись, добивався в хату до неї. Не пустила, то вiн стрiлянину зчинив у дворi, вiкна побив... Розповiдаючи, Катря очiкувально дивилася на Йвана, ждала, що скаже, а вiн хмурився й мовчав. Аж здивувалась. I сама ж намагалась виправдати його мовчанку: невiльник життя, руки зв'язанi... I хiба в одному Хмариному зараз панує свавiлля? З Катриних новин для пожильцiв барака iнша виявилась найголовнiшою: днями наших парашутистiв Йона зловив i сам вiдiгнав у гебiт. Хто вони, тi двоє парашутистiв, i з якою метою були скинутi - про це в барацi могли тiльки догадуватись. Нещасливим виявився їхнiй нiчний стрибок: один на деревi завис, заплутався, а товаришка його, зовсiм молода дiвчина, руку зашкодила падаючи, - Йона, проте, i їй скрутив руки за спиною дротом, того ж ранку й погнав обох до новiту-гебiту. Вислужився, iуда, ще нiбито й винагороду отримав за них... П'яний як чiп повернувся додому, прилюдно похвалявся на толоцi своєю хоробрiстю. Одного лише не знав Йона: що не в такiй уже й далечi вiд Хмариного, за полями та балками, закутими першим морозом, помста чиясь не спить, готує, за тих невiдомих парашутистiв розплату. Пiсля того як Катря пiшла, зiбрався увечерi трибунал. I хоч Решетняк промовчав тодi, слухаючи про побитi вiкна, але зараз, коли йшлося про зовсiм не знайомих йому людей, про невiдомих отих погублених Йоиою парашутистiв, вiн перший подав голос: - Таке не прощають. Хай не знайомi нiкому вони з вас, не знає пiхто, якi вони були, що за люди... Нашi парашутисти! - i цим сказано все. Винесли вирок. Товаришi подумали й про таке: в селi не можна чiпати Йону, бо на Катрю впаде пiдозра, життям поплатиться їхня спiльниця... Вирiшили, що братимуть його на хуторi, де Йона має гуляти у свого приятеля иа хрестиках. Операцiю очолював Колосовський. Нiхто й це помiтив, як наступної iючi вислизнуло троє коней iз крайньої стайнi, швидко зникнувши в темрявi, розкидаючи свiй глухий тупiт у степу. Нiч була довга й невiдома попереду, їдучи, Решетняк уявляв, як беруть вони Йону, як поведуть його на те давно запустiле дворище у степу, батькiвщину Йонину, де старий Архипепко яму собi копав. Поклав собi Решетняк, що неодмiнно все там вiдбудеться, на тому ж мiсцi, де Йона вчинив над сiльським активiстом розправу. Приведе й скаже: - Копай... Твоє до тебе й повертається. Проситиметься Йона, на колiна падатиме: - Змилуйтесь,хлопцi! - А коли стара Архипенчиха тебе благала, ти змилувавсь? Копай же сам собi яму, як вiн копав: вiчними сусiдами будете. Схопили Йону там, де й задумано було його схопити: бiля старого вiтряка, коли п'яний повертався з хрестин. Здасться, спершу вiн i не дотямив, що за напад на нього, в думцi, видно, не покладав, що вiн кимось уже заочно засуджений. - Запроданець, - сказав Колосовський, вiдбираючи зброю. - Найманець пiдлий. - Хай i найманець... Найнявсь! - обурено випручувавсь Йона. - I до чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви менi випотрошили! Хто iз землi зiрвав? Хто нас, як цуценят, у сани? - Зрадник. Вислужпик,-згрiзна падало на нього з темряви. - Пустiть! Вiдiйдiть! - пручався всiма м'язами. - Нiкому я не служу! Нi свастицi, нi тризубцю!.. I до лампочки ця менi ваша Україна! Весь свiт пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена! Заткнули рот, скрутили руки, мiж кiньми погнали у вiдкритий степ. Про те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка "у вiчнi сусiди", Колосовський не захотiв i слухати: - Нема коли з ним воловодитись... Тут. ...Як непомiченими виїхали з маєтку, так непомiченими й повернулись троє вершникiв удосвiта до стайнi. Мовчазнi, з суворими лицями, задубiлими на вiтрi. А перенатуженi конi - з iнеєм на змокр