ачив, що через дiрку в шкарпетцi виглядає голий палець. Вiн сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смiшно: але саме дiрка в шкарпетцi, голий палець похитнули його певнiсть. Євген засоромився i сам нестямився, як сказав Бiлановi: - Проходьте. Хоч проходити було нiкуди. - Євгене... Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, i скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повiрте... Я не можу... Все - потiм. Я прийшов до вас попросити лiкiв. Голос його тремтiв, немов надмiру натягнена струна. I сам вiн мав вигляд жалюгiдний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сiре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомоднi, з язиками, калошi, старезний макiнтош. Пружно стиснена Євгенова правиця несамохiть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя. - Ви ж... Не вiрите... Бiлан дивився йому просто в очi, вiн не чув тих слiв. .. - Хочете, я стану на колiна. Хочете... Я стаю... Євген стрибнув з лiжка, встиг пiдхопити професора пiд рршь. - Не треба. Не треба, - повторював однi й тi ж, немов -був усi iншi, слова. - Сядьте сюди... Я зараз... Зараз... * * * - Костику, ти чого втiкаєш? Не впiзнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордiйовича спiдлоба, намагався звiльнити руку. - Впiзнав, - колупнув пальцем вiльної руки в носi. - Ти прийдеш до мене у гостi? - А що у вас є? - О, багато чого. Корабель з вiтрилами. Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома? - Вдома. Вона казала, сьогоднi коня купить, - зблиснув оченятами Костик. - Справдешнього. З хвостом i гривою. Отакого, як у селi. Прокiп Гордiйович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку. "А що, коли вiдповiсть Олександр? - в котрий раз зринула думка. - Забув запитати Костика, чи вдома вiй... Вдома? Ну то й що. Хiба зараз... Ет". Вiн рiшуче покрутив диск. Трубку взяла Аитонiна Михайлiвна. Чув її дихання, шерех пальцiв по трубцi i чомусь. довго не мiг сказати перших слiв. - Тонк"! - не дав розгорiтися тривозi. - Я знаю - ти мужня. Вiдкинь всiлякi упередження. Я хотiв би поговорити з тобою. Хотiв би побачити... - В мене немає упереджень... - Я теж лiкар. Може, я не збагнув у медицинi великих таємниць, але я теж розумiюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практицi сотнi подiбних випадкiв. Хочеш, приїзди до клiнiки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене? - Не знаю... Не треба. Прокопе... - Я йду до вас. Щось клацнуло в трубцi, мабуть, Антонiна Михайлiвна впустила її. - Я... сама. Зараз. Прокiп Гордiйович лiкар. Обоє знають i розумiють це. Холод навмисне накинув на плечi халата, одягнув окуляри. Вiн не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Анто-нiнi Михайлiвнi чужим, строгим. I все ж вона довго зволiкала, не хотiла розстiбати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтiли якось по-дитячому, а великi голубi очi дивилися злякано, прохально. Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кiлькома словами - в кого вже були. їй знову болiло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врештi Прокiп Гордiйович посунув їй стiльця, сiв. сам. Халата перекинув через бильце. її покладенi на колiна руки дрiбно тремтiли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слiв, мов присуду. Може, тому, що вiрила в нього бiльше, нiж в будь-кого. А вiра в людину вже сама по собi вбирає i вiру в її фах, в її покликання. Вiн дивився їй у очi. Вiн говорив, нiби викладав їй на долонi зафiксованi докази. - В наш вiк кожна друга людина перехворiла на рак. На думо-думо-рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка... В нас у лiкарнi нещодавно прийняли за кiсту вагiтнiсть на п'ятому мiсяцi. Рак i бомба покалiчили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантiї. Та й що всi гарантiї. Але я переконаний, що в тебе мастопатiя. Нарив. Тому й кров. I краї не промацуються. На мастопатiю хворiє чимало жiнок. В тебе один з таких випадкiв. Тiльки значно гострiший. Кригу плавить тепло. Тепло i вiра людських очей плавить кригу душi, i вона збiгає сльозами. Це були сльози страхiв, сльози болей, сльози вдячностi. - Прокопе, я вiрю тобi. - Але я ще не сказав усього. Ти вiриш зараз, але ти пiдеш, i з тобою пiде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волi i моєї. Волi будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висiтиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лiкування... Блокаду новокаїнову... Але лiпше - оперувати. I навiть в тому, найгiршiм випадку - це поки що єдине, найкраще. Одразу ж пiд мiкроскоп, на бiопсiю. Операцiя нескладна. Прооперую я або Варвара Iванiвна. В неї таких випадкiв - щонайменше тисяча. Я ж тобi казав, ми - чорнороби. - А лiки? Мазуровi? - Лiки... Звiдки це протяг? - Професор пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна. - Менi здається, вони... їх ще треба перевiряти, дозувати... Ти приходь завтра. Олександровi скажи - i приходь. Сьогоднi вже не їж. Тiльки не передумай. Збери докупи всю свою мужнiсть. Я знаю, ви, жiнки, мужнi, дужчi за нас. * * * Олександр Кiндратович чекав кiнця операцiї в Холодовiм кабiнетi. З собою принiс двi коробки цигарок i тепер припалював одну вiд одної. Зринали, мов хвилi, думки, зринали i розпадалися, не лишаючи пiсля себе слiду. Тiльки незвичне вiдчуття, вiдчуття часу, але не думкою, - серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою iншi, вони проходять крiзь життя, як сталева глиця крiзь стiг сiна. "Зараз... Тоня..." Тоня. Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого... Хотiла, щоб був кращим. Намагалася, щоб iшов рiвно, щоб не падав у дорозi, не збивав iнших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Вiн тiльки тепер розумiє - вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього. "Ох, хiба можна думати так зараз? - затис думкою немилосердне в пiдозрi серце. - Не думати... Куди я вчора поклав папку з рефератом... А яка, власне, рiзниця... Тоня... ...Мабуть, вже роблять аналiз". Хоч сидiв спиною i дверi прочинялись без скрипу, але вiн почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повiльно, мовби нерiшуче. Вже без халата, простоволосий. Бiлан, сам того не помiчаючи, пiдвiвся з стiльця. Дивився перед себе й не бачив нiчого. Тiльки руки, великi, мiцнi, Холодовi руки. Ось права дiстала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказiвного пальця видобула сiрника. Чирк! Точно, спокiйно. I враз Бiлан вiдчув, як щось обiрвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтiли, пiдломилися в колiнах. Тугий клубок розсипався, i Олександру Кiндратовичу стало так жарко, що не стачило повiтря. Йому захотiлось заплакати, захотiлось кинутись до Прокопа Гордiйовича, виповiсти йому все. Про себе, про пiдозри, про записку до мiнiстерства. Але в останню мить щось стримало його. Оте, камiнае, котре плелося в тютюновiй хмарцi. Холод i тут знайшов спосiб жбурнути його. Бiлана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. I в очах лiкарiв. Непролита злiсть заклекотiла в грудях, закипiла на серцi холодними сльозами. В його отруєних недовiрою очах помимо волi ще раз хлюпнула тепла хвиля i згасла. Вона мовби скрижанiла пiд злiстю. I погляд. I слова. - Спасибi. Я не хотiв у себе... Спасибi. Його ноги чавунне стукотiли по пiдлозi. РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Увечерi прийшла Ольга. В теплiй шубцi, хутрянiй шапочцi. Свiжа, пружна. На щоках - рум'янцi, губи - вишневi, i не збагнеш одразу, кому вони бiльше завдячують: морозовi чи сучаснiй синтетичнiй хiмiї. Очi Ольжинi блищали, i в них все та ж колишня наївнiсть. Манлива i ненадiйна. Немов хорошi, тонкої роботи, фальшивi корали. Прокiп Гордiйович здогадувався, що ота пружнiсть, ота незав'яла краса коштують його колишнiй дружинi немало зусиль. Це вже нiби акторське натхнення, його ледве вистачає для сцени. Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого? - Пише, все в нього є, - сказав Холод, не припиняючи роботи. Вiн сидiв на низенькому ослiнчику, затиснувши мiж колiн шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з-пiд зубного порошку дерев'янi гвiздки, вганяв у пiдметку черевика. Шевство - таки його забаганка, дивацтво. Олеговi, свої черевики - завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих лiт. В селi вiн влiтку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусiда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. I мав з того, як кепкував над собою, "натурального господарства", немалу втiху. - Може, й менi пiдiб'єш? -притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кiмнатi Хода в яеї легка, поривна. Немовби жiнка силомiць стримує свої кроки. Але я хода й - оманлива. Ольга нiколи нiкуди не поривалася, нiчого незвiданого не прагнула. - Обережно, проб'єш пiдлогу, а внизу пiдi мною мiлiцiонер живе, - пiдсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, - моя фiрма ремонтує тiльки вивiреним клiєнтам. Боюся, донесуть, а тодi - податок, патент... - Хiба я клiєнт непевний? - повела бровою. - Не стiльки непевний, як нестiйкий. Холода манить щось до такої розмови. Вiдчуває, що блукає по небезпечнiй стежцi, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому не хочеться сходити з неї. Вiн таки пам'ятає Ольгу. Оту, колишню Ольгу. Жагучу, палку, хоч i невiрну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як i та? - А хiба клiєнт не може перемiнитися з роками? - запитала. Взяла зi столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на мiсце, так i не прочитавши. - Облиш стукати. Це, зрештою, не ввiчливо. Ти завжди був для мене провiнцiйним факiром. Не розумiю я... Освiчений, культурний чоловiк, i оце... Гвiздки, латки. - Таке вже моє призначення - латати. I тут, i там. Вiн сам перекинув мiсток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко. - Як там у тебе, на роботi? Я чула, машину якусь конструюєш? - Звiдки це ти?.. -Холод поклав молоток, лапу, пiдвiвся. - Володя сказав. Полив'яний. Ми оце пригадували з ним давнi днi, смiялися. Вiн страшенно упадав за мною. Тодi, як ми з тобою збиралися одружитись. Пам'ятаєш, обридав нам своїми вiдвiдинами. Все мене намовляв... А ти знаєш, Володимир незабаром буде мiнiстром. Правда, дивно? - Чому, я бачив i таких мiнiстрiв. - Грубо. Ти завжди шкодив собi грубiстю. А хочеш, я тобi допоможу з твоїм винаходом. - Через Полив'яного? - i враз вiдчув, нiби вдось липке, холодне проповзло йому ло грудях. Вже бiльше не хотiлося отiєї розмови, притьмом втiкав вiд неї. - Вiн менi обiцяв приїхати, подивитись... Два мiсяцi тому. - Мабуть, забув. У нього зараз стiльки клопоту. Адже заступає мiнiстра. Але може приїхати. - Вже не треба, я розбив свiй апарат. "Так от чого, голубонько, ти прийшла, - усмiхнувся в думцi Прокiп Гордiйович. - Я не полiз до настановленої тобою пастки, i ти порiшила нацькувати на мене псiв. Я їх не боюся. Я вдам, буцiм не чую їхнього гавкоту, я зiб'ю їх iз слiду. Тобi доведеться гукати їх, ти викажеш себе, вийдеш з гри". Дивно, вiн не почував гнiву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка i небезпечна. Що ж, так склалося, сам собi обрав партнера, сам багато в чому винуватий. Хоч i йому невiдомо, чи можна залатати душу, якщо не затримує нi любовi, нi спiвчуття, якщо в неї студять холоднi вiтри. Прокiп Гордiйович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон. Розказала все те, що виливав вiн, Прокiп, iii зраненою душею про його колишнє i теперiшнє життя, - все, що знала й чого не знала. Холод запалив цигарку, пiдiйшов до вiкна. На вулицi - бiло. Падає перший скупий снiг. Сиплеться з чистого неба, притрушує все чорне, брудне. В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговiчна, крихка, забути чи не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочностi. Може, саме тому й стає нам весело, молодо. Нам хочеться побiгти безтурботною дитиною, пiдставити небовi обличчя, топити, топити його в нiжнiм чистiм шумовиннi. Холод просто фiзично вiдчував це. Йому ледве хотiлося говорити з Ольгою. - Менi вже не потрiбен анi Полив'яний, анi бляшаний. Я незабаром виїжджаю звiдси. - Куди? - Тривога перехлюпнула через очi ломимо її волi. - Таємниця. Проте, - покрутив пальцем над головою. - Для тебе, по старiй дружбi - пiвтаємницi: пропонують кафедру i клiнiку. У великому мiстi. Йому минулого року справдi пропонували клiнiку в Ленiнградi. Мабуть, погодилися б прийняти його i зараз. Проте вiн не збирається залишати роботи тут. Не збирається навiть нiчого змiнювати в укладенiм порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу. Не вiрю, що ти поїдеш. Чому б це? Ти не перелiтний птах. Ти приростаєш душею до одного поля. Ти фанатик цього поля. А те поле чуже тобi. - А якщо на цьому не родить нiчого? "Який ти фанатик, - подумав чомусь невесело. - Ти вже багато з чим примирився. Проходиш, нiби не помiчаєш. Фанатики... Вони грудьми рвуть перепони. Або рвуться на них самi. Ти не фанатик. Але ти не збираєшся здаватись. Ти будеш битися до кiнця. Може, навiть залишишся сам. Все одно". - Не повiрила б ранiше, що ти станеш таким корислив-цем. А як прикидався! Як гравi То тобi теж власна шкура?.. "I все одно не виведеш мене з терпцю. Не довiдаєшся нiчого напевне", - посмiхнувся вiн. - Тодi виходить, справедливо в пiснi, яку ти спiвав: "Нема в свiтi правди..." - Пiсню теж хтось написав. Висловив те, чим вболiвав в тi хвилини. Щось любив, на щось злостився. - Я колись думала: ти нiколи не навчишся жити. Коли ж... Скажи, ти був щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, їй справдi кортiло знати це. - Був. I буваю. У вимрiях... - Нi, я справдi... - А я теж. - Хоч вже нiщо не в змозi було навернути його до серйозної розмови. - Бо що таке щастя? - Що ж по-твоєму? - А от що. - Вiн пiдняв черевика, наставив його проти вiкна. - Бачиш дiрку? - Ну?.. - Оце воно. У їхню розмову зненацька перетяв рiзкий телефонний дзвiнок. Дзвонили з клiнiки. Просили його негайно приїхати. Вiн вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про iнше. "Коли б там, поки приїду, не сталося чого. Мазур - фанатик. Душа в нього знервована, розхитана". Прокiп Гордiяович чекав бiди. Адже так не могло минути. За дозволом, котрий надiйшов з союзного мiнiстерства, Мазуру видiлили двi палати в клiнiцi. Туди поклали людей, чиї життя вже були промiрянi хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з життям, були Євгеновi лiки. Ох, як це страшно, коли нiчого позаду, нiчого попереду. Коли всi лишаються, всi житимуть... Ця ниточка тодi вироста до товщi корабельного каната. Холодовi здається, коли б можна, вiн би в кожнiм мiстi посадовив отакого рятiвника. Щоб видавав свої лiки, свою вiру. З вiрою вмирати легше. "Вам спочатку стане гiрше, - говорить Євген. - А вже далi..." Людям справдi гiршало. Але вони чекали того "далi". Чекали, незважаючи на те, що їх меншало. Прокiп Гордiйович бачив - якусь-то дiю Євгеновi лiки мають. Людинi справдi гiршало, вiдтак - коротке покращання. I далi: летальний iсход. Те ж саме фатальне далi, що й ранiше. Холод нiчого не запитував у Євгена. Навiть не дозволив зробити таємно аналiзу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрiчi опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навiть вже хотiлося цього. Нехай би й вiя, як Бiлан. Євген би тодi мав право кинути все, пiти кудись свiт за очi. Щоб утекти вiд отого дня. Вiн знав, що той день наступить. I ось - наступив. Хворому кожен шерех вiдлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим i загрозливим. Серед них вже давно прошелестiла чутка, що їх обкрадають, що на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лiкар. Його вже немає третiй день. А. розставленi на тумбочках лiки з темно-коричяевих стали свiтлими, майже прозорими. Породжена страхом i недовiрою напруга лопнула, впала на сестер i няньок. Хворi вчинили бунт. Вони не впускали нiкого в палати, вимагали Мазура i професора. Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордiйовича. Маленький, зiщулений. Вiн ступав по зболених надiях, по живих поглядах. Очi... Тi очi!.. Ладнi ввiбрати в себе весь свiт i неспроможнi взяти крихти його радощiв. Євген розглядав пляшечки до свiтла, капав лiки на долоню, куштував. Вiн не пiдводив очей. Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сi струни, плакали тихо, без голосу. - Це не мої лiки, - ледве чутно сказав Євген, дiйшовши до кiнця палати. - Завтра ранком вам принесуть справжнi. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку... Вiн втiкав з палати... Сам, без запрошення, зайшов до кабiнету професора, важко опустився на диван. Так сидiв довго. Гуляла за вiкном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз. - Лiки мої, - нараз випростався вiн. В Євгенових очах горiла рiшучiсть самогубця. - Мої. Я знаю, що тепер менi... Але я хочу, щоб ви... Нi, не для того, щоб мiсце... Я вiду. Тiльки знайте: я не шахрай. Ви бачили самi - органiзм реагує... Вони ще побачать... Я ось зараз вам все... Дайте аркуш паперу... Холод i далi палив цигарку. - Менi - не треба. Або всiм, або нiкому. Завтра в нас конференцiя. Виступiть - i розкажiть. Є люди, якi стоять до iстини ближче, нiж я. В сто крат ближче. Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине нiч, мине хвилинна розпука... I тому вдарив безжальними словами: - Ви тепер зрозумiли, для кого робите? Звiдки треба починати? - Значення має лише кiнцевий результат, - на хвилину стрепенувся, заперечив колишнiми словами Євген. - Для командира важить одне - як виграти битву. Вiн вже дивився за вiкно, думав про iнше. - Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який стоїть у полi, вiн її не виграє. - Може, й так. Тiльки ж солдатовi не обов'язково, а iнодi й не потрiбно знати те, що думає командир. Людина часто неосмислено обламує колючки на деревi, якi бережуть саме дерево. - Бережуть? Од кого? Самi од себе? В полiтицi, в суспiльному життi, може, це й справедливо. Але тут... Де лише одне - людина. Люди. Тут - тiльки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика цiна для людства! Занадто великий егоїзм. Ви опинилися на крижинi. Ви самi туди стрибнули. Невже вам не страшно? - Менi? Коли б вiн тiльки знав, цей професор, як йому страшно. Якi мислi змагають його, якi примари стоять за плечима. Як страшно йому було сьогоднi отих очей. Зненацька його думка перекидається на iнше. Здавалося б, на зовсiм далеке, невiдповiдне до цих хвилин. Вiн боїться ще одних очей. Чорних, глибоких. Тi очi вже нiколи не посмiхнуться йому. Євген певен цього. Розумiє - вони б i так нiколи не горiли йому справжнiм пломенем. I вiн би дурив себе. Мучився й дурив. Професор не чекав вiдповiдi. Погасив у попiльницi цигарку, пiдвiвся. - Хворих ми лiкуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть нiяких лiкiв. Отже, ви скажете, що всi лiки - вашi. Допоможете пiдготувати, кого потрiбно, до операцiї. Це важче, нiж конференцiя. Але необхiдно. Оце ваш перший справжнiй рубiж. Або боєць, або дезертир. Задушiть свої стогони. Вони - егоїстичнi. Менi бувало гiрше. Колись розповiм. Сьогоднi Холод вперше вiдчув утому. Звичайно, видався тяжкий день. Три операцiї, консультацiї, лекцiя. Потiм оце. Однак втома якась гнiтюча, сiра, тяжка. Вона прогнала й сон, i бажання працi. Сидiв за столом, переполював споминами свою життєву грядку. Iншi грядки. Євгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до чужих грядок? Чому вiн має нести на своїх плечах i свої, й чужi провини? "Мiй шлях, звичайний людський шлях, промiряний стовпами вiд колиски. То невже хочу вибiгти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому мене кортить заглянути за останню межу?" "Люди бiжать, i в цьому - невпиннiсть життя, суспiльного поступу. Вони певнi, що на великих просторах щастя бiльше, нiж на маленькому клаптику, що воно там копами, скиртами. Далебi. А я певний? Знаю, де власний колосок ? " Навпроти нього, на стiнi, чорнiла тiнь. Неначе вкарбувалася в стiну. Велика, нерухома. Своєю непорушнiстю нiби тиснула йому на мозок. Вона мусить поворухнутися. Вiн їй наказує. Велить! Це була лише мить. Страшна, невловима мить, коли власна тiнь не пiдкорилася йому. Холодний дрож струсив тiло. Професор вловив iншу мить, мить початку нерухомостi. Так близько, так ясно вiдчув її, що, здавалось, мiг вiдтворити уявою. Отак, ще раз... Але нi, та мить згинула навiки. Невже вiн?.. невже ця тiнь - початок того, одвiчного, нерозгаданого? Адже ж вона справдi колись не пiдкориться йому? Тiло не пiдкориться волi? Холод поворухнувся i пригладив рукою чуб. Тiнь схитнулася, повторила його рух. Прокiп Гордiйович знав страх. Вiн не раз сплiтався з ним у тугих обiймах. I перемагав. Хоч траплялося, стояв на самiм краю поразки. Холод знав страх i на фронтовому полi. I все ж то страхи iншi, нiж цей. Тi тiнi створила сама людина. А ця?.. Ця не пiдвладна їй. А може, й до неї колись пiдiйде людина? Як пiдiйшла до iнших своїх граней. До самої себе. В плетивi сталевих дротiв, в мудрих iмпульсах електронних мозкiв людина стала думати - хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують власнi витвори? В чому початок i кiнець життя, в чому його вiчнiсть? Наш вiк не хоче залишати мiсця привидам, мiстицi, навiть незнанню. Вiн оголошує вiдомим все, надбудовує одну теорiю над iншою, старi вiдкриття заперечує новими. I все ж невiдомого стає щодень бiльше, нiж вiдомого. Людина ще не в спромозi збагнути свiтової гармонiї. Навiть її окремих часток. Отiєї клiтини, в якiй сховалося все: життя, майбутнє потомства, їх дрiб'язковостi й величi. Людина - метелик. Народжується, щоб загинути. А може, загибає, щоб народитися? Вона-вищий витвiр матерiї, її мозок. Так, мозок. Котрий фiксує все, загибає останнiм. А чи ти, людино, не покликана закарбувати все, що дiється з матерiєю? Чи не покликана вiдгадати весь шлях матерiї, увесь свiй шлях? Тодi для чого? Завершити коло i розпочати нове? Але в такий спосiб матерiя заперечить себе, заперечить доцiльнiсть свого розвитку. Отже, нi... Прокiп Гордiйович вiдчував, як б ється сповита в панцир наукових умовностей, штучностей його думка. Як поривається й не може вийти з них. Але вона вже не хоче спокою, настирливо стукає в металевi кiльця, розгинає, ламає їх... Вже майже несамохiть вийняв з шухляди товсту зелену папку i розгорнув на паперовiй закладцi. Перо тицьнуло в останнiй рядок, вiдштовхнувшись од нього, побiгло по бiлому полю. Думка скрапувала на папiр словами. Комiсiя штовхнула колесо i повезла свої висновки до мiнiстерства. А далi воно закрутилося само. Парторганiзацiя, профспiлка, дирекцiя лiкарнi... Але Прокiп Гордiйович не приймав анi спiвчуття, анi докорiв. Бо й тi i тi падали на серце образою. А вiн сталив його на спокiй, на витримку. Хiба не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок, свiдчень. Всiх оцих вiрусiв недовiри. Хiба їх ще не спряжило сонце? Хiба не згинули в часi? То знайте, тут для них несприятливе середовище. Вони - породження колишнiх болячок. До всього здогадувався, чия рука натискала на важiль. Нехай тисне. Не переважить, звихнеться. Його гнули не такi руки, i вiн не схилився. Не схилиться й зараз. Був певен себе, свого мiсця, своєї сили, великої правди. Вiн не збирався нiчого мiняти в роботi клiнiки, її ритмi, який налагоджував стiльки рокiв. Так само прискiпливо, як i ранiше, перевiряв реферати лiкарiв-ординаторiв по темах, над якими тi працювали. Наукова конференцiя мала вiдбутися десь пiсля Нового року. Пiслязавтра - бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для лiкарiв вiддiлення по пiдвищенню квалiфiкацiї. Вони тремтiли пiд дверима кабiнету, його вусатi й безвусi помiчники, немов хлопчики i дiвчатка. Так само, як i ранiше, складали присягу лiкарi, яких вiн приймав на роботу. Вiн сам написав її. Молодi лiкарi складали присягу колегам, обов'язку, людинi. Самi собi. Своїй совiстi, своєму серцю. Прокiп Гордiйович впевнився: вона часто промовляє до них у хвилини сумнiвiв i вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати в узголов'ї людського життя. По всiх клiнiках, по всiх лiкарнях. Вiн вже подав проекта до мiнiстерства. Поки що на нього немає вiдповiдi. Але вiн нагадає їм. ...Бюро мало бути завтра. Професор наперед мiг розповiсти про нього i зiграти "в ролях" вiд початку до кiнця. ...Протирає хусточкою окуляри секретар, болiсно морщить чоло. Вiн одержав по телефону вказiвку, але все ж уникає прийняти рiшення. Обiклався доповiдними, звiтами, ухвалами комiсiй Джмiль, заступник головлiкаря по господарськiй частинi. Ледве тямиться на них, але вдає, буцiм уважно читає. З його промови нiхто нiчого не зрозумiє. Бо виступатиме "по-науковому". Вiн навiть з лiкарняними шоферами, прибиральницями говорить так мудро, аж вони ледве здогадуються, що хоче сказати Їхнiй начальник: "Схильнiсть твоєї задньої шини до стирання об асфальт аж до дiрки...", "Пiскова частина в кутку..." Нещодавно, за Холодовою порадою, редактор їхньої газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну замiтку про пральню. Кращого гумористичного матерiалу газета не мала. На засiданнi не буде головлiкаря, - вiн у вiдпустцi. Захворiв завiдуючий терапiєю. У чорнiй щiлинi телефонної рурки сховалася ухвала. Десь з другого кiнця проводу на неї похукує Полив'яний. Всi члени бюро добре знають Холода. Бiльшiсть з них не мають цi акти за серйознi звинувачення. Але ж гiпнотизуюче поблискує трубка, постукує по столу олiвець у секретаревих руках. Серед них зараз немає спецiалiста, який би зважився заперечити акти комiсiї. Нi, вони не можуть винести нiякого рiшення. Треба укласти свою комiсiю, треба перевiрити, запросити iнших працiвникiв клiнiки. "А що перевiряти? Адже немає нiчого. Розумiєте - нiчого", - гарячкує молодий доцент з нейрохiрургiї. Але вiдповiддю йому - мовчанка. ...Все було майже так, як намалював уявою Холод. Бюро вiдклали, нова комiсiя мала заповнити паперами порожню папку. Звичайно, Холодовi не байдуже до всiх висунутих проти нього звинувачень. Хоча б i з кардiоскопом. Ну чим може довести, що все в апаратi знайдено самостiйно? Та й для чого доводити? Вiн зовсiм не приховує, що скористався Соловейковою порадою. Це знають хлопцi. Соловейковi товаришi. Вони iнодi навiдують його. Вони вiрять. Ну, може, попрохати їх прийти на комiсiю. Але ж... Хiба це не соромно?.. Може, вiн не в усьому правий з Бiланом. З отiєю статтею... Через неї й не може виступити публiчно... Хоч... Вiн би не виступив i так. А дехто побачив у цьому iнтригування. I все ж найбiльше його турбує клiнiка. Що думають його товаришi, колеги по роботi? їх все це стосується дуже близько. А що, коли в когось сумнiви, невиказанi пiдозри? А що, коли й сам?.. Ця думка виштовхує його з кабiнету, змушує одягти пальто, iти в заметiль, в хурiю. Шукати рiшення. Так, так... Все це вiн думав. Ох, не часто ще говорять пiдлеглi правду начальникам. Частiше дивуються мудростi їхнiх рiшень, проникливостi своїх керiвникiв. Кожне слово, кожен дотеп з трибуни - в шумовиннi оплескiв. Отак день, рiк, два. Тобi самому власнi слова вже видаються великими i мудрими. А дiяння - поготiв. "Бач, хто ще так може!" Ти ступаєш вище, несеш з собою й свої думки. Тi ж таки, котрi мав i бiля пiднiжжя гори. Росте в прогресiї глупота або сiрiсть. I вже тобi хочеться овацiй. I ти поплескуєш по плечу тих, хто курить тобi з кадила слави. I тягнеш їх за вуха за собою. Аж поки не опиняться вони поруч тебе, на вершечку гори. I тодi заворушиться в тобi неспокiй: розумнi чи дурнi вони? Дурнi - нехай стоять далi, розумнi - турнути вниз. Це, звичайно, перебiльшення. Жарт. Та й яка в тебе гора? Маленький горбик. Але трапляється, що й на таких горбиках наморочаться голови. I з них не чують людських голосiв. "А хiба не можна поговорити з людьми по щиростi? Сказати все, що на серцi, i попрохати, щоб сказали вони?" - приходить рiшення. "Так, пiти..." I вiн пiшов до них. Винiс на загальнi збори клiнiки обговорення своєї роботи - лiкаря i керiвника. Вiн знав, що це йому зарахується на лихий карб, що в мiнiстерствi, серед членiв комiсiї це викличе осуд, але йому потрiбно було знайти свою правду, знайти отут, серед людей, з якими працював, перед якими нiс найбiльшу вiдповiдальнiсть. Вони його порадники, його суддi. Операцiйна сестра, лiкар-ординатор, няня, завiдуюча лабораторiєю... "Кажiть, я пiду сам, якщо побачу свою несправедливiсть. Я вiд вас вимагаю, вимагайте й ви". Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Iванiвна, його помiчник, та так i не сказала. Але сказали iншi. Вони вiрили йому. Вибирав вiру з очей, з розхвильованих душ, по крапельцi, по крихiтцi. Впевнявся в своїй власнiй вiрi. Адже тiльки це йому й було потрiбно. I ледве вiдмовив надсилати листа, якого, як вiн довiдався на зборах, вони написали напередоднi. Тепер знову мiг спокiйно взяти до рук скальпеля. I нехай комiсiї, нехай бюро. Вiн вже мало про це думав. Бюро вiдбудеться без нього. А вiн поїде в область, де на нього чекають iншi справи, справи голови Хiрургiчного товариства. * * * Поїзд мчав його назустрiч новому року, новим тривогам i надiям. Холода змагала втома, хотiлося спочити, але про це, принаймнi до кiнця передач радiовузла, годi було й думати. Його сусiд, мабуть, виспався вдень, вiн ввiмкнув динамiка, аж ревiло в вухах. Це був, очевидно, один з загартованих бiйцiв незчисленної армiї командировочних, за котрими не дiстати мiсця в готелi i не протовпитись до громадських їдалень. Вiд нього пахло горiлкою, казенними паперами, потом. Вiн почував себе у вагонi краще, нiж вдома: роззувся, розвiшав на перечках пiд столиком, перед самим Холодовим носом, панчохи, приставив до радiатора черевики. Лежав горiлиць, склавши руки на великому, волоським гарбузом, животi, смiявся смачно, вигукуючи раз по раз: "От дають, от дають". "Давали" ж суху i прiсну, мов недосолена тараня, виробничу оперетку, присмачену солоденькою любовною iнтригою. Не маючи надiї, що знатний бригадир i молоденька вчителька поженяться в швидкiм часi, Прокiп Гордiйович вийшов у коридор. Може, вирiшив, здибає партнера для шахiв або хоч для "дурня". Все ж лiпше, нiж оперетка. Але в коридорi порожньо. О такiй порi в поїздах трясуться лише запiзнiлi ревiзори, в яких до останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналiсти. Вiн став бiля вiкна, розсунув завiски. Поїзд мчав полем, широким заснiженим полем, оповитим вечiрньою iмлою. Поле таке рiвне i чисте, що на ньому нiчим зачепитися погляду. Тiльки на самiм краю, ген-ген, двi високi могили. На Прокопа Гордiйовича степовi могили завше навiвають смуток. Йому пригадується щось давнє й не може пригадатись. Воно нiби приламане вiстря стрiли, що застряла пiд серцем. Нiби тихий бренькiт обiрваної струни. Може, отут, в оцiм степу, та струна дзвенiла голосно й тужно. Десь отут i обiрвалась вона. В такi хвилини Прокiп Гордiйович чує, як стугонить пiд копитами земля, бачить задимлений луг i потривожене гайвороння вночi. А ще - полиск шабель, маєво червоної китайки, важкi шапки з землею в змозолених долонях. I це все. Може, тому, що вiд того всього не лишилося нiчого. Опрiч високих могил з скорботними назвами та болючої нез'ясненної туги. Давнина завше лягає на серце тугою. - Сумуєте? Холод оглянувся. До нього пiдходила Лiля. Вона ранiше нiколи не бувала у вiдрядженнях i так про сила взяти її, що вiн погодився. I потiм не шкодував. Лiля знала стенографiю, друкувала на машинцi. Але це мале бiсеня знало значно бiльше. А може, тiльки видається йому? - З чого ти взяла? - Всi, хто жив у селi, сумують, коли дивляться в поле. Вiн не ховався з своїм настроєм, вiдповiв загiрiяно: - Мабуть... Може, тому, що всi сподiваються повернутись туди. - Навiть ви? - А чому ж. Роки... Щоб десь отак, над рiчкою. В тишi. Бачиш хатинку? - Бачу. А я теж люблю тишу... Природу. А ви нас пустите в хатину? - засмiялась вона, не повертаючи голови. Прокiп Гордiйович спантеличено подивився на Лiлю, мало не крякнув вiд здивування. Що це - бездумнiсть, безпосереднiсть, хитрiсть, жарт. Але який же вiн... Почував обурення, досаду... Але тi слова покликали й спомин. Здалося, перестрiв щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Нi, Прокiп Гордiйович не обманює себе. "Те" перестрiти неможливо. Як неможливо наздогнати своєї молодостi. Анi вороними, анi гнiдими. А коли б хоч кому-небудь привелося наздогнати її, взяти в позичку в вiчностi свої юнацькi роки, спробувати знову пройти по них, - втiкав би сам. Вони б упали осоругою. Людинi один раз судилося пройти свiй шлях. Один раз вибирати його. Холод немало спотикався на тому шляху. I падав, i забивався боляче. Але вiн знав радiсть пошукiв, радiсть вiдкриття. Радiсть працi, творiння, вiрного почерку. Нез'ясненким смутком його огортає тiльки тодi, коли намагається згадати те, чим квiтчається молодiсть, чому вiдданi найщирiшi пориви i чуття. Кожнiй людинi призначено кохання. Але не кожна зустрiчається з ним. Вiн теж розминувся з своїм. Не знайшов вiдповiдi на нього, не спiзнав по-справжньому. Вiн тiльки здогадується про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гiрким, неприємним. Його думка вертається до Лiлi, до її слiв. "Хто ти така, людинко? Що в тобi криється?" I вже здогадується що, хоч i не хоче йняти вiри. "Твої пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналiст, намацавши їх, написав би, що вони - рудимент, пережиток, i що на тобi самiи проступили родимi плями. Але на твоїй пичцi, окрiм рум'янпiв вiд колгоспного молока i м'якої булки, немає нiчого. Тодi звiдки вони? Вiд твоєї природи, виховання?" А може, вiн не зовсiм правильно витлумачив її слова? Так чи iнакше, але треба дати зрозумiти, що тлумачити їх можна лише по одному i що посередником помiж ними вiн не буде. - Ви, молодi, збудуєте собi хмарочоси. Це - менi хижка. Вона зрозумiла: - Олег колись казав - нам рано про це думати. Та й... ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижцi самi? - Не вельми делiкатне для твого вiку запитання, але коли вже запитала... Виберу якось час, повставляю зуби, пiдфарбую волосся i напишу в "Вечiрнiй Київ" оголошення: "Такий-то чоловiк, не повний дурень, не зовсiм сивий, з таким-от становищем шукає собi..." Як гадаєш, вiдгукнеться хто? Вiн жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури. Надворi вже поночiло, на вiкнi чiтко, мов у дзеркалi, малювалася його постать. Висока, кремезна, з мiцними, косарськими плечима й грудьми, з обвiтреним, смаглявим, - зовсiм не скажеш, що лiкар, - обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Вiн не бачив себе. Проте бачила Лiля. - О, вiдгукнуться. Тiльки, мабуть, оголошення не в "Вечiрнiм Києвi", а в "Вечiрнiм Ленiнградi". Тепер Холодовi зрозумiло все. Йому стало прикро: "Нi, не в вас, вузькоштанних, лiнивих i жадiбних, загадка вiку. Вашi засмiченi душi видно наскрiзь. Вони вiдмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте вiдiмкнути ось цю! Ви всi гарио вкублились в гнiздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти i вкинути назад. А ви боїтеся, що тодi вам буде холодно". - Я бачу, Лiлю, ти вивчаєш не лише медицину, а й сумiжнi з нею науки. Судову експертизу, слiдошукання? Що ж, може й згодиться, - сказав Прокiп Гордiйович i пiшов у купе слухати оперету. Поїзд прибув у Київ за кiлька годин до Нового року. Прокоповi Гордiйовичу здалося, нiби вiн приїхав не в своє, а в якесь iнше, вичитане з казки мiсто. Мерехтить електричне марево, святковi реклами повибiгали на перехрестя, миготять, танцюють, грiються. Перехожi гублять пакунки, подають їх один одному, ввiчливо усмiхненi, веселi. Як гарно, як затишно на душi, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинiв, що вони веселi, безжурнi! Йому теж ще треба в магазин. I вже не гаючись... Вiн таки запiзнювався. Квапив шофера таксi, який, мабуть, єдиний не поспiшав у цей вечiр. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегiдь... Борода, вуса, шапка, мiшок. Замiсть кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впiзнав нiхто. Навiть з спiвробiтникiв. Йому самому було смiшно - вiн скрадався в клiнiку, немов детектив з фiльму: коридором, котрий вiв на кухню, через душовi, приймальне вiддiлення. Сподiвався, що тут тiльки черговий лiкар, вiн дрiмає в кутку над книгою. Але йому на подив, опрiч чергового, вiн побачив ще двоє лiкарiв-практикантiв i стару, рокiв сiмдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не мiг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув... Таки справдi, трагiчне й смiшне часом переплiтається так мiцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лiкарнi. Щоправда, хлопцi не смiялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору вiд отруєння. Мали перед себе всi його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навiть не ковтала барiєвої лiкарняної кашки, котрою хотiли нагодувати її. Вона вiдбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапiв з голiв до нiг. Мурмотiла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її мiцно. Холоду довелося покинути засiдку. Вiн пiдiйшов до бабусi, вiдсторонив того, котрий годував її кашею, i, коротко наказавши другому "тримай", взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх - бабуся закрила рот. Хвилину сидiла нерухомо, жувала бiлими, поморщеними губами. Вiдтак пiдхопилася, блиснула очима i, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потiм другому, схопила з тапчана плисового теплого пiджака та хустку, подалася мерщiй за дверi. Практиканти ошелешено дивилися їй вслiд. Холод смiявся, аж сльози набiгли йому на очi. - А ми... Та як же... - врештi здобувся на мову той, що з чашкою, - привезли її, кажуть, пила щось. А тодi - оце... I їжа не проходить. - Добре, йдiть, - витер кулаками очi Прокiп Гордiйович. - Вважайте, що вiдбулося зцiлення. Тепер вiн одягався, вже не ховаючись вiд чергового. Той допомiг йому пiдв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки i носа. - А знаєте, без вас тут нова комiсiя... - притишеним, змовницьким голосом мовив вiн, але Прокiп Гордiйович приклав до губiв пальця, похитав головою. I той зрозумiв. Нехай старому роковi лишається погана новина. Обережно, щоб не обiрвати бороду та вусiв, Прокiп Гордiйович почепив через плече на широкiй брезентовiй шлеї мiшок з цукерками та iграшками, взяв до рук великого, сукуватого цiпка. Поважно вiдкашлявся: За морями,за горами, За дрiмучими лiсами... - Е, годилося б для Дiда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тодi. Вiдiмкнiть, будь ласка, дверi. Сходи за дверима вели в лiве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменшi пацiєнти. РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Смiялися на вулицях дiвчата - йшла весна. Ступала по мiсту м'якими лапами тополиних котикiв, спадала згори голубиним туркотiнням, стрибала по стiнах сонячними зайчиками. Вона снилася мiським жителям ночами. Кожному рiзно. Євгеновi - футбольною афiшею. Холодовi - оксамитовим плесом на зарiчку, Лiлi - пучечком фiалок у руках селянки на розi вулицi, малому Костиковi - солодкою паличкою морозива в срiбнiй обгортцi. Шаховi - недоора-ною глевкою нивою. Олександровi Кiндратовичу вона снилася тишею й вiдпочинком. Ця зима обкрутила його, немов снiп у барабанi. Вiн почував себе, неначе пiсля важкої виснажливої хвороби. Ледве дочекався перших теплих днiв. Зараз його страшив навiть санаторний режим. Та й хiба с