разу, видно, був певен своєї об'єктивностi, бо, звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий кiнонектар у коробки, застерiг: - Ти ж пильнуй цю скарбiвню! Нiчого подiбного ще не було в наших касетах... Я ж казав: будуть генiальнi кадри! Вже вони є. - Я за стриману дiловитiсть, - вiдповiв асистент. - Не будем дочасно заслiплюватись. - А я заслiплений! I вiтаю своє заслiплення. З цих негативiв з'являться речi - дай бог... Там є один кадр, що його iге соромно було б винести на суд худради в епоху майстрiв Високого Вiдродження... Постановник не осипав Ярославу 'комплiментами, вiн iiiс.тя роботи тiльки потиснув їй руку, але цей мовчазний потиск руки був для неї дорожчий за слова. Вловила в ньому почуття ндячностi, i вiри, й пiдбадьорення на майбутнє. Отже, вiп схвалює її iлгпровiзацiї перед камерою! Вiн не боронив їх, навпаки, ще заохочував, бо це була її творчiсть, її зорянi часи!.. Поїлося добро, що пiд цiого тобi не повинна наморочитись голова, мусиш сприймати це скорiш як i стимул для себе й для колективу, перед яким ще така величезна робота... Попереду ще буде всього, не один, може, ро| лик полетить достобiса в корзину, але сьогоднi ти таки маєш р право пережити бодай хвилинне вiдчуття перемоги, творчої радостi. Ярослава була втомлена до краю, здавалось, тiльки добреде до школи, впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки, вiд свiтлових опiкiв очi рiзало, нiби в них попало пiску, i хоч завтра мав бути день не менш напружений, нiж сьогоднi, Ярославi не клалось до сну. Голова горiла, кожен нерв трепетав, - актриса ще не могла отямитись вiд пережитого перед кiнокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все новi й новi вiдтiнки iнтонацiй, жести, якими слiд було б скористатись, вiдтворюючи на знiмальнiм майданчику чиєсь почуття, що вiднинi стало твоїм. "Здається, Сергiй мав рацiю там, па луках, - думала, влаштувавшись на своїй розкладайцi в учительськiй. - Своїм запитанням, може, трохи навiть ревнивим, вiн, здається, допомiг тобi зрозумiти саму себе, розiбратися в своїх почуттях... Невже я таки закохалась? - думала пiвжартома i всмiхалась у темряву. - Ще цього менi бракувало - закохатись на зйомках! Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить собi вiдповiсти на твоє почуття взаємнiстю". Вiкно вiдчинене, високий мiсяць пливе у хмарах, - де вони взялися, тi хмари? На ганку чути гомiн, хлопцi не сплять, курять, там ще точаться жвавi розм.ови, там ще - наїзд камери!.. Веду панораму за нею... вона в кадрi в мене крупно... у вiзирi бачу її справдi натхненне обличчя... там ще - касети та дублi, перший та другий плани, а їй це вже далеко, насторожилась тiльки, коли Ягуар Ягуаровнч назвав iм'я претендентки, - виявляється, вона знов атакувала їх перед виїздом, зачула звiдкись нiбито, що Ярослава збирається вiдмовитись вiд ролi, "забоялася, що не потягне"... "Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!" Дугпа Ярославi аж смiялась вiд щастя, що переповнювало зараз її, бо що, коли i в тебе хто-пебудь закохався сьогоднi? За те, що сяйпула талантом, що не пiдвела їх усiх... Нi робiтникiв-освiтлювачiв, нi того смiшного Ягуара Ягуаровича... Що була правдива. Що знайшлися в тобi якiсь незнанi поклади, родовища емоцiй, ранiше не вiдомi й тобi самiй. Не манекен ти була пiд свiтлом юпiтерiв, не лялька, що її мусять навчати, як ступнути, як видавити з ока штучну кiносльозу... Була ти справжня, була ти артистка, А хiба ж за це не варто в тебе й закохатись?! Ось так приходить до людини почуття щастя, нi з чим ие зрiвияпиа насолода творчостi й самовизнання. "Те, що ранiше було, то скорше забавки театральнi, перiод студiйпостi, - дозволяла вона собi думати й так. - З цим покiичеио. Вiд сьогоднi починається артистка, i з екрана вам таки буде що подивитись, дiдько б вас не взяв! А могло ж i не статись. Могли б тебе й не вiдкритiї, як цей вiдкрив? Отак би й жила, i звикла б до всього, призвичаїлась би до штампiв, перебiгала б iз фiльму до фiльму, так i не вiдчувши лету натхнення, щодалi зменшуючись у вiдведених тобi ролях, а жорна буднiв спокiйно й байдуже перемелювали б твоє життя... Нiколи б i нe знала, що кущi жасмину за вiкном можуть бути такi прекраснi пiд мiсяцем i що холодний вiтерець, дмухнувши з лугiв, зовсiм не холодний, вiн просто цiлує тебе в розпашiле лице... - О мой, мой!.. - В солодкiй знемозi самi шепотiли уста. Мамi б хотiла дякувати за те, що вона тобi дала, що в душу вклала тобi, ще маленькiй. З дитинства в хатi жила повага до мистецтва як до чогось серйозного, значного в людському життi. Карб естетичний лежав на всьому, що оточувало тебе, все несло на собi знаки творчостi: i колиска, в якiй тебе колисали, i пiч кахляна, i рiзьблена ложка з дерев'яним кiлечком, i маминi писанки, пiдвiшенi на ниточках попiд мисником... Весь рiд мовби зiйшовся в тобi своєю творчою снагою, своїми пiснями-спiванками, дiдуневим умiнням вирiзьблювати в шматку дерева свої фантазiї i маминим вишиванням на всi способи - то хрестиком, то низинкою, а надто ж отiєю красивою гладдю: по бiлому тлу нiжним плавким музикальним контуром... Писанчарка, вишивальниця, мамця сама вишила портрети Шевченка й Франка, i скiльки Ярослава себе пам'ятає, висять вони в хатi пiд рушником... Ял була малою, щолiта забирав її дiдуньо до себе в гори, на полонину, учив її варити в казанi кукурудзяну мамалигу - улюблену їжу гiрських пастухiв та лiсорубiв, що вони її називають: пулента... Неквапливий, роздумливий, сяде й подовгу дивиться кудись. "Нанашку, що робите?" - "Нине роблю, лем позирам..." I дiiвиться на гори. Годинами. I пони все iншi для нього. Вже й студенткою бувши, любила слухати його: "Якби не ми стримали моголiв, нiкого з вас, нинiшнiх, не було б! Пiшли би вони десь аж до Португалiї... Люд їх пашту перепинив". Скiльки чула що змалку родинних переказiв про поневiряння людей свого краю, iгро шифкарти отi, про агентiв обманникiв, що правили кудись у скотячих невольничих кораблях твоїх тiток та дядькiв, "людей у кожухах"... Покотом у трюмах задушних, на трухлiй соломi... Хвороби, згасання дiтей, що їх потiм акули розтерзують за бортом серед хвиль океану... Дядько Яцько, що, з горя напившись, у вивернутiм кожусi буйнує на палубi, поривається до штурвального: "Дай колесо! Я поведу! В мене чiфкарта! Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри вашi..." Потiм манiтоби та саскачевани, бiржi працi, батракування та непривiття прерiй, де чоловiк i жiнка, нещаснi гомстедiвцi, впрягшись у борону, волочать свої акри, щоб посiяти на них зернятка пшеницi з домашнiх вузликiв... А коли народжується дитина, то й там їй, у прерiях, кажуть: "В тебе далеко є рiдний край. З садками вишневими, з солов'ями, з хатинками бiлими..." Доля народу - хiба ж не вiдбилась вона в тобi самiй, у новiй твоїй судьбi? I хiба ж те все, що було, не допомагало тобi сьогоднi вiдтворювати перед об'єктивом гiркоту i смуток неволi? З усiх тих джерел ти пила, вся трагiчна поезiя народу тебе напувала, i це теж тобi дало силу сьогоднi розкритись у творчостi... Тiльки заплющила очi - бачила сонцем залитий луг, луг квiтчастий, повен життя, в багатющiй гамi кольорiв - бiлих, васильково-синi.х, бузкових, лiлових, що з дивним художнiм смаком переткались, переплелись на тлi соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), i дзвiночки, i навiть кiнський квасець, пiднявшись над повiнню трав стрункiстю своїх стебел-суцвiть з їх нiби припаленою, теракотовою смагою, - нiщо не порушувало гармонiю барв. "Творчiсть-це любов, найперше любов!-думала вона пристрасно. - Головне - треба бути здатним любити! I вiдтодi, як я це вiдчула, як я полюбила, - я стада артисткою! Менi тепер пiд силу творити справжнє, може, навiть довговiчне!.. Але яка ти сьогоднi! Як багато на себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного..." Над лугом сонце, синiй метелик по небу, як лайнер, а в квiтчастих травах, заплутавшись у них, немов у горосi, двiйко дошкiльнят з числа Ярославиних друзiв - Пiвтрик i Наталя з сусiднього табору. Вiн злякався якогось там жучка чи оси, ще трохи - й запхиче, а дiвченя соромить його: "Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лiзь попiд дротом, припадай до землi, а там всюди оси, гусiнь... Що тодi скажеш: лячно?" Засмiялася в напiвснi Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця, велика рожева квiтка з золотими обрiйками. Де вона бачила таку? В пелюстковiй чашi, вся в пилку трудиться бджiлка. Всюди радiсть розлита, нектарний дух творення, дух життя... "Перед сiюм щоразу вiiклiiкатиму в уявi цей сонячний луг квiтчастий i двiйко маленьких людей, що заплутались по плечi у квiтах..." I сама вже брела в ту сонячну повiнь лугiв, тонула у квiтах, у щебетi жайворонковiм, в гудiннi бджолят, i хтось, схожий на вiтер-легiт, пестив її, обiймав, обцiловував, i навiть увi снi почувала, як все тiло тане їй, нiби спiг пiд сонцем, тане вся, стає безтiлесна... "З яких ти гiр? Хто ти є? I яке твоє iм'я насправдi?" X Латунний мiсяць летить помiж хмарами в небi, газик брезентовий летить по землi. Бруковицею помiж вербами коренястими, що їм тисяча лiт. В газику Ярослава, блiда, розполохана зi сну, поруч неї Ягуар Ягуарович, вiн сам викликавсь супроводити її. На пошту женуть. Тiльки була поринула у сон в тiм щасливiм екстазi пiсля знiмань, як її розбудили. Бронек-дев'ятикласник, син директора школи, стояв з папiрцем у руцi, нереальний, як прибулець зi сну: - Вам телеграма. -Вiд батькiв. Термiново викликали на переговори. I не з дому, з обласного мiста чомусь. Що там сталось? Раптовi такi телеграми найчастiше вiщують недобре. Що там статись могло? Пролiтає нiч тiнями верб, мерехтiнням води, вогнями поїздiв далеких. Не спить планета, газ горить над комбiнатом, свiтяться цехи. Поезiя неба, що вабила її з дитинства, зараз насторожувала своєю опiвнiчною величчю. Майже з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо погуркує грiм. Чи, може, реактивний десь там, за хмарами, долає звуковий бар'єр? Нi, таки грiм: блискавка змигнула в небеснiм просторi - сторчова, прострумилась по далекому обрiю до землi. - Пiдморгує небо, не подобається це менi, - каже Ягуар Ягуарович. - Боюсь, якби не вибило воно нас iз графiка... Вчора цiлий день напруженої роботи, колектив людей працює до рясного поту, i маємо плiвки всього на пiвтори хвилини екранного часу. Ягуар Ягуарович i зараз почуває на собi тягар вiдповiдальностi. Нiколи б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться, душу вкладає, i це дає йому вiдчуття своєї необхiдностi в групi. Не вiдпустив би Ярославу в нiчну поїздку саму, пiсля вчорашнiх знiмань почуває ще гострiшу потребу берегти тендiтний цей скарб, їхньої групи крихкий самоцвiт. Справдi, чого її викликають? Може, змушена буде кинути все, i тодi - стоп, робота! - до дiдька полетять усi твої графiки. Такою артисткою варто дорожити, її мусиш оберiгати, плекати, пантрувати, навiть прислужитися їй не грiх. I хай вибiр залежав не вiд нього, але вiн певен, що й па його думку було зважено також. А з якою принциповiстю вiдтрутив вiн ту нахабну претендентку на- її роль! Агнеса в своїх домаганнях не зупинялась нi перед чим, пустила в хiд якi тiльки могла зв'язки... Ягуар Ягуарович тут не визнає нiяких компромiсiв. Мистецтво - понад усе! Бачив Агнесу, коли вона дебютувала в iншiй кiногрупi пiд протекцiєю свого чоловiка. Яка вона жалюгiдна ставала в оточеннi кiнокамер! Око об'єктива, здавалось, паралiзувало її. Перед тим вузли в'язала iз свого законного, командувала ним, як хотiла, а на знiмальнiм майданчику було її не впiзнати, ролi їхнi рiшуче мiнялись: тут уже чоловiк над нею владика, принижує, останнiми словами взиває публiчно, а вона тiльки щулиться i смiється якось нерозумно. Не по-своєму. Боязким, ненатуральним смiхом. Брутальнощi його зносить покiрно, вони її мовби зовсiм не ображають. Отака вона, магiя мистецтва: не маючи таланту, жiнка тут згодна стати рабинею, аби лише потрапити на екран! Мабуть, тiльки талант дає вiдвагу, впевненiсть у собi. Всi сумнiви, здається, покидають Ярославу, як тiльки вона вступає на майданчик. Тут її не побачать розгубленою. Вмiти так, як вона, вiдсторонитися вiд усього, не чути ревiння лiхтвагенiв, 'зосередитись, прислухаючись тiльки до свого внутрiшнього голосу... Чимраз iнша з'являється перед актрисою хлопушка з номером кадра... Ярославу це не обходить, вона живе у своєму. Це нiжне створiння, все зiткане з дiвочої ласки й доброти, воно справдi володiє силою перевтiлення, вже нема сучасних манер, образ набуває настрою, наповнюється пристрастю, сценарний натяк пiдхоплено, вiн уже топко, розмаїте й смiливо розвивається в її щедрих iмпровiзацiях... Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з рук штурвал цього мистецького корабля, кожну мить має стежити за всiма елементами, вiдраховує метри, хвилини, тримає на оцi кожного, контакт його з оператором часом доходить рiвня взаємного розгадування думок на вiдстанi. Колектив злагоджешiй, люди знають технiку, свiтло, можливостi кадра, i вся ця битва за успiх, вся ця каторжна праця з її несподiванками, iмпровiзацiями, доробками на ходу мусить потiм вкластися в кориснi метри, в якi-небудь сто десять хвилин ще однiєї людської iсторiї... Все можна пiдрахувати, убгати в лiмiти, не пiддається облiку тiльки те, вiд чого, власне, й залежить екранне життя фiльму. Творчiсть, - за нею тут перше слово, їй, примхливiй часом, невловнiй, як видиво, тут пiдпорядковане все. Бо тiльки вона й здатна сягнути з екрана в глибини душ, щось людям вiдкрити, виправдати затраченi на неї зусилля. Ягуар Ягуарович не з тих, хто применшує свою роль с усiх цих колективних зусиллях. Знає цiпу iншим, але знає цiну й собi. Його девiз: "Нe належу до тих, що круглi колоди носять, а квадратнi беруться котити... У нас поширено не, але я сторiнник iншого стилю: кругле коти - на те воно й кругле... Мiзкуй i мiзкуй - на те й маєш у лобi пiвкулi..." Як приймуть фiльм, яку дадуть йому категорiю, який манiмо припат, - нее це дiя нього було зараз не байдужо, i все, власне, започатковується звiдси, залежить вiд пайтонших порухiв настрою актриси. Хай нона зараз далека вiд цих речей, але ж ти й про це думати мусиш!.. Всяко буває в їхньому середовищi: перед вiдповiдальними зйомками чиясь заздрiсть навмисне може розбудити актрису анонiмним дзвiнком, щоб не виспалась, рознервувалась, втратила творчу форму... Може, й ця телеграма такого гатунку, голос чиїхось пiдступностей, заздрощiв абощо? Має оберiгати Ярославу, вартовим її спокою трясеться в газику при нiй по брукiвцi ще цiсарських часiв. - Картаю себе: треба було таки заїхати додому... Обiцяла ж... - Не хвилюйтесь, це головне... Повiрте моему досвiду: нiчнi телеграми, як правило, приносять радiснi несподiванки. На поштi не довелось їм довго чекати. Телефонiстка одразу з'єднала Ярославу з її обласним мiстом. Мамин гблос у трубцi. - Що сталося, мамцю? Як ти в областi опинилась? - Гiсть у нас iз Канади... З готелю телефонуємо... Вся рiдня зiбралася тут па проводи, тiльки тебе нема. Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого знає Ярослава тiльки з листiв, що бачив її тiльки з екрана, першу артистку в їхнiм роду... На схилi вiку зiбрався провiдати рiднi мiсця, витратив, може, на це останнi свої заощадження, "так шкодує, що не побачив тебе, хотiв твiй голос почути...". - Як у тебе там, доню? - Знiмаюсь, мамцю! Все добре, чудесно! - В тебе ж ангiна була... Не пий холодної води, Славцю... - П'ю, мамо! - смiялася Ярослава. - Все п'ю! I холодне! Й таке, як вогонь!.. - Йой! - Нинi щаслива я, мамо! Знайшла нарештi себе. Ми вам потiм привеземо наш фiльм, п клубi влаштуємо перегляд, ає? - I одразу ж: - Здрастуй, татунцю! - Чула батькiв розважний, лагiдний голос... I веселий, захмелiлий голос старшої сестри Рузi, i братової Танасi... Чула родакiв ближчих i дальших, - скiльки їх там зiбралось сiльською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!.. Один по одному пiдходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навiть приспiвав: "Ой дрiбуча коломийка, дрiбуча, дрiбуча!.." I нарештi дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубi серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, - екзотична "людина в кожусi"... Було б вчинено розправу над ним на кораблi, якби не стали iталiйцi та серби тодi на його захист, такi ж збiдовапi, як i вiн, шукачi заробiткiв... Старечо хлипа у трубку: - Славцю, дитино! Так хтiв тебе видiти... Вранцi ав'йон, вiдлiтатi маю... Побачитись приїздив... Рiднiй землi вклонитись... Може, й не доведеться бiльш... Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбiльшу подiю: - Колодязь вiiдiн... I бiля нього грушка та сама!.. Говорив про се, про те, про родичiв кревних, як їх багато та як файно вiтали його, i - знои: - Та сама грушка бiля колодязя, та самiсiнька... А стiльки лiт зiйшло! Сльози здушували Ярославу. Рiдна людино! Кровний голос, iiрилiїнулпй з чужини!.. Не знаходила слiп, якими б пихлюпнула йому свої почуття... Кинути б зараз все i майпутiї? Весь рiд численний зiбракся, крiм гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи вiдпустить? Нiзащо. За якiсь години знову зйомки, отi самi наймiсткiшi хвилини екранною часу, наймiсткiшi, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась бii перi^iватн потiк натхнення, якого так довго ждала i якому нема i не буде нiчого рiвного! Так, це понад усе! Бо це - для всiх!.. В кiнцi тiльки й спромоглася спитати гостя iздалока: - Якi ж вашi враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потiм вiдповiв: - Бережiть це життя. Iншого нн не знали, того, що гнало нас iз торбами по свiту... Тож - бережiть! Ще i в машинi довго iге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсiїтеженiсть. "Бережiть... Бережiть", - все чулось крiзь схлипи старечi i проймало до болю, як пiдсумок чийогось життя, як заповiт. Займалось уже па свiт, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гiр. Зачинався новий день працi, напруги, розпалених пристрастей, знахiдок i невдач, безкiнечних дублiв, день тугих екранних хвилип. XI РОЗПОВIДЬ ЖIНКИ-ГЕОЛОГА (бiля пiонерського вогнища) - Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовiй темрявi, що стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкiнечнiсть. Серед тих, що лише з листочкiв перекидного календаря дiзнавались, що плин часу не зупинився, що й далi триває лiточислення днiв, якi десь там нагорi змiнюються сонцем, вiтрами, виблискують морем, залишаючи нам тiльки нiч, нiч безперервну... Конi, кажуть, слiпнуть у шахтах, а ми не послiпли, ми при скутгах свiтлячках ще бачили себе, свої муки, лахмiття, здичавленiсть... Тiнi пiдземелля з голосами людей. Була разом з тими, що смоктали камiнь, добуваючи вологу. Я теж, божеволiючи вiд спраги, довготерпляче, по крапелинцi, збирала ту вологу з печерних сталактитiв для поранених нашого пiдземного госпiталю. Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховiсне: "Гази!" В пiдземелля докочувалось якесь ритмiчне постукування нагорi, нам i в думку не клалось, що то компресори нагнiтають гази. Жiночий зойк полохнув людей: стало видно, як з пiвтемряви густа хвиля кiльчиться, жовтими удавами рухаючись на нас, густiшає, здушує груди, - i катакомби вперше вiд предковiчних часiв завили виттям нелюдським. Жах збезумив людей, що на твоїх очах задихаються, груди рвуть, синiють, падають, з хрипiнням б'ючись у конвульсiях... "Протигазiв! Протигазiв!!!" Масок не вистачало, дiти кричали й матерi. Мовби згадавши, що, крiм катакомбового, iснує ще якийсь iнший свiт, кинулись потовпом до центрального виходу, шланги били нас по обличчю, вганяли нам газ у бронхи, у душi. Я бiгла з чиїмось малям на руках, бiгла без протигаза, притискаючи до рота йому i собi зволожене ганчiр'я, а коли винесла, воно було мертве... Посинiло, кiстляве холонуло в мене на руках те чиєсь задушене життя, - може, майбутнiй астронавт... Компресори працювали дужо, ритмiчно, в напiвпритомностi я бачила тих - бiля компресорiв, вони стояли мiж бурим нiздрюватим камiнням i реготали, дивлячись, як ми вискакуєм з нори, iз хмари газу - фантастичнi, бруднi, немитi створiння, недодушенi пiдземнi кроти... Потiм - степ у полинах i небо кольору сивого прив'ялого полину. Гiрке небо, пригiркле повiтря довкола, - я ще видихала iз сеое хлор, ще й тут, у степу, вiн здушував менi груди. Ступала кудись i чула пiд собою землю, наповнену в надрах живими людьми, їхнiми прокляттями, криком та стогоном. Ще перед тим наслухалась, що катакомби тягнуться вiд Керчi на багато кiлометрiв, i, здавалось, якраз отут, пiдi мною зараз вони пролягають, кричать людьми, що, задихаючись, падають в клубовиннях труєва, перед смертю здирають iз себе маски не дiючих уже протигазiв, благають: виведiть до душникiв... Вся пiдземнiсть - в живих людях, у корчах мук, у скриках останнiх проклять. Може, я мусила теж там зостатись? На вiрну смерть, на удушшя? Була я молода, як ви оце, Ярославе, тепер, i була закохана, i вiрила, що десь живе моя любов у матроськiй тiльняшцi... З жiнками та дiтьми вискочила в безумi, сумлiння мучило, що страх мене пересилив... Майже тваринний iнстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на тапчанах, нашу Танго-медсестру побачила розметану бiля них на пiдлозi i лiкарку бездиханну, Золотокудру... Може, не треба було б менi вискакувати, може, малодушною виявилась? Так, я не героїчна натура, знаю це. Вiн би зостався. Як отi чотири молодi лейтенанти, що, обiйнявшись, стояли пiд стiною у штольнi й востаннє, востаннє в життi спiвали "Iнтернацiонал". Той, кого кохала, кого ждала з десантом, в такiй ситуацiї став би поруч iз ними п'ятий. А я не спинилась, пробiгла, пiдхопивши чиюсь дитину, зачманiвши вiд газу, вискочила... Брудна, у вошах, добре, що вiн не бачив мене таку. I нiколи вже не побачить. Рибальськi жiнки-керчанки врятували мене, нiкому не потрiбну тепер медсестру, дали цивiльну одежу, i я пiшла степами на пiвнiч, з жахом озираючись час вiд часу на це мiсто кошмарiв, на зловiсну тепер Мiтрiдатову гору. Нi, навiть уявити не могли в часи Мiтрiдата, що тут доведеться пережити людям прийдешнiх часiв. На пiвнiч кудись iшла, одна пiд безмежним небом, босi ноги пiсля катакомб незвично ступали по рiвному, теплому, серед скупої рослинностi: солянка, верблюжа колючка, дюшан... I все менi було таке дороге! Ледве не кричу! Дорогий менi вiтер! I цей кущ кураїни, заячий холодок... Компресори вже не нагнiтають газ тобi в груди, п'єш чисте повiтря, що його цiлий океан розлився пiд цим високим i вiчним небом, над степами та горами таврiв. Стiльки повiтря! Вистачило б його на всiх, а те дитя катакомбове не мало ковтка кисню, в двадцятiм сторiччi загинуло вiд удушшя... Виродки з синiми очима - чиїсь дiти, чиїсь сини! - розкарячено стояли над нами бiля компресорiв-газокачок i, розважаючись видовищем, реготали. Ось це приголомшило мене тодi бiльше, нiж газ. Взимку, ще коли ми стояли на Кубанi, привезли до нас партiю полонених нiмцiв, тяжко поранених, пообморожуваних. Особливо чомусь багато було поранених у колiна. Це треба велдких бинтiв i зовсiм чистих, стерильних, щоб гiпс накладати. А в нас з усiм сутужно: нi зайвих бинтiв, пi шприцiв, пi глюкози. I все ж наша Золотокудра каже моїй товаришцi, Танi Криворучко: - Перев'язуй. - Не буду! - крикнула Таня, i в плач. - I сама не перев'язуватиму i бинтiв нiкому не дам! Бо он наших бiйцiв везуть з такими самими ранами, своїм не вистачає, а це ж - фашисти... Убивцi! Надвечiр, коли своїх уже попорали, пiдходить до мене Таня: - Ходiмо глянем на тих... На нiмцiв тобто, - вони в сараї лежали. Пiшли, а їм тепер стало ще тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розумiють усе. Тапя каже: - Давай, Зiно, хоч як-небудь. Покликали санiтарiв, принесли, поклали одного їхнього на стiл, оглядаєм рану, а вона безсила, блiда - вже органiзм не бореться. Дивлюся на нього, а в нього очi повнi слiз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розумiє все i вже нiби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь йому в очi, якi нiби прощаються тихо, покiрно з життям, i думаю: "А що, як вiн антифашист?" Пiдiйшла Золотокудра, каже: - Треба б зробити переливання... Але спершу спробуємо глюкозу. Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, вiн... номер. I тут Таня не витримала: розплакалась. Може, нерви, може, далася взнаки перевтома... Випадок той згадувався менi потiм не раз: на порух спiвчуття, на сльози, якими обливалася Таня над їхнiм пораненим, гурт солдатнi вiдповiв нам реготом бiля своїх компрссорiв-газокачок. Недодушену, степ тодi мене врятував, що, голий, лисий, без деревця, розстилавсь навкруги. Картала себе, що по героїчна натура, втекла з катакомбiв, здатна, здасться, тiльки допомагати комусь, та всiм спiвчувати, та ще тiкати здатна. Тiкати й тiкати все життя - до якогось iлюзорного затишку, до любовi, яка здавалась тодi ще досяжною. Жага до життя - цей один з найсильнiших людських iнстинктiв, вiн, мабуть, зостався тодi єдиним з усього, що в менi було ще не вбите. Радiла, що йду, живу, п'ю цiлюще степове повiтря, що його тiльки й не могли вiдiбрати вiд нас кати, повикурювавши з каменоломень... Що мене втримало тодi? Отi крапелинки, губами насотанi з намелю? Отi копита катакомбових коней, що ми їх, коли вже нiчого не стало, вiдкопували у дальнiх штольнях i кидали в колективний казан? Чи щось iнше втримало на свiтi? Все тодi, пiсля тих ночей пiдземелля, вiдкрилось менi но-повому, здавалось, що все навкруги - вiд заячого холодка й до блакитної велнчi неба - створене для мене, для мого щастя. Був неймовiрно прекрасний кожен вияв життя - i стебло полину, i найменша пiд ногами мурашка... Отак добрела до рiдного мiста. Не впiзнала його. Ще на початку вiйни, коли нолютiшалн нальоти, всi бiлi будинки в мiстi були зафарбованi в чорне. Графiтно-чорним стало твоє свiтле, в розкошистих акацiях мiсто над Днiпром. А тепер ще i в руїнах його побачила, в брутальностi чужих оголошень, в триво-кнiй метушнi облав. Не знаю, як не розiрвалась менi душа, коли якось уранцi нашою вулицею гнали полонених матросiв, гнали з кайданами на руках, на ногах, i голови їхнi були сивi вiд iнею, i голоси їхнi кидали увсiбiч щось схоже на пiсню, хрипке i безстрашно... Згадка про це, може, i втримала мене потiм у таборi, коли виколювали номер оцей на руцi, коли навiть ночами на нарах вчувався, бринiв отой дорогий менi вiтер i вставало надi мною рiдне, безмiрне у своїй великостi небо. XII Задощило, i фiльмування довелось припинити. Ягуар Ягуарович присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда, причина поважна: з неба лило й лило. Обважнiле гiлля дерев, зелень кущiв, картоплi - все нiби порозбухало водою. Скориставшись вимушеною перервою, Колосовськнй поїхав у справах до мiста. Людей кiногрупи позаганяло в класнi кiмнати. Накурено. Стукає по кутках домiно. Ярослава, схилившись над партою, грав в шахи з Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець виграє вже третю партiю пiдряд, i юного гросмейстера це дивує: адже ж перед цим актриса легко його перемагала. Бронек зсуплює брови, напружує всю силу свого iнтелекту, шукаючи якихось пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, вiн i не помiчає, в якому настрої зараз актриса, не помiчає, що їй на вiях весь час крiзь удавану веселiсть тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна Домiнiка хоч тiльки коли-не-коли зиркне в цей бiк, однак душею почуває: щось iз Ярославою не гаразд. Здається, переживає, що Колосовський не взяв її з собою до мiста... "Не знаю, донцю, чим тобi й зарадити". Сергiй розважає асистентiв та звукооператорiв тим, що загадує їм рiзнi химернi загадки, проводить сеанс пiд назвою: "Трохи кабалiстики": - Лiнкольн став президентом у 1860 роцi, Кеннедi - в 1960-му. Яку маєм рiзницю? - Сто рокiв. - Наступником Лiнкольна був Джонсон. Наступником Кеннедi був... Джонсон. Джонсон I народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка рiзниця? - Сто рокiв! - I Лiнкольн, i Кеннедi вбитi в п'ятницю. Вбивця Лiнкольна Уїло народився в 1829 роцi. Вбивця Кеннедi Освальд - в 1929-му. Рiзниця? - Йой! Сто рокiв! - Ну й так далi. Як пояснити? Хiба не дивна циклiчнiсть? - Вашу хронологiю ще треба перевiрити, - зауважує один з асистентiв. - Дехто припускає навiть, що на землi бувають iнопланетнi. Якiсь таємничi "санiтари" нiбито очистили океанськi острови, зараженi радiоактивнiстю, i там тепер погнала буйна рослиннiсть... - Це теж треба перевiрити, - висловлює сумнiв звукооператор, бородатий юнак, що, як i декотрi тут, не голиться вiд початку роботи над фiльмом. - А ось про "лiтаючi блюдця" я сам читав в iноземнiм журналi... Нiбито в Пiвденнiй Америцi, в джунглях, опускались якiсь загадковi iстоти на i фантастичних апаратах i забрали з Землi цiле iндiанське поселення... не зосталось i слiду. Товариство бере його на смiх: - За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналiтика... А ще краще - до психiатра!.. Вуйна Домiнiка, присiвши бiля Ярослави, вишивав щось тиєю самою низинкою. Ярослава час вiд часу приглядається i до її роботи: - Рiдкiсний узор! Досi не бачила такого... Щось у ньому є вiд староiндiйських орнаментiв... Вуйна Домiнiка запевняє, що в iндусiв не була i в них цього не позичала. Навколо Сергiя - вже в iншiм кутку - вирують пристрастi, там дискутанти аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурює кiногрупу: - Чи таки iснують "гени порядностi"? Чи пiдтвердилась версiя, нiбито бiологи нат-рапили на "гени совiстi"? Чи, може, справдi, як наш редактор каже, "совiсть - це поняття цiлком дiалектичне"? - Я цього не казав, - обурюється редактор. - Вiрнiш, це казав не я!.. Навiщо вигадувати? - Без вигадки нема мистецтва! - До вашого вiдома, товаришу асистент: зараз в мистецтвi якраз вiдбувається iнфляцiя вигадки! Росте цiннiсть факту!.. - Вiрно! Майбутнє екрана - це епос фактiв, поезiя документальностi!.. - Ну й крикуни, - всмiхається вуйна Домiнiка до Ярослави. - Той до лiса, а той до бiса... - Без цього не можем. Хто як умiє, так за своєю мамою й плаче... А дощ шумить, плющить, шибки сльозяться, зелене вiття черешень пiд вiкном набрякло водою. Нiкуди не вийти, сиди в цiй школi, ув'язнений негодою невiдомо наскiльки... Декотрi, знудьгувавшись, зачiпають редактора: - Будь другом, вiдредагуй небо! Заткни отi хлябi небеснi!.. Надвечiр Сергiй-оператор зiбрався кудись iти. Вирядивсь, як на прийом: бiла сорочка, краватка... Щоправда, гармонiю трохи порушували гумовi чоботи та брезентовий плащ, який йому довелося поверх костюма нацупити. Друзi допитувались: куди? А вiн, напускаючи на себе загадковiсть, вiдповiдав з веселим пiдморгом: - Iду батярувати! - Дощ, вiтер... - Се менi не завада. Ае! Навiщось прихопив свою портативну кiнокамеру, заряджену перед тим, i подавсь. - Такий культурний, iнтелiгентний, а гульвiса, - зауважила вуйна Домiнiка. - Понесло його в отаку хлюпавицю... Десь, видно, любку нагледiв. Колосовський тим часом був уже в тому мiстi, де йому нiколи не набридало бувати. Де любив допiзна блукати вночi ущелинами вузьких старовинних вуличок, подовгу мiг стояти перед вежею Корнякта, вслухаючисi. в давно вiдшумiлий гомiн середньовiчних цехiв, вчитуючись в камiнну книгу нiчного, в химерних обрисах мiста. Звечора мав зустрiч у театрi з актором, який гратиме астронома. Пiсля того в номерi готелю довго сидiли з композитором, радились про музику майбутнього фiльму. Потiм годинник на вежi суворо вiдбивав блукання його нiчнi. Вулички, завулки, мури потемнiлих вiкiв, аптека, в якiй ще алхiмiк ночами варив свое зiлля, шукаючи елiксир молодостi, добуваючiї фiлософський камiнь... Все перейшло безповоротно. "Смерть, вона тим i страшна, що пiсля неї пе вернешся, - казав колись Решотняк. - Щоб ось таї; - не було тебе, не було i рантом вернувсь..." А ти завзявся друзiв своїх повернути... Що тiльки початок. Поки що невеликий набуток в касетах. Що воно там? Ще не проявлений твiй медозбiр, той летючий екранний свiт, що його зараз затиснуто в темряву негативiв... Але вже вiн є. Чи, може, виявиться зовсiм не тим, що ти ждеш, чого прагнеш? Провiдна, ядерна думка фiльму, чи постане вона в належнiй випуклостi образiв, свiжостi, новизнi? Хотiв би, щоб кожна сцена сприймалася так, нiби її дивляться яснi очi дiтей або юних закоханих, якi самi нiколи не бачили вiйни, але мусять знати, яким глиббким буває, нещастя i воля до опору цим нещастям. Щоб в такому нiчим не замутненому сприйняттi оживала твоя стрiчка з скрапа. Правдивим повинен бути кожен актор, кожна ситуацiя, кожне слово дiалога... Музика не забиватиме їх, буде її iiебагато, суворої, грiзної, як той час. При всiй трагiчностi, фiльм не повинен пригнiчувати глядача: отой античний катарсис-то пе вигадка, вiн iснує, вiн справдi ж бо здатен очищати душу й давати їй мiць. Ще далеко той час, коли ти станенi до монтажного стола з запахом кiнематографiчного клею i проходитимуть через твої руки численнi мiнiатюрнi кадрики, багато сотень буде їх, i ти будеш над ними владар, переживатимеш найвищу радiсть творення. Потiм, пiдкладенi начорно, побiжать на екранi ще в безлюднiй проекцiї, не чищенi вiд технiчних позначок, недоладнi, ще без звуку, - тiльки тобi та колегам твоїм зрозумiлi... Часто бачитимеш на кадрах чорнового матерiалу обличчя дiвоче, що так по-новому розкрилось, порадувало вже на перших зйомках. Ярослава не обманула твоїх сподiвань. Вiзерунок ролi її несе на собi подих справжньої, непiдробної творчостi, iнтенсивнiсть внутрiшнього життя. Цiнуєш у нiй оцю багату гру уяви, акторський азарт, творчу вiдвагу, яка мовби виникає, вибухає стихiйно, хоча стихiйнiстю i не є! Для декого з режисерiв актор кiно - це щось схоже на оту первiсну глину, в яку ти мусиш - майже силою гiпнозу - вдихнути душу, запрограмувати в нiй частку свого задуму. I не особливо, мовляв, тiш себе iлюзiями про перевтiлення - шукай пайнерше типаж!.. Але ж актриса не манекен, вона спiвтворець, i в цьому ти ще раз переконався: Ярослава здатна мислити на екранi, здатна глибоко й самостiйно жити, розвивати, доповнювати задум. В можливостi Ярослави повiрив з випадку, здавалось би, незначного. Одного разу хвилею дискусiї Ярославу винесло на трибуну, - було для неї то, мабуть, вперте. Спинившись на трибунi, хвилювалася дуже, але бiльше, нiж сум'ятливi її слова, вразило Колосовського iнше: рука актриси. Дивився на цю сховану за бар'єрчиком трибуни худу, трепетну руку i весь час сiмстерiгав iз-за спини, як вона в самозабуттi жмакає якiсь папiрцi, то злегка поводить пальцями, то раптом стискається в кулачок, в'яже в повiтрi якiсь вiзерунки, i вся - з самих нiби нервiв зiткана - пульсує, живе настiльки виразно, що, здавалось, навiть не чуючи слiв, все сказане мiг би прочитати но цьому майже iнтимному життю руки, но її трепетливому пульсуванню, яке з точнiстю фонограми передавало найтонший порух думки, настрою, пристрастi, вiдтворювало нiби навiть саму красу дикцiї актриси... Вперше тодi подумав: "Може, оця? Чи пе Прiся Байдашна перед тобою?" Уявляв її антифашисткою в умовах пiдпiлля, i медсестрою на фронтi, i юною полонянкою - i почувалося, що всюди вона зможе... I ось грає. Вiн бачив у цi днi, як хмелила Ярославу розкутiсть власного темпераменту, творча її фантазiя вiднаходила саме те, що треба було знайти, пристрастю героїнi горiла душа актриси, вона зовсiм природно, без натуги ставала тiєю, яку мала винести на екран. Є в нiй те, що якраз ти шукав: розмаїта психологiчна гама почуттiв, внутрiшня заглибленiсть, розумiння характеру дiвчини з народу. Натура героїнi прочитується в кожному її поглядi, в кожному жестi... Мимоволi радуєшся, дивлячись на це обличчя, одухотворене творчiстю, прекрасне юнiстю своєю. Улюблениця кiногрупи, що вона все хотiла сказати тобi своїм хвилюванням, своїми раптовими, нiби безпричинними змiнами настрою? Щоразу то гасне, будучи в смутковi, то йде назустрiч тобi розсяяна, в лицем, що промениться очима, вiдкрито, небесно свiтиться радiстю i закоханiстю... Такою пiдiйшла сьогоднi до газика, коли зiбрався їхати до мiста. - Вiзьмiть i мене. - Маєте якiсь справи у мiстi? - Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався виробничий роман, - крiзь веселу зухвалiсть в поглядi її пробивалось i щось серйозне. - Декому ж уявляється, що мiж примою i Головним, та ще в експедицiї, має неодмiнно виникнути такий собi iнтимно-виробничий контакт... В iталiйцiв та в Голлiвудi кiноромани такого типу, кажуть, дуже поширенi... Додають нiбито взаємного натхнення... - I ви згодились би принести себе в жертву натхненню? - А чому б i нi? До того ж, може, я й справдi закохана... Взяв її руки в свої, глянув у вiчi, - здається, аж надто суворо: - Славцю, дiвчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собi з вами банальний виробничий роман. У вас ще все у майбутньому... З тим i поїхав. Зболiлiсть, здається, навiть образа враз налилася в тих ще розсяяних вiдданiстю юних очах... Колись ти був теж такий. Тепер все частiше очi несуть надвечiрню пригаслiсть. I в душу частiше приходять непроханi гостi... Ось вранцi ще були жарти i смiх, i враз, мов туман, смуток на душу накотив... Живеш тiльки задумом, працею, нею одержимий. I цей фiльм, вiн ще додасть тобi сивини... Насуваються осенi синi, терпкi, як терен... Але ж цей недоречний дощ! До школи загнав на простiй весь табун кiногрупи... В дискусiях ламають списи, знову дошукуються, мабуть, чи iснують "гени совiстi" та "гени порядностi"... Декотрi так i ходять, як були декорованi для зйомок: латанi гiмнастьорки, полоненське дрантя всяке, на тому сiряк... Тут ще сухо, дощ сюди ще не дiстав. Але й вiн не загасив би цiєї купи живого синюватого полум'я, над яким ти зараз стоїш. Вiчний вогонь, що його вiтер ганяє, налiтаючи з темряви ночi. Вибивається наче з падрищ Землi, горить i горить розвiтрена, палаюча квiтка чийогось безсмертя. Вуйна Домiнiка, що замолоду ще втратила мужа на вiйнi, досi не може уявити його зотлiлим; "Одна в хатi, i подушка моя проплакана слiзьми, але ждатиму його, доки й життя..." Вiчним вогнем палають твої побратими. Палають вашi дiвчата, що з Кубанi пiшли з матроським десантом на Керч i не повернулися бiльш... Горять не згоряючи огрубiлi солдатськi руки чиїсь, що так i не дiждались обiйняти дiвчину кохану, обiйняти нiжно, немов пелюстку... А вранцi в готельнiй кав'ярнi задуму твою порушує чиясь рука, зненацька покладена на плече: - Колосовський? Бачиш розплилу прiсну усмiшку, обличчя квiтучий овал. Голова напiвоблисiла, але з старанно зачесаними волосинками набiк. Наче кожна на облiку. - Невже не впiзнаєш? Верещаку пригадуєш? Холодом неприязнi вiйнуло враз, давнiм запахом карболки... Погладшав, осанка з'явилась... - Сiдай. Кави хочеш? - Мерсi, вже поснiдав, заморив черв'яка... А я тебе одразу впiзнав. Вже хвилин десять за тобою стежу з кутка. Снiжком часу тебе трохи притрусило, а так нiби не дуже й змiнивсь. "А ось ти таки добре змiнився... Обличчя налилось самоповагою, навiть вiдсвiжилось, тiльки очi зостались такi ж вирлуватi... Вигляд охайний, респектний, вигляд людини, цiлком вдоволеної своїм iснуванням..." - Став за цей час, мабуть, професором ветеринарiї? - Нi. Але з кiньми не порвав: на iподромi прилаштувавсь... А тут у вiдрядженнi. Про тебе менi вiдомо. Уважно слiдкую за твоїми успiхами на нивi кiно. - Не якi то вже й успiхи... - Не прибiднюйся, хоч скромнiсть, звичайно, прикрашає... Пресу читаю, i в фiльмиках пе раз бачив твоє прiзвище. Але дозволь тебе й покритикуват