ежаче воїнство переходить цiлковито пiд владу Капи. Є таке бiлолице створiння Капа, юна, як цвiт, сибiрячка, - це якраз вона найчастiше приносить ягiд їм iз тайги. Може, що вмiє вже хмуритись i пухкеньке пiдборiддячко виставляв вперед якось по-школярському вперто, а очi, повнi синього, при цьому проймаються твердiстю, владу Капи визнають навiть найкаверзнiшi, навiть обидва горлодери-танкiсти, що їм i лiки не такi, i в боки завжди мулько. Капа частенько забiгає до їхньої палати, iнодi навiть так, без видимого дiла. Особливо ж вiдтодi, як у них на додатковому лiжку бiля самих дверей з'явився ще один, що його привезли просто з операцiйної: чорний, як циган, худий, довгий, ледве на лiжку вмiщався. Вiн ще видихав наркоз, марив, стогнав, кудись поривався, згадував Харкiв, - завжди певний час мучишся, коли видихаєш наркоз. Капа-сестра була при ньому невiдлучно, цiлу нiч слухала його маячню, нерозбiрливу белькотню про Харкiв, з сумною терплячiстю вислуховувала все i лише час вiд часу легенько, кiнчиками пальцiв, вимокувала йому чистою марлиною краплистий пiт iз чола. Що тiльки вимокає, i знову на лобi, крутому, смаглявому, блищить рясна, крапелиста роса. Решетпяковi з його лiжка добре видно, як свiтяться росинки на юнацькому лобi, як голубливо торкається їх сестра клаптиками марлi, i, диво, навiть та нещасна росинка здатна вишпурнути Рошетняка з цього затишного палатного раю i перенести в iншу реальнiсть - в сатанинськi ночi вiйни, в її чорнi кошмарища... А коли той, харкiвський, став одужувати ii треба було йому мiняти книжки в бiблiотецi, то це теж взяла на себе Капа. Мiняла акуратно, дiставала для нього потрiбну лiтературу десь аж в мiськiй бiблiотецi, що виявилась досить багатою, i все вiн поглинав жадiбно, розлучався з книжками лише пiсля вiдбою, коли в палатi вимикали свiтло. Вранцi Капа з'являється в палатi я градусниками в руцi, усмiхнена, ще свiжа з морозу, в росинках розтанулого iнею на волоссi, легко йде по палатi, i вологi, ще росянi кiлечка в'ються бiля маленького гарного вуха, як сережки, - цо личить їй. Колiї пiдходить до харкiв'янина, то не може приховати сяйва очей, а, присiвши бiля нього й ждучи, доки вiн поверне градусник, дивиться на свого пацiєнта так пильно, вивчально, нiби хоче проникнути в душу. Чула часом голоснi жарти палатникiв, що вона, єй же єй, не байдужа до цього Колосовського, зведе вiн таки сестру з ума, чула i не звертала уваги, було таке враження, що зараз вона вирiшує щось надто важливе для себе, здавалось, зрiє у нiй якийсь незвичайний намiр. - Хочеться менi вас про щось запитати, Колосовський... - Питайте. - Нi, мабуть, пiзнiше. - Чому не зараз? - Та так... Хай пiзнiше. Одного разу вiн дiлився з нею думками про прочитане, показував їй iз старого фолiанта, нею ж i принесеного, чудовi iлюстрацiї пiд цигарковим папером. - Гляньте, Капо, якi вони, цi хеттськi рельєфи по базальту... Чудо ж, правда? - Та гарно. - А хiба не чудо, що ми з вами ось дивимось на цих хеттських жiнок, смаглявих молбдих азiаток, i зовсiм реально чуємо, як вони смiються... їхнiй живий срiблястий смiх чуємо, що дзвенiв десь там, пiд хеттськимiї скелями, за багато сторiч до нашої ери!.. Нiчого не вiдповiла на це Капа, сидiла нiби ж трохи ображена. I в книжку не стала бiльше дивитись. Встала, пiшла з якоюсь тiнню сухостi на .обличчi. Того дня, заходячи в палату, була пiдкреслено стримана, мовби демонструючи, що вона тут лише на службi, лише з обов'язку. Скупе слово, чiткi рухи, по-дiловому випнуте ображене пiдборiддячко, - знайте, мовляв, ви їй пацiєнти, вона вам - медична сестра, i не бiльш. А щодо смiху хеттських красунь, то вiн їй тут просто нi до чого. Колосовський, звичайно, помiтив змiну в її настрої, але не мiг навiть збагнути, якої вiн припустився безтактностi, чому образилась Капа, адже наче ж не було для цього нiяких пiдстав. Був певен, що незлагода скоро мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про iнше що думати пiсля вiдбою, коли особливо чутiго ставало, як виє, шаленiє за вiкном пурга. Вiдвiває в'юга в минувшину цей страшний сорок перший, що в його, Богданових, думах суцiльно живе як рiк пожеж, боїв, оточень, подвигiв нiмих i смертей безвiсних, вiдомих тiльки небу й вiтрам... Ще й тут не мiг до кiнця вийти з тих напруг, небезпек, з кошмару ночей оточенських, iз болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чиєсь, може, генiальне життя. Перед Новим роком в госпiталi вирiшено було влаштувати концерт, i тих, котрi вже починали ходити, Капа опитувала: хто який має талант. Спитала й Решетняка, чи в ньому не криється щось. Спитала нiби жартома, з пiвусмiшкою, i вiн, звичайно, вiдповiв вiдмовою - який там у нього талант, а коли зостався сам, мимоволi замисливсь: талант? Звiдки в людинi береться? Згадав, що спiвав колись, казали, що має гарний до спiву голос, чули його конi ночами на пасовищi, i Катря чула, i з хлопцями на кордонi пiд настрiй виказував цей материн вроджений дар... Коли то було! Востаннє з батарейцями на кордонi спiвав, а потiм уже було не до того, тепер, може, й голосу нема, розгубив, може, i цей скупий скарб, коли, розпалений боем, гинучи вiд спраги, пив грязюку з калюж, iз болiт. З їхньої палати викликався на виступ лише один кавалерист, що володiв нiбито мистецтвом художнього свисту та вмiв показувати фокуси з гривеником у хусточцi. Готувалися ж до концерту всi, заздалегiдь добували дозволи в лiкарiв, примiряли милицi, - в палатах, ясно було, зостануться лише тi, що лежать у важкому гiпсi. Зажадав милиць i той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в бiблiотецi мiняє Капа. Решетняк просто дивувався, скiльки може поглинати книжок людина - цiлими днями читає, до палатних анекдотiв йому байдуже. Цiкаво було Решетняковi спостерiгати також i те, як Капа бiля нього в'ється. Навiть будучи в iншiм кутку, часом не втерпить, озирнеться до нього, черкне миттєвою усмiшкою. Коли принесе книжки, чи з градусником прийде, чи й просто так, то неодмiнно пристоїть коло студента, i видно, що їй не хочеться звiдси йти. В самiй атмосферi з'являється iцось невловиме хвилююче. Жваво розмовляють, буває, навiть сперечаються, i весь час вона то шарiється, то блiдне, схвильовано ходять груди пiд бiлим халатом, i па обличчi нема суворостi, службової . застиглостi - блукає усмiщка щаслива. "Яке це диво - людська усмiшка, - спостерiгаючи за ними, думає Решетняк. - з усього живого тiльки людинi природа дала цей дар - смiятись, сяяти, промовляти очима... Людинi - i бiльше нiкому!" Цього дня Капа була особливо збуджена, вона з дiвчатами прикрашала ялинку в залi i щоразу й до палати забiгала розшарiла, нiби щойно вiд вогню, ялиновими гiллячками оклечала й вiкна в палатi, щоб i лежачим було чути зелений дух тайги, було видно, що наближається Новий рiк. Найбiльше її хвилював концерт. Вона й свого пiдопiчного енергiйно умовляла виступити: - Колосовський, ну, прочитайте хоча б оте: "О, верю, верю, счастье есть!.." Це ж у вас виходить чудесно. Колосовський не пiддавався на умовляння, весело казав, що лiрику можна читати тiльки пошепки, з кимось наодинцi... I хоч i самiй Капi ясно було, що його не вмовити, але вона, присiвши край лiжка, все-таки жартiвливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вiчi, один раз рука її навiть на його руцi опинилась i, торкнувшись ласкаво, затрималась довше звичайного, - Решетняк i це помiтив своїм зiрким оком артилериста. Чим ближче до вечора, пожвавлення наростало, чепуруни пiдстригалися, неголенi голилися, в палатах i в коридорi гуркотiли милицi - вчилися ходити, хто не вмiв. На концерт потяглися всi, хто тiльки спроможний був ледь-як пересуватись. Худi, знекровленi, з обережно пiднятими "аеропланами" наглухо загiпсованих рук, iншi натужно кульгаючи, гуркочучи милицями, ще хтось з забинтованою, мов у чалмi, головою, - всi туди, вiд нудоти лiкiв, вiд своєї безпомiчностi - в життя, в обiйми свята. На сценi - знизу й кудись аж пiд стелю - вишикувався рядами хор, - добровiльнi трударi мистецтва все там були, люди з персоналу, знайомi сестри, лiкарi, санiтарки, але їх ледве впiзнавали, такi вони були святково-небуденнi цього вечора, i Капа була серед них розсяяна, грала своїми променисто-синiми, її, видно, переповнювала радiсть щасливого якогось передчуття - все прикушувала губу, щоб не розсмiятись. Гiмнастьррка на нiй нова, гарно перехоплена поясочком, кiски по-пiонерському стирчать на боки, i це їй також личить, i нiяк не вдається їй бути серйозною, нiяк не може стримати, внутрiшню усмiшку радостi: тремкi губенята кусає весь час. Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всiх разом заполонило: пiсня зродилась, почався концерт. Колосовський сидiв поруч з Решетняком у першiм ряду i, спираючись на милицю, не зводив очей зi сцени. Так, це була поезiя спiву. Може, як па iншi вимiри, цо й по було щось видатне, спiвали, певне, далеко не на рiвнi капел професiйних, а хiрурги грали па балалайках, мабуть, кахливо. В унiверситетi на студентських вечорах Богдан, мабуть, поiронiзував би з такого виконання, а тут цей простуджений, невiдшлiфований, тiльки й того, що дружний спiв, оте зворушливе старання виконавцiв i їхнє простодушне натхнення - все дiходило до самих глибин зголоднiлих вояцьких душ, збурювало, хвилювало, вiдроджувало до життя. Нi, то все були таланти на сцепi, чистi, високi. Колосовський чув поруч себе напружене дихання Решетнякове, за ним жадiбно впивалися поглядами в сцену ще чиїсь обличчя, до невпiзнання змiненi хвилюванням, в напливi почуттiв вони то їжились, як вiд холоду, то поривчасто витягувались вперед, - таке побачиш тiльки в бою. Очi затуманювались - тут можна було дати собi волю, можна було не соромитись своїх слiз. Виходив потiм ще жартун-конферансьє з дотепами на госпiтальнi теми, висмiював якогось каверзупа, якому все "вутка" не така. Виходили солiсти, з-помiж них i Капа, яку оголосили Капiтолiною, i це вразило, викликало подив у Решетняка: - О! Так би й не знав, що наша Капа - Капiтолiна... Пiд супровiд балалайки Капа спiвала тоненьким, майже дитячим голоском, якого, видно, й сама трохи соромилася... Соромилась, шарiлася, проте спiвала, виявилась у нiй до спiву вiдвага. Апофеозом концерту став виступ комiсара госпiталю, який несподiвано з'явився па сценi з своїм заткнутим за ремiнь порожнiм рукавом i оголосив щойно одержану вiсть про Калугу, очищену вiд противника. - Оце пiсня! - не стримавшись, гукнув хтось iз заднiх рядiв, i це розвеселило весь зал. Того вечора нiякий режим не мiг позаганяти людей до палат. Схвильованi, ще довго юрмились пiсля концерту по коридорах, гомонiли, спiвали, i навiть -коли на деякий час погасло свiтло, то й це сприйняли як святкову розвагу, бо тут це не страшно було, до того не раз таке вже траплялось - бураном десь обривало дроти. Гомiн не вщухав, пiсня зринала то в однiм, то в другiм кiнцi коридора - тепер з-помiж поранених повно виявилось талантiв. Решетняк, стоячи проти вiкна неподалiк своєї палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньої, прикордонної, яка й тут його, над Єнiсеєм, знайшла: Над рiчкою над бистром Там журавка купалася... Ось так, стоячи в коридорi госпiталю бiля замурованого снiгом вiкна, стиха, мовби в забуттi, озвався пiснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами... За спiвом i не чув, як пiдiйшла Капа з свiчкою в руцi, нахилилась з-за плеча: - Що ж ви приховували свiй талант, Решетняк! Тепер неодмiнно запишемо вас у самодiяльнiсть. - Та що ви... Та куди менi, - нiяково вiдмагався Решетняк, i приємно було йому дивитися на сестру, що вся ще свiтилася збудженням. - Решетняк! У вас така мова гарна... Скажiть, коли у вас дiвчина, наприклад, обере кого-небудь... Вперше, розумiєте? То як назвати по-вашому того, до кого вона має таке... ну, перше своє почуття? Решетняк аж лоба наморщив, думав: - Та як... Перволюб по-нашому буде. - Перволюб... Перволюб... - тихо повторила вона, аж нiби трохи сумовито. I вiдiйшла, шукаючи мiсця, де б примостити свiчку. Невдовзi бачив її Решетняк уже в товариствi Колосовського: за фiкусом стояли в кутку, вiн на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши пiдборiддячко, дивилася вгору на свого пацiєнта, i обличчя її було вже знову веселим. За вiкном буран гуркотiв. Вслухаючись у грiзнi концерти хурделицi сибiрської, думав Решетняк: "Нам гарно, у нас спiви, а як тим, що на фронтi? Не один там чийсь перволюб в таку нiч розпрощається з свiтом..." Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фiкусом. I хоч людно було в коридорi, поводилась так, наче були вони тут однi, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана своєю сяючою вiдданiстю. А коли на мить погасло свiтло i хтось жартома подав по коридору команду: "Цiлуйтесь!" - Капа в якомусь хвилинному заслiпленнi враз пригорнулась до нього, i вже й самi незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий грiх поцiлунку... Милиця одна з грюкотом впала на дiжку, Капi довелося її й пiднiмати в темрявi, та в цей час свiтло з'явилося знов i вже не гасло, i хоч обом було соромно, Капа, нiби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, i що там було їй зараз, що хтось побачить, що це не дозволено... "Хiба я не маю права на це?" - наче питали її хмелем кидиати довгопони очi. Власне, вiн мав цього ждати. Хiба ж можна було не помiтити по її розсяяних очах, усмiшках, навiть по спалахах наївних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помiтити, як день вiдо дня визрiває в пiй вже не тiльки сестринське почуття. Знав, що нiчим це не могло закiнчитись, хiба тiльки болем марно враженої душi, i все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що її хвилювання були йому неприємнi, що не зiгрiвала i його сердечнiсть її, довiра, чистота. Якось, правда, пробував дати їй дещо зрозумiти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив... - Скажiть менi, Богдане... Що то за Таня, що ви все марили нею? - спитала з смутлпвим неспокоєм в очах. Не було ревнощiв в її голосi, - по могла ж вона собi цього дозволити, та й па якiй пiдставi? - i все-таки це не була й просто цiкавiсть. Найiнтимнiше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би їй про це розповiсти, почував, як солодко йому було зараз про це розповiдати... - Нiкому не розповiдав, а вам розкажу, Капо... Поглинутий розповiддю, i не помiчав, як дiвчина, слухаючи, мiниться з лиця, кусає губи, все нижче опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потiм сказала: - Щасливий ви. - I вiдсторонившись, сухо додала: - Iдiть у палату. Наступного дня замiсть Капи чергувала iнша сестра. Ще два днi пе з'являлася Капа, i вже в палатi стали турбуватися, чи пе захворiла, а коли запитували санiтарок, то не могли почути у вiдповiдь нiчого певного. З'явилася Капа аж на третiй день, по обiдi забiгла до них без халата, в гiмнастьорцi новенькiй, в спiдничцi, в чобiтках. З дивним якимось усмiхнено-гiркуватим виразом на обличчi наблизилась до лiжка Колосовського, подала йому книжку-томик Єсенiна. Тiльки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка була з одним тiльки словом: "Люблю". Капа, зашарiвшiїсь, стежила, як вiн читає то слово, потiм квапливо стала прощатися, побажала всiм одужувати нi видше... - Що з вами, Капо? - запитав хтось, i почули у вiдповiдь: - Виїжджаю на фронт. Зблiдла, постояла мить i, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними слiз ппбiгла в коридор. Палатники мовчали, ошелешенi. Мнiте час, i не один iз них, опинившись знову на фронтi, в кожнiй постатi дiвчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1 вона i на Днiпрi, i на Вiслi, i десь за Дунаєм, в угорських туманах... V Така ясна цiч! Мiсяць уповнi. Крiзь вiття дерев бiлiє клуб серед села-як. писанка, розмальований. Нiби той славетний Воронець десь у передгiр'ї Сучави... Пливе то в пилюцi, то по шпоришу тiнь огрузькуватої постатi. Сергiй-оператор, закудланий, нiби щойно з сiновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причiлка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нiчний, коли гiлля своїми тiнями домережує, домальовує кимось iз смаком покладений по бiлому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тiєю, що звечора пiшла й зачинилась. Вiд неї першої вiн i почув про цю писанку. ...Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипiита мамою. Йдучи з дому, тiльки i взяв її. Коли пiсля вiйни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотлiла й розлiзлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тiльки розповiдь вислухав син про те, як бандитня по-звiрячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Iспанiю... I коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. I яскравiє тепер серед садкiв прекрасний будинок-писанка, весь у художнiй оздобi. I всi кажуть: - То сорочка нашого голови!.. "Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, - роздумував оператор. - Ось життя чиєсь перецвiтає творчiстю... Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось iз минулим - пе вiддiлити... А послухай декотрих схоластiв на обговореннях... Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинiшнiй день наскрiзь пгрстканий тим, що було... I думка, i вчинок, все життя наскрiзь переткане пережитим... I тим ми й себе вимiрюєм теж..." Роса блищить на листi, па шпоришi. "Росиця, - каже вуйна Домiнiка. - Небесна роска!" Ще одна тiнь напливає по росянiм шпоришу майдану. З рушницею на плечi сторож нiчний... Мiсячне сяйво сторожує людина... Це добре. . - Ти, певне, iз тартака? До любки приходив? Чи до кiна? - Я сам роблю кiно. - О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує... - "Батярує..." це що значить? - Батярувати - гультяювати - волоцюжитпсь - то все єдно... Про що ж буде ваша картина? - Про життя. Про дух солiдарностi людей перед лицем зла. - То є добрий намiр. Люди мають ближчати мiж собою, а не вiддалятись... Кольоровий буде? - Нi, чорно-бiлий. Як те життя. Я хотiв би зробити його ще й нiмим. Дати на екранi свiт знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дiвочим лицем... Нiмий мав свої переваги. - Пановi виднiше. Нiмий - то й нiмий. - А ви що - байдужi до мистецтва? Сторож добув пачку зiм'ятих сигарет. Операторова рука несамохiть потяглася за сигаретою, - обкурився за вечiр. - Прошу, прошу... У нас при лiсництвi в загорожi ведмiдь жис... з ведмедицею, - вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, - туристи привчили... "Старий має чуття гумору, - це вже дещо", - всмiхнувся в думцi Сергiй. Бо чогось особливого не ждав вiн вiд цього iнтелектуала нiчного. Сергiй не з тих, якi ганяються за народними дiдами, сподiваючись в кожному неодмiнно вiдкрити .фiлософа. Оператор вважає, що за плечима має рiзних фiлософiй торбу i скорше сам мiг би пригостити цим зiллям стрiчного, хоча б i цього неквапливого на слово дiдка... На екранi вже вiн вибурунював би, цей ходячий колодязь мудростi, сипав би прислiв'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дiдусь, що в наш час неможливо вже бути фiлософом для всiх, постарайся бути фiлософом хоча б для себе... - Наташку, ви, мабуть, не любите кiно? Старий поправив на плечi традицiйну, нiби з кiнобутафорiї взяту берданку, що вiiсiла цiпкою впнл, у землю. - Зiлi мунали. Є тi картину пiд назвиськом: "Люди в кутях". Бо все менше лишастгiся тях, що пороптали сiсан. Що могли б розповiсти всю правду... - I ви теж... бачите оксатi? - А то. Ураган нас мало не потопив... Трiщало все... Матерi з дiтиськами кричали вiд жаху - бо ж лячно... "Перед тими атланлiчiними ураганами - що тої урагани та смерчi мистецтва?.. I що всi тi фiлософiї перед збезумiлим криком матерi, що її дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом..." Було таке життя, коли змiзерований хлоп мусив iти свiт за очi. Мусиш, коли вдома мелють кору iз деревi, щоб пекти а неї хлiб, i люди ходять висохлi, як гаки... А по селах на розвiшаних всюди плагатах - великi люксусовi кораблi, якi швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярiв 1 вернешся знопу пiд найлснiшого цiсаря, бо нiде краще, як пiд його короною, тiльки що люд пухне, збирає лободу попiд плотами... I людина цiлує порiг, птахом стає, жене свiтами за працею. Десь у Трiєстi ждуть iз шифкаргами кораблiв, виглядають обiцяного на плакатах: будуть вам гарно урядженi каюти, "кiмнати з музикою", "салон для пань"... Потiм приходять старi смердючi кораблi: на них доставляють худобу в європейськi порти, а звiдси беруть "людей у кожухах"... - Замiсть худоби тепер туди нас? - А то. Обдуренi агентами, на струхлiй соломi, в антисанiтарiї, а хворими дiтьми, - екзотичнi, недолею гнанi за океан "люди в кожухах", конквiстадори новiтнi... Замiсть меча - коса, загорнута в ганчiрочку, замiсть бомби - зернятка пшеницi, та маку, та всякого насiннячка, що десь там буде посiяне на краю свiту... "Кетл пен" - загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лiкарських екзаменацiях чужi руки вивертають тобi повiки - тукають трахому. Найбiльше горе тому, в кого очi червонi... А ми ж пливли на такому холодi через океан. В неї очi червонi, бо плакала, а в мене - що на палубi стояв, пiд дужим вiтром! Ждуть їх лiси перозкорчованi, залiзницi непрокладепi, гомстеди та вугiльнi шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх бiржi працi всього континенту, саме життя навчить їх чуття солiдарностi... Першими iз-за океану вони вiтатимуть Ленiна, привiтають червонi прапори на рiднiй землi... - Зробiть про це фiльм. Бо щодалi нас менше стає. Навiть тi, яких тодi малими, нелiтнiми дiтиськами розгойдував океан, нинi дiдами поставали... Не можу без працi: зробив оце чотири колеса в лiсництво i обкував... Кiлько годен. Двох синiв маю: один iнженер на комбiнатi, другий у лiсництвi. Кажу їм: "Бережiть те, що маєте здобуте... Тiльки порiвнявши - оцiните... Вмiйте дорожити..." Похвалився, що ось небiж його має грати весiлля, доведеться випити чарку. - Багато вже не п'ю, щось ту менi в грудях бракує... - показав на груди. - Старiсть. О, якби то ся життя обертало, щоб зi старого знов молодий наставав... "Наступна стрiчка буде про них, про "людей у кожухах", - пiд враженням почутого розпалено думав Сергiй, повертаючись луками до свого бiвуака. - Ярославi дамо головну роль... Сiльська дiвчина в постолах - на палубi серед хвиль океану... Вона ж дочка цього середовища, цього краю, нiхто краще неї не передасть почуття молодої людини, що її життєва буря, вiдiрвавши вiд рiдного порога, жене кудись на зарiбки за океан... Ось вона у трюмi читає односельцям Франка... Ось вiдкидає лицяння матросiв з команди... Потiм погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихiї..." Ярослава - це те, про що йому i солодко, й боляче думати. "О лайдаку! О мой, мой!" Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не вважає тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справдi, чи здатен? Iнтелект за тобою всi визнають, маєш розум гострий, може, трохи цинiчний. А який силою пристрастi, що її так цiнують дiвчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собi прихований вулкан, Ярослава певна цього, її очi тануть при однiй згадцi про свого кумира. "Я вiрю, вiрю його життю, його посрiбленим скроням!.." - вона здатна вигукнути це десь у студiйному коридорi. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощiв часом? Луки парують озерцями, по-нiчному куряться, невидимi серед трав. Коней силуети. В мiсячнiм диму-паволоцi вiддалено їхнi силуети пасуться... А далi помiж кiньми бiле щось стоїть - дiвчина якась? Дивиться сюди, на тебе i раптом розганяється, мчить просто навстрiч операторовi (якби камера - влетiла б у камеру!), i вже ось... вiдiрвалася вiд землi. Лелека! Летить низько, безстрашно, за вимахом крил величезних на мить зникає мiсяця диск... Мабуть, видно їй з льоту кудлату задерту голову оператора i його освiтлене мiсяцем кругле бальзакiгiсьне воло... Пролетiла. Над озеречком протягла свою тiнь, вiддзеркп.iiiлась мiж лiлеями, що бiлiють, мов гусенята, на незрушинi водi. А коли наблизивсь до рiчки, ще здалеку помiтив: двоє стоять на мосту i, схилившись, дивляться в мiсячну воду. VI - Вона ж його коханка, вся студiя це знає... - почув перед, вiд'їздом про Ярославу оператор, i його це тодi просто приголомшило. - Наклеп! Брехнi мiщанськi! - вигукнув, повен обурення, i потiм, знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, вiд якої це чув, смiючись повторювала: - Коханка, звичайна студiйна коханка, i всi знають... Не знаєш тiльки ти. Вона не залишала йому мiсця для сумнiвiв, хотiла, щоб вiн прийняв цю звiстку як факт доконаний i не такий, що мусив би дивувати. - Коханка, ну то й що? Тiльки тому, що вiн одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в замiжню жiнку? I мiряла зi смiхом його ведмедкувату постать в картатiм довгополiм костюмi грубого сукна, кудлату велику голову i чимось пригнiченi плечi. Що був Сергiй у неї закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. I саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, замiжнiй жiнцi, весело-iронiчну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли i будьяким чином. Що вона до нього була теж не байдужа, принаймнi деякий час, - в цьому вiн певен i зараз. Навiть iнiцiатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядiв, пiсля якого оператор пiшов проводжати її додому. Дощ, i тумак, i жовтки лiхтарiв - такий був вечiр. - Що вiдтодi мрiяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як ви не захотiли до мого чоловiка в групу... - Чому ви вiдмовились? - Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремiсництва. - Мiй чоловiк - непогана людина. - Можливо, але йому не треба було братись за фiльми. Лгнесi подобалась така рiзка одвертiсть молодого оператора. - Боюсь, що ви маєте рацiю. Навряд чи жде його золота пальмова вiть... Шлюб мiй iз пим, власне, випадковiсть. Була я тодi ще студенткою, вiр взяв мене на один епiзод, а потiм обом "щось здалося", що було сприйняте за "ото саме"... Разом поїхали у вiдпустку на море, ну й тепер... з мамою живу. Вiн на однiй студiї, я на другiй, часом в гостi приїздить i навiть ревнує... Все, як годиться. - До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергiй. - О, до вас, мабуть, найбiльше. Бо про вас тiльки й чуєш: талант! Тут ревнощi будуть подвiйнi. - Нiколи не думав, що опинюсь в такiй ролi... - Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жiнку? Що пiд одною парасолькою з нею? Але ж дощить! I вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, i Сергiєвi було любо слухати рiвний перестук її каблучкiв по асфальту. Щось майже неймовiрне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу i навiть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навiть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений мiцними кубинськими сигаретами. Неймовiрно було, що саме її веде вiн пiд руку серединою бульвару i хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепнiсть, грубуватi богемнi штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий мiж тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - i хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесi вони припадали до смаку. - З вами весело, з вами цiкаво. Хочете мати мiй телефон? I дала йому номер свого домашнього телефону. Перш нiж зникнути в парадному, рука в бiлiй рукавичцi потрiпотiла в повiтрi з теплотою i приворожливiстю, пальчики, вiддаляючись, кiлька разiв ворухнулись в якомусь майже iнтимному жестi. Ледве дiждавшись .наступного ранку, Сергiй уже телефонував пальчикам. Рiвно о дев'ятiй. Нiхто йому не вiдповiв, гудки в трубцi були якiсь майже насмiшкуватi. Може, вона ще спала, а мама була на базарi? Чи з ним просто не хотiли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятiй нуль-нуль. I десь там весела особа якраз, може, iронiзує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмiв... Десь о дванадцятiй йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергiй почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж нiби трохи злякане, потiм був голос, iнтимно-стишений: - Цо ви? Того дня вони обiдали разом в замiськiй корчмi, де все було пiд модернiзовану староiзiiну: важкi дубовi столи й такi ж впжкi рiзьбленi стiльцi, - свого вона ледве могла зрушити з мiсця, щоб пiдсунутись ближче до Сергiя. Пiд майже заздрiсними поглядами iнших компанiй бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалеровi чарiвнi усмiшки, потiм, нахилившись близько, слухала, що вiн їй скаже. А вiн, щасливо-заслiплений, що вона з ним, що вона бiля нього, признавався, скiльки мук зазнав за тi години, доки висiв на телефонi, слухаючи у вiдповiдь насмiшкуватi гудки. - Чому ви не брали трубку? - Набридають дзвiнками... Не сподiвалась, що це буде вiд вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим нiби тiльки розстались. - А для мене то була вiчнiсть. Ну хай, думаю, но буде слiв... Один би лише подих у трубку, золота секунда мовчанки, i все... I вже людина щаслива. - Ну ось тепер ми з вами в корчмi. I я не спiшу. Я буду слухати вас. Досi соромно за те закохане белькотання, оголювання почуттiв, за той вiдвертий стриптиз душi, що був би смiшним, якби не був таким дитинно щирим. Розповiв їй навiть те, що рiдко кому розповiдав у життi. Як партизани пiдiбрали його, малого, десь бiля попелищ того полiського Лiдiце. Мов пуцепя здичавiле, до людей но" йшов, зубами вiдгризався... Приручив його лiкар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночi вириє дучку в сiнi: лiзь, ховайся вiд вiтру... Але ж ноги хлопцевi замерзають, особливо прострiлена... Якось вночi, коли дуже холодно стало, лiкар закотив на собi спереду сорочку: "Клади ногу до тiла! Грiй!" I так грiв малого цiлу нiч, а сам- у черевиках. Треба було гiпсу, а гiпсу нема. Глину! Перекип'ятив глину, щоб була стерильною, домiшав спирту, i задубiв "гiпс"! Але в дорозi ламається. Тодi лiкар набрав на скипидарнiм заводi тирси в коша, посадив туди майбутнього кiнооператора i так у тирсi возив... - Але як завелись у нiй блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь. - I сльози блищали в Сергiя на очах. Агнеса грiла його своїм спiвчуттям: - Дивно, як iз тих руйнiвних туманностей вiйни iскоркою проблиснуло чиєсь життя... Життя, що нiби зародилось спонтанно i вже мало в србi гспи виняткової обдарованостi... - Лестощi не приймаються, - сказав Сергiй. Агнсса засмiялася, потiм заговорила з довiрливою вiдвертiстю: - Я не люблю свого чоловика. - I це можна було розумiти ще й так: "Отже, я вiльна покохати будь-кого iншого, ну хоч би й вас..." - Та й вiн, знаю, не палає до мене любов'ю... Для нього я власнiсть, просто красива власнiсть, яку вiн боїться втратити... - Що ж вас єднає? - Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна. - Вона всмiхнулась. - Актрисi бути однiй якось не личить, хiба не так? З'являється одразу табун лицяльникiв, i кожен хитрує, як би зробити з тебе коханку... Обоє були в доброму настрої, багато жартували того дня. На якiйсь уже стадiї раптом сказала Агнеса, розблискотiвшись очима: - Але все це неправда, не вiрте всiм оцим сповiдям... Не було спокушань наївної дiвчини, не було обiцянок, що станеш кiнозiркою через грiх... Був несмачний роман молоденької студентки з .немолодим уже режрсером, яку вiн взяв спершу на епiзод, а потiм у жони, розiрвавши свiй попереднiй шлюб... Тепер i ми з ним далекi одне одному. Але ж хiба я перед ним винувата? Мусить бути чуття винуватостi, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь? - Закоханi не можуть бути нi перед ким винуватi!.. А ми правдивi в своїх почуттях, - аж на таких нотах вiн тодi говорив. - Вам добре, вас визнано, вас називають надiєю нашого кiнЬ, а як менi жити, майже неудачницi? Кажуть, красива, але роль поки видереш... До того ж молодшi пiдростають, падають режисерам в обiйми... Може, в мене вдача погана? Зухвала, рiзка i навiть небезкорислива... - Це, певне, передалось вiд нього? - Нi, це не вiд нього... Вiрнiш, не тiльки вiд нього... Але й цьому не вiрте, це все наносне, оце пiр'я цинiзму. Облетить, i зостанеться щось малече, беззахисне, непристосоване... - Це я помiтив. - А я теж помiтила... що я вам подобаюсь! I зараз це бачу... Скажiть, ви взяли б мене хоч на будь-яку роль, хоч статисткою... Щоб курила сигарети... На озерi купалася - в освiтленнi виграшнiм i спокусливiм... Гляньте, якi ноги! Правда ж, гарнi? На студiї небагато знайдеться таких. - I смiялася вiльно, розбишакувато. Прощаючись iз ним, уже в таксi вона черкнула його летючим поцiлунком, опалила, i пiсля того вiн, здається, уже зовсiм втратив був розум. Надто ж коли вона полетiла на деякий час до чоловiка, а повернувшись, неохоче вiдповидала на телефоннi дзвiнки: взяла звичку лише дихати в трубку - схвильовано й мовчки. Провiдувати себе теж йому но дозволяла, хоч нiбито нездужала. - Я незабаром сама тобi зателефоную, - сказала якось вона, i це "тобi", вимовлене майже змовницьким тоном грiшницi, вчувалось йому потiм цiлiсiньку нiч. До неї пiсля того не мiг додзвонитись. Не мiг дочутись, що там. А там, здається, бушували спустошливi бурi. I, здається, мама, тобою й не бачена, керувала тими стихiями, i щось вiддалялось од тебе, рiвноцiнне життю, а ти був у тому станi, коли неприязний телефонний гудок переживається як катастрофа. Щось вiддалялось, полишаючи по собi руїну й спустошення... Храм свiтла й радостi, що його вже встигла вибудувати фантазiя, розвалювався, про це кричали йому передчуття. Кiлька тижнiв минуло так. Згинув би, напевне згинув, якби не робота, до якої залучив його Колосовський. Сказав Сергiєвi у хвилину довiрливостi: - Мистецтво потребує закоханих, приймав навiть закоханих нещасливо... Воно i горе, i бiль твiй перетоплює в творчiсть. Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо час вiд часу пiдкидав йому втiшнi сентенцiї у своєму стилi: - При найкращих устроях, при найдосконалiших конституцiях людина може бути нещасна, ось у чiм проблема проблем... Хiба нi? Агнеса згодом таки сама подзвонила. Призначила побачення. На тому самому бульварi мiж тополями. Сергiй пiщов на побачення з найрiшучiшим намiром домогтися вiд неї нарештi ясного слова. Вiн ладен був iти на будь-якi крайнощi, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й цiни нема i що зветься коханням. Якщо вона має до нього хоч якесь почуття, то це надасть їм обом вiдваги, i ми подолаємо все, все, тiльки ж треба, щоб нiякi перепони, найтруднiшi труднощi не стримали нас! "Треба жити вiдважно, - так вiн їй скаже пiд час побачення, - жити вiдважно, кохати вiдважно, в цьому спасiння! Не пiддатись обставинам, умовностям, пересудам, iнакше вони зроблять з нас напiвлюдей! Тiльки вiдважно, нарозхрист! В цьому перемога". Весь смисл життя йому враз прояснився; студiя з її пристрастями, професiйнi клопоти, суперечки, дискусiї - все враз вiдступило на десятий план, стало мiнiатюрним порiвняно з можливiстю бути з коханою жiнкою, порiвнями з щастям, щохвiїлшш бачити її, чути голос з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою її високої шиї, плеча. З жахом думав, що могла б вона виїхати кудись i вiн мiг би з нею не зустрiтись, розминувся б назавжди у вирi життя, як перед тим розминався в багатолюддi студiї. Благословляв той вечiр, що випадково звiв їх, i той дощ, що загнав їх пiд одну парасольку... Ще був день, i на алеї не та була публiка, що виходить па побачення. Пенсiонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молодi тати, що прогулюють у вiзочках своїх потомкiв, всебачачий мiлiцiонер у будцi неподалiк. Сергiй прийшов на побачення в станi збудження i знервованостi. Стороннiм неважко, звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у замшевiй куртцi, з недбало кинутим круг шиї кашне нетерпляче снує по алеї туди й сюди. Блiде розповнiле обличчя нiби заспане, а в очах повно неспокою... То розженеться майже бiгцем униз, бо здається, що то вона з'явилась в кiнцi алеї, то раптом повернеться i закрокує вгору, раз у раз озираючись назад, бо не знає, звiдки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, i одразу приваблює iнший: ото ж нiби хтось схожий на неї сидить край алеї па лавцi - може, вона? Пiдiйшов - зовсiм незнайома дама апельсин їсть. Вiдщипує дольками i кидає и рот. Аж розсердився на той апельсин. А молодi тати, здасться, пересмiхаються, їм розвага, кожен реагує посiюсму: той спiвчуває, а тому по губах повзе ледь сюмiтна iронiчна усмiшка: що, мовляв, не вийшла? Заставила нести вахту? Нiчого... буває... Нашому братовi на цiй стадiї тiльки терпи... А може, й зовсiм вона не вийде. Ясно, по вийде. I серед велелюддя мiста найсамотнiшим себе вiдчув, i така туга враз огорнула душу, що й власне життя пiсля цього, здалося, буде позбавлене сенсу, втратить будь-який смак i доцiльнiсть. Все ж Агнеса прийшла. В плащику iмпортному, в рожевiй косинцi, що так гарно тримала волосся. Наблизилась, блiда пiсля недуги i вiд того ще гарнiша, ще дорожча йому. - Пробач, що спiзнилась, - сказала м'яко, подаючи руку в рукавичцi. - Мама не пускала. - Ти в неї питалася дозволу? - Аякже, це ж мама. В мене вiд неї нема таємниць. Чи я мусила б приховати? Йому здалося, що саме в цьому причина всiх утруднень i вiддаленостей, що виникають у їхнiх взаєминах. Але ж тепер ти нарештi бiля мене, тепер я тебе не вiдпущу! I, не вiдпускаючи її руки, сказав з невмiло затамованим болем: - Нiкого не треба було посвячувати в нашi почуття, бо ыааряд чи хто збагне їх у справжностi, навiть мама рiдна... Адже для цього, їй треба бутп б самiй в станi закоханостi... Горiтiї в оцiм кострищi, що спалює... Сналює принаймнi одного з нас, - глянув на неї, чекаючiї доповнення, проте Агнеса вiдбулась мовчазною усмiшкою. Тодi сказав уже з запалом, з внутрiшньою певнiстю: - У коханнi нема суддiв, нема порадникiв, е лиш закоханi. Щасливi або нещаснi. - Мабуть, це неминуче, - згодилась вона. - "Хто з любов'ю не знається, той горя не знає..." - ось вона, мудра дiалектика почуттiв. Вона наче знала, чим солодко поцiлити в саме серце його, закоханого в красу рiдної пiснi, в отi солов'їнi канти, про якi вiн якось їй говорив. Довго блукали вулицями того дня, заходили в якiсь парки, на безлюднi алеї, i Агнеса весь час тулилася до нього, нiби вiд холоду чи й справдi-таки промерзала. Збоку вони могли б видатись цiлком благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата, раз у раз опинялись нiби над урвищем, здавалось Сергiєвi, ще крок, ще пiвкроку - i крах. Це тодi вона кинула на адресу Ярослави отi приголомшливi, схожi на звичайнiсiньку плiтку слова, якi, проте, не раз останнiм часом навертаються Сергiєвi на думку: "Не коханка? А звiдки ти певен?" Саме тодi знiмали проби, повинно було вирiшитись: кого брати на головну? Агнеса вже чула про їхнiй майбутнiй фiльм, i кiлька разiв у розмовi вона нiби жартома заторкувала делiкатну тему: чи не взяли б вони її на головну роль? Оператор знав, що це неможливо, i пробував теж вiдбутися жартом, але вона все настiйнiше домагалася якоїсь обiцянки чи навiть гарантiї: - Ти ж можеш вплинути на свого Головного. Попросити. Чи навiть наполягти. Адже вiн тобою дорожить... Звичайно, цс буде нелегко, бо до мене вiн має чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу до числа його поклонниць... За