р Ягуарович пробував нригамувати його, нагадав, що знiмання повенi зовсiм не передбаченi планом-лiмiтом, але це операторовi тiльки пiддало жару: - Все на себе беру! На свiй страх i риск! - I, притискаючи камеру до грудей, гукнув уже вiд порота: - Там такi кадри пливуть! "Нiщо так не красить людину, як натхнення, - подумала Ярослава, провiвши Сергiя поглядом. - Просто насолода дивитись на людину ось таку - розкрилену, одухотворену..." Вище школи, вподовж не захопленого водой шосе, з самого рання велись рятувальнi роботи, там виднiли якiсь машини, кружляв вертолiт, - Сергiй подався туди. В обличчя хльоскало мокрим - вiтер шквалистий розгулявсь. Ще зоддалiк Сергiй побачив гуртик фермiвських дiвчат, що стояли на кручi; здається, це були тi самi дiвчата, що їх Сергiй з Колосовськи'м та Ярославою ходив вiдбирати для зйомок у масових сценах. Було це всього за кiлька днiв до потопу. Розшукали тодi дiвчат на лугах, на старицях, де був у них лiтнiй табiр для худоби. I дивно було, як все там тодi ставало мистецтвом, до чого тiльки торкнеться погляд: дiйницi з сонцем на боку... трава... корови... круторогiсть... полиск м'язiв пiд шкiрою... Все, все тодi Сергiєвi хотiлося фiльмувати, все так i просилося в кадри!.. Дiвчата були попещенi, що їх мають намiр вiдiбрати для участi в кiнофiльмi, але коли у вiдповiдь на розпитки, що саме їм доведеться робити, почули вiд Сергiя: "Коней коростявих будете обiймати!" - то разом запротестували: "Не будем цього... Страхiття яке!.. Це не правдиво... Не реалiстично!.." Тепер циклон ставить тут свiй фiльм, розгортає на весь край драму широкоекранну, i дiвчата вже залученi до участi в нiй... Збились на кручi у своїх куцих мiнi-спiдничках, що їх облiплює вiтер, декотрi з парасольками, розбередженi, розчервонiлi, котрась, звертаючись до води, весь час кличе: - Зiрка! Зiрка! Сергiй не мiг утриматись - з ходу кинувся фiльмувати дiвчину, що, стоячи на березi, розпачливим голосом вигукує з вировища свою якусь Зiрку, вiд неї перевiв погляд туди, куди всi дивились - униз, де попiд самим урвищем бурунила рiка... Якби це було не операторське серце - воно б похололо вiд таких кадрiв: корови, цiлою чередою збившись попiд берегом, плавають у рудих чорториях, пробують лiзти на обривистий крутосхил, ковзаються, зриваються назад, захлинаються брудом... Все, все неповторне! Зцiпивши зуби, з мокрим обличчям, блiдим вiд напруги, оператор прицiлюється, полює з якоюсь холоднiстю безстрашшя, вибирає, вихоплює на плiвку найжахливiше... Вже не зойком дiвочим, тiльки мистецтвом стає агонiя худоби, захлинання чиїхось Зiрок та Красавок, їхня впертiсть, коли вони, через силу змагаючись з течiєю, знов наближаються до крутизни берега й, розжаханi, великоокi, до людей лiзуть! Дiвчата плачуть, гукають до когось: - Багрiв, багрiв! Ще вище попiд берегом працюють з баграми робiтники з комбiнату. Цехи сьогоднi зупинено, всiх мобiлiзовано на рятувальнi роботи, частину комбiнатних кинуто сюди виловлювати з берега колгоспну худобу. - Треба було вам не по танцях бiгати, а ще звечора забрати поголiв'я з лiтнiх таборiв, - докiрливо кидав вiд газика чийсь шофер, i дiвчата вiдповiдали йому ображено: - Спробував би! Вночi вони нi з мiсця! Зачули, що їх уже обступає вода, i нiкуди нi кроку, нiчим не виманиш з острiвця! Хтось iз старших додавав: - Худобисько, воно воду чує бiльше, нiж людина... Вночi не вдалося зрушити, а тепер їх ось погорнуло... Майже вся кiногрупа вже була тут, навiть Ярослава - всупереч заборонi Ягуара Ягуаровича - прибiгла сюди, щоправда, накутана в тепле, в чиїхось мисливських чоботях. Ошалiлий Сергiй-оператор, гасаючи з кiнокамерою по берегу, навiть не помiтив Ярослави, i хлопцiв-асистентiв своїх вiн помiтив, здається, тiльки пiсля того, коли вони, допомагаючiї робiтникам, ненароком влiзли до цього в кадр. Озброєнi баграми та вiрьовками, вони саме витягували гуртом корову, котрийсь, як ласо, накинув їй налигач па роги, - вхопились, витягли, i знесилена худобина одразу брьохнулась, повалилася на асфальт. Сергiй фiльмував i це: як лежала вона, вiддихалась i поволi встала, похитуючись, пiшла. Ще кiлька розбухлих туш лежало вподовж шосе - це тi, що їх витягли баграми, коли вони захлинулися, борсаючись бiля берега. З-за пагорба з'явився грузовпк, стишив хiд, зупинивсь, i чоловiки з рятувальної команди, вiдкрпвтп борти, стали вкладати до кузова щось закутано в брезент. Ярославi лячно було дивитись у той бiк, i все ж дивилась: воiиа зпала, що там, у тому брезентi. З годину тому комбiнати вплонiєш тут багром утопленика з тайстрою через плече. Коли його пiдтягли до берега, чийсь багор ненароком розпоров набряклу вовшиту торбу, i з неї сипонули... дерев'янi орли. Сцена була жахлива, Ярослава не змогла дивитись па утопленика, па його розтовчене камiнцям обличчя, - кинулась i побiгла геть, а перед очима все пливли, скакали дерев'янi орли у водовертi, скакали, як вутята, i це тонули... Машина з утоплеником рушила, вiд'їхала, i люди знов звернули погляди до чорторию, де все крутило, пiдгонило до берега змордовану худобу. Вже зовсiм незнайомi чиїсь Зiрки та Iскри силкувалися вхопитися ногами ковзкого крутосхилу, шукаючiї рятунку бiля людей... Сергiй шастав по берегу, вишукував найгострiшi моменти, увагу його привертало все, що волало, билось, виборсувалось, - те, що опинялось поза небезпекою, одразу втрачало для нього iнтерес. В одному мiсцi вiн посковзнувся, ледве не посунувся вниз, Ярослава скрикнула вжахнено: - О мой, будь обережнiший... Ти зовсiм дикий сьогоднi... Зачувши поблизу Ярославин голос, Сергiй нiби прийшов до тями, блiде збуджене обличчя його на мить освiтилось широким зухвальським усмiхом: - Пiвцарства за гелiкоптер! - Навiщо вiн тобi, мой? - Щоб понад цим потопом пронестись! Задиханий, очi горять, краватка скрутилася, з'їхала набiк... "Це його день... Його апофеоз... О мой, мой! Такий був ковтюх, а сьогоднi тебе не впiзнати: саме натхнення, екстаз, шал!" - Розумiєш, Славцю: скрiзь хочеться бути! Хочу бачити все! Таку точку хочу вибрати, щоб не збоку.. Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!.. Нерозлучний iз своєю камерою, вже вiн щось нагледiв попереду, кинув Ярославу й подався, обганяючи людей. На узвишшi, просто на шосе, приземлився один з вертольотiв, з нього вийшов високий генерал у палаючих лампасах i троє цивiльних, про яких хтось сказав тут, що вони прибули з Центру, з Державної комiсiї. Зiйшовшiї на край горба, прибулi стали дивитись, як iнший вертолiт, знизившись до застрялої амфiбiї, саме знiмає з неї екiпаж. Викинули трап, але вiтер ганяє його так, що не одразу вдалося впiймати, потiм таки впiймали, i котрийсь iз амфiбiстiв разгойдуваний вiтром, уже забирався щабель за щаблем угору... - Молодець, - кинув своє звичне генерал, i в цей момент вiдчув, що й сам вiн на мить став об'єктом, опинився пiд прицiлом кiнокамери, попав у кадр! Генерал був нiби невдоволений, що зроблено це без його дозволу, але невдоволен'ня його було бiльше зовнiшнє, хмурiння показне (при зустрiчi з служителями муз взагалi не запне буде нахмуритись!), i саме так це все прочитав кiнооператор, один iз тих, видно, шалапутних людей, що їх де й не сiй, i там вродяться... - Товаришу генералi Мевi потрiбен гелiкоптер!.. - Що, що? - Гелiкоптер менi потрiбен для зйомок... Що за тип? Що за зухвалець? - Хто ви є? Назвався, вiдрекомендувався, але коротко - не в цьому суть. Йому потрiбно знiмати. Негайно, всюдиi Всю цю стихiю вiн втисне в розмiри кiноплiвки, зробить з неї мiкровеличину, вона буде в нього ось тут, "зрозумiйте, це треба, треба!.." Кiнооператор почував свою правоту, говорив рiзко, напористо, генераловi сподобалась його одержимiсть, його упертi, шалом натхнення сповненi очi. Людина, на яку навряд чи варто й сердитись, навiть чимось приваблює, дарма що такий дикий i безстатурний стоїть у розхристанiй куртцi з обламаними "змiйками", у затяганiм беретi, що якимось чудом ще тримається, плющиться збоку на великiй кудлатiй головi. Генерал обернувся до цивiльних: - Знiмки його можуть знадобитись для Державної комiсiї? - Звичайно, - вiдповiли йому. - I не тiльки для цього! - вигукнув оператор. - Є кiнокадри, що їх вiдбирає людство, в бетон замуровує на вiки!.. Бо несуть найважливiшу iнформацiю для майбутнього... - Гаразд, гаразд, - посмiхнувшись, перепинив його генерал. - Дам гелiкоптер. Тiльки ж щоб вся стихiя була в тебе в кулацi... Чи принаймнi ось там, - вiн кивнув на камеру, що її Сергiй, схвильовано дихаючи, притискав до грудей. Це був його день, його шал, його апофеоз... Летить над потопом. Кiнокамера при ньому, ящик з запасом плiвки на цiлий потоп, i все. Згадав, як хотiли вони дати у фiльмi планету чадну, пожежну, нiби з погляду людини, що в скафандрi пливе у вiдкритому космосi... Тут бачить її - здичавiлу в потопi. Внизу - море. Навальний, нестримний рух повенi. Навiть з вертольота почувається сила води, почувається, яким важким стає там в динамiцi лету, двадцятикiлограмовим кожен водяний кiлограм. Вода йде через заплави суцiльним пiнявим фронтом. Пливе все, що було неплавучим, що було нiби назавжди припнутим до свогб постiйного мiсця на землi, i серед цього невпинного руху вод, над якими пролiтає твiй вертолiт, дивним контрастом видiляється жива прикметна деталь: пагорчик незатоплений, малесенький залисок незалитої землi серед заплави, i на ньому, збившись гуртиком, посхилявши голови, непорушне стоять темною скульптурною групою четверо коней. Невже то твої путами спутанi лазаретнi артисти? - Ще раз прошу зайти над ними... - Не вперше сьогоднi тут пролiтаєм... Все вони стоять. Квадрига печалi й безпомiчностi... Такими й зафiльмуєш їх з цього несподiваного ракурсу... Всюди худоба пливе, десь там її виловлюють баграми, витягують на асфальт, iнша, захлинаючись, далi вниз пропливає помiж буреломом, а цi, мовби не розумiючи, що коїться навкруги, стоять однi серед води, серед скаламученого потопу, дивуючи вертольотникiв тiсним, скульптурно чiтким груповим своїм смутком, своєю загадковою непорушнiстю. Чому стоять? Чому не пливуть, не рятуються, - адже ж конi вмiють плавати? Загадка зостається для пiлотiв нерозгаданою, пролетiли над кiньми, i вже, видно, про iнше їхнi думки... Чергове завдання, на яке вони йдуть, таке ж буденне i водночас незвичайне, як i все цього дня: йдуть знiмати прикордонникiв з вишок. Набирають висоту, i до невпiзнання змiнюється панорама землi, цього ще недавно найзеленiшого, мабуть, клаптика планети. Вiдкриваються архiпелаги сiл, в незвичнiй оголеностi постає геометрiя розпланованих ферм, квартали затоплених садкiв, де-не-де тягнуться серед води тонюсiнькi стрiчки дамб. Нема шляхiв, якi пiлоти звикли тут бачити внизу, нема вузькоколiйок, зелених ланiв, колгоспних городнiх плантацiй, покритих полiетиленовою плiвкою, пiд якою з весни визрiвали раннi овочi... То все були орiєнтири пiлотам. Зараз поля, скiльки зглянеш, покритi полiетиленовою сiрiстю повенi. Кордон вже, власне, i не помiтити. Змило прикордонну смугу, позносило iнженернi споруди, i лише на вишках, пiднесених над потопом, чатують молодi вартовi. Вода по цей бiк, вода вже й по той бiк, бурелом та худоба пливе там, де ще вчора пролягали суворi забороненi смуги, смуги, що'дiлять землi держав. З вишки лише в бiнокль добре видно прикордонникам десь аж пiд небом, в глибинi другої держави далекi чужi пагорби, вкритi рiдколiссям. Знайома дозорцям iноземна отара пасеться по пiдгiр'ю, як i вчора, як i позавчора... Вiвцi бiлiють в тiй самiй загорожi, що вартовий звiдси звик бачити її там повсякдень, навiвши на неї стереотрубу чи бiнокль. Стоїть на вартi над розливом стихiї юнак, приклавши бiнокль до о'тей, i обличчя повите задумою. Потоп i потоп. Та мусиш чатувати ii потоп. Вертолiт, знизившись, уже зависає над прикордонною вишкою, спускає з неба мотузяну драбинку-трап з алюмiнiєвими трубками щабелькiв... Голос наказливий згори: - Ну давай, браток! Видряпуйся! Тiльки на мене, в об'єктив дивись: хочу бачити, який ти є!.. Той, що вистояв над потопом!.. Цього дня Сергiй не думав про себе, не жив собою, думав лише про iнших, i кожна мить буття для нього, як нiколи, була важливою, значною, неповторною. Зате в школi сьогоднi про нього думали теплiше, нiж ранiш, i ждали його повернення з польоту, i малювався вiн декому як лицар Камери, як митець, що, озброєний тiльки чутливiстю плiвки, пiшов па двобiй iз циклоном... Навiть екiпаж дивувався запопадливостi кiнооператора, невтоленнiй його жадобi всюди бути, усе вхопити. Зрання був з кiнокамерою на амфiбiї, тепер лiтає на вертольотi, з диктаторськими замашками вимагає - де i як їм треба повестись задля його камери... I не сердяться, бо це ж таки створюється щось... Це ж людина з камерою, що влада її мовби поширюється на всю стихiю... Фiльмує коней, i дамбу, i прикордонникiв, що їх вертольоти знiмають з вишок... Понад усi пристрастi оператором, видно, володiє зараз одна: обiйняти, вхопити цей хаос, його руйнiвне могуття i людину, що бореться з ним, вхопити й увiчнити для когось... Вимагає летiти до тих, що на дахах, потiм враз: нi! - Отут! Отут!, На недоламапий бетонний мiст опустили його. Пiдмило вночi, середина проломилась, а край одиii ще мiцно тримається на биках... Оце та його точка, що весь день її вiн шукав! Не збоку, а звiдси ось його камера братиме хаос у лоб!.. Прибуває вода. Якщо мас стихiя дев'ятий вал, то оце якраз вiн! Жене з гiр бурелом, котить валуни, рiка глухо гуркоче, перемелюючи все в глибинi на кам'яних своїх жорнах. Серед брудних пiнявих бурунiв плипо дерево зелене, гiллясте! Культурна розкотиста яблуня то корiнням, то кроною - разом з плодами - вигулькне з водовороту, з масної нафти... Стрекоче камера, жадiбно ii новситеїпiо вбирає в себе цей свiт хаосу, страшний i потворний свiт руйнування... Буруни пiдгрiбають пiд себе буруни, вода сама в себе не потовплюсться, цю ще тiльки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колссашi впмслькують з пи'їси... Носе цi i копицi-острови сiна, по-гiрському настромленi на смеречини (дбалось, щоб вiтер їх не розкуйовдив...). Жене чиїсь поруйнованi затишки, уламки цяцькованих ганкiв, вiконнi рами в оздобах, рiзьблених наличниках, пролiтають знесенi звiдкись дахи з лелечими гнiздами... Вулики пливуть! Разом iз своїм iдеальним укладом, iз своїми залитими сiм'ями, з щiльниками й нектарами квiтучих гiр i долин... Кiнооператор все це зустрiчав своєю камерою, аж ось до вiн зiйшовся з стихiєю вiч-на-вiч! З берега бачили, як пiдступає вiн на самий край мосту, згорбившись, прицiлюється об'єктивом, мовби розстрiлює цю навальну гiотопiну силу, мовби хоче спинити, стримати її похмурий розгул... Камера не знає передишки, оператор працює самозабутньо, шалено, з берега кричать йому, а вiн фiльмує, фiльмує, а мiст пiд ним сiдає, сiдає... XXI Нарештi настав той день, коли вода почала спадати. Як швидко росла, так швидко пiшла й на спад: входила в береги, звiльняючи поля, нротхнутi болотною наркiстю села, вiдкриваючи замуленi, розмитi шляхи. Над торами, над долами, над цiлим краєм знову свiтить сонце. Свiтить з гострою пiсляпотонною яскравiстю. Вiйськовi команди потужною технiкою розчищають у горах автобуснi траси вiд завалiв. Тисячотоннi кучугурища гiрських порiд насунуло на полотно дорiг, перегородило, позабивало туристськi маршрути. Позабирало мости. Ще з цiсарських часiв iсторичний рiвень мостiв вважався чотириметровим, i так їх усi будували. А вода котила валом п'яти i шестиметровим, - бiльше сотнi мостiв позносило першої ж ночi. Де перед тим лиш сльозився потiчок - ревiли рiки. Трактори, машини на лiсорозробках - все стало легким, як трiски. Мов на iншiй планетi, з iншою силою тяжiння. В одному з лiсництв вирвало кут будiвлi i навiть сейф потягло - досi його не знайшли, а там, здається, були протоколи на браконьєрiв! В одну iз ночей прорвало труби магiстрального нафтопроводу, нафту погнало на воду, розносило з такою швидкiстю, що вранцi її помiчено було вже на морi, на сонячяих приморських пляжах. Понтонерам тодi коштувало героїчних зусиль загнати понтони в аварiйну дiльницю, вiдвести русло й створити умови для ремонтних робiт. Тепер труби нафиб проводу засмоленi, обшитi деревом, толлю, iзоляцiйним папером, па якому до-пс-дс проступас смола; жерла труб знову рябiють по пiдгiр'ю, женуть, як i ранiш, нафту на той бiк гiр. Були пiд загрозою також опори мiжнародної енергосистеми: з-пiд деяких вимило грунт, i вони на кiлька метрiв вилiзли фундаментами на поверхню; однак вистояли, жодна не впала. Боляче було дивитися на злизанi повiнню, геть понищенi поля. Де ще недавно росло, буяло, iшло в колосся та в коренi, - лежить шар безплiдного гравiю-шутеру, мертвої породи, - наче десь на Мiсяцi, в Океанi Бур. Зчистило, зяесло, злизало весь плодоносний покрив, удобрений, плеканий грунт - найбiльше багатство колгоспiв. Лише де-не-де затримавшись, лежать полеглi хлiба колосками в намулi - колосок поряд з неживою, вже присохлою рибою... Пiдмило колiю залiзничну, i там зараз працюють бригади студентiв. Працiвники зв'язку знову вкладають на мiсце мiжнародний кабель, що його пiд час повенi вертольотом переносили над водою, рятуючи вiд пориву, - то була одна з найскладнiших операцiй. Кабель дiяв безперебiйно й тодi, коли ревiла чорна стихiя нiчна... На посiрiлих, аж попелястих луках, у вогких лозняках закопують тушi розбухлих тварин, коней попутаних. Трава позависала високо на вербах, вказуючи ватерлiнiю вiдшумiлої повенi, вiдшумiлої, мов кошмарний сон. Траву вже висушує сонце. Поступово звiльняються вiд страху тi, що, загнанi повiнню на дерева, посивiли тодi протягом однiєї ночi. Перевiв дух i той голова колгоспу, який, втративши пiд час повенi худобу, поплатився за це своєрiдно: геть вилiз йому чуб, облисiв, обголомозився чоловiк! Лiкарi запевняють його, що це вiд нервового потрясiння i що це тимчасово - ще виросте, ще "будете кучерявий...". Якби тiльки й горя, що це... Паводкова комiсiя досi так i не встановила iменi того чоловiка, що його знайшли наїгiвзамуленого в лозняках, з дитиною, притиснутою до грудей... Хто вiн i хто те дитя? Свiтить сонце, сушить сльози чиїсь на щоках, люд поволi отямлюється пiсля шквалiв пережитого лиха. Вагоноремонтний завод знову взявся будувати над рiчкою дитячi табори та зону вiдпочинку для робiтникiв. Наводять мiсток, ставлять будиночки, грибки, розбивають клумби. Бо з усього, що набудували перед тим, пiсля повенi зосталася... одна арка! Жартують: - Отакої мiцностi арка: циклон не бере! Господарники пiдраховують завдапi стихiєю збитки. Голова прославленого колгоспу бiгає по установах райцентру, допитується, чи буде повернуто йому польовий вагончик, що його погнало водою за кордон, та чи повернуть iноземнi сусiди так трудно добутi полiетиленовi покривала, що їх теж понесло туди, за прикордонну смугу... Держава не шкодувала потерпiлим допомоги: залiзницею вже йшли для населення краю дефiцитнi будiвельнi матерiали, продукти, рiзнi товари. Колгоспи було звiльнено вiд планових поставок, та проте люди не переставали шкодувати: адже такий мав бути цього лiта врожай! Хлiба вчасно були пiдкормленi, овочi зразково обробленi i... раптом! Не зачепленi циклоном областi теж виявляли сприяння: за домовленiстю з ними бригади з потерпiлих колгоспiв вирушали на схiд заготовляти корми для худоби, тюкувати солому... Життя входило в звичну трудову колiю. Зворушливi сцени прощань iз солдатами вiдбувались по селах. Самi, не чекаючи вказiвок, люди несли своїм рятувальникам подарунки, найкращi свої вироби вiддавали їм народнi майстри-рiзьбярi, а вiд жiнок та дiвчат дiставались солдатам гаптованi рушники та гуцулки на згадку. Незабаром пiдуть звiдси амфiбiї, розлетяться по своїх аеродромах вертольоти, будуть їх екiпажi знову десь у казармах, житимуть не примiтним для iнших, негучним, нiби невидимим життям. Але кожен повернеться звiдси з новими, з незгладними карбами на душi. Вiдтепер змiниться ставлення й до самої рiчки: адже бачили, що вона криє в собi, який звiр може прокидатися в нiй... Буде насторога. Не видно буде, щоб купалися там, де ранiше любили купатись. А вона плине, знову успокоена, мирно дзвенить, несе в берегах свою колискову мелодiю. Текучим потоком свiтла переблискує по самому дну русла, i тiнь вiд кожного камiнця, як i ранiш, мерехтить у водi. Закодовано в нiй i гуркоти циклону, i силу стихiй, i горе чиєсь, - втiлює в собi переблисковий плин самого життя. Настав день прощання бiля старовинної ратушi. Непотоплений стiл президiї винесено на майдан. Гримить оркестр. Музикою зустрiчає майдан героїв боротьби з стихiєю, - вони мають ось-ось пiдiйти. Дiти з букетами квiтiв нетерпляче ждуть моменту пiдносин: троянди, маки палають такi, що де вони й збереглись у ночi циклону. Живi, яскравi, повнi краси. Бiля товариша Лукавця, як завжди, гурт охочих послухати свiжий анекдот. Одначе цього разу тут мова серйозна. Про село Яворiвцi йдеться, що його пiдтоплює майже що-року. Набридло вже їх рятувати. Пiсля повенi яворiвчанам запропонували переселитися на iнше мiсце, куди повiнь не дiстає. - Субсидiю дають, всiлякi пiльги, але ж - нi! Не посунемось пi на метр. Тут нашi батьки й дiди жили... Тут кожен корiнь наш. Ну що за народ? - Жебрали б, жебрали б, якби це колись, - каже котрийсь-iз старожилiв, думаючи щось своє. Товариш Лукавець, вiрний собi, нарештi "видає" кiлька веселих повеневих iсторiйок. Про буфетницю, яка пiшла на чортову спiлку з циклоном, сподiваючись приховати чималу розтрату... Та ще про того завскладу, який "пiд шумок стихiї" сам кинувся вночi спустошувати свiй склад; повiдмикав, повiдчиняв дверi навстiж - був певен, що повiнь змиє всi грiхи, а повiнь до нього так i не пiдiйшла... Про людськi жертви мовилось неехоче. - Як на такi розмiри лиха, то жертв зовсiм не багато, - заспокiйливо казав Лукавець. - А могло ж би i цих не бути? - зауважив молодий чепурун iз районних. - Ну, це вже не до нас претензiя, - заперечив Лукавець. - Ми зробили все, що могли. Не мiлiцiя винувата... - А хто? - Всi i нiхто. Нiхто i всi. Треба, щоб душевної депресiї в людях не було, ти мене розумiєш? Є депресiя в циклонах, є вона i в людях... Звiдси й наслiдки. Так що скарга вiдводиться: не за адресою вона. "Нiхто i всi" - ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам, спiвчутливо приймалось також i його посилання на якусь оту не зовсiм зрозумiлу депресiю, мудровиту штуку, що її Лукавець упевнено й весело перемелював на зубах... Присутнi згоджувались, що жертв циклону було б справдi набагато бiльше, сотнi людей забрав би потоп, якби тут не виявили себе тверда воля й сила порядку. - А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсiм не було? - дивлячись Лукавцевi в вiчi, доскiпувався Бронек-дев'ятикласник. - Циклон загнуздати!-розважно вiдповiдав мiлiцiонер. - 3 космосу знешкодити його. Але цс я вже тобi полишаю... Займись. Музика вдарила туш. Iшли амфiбiсти. Льотчики вертольотiв. Понтонники... Мерщiй кинулись шикуватися комсомольцi з рятувальних дружин... Вiйськовi й цивiльнi стоять вишикуванi, свiдомi виконаного обов'язку, слухають слова народної вдячностi. Вручаються грамоти. Чiтким кроком виходять з шеренги один за одним рядовi й командири, одержують iз рук секретаря райкому партiї нагороди, що для багатьох iз них є першi в життi. Вручають грамоту генераловi, стрункому, моложавому. Юнакам в офiцерськiй формi... Одержують грамоти водiї амфiбiй, пiлоти, тi, хто найбiльше вiдзначився в боротьбi з потопом... - Джумагалiєв! - Скоморохов! I раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прiзвище: - Каштан Решетняк! Молодий, бездоганної виправки офiцер одержував грамоту. Розгiн плечей, гiднiсть постави... Мiцне, повите спокiйною усмiшкою обличчя. Вилитий Iван! Чистiсiнько батькова крутобровiсть. Наче той ожив, наче воскрес... Вже викликають iнших. З числа цивiльних одержує грамоту i той модерняга, що приїздив мотоциклом до кiиошникiв, пропонував зiграти роль анонiмника. Одержавши нагороду й вiдходячи вiд столу, пiдморгнув Колосовському: а ви, мовляв, не хотiли брати... Не знаєте, братцi, людей... Бронеку їхньому теж належала вiдзнака за рятування табiрних дiтей. Вiн зовсiм засоромився, беручи грамоту, .стояв бiля столу по-хлоп'ячому нескладний, зсутулений; секретар, усмiхнувшись, напiвголосно сказав йому щось пiдбадьорливе, хлопець кивнув i мерщiй шугнув у натовп, мовби хотiв скорше заховатись вiд власної слави. - Ви знаєте, ким вiн мрiє стати, наш Бронек? - сказала Ярослава до Колосовського. - Синоптиком! Всi урагани з параболами їх шляхiв у нього нанесенi на картi. По iменах знає, де рухався ураган "Газель", де тайфун "Опал"... Смiшний. Неодмiнно, каже, полечу в самiсiньке "око бурi", щоб побачити ураган зблизька, на екранi радiолокатора. Пiсля церемонiї Колосовський познайомився з капiтаном Решетняком. Так, родом iз полтавського, з того села... Батько Iван, мати - Катерина. Хвиля гарячого пiдкотила до горла... "I ось ти змужнiло, розквiтло, ще одно людське життя, що тiльки розпускалось тодi, коли ми невольничим братством скнiли десь у печерi-цегельнi, лиш зоряним всесвiтом вкритi. Розквiтло й зустрiлось менi на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й засмутити мене..." Пiдiйшла Ярослава, звернулась до капiтана, як до знайомого: - Вiтаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитiстю. Вiн зашарiвся. - Ви не забуди мене? - Забути? Таке не забувається... А сарночка ж ваша ще й досi у нас. - Її треба в гори вiдправити. - Але як? - Я прилечу за нею... Не заперечуєте? Ярослава вiдповiла очима: нi. Колосовський вiдчув, що виникає нiби якась тайна мiж ними. Оця сарночка, що її треба в гори вiдправити... Про неї мовиться таким тоном, з таким поблискуванням в очах... Чи не виросте з неї в горах, десь там на полонинах сарночка їхньої любовi? Незабаром капiтана покликали, i вiн, потиснувши руки обом, твердим кроком пiшов до товаришiв. Пiшов, щоб одразу ж, мабуть, i вiдбути, i знову опинитися в iншiм життi, де суворо, де загадково. Там, де їх рiдко й бачать дiвчата, хiба що у вихiднi, якщо нема тривоги... Але вiднинi тут їх весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони є i готовi в будь-яку мить з'явитись iз своєї суворостi, за першим же покликом прибути людям на помiч. XXII Якби ж тiльки в яснi барви дня не вплiталася стрiчка жалоби... Всюди i в усьому почувалась вiдсутнiсть когось... Як живого, бачить кiногрупа Сергiя в його останнiм розшаленiлiм натхненнi, коли вiн, мокрий, сяючий, забiгав похапцем перезарядити апарат... Бачать руки його вмiлi й мiцнi. I улюблену його камеру, що десь зараз, мабуть, лежить замулена, потопом замурована в. сiрi грунти гирла... Разом з останнiми, може найдорожчими, кадрами. Мiст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблi. З людиною, що до останнього фiльмувала, поки разом з бетоном мосту пiшла в буруни стихiї. Так загинув цей невпокiйливець, шукач, вiчний ловець невловного. Зосталось вiд нього кiногрупi лише щось на легенду схоже. Взiрець самовiддачi вiд нього зоставсь, "пiвцарства за гелiкоптер!" та ще отого натхнення шал... - I все ж вiн вийшов переможцем, - каже Ягуар Ягуарович i поринає в глибоку задуму. Нiби вирiс в очах кiногрупи Сергiй. Був вiн оператором справдi несухого, неакадемiчного складу. Його камера - експресивна, зухвала, рiзка, - її нi з чиєю не сплутаєш. Вона мовби повторювала вдачу господаря, його нервову жадобу, його невситеннiсть, навiть вади його... Ранiш декому не подобалась в Сергiєвi, скажiмо, ота його набута в кiно професiйна манера безцеремонне розглядати людину з нiг до голови, грубувато зазирати незнайомому в очi, мовби допитуючись: "Ану, на що ти здатен... Чи хоч трохи ти кiногенiчний?" Але зараз i цi манери його прочитувались iнакше: все ж таки-славний був хлопець, душею вiдданий мистецтву!.. Згадалося засмученiй кiногрупi, як один тип, виступаючи на студiйних зборах, колись дошкуляв Сергiєвi: "В тебе ж манiя справедливостi!.." Що скаже той тип тепер? В один iз найближчих днiв спорядили розшуко'ву експедицiю, яка мала пройти по рiчцi вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава i Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть слiди якiсь, може, десь виплив, у лозах застряв... Рiка, найбiльша з усiх тутешнiх рiк, прарiка, що використовується для мiжнародного судноплавства, що десь там у верхiв'ях повита в тумани, оздоблена неоном вечiрнiх вiтрин, в мости та бетон набережних закута, - тут вона розлилася вiльно-просторо, тече, переповнена повiнню свiтла... Мрiяв Сергiй про фiльми новi, один iз них мав бути присвячений Свiтлу... "Бо хiба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, i часточка матерiї, воно й руйнує i творить! Хоча б одна ота поема фотосинтезу... Може, й справдi десь тут межа переходу матерiального в духовне, в iдеальне?" - наче чувся ще тут його схвильований голос. Пливли з думками про нього. Ще кращим, дiж за життя, здавався тепер вiн для них. Мудрий мудрiстю молодою. На самопожертву здатний. Ягуар майже певен, що їхнiй колега пiд час зйомок на нiчнiй натурi, а надто ж пiд час рятувальних робiт створив, мабуть, справдi генiальнi кадри - от невiдомо тiльки, що там вийде, коли буде проявлено... Та щоб не засвiтити плiвку - в такiй метушнi тодi пiд час циклону перезаряджали... - Адже недавно в одних: три доби знiмали, i в одну секунду все нанiвець... плiвку засвiтили... Iз свiтла виникло й згублене свiтлом, - Ягуар Ягуарович скрушно хитає головою. Уявляється йому чиясь засвiчена плiвка, що, помутнiвши, схожою стала на сиве безбарв'я слiпих, стихiєю скаламучених вод. - В майбутньому кiноплiвку, кажуть, замiнить кристал,-розмiрковує далi Ягуар Ягуарович, сидячи на кормi бiленького катерка, що несе їх по течiї. - На якому-небудь кристалi буде закодовано цiлiтii фiльм, уявляєте? I такого вже не засвiтиш. Кристали, потрiбнi для фiльмiв, спецiально будуть вирощувати... - О мой, мой, - зiтхнула Ярослава. Весь час в глибокiй задумi вона. Може, згадує, як їй Сергiй востаннє руку поцiлував... - Знати б, чому вiн так кохався на музицi старовиннiй? Дитя лiсiв, з партизанської ложки вигодуване... здичавлений малюк, чудом врятований, кимось вихоплений з кошмарiв- тих полiських Лiдiце.,. як вiн здобувся на таку свiтлу любов до мелодiй Бортнянського, Беделя, Баха? "Може, якраз любов цю йому нашумiли лiси партизанськi, - думає Колосовський. - Однак, справдi, дивне явище: серед молодi, серед цих клопiтних дiтей цього клопiтного шаленого вiку раптом такий iнтерес до музики старовинної... Може, якра'з вона приваблює своєю яснiстю, гармонiйнiстю, навiть суворим отим аскетизмом почуттiв? Може, людина сучасна, оглушена какофонiями, хаосом поп-арту, саме й шукає для себе класичної цiльностi, -якихось втрачених гармонiй?.. Хоче знати, якою вона ранiше була, як почувала, як мислила... Внутрiшньо будуючи себе, звертається за досвiдом людського - й туди, у вiки..." Рiка щодалi розлягається ширше - сонячно, повноводо. - Натурне освiтлення, його треба вмiти читати, - каже Ягуар. - А вiн умiв. Не плiвку - нерв закладав у камеру. - I все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. - Казав якось, що краса природного освiтлення сьогоднi операторам дається ще далеко не повнiстю... Мрiяв про досконалу технiку, яка б дала змогу в неполаманостi, незбiднено винести на екран отi природнi рефлекси освiтлення, що були помiченi ще майстрами iталiйського Ренесансу.. I чомусь згадується Колосовському те хлоп'я з iншого берега, з вiдсвiтом шторму на лицi, його кипучого сяйва... Звiдки те бралося свiтло? Вiд якої чистоти? Вiд яких меридiанiв накочувалось воно разом з валом прибою, з литвом бурунiв, несучiї в собi бризки бур i свiтляну порошу сонця? Юним сфiнксом в червонiм пуловерi називав Сергiй хлопчика, все хотiв розгадати тайну тiєї дитячої усмiшки, що, як промiнець, зароджувалась над розшаленiлим прибоєм... "Про що думаєш, Сергiю?" - "Думаю все про ту ж вiчну гармонiю, хоч не знаю, чи скоро буде вона, якщо досi - протягом вiкiв - не було..." Ширшає роздолля вод, щодалi бiльше свiтла. Пробували його передати музикою на партитурах. Звичайно, в ньому щось с зпачпс. Може, навiть винятково значне. Недаром ця тайна вабила стiлькох митцiв, не давала й твоєму операторовi спокою... Не зник вiн, не зник! Такi не зникають безслiдно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравiєм, сiрим намулом на полях iсторiї... Людина, - якщо була вона людиною, - сама стає часткою все'загального свiтла! В розливi нашого життя є i його, Сергiєве, свiтло. I Прiсине. I Шамiлеве. Й Решетнякове... Води гирла! Очерети i птахи... Пригадав Колосовськпй, ;;к кiлька рокiв .тому з Сергiєм вони десь тут фiльмували птахiв для документальної стрiчки... Ночували в хатинi єгеря серед безкраю очеретiв, а вранцi птахи їх розбудили своїм лебединим клекотом, нi з чим не зрiвнявшiм, солодким, як весна, як сама любов... "Це вже неземне, - казав тодi Сергiй. - Цей рапок рожевий, мов фламiнго... I голоси бiлокрилих сирен над очеретами... Таку насолоду життям, певне, зiпали тiльки грецькi боги". Шукали Сергiя по всьому гирлу, обнишпорювали береги, заводi... Знаходили цiлi в'язанки задубiлих черевикiв та спортивних дитячих кедiв, що їх повiнню занесло сюди десь, мабуть, iз взуттєвої фабрики. З-пiд очеретiв, з-пiд низьких, в переплетенiм корiннi берегiв знову виходили на просторе. Нiде не було. Очi слiпило мигтючiстю неба й води. Оливково-срiблястий, сугубо пiвденний колорит панує на всьому. Мовби колiр давнини, барва вiчностi. Жодного вертольота в повiтрi, "час вiд часу лише птах пролетить над вербами, над очеретами - бiло, неквапно. Небо гирла, небо Овiдiя... Яка злагода i розкiш в природi, що недавно шаленiла чорним вибухом циклону... Сяє пiвкуля неба, дає свiтло усiм цим водам, вербам, очеретам, а вони у взаємнiй щедростi вiддають своє свiтло йому. Свiтло оце всепроймаюче, мабуть, тiльки воно й не етапе тлiном. Силу, що творить, силу сонця й непогасних вчинкiв людських - хiба її вбити циклонам? Маревом, блиском усе переповнене. Все злилось, поєдналось в стихiї сонця, в гармонiї життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона переблискує, торкнута вiтерцем... Скiльки пластики в коливаннi цi стеблини з хитливим ритмiчним переливом свiтла на нiй! Вiддзеркалена на мигтгочiм екранi води, вона похитується, живе, нечутно розмовляє з водою, з вiтром, iз сонцем, з другом вашим, може, розмовля... Вхопи, зафiксуй цей порух очеретини, i свiтiння вод, i срiблястiсть верб, їх епiч.пу задуму... Зафiльмуй, збережи цю велику творчiсть природи! Але кому, навiщо? Хто дорожитиме? Чи перед ким iз прийдешнiх постане цей величавий спокiй гирла i ця очеретина в її плавкiм коливаннi, чи оживе вона, як рядок гекзамиїра, ик скалка краси, як необхiднiсть? - Толстой десь сказав: люди як рiки, - почувся задумливий голос Ярослави. - Наче про Сергiя сказав... "Ця рiка, вона теж як людина: сягнула свого апогею, вибухла повiнню свiтла i саме тепер, коли свiтлом мудростi осяяна, в спокiйних розтоках гирла мусить завершувати свiй плин... Вже стає Океаном". Не впiзнати рiку. Те, що недавно чорно, ревiло, ламало, трощило, тут поступилося мiсцем iншiй повенi - повенi, яка не руйнує. Плине, ущерть налита свiтлом, рiка. Розсунула очерети, розлилася привiльне, вiдтворює саму широчiнь i сяйво неба, з усiм живим спiлкується своєю безмовною мовою... Тут я впадаю в Свiтовий океан. З цими очеретами прощаюсь, що, як єгипетськi папiруси, вбирають в себе щедрi тайнощi свiтла... Прощаюсь з прикордонною вишкою, що височить в очеретах, i прикордонник молодий там чатує з бiноклем угорi... Цей день чатує, залитий потопом свiтла, i маревну тишу верб, i безконтрольний полiт птаха понад усi межовi знаки... Йду, зникаю своїми прiсними водами в Свiтовiм океанi. Вiн поглинає мене, одну з безлiчi рiк, щоб уподiбнити собi, розчинити у синiх своїх безмежжях. А чи так уже й безслiд зникаю? Не позначусь хiба - хоч певною мiрою - на окладi його ж власних вод, на мiрi її солоностi, на рiвнi його не регiв, на самому характерi Океану? Рiка рiвнин i гiр, ще довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морської блакитi течiю рудої рiчкової води; вона й там. Довго зберiгатиме свою рiчкову природу - и прiсноту джерел, i колiр гiрських та долинних грунтiв, i внутрiшнiй рух Життя... Вода серед води - вже в цьому є незвичайнiсть; i є щось значне в самому актi впадання, в цьому одвiчнiм єднаннi гирла рiки з Океаном. Свiтиться свiт. Всюди розiллялося тихе, срiблясте, безкрає... I повiнь уже тут не повiнь. I небо вже тут не небо, а небеса.