и. Ну, обелiски ти любиш знiмати, це я розумiю: пам'ять серця... А Овiдiй отой, навiщо вiн тобi здався? Нашого матер'ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких iсторiй - бери, греби... А то допотопнi цитатки якiсь, слiвця про античну Колиму... Та хто тих римлян зараз читає? Для декорацiй у кабiнетi на полицях, i все. Сучасних i то мало хто вгризе, та ще поетiв. Вiк прози, брате, вiк телевiзорiв! Буднiв кипучих, активних, таких, що дух перехоплює!.. А ти iз своїм Овiдiєм... - Я Овiдiя, власне, ще й не знiмав. Лише мрiю колинебудь повернутись до нього. Фiльм був про фортецю, про вежу Овiдiеву... - Це ще гiрше. Хоча я й член Товариства по захисту, але... ну не буду, не буду! Не дивись тiльки так, не хмур лоба... Краще заглянув би iз своїми камерами до нас на iподром: ось скоро будуть великi бiга... З усiх кiнних заводiв з'їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в нацiональних костюмах вiдкриватимуть парад... їдуть настильною риссю дiвчата в шапках кудлатих на ахалтекiпцях, на карабаїрах-чистокровках!.. Отам буде що хапати на плiвку! Заглянеш? - Я зайнятий зараз. - Знову якiсь пам'ятки iсторичнi? - Художнiй знiмаю. Про хлопцiв наших. Про Байдашного та його сестру... - Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено засмiявсь. - Тiльки дивись по применши мою роль в усiх тих подiях... Та й свою теж. Бо як по правдi, то тобi ж там належала перша скрипка, фактично ти був комiсаром. Нема чого Байдашному всi заслуги приписувати. Скорiше не ти був при ньому, а вiн при тобi, хоча формально i вважався вiн командиром... - Облиш. I не вiпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки вiн, Байдашиий, - для чого ж випадуєш? - До речi, де зараз той ваш Байдашний? - На далекiй заставi. Був командиром i зараз командир. - Пофортунило. Тiльки ще раз скажу, що твоя скромнiсть тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили полiцiю роззброювати? Скiльки ми їх брали тодi щоночi бiля большака, коли вони з возами барахла повалили на захiд... Байдашного я в тi ночi й не бачив. Або тих факельникiв, що заскочили хати пiдпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотiгяком перестрiляли в Ковалях? I скажу, що даремно ви тодi не пiшли в район добувати документи за партизанство... Колосовський добро пам'ятав той день, перший розвихрений донь пiсля визволення. Верещака бiгав, метушився, за поли хлопцiв хапав: "Треба в район мотнутись. Там влада вже ";, партизанськi довiдки видадуть... Гайда но гарячому, бо потiм забудеться, свiдкiв не знайдеш!" Щось принизливо було в тiй його метушнi, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними грамотами. "Не пiдем, - затялись хлопцi. - Якого чорта десь там пороги оббивати"). - "Так дiяли: ж! За таке всiм партизанськi документи належать!" - "Не ради документiв робилось, - вiдповiв тодi Решетняк. - Совiсть чиста, хiба менi цього не досить?" Того ж дня й пiшли, разом усi, тiльки пе в район, а в запасний полк. - А я таки оформив, - розповiдав Верещака. - Розумiю вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разiв убити встигнуть, нащо тi документи... А воно, бач, зостався живий, i тепер згодились би для бiографiї... Я не з тих, що свої заслуги по дорозi розкидають: вони в мене всiма печатками пiдтвердженi. - Ти ще довго там залишався? - Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщiй на фронт за орденами, а Верещацi ще все там довелося розплутувати. Коли йшли вночi з запасного полку маршем до Днiпра, Решетняк, правда, таки вiдлучивсь, але не в район, а додому, до Катрi. Встиг, збiгав, i тiєї ж ночi перед свiтом догнав свою маршову роту. Мовчазний був, присмучений. "Сина побачив, дав заповiт, i хай росте..." - Знаю, як вам сутужно тодi довелось, - говорив тоном спiвчуття Верещака. - Скiльки "чорної пiхоти" тодi на правому березi накрилось... Цс ж там i Решетняк полiг? Там. Не уявити цьому Верещацi, як iшли у наступ там хлопцi. Одну з ночей так i назвав би: Нiч Свисту.'Пiднятi свистом в атаку, штурмом пiшли на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш... За все, за все розплачувались боєм i кров'ю... Нiколи не уявити тобi, Верещако, тих подвигiв нiчних i денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненавистi i помсти... - Багато буде боїв у твоїй картинi? - Вийде фiльм, там побачиш. - Люблю, щоб гримiло. На землi щоб i в небесах... Це правда, що грiм можна передати гуркотом листового залiза або сипнувши горохом по барабану? Колосовський пiдвiвсь, потемнiлий: - Маю йти. Ще i в номерi готелю йому вчувався нестерпний припах давньої ветсанiтарової карболки. I навiщо вiн тобi тут зустрiвся? Цiкаво, бач, йому знати навiть те, як бутафорний грiм видобувають!.. Але ж i такий є. Один iз майбутнiх поцiнувачiв твого фiльму... XIII Тут ще свiтило сонце, i тому було просто схоже на жарт, що в цей саме час - десь зовсiм нездалека! - телефонують, просять прислати амфiбiй. Злива, циклон, повiнь! Йде вода нечуваної сили, топить, заливає гiрськi й пiдгiрськi райони... А вiрити не хочеться, бо сонце вгорi свiтить, i м'яч лiтає над волейбольним майданчиком вояцького мiстечка, i хлопцi в нових гiмнастьорках збираються - хто має дозволи командирiв - до мiста, до дiвчат на свої щонедiльнi побачення... - Амфiбiй! Негайно було оголошено тривогу. В лiченi секунди, передбаченi для цього, вивели з боксiв важкi вiйськовi машини. - Невже по асфальту? - Давай! Ось тепер нарештi повiрили. Обганяючи своїм газиком колону амфiбiй, Колосовський пильно вглядався в обличчя тих, що йшли, пiднятi по тривозi. Зiбранi, посуворiлi обличчя солдатiв. Тонковидий юнак-офiцер стоїть бiля вiдкритого люка, погляд спрямований вперед. Мимоволi ставив себе на його мiсце. Хто вiн? З яким почуттям iде на не вiдоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша в його життi тривога. Перша не уявна, не учбова, а справжня тривога твого життя. Можливо, вiн навiть ждав, щоб настала ця мить, яка ранiш чи пiзнiш для кожного з вас має неминуче настати. Є в нiй холодний присмак небезпеки, невiдомiсть, тайна, i вже наказ кличе тебе в ту тайну, яка незабаром вiзьме твоє життя на якийсь досi не знаний випроб. Дiти своїх батькiв, сини твоїх ровесникiв. Чий вiн син, отой, що виглядає з вiдкритого люка?.. Як розгорталася юна стрiчка його життя? Чи все щасливо складалось? Чи малим, може, бачив, як мати читає фронтову похоронну?... Мчить - ще при сонцi - загiн амфiбiй. I хоч свiтить їм сонце, але кожен вже тут помiчає, що з того боку, де мали бути гори, небо якесь не те: суцiльно темнiє, розлита по ньому далека грозова синь. Освiтлена сонцем, вона вiд того стає ще мовби грiзнiша, незвична, тривожна. Затишшя, але воно нiби неприродне, таке, що таїть в собi напружене щось. Оцей юнак, що ти його бачиш на маршi, з яким почуттям зустрiв вiн оте по-вiйськовому кинуте кимось грiзне слово: "циклон"? Внутрiшньо зiбраний, застиглий в напрузi. Тривога, так пагло вдершись в рiвновагу його дня своєю першою справжнiстю, змушує замислитись, глянути мовби й на себе якось iнакше. Досi належав до тих, кого нiби не дуже й помiчають, згадують бiльше у свята, вiдзначуванi салютом, для декого з дiвчат-горожанок вашi казарменi буднi видаються, можливо, малоцiкавими, навiть нудними, не зовсiм зрозумiлими... Зате ж перша думка про тебе тодi, коли десь отак заволають райони: "Амфiбiй!" Деруть гусеницями асфальт, мчать уперед на найбiльшiй швидкостi. А навкруги це дивне затишшя. В центрi диклоиу нiбито часом буває таке затишшя, утворюється так зване "око бурi". Може, ми якраз i рухаємось крiзь саме "око бурi"? Двигтять, по сухому ще, зеленi водоплавнi машини. Мiж стривожених обрiї в,-дабухлих синiми тучами. Грозова синь ближчає, i ось уже сонця не стало, назустрiч побiгли тiнi, свiт змерк, потемнiв... Без попереджень з'являються циклони. Розшаленiлася десь там стихiя, в темнi вируючi надра її незабаром буде кинуто й вашi життя. Все страхiтливе вдирається без попереджень: раптово i вщент розкришується усталений спокiй дня, не вiдбудуться чиїсь побачення, недочитанi вiдкинуто книжки, на пiвстрiчцi обiрвано фiльми, - все падає у своїй значностi, здрiбнюється, меркне, а натомiсть росте тiльки грiзна правда циклону, правда стихiї, що насувається, що подих її вже чути... Не визнаючи кордонiв, .циклони ходять по всiй нланетi. Ще коли тут по лугах серед квiтiв у повенi сонця табiрнi виховательки водили табунцi щебетливих малят, може, тодi з космiчних висот кимось було вже помiчено, як зачинається творення лиха, як десь на широтах Атлантики вже починає формуватись циклон. Вченi розрiзняють кiлька стадiй його розвитку: стадiя хвилi, стадiя молодого циклону. Стадiя розвитку максимального... Спершу, нiби невпевнено, виникають над голизною океану ледь помiтнi завихрення, невiдомим поштовхом зривають хвилi в отiй самiй фронтальнiй зонi, де маси теплого повiтря зiткнулись з холодним, i колосальна, не нiддатна вимiрам енергiя температурних контрастiв, розвиваючись мовби спонтанно, чимдалi грiзнiше виявляє себе, поступово формується "око бурi" - район депресiї, гранично зниженого тиску. Рухається величезний колодязь порожнечi, оточений тисячокiлометровим кiльцем циклонiчних стiп i суцiльно вируючих хмар, де в с е кипить, закручується спiралями на вихрових обертових швидкостях, i вся ця розiмкнута, розшаленiла сила природи, наростаючи, набуває сили ураганiв. За кiлька мiсяцiв перед тим весь пiвдень країни був зрушений ураганними, бурями, що, лютуючи бiльше тижня, пiдiймали в повiтря зiрванi грунти Кубанi й хмарами несли їх на захiд, тодi в європейських столицях i десь навiть над мiстами Скавдiнавiї випав чорний снiг. Снiг навперемiш iз пилюкою. Тепер, урозповнi лiта, з iнших широт насувався обважнiлий атлантичними водами темний гiгант, одна iз тих, що за ним, певне, стежили зараз усi синоптики свiту, вiдзначаючи, як вiн загрозливо розвивається, розбухає. Зачепив Балкани. Пройшов над морем. Нарештi, заблукав у цей кут мiж громаддям гiр i зупинився, завис, застряв мiж бескидами, розряджаючись своєю вавiлонською зливою. Його наближення передчували звiрi й птахи. Тепер, ставши з циклоном вiч-на-вiч, людина мусила помiрятись силою з ним. XIV Небо прорвалось, зливою шумить пiч, а в долiшнiх Адамiвцях в цей час гуляють весiлля. Хай дощ i темрява за вiкном, хай циклон там чи не циклон, а тут новна хата музики, тут люди мають своє вiдгуляти! Серед хмiльного застолля сидить i гiсть вiд тих, що роблять кiно, що тирлуються в школi на пiдгiрцях: сам .Сергiй, кiнооператор, прийшов поздоровити молодих. Затиснутий мiж сватами па широкiм ослонi, поринув у думки, слухає гомiн, виловлює кадри. Хата цвiте рушниками. Буйнує весiлля, в мовчазному натхненнi умлiвають троїстi музики, - ах, була б на це кiнокамера з зарядом надчутливої плiвки! Людська душа безбережна, до кiнця вона незбагненна, i люди, може, тим i прекраснi, що здатнi отак широко радуватись щастю чиємусь... Задума в очах молодої, задума юностi й прощання з життям дотеперiшнiм, зафiльмуйте, як росла я, виростала, як купалась у сонцi, у бiлому цвiтi садiв черешневих, а нинi, дозрiвши, бентежно трепеще душа в передчуттi свята любовi... Ось вiн бiля мене. Далеко десь був, але й звiдти таємно прилiтав ночами в дiвочi мої чекання, голубив мене... Любились ми з ним у снах, папiвснах, а зараз вiн поруч - затвердiла вiд працi рука його в гарячiй моїй руцi... Справляє весiлля Стась, молодий робiтник з комбiнату. Сухолиций, з темним вусом, шия загорiла, пряма... Зовсiм тверезий сидить за столом. Поруч нього у весiльнiй фатi тендiтна оця, молодюсiнька Анця, яка ждала його, свого нареченого, й тодi, коли вiн був десь там... звiдси не видно. Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гiрськiм поворотi, i за цс вiдбував належне. Повернувся, гадав - не жде, а вона ждала. Тепер у весiльному вирi бiля свого щастя сидiв упритул, а був чимось присмучений. - Що тобi, Стаську? Чи не захорував часом? - допитувалась мати весiльна. Нараз жених пiдхопивсь, зупинив музик: - Не хтiв! Вiрите, люди добрi, не хтiв! - В голосi бiль, сухе лице горить, палене якимсь горем. - Але машина була нова, i завгар, випускаючи, попередив: "Гляди ж! Перший виїзд..." I їду та думаю все: перший виїзд, не пом'яти б, не стукнути нiде... I коли стрiв того з рюкзаком на шляху, а слизота ж була, i мав вибирати: чи в стовп та пiд укiс, а чи... Якби пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так... Машина чомусь не пiшла на стовп, на того пiшла... I довго потiм у камерi гриз себе: чому ж сталося так? Чому, вибираючи - в людину чи в стовп, людина чи машина дорожча, ти вибрав машину... - Годi тобi, хлопче, - втiшали його. - Не журись так тяжко, випий чарку та поцiлуй любку, бо гiрке вже позаду!.. Вiн не пив, а знов за своє: - Найбiльше опекло мене на судi, коли матiр його побачив. Гадав, смертi моєї вимагатиме, а вона встала та словом до суддiв: "Не судiть його тяжко, Громадяни буддi. В нього ж мати, i дiвчина Жде... Хiба ж вiн хтiв?"... Аж занiмiло весiлля, коли жених, вибравшись iз-за столу, несподiвано опустивсь па колiна посеред хати, благальний, з повними очима слiз: - Простiть менi, люди! I ти, Апцю, чи прощаєш менi? Не хотiли дивитися па таке. Хлопцi-дружки пiдхопили його попiд руки, випростали: - Годi тобi, Стасику!.. Добре, що той вижив... Грайте, музики! Старший з музик, чорнобородий циган-скрипаль, шольмовито виграючи бiлками очей, вдарив iю струнах смичком. Завихрились спiдницi, затрiпотiли юнацькi чубiг. На стiнi перед кiнооператором серед рiзних картинок - одпп iз Мамаїв старовинних. Сергiй помiтив його одразу, як опинився тут. Потемнiла вiд часу парсуна, справжнiй Мамай роботи невiдомого народного майстра. Сидить, посхiдному пiдiбгавши ноги, традицiйна бандура лежить на колiнах, а на круглiм, з сухими рум'янцями обличчi все та ж ледь примiтна, тонка, нiким не розгадана усмiшка характернпка-чародiйця. Красивою химерною в'яззю текст, що його можна б назвати пiдтекстом: "Гей, гей, як я молод був, що то у мене за сила була, ляхiв борючи, i руки не млiла. А тепер i вош сильнiша здається. Плечi й нiгтi болять, як день попоб'єшся. Так-то, бачу, недовга лiт наших година, скоро цвiте i в'яне, як в полi билина. Хоч дивися на мене, та ба - не вгадаєш, звiдкiль родом i як зовуть, нiчичирк не знаєш". Вiчно юною, пезникною усмiшкою всмiхається зi стiни Мамай... Тiльки тепер не так вiн на Сергiя, а бiльше Сергiй дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвiтом тонковусого усмiхненого обличчя: "Хто ти? I чого так вн'явся на мене? Скiльки на мене не дивись, - та ба, не вгадавш..." Кiнь Мамаїв осторонь, як i годиться, припнутий до списа. Басує. Теж як живий. Ногу грацiйно пiдняв, ось-ось полетить... Кiнь у летi - нiчого красивiшого понад це! Груди вперед, голова гордо пiднята, хвиля нiг хапає, вихапує про'стiр... Кiнь почуває свою красу не менш, нiж людина. - Чи доводилось вам бути, вуйку, на iподромi? - звертається Сергiй до сусiда, одного iз сватiв. - Не мав нагоди, синку. - Отам вони розкриваються, на майже смертельних своїх перегонах... Зовсiм не схожi на моїх лазаретних... Лазаретнi - то ветерани боїв, до них маю теж сентимеит... Дамо їхню задуму, їхнi стогони, хропоти нiчнi, ласку до людей, що сплять у тамбурах... I як вiтер волi хапають на островах чутливими нiздрями... Кiнь почуває свою нужденнiсть, коли вiн замучений, хворий, кошлатий, але так само вiн почуває й свою красу, запевняю вас... Бачили б ви, як iдуть вони на iподромнiй орбiтi навперегiнки, гордi, до краю знапруженi, летять, радiючи своїй прудкостi, дужостi, силi!.. - Ви мало п'єте, пане кiнооператоре, - торкає його за плече другий сусiд, той самий сторож нiчний, що стерiг свiй розцяцькований клуб-писанку та мiсячне сяйво чатував. - У нас люблять, аби люди вволю гостились... Налити вам? - Так, прошу.-Сергiй пiдсунув свiй келишок. - Яку налити: верхню чи нижню половину? - старий, всмiхаючись, вказує на келишок. - Наливайте обидвi. - Чи добре почуваєтесь у нас? - Так. Тут є рiвновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях... А це - основа життя... 'Вся природа, сама навiть небесна механiка тримається на цьому, ає... Досить, скажiмо, небесному тiлу вiдхилитися вiд орбiти, змiститись гравiтацiйним силам, i вже - катастрофа... Рiвновага - може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?.. - Вам виднiше, пане операторе... Ваше здоровляї Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню i енергiї, вже не раз зачiпала вайлуватого кiногостя, а тепер пiдлетiла, охопила обома руками за плечi, туго обвiяла оператора своею жiночою розпашiлiстю: - Такий файний кавалiр! Ходiть-но до танцю! - В життi нiколи не танцював. - Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усi там артисти! В цю хвилю дверi широко розчинились, з темряви вва.лився до хати ще один комйiнатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайцi. Теж водiй п'ятитонки, а це повертається з гiр, ой, що там коїться на дорогах... Голос його зривавсь наполохано: - В Михайлiвцях перетопило шосейкуi Туди їхав - нiчого, а звiдти вже буфером воду горнув! Його засмiяли: - О, як перепудився... Тримай лiпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!.. - Топитиме! - Нас тут щолiта топить!.. Апостоле, грай! I смаглий булькатий циган вдарив смичком, пiдморгнувши товаришам, якi бадьористо вiдгукнулися водночас: той гримнув у бубон, той залився кларнетом: бурхнула музика вогню. - Чардаш! I молодиця, зметнувшись, потягла свого кавалiра-оператора в коло. Сам здивований був, що вмiє i вiн. Вихривсь уже з молодицею, як i всi, то ближчало, то вiддалялось її розпашiле, щасливе обличчя, всмiхався на покутi бiля молодої молодий, дивно схожий тонковусiстю на потемнiлого Мамая, цiле юрмище живих усмiхнених мамаїв танцювало по стiнах, вигоцувало по хатi: Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю! Циган Апостол, не знаючи втоми, пiддавав чимдуж бiльше вогню смичком, ладен, видно, був хоч до всесвiтнього потопу вихрити людей в цiм бурянiм, шаленiм до впаду танку. XV Вночi загуло з гiр. Це була не та вода, що її ждуть заздалегiдь напровеснi паводковi комiсiї, тала, прибутна вода, що росте по мiлiметру, й зелена травня iскриться з-пiд неї так iдилiчно, i човни по нiй пливуть тихо, мов у снi, i кожен найменший звук, торкнувшись гладiнi такої води, ковзає по нiй i вiдлунює на кiлометри, i грушка дика спокiйно собi цвiте серед вод у веснянiй великоднiй святковостi, цвiте одна серед повснсвої тишi, серед свiтлої, повної тихого пеба розлийвесни... Нi, це була iнша вода, темна, пiчна, гудуча вода гiр, пiдступна, рвуча стихiя, що, з клекотом несучись, змiтає все: ломле мости, перекидає автобуси, котить цистерни, зупиняє експреси, змиває житла, з гуркотом жене в своїх вировищах дрюччя, худобу, крики людськi жене серед бивнiв пливучого бурелому... Вода, що вирвалась з каменю берегiв, вода Чорногорiї, вода руйнiвна. Веспянi повенi тут пе бувають такi страшнi, як оцi - влiтi. Веснянi, вони тут робочi: допомагають сплавляти лiс iз гiр, женуть дараби з вiдважними плотогонами, а цi, середлiтнi, породження циклонiв, потопи, що бурхливо ревуть серед уже зеленого свiту, - вони тiльки стихiя, руйнацiя, лихо. Дехто знав, що циклон - всiєю розбухлiстю своїх темних ваговитих вод, всiєю нерозтраченiстю сил - насувається. Iшов, рухався сюди день за днем, невблаганно наближаючись своїми атмосферними депресiями, шквалами, вдираючись у лагiдний спокiй лiта всiма енергiями вiтрiв, завихрених у грандiознi пiдстратосфернi закрути-спiралi. Напрям руху його намагалися вiдгадати. Вiдвернути ;к . його наближення було неможливо. Слiпни, некерований, й фатальною неминучiстю насувавсь, i першими гори вiдчули грiзний його подих, вершинами прийняли на себе його удар. Загули скелi, затрiщали вивернутi з корiнням смереки, заревiв у розгубленостi сумноокий ведмiдь. Стрибкувате пiшла перемелькувати мiж кущами прудконоi а сарна з нiмим зойком в очах: "Нащо стiльки води?" В чабанських колибах темно стало серед дня. Вiдрiзанi вiд свiту, осамотйiли полонини пiд водяним обвалом. Проломилося небо. Воду вже не приймає земля, не вбирають її гiрськi крутосхилiї, вируюча, буйна, летить униз, на розлеглi зеленi долини. Вся потужна сила циклону з темним гуркотом летить униз, на маленьких людей, на лугових бабок та метеликiв, на їхнє квiття i сонце. Транспортуюча сила хмар, як сказано де у зведеннях, досягає розмiрiв фантастичних. Вiстрям гiр зупинено хмари. Падають з неба мiльярди тонн води, принесених циклоном з надокеанських просторiв, звiдти, де вiн зародивсь. Злива ллє i ллє був потiчок горобцю по колiна, на очах розбухає рiка, бурхлива, люта, про яку кажуть: "Звiрiє!" Вже поруйновано гамованки-загати, де збирали воду для сплаву, стихiя реве, несе в темряву ночi дахи, уламки мостiв, ведмедiв з їх збезумiлим ревом, зiрванi тартаки... Все, що нiколи не призначалося для плавби, зараз коловоротплось на бистринах потокiв. Райкомiвцi вже на ногах, солдати на маршах, сапери тримають на тросах мiст залiзничний, припнувши його, як коня, серед шалу нiчної стихiї. З горiшнiх сiл, iз штабiв телефопуїоть тим, якi нижче: - Розламано гамованки! Захиснi дамби ламає! - Росте вода! - Метр! - Два! - Три метри!!! Лавина, вал, енергiя чорна гуде. I все це блискавично, моментом, стихiя не дає отямитись, де вчора лиш по дну мiж камiнням блищали струмочки - вже вирують чорнi потоки, переповнюють старицi, пробивають новi русла, кода пiдступає пiд насипи, не стає дорiг, самотпiють залiзничнi колiї, перетворюючись у смужечки дамб. Пiдтоплює труби мiжнародного нафтопроводу... Одно по одному опиняються у водi долiшнi села. I не видно цьому кiнця, нема вiд цього заслону, - чиїсь застороги, несучись з циклонної темряви, розбиваються в повалених стовпах, тануть в обiрваних телефонних дротах: росте, росте потопна вода! XVI На майданi бiля старовинної ратушi гурт людей ждав приходу амфiбiй. Райкомiвцi, працiвники мiськради, члени оперативного штабу по боротьбi з повiнню... Колосовський теж був тут. Поворотом з мiста заїхав до райкому, до секретарює колишнiй його однополчанин, а далi повiнь уже Колосовського не пустила. Почував себе зараз тут не режисером майбутнього фiльму, а лише одним з учасникiв грiзної, нiким не запланованої подiї, одним iз людей у дощовиках, що їх зiбрав цiєї ночi обов'язок i якi перед лицем стихiї тут усi були рiвнi. З часу закiнчення вiйни не обдавало його таким фронтовим вiтром, як зараз. Нiч, пожежi й вода. Вода, що не гасить, а, навпаки, розносить вогонь, жене по затоплених садках палаючу нафту, солярку, бензин, сама горить i сама пiдпалює те, що здатне горiти. Десь iз околицi мiстечка тягне важким димом, чути сморiд гару. Раз у раз доповiдають: - Затоплює шкiркомбiнат. Толевий завод. Пiд загрозою лiкарня. -Рятувальнi загони, бойовi дружини, на ходу сформованi з комунiстiв райцентру, з активу, вiдправляються для рятувальних робiт. I тут же формуються новi групи, команди. Без зайвих пояснень, приймаючи накази з пiвслова, зникають в багровiючiй тьмi, мовчазно, безвiдмовно, як зникали колись, вирушаючи на завдання, пiдроздiли фронтовi. Розважливiсть, дисциплiна, воля. Нема тут мiсця для панiки. - Все, що будувалося тут, - пояснює Колосовському секретар райкому, - не було розраховане на таку повiнь. Столiття такої води не було. Найстарiшi люди не пригадують. Вода реве, дихає холодом з темряви, атакує. - Як на фронтi, - зауважує Колосовський. - Складнiше. Принаймнi в мене таке вiдчуття. Вони щойно повернулись вiд мосту. Новий залiзобетонний мiст на їхнiх очах просiв, проломивсь, з гуркотом завалився: вода збила бики. Секретар i там не пiдвищив голосу. - Упав тому, що будували пльово,-похмуро сказав у темряву. - В розрахунку на тиху, не гiрську, не на агресивну воду... I це нам наука. Пора думати про регулювання рiк. Шлюзувати, все будувати мiцнiше. В розрахунку на гiрськi енергiйнi рiки. Де ж тi амфiбiї? На подвiр'ї райкому та райвиконкому - глухi удари сокири: при багряному свiтлi смолоскипiв, по колiна в водi там працюють люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнiв нема: якi були, позривала, понесла вода. Найгiрше, що все - зненацька. Нiч з раптовим навалом води, з вiтром, дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'є такий, що шифер, черепицю пробивав па фермах... Не передбачиш усiх пiдступностей води, напругої, справдi агресивної. Обходить, проникав, всюдисуща, з'являється проривом в зовсiм несподiваних мiсцях. - Перехопило вулицю Ломоносова! Топить хлiбзавод! Заливає пiдвали мiлiцiї!.. I знову короткi, чiткi накази: - Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв. "Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^ лого принципу гуманностi, конкретної, дiлової, - думав, в| стоячи в гуртi незнайомих людей, Колосовський. - Опергрупи, плавзасоби, зв'язок... Малопоетично? Вiйнуло фронтовим чорноробством, суворiстю, виконавчою безвiдмовнiстю? Чи, може, iнакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого зла? Навряд чи зараз звабив би кого своїми буйнощами цей вибух правiчних неконтрольованих сил... I якщо є поезiя в богемнiй розхристаностi, то невже нема її тут ось, де воля бозсонна, де мужнiсть i дух самовладання шикують людей для дiї, для випробiв, може, трагiчних"? О третiй ночi ратушу з її давнiм середньовiчним годинником на вежi освiтили голубi снопи прожекторiв: з залiзним гуркотом наближались амфiбiї. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потiм, пiсля повенi, бо йтиме то мова i про плаваючi танки, i про спецiальнi бронетранспортери рiзних типiв, але в народi зостанеться про них слава поетична, однослiвна: "Амфiбiї!" Гуркотом моторiв, скреготом гусениць виповнився майдан. Пiд свiтлом фар блiдими були люди в дощовиках. Один з найпотужнiших прожекторiв наказано було спрямувати вгору, щоб вiн, небосяжний, сповiстив усiм тим, що на маршi: ми тут! I тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми є, ми прибули! Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвiтлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, i всiм стало видно на мить: табунець голубiв - зовсiм срiберних, сяючих! - вихрився в бездонно-темному небi. Хтось пожартував похмуро: - Голуби над потопом... Майже за Ноєм. Амфiбiям пе довелось довго затримуватись на майданi. Екiпажi машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кiлька мiсцевих в ролi помiчникiв та провожатих, видiлених на пiдмогу солдатам, - i одразу вирушали за призначенням. На однiй iз амфiбiй ошшнвсь i Колосовський. Забираючись в люк, мимовiль усмiхнувся про себе: вдруге в життi стає волонтером... Разом з ним видряпався на борт жвавий мiлiцiонер з мегафоном в руцi та заврайфiнвiддiлу, - цей видобувсь на амфiбiю не без допомоги солдатiв, бо товарнiм був такої комплекцiї, що ледве протовпився в люк. Мiсцевi, на правах господарiв, мали вказати вiйськовим дорогу па Пiдгайцi - долiшнє село, одне з тих, 'що найбiльш потерпали. - Для центровки вам треба сiдати посерединi, товаришу Путря, - порадив мiлiцiонер, звертаючись ди дiаврайфiнвiддiлу. - Щоб не накренило наш ковчег! Той, не вiдповiвши, мовчки влаштувався збоку бiля водiя. Офiцеровi - командировi екiпажу - мiлiцiонер вiдрекомендувався. - Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дiйсне прiзвище таке... Ну, вперед, лейтенант! Дави стихiю! Амфiбiя рвонула по шосе, залитому водою майже всуцiль. Лукавець зацiкавлено визирав iз вiдкритого люка: - Морок безвiстi... Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: "Знiмiть з мене радiоточку, громадянине начальник, бо я вiд'їжджаю... невiдомо куди!" Ще на майданi бiля ратушi Колосовський звернув увагу на цього веселого мiлiцiонера, який, розповiдаючи щось, розмашисте жестикулював пiд юпiтерами амфiбiйних фар: смаглiстю виразистого обличчя та булькатими очима вiн був схожий на знаменитого актора з iталiйських фiльмiв. "Та й сам вiн з природи хiба ж не актор?" - весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних iнтонацiях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документiв, виканючував у начальника мiлiцiї якусь довiдку: "Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!" Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, i Колосовський, вiдзначаючу, гру iнтонацiй, посмiхнувся в думцi: "Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедiйну роль.." Лукавець тим часом, пересiвши, уже вiльно й невимушене налагоджував контакти з солдатами: - Який рiк служби? - Перший. - Звiдки? - Якут. - Не був там, у мене своїх тут алмазiв доста... А ти? - Узбек. - Салям-салям... А механiк-водiй? - З Полтави... А цей ось iз Костроми. - Iнтернацiональний ковчег маємо!.. Спецiально вас пiдбирали, чи що? - Життя пiдбирало. - А товариш якут плавати вмiє? - В нас пояси, - була стримана вiдповiдь. - А ми з вами, товаришу Путря? Без поясiв, без жилетiв, - аж нiби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфiнвiддiлу. - На книжцi скiльки трудових маєте? Жiнцi залишили заповiт? Мовчав товариш Путря, тiльки сопiв, вважаючи, певне, що не до речi цi жарти. В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поiнформований: знав, звiдки прийшов циклон, кого зачепив, якi держави з ним мають клопiт. Згiдно прогнозiв, прибулець з Атлантики має ось-ось "видохнутись", розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, якi й не таке зупиняли... Згiдно тих же Лукавцевих даних, сусiдня держава майже всуцiль залита водою - мiжнароднi експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захiд, працює без перебоїв i людських жертв у їхнiм районi, па щастя, поки що не зареєстровано... "А як там мої?" - раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кiпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокiйливий: школа на пiдгiр'ї, на так званiй Пiдгурщинi, вода туди не повинна б дiстати... Ось тiльки дитячi табори понад рiчкою та конi в лугах... Дещо з реквiзиту, мабуть, попливе: отi пiдсадженi очерети та верби, декорованi трав'яними штучними косами... ну, та бiс їх бери!.. Коней з лугiв якби встигли вихопити... Нiяк не мiг пробитись до кiногрупи своїм газиком: добрався до мосту, але мiст уже був перетоплений... Одначе амфiбiї пiд ранок будуть i там. Думка про це якось врiвноважувала. На цiм вiдтинку шляху амфiбiя рухалась ще без особливих труднощiв. Iшла з чималою швидкiстю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на плаву, раз у раз чути було, як гусеницi мiцно хапають камiння брукiвки. Мiлiцiонер то примовкав, то знов подавав голос, пiдбадьорював командира, неговiркого юнака-офiцера, що, не втручаючись в розмову, сидiв поруч з водiєм у напруженiй позi. - Дави, дави стихiю, лейтенанте! - звертався до нього Лукавець. - Злива тiльки гiрським ведмедям страшна, а нам, народу органiзованому... Чи ти, мабуть, вперше попав у таке? - Я на рiках сибiрських вирiс, знаю, що таке стихiя, - пе озираючись, кинув лейтенант. - Одначе нема таки лиха без добра: стихiя додасть тобi по зiрочцi на погонах! - Нам статутом покладено рятувати населення вiд стихiйного лиха, - знов, не озираючись, сказав офiцер. - Молодець! - похвалив його "страж порядку". - Але по зiрочцi все одно не завадить... Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вiтром, але амфiбiї йшли весь час з вiдкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих верб. В присвiти крiзь них всюди нижче дамби проблискувала, стелячись в темряву, вода; в одному мiсцi видно було, як за розливом вiддалiк вирує пожежа. - Горить комбiкормовий завод, - вперше озвався заврайфiнвiддiлу, i в голосi його був сум. Люди з баграми працювали на дахах, щось розтягували, оптично зменшенi вiдстанню, освiтленi червоними вiдблисками загравища. Наче закрутилась в проекторi стрiчка якоїсь давньої кiнохронiки воєнних лiт... А ще вище, десь iзгори, прорвалися палаючi потоки нафти, чулися глухi вибухи, - здається, горiла нафтобаза, з гуркотом рвало цистерни. Подекуди горюча сумiш, розтiкаючись, маслянилась аж попiд вербами, одкинутими вiд води недобрим свiтлом; молоденькi солдати прищухли, заклякли, дивлячись з люкiв, як майже поруч летить по бистринi навперемiшку з буреломом, з зiрваними цистернами важка палаюча рiка. - Не хотiв би, щоб знесло туди нашу амфiбiю, - сказав мiлiцiонер i примовк. А машину щодалi частiше заносило. Раз у раз поколихувалась на плаву, вже не дiстаючи гусеницями дна. Одним iз потокiв, що переливали дорогу, амфiбiю так крутнуло, що справдi ледве не кинуло в верби на стовбури, - водiй якось утримав. Незабаром їм довелося зупинитись: попереду утворилася "пробка" iз їхнiх же машин. Виявилось, що одну iз амфiбiй занесло, збило вбiк, i вона застряла носом мiж деревами. I добре, що застряла: по той бiк, зовсiм недалеко, горiла вода. Котрийсь iз командирiв, огрядний, високий, - солдати впiзнали в ньому свого полковника, - стоячи над люком застрялої машини, раз у раз стрiляв угору iз пiстолета: в такий спосiб подавав сигнал, бо крiзь ревище води та гуркiт моторiв голосу людського тут було не почути. - Не смiй! Не пiдходь! Тут як проскочиш - згориш! - так, як потiм з'ясувалося, треба було розумiти його застерiгаючi пострiли й вигуки-накази,- але їх у гаморi не могли розiбрати, i котрийсь iз плавучих танкiв таки наблизився, пiдчепив тросом i витяг застрялих iз верб. Пiсля цього "пробка" швидко розсоталася, багатотоннi машини ринули вперед, кожна чимдуж поспiшаючи далi на окреме, визначене їй завдання. Колотнеча фронтових дорiг, напруга ночей, форсування рiк - своїх i чужих - все знов озивалось у Колосовському щемом ожилих асоцiацiй. Що за час! Скiльки тягарiв кладе на плечi лиш одного людського життя!.. Були вже неподалiк од Пiдгайцiв, колiї їхнiй амфiиii перегородила путь особливо бурхлива вировш'а бистрiнь, - здається, тут проходило основне рiчище котроїсь iз ранiш мало й помiтних, а тепер переповнених бистриць. Моторошно було дивитись, як, пролiтаючи перед тобою у свiтлi фар, коловоротиться, гуде важка вода, змiшана з землею й камiнням. Жене колоди, валуни, мов жорнами все перетирає, риба де-не-де спливає, зблискує бiло, поглушена, побита. I це форсувати? Водiй зупинив машину, приглушив мотор. - Чого ти? - з подивом глянув на нього командир. - Не можу. Мiй бетеер на таку бистрiнь не розрахований, - вiдповiв солдат офiцiйним тоном. - Не мудруй. - А там он нижче мiст залiзничний... Як закрутить, як гахне об нього... Вiн, здається, мав рацiю, цей водiй: вода висока, понад усi габарити, якщо машину знесе, пiд прольотами мосту їй не пройти - з льоту розiб'є... Розумiв, видно, це й сам командир, i все ж: - Не мудруй, веди! - Потонем! - То що ж - назад? З ганьбою? Наказую: повний вперед! Амфiбiя рушила, попливла, її одразу ж закрутило, накренило, довелось мерщiй позакривати люки. Одначе водомет, прилаштований десь на кормi, силою реактивної тяги штовхав, кидав амфiбiю далi мiж буруни, потроху вирiвнюючи, якось утримуючи серед вировиння цей їхнiй запломбований наглухо залiзний ковчег. Нарештi гусеницi знову гребнули дна, торкнулись твердi, i командир з полегкiстю вигукнув: - От i все, Єрмаков! Отак долають водянi бар'єри! Тiльки вiдкрили люк, i цiєї ж митi налетiли на майже невидимi в темрявi телеграфнi дроти - вони були тепер низько, - хтось устиг гукнути: - Голови пригинай! Пригнувшись, почули, як пiд натиском амфiбiї напнутi проводи сталево дзизнули урiзнобiч, розлетiвшись зi звуком обiрваної струни. XVII - Стоп, музики! Люди, щось маю вам казати! - Сергiй знову сидiв мiж сватами, а звертався до всiх. - Чи чули вiї, як кiнь стогне? Живий горить, з дверей виламується, а на нього обвалюється палаючий дах сарая!.. - О пане операторе... - Стоп! А Добру Людину бачили? Добру без гриму, без пiдмальовок? Кажуть, нема, а я стверджую: є! Хоч не густо, а с. I хотiв розповiсти про того лiкаря-партизана, який йому, Сергiєвi, врятував життя. Три мiсяцi возiїв його, малого полiщука, в кошi з тирсою по лiсах... Та тiльки оператор почав, як раптом погасло свiтло. Нiч заглянула в вiкна циклонною тьмою, оглушила шумом зливи. Аж тепер, без свiтла, всi почули її. Люди, па якусь хвилю прищухнувши, наслухали темне буяння ночi, потiм хтось, виглянувши у вiкно, повiдомив, но свiтла нiде iгема: занурились у пiтьму i село, й комбiнат. - I вода, таки чути, прибува... I одразу ж голос веселий - чийсь хмiль промовляв: - Як пiдступить вода - iю драбинi на хату, i там догуляєм весiлля! Але темрява помiтно угнiчувала всiх. - Чому ж не дають свiтла? Мабуть, десь замикання на комбiнатi, там у них це часом трапляється... Знайшли Десь каганчик iз гнотом, запалили, - пiдслiпувато заблимав перед Мамаєм, що ледь помiтно усмiхався з темряви. - Щоб на весiллi та оця блимавка, хай би її шляк трафив! - вигукнула котрась iз молодиць. - Але ж маємо свого електрика! I цо стосувалося жениха; позбавлений подiйських прав пiсля того нещасного випадку, вiй працював тепер електромонтером на комбiнатi. - Зараз буде свiтло, - пiдвiвся жених, i лице його загорiлось рiшучiстю. Його пробували стримати - костюм на тобi ж новий i краватка! - але Стась, нехтуючiї застереження, в чiм був, так i рвонувся з хати. За ним кинулось кiлька хлопцiв, друзiв його. Настя в розгубленостi залишилась стояти бiля дверей, де її спинили дiвчата; в бiлих туфельках, у весiльнiй фатi, була вона зараз якось жалiбно зiщулена. - Буде, буде, ось упидитс! Вiн полагоди гь - прнмовляла до людей, i вчувалися в її голосi непевна надiя i острах пiдсвiдомої забобонностi - що осi, на її весiллi та рантом iасне свiтло... I їй, i гостям хотiлося вiрнiй, що все там буде гаразд, хлопцi полагодять i ось-ось повернуться звiдтам до столу хоч промоклi, але вдоволенi своїм вчинком. Нiхто ж бо ще не знав, що трансформатори десь уже захлинаються у водi, i стовпи електролiнiї поваленi лежать на луках в наплутанiм дроттi, i що нема зараз на свiтi електрика, який би мiг зарадити справi. Не гулялось уже. Молода у своїй фатi, припавши до вiкна, стрiпувалась мiж подружками в нервовiй тривожностi, прислухаючись до вирування негоди. Люди то виходили, то заходили, i в кожного на устах тривожне: - Вода! Пiдступає вода! - Треба додому навiдатись... - Лiс лежить пов'язаний бiля хати - ще забере... Дiвчата у мiнi-спiдничках, фермiвськi доярки-десятикласницi, що їх Колосовський збирався залучити до масових сцен з полонянками, теж занепокоїлись, зiбралися йти: - На старицях ваша ж худоба в лiтнiх таборах!.. Циган-музика.пт, дбайливо заховавши скрипку пiд полу старого плаща, оголосив: - Свiтла нема, кiна не буде, - i рушив до дверей. Це змусило Сергiя пiднятись. - Буде кiно! - заперечив уперто й, взявши кiнокамеру, вибрався, розгарячiлий, надвiр. Мокрим холодом обдало. Вiтер студений, як пiзньої осенi. Чоботи одразу потонули в водi, вона була крижана. I цi рiзноголосi нiчнi шуми, яких досi нiколи не доводилось чути. Десь мiж деревами, в незвичнiй близькостi, гуркоче вода. Звечора її не бую. Почувається, що всюди вона - тут i там перебулькує, клекоче на рiзнi лади. Реве десь лудоба, лають собаки, з протилежного краю села долинають i:озрозумiлi гвалти. I все затоплює темрява. Ти i безмежжя тьми. Ти i стихiя в буйнiй, слiпiй розкутостi своїх сил. "Свiтла! - ось що зараз тобi треба... - Бодай будь-яке джерело свiтла! Щоб зафiксувати цю грiзнiсть, цей ревучий потоп тьми, бунтування ночi..." Вибiгла з хати якась молодиця, здається, якраз та, що з нею вiн, незграбний кiпокавалiр, недавно вигоцував чардаш, закричала з порога: - У мен