iлих, ще повних нутряного клекоту грудях. Но стало зрадника Йони в Решетняковiм селi. Зник загадково. Розпився до того, що людей не впiзнавав, - хiба ж довго такому вночi в яму вшелепатись? В який-небудь напiвобвалений на старiм хуторищi колодязь, - позоставалось ще їх у степу пiсля того, як хутори порозбивали... Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збiдоване хмаринське жiноцтво з косами в поле i коли цi, безмужнi, вишикувавшись тужливим ключем, рушили по тiм самiм лану, де колись ходили комбайни з їхнiми комбайнерами бiля штурвалiв, - одна з переднiх, кладучи покiс, зненацька в ячменях наткнулась косою на щось перетлiле. Без обличчя, без очей кiстяк, переточений мурашнею... Лише по чорнiй зотлiлiй шинелi, по вискалених металевих зубах i впiзнало жiноцтво свого лютого односельця. Переточена мурашнею зотлiлiсть - то було все, що зосталось вiд Йони. Одначе ще далеко той день, коли його у хлiбах викосять хмаринськi косарi в спiдницях. А поки що Решетнлк ревно. порав коней, розгарячiлих пiсля нiчної гiньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею i ще раз огляне: треба, щоб на ранок були, як всi, зоднаковiлi. Iншi конюхи нi про що не розпитували - коло нього все тут люди свої, надiйнi. Мовчки, як пiсля тяжкої роботи, закурював з ними в розчинених дверях тамбура. I хоч очi червонi були вiд нiчниць, на сон не тягло. Розвиднялось уже. По-зимовому важкi, недобрi хмари над степом пiднялись. Гнало вiтром, i снiг пролiтав, косий, трасуючий. I, дивлячись на той снiг, думав Решетняк: "Це якраз добре. Все примете..." XVI В Перемишлi їх постригли. Клубок круто скручених пiд хусткою Прiсиних кiс звично рвонула чиясь невiдворотна рука... Кiлька спроб втекти по дорозi, вiдлучившись нiби за кип'ятком на станцiю, кiнчились для Прiсi лише синяками густими. Цi синяки, аж чорнi, побачила в себе на тiлi теж у Перемипiлi, коли роздягалася в лазнi пересильного табору. Постригли всiх пiдряд. Машинками, наголо, як тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом з дiвчатами, коли вiд есесiвок вiдбивались, вiд їхнiх ножиць боронячи косiї свої... Були такi, що з горя голки ковтали. Нiби з життям назавжди прощаючись, волали до недосяжних тепер матерiв, похапцем передавали полякам останнi листи, заллятi сльозами: "Мамо, ми гинем! За що вони мучать нас, що ми їм зробили?" Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильнiсть, то вона до Прiсi хоч трохи таки скривилась: не в табiрнi бараки потрапила невдала втiкачка, не до вахманiв, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами витатуйовують на вас безвихiднi табiрнi номери, - придбала Прiсiо за скiлькись там марок нiмкеня-аристократка для робiт у своєму маєтку ;i середньовiчним замком. Вперше, не в пiдручнику iсторiї i не в кiнофiльмi, а насправжки, в реальностi, дiвчина побачила тут рицарський замок мурований. I чепурний корiвник бiля нього неподалiк, з якого ти, остарбайтерка, щодня будеш вичищати гнiй. Нiмкеня - худа, висока, сама хребетна кiсть ходяча - накульгує, бо замолоду об'їжджала коней, i на згадку про тi часи має пошкоджену ногу i троє срiбних вставних ребер замiсть власних. Панi ще й зараз кохається в конях, в неї - цiла конеферма, гордiсть цього родовитого маєтку. Господар весь час нездужає, його возять у колясцi, дiвчатам велено щоранку вiтатися з ним: - Гут морген, гер Рiтмайстер. Гер Рiтмайстер - тiльки так, бо вiн знатний, рiд його походить ще вiд середньовiчних предкiв у кольчугах. Нi, грубим вiн з ними не був, цей гер, цей спаралiзований нащадок власникiв замку, Нe бив нагаєм, не щупував дiвчат, не глумився, як тi, що на пересильних пунктах з фотоапаратами вдиралися в душовi, щоб на плiвку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей не дозволяв собi бути брутальним. Вiн просто не помiчав вас, що снували мимо нього з пов'язками "ост" на рукавах, були ви для нього наче зiтканi з повiтря, вiн дивився згорда крiзь вас крiзь безтiлесних. 1, мабуть, зовсiм не чув чи не бажав чути отого вашого щоденного: "Гут морген, гер Рiтмайстер", бо нiколи не вiдпо'вiдав. Усiм розпоряджалася, панi, вона тримала маєток в руках. - Ми не вискочки скороспiлi. У нас герб, i ми залишаємось вiдданi кайзеровi, - казала пиховито i нiяк не хотiла повiрити, що нiмецькi вояки здатнi були скородити мiннi поля вiйськовополоненими i вчительок затовкувати в пацв'яхованi бочки... - Не може цього бути, - аж сердилась панi. - Ми не варвари. Ти вигадуєш, брешеш! Вони не хотiли бути варварами. Панi не могла уявити свого сина серед тих шмаркачiв з гiтлерюгенд, що гiрше бандитiв знущаються на Сходi над мирним населенням. Чи, може, вони й справдi не були з природи такими? Але ж згоджувались роками культивувати в собi жорстокiсть убивць i садистiв, бо бутрi жорстоким, глухим до людського болю - це для них уже не ганьба, навпаки, це стало синонiмом доблестi, прикметою дужої арiйської вдачi. Панi не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чуєте, бачила?! - Ти, мабуть, навмисне це все вигадуєш, щоб компрометувати пас... Хто ти за фахом? - Мала бути вчителькою... А поки що недовчена студентка. - О! То це ти там i нiмецьку студiювала? - Аякже. Ich bin... du hist... er ist! - I повторила з притиском: - Er isl! Er ist! - Браво, Фрiсьхен! Ти ще скажеш, що й нашу iсторiю вчила? - I вашу, i свою... - У вас є iсторiя? - кривилася панi поламаною усмiшкою. - Тодi вже скажи, що у вас було й рицарство? - Було. I є! Був орден лицарiв Сiчi Запорозької... I лицарiв Сиваша та Перекопу... Києво-Могилянська академiя була... - Не чула такої. "А що ти чула, стара мегеро? Що ти знаєш про нас? Не чула наших мелодiй. Не читала наших книг. Не маєш уявлення про iсторiю нашу! Нашi синi Днiпрогеси, унiверситети, наша молодь, що розквiтала таладтами й надiями, - все це для тебе не iснує! Заклякла в тупому, пихатому неуцтвi, так невiгласкою i в землю ляжеш iз своїми срiбними ребрами... Пороху хтось насипле на цi хижi очi, що не хотiли помiчати цiлих народiв з їх прагненнями, з їх життям, їх культурою... Ми нижча раса для тебе, напiвдикуни. Чому? Чому ви такi? Що дала вам вся ваша нiмецька мудрiсть? Навчила будувати бараки, табори задротованi? Гори клубкiв колючого дроту виробляти для всiєї бвропи?" - Ви ледачi, ви хитрi, як, зрештою, всi слов'яни. Схильнi до мiстики, царевбивств, до руйнiвних революцiй, авжеж? I ви дуже пiдступнi, це правда? - Ми люди, як i всi. I хочемо, щоб всi були людьми. - Якщо ти така ерудована та язиката, то чому ти тут? Менi твоя освiченiсть, власне, нi до чого. - Панi, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди. Не з власної волi тут. Було це по-нiмецькому логiчно, i навiть черству нiмкеню це мовби торкнуло, по жовтiм пергаменту носатого обличчя майнула щось майже прихильне. - Тобi нема чого нарiкати. Дякуй боговi, що потрапила не в Бухенвальд, не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок. - Але ж хiба не вашi рiщарi поначiплювали нам цi принизливi нарукавнi пов'язки рабинь? Це ж вашi нiмецькi ножицi пообстригали нас, як каторжанок... - Ти ображена, що брудну твою голову обстригли? - здивувалася панi i стала пояснювати, що нiчого образливого в цьому нема, бо це гiгiєна, крiм того, в них, у нiмцiв, людське волосся - цiнна сировина: з практичною метою переробляється у промислову повсть i пряжу. Iз вiдрiзаних жiночих кiс, з волосяної пряжi у них виробляють ступнi шкарпеток для команд пiдводних човнiв, волосяна повсть вжиткується також на панчохи для iмперської залiзницi... - А ти ж як, гадала? Ми, нiмцi, вмiєм усе повернути в доцiльнiсть. Це схiдний повiльний ваш розум не знайшов би практичного застосування. А нiмецький генiй iз ваших кiс робить чудовi панчохи... - Данке шьон за пояснення. А ми, дурнi схiднячки, цього, бач, не розумiєм... В нас коси - для краси... На рiздво, нiмецьке рiздво, наїхало гостей. Прибув у цi днi i син Рiтмайстера, фронтовий офiцер, у вiдпустку. Ще перед тим папi не раз хвалилася сином, який вiн порядний, добро вихований. А Прiся дивилася, як старанно мив руки порядний цей вiдпускник, i здавалося їй, що то вiн кров чиюсь вiдмивав. "Але не вiдмиєш! Не вiдмиєш довiку!" - повторювала вона в думцi, дивлячись на червонi клешнюватi пальцi та на брязкотельця його залiзних хрестiв. Влаштували бенкет на честь синового приїзду. Перед тим гостi цiлою ватагою вiдправилися в лiс на полювання - у них кiлькасот гектарiв фамiльного лiсу, де повно звiра: зайцiв, кабанiв, козуль... I ось повертаються iз здобиччю, трублять в мисливськi роги за давнiм рицарським звичаєм, складають здобич купами серед подвiр'я, вихвастуючись - хто бiльше набив... "А руки ж вашi в людськiй кровi", - знов думала Прiся, звiддалiк поглядаючiї на їхнiх нещасних пострiляних сарн. Гостювали в цих родовитих фонiв ще и якiсь новоспеченi фони з Берлiна, з ними нiмченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корiвника або на курятник, дивилося, як Ирiся працює, посипає прохiд, моп алею, жовтим пiском. Ждало мале, доки вона звiльниться вiд роботи, щоб могла побавитися з ним. Якось питає: - Хто ти? Звiдки? Як тебе звати? Показала йому нашивку "ост" на рукавi; - Фон дер Остен. Воно зрозумiло жарт, засмiялось. Iншого разу юне арiйча застало її в курятнику, коли вона нiчого не робила. Сидiла, i навiть книжка нiмецька лежала збоку - не читалося. Нiкого й бачити не хотiла зараз бiля себе, крiм одного - крiм смаглого лицаря-красеня з далеких iмеретинських гiр. Он вiн з вилами серед тих, що вкривають радгоспний свинарник... Тi на даху, а Шамiль знизу солому подає. Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в нiй щось горде, непiддатне. Перед тим, як виважити в повiтря набряклий водою куль, Шамiль пронизує його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дiд Харитон не може стримати свого захвату: - Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить! Никало знудьговане арiйча, зачiпало Прiсю, кликало бавитися з ним: - Фон. дер Остен, пограйся зi мною!.. А вона нi з мiсця. Тодi мале пiдкралося iз-за спини i, набравши повну пригорщу пiску, сипонуло їй в очi тим пiском... Догнала його аж у парку i, накiрчивши, добре натовкла носом у снiг, вiдлупцювала малого фона, як хотiла. Дарма що верещало мов недорiзане. Вибила, i аж тодi бурхнули сльози образи, аж тодi спохопилась: що ж буде? Незабаром гукнула її старша кухарка: - Що ти там накоїла? До панi мерщiй! Панi сидить у крiслi, розпитує, чи правда, що на нiмецьку дитину ти, остарбайтерка, руку пiдняла. - Ти розумiєш, на що ти зважилась? Розумiєш, як можна трактувати твiй вчинок? . - Але ж воно менi очi пiском засипало! - Ти ж могла в своєму нестямi навiть скалiчити це юне створiння! - Воно вже й так скалiчене... духовно. Вважає, що йому все дозволено! Панi трохи недолюблювала цих новоспечених фонiв, вважала їх вискочками, може, це тiльки й не дало розгулятися її гнiву. - По якому мiсцю ти його била? - По отому самому... Дiтям усiх рас i нацiй по одному мiсцю перепадає, - воно в них однакове... ' - Бiльш нi по чому? - Нi. - I такн добре набила? - Добре. Тiнь усмiшки нсремайну.iа по бляклих устах .нiмкенi, Пастроживши, попередивши. щоб бiльше руку на нiмченя не смiла здiйняти, взялася цього разу сама залагодити справу. Може, ще й тому, що сип перебував у замку, i мати з такої нагоди не дозволяла собi крайностей щодо нерсонаяу, пс хотiла бути надто злою навiть у ставленнi до клятих цих остарбайтерок. Панi робила все, щоб син якомога довше побув удома; використавши зв'язки, якось так влаштувала, що здали залiзничний квиток, i вона сама придбала йому iнший - на лiтак. А невдовзi пiсля того, як полетiв, одержала звiстку й хрести: сина десь над українськими лiсами збили партизани. Панi ледве не збожеволiла. - Це ж я... Я сама винувата, сама послала своє дитя на смерть! Прiся, дивлячись на щире невтiшне горе матерi, ладна була пройнятися навiть спiвчуттям до старої. Єдиний син,.улюбленець i надiя родини, вiн бiльше нее iснував, вiн став жертвою власного фанатизму i завойовницької ненажеркостi... Скрутком сплющеного металу врiзався в землю, морозами скуту, той його останнiй лiтак... Тепер тiльки фото його в чорнiй рамцi висить у материнiй кiмнатi, i весь замок поник у жалобi. Може, хоч тепер ви, панi, зрозумiєте горе наших матерiв, зрозумiйте i мою, i Шамiлеву матiр? Але навiть пережите горе не зробило стару нiмкеню добрiшою. Бiльше того, незабаром сталась подiя, яка всiх остарбайтерок приголомшила. Помiж iнших працювало на панськiй кухнi дiвча одне, Маруся, Прiсина землячка з сусiднього району. Iнодi разом вiдводили душу, мрiяли удвох навеснi втiкати. Якось панi в своєму траурi зайшла до кухнi, а па плитi саме молоко збiгає, сердито випiнюється з каструлi. Чи нерви зрадили, чи лють за партизанськi лiси перевершила все, тiльки вхопила ту каструлю i кип'ячим молоком дiвчинi - в обличчя! Ошпарила все лице, i очi вишпарила, звiрюка... Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалiчена, що зiр не повернути, дали пiсля цього їй волю: можеш вiдправлятись назад, на свою Україну... I вiдправили. Прiся не раз ставила себе на її, на Марусине мiсце, i, грiх подумати, навiть щось схоже на заздрiсть прохоплювалось в душi... Хай хоч ошпарена, з вiчною нiччю в очах, але ж додому, на Батькiвщину... I вже з жахом уявляла, як, ослiплена, руками на Україну дорогу намацує, з спотвореною своєю вродою постає перед братом, перед Шамiлем... Та потiм отямлювалась: пi, анiзащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тiльки в усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз вiд нього оте вогнисте, жагуче: - Ти красива, красива... Шенi чiрiме! Угнiчена горем, з каменем на душi працює на курятнику, день у день вичищає гнiй, а вивозять його тачками троє поляк iз полонених, що їх для роботи щоранку приводять iз табору, розташованого неподалiк, у дюнах. В таборi там у них хвороби, звiрячий режим, недоїдання, "Та невже ж - це ти їм нiчим не допоможеш? Долею ж такi, як i Шамiль... Якусь би передачу їм за дрiт, i буде ця передача нiби й для нього!.." Прiся знайшла спосiб: вранцi вiдбере щойно зiбраних з-пiд несучок яєць, накутає сiном i зверху гноєм прикриє. А поляки вже в курсi - прийдуть, мовчки вiдриють сховок з-пiд гною i - в табiр, товаришам... Вдалося одне, то вирiшила з дiвчатами спробувати й друге: - Канiстру молока їм передамо... Та, видно, котрийсь iз панських мисколизiв пiдгледiв, донiс, бо ось уже кличуть Прiсю в покої, стоїть вона перед гером Рiтмайстером. Висохлий, хворобливий спадкоємець рицарiв, пихач, що нiколи й словом не озвався до остарбайтерок, зараз здобувся на мову, ладен, здається, в горло був дiвчинi вчепитись за цю канiстру молока, перехоплену вже на пiвдорозi до табору... - Та як ти смiла, крадiйко!.. Адже це моє! Вона зовсiм не соромилась свого вчинку, пробувала навiть i йому втлумачити, що це не крадiйство, доводила з чуттям правоти: - У вас вiсiмдесят корiв, пане Рiтмайстер, i майже всi дояться... Хiба вам iз панi не вистача? А там голодують, там - хворi... - Те мене не обходить. Молоко - моя власнiсть, ти здатна це втямити? Моє, кожною краплиною моє! Менi належить, i тiльки я можу ним розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон! Вiн горланив, трясло його, аж судомило в колясцi. Запевняв, що не так навiть канiстра обурює, як посягання па принципи, на самi пiдмурки його життя. Бiльшовичка, баламутниця, ти маєш нахабство зазiхати на його право господаря, зневажати їхнiй нiмецький порядок-орднунг?.. Дiвчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й презирства. "Так, ви поневолили, знещасливили нас, - нiби казала йому у вiдповiдь, - але ж нещаснi будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!" - Крiм закону, пане Рiтмайстер, ще є почуття. Звичайне, людське. Спiвчувати, допомагати людинi в нещастi - це, по-вашому, злочин? - Схiдна непотрiб, ти ще будеш мене повчати? В таборi будеш повчати! Марш звiдси! В табiр її! Того ж дня всiх причетних до справи з канiстрою погнали на станцiю. Надвечiр вони вже опинились на чорнiй з-пiд вугiлля платформi, вiдкритiй усiм вiтрам. Вартовий iз гвинтiвкою коцюрбився поблизу, потонув у своїм настовбурченiм комiрi, нахляпивши пiлотку на вуха. Мчить ешелон. Всевладний нiмецький орднунг нависає над нами непроглядною нiччю. Летять вiд нас, як. у безвiсть, чорнi придорожнi дерева, гримлять вiадуки... Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське - це тiльки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке... Але завжди велике, як бiль, як душа, по вiнця налита до когось любов'ю... Чи ще буде iнакше? Повинен же бути свiт, де країни й народи не знатимуть бiльше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов на сарн у заповiдному лiсi... I що нашестя були - це сприйматиметься як дикiсть, як щось зовсiм протиприродне людинi... В пiтьму запiзно гуркоче платформа, несе. Нiби в ураганному вiтрi, темними силуетами пролiтають голi дерева, казарми, кiрхи, пакгаузи... Де ж твої осяйнi, великодушнi мiста, Європо? Нема їх, не чути ваших теплих атлантичних вiтрiв, анi вашої органної музики - нiчний, iз сажею, огаристий вiтрюга чорними хугами свище на нас iз пiтьми... Нiчого нема. Навiть сталевих нема в нас голок, щоб можна було ковтнути. Анi папiрця, щоб написати й кинути в нiч: "Любий, коханий мiй! Живи i за мене. До останнього зблиску буду твоя!.." БЕЗ ПРАВА ВМЕРТИ Знайшлися сапери, знайшлися мiнери. Знайшлися вiдважнi душi, готовi на будь-яке завдання. Останнiм часом пiдiрвалося кiлька нiмецьких машин па старiм большаку. Якимось чином мiни, що залишилися де-не-де на певискороджених мiнних полях, ночами перекочовували туди, на большак. Хтось їх знаходив, хтось закладав. Щоправда, мiни вибухали не па землях радгоспу, i тутешнiх це нiби не стосувалося. Пауль-управитсль мiг навiть сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деiнде. В маєтку поки що нiкого не чiпали. Одначе барак весь час був у насторозi. Безперервне ходiння по лезу ножа - таким було зараз їхнє життя. По лозу - вдень i вночi. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти тебе з барака чи з тамбура стайнi, чи вхопити просто па роботi. I ти знаєш, що схоплять недаром. Що нападуть на слiд чогось таки вартий. Але поки що не иападали. Хтось нiби оберiгав хлопцiв. Працюють як i ранiш - хто де. I тiльки нильноокий Вiхола бачить, що за робота з них. Внутрiшня симуляцiя - послiдовна, продумана день крiзь день. Од Вiхоли цього не приховаєш. Але мовчить. Бо вiтри фронтiв - їх наперед не вгадаєш: куди ще повернуть? Погода життя нестiйка. Двигiт фронтiв, то дальший, то ближчий, останнiм часом робив iз Вiхоли нiби чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрiлка колишеться все бiльше, вказує на бурю... Отже, змушений був терпiти навiть цей постiйний внутрiшнiй саботаж. Опiр i опiр - Вiхола його почуває щодня. Начебто i є робота, але яка? Скорше це тiльки видимiсть її: все чомусь не клеїться - там порвалось, там поламалось, раз у раз переробляй, ремонтуй... I мовчи... Може, не вмiють, руки в них не туди стоять? Тепер не сказав би про них цього. Є серед них слюсарi, машинiсти, механiки. Є фахiвцi на всяке дiло. Хоча б той Решетняк: вiн i до вил, i до коней, i шевцює, i линтварює... Все вмiють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати, отам уже працювали без симуляцiї, робили на совiсть! Полагодять дах, вкриють, причешуть, i ще ii стрiху пiдстрижуть - просто задивишся. I люди стоять за них горою, радяться з ними, вiрять їм, вiрять, що все це тiльки тимчасово. Кожен полонений, як полiтрук самозваний, тлумачить по-своєму рiзнi чутки, пересуває фронт, пiдтримує в людях надiю... Вiдомо це Вiхолi. Але ж... мовчи. Бо стрiлка барометра колишеться, стрибає... А як повернуться, то ще затанцюєш тодi... Якось на барак таки налетiли з обшуком. Ватага шуцмапiв нетутешнiх - з куща, з кущової полiцiї. Перерили все. Найшли пiд нарами купу вiвса - якiсь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопцiв одержував наряд на роботу в зерносховище. В напiвсмерках величезного безвiконного примiщення, де повно куряви, гуркоту вiялок та трiєрiв, з ранку й до ночi сновигають постатi в шинелях - з лантухами, з лопатами, задихаючись в холоднiй шорсткiй курявi. Шугають десь аж пiд стелею по сипучих ворохах, по вiвсах та ячменях, провалюючись у текучi ями по пояс. Зате ж як повертаються увечерi до барака, то з-за халяв, iз пазух, iз-за комiрiв кожен витрушує по кiлька пригорщ зерна, i якщо вартовi присутнi прiї цьому, то й перед ними є виправдання: саме понабиралось, по пояс пiрнаєш в тому зернi, нiчого це бачиш, остюками очi пороз'їдало... Вартовi дивились на це крiзь пальцi, бо їм з роздобуткiв теж перепадало чиншове, а решту хлопцi збирали, зсипали в кутку пiд парами, i то вже був їхнiй спiльний неподiльний фонд. Пiд час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вiвсовi, але за самий овес нiчого не сказали, - видно, шукали чогось iншого. Погреблися й пiшли нi з чим. I тiєї ж ночi з'явився в барацi Випадковий Випадок. - Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. I ще сказав, що треба когось вiдрядити до мiста. Власне, не до самого мiста, а ближче трохи, в селище заводське. Дiло є. - Мусила б наша зв'язкова пiти... Але ж її нема. - Прiсю, сестру свою, вiн мав на увазi. - Хто пiде? Шамiль зiскочив iз пар: - Я. Тiльки я! Бо все, що було з Прiсею зв'язане, мав вiн взяти на себе, нiкому цим не поступиться... Саме так його й зрозумiли. - Гаразд, пiдеш ти, - сказав Байдашний, старший цiєї ради, що вiдбувалась при блиманнi каганця. Хлопцi з барака теж дали свою згоду, i Шамiль розумiв, як багато їхньою згодою сказано. Що пiд силу тобi це ризиковане завдання. I що повнiстю тобi довiряємо. Довiряємо все наше потаємне, навiть пашi власнi життя. Адже поручимось за тебе перед вартою i перед конторою, поручимось, що ти неодмiнно повернешся, бо всi ми залишимось тут за тебе заложниками. Отже, ти не маєш права навiть загинути в дорозi. Ти мусиш повернутись хоч мертвий! Як на цi неповнi часи, безмiрно далеко було воно, те голодне, стероризоване мiсто. Доведеться йти через села, де лютує полiцiя, беззаконним iти по незвiданих дорогах цiєї холодної, похованої в снiгах окупацiї України. Можеш наткнутися па облаву, сто разiв можуть затримати, схопити тебе, адже всюди зараз хапають таких, як ти. Озброєнi, п'янi посiпаки можуть на мiсцi десь тебе прикiнчити в кучугурi i нi перед ким не будуть за це вiдповiдати, бо немає тут зараз нi тiнi того правосуддя, яке б оборонило тебе. I все ж Шамiль був майже радий, що йти випадає йому, що товариство зупинило на ньому свiй вибiр. Самi товаришi наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь сiряк порудiлий i заячу шапку з вухами. Льоiнка-костромець свої теплi онучi вiддав. Вiвса йому в шаньку насипали, Рошетняк ще й пожартупав: - Як рисаковi, вiвспчка тобi ярого, сухого... Промiняєш досi, у дорозi... Може, на щось гаряченьке, iцоб не замерз. Домовились з вартовими про мiру хабара. Через агронома вициганили Шамiлевi в конторi навiть довiдку якусь жалюгiдну, з розмазаною печаткою. Що є вiн, мовляв, робiтник цього маєтку, вiдпускається провiдати родичiв, що й засвiдчується. Агроном, який сам пiдписував довiдку, добре знав, що родичiв тих мiфiчних в природi тут не iснує, тому й вважав за потрiбне з свого боку попередити Шамiля: - Папiрець мало чого вартий... Найкраще взагалi тим людохватам на очi не попадатись. Шамiль усмiхнувся: - Я вiрю в свою зорю. Удосвiта третього дня вийшов з барака. Ще тiльки розвиднялося, як вiн уже минав найдальшу степову лiсосмугу, що була межею маєткових земель. Вирослий у країнi сонця, вигрiтий теплом пiдсонячних скель, повитих лозами виноградними, опинявся тепер вiч-на-вiч з безмежжям снiгiв, що обiймали весь простiр. Продерся крiзь акацiєве колюччя лiсосмуги, вппужав зайця, що спав у снiгу, i вдихнув волю на повнi груди. Барак i життя пiд конвоєм збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табiрним, валом маслин та акацiй, i першим бажанням було. бажанням, зболiлим до крику: нiколи бiльше не повертатись! Хай навiть i згинути, але десь отак, невартовапим, у полi, в снiгах, пiд виспiви вiльного вiтру! Враз наче опали невидимi пута, що стiльки часу оплутували його, хотiлося кричати вiд захвату, пити цей вiльний вiтер. Випростатись хотiлося так, щоб дiстати рукавицею неба, його кудлатих хмар. Земля тут уже нiби нiчия, i небо нiчий, i дорiг нiяких. Хоча нi: он стовци пiшли вподовж большака, що лежить заметений снiгом. Там он вибухали вашi мiни, осмалюючи снiг, полишаючи на мiсцi вибуху клоччя мундирiв... Перейшов большак i вiдчув себе ще вiльнiше: бiла безвiсть перед тобою, безлюднiсть, свобода чи бодай химерна iлюзiя її. Тут тiльки ти i снiги, ти i вiтер! Почуваєш себе молодим, дужим звiром, що вирвався нарештi з клiтки, i маєш в своїм розпорядженнi цiлу планету!.. Зiйшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовванiють далекi скирти, ферми тонуть радгоспнi в iмлi небокраю, - може, й справдi востаннє кидаєш прощальний погляд на них? I крiзь миттєве позасвiдомне схмелiння враз - тверезий внутрiшнiй голос: "А хлопцi як? Тi, що поручились за тебе i ждуть тебе хоч мертвого, що повернешся? Чи воля дорожча за них? Тобi воля, а їм? Є свобода, a є ще й таке поняття: егоїзм свободи. Може, це якраз тебе й спокушає ось тут?" Мiцнiше натягнув свою заячу шапку й рушив. Безлюддя, бiла безмовнiсть, а зеленiло ж i тут, квiтувало, гуло бджолами, пахло нектаром... Все позамiтано, поховано пiд товщею снiгу, лише дротяне колюччя лiсосмуг потяглося темним пасмом. Хвилясте бiлiють поля, горбляться горбами, западають балками, i весь час крижано, тонко дзвенить поземкою цей суворий, нiби арктичний свiт. Україна, земля окупована... На зошитнiм аркушi мав вiд руки накидану Випадковим Випадком карту з позначками сiл, якi зустрiчатимуться, а де знак оклику, там треба обходити стороною. I обходив. Бездорiжжя стало йому дорогою. За кiлька годин ходьби трапився Шамiлевi серед моря снiгiв один лише хутiрець, знаком плюс позначений на картi як можливий притулок; наскрiзь пробитий вiтром,, напiвзаметений, з обламаними деревцями - таким вiн постав. Певне, колишнiй польовий табiр якоїсь бригади. Заiржавлений реманент, кинутий сяктак, мовби свiдчив про якусь велику байдужiсть, що тепер скувала цей край. Плуги в груддях мерзлої необчищеної землi... Зубатi борони, недбало кинутi культиватори... Кiлька сiвалок з нiби назавжди умерзлими в землю, потонулими в снiгу сошниками... Покинутiсть, забутiсть. Чомусь згадавсь Решетняк: з яким почуттям глянув би дiн на цю безладь, на цi напiвзаметенi серед вiдкритого степу сiвалки, з яких, здається, уже нiколи не потече зерно в теплу весняну землю. Пiдiйшов до одної, вiдкрив ящик: порожньо. Згадав, що має овес. Розв'язав торбу, кинув у ящик, у гнiзда непорушнi кiлька жмень "ярого, сухого". Навiщо? Для прикмети? На весняний засiвок? I скiльки йшов тепер, невiдступне пливла перед очима напiвзаметена сiвалка, пливла у завiях снiгу, як знак холоднечi цього життя й смутна надiя на щось весняне... Вiддаленi, глухi, безжиттєвi села правили за орiєнтир. Час вiд часу звiрявся по картi. I нiде пi живої душi, тiльки ти полями бредеш, до моторошностi самотнiй. Та ще десь у цих же снiгах, в цих просвищених вiтром просторах блукала дiвчина слiпа, одна-однiсiнька. Та, що повернулася з Нiмеччини, з ошпареним лицем, з повипiканими очима, якi ранiш були карi, а може, синi, як небо, повнi задуми й тихого сонця. Пройшла про неї в народi яса, докотились чутки й до маєтку. Одна з отих, що були вiдправленi до Нiмеччини з першим набором, десь там па торгах виставляли наших дiвчат зовсiм голих на огляд, щоб нiмкенi, вибираючи, мог не пересвiдчитись, що нема на них, на цих тугогрудих слов'янках, нi екземи, нi лишаїв. За скiлькись там марок виторгувала її нiмкеня для роботи на кухнi, а коли було виявлено, що дiвчина потаємцi передає хазяйську картоплю полоненим полякам у табiр, фрау забiгла на кухню, несамовита вiд лютi, i, вхопивши каструлю з плити, плеспула киплячим молоком дiвчинi межи очi... Так складалась легенда чийогось життя. Подруги-iталiйки здобулися нiбито їй на квитка, посадили в поїзд, що йшов на ост, i тепер ця слiпа дiвчина, розшукуючи рiдних, блукає зимовими полями, дехто вочевидь нiбито бачив її, люди не мають сумнiву в її реальностi, - розповiдь про Ослiплену незадовго перед цим довелося почути Шамiлевi вiд жiнок у зерносховищi. Є вона. Десь, може, якраз серед цих снiгiв блукає та нещасна ослiплена полонянка, що образом своїм часом повторює дiвчину, яка його дарувала своїми обiймами... Страшно навiть подумати про щось подiбне. Але ж чому так важко подолати уяву? Чому невiдступне образ дiвчини, такої безмежно рiдної тобi, з'являється в цiй бiлiй пустелi, де й ти, слiпнучи вiд стрiчного вiтру, бредеш iз своїм костуром? Чи, може, це якраз ти i вона - обоє до незмоги кружляєте в цих текучих снiгах, розминаєтесь, ие натрапивши одне па одного? Заслiплений вiтром, може, ти й не загледiв, як вона десь тут поблизу в звихренiй снiговицi перекотиполем вiдсiрiла, може, вiтер її гнав, безпорадну й невидющу, на колючi кущi, на зубатi напiвзаметенi борони натикалася... Надвечiр стояв на якомусь кряжi, на холоднiй горi своєї самоти. Вiтер бринить билиною, що, пробившись крiзь товщу снiгу, блякло, торiшньо ворушиться бiля нiг. Село вiддалiк темнiє, дими з димарiв комусь пахнуть затишком, вечiрнiм солом'яним духом. Перед ним рiчка вгадувалась, здається, якраз ота степова, що її олiвцем вив'юнив на картi Байдашпий. Ледве проступає, в'ючись руслом мiж снiгами, закута у панцир криги. Текла колись, вигравала на сопцi, мабуть, свiтилась прозорiстю. Панцир мiцний, ковзкий. Закуто все, тут панує диктатура льодiв. Добре було вже й те, що не треба шукати мiстка, будь-де можеш перебратись па той бiк. Чи обминути й це село з його знаком оклику? А де ж ночувати? Пiд перекотиполем? Дорога до села наїжджена, прижовкла вiд розтертих полозками кiнських кiзякiв. Шамiль, однак, не дозволив собi скористатись дорогою; зайшов з боку глухих огородiв, звiдти, де звiр пiдкрадається до кошар в трiскучi зимовi ночi. По мiцному злеглому снiгу наблизився до крайнiх хат, до чийогось садка з старезними яблунями - покрученi стовбури ї:олiiiа свої старечо псвiшiпали, вивернутi гiлки аж по снiгу лежать. Кущ калини, до пояса потонувши в заметах, де-не-де червонiє ягiддям - краплинами бубок на кетягах. Напiвобдзьобана горобцями, так недоречно горить ця кали'на чиясь, розчервонiвшись край садка серед синiх вечiрнiх снiгiв... Жiнка, що пiд повiткою рубала дрова, видно, помiтила захожого, бо ще дужче повернулася спиною до нього й далi гатила сокирою. Повернутись би й пiти собi геть. Нiхто тебе тут не жде. Не для тебе цi пахучi вечiрнi дими з димарiв. Десь скрипучо зачиняються хвiртки, в iншiм подвiр'ї чоловiк, кульгаючи, затуляє вiкна знадвору солом'яними матами; вiкна байдужi, вони нiби самi затуляються вiд тебе. Нiким ти тут не кликаний, нiкому не потрiбний, навiть кущевi оцiєї напiвобдзьобаної калини... Та все ж, долаючи власну нехiть, зайшов на подвiр'я, неквапом пiдступив до тiєї, що ганяла сокирою неподатливу ковердяку по двору. Майже недобрим голосом сказав, як годиться казати в таких випадках: - Здрастуйте, чи не пустите переночувати? Не одразу вона випросталась. Довго й люто вишарпувала сокиру, що застряла у вербовiй корчомацi. А коли випросталась, Шамiль побачив немолоде вже обличчя, набрякле вiд напруги й морозу, i брови, насупленi неприязно. - До старости ночувати, в сiльуправу! Старостиха там для вас подушок наготувала! I забубонiла, що без дозволу сiльуправи тепер нiкого не велено пускати на ночiвлю, що людей тих .на дорогах тепер як мурашви, ходять, старцюють, щоночi добиваються в хату iз своїми блохами, а вона ж не сонце - всiх не обiгрiє. Ранiш пускала, а зараз годi, дуже це їй треба, щоб за якихось волоцюг та тягали її в управу, обкидали погрозами... Слова жiнчинi так i хльоскали Шамiля по обличчю, вганяли в сором. Бо хiба ж не правду вона каже? Хiба ж не жебрак, не волоцюга? Мало в людей своїх нещасть, ще й ти їм хочеш пiдкинути. Вона все бубонiла, виказувала, але далi можна було й не слухати, вiн обернувся й мовчки рушiїв iз двору. Вона догнала його край городу, аж бiля калини, сердито шарпнула за сiряк: - Це, по-вашому, вже ми й по люди? Нiч заходить, де ж ви будете? Пiд заячим кущем почувати? - Хоч би й пiд кущем. - Вертайсiь! Постояв i, iгiвен образи, таки вернувся. Вiдчинивши сiнешнi дверi, жiнка штовхнула його через порiг до хати, навстрiч палаючому в печi полум'ю. - Соломи внесу в'язку, та й спiть собi, хати не перележите. Тут щоночi кубляться такi квартиранти, як ви! Хата в туманi сутiнкiв. Бiля дверей на табуретцi вiдро води стоїть, недавно, мабуть, внесене - у водi ще й крига плаває. Iз-за комина, з печi кашлянуло по-старечому, запитало: - То ти, Мотре? - Ночувальника знов собi маєте, - кинула на пiч. - Та ще такий обидчивий... Не на нас обиджайтесь! - А я не на вас. Вказавши на лавку, буркнула ночувальниковi: - Лаштуйтесь тут, - i вийшла з хати. Шамiль розсупонився, скинув сiряк, повiсив у кочергах; там i торбу прилаштував, сам сiв на лавi. Надворi знову загупала сокира. Як був, Шамiль пiдхопився, вискочив у самiй гiмнастьорцi, вирвав у жiнки сокиру з рук... Незабаром жiнка вже готовi дрiвця пiдбирала. Повернувшись до хати, непроханий ночувальник тепер сiл на лавi упевненiше. На коминку заблимав каганчик. Iз-за нього з'явилася закуйовджена борода. Чиясь старiсть вивiдливо вдивлялась у Шамiля. Звiдки та куди йдеш, чоловiче, та що чувати в свiтах? Чи правда, що їх пiд Сталiнградом вiдрiзано? I що нашi фронт проломили, полки сибiрякiв на зарятунок iдуть? I чи не чув, що з'явилася нiбито в зарiчанських краях якась дiвчина невидюща? Вже й полiцiя за нею ганяється, а впiймати нiяк не можуть, дарма що зовсiм незряча, молоком у Нiмеччинi ошпарена... Люди виявились як люди. Дали повечеряти. Вранцi дали ще й поснiдати. Вiддарунку не вимагали. Одначе овес їм тут свiй залишив з торбою у вiддяку, сказавши, що не хоче мати зайвого тягара. - Ви ж заходьте, як будете повертатись, - почув навздогiн, пускаючись нарозвиднi в дорогу. Але вдруге не довелось йому почувати. Коли повертався звiдти, де був, ще в протилежнiм кiнцi села стривоженi жiнки попередили: - Не йдiть у село! Там обшуки сьогоднi, всi хати трусять! Звернув навмання в низини, i вже знову йому заходила нiч. Йшов по замерзлому озеру, пристоював в очеретах. Чомусь це завжди сумно - бачити заметене снiгом озеро. Кущиться бляклий, поламаний вiтром очерет. Але бiля кожного кущика - ямка: то хоч i бляклий, а знизу вiн дихає... Ще далi повмерзалп в кригу настовбурчеиi лозняки. Може, десь тут влаштуватись? Зривалось на хуртовину, надвечiр'я скрадало обрiї. Але тут було затишно. Слiди, собачi чи вовчi, мережились по снiгу, хтось саньми проїхав, видно, брав звiдси хмиз, - зосталось пiсля коня мерзле груддя кiзякiв, чорнiли огарки загаслого вогнища. Далi йти чи вкублитись отам пiд кущем? I зненацька здригнувся вiд оклику: - Ти хто? Нагла, непередбачена ситуацiя! Мисливен.ь з рушницею, з зайцем зiв'ялим, обвислим при боцi, нечутно з'явивсь iз-за верболозу. "Шуцман!" - першою була думка. Бо хто ж iще зараз має право полювати? I рукав оперезаний смужкою, як для трауру... Холодними змруженими скалками з-пiд вушанки незнайомець розглядає Шамiля. Має, видно, око пристрiляне, - такого не обдуриш. Наскрiзь пронизує тебе, бачить крiзь сiряк, що там у тебе за пазухою, що i в душi. Здається, без допиту вгадав уже, хто ти е, i куди ходив, i з чим повертаєшся. Мовби роздягає тебе до цурки, i вже все вiн крiзь тебе розгледiв: барак твiй, i товаришiв, i отих металургiв iз селища, з якими ти нiч сьогоднi провiв, дивлячись, як вони бiля плити, мов алхiмiки, при лампi карбiднiй роблять радiодеталi та виливають ложки з бiлого пожмаканого металу... - В мене документ є... - Не треба. Зайдем в комендатуру, там з'ясується... В лiтах уже, i обличчя без лютi, нiчим нiби й не потворне. Натоптуватий, з пузцем. Може, навiть сiм'янин, жiнку й дiтей, мабуть, має вдома... Ждуть, що батько зайця принесе! Заполював таки нещасного вуханя: зiв'яло повис, обтягує боки мисливцевi. Видно, меткий стрiлець. I почувається, що в такого не вiдпросишся, такий не вiдпустить. - Чи, може, вiдпустите? Ми тут не бачились. Кожен своєю дорогою... - Розминутись? О нi, чоловiче, розминутись нема деi свiт став тiсний... I рушницю звично зпяв iз плеча: - Рушай, рушай! Через надвечiрнє озеро йдуть. До того горба, на якому, розкинувшись, бовванiє село. Iдете. Мовчки. Двоє вас, зовсiм не знайомих, нiколи не стрiчаних у життi, i нема на свiтi мови, на якiй ви могли б порозумiтись. Є тiльки те, iцо роздiляє вас, що лягає мiж вами непереходимою прiрвою. Не знаєш навiть, де ти. Незнайоме все, очужiле. Саван снiгiв. Леза криги. Свiт тiсний? Для добра став тiсний, а для зла просторий? Як приведе, одразу ж тебе обшукають. Навiть i мертвого роздягнуть, знайдуть на тобi те, чого не мусять знайти! Тiкати? Вiд його пострiлу не втечеш. Отак в цей вечiр i згинеш? На цьому скутому кригою озерi, серед вилинялих, жалюгiдно розхристаних кущiв осоки? Але в тiм-то й рiч, що Шамiль не збирався вмирати! Вiн зараз людина, яка не має права вмерти. Ще зоддалiк, не доходячи горба, помiтив темне гнiздо ополонки. Ледь-ледь затягло її кригою. Старанно обминув її i поволi став дертись на гору. Чув позад себе натужне дихання мисливця. Була мить роздуму, нiби передсмертного. I враз всiєю звiрячою пругкiстю кинувся вниз, ударом цiлого тiла садонув того пiд ноги. И насiв. Рукавицю загнав у рота. Поволiк. I шубовснуло, i пе стало. Знову була ополонка. Темно лиснилась, колихалась без зашерхлої криги вода. Не пiд одним кущем ночував цiєї ночi Шамiль. Коли, скоцюрбленого, замiтало й топило у сон, вiн не давав собi потонути: зiбравши всю волю, через силу виборсувався з-пiд снiгу й далi шугав у колючу розвихрену темряву. Голками сiкло навстрiч, i ковтав голки. Здавалось, зовсiм уже замерзає, скоцелiє пiд кущем, не в змозi пiдвестись, а таки пiдводивсь. Щось дужче за втому i виснагу пiдводило його, спонукало, пiдштовхувало, i вiн далi тягнувся до нiби недосяжного вже барака, до неволi своєї. Беззбройний i беззаконний. I хай, може, хтось згодом колотиме тобi очi нещастям твоїм, може, який-небудь Вiхола у своїй засмальцьованiй анонiмцi колись дорiкне тобi твоєю неволею, тим, що не вмер... Власна совiсть тобi оборона. Ти знаєш, в iм'я чого зараз долаєш цi божевiльнi, вихрястi, аж нiби кругойдучi снiги. А чому не вмер? Не має права вмерти, i все! Краю не було цiй ночi. Незвична млiсть розморювала всього, ноги стопудовi не витягти. Почував, як тiло вогнем горить, як туманяться очi. Зрозумiв: починається гарячка. Темрява слiпила, робила його невидющим, але й тодi дiвчина, ота ослiплена полонянка, пливла у снiгах попереду, вела, виводила його з нiчпих хуртовинних блукань. Добравсь до барака пiзно вночi. Напiвпритомного, ледь живого, хлопцi втягли його через порїг до барака. Разом з радiодеталями в пазусi, з котушками, з листiвками про Сталiнград. Мерщiй роздягли, взялись вiдтирати на нарах, а вiн горiв, стогнав, бився в маячнi сорокаградуснiй... Не чув Шамiль, як котрийсь iз хлопцiв, що стягав перед тим iз нього гiмнастьорку, чимось вражений, гукнув, стоячи серед барака: - Братва, сюди! Оточили його, кiстлявий куляк рояшкнувсь, i з долонi товариша блиснуло, сяйнуло їм усiм: новiсiнький орден Ленiна свiтився на темнiм, зашкарублiм листку долонi. XVII