- Чого тобi, дiду? - насупився Штереверя. - Не годиться свистiти в хатi. Мусив би знати звичай батькiвський. - Це ж не хата! - Тим паче. Храм! Храм краси, iсторiї, храм зодчества козацького... А ви як у конюшнi... - Замовч, дiду! Бо в нас за такi речi... раз - i кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблi я: один мах - i дух з тебе випущу! - Мiй дух, парубче, не боїться тебе. - Овва? - Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. - Невмирущий ти? Нi куля, нi шабля тебе не бере? А якщо попробую оцiєю... - Ти мене шаблею не лякай... Чуєш, пороги на Днiпрi ревуть? I могили гомонять, i вiтри гудуть? То все мої спiльники! Дiло моє вiки переживе! Рєпiн мене для вiчностi малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу! Голос Яворницького лунав у соборi дужо i владно. Зовсiм, видно, його не лякала збройна ватага. В одного з махновцiв, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав iз рук i кремiнь, i губку. Кинув, сердито затоптував ногою. - Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору! - Ой, папашо, встрелимо! - весело погрозився кудлатий махновець, пiдбираючи кремiнь з пiдлоги. - Як маєш порожню макiтру на плечах, стрiляй! - бунтувався професор. - На твоєму боцi сила, на моєму - правда. Сила розвiється, а правда нiколи! Роздуднiлий гнiвний голос його дуднiв на весь собор, аж надворi почули, гукнули звiдти: - Ведiть професора сюди! Сам Нестiр Iванович допит йому вчинить. I от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотiй з запорозькими вусами i перед ним обвiшаний зброєю, грiзноокий, з масними патлами на плечах володар стихiї. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-пiд насуплених брiв навдивовижу спокiйно. - За що, професоре, з моїми хлопцями не помирився? - За вогонь. Не креши, кажу, а вiн креше. Iч, найшовся Герострат iз хутора Голопупиного... Йому хоч i спалити собор... А ти його будував? "Чому вiн смiє так розмовляти зi мною про моїх орлiв? - довбав його пильним поглядом Махно. - I чому я слухаю його? Чому терплю? Яка сила за ним? Чи що кругом уже морем комунiя наплива? Чи справдi смертi не боїться? Така вiдвага запорозька в ньому живе?" - Тобi не подобається, професоре, моє вiйсько чи мої iдеали? Вус Яворницького сердито ворухнувсь: - То не iдеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнiвний, стихiя руйнацтва - це не моя стихiя... Натовп колихнувся, оступивши Махна: - Батьку! Та що ми з ним антимонiю розводимо? Одразу ж видно - контра, ворог повстанства... У дядькiвську вишиту сорочку вирядивсь, а дома, мабуть, буржуйськi шуби мiль проїдає! Спохмурнiв Махно, злi тонкi губи стиснулись, стали ще тоншими. "Та що це зi мною? Ранiш би, дiду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б тебе на той свiт... А зараз справдi антимонiю розводжу! До чогось прислухаюся в собi? Щось хочу почути? А що чую? Непримиреннiсть твою? Ревiння порогiв, що за тобою ревуть?.. Царя не злякався, але ж я тобi вище, нiж цар!" - Джуру сюди! Ягора! На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батiжком. Махно ткнув йому в руку наган. - На! Укокош! - кивнув на Яворницького. - Цiле вiйсько вiн наше образив. Наган важкий, тягне донизу незмiцнiлу руку, барабан набитий патронами - смертю набитий... - Цiлься! Цiлься йому просто в кишки! - пiд'юджує натовп. -Натискуй! Плi! Ноги пiдкошуються хлоп'ятi, в очах темнiє. Вислизнув iз руки наган, упав на землю. - Не буду! - Чого? - Не буду... i тольки! Аж Махно заiржав холодним смiхом: - Оце я люблю! Моя вдача. Мiй характер! За це й тебе милую, - хизуючись власною великодушнiстю, звернувся до Яворницького. - Дарую життя! Що оковитої царевi не дав! А менi дав би? - Музей у мiстi, - вiдповiв Яворницький ухильно. - А мiсто ж не твоє, робiтничi дружини тримають. - За ковток оковитої мiсто вiзьму, - хвальковито вiдрiзав Махно. - I в музей твiй нагряну. Ось при менi шабля емiра бухарського, хочеш - на згадку в музеї залишу? - В мене музей запорозький, - буркнув Яворницький. - Шукаю найперше те, що запорозькi зброярнi давали. Славою налите збираю... - А ще? - ...та ще рало хлiбороба беру. Лемiш вiд давнього плуга... - Глянув на хлопця, нiби саме йому пояснював. - Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Днiпрi... Таке збираю. Говорячи, Яворницький помiтив, як уважно, жадiбно слухає його хлопчик-недолiток, що тiльки-но мав його укокошити. I наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усiх скарбiв є для людини найцiннiше. - Метал зварити - це вам не юшку забовтати, хлопцi... Кишки випускати й дурень зумiє. А таємниця майстрiв, таємниця, скажiмо, дамаської сталi... кому вона з вас вiдома? I на Махна в сумовитiм роздумi дививсь. "Ти людина-легенда, чому ж дiла твої чорнi? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобi? Чи свiт iде до того? До того, що на сцену виступають тiльки двоє: Руйнач i Будiвник... Але знати б тобi: зайнятий руйнуванням неминуче деградує..." Штереверя випхався у золотi своїх риз наперед, з пузатою сулiєю в руцi - певне, бажав поблазнювати перед отаманом: - Професоре, а менi в твоєму музеї мiсце знайдеться? Годящий для iсторiї? Яворницький глянув на нього вивчально: - Дещо й вiд тебе вона вiзьме. Вошу, може, на арканi... Чи самогону оту сулiю... Бо що ж iще? - О, та ти жартун, дiду, - блимнув спiдлоба Семенюта, швидкий до розправ. - Спустити б тобi штани та всипати за твої професорськi жарти. Жити набридло? Всi звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачi воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помiтний знак братам Задовим, i тi одразу вiзьмуть старого пiд руки, ходiм, дiду, в проходочку, до тих акацiй, а там дуло в потилицю i вусами в землю, будь ти iсторик, хоч переiсторик... Та батько Махно розсудив iнакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернiї своїми лекцiями про козаччину, простолюддю i навiть купцям їх читав, щоб грошей iз своїх гаманiв на розкопки давали. Так просвiти ж тепер i моїх хлопцiв, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звiдки ти їх, героїв повстанства, повиганяв! I Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнiшав, подобрiшав одразу i, звертаючись до натовпу, справдi став про собор цей оповiдати. Ранiше, ще в княжi часи, мовляв, собори найчастiше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зi зброєю, з Сiччю. Того року закладали його, коли цариця-сука Сiч розгромила. Полюбовник її По-тьомкiн, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тiй скурвленiй вiнценосицi. Та ти ж нашi шанцi пiдступно забрала, i гармати, i прапори, i печатку вiйськову, а ми ж - хоч вели нас на сустави рубати! - натомiсть собор святий вибудуєм, дух свiй у небо пошлем, i вiн у вiках сiятиме над степами!.. - Добре заливає старий опеньок, - кинув iз натовпу рябощокий махновець у кудлатiй папасi, а Яворницький, впiймавши його очима, враз прикипiв до нахаби суворим поглядом: - Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архiтекторами, що собор цей тобi, ледащовi, будували... Побачимо, що ти збудуєш. Махно вловив у цьому нiби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатiщих своїх теоретикiв. - Розкажи йому, - ткнув на Яворницького, - про наш рух, бо лекцiї читає, а сам темний... I Барон пiшов перед старим викидати словеснi колiнця, вигинався, мов клоун на килимi. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпiльський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого iндивiдуума... Знов згадав про цiлковиту свободу, про той вiчний абсолют, вiд якого професора скривило, наче вiд гiркого. Ти менi, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалi? Ти менi про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колiн телiпається? Бароновi здавалось, що вiн уже поклав старого на обидвi лопатки, поклав та ще й Бакунiним та Карпократом зверху придавив. А собори оцi - це не що iнше, як кумирнi, де тiльки чад та фiмiам, i стоять вони на перепонi до розвитку вiльної особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже. - Ну як? - вдоволений словозливою стрiляного набатовця, глянув Махно на Яворницького. - Та нiчого, - вiдповiв той. - Тiльки шаблюка в нього, бачу не по зросту... До чого воно й дiйде так. Кобуряки до колiн, шаблi до п'ят... Оружжя все бiльшає в розмiрах, а люди щодалi меншають. Колись, кажуть, люди були такi, що по лiсах, як по травi, ходили, а тепер он якi... Дрiбнота. Коли й далi так пiде, то стануть i зовсiм як мишенята: по дванадцятеро в печi цiпами молотитимуть. - Ох, дiду, не забувай, що ми анархи! - Мовчу. Знаю ж бо, вiд анарха до монарха недалеко. Махновi сподобався жарт. Поляскав нагайкою по штиблету, шаблюку свою поправив, - вона теж була довжелезна, деколи аж землю орала, - вiдтак молодецьки випнув груди: - Ось ти, Яворницький, думаєш про себе, що ти мудрець, що вся iстина-правда тiльки тобi вiдкрита, а я тобi скажу, що зараз такий час, коли вся правда отут, на вiстрi моєї шаблюки! - Може, може, - Яворницький згiдливо й посмутнiло кивнув головою. - У вас вона на вiстрi шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилi. I всi чомусь задерли голови туди, на шпиль, на макiвку собору, задивились i примовкли на деякий час. По хвилинi мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького: - Про запорожцiв, кажуть, ти все позаписував, кожну росинку слави збираєш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте, i погляд iсторiї до неї прикутий. Насупилось чоло Яворницького, понад голови махновцiв дивився козацький професор кудись на пiвдень, i думки його, може, були зараз саме про той степ сонця, степ молодостi, славної минувшини i прийдешностi. - Слава України, справдi там вона, не розминутись би з нею... Махновi ж своє муляло: - Перекази козацькi, професоре, хай трохи постороняться, тепер у степах перекази про нас складають. Чи цього ти не чуєш? - Чого? Чую. На базарах гомонять, що грошi ти нiбито свої випустив з написом: "Гоп, кумо, не журись, в Махна грошi завелись"... В Гуляйполi нiбито ходять, а в нас на базарах не беруть. - Вибрехали, але здорово, - реготнув Махно, i вояцтво все його зареготало. - Ти записуй... Ну, а ще що? - розпалювався цiкавiстю Махно. - Якi пiснi про нас? - А не розсердишся? - Раз дозволив - кажи. - Та якi ж... Яворницький раптом повiв плечем, вивертаючи його нiби для танцю: Ох, яблучко, Куди котишся? Втрапиш в руки до червоних - Не воротишся... Махновi жовна заграли пiд шкiрою, лоб взявся брижами - знак, що гроза насувається. - Дати б тобi, дiду, по кумполу за такi пiсеньки, - i рука отаманова мимовiль потяглася до своєї емiрської. Махнова Галина, з лицем, змореним вiд безсонних ночей та пиятик, та сама Галина, що колись гола прибiгла до Махна вночi, вирвавшись iз рук його гвалтiвникiв, злегка торкнулась Махнового лiктя: не спiши, мовляв, батьку, за шаблю емiрську хапатись, ти ж сам старому дозволив... - Аж надто ти даєш собi волю, професоре... Скажи спасибi, що сам я вiльнодум. I прощати вченим дiдам умiю. Iсторiя розбереться... Буде ще за мною пiсень i легенд, не встигнеш записувати... - А цю записав? - блиснув до Яворницького скельцями окулярiв теоретик: Ех, яблучко iз листочками, їде батько Махно iз синочкамиї Нiчого не вiдповiвши, Яворницький заходився зачиняти важкi дверi собору. Неквапом зачинив, узяв на засув i, як повновладний господар, знов обернувся своїм сердитим вусом до Махна та до його чубанiв. Оце, що за мною, не ваше, мовляв, тут я стою охоронцем. Трупом ляжу, а не пущу вас сюди iз вашим свистом, iржанням та глумом... В Махновiм примруженiм вiчу iнше злими iскрицями зблиснуло: "Чи, може, таки вiддiлити оту професорську вiльнодумну голову вiд плечей? Сiконути емiрською шаблюкою по в'язах, щоб кров аж цвiркнула з перерiзаних жил, вхопити потiм за отого сивого оселедця та й над натовпом своїх витязiв половецьких пiдняти, потрясти, хай побачать, чим завершується батькiв "вiчний абсолют"... I знову Галина благально зазирнула у вiчi. Махно рiзко змахнув нагаєм, викрикнув до Яворницького: - Гаразд, не сиротитиму твiй славетний музей. Одвалюй! Походи ще по грiшнiй землi... Ну, а хоч нашi вiльнi чуби в музеї твоєму будуть? - стрiпнув лиснючими патлами. - А копит наших тупотнява? А вiтри, що нам по степах гули? Яворницький розвiв руками, плечима знизав: не знаю, мовляв, вiтри, може, й будуть... Увечерi пiсля того горiли в плавнях багаття, i конi iржали, згиджено вiдвертаючись вiд п'яних махновських парсун. Махно цiєї ночi перепився. Чомусь млоїло йому на душi, чомусь здалося, що назавжди прощається з цим лiсом скарбнянським. Лiс, де колись запорожцi нiбито закопували свої скарби, де й вiн збирався нишком вiд вiйська закопати бочки з золотом... Осiнньо довкола, тривожно. А звiдси ж, iз цього лiсу, колись - слiпучого лiта! - починав i вiн свою боротьбу з гайдамаками, тут був проголошений "батьком"... Напився люто. I, як водиться в таких випадках, всiляко виявляв презирство вошивим своїм теоретикам. Запевняв, що вiд них, коли разом їхали в тачанцi, вошi й до нього поналазили, i навмисне чухмарився перед вiйськом, а плеяду теоретикiв на чолi з Бароном посадив довкола вогнища i наказав поскидати сорочки: - Бо у вас i для них свобода, шкребетесь, розлякуєте тольки... А ви ловiть! - Кого батьку? - Череди свої. - Ти про насiкомих? - Не про насiкомих! Про вошi! Свободи їм не велiв давать! Пильнiше наводьте на них свої бiноклi. - Це про їхнi пенсне. - А тодi ми вас ще й пробанимо у Скарбному!.. Теоретики ображено пiдбирали обвислi губи, вхнюплювались у сорочки. Барон аж сопiв iз протесту, адже це його, старого прокопченого революцiонера, що носить у собi всю анархiю вiд Зенона й до новiтнiх стихiй, змушують привселюдно братися за такий непрестижний, що нiяких успiхiв не вiщує, труд. Все ж, розклавши брудне шмуття на колiнах, нацiлює своє пенсне на тих кусючих, важко вловимих своїх ворогiв. - Ти їх виманюй, виманюй iз засiдок на просторе, - дораджує йому котрийсь iз штабної сотнi, а сотня, як у цирку, з втiхою та веселощами споглядає скрушне заняття кiстлявих теоретикiв, заняття, що спiткало їх на самiм порозi до царства вiчної свободи. А сам володар? Нiчого, крiм холодного презирства, не почував до них, до цих своїх словоблудiв вошивих, хоч вони ж найбiльше докладали старань, щоб одягти свого отамана в шати величi... Ти перший, ти обранець iсторiї, гладiатор свободи на аренi степiв... А хто ж ти насправдi на цiй аренi? Гладiатор чи клоун? Керманич стихiй чи блазень у її величностi iсторiї, комедiант ярмарковий? Свобода, вiчний абсолют - тiльки й чуєш вiд вошивих своїх теоретикiв, а самi повзають, як рептилiї, вiд погляду твого терпнуть... Вiчний абсолют! А чому ж кров бризками летить вiд твоїх тачанок на всю Україну?.. Стогнуть, шумлять над тобою чорнi дуби. Вдалеч не проглянеш, потемнiли виднокруги, душать, тiснi. А якими просторими були вони тодi, коли ти, юний каторжанин, уперше з'явився на гуляйпiльських вiльних вiтрах, маючи на озброєннi лише тендiтну мрiю, виплекану iдеалiстами багатьох вiкiв... Позбавляю вас будь-якої влади, будь-якого гнiту, тiльки ж будьте менi вiрними бiйцями, синами анархiї, синами всесвiтньої волi! Без влад, без насильства диктаторiв житиме наша степова республiка... А сам навiть диктатури сифiлiсу та розбою не подолав! Лише як виняток дозволив собi сьогоднi розкiш милосердя... Чому дозволив, чому професора не посiк? До iдеалу через трупи - так вiйсько своє навчаєш. Дух руйнiвний - твоя сила й твiй прапор... То чому ж перед сивоусом вiдступив, перед його правдою? Лiс повниться гвалтом пяного вiйська, свист пронизує темiнь чорну, як смерть, а бiля вогнищ гультяки твої танцюють з повiями, хрипнуть у спiвах-гуках: За матiр за Галину, За батька за Махна! Ура! Ура! Ура! На губах "ура", а самi тiльки й вичiкують, щоб у скрутний момент зв'язати свого отамана та видати Радвладi за тридцять срiбляникiв... Днями щоку було йому рознесло, бешиха пiдкинулась, не зважила, що перед нею володар стихiй. До крику палило болем, довелось до шептухи вдатись. Покiрно над мискою полив'яною сидiв, а та стара падалиця-шаманка товкмачила його, як кота, розбухлою щокою у воду, кiстлявими пальцями на тiм'ї щось виробляла... "Звiдкiля ти взялось, звiдкiля прилiзло? - злiсно шепотiла, виворожуючи хворобу. - Я тебе виганяю, викликаю, проклинаю! Iди геть на мохи, на очерети! На степи степучi, на сухi лiси!.." I все товкмачила в миску люто, владно, наче не хворобу, а його самого виганяючи кудись на чаклунськi отi степи, на сухi лiси... Такою стала тепер твоя Махновiя, i невiдомо, чи дихає ще десь у сповитку рання юнацька мрiя твоя, яку тобi судилося взяти грубими кривавими руками й понести по степах, де колись рейдувало лицарство запорозьке... Пiд малиновим стягом ходили, i душа була в них малинова, а в тебе яка? Зуспiв цiєї ночi Махно i Ягора, поставив юного коновода перед собою на допит: - Чому ж ти його живим випустив? Чим вiн тебе заворожив, той чаклун Яворницький? - Не знаю, - шепотiло в бентезi хлоп'я. - Кочергами, верстаками? Запорожцi, та гречкосiї, та закопченi заводчани - тi вартi чогось, а ми, виходить, пройди, руйначi? I проймав, пронизував наскрiзь Ягора своїми терновими. - Не знаю, не знаю, - твердило вперте хлоп'я. - Понаравив ти його? Кинеш мене? Перекинешся до нього? - ревниво допитував далi Махно. - Будеш iз ним ложки iз шрапнелi виливати? - I наказував Ягоровi: - На мене дивись! Бо кругом у всiх баньки п'янi з кров'ю, з каламуттю! Давно не бачив чистих, ясних очей! Тiльки в дiтей бачив! Котрийсь iз охорони пiдкинув у вогонь сухого ломаччя, стежив, щоб не пригасло кострище, щоб батьковi виднiше було. А вiн крiзь темряву плавнiв у бiк собору час вiд часу сваривсь, нахвалявсь: - Дзвони з тебе постягав, i тебе спалю. I, можливо, йому в цi хвилини ввижалась могутня постать Яворницького на входi собору, де той руки розкинув, обороняючи: "Не дам". Бо знов белькотiв погрози у темряву: - Спалю, спалю... Як скрутно буде, як до молитви прикрутить, тодi до небес запалю оту свiчку свою останню. Свiчку свободи степам!.. П'яно белькотав, куняючи на пеньку, падав головою вниз i знову випростувавсь, прислухавсь до темряви хащiв, наче йому щось загрозливе вчувалося звiдти. Чорнi пiфiї нiчних гуляйпiльських смуткiв, чи не вони вже тодi вiщували йому крах? Може, навiщували йому той Париж, де пiсля останнього рейду, пiсля гiрких чужинецьких блукань, хмурий, згорьований чоловiк заходитиме iнколи до радянського посольства i, скулившись десь у кутку кiнозалу, звiровито споглядатиме звiдти екран свого життя, мигтючi тiнi своїх кривавих вчинкiв. Бачитиме катастрофу останньої переправи, чутиме хряскiт тачанок, обтяжених барахлом, скрики людей i хрипiння коней, що, заплутавшись в упряжi, душаться в каламутнiй водi, ганьбу втечi бачить, перепуджених коней, їздцiв, що рубають у панiцi посторонки, i кудлату чиюсь порожню папаху на бистринi, i бундючний блиск крагiв румунського прикордонника. Грiзний виблиск пiднятих угору червоних клинкiв буде на тому, на безповоротному березi. Без золота, без скарбiв, тiльки з гуляйпiльськими вошами прийме його берег чужинський, берег його довiчних скитань. Прийме, щоб новою ганьбою покрити вигнанця, i всi його сатанинськi зусилля, i щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари пiд найманими прапорами iноземного легiону рейдували його останнi тачанки, розмальованi облинялими яблуками, забризканi грязюкою степових українських дорiг. XIX Степи... Змалку входили вони в свiдомiсть дiтей робiтничого передмiстя. В степовi, будяччям зарослi балки тiкали з матерями ховатись вiд нiмцiв. Звiдти везуть повнi грузовики рябих кавунiв на базари та все, що вродило. I звiдти ж вiтер жене куряву в кiнцi лiта, збушовується вона з димами заводiв, i тодi все небо южить. Ще знав Микола Баглай степи академiка Яворницького - степи сивих могил, в яких дрiмають ненайденi утвори грецьких майстрiв, скiфськi та сарматськi прикраси, знав їх як схованку козацької iсторiї, де пiд гiрким полином, у глибинних шарах, iржавiє зброя звитяжцiв i непроiржавлена їхня слава лежить. I ось тепер постали вони перед Баглаєм у розповнi лiта, в жнив'яному блиску сонця, степи плодороддя, свiтлi безкраї цехи пiд блакитним дахом небес... Єльчинi степи! Сонячнiсть барв, золото ворохiв, смага тiл на токах, зблиски усмiшок, ритми працi, зморена плавкiсть трудових рухiв, повносилля, здоровая токових жiнок - все це для нього пов'язано з Єлькою, вiн впiзнавав її тут у всьому. Червонi ворохи пшеницi смiялись йому смагою її рум'янцiв, йому пахла пилюка Єльчиних дорiг, з неба спрагло цiлувало його жарке Єльчине сонце! В цих просторах, в цiй волi йому невiдступне свiтилась Єльчина душа. Проводжаючи студентiв на хлiбозбирання, декан факультету застерiг їх, i зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися без iсторiй, щоб не довелося i про них видавати наказ, як про отих торiшнiх... Був такий випадок: кiлька їхнiх студентiв, з числа посланих на збирання кукурудзи, щось там собi уявили, з пустощiв начепили на граблище пiдхоплену в тракторнiй бригадi замазучену шматину i пiд цим чорним гультяйським прапором гасали по степу, - тамтешнiй мiлiцiонер по всiх стернях та кукурудзах за ними ганявсь... Звiсно ж, довелось декановi вживати санкцiй пiсля їхнього рейду. Баглай заспокоїв декана: вони, мовляв, якщо й пiднiмуть, то тiльки прапор барви Днiпра, блакитний прапор кохання... I цей прапор вiн таки розгорнув, чорт вiзьми, на все небо, з ним на елеватор i з елеватора з ним, тiльки вiтер у вухах свистить! Довкруги - океан сонця, простори, що пахнуть вiчнiстю, степовi Гiлеї, описанi ще Геродотом, де скiфи-хлiбороби розводили знаменитих бiлих коней, так званих царських, що були знанi на весь античний свiт... Табуни цих бiлих скакунiв часом i зараз з тупотом пролiтають повз Баглая, жене їх його буйна уява. Вантажать студенти зерно на токах. Купаються в сухих, шелестючих пшеницях. Голi по пояс, майбутнi iнженери та доктори наук, сухошкiрi геркулеси в окулярах та без окулярiв, хекають дружно, кожен мускул смакує солодкiсть працi, суспiльно-корисної i тобi приємної, та й для стипендiї не зайвої, - маєш змогу ще раз переконатись, що ота "усвiдомлена необхiднiсть" i є однiєю з найповнiших iстин життя. Студенти швидко зайшли з токовими в приязнi стосунки, набули серед них слави веселих, роботящих людей. Губи пересмаглi, в чубах пилюка, та дарма! Наллють повен кузов зерном, повдягаються зверху - i на шлях, у куряву, що розтяглась на кiлометри, просто в цю курявну хмару - наскрiзним слiпим польотом! Десь уже на пiвдорозi до елеватора, коли вискакують на кряж, видно стає далекий на обрiї собор. Стоїть, блищить до сонця повногруддям бань! Сухе степове повiтря обтiкає його, струмує, i вiн виступає з того мiражного струмування i сам як явище мiражу. Спiвучий собор! - так про нього Баглай хотiв би сказати, про гармонiйну сув'язь отих його бань, вищих i нижчих, застиглих у нiмому вiчному танцi... Напарник Баглаїв, Геннадiй, з факультету холодної обробки металу, крiзь свої закiптюженi окуляри не дуже добачає собор, та, власне, мало й цiкавиться ним. Темний чоловiк! Йому в цiй спорудi вбачається щось малооригiнальне, вчувається вiдгомiн собору св. Петра в Римi, наслiдування проекту Браманте. Нi, так мiг би мiркувати хiба що який-небудь жалюгiдний тип, вихований на "впливологiї", а не сучасний iнтелектуал, - уже хвилюється Баглай. Як можна не вiдчути, що перед тобою цiлком самостiйний твiр українського барокового стилю, досить лише глянути на плавке оте наростання ярусiв, на шатра бань, перехоплених унизу, наче мiцно затягнутих козацькими поясами! А сама таємниця розмiщення бань - всi ж дев'ять макiвок виринають перед тобою, рухаються, мов живi! Як це досягнуто? Якщо i є елемент захiдного бароко, то хiба що в отiй мальовничостi, в поривi у височiнь. До того ж вiдомо, що козацький архiтектор особа iсторично реальна, лiтописне засвiдчена, - козацькому пiдлiтковi в плавнях пiд час сну з'явився образ цього собору! В такий ось, може, спекотний лiтнiй день, багатий мiражами, в короткому сновидiннi вiдкрився вiн юному генiєвi. Народився в його поетичнiй уявi одразу як єдине цiле, довершене творiння... Баглай запалюється, коли мова заходить про iсторiю виникнення собору та про зв'язанi з ним легенди, свiдком виставляється, звичайно, академiка Яворницького, а Геннадiй слухає усмiшливо, про щось навiть перепитує, на пошерхлих губах блукає iронiя: - Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсi з теоретичної фiзики, i я просто дивуюсь, як ти можеш захоплюватися анахронiзмом, пiддаватися... мiражам. - Без мiражiв не було б i вiражiв. Так, я гадаю, на це мiг би вiдповiсти той, хто знається на законах аеродинамiки. А собор - це не тiльки мiраж. Найвища поезiя, думка людська неминуче прагне зматерiалiзуватись, i тут це сталося колись. Глянь, як пливе у блакитi! Невже тобi вiн байдужий? - Ти менi поясни: в чiм його сенс? Ранiше споруди такого типу, ясна рiч, мали значення для людини, але сьогоднi, року Божого шiстдесят третього?.. Процесовi старiння пiдлягає все. Як тобi вiдомо, старiє навiть метал. - А це не старiє! Мистецтву, тiльки йому дано володiти таємницями вiчної молодостi... Згодься, людськiй натурi притаманний потяг до iдеальних гармонiй - свiдченням того є хоча б математика, логiка, музика... I в цьому творiннi поєдналося все, все гармонiйно злилось, i виникла велика, вiчна поезiя. Невже ти не почуваєш, що в отому гронi соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його мрiя-задума, дух народу, його естетичний iдеал... Нас з тобою не буде, а дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти! - Навiщо? Розтлумач. - А навiщо я люблю? Навiщо ти любиш? - Щодо мене, це надто смiливе припущення... - Такий собор, такий витвiр, вiн належить не тобi, не менi, точнiше, не тiльки нам. I не тiльки нацiї, яка його створила. Вiн належить всiм людям планети! - Ого! Пiшли-поїхали... - Якась є колективна свiдомiсть в народу, в людства - повинна ж вона передаватись у майбутнє! Повинна ж у пам'ятi прийдущих зберегтись? Дикi степи тут з бiлими кiньми були, дикi води Вовчої, темнi хащi Скарбного кишiли звiром... Тiльки кронястi дуби стояли над водою, як храми. I ось вiн прийшов, великий будiвник, i своїм духом, своїм витвором оживив цей пустельний простiр. Не знаю, як хто, а я вже не уявляю цих степiв без отого силуету собору-дев'ятиглавця. Тi, що будували його, вони думали про вiчнiсть. Людинi властиво прагнути вiчностi, знаходити в нiй для себе мету i натхнення... Навряд чи взагалi є щось гiднiше, як вдосконалювати свiй дух, увiчнювати себе в творiннях своїх i дарувати їх нащадкам. Чи це, по-твоєму, теж мiражi? - А без них менi, скажiмо, звичайному, простому смертному... не можна й прожити? - Чому ж, можна. Можна прожити i без собору, i без пiснi, i без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охороннi таблицi i на чому їх нема. Можна "Анну Каренiну" читати в екстрактi, на пiвтори сторiнки тексту. Але чи залишились би ми тодi в повному розумiннi слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликiв? Тяглом iсторiї? -Забуваєш ти, друже, про одну обставину: вiк наш не в рицарських латах. Вiк наш в атомному шоломi, i на це не можна не зважати. - Знаю, ти про всепланетний фiнал. Але ж його може й не бути. Замiсть тiєї стадiї буття, яку бiблiйнi поети назвали судним днем, може ж бути безконечнiсть, безсмертя? - Безсмертя, якого воно кольору? Яке на смак? - Кольору неба! А смак свободи! - так волiє висловлюватись, розлiгшись у пшеницi, Баглай. Небо над ним, блакитний купол собору планетарного, без iржi, без хмарини, лише десь по обрiю пiдниззя цього небесного купола реактивний тасьмою пiдперезав. - I якщо вже говорити про безсмертя, то мистецтво стоїть до нього найближче. - Зараз почую, що людина велика... - Не завжди велика, але буває вона велика, це ж факт. - Коли, якщо не секрет? - Тодi я великий, коли будую, коли творю... - Творити - в цьому єдиний сенс? - А хоча б! Античнi майстри, будiвничi пiзнiших вiкiв... Хiба вони не виправдали своє буття на землi? Людинi властиво жити почуттям доцiльностi, почуттям безконечностi. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього - хiба це неприродно? Все живе в природi прагне цього. Навiть квiтка квiтує для того, щоб зоставити пiсля себе насiння, щоб знову вiдтворити свiй квiт у майбутньому... Навiть той, що чучела вепрiв понабивав, виставив у соборi, i той хоч у такий спосiб... хоч би чучелами своїми, та все ж хотiв увiчнити себе. Це, звичайно, казус, смiховиннiсть, але я кажу про потяг, про бажання зоставити слiд... А мистецтво - це невигубний слiд людства, його злети, його верхогiр'я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенностi... - Людинi майбутнього навiть зубiв не треба буде - живитиметься з тюбикiв кашкою, як немовля. Серце, не знаючи iнфарктiв, механiчною помпою гнатиме по жилах кров. Вiчне серце. Але чи йому буде до мистецтва? Навiть сьогоднi... Чому так багато патологiї в модерному мистецтвi? Почуття осиротiлостi сучасної людини стає, здається, фактом. Скiльки розвелось прагматикiв, споживачiв, отих "нiяких людей", як про них з сумом каже наш мудрий агроном... Що їх об'єднує? Чи не це чуття осиротiлостi, холод прийдущих зим... Шукачi хвилинних радостей, вони спiшать нагрiтися пiд цим нинiшнiм, ще реальним сонцем. До того ж єдиним. Могло ж їх бути в нашому небi, скажiмо, двоє чи троє сонць? А чомусь одне, запасного колеса нема, i це єдине, теж, як вiдомо, колись вичерпає себе, свiй ядерний потенцiал... I ми з тобою це знаємо, нам, якi розсунули межi пiзнання, хочеться уникнути холоду, що вiє з майбутнього. Оце головне. А всi твої чари мистецтва, магiя художньої краси... Може, то тiльки хмiль, щоб забутись? - Нi, не хмiль. Жага, потреба. Саме повiтря, що його вимагає душа, її невситиме жадання прекрасного. Невже ти серйозно думаєш, що людина не переборе той холод прийдущих зим? Що душа висихатиме, що зостануться з часом лише каркаси iнтелекту? Не вiд тебе першого чую, що святостi зникають iз життя i на їхнє мiсце все бiльше вдирається цинiзм... - Тодi скажи менi, звiдки ж береться браконьєр? Браконьєр рiзних рангiв, у рiзних сферах, чи не стає вiн надто помiтною постаттю часу? Нещадний, диявольськи винахiдливий, вiн примушує повiрити в себе... - Я вiрю в будiвничих. У змiни вiрю: руйнач, вандал вже проклятий нами i буде проклятий майбутнiми теж. Уяви себе раптом катапультованим з оцього зерновоза кудись у далеке майбуття, туди, де трудно було б повiрити, що ти жив у той час, коли тiльки з'являлись колумби космосу. Коли ти ще змушений був ковтати смердючi дими та чад заводiв i вважав це нормальним. Бачив будiвника в життi i псевдобудiвника... I що був ти сучасником бюрократичних рептилiй, земноводних плазунiв кар'єризму, браконьєрiв усяких, на власнi очi бачив їх. Ось у тому життi, де вже не буде жодного браконьєра, нi малого, нi великого, де не пiгмеїв з тюбиками побачиш, а квiтучих атлетiв, людей прекрасних душею i тiлом, тих, для кого почуття щастя i взаємопiдтримки стало нормою iснування... Уяви себе там! Яким звiдти постане для тебе цей наш собор, i фрески Софiї, i мадонни Рубльова. Подивися звiдти на них. Звiдти склади їм цiну, дивовижним витворам генiя людського! Чи не такими очима дивимось ми зараз на художнi шедеври еллiнiв, етрускiв, майстрiв давнього Єгипту... Час ущiльнюватиметься, вiки старiтимуть, а мистецтво молодiтиме вiчно! Так-то, дорогий мiй технократе! Технократ вважає, що з Баглая мiг би вийти путящий iнженер, але для цього йому треба менше катапультуватись у сфери iрреального, менше потопати в безпредметних вiзiях, вiд яких навряд чи може полiпшитись сортнiсть майбутньої сталi. Баглаєвi ж здається, що товариш його навмисно хизується своїм практицизмом, бо хiба ж не природне в людини бажання прозирнути за грань вiкiв, спробувати уявити, який порух душi нащадка викличе ота степова могила, отой далеко мрiючий краєвид плавнiв, i солов'їний виляск навеснi в розкошистих дубах на Скарбному, i ота дiвоча задумлива пiсня, що з городньої бригади долинає аж сюди, на шлях... Як можна думати, що там уже не буде цього всього? А що ж буде? Пiснi роботiв? Стiннопис електронних Рафаелiв? А як же з тим, що витворила культура кожної нацiї? Як iз собором, з народними звичаями, iз неоцiненними знахiдками Яворницького? Геннадiю це здається всього-на-всього писаною торбою. - Ти хочеш, щоб я цим пишавсь? Щоб я вдячний був своїм єдиноплеменникам, якi вигадали звичай цiлувати руку, i фiлософiю покiрного теляти, що двох маток ссе, i мудрiсть "моєї хати скраю?" Хочеш, щоб вiдкривав на кожному розi вареничнi, де, до речi, вареникiв нема? - Окуляри опонента поблискують уже сердито. - Може, кому я потрiбен тiльки декоративний, а я не хочу бути декоративним! Сидячи на горосi, ухитрятися все-таки пекти бiлi караваї на хлiб-сiль? Це те, що я мушу брати з собою в життєву дорогу? Нi, красно дякую, за такi набутки. До пояса кланяюсь, чи як пак це наш ритуал велить: доземний уклiн! Коли чую по радiо, мене нудить вiд цих "уклонiв", розумiєш? "Доземний уклiн вам, дорога королева Кукурудзо! Доземний уклiн вам, царю Горох! Пшеничнi паляницi набридли - на гороховi малаї волимо перейти!" Баглай засмiявся, качаючись у пшеницi. Схопившись, сiв, здавив за плечi жовчного свого опонента: - Це ти здорово... Але чого ти береш тiльки цю уклiннiсть, та хату скраю, та покiрних теляток? Адже у самому тобi зараз примовляє не покiрне телятко, а принаймнi вепр нової доби!.. Пiднята кимось пилюга шляху хмарою накрила їх. Одпихавшись, Геннадiй протирає закiптюженi окуляри, щоб виднiше було розглядати ще й таке: - Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого? Що саме вона набуває? А що втрачає? - Це й маємо з тобою дослiджувати. - Ми? - Коли не ми, то хто? Ось ти все наголошуєш на гiршому, на отих "уклiнностях", що й менi вiдворотнi, особливо коли їх одягають у сучасну горохову одежу... Але ж було не тiльки це! Були не тiльки формули дрiмучого холопства, було iнше, вiд чого берем свiй родовiд. - Я "син народу, що вгору йде"? - Не iронiзуй, саме так. - Ми - найкращi? - Не найкращi, але й не гiршi за iнших. Матерi у спадок нам передають не чваньковитiсть, не пиху та захланнiсть, а почуття честi, гiдностi й волелюбства - це ж чогось варто! Сини Барикадних вулиць! Шевченкового гнiву, Кибальчича ми сини! Воздвигнути оцi собори, звести заводи - металургiйнi цитаделi доби... Титана революцiї пiдняти над ними... О друже, це не доземних уклонiв плiд! - Хай так, але який це має зв'язок з твоїм собором, та з кремiнними пищалями Яворницького? - Безпосереднiй. Не тiльки пищалями дорогий менi той невтомний дiдуган, бо не тiльки ж пищалi вiн розкопував та оковиту. Видобував iз небуття вiн самий дух козацької республiки, затоптаної невiгласами, якi й про Марксову оцiнку забули. А нам якраз i дорогий у нiй отой дух вольностi, патрiотизму, що жив широко, весело, - за цим саме ми i зголоднiли... Може, цього вiтамiну тобi й самому бракує, зачах в iнтегралах, козацький нащадку! Був би здоровий дух, здорове й тiло було б, скажемо так. А то подивись на себе, хирне дитя вiку, до чого дiйшло - ти на голоднiм пайку рефлексiй, на безживнiй дiєтi песимiзму! Дитячi мускулики, скельця на ясних очах... Твiй пращур сокола бив на льоту, нежить його не валила з нiг. А мова яка була! Який дух у нiй буйнував! "Я, пане кошовий, горло своє ставлю, i велiте мене на сустави порубати, коли вiд правди i вiд товариства вiдступлюсь!.." Отаким штилем розмовляли колись твої хортицькi попередники. Криця в людях була. Ну, в нас вона, звичайно, теж є. Ми з тобою себе ще покажемо - наллємо пшеницею отой елеватор по вiнця, еге ж? Тож вище голову, товаришу ударник хлiбовивозу!.. Мовчить ударник, клаптями облазить на ньому тонка iнтелiгентська шкiра, обсмалена пекучим сонцем. I на зворотнiй вiд елеватора дорозi технократ теж вiдмовчується, пiдслiпувато поблимує крiзь окуляри на сивi кургани, на собор, на потужнi дощувалки, що на колгоспних городах струменясте вистрiлюють воду, райдуги роблять... Дiвчата працюють, одна випроставшись, здалеку махає на шлях, до хлiбовозiв, бiлою хустиною... Баглай аж пiдвiвся: просто як Єлька! Чи не вона-то вже там? Єльчина поведiнка бiля автобуса не перестає дивувати Баглая. Як i сам розвиток почуття... Хiба ж не диво отi тайнощi зближення двох людей, непояснимi шляхи зародження найiнтимнiших емоцiй, коли з досi незнаною силою раптом озоветься серце до серця i з-помiж безлiчi варiантiв обраною виявляється саме така й не iнакша людська особистiсть, i вiднайдена гармонiя душ, взаємна призначенiсть людей сприймається як вiдкриття, як iстинне щастя... Чому, хоч стiльки ж зустрiчалося дiвчат, i нiби ж гарних, але жодна не вивела з рiвноваги, а це безкокетне, смагляве, зеленооке дiвчисько пройняло тебе поглядом чародiйницi, свiтлом налило тобi душу, надало снаги, сп'янило радiстю, квiтом розквiтило тобi життя! Знову й знову виринає вона перед ним, бачить через Ягорiв паркан її зеленавi очi, сумовито й недовiрливо примруженi, бачить руки, що тримають шланг, i пругкi зарошенi ноги, що мiцно стоять серед кущiв полуниць, а полуницi довкола в ряснiй росi, i роса на них крапеляста, велика, мов полуницi!.. I той поцiлунок бiля собору, як вiн його опалив!.. А усмiшка з автобуса, в якiй було щось до болю нiжне, голубливе, нiби аж материнське. Одна тiльки зустрiч, а скiльки в ньому вона пробудила, як збурунила сонячною радiстю душу, весь свiт нiби розсяявся, п'єш i не нап'єшся його п'янкої краси! Закохану людину одразу помiтиш, закоханiсть у неї на виду, в блиску гарячих очей, у трепетi усмiшок, мимоволi роздаваних кожному, - токовi жiнки жартують на адресу Баглая, зразу видно, мовляв, до безтями закоханого студента... Урожай покликав на токи всiх, разом з колгоспниками тут i конторники, i медики, i вчителi... Токове жiноцтво на око госте: ось дивiться, мовляв, куди пiде той чубатий, атлетичної статури студент-зерновоз, де вiн присяде, там i наша "англiчанка" присусiдиться. I справдi, коли пiд час обiдньої перерви влаштуються вони з Геннадiєм перепочити на золотих пуховиках свiжої запашної соломи, розляжуться горичерева, насолоджуючись вольностями пiсля солодкої працi, як одразу вже й вона тут, Талка, молода вчителька англiйської мови, що й по току ходить з вихилясами, мов на тротуарах проспекту. Пiдсяде до Баглая, фамiльярно штурхне його своєю тоненькою рукою: - Не будьте ж мовчуном. Розкажiть, що там нового в нас: хто на гастролi прибув? Що танцюють? Так наче закинуто її кудись у дику пустелю. I все сiдає так, щоб ноги йому показати та вигiдно виставити бюст. Баглай не дуже з нею церемониться: - Можна подумати, що ви десь на арктичнiй крижинi, Талко, або в джунглях Калiмантана. Не ускладнюйте ситуацiю. Кiлька годин доброї тряски в грузовику - i вже ви на проспектi пiд вечiрнiм неоном... Хоча й тут, у степах, я не бачу нiчого страшного. Жити можна! - Це вам так здається, бо ви тимчасово! А як менi... Все життя слухати отi нескiнченнi: "Здрастуйте!" Скiльки йдеш по вулицi, тiльк