и свiтив? А як занесло його в яругу, вiн i звiдти став угору свiтити; дiвчата смiялись на фермi: - Глянь, Єлько, вiн уже тебе на небi шукає. В космосi! Знала, що подобалась ще одному дженджуристому хлопцевi, з механiзаторiв, чи не найвродливiшому з отих розбалуваних дiвчатами, - восени його забрали в армiю. Якось одержала вiд нього листа: "Сiчас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью, так що на здоров'я не скаржусь, плюс до цього ще й рижим, i фiззарядка теж здоров'я дасть..." I це вiн писав їй, яка перечитала всiх поетiв у бiблiотецi, захлинаючись читала листи пушкiнської нiжностi i потiм ночами не могла заснути вiд хвилювання, вiд рiзних своїх фантазiй... А вiн "какось" там наїдається! Проводжала - красень був, танцював як! А зараз тiльки й пише, що гладшає. Уявила гладким, розмордатiлим, i цей уявний - гладкий, самовдоволений - вже не торкав душу, був Єльцi майже чужий. Вiдштовхувала Єльку навiть його жахлива граматика, отой його "рижим", що заслуговував двiйки, а надто ж оте "какось": якщо можна в людинi розчаруватись за одне лише "какось", то це був саме той випадок! Вона йому й словом не вiдповiла. Незабаром змiнили їхнього завфермою, що зовсiм пропився та ще сп'яну розпатякував на фермi вечорами про стирання рiзницi мiж мiстом i селом i який вiн спосiб пропонує для цього... "Хочете знати який? Затемнити мiста!" А що вiн теревенив це в той час, коли їхню ферму взялися нарештi електрифiкувати, то провина його тiльки побiльшилась, i нiхто за нього не заступився: не стало - i все. Дiвчата теж не шкодували: байдужiсiнький був до них. На людей крiзь коров'ячi роги дивився... Замiсть затемнювача-пропияки прислали на ферму молодшого, завзятого, з iншої далекої бригади. Поставили завiдувати фермою, а що ранiше був бригадиром, то так серед дiвчат i зосталось йому iм'я: бригадир. Цей виявився куди дбайливiшим за свого попередника, домiгся перед правлiнням для дiвчат нових куфайок та чобiт гумових, щоб у грязюцi не тонули, радiо з'явилося, i надої збiльшилися, бо встановив новi рацiони i макухи десь трохи роздобув. Дiвчат забезпечив брошурками по тваринництву - сам вiн у технiкумi вчився заочно, або, як вiн казав жартома, "позаглазно". На вiдмiну вiд свого попередника, думкою доярок не нехтував, радився з ними, як збiльшити надої молока. Разом обдумували це, вишукували способiв, i одна iз старших вiком доярок навiть запропонувала вдатись до... зоряної води! Тобто такої, що нiч простояла в дiйницi при зорях. Є ж бо, мовляв, таке народне повiр'я: коли корова "присушує", дає мало молока, то набирають води в дiйницю, ставлять ясної ночi пiд зорями, хай простоїть так цiлу нiч, а тодi корову напувай тiєю зоряною водою... - До зоряної води ще макухи треба, - злегка висмiяв пропозицiю бригадир. - I я вам гарантую: макуха буде! Пообiцяв, що й комбiкорму виб'є. Показував на далекi макiвки собору: - Бачите? Отам повен собор комбiкорму! Якби наше керiвництво не спало, давно б уже мали наряд... До Єльки бригадир ставився з явною доброзичливiстю: зовсiм юна доярка, треба ж пiдтриматиi Коли одна з доярок захворiла i довелось розподiлити її групу корiв, бригадир вiддав Єльцi рекордистку Княгиню, що було неабиякою честю, ще й пояснив свої намiри: - На виставку Княгиню готуватимем! Як добуду кормiв, окремо її поставимо, умови створимо, в Москву Княгиня твоя поїде! I ти з нею, Єльцю!.. Веселiшим стало Єльчине життя на фермi. I ходила тепер легко, якось з пiдлетом, в усмiшцi, у руках заявилось щось ластiв'яче, i нерiдко можна було почути, як Єлька на самотi наспiвує десь у тамбурi, набираючи сiчку коровам. Владою своєю новий бригадир не зловживав, з ним можна було сперечатись, жартувати, дiвчата при ньому вiдчули себе вiльнiше. Дуже боявся, правда, своєї ревнивої Варки i признавався одверто: - Три зла не можу терпiти в життi: лютого бугая, стограмового трудодня i ревнивої жiнки. Вона в нього була таки ревнюща, не раз прибiгала на ферму, тiпаючись вiд пiдозр, вистежувала, шпигувала, особливо коли йому доводилось зоставатись на нiч чергувати пiд час отелення. А вiн, маючи вдачу веселу, був i справдi охочий пожирувати, пощипати дiвчат, покачати їх у тамбурi на соломi. I найчастiше в соломi чомусь опинялась Єлька, i що ж такого в цих жартах? Їй, розсмiшенiй, палаючiй, це навiть подобалось. На iншого, може, образилась би, а тут тiльки лящала та звивалася, коли цупкорукий бригадир з купи дiвчат саме її вихапував лоскiтно: - Ану, що це тут у пазусi за кавунцята! Навеснi Єльку спiткало тяжке горе: матiр у глинищi привалило. Вiдкопали, та пiзно. Одразу зосталась дочка круглою сиротою. На похорон приїздив дядько Ягор, материн брат, заводчанин, про якого мати, якщо, бувало, й заговорювала iнодi, то майже пошепки, бо тiльки так годилося згадувати дядькову молодiсть, що губилася десь у Гуляйполi. Вiд'їжджаючи, цей малознайомий родич запитав Єльку, чи не має намiру вона з часом перекочувати до мiста, i хоч вона ще не думала над цим, дядько Ягор зауважив, про всяк випадок, що хата його для неї завжди вiдкрита. В днi, коли вона переживала тугу за матiр'ю i свiт був немилий, вперше Єлька по-справжньому оцiнила вiрнiсть подруг, що приходили до неї ночувати, дiлили її самотнiсть, i ставлення бригадирове оцiнила, який був тепер ще уважнiший до осиротiлої дiвчини. Сам привiз соломи, хоч вона й не просила. Повернулась увечерi, а солома вже серед двору: бери, топи... Школу Єльцi довелося кинути, бо якщо досi була тiльки помiчницею матерi, то вiдтепер мусила про все дбати сама. - Переб'єшся, перебудеш, а далi в технiкум на заочний влаштуємо, - заспокоював бригадир. - Всi ходи й виходи менi там вiдомi, допоможу. Якось цiлим гуртом поїхали до мiста одержувати комбiкорм. День був вiтряний, небо де-не-де проглядало серед хмар блакитними березневими вiкнами. Вiдчутно повертало на весну. Земля вiдтанула, голi посадки серед чорних полiв буйнились, гнули-ламали їх пружистi степовi вiтри. Гнало вiтрами з пiвдня, проте ще холодно було, дiвчата в чоботях та куфайках щулились, затиснувши мiж собою бригадира, закривались од вiтру цупким брезентом. Везли ще й картоплю на базар, насипом насипану в кузовi, на нiй i сидiли. Машина перевалки йшла по розбитих колiях, ледве повзла, i лише коли вибрались з чорноземлi на брукiвку, дорога аж засвистiла. I тi березневi вiкна одразу нiби побiльшали, блакитнiли в небi якось вiльно, пiслязимово, нагадуючи, що весна не за горами. Задумливо дивились дiвчата, як попереду їхньої тритонки помчав щодуху iнший якийсь студебекер, повен людей, що сидiли у вiдкритому кузовi щiльно, плечем до плеча, мов солдати. - Дiвчата, польова пошта попереду! Коли ж наблизилися, виявилось, що зовсiм не хлопцi то з польової пошти, а сiрi газовi балони вишикувались у кузовi тiсно, один бiля одного! - Оце, мабуть, нашi женихи, - гiркувато пожартувала тодi Галка-переросток. Де-не-де вишки було видно по степу - закладались першi шахти Захiдного Донбасу, що вже аж сюди насувавсь. Бригадир зауважив, що хлопцi пiсля армiї тепер бiльше на шахти йдуть, i Катря Степанишина, в якої щоки завжди горять, сказала, що з осенi теж гайне на шахти, годi з неї, мовляв, цього вашого колгоспу, та ще й вiдсталого - найзанехаянiший, мабуть, в областi! Бригадир був нiби аж стурбований Катриними нахвалками, став вiдговорювати Катрю вiд її намiру, запевняв, що вiн кров з носа, а ферму на той рiк повнiстю механiзує, буде, мовляв, ще й у них кореспондентiв та рiзних делегацiй, що їх тепер возять тiльки туди, де Герої. Говорив про переваги хлiборобської працi, про цiлi днi на свiжiм повiтрi, нагадав, що й Лев Толстой колись за плугом ходив. - Толстой хай собi як хоче, - вiдрiзала Катря, - а я буду на шахтах! I, закутавшись хусткою по самi очi, замовкла. Склад комбiкорму був якраз у тому козацькому соборi, що його ще здалеку видно, коли пiд'їздиш до заводських селищ. Спершу побували на центральному ринку, з картоплею спродались без загаяння, а проте коли пiд'їхали до собору одержувати комбiкорм, то на дверях висiв замок, хоч до кiнця робочого дня було ще далеко. Кладовщика не знали де й шукати. З'явився вiн надвечiр, будучи добре пiд чаркою, сповiстив мимохiдь, що тiльки завтра вранцi почне видавати комбiкорм, бо зараз у нього, мовляв, ще не все оформлено. Бригадир, наздогнавши кладовщика, став про щось шепотiтися з ним, але наслiдкiв це нiяких не дало, - довелося бiля собору й заночувати. Всього один раз Єлька, ще дитиною, була коло цього собору, тодi тут збирався базар, - мати якось взяла її, коли їхала сюди iз своїми односельцями продавати соняшникову олiю. Ще картки були не вiдмiненi, людям жилося сутужно; Єльцi пригадується, як жiнка якась ходила по базару i вiд кожної з тих, що пiдторговували, збирала "комiрне" - по ложцi олiї. - На мiлiцiонера, - пояснювала тихо. Тобто щоб не ганяв, бо олiю тодi було заборонено продавати. I жiнки не скупилися, давали кожна по повнiй ложцi на того худющого безолiйного мiлiцiонера, i був то навiть не хабар, скорiше то була премiя за його неформальнiсть i розумiння трудної для всiх пори. Собор тодi вразив Єльку тiльки своєю суворiстю, холодним i якимось величавим непривiттям. А зараз викликав своєю обдертiстю щось схоже на спiвчуття, був чимось ближчий до її дитячих мрiй, до отих блакитних планет її дитинства. Грузовик їхнiй став на ночiвлю пiд акацiями неподалiк собору, щоб завтра, коли утвориться черга за комбiкормом, бути до дверей найближче. Згодом стали прибувати ще машини з нарядами на комбiкорм, з накушканими базарянами; приїжджi розбирали свої корзини та клунки, розходились по заводських родичах ночувати. Єльчинi подруги теж цiлим гуртом зiбралися йти до землячки Вiрки iз сусiднiх Погребищ; степовичка, вона вгадала вийти замiж сюди, - рудий та витрiшкуватий її Iван, а став знатним сталеваром, i Вiрунька тепер ох i живе ж! Кликали i Єльку з собою, але вона сказала, що їй є до кого, дядько ж Ягор Катратий десь тут мешкав неподалiк: солом'яна хата пiд сiмнадцятим номером. Хоч смеркалося, знайшла в кiнцi вулички той 17-й... Хвiртка зачинена наглухо, нема господаря вдома, може, й на цiлу нiч поїхав куди... Позаглядала Єлька та з тим i повернулася на майдан, до машини. Бригадир, зрадiвши, сказав, що зоставляє Єльку стерегти машину, а сам з водiєм, в компанiї з iншими шоферами, серед яких терся й кладовщик, одразу подався кудись шукати забiгайлiвки. Невдовзi в однiй iз хат селища зринули спiви, Єлька впiзнала вiдчайдушний Катрин голос, що вирiзнявся дзвiнкiстю з-помiж iнших, i улюблену Катрину пiсню впiзнала: "Терен, мати, коло хати..." Спiвали якраз, видно, у хатi тiєї щасливої Вiрки з Погребищ, що кiлька рокiв тому загнуздала тутешнього сталевара Iвана Баглая та тепер "ох i живе ж!..". В нову хату восени ввiйшла, а мазальниць запрошувала все-таки з рiдного свого села; цiлий тиждень бiлили їй хороми, рiвняли iзсередини стiни та наводили мальовки, бо тут, мовляв, i рiвняють не так, i мальовок з пiвнями не вмiють... До жiночих голосiв прилучився й чоловiчий, загудiв улад, добре смикнувши, мабуть, того первака, що дiвчата везли землячцi нову хату кропити... Закортiло i Єльцi бути там, у гуртi з усiма, в теплiй хатi з мальовками, але стримала себе з якоюсь навiть злiстю: дуже тебе ждуть там, у тiєї погребищанки, що нi подруга тобi, нi родичка, дуже приємно було б дивитись, як вона тут купається в благополуччi! Єлька сьогоднi чомусь на всiх була зла. Собор похмуро плив у хмарах вечiрнiх. Тужливим чимось, навiть тривожним вiяло вiд нього. Ким вiн вибудуваний? I яким чудом уцiлiв? I яку душу хтось у нього вклав, що й через вiки вона Єльку торкає?.. Двоє якихось проходили поблизу, шарпнули за брезент, думаючи, певне, що в кузовi нiкого нема, посмiялись, постояли бiля стовпа, на мiсцi колишньої дзвiницi, де тепер тiльки уламок рейки висить. Один чимось ударив по рейцi, сказав: - Який звук нiкчемний... Казармений... Звук сiрих буднiв... Посвистiли, ще посмiялись i почвалали далi. Зовсiм споночiло, став накрапати дощ. Єлька глибше забилась пiд брезент, зiбгалась калачиком, щоб швидше зiгрiтись. Бригадир та водiй грузовика вернулися пiзно, принесли оселедцiв у газетi, пляшку й чорну хлiбину. - Маємо комбiкорм, - весело озвався бригадир i запросив Єльку: - Ану, хазяєчко, зволь сюди, зараз погрiємось... Тримай хлiб, тримай посудину!.. Не забули i про неї все-таки. Грiлися в темрявi. Розламували хлiб руками на шматки, роздирали оселедцi, напiй у склянки гранчастi наливали, був то нiби якийсь ром, вони його i в темрявi точно подiлили. Єльку теж умовили випити, ковтнула кiлька разiв - обпекло, як вогонь. Потiм пiзнiше стала вона догадуватись, що не випадкове, а заздалегiдь намислене ними було це вгощання, i про себе думала, що теж не випадково зосталася тут пiд брезентом... Щось її нiби спонукало зостатися, хоч i намiрiв нiяких не мала, нiякої думки не складала наперед, i все ж нiби й передчувалось, як воно буде. А було так: шофера десь не стало, бригадир, зiщулившись, курив бiля машини, собор виступав iз темряви неба якось моторошно. Було вже, мабуть, за пiвнiч, вiтер розгулявся, гуркотiв шматок зiрваної бляхи десь на соборних верхах. Через якийсь час бригадир теж забрався в кузов, опинився пiд халабудою брезенту. - Дозволь до тебе в курiнь... Чуєш, який вiтрюга... Не замерзати ж менi там... I заспокоїв, присунувшись: - Не бiйся, не чiпатиму. I хоч мала б одразу вiдiгнати його, але чомусь не вiдiгнала. I навiть коли почула слова ласки, то теж не обiрвала, хотiлося їх слухати, було щось довiрливе в його скаргах на свою долю, щирiсть чулася у його спiвчуттi до Єльки, розумiє, мовляв, як їй оце зостатись на свiтi без матерi, самiй... Здається, зараз для неї навiть бажаною була його близькiсть i його довiра, вiн, видно, вловив Єльчин настрiй i ще ближче присунувся, вона вiдчула мiцне тепло його тiла. Гарячi шепоти-благання хвилювали, ласки, нiколи не знанi, пробуджували чуттєвiсть. Вiтер шарпав їхню халабуду, брезент лопотiв, а вона чула бiля себе жагливе, палке: - Єлько, раз живемої Двiчi нiкому не вдавалось! Стiльки он, мовляв, дiвчат-перестаркiв у селi, нiхто й не гляне! Порозлiтались хлопцi, дiвчатами по селах хоч греблю гати... Про шахти щось гомонiв їй, куди вони удвох махнуть... Про щастя, яке треба ловити... I знову: - Один раз люди кохаються! Двiчi жити ще не вдавалось нiкому! Тож не будь така горда! Не бiйся! Ти ж сама тепер!.. Вiльна! Нiхто тобi не указ! I таки почувала, що вiльна вчинити як хоче. Може, й справдi своє треба ловити, хапати, не вiдкладаючи на потiм? Iншi самi ладнi йому на шию кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить свого бригадира до безтями... Розпалена, вже не вiдпручувалась, а коли мiцний смак поцiлунку вiдчула, мiцний та гарячий, здалось, що оце й є воно, оцей хмiль i є кохання... Нiч горiла темрявою. Була вона найтемнiша з усiх ночей, ця нiч її падiння. Не стала вона святом Єльчиного життя. Не принесла нi радостi, нi насолоди. Нiчого, крiм болю. Вранцi пусте було небо, хмари убогi пливли над собором, а вiтер улiгся, на сходi краєчок неба холодно, криваво червонiв. Дверi собору були вiдчиненi: починали видавати комбiкорм. Дiвчата перегукувалися в соборi, треба було i Єльцi бути там, але її чомусь не кликали, не чiпали. I вона не спiшила вибиратися з-пiд брезенту. Голуб темно-сизий, брудний сидiв на карнизi собору, викрасовувавсь, водив грудьми. Пташки цiвкали в голих деревах. Гiлки дерев мокро блищали, зволоженi по-весняному. Життя було, воно брало своє, але ця бадьорiсть ранку, пробудження весни, ясна смужка свiтання, i пташиний цiвкiт, i веселi голоси в глибинi собору - все iснувало якось поза нею, все сприймала Єлька тепер нiби зоддалеки, iз свого знеможеного, дотла спустошеного свiту. Наче повинен був би палити її сором за те, що сталося, вогонь ганьби, грiха, пороку, але й цього якось не вiдчувала, був тiльки тупий бiль, вiдчуття спустошеностi та безмежний розлив туги. Нарештi встала. Треба ж було таки йти помагати дiвчатам набирати того комбiкорму. Шофер, що длубався в моторi, обернувся до Єльки, якось негарно осмiхаючись оголенiстю своєї вивернутої, пiдсмикнутої вгору заячої губи. - Як спочивалося, Олено батькiвно? - I пiдморгнув з гидкою iнтимнiстю: - Чи не замерзали пiд брезентом? Бо я в кабiнi замерзав... Вiн, виявляється, був у кабiнi! Наче ж зникав кудись, а виявляється, був тут... I видно по ньому, по цiй нахабнiй, змовницькiй посмiшцi, що знає геть усе... Ну, тепер знатимуть i всi Вовчуги! На мить це ошпарило її, потiм знов накотилась байдужiсть. Побрела до собору i, похнюпившись, по очi закутана хусткою, зупинилась бiля порога, навпроти навстiж вiдчинених у соборну сутiнь дверей. Не зважувалась переступити порiг. Здавалось, тiльки переступить, i станеться щось страшне, земля пiд нею трiсне, все соборне склепiння обвалиться на неї, падшу, осквернену! А там, усерединi, було гомiнко, перелунювались веселi голоси. Видно, як Галька-перестарок стоїть бiля кучугури комбiкорму, тримаючи лантух розкритим, їй хтось насипає, а потiм вона раптом задерла голову й нi сiло нi впало дико галаснула догори: - Ге-е-ей, на високiй полонинi... - I, засмiявшись, сказала: - Оце резонанс! Нiхто на Єльку наче й уваги не звернув, коли вона, силуючи себе, таки переступила порiг собору, нiхто не запитав, чого запiзнилась, чого заспала: її появу в соборi всi сприйняли нiбито навiть байдуже, але в цiй байдужостi почувалася якась умиснiсть. В соборi було ще холоднiше, нiж надворi, пусткою, мишами смердiло. Вiкна, де ще позоставались шибки, заснованi павутинням, запорошенi дертю. Одразу пiсля вiйни нiбито збирались вiдкрити в цьому соборi антирелiгiйний музей iз куточком мiсцевої фауни i флори, але чомусь не вийшло, i лише як спомин про тi намiри опудало плавневого шулiки припадало тепер пилюкою над вiвтарем та де-не-де зi стiн, з-помiж облинялих мадон, шкiрились iклами вовчi та вепрячi морди. Уже й вепрiв у плавнях нема, а тут шкiряться... Посеред собору кучугура комбiкорму, далi зваленi цупкi паперовi мiшки з суперфосфатом, ще далi, в кутку, обгризений, темного дерева iконостас, з рiзьбленими гронами та виноградним листям. Колись, кажуть, цей iконостас розпиляли, подiлили мiж музеями, i частина оце й тут зосталась... Все кинуто звалищем, стiни в патьоках, крiзь сiре павутиння темно проглядають сердитi якiсь святi... Вiчнi присмерки стоять по кутках собору. Тiльки вгорi, у височинi центрального купола, було блакитно, як у небi, серед золотих зiрок сяюче бiлiв намальований голуб з розкинутими крилами, цiлком зберiгся й портрет якогось небесного юнака-святого в ясно-червонiй одежi... Там не видно було нi пилюки, нi павутиння, там панвувало свiтло небес. Густо-блакитне небо й по ньому золотi зiрки! Нiби оглухнувши, забувши про всi комбiкорми, стояла Єлька серед собору й дивилась туди, в глибiнь найвищої з бань, де все ще зосталось, як було при перших майстрах. Та глибiнь мовби поглинала її своєю небеснiстю, всю душу Єльчину втягувала, як вир. Очей не можна було вiдвести, паморочно ставало, як стає, кажуть, людинi над безоднею, де почуваєш i острах, i непереборне бажання сягнути... "Я опоганена, мене опоганили, я не смiю, не маю тут права стояти!" - волало в нiй каяття. I все ж у якомусь зацiпенiлому напiвзабуттi стояла серед цього захламленого храму, втопивши погляд у той небесно-блакитний вир пiдкупольної висоти. Згадалось, як мати iнодi так ревно молилась: "Сило небесна, допоможи!.." Чому це зараз тобi згадалось?.. Ясним, не загидженим тiльки й зоставсь отой острiвець собору вгорi, над Єлькою, чистотою та високiстю навiював i на неї чистоту спокути, вiдчуття провини i подмух якихось непевних надiй... Ота краса, що вгорi, - чому вона їй ранiш не вiдкрилась? - Не думай, що ти в планетарiй попала, Єлько! - нарештi окликнули її. - Годi вистоювати, давай сюди, помагай. Всi закуренi були комбiкормом, дiвчат важко i впiзнати, де яка, i коли Єлька теж взялася нагортати в лантух, то крiзь куряву бачила тепер тiльки запилюженi чоботи чиїсь, що тупо тупцювали в дертi бiля лантуха. Потiм i його побачила, бригадира. Вперше пiсля ночi з'явився з кладовщиком iз якогось закамарка, пiдiйшов ближче, розстебнув пiджак, сказав бадьоро: - Набивайте, набивайте, дiвчата, тугiше. Не завжди попадається такий янголячий харч!.. I помiтно було, як очi вiдводить, уникає, щоб не зустрiтися з Єлькою поглядом. Коли смiявся, зовсiм очi його зникали. Усмiшка була, але без очей. Смiється, а вони геть зникають пiд заборошненими повiками, слiпне людина у своєму смiховi. "I оцей безокий куций чоловiчок, з головою, круто вгрузлою межи плечi, з усмiхом блудливим, оце той самий, кому ти вночi в сльозах вiддалась? Той, що так тебе улещував, що палким своїм белькотанням та спiвчуттям душу тобi розколов?" Саму себе Єлька зараз ненавидiла за хвилинне оте потьмарення, за те, що дала себе ошукати. Обранець? В'язистий, круглопикий, а росту був просто мiзерного, особливо зараз, коли сутулився у своєму якомусь горбатому, з овечим комiром пiджаку. Коли треба було братися за кiлькапудовi лантухи, виносити комбiкорм iз собору, Єлька з ненавистю кинула бригадировi: - Самi носiть. - А ти? - Я вихiдна. I вiн, винувато поклiпавши вiями, нiчого й не сказав, зацiпило йому. Дiвчата теж вирiшили, що не жiноче дiло тягати лантухи, вiдiйшли до грузовика i стали чепуритись. Єлька, зупинившись осторонь, спiдлоба спостерiгала, як вони вдвох - бригадир та його брат горiлчаний, клишоногий кладовщик, - тягнуть комбiкорм iз собору, зiткнулись лантухами в дверях i, обидва, маленькi, миршавi, вовтузяться з тими лантухами перед собором, мов шашелi, перед величчю його! Жити для цього? Жити для комбiкорму?.. "Не хочу! Не буду! Якщо не втоплюся десь на Вовчiй, зiйду геть iз села. Не пропишуть - без прописки житиму. Це ж моя земля, мiй свiт!" Єдиним рятунком для неї уявлялося тепер оте безвiсне життя без прописки... Коли йшла, похнюплена, до свого грузовика, шоферня з iнших машин зачiпала її негарними жартами, але Єлька нiчим не вiдповiла, загравання не викликало в неї нiчого, крiм огиди. Всi вони були зараз їй ненависнi, всi були для неї бригадирами! Брутальнi, липкi, з брехливими словами, з тваринно-цупкими обiймами. Перед вiд'їздом ще раз навiдалась до дядька Ягора i знов не застала. Повертались додому. Всi були чогось не в настрої, наче пересварилися мiж собою. В дорозi бригадир влаштувався мiж лантухами вiд Єльки подалi, боявся, мабуть, що вона тепер нав'язуватиметься йому, вiдбиватиме вiд жiнки. "Можеш не боятись, - посилала вона в думцi йому своє презирство. - Плювала я на тебе. Нiколи ти менi i в снi не приснишся". Першої ж ночi вдома собор їй приснився. Наче стоїть вона сама у соборi, дивиться в глибину його купола, а там замiсть струмування свiтла, замiсть блакитного неба з золотими зiрками чомусь присмерк сiрiє, майже темрява, i хтось нiби метушиться в тiй високiй наскрiзнiй темрявi. Навколо неї стiни якось загадково шарудять, i Єлька помiчає, що з сутiнi, зi стiн собору, звiдусiль вилазять щетинястi, iкластi вепрячi голови, i не опудала, а всi ще живi, ворушаться. Прокинувшись, не могла до ранку заснути. Все знов передумувала, як воно складалось: надої... макуха... зоряна вода... I майже злорадно таврувала себе: "Оце ж тобi зоряна вода!.. Калюжа твоя!" Скрутне настало для Єльки життя. Бригадирова проходу не давала. До клубу не показуйсь - викляне, обкидає багном привселюдно: - Байстрючка! Викурвок воєнний! Оце вас такого в школi вчили? Як чоловiкiв чужих вiдбивати? I так випоганить, не знаєш, куди дiватись. Хiба поясниш, хiба повiрить, що бригадир її для Єльки вмер, не iснує й не iснуватиме бiльше!.. А навiть, якби й закохалась? Права не має, чи що? Скажiть ви, мудрагелi, як все-таки повестися дiвчинi, коли б раптом закохалась у жонатого чоловiка? Ну хай з нею цього не сталось, але з iншою могло б? Бригадир пробував, правда, через якийсь час знов пiдкотитись, ляща вхопив, та на тому й кiнчилася їхня любов. Хоча й бiля своєї крикухи жити не став. Замордований її ревнощами, змушений був чкурнути десь iз села. Спершу прилаштувався в сусiднiм радгоспi, а звiдти ще далi кудись зринув, зник з горизонту. Згодом чутка пройшла, що бачили його на шахтах Захiдного Донбасу. Бригадирова зовсiм пiсля того знесамовитiла. Таку ославу пустила на Єльку по селу, що й iншi жiнки стали поглядати на неї з пiдозрою. Не того картали, який дiвчину звiв, увесь грiх чомусь падав на Єльку. - Дивiться, он вона йде, та, що жонатих переманює! - Може, й мого вже приманюєш? А в нього дiти! А в нього я! Так i вистежують Єльку тi очi насторожено-злi, руки крючкуватi, ладнi при найменшiй, хай навiть вигаданiй, пiдозрi в патли їй учепитись. Декотрi з чоловiкiв уявили собi, що вона справдi кожному тепер доступна, який-небудь гультяй алiментний i той вважав, що має право докучати їй, домагатися взаємностi. - Ловка, ловка пiшла Магдалина, - не раз чула вона вслiд. Знало б чоловiче поголiв'я, яке воно все нестерпне було тепер їй, нiчим не краще за того спокусника, що знiвечив Єльчину юнiсть. Зганьблено її, i за це ж мусить ще сама й розплачуватись, стiльки довелось зазнати принижень, випити кривд... Навiть дiд-сторож якось уночi прикрався пiд вiкно, став шкребтись, як собака: - Єлько, Єлько, пусти перегрiтись... Вiдчинила дверi навстiж, розлючена, крикнула межи очi: - Дiду, щоб ви здохли! Матерi своїх синiв тепер вiд неї стерегли. Один спробував залицятись, син бухгалтерiв, так мати його на все село розрепетувалась: - Оту Чечiльку-байстрючку менi невiсткою? Iншi росу збили, а ти в хату приведеш? I все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який вони там iз собору набирали комбiкорм... А втеклому бригадировi таки, видно, зосталася в серцi скалка якась вiд тiєї соборної ночi. Через пiвроку листа прислав, кликав i Єльку на шахти о Приїзди. Розвод вiзьму. Почнемо життя спочатку... Подрузi найближчiй, Ганнусi з птахоферми, тiльки й довiрилася з листом. - Якби мене кликав, я б поїхала, -сказала Ганнуся. - А я скорiше вмру, нiж до нього поїду. Бридкий вiн менi. Осоружний. I всi вони такi. Немає, Ганнусю, чистих людей! То в книжках тiльки... I справдi так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пустi, кожен тiльки для себе живе. Всi, як той бригадир з руками залiзними, що таки домiгся свого, зiрвав вiнок, брутально потоптав барвiнок весняний... Подруга не згоджувалась, наводила Єльцi рiзнi приклади, та Єльку це тiльки дужче розпалювало: нi i нi! Спротивився свiт. Знову й знову верталась до думки податись, як iншi, геть iз села, на завод чи на якусь новобудову. - На носилки пiду, цеглу таскатиму, найтяжча робота менi не страшна. Одначе в конторi ставились до цього iнакше. Голова, чоловiк лагiдний, розважливий, що й до Єльки ставився доброзичливо, щоразу стримував її запал, коли приходила в контору вимагати довiдки на вiд'їзд. - Ми ж тебе цiнуємо, Єлько... Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобi на фермi погано? За скiлькись лiт, може, тебе там орден жде... А що баби плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дiвчина красива, ти ще свою долю знайдеш. Раз урезонив i вдруге, i так тяглось до весни. Можливо б, i зосталась, пригоїлись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнiчка, чоловiк якої вдома не ночував, прибiгла на ферму й накинулась бiля силосної ями на ошелешену Єльку з прокльонами, хоч ця сном i духом нiчого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася Єлька в контору з твердим намiром бiльше не вiдступати. Нi голови, нi парторга не було, сам бухгалтер за всiх святих. Сивий, голова довга, як диня, одне око справжнє, друге скляне. - Паспорт - це, Єлько, сключається, - категорично сказав, вислухавши вимогу. - Дуже розумнi всi поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут матерiальнi блага творитиме? Розлютили Єльку тi "блага"! - Я вам що, припнута до цього мiсця? Чи до сивих кiс крiпачкою бути на цьому вашому смердючому силосi? Пiдписки на невиїзд не давала! - Ну-ну! - сторопiло вирячився на таку пiсню бухгалтер. - Оце заспiвала... З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечiль? Чим тобi змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли - смачнiшого хочеш? - Свободи хочу! - Он воно що! В нас тобi мало свободи? - Iншої пошукаю. - Пошукай, може, знайдеш... Звiдтiль не одна вже разом iз свободою й гвардiйця безхозного матерi приносила в пеленi... Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи? - Не вернусь. Нiколи. Ухрюкалась менi ваша ферма! Бухгалтер iронiчно прискалив живе око. - Куди ж помандруєте, коли не секрет? Чи не слiдом за дiдом, на шахти? - А там що, не моя країна? Тiльки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Думаєте, плакатиму за нею, за вашими "благами"? - Адресок пришли хоч, де ти будеш... - Буду там, де нiхто мене на падлючитиме! Не обливатимуть брудом такi, як ваша ротата супружниця! - Тихiше, тихiше, - мимоволi прищулився бухгалтер, зиркнувши на вiкна, i перейшов одразу на серйозний тон. - Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав... Їхала б собi десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сiм'ї розлад... А то й у мене вдома хаос, колотнеча, переживаєм за сина, хоч я й не знаю, чи є для того пiдстави... Ждав, видно, що Єлька щось скаже на це, але вона вiдмовчалась. - Отже, як батько сiм'ї, особисто я був би навiть зацiкавлений, щоб дати тобi вiчну командировку... Але ж порядок є порядок. Сама бачиш: не вистачає робочих рук. Чортма охочих мiсити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам твої руки ой як потрiбнi... Єльку наче батогом цвьохнули. - Вам руки мої потрiбнi? Ось вони, потрiскались вiд ваших благ! - I аж перед носом в бухгалтера змигнули Єльчинi тугi долонi. - Тiльки без цього, - вiдхилився вiн, оберiгаючи своє скляне око. - А в мене не тiльки руки! - розчервонiвшись, нiчого не чуючи, вистрiлювала Єлька. - В мене ще й душа є! Не всю випекли. Не дасте довiдки - так пiду! - Безпачпортною, дiвчино, недалеко зайдеш... Там швидко пiдберуть. А документа... вибачай. Анiяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут їж. I не видав. Увечерi на бухгалтеровiм подвiр'ї знову була сварка, знову звiдти на все село розлiталося бухгалтершине дике, шмагаюче: - Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш? Цей викрик став Єльцi замiсть паспорта. З каменем цих слiв на душi - "потоптанка... росу збив!" - вдосвiта подалася до мiста, щоб зникнути в ньому, щоб у вирi iншого життя назавжди загубитись для односельцiв. IV Так опинилась вона в дядька свого по матерi, в Ягора Катратого на Зачiплянцi. Чим могла пояснити йому своє прибуття? Вiдпустили, мовляв, має думку в технiкум який-небудь вступати або на курси. Дядько наче й повiрив. Раменистий, кремезний, з обличчям грубим, що його життя на глибоку оранку поорало, уважно глянув на неї з-пiд дашка накошланих брiв: - А документи ж як... у порядку? - Не всi ще зiбрала, - зам'ялась племiнниця. - Але будуть. Може, вiн навiть i догадався. А може, й до того щось уже про неї перечув, бо не став далi допитуватись. - Поживи, оговтайся. Та й менi чимось допоможеш. А то як овдовiв, у хатi ладу нiкому дати. До того ж садок, огородець... Без баби й двiр плаче. Повiвши Єльку в садок, став показувати грядки полуниць, старезнi абрикоси та грушу, яка, видно, була його улюбленицею: - Сам оце на нiй нащепив... Дика була, а тепер, бачиш, начiплялись, як рукавицi, висять. Грушi справдi висiли на гiлках здоровезнi, шкарубкi, як у дядьковiй хатi доменницькi його рукавицi. I кишку-шланг показав, i колодязь з "Камою", маленьким моторчиком, що воду жене. Сподобалось тут Єльцi. Селище тихе, в садках, а за садками, за Днiпром день i нiч димлять заводи. Вранцi, коли робiтники поїдуть на змiну, помiтно безлюднiє Зачiплянка, тiльки дiтлашня, заїдена шовковицею, галасає на вулицi та бiля саги. Деколи сусiдка, баба Шпачиха, випроставшись, докине iз свого городу до Єльки словом, дитиною називає. Та ще слiпий танкiст насвистує у себе в дворi, без кiнця щось там лагодячи, майструючи. Очi випалило на фронтi, а коли йде вулицею, ступає упевнено, нiби зрячий. Стрiчних усiх безпомильно впiзнає. Якось Єлька, бiжачи по хлiб, хотiла прошмигнути мимо нього тихцем, вiн зупинив, аж розсердився: - Ти чия, що не здоровкаєшся? I вона, присоромлена, сказала тихо: - Здрастуйте. I зважилась глянути в темнi незрячi його окуляри. Танкiст, дiтвора, зiгнута полiльниця на вгородi... Та ще у баглаївських садках цiлоденне валяється в гамаку студент-металург, той, що вранцi бiгає довкола саги, зарядку робить. Набiгається i тодi або в хату з тим голомозим механiком на цiлий день, або пiд шовковицею в гамак, затулившись книжками та конспектами вiд усього свiту. Зачiплянка хоч i живе вiд заводу, але й землi не цурається, не вiдiрвалась од неї. Катратий радiє, дивлячись, як уродило, як рясно понаростало всього: "Дари природи, Єлько... Не поскупилось лiтечко красне: влiтку тiльки жуй, аби рот не лiнувався..." Щойно полуниця вiдходить, а вже бурiють вишнi-петрикiвочки, шовковиця сиплеться, а там зажовтiють абрикоси; буває, так наспiє полуницi, що жiнкам невправка з нею, тодi оголошується загальна мобiлiзацiя, вже й металурги лазять поруч з дiтьми по садках, аж смiшно Єльцi дивитись, як цi люди, що на заводi боги, що вмiють видавати наймiцнiшi сплави, може, й для мiжпланетних ракет, покiрно повзають навкарачки по грiшнiй пiскуватiй землi, по чавких полуницях, змагаючись з дiтьми, слухняно визбируючи дари щедрої зачiплянської природи. Перегукуються, висмiюють своє полуничне рабство: - Як там Кашубенкова бригада, норму дає? - долинає десь крiзь садки, а йому вiдгукуються: - Штурмiвщина i тут, хай би їй грець! - А ще й кумi он треба подати соцдопомогу... Всi тут куми, свати, брати. Нi злодiїв, нi лiтунiв. Батьки тут жили, i синiв, поженивши, оселяють бiля себе, розбудовуються: на однiй садибi по двi-три хати втискується, поруч iз старими виростають новi будинки, мiцнi, битi зi шлаку. Ранiш, кажуть, жилось тут просторо, зараз тiснiшає, проте Зачiплянка не горює, весело живе. Життя в цих людей вiдкрите, живуть поокремо, а якось нiби й спiльно, на виднотi. Жiнки знають одна про одну, що яка пекла, що варила, чий не всю получку додому принiс, а хто на лотерею виграв. Дiтей тут густо насiяно, i чомусь дiтвора все липне до того студента Баглая. Всяких жучкiв носять йому пiд шовковицю, трав'яних коникiв, кудись кличуть, i вiн часом хоч i супиться невдоволено, але, вiдклавши конспекти, йде з малечею на сагу або на кладовище... Молодь на Зачiплянцi здебiльшого вишнева, пiвденного типу - живуть тут хлопцi-смаглюки й дiвчата-смаглявки. Десь працюють, десь вчаться, зникають на цiлий день i лише надвечiр повертаються на свою Веселу. О такiй порi гомiнкiшою стає Зачiплянка, радiоли чути, моторчики джмелять, люди перегукуються... Пiсля поливання збираються гуртами, то коло того подвiр'я, то коло iншого, найчастiше в домiно грати, а що вуличка не проїжджа, в сагу впирається, то виносять столики просто на вулицю, ставлять пiд лiхтарним стовпом, i там цiлий вечiр клацають, спокiйно себе почуваючи: нiхто не проїде, не потривожить. Бiля гравцiв довкола столика i жабенята стрибають, кмiтливi створiння знайшли дотепний спосiб полювання на комашню: помiтили, що, обпiкшись об електричну лампочку лiхтаря, комашня звiдти сама сиплеться, тiльки лови її, вже пiдсмажену... Новий, не знайомий для Єльки зачiплянський свiт. Iнодi, прокравшись до паркана, непомiчена, подовгу дивиться вона з темряви палiсадника на людей Зачiплянки, на цих упертих крутолобих гравцiв у домiно. Для дядька Ягора домiно не iснує, вiн вважає цю гру "пустим заняттям, вiд якого людина тупiє", а Єльцi чомусь до вподоби гравецький азарт, отой мiцний перестук кiсточок пiд лiхтарним стовпом. Серед металургiв чимало вродливих облич, гарних не стiльки рисами, скiльки гiднiстю своєю, спокоєм, незаляканiстю, певнiстю в собi. Коли один дужче другого стукає по столу, б'є з усього розмаху, то гуртом вони наче ворога якого лупцюють, аж зуби зцiплюють, i видно тодi руки їхнi, в декого до самих лiктiв чимось попеченi, у травмах трудових, в рубцях якихось, що давно вже позарубцьовувались, - позаживавши пiсля травм, завузлуватiвши, руки тi стали ще нiби мiцнiшi. В обличчях часом блiдизна проступає, перевтома, але є в них твердiсть, зосередженiсть, думою в кожного повите чоло, хоч i думають металурги в такий час, петне ж, не про Хiросiму та бюрократiв, а про те, як виграти, як зробити "кришку" таку, щоб болiльники ревнули вiд захвату. А молодь частiше юртується бiля Баглаєвого або ще далi, бiля Орлянченкового двору. Хлопцi такi - мимоволi задивишся. Вдень вони десь по цехах заводських, на водокачках, на кранах та самоскидах, а як вечiр, уже нафранченi, причесанi, в модних чорних черевиках з'являються на Веселiй, ступаючи бiльше по споришу, а не по пилюцi, щоб не закушпелити свої гостроносi. Часом i той Баглай-студент з'являється в цьому товариствi, i уже не в вилинялому спортивному, що його цiлими днями не скидає, а причепурений по-вечiрньому, в бiлiй напрасованiй безрукавцi або в новому сiрому светрi, що так йому до лиця... Довгобразий, високий, ставний... I теж у гостроносих черевиках, до блиску начищених перед танцями - десь вiн з котроюсь танцюватиме сьогоднi... Коли дiтлахи тягнуть його поганяти з ними м'яча, студент вiдмагається, показує їм на черевики, на светр- не для гри, мовляв, виряджався, - але ж хiба їх переконаєш, не вiдстануть, поки вiн таки злегка пiдсмикне рукава свого светра (якимось таким делiкатним красивим жестом пiдсмикне!) i наставить руки пiд м'яч... Ув'язавшись у гру, й про пилюку забуде, вона аж димить iз-пiд нiг, коли вiн кидається сюди й туди, випружинюється в стрибках, полюючи за м'ячем, доки друзi кликнуть, i студент схаменеться: поправить одяг, приставить ногу до лавки, пилюку з черевика обмахне, вiзерунчастi шкарпетки - на лiвiй, потiм на правiй - пiдсмикне акуратно. Тодi знов до товаришiв, i вже веселий їхнiй гурт поплив у бiк собору, мабуть, у парк шлакобетонного заводу на танцi... Дядько Катратий не любить, коли Єлька задивляється в той бiк. - Доки не прописана, Єлько, побережись... Живи, наче тебе й нема. Так поставив, i так воно йде. За двiр анi ногою. Живе, як i не живе. Люди не докучають своєю цiкавiстю, нiби вичiкують, що нова людина сама їм об'явиться. Вранцi-раненько часом степ озивається до Єльки мiцним перепiлчиним покликом: десь за садками, на кладовищi, прижилася перепiлочка степова. Щоранку так життєрадiсно пiдпадьомкає! Єлька заходила туди, шукала в кладовищенських бур'янах степову свою землячку, хотiла пiдгледiти, але та не далася на очi. Єдина дорога, вiдкрита Єльцi, - це до Днiпра, до бакена, що його обслуговує Катратий. Через кладовище з духмяними, аж чадними, чебрецями, через безлюднi дюни-кучугури з колючками та чаполоччю, де всупереч антикозячому законовi робiтничi кози безтурботно пасуться, крiзь продерту дiрку в колючому дротi, що ним обплутано територiю водокачки, - i вже ти на березi, коло бакенської будки, коло човна. Яка тут воля, яка широчiнь для душi! Моторки деркочуть по дзеркалу рiки, прослизають байдарки, бiлi крила вiтрил пливуть, як увi снi... Протилежний берег - бастiони заводiв, чорнi в димах, та сiрi шлаковi гори над самим Днiпром, тi, що цiлу нiч текучою лавою палахкотять, а зараз темнiють, мов пригаслi вулкани. Трохи вище по берегу, серед темної зеленi парку, водна станцiя металургiв, грацiозна, вiзерунчаста, блакитно-бiла вся, мов казк