Та все ж весна прийшла, розiллялася повiнню. Не стало снiгiв, засвiтилися плеса, на їхнiх широких екранах вiдтворилось своєю небеснiстю небо. Бiлi хмари кучерявились, i навiть плавневий глiд бачив на екранi води своє чисте цвiтiння. Балки поперетоплювало, i Катря довго не приходила, - не було перевозу. Не знала, що Йвана було тяжко побито i тепер вiн весь у синяках ледь сновигав по стайпi. Запевняв усiх, що й сам не вiдає, за якi грiхи. Перед тим була панiка велика. Ще розквашений снiг брудним мiсивом лежав бiля стаєнь та бiля майстерень, коли вперше тут загримiло. Незвичайний був тембр цього грому. Без весняної небесної легкостi - лише важке низько двигтiння по обрiю... Але'як воно порадувало! Як заблищали очi надiями! I незабаром повалила на маєток всяка нечисть - переполохана сарана втiкачiв iз-пiд фронту. Коменданти, старости, шуцмани... Саньми та возами, повними барахла. Нагнали табуни коней, лишаюватих, коростявих, у виразках. Весь маєток став схожий на величезний кiнський лазарет. Здоровiших гнали далi за Днiпро - нiмцям на ковбаси, а недiшлих збивали просто в загорожах - стаєнь для них не вистачало. До того ж у стайнях по тамбурах кублились ночами втеклi перепудженi шуцмани, яким не дiсталось теплiшого мiсця, заливали тривогу самогоном, перечiкуючи, доки вляжеться буря, доки проясниться: чи вертати назад, чи тiкати далi? Тодi й побито було Решетняка. Якось уночi в тих заїжджих пропала зброя з саней чи з тамбура, зчинився переполох: хто мiг викрасти? I, звичайно, найперше старшого кiнничого за груди: - Де? - А звiдки я знаю? - Мусиш знати! - Не бачив. Не чув. Не знаю, чи й була вона в вас... Довго розлючено били, допитуючись: де? Не могла ж їхня зброя звiятись вiтром? В барацi весь цей час жили наелектризованим, сповненим чекання життям. Готувались до прориву через фронт, як тiльки наблизиться. Але не наблизивсь. Погримiло недовго i перестало. Не чути, хоч як вслухались, напружуючи слух. Довелось хлопцям знову братись за вила, за лантухи та лопати. Та ще бiльше нервiв i сил вiдбирала пiчка потаємна робота: добута Решетпяком зброя не гуляла... Зiйшла снiгова вода, i всюди в плавнях, на лозняках, як ватерлiнiя весни, сохне листя торiшнє, вимитi коси завислих трав... Коней, якi не пiшли на ковбаси, остаточно вибракувашiх, наказано було вiдправити в плавнi, на острови. Буде там кiнський лазарет. Яких пострiляють, а iнших пустять на випас. Пастухом до них призначили професора Iзюмського, а в пiдпасичi йому... - Пiдеш ти, Колосовський, - дав наряд Вiхола. - Вiн професор, ти студент, якраз i буде коняча кафедра. I прямує Богдан в конячий той лепрозорiй. Край радгоспних земель, де рiвнява полiв кiнчається, збiгають униз порослi тернинням яруги та глинища, а десь далi на пiвдень мрiє залита сонцем заплава. Коли стати на згiрку, аж пiд обрiй видно звiдси ледь охопну оком мерехтливу далеч i села розкиданi, потонулi в нiй. Блищить хибке свiтло в'юнистої степової рiчечки, яка то гасне у рiдколiссi, в берегових заростях, то знову зблискує на вiдкритому, щоб потiм, розiллявшись на рукави, тихо увiйти своїм розгалуженим гирлом у могутнi води Днiпра. Мглiє день. Стоїть, дивиться Колосовський на заiмлене поиизов'я, i образ коней якихось незнищенних протинає вiдстань часiв i епох. Вiд єгипетських колiсниць промчалися крiзь вiки до цього залiзного XX вiку... Де ж той лазарет? Де твої буйногривi? Нагледiв нарештi: жалюгiдно миршавi, нiби оптичпо зменшенi до розмiру комах... Порозбрiдавшись серед лознякiв, похнюплено випасаються в маревi... Спустившись вниз, перебрiв потiчок, теплий, прозорий, висвiтлений до дна. За кущами сiрувато-срiблистими, на яких поначiплювалось листя та сухотрави, нанесенi повiпню, лишаювата коняка пасеться. По тому, як вона, змiнюючи мiсце, натужно високо викидає голову, догадався, що ноги їй спутанi. Або обраненi. Чи, може, й зовсiм на трьохк пасеться. Скiльки їх тут бродить, вибракуваних, нещасних, в цьому кiнському лепрозорiї? Худоребрi, кошлатi. У ранах зiiструплених. Оводи б'ють, карболкою тхне... Одна стоїть, не пасеться. Губа якось жалiбно, по-старечому одвисла. Нi, не спить. Фiолетове око скосилося на Богдана, повне смутку, повне якоїсь своєї, конячої задуми... "Ми лиш конi, не люди. Але i в нас є своя, коняча судьба. I смуток свiй, i бiль. Може, нiхто з вас, людей, i не знає, що конi вмiють кричати. Небагато хто чув, як конi кричать! Коли їх танки чавлять, затиснувши десь на камiнних розпашiлих кар'єрах. Обранених, схарапуджених, пiдгрiбають гусеницями i роблять iз них криваве мiсиво, життя з них вичавлюють, притиснувши разом з упряжками до скель. I очi пашi кiнськi, великi вiд болю й розпуки, востаннє видивляються зелений свiт i вже зазирають у морок нiчогостi. А бачили ж ми лобатi гранiти Подiлля! Звикли до артилерiйських канонад. Не лякала нас гпека бою. А якi з пас вцiлiли пiсля побоїщ, Днiпро перепливали вiдхропуючись. Були знову бої i оточення. Коней теж беруть у полон. Тепер ми тут. Пауль-управитель особисто розсортував нас. Тикаючи стеком, ходив, розглядав, i ми зненавидiли його жокейський огидно гнутий кашкет, i його вуха ослячi, i його стек. Залишив на стайнях дужих, роботящих. Вони тепер всi на роботах - у хомутах, у шлеях... Решту вибракував, щоб не мати ганьби пiд час можливих iнспекцiй з reбiту. До яких мав пiдозру, що хворi на can, - наказав пострiляти, наш кiнський могильник тут є. А ми, вибракуванi, тi, що конюх-професор нам опiкун? Нас - на острiв, в лознякуватий цей лепрозорiй. Бродiть до особливого розпорядження. Може, знадобитесь ще райхорi з своєю коростою. Чи, може, й нас буде перестрiляно згодом, щоб добути з нас шкури? Слiпнемо тут од блиску води, закошлатiлi, протхпутi карболкою та формалiном. Цiлоденне оводи жалять, облипають знiкчемлених, закоростявлепих нас, мовби викинутих iз подiй, мовбi назавжди вилучених iз життя. Були в батарейних упряжках, знали шквальнi лоти, схожi були на тих давнiх, оспiваних... Вiд бiлих копей античностi, вiд рейдiв червоних тачанок до оцих лазаретних змиршавiлих шкап - невже це i є наш життєвий цикл? Звiдти, де ми нарiвнi з воїнами були, лiтаючи на розбойовищах, до цього убогого животiння, у ранах, у виразках, зi збитими холками, з обшмульганими шиями, серед вiчної туги цього лепрозорiю? Гедзi б'ють, мухи-жалицi сiдають нам на загноєнi рани. Мiж лозняками пасемось, нiкого не бачимо, не чуєм нiзвiдки iржання. Тiльки часом хтось випадковий загледить нас зоддалека, iз глинищ, iз круч: що за конi? Чого блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостiв?" XVIII Те, що було колись професором Iзюмським, що знало зорянi карти, наводило телескопiї в глибини свiтобудови, тепер, згорбившись, куняло вiдсторонено в затiнку пiд куренем в накинутiм па плечi острьопаному, порудiлому сiряцi... В закудланiй бородi, мiж обротьок та попон, з ногами порепаними... Нi, однак, не куняло. Шамраючи губами, професор зосереджено щось креслив хмизиною по пiску. Острiвний архiмед у канцур'ї, не одразу вiн i помiтив Колосовського. А помiтивши, змахнув хмизиною свої креслення. Якесь порване коло зосталось. - Сонячний це годинник у вас, чи що? - Сонце мене зараз не цiкавить. -А отi цикли сонячної активностi... Сонячний вiтер, таємничi бурi протуберанцiв - вони ж зостались? Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день знає вiн цих хлопцiв з барака. Ще працюючи на воловнi, доглядаючи бугая племiнного, що ледве його не заколов, астроном потоваришував з холодногiрцями. З цiкавiстю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучiсть? Яка їх сила, яка мудрiсть пiдтримує своїм елiксиром, щоб не розпалась в неволi, не погасла душа? "Є серед них люди лицарської достойностi", - часом хвалився дружинi, що теж разом iз ним, iз професором, впряжена у санчата, прибилася з мiста сюди крiзь хуртечi першої окупацiйної зими. Вчена жiнка, доцент, генетик, десь вона зараз в городнiй бригадi горох та квасолю прополює, - заняття їй Вiхола пiдiбрав якраз за фахом... - Не до сонячних бур менi зараз, юначе. Бурi земнi, оцi нечуванi дисонанси та дисгармонiї, - ось би на чiм зосередитись... Людина - що б там не викоювалось, - вона, зрештою, унiверсум... Альфа i омега всього... Ви не згоднi? - Це ми ще обмiркуємо. Маю честь вiдрекомендуватись: студент Колосовський у ваше прибув розпорядження. - I вас у цю юдоль конячу? Що ж, удвох буде веселiше. Навiть тут, на самому сподi життя. Давно прошу пiдпомогача, бо ноги ось порозпухали, часом i встати не можу... Задавнений ревматизм, а тут сирiсть ночами... В табунщнки треба молодшого. Богдан окипув поглядом коней. - Кажуть, мiж ними е хворi на сап? - Брехня. Таких пострiляли, хоча навряд чи й були вони сапатими. Може, просто яке своїм непородистим вигялдом фольксдойчевi не сподобилось, а вiн же цiнитель, знавець, принаймнi такiш вважає себе... Жокеєм нiбито прiцював до вiйни на одному з кiнних заводiв, чистокровних готував на експорт... - Є серед цих такi, якi згодом могли б пiти пiд сiдло? Професоровi вчувся в його словах нiби натяк якийсь, розвiдування. Про дещо вiн навiть догадувався ранiш, коли отi чутки докочувались, що десь уночi невiдома рука стратила ще одного зрадника, ще якого-небудь шуцмана-людохвата вiдправила на той свiт... В такi речi, однак, вiн не волiє втручатись, хоча и симпатизує людям, здатним до дiї. - Потроху оклигують, - професор нiби машинально, одним змахом лозини крутнув по пiску, i вималювавсь безхибний, правильної форми елiпс. - Взагалi створiння сумирнi, безкривднi, з ними порозумiтись, но-моему, легще, нiж з декотрими з двоногих. Звичайно, нiмина, тварина мовчуiца, але вона теж тямить. Кiнь не до батога, бiльше до ласки чулий... Чи вiдомi вам, до речi, слова Арiстотеля про психiку коней? Про внутрiшнi можливостi оцих створiнь, що їх вiднинi доведеться пасти та промивати карболкою? - Арiстотеля читав, а про коней у нього...'щось не пригадую. - Я згоден iз ним, що i в цих безсловесних - хай у початкових стадiях, в ембрiонах, - але є вже зародки тих душевних станiв, що властивi й самому роду людському. Доброта чи злобнiсть, хоробрiсть чи боягузтво, лагiднiсть чи буйнота вдачi, пiдступнiсть або прямота - зерна цього, запевняю вас, є i в конячiй душi. Ви самi в цьому переконаєтесь. Будьте спостережливi, якщо вже опинилися в Цiм лазаретнiм вигнаннi, на околицi всесвiту... - Я солi принiс i трохи крупи-шрапнелi. - От i добре... А в мене он казанок є. Неподалiк попелилося на пiску загасле вогнище, лежав боком обкурений сажею казанок з невишкребеною засохлою саламахою. Над нею роїлися мухи. - Що тут можна? - нахилившись, розмiрковував професор. - Можна хiба що писати, iга нiмецький кшталт, трактат про Неволю. Пiддати цей стан, таї; би мовити, спектральному аналiзовi, обмислити саму природу Неволi... Чому поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартiснiсть? Та iнакше вiн мусив би перестати бути поневолювачем! Для нього образа вже те, що ти людина, що претендуєш на повноцiнне право людське. Адже вiн все сприймає по-своєму. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма. Ти не можеш iз ним зрiвнятись, не повинен, не здатен! Самим своїм iснуванням, надто ж своїм iнтелектом ти просто ображаєш його. Твоє мiсце - в хомутi, який уже тут iнтелект! А коли, окрiм всього, ти що ii не зломлений, щось там маєш за душею, - то це взагалi обурливо, це майже кримiнал. Бо якщо ти справдi не ";пiЛii, а така ж людина, як i той, що виплоджений десь на Рейнi, то яке тодi в нього право на тебе, право цiлковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тiльки тому, що гучнiше вмiє гаркнути: век, цюрюк? Отже, сама його логiка, логiка дужчого кулака, вимагає, щоб ти - принаймнi в його уявi - був чимось другосортним, ущербним, примiтивним... Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але тiльки це "право", i нiчого бiльш! Якщо ж ти, повторюю, не зломлений, внутрiшньо не розчавлений - ти справдi ненрийпят: ний для них, ранiш чи пiзнiш доведеться тобi зiткнутися з : ними... I, нарештi, ще одну важливу рiч могло б помiтити спостережливе око: поневолювач деградує ранiше, нiж його жертва. Запам' ятайте це... Ось на таку тему б i магiстерський трактат. Чи ви маєте iншi якiсь намiри? - Маю намiр зоряне небо тут з вами спостерiгати. Правда, пiдзорних труб нема... Десь, мабуть, сумують без вас телескопи? - Нi слова про телескопи. - Професор сердито струснув своєю закудланою бурастою гривою. - Мовчiть про зiрки! Де ви їх бачили? В цьому небi нема їх! Давно нема. Горбатi лiтаки, обтяженi бомбами, - ото єдиний тепер над нами хiд небесних тiл!.. Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурнiло, в очах засивiли задума i смуток. - Яз тих наївних, - нахмуривсь Богдан, - якi вiрять в зiрки. I в сонце... I в таких, як ви. Вiрю у незнищеннiсть. Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський мiх. - Безсмертя, кажуть... Може, це не що iнше, як унiверсальна воля до життя? Що б там не було, а ви ж ось почуваєте таку потребу - не зникнути? Може, в цiм почуттi незникностi якраз i виявляє себе потаємна сила життя, вiдлита деким у форму вищої космiчної реальностi? Справдi, важко змиритись iз думкою про безслiдну тлiннiсть себе i своїх ближнiх, найдорожчих... Та, кiнець кiнцем, це глибоко iнтимне, i в кожного, мабуть, воно по-своєму... Рано чи пiзно все, звичайно, скiнчиться, я маю на увазi цей нинiшнiй катаклiзм. I не може ж .людство тодi не замислитись: чому це було? Чому це стало можливим? Чому найцивiлiзованiший вiк оганьбив себе такими руйнацiями, злочинами, таким падiнням, вiд якого всi предтечi, всi Копернiки та Канти в могилах би здригнулись? - Фiлософи винуватi теж. - Можливо. Але ж далi? Як далi проляже дорога до тiєї "нiчної гармонiї"? Чи знов по руїнах, по живих душах? Другим заходом? Повторним, ще, може, страшнiшим циклом? - Професор передихнув. - Здається часом, що старi iндiйськi фiлософи були ближчi до iстини, нiж ми, європейцi. Зазирнути в себе до самих глибин... Вiдчути єднiсть з усiм живущим... Написати на ременях не "юбер аллес", не "гот мiт унс", а "Я - людина! Живу для любовi, для творчостi!" Вона мас всюди розлитись, нiяким спотворенням не пiддатна, чиста й простора, як повiнь весни... Бо якщо честолюбство, та пиха, та чвари диктуватимуть менi мої вчинки - залишусь слiпцем. Жорстоким i трагiчним слiпцем, не бiльш... Професор повагом пiдвiвся; горблячись дужою своєю статурою, стояв, опершись на костур, оглядав сумнi свої володiння; може, коней лiчив? Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркостi вигрiту сонцем заплаву, срiблясту зелень її i води: Gratias ago tibi Domine quod fui in hoc inundo,- пам'ятаєте? - Вчив латину, та не довчив, - зiзнався Богдан, усмiхнувшись. - "Дякую тобi, боже, що я був на цьому свiтi..." Тiльки i всього. "Що вiн нам скаже, цей мудрець-звiздар, коли ми звернемось по дiлу до нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем цiною життя виборювати цей так ним укоханий свiт?" - Юдоль коняча, околиця всесвiту, - роздумував уголос професор. - Оця розкiшна природа, цi свiтлi води, рай пiд тихими небесами... Все це мимоволi схиляє до споглядання. До самоспоглядання. Навiває якийсь напiвсон... - Хочеться зажити життям трави? Знепримiтнiти? Десь iз кутка- спостерiгати, що розiгрується па кону життя? - Розумiю вашу iронiю. Вважаю її навiть доречною. Такi, як ви, мають право на неї: ви - людина дiї. А дiя, активне добро - це, здається, понад усякi мудрощi... Але зрозумiйте й мене. Стан людини, що iз сфер небесних вiдкипута до травинки... Часом справдi починає здаватись, нiби тонеш в якомусь блакитному папi пенi i що нема на свiтi нiчого кращого за саме життя, що iстина в цьому: просто жити... Но якiйсь хвилi роздуму сказав Богдановi йти за пiгм. Здалось Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну рану, промити... А вiн завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у гущавiнь, зупинивсь: мiж самим корiнням лежали купою... сiдла. Для цих, лазаретних, що незабаром мали стати бойовими пiдпiльними кiньми. XIX В однiй iз нiчних операцiй загинув Шамiль. За кiлька днiв перед тим, повернувшись з вугiллям зi станцiї, збуджено розповiдав хлопцям: - Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досi хапали та вiдправляли людей до ненажерного райху, а цього лiта взялися гребти ще й чорнозем з полiв. Найродючiшу землю, наскрiзь пройняту гарячим духом життя, землю, що аж пахтiла сонцем, здирали живохватом з пристанцiйних полiв, везли, вантажили на платформи. Вiкодавнє багатство народу, цей український рахманний чорнозем, що з лiта в лiто гнав силу свою в смагляве туге колосся, вiднинi мав здобрювати пiснi сiруватi грунти Європи. - I серед тих, що працюють там пiд конвоєм, - розповiдав далi Шамiль, - є знаєте хто? Нiмцi-антифашисти! Бо коли вартовий вiдвихнувся, то один з пiдконвойних привiтав мене по-ротфронтiвськи: стиснутим кулаком угору - рот фронт, мовляв, камарад!.. - Отак на землi поневоленiй самi опинились в неволi, - зауважив хтось. Байдашний, виявляється, знав уже про тих нiмцiв-штрафникiв, що їх зараз використовують на станцiйних роботах. Справдi в серед них антифашисти, - вiн якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навiть, що незабаром, може, доведеться вчинити ще одну акцiю - нiмцiв з-пiд нiмцiв вiдбивати. - Хай вони всi виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, - сказав на це ветсанiтар Верещака. Був такий дiяч, як жартома називали його в барацi. Довгий час хлопцi не пiдпускали його близько до себе, перевiряли на дрiбних дорученнях, хоч це Верещаку люто ображало: адже свiй вiн, з київського оточення, з лохвицьких болiт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений, бовтав по радгоспу своєю засмальцьованою ветсанiтарською торбою з рiзними коновальськими г.ричаїїдаллялт, розледащiло валявся iю холодках бiля конюшнi або лiд лозами на островi та все давав зрозумiти хлопцям, що в минулому вiн був не такий нехлюй, не смердiло вiд нього карболкою за верству - мав посаду з портфелем! Недооцiнений, мовляв, применшений Байдашпим, а насправдi вiн хтось бiльший, нiж вiн. Чим ближчав фронт, тим частiше чули вiд Верещаки: "Треба и менi когось убитiї! Хоч би кого-небудь вхекати, бо чим звiтуватиму?" Йому радили: "Пiди Гiтлера вбий", - i це ще бiльш лютило Верещаку. З'їдала його тупа заздрiсть до Байдашпого, i, вважаючи, що сам мiг би тут бути за командира, Верещака користався найменшою можливiстю, щоб пiдкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й цього разу. - Може, в кого за фрiцiв душа болить, - бубонiв вiн, - а як на мене, то фрiци вони фрiци i є. Де їхня революцiя? I твої отi землекопи, - вiн хмуро глянув на Шамiля, - то ще треба з'ясувати, наскiльки вони антифашисти... - Антифашисти, не маю сумнiву, - запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють їх, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить... А на однiй iз платформ перед самою вiдправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: "Це з України! Земля награбована..." - Все одно їм не вiрю, - товк своє Верещака. - А я вiрю! - запальне вигукував Шамiль. - Треба було бачити той погляд, той вiтальний його "рот фронт"... I якщо буде наказ iти вiдбивати їх - я перший пiду! "Ось як буває, - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шамiль i Верещака - й поєднанi спiльним обов'язком, але навряд чи вони коли порозумiються мiж собою..." Розлука з Прiсею, пекуче горе, що його Шамiль постiйно носив у душi, не надломили його. Був певен, що таки втече вона, повернеться з прусської каторги, i ще обiйме його, i ще разом ходитимуть на бойовi завдання. Весь час мовби почував на собi її погляд, що линув до нього звiдтам, iздалека. Безсилi були всi бар'єри перед променями її ласки, вони проникали крiзь вiдстанi, всюди дiставали Шамiля i здатнi були серед холоднечi життя зiгрiти... Навiть коли вiн з-помiж лазаретних коней вiдбирав тих, якi могли б iти пiд сiдло, й, випробовуючи їх, хвацько джигiтував у плавнях, ставив свої короннi "свiчки", i тодi, здавалось, Прiся звiдкись дивиться, захоплюється ним... Гордилась його вiдвагою, Пiдтримувала безстрашну йоги чеснiсть, на кожне добре дiло благословляла... Вифантазував Шамiль собi навiть прикмету: житиме, пiяка куля його по вiзьме, доки десь табитиметься його коханої серце... Та, мабуть, перестало воно битись тiєї ночi, коли Шамiль у групi з кiлькох вершникiв вимчався до залiзницi на завдання. Мали данi, що цiєї ночi проходитиме ешелон iз зброєю на Схiд, вирiшено було влаштувати засаду на одному з степових перегонiв, але опiвночi, замiсть очiкуваного товарняка, з темряви несподiвано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася перестрiлка, i хоч фашистiв бiля дрезини наклали чортову купу, але й Шамiль у цiм короткiм бою дiстав рану, що виявилась смертельною. Коли Богдан з хлопцями iз Нижнiх Табурищ, з яких один теж був поранений, перенiс Шамiля вiд насипу в соняшники, друг його ще дихав, хрипiв, обливався кров'ю. Треба було бинта. Богдан скинув, роздер свою натiльну сорочку, та бинт уже, здається, був непотрiбен. Байдашпий, нахилившись над IIIамiлем, тримаючiї його руку в своїй руцi, дослухався пульсу, дослухався до того напiвшепоту, що проривався крiзь передсмертнi хрипи... Було видихнуто щось незрозумiле уривчасте, гортанне, здається, рiдною мовою... Можливо, нiжне, прощальне. Можливо, iм'я сестри вловив Байдашний у тому гортаннiм хрипiннi... Затих Шамiль, навiки затих. Байдашний не вiдпускав руку, ще нiби ждав, що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а свiтло вiд неї ще йтиме роками... Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всi мовчки йому допомагали. Суха нiчна земля з-пiд соняшникiв ще пахла днем, сонцем. Розгрiбали її руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетiв. Забрали потiм орден з потаємного Шамiлевого сховку, з нагрудної кишенi - жмутик якихось папiрцiв, промоклих кров'ю. Зник у землi. Зник, дбайливо прикритий шорстким листям соняшниковим. Салютом було йому коротке скорботне мовчання. Чимось нашорошений, Байдаїпний раптом пiдвiвся, прислухався. Всюди - в глибiнь темряви - стояли соняшники. важко посхилявшiї голови. Без цвiту, без бджiл, без нектару... Чорнi. - Хтось наче шелестить? Котрийсь iз табурищанських, прислухавшись, сказан: - То, мабуть, тутешнi дiвчата в соняшниках хопаються... Що вiд набору порозбiгались. I здалось, що вся темрява, вся безкiнечнiсть соняшникових лiсiв наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишнiх сiл дiвчат. За ними в цi днi полювали особливо люто. Гебiт недовиконував план по людях, затримувалась вiдправка сьомого ешелону з молоддю, що пiдпадала пiд набiр... По всiй окрузi гасали шуцмани, шмагали батькiв, виловлювали все нових та нових невольниць, нещасних Прiсиних сестер... Стягали з горищ, за коси виволiкали з погребiв i пiд материнськi зойки тягли до комiсiй, на дорогах хапали кого попало, аби тiльки був план. Здається, весь свiт роздiлився зараз на тих, кого хапають, ловлять, та на їхнiх цькувачiв, людохватiв... П'ятеро вершникiв та один мiж ними кiнь з порожнiм сiдлом мчалися в темiнь попiд лiсосмугою, глухою її стороною, що вiд полiв. Шумiли бур'яни в коней пiд ногами, пiд животами. Кiнь пiд Богданом хропiв iз надсади, i клокало, кавкало п ритм бiгу десь йому в грудях, поклокувало в животi з кожшiм ривком уперед. Полезахисна смуга валом темнiла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою, наповнена чимось таємничим. Деколи вона своїм глодинням, цупкiстю колючого дроту опiарпувала колiна Колосовському, обдирала боки коневi, i вороний ще бiльше нервувавсь. В дорозi їм мiсяць зiйшов. Багряний, несамовито великий, викотивсь, прозирав крiзь вали лiсосмуги. "Десь над Iмеретiєю сходить", - подумалось Богдановi, i вiн iз сумом глянув на Шамiлевого коня, що тряс порожнiм сiдлом поруч. Нарештi вирвались в плавнi, в їхнi протоки, болiтця та озерця. В одному мiсцi Богданiв кiнь знепокоївся, став як укопаний: вiдчув нiчну воду внизу, боїться ступати. Йому здається: глибiнь, небезпека! Лячно ступити копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений вiдбиток зоряної високостi. Уперся, не йде. Чи, може, й справдi тут глибина, баговиння? Здається, це те саме болiтце, вкрите лататтям вiд берегiв, що його Колосовський недавно бачив при високому мiсяцi. Тодi видно було навiть, як по водi бiгають якiсь павучки, довгоногi комахи, з тих, що i вночi не сплять, снують по дзеркальностi плеса, злегка зрушуючи тиху мiсячну воду... Зараз їх ще не видно. Клапоть неба пiд ногами, тьмавiсть, i все. Сич десь зовсiм близько проскрипiв на верхiв'ї верби. Кiнь вухами стриже, похропує, задкує вiд латаття. - Та йди ж! - З досадою пiдшпорений у боки, кiнь зробив такiї скок i, звирувавши воду, швидко перенiс Богдана на той бiк. Поруч уже вiдхропувались конi товаришiв. Розлiтаються кущi, розлiтаються верби у своїй нiчнiй фантастичнiй химерностi. Похропує кiнь на скаку, клокає йому в грудях... Байдашний квапить, бо мiсяць пiдiймається, а копi вчасно мусять бути на мiсцi: в одну нiч їм ще мчатись, виносячiї вершникiв iз плавень навскач... Чуття великої осиротiлостi не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували порожнi стремена й самотнiло вiльно сiдло, весь час плив образ живого Шамiля з його усмiшками, з недавнiми джигiтовками, з його жданням коханої дiвчипн, - i все навкруги наливалося нестерпною гiркотою... Була пiсля того нiч, мiсячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах, де радгоспний конячий лазарет, куди, мов на страту, вигнали коней шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. I ось про них тiєї ночi згадали дiвчата, невиловленi розжаханi полонянки, що рятувались вiд сьомого ешелону, що в розпачi зважувались на все, аби б тiльки збракували їх па комiсiях. Прекраснi очi свої - синi, та чорнi, та карi! - в цi днi натирали всякою поганню, щоб червонiли хворiстю, щоб схоже було на трахому. Робили опiки на тiлi, щоб вiдкривалися виразки, щоб шкiра, нiжна, дiвоча, бралася пекучими пухирями. Усiм, чим могли, спотворювали, зумисно калiчили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимрiювали, як спасiння для себе... коросту! Короста - тiльки й зарятунок... З коростою до райху не беруть! I збiгались з усiх усюд тiєї ночi мiсячної в луги, де тумани снують щось своє, серпанкове. Як на жахливий виплiд фантазiї, згорьовано дивився ти з Байдашним на них. I пастух-звiздар теж бачив тiєї ночi вiд свого куреня: голi, мов русалки, дiвчата у вiдчаї обiймають по острову коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах невiдбивного горя пестять шолудивих шкап, збракованих, недiщлих калiк... Та чи хоч пристане ж короста? I що це за свiт такий? Що за вiк, у якому доводиться красу юностi своєї отак оскверняти? "Голубимо коней, шукаєм зарази, тiльки б не кидати України, тiльки б не чужина, де обтинають нам коси, де нашi сестри голки ковтають... В струп'ях жити, але не там, не на каторзi!.." Туляться тiлами до кiнських ший, обiймають гриви заструплепi, обiймають i плачуть. Ще в бiльшому вiдчаї будуть вони завтра, коли вiд'яснiє нiч своїми мiсячними серпанками, коли виявиться, що не пристає короста до них! Бо матерi їх, мабуть, в чебрецях та чистотiлах купали... Пливе нiч, кутас русалок в серпанки свої, i мiсяць непокоєний свiтить iз неба уповнi. Посвiдчиш колись перед кимось: "В двадцятiм сторiччi було. В роках сорокових. Ясної мiсячної ночi на розкiшних лугах приднiпровських бачили ми, як, рятуючись вiд табору, пагi, прекраснi дiвчата обiймали конеiг коростявих..." Навiки- вкарбуються в душу цi кадри тобi, ця антиiiриродпа в'язь, фантастично дика композiщiя горя i вiдчаю. Пам'ятатимеш її при форсуваннi Днiпра. I десь пiд Берлiном, в останнiх атаках, - те;к пам'ятатимеш... Тi пекучi, незмивнi нiчим, нав'язливi кадри - яснець ночi, дика натура з лазаретними кiньми й русалками! - ти бачиш їх i тут, коли при тихому сонцi мигдаль так весняно цвiте, i серед бетонних руїн узбережжя хлоп'я усмiхнене ходить, i слiпучо кипить прибiй, хльоскаючи в лице водяною порошею, доносячи вiдблиск далеких розшаленiлих бур. ЧАСТИНА ДРУГА Циклон - гiгантский атмосферний вихор iз зниженим тиском повiтря всерединi ("око бурi"), iз складною системою вiтрiв, що дмуть проти годинникової стрiлки в Пiвнiчнiй пiвкулi i за годинниковою - в Пiвденнiй. Циклони охоплюють величезнi райони планети. Розвиваючись, часом досягають ураганної сили, спричиняються до наслiдкiв катастрофiчних. Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясованi. З довiдника I Вона знала, що всi ближчi днi чи й тижнi буде лише вiдблиском чийогось життя: життя, що розквiтло ось пiд таким небом, мало потiм витатуйований концтабiрний номер на руцi, пiзнiше стало пучечком свiтла... Жменькою кремацiйного попелу стало. Димком iз труби. А перед тим жило, буяло пристрастями, в образi красунi дiвчини з'являлося лiтньої мiсячної ночi ось .на такому ж островi серед рiки, де був лазарет хворих коростявих коней. Не фантастичнi витвори народної мiфологiї, а земнi, реальнi русалки, русалки тужних окупацiйних ночей, нажаханi обла.вами, кидались у глибiнь плавнiв через броди, через рiчку нiчну, потiм хтось бачив, як вони ловлять, обiймають на островi iнещасних, скалiчених шкап. Пречистим тiлом юностi тулились до виразок лазаретних, щоб 'набратись вiд них корости, лишаїв, знiвечити себе, скалiчити свою вроду й здоров'я ранiше, нiж стануть на медогляд перед комiсiями по набору до райху. Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрiшньо до наступної напруженої роботи. Знала, що не щадитиме себе в iм'я воскресiння того чийогось життя, жадала спрагло, щоб зi всiх екранiїв свiту, як сама совiсть, глянули в принингклi людськi натовпи очi української дiвчини-полонянки, отi наллятi скорботою очi-вiнки. Щоб виповiла всiм вопа правду своїй короткого й простого земного шляху: з першим коханням... з Перемишлем, де їх, мов тифозних, остригли брутальнi есесiвки. З середньовiчним замком. Й коротко - подальшу iсторiю - з пiдземним заводом, з пiдкопом у таборi, що здiйснювався за рiшенням iнтернацiонального штабу в'язнiвантифашистiв. Остання акцiя для них кiнчилася полум'ям кремацiйної печi. Ярослава почувала, що грати їй все це буде нелегко, допуститися легкостi, вдовольнитись рiвнем екранової пересiчностi було б соромно, майже непристойно, - дорученiй ролi надавала значення виняткового. Героїню мусила внутрiшньо вiдтворити в собi, з силою, на яку тiльки здатна, все це пережити ще до екрана, переболiти знову чийсь той давно вiдболiлий бiль. Бо людське життя не повинне ж розвiятись жменькою попелу! Якщо воно вартiсне, змiстовне, достойне, якщо таким чистим спалахом здатне було сяйнути, то має ж воно перейти й до живущих бодай скромним якимсь промiнцем? Ожити для iнших хоча б в екраннiй миттєвостi, знесмертитись у метаморфозi мистецтва, якщо взагалi людина може говорити про безсмертя серйозно, без сумовитої усмiшки... Коли заходять думки аж про такi речi, одразу ж Ярославi - в ролi опонента - постає перед очима Сергiй-оператор, цей лантух, напханий iнтелектом, милий цей Сергiйко, який, вона здогадується, потай трохи закоханий в неї i не в спромозi цього приховати, скiльки б не прибирався в шати отiєї розвалькувато-богемної байдужостi. Вона ж, Ярослава, вiдповiдала йому... принаймнi добрим ставленням. Жартливою, але по-справжньому щирою дружбою. - О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь мiж смереками в лiгвищi!.. Такими словами будить його вранцi, забiгши пiсля рiчки до чоловiчого "куреня", i хоч "лайдак" вiдвертається, невдоволено щось мимрить спросоння, гнiвиться удавано, проте як не помiтити, що для нього вiзит Ярослави безсумнiвно приємний. Сергiй потайки навiть жде цих розбуркувань, щоб ще раз почути Ярославипе вранiшнє спiвучо оце "мой, мой". Сповнене якоїсь музики пречистої, нагадувало попо Сергiєвi один ринок, - може, найпрекраснiший у життi: почував у гирлi великої мiжнародної рiки, в лебединому заповiднику серед безкраїх очеретiв, i вранцi, хоч мiцно спав, був розбуджений. спiвом птахiв. Клекотом лебединим! Музики тої не передати нiчим. Вiдтодi, коли чує дискусiї про щастя, думає так: "Щастя - це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосiв па свiтаннi". В тому ж ключi сприймає вiн i це Ярославине життєрадiсне "мой, мой"... Хай навiть жартома сказане, воно, проте, вiдповiдно барвитиме Сергiєвi настрiй впродовж цiлого дня. "Освоєння натури" - iснує такий кiновислiв. Цим поки що й заклопотанi. Бiвуак їхнiй у примiщеннi початкової школи, де ще зовсiм недавно навчалися дiти, а вiднинi розташується тут, може й на цiле лiто, їхня мандрiвна кiпогрупа. Ярославi вiдвели вчительську, чоловiки зайняли пiд свiй "курiнь" одну з класних кiмнат, сплять просто на пiдлозi, розсунувши парти. Решта ж кiмнат поки що тiльки жде своїх квартирантiв, якi мають незабаром прибути з головними обозами експедицiї, - десь їх уже рихтує в дорогу всемогутнiй i вседiстаючий чоловiчок, котрий свого часу буде позначений в титрах як директор картини. Тiсно буде, гамiрно, метушливо, а поки що - нi апаратури, нi кабелiв пiд ногами, нi юпiтерiв межи очi... Ярославi трохи навiть полещує становище, в якiм вона опинилась. Все, що тут затiвається, - це ж, власне, заради неї, ну, принаймнi вопа тут у ролi прими, чи що... Ради неї вибирають ландшафт, добирають натуру, для Ярослави пiдшукали i з нею зафiльмують отой острiвець на рiчцi замiсть такого ж острiвця, який справдi iснував реально десь на Середньому Днiпрi, але тепер уже залитий штучним, з бетонними гiдроспорудами морем. Створять їй вiдповiдне оточення, зрихтують курiнь, стануть пiд юпiтерами звiдкись добутi конi, - вони теж гратимуть, отi четвероногi артисти: художники-декоратори понамальовують їм рани та струп'я, понаводять уявну коросту, лишаї... Вуйна Домiнiка, кухарка з мiсцевих, теж розумiє, що Ярославу треба оточити увагою, треба створювати добрий настрiй "панi Ярославi" (так вуйна спершу зверталась до неї), цiй привiтнiй, симпатичнiй кiноактрисi, яка .вуйнi ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. I хоч у надто куцiй спiдничинi, але роль свою, видно, знає, всi нею дорожать, - задля Ярославиної працi, може, найперше й збирається тут цей увесь кiноярмарок! Прихильнiсть, загальна увага, зичливе ставлення звiдусiль... Але i в цiй атмосферi Ярославi не забракло глузду й тверезостi зостатись самiй собою, не докучати товариству рiзними примхами, як це часом трапляється серед молодих кiнозiрок. Природне почуття гумору, воно, здається, найбiльше допомогло Ярославi по втратити життєвої рiвноваги навiть i в цiй такiй спокусливiй для дiвчини ситуацiї. Навряд чи й сама Ярослава добре усвiдомлювала що належить до тих глибоких натур, якi свое нанружено iнтенсивпе внутрiшнє життя майже iнстинктивно приховують, оберiгають як щось iнтимне, збуренiсть почуттiв ста раються притамувати, якось елегантно прибираючи їх в одежу зовнiшньої безтурботностi, жарту чи навiть трохи модної тепер легковажностi. Якщо вже треба виставляти себе напоказ, "демонструвати", то Ярослава волiла частiш виставляти себе iншу якусь, несправжню, в полегшенiм "дублi" грайливостi. Снiдають пiд старою дикою черешнею на подвiр'ї, i за снiданком знову порушується тема ведмедя, бурого вуйка з гiр, життєпис якого тiтуся Домiнiка виповiдає зi всiєю докладнiстю, бо мас в горах рiдню i все їй вiдомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нинi, як живий, стоїть на заднiх лапах в природничому кабiнетi школи, зовсiм недавно ще розгулював по лiсах Чорногори i розгулював би, певне, й досi, якби не був такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всiєю формою, скарга до народного суду. Вiдомо ж бо, що забити ведмедя в тутешнiх горах нiхто зараз не має права, i лише коли буде доведено, що вiн завдав колгосповi шкоди - розорив пасiку раз i вдруге, тобто став на шлях кримiналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на смакуна-медолюба, видає мисливцям лiцензiю, i бiдолаха стає наочним приладдям у шкiльному куточку живої природи. Вуйна Домiнiка, кругленька, вузликувата особа, могла б пiдiйти на роль однiєї з отих традицiйно ласкавих сiльських матерiв, що мають постiйну прописку в наших фiльмах. На обличчi, в очах - безмежжя доброти. Здається, вся життєва мiсiя її в тому й полягає, щоб iти ради когось на самопожертву, робити комусь послуги, приємнощi, за кимось доглядати. До Ярослави ставиться, немов до рiдної дочки, яка виросла бiля неї та, несподiвано злетiвши кудись на мистецькi верхи, лише оце тимчасово повернулась до матерi... Навiть до ведмедя в тiтки Домiнiки знайшлася iскра спiвчуття: - Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому, нiхто нiчого не скаже? Що позаторiк фiльмував старовинну церковцю в Климiвцях та й богiв покрав! Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагодi щоразу пiдкине, як той позичив богiв нi бито для картини, розписку в сiльрадi лишив, що все новорне, мовляв, ще й подякує красно, а де то все? - Нi iконечок, нi того стогокрада... - Вiн гарну картину зробив, - заступається Ярослава.-А богiв прихопив, мабуть, з любовi до мистецтва. У вас вони струхлявiли б у невiдомостi, а вiн зробить їх набутком широкого мистецького загалу... Присвоювати деякi речi, скажiмо, гарнi книжки, - це в нашому середовищi не вважається злочином. - Захисти-но його, захисти. - Вуйна з легким докором поглядає па Ярославу. - Розписку ж залишив, чого вам ще? - втручається Сергiй-оператор. - Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на пасiцi не залишив... Не оформив як слiд. Та й взагалi, чи не звели на товариша ведведя, попросту кажучи, наклеп? З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизi, починає зiставляти факти, виважує всi "за" i "проти", розглядає явище то пiд кутом зору пасiчника, то з позицiй ведмедя, намагаючись в усiй цiй ведмежiй iсторiї дошукатися iстини, аж поки Ярослава заходиться смiхом: - Нi, серденько, в тебе це таки схоже на манiю справедливостi! - Явне намагання обiлити ведмедя, виставити його в ролi праведника, - схмурює лоб Колосовський. Вiн для них тут - в ролi Головного. I частiш не Колосовський, а просто Колос - подобається їм утинати прiзвища, якi здаються задовгими. Якщо Хемiнгуей - Хем (принаймнi для близьких), то чому ж цей не може бути без свого "-овський"? Ляси точити - Головний до цього не надто охочий. Ще тiльки ранок, а вiн уже схмурюється, в поглядi сумовита задума. Може, й про ведмедя завели, щоб трохи його розважити... Чомусь бiльше суворий, анiж веселий. Часто - замкнутий, i Ярославi хотiлось би знати: чому? - Головний наш поринув у мiнори, - каже Сергiй i, нiби Колосовського тут нема, пояснює Ярославi: - Очевидно, досi мучить його, чи не впав у грiх, що своїх ближнiх зробив об'єктом мистецтва... Але ж всi так робили... Класики навiть! Чому ж ти не маєш права вивести на екран своїх Решетнякiв, Прiсю, Шамiля? Тiльки тому, що були тобi надто близькi? Але ж це якраз i дає тобi право... - Не це зараз мене мучить, - каже Колосовський - Думаю: кого вiзьмемо на роль астронома? Народний артист, якого вiн мав брати на цю роль - i вже, власне, домовився, проби зробив, - звалився з iнфарктом. Увечерi, просто зi спектаклю, забрала карета швидкої допомоги. Тепер народний, очевидно, вийде з ладу надовго. Вони всi троє добре знали його, захоплювались ним, любили. Якої душi людина! Широка натура, лицар мистецтва, в