е ж дитина вдома! - i пiдбiгцем побрьохала в темряву. Все плуталося в головi, ще зачманiлiй вiд весiльного чаду. Брiв кудись через садки, через поваленi вже типи, ноги з незвички пiдгинались в рухливiй бистрi ii водi, що вив'юпювалась, нiби жива, з-пiд гумових його чобiт. Рухався в тому напрямi, де, йиму здавалось, мала бути Пiдгурщина, де в школi серед коробок iз запасами плiвки, серед декорацiйного мотлоху сплять зараз твої i, може, нiчого не знають. До рiчки, до рiчки мерщiй, щоб встигнути перейти кладкою на той бiк. Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по водi, наближалися якiсь постатi. Наблизились упритул: вибарложенi, в мазутi, страшнi. По бiлих сорочках впiзнав хлопцiв, що бiгали шукати замикання. Стася мiж ними не було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурi слова: - Полiз на стовп... Неподалiк стояла бочка з карбiдом, пiдтопило її... А карбiд у сполуцi з водою, ви ж знаєте... Вибухом кинуло кудись Стасика... Ми шукали, але там все вже несе... Експортний лiс, готову продукцiю понесло!.. Не знаєм, як Атщi й сказати... I, звернувшiї, подалися садками в напрямi до весiльної. хати. Кiнооператор по якомусь часi таки виплутався до рiчки. Затемнiли надбережнi кущi. Десь тут за ними має бути кладка, вiрнiше, мiсток з поренчатами, з якого ясної ночi ви, кiношники, любили дивитись на воду, фантазуючи - що закодовано в нiй, в зорянiй текучостi рiки. Темний оцей вибух стихiї, видно, був закодований, сила оця сатанинська!.. Рiчка переповнена, вихлюпує, пригинає кущi - осьось вийде з берегiв. Вода йде з страшним гуркотом, такого ти нiколи не чув. Бистрiнь вирує, летить темним клекотом, несе якiсь купи, згрiзна погуркує, - можна догадатись: горне валуни. Але де ж кладка? Нема й слiду, хоч паче ж отут була. Чи, може, зовсiм не тут? Може, й рiчка це зовсiм iнша, не та, що свiтилась усi цi днi, кришталево дзвенiла внизу, плавко стелячись по камiнню? "Заблукав... Здається, кладка десь нижче!.." Спотикаючись, рушив уподовж течiї, плутався в якихось кущах. Напружуючи зiр, вдивлявся в темряву. Де ж вона, школа на пiдгiрцях? Де Золотий Тiк? Над чорною повiнню ночi тiльки й пiдносить уява Золотий Тiк з Ярославою. Побачити б. Нiколи так не прагнув побачити її, як зараз. I зрозумiв раптом, що нiкого й не кохав, крiм неї... Найближча до iдеалу жiнки. I сьогоднi на цьому чудпiм середпотопнiм весiллi весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявнiй фатi близько тулилася до Сергiя перед тим лихим та веселим, як бiс, Мамаєм... Щось темне стирчало з води недалеко вiд берега. Нахилився, приглянувся: вершечок стрiли екскаватора! Тепер вгадав це мiсце: екскаватор брав тут гравiй внизу на днi русла, тепер вiн весь опинився в водi - стирчить лише вершечок стрiли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, її нема, нема! Оператор згадав, що десь тут поблизу бiля старої верби мав бути рибальський чопоп. Незабаром набрiв на ту вербу: справдi, човен є! Плаває на водi високо, урiвень з вербовим вiттям... Спробував дотягнутись до нього, намацав у водi ланцюг, пiн iшов углиб, - десь там унизу човен прикутий до кореневища ланцюгом... Смикнув раз, вдруге - тримається мiцно. Пiрнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш... Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: ллє, як справдi ото лляло б з вiдра або з ринви. Прислухався, чи не йде в повiтрi якпй-пебудь гелiкоптер. Нiкого нема, небо темне, порожнє. Демони в таких пiтьмах, хлябях лiтали, а люди ще не вмiють... Побрiв геть далi вiд рiчки в напевне^ ний вiтром простiр, який недавно був ще лугами. Ноги плутались у травi, що до повенi тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у водi. Плесо за плесом стелилося в темрявi, луки вже заливало, вода лиснiла пiд ногами тьмя• во, як негатив. Бредеш, бредеш, i всюди виникає з темряви цей страшний своєю однаковiстю негатив. Де люди? На якiй вони вiдстанi звiдси? Заблукав, заблукав... Сам на планетi! Потип i ти! Нема пi камер, нi плiвок, нi машин з реквiзитом та апаратурою... Мабуть, уже все попливло. На розлеглi води небо ллє новi потоки води. I так, може, буде й вiчно? 1 нiколи ця злива не припиниться, i повiнь ростиме, ростиме, затоплюючи материки? I все лише згодом знов розпочнеться - з iнфузорiї, з амеби, з трави? Вчулось, наче десь конi крiзь вiтер озвалися з темряви. Конi ж десь тут на луках! I вони попутанi! Цупкими брезентовими стрiчками пов'язано ноги їм... Стало враз моторошно. Провалюючись у водi, кинувся бiгти кудись навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той бiк, звiдки щойно вчулось йому реальне чи, може, iлюзорне iржання, благальний крик коней попутаних... А весiлля тим часом всiєю юрмою прямувало на розшуки молодого. Наближались до комбiнату, коли десь на пiдгiрнiй дорозi змайнуло враз могутнє свiтло прожектора. Високим туманним стовпом пiднявся вiн просто в небо, розтинаючи саме нутровище циклопу. Здогадались: десь близько вiйська. Вже входять вони в цi володiння, окупованi повiнню, що розпросторюється над цiлим краєм, де стiльки несподiваних нiчних венецiй волають зараз допомоги й рятунку. Стояв свiтив стовп, пробиваючи млу, в пiднебесся. Подавав комусь умовний знак, вiстку якусь обнадiйливу чи пересторогу. Здається, тiльки його й не застрашила стихiя: серед слiпої циклонної вихровицi вiн мовби давав опертя усiм поглядам Що звертались до нього, давав знак надiї цьому погонному свiтовi i самiй людинi в її нiчному безбережному iснуваннi. XVIII Ще як була Ярослава маленькою, дiвченям була, тяжко перелякала її вода. Велика повiнь наближалась, долiшнє населення все вийшло на рятувальнi роботи, батько її, шляховик, бульдозером нагортав захисну дамбу; донця була бiля нього, дивилась, як вiн працює, в кабiнi пiд боком у нього й заснула. Вдень це було. А прокинулась - уже вечорiло,-захiд крiзь хмари холодно червонiв, тиша була, нiде нi душi, i скiльки зглянеш, аж пiд небо, - вода, вода, вода... Сiра, нiкуди не йдуча i всеосягаюча, злякала саме величчю своєю, однаковiстю й безкiнечнiстю. Вода рiвнин, вода спокою, майже сну, з якого де-не-де прозирають... колодязнi журавлi! Серед тьмавого безмiру вод стояли, як фантастичнi якiсь iстоти, призначенням яких було напувати людей, а тепер самi тонули в повенi, в її незрозумiлiй безмежнiй тихостi. Таке страшне все було: цей сивий розлийсвiт у загадковiм мовчаннi, з червонiстю неба i ртутним полискоi якихось ненатуральних вод, що незнайомо стояли пiд самий обрiй, i смужка дамби, що несхожа була на вранiшню дамбу, i це самiтне залiзо бульдозера, загрузлого над потопом, i важелi якiсь бiля тебе, батькова фуфайка... Пройнята жахом, як вона тодi закричала! Сама дитяча душа вихоплювалася криком з грудей у той моторошний простiр, в безмовнiсть, до тих затоплених журавлiв, вiд яких не сподiвалася вiдгуку... Батько з'явився десь iзнизу, з-нiд дамби, вхопив на руки й заспокоював, а вона все кричала, судорожно схопивши рученятами його шию. Потiм її лiкували вiд переляку, водилп до невропатолога... То було нижче по рiчцi, в Ярославиних рiдних краях, i бiльше такої повенi вона вже не бачила, але, навiть i студенткою ставши, часом кидалась вжахнено, коли їй з'являлась увi снi та неохоппа зором пустеля вод з журавлями колодязiв, в яких було щось майже iрреальне, позаземне, таке, що заставляло холонути душу. Саме це все чомусь вдарило спогадом-блиском, колiї вночi в школi зчинилась тривога i хтось iзнадвору крикнув: - Вода! Стихiя води, страшнiша вона за вогонь, перед наступом її все живе дичавiє,'страчує розум,-прокидається лише влада iнстинкту... Перше бажання було тiкати вгору, на узвишшя, на Золотий Тiк. Коли Ярослава вискочила на ганок, її зустрiла суцiльна тьма, електрики вже но було, пiчна повiпгi гула - гула но всьому свiту. Горн обрушились водою потопною. Злива, що початяся ще л минулої ночi, бурхала тепер що дужче, кущi плющали, гнулись пiд вагою потокiв, сюди виклектувало, дзюрчало, шумiло, низом iз темряви майже бiля самого порога рентгенiвськими знiмками проблискували поналиванi плеса. Кiногрупа вся вже була па погах, iз темряви долинали по реклики голосiв, змiнених у тембрi, рiзких, розпорядливих, десь вони, вiддаляючись, тонули в пiтьмi, бо це була нiч, де нiхто не спав, де тисячi пiднялися па подолання стихiї. - Дiтей! Вихапуйте дiтей! - чула голос, що вiддалявся, здається, це був голос Ягуара. Майнули перед очима знайомi личка табiрних дитсадчат, перекошенi жахом переляку... "Чого ж ти стоїш?!" Ярослава кинулась просто з порога в пiчну хлюпавицю, переполох дитячих лiт, озвавшись, обдав холодом все єство, але по стримав, а, навпаки, збудив бажання перебороти страх, пiдганяв бiгти, дiяти, подати руку комусь. Вода опекла крижапiстю, хлюпала до колiн, вiджахувала клекотом, Ярослава бiгла по нiй пiд важкою зливою в темряву, i нiби самий iнстинкт солiдарностi, болю i страху за когось привiв її до тих дощаних табiрних будиночкiв, що вже темнiли змалiлi, пiдтопленi серед води, наче якiсь папуаськi хатини на сваях. Зустрiлися хлопцi з кiногрупи, що, зiгнувшись, оберемками несли на собi дiтей. - В третiм он там ще зостались! - гукнув один iз зустрiчних Ярославi. - I в четвертiм ще є, - зачула неподалiк i по голосу ледве впiзнала вона Ягуара, вiн швидко зник, брьохаючись по водi тож з оберемком дiтей на руках, на плечах... Ярослава пiдбiгла до третього будиночка, десь iз вiкна до неї вискнуло перелякане: - Тьотю! -- побачила тiльки блiденькi плями дитячих облич, зiщуленi плечики в майках, i коли простягнула їм руки назустрiч, на неї самi стали падати з вiкна маленькi, ще гарячi зi сну тiльця... Чiпляючись, вони мало не повалили її, двох взяла на руки, а третє само вчепiрилось за шию, здавило, мусила крикнути: - Не здушуй!.. Чекайте, зараз i вас пiдберуть, - присиокоїла. Тих, що зостались, i, важко дихаючи, вже несла до школи малих цих людей, занишклих в переляцi й напрузi. З кожним кроком вони важчали їй, були незручнi, зовсiм не такi, як ранiше, коли бавилась з ними на луках. То, що на плечах, судорожно здушувало їй шию, а цi тиснулись до грудей, чiпко тримались i теплi були, мов пташата. Чула, як стрiчна вода натпскає, крижаним холодом рiже їй стегна, кожним м'язом треба було їй супротивитись, долаючи цю пругку текучу зустрiчну силу. В очах темнiло вiд сльоти й знемоги, руки замлiвали, з останнiх сил видобулась, ковзаючись, на згiрок, до ганку, але вони й тут, опинившись в безпецi, ще боялися вiдчепитись: мусила майже силомiць вiдривати їх вiд себе, вони рвали одяг на нiй, тримаючись рученятами цупко, як утопленики. Кинула цих, прикрикнула, щоб ховались до примiщення, а сама знову кинулась у пiтьму, у плюскiт потопу, i там, де було їй води щойно до колiн, тепер валом уже обгортало стегна... Та цього разу Ярослава не встигла повернутись до школи з черговою ношею. Вода застукала якраз у будиночку, ринула у вiкна, довелось iз дiтьми забратись на дах. До розмiрiв даху звузився свiт. В горах сотнi рiчок, потокiв i по тiчкiв, i всi вони зараз переповненi, рiка, в яку вони ранiше впадали, бiльш не хотiла приймати їх, сама розбухнувши, розгонила води геть, i вони, вiдкинутi, без русел, уже йшли на понизов'я крутим скаламученим валом. Легкий будиночок здригався, як вутле, поки що заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усiм, що було найдорожче, нiби останнiй раз поставала перед очима внизу десь там, у зниканнi, пiдсинена батькiвська хата, обсаджена квiтами, в оздобах наличникiв, хата, що її пiд осiнь чепурно обставлять кукурудзяним околотом. Не граючи роль, застукана оцим лихом, Ярослава мимоволi перевтiлювалась в отих рiдних їй "людей у кожухах", що'їх циклони життя зривали колись iз мiсця, як вириває буря, вивертає з корiнням смереки гiрськi. Почувалася тут, мов на хисткiй отiй палубi переселенськiй, коли люди з торбами, з чiфкартами пускалися в океан. Разом з ними була там в обiймах океану, коли їх буря страшенної сили спiткала, - то, як вона тепер розумiє, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на вiдкритих океанських просторах. Ледве не погинули тодi Ярославипi земляки, писали потiм, що, либонь, щасливий хтось мiж ними був, а то всi пiшли б до акул, разом iз насiнням всяких своїх домашнiх злакiв у вузликах. Та мине час i зашумлять їхнi пшеницi на полях чужих суворих провiнцiй, де вони сiятимуть хлiб, корчуватимуть лiси, розроблятимуть надра, прокладатимуть залiзницi вiд океану до океану... Думки про стiйкiсть людську допомагали Ярославi перебути цю нiч, передрижати Їй серед дiтей, що теплими тiльцями тулились до випадкової своєї виховательки, чекаючи досвiтку. I тiльки досвiток вiдкрив їм справжнi розмiри лиха: не було рiчки, майже не вгадати було берегiв, вода, розлившись аж до далеких пагорбiв, суцiльно йшла з пiнявою, з клекоюм-гулом. Нe стало нi островiв, нi лукiв у травах, вигулькували де-не-де вершечки кущiв, нагнутих каламутними валами, стирчав вершечок стрiли екскаваторної, i все'довколишнє, до чого звикло око, тепер було переiнакшеним до невпiзнанiм, вирувало, коловоротiїлось, поховавши пiд бурунами той свiт, що був i якого вже, здавалось, бiльше не буде. Вранцi небо загуло вертольотами. Вертольотникiв теж iще з ночi розбуркала тривога, але пiднятись з аеродромiв змогли тiльки на свiтаннi. I то - всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду пiхто б їх не випустив, авiацiя твердо дотримується своїх правил, а тут: лети! Дощ не вщухав, однак поступово виднiшало з небокраю, разом з дощем на води нiби проливалось i розрiджене крiзьхмарне свiтло. Може, тiльки з висоти й вiдкривалися справжнi обсяги стихiї, що уже охопила весь край. Села, що стали архiпелагами. Садки, в яких дерева нiби порiдiли, стоячи кожне поокремо в водi. Вишки прикордоннi, що самотiють на обрiї... I всюди чиїсь погляди, зверненi в небо, Ждуть вертольотiв. Працювали на невеликих висотах. Гуркiтливi, важкi трударi повiтря в ореолах мигтючих лопатей, лиснiючи мокрими зеленими випуклостями бокiв, з'являлись над останнiми пристанищами, над людським розпачем, знижуючись, випускали трапи-драбинки i - з розiбраних дахiв, з острiвцiв, з вершечкiв дерев - забирали грiшних i праведних просто на небо. На розлогих дахах заводських будiвель вертольоти навiть сiдали, - тут було зручнiше. Труднощiв найбiльше виникало там, де будiвлi були окутанi гiллястими деревами, листатим вiттям диких черешень, груш та шовковиць, що ростуть могутнi в цих краях, дерева якраз i заважали спускатися вертольотам, подекуди доводилось квристатись лебiдками, викидати спецiальнi гамаки на тросах... На одiтому з вертольотiв з допомогою трапу пiднято було в небо i Ярославу разом з виховательками та дiтьми, яких не встигли вихопити вночi. Повiтряний гiгант, зависнувши, гуркотiв над нею, мовби дивом якимось тримаючись на тiй легкiй прозорiй мигтючостi лопатей, i коли вона, пiдхоплена чиїмись руками, опинилася всерединi вертольота, тiльки тут вiдчула, що вона врятована, i здивувалась, як цiєї ночi не вмерла вiд страху. Усiх їх, що стiльки натерпiлися, за одним рейсом було знято з табiрного будиночка, i вертолiт, що здавався таким незграбним, акуратно опустився на самiм подвiр ї школи, доставив пасажирiв просто перед ганок, перед яснi очi Ягуара Ягуаровича. Сльози здушили Ярославу, коли вона побачила i своїх, побачила рiднi, у вiдтанулiй тривозi обличчя, вуйна Домiнiка дивилась на неї радiсно й перелуджено, нiби на повернуту з того свiту... Хтось сiїнiс реквiзитний сiряк, її вже окутували, щоб не застудилась. Льотчики були молодi й веселi, той, що допомагав Ярославi вибратися з вертольота, ще й пожартував: - Не сподiвався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися... зiрки. Ярослава з вдячнiстю дивилася знизу па офiцера, на його рославу постать у дверях кабiни, дивилась, запам'ятовуючи нахльоскане дощем обличчя, свiтле й нiби зовсiм безтурботне. - Я б хотiла знати ваше прiзвище. - Капiтан Решетняк... Але вам це нiчого по скаже. Ми не знаменитостi. Ми - буденнi. - Вiдтепер ви для нас будете знаменитiстю. Йому, видно, сподобалась вiдповiдь, вiн усмiхнувся, так i вгору - на новий рейс - пiшов, огорнутий сяєвом усмiшки. XIX Венецiї, всюди Венецiї в буйних зелених садках... I всi ждали амфiбiй та вертольотiв. Розмах рятувальних робiт з кожною годиною наростав. Населення краю мовби роздiлилось цiєї ночi на двi категорiї людей: на потерпiлих i на тих, що рятували. Не було нi голiв, нi секретарiв; нi винуватих, нi безвинних; нi близьких, нi чужих; нi добрих, нi злих; не було нi артистiв, нi статистiв - були люди, що рятували людей! Дужчi - слабiших. Однi, що подають руку, а другi, що спасенне хапаються за неї. Все спроможне виявляло свою спромогу. Стихiя не приймала пояснень, все брала на випроб, змiнювала оцiнки, критерiї, вiдкривала приховане, оголюючи жпття до самих його основ. Те, що вчора здавалось значним, нерiдко втрачало тут значнiсть, трухле, фальшиве змивалось, як пiна, а те, нро що й не пiдозрювали, виявляло себе, розкривалось своїм найiстотнiшим. По всьому краєвi в зонi стихiї виникала нiби нова, ще мiцнiша спiльнiсть людей, лпхо урiвнювало, в одну лаву ставило навiть тих, якi ще вчора, може, не могли порозумiтися мiж собою, сварилися до нестями, у доганах, у взасмовиснажливих чварах шукаючи виходу своїм пристрастям. Дотеперiшнi поняття та уявлення якщо й не зникали, то все ж поступалися мiсцем головному, виниклому перед лицем стихiї законовi, який вiднинi, з моменту загрози, вiд першого скрику про помiч, набував тут силу всевладну: iди, дiй, рятуй потерпiлого! З найкращого боку себе показали солдати. "Наперекiр всьому, iснує ж таки спадкоємнiсть людського в людинi. Є воно, дiє, ще рiзкiше, виявляє себе в критичнi хвилини, - думав Колосовсьшiй, наближаючись в амфiбiї до Пiдгайцiв. - Життя справдi має свої золотi естафети, без яких озлиднiв би свiт..." Навеснi, нi,о перед виїздом сюди, стояп якось Iїолосовський на центральнiй вулицi мiста, а перед ним рухалась пiд вигроми труб довжелезна колона новобранцiв. Кудись їх вели. Доки пройдуть, було зупинено вуличний рух. Ще майже цивiльною ходою, ще цивiльних патлатих чубах хлоп'ята крокували задумано, сутулячись пiд вагою рюкзакiв, у курточках та в светрах, деякi зовсiм ще пiдлiтки, декотрi в окулярах. Юнi горожани, дiти мiста, вони вперше опинились в строю, iшли безкiнечно, i, може, першою серйозною задумою в життi були повитi в цей час їхнi чистi, здебiльш худорлявi, iнтелектуальнi обличчя. "Сини, сини!" - подумалось тодi, i чомусь защемiла душа. Щось їх зiбрало, щось їх вело, i було те "щось", звичайно ж, не тiльки товстим оркестрантом, що сягнисто крокував попереду з барабаном i гордовито й люто бив у його напнуту порожнечу... Можливо, тепер були вони на амфiбiях, пiдiймалися на вертольотах, брали першi уроки, що давало їм суворе армiйське життя. Свiтало, коли добулися до Пiдгайцiв. Всюди прiспо пахло водою. Заврайфiнвiддiлу, який був, виявляється, родом звiдси, взявши на себе обов'язки лоцмана, вивiв махину амфiбiї просто до сiльради. Довкола люд iга дахах, на деревах, навiть бiля пам'ятника полеглим бiйцям, на узвишшi п'єдесталу, купчаться люди, чиїсь руки обчiплюють, обiймають гранiт обелiска... Водою залито майдан, всi будiвлi стоять у водi, вода реве в провалини вiкон. По селу всюди гвалт, крики. Лукавець, пiднявшись над люком, загукав iз амфiбiї у мегафон: - Товаришi населення! Закликаю до спокою. Говорить ваш дiльничий лейтенант мiлiцiї Лукавець. Ми прибули з вiйськовими па виручку вам, зараз приступаємо до евакуацiї. Знiмемо всiх, вiдтак оголошую правила: не товпитись, не лiзти без черги, не топтати ближнiх!.. Порядок: худобу, майно - в останню чергу! Рятуєм людину, незалежно вiд того, хто вона i яка вона! Одному вода по пояс, другому по груди, рятуєм обох, але перше того, якому по груди!.. Далеко по селу рознесло свiтання розлунпою лупкiстю вид мегафонний заспокiйливий манiфест Лукавця. Голова сiльради, що був серед людей на даху, виступивши наперед, вусатий, без шапки, запропонував незвичне: - Ви спершу проїдьтеся по селу, прогуркотiть мотором, аби вас в найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на мiсце: най знають, що вже ви є, порятувальники нашi!.. Командир, одначе, вирiшив по-своєму: наказав одразу знiмати тих, що групою оклечали обелiск серед майдану, - були там навiть жiнки з дiтьми, одна з них несмiливо подавала голос: - Тут дiти дрiбонькi... Напiвзатоплена металева огорожа не давала змоги пiдвести амфiбiю до обелiска впритул, довелося зупинитись неподалiк. Солдати миттю пороздягалися до трусiв i, вже стоячи край борту, зiщуленi вiд холоду, про щось стали перешiптуватись мiж собою: виявилось, вирiшують, чи одягати рятувальнi пояси. Адже комплектiв обмежена кiлькiсть, на всiх не вистачить... Солдати почували себе нiби присоромлено, що мають перед цивiльними таку перевагу. Солдат-якут, покосившись на Колосовського, звернувся до командира: - Нам є, а як же цi? - Менi не треба, я довгий, - заспокоїв його Колосовський i, не роздягаючись, зiсковзнув з борту у воду. Ледве не по груди було гострого, крижаного. - Тодi й ми без поясiв, - звiльняючись вiд нiяковостi, мовив молодецький солдат, i м'язистi, натренованi спортом тiла одне за одним шубовснули в воду. Стали знiмати вiд пам'ятника людей. Одних брали, обережно вели в водi попiд руки, а котрi смiливiшi, самi кидались убрiд до амфiбiї. Лукавець згори подавав їм руку, i люди, ковзаючись по залiзу, наскрiзь промоклi, одне по одному опинялися на борту. Коли дiти й жiнки були вже там, солдати пiдступили до сивого, в темних окулярах чоловiка в тоненькiм дощовику; дядько цей, хоч i був iз палицею в руцi, все не сходив iз свого пiдвищення, мiцно обiймаючи рукою гранiт. - Дядьку Миколо! - гукнув до нього Лукавець. - Пускайтесь, перед вами рiдна армiя, з нею не потонете! I пояснив командировi екiпажу та Колосовському: Микола Назарук, батько героя. Син його пiд рейхстагом полiг, а вiн працював тут бригадиром, i якимись хiмiкатами очi йому витруїло... - Має звичку приходити до обелiска з сином на розмову, - додав заврайфiнвiддiлу. - Синове iм'я он там накарбоване... Братська могила тут. Всiх полеглих зiбрали недавно з полiв, перенесли сюди... I своїх односельцiв, хто де полiг, сюди ж повписували за похоронними... Незрячий все не зважувався вiдпустити гранiт, навiть нiяково усмiхнувсь до солдатiв: - Здаєсь, тiльки ступлю, так одразу я ся i втоплю. - Не бiйтесь, папашо, - заспокоїв його один iз солдатiв i майже силомiць потягнув Назарука на себе. Незабаром бригадир теж був на амфiбiї i тоном аж нiби виправдальним говорив до Лукавця: - Iшов, пристояв, а тут вода якраз рвонула... Аж до каменя мене вiдтрутила... Командир амфiбiї скинув iз себе фуфайку i мовчки накинув її на плечi старому. Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей до колгоспного клубу, що, незатоплений, стояв на узвишшi неподалiк. Кiлькiсть бетеерiв побiльшала. Нiколи не баченi в цих краях, немов живi, зеленопанцирнi гiганти з якихось палеозої? снували сюди й туди но скаламучених водах, борознували село вздовж i впоперек. При наближеннi їх дехто з старих людей у вдячнiй розгубленостi починав хреститись. Амфiбiсти якихось iнших пiдроздiлiв звозили людей з вiддалених хуторiв, iз пiдтоплених ферм: пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали їй поскаржитись: на декотрих фермах дiвчата навiдрiз вiдмовляються покидати худобу. "Ми її, - кажуть, - заспокоюємо". I ще й насмiхаються, шльопаючи з вилами по водi, розносячи до ясел корм худобi... В Колосовському знову заговорив документалiст: шкодував, що нема тут при ньому кiнокамери - були б унiкальнi кадри. Свiдомiсть з незвичайною яснiстю фiксувала сцени, якi вже нiколи бiльше не повторяться, епiзоди, то драматичнi, то смiшнi i курйознi, що їх на своєму водяному екранi витворювало саме життя. Отаку хронiку пропускаєм: боротьбу людей iз стихiєю, потiк дивовижних подiй у їх несподiваних ракурсах... Молодi медички, що їх знiмають iз даху лiкарнi: солдати їм плечi свої пiдставляють: "Стрибай, пiкiруй па мене!" - а вони соромляться, нiяковiють, прикривають колiна халатами, - незручно сiдати на воякiв верхи... Огрядна молодиця, що стару свою матiр на руках несе до амфiбiї... Ще погляд фiксує собаку, його звiдкись пригнало течiєю, вибиваючись iз сил, пiдплив до скрученого водбю в гармошку штахетника, приклав голову до стовiга й перепочиває: розум! Невдовзi на допомогу амфiбiям прибув плавучий могутнiй танк, вiн, як крейсер, ходив по селу, знiмав одразу людей цiлi купи, i дивно було дивитись, як цей залiзний трудяга править дiтей на собi, а вони, вже смiючись пiсля переполоху, мiцно обiймають рученятами жерло гармати. Повний день нарештi настав пiсля кошмарiв ночi, i хоч вода й далi прибувала, але всюди гуркотiли моторц, гуркотiли внизу i вгорi - в небi з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузатi, з червоними зiрками на лиснiючих боках. Настрiй у людей одразу покращав. Вода, вона текуча:нинi є, завтра нема!.. Почастiшали випадки, коли вже й Лукавець своїми умовляннями нiчого вдiяти не мiг, - цiлi сiм'ї не хотiли спускатися з дахiв. Хiба ж це просто розлучатися з своїми затопленими гнiздами, з коровами, що, ревучи, вистромляють голови iз наповнених водою хлiвiв, з пожитками, що купами лежать, стягнутi на вiдкритi до кроков горища... Порося кувiкає бiля розчервонiлих нiг молодицi. - Як вiзьмете й порося, то згодна, а нi, то якось i тут перебуду. Товариш Лукавець не приймав ультиматумiв, суворо поглядав на дах: - Ми прибулiї тебе рятувати, а не твоє порося! Воно дурне, по темностi своїй води не боїться... Бач, який влаштувало концерт... А ти ж свiдома! Ну, давай руку, газдине! - Нi, сама не йду. - То щоб менi за тебе вiдповiдати? - Атож. Вiдповiдатимеш, бо загiтувати не зумiв! I так стояла, аж поки солдат, з'явившись iз-за спини, вхопив її в оберемок, поволiк, затяту, до драбини... Голова сiльради, який теж тепер рейсував з ними, попрохав Лукавця направити амфiбiю в найдальший кут села. Тут виявились особливо впертi: пiхто не хотiв залишати дахи. Двоє парубкiв сидiли на хлiвi, поспускавши ноги, й - не треба було бачити! - пробували ловити рибу хватками: побиту, бiлопузу, її гнало звiдкись iз колгоспних водоймищ. Мiлiцiонера це обурило й розсмiшило водночас: - Рибку ловлять серед потопу! Кому стихiя, а їм момент: колгоспних коропiв па дурницю тягають... Ану злазьте! Риболови нi з мiсця: - Здаєсь нам, що вода спадатиме... Навiть погрозою штрафу не вдалося зiгнати їх вниз: - Посидимо ще, подивимось, що воно буде. З сусiднiх дахiв жiнки знову виставляють умову: - Якщо заберете й корiв... Лукавець взявся за мегафон, затрубив: - Маємо данi: з верхiв'їв iде новий вал! До дiдька полетять всi вашi лампачi! Заврайфiнвiддiлу стривожено вхопив його за руку: - Ти що, панiку зчинити хочеш? - Панiки не буде, а лад буде, - спокiйно заперечив мiлiцiонер. - Хоч ви й депутат райради, товаришу Путря, а погано знаєте психологiю мас... I на вiйськовiй справi слабо розумiєтесь: панiка скорше буває вiд незнання, анiж вiд знання! - Не треба їм всього знати, - бубонiв Путря. - А надто ж твоїх оцих нiчим не пiдтверджених даних... - Дощ iде, отже, вода прибуватиме! I мiй обов'язок оповiстити народ. - Вiн знову пiдняв мегафон. Путря побуряковiв: - Я категорично проти! - Можете скаржитись... Трублю! I Лукавець спрямував мегафон на людей: - Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два метри! А до вечора пiднiметься на три! Вище усiх критичних рiвнiв! I це таки вплинуло. Люди знехотя, поволi стали спускатися з дахiв. Потерпiлих, здавалось, не меншало в цьому великому, густо налюдненому солi. Амфiбiї та вертольоти не знали спокою. Ганяли сюдм й туди, вихоплювали, скидали в безпечних мiсцях, i лише коли повертались за черговою партiєю своїх пасажирiїi, солдати - повеселiлi, збадьореш дiлом - мали змогу обмiнятись уривками вражень: - Я тiй медичцi: пiкiруй, а вона почервонiла до вух i халатиком колiна прикриває... Та пiкiруй, кажу, нам тут зараз не до жартiв, - i смiються... - А менi одна бабусеищя, коли я її винiс, тiiиас карбованець в руку... Я спершу й не дотямив, для чого стара менi суне той зiм'ятий папiрець, а вона аж просить: "Вiзьми, синку! На тютюнець буде!.." Коли амфiбiя їхня проходила мимо обелiска в центрi села, погляд Колосовського з щемливим чуттям торкався довгої стрiчки накарбованих на каменi iмен, що рябiли численно зверху й донизу, зникаючи десь пiд водою. Викликанi уявою з небуття, виринали живi, тi, що на очах твоїх падали в атаках, що вмирали на руках у товаришiв... Iз рiзних республiк, зрiлих лiт i зовсiм молодi, недожитi, лежать ось тут разом у братськiй могилi, i тiльки обелiск гостроверхий iз стрiчкою iмен над ними каменем прорiс... Мiг i ти бути тут... - I рядовi, i лейт'енанти та капiтани там є, - завваживши його погляд, пояснив голова сiльради. - Тяжкий у нас фронт переходив... - Багато прочеркiв... - То безiменнi. Без документiв знаходили ми їх в полях. Але ж вони були, хоч i безiменнi? Життя вiддали... Мовчки прислухались до розмови молодi солдати. Зосередженими ставали мокрi чистi обличчя, що тiльки-но вмивалися смiхом, пригадуючи свiжi свої рятувальницькi пригоди. А коли пiсля цього знiмали нових, з обкислих вiкон витягували чиюсь численну родину, то .були солдати тепер нiби уважнiшi до тих, кого рятували, руки їхнi стали мовби ласкавiшi... Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на борту, на одному з городiв загледiли дiдуся, що, простоволосий, борсався у течiї, клопотався бiля напiввивернутої потоком культурної яблунi, ппшна крона її ряснiла, вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в руцi, старий щось мудрував бiля стовбура, здається, хотiв до чогось припнути яблуню тим засмальцьованим тросом. - Вуйку, садок припинаєте? - весело гукнув Лукавець. - I що за людина!.. Скiльки й не таких садкiв нинi попливе в море! Солдати вже брели до старого. Вiн дивився па них якось невидючо, прохально, блаженно, а посинiлi з холоду губи кривилися усмiхом чи плачем. Не опирався рятувальникам, тiльки обривок троса все чомусь не хотiв випустити iз закоцепiлих рук. Худий вiн був, кiстлявий, i пiдiймати його було зовсiм легко; солдати обережно, мов дитину, подали на амфiбiю це старече, вироблене працею тiло, в якому ще якимось чудом тримався незахолонулий дух життя. Затиснутий мiж жiнками та дiтьми, поступово вiдiгрiваний ними, старий до самого мiсця, куди причалював їхнiй ковчег, припадав очима до солдатiв, свiтив старечою ласкою то на узбека, то на якута, котрi на руках своїх пiдняли його перед цим на амфiбiю; з якоюсь полегкiстю дивився, i посинiлi губи весь час повторювали розчулено й лагiдно: - Славнi роб'ята... Файнi легiники... Хар-рошi роб'ята... А через деякий час знову: - Славнi роб'ята... Файнi легiники... I так до самого мiсця бiльш нiчого сказати не мiг. Вода таки справдi прибувала, Лукавець не помилився у своїх припущеннях. З околицi села видно, як далi, в сторону рiки, лютує стихiя. Не пiдступитись туди! Жене лiс, несе пiдхоплену десь у верхiв'ях худобу, - тiльки рогатi голови, зринаючи па бистринах, як знаки вiдчаю, стирчать iз води... Якийсь бузiвок, що йому вдалося вибитись iз бистрини, забачивши амфiбiю з людьми, поплив просто на них. - Давай, давай, сиволобик! - гукали йому солдати. - Не здавайсь! Видно було, як вiн, наближаючись до амфiбiї, перемелює воду, товче її ногами, i очi напнулись уперто, в них мовби зiбралась вся його молода воля до життя. Цегляний клуб, до якого з самого рання звозили людей, почало теж пiдтоплювати, загнало всiх нагору, на майданчик, що його утворили, розiбравши дах. Сюди тепер пiдлiтали вертольоти, забирали й звiдси людей, - найперше забрали малечу та декiлькох хворих, що їх було евакуйовано з лiкарнi, серед iнших i вагiтну жiнку, яка мала незабаром родити. Тим, що зостались, кидали з вертольотiв тюки фабричних ковдр та лантухи з хлiбом, ще теплим, ще з духом гарячих печей хлiбзаводу. Дiди старi, приймаючи хлiб з вертольотiв, неквапом дiли-. ли його, роздавали, стежачи, щоб все було по справедливостi. - Чого ви плачете? - помiтивши сльози на очах у дiдiв, посмiювались молодшi, лобурякуватi. - Все законно! - Плачуть, бо сльози близько, - казав один жевжикуватий, в яскравому светрi. - Кинули їм по буханцю хлiба без консервiв, i вже вони розчулились... Старшi жiнки накинулись на нього: - Чого плачем? Бо в старi часи, коли вода було поруйнує - нiкому ти не потрiбен! Берiть торби, дiтиська i йдiть жебрати!.. А зараз вiн тобi з неба подає ще теплу хлiбину... - Та ж законно! - Тому й плачем, що законно, що по-людськи до нас... Мабуть, i в лобурякуватих душах пiсля цього щось таки зворухнулось. Ео коли амфiбiя зiбралася вирушати в черговий рейс, па вiддаленi ферми, - цi ж мiсцевi хлопцi самi викликалися змiнити амфiбiсти: - Перепочиньте. Вiдiгрiйтесь. Ще ми спробуємо служби морської!.. Амфiбiсти перепочивати вiдмовились, але кiлькох добровольцiв собi на пiдмогу взяли, - разом з новачками на борту й вiдчалили вiд клубу. XX В школi, де розташована кiногрупа, гамiр, шарварок: класами заволодiла дiтвора. На другий план вiдтиснуто трударiв десятої музи. Вуйна Домiнiка з виховательками має клопоту бiля малюкiв, гарячим часм вiдпоює їх пiсля iючi, найкрикливiших притамовує: - Слухайте, дiти, що менi сталось... А їй, власне, нiчого й не сталось. Затопило город iз картоплею, позаливало вночi деяке збiжжя в льоху, та й но всьому. В однiй iз класних кiмнат, забившись в куток, тремтить оточена дiтьми дика сарночка гiрська. Тремке, полохке створiння, воно, проте, дозволяє дiтям торкнутись до себе, декотрим вдається навiть погладити цю юну тонконогу жительку гiр. Вона теж iз вертольота потрапила сюди. Такий уже день - все переплуталось, знезвичаїлось: кому судилося вмерти пiд час повенi, його пiде було поховати, забирали в небо, - викопати могилу не було де. I кому випало народитись, то перший крик новонародженого теж пролунав цього ранку вгорi над водами - в кабiнi вертольота, який незадовго до з'яви наймолодшої людини на свiт зняв вагiтну жiнку з даху сiльського клубу. В повiтрi, над вируванням стихiї, вiддавались i приймались команди, вислуховувались першi подяки i першi нагiнки - теж... Дику сарночку з гiр несло на копицi сiна, нотоком забило сiно разом з пасажирами в кущi, видно було з берега людям, як наблизився до неї вертолiт, випустив драбинку... Молодий офiцер у погонах, спустившись, влучив момент, i ось уже дике, нервове створiннячко щулиться бiля цього. Здавалось би, має злякатися гуркоту, 'вiдсахнеться вiд людини, а воно не тiкає - стихiя страшнiша! - довiрливо горнеться до людини, дається в руки, поводиться так, нiби воно виросло в хатi лiсника, бiля людей... А тiльки вертолiт пiднявся - одразу йому по радiо: - Сiмнадцятий, то ви зняли козеня? - Я, товаришу командир. - Вам нема чого бiльше робити? - Вину ват, товаришу командир! - Звiдки воно? - З гiр. - Пiсля потопу в гори його й вiдправте... I падалi нiякої звiроловлi - тiльки людей!.. На комбiкормовий завод зараз, там уже ждуть вас на дахах... На новi завдання летять вертольоти, вiдлiтає й той, що залишив сарночку в школi, що так щиро сказав Ярославi: "Ми буденнi..." "Хiба ви буденнi?" - проводжає вопа поглядом вертолiт, що погуркотiв усе далi над водами, над безмежжям залитих лукiв, що недавно так квiтували, мерехтiли в сонцi цикадами, - вертолiт, зменшуючись, теж ставав уже схожий на одну з тих крилатих цикад... "Отак i живем, - думав тим часом пiлот вертольота у себе в кабiнi. - У космонавти нас поки що не беруть, тож доводиться грунтовно прилаштовуватись до земних, чорноробних занять. Може, й надовго. Може, й на всю кiнострiчку життя, - яка там уже буде: довга чи коротка, барвиста чи позначена однотоннiстю... Кому б не охота жити барвисто, кiноекранно! Але ж i буднi мають свiй змiст..." I якщо взяти материне життя чи батькове, хоч батька вiн знає, власне, тiльки з переказiв... Якщо взяти скромну життєву творчiсть Решетнякiв, то нема чого за неї соромитись. Чеснiсть, як найвищий знак якостi вiдкарбована на кожному прожитому днi. У школi пожвавлення не спадає, розбурханий кiполюд зусiбiч розглядає нiчну операцiю по рятуванню табiрних дiтей. Подiя коментується, звичайно ж, у гумористичному топi, освiтлювачi та молодi асистенти зi смiхом намагаються визначити, кого можна пiдвести пiд рубрику героїчних натур, з'ясовують, хто скiльки разiв падав та хто найбiльпiе дiтлахiв нав'ючував на себе... I вийшло так, що героєм дня, чи, вiрнiше, героєм ночi, несподiвано виступив Броiiек-дев'ятикласннк: пiн виявив себе найспритнiшйм, не розгубився, нi разу не впав, тягав тих малюкiв, як гороб'ят зi стрiхи, йому й вiддано було в перебiгу дискусiї лаври першостi. Обiцяли навiть вiдзначити його тнм, що дадуть заглянути в окуляр пiд час зйомок: про це Бронек якраз мрiє, бо йому здається, що нема iншого способу зазирнути в таїну кiнотворення... Ягуар Ягуаровнч, вже перевдягнутий пiсля ночi в сухе, взяв на себе обов'язки медика: в якiйсь лiiжннiї'ьиi'й шапочцi з бомбончиком на тiм'ї, з видовженим сухим обличчям вiзантiйця, снує мiж людьми, роздає таблетки кальцексу (профiлактично), Ярославi пропонує гiрчичники, - за неї вiн найбiльше боїться, щоб не застудилася. - Якби це було в Будинку кiно, - каже вiн до Ярослави, - я, звичайно, запропонував би вам коктейль за моїм власним рецептом, якого й тi вашi жевжики не знають... Видно, якийсь в'їдливий опонент з пiдвалу кiноресторацiї не дає спокою Ягуару Ягуаровичу, бо, присiвши на парту, вiн раптом вивергає на нього всю свою пристрасть полемiста: - Так, кажеш, творчiсть виникає з безладу, їй вiд природи притаманно хаотичне начало? Улюбленець муз, кажеш, завше був лише сином стихiї, дитям розгнузданих бенкетуючих сил буття? Хотiв би я тебе, голубчику, бачити з нами цiєї ночi... Якої б ти тут заспiвав! Що ж до мене, то я бачив хаос i знаю, що вiн людинi несе... Палаюче небо, розбомбленi ешелони - все бачив... I якщо вибирати мiж хаосом i порядком, Славциї, - апелював уже до кiноактриси, - то знайте: я вибираю порядок! Йому вiддаю перевагу... Уже хоча б за те, що вiн здатен рятувати. Якщо навiть менше вiн полишає мiсця для поезiї, то зате бiльше - для справедливостi!.. Несподiвано з'явився Сергiй. За нього ще з ночi переживали, аж поки котрийсь iз його асистентiв не признався, що йому вiдомi координати: батяр їхнiй в Адамiвцях на весiллi гуляє. Це одразу приспокоїло: на весiллi не пропаде, рано чи пiзно з'явиться iз своїх нiчних походеньок, ще, може, й перев'язаний весiльним рушником... З'явився бруднющий, до рубця промоклий, але обличчя... воно було натхненне! Ярослава нiби вперше його бачила таким: - О мой, мой! Звiдки ти взявся? - Скiльки я бачив! - Сергiй розкинув руки, як для обiймiв, - О, скiльки всього... Братцi, ми на вiстрi подiй! Його оточили, розглядали з жартами: - Людина з легенди! Людина з безсмертя! I все ж таки - як вибираються звiдти? - А плавзасоби нащо? Плавзасоби винесли мене з темряви й хаосу на берег цiєї вашої - не скажу при женщинах якої - цивiлiзацiї... Не схотiв перевдягатись, не схотiв сушитись, лише змiнив кобеняка на куртку, щоб було зручнiше бiгати, хватопеком випив склянку гарячого чаю, звично перезарядив, у кутку апарат i: - Цiлуєм рончкi! Зупинившись на мить перед Ярославою, вiн справдi поцiлував їй руку, чого ранiше нiколи не робив. Ягуа