ним же декотрi так упадають! Якась, кажуть, психопатка, що її брали статисткою, тепер щоразу пiдстерiгає його бiля студiї, полює, засипає листами, на профком подала заяву, що вiн чорнокнижник, ваш Колосовський. Приходить до неї вночi в образi пекельника i спокушає, бо заради успiху свого фiльму нiбито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к це колись доктор Фауст. Щось таке Сергiй уже чув, це його розважало: - Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фiльму... То хто з нас не пiшов би на угоду навiть iз самим сатаною... Щоб тiльки впiймати мить... Впiймати справдi генiальний кадр! - Всi, ви такi. Одержимi. Хiба для вас щось iснує, крiм фiльмiв? I ваш отой... може, вiн чорнокнижник i є? Чого вiн такий похмурий у вас? Непiдступний, суворий. Все iстину шукає? Скажiть йому, що всi iстини давно знайденi. - О нi! Шукати й шукати - цього па всiх вистачить... - Шукайте жiночих усмiшок, Сергiю! I йому це порадьте. - Якби йому на вибiр: усмiшку Лоллобрiджiди чи зблиск iстини - вiн, мабуть би, вибрав останнє... Одоржимии - це вiрно. Людина, яких у пас на студiї небагато. Я почуваю просто гордiсть, що працюватиму з ним. - От вiзьмiть i мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмiнну умову. Вiн змушений буде... Хiба я гiрша за ту вашу захiднячгку? Не розумiщ, чим вона всiх вас вчаровує? Що з Гуцулiї, що мамалигу з дитинства їла? - Здасться, Ярослава якраз не з гуцулiв, а з бойкiв... Бойкiвна! - Один чорт! На кожному кроцi хизується, кокетує своїм походженням, вона, бачте, iз роду лiсорубiв та рiзьбярiв... Куди ж пак! Франко до її дiдуня в хату заходив. - Будьмо ж справедливi, Агнесо. - От i будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили... Я ж знiмалася. Подивiться мене у фiльмi, хоч у тому короткому епiзодi... "Я вже дививсь, - так мусив би їй вiдповiсти. - Бачив, як ти посилала з екрана свої робленi усмiшки, весь час манiрилась-пiд свiтлом юпiтера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись... I як менi боляче було вiд твоїх фальшивих жестiв, вiд того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити i... розлюбити можна за один кадр, люба моя!.." Але вiн цього їй не сказав, вiн не хотiв ранити її самолюбство, розвiювати її самообман. Бо хоч вона й не артистка, i нiколи не буде, проте вона не переставала хвилювати його й пробуджувати в ньому жагу близькостi. Ссргiєву мовчазну ухильнiсть Агнсга витрактувала на свiй лад: - Чи ти теж вiддаєш перевагу Ярославi? Теж заполоронпй, заслiплений нею? Всi ви побожеволiли там... - Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милiстю небес... - А для чого ж тодi я тобi? - її очi примружились хiiжувато i голос став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну нiч? Нi, вибачай... Згадуючи пiзнiше цю сцену, Сергiй вiддавав належне Агнесi: вона таки здорово в нiй зiграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!.. Навiть отi богемнi вульгаризми додавали пiкантностi! - Я не з тих, що на одну нiч! Вибирай мiж нею i мною. Такими були її завершальнi слова. Не прийняв її ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - i це не перебiльшення - пожертвувати ради неї своїм життям, але пожертвувати мистецтвом... Нi, цього вiн не мiг. Виявилось, що такий вiн у цих речах. - То хто ж гратиме? - Гратиме Ярослава. - I це остаточно? - Так. Своєю вимогливiстю, категоричнiстю Агнеса мовби сама зруйнувала себе в його очах, змусила протверезитись, прозрiти. Оператор був майже радий своєму тяжкому розчаруванню. При всiй гiркотi, воно все ж повертало йому свободу, давало сили й можливiсть знову з головою пiрнути у творчiсть, прагнучи бути тим, ким вiн найбiльше бути хотiв билицарем мистецтва. Як кожен закоханий, я жив тодi в iрреальному свiтi, - думав вiн пiзнiше. Буря фантазiй несла мене, сп'янiлого й запамороченого жiночими звабами, аж поки пiд холодним ударом її слiв чари зiйшли, злетiли, i ти вiдчув голос її справдiшнiй, з зарядом недоброї практичностi, корисливого розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якiсь умови... Не так навiть тi умови були страшнi, як скалки прицiнювання в очах, отой холодок практицизму й душевної черствостi, що враз усе зруйнував, розвiяв, оголив у неприкритостi, i ти вгледiв, змоторошнiвши, що кохав лише витвiр власної уяви, вмирав за iлюзорний iдеал жiнки, що його так буйно й самозабутньо, самим лише поривом душi витворила твоя фантазiя. Пережита драма не пройшла для нього безслiдно. I якщо його дух не занепав, якщо сам вiн не опустивсь, то, може, ще й тому, що його мовби оздоровлювала сама творча атмосфера групи i отой високий взiрець двох закоханих, що їх вiн мав фiльмувати, на плiвцi мав вiдтворити їхнє чисiе, мов яблуневий цвiт, кохання. В найтяжчi хвилини Сергiй знаходив у ньому для себе моральний еталон, взiрець-емоцiйної шляхетностi. VII Вдосвiта прибули машини. Двожильнi студiйнi водiї пригнали майже форсованим маршем фургони iз спорядженням, привезли бутафорiю, тонваген, лiхтваген, - Ягуар Ягуарович волiв мати свою тут пересувну електростанцiю Доки Ярослава неприкаянно блукала цiлу нiч, розтерзувана сумнiвами - грати чи не грати, йти па майданчик чи таки вiдмовитись, - машини тим часом десь рухались нiчною колоною, кiновиробництво владно насувалось своїми планами, вимогливiстю, неминучiстю, воно не хотiло знатп Ярославиних сумнiвiв та вагань планами студiї вагання твої не передбаченi! Технiки по апаратурi, освiтлювачi, гримери, костюмери, бутафори... Колектив людей, якi все вмiють, майстри на всi руки, людей, якi не шкодують себе, не рахуються з часом, коли наступає спека кiножшiв. Колосовський i Сергiй-оператор були задоволенi своїм здруженим, квалiфiкованим колективом, Ярославi теж приємною була перспектива працювати з такими людьми. Привезли купу студiйних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те, того "пробили", а тому довелось перезнiмати триста метрiв, а того, здається, покладуть "на полицю"... I ще новина: був процес. Вiдбувся нарештi суд над тим студiйним типом, що погнав Iванну в огонь, погнав її за п'ятим чи десятим дублем для свого бездарного фiльму пi'д претензiйною назвою: "Ми проти тебе, Прометею"... Винуватець дiстав належне, i нiхто йому зараз тут не спiвчував: загиблу актрису на студiї любили. З прибуттям тилiв експедицiя закипала життям, дiставала змогу розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворiпїого режиму ще попереду, коли не буде для них нi дня, нi ночi, коли зганятимуть всiх о 5-й ранку, а за найменше запiзнення Ягуар Ягуарович не даватиме нiкому пощади. Ще попереду тi хвилини священнодiйства, коли режисер на майданчику при нiби ритуальнiй затихлостi всiх вiдкличе актрису вбiк, щось шепне їй, майже iнтимно, як напуття перед польотом, i вона кивне на знай згоди:зрозумiла, мовляв, а потiм, внутрiшньо перетворюючись, вона нiйдо и свiтло, в те силове коло камер та юпiторiп, i оператор, що часто перед тим ходив нiби сонний, якийсь нiбп закупялий на ходу в своїх думках, тепер з виглядом Чапая на полi бою, в дикiй своїй розкудланостi випростається, зиркие сюди, глянс туди, миттю оцiнить все. "Промiнь лiвiше, промiнь правiше!" - чутимуть освiтлювачi владнi його команди i викопуватимуть їх швидко, умiло, з готовнiстю. Завтра-почнеться битва за те, що зараз поки що перебуває в стадiї становления, ще майже безформне, подiбне до тiєї первопочаткової глини, з якої праотець колись щось там .вилiпив, сформував... Iз пошукiв, iз дискусiй, з палких вiзiй, доробок, переробок, iз хаосу готувань i виношувань! мусите витворити той свiт, що з монтажного цеху вийде потiм на екрани, до людей. А поки що Ягуар Ягуарович, вiрний принципам гуманностi, дає людям можливiсть перепочити з дороги, i Сергiїв друг - чудовий бутафор шостого розряду - поспiшає до рiчки iз спiнiнгом, допитуючись, де тут мiсця риб неполоханих... Сергiй-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж прямує .до рiчки, до того свого улюбленого каменя, куди вiн щоранку ходить зарядитись бадьорiстю. Видно, що оператор в доброму гуморi, бо, йдучи, наспiвує щось латинське, з усього можна розiбрати одне лише "аве", повторюване на рiзних регiстрах. Очевидно, цим "аве" хлопець спiває хвалу чудовому лiтньому ранковi, рiчцi i рожевому сонцю, небесному цьому рефлекторовi, який дає таку повноту освiтлення всього довколишнього - не зрiвняти iз тим, що дають дiги... Рiчка шумить, як i всю нiч шумiла, рiвно, спiвучо, є в її шумi своя водяна музика. Попiд кущами оливково-темна миготливiсть води. Шум течiї заспокiйливий. З музикою води не дисонує вiддалений щебiт дитячих таборiв, розкиданих по берегу, де смаглявiють школярi та дошкiльнята, вивезенi сюди з рiзних пiдприємств району. Хто в наметах, а хто влегких дощатих будиночках, оздоблених вiзерунчато-бiлими наличниками. Вище по течiї ще один табiр будує вагоноремонтний завод, будiвництво почали з того, що поставили величезну арку, крiзь яку могли б пройти римськi легiони з усiма своїми гладiаторами... З таборiв часом з'являються стихiйнi делегацiї пiонерчат: "Дядю, що ви будете знiмати?" - "Знiматимем рiчку". - "Оцю рiчку? А чим вона знаменита?" - "А тим, що в нiй точе мудра, жива вода з гiр... I що з пої оленятка пили, в пiй їхнi мордочки вiддзеркалились... Хiба ви її помiтили?" Камiння пiсля ночi холодне, вода наскрiзi прозора, оператор забродить у неї по колiна; нахилiївшiїсь, обхлюпує себе до пояса, насолоджується, - його бадьорить ця вранiшня крижана купiль. - Слава Йсу! Це товариш Пищик, редактор фiльму, наблизившись з рушником, милом, зубною щiткою, так жартома вiтається до оператора за мiсцевим звичаєм. - Навiки слава! - вiдповiда Сергiй своєму колезi - реально iснуючому редакторовi ще неiснуючого фiльму. Натоптуватий симпатичний товстунець, геть облисiлий на чеснiй студiйнiй службi. До блиску вiдполiрована голова, чорненькi вусята, губки рожевим пуп'янком - це i є товариш Пищик, або Малюпусiнький, як його в сентиментальнi хвилини голубливе називає Сергiй. Малюпусiнький буде їх тут редагувати. Життєлюб, ерудит, сто штанiв протер на студiйних стiльцях, сто директорiв пережив, ця людина знає якiсь секрети студiйного довголiття. Редактор дивиться на воду розчулено. - Так оце, Сергiю, вона i є, ота фiлософська вода, в яку не можна двiчi вступити? - Вона самiсiнька. Якраз з оцього каменя помiтили колись, що все на свiтi тече, все мiняється. Пищик, присiвши на гранiтовiй брилi, пробув зачерпнути водицi в пригорщу, але це йому не одразу дається - пузце заважав. Сергiй гримає басовито: - Лiзь у воду! - О нi... - Пушкiн крижанi ванни приймав. Пiсля того йому добре писалось. - В цьому ми не схожi з Пушкiним: де для нього поезiя, там для мене - нежить. Хронiчний катар. А редактор мусить берегти себе, щоб не посиротити вас на самому початку сходження до вершин. Пищик, бавлячись, торкає воду пальцем i одразу ж вiдсмикує, рожевi пуп'янки губенят в'яжуться в тиху усмiшку: - Яка прозорiсть... Ось про кого я з певнiстю мiг би сказати: як редактор, я тебе наскрiзь бачу. Читаю твiй текст i пiдтекст. Он аж iз дна просвiчують камiнцi. Сергiй, натершись до червоного рушником, теж присiв бiля нього. - I ти справдi певен, що бачиш її наскрiзь? Оцю античну воду, в яку всi мудрецi дивились i тiльки й дiйшли до висновку, що "я знаю те, що нiчого не знаю"? Справдi, яка красива вода! Люблю саму фактуру води... Оцей її шум гармонiйний, її вранiшнi блiки... А веснянi потоки ти бачив? Коли йде сила весни, наливає, заповнює всi виямки, вирiвнює всi кривизни, наближає все до iдеальних форм... Пiдкрадається непомiтно, де вузьке мiсце - з'являється бистрiнь... Об щось зачепилась - пеньок чи гiлка - i вже там iскриться, вирчик зробивсь, мерехтить прискорена течiя... До вчора був бережок - в ньому торiшнє пiд водою рiзьблене листя дубiв. Залiзне. I з-пiд нього травиця жива, золенюсiнвка, водичка її ворушить... А вода росте, росте! Уже розлилась, парує... Тiнi дерев стоять у водянiй тишi... Пахне життям! - Просто панегiрик на честь аш-два-о! - Ти ж тiльки вдивись... Це не просто аш-два-о... Яка енергiя потоку! Цей його вiчний плин, сповнений iдеальної пластики, хвильова динамiка свiтла, що в своїх блiкахпереблпскуваннях несе зараз саму чистоту i свiжiсть життя... Сергiй ще раз шугнув у воду, обдав нею себе, забризкав редактора, аж той вiдскочив, ойкнувши. Оператор, вибравшись iз потоку, став на каменi, ще раз мiцно терпужить себе рушником, тiло горить, Пищик зауважує похвально: - А ти моцний, Сергiю. З задатками атлета середньої ваги... Я гадав, на тобi значно бiльше накопичень... - Саме залiзо м'язiв, - Сергiй, згинаючи руку, демонструє бiцепси. - Апаратура дає. Хочеш; вiзьму тебе апаратуру тягати? Всебiчно корисне заняття. - А хто ж редагуватиме вас? - Ах так, я про це й не подумав. Без вашого ж.брата мп пропали... Слухай, який у тебе стаж? По-моєму, ти редактор iз сповитка. Виник, мабуть, ранiше, нiж студiя? - Вiдколи народилась вона, вiдтодi виник i я. I вовiки перебудемо так, нерозлучнi. Ти i я. Як позитивний i негативний заряд, що iснують тiльки в єдностi, поокремо їх природа не знає. - Ти, звичайно, позитивний? - Чув, як орнiтологи класифiкують птахiв? Є кориснi, є шкiдливi. Ще є шкiдливо-кориснi i корисно-шкiдливi... Так от я, здається, належу до останнiх: згодься, що вiд моiiе таки бiльше користi, анiж некористi. - За це тебе й любимо. - Що б пак! Якби могла ваша вдiкiвська мафiя, вона б мене в оцiй рiчечцi мiлководнiй втопила. Я для вас "персона нон грата". Але що ви без мене? Пусти вас на волю стихiї, ви б нiколи б не закiнчили фiльм. З'їдали б самi себе в дискусiях, сто разiв на день переробляли б, мiняли та викидали i знову вставляли... - А може, це i є творчiсть?.. Вирування оце, пошуки безкiнечнi... Ти помiтив: навiть робiтник-декоратор iнодi, працюючи без ескiзiв, вносить щось своє, оригiнальне... - Багато галасу даремно - ось що у вас без мене було б... Бо ви ж як дiти. Люди настрою, хвилинних реакцiй, миттєвих спалахiв... - Ясно: ти єдиний мiж нас втiлюєш тверезий голос розсудку. - Мислення ваше iмпульсивне, хапливе, вам нема коли зосередитись... Що побачив, що його вразило, - уже цим заслiплений, уже захмелiв; що досi було - те не так, те все до дiдька, давай новий епiзод, нову сцену, вiн уже й забув про те, куди мусить вести всiх вас надiйна, тверда i затверджена сценарна дорога. - Але ж наш Головний - людина цiлеспрямована, цього, сподiваюсь, ти не станеш заперечувати? - Цiлеспрямованiсть його визнаю. Особливо, коли стає до монтажного стола... - Так, у монтажi вiн - бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам'ятає, що монтаж - це не просто склеювання, що з безлiчi можливих варiантiв мусиш знайти один найвiрнiший - непохибний удар пензля художника! Крiм знання, тут потрiбна iнтуїцiя, дар передбачення, дар ясновидця. Саме тут i розкривається, хто ти: митець чи ремiсник. Ставиш поруч два кадри, вiддаленi простором i часом, визначаєш .їхнє художнє сусiдство i мусиш безпомильно, отим надчуттям вiдгадати, якi асоцiацiї це сусiдство викличе, якщо викличе взагалi... Навiть добрий кадр тут може вмерти або подесятеритися силою... Тут ти композитор, i вiд тебе залежить, чи бурю викличуть твої кадри, чи промайнуть як непомiтнiсть, нiкого з глядачiв не торкнувши, пропливуть сiризною слiпої холодної стрiчки... - Сподiваюсь, наша стрiчка такою не буде. Маєм добротну сценарну канву, хоча... - Що - хоча? Ще якiсь привiз зауваження? - Запам'ятай, Сергiю: немає на свiтi сценарiю, до якого б редактор не зумiв пiдшукати бодай кiлькох - до того я: слушних - зауважень. Iнакше який був би сенс мого iєну ванпя? До навiть вдало, пораджу зробити що краще. Вдо сконаленню немає меж. - Що ж ти порадиш нам цього разу? - Головний до мене, на жаль, но дужо дослухається. А я порадив би йому викинути один епiзодичннй персонаж. Ну, скажи, навiщо йому отой Верещака? Тiш давно розвiнчаний i висмiяний нагниє кiно, вiдпрацьовашiй, зашрпиi... Так затявся ж, i хоч ти йому що... А я ж iз приязнi зауважую, щораз намагаюсь бути тактовним... - Такт за тобою визнаю... I все ж Верещака не .зайвий для фiльму персонаж. - Но зовсiм су'iасна природа конфлiкту. А вам треба наголосити iна основнiй конфронтацiї сил, адже ие лiрична лiнiя, а головна боротьба незмиренностей - це контрапункт фiльму, його рушiй, його двигун. Ви ж па переднiй план весь час Шамiля та Прiсю... Хоча як для мене... Ну, ще одна пара з безлiчi рiзних Ромео i Джульетт, що зараз по всьому свiту блукають з екрана на екран. Оператор дивився на Пищика iз смутком здивування, майже iз жалем: - Людино, невже душа твоя оббита звуконепроникною ватою? Невже ця трагiчна iсторiя двох закоханих анiскiльки не торкнула тебе? - Я не сказав цього, не перебiльшуй. - Скiльки на свiтi емоцiйно приглухуватих чп й зовсiм глухих, i ти, о святе мистецтво, не можепї достукатись в бетоновi бункери їхнiх душ... Контрапункт! Конфронтацiя! I це ти будеш редагувати життя, кимось пережите, i моє сприйняття ного?! Справдi б утопити тебе в оцих музикальних водах... - Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостiйливий, досi ие розчарувався у вашому задумi - це на тебе навiть не схоже... Радий буду, якщо добудеш iскру з попелу минувшини. - Те, що було, нiколи не стане для мене попелом минувшини. То все чиїсь муки и страждання. - Але ж тiї дитя iншого часу... - Так, я людина, iншого часу, при менi земний житель вперше побачив свою планету з космiчного льоту, побачив збоку, майже вiдчужено, боготворно, у вiнку голубого сяйва... Це щось попе, i я вже не можу мислити старими категорiями, вдавати, нiби не сталося змiн у моїй психiцi. Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся на вiзерунки її материкiв i океанiв i при цьому вiдчуваю щось прекрасне до смутку, рiдне до щему... i коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було i що буде. - За тi труднi думки вам понаднормова оплата? - Жарт недоречний. Мiщанської дешевизни жарт. Я справдi прийшов у кiно для того, щоб мислити, а по тiльки щоб покрикувати: "Стоп! Мотор!" Мистецтво - це роздум про людину, роздум насамперед, iнакше воно позбавлене глузду. - Та не тiльки ж це. - Звичайно, в цьому лише одна з його якостей, хоча й дуже важлива, може, корiнна. Можна глянути ще й пiд iншим кутом зору. Сьогоднi вночi питаю одного теоретика мистецтва: "Як, по-вашому, для чого воно, мистецтво?" - "А для чого дерево цвiте?" - так вiн менi вiдповiв. По-моєму, генiально! - Хто ж цей теоретик? - Сторож сiльський. - Один з отих кiнематографiчних дiдiв? - "Для чого дерево цвiте"... Здорово. Вхопив саму суть мистецтва... Виквiт життя, цвiтiння життя, i роздум пiд його кроною, i хвала йому - все тут синтезом, i вiн має знайти належний вияв у фiльмi... Так, хотiв би й себе висловити в отих полонянках та полонених, в їх незмиренностi, в їх солiдарностi, в самому мотивi кохання, що виквiтло навiть перед лицем зла... В усьому цьому хай буде наша полемiка з тим мистецтвом, яке втрачає вiдчуття кореня й цвiту, втрачає смак до вiдтворення людини, перестає бути поетом людського... - О-о! Тут я згоден, це менi iмпонує... Тисiгу руку! - Це бiльше стосується Головного. Його думки. - I його в цiм пунктi обiймаю... - Фiнал фiльму я дам крупним планом: взаємнi обiйми режисера й редактора... Це буде нечуваний "хепi енд"! Ав'тор i редактор цiлуються пiд завiсу, доводять до слiз розчулених глядачiв. - Давай, давай, не заперечую, - засмiявся Пищик, зручнiше виставивши до сонця своє пузце: дискутуючи, вiн не втрачав моменту вловити певну дозу вранiшнiх ультрафiолетiв. Незчувся, як навшпиньках пiдкралася iз-за спини Ярослава, смiючись, вона погладила своєю красивою рукою редакторське вiдполiроване тiм'я: - Малюпусiнький! О мой, мой! Дози сонця приймаєш? Пищик розцвiв. Це дiвча вмiє пожартувати приємно. З неприхованим захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усмiхнену музу в махровiм куценькiм халатику. Ранковою свiжiстю, веселою доброзичливiстю вiє, вiд неї. Сама присутнiсть цього юного, досконалого створiння мовби робить тебе молодшим, вiдроджує в тобi бажання кому-небудь па свiтi таки сподобатись хоч трiшечки! Це ж просто щастя, що на студiї в сузiр'ї кiноактрис з'явилась вона, дочка гiр, що має не лише зовнiшнi данi, оцi iдеальнi пропорцiї нiг, iалiї, шиї, а й душею приваблює теж... Пiсля того, як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю, одну з найяскравiших зiрок екрана, деякий час було нiбiї порожньо в павiльйонах студiї, i тепер ось землячка її приходить на змiну загиблiй подрузi... Редактор з заяснiлим обличчям дивився на Ярославу, i погляд його теплiшав, мовби зiгрiтий промiнчиками її веселої доброзичливостi. - Гляди ж не перегрiйся, Малюпусiнький... Бо й незчусшся, як обгориш, шкура облiзе, а в новiй... чи будеш ти такий великодушний? Сергiй обiрвав цю лiрику, хмуркувато звернувшись до Ярослави: - Малюпусiнький каже, що тебе треба пiдредагувати. - О! В чому саме?-Дiвчина грайливо оглянула. себе, струнконогу. - Неправдоподiбно великi очi. I неправдоподiбно блакитнi. - Дякую за ранковий комплiмент. Я так їх рiдко чую вiд тебе, Сергiйку. - Не комплiмент, а лиш робоче уточнення. Помiчено неправдоподiбнiсть. Вiдхилення вiд норми. - Не знаєш чому? Спецiально для твоїх крупних планiв... Хочеш, пiсля снiданку пiдем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче поповнення завдяки турботам Ягуара Ягуаровича. - Ягуар... Ну й прозвиська ж ти людям влiплюєш, - глянувши на Сергiя, зауважив Пищик. - I дивно, що Ягуар пасi i не ображається. - Бо мислитель, - сказав Сергiй. - По-моєму, вiн замаскований генiй. Це ж вiн недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашої студiї: "Круглi колоди носимо, а квадратнi качаемо"... Пiдiйшов до рiчки ще цiлий гурт фiльмотворцiв на чолi з Головним, якому Ягуар Ягуарович саме щось запальне доповiдав на ходу, тягнучись через плече аж до вуха. Ярослава не могла стримати усмiшки, дивлячись, як виказує темперамент цей милий їхнiй Ягуар Ягуарович, годувальник i дiставальник, людина, для якої не iснує в життi неможливого. Вiн, здається, тiльки тим i живе, щоб кинути себе на якесь завдання, щоб роздобути з-пiд землi, щоб i з свого боку в будь-який спосiб, а теж прислужитися високому мистецтву. Скажiть, що потрiбен для фiльму слон, - i назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею. - Якщо треба, можу домовитись додатково про коней iз цирку, - говорив Ягуар Ягуарович до Колосовського. - Розумнi, дресированi, все вмiють: лягати, вставати. - Менi таких не треба, - вiдсмiювавсь Колосовський. - Досить оцих, що ви добули: звичайних, працею затяганих шкап. - Мав клопоту... Зараз легше дiстати гладких, циркових або iподромних, анiж лазаретних... I взагалi коня витискає технiка. А ми допускаємо, що вiн мовчки, не оцiнений сходить зi сцени життя. - Маєте рацiю, Ягуаре Ягуаровичу! - гаряче пiдтримав його Сергiй. - Якого друга втрачає людина! Сама приручила, сама виховала, i тепер... З усiх створiнь природи - вiрнiш, природи й розуму людського - кiнь створiння, по-моєму, найкрасивiше. Не кажу вже про роль конячої особи в iсторiї. Чого вартi всi вашi тамерлани та наполеони без коня? Вiн законний спiвавтор усiх їхнiх подвигiв, для мене, правда, сумнiвних... Кiнь був вiрним товаришем i козаковi в походi, i якому-небудь iдальго iспанському, що пiд сталевими латами нiс образ своєї прекрасної дами серця!.. Анаша червона кiннота! Отi тупоти в степах! Я певен, що кiнь знає'хвилини натхнення. Скiльки в ньому пластики, артистизму! Скiльки дужої грацiї, коли повiтря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають... - Одне слово, генiальне створiння, - пiдкольпула Ярослава Сергiя. - А що? Побачиш, крiм твоїх вiй, я дам на весь екран також прекраснi кiнськi очi у їхньому розумi, у вiдданостi людинi. Хай побачать сноби... Хай подумає господар планети: кого я втрачаю... Всi задивились на рiчку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля свiтла мерехтить, виграє течiя. Луки рутвяно зеленiють. Небо велике. Ярослава, розчулившись, поклала Пищиковi руку на плече: - Редакторику, любий, не скорочуй тiльки небо оце! 1 рiчку не редагуй, i луки... - Редагують уже, - буркнув Сергiй i, звертаючись до художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: - Хiба ж не в станi натхнення природа була, коли творила нам вiчну оцю декорацiю свiту? Ярослава, пекваїюм ступаючи з каменя па камiнь, пiшла вздовж течiї донизу i, не доходячи мiстка, зупинилась, i Сергiй, мабуть, пошкодував, що нема з ньому камери: так виграшно стоїть освiтлена сонцем дiвоча постать на каменi, дивиться на воду в задумi, наче нитає: "Що ж всетаки закодовано в тобi, в твоєму мигтючому бистроплинному свiтлi?" VIII Двоє луками йшли, як дiти цього неба й цього рутвянолеленого пiдбескидського лiта. Метелик синiй летiв, мов трансатлантичний лайнер: рiвно, спокiйно - понад своїм океаном квiтучим. - Кожна нова книга повинна бути як сповiдь, - казав вiн до неї. - Кожен новий фiльм - як заповiт... Вкладай себе до кiнця, до вичерпу... По-моєму, в цьому вся суть... Квiтують луги! I конi, що вночi, здавалось, були всi однаково темної мастi, тепер, пiд рефлектором сонця, стали гнiдими, вороними,' буланими... Деякi для зйомок уже не згодяться: вiднаслись, стегна лисняться, перекочуються м'язи пiд шкiрою. Треба буде вибракувати гладких - вони не для фiльму. Iнших доведеться пiдмалювати. Накласти конячий грим. Щоб були дохляки. Закошлатiлi, худоребрi. Щоб рани гноїлися, як у т и х... Подiставали, поназганяли звiдусiль їх, щоб був лазарет. Рiзнi вдачею: ласкавi в, довiрливi. Є хитрi. Пiдходиш, а воно прищулює вуха, i око, звузившись, блиснуло бiлком - сердиться. Iнше, старечо вгнувшись хребтиною, стоїть у своїй конячiй зажурi, i очi сумовито дивляться па тебе: зовсiм бузковi!.. I всi чомусь попутанi, хоча куди їм звiдси тiкати? Пута - з фабричної брезентової стрiчки... Художники-декоратори спорудж'ують курiнь для знiмань. Загалом непогано виходить. Сiном укритий. Тiльки в сiно квiточок багато навтикали штучних, що їх зi студiї привезли; один з декораторiв просить їх берегти, бо вiн несе за них матерiальну вiдповiдальнiсть. Дiти з таборiв iдилiчними зграйками розбрелись по луках, щебечуть то тут, то там. З сачками за чимось ганяються - синього метелика ловлять... Оператор ще раз оглядає берег, зважуючи, що зайве. Оцi iдилiчнi гуртики дiтей в щасливому щебетi серед ласкавостi лiта i ряди пiонерських будиночкiв, що вишикувались понад рiчкою, в зелене фарбованi, бiлiють вiзерунками наличникiв, - їх треба остерiгатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не внесли фактуру iншого життя, прикмети iншого часу. I далi йдуть. - Так, хай мислення моє iмпульсивне i вiдповiдно цьому сприйняття свiту, але хiба ж не властива ця iмпульсивнiсть якраз самому нашому мистецтву, що в силу своєї специфiки i дає життя розкадроване,в динамiчних частковостях... Не хто iнший, як саме цей буйний нервовий вiк, i став батьком такого бурхливого мистецтва десятої музи! Воно - наймолодше з мистецтв, але й воно лише переддень з'явлення якогось ще новiшого, ще несподiванiшого мистецтва, яким дивуватимуть людей амфiтеатри майбутнього... Вони будуть антично вiдкритi i спорудженi будуть серед океану... - Дожити б, - усмiхнулася Ярослава, а Сергiй, бредучи в травi, вiв далi: - Чудо кiнематографа з'явилось пiсля тривалого затишшя, пiсля столiть генетичної стабiльностi в усiх давнiшнiх мистецтвах, якi хоча й знали оновлення, але не витворювали нового виду. I ось зродилося диво екрана, зродилось, звичайно, з блискучих досягнень технiки, але не лише завдяки їй: була потреба духу, потреба часу, i якщо брати фiльмову творчiсть в її кращих виявах, то це ж таки справжнє мистецтво з усiма притаманними лише мистецтву властивостями. Воно навчилось творити поезiю екрана, мислити каскадами образiв, воно здатне одухотворювати людей... Людське обличчя в безкiнечних можливостях його емоцiйних виявiв, найтонших нюансiв, сила слова, свiтла, музики, кольорiв - все поєдналось тут пiд верховною владою митця... Могутню владу дає тобi екран, але ж вiн i диктує. Володарi, творцi, ми водночас i пiдлеглi свого мистецтва, бо художнi закони його для нас понад усе. Ярослава iшла нiби й весела, i в той же час вiн помiчав: невесела. Збирала дзвiночки, складаючи їх один на одного. I оператор догадується, для кого вона збирає цей пасторальний букетик... Понесе i поставить йому в склянцi з водою на вiкнi. - Дивно, що коли принесеш їх додому, щоразу помiчаєш, що зовсiм вони там стають не такi, як тут серед трав... I не • тому, що прив'януть, a будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самiй природi своїй, живуть в її настрої i, зiрванi, вже не повернуться в цю просторiнь, в цей день. Трохи сумно, що нiщо не повернеться: нi цей день, нi дзвiночки, нi променi на травi... Все, все в однiм змигку життя, дублiв нема, дублiв життя не знає!.. Йдучи поруч iз Сергiєм, вона усмiхається - очима, устами, i почуває вiн, що всмiхається не йому, уявляє зараз того, iншого бiля себе... Але веселiсть її чомусь сумна. Чи помiчали ви, що в поглядi дiвчини, коли вона з нiжнiстю дивился на свого коханого чи думає про нього, завжди є щось скорботне? - Кажуть, що людина, яка була на фронтi, стрiляла, вбивала, - це зовсiм не та, якiй не довелось зазнати цього, як ти гадаєш, Сергiю? Мiж такими людьми буде колосальна рiзниця у психiцi? - Не знаю. - Вiйна, певне, полишає невитравний слiд у душi. В очах у декого з них - ти помiчав? - смуток, що нiби скипiвся. Вугiль, що став антрацитом. Так iнодi хочеться пiдiйти й запитати: оцей iнiй, що срiблиться па скронях... з яких вiн зим? Сергiя вона нi про що не питає. Вiддалено чула про його нещасливе кохання, але причиною розриву нi разу не поцiкавилась. Може, з делiкатностi: адже в цiй сферi нiхто не може бути суддею, зона заборонена. I вiн теж, звичайно, не розповiв їй, як захищав Ярославу перед претенденткою на її роль, якою цiною вiдстояв святий для нього принцип , мистецтва. Рану ту нiби вдалося загоїти, але чи не з'явилась натомiсть iнша? Сергiй навiть перед собою соромився думати, що в нього може спалахнути почуття до провiдної актриси фiльму, що й тут ще дiстане одкоша, опечеться, одначе щодалi частiше йому хтось нiби глумливо нашiптував уночi: "Закохавсь!" Ще вiдтодi, як знiмавїї на пробах, в тiй сценi, де вона латає сорочку Шамiлевi, а потiм невiдривно дивиться на нього, поглядом питаючи: хто ти i звiдки? Мабуть, тiльки в особливих натур буває стiльки ласкавостi - в очах, на устах, в голосi такого теплого тембру... То були прекраснi кадри. Коли Сергiй переглядав Їх, його не полишав настрiй святковостi, жадiбно вивчав вирази її обличчя, цятки свiтла на очах, i в їхнiх переливах читав самi порухи душi, глибокої, щедрої. - Ось завтра почнемо знiмати, Славо, тебе... Це добре, що вiн вирiшив розпочати зйомки сценою на островi. - Боюся цiєї сцени. I отих обiймiв, i тих розиущених кiс... - На цiй деталi якраз я наполiг. Саме така ти мусиш бути серед тих розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всiй окрузi... - Боюсь. - Неправдою було б сказати, що, беручись за створення фiльму, lie мрiємо про успiх, про славу, про гран-прi в яких-небудь Каннах... Але ж не тiльки це? Iснує щось набагато пише цього. - Ає. Може, тому й тривоги? - Ввiйди в настрiй, в ситуацiю, будь сама собою вiд тебе нiчого не вимагається... - Хочу бути правдивою. - А це головне! Адже в мистецтвi пi вiд чого по сховатися, воно пайнещаднiший проявник, з хiмiчною точнiстю проявить тебе, хто ти є насправдi. Якщо дрiбна душа, так i постане - дрiбна. Себелюбець, егоїст, самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболiвати за пiших, не лише за себе, то в найпростiшому, навiть у паузi мимовiльнiй розкриєшся своєю справжнiстю. - А яка ж я? - Ти... Якось тобi вдається, що тебе всi люблять... Майже всi. Злагiдлива, вмiєш лисицею до кожного пiдкотитися, медовим словом внести дух миротворенпя... Ну, та це пе гандж, скорiш - навпаки... Тiльки оце, що власної ролi полохаєшся... - Валерiй теж переживає (Валерiй - молдаванин, артист, що гратиме Шамiля). "Я, - каже, - про фронтову людину знай не бiльше, нiж про людину снiгову, гiмалайську..." - Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття всi отi iндивiдуальностi, що палахкотiли пристрастями, iнтелекти, що кожен iз них носив у собi макрокосм! - Вiд дiтей чула, що десь тут геологи ходять, i серед них жiнка одна... П'ятизначний номер у неї витатуйований па руцi. Я б хотiла з нею познайомитись... Здається, всi цiкавлять її, крiм нього одного. Спитала б:? "Що то за драма, яку ти пережив, якi рани, що, свiжi ще,' носиш у собi?" Ти ж прониклива, чутлива, топка патура^ Чому ж тут пiн не почує вiд тебе оте незрiвнянне ранкове:^ "О мой, мой"? Ти ж його вмiєш вимовляти якось особливо,. з якимось солодким внутрiшнiм виспiвом, воно нiби й жартiвливе в твоїх устах, i в той же час будить почуття, серйозне... - Мрiйливiсть часом находить, - це, здається, погано? Хотiла б, щоб зняв хто-небудь мене у фiльмi дитячої чистоти, де гудуть менi дзвони великоднi, а я маленька, i садки цвiтуть, i трава блищить у водi зелена-зелена. А все повiтря ряхтить, вiбрує тихим розлунням тих дзвонiв, i все небо ними грає, спiва... Знав вiн багато про неї, до яскравих реальностей уявляв її дитинство: виростала в стихiї творчостi, сказати б, в атмосферi народного артистизму, де робилось усе прекрасне. Вишивалось. Рiзьбилось. Пензликом но воску малювалось... Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм, оживало в образах пташиної чiт звiриної подобнiни, в речах ужиткових проймалося настроєнi гумору чи трагiзму. Батько, здається, вже не рiзьбить, фахом вiн - шляховик, прокладає дороги в горах для лiсовозiв, то в долинах ррмоптує траси, будує мости, а дiдуньо в Ярослави й попит не кидає рукомисла, вiн у неї знаменитий майстер: художнi вироби його побували на великих виставках... - Радiють вашi, що Славця їхня - артистка? - Йой! Вся рiдня за мене переживає - i тут, i за океанам... I за все я вдячна... ти знаєш кому... з вами по-справжньому повiрила в себе, вiдчула, що здатна таки на щось... "Ти вiдчула владу своєї краси, силу таланту вiдчула... Ось що таке любов!" - Як ти гадаєш, Славцто: чи може людина жити без кохання? - Мабуть, що так. Але певна, що свiт при цьому щось особливо втрачає i не е вже тодi суцiльно прекрасним... Без кохання, мабуть, стає вiн буднем звичайним... I день цей стане просто день, а сонце свiтитиме... нiби без променiв. "Сонце без променiв..." Який страшний i водночас точний образ..." - Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав i щастя, яке передує драмам? - Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись дрiбним, а для тебе той стан... Коли навiть збираючись телефонувати їй - мимовiль чепуришся... Якось ненароком вловив себе " на цьому: ось який ти, брате, сьогоднi! Вiчнiсть перед тим не смiявсь, а то, почуваєш, усмiшка весь час губи лоскоче, сама бринить на устах, i ти вже не в змозi сховати її, невдаха нещасний, бо вона лише вiдблиск того, що робиться десь там, у надрах душi... Наївняк, ще нiчого не знаєш, iдеш в рожевих замрiяних своїх окулярах, вiдроджений, повен буйної сили, i легко ступати тобi по землi, i вiдчуваєш за спиною крила отi, що їх колись класики описали... Та, здасться, тобi, Славцю, усе це знайоме? Вона зупинилась серед трави: - Що ти маєш на увазi? Сергiй шваркнув рукою по стебелинi кiнського квасцю: - Вiн, здається ж, у тебе закоханий? I ти - кохаєш? Ярослава дивилась йому просто в вiчi: - Так. Вiн той, кого я хотiла б кохати. IX Рефлектор сонця змiнився нiчним свiтильником Ягуара Ягуаровича, горiшнi села, Золотий Тiк i дитячi табори понад рiчкою давно вже поринули в сон, а вони все знiмали й знiмали. Нiхто не скарживсь на втому, не посилавсь на трудове законодавство, тут працi вiддавались не згiрше, нiж десь у гарячiм цеху, - для цих людей характерна була самовiддача. Радiсно й дружно починався їхнiй перший ужинок, а це була добра прикмета (тут у прикмети вiрять, без розбитої яа щастя тарiлки не розпочнеться робота над фiльмом). Всi - вiд тих, якi священнодiйствували бiля апаратiв, i до тих, котрi, зробившiї своє, стояли напоготовi осторонь, - почували, що ця робота не пiде намарне. Ягуар Ягуарович був просто щасливий, що освiтлювачi витрачають сьогоднi електроенергiю на щось справдi вартiсне, значне i хвилююче, i якщо виникнуть потiм труднощi, то хiба що при монтажi, коли вибиратимуть, який iз дублiв буде найкращий. В останнiй момент вирiшено було дещо змiстити подiї; знiмали сцену побачення Прiсi та Шамiля. Видно було, що Шамiль-молдаванип впевнено входить у свою роль: рославий, бiлозубий, бравий у своїй полатанiй гiмнастьорцi, вiн знаходив вiрнi iнтонацiї, тримався з природною гiднiстю, зовсiм натурально (як той Шамiль) блискав симпатичною широкою усмiшкою, а що ж до Ярослави, то вона, здається, не грала - жила. Коли ввiйшла у свiтло, очi, й до того великi, тепер стали як вiнки. Два синi вiнки не блiдизнi схудлого, змученого обличчя. Вся група завмерла в хвилюваннi, слухаючи, як вона всiєю правдивiстю почуття питала свого коханого: "З яких ти гiр? Як тебе звати насправдi? Яких пiсень тобi мама спiвала в дитинствi?" Здається, ця воскресла Прiся зовсiм не почувала на собi свiтла юпiтерiв, не чула стрекоту апаратiв, вона жила в тiй недосяжнiй для iнших сферi свого кохання, яке робило її, перволюбку, i щасливою й нещасливою водночас, бо зародилось в неволi, де сувора, неприязна нiч могла в будь-яку мить задушити його. Нi, на таку актрису не треба було накладати багато гриму, не треба було зупиняти процес i поправляти, щось пiдказувати їй, саме почуття, юне й всесильне, вело Ярославу до тiєї простої й глибокої мистецької iстини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним! - Надбання! Справжнє надбання для студiї! - шепотiв Пищик на вухо Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарештi розкривається. - Зiрка! Зiрка, i все! - аж захлинавсь вiд бурхливостей Ягуар Ягуарович. I якщо навiть були тут перебiльшення, то їх не обривали, вони не вважались грiхом в цiй атмосферi творчого пiднесення, де знахiдки з'являлись не раз при емоцiйнiй пiдтримцi всiх i загальновизнаним було, що праця має'вестись па отих самих позитивних iмпульсах. Головного не покидала серйознiсть, брижi напруги не сходили iз зрошеного потом смаглявого чола, iскрився росою тiй на скронях. Почувалось, однак, що й Головний у душi вiддає належне артистцi, яка в своїй грi, уже в початкових кадрах, зумiла взяти вiрний тон, з проникненням увiйти у внутрiшнiй свiт першообразу, воскрешаючи безоглядну в своїм почуттi Шамiлеву кохану. Коли ж нарештi юпiтери погасли i можна було дати волю своєму збудженню, то навiть Сергiй-оператор, людина зовсiм не схильна роздавати похвали тим, кого вiн знiмає, не втримався, глянув на Ярославу здивовано: - Ти знаєш, що ти сьогоднi робила? - Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор. - В тiм-то й рiч, що це було звичайно, - заперечив Сергiй, - звичайно до генiальностi. - О мой, мой! - втомлено мовила Ярослава i торкнулась своєю ще загримованою щокою колючої операторської щоки. - Ти добре затямив, що актори найкраще працюють на позитивних емоцiях... Дякую за всi перебiльшення! Однак оператор цього